[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 490-504.]

Попередня     Головна     Наступна





ГРИГОРОВИЧ Віктор Іванович [30.IV (12.V) 1815, Балта, тепер Одес. обл. — 19(31).XII 1876, Єлизаветград, тепер Кіровограді — рос. мовознавець, літературознавець. У 1865 — 76 — професор Казан., Моск. і Новорос. (Одеса) ун-тів. Один з основоположників рос. слов’янознавства. Закінчив 1833 Харків., 1839 — Дерптський (тепер Тартуський) ун-ти. Автор праць з історії мови й л-ри слов’ян («Про праці, що стосуються давньої слов’янської мови до М. Смотрицького», «Зауваження про лексичне вивчення рукописів, писаних давньослов’янською мовою», обидві — 1851; «Спроба викладу літератури слов’ян у ЇЇ найголовніших епохах» і «Короткий огляд слов’янських літератур», обидві — 1841). Досліджував питання походження давньослов’ян. писемності, слов’ян. азбук, аналізував мовні риси й палеографічні особливості пам’яток («Слов’янські старожитності», 1879). У збірнику лекцій «Слов’янські наріччя» (опубл. 1884) дав характеристику й укр. мови. Під час подорожі до південнослов’ян. країн (1844 — 47) знайшов Хілендарські листки — пам’ятку слов’ян. писемності XI ст., яку пізніше подарував Новоросійському університету (зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім. О. М. Горького).

Літ.: Бернштейн С. Б. Из истории русского славяноведення. Виктор Иванович Григорович. М., 1976.


ГРИГОРОВИЧ Дмитро Васильович [19(31). III 1822, м. Симбірськ, тепер Ульяновськ — 22.XII 1899 (3.I 1900), Петербург] — рос. письменник і мистецтвознавець. Навчався 1836 — 40 в Петерб. Академії мистецтв, де зблизився з Т. Шевченком. Повісті Г. «Село» (1846) і «Антон Горемика» (1837), написані в дусі натуральної школи, спрямовані проти кріпацтва. Співчуттям до простих людей сповнені його романи «Рибалки» (1852) і «Переселенці» (1855), які містять значний етногр. матеріал, та повість «Гутаперчовий хлопчик» (1883), що належить до кращих творів дит. л-ри. У «Літературних спогадах» (1893) розповів про зустрічі з Т. Шевченком, Є. Гребінкою, ін. укр. письменниками. Укр. мовою окремі твори Г. переклали В. Західний та ін. Портрет с. 489.

Тв.: Литературные воспоминания. М., 1961; Избранное. М., 1983; Повести и рассказы. Алма-Ата, 1987; Укр. перекл. — Бурлака. К., 1956; Гутаперчовий хлопчик. К., 1956.

Літ.: Мещеряков В. П. Д. В. Григорович — писатель и искусствовед, Л., 1985.


ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ Василь Григорович [псевд. — Плака, Альбов; 1.I 1701, Київ — 26.IX (7.Х) 1747, там же] — укр. мандрівник, учений-орієнталіст, письменник. Нар. в сім’ї дрібного крамаря; предки походили з м. Бара на Поділлі, звідси — Барський. Навчався 1715 — 23 в Київській академії. У 1724 здійснив мандрівку в Італію. Пройшов пішки через Сх. Словаччину, Угорщину, Австрію. У 1725 через моря — Адріатичне, Середземне та Егейське на попутних кораблях прибув до Солуня (Салонік), відвідав Константинополь, Афон, де зробив опис монастирських б-к. Побував у Палестині, Єгипті, Лівані, Сірії, певний час проживав на грец. о-вах Хіосі, Родосі, Кіпрі, Патмосі та ін. Навчаючись в ораторсько-філос. школі на о. Патмосі, склав підручник греко-лат. граматики для студентів Київ. академії. На Україну повернувся у вересні 1747. Похований у садибі Київ. академії. Під час мандрівок Г.-Б. вів дорожні записи, які містять надзвичайно цікаві відомості про природу, побут і звичаї народів відвіданих країн. З них постає непересічна особистість автора — гуманіста з різнобічними інтересами, високим рівнем знань. У записках знайшла відображення еволюція світогляду Г.-Б. — від реліг. до раціоналістичних поглядів на природу й сусп. життя. Його увагу привертала насамперед людина, він вірив у її розум, творчі можливості. Зміст записок Г.-Б. широкий і різноманітний. Автор зосереджує увагу на минулому й тогочасному житті народів багатьох країн Середземномор’я, зафіксувавши безліч відомостей про історію, географію, соціальне, екон., політ. й культур. становище відвіданих держав, міст і сіл. З протокольною точністю він описав архіт. пам’ятки, істор. місця, відтворив красу й екзотику побачених земель. У записках переважає світський матеріал, супроводжуваний малюнками. Багато описів відзначаються образністю. Твір — жанрово синкретичний. У ньому є ознаки роману-автобіографії, роману-подорожі, оповідання, нарису — нових жанрів для укр. прози того часу, а також традиційних — ходінь, житій, легенд, фацецій. Свої записки Г.-Б. завершити не встиг. Тривалий час твір був досить популярним, поширювався на Україні і в Росії в рукописах. Лише 1778 вийшло перше вид. записок, останнє (7-е), найповніше, під ред. М. Барсукова, з’явилося 1885 — 87.

Тв.: Странствования Василья Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1725 по 1747 г., ч. 1 — 4. СПБ, 1885 — 87; [Твори]. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983.

Літ.: Аскоченский В. Василий Григорьевич Барский — знаменитый путешественник XVIII века. К., 1854: Барсуков Н. Жизнь и труды В. Г. Барского. СПБ, 1885; Данциг Б. М. Русские путешественники на Ближнем Востоке. М., 1965; Родаченко І. Мандрівки Василя Барського. К., 1967; Білоус П. В. Творчість В. Григоровича-Барського. К., 1985.

П. В. Білоус, І. Ю. Родаченко.


ГРИГОРУК Євген Максимович [25.XII 1898 (6.I 1899), с. Троянка, тепер Голованівського р-ну Кіровоградської області — 24.X 1922, Ялта] — український радянський поет. Член КПРС з 1918. Закінчив 1920 Феодосійський учител. ін-т. Брав участь у громадян. війні на Україні, зокрема у розгромі денікінщини та бурж.-націоналістич. контрреволюції. Працював завідуючим наросвітою в Умані, головою Київ. філії Держвидаву, 1921 — 22 — у Держвидаві в Москві. Писав укр. і рос. мовами вірші та літ.публіцистич. статті. Автор віршованої агітаційної брошури «Звідкіль пішли бандити» (1921). Вірші «Марш перемоги», «Минуле», «Присяга», цикл «Революція» та ін. — про буремні революц. роки. Творчості Г. властиві чітка ідейна спрямованість, реалістич. змалювання переживань інтелігента, який став на бік революції. Посмертно видано зб. «Твори» (1928). Переклав укр. мовою «Інтернаціонал».

Тв.: Твори. К., 1962.

І. М. Дузь.


ГРИГУРКО Іван Сергійович (15.II 1942, с. Волярка Красноокнянського р-ну Одес. обл. — 21.VIII 1982, Миколаїв) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1981. Закінчив 1969 Одес. ун-т. Друкувався з 1959. Роман «Канал» (1974; Респ. комс. премія ім. М. Островського, 1976) присвячений будівникам Каховського зрошувального каналу; автор правдиво відтворює внутр. світ героїв, становлення характерів молоді, утвердження моральних цінностей. Реальні конфлікти і характери трудівників села, корабелів, рибалок лежать в основі романів «Далекі села» (1978), «Ватерлінія» (1982), «Червона риба» (1984). Роман «Канал» перекладено багатьма мовами народів СРСР, країн соціалізму.

Літ.: Плющ В. Світло натхненного слова. В кн.: Григурко І. Червона риба. К., 1984; Панченко В. Каналобудівники, колгоспники, корабели (Проза Івана Григурка; друге прочитання). В кн.: Панченко В. Віч-на-віч з епохою. К., 1987.

А. Є. Кравченко.


ГРИЗУН Анатолій Пилипович (28.V 1948, с. Жовтневе Конотопського р-ну Сум. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1976. Закінчив 1972 Сум. пед. ін-т. Автор збірок «Десниця» (1972), «Розкрилля» (1976), «Високосний рік» (1983), присвячених людям і природі рідної Сумщини. Окремі твори Г. перекладено рос., кирг., болг. мовами.

А. М. Подолинний.


ГРИМАЙЛО Ярослав Васильович [19.XI (2.XII) 1906, с. Рогинці, тепер Хмільницького р-ну Вінн. обл. — 10.IV 1984, Харків] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Навчався 1926 — 30 в Харків. ін-ті нар. освіти. Був членом літ. орг-цій «Молодняк», ВУСПП. Друкувався з 1926. Перша книга — зб. віршів «Вітрила піднято» (1930). Згодом вийшли поетич. збірки («Вугільні барикади», «Комуна», «Арматура», всі — 1931), книги нарисів, оповідань та повістей («Герої комсомольського плем’я», 1934, у співавт. з Л. Зимним; «Завод-фортеця», 1941), присвячені трудовим будням робітничого класу. У романі-дилогії «Син лейтенанта» (1949) і «Кавалер ордена Слави» (1955) відбито героїку Великої Вітчизн. війни. Морально-етичні проблеми порушено у повісті «Подробиці листом» (1956) та романі «Незакінчений роман» (1962). Життю і праці видатних людей Вітчизни присвятив повісті «Великий слідопит» (1957, про М. Пржевальського), «Добропроходець» (1978, про М. Трублаїні), роман «Зачарований на схід» (1971, про Я. Галана). Твори для дітей — повість «Дивний криголам» (1935), зб. віршів «Трудолюби» (1963). Портрет с. 492.

Тв.: Подробиці листом. К., 1976; Про мужніх і дужих. К., 1976; Повісті. Х., 1986; Рос. перекл. — Кавалер ордена Славы. Х., 1958; Великий следопыт, М., 1959; Христя Шовкунова. М., 1968; Очарованный восходом. М., 1977.

Літ.: Адельгейм Є. Я. Гримайло. «Вітрила піднято». «Життя й революція». 1930, № 11 — 12; Барабаш Ю. Завжди в дорозі. «Літературна газета», 1957, 18 січня; Маляренко Л. Кодекс його душі й совісті — книги, «Прапор», 1976, № 12.

К. Х. Балабуха.


ГРИМИЧ Білль Григорович (7.VI 1925, Москва) — укр. рад. перекладач, критик, засл. працівник культури УРСР з 1985. Член КПРС з 1951. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 Київ. ун-т. Перекладає з слов’янських, тюркських, нім., італ., франц., ест. та ін. мов. У перекладах Г. вийшли: з чес. і словац. мов — повісті «Таємниця золотого Будди» Й. Несвадби (1961), «Юпітер з павою» П. Гануша (1963), роман «Мертві не співають» Р. Яшика (1963); із словен. — роман «На сплавах» А. Інголича (1968), зб. повістей та оповідань «Балада про сурму та хмаринку» Ц. Космача (1983); із сербохорв. — «Казки з давнини» І. Брлич-Мажуранич (1971); з естон. — збірки «Поезії» В. Беекмана (1981), «Поезії» А. Сійга (1986); з узб. — повість «Халамидник» Гафура Гуляма (1972), «Узбецькі народні казки» (1975, 1985). У театрах України поставлено перекладені Г. комедії «Вісім люблячих жінок» Р. Тома (1980), «Моя професія — синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі і Р. Тарабузі (1981), «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта (1983), «ТЮЕЖ» («Товариство югославських емансипованих жінок») Б. Нушича (1984) та ін. Виступає зі статтями, нарисами й есе про л-ри народів СРСР і соціалістич. країн.

В. О. Хитрук.


ГРИНЕВИЧЕВА Катря (Катерина Василівна; 19.XI 1875, м. Винники, тепер у складі Львова — 25.XII 1947, Берхтесгаден, Австрія) — укр. письменниця. Нар. в учительській сім’ї. Закінчила Краків. учител. семінарію. Перші літ. твори (в 90-х pp.) писала польс. мовою. Після зустрічі з В. Стефаником у Кракові, повернувшись до Львова, вивчила укр. мову. Поезії і оповідання Г., надруковані в газ. «Буковина», журн. «Літературно-науковий вістник», газ. «Руслан» та ін., підтримали І. Франко, О. Маковей, В. Гнатюк, спрямувавши молоду письменницю на шлях реалізму. В 1910 — 12 редагувала дит. журн. «Дзвінок». Брала участь у жін. русі в Галичині. Книжки Г. «Легенди й оповідання» (1906), «По дорозі в Сихем» (1923) містять літературно опрацьовані й розраховані на народне читання новозавітні апокрифічні легенди. У зб. оповідань «Непоборні» (1926) на основі автобіогр. матеріалу відтворила трагедію галиц. і волин. селян, виселених під час імперіалістичної війни 1914 — 18 військовою владою з прифронтової смуги в далекі австр. концтабори (Г. перебувала в концтаборі Гмінд, працювала у табірній школі). Осн. твори Г. — істор. повісті «Шеломи в сонці» (1928) і «Шестикрилець» (1929), у яких змальовано події на зх. землях Київ. Русі кінця 12 — поч. 13 ст., часів об’єднання Галицького князівства з Волинським. Повісті написані високопоетичною мовою з використанням фольклорних та літописних джерел. Виступала із статтями і спогадами про В. Стефаника та О. Кобилянську, дружила з І. Франком. Архів Г. зберігається в рукописному відділі Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Шеломи в сонці. Х., 1929; В заранні. В кн.: Василь Стефаник у критиці та спогадах. К., 1970.

Літ.: Тудор С. Визволення слова. В кн.: Тудор С. Твори, т. 2. К., 1962.

О. В. Мишанич.


ГРИНЕНКО Галина Олександрівна (10.I 1925, м. Канів. тепер Черкас. обл.) — укр. рад. письменниця, перекладачка. Закінчила 1948 Моск. екон. ін-т. Автор поетич. збірок для дітей «Золотий дощик» (1958), «Умійка» (1960), книжок оповідань «Нова квартира» (1962), «Подорож у тундру» (1967), «Неслухняний» (1965), «Листоноша», «Мій квітник» (обидві — 1972), «Зустріч біля вогнища» (1986). Г. належать збірки віршів «Червона гвоздика» (1970), «Сонячні грона» (1975), «Зерно» (1980). Лірика Г. має громадян.-патріотичне спрямування. В ній звучать мотиви кохання, материнства. Написала п’єсу «Зимова казка» (1973, покладена на музику композитором Ю. Рожавською). Перекладає твори російських (Л. Татьяничевої, О. Фокіної, В. Федорова) і узбецьких (Гафура Гуляма) поетів.

В. Я. Неділько.


ГРИНИШИН (Гринюк) Тимко Федорович (1863, с. Слобідка, тепер с. Буряківка Заліщицького р-ну Терноп. обл. — прибл. 1930, с. Пужники, тепер с. Садове Монастириського р-ну Терноп. обл.) — укр. нар. оповідач-гуморист. Від Г. у Пужниках 1895 — 98 В. Гнатюк записав бл. 200 сатирично-гумористичних розповідей (деякі віршовані) про багатіїв, духівництво, п’яниць і солдатів, анекдотів про панщину тощо, а також 10 легенд про тварин та на морально-етичні теми.

Тв.: Галицько-руські анекдоти. В кн.: Етнографічний збірник, т. 6. Львів, 1899; Галицько-руські народні легенди, т. 1 — 2. В кн.: Етнографічний збірник, т. 12 — 13. Львів, 1902.

П. К. Медведик.


ГРИНЧИШИН Микола Кирилович (І.XII 1914, м. Мус-Джо, пров. Саскачеван, Канада) — діяч укр. прогресивного руху в Канаді, журналіст. Член Компартії Канади з 1936, член її ЦК з 1964. З 1936 працює в прогресивній укр. пресі, зокрема з 1941 — у газ. «Українське життя» (Торонто), з 1943 — в газ. «Українське слово» (Вінніпег; з 1952 — відп. редактор). Після об’єднання цих видань у газ. «Життя і слово» (1965) — її відп. редактор. Друкував у газетах твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Рильського, М. Бажана, О. Гончара, Д. Павличка та ін. Автор брошур, статей про соціальні й культур. здобутки УРСР, зустрічі з рад. людьми, зокрема книги «Україна: люди, місця, зустрічі» (К., 1982). Публікувався також у газ. «Літературна Україна».

В. Л. Чорний.


ГРИНЮК Лесь (Олекса Якимович; псевд. і крипт. — І. Крип, Лесь Гр., Л. Гриник, Степан Вільшанський, Л. Г., Віль та ін.; 25.III 1883, с. Воскресинці, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 7.VIII 1911, там же) — укр. письменник. Нар. в сім’ї селянина. Закінчив 1902 гімназію в Коломиї. Редагував газети — коломийську «Поступ» (1903 — 05) та чернів. «Буковина» (1907 — 08). Писав публіцистичні статті, вірші, нариси, оповідання з нар. життя. У 1904 видав зб. нарисів і реалістичних новел «Весняні вечори». На манері письма Г. позначився вплив В. Стефаника, вона стисла, експресивна. Автор використовував у мові персонажів покутський діалект. Упорядкував і видав зб. «Народний декламатор» (1903). Переклав повість «Тарас Бульба» М. Гоголя, оповідання «Воля», «Пропасть» і «Сміх» Л. Андрєєва, комедію «Новоженці» Б. Б’єрнсона, кн. «Так мовив Заратустра» Ф. Ніцше.

Тв.: Весняні вечори. Коломия, 1904.

Літ.: Гринюк Лесь. «Неділя», 1911, 20 серпня.

Ф. П. Погребенник.


ГРИНЮК Юрій Якимович (1892, с. Воскресинці, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 1934) — укр. рад. поет. Брат Л. Гринюка. Вчився в гімназії. З 1920 жив на Рад. Україні. Був членом літ. орг-ції «Західна Україна». Писати почав 1918. Видав у Коломиї зб. віршів «В кривавому танці» (1919). У 20 — 30-і pp. друкувався в періодичних виданнях та збірниках, зокрема в журн. «Західна Україна». Твори — переважно на теми революц. боротьби західноукр. трудящих.

Ф. Л. Погребенник.


ГРИНЬКО Дмитро Григорович [5(18).VI 1905, х. Чернещина, тепер село Диканського р-ну Полтав. обл. — 28.ІХ 1986, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив 1930 Моск. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1924. В оповіданнях і нарисах книжок Г. «Вогні Донбасу», «Обличчя ворога» (обидві — 1930), «Тринадцять», «Дмитро Остапенко» (обидві — 1948), «По гоголівських місцях» (1952), «Любов і мужність» (1954), «Донецьк» (1955), «Під квітучим рай-деревом» (1965), «Незвичайна історія» (1974) постає образ нашого сучасника, порушуються морально-етичні проблеми, утверджуються кращі риси рад. людини — ідейність, чесність, благородство, справедливість. Автор літ.-критичних досліджень «Почуття братерства» (1962), «В народів вольних колі» (1967), літ. портрета «Панас Кочура» (1975, у співавт.). Переклав ряд творів рос., білорус., казах., польс. письменників (романи Д. Маміна-Сибіряка, М. Ауезова, С. Муканова, А. Нурпеїсова та ін.).

Літ.: Речмедін В. Лицар книги. «Вітчизна», 1985, № 6.

В. О. Речмедін.


ГРИПАС Володимир Васильович (18.I 1949, с. Піддубне Софіївського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1973. Закінчив 1971 Дніпроп. ун-т. Друкується з 1973. У поезії Г. (збірки «Чебрецева павідь», 1973; «Землетал», 1975; «Відданість», 1983) порушується тема істор. пам’яті нашого сучасника, спадкоємності бойових і трудових традицій радянського народу. Автор утверджує відданість соціалістичним ідеалам й активність громадянської позиції.

Тв.: Листи зі штемпелем краба. Дніпропетровськ, 1987.

В. П. Моренець.


ГРИЦА Софія Йосипівна (5.XII 1932, Львів) — укр. рад. фольклорист-музикознавець, доктор мистецтвознавства з 1982. Закінчила 1954 Львів. консерваторію. З 1957 працює в ШФЕ АН УРСР, з 1986 — провідний наук. співробітник. Автор праць з теорії та історії словесно-муз. фольклору («Ф. М. Колесса», 1962; «Семантика народного мелосу і конкретне середовище його побутування», 1976; «Категорія парадигми у вивченні варіаційної специфіки фольклору», 1979, та ін.). Один з упорядників фольклорних збірок «Співанки-хроніки» (1972), «Наймитські та заробітчанські пісні» (1975), упорядник праць Ф. Колесси та ін. Популяризує укр. народнопісенну творчість по Укр. радіо (веде передачу «Золоті ключі»).

Тв.: Мелос української народної епіки. К., 1979; Фольклор в системе эстетического развития масс: традиции и современность. В кн.: Социалистическая культура и художественная активность масс. К., 1984; Межэтнические связи в фольклоре пограничий. В кн.: Национальные традиции и процесс интернационализации в сфере художественной культуры. К., 1987.


ГРИЦАЙ Михайло Семенович (16.IX 1925, с. Бачкурине, тепер Монастирищенського р-ну Черкас. обл. — 4.II 1988, Київ) — укр. рад. літературознавець і фольклорист, доктор філол. наук з 1971, професор з 1972. Член КПРС з 1957. Закінчив 1955 Київ. ун-т, працював у ньому (1962 — 88). Досліджував питання історії укр. л-ри, літ.-фольклорні зв’язки, літ. і фольклорні жанри. Осн. праці: «Давня українська поезія» (1972), «Давня українська проза» (1975), монографії про Марка Вовчка, С. Скляренка та ін. Один з авторів і відп. редактор підручників для вузів: «Давня українська література» (1978), «Українська народна поетична творчість» (1984).

Тв.: Українська драматургія XVII — XVIII ст. К., 1974.

В. Г. Бойко.


ГРИЦАЙ Олена Йосипівна (псевд. — Елена Гриц, Елена Г-й; р. н. невід., с. Вацевичі, тепер с. Залужани Дрогобицького р-ну Львів. обл. — р. см. невід.) — укр. письменниця останньої чверті 19 — поч. 20 ст. Жила в Дрогобичі. Під впливом нар. пісень почала писати вірші. Дебютувала в журн. «Зоря» (1885, цикл «На могилі мужа»), надрукувала в альм. «Перший вінок» (1887) вірш «Восени». Лірика Г. позначена настроєм смутку і журливої задуми; для її поетики характерне наслідування образності нар. пісень. Критичні зауваження І. Франка сприяли посиленню громадян. мотивів у її поезії (вірші: «Весною», 1888, присвячений пам’яті Ю. Федьковича; «Наша мати», 1890). Була діяльним учасником культурно-осв. жіночого руху 80 — 90-х pp. у Галичині, організатором літ. вечорів Т. Шевченка та І. Франка.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес. К., 1968.

Р. Ф. Кирчів.


ГРИЦАЙ Остап (крипт. — О. Г.; о. п; 1881, Галичина — 1954, ФРН) — укр. літературознавець, критик, перекладач, письменник. До 1914 викладав у Львів. гімназії, 1914 — 45 жив у Відні, згодом — у ФРН. Друкуватися почав в кінці 90-х pp. На сторінках газет «Діло», «Буковина», журн. «Літературно-науковий вістник» уміщував вірші, поеми, оповідання. Автор соціально-психол. поеми «Утеча Олекси Перхуна» (1910), в якій засудив панську сваволю, циклів новел філос. і реліг. змісту «Обличчя Сфінкса», «Шляхом Месії» та ін. Виступав зі статтями про творчість В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського. Окремі праці позначені націоналістич. тенденціями. Написав передмови до укр. перекладів Г. Мопассана, Стендаля, Г. Флобера, О. Бальзака, В. Гюго, Ч. Діккенса, Р. Шерідана та ін. Автор вірша нім. мовою «Геній України» (про Т. Шевченка). Переклав нім. мовою «Слово о полку Ігоревім», уривки з «Енеїди» І. Котляревського, твори Т. Шевченка «Кавказ», «Сонце заходить, гори чорніють», «Пророк», «Ой одна я, одна», «Якби мені черевики», «Муза», «Огні горять, музика грає» та ін., вірші І. Франка «Гімн», «Каменярі», «Конкістадори», «У долині село лежить», пролог до поеми «Мойсей». Укр. мовою переклав ряд балад Ф. Шіллера.

Літ.: Гресько М. Г. де Мопассрн в критиці і перекладах на Україні, «Радянське літературознавство!», 1962, № 5; Гавришків Б. З історії німецької шевченкіани. «Архіви України». 1969, № 2.

Б. M. Гавришків.


ГРИЦЕНКО Віктор Львович (1851 — 93) — франц. поет, українець за походженням. У паризькому ліцеї «Бонапарт» одержав звання бакалавра. З 1878 працював начальником відділу управління рос. генерал-губернатора Сх. Румелії (колишня тур. провінція), з 1883 служив у рос. посольстві в Константинополі. Видав у Парижі франц. мовою збірки сонетів «Біблійні силуети» й «Еллада» (обидві — 1886). У своїй творчості Г. ідеалізує античність, у поезії його відчутний вплив франц. поетів-парнасців, насамперед Л. де Ліля, якому присвячено один із сонетів.

Літ.: Горленко В. П. Французский поэт Гриценко. «Киевская старина», 1891, № 6; Білокінь С. Французький поет Гриценко. «Літературна Україна», 1985, 31 січня.

С. І. Білокінь.


ГРИЦКОВЯН (Hryckowian) Ярослав (24.IV 1931, с. Воля Матіяшова, тепер Жешувського воєводства) — польс. літературознавець. Закінчив 1959 Краків. ун-т. У 1977 захистив канд. дисертацію на тему: «Українська література в польських перекладах і критиці 1945 — 1965 pp.». Досліджує творчість укр. письменників, зокрема Лесі Українки, М. Бажана, О. Гончара та ін., укр. письменників, які живуть у Польщі, проблеми польс.-укр. літ. взаємин. Автор статей «Сучасна українська поезія в Польщі» (1981), «Українська поезія в польських перекладах 70-х років» (1982), «Українська радянська література в польських перекладах і критиці 1945 — 1985 років» (1986).

Тв.: Українська література в польських перекладах та критиці 70-х років. В кн.: Література правди і прогресу. К., 1979.

В. П. Вєдіна.


ГРИЦУНЯК Антін Андрійович (бл. 1820, с. Чернихівці, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл. — 29.III 1900, там же) — укр. нар. оповідач. Неписьмен. селянин, усе життя боровся за права селян, за соціальну справедливість. Складав оповідання, легенди, притчі, використовував їх у своїх промовах на зборах у Львові, Збаражі, Тернополі тощо. У 1895 з Г. познайомився І. Франко, який записав від нього дотепні сатиричні розповіді «Чоловіка не наситиш» (опубл. 1898), «Притча про графа Бадені», «Розбійник і піп» (опубл. 1900) та ін. Сатиричне оповідання Г. «Свинська конституція» І. Франко поклав в основу свого однойменного твору (1896), на початку якого розповів про самого Грицуняка.

Літ.: Антін Грицуняк, єго житє та смерть і спадщина, яка по нім лишилася для нас. Перемишль, 1902; Франко І. Антін Грицуняк. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981.

П. К. Медведик.


ГРИЦЮТА Микола Сидорович (8.V 1925, с. Колоденка, тепер Ровен. р-ну Ровен. обл.) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1958. Закінчив 1953 Львів. ун-т. У 1956 — 87 — наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Дослідник історії укр. л-ри 19 — поч. 20 ст., літ.-фольклорних зв’язків, міжслов’ян. літ. взаємин, історії укр. літ. критики. Автор праць «М. Коцюбинський і народна творчість» (1958), «Михайло Коцюбинський у слов’янських літературах» (1964), «Селянство в українській дожовтневій літературі» (1979), «Художній світ В. Стефаника» (1982), один з авторів «Історії української літератури» у 8-и томах (т. 5) та «Історії української літератури» у 2-х томах (т. 1, 1987). Брав участь у підготовці видань творів Г. Квітки-Основ’яненка, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, А. Тесленка, І. Франка.

Є. К. Нахлік.


ГРИЦЮТЕНКО Іван Єфремович [26.Х (8.XI) 1914, с. Золотарівка, тепер Попаснянського р-ну Ворошиловгр. обл.] — укр. рад. мовознавець, доктор філол. наук з 1976, професор з 1977. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1938 Київ. ун-т, зав. кафедрою Львів. ун-ту з 1972. Автор праць з історії укр. літ. мови, теорії мовознавства, порівняльної граматики, лінгвостилістики («Мова та стиль художніх творів Панаса Мирного», 1959; «Франко і питання теорії художньо-образного мовлення», 1985).

Тв.: Естетична функція художнього слова. Львів, 1972; Естетична функція художнього слова в світлі ленінської теорії відображення. К., 1981.

К. К. Трофимович.


ГРИЦЬ-ДУДА Іван Іванович (5.VI 1911, с. Рудльов Воронівського округу Східно-Словацької обл.) — укр. письменник у Чехословаччині. Закінчив 1935 Ужгород. учител. семінарію. Вчителював у селах Закарпаття і Пряшівщини; 1955 — 56 — редактор журн. «Дружно вперед», директор Укр. нар. театру у Пряшеві (1946). Автор зб. оповідань «Незгоди» (1967), істор. віршованих повістей «Маків цвіт» (1974), «Серед дороги — серед бур» (1975), драм «Федір Главата» (1973), «Ілько Липей» (1984), поеми «Двадцять три червоні гвоздики» (1983), багатьох радіоп’єс. У своїх творах звертається до минулого Закарпаття, зображує дружбу народів, людей соціалістичної доби.

І. Д. Красовський.


ГРИЩУК Броніслав Антонович (1.IV 1940, с. Сергіївка Волочиського р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1980. Закінчив 1967 Львів. ун-т. У 1980 — 86 очолював Хмельн. орг-цію СПУ. Автор зб. оповідань «Білий птах» (1972) та збірок повістей і оповідань «Вечірні поїзди» (1977), «Колія» (1982), героями яких є люди Поділля — робітники, хлібороби, митці; зб. «Двоє в березні» (1980) присвячена становленню особистості, громадян. позиції молодого сучасника, героїчній долі старшого покоління. Темою лірико-психологічного роману «Станція сподівань» (1984) є утвердження людини у праці, в трудовому колективі. Виступає також з літ.-крит. та публіцистич. статтями, в яких порушує проблеми екології культури, істор. пам’яті як неодмінної умови повноцінного життя народу. Окремі твори Г. перекладено рос., білорус., груз., казах., узб., словац. мовами.

Тв.: Поділля — колиско і доле. Львів, 1988; Рос. перекл. — Звуки гармони. М., 1986.

Літ.: Климчук А. Добро надежд. «Радуга», 1978, № 3; Стрельбицький Ж. Проза небагатослівна, багатолюдна. «Україна», 1983, № 15.

В. А. Бурбела.


ГРІВА (справж. прізв. — Фолманіс) Жан [24.XI (7.XII) 1910, х. Кірпі, тепер Тукумського р-ну — 14.VI 1982, Рига] — латис рад. письменник. Член КПРС з 1934. Навчався 1929 у профес. школі друкар, ремесла (Рига), 1930 — 37 у Ризькій вечір. гімназії. Учасник революц. підпілля. У складі інтернац. бригади боровся 1937 — 39 проти фашизму в Іспанії. Учасник Великої Вітчизн. війни. Боротьбу ісп. народу за свободу відобразив у збірках оповідань «По той бік Піренеїв» (1948), «Оповідання про Іспанію» (1950), романі «Любов і ненависть» (1963) і драмі «Злочин у Гранаді» (1964). Події Великої Вітчизн. війни, перші повоєнні роки змальовує у романі «Дорога життя» (1953), оповіданнях збірок «Долина ріки Уліти» (1950), «Чи людина ти?» (1958), «Вогненний корабель» (1961) та ін. Кн. нарисів «Під крилами альбатроса» (1956) — про трудові будні рибалок. Автор романів «Людина чекає світанку» (1967) і «Діти землі» (1969), п’єси «Розігралась хуртовина» (1957, про революц. події 1917 в Латвії), комедії «Пліт Медузи» (1959). Писав також для дітей. Укр. мовою окремі твори Г. переклали З. Коваль, І. Липовецька, Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання про Іспанію. К., 1954; Любов і ненависть. К., 1975; Ноктюрн. К., 1979; Рос. перекл. — По ту сторону Пиренеев. М., 1950; Дорога жизни. Рига, 1955; Под крыльями альбатроса. М., 1958; Дни далекие, дни близкие. М., 1972.

Б. К. Звайгзне.


ГРІГ (Grieg) Юган Нурдаль Брун (1.XI 1902, Берген — 2.XII 1943, під Берліном) — норв. письменник. Навчався 1923 — 25 в ун-тах Оксфорда і Осло. У 1933 — 34 жив в СРСР. Учасник нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. Після загарбання нім. фашистами Норвегії брав участь у бойових діях проти окупантів, був військ. пілотом. Загинув під час повітряного нальоту на Берлін. Автор поетич. збірок «Навколо Миса Доброї Надії» (1922), «Каміння в потоці» (1925), «Норвегія в наших серцях» (1929). Твори 30-х pp. написані з позицій соціалістич. реалізму. У п’єсах «Наша честь і наша могутність» (1935), «Але завтра...» (1936) Г. викривав імперіалізм, мілітаризм, закликав трудящих до солідарності; у п’єсі про Паризьку комуну «Поразка» (1937) утверджував істор. необхідність пролет. революції. У публіцистич. кн. «Іспанське літо» (1937) та романі «Світ ще повинен стати молодим» (1938) відобразив події нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. Вірші збірок «Свобода» (1942, вид. 1945) і «Надія» (вид. 1946) — вершина норв. поезії Руху Опору.

Тв.: Рос. перекл. — Пьесы. М., 1960; Избранная лирика. М., 1969.

Літ.: Крылова Н. И. Нурдаль Григ. М., 1965; Морщинер М. С. Нурдаль Григ. Биобиблиографический указатель. М., 1958.

Є. І. Нечепорук.


ГРІГАШІ (Grigássy) Єва (22.VIII 1925, м. Берегове, тепер Закарп. обл.) — угор. перекладачка, поетеса. Навчалася в Ужгород. гімназії. З 1959 живе в Угорщині. Літ. діяльність почала 1945 перекладами віршів Т. Шевченка, 10 з них увійшло до угор. видання «Кобзаря» (Будапешт, 1961). В перекладі Г. в Угорщині опубліковано твори Остапа Вишні (зб. «Ні пуху, ні пера», 1962), Ю. Дольд-Михайлика («У чорних лицарів», 1966), Ю. Яновського («Вершники», 1967), І. Франка («Каменярі»), В. Стефаника («Давнина»), цикл віршів Лесі Українки «Весна в Єгипті», оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, О. Копиленка, Є. Гуцала, вірші П. Тичини, М. Рильського, Д. Павличка та ін. Переклала добірку укр. нар. пісень у кн. «Українські поети» (1971). В доробку Г. — переклади з рос. та ін. мов народів СРСР, світу. Пише вірші (зб. «Жінка з дзеркалом», 1947). За діяльність у зміцненні рад.-угор. культур. і літ. взаємин нагороджена медаллю «Золотий вінок» Т-ва рад.-угор. дружби.

А. А. Гедєш.


ГРІГУЛІС Арвід [29.IX (12.X) 1906, х. Юмправмуйжа Ладської волості, тепер Лімбажський р-н] — латис. рад. письменник і літературознавець, нар. письменник Латв. РСР з 1976, акад. АН Латв. РСР з 1978. Член КПРС з 1954. Закінчив 1937 Латв. ун-т (Рига). Учасник Великої Вітчизн. війни. У збірках віршів «Записки репортера» (1929), «Імітація і серце» (1931), романі «Люди в саду» (1940) відображено соціальні протиріччя бурж. Латвії. Оповідання воєнних років зібрані в кн. «Крізь вогонь і воду» (1945), вірші — у зб. «У бурю» (1946). Поетич. творчість Г. представлена також збірками віршів «Осінній дощ» (1966), «Другі півні» (1970) та ін. У п’єсі «В яку гавань?» (1945) Г. висміяв латис. бурж. націоналістів і куркулів. Нове ставлення людей до праці показав у п’єсі «Глина і фарфор» (1947; Держ. премія СРСР, 1948). У 1954 опубл. сатир. комедію «Професор влаштовується». Моральна тема — в центрі п’єси «Солдатська шинель» (1955). 40-річчю Великого Жовтня присвятив п’єсу-хроніку «Балтійське море шумить» (1957). Зрадництво латис. буржуазії розкрив у докум.-публіцистичному романі «Коли дощ і вітер стукають у вікно» (1965). Написав ряд творів для дітей і молоді. Автор літ.-критичних статей і нарисів, кн. ліро-епіч. спогадів «Листи поетесі Камілі» (1981). Уклав книгу «Латиська літературна критика» (т. 1 — 5, 1956 — 60). Переклав п’єсу О. Корнійчука «Місія містера Перкінса» (1945), «Слово о полку Ігоревім» (1950). Укр. мовою окремі твори Г. переклав К. Оверченко.

Тв.: Укр. перекл. — Біля вогнища. К., 1965; Як учив нас Ленін. В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976; Рос. перекл. — Глина и фарфор. Рига, 1948; Ветви сирени. Рига. 1961; Когда дождь и ветер стучат в окно. Рига, 1967.

Б. К. Звайгзне.


ГРІЛЬПАРЦЕР (Grillparzer) Франц (15.I 1791, Відень — 21.I 1872, там же) — австр. письменник, один з основоположників нової австр. л-ри. Вивчав 1804 — 11 право і філософію у Віден. ун-ті. Світогляд Г. відзначався суперечливістю: виступаючи проти реакц. режиму Меттерніха, письменник водночас заперечував політ. боротьбу. З позицій просвітительства і гуманізму змальовував австр. і світову історію. Драми «Праматір» (пост. і вид. 1817), «Сафо» (пост. 1818, вид. 1819), «Золоте руно» (пост. 1821, вид. 1822), «Велич і падіння короля Оттокара» (пост. і вид. 1825), «Хвилі моря і любові» (пост. 1831), «Сон — життя» (пост. 1834), «Горе брехунові» (пост. 1838; усі три вид. 1840), «Лібуша» (1814 — 48, вид. 1872, пост. 1874), «Ворожнеча братів при дворі Габсбургів» (1825 — 48, пост. і вид. 1872) — на міфол. та істор. сюжети. Автор новел (найзначніша — «Бідний музикант», 1848), віршів, епіграм. Велику літ. вартість становлять його щоденники, які він вів. понад 60 років і де виявив себе знавцем світової л-ри, філософії, історії. Творчість Г. мала значний вплив на розвиток австр. л-ри 18 — 20 ст. Укр. мовою окремі його твори переклав П. Карманський (не опубліковані; зберігаються у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). П’єса «Хвилі моря і любові» була пост. 1909 Й. Стадником на сцені Руського нар. театру (Львів), «Горе брехунові» — київ. «Молодим театром» (1918. перекл. Леся Курбаса).

Тв.: Рос. перекл. — Пьесы. Л. — М., 1961.

Є. І. Нечепорук.


ГРІММ (Grimm), брати Якоб (4.I 1785, Ганау — 20.IX 1863, Берлін) і Вільгельм (24.II 1786, Ганау — 16.XII 1859, Берлін) — нім. філологи, члени Прусської АН з 1841. Здобули юрид. освіту в Марбурзькому ун-ті. Професори Геттінген., а з 1841 — Берлін. ун-тів. Належали до групи гейдельберзьких романтиків. Автори досліджень у галузі фольклору й мовознавства, розробили періодизацію нім. л-ри епохи середньовіччя, написали праці про творчість мейстерзингерів і мінезингерів, нар. поезію, куртуазну літературу тощо. Г. заснували т. з. міфологічну школу в фольклористиці. У своїх дослідженнях користувалися порівняльним методом. Хоча праці Г. позначені романтичною ідеалізацією нац. традицій, в них розкривається значення фольклору для вивчення історії і культури народу. Великою заслугою Г. було збирання й публікація нім. нар. казок та переказів: «Дитячі і родинні казки» (т. 1 — 2, 1812 — 14), «Німецькі перекази» (т. 1 — 2, 1816 — 18). Казки Г. перекладено багатьма мовами, в т. ч. українською (О. Макарушка, Є. Попович, С. Сакидон, В. Лазня, Г. Захарчук, Є. Кротевич, П. Кондель, Ф. Новицький, І. Груба, О. Іваненко та ін.).

Тв.: Укр. перекл. — Казки. К., 1954; Німецькі народні казки, записані братами Грімм. К., 1982; Казки. К., 1985; Рос. перекл. — Сказки. М., 1957; Сказки. М., 1985.

В. А. Юзвенко.


ГРІММЕЛЬСГАУЗЕН (Grimmelshausen) Ганс Якоб Крістоффель фон (бл. 1621, с. Гельнгаузен, Гессен — 17.VIII 1676, м. Ренхен) — нім. письменник. Освіту здобув самотужки. У своєму осн. творі — романі в 6 кн. «Вигадливий Сімпліціссімус» (1669), що є своєрідною енциклопедією життя Німеччини 17 ст., висміював паразитичне дворянство, з симпатією малював образи селян, засуджував війни, утверджував ідеї демократії, миру, соціальної рівності. З «Сімпліціссімусом» пов’язані спільним гол. героєм романи «Пройдисвітка-обманщиця й волоцюжка Кураж», «Шпрінгінсфельд» (обидва — 1670), «Дивовижне пташине гніздо» (1672). Автор романів на біблійні, істор., казково-фантаст. теми: «Доброчесний Йосиф» (1667), «Музай», «Дітвальд і Амелінда» (обидва — 1670), «Проксімус і Лімпіда» (1672), «Світ навиворіт» (1673) та ін. У 1889 І. Франко в промові про Т. Шевченка на зборах польс. жіночого т-ва у Львові високо оцінював образи селян, створені Гріммельсгаузеном.

Тв.: Рос. перекл. — Гимн крестьянству. В кн.: Немецкая сатира. М., 1972; Симплициссимус. М., 1976.

Літ.: Морозов О. Простак, який, сміючись, говорив правду... «Всесвіт», 1963, № 9; Морозов А. А. «Симплициссимус» и его автор. Л., 1984.

Н. М. Матузова.


ГРІН (Greene) Грем (Грехем; 2.Х 1904, м. Беркгемстед, графство Гартфордшір) — англ. письменник. Навчався в Оксфорд. ун-ті. Творчу діяльність почав у 20-х pp. як журналіст. Жив і працював в Африці, Лат. Америці, Індокитаї, на Гаїті. У 1957, 1960, 1987 відвідував СРСР. Учасник міжнар. руху «За без’ядерний світ». У психол. романах «Це поле битви» (1934), «Брайтонська цукерка» (1938), «Влада і слава» (1940), «Суть справи» (1948), «Доктор Фішер з Женеви...» (1980), п’єсах «Кімната для живих» (1953), «Оранжерея» (1957) та ін. порушує морально-психол., соціально-політ. та філос.-етичні проблеми, які постають перед особистістю в капіталістич. суспільстві. В романах «Тихий американець» (1955), «Наш резидент у Гавані» (1958), «Ціною втрати» (1961), «Комедіанти» (1966), «Почесний консул» (1973), «Людський фактор» (1978), «Монсеньйор Кіхот» (1982), а також в публіцистич. книгах «Я звинувачую» (1982), «Моє знайомство з генералом» (1984) викриває неоколоніалізм та імперіалістич. політику США, підтримує нац.-визвольний рух народів. Глибокі роздуми Г. про трагічне буття людини в бурж. світі, як правило, вплетені в гострий пригодницький сюжет. Світогляд письменника суперечливий, але у своїй творчості Г. послідовно відстоює справедливість і гуманізм. У пошуках сенсу буття 1926 прийняв католицтво, проте продовжував виступати з різкою критикою діяльності церкви. Зрозуміти характер творчості Г. значною мірою допомагає його автобіогр. твір «Таке життя» (1971). Укр. мовою окремі твори Г. переклали І. Коваленко, П. Шарандак, Т. Шевля та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Хто третій? К., 1960; Комедіанти. К., 1969; Тихий американець. — Наш резидент у Гавані. Х., 1984; Десятий. «Всесвіт». 1986, № 8; Рос. перекл. — Путешествие без карты. М., 1961; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1986.

Літ.: Затонський Д. В. «Алогізм звичайного» і суть речей. В кн.: Грін Г. Тихий американець. — Наш чоловік у Гавані. К., 1967; Соловйова Н. М. «Я не вигадав цей світ...». К., 1969.

В. П. Березинський.


ГРІН Олександр [справж. — Гриневський Олександр Степанович; 11(23).VIII 1880, м. Слободський, тепер Кіров. обл. — 8.VII 1932, Старий Крим, тепер місто Крим. обл.] — рос. рад. письменник. Закінчив міське уч-ще у Вятці (тепер Кіров). Юність Г. минула в поневіряннях, ходінні в люди (1896 — 1902). Переслідувався за пропаганду революц. ідей, сидів у тюрмах, був на засланні. Оповідання Г. того періоду (зб. «Шапка-невидимка», 1908) — про мужність людей, що стали на шлях революц. боротьби, неспроможність есерівської платформи. В творах «Острів Рено», 1909; «Колонія Ланфієр», 1910; «Життя Гнора», 1912; «Зурбаганський стрілець», 1913, та ін. відбилося романтичне світовідчуття письменника. Г. створив новий тип романтич. героя — людини високої духовності, твердих ідейних і моральних переконань, непримиренної до всякого зла. Автор феєрії «Пурпурові вітрила» (1921), романів «Золотий ланцюг» (1925, на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка 1987 створено однойм. фільм), «Та, що біжить по хвилях» (1926), «Автобіографічної повісті» (1932). З 1924 жив у Криму (Феодосія, Старий Крим). Укр. мовою окремі твори Г. переклали Л. Смілянський, Б. Т. Рильський та ін. На Україні видано альбом-сюїту К. Мяскова «Червоні вітрила» (К., 1970). У Феодосії 1970 відкрито Гріна О. С. музей, з 1971 діє відділ музею у Старому Криму.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1980; Алые паруса. К., 1985; Золотая цепь. — Дорога никуда. Свердловск, 1986; Укр. перекл. — Скарби африканських гір. Х. — К., 1930; Червоні вітрила. К., 1959; Пурпурові вітрила. К., 1972.

Літ.: Ковский В. Е. Романтический мир Александра Грина. М., 1969; Кобзев Н. А. Роман Александра Грина. Кишинев. 1983; Киркин Ю. В. Александр Грин. Библиографический указатель. М., 1980.

М. О. Кобзев.


ГРІНА О. С. МУЗЕЙ — літ.-меморіальний музей. Відкритий 1970 у Феодосії Крим. обл. в будинку, де 1924 — 29 жив О. Грін. Характер творчості письменника-романтика зумовив незвичайність інтер’єру, який стилізовано під старовинний парусний корабель. В експозиції музею — особисті речі письменника, копії рукописів, його книги, автографи, фотографії, спогади сучасників, а також колекція творів рад. художників — ілюстраторів О. Гріна. Заповідним оголошено весь «грінівський квартал» на площі біля музею. В Старому Криму діє відділ музею Г. — будинок-музей О. Гріна, відкритий 1971; перша з двох кімнат — меморіальна, в другій — розміщена літ. експозиція.

Літ.: Тарасенко Н. Ф. Дом Грина. Симферополь, 1979; Лавриненко Г. Ф., Пасевич С. П. Дом-музей А. С Грина в Феодосии. Симферополь, 1980; Варламова Л. М. Дом-музей А. С. Грина. Симферополь, 1986.

А. О. Ненада.


ГРІНВУД (Greenwood) Джеймс (1832 — 1929) — англ. письменник. Автор майже 40 книжок, переважно для юнацтва. Серед них — повісті «Пригоди Робіна Девіджера» (1866), «Дік Темпль і його товариші» (1877) та ін. Першим перекладачем творів Г. у Росії була Марко Вовчок. Її переклад рос. мовою повісті «Маленький обідранець» (1866, про безрадісне життя дітей нетрищ англ. столиці), здійснений 1868, витримав бл. 40 видань. Вона опублікувала також крит. розвідку «Похмурі малюнки» (1868 — 69), в якій йшлося, зокрема, про творчість Г. як письменника-реаліста, були наведені уривки з його нарисів «Несентиментальні мандрівки» та «Сім проклять Лондона». Укр. мовою повість «Маленький обідранець» переклав С. Руденко (К., 1958).

Тв.: Рос. перекл. — Подлинная история маленького оборвыша. СПБ, 1868.

Літ.: Брандис Є. Марко Вовчок і Джеймс Грінвуд. «Всесвіт», 1967, № 3.

Р. П. Зорівчак.


ГРІНЕНКО І. [справж. — Шевченко Йосип Варфоломійович; 4(16).IV 1854, м. Корсунь, тепер Корсунь-Шевченківський Черкас. обл. — до 1900] — укр. письменник. Небіж Т. Г. Шевченка. Закінчив 1874 Єлизаветград. кавалерійське юнкерське уч-ще. Під час навчання в ньому входив до літ. гуртка братів Тобілевичів. Автор зб. «Дещо з перекладів і самостійних творів І. Гріненко» (1875). У своїх поезіях змальовував нужденне життя селян («Вечір», «Годі серце...», «Літній вечір» та ін.), засуджував міщанську мораль («Колись»). Любов’ю до рідного краю й нар. пісні пройняті вірші «Недобра порада», «Весь вік ми боролись». Значне місце посідає інтимна лірика («З вами...», «Як тільки зачую я пісню», «Поцілунок», «Скажи» та ін.). Переклав вірші Р. Бернса («Нікому»), П. Ж. Беранже («Сон бідняка»), Г. Гейне («Від чого то, милая, ружі в цвіту»), О. Полежаєва («Пісня бранця ірокезця»), О. Пушкіна («Невольник»), О. Плещеева («О ні!»), А. Фета («Невольник»).

Літ.: Зленко Г. Поет — небіж Кобзаря. В кн.: Зленко Г. Книга пам’яті. Одеса. 1971; Поповський А. М. Мова фольклору та художньої літератури Південної України XIX — початку XX століття. Дніпропетровськ, 1987.

А. М. Поповський.


ГРІНЧАК Василь Якович (26.IV 1928, с. Китайгород, тепер Тростянецького р-ну Вінн. обл. — 21.I 1987, с. Копачів Обухівського р-ну Київ. обл., похований у Києві) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1957. Закінчив 1953 Одес. ун-т. Працював у вид-вах «Молодь», «Веселка». Друкувався з 1953. Автор збірок «Мені не байдуже» (1956), «Неспокій» (1959), «Пам’ять серця» (1961), «Листи в безсмертя» (1973), «Вірність» (1979), «В промінні колоска» (1983), повісті «Позивні мужності» (1978) та ін. Провідна тема — Велика Вітчизн. війна, ратні подвиги рад. народу, боротьба за мир. Писав вірші та оповідання для дітей (книжки «Лебедятко», 1969; «Боцман Птаха», 1974; «Ясенець», 1976; «Цвіт від кореня», 1981; «Настині береги», 1984, та ін.). Перекладав твори рос. («Шукачі пригод» К. Андрєєва, 1970) та білорус. письменників. У перекл. Г. вийшла зб. «Пісні Естонії» (1972).

А. Г. Шпиталь.


ГРІНЧЕНКА Б. Д. ВИДАВНИЦТВО. Засноване 1894 в Чернігові Б. Грінченком для випуску популярної наук. і белетристичної л-ри для народу, яка протистояла низькопробним розважальним книжкам, що поширювалися в цей час на Україні видавцями-комерсантами. Разом з дружиною — М. Грінченко Б. Грінченко видав твори Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича, біографії І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки та ін. (всього понад 50 назв). У 1901 надруковано бібліогр. працю Б. Грінченка «Література українського фольклору. 1777 — 1900». Випуск книжок для народу він продовжив у Києві. У 1906 — 08 опубліковано «Українську граматику», «Каталог книжок для народного читання», упорядкований ним 4-томний «Словарь української мови», а також етногр. і фольклорні матеріали. Виходила б-ка для дітей «Молодість». За випуск марксистської брошури «Праця і капітал» 1909 діяльність вид-ва було заборонено.

Літ.: Книга і друкарство на Україні. К., 1965.


ГРІНЧЕНКО Борис Дмитрович [псевд. — Вартовий, Вільхівський, Василь Чайченко, Перекотиполе, Л. Яворенко та ін.; 27.XI (9.XII) 1863, х. Вільховий Яр, побл. с. Руські Тишки, тепер Харків. р-ну Харків. обл, — 23.IV (6.V) 1910, Оспедалетті, Італія, похований у Києві] — укр. письменник, педагог, літературознавець, лексикограф, етнограф, історик, публіцист, видавець, громадсько-культур. діяч. Походив з дрібнопоміщицької родини. Навчався в реальній школі в Харкові, звідки 1879 був виключений і ув’язнений за поширення нелегальної л-ри. В 1881 склав екзамен на нар. учителя, вчителював у селах Харківщини та Катеринославщини; з 1894 — на різних посадах у черніг. земстві. З 1902 — у Києві: редактор укр. щоденної газ. «Громадська думка», журн. «Нова громада». В 1904 виступив одним з організаторів Української радикальної партії (УРП). У 1906 — 09 — голова т-ва «Просвіта», 1905 — 07 очолював Всеукр. учительську спілку. Сусп.-політ. погляди Г. формувалися під впливом ідеології народництва; з кінця 90-х pp. він поступово переходить від ліберально-народницького романтизму, просвітництва на загальнодемократичні позиції, виявляє інтерес до соціал-демократії. Суперечливість світогляду Г. позначилася на його літ. і публіцистичній діяльності. Тематично худож. творчість Г. охоплює життя укр. селянства, робітн. класу, інтелігенції. У поетич. збірках «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903), у сповнених драматизму оповіданнях «Без хліба» (1884), «Хата» (1886), «Грицько» (1891), «Украла» (1893), «Хатка в балці» (1895) та ін. реалістично відображено становище сільської бідноти, класове розшарування і пролетаризацію села. Оповідання «Серед чужих людей» (1889), «Каторжна» (1891), «Панько» (1893), «Батько та дочка» (1893) — про тяжке життя шахтарів, жорстокість капіталістів-визискувачів. Підневільне становище сільс. учителя стало темою оповідань «Екзамен» (1884), «Непокірливий» (1886), безрадісна доля дітей бідняків — оповідань «Сама, зовсім сама» (1885), «Сестриця Галя» (1885), «Ксеня» (1885), «Кавуни» (1891), «Дзвоник» (1897).

У 80 — 90-і pp. найвиразніше проявилися народницькі ілюзії Г., надії письменника на поліпшення життя народу шляхом культурно-осв. роботи на селі, висування на перше місце нац. питання, протиставлення патріарх. села пролет. містові (оповідання «Утікачка», «Зустріч», «Байда»; повісті «Сонячний промінь», «Спроба», «На розпутті», позитивно оцінена І. Франком і М. Драгомановим; п’єси «Нахмарило», «На громадській роботі»). В істор. драмах «Ясні зорі», «Степовий гість», «Серед бурі» Г. обминав питання класової боротьби в укр. суспільстві. Брак класового підходу виявився і в його «Листах з України Наддніпрянської». Ці погляди Г. великою мірою переборює у повістях «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901), де показав соціальний розклад сільс. громади, поглиблення класових суперечностей на селі. В них звучить протест проти гноблення, проводиться думка про необхідність революц. змін. У кінці 90-х pp. 19 ст. — на поч. 20 ст. Г. відходить від «хворобливого напряму» (за його словами), представники якого прагнули будити нац. почуття, протиставляючи свій народ іншим. Він частіше звертається до інтернац. мотивів, це засвідчує, зокрема, його поема «Матільда Аграманте» (1897). Г. протиставляє революц. сили Росії реакції, проголошує ідею дружби народів на основі спільності політ. ідеалів (вірші «Некрасову й Шевченкові», «Друзям»), розвінчує фальшиве народолюбство укр. панства (вірші «Українець», «Патріот»), картає рабську покірливість лібералів (вірш «Російські ліберали», оповідання «Як я вмер», «Історія одного протесту», «З заздрощів»), викриває антинар. союз самодержавства і духівництва (вірш «Гармонія»). В кінці 90-х pp. у поетич. творах Г. з’являються заклики до знищення рабства шляхом збройної боротьби, розуміння того, що «на арену історії виступають робочі маси як діяльні, а не пасивні творці нового життя» («Я — раб», «Боязким», «Приходить час», «Співцеві»). Громадян. тональність творчості Г. особливо зростає під впливом першої рос. революції 1905 — 07. Він усвідомлює політ. наслідки розправи царизму з мирною демонстрацією трудящих (нарис «9 січня») як важливий етап визвольного руху, що призвів до краху царистських ілюзій трудящих, викриває брехливість царського маніфесту 17 жовтня («Маніфест»), імперіалістич. характер росяпон. війни 1904 — 05, перекладає вірш польс. революц. поета Б. Червінського «Червоний прапор». Загалом для худож. творчості Г., якого І. Франко називав талановитим поетом і повістярем, характерні просвітницька тенденційність, публіцистичність, дидактизм, громадян. пристрасність, широке використання народнопісенних засобів, прагнення до психологічної мотивації характерів (оповідання «Без хліба», 1884; «Каторжна», 1888; «Підпал», 1893; «Дядько Тимоха», 1895). У літературознавчих та пед. працях («Листи з України Наддніпрянської», 1892 — 93; «Галицькі вірші», 1891; «Перед широким світом», 1907; «Яка тепер народна школа на Україні», 1896; «Народні вчителі і українська школа», 1906, та ін.), популярних життєписах укр. письменників (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки та ін.) Г. з прогрес. позицій розкриває поняття народності й ідейності л-ри як політ. трибуни мас, виступає з різкою критикою нац. політики царського уряду, ідейно-естетичних поглядів «народовців», галицьких клерикалів, концепцій «літератури для хатнього вжитку», за розвиток загальнонац. літ. мови. Велике значення для наближення л-ри до народу мало розпочате Г. разом з дружиною М. М. Грінченко перше на Україні соціологічне вивчення читача (досвід цей узагальнено в праці «Перед широким світом»). Велику цінність становить підготовлений і виданий Г. «Словарь української мови» (т. 1 — 4. К., 1907 — 09), удостоєний Рос. АН другої премії М. Костомарова. Його етногр. дослідження й збірки нар. творчості — «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895 — 99), «Пісні та думки» (1895), «Думи кобзарські» (1897) та ін., бібліогр. покажчик «Литература украинского фольклора. 1777 — 1900» (1901). Г. — автор першої книги для читання в школі укр. мовою «Рідне слово» (разом з М. Грінченко), «Української граматики» та ін. підручників, видавець популярних наук. книжок для народу, творів фольклору. Перекладав укр. мовою твори О. Пушкіна, А. Майкова, О. Плещеєва, Г. Гейне, Ф. Шіллєра, Й. В. Гете, В. Гюго, А. Франса, Д. Дефо, Г. Гауптмана, А. Шніцлера.

Тв.: Твори, т. 1 — 10. Х., 1926 — 30; Твори, т. 1 — 2. К., 1963; Словарь української мови, т. 1 — 4. К., 1958 — 59; Литература украинского фольклора. 1777 — 1900. Чернигов, 1901; Рос. перекл. — В темную ночь. — Под тихими вербами. М., 1961,

Літ.: Франко І. З останніх десятиліть. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. В кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т. 1. К., 1970; Білецький О. І. Борис Грінченко. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965.

М. Т. Яценко.


ГРІНЧЕНКО Марія Миколаївна (псевдоніми і крипт. — М. Загірня, М. Чайченко, М. Доленко, П. З. Р-ой та ін.; 1863, м. Богодухів, тепер Харків. обл. — 15.VII 1928, Київ) — укр. письменниця, перекладач і педагог. Дружина Б. Д. Грінченка. Після закінчення Богодухів. прогімназії вчителювала (1881 — 84) на Богодухівщині та 1887 — 94 в засн. Х. Д. Алчевською нар. школі с. Олексіївки (нині в Перевальському р-ні Ворошиловгр. обл.). Керувала вид-вом ім. Б. Грінченка (1910 — 18). Була членом-редактором комісії Словника української живої мови (1919). Подарувала ВУАН б-ку Б. Грінченка, до якої склала 2-томний каталог. Літ. працю почала 1884. Друкувала вірші в журналах «Зоря», «Дзвінок-», «Правда». Автор прозових творів «Під землею. Оповідання про шахти» (1897), «Чередник та дівчата» (1898), наук.-популярних брошур для народу — про А. Лінкольна, Дж. Стефенсона, Жанну д’Арк, Сократа, П. Сагайдачного та ін., публіцист. брошур «Хто народові ворог», «Про державний лад у всяких народів» (обидві — 1905), бібліогр. праць про О. Марковича, Л. Глібова (спільно з Б. Грінченком), спогадів про І. Нечуя-Левицького, І. Франка, В. Самійленка тощо. Перекладала твори Л. Толстого, І. Тургенєва, М. Салтикова- Щедріна, Д. Маміна-Сибіряка, М. Лєскова, Г. К. Андерсена, А. Доде, Г. Бічер-Стоу, Г. Ібсена, Г. Зудермана, М. Метерлінка, К. Гольдоні, М. Твена та ін. Склала читанки «Рідне слово» (1912; спільно з Б. Грінченком) та «Наша рідна мова» (1918). Брала участь у впорядкуванні підготовленого Б. Грінченком «Словаря української мови» в 4-х томах.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес. К., 1968; Рос. перекл. — В шахтах. М., 1911.

Літ.: Спис друкованих писанків Марії Грінченкової. В кн.: Записки історично-філологічного відділу ВУАН, кн. 2-3. К., 1923.

А. Г. Погрібний.


ГРІНЧЕНКО Микола Олексійович [22.IV (4.V) 1888, Київ — 27.XI 1942, Уфа] — укр. рад. музикознавець і фольклорист, засл. діяч мист-в УРСР з 1941. Закінчив 1912 Київ. муз. училище, 1920 — ун-т у Кам’янці-Подільському. В 1925 — 34 викладав історію музики й фольклор у Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М. В. Лисенка (1925 — 28 — ректор), 1934 — 37 — професор Київ. консерваторії. З 1938 працював в Ін-ті укр. фольклору АН УРСР (1942 — директор). Автор праць з питань укр. муз. фольклору, з історії укр. музики тощо. Осн. з них: «Історія української музики» (1922), один з розділів якої — «Музика до Шевченкового „Кобзаря“», «Шевченко і Лисенко» (1920), «„Гайдамаки“ К. Стеценка» (1923); «Шевченко і музика» (1939), «Українські народні думи», «Українські радянські народні пісні» та ін. Портрет с. 500.

Тв.: Вибране. К., 1959.

М. М. Гордійчук.


ГРІНЧЕНКО Настя [Анастасія Борисівна; псевд. — Гаєнко Н., Горова Настя, Сагайдачна Настя, Наталка та ін.; 13(25). XII 1884, с. Нижня Сироватка, тепер Сум. р-ну Сум. обл. — 1(14).Х 1908, Київ] — укр. письменниця. Дочка Б. Д. Грінченка. Навчалася 1903 — 04 у Львів. ун-ті. Брала активну участь у с.-д. русі в роки рос. революції 1905 — 07, зокрема у збройному виступі робітників м. Лубен (1905). Була двічі ув’язнена, що призвело до тяжкого захворювання. Упорядкувала збірки перекладів худож. творів рос. письменників для дітей «Добрий звір», «Буря на морі» (обидві — 1903), «Між хмарами сонечко» (1904). Писала ліричні вірші, байки, оповідання, публіцистичні статті, рецензії. Автор наук.-публіцистичної праці «Ідея федералізму у декабристів» (1907), популярних брошур для народу. В 900-х pp. переклала окремі твори М. Твена («Пригоди Гека Фінна»), Г. Ібсена («Гедда Габлер» та «Жінка з моря»), А. Франса («Дочка Ліліт»), Г. Зудермана, Г. Брандеса, Е. Де Амічіса, О. Шрейнер. У 1911 — 13 М. Грінченко видавала бібліотечну серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко».

Літ.: Сахно Л. Від вогню вогонь. «Вітчизна», 1968, №. 11.

Г. Д. Зленко, А. Г. Погрібний.


ГРІШАШВІЛІ (справж. прізв. — Мамулаїшвілі) Йосиф Григорович [12(24).IV 1889, Тбілісі — 3.VIII 1965, там же] — груз. рад. поет і літературознавець, нар. поет Груз. РСР з 1959, академік АН Груз. РСР з 1946. В ранній поезії Г. переважала інтимно-любовна лірика. Пафосом вільної праці та романтики нового часу пройняті поезії «Прощання з старим Тбілісі» (1925), «Розмова ламп» (1927), «Розмова із складачем» (1929), «Один день у селі» (1934), «Помаранчі» (1937), «До Батьківщини» (1938) та ін. Любов до Вітчизни органічно переплітається з темою Тбілісі, його історією: вірші «Тріолети на Шайтанбазарі» (1918), «До Ашпашхана» (1920), «Григол Орбеліані на Комсомольській алеї» (1939). «Мій Тбілісі» (1955) та ін. Тема рад. патріотизму є головною у віршах воєнних літ («Два слова», 1941; «Балада про хусточку», 1942, та ін.). У 1950 Г. присуджено Держ. премію СРСР за однотомник «Поезії» (1949). Йому належать монографії «Саят-Нова» (1914 — 18), «Літературна богема старого Тбілісі» (1926 — 27), статті «Життя Олександра Чавчавадзе», «Ілля Чавчавадзе і грузинський театр» та ін., розвідки про груз.-рос., груз.-укр. та груз.-вірм. літ. зв’язки. Писав також для дітей. Україні присвятив вірші «Харків наш» (1943) і «Грузинські цитруси на Україні» (1950). Учасник шевченківських ювілейних вечорів у Грузії 1911 і 1914 Автор статей «Шевченко в грузинській літературі» (1940), «Тарас Шевченко — і наша гордість» (1959). Укр. мовою окремі вірші Г. переклали П. Тичина, М. Рильський, Л. Костенко, О. Новицький та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Стихи. М., 1967.

О. Н. Мушкудіані.


ГРОБІАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, гробіанізм (від нім. grob — грубий, der Grobian — грубіян) — напрям у нім. л-рі 15 — 16 ст., пов’язаний із середньовічним жанром «настанов про те, як поводитися за столом» («Tischzuchten»). Гробіанізм виник ще в рицарській л-рі як реакція на куртуазну поезію мінезингерів. Найбільше проявився у бюргерській л-рі, особливо у шванках, фастнахтшпілях, у соціальній та реліг. сатирі; в 15 — 16 ст. мав виразну антиселянську спрямованість. Висміюючи у формі пародії непристойність і простацтво, Г. л. навмисно перекручувала правила поведінки і «рекомендувала» для наслідування грубість і вульгарність. Образ «нового святого» — Гробіана, покровителя нахаб і простаків, уперше з гумором показав С. Брант («Корабель дурнів», 1494); риси гробіанізму є у Г. Сакса та ін. нім. письменників. Осн. твір Г. л. — «Гробіанус» (1549) Ф. Дедекінда, написаний дистихом лат. мовою. К. Маркс, критикуючи низький естетичний і моральний рівень Г. л., зазначав, що ця л-ра «прибирає міщанський зміст у плебейську форму» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 4, с. 281).

І. Л. Рубанова.


ГРОЗА (Groza) Александр Кароль (30.VI 1807, с. Закриниччя, тепер Оратівського р-ну Вінн. обл. — 3.XI 1875, с. Халаїмгородок, тепер с. Городківка Андрушівського р-ну Житомир. обл.) — польс. поет і драматург, представник «української школи» в польській літературі. Початкову освіту здобув в Умані (1817 — 20), закінчив 1826 гімназію у Вінниці. Навчався у Віденському (1826 — 29) і Дерптському (1829 — 30) ун-тах. Видавав і редагував (1838 — 42) у Вільні польс. календар «Русалка», в якому висвітлював і укр. дійсність. Поеми «Пан канівський староста» (1836), «Сорока» (1838), «Перша покута Залізняка» (1843), «Про вмерлі душі» (1848), «Мартин» (1849), «Пан Григір», «Нежданий гість» (обидві — 1855), «Заклад» (1860), «Смецінський» (1855 — 60), драма «Гриць» (1858) — на теми з укр. життя.

Р. Я. Пилипчук.


ГРОЗА (Groza) Сильвестер Венжик (7.I 1793, м. Меджибіж, тепер Летичівського р-ну Хмельн. обл. — 4.VIII 1849, с. Безіменне, тепер Козятинського р-ну Вінн. обл.) — польс. письменник, публіцист, представник «української школи» в польській літературі. Брат А. К. Грози. Навчався в Умані (1802 — 09) та Вінниці (1809 — 12), працював юристом у Кам’янці-Подільському (1812 — 19). В книгах «Поезії» (т. 1 — 2, 1836), «Подільсько-українські повісті, взяті з дійсних образів» (т. 1 — 2, 1842) та в повістях «Банкрутство» (1843), «Попрядки українки» (1844), нарисі «Купайло» (1842) змалював життя і побут укр. народу.

Р. Я. Пилипчук.


«ГРОМАДА» — укр. громад.-політ. і літ. неперіодичний збірник; безцензурний орган друку. Видавався на кошти діячів Київської громади. Виходив 1878 — 79 (4 вип.) і 1882 (5-й випуск) у Женеві за ред. М. Драгоманова з участю С. Подолинського, Ф. Вовка, А. Ляхоцького та ін. Програма видання — «Переднє слово» — мала войовничо-викривальне антикапіталістичне та антимонархічне спрямування. «Г.» гостро розвінчувала політику соціального і національного гноблення укр. народу, інформувала про студ. рухи й процеси над революціонерами-народниками. В 3-му вип. «Г.» опубліковано повість «Лихі люди» Панаса Мирного (анонімно), статті Ф. Вовка (під криптонімом С — о) та М. Драгоманова про Т. Шевченка, спрямовані проти бурж.-націоналістичної фальсифікації його творчості. В 1880 збірник реорганізовано в журнал з революц.-демократичною програмою. За редакцією М. Драгоманова, С. Подолинського та М. Павлика вийшло два номери, в яких широко інформувалось про сел. і робітн. рухи на Україні та в країнах Зх. Європи, пропагувалась ідея орг-ції робітників для збройного знищення капіталістич. ладу. У 2-му номері «Г.» надруковано перші чотири розділи повісті «Вихора» М. Павлика. «Г.» відіграла помітну роль у пропаганді революц.-демократичних ідей.

О. І. Дей.


ГРОМАДИ — організації української демократичної інтелігенції в 2-й пол. 19 — поч. 20 ст. Першу Г. засн. 1859 у Києві. До неї належали учасники студ. гуртків і діячі недільних шкіл (Ф. Вороний, П. Єфименко, П. Житецький, Є. Моссаковський). У 1861 до її складу ввійшли учасники гуртка «хлопоманів» (студенти Київ. ун-ту) на чолі з В. Антоновичем, Т. Рильським та ін. У 1861 — 62 Г. видавала рукописні газети «Самостайне слово», «Громадниця» та гумористич. журн. «Помийниця». Майже одночасно Г. виникли у Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, Катеринославі, Херсоні, а також у Петербурзі. В їхній діяльності виявлялися неоднозначні соціально-політичні тенденції. Г. відігравали позитивну роль у нац.визв. русі; водночас осн. частина громадівців заперечувала революц. засоби боротьби, виступаючи з поміркованими політ. програмами, обмежувалася культурницькою діяльністю, ідеалізувала сел. реформу 1861. Заслуги Г. полягали у залученні інтелігенції до поширення освіти і книг серед народу, у збиранні та виданні пам’яток фольклору, публікації документів з минулого укр. народу, у пробудженні заг. інтересу до укр. культури тощо. Ідеї громадівців знайшли відображення в журн. «Основа» (тут уміщувалися худож. твори, нариси і фольклорні матеріали кореспондентів з усіх Г.), а також у програмному документі «Відзив з Києва» (1862). В умовах переслідування царським урядом революц. гуртків зазнали репресій і ліберальні громадівці, частину з них (О. Кониського, П. Єфименка та ін.) було вислано за межі України. В кін. 60 — 70-х pp. пожвавив діяльність гурток київ. діячів сусп.-політ. руху «Стара громада» (В. Антонович, П. Житецький, М. Ковалевський, М. Лисенко, М. Старицький, М. Драгоманов, В. Синьогуб, П. Чубинський, М. Зібер, П. Косач та ін.), який продовжував видавати популярну літературу укр. мовою. Члени Київської Г. відкрили 1873 Пд.-Зх. відділ Рос. геогр. т-ва, видавали газ. «Киевский телеграф», брали участь у роботі Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, організували наукову експедицію, археологічні з’їзди, видавали брошури для освіти народу, літературні альманахи, праці з етнографії та фольклору, вивчали пам’ятки культури тощо. Прихильники радикальних методів боротьби, зокрема учасники народницького руху, заснували «Молоду громаду» у Києві та ін. містах. Частина молодогромадівців Києва та Одеси підтримувала тісні зв’язки з революц. народниками і входила в їхні орг-ції. М. Зібер і С. Подолинський у своїх працях популяризували ідеї «Капіталу» К. Маркса. Царський уряд звинуватив громадівців у «сепаратизмі», «українофільстві» і після прийняття Емського акту 1876 заборонив їхню діяльність. Частину громадівців було заарештовано й відправлено на заслання, чимало емігрували за кордон (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський, М. Зібер, В. Мальований та ін.) і там продовжили свою діяльність: організували друкарню «Громада», видавали збірники і журн. «Громада», худож. твори («Кобзар» Т. Шевченка, повість «Лихі люди» і роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, збірка революційно-народницьких віршів «З-за грат», лист В. Бєлінського до М. Гоголя). У 80-х pp. на Україні Г. неофіційно відновили свою діяльність; поміркована частина громадівців об’єдналась навколо журн. «Киевская старина» (з 1907 — «Україна»), підтримувала «народовців» у Сх. Галичині. Особливого значення діячі Г. (М. Драгоманов, О. Кониський) надавали зближенню культур. і наук. сил Наддніпрянської України і Сх. Галичини. З ініціативи О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова 1873 у Львові засн. т-во ім. Т. Шевченка, перетворене 1892 на Наукове товариство імені Шевченка. Серед діячів Г. були прибічники не тільки літ.-культурницької справи, ідеї «літератури для хатнього вжитку» тощо, а й демокр. шляху літ.-мист. розвитку, що орієнтувалися на прогресивну культуру рос. народу, творче засвоєння здобутків передової зарубіж. культури (М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький, Т. Рильський). Радикально настроєні громадівці на поч. 20 ст. (М. Коцюбинський, Панас Мирний, В. Самійленко, М. Леонтович та ін.) підтримували революц. рух робітників і селян України.

Літ.: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50 — 60 років XIX ст. К., 1959; Житецький Г. Київська громада за 60-тих років. К., 1928; Волощенко А. К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х — на поч. 80-х років XIX ст. К., 1974.

Г. Я. Сергієнко.


«ГРОМАДСЬКА ДУМКА» — щоденна газета, виходила з 31.XII 1905 по 18.VIII 1906 у Києві. Вміщувала інформацію про політ., екон. і літ. життя на Україні, в Росії й зарубіж. країнах. Тут друкували свої твори І. Франко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, А. Тесленко, В. Самійленко, Б. Грінченко та ін. В розділі «Бібліографія» публ. відгуки на нові видання, повідомлення про вихід нових літературних творів. Заборонена царською владою.

Ф. К. Сарана.


«ГРОМАДСЬКИЙ ГОЛОС» — газета, виходила 1895 — 1939 (з перервами) у Львові з різною періодичністю (1904 — 05 — під назвою «Новий громадський голос»). У 1910 її редагував М. Павлик. У виданні співробітничали Лесь Мартович, В. Стефаник. До 1910 газета мала прогресивний революц.-демократичний характер: виступала на захист найбіднішого селянства, вміщувала матеріали про робітн. рух у Галичині, Наддніпрянській Україні, Росії, викривала антинар. характер виборів. Друкувала твори І. Франка, М. Павлика, О. Маковея, Марка Черемшини, Леся Мартовича, рос. письменників М. Гоголя, Л. Толстого, В. Короленка, А. Чехова, М. Горького та ін. В 1906 — 10 виходила «Бібліотека „Громадського голосу“» (опубл. 15 видань брошурного типу, зокрема оповідання І. Франка, Леся Мартовича та ін.). З 1910 «Г. г.» займав бурж.-націоналістичні позиції.

М. П. Гуменюк.


«ГРОМАДСЬКИЙ ДРУГ» — перший укр. художньо-публіцистичний журнал революц.-демократичного напряму. Видавали його М. Павлик та І. Франко 1878 у Львові. Перший номер відкривався віршем І. Франка «Товаришам із тюрми». «Г. д.» виступав з критикою капіталістич. системи, держ. устрою Австро-Угорщини й Росії, викривав класову сутність церкви й релігії, засуджував несправедливі війни, друкував матеріали про зубожіння трудящих, їхню політ. безправність, пропагував соціалістич. ідеї. Однак допускалися помилкові твердження про наук. і утопічний соціалізм. Переважна більшість уміщених у «Г. д.» матеріалів належить І. Франку (вірші «Думка в тюрмі», «Невольники», повість «Boa constrictor» та ін.) і М. Павлику (повість «Ребенщукова Тетяна», оповідання «Юрко Куликів», «Пропащий чоловік»). Друкувалися також М. Драгоманов, М. Старицький, О. Терлецький, А. Кос, А. Павлик, М. Рошкевич та ін. За пропаганду соціалістич. ідей австр. цензура конфіскувала два номери журналу, його продовженням стали неперіодичні збірки «Дзвін» і «Молот». Іл. с. 500.

Літ.: Возняк М. Перший наддністрянський прогресивний журнал. В кн.: Возняк М. Нариси про світогляд Івана Франка. Львів. 1955; Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. Проблема виникнення і становлення. К., 1959; Денисюк І. До цензурної історії «Громадського друга», «Дзвона» і «Молота». В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 6. Львів, 1958; Іванов П. І. Франко в ж. «Громадський друг» (1878 p.). В кн.: Слово про великого Каменяра, т. 2. К., 1956; Баб’як П. Г. «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». 1878. Систематичний покажчик змісту. Львів. 1978.

Ф. Д. Пустова.


«ГРОМАДЯНИН» — газета радикального напряму. Виходила 1909 — 10 у Чернівцях тричі на місяць. Автором переважної більшості матеріалів (істор., публіцистичних статей, худож. творів) був Д. Макогон. У «Г.» публікувалися твори Т. Шевченка, І. Франка, І. Діброви, К. Малицької, статті М. Лозинського про Т. Шевченка і М. Драгоманова та ін., інформація про громад.-політ., мистецьке життя Буковини й Галичини.

М. І. Юрійчук.


ГРОМИКА Михайло Олександрович [31.Х (12.XI) 1885, с. Чорне, тепер Рєчицького р-ну Гом. обл. — 30.VI 1969, м. Хімки Моск. обл.] — білорус. рад. письменник, учений-геолог. Закінчив 1911 Моск. ун-т. У 1911 — 21 учителював в Одесі. Автор поетич. збірок «Плин», «Дві поеми» (обидві — 1927), п’єс «Скоринин син з Полоцька» (пост. 1926), «Біля тераси» (пост. 1927, вид. 1929, нова ред. 1969), сценічного образка «В купальську ніч» (1921) та ін. Творчість Г. пройнята вірою в людину, пізнання природи. Перекладав твори Л. Толстого, В. Сосюри. Окремі вірші Г. переклав Л. Горлач. Був незаконно репресований. Реабілітований.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971.

І. Д. Казека.


ГРОМІВ Олесь [справж. — Тарнаутський Олександр Єфремович; 4(17). VIII 1902, м. Гадяч, тепер Полтав. обл.] — укр. рад. письменник. Навчався 1929 — 30 в Харків. ін-ті нар. освіти. В роки Великої Вітчизн. війни — співробітник радіостанції імені Т. Г. Шевченка. Перший виданий окремою книжкою твір — вірш «Дніпрельстан» (1931). Автор зб. оповідань «Революція» (1925), збірок оповідань для дітей «С15» (1925), «Шибеники» (1926). Пише також сатир. та гумористич. твори (зб. гуморесок і фейлетонів «Престиж і підметки», 1963).

В. А. Бурбела.


ГРОМОВИЧ Іван Іванович (26.VII 1918, с. Закружка, тепер Мінського р-ну Мін. обл. — 2.VII 1986, Мінськ) — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Закінчив 1939 Мін. пед. ін-т, 1956 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Великої Вітчизн. війни. Збірки «Оповідання» (1947), «Широкі озера» (1951), «Рина-Марина» (1958) та ін. — про героїзм рад. людей у Великій Вітчизн. війні. Повісті «Чужого поля...» (1939), «На крутій горі» (1983, первісна назва — «До ясних вершин», 1952), «Дали собі слово» (1970, нова ред. — «Сім’я Вишневих», 1978), кн. «Чотири сантиметри надії» (1987) — про морально-етичні проблеми сучасності. Автор нарисів, книг для дітей, гумористичних творів. Залишив спогади про діячів л-ри і мист-ва (кн. «У сховах пам’яті», 1983). Писав кіносценарії. Перекладав з рос. та укр. мов, зокрема твори О. Ковіньки та ін. Укр. мовою окремі оповідання Г. переклали І. Сенченко, Є. Нарубіна та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1949; Рина-Марина. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1957; Рос. перекл. — Три повести. Минск, 1983.

Л. З. Мороз.


ГРОМ’ЯК Роман Теодорович (21.III 1937, с. Глушин, тепер Бродівського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1982, професор з 1983. Член КПРС з 1964. Закінчив 1960 Дрогобицький пед. ін-т. Викладав у Донец. ун-ті, з 1975 — у Терноп. пед. ін-ті, з 1981 — зав. кафедрою укр. л-ри цього ін-ту. Досліджує проблеми естетич. сприймання худож. л-ри, методології літ.-худож. критики, історії естетичної думки (естетичні погляди І. Франка). Окремими виданнями вийшли «Літературно-художній образ» (1970), «Естетичне освоєння дійсності» (1972), «Естетика і критика» (1975), «Спосіб життя і культура соціалістичного суспільства» (1982, у співавт.), «Громадянськість і професіоналізм» (1986), «Що доведено життям» (1988). Виступає як літ. і театр. критик.

П. К. Медведик.


«ГРОНО» — літ.-мист. група молодих укр. рад. письменників та художників, організована 1920 в Києві з ініціативи В. Поліщука. Діяла при редакції газ. «Більшовик» — органі Київ. губкому КП(б)У. До групи входили М. Терещенко, П. Филипович, Д. Загул, Г. Косинка, Гео Шкурупій, А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут, М. Кирнарський та ін. У цілому «гронівці» посідали революц. позиції у мист-ві. У програмному виступі — «Credo» — гол. завданням проголошували створення мистецтва, зрозумілого для пролет. мас, зауважуючи, що «знищення для знищення» їм чуже, бо «ми коли знищуємо, то й творимо». Свій худож. метод («спіралізм») визначали як середнє між імпресіонізмом і футуризмом. Другий деклараційний виступ групи — маніфест «Дальше „Гроно“» — свідчив про шукання контактів з революц. дійсністю. Різнорідна за складом група 1921 розпалася. Друковані видання групи — літ.-мистецькі збірники «Гроно» та «Вир революції».

Літ.: Тростянецький А. А. Шляхом боротьби та шукань. К., 1968.

А. А. Тростянецький.


«ГРОНО» — літ.-мистецький збірник, видання однойм. групи письменників і художників. Вийшов 1920 в Києві. У збірнику вміщено програмний виступ учасників групи — «Credo», вірші В. Поліщука, М. Терещенка, Д. Загула, П. Филиповича, оповідання «В час великих страждань» Гео Шкурупія, «Мент», «За земельку» Г. Косинки, «Повалений бог» М. Любченка, статті Ю. Меженка та ін. Деякі твори, надруковані в «Г.», спрямовані проти Пролеткульту (напр., стаття Костя Котка «На роздоріжжі»). Опубліковані в збірнику твори не були однорідними за Ідейним і мистецьким спрямуванням. Іл. див. на окр. арк. до ст. Альманах, і Збірник, с. 256 — 257.

А. А. Тростянецький.


ГРОСС Віллєм (11.I 1922, Тарту) — ест. рад. письменник. Член КПРС з 1946. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор п’єс «Крига тане» (1950), «У великій родині» (1951), «Анкета» (1954), романів «Крила розпростуються» (1958), «Продається недобудований індивідуальний дім» (1962), «Однокласники» (1965), «Плата за навчання» (1967), «Зимова відпустка» (1975), «Мотиви мовчання» (1978; укр. переклад А. Спрогіс), «У перевантаженому човні» (1981), в яких порушує проблеми формування молодої людини і молодої сім’ї, проблеми батьків і дітей, морального вибору. Г. належать також книжки для молоді, збірки оповідань, критичних статей тощо.

Тв.: Укр. перекл. — Мотиви мовчання. К., 1984; Рос. перекл. — Лето одного мальчика. Л., 1960: Крылья расправляются. М., 1961; Продается недостроенный индивидуальный дом. М., 1964.

В. Г. Гримич.


ГРОССМАН Василь Семенович [справж. ім’я — Йосиф Соломонович; 29.XI (12.XII) 1905, Бердичів, тепер Житом. обл. — 14.IX 1964, Москва] — рос. рад. письменник. Закінчив 1929 Моск. ун-т. В роки Великої Вітчизн. війни — спецкор. газ. «Красная звезда». Повість «Глюкауф» (1934) присвячена робітникам Донбасу. В романі «Степан Кольчугін» (ч. 1 — 4, 1937 — 40) відобразив шлях молодого робітника в революцію, в лави більшовицької партії. Повість «Народ безсмертний» (1942) — один з перших творів про героїчну боротьбу рад. народу проти фашизму. Цикл сталінградських нарисів, оповідання, статті увійшли до кн. «Роки війни» (1945). У дилогії, яку становлять романи «За праве діло» (1952 — 54) та «Життя і доля» (1961, опубл. 1988), епічно осмислюються події Великої Вітчизн. війни, зокрема Сталінградська битва. У ряді повоєнних оповідань (зб. «Добро вам!», 1967) Г. порушив тему миру, морально-етичні проблеми. Укр. мовою окремі твори Г. переклав А. Хуторян.

Тв.: Степан Кольчугин. М., 1955; За правое дело, кн. 1 — 2. М., 1956; Укр. перекл. — Народ безсмертний. К., 1945.

Літ.: Бочаров А. Г. Василий Гроссман. М., 1970; Бочаров А. Правое дело Василия Гроссмана. «Октябрь», 1988, № 1 — 4.

Т. П. Заморій.


ГРОТ (Гротс) Яніс [27.I (9.II) 1901, с. Силамуйжа, тепер Мадонського р-ну — 30.XI 1968, Рига] — латис. рад. поет, перекладач. Закінчив 1927 Лата. ун-т (Рига). Збірки «Весняні води» (1925) та «Вечірні хмари» (1930) пройняті духом бунтарства, романтикою. Автор сатир. п’єси про бурж. Латвію «Привіт вільній Латвії» (1930), лірико-романтич. драм «Пушкін» (1937), «Степан Разін» (1939) та ін. Окремі твори, зокрема зб. «В глибоких снігах» (1939), навіяні песимістичними настроями.

За Рад. влади Г. оспівує соціалістичне життя — збірки «Вранішній час» (1946), «Вечірні оповіді в селищі» (1959). Перекладав з літератур народів СРСР. Йому належить ст. «Кілька зустрічей з Тарасом Шевченком» (1961), вірші «Біля Київського університету» (1948), «Біля будиночка Шевченка в Переяславі-Хмельницькому» (1954) та «Вічно великий» (1964). Укр. мовою окремі твори Г. переклав І. Гончаренко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.

А. Г. Шпиталь.


ГРОТЕСК (франц. grotesque, з італ. grottésco — від італ. gròtta — печера, грот) — вид худож. типізації (переважно в сатирі), заснований на фантастично-карикатурному перетворенні реальних співвідношень і контрастів, різкій деформації зовн. правдоподібності речей і явищ, поєднанні фантастичного з реальним, трагічного з комічним тощо. «Гротеском» було названо ліпні настінні орнаменти, знайдені в 15 — 16 ст. при розкопках у давньорим. підземних приміщеннях. В орнаментах химерно поєднувались рослинні і тваринні форми. Як худож. образ Г. відзначається двоплановістю, це завжди відхилення від норми, умовність, перебільшення, навмисна карикатура. Тому Г., хоч і використовується в усіх літ. родах і жанрах, все ж більше поширений у сатирі. Приклади гротескової творчості у світовій сатиричній л-рі: «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле, «Острів пінгвінів» А. Франса, «Ніс» М. Гоголя, «Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна, «Ботокуди» І. Франка, п’єси В. Маяковського, Б. Брехта та ін. Елементи Г. є в сатир. творах Т. Шевченка («Сон», «Великий льох»), Остапа Вишні.

Літ.: Манн Ю. О гротеске в литературе. М., 1966; Борев Ю. Комическое или о том, как смех казнит несоврршенство мира, очищает и обновляет человека и утверждает радость бытия. М., 1970.

В. Д. Тимченко.


ГРОХА Лаврін Прокопович [10(23).VIII 1908, с. Козин, тепер Миронівського р-ну Київ. обл. — 19.IX 1976, Київ] — укр. рад. письменник-гуморист, драматург. Закінчив 1925 профтехшколу. З 1924 виступав з нарисами, фейлетонами. Автор лірич. комедії «Ой у полі нивка» (1939, у співавт. з О. Левадою), одноактних комедій «Чобіт лиха наробив» (1946), «Заручини» (1954) та ін., збірок гуморесок і фейлетонів «Квашені вітаміни» (1957), «Не журіться, хлопці» (1976) та ін., в яких висміював негативні явища (зокрема, в житті села), звички і погляди, не сумісні з соціалістичною мораллю. Окремі твори Г. перекладено російською мовою. Портрет с. 500.

Тв.: Святі пройдисвіти. К., 1961; По цій мові — бувайте здорові! К., 1962; Глибока борозна. К., 1981; Рос. перекл. — Сватанье. М., 1959.

І. В. Зуб.


ГРОХОВ’ЯК (Grochowiak) Станіслав (24.I 1934, Лешня Велькопольська — 2.IX 1976, Варшава) — польс. письменник. Вивчав філологію в Познан. і Вроцлав. ун-тах. Автор поетич. збірок «Лицарська балада» (1956), «Менует із кочергою» (1958), «Агрус» (1963), «Не було літа» (1969), «Полювання на тетеруків» (1972) та ін., політ. поем «Totentanz in Polen» («Танок смерті у Польщі», 1969), «Альенде» (1974), повістей «Плебанія з магнолією» (1956), «Trismus» («Спазм», 1963), «Гвинтівки» (1965) антифашист. й антимілітарист. спрямування. Писав також п’єси, кіносценарії. Виступав як публіцист. Окремі вірші Г. переклали І. Драч, Д. Павличко, О. Лупій та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; Гість. В кн.: Світовий сонет. К., 1983.

Літ.: Прокофьева Д. Станислав Гроховяк. В кн.: Писатели Народной Польши. М., 1976; Булаховська Ю. Л. Із спостережень над поезією Є. Гарасимовича і С. Грохов’яка. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1976, в. 11.

Ю. Л. Булаховська.


ГРУБЕР Йона Ісаакович (7.III 1908, с. Бояни, тепер Новоселицького р-ну Чернів. обл. — 14.I 1980, Київ) — рад. письменник, перекладач. Писав нім. мовою. Закінчив 1938 Краків. ун-т. Автор поетич. збірок «Геть з міста» (1938), «Сонце на порозі» (1940), «Розплющеними очима» (1968), «Світло життя» (1978), повістей «Візник» (1938), «Початок» (1943) та ін. Для творчості Г. характерне поєднання фольклорних і літ. традицій з новаторством, ліризму з філос. осмисленням світу. Перекладав нім. мовою твори Т. Шевченка, Лесі Українки (поема «У катакомбах», 1970; збірка вибраної лірики «Надія», 1971), І. Франка, М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, М. Рильського, А. Малишка, Л. Первомайського, Я. Галана (зб. памфлетів «Нюрнберг, 1945», 1975), Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча, В. Коротича, а також збірки укр. приказок, укр. нар. казок тощо. Укр. мовою окремі твори Г. переклали А. Малишко, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, В. Коротич, Ф. Скляр, В. Гримич, А. Кацнельсон та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Розплющеними очима. К., 1968; Світло життя. К., 1978; Рос. перекл. — Открытыми глазами. М., 1969.

Літ.: Коротич В. Слово про поета. В кн.: Грубер Й. Світло життя. К., 1978.

І. Ю. Журавська.


ГРУБЕШЛІЄВА Марія Іванова (13.VI 1900, м. Кюстендил — 31.I 1970, Софія) — болг. письменниця. Член БКП з 1944. Рання поезія («Хліб і вино», 1930; «Язичницькі пісні», 1933) позначена камерністю. Вірші збірок «Стріли» (1936), «Міст» (1937), «Вулиця» (1942) мають громадян. і революц. звучання. Враження про поїздку 1937 до Іспанії, де Г. брала участь у роботі Міжнар. конгресу письменників на захист миру і культури, відбито в книзі-репортажі «Що я бачила в Іспанії» (1938). Соціально-психологічна проза 30 — 40-х pp. (зб. оповідань «Одружені», 1935; роман «Зустрічний вітер», 1941) має антибуржуазне та антивоєнне спрямування. Роман «Крізь вушко голки» (1948) — про 2-у світову війну і початок Руху Опору в Болгарії. У зб. віршів «Прапори» (1950) оспівано героїзм болг. партизан, утверджуються ідеї пролет. інтернаціоналізму. Автор книг для дітей. У перекладі Г. вірш Т. Шевченка «Маленькій Мар’яні» опубл. в болг. спец. (у вигляді газети) ювілейному виданні «Тарас Шевченко», випущеному до 125-річчя з дня народження поета-революціонера (1939). Разом з Л. Стояновим і Д. Пантелеєвим упорядкувала зб. «Слов’янські поети» (Софія, 1946), де вміщено, зокрема, твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка та ін. У 1948 і 1961 відвідала Україну. Була гостем Другого з’їзду письменників України (1948). Цій події присвятила вірш «Конгресові письменників у залі Верховної Ради УРСР» та ст. «Зустрічі з радянськими письменниками» (1949). Укр. мовою окремі твори Г. переклали Д. Білоус, Я. Шпорта, Л. Горячко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Прозріння. В кн.: Сучасна болгарська новела. К., 1977; Заповіт. В кн.: Дорогою братерства. Одеса — Варна, 1985.

Літ.: Захаржевська В. О. Ліричний щоденник жінки-борця. В кн.: Захаржевська В. О. Болгарська революційна поезія 30-х — початку 40-х років XX ст. К., 1971.

В. О. Захаржевська.


ГРУБІН (Hrubín) Франтішек (17.IX 1910, Прага — 1.III 1971, Чеське Будейовіце) — чес. поет, драматург, перекладач. Навчався 1932 — 34 у Праз. ун-ті. Поезії Г. притаманні філос. осмислення життя (збірки «Проспіване здалеку», 1933; «Прекрасна у злиденності», 1935; «Краєвид опівдні», 1937). Під час нім.-фашист. окупації писав вірші, сповнені любові до вітчизни, ненависті до загарбників (зб. «Хліб і криця», 1945). Антивоєнне спрямування мають збірки «Річка Незабутності» (1946), «Пісня могил і сонця» (1947), поеми «Ніч Йова» (1945), «Хіросіма» (1948), «Метаморфоза» (1956). Будівництву нового життя, коханню присвячені збірки «Безмежно чудове життя» (1947), «Моя пісня» (1956), «Аж до кінця кохання» (1961), поема «Романс для корнета» (1962). Автор драм «Серпнева неділя» (1958), «Кришталева ніч» (1961), «Олдржих і Вожена» (1968), книжок для дітей, публіцистичної кн. «Коштовне каміння вітчизни» (вид. 1976). Перекладав з рос., франц., нім. мов; з української — вірші П. Тичини. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали С. Голованівський, І. Цитович, О. Новицький, Борис Тен, В. Лучук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; Про що співає деревце. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Лучук В. Чарівний глобус. Львів, 1977; Мізинчик та його товариші. К., 1982; Рос. перекл. — Романс для корнета. М., 1970; [Вірші]. В кн.: Поэзия ЧССР. XX век. М., 1983.

В. А. Моторний.


ГРУДЗІНСЬКИЙ (Grudziński) Станіслав (27.IV 1852, с. Водяники, тепер Звенигородського р-ну Черкас. обл. — 3.VI 1884, Варшава) — польс. письменник. Навчався в Київ. ун-ті, закінчив 1875 Краків. ун-т. У книгах «Дві могили. Поема, написана на основі переказів українського народу» (1879), «Українські повісті» (т. 1 — 2, 1879 — 80; до неї увійшли «Хрест у лісі», «Український образок з XVIII століття», «Зачароване озеро», «Кара божа», «Природні сестри», «Переддень Купайла», «Полупанок») романтичні тенденції в зображенні життя укр. селян переплітаються з реалістичними. Переклав твори Т. Шевченка «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», «Тополя», «Нащо мені чорні брови» (уривок).

Р. Я. Пилипчук.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.