[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 476-490.]

Попередня     Головна     Наступна





ГРАВІНА (Gravina) Альфредо Данте (31.X 1913, пров. Такуарембо) — уругв. письменник. Член Компартії Уругваю. Творам Г. притаманні риси соціалістич. реалізму. Письменник показує зародження революц. свідомості трудящих, утверджує думку про необхідність корінних перетворень уругв. суспільства. В романі «Кордони, відкриті вітрам» (1951) зображено боротьбу наймитів проти поміщиків, в романах «Єдиний шлях» (1958), «Від страху до гордості» (1959), «Час нагору» (1964), «Острів» (1970) — життя пролетаріату, ін. верств суспільства, боротьбу за соціальне визволення. Автор збірок оповідань («Кров у борознах», 1938; «Незвичайний кінець звичайної людини», 1941; «Очі гори», 1962; «Злети», 1974), сатир. п’єси «Острів кохання» (1957), гумористич. повісті «Шість пар черевиків» (1964), кн. «Подорож по СРСР і Чехословаччині» (1955). Окремі твори Г. переклали Л. Олевський, Є. Дроб’язко, І. Сидоренко.

Тв.: Укр. перекл. — Кордони, відкриті вітрам. К., 1975; Коли йдеться про Колумба. «Всесвіт», 1976, № 2; Літературний «бум» у Латинській Америці: невдач більше, ніж успіхів. «Всесвіт», 1978, № 5; Рос. перекл. — Остров любви. М., 1960; От страха к гордости. М., 1962.

Літ.: Покальчук Ю. В. На шляху до нової свідомості. К., 1977.

Ю. В. Покальчук.


ГРАДАЦІЯ (лат. gradatio — поступове підвищення) — стилістична фігура (див. Фігури стилістичні), яка полягає в нагнітанні засобів худож. виразності з метою підвищення (клімакс) або зниження (антиклімакс) їхньої емоційносмислової значимості. Г. буває часова і просторова, інтонаційна (здебільшого у прозі), емоційна (в поезії), психологічна (в драмі). Зразок просторової Г.: «Як умру, то поховайте / Мене на могилі, / Серед степу широкого, / На Вкраїні милій» (Т. Шевченко, «Заповіт»). Пов’язана з анафорою, Г. часто виступає як прийом строфічної композиції вірша.

В. О. Хитрук.


«ГРАЖДАНИН» — політ. і літ. журналгазета, що видавався 1872 — 1914 в Петербурзі. Виходив щотижня, згодом — двічі на тиждень, з 1887 — щоденно. В 1873 — 74 «Г.» редагував Ф. Достоєвський, тут він друкував свої фейлетони, «Щоденник письменника». До 80-х pp. «Г.» мав помірковано-консервативний характер, згодом став реакц. виданням. У різний час у «Г.» публікувалися твори О. Писемського, М. Лєскова, Ф. Тютчева, А. Майкова, Я. Полонського та ін. Надруковано дослідження С. Пономарьова «Сучасні колядки Малоросії», ст. Н. Кохановської «Про російську пісню. Лист до І. С. Аксакова», у якій вміщено добірку українських колядок.

Ю. В. Войцеховський.


ГРАЖДАНСЬКИЙ ШРИФТ — шрифт, яким, замість давньоруського (кириличного), після проведеної 1708 Петром I реформи в Росії почали друкувати світську л-ру. Першою книгою, складеною Г. ш., була «Геометрія» (1708). Г. ш. створено на основі нового скорописного почерку моск. письма кін. 17 — поч. 18 ст. (ним вели дипломатичне листування, писали грамоти), нових шрифтів у гравюрах на металі, а також лат, шрифту «антиква». Внаслідок реформи було спрощено правопис і змінено склад алфавіту порівняно з кирилицею: вилучено деякі букви, напр., грецькі ξ, ψ, ω, знаки сили (наголосу) й скорочення (титли); деякі букви було замінено, так, замість ІЄ почали вживати Е, замість ІАЯ, замість и, і (ї)і. Запровадження Г. ш. сприяло розвитку науки й культури. З 18 ст. Г. ш. поширився на Україні, де його пристосували до звукового складу укр. літ. мови. На Г. ш. базується сучас. рос. шрифт, друкарські шрифти більшості мов народів СРСР, а також болг., серб., македон. і монг. мов.

Літ.: Шицгал А. Г. Русский гражданський шрифт. 1708 — 1958. М., 1959; Різник М. Г. Письмо і шрифт. К., 1978.


ГРАМАТИКА — наука про будову мови, тобто про системну цілісність закономірно взаємопов’язаних одиниць мови з притаманними їм формами і значеннями, що ними виражаються. Осн. одиницями мови, система форм яких створює складну мовну організацію, є слово й речення. Відповідно до цього Г. поділяється на морфологію — учення про структуру слова і синтаксис — учення про способи сполучення слів між собою при побудові словосполучень — структурних ланок речень і самих речень, про властиві мові типи останніх, їхнє функціонування, характер і види взаємодії. Важливість і складність суспільної значимості Г. відзначав В. І. Ленін, підкреслюючи специфіку самої Г.: «що для початківця це — одно, для того, хто знає мову (і мови) і дух мови, — інше» (В. І. Ленін. Повне зібр. тв., т. 29, с. 84). З опануванням граматичних законів мови починається і здійснюється вироблення уміння правильно, творчо мислити. Не випадково М. В. Ломоносов назвав граматику М. Смотрицького «вратами моєї ученості». В. Г. Бєлінський, визначаючи Г. як «прикладну філософію слова людського», писав, що Г. не дає таланту, але дає талантові більшу силу. Проблеми Г. розробляли ще в глибоку давнину в Індії (граматичний трактат Паніні, 5 — 4 ст. до н. е.), Греції (Арістотель, «Граматика Діонісія Фракійця», бл. 100 до н. е.) й Старод. Римі (граматики Варрона, Елія Доната). Однією з перших Г. нових європ. мов була «Загальна й раціональна граматика» А. Арно й К. Лансло, 1660 (т. з. граматика Пор-Рояля, Франція). На Україні найдавніші Г., в яких розроблялись питання будови словенороської, тобто старослов’янської в своїй основі, мови, почали з’являтися з кін. 16 ст. («Адельфотес. Граматика...», 1591; «Граматика словенська...» Л. Зизанія, 1596; «Граматика словенська» М. Смотрицького, 1619; написані 1768 — 88 на Закарпатті граматика А. Коцака і на поч. 19 ст. на Зх. Україні «Граматика язика словеноруского» І. Могильницького; видана 1830 «Граматика слов’яно-українська» М. Лучкая). У становленні норм рос. літ. мови велику роль відіграла «Російська граматика» М. В. Ломоносова (опубл. 1757). Першою відомою нам Г. старої укр. літ. мови є «Грамматыка словенская...» І. Ужевича (1643, рукопис лат. мовою, вид. у перекладі укр. мовою 1970). Першою Г. укр. народнорозмовної мови є «Грамматика малороссийского наречия» О. П. Павловського (вид. 1818). У дослідження проблем граматичної будови укр. мови великий внесок зробили О. Потебня, О. Шахматов, П. Житецький, О. Синявський, А. Кримський, Є. Тимченко та ін. Показово, що авторами граматичних досліджень і підручників були видатні філософи й письменники: М. Ломоносов, О. Пушкін, В. Бєлінський, М. Чернишевський — Г. рос. мови; Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький — української; Хачатур Абовян — вірм.; Алішер Навої — узб.; Данте й Дж. Віко — італ.; Р. Бекон і Дж. Локк — англійської; Р. Декарт і Д. Дідро — французької; Г. В. Лейбніц і Й. Г. Гердер — німецької мови.

Літ.: Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К., 1969; Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. К., 1972; Історія української мови. Морфологія. К., 1978; Історія української мови. Синтаксис. К., 1983; Украинская грамматика. К., 1986.

І. К. Кучеренко.


ГРАМЕНО (Grameno) Міхаль (1872, м. Корча — 1931, там же) — алб. громад. діяч, письменник, публіцист. Брав участь у визвольній боротьбі проти тур. загарбників 1905 — 12, керував повстанським загоном. Видавав прогресивні газети і журнали. Автор віршів, новел, драм «Прокляття на албанську мову» і «Смерть Пірра» (обидві — 1906), кн. спогадів «Албанське повстання» (1925) — про нац.-визв. боротьбу алб. народу 1905 — 08.


ГРАМОТИ [від грец. γράμμα (γράμματος) — лист, послання] — вид ділових документів 10 — 17 ст., написаних давньорус., старорос., староукр. і старобілорус. мовами. Писали їх спершу на бересті (див. Берестяні грамоти), дошках, лубі, пергаменті, а з 14 — 15 ст. — на папері. Найдавніша оригінальна Г. на пергаменті, що дійшла до нас, — дарча Г. князя Мстислава Володимировича (12 ст.). Залежно від призначення й змісту Г. поділялися на дарчі, договірні, судні, уставні, купчі, митні тощо. З 18 ст., у зв’язку з запровадженням Петром I західноєвроп. номенклатури документів, термін «грамота» виходить із шир. вжитку. Давньорус. Г. є одним з осн. джерел вивчення давньорус. народнорозмовної і літ. мов. Старорос., староукр. та старобілорус. Г. засвідчують фонетичні, граматичні й лексичні особливості відповідних східнослов’ян. мов, що формувалися.

Літ.: Черепнин Л. В. Русские феодальные архивы XIV — XV вв., ч. 1 — 2. М. — Л., 1948 — 51; Арциховский А. В., Борковский В. И. Новгородские грамоты на бересте. М., 1958; Українські грамоти XV ст. К., 1965; Грамоти XIV ст. К., 1974; Пещак М. М. Стиль ділових документів XIV ст. К., 1979.

В. М. Русанівський.


ГРАНАТ Касян Харитонович [29.II (12.III) 1888, с. Микуличі, тепер Володимир-Волинського р-ну Волин. обл. — 9.VIII 1977, Житомир] — укр. рад. письменник. У 1904 в Ковелі познайомився з Лесею Українкою. З перших днів Рад. влади Г. працював у рад. установах, виступав у пресі з нарисами та оповіданнями. Автор. зб. нарисів «Народна улюблениця» (1963), повістей «Велетом покликана» (1965), «Велет розпалює ватру» (1967), присвячених життю і творчості Лесі Українки, зокрема в період наростання революційного руху.

А. І. Костенко.


ГРАНАТ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙ СЛОВНИК — одна з найбільших рос. універсальних енциклопедій, видана т-вом братів О. та І. Гранат. У 1892 брати Гранат придбали видавничі права на «Настольный знциклопедический словарь», який видавало т-во «А. Гарбель і К°» з 1891, і, збільшивши обсяг та змінивши структуру, продовжили його випуск з 4-го тому. 1 — 3-є видання випущено у 8 — 9 томах, 7-е вид. у 58 томах (56-й т. не вийшов), докорінно перероблене й розширене, виходило (з перервами) 1910 — 48. У 28-му томі вміщено ст. В. І. Леніна «Карл Маркс». Ряд статей до словника написали В. Бонч-Бруєвич, А. Луначарський, М. Покровський, В. Фріче. Активними співробітниками видання були І. Бодуен де Куртене, О. Веселовський, А. Кримський, М. Сперанський, О. Білецький та ін. Основу видання становлять великі комплексні статті, зокрема з питань л-ри. Поряд вміщено короткі статті довідкового характеру, напр. біографії письменників, у т. ч. українських (Феофана Прокоповича, Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, І. Франка, Лесі Українки, Ю. Федьковича, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, А. Кримського та багатьох ін.). Особливістю Г. е. с. є численні «текстові додатки» — статті з спец. питань, часом цілі монографії, словники, статистичні огляди, хронологічні та бібліогр. покажчики, набрані спец. шрифтом, з окремою нумерацією сторінок — «Бібліографічний покажчик російської белетристики (1861 — 1911)», «Сучасні діячі науки, літератури й мистецтва Заходу (1910 — 1929)» та ін.

Літ.: Белов С. В. Создатели «Энциклопедического словаря». В кн.: Белов С. В., Толстяков А. П. Русские издатели конца XIX — начала XX века. Л., 1976.

І. Л. Бутич.


ГРАНІН (справж. прізв. — Герман) Данило Олександрович (1.I 1919, с. Волинь, тепер Курської обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1942. Закінчив 1940 Ленінгр. політех. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Істор. повість «Ярослав Домбровський» (1951) присвячена подіям Паризької комуни. В романі «Шукачі» (1954) зобразив творчу працю рад. учених та інженерів. Моральне і громадян. зростання молодого героя — в центрі роману «Після весілля» (1958). Багатоаспектну соціально-етичну проблематику, пов’язану із світом науки та діяльністю вчених, досліджує у романі «Іду на грозу» (1962), повістях «Хтось мусить» (1970), «Вибір мети» (1975), істор.-біографічних творах «Роздуми перед портретом, якого нема» (1968) і «Повісті про одного вченого і одного імператора» (1971), біогр. есе «Це дивне життя» (1974). Художньо-докум. повість «Зубр» (1987) присвячена життю і творчості видатного вченого-генетика М. Тимофєєва-Ресовського, сповнена філос. і моральних роздумів про громадян. відповідальність ученого, вірність його своєму творчому покликанню. У повістях «Дощ у чужому місті» (1973) та «Однофамілець» (1975) духовні потенції особистості перевіряються моральним випробуванням. У творах про Велику Вітчизн. війну («Будинок на Фонтанці», 1967; «Наш комбат», 1968; «Ще помітний слід», 1983; «Клавдія Вілор», 1976 — Держ. премія СРСР, 1978; «Блокадна книга» — у співавт. з А. Адамовичем, 1977 — 81, та ін.) письменник розкриває джерела мужності й героїзму рад. людей. Тему мистецтва, його благотворного впливу на духовне самовизначення розробляє в романі «Картина» (1980). Автор дорожніх нарисів, філос. есе, літ.-критичних статей. Аналітичність у висвітленні злободенних проблем у творчості Г. поєднується з функціональністю, раціоналістичною виваженістю худож. структури. Вистави за творами Г. («Іду на грозу», «Після весілля», «Хтось мусить») ідуть у Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки та ін. театрах України. Українською мовою окремі твори Г. переклали Г. Кулінич, З. Біленко, М. Сидоренко, Ф. Неборячок.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. Л., 1978 — 80; Два крыла. М., 1983: Река времени. Очерки. Статьи. Повести. М., 1985; Зубр. М., 1987; Укр.перекл. — Шукачі. К., 1956; Після весілля. К., 1965; Іду на грозу. К., 1969; Картина. — Дощ у чужому місті. К., 1983.

Літ.: Войтинская О. Даниил Гранин. Очерки творчества. М., 1966; Плоткин Д. Даниил Гранин. Очерк творчества. Л., 1975; Старков А. Нравственный поиск героев Даниила Гранина. М., 1981; Черная Н. Ученый в современной советской прозе (Научный поиск и моральная ответственность). К., 1976.

Н. І. Чорна.


ГРАСС (Grass) Гюнтер (16.X 1927, Данціг, тепер Гданськ, ПНР) — нім. письменник, графік і скульптор (Зх. Берлін). Навч. 1949 — 53 в Академії мистецтв (Дюссельдорф) та Ін-ті образотворчих мистецтв (Зх. Берлін). Був членом «Групи 47». «Данцігська трилогія» Г. (роман «Жерстяний барабан», 1959; повість «Кіт і миша», 1961; роман «Собачі роки», 1963) — сатир.-гротесковий суд над нім. історією 20 ст. і реакц. німецькою ідеологією. З серед. 60-х pp. стає прибічником соціал-демокр. реформізму. Усвідомлення Г. суперечливості своїх позицій відбилося в романі «Під місцевим наркозом» (1969) та публіцистич. кн. «З щоденника слимака» (1972). Роман-притча «Камбала» (1977) — сатирична з тенденцією до абсурдизації історія нім. нації від найдавніших часів до наших днів і пародійний відгук на проблему жіночої емансипації. «Зустріч у Тельгте» (1979) — повість-притча про велич і безсилля поезії перед реальністю історії. Автор роману «Щуриха» (1986), зб. «Вибрані вірші» (1971) та ін., п’єс. У 80-х pp. виступає як публіцист проти загрози ядерного знищення людства.

Тв.: Рос. перекл. — Стихи. «Иностранная литература», 1983. № 10; Кошки-мышки. — Под местным наркозом. — Встреча в Тельгте. М., 1985.

Літ.: Карельский А. В. Гюнтер Грасс. В кн.: История литературы ФРГ. М., 1980.

Є. І. Нечепорук.


ГРАССО (Grasso) Mapio (28.I 1932, Ачіреале, о. Сіцілія) — італ. письменник, культур. і громад. діяч. Закінчив 1952 ун-т в Катанії. З 1978 — президент культур. асоціації «Лунаріонуово», засновник і гол. ред. (з 1979) літ.-критичного журн. «Lunarionuovo» («Новий місячний календар»), де друкувались і вірші укр. рад. поетів (Б. Олійника, В. Коротича — в серії додатків до журналу. 1985 видані окремою збіркою). Бореться за збереження сіцілійського діалекту, виступив ініціатором італо-радянського культур. обміну, зокрема, за розширення зв’язків з УРСР. В 1987 заснував Центр вивчення л-р народів СРСР (Катанія). Автор романів «Королівський пугач» (1968), «Нічия солома» (1974), збірок оповідань «Млин містечка Ачі» (1972) і «Самаркандські весталки» (1979), п’єси «Ноїв ковчег» (1970), поеми «Воїни з ріки Ріаче» (1982), поетич. збірок «Підняти день руїн» (1981), «Листи до Лорі» (1984). В прозі Г. — майстер сатир. гротескних образів сучасної цивілізації, в поезії — тонкий лірик з ускладнено-метафорич. баченням світу. Брав участь у Міжнар. форумі «За без’ядерний світ, за виживання людства» (Москва, 1987). В 1984, 1986 і 1987 побував на Україні. 1987 у своєму перекладі видав збірку поетичних творів Т. Шевченка. Українською мовою окремі твори письменника переклали Б. Олійник, О. Пахльовська, В. Шовкун.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. «Всесвіт», 1983. № 4; Прощай. «Літературна Україна», 1986, 3 квітня; [Вірші]. «Літературна Україна», 1986, 9 жовтня; [Вірші]. «Літературна Україна». 1987, 14 травня; [Твори]. «Всесвіт», 1987, № 6.

Літ.: Веселицький П. Гротески Маріо Грассо. «Всесвіт», 1983, № 4; Коротич В. Поет з підніжжя Етни. «Літературна Україна», 1986, 3 квітня; Олійник Б. «Любов — всевладна, мов огонь і світло...». Слово про мужнього сіцілійця. «Літературна Україна», 1986. 9 жовтня; Кирилюк В. Вибір Маріо Грассо. «Літературна Україна», 1987, 14 травня; Пахльовська О. Етна і етнос. «Всесвіт», 1987. № 6.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ГРАФ (Graf) Оскар Марія (22.VII 1894, Берг, тепер у ФРН — 28. VI 1967, Нью-Йорк) — нім. письменник. Активний учасник революц. (1918 — 19) і антифашист. руху. З 1933 — в еміграції (Австрія, Чехословаччина, з 1938 — США). Популярність здобув антинацист. листом-памфлетом «Спаліть мене» (1933). У соціально-крит. романах «Ми в пастці» (1927), «Безодня» (1936), «Антон Зіттінгер» (1937), «Життя моєї матері» (1947), «Хвилювання, викликане миротворцем» (1948), зб. оповідань «Велике дзеркало селянина» (1962) та ін. відобразив соціальні суперечності в Німеччині 1-ї пол. 20 ст. Автор фантастичного роману «Завоювання світу» (1948), п’єси «Балада маленького містечка» (1952), віршів, спогадів, публіцистич. статей.

Тв.: Рос. перекл. — Бездна. М., 1935;Торжество праведных. М., 1937; Антон Зиттингер. Л., 1939.

М. О. Кудін.


ГРАФІКА КНИЖКОВА (від франц. graphique — лінійний; грец. γράφω — пишу, малюю) — різновид графіки, призначенням якого є художньо-образне та декоративне оформлення книжки. Оформлення поділяється на зовнішнє (суперобкладинка, обкладинка, або оправа, форзац) і внутрішнє (титул, фронтиспіс, шмуцтитул, ініціали, заставки, кінцівки, шрифтова рубрикація тощо). Весь комплекс образно-пластичних засобів Г. к. повинен відповідати змісту твору, його ідейній спрямованості, жанровій специфіці. вони сприяють повнішому сприйняттю читачем авторського задуму. Залежно від характеру й жанру твору, а також особистого осмислення його ідейно-тематичної канви, художник обирає різні графічні техніки (рисунок олівцем, гравюру на дереві або міді, ліногравюру, літографію, офорт тощо).

Перші пам’ятки Г. к. на території України належать до часів Київ. Русі і датуються 11 століттям. Це мініатюри, заставки, ініціали, якими пишно декорувалися рукописні книги (Остромирове євангеліє 1056 — 57; Ізборник Святослава 1073, та ін.). Творчо переосмислюючи візант. традиції і досвід тогочасного монументального мист-ва (фреска, мозаїка тощо), художники не тільки декорували манускрипти, а й доповнювали їх сюжетними композиціями на теми літ. першооснови і подій сусп. життя (портрети князів, батальні і жанрові сцени — Київський псалтир, 1397; Оршанське євангеліє, 12 — 14 ст., та ін.). В окремих пам’ятках 14 — 16 ст. відчутним стає індивідуальний почерк майстрів, які збагачували арсенал образно-пластичних засобів ілюстрування і оформлення рукописних книг (Пересопницьке євангеліє, Євангеліє з с. Хишевичі в Галичині, 1646, та ін.). Із запровадженням книгодрукування починається якісно новий етап мистецтва Г. к. Першодруковані книги засвідчили високу майстерність техніки гравірування, органічне поєднання орнаментальних прикрас з текстом, нову якість пластичності рисунка, що гравірувався, складність композиційних сюжетних побудов, ілюстрацій тощо. В «Апостолі», видрукованому Іваном Федоровим (Львів, 1574), і Острозькій біблії текст, ілюстрації та ін. елементи оформлення були виконані в одній техніці (гравюри на дереві). Це зумовило створення ансамблевої єдності тех. виконання текстової частини та оформлювальних елементів. Традиції Івана Федорова продовжила друкарня Львів. Успенського Ставропігійського братства, де працювали високопрофесійні майстри (Памво Беринда, Михайло Сльозка, ряд анонімних граверів та ін.), які використовували досягнення західноєвроп. Г. к. і водночас зберігали свою мист. індивідуальність. Піднесення заг. рівня культури на укр. землях сприяло розквіту мистецтва гравюри у 2-й пол. 17 — на поч. 18 сі. Багатим оформленням відзначаються укр. друковані книги цього періоду, зокрема бароккові твори (панегірики, збірники проповідницької прози Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Симеона Полоцького та ін.).

Загальновизнаним центром книгодрукування на Україні стала Києво-Печерська друкарня, навколо якої сформувалася школа самобутніх майстрів Г. к. (Памво Беринда, який переїхав зі Львова, анонімні автори, відомі лише своїми ініціалами «Т. Т.», «Т. П.», «М. Т.», «Л. М.» і т. п., гравери Ілля, Прокопій та ін.). Їхні ілюстрації до видань («Біблія», 1645; Києво-Печерський патерик, 1661; «ВЂршЂ на жалосный погреб...» Касіяна Саковича, 1622; «Євангеліє учительне», 1637, та ін.) складні за композиційними рішеннями, психологічно виразні, соціально загострені і життєві, досконалі за технікою виконання. На межі 17 і 18 ст. склався осн. тип укр. книги, позначений розгорнутим ансамблевим рішенням ілюстрування та оформлення, пишним декором, в якому велику роль відігравали традиції нар. декоративного мист-ва. Г. к. збагатилася техніками різцевої гравюри та офорту, що значно розширило її образно-пластичні і композиційні можливості, зокрема в галузі книжкової ілюстрації. Визначними майстрами-оформлювачами книги були Леонтій Тарасевич, який ілюстрував канонічні тексти (Києво-Печерський патерик, 1702, та ін.) пейзажами, глибоко психол. портретами тощо, та Іван Щирський, який широко використовував алегоричні образи, органічно поєднував у межах однієї композиції різножанрові елементи тощо. Дальший розвиток Г.к. пов’язаний з іменами Н. Зубрицького, І. Стрельбицького, Г. Левицького (Носа) та ін. До 2-ї пол. 18 ст. належать перші спроби створення реалістич. ілюстрації, вільної від давніх канонів (ілюстрації М. Білика до драми Георгія Кониського «Воскресеніе мертвых», 1765).

Становлення мистецтва ілюстрації, реалістич. за образністю і демокр. за мотивами, пов’язане з творчістю Т. Шевченка, який у своїх живописних і графічних творах неодноразово звертався до літ. сюжетів (ілюстрації до своїх творів «Тополя», «Слепая», ілюстрації до нарису «Знахар» Г. Квітки-Основ’яненка, до повісті «Тарас Бульба» М. Гоголя та ін.). Значний внесок у зміцнення засад реалізму укр. Г. к. зробили В. Штернберг, К. Трутовський, П. Мартинович, Л. Жемчужников, М. Мурашко, О. Сластіон, І. Бурячок, М. Самокиш, О. Кульчицька та ін.

Нове піднесення Г. к. (поч. 20 ст.) пов’язане з діяльністю Г. Нарбута. Використовуючи елементи нар.-романтичного стилю (близькі до «модерну»), поєднавши їх з мотивами укр. барокко і нар. творчості, він створив свій, пізніше названий нарбутівським, стиль.

У рад. час відбувається інтенс. пошук засобів Г. к., здатних належно відобразити докорінні зміни, що сталися в українській літературі. Визначальною якістю Г. к. став синтез профес. реалістичного мист-ва і традицій нар. мист-ва. Провідним у розвитку укр. Г. к. перших років Рад. влади був стиль, запроваджений Г. Нарбутом та його послідовниками (Л. Лозовським, М. Кирнарським, Л. Хижинським, М. Алексєєвим, А. Середою, В. Кричевським та ін.), в основі якого були органічно поєднані надбання давнього укр. мист-ва, зокрема традиц. декоративних елементів, і нового змісту. Розвиваючи принципи соціалістич. реалізму, художники книги прагнуть правдиво розкривати в оформленні та ілюстраціях осн. ідеї літ. твору, епохи й обставин, у яких діють герої. Зміцнюється тенденція створення органічного ансамблю всіх елементів книжкового оформлення. Велику рол у цьому процесі відіграло творче осмислення традицій рос. школи реалістич. ілюстрації 19 ст. (О. Агін, П. Боклевський, П. Соколов та ін.), графіч. культури художників об’єднання «Мир искусства» (О. Бенуа, І. Білібіна, Є. Лансере та ін.), демократизму творів І. Рєпіна, В. Сєрова та ін. Висока профес. майстерність, глибоке проникнення у задум письменника і сюжет його твору, нове соціальне мислення характерні для творчості таких визнаних художників, як В. Фаворський, Кукринікси, Д. Шмаринов, Є. Кибрик, О. Дейнека, А. Гончаров, С. Герасимов та ін., що зверталися до розгорнутого ілюстрування літ. творів, стверджували гуманізм і громадян. пафос рад. л-ри. Великий внесок у розвиток укр. рад. Г. к. зробили В. Касіян (його ілюстрації до «Кобзаря» належать до класичних зразків інтерпретації поетич. спадщини Т. Шевченка), С. Налепинська-Бойчук, О. Сахновська, З. Толкачов, Г. Пустовійт, І. Падалка, В. Седляр, О. Довгаль, І. їжакевич, А. Страхов та ін. Значним внеском у розвиток української Г. к. стала творчість сучасних майстрів — авторів хвилюючих ілюстрацій до творів укр. класики (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської та ін.) — художників В. Литвиненка, Г. Гавриленка, С. Караффи-Корбут, М. Маловського, Г. Якутовича, С. Адамовича, А. Базилевича, О. Данченка, Н. Лопухової, О. Павловської, В. Ульянової, В. Перевальського, В. Лопати, М. Компанця, О. Івахненка, В. Гордійчука, В. Голозубова, Р. Масаутова, В. Скакандія, Ю. Чаришникова, В. Дозорця, Б. Пікулицького, оформителів І. Хотінка, В. Хоменка, В. Фатальчука, А. Пономаренка, Б. Бродського. Розширення і збагачення худож. прийомів у вирішенні принципів ілюстрування та оформлення укр. рад. книги, пошуки образної і пластич. єдності характерні для В. Касіяна, М. Дерегуса, А. Рєзниченка, О. Данченка, В. Куткіна, І. Принцевського, І. Селіванова, В. Чебаника та ін. Широке визнання здобули їхні роботи до творів Ю. Яновського, О. Бойченка, М. Стельмаха, М. Бажана, О. Гончара та ін. укр. рад. письменників. Багато книг класичних і рад. авторів відзначені дипломами на конкурсах кращих книжкових видань. У республіці з 1975 систематично проводяться виставки «Художник і книга». Твори укр. майстрів Г. к. постійно експонуються на всесоюзних виставках, міжнар. бієнале (худож. виставках), зокрема, в Лейпцігу, Братіславі та ін. «Гран-прі» за цикл ілюстрацій до укр. нар. пісень здобув І. Остафійчук; приз «Золоте яблуко» до дит. казки «Два півники» — В. Голозубов. Диплому Івана Федорова за краще оформлення книг удостоєні видання: драми І. Кочерги «Ярослав Мудрий» і «Свіччине весілля» та «Повість минулих літ» (художник — Г. Якутович). В 1978 засн. щорічна премія ім. В. І. Касіяна за кращі друковані політ. плакати і листівки та за високохудож. оформлення виданих в УРСР творів сусп.-політ. і худож.-публіцистичної л-ри. Серед її лауреатів — О. Данченко (за ілюстрації та оформлення кн. «Десять днів, що потрясли світ» Дж. Ріда). Іл. див. на окремих аркушах, с. 384 — 385.

Літ.: Сидоров А. А. Древнерусская книжная гравюра. М., 1951; Логвин Г. Н. З глибин. Давня книжкова мініатюра XI — XVIII століть. К., 1974; Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI — XVIII ст. Львів, 1971; Степовик Д. Українська графіка XVI — XVIII століть. К., 1982; Українська радянська графіка. К., 1958; Дмитриева Н. А. Изображение и слово. М., 1962; Владич Л. В. Мовою графіки. К., 1967; Верба І. І. Мистецтво графіки. К., 1968; Книга и графика. М., 1972; Шпаков А. Художник і книга. К., 1973; Овдіенко О. Книжкове мистецтво на Україні. Львів, 1974; Валуєнко Б. В. Архітектура книги. К., 1976; Ляхов В. Н. Искусство книги. М., 1978; Герчук Ю. Художественная структура книги. М., 1984; Фаворский В. А. Об искусстве, о книге, о гравюре. М., 1986; Попов П. Матеріали до словника українських граверів. К., 1926; Запаско Я.. Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, кн. 1 — 2. Львів, 1981 — 84.

І. І. Верба, В. Ф. Яворський.




ГРАФІТІ (італ. graffiti, букв. — видряпані) — написи та малюнки, виконані в давнину на стінах архіт. споруд, а також на різних предметах. Виявлені на старод. будівлях в Єгипті, Греції, Італії, на Пд. Франції тощо. На тер. України найвідомішими є Г. Софійського собору в Києві. Серед них є написи та малюнки, зроблені в 11 — 17 ст. відвідувачами. Тематика Г. охоплює пам’ятні, поминальні написи та пояснення або звернення до фрескових персонажів. Найцікавіші Г. літописного характеру: напис про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054, про чотирирічне князювання Святослава Ярославича, мир, укладений біля Києва на Желяні в кін. 11 — на поч. 12 ст., напис про продаж Боянової землі (12 ст.), яка, можливо, належала Боянові з «Слова о полку Ігоревім», а також напис з іменами героїв поеми — Ігоря та Всеволода. Знайдено стародавню азбуку з 27 кириличних літер, що свідчить про ранній етап розвитку слов’ян. та давньорус. писемності. Г. виявлено й на стінах Михайлівської церкви Видубицького монастиря, на Золотих воротах, у Кирилівській церкві. Відомі вони й у ін. містах Давньої Русі, зокрема Новгороді, Смоленську. Г. є важливими пам’ятками давньорус. писемності, які свідчать про поширеність грамотності на Русі. Вони становлять цінне джерело для історичних і мовознавчих досліджень. Див. також Епіграфіка.

Літ.: Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI — XIV вв. К., 1966; Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити XI — XVII вв.). К., 1976; Медынцева А. А. Древнерусские надписи Новгородского Софийского собора. XI — XIV вв. М., 1978.

С. О. Висоцький


ГРАХОВСЬКИЙ Сергій Іванович [12(25).IX 1913, містечко Нобель, тепер село Зарічненського р-ну Ровен. обл.] — білорус. рад. письменник. Закінчив 1935 Мін. пед. ін-т. Збіркам поезій «День народження» (1958), «Пам’ять» (1965), «Вірші» (1968), «Поема доріг» (1970), «Зачарованість» (1978), «Осінні гнізда» (1983), «Кола надії» (1985) притаманні лірична схвильованість, утвердження доброти, щирості, громадян. свідомості. Поема «Болюча пам’ять» (1980, опубл. 1987) звернена до трагічних подій 30 — 50-х pp. Автор докум. повісті «Рудобельська республіка» (1968), книжок для дітей. В 1983 написав поему «Розлука на світанні» — про дружбу Лесі Українки з С. Мержинським, 1984 — нарис про них «Міріам і Месія». Переклав окремі твори Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського, В. Сосюри, П. Воронька, М. Нагнибіди, Т. Масенка, Б. Степанюка, Д. Білоуса, Микити Чернявського, П. Біби, Ю. Лісняка, В. Забаштанського. Укр. мовою деякі вірші Г. переклали О. Новицький, Л. Горлач, В. Ткаченко, В. Лагода, Б. Степанюк та ін. Був незаконно репресований. Реабілітований.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Лісова казка. К., 1979.

О. К. Бабишкін.


ГРАЧАНИКОВ Анатоль Семенович (8.ІХ 1938, с. Шарпиловка Гомельського р-ну Гом. обл.) — білорус. рад. поет. Член КПРС з 1963. Закінчив 1960 Білорус. ін-т інженерів залізнич. транспорту (Гомель), 1969 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Магістраль» (1964), «Кругла площа» (1971), «Пора грибів» (1973), «Коли далеко ти» (1979), «Полісся» (1983), «Я вас люблю...» (1986) та ін. Осн. теми — життя робітн. класу, любов до рідного краю, духовні поривання молоді; віршам Г. притаманний романтичний пафос. Пише і для дітей. Окремі твори Г. переклали О. Лупій, Л. Талалай, С. Реп’ях, П. Осадчук, С. Литвин.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Звезды и курганы. М., 1976; Полесский треугольник. М., 1986.

Л. П. Бондар.


ГРАЧОТТІ (Graciotti) Санте (1.XII 1923, Рим) — італ. учений-славіст, член Академії деї Лінчеї в Римі. Навчався в Мілан., 1955 — 60 — у Рим. ун-тах. Президент Італ. асоціації славістів (1971 — 78), віце-президент Міжнар. асоціації по вивченню і поширенню слов’ян. культур (з 1978). Очолює Ін-т слов’янознавства при Рим. ун-ті, де за його ініціативою запроваджено вивчення укр. та білорус. мов, л-р, історії. Займається проблемами культури польс. Відродження, істор. зв’язками л-ри Італії з л-рами слов’ян. країн. Автор праць «Подвійне обличчя венеціанського та угорського барокко в контексті європейського барокко» (1979), «Ренесансна фацеція в Польщі та її італійські моделі» (1980), «Національний та народний елементи в літературах Східної Європи між Просвітительством і романтизмом: спроба синтезу» (1985) та ін. Упорядник і один з авторів книг: «Італія, Венеція і Польща між Середньовіччям та новим часом» (1980), «Толстой сьогодні» (1980), «Достоєвський у сучасній свідомості» (1981). Упорядкував італ. переклад книги І. М. Голенищева-Кутузова «Італійське Відродження і сло-г в’янські літератури XV — XVI ст.» (1973). Ініціатор масштабного дослідження комплексної теми «Італія і слов’янський світ», у межах якого заплановано вивчення італо-укр. культур. та літ. взаємовідносин. Учасник 9-го Міжнар. з’їзду славістів (Київ, 1983), на якому виступив з доповіддю «Роль італійських фацецій періоду Відродження у розвитку польських та російських фацецій».

О. Є.-Я. Пахльовська.


ГРАШІ (справж. прізв. — Григорян) Ашот Багдасарович (9.V 1910, Баку — 28.II 1973, Єреван) — вірм. рад. поет. Член КПРС с 1941. Закінчив 1931 Єреван, пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Вступ» (1934), «З народом» (1938), «Ліричне» (1939), в яких поєднуються громадян. та особисті мотиви. Головна тема книг «Ліра бою» (1942), «Журавель» (1944), «Моя весна» (1946) — героїка Великої Вітчизн. війни, патріотизм рад. народу. В збірках «Під зорею братерства» (1949), «Пісня летить по світу» (1952), «Сім пісень райдуги» (1961), «Сестра сонця» (1972) та ін. оспівується дружба народів, духовне багатство будівників соціалізму, краса природи і кохання. Багато віршів Г. покладено на музику. Кілька поезій присвятив Україні. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Л. Первомайський. П. Усенко, І. Гончаренко, В. Коломієць, М. Сингаївський та ін.

Тв.: Укp. перекл. — Лелекам України. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 7. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Мелодії вірменського краю. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. К., 1980; Балада загиблих солдатів. «Вітчизна», 1985, № 5; Рос. перекл. — Горная свирель М., 1976; Колыбель радуг, М., 1980.

В. В. Кочевський.


ГРЕБА Василь Михайлович (2.I 1939, с. Залужжя, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1961. Закінчив 1967 Львів. ун-т. Друкується з 1968. Автор повістей «Зрушений пласт» (1972), «Гомін ранку» (1977), «Вже сходить сонце» (1978), «Зелені висоти» (1983), «Честь» (1987), кн. нарисів «Поруч — ветерани» (1981). Провідні теми — боротьба трудящих Закарпаття проти іноземних загарбників у роки минулої війни, трудові будні робітників та колг. селянства. Творчій манері Г. властиві глибоке проникнення в життя, психологічна рельєфність характерів.

Г. М. Штонь.


ГРЕБЕНЮК Іван Федорович (23.III 1918, с. Човно-Федорівка, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — 27.III 1982, Львів) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Тривалий час служив у Рад. Армії. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1938. Автор повістей «Стартують винищувачі» (1958), «На далеких рубежах» (1963), «Проліски цвітуть узимку» (1968), «Горлиця» (1980), романів «Літак міняє курс» (1972), «Повітряний міст» (1975), «Жасмин» (1979), в яких відобразив життя і бойові навчання військ. льотчиків. Г. належить також зб. гумористич. оповідань «Солдатські усмішки» (1961).

Тв.: Рос. перекл. — Стартуют истребители. М., 1960; На далеких рубежах. Львов, 1970.

О. І. Петровський.


ГРЕБІНКА Євген Павлович [21.I (2.II) 1812, х. Убіжище, тепер с. Мар’янівка Гребінківського р-ну Полтав. обл. — 3(15).XII 1848, Петербург, похований у с. Мар’янівці] — укр. і рос. письменник. Нар. в сім’ї дрібного поміщика. Після закінчення 1831 Ніжин. гімназії вищих наук та служби в 3-му Малорос. козачому полку жив у Петербурзі (з 1834), працював чиновником комісії духовних училищ м-ва нар. освіти, поєднуючи з 1835 службу з викладанням рос. словесності в Дворянському полку. З 1837 повністю перейшов на пед. роботу, переважно у військ.-навч. закладах.

Початок літ. діяльності Г. припадає на роки навчання в гімназії, де він брав участь у студ. рукописних журналах та альманахах; один з них готував сам, заповнюючи кожний номер власними віршами та прозою. В гімназії написана єдина в спадщині Г. п’єса — одноактівка «В чужие сани не садись» (1827), вірші «Степной курган», «Рогдаев пир» та ін., перші байки «Будяк да Коноплиночка» і «Пшениця», розпочато переклад поеми О. Пушкіна «Полтава».

У Петербурзі Г. спілкувався з видатними літераторами, співробітничав у літ. пресі, створив гурток, який об’єднував укр. мистецьку й літ. інтелігенцію. Літ. вечори Г. відвідували В. Бєлінський, В. Даль, І. Панаєв, М. Момбеллі, О. Пальм та ін. Г. був знайомий з О. Пушкіним, І. Криловим, О. Кольцовим, І. Тургенєвим, мав дружні зв’язки з Г. Квіткою-Основ’яненком, П. Гулаком-Артемовським, Л. Боровиковським, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським. У 1836 познайомився з Т. Шевченком, якого підтримував матеріально, допомагав йому у самоосвіті, взяв безпосередню участь в організації викупу поета з кріпацтва, сприяв виданню «Кобзаря» 1840. Друкувався з 1831 у рос. періодич. виданнях і альманахах: «Московский телеграф», «Сын отечества», «Библиотека для чтения», «Современник», «Отечественные записки», «Русская беседа» та ін. Окремим виданням вийшли збірка байок «Малороссийские приказки» (1834; 2-е видання — 1836), «Рассказы пирятинца» (1837), поема «Богдан» (1843), «Путевые записки зайца» (1844). З 1847 почалося друкування зведеного видання «Романи, повести и рассказы Євгения Гребенки», яке обірвалося на 8-му томі. В Петербурзі Г. випустив альм. «Ластівка» (1841), у підготовці та редагуванні якого безпосередню участь брав Т. Шевченко. Творчість Г. завжди була в полі зору В. Бєлінського, який відзначав як успіхи, так і невдачі автора.

Славу Г. принесли байки. Наслідуючи кращі літ. й фольклорні традиції, Г. у цьому жанрі виявив власну творчу індивідуальність. У байках постають соціальні суперечності тогочасної дійсності, в них хижакам-гнобителям протиставляється звичайний трудівник як уособлення людяності, працьовитості, моральних чеснот («Пшениця», «Рибалка»). Виходячи з нар. позицій, Г. водночас відображає і протест передової інтелігенції проти несправедливості соціального устрою, висміює вади кріпосницького суспільства, хоча й не зачіпає його основ, обмежуючись критикою неправедних суддів, панів, чиновників та кругової поруки серед них («Ведмежий суд», «Рибалка», «Віл», «Ячмінь» та ін.). Образи байок виходять за межі звичних алегорій, вони взяті з життя, в окремих випадках це типові образи тогочасної дійсності. У байках, названих приказками, Г. бере головне з приказки чи прислів’я, конкретизує й розгортає сюжет; у своєму ставленні до зображуваного Г. виходить з нар. оцінок. Критично-реалістична сила окремих байок («Злий кінь», «Сонце да Вітер», «Мірошник», «Цап») дещо послаблюється закликами коритися своїй долі, не порушувати усталених порядків, внаслідок цього зміст оповіді, часто художньо досконалої, суперечить штучно доданій моралі. Для більшості байок Г. характерна справжня народність як вияв нар. самосвідомості. Розвинувши в своїх байках нар. сатиричні традиції, творчо сприйнявши досвід І. Крилова, а також Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Г. підніс байку на новий рівень, що мало велике значення для розвитку укр. літ. мови та л-ри в руслі реалізму й народності, зайняв як байкар «перше місце в нашім письменстві» (Франко І. Зібр. тв., т. 41, с. 266. К., 1984). У поетич. доробку Г. — вірші укр. і рос. мовами. Захоплення фольклором, звернення до пісенної лексики й фразеології, туга за щастям, елегійність роздумів — характерні риси його укр. поезій («Українська мелодія», 1840; «Заквітчалася дівчина», «Маруся», 1843). Г. належить перший повний переклад поеми О. Пушкіна «Полтава» (1836), позначений бурлескним стилем. На рос. віршах Г. відчутний вплив О. Пушкіна і Є. Баратинського. Г. відомий як автор романтичних віршових і казкових творів укр. і рос. мовами. Провідним мотивом є роздуми про покликання та сусп. роль поета, при цьому особливо наголошується на його непідкупності й щирості («Недуг», 1837; «Скала», 1837; «Два», 1841; «Украинский бард», 1837; «Лавровый листок», 1838). Поряд з ліричними поезіями значне місце в творчості Г. посідають переспіви укр. нар. пісень, здійснених, за визнанням письменника, з метою ознайомити росіян «с прелестными чувствами нашей родины». Його поезія пройнята любов’ю до України, захопленням її героїчною історією. Серед циклу поетизованих нар. переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843) — один з найкращих тогочасних творів про Б. Хмельницького.

Окремі укр. й рос. вірші, покладені на музику, ще за життя Г. стали нар. піснями — «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить»); поширювалися як романси — «Почтальон», «Чёрные очи» («Очи черные, очи страстные»), «Песня», нині відома під назвою «Помню, я еще молодушкой была...». Як прозаїк Г. пройшов складний шлях від ранніх сентиментальноромантичних захоплень до вироблення реалістичних принципів і поетики натуральної школи. В опублікованих творах (понад 40) відбилися окремі сторони укр. життя, побут і звичаї чиновництва, загибель «маленької людини» в бездушному середовищі, поміщицька сваволя щодо кріпаків («Рассказы пирятинца», 1837; «Записки студента», 1841; «Лука Прохорович», 1838; «Петербургская сторона», 1844; «Сеня», 1841, та ін.). У творах на істор. тематику (повість «Нежинский полковник Золотаренко», 1841; роман «Чайковский», 1843), зображуючи дух і характер епохи, автор уникнув ідеалізації минулого. В міру становлення Г. як типового представника натуральної школи, ширшого звертання до демократичного героя змінювалася відповідно і тематика його прози. Окремі аспекти теми «маленької людини» художньо узагальнено в романі «Доктор» (1844), де з глибоким болем показана загибель трудівника у зіткненні з войовничою пошлістю. Про соціальне гноблення, безправ’я людини в кріпосницькому суспільстві з гнівом писав Г. у повісті «Кулик» (1841), високо оціненій В. Бєлінським. Життєві враження письменника, творче освоєння худож. досвіду М. Гоголя найвиразніше виявилися у повісті «Приключения синей ассигнации» (1847). Прийшовши в 40-х pp. до реалізму, звільнившись від зовн. наслідувальності, Г. своєю творчістю сприяв становленню реалістичного напряму в укр. л-рі. В с. Мар’янівці на могилі письменника споруджено пам’ятник (1987). На честь Г. на Україні названо місто в Полтав. області,

Тв.: Сочинения, т. 1 — 5. СПБ, 1862; Твори, т. 1 — 5. К., 1957; Поетичні твори. К., 1959; Твори, т. 1 — 3. К., 1980 — 81.

Літ.: Зубков С. Д. Євген Павлович Гребінка. К., 1962; Деркач Б. А. Євген Гребінка. К., 1974.

С. Д. Зубков.


ГРЕБІНКА Леонід Євгенович (1909, с. Мар’янівка, тепер Гребінківського р-ну Полтав. обл. — 1941) — укр. рад. поет, перекладач. У 1923 — 33 жив у Києві, навчався в Київ. ін-ті нар. освіти. У 1933 переїхав до Москви, працював у вид-вах і редакціях газет, навчався 1939 — 41 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Друкувався з 1925. Вірші (зб. «Радість чорноземна», 1930) — переважно інтимна та пейзажна лірика. В ряді творів Г. відображав соціальні контрасти села часів непу, інколи вдавався до сатири. Свіжість худож. світобачення поет засвідчив у циклі «Кримські вірші» (1937, опубл. 1983). Г. переклав п’єсу «Гамлет» В. Шекспіра, ряд творів О. Пушкіна, «Слово о полку Ігоревім» («Слово про похід Ігорів», опубл. 1982).

Літ.: Ажнюк М. Незнаний український «Гамлет», «Всесвіт», 1971, № 12; Доценко Р. Відкритий вдруге. «Вітчизна», 1976, № 4; Драч І., Доценко Р. Нетлінне слово поезії. В кн.: Поезія, в. 2. К., 1983.

Р. І. Доценко.


ГРЕБІНЬ (Гребень) Аврам Родіонович (8.XI 1878, с. Березна, тепер смт Менського р-ну Черніг. обл. — 27.XII 1961, с. Дмитрівка тих же р-ну та обл.) укр. рад. лірник. На 21-му році життя осліп. Навчився грати на скрипці й лірі. Учень Т. М. Пархоменка. В 1905 — 06 поширював революц. л-ру. В репертуарі Г. були укр. нар. думи («Про Марусю Богуславку», «Про вдову», «Невольницький плач», «Про козака-бандурника» та ін.), істор. й соціально-побутові пісні («Про Морозенка», «Про Кармалюка», «Про Правду» та ін.), псалми, пісні на слова Т. Шевченка й пісні, присвячені поетові. Портрет с. 484.

Літ.: Юсов А. Лирник Гребень. М., 1961; Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні К., 1980.

М. П. Полотай.


ГРЕБОВИЦЬКІ ПІСНІ — один із циклів трудової нар. календарно-обрядової поезії. Виконувалися в дореволюц. час переважно під час згрібання (громадіння) сіна. За змістом, худож. образами й мелодіями вони тісно пов’язані з косарськими та обжинковими піснями. В Г. п. виражалося задоволення завершенням праці, прославлялися роботящі, висміювалися ліниві, звучали нарікання на панів та їхніх прислужників, погрози на їх адресу.

Ю. З. Круть.


ГРЕВЦОВ Микола Олександрович (28.XII 1920, Харків) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1958. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Харків. театр. ін-т, 1967 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. В збірниках оповідань «Сині очі» (1959), «Юність не повториться» (1960), «Кінець роману» (1962), дилогії, яку становлять повість «Перший крок» (1970) і роман «Третього не дано» (1980), повісті «Час звершень» (1985), п’єсах «Щоб зірка не згасла» (1956, у співавт.), «Ціною життя» (1960) відображено героїзм рад. людей під час Великої Вітчизн. війни, їхню вірність патріотичному обов’язкові, життя і працю сучасників, глибину почуттів. Написав докум. повість про будівників Байкало-Амурської магістралі «Траса мужності» (1974, у співавт.).

Тв.: Первый шаг. — Третьего не дано. К., 1987.

Є. М. Волошко.


ГРЕЙВС (Graves) Роберт Ранке (26.VII 1895, Лондон — 7.XII 1985, о. Мальорка) — англ. письменник. За походженням ірландець. Закінчив 1926 Оксфорд. ун-т. Визнання здобув передусім як проникливий лірик, майстер інтелектуально-філос., часом іронічно забарвленої поезії. Видав понад 30 поети.ч. збірок. Глибоке знання старод. світу відбилося в його реалістичних соціально-психол. романах «Я, Клавдій», «Божественний Клавдій» (обидва — 1934), «Золоте руно» (1944) та ін., в есе і літературознавчих працях («Біла богиня», 1948, порівняння давньогрец. і кельт. міфології; «Грецькі міфи», т. 1 — 2, 1955). Автобіогр. романи «Прощання з усім» (1929), «Але воно й далі триває» (1930), кн. «Збірка оповідань» (1964). Окремі твори Г. переклали О. Мокровольський, Р. Доценко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Філософ у Римі. «Всесвіт», 1988, № 6; Рос. перекл. — Скрипка за пенни. М., 1965.

Р. І. Доценко.


ГРЕКОВА І. [справж. — Вентцель Олена Сергіївна; 8(21).III 1907, м. Ревель, тепер Таллін] — рос. рад. письменниця, доктор тех. наук, професор. Закінчила 1929 Ленінгр. ун-т. Моральні колізії в середовищі сучас. наук.-тех. інтелігенції, проблеми виховання молодої людини лежать в основі оповідання Г. «За прохідною» (1962), повістей «На випробуваннях» (1967), «Маленький Гарусов» (1970), «Кафедра» (1976), «Вдовиний пароплав» (1981), роману «Пороги» (1984). Проти міщан. психології спрямовані оповідання «Жіночий майстер» (1963), повість «Хазяйка готелю» (1976). У пов. «Фазан» (1985) порушено тему відповідальності людини за свій шлях у житті. Повість «Перелом» (1987) — про неблагополучну жіночу долю. Твори Г. гостро конфліктні, публіцистичні, в них чітко окреслено психологію персонажів. Наймолодшим читачам присвячені зб. віршів «Сергійко біля вікна» (1976) і повість «Аня і Маня» (1976). Укр. мовою повість Г. «Кафедра» переклав М. Стеблина (опубл. у зб. «Сучасна російська повість». К., 1983).

С. П. Щолокова.


ГРЕКУЛ Ісак Дем’янович (30.VI 1906, с. Лунга, тепер Дубоссарського р-ну Молд. РСР) — укр. рад. письменник, літературознавець. Член КПРС з 1929. Пише укр., рос. та молд. мовами. Закінчив 1934 Укр. комуністич. ін-т журналістики (Харків). Учасник Великої Вітчизн. війни. Осн. праці присвячені творчості молд. і рум. письменників А. Доніча і К. Стаматі, рос.-укр.-молд. суспільним, культурним та літ. взаємозв’язкам від давнини до сучасності.

Тв.: Александр Донич. Кишинев, 1956; Константин Стамати. Кишинев, 1959; Слово про дружбу. К., 1974.

Т. А. Носенко.


ГРЕНДЖА-ДОНСЬКИЙ Василь Степанович (23.IV 1897, с. Волове, тепер смт Міжгір’я Закарп. обл. — 25.XI 1974, Братіслава) — укр. письменник у Чехословаччині. Член КПЧ з 1945. Освіту здобув самотужки. У 1927 — 28 видавав прогресивний журн. «Наша земля». Брав участь у антифашист. русі, за що 1939 був кинутий до концтабору. Перший на Закарпатті почав писати твори укр. літ. мовою, перший перейшов на фонетичний правопис. Автор віршів, прози, віршованих драм (збірки поезій «Квіти з терням», 1923; «Золоті ключі», 1923; «Шляхом терновим», 1924). В кінці 20-х pp. на Рад. Україні вийшло 5 книжок Г., найбільш значною в яких була зб. віршів «Тернові квіти полонини» (1928). У творах 20 — 30-х pp. оспівував патріотичну боротьбу населення свого краю в давнині. Виступав проти соціального і нац. гніту угор. і чес. буржуазії, за возз’єднання Закарпаття з Рад. Україною. В деяких творах кінця 30-х pp. помітні бурж.-націоналістичні впливи. Повоєнна творчість (вірші, повість «Петрик», 1973; драм. поема «Зруб», 1964; роман «Сини Верховини», незакінч.) — про життя й боротьбу трудящих Закарпаття дорадянського періоду проти соціального гніту та іноз. поневолення, нове життя укр. населення в ЧССР.

Тв.: Тернові квіти полонини. Х., 1928; Шляхом терновим. К., 1972; [Твори]. В кн.: На Верховині.Ужгород, 1984.

Літ.: Мишанич О. Василь Гренджа-Донський. «Радянське літературознавство», 1967, № 4.

О. В. Мишанич.


ГРЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА (нова, або новогрецька) — література грецького народу. Зародження новогрецької літератури пов’язане з першими творами нар. мовою як усними (епос «Дігеніс Акріт», 10 ст.), так і писемними (див. Візантійська література). Після падіння Візантії (1453) літ. осередки залишилися на островах, переважно на о. Кріт. Найвизначніші твори, що з’явилися тут, — віршований рицарський роман «Еротокріт» В. Корнаро, трагедія «Ерофілі» Г. Хортаці, драма «Жертва Авраама» невідомого автора. Після завоювання Кріту турками (1669) л-ра існувала в двох формах — «вчена», з осередками на Афоні (в кін. 16 ст. тут жив укр. письменник-полеміст І. Вишенський) і в Фанарі (квартал у Стамбулі), та народна — пісні «клефтів» (повстанців проти османського ярма). Значну роль у розвитку Г. л. у 18 ст. відіграла поезія Ріги Ферео. В цей час точилася гостра боротьба навколо питання, якою мовою повинна розвиватися л-ра — димотикою (нар. мовою), кафаревусою (архаїзованою) чи якоюсь середньою. На поч. 19 ст. провідна роль у л-рі переходить від фанаріотів (А. Хрістопуло та ін.) до поетів Іонійських островів, співців нар.-визвольної боротьби грец. народу — Д. Соломоса, А. Кальвоса, А. Валаорітіса та ін. Волелюбні мотиви характерні й для афінських поетів — революц. романтиків 30 — 50-х pp. братів А. й П. Суцо, А. Рангаві та ін. У 50 — 70-х pp. у л-рі запроваджено кафаревусу. В 80-х pp. виник літ.-громад. рух — димотикізм на чолі з Я. Псіхарісом. Найяскравіше він виявився у творчості поетів К. Паламаса, пізніше — A. Сікеліаноса, К. Кавафі, драматурга Г. Ксенопулоса. У 1912 в Г. л. ввійшли письменники визволеного Кріту: Н. Казандзакіс, твори якого набули світового значення, згодом — Т. Корнарос, О. Елітіс, а після виселення греків з Малої Азії 1923 — поет Г. Сеферіс, прозаїки І. Венезіс, Д. Сотіріу, С. Дукас. У 20-х pp. 20 століття ряд гострих антивоєнних романів створив С. Мірівіліс.

Вел. Жовтн. соціалістична революція і зростання міжнар. робітн. руху сприяли виникненню пролет. л-ри в Греції. Вплив марксист. естетики позначився на творчості К. Варналіса, Д. Гліноса, М. Ав’єріса, Я. Кордатоса, Я. Ріцоса. Антифашист. л-ра Опору, яку очолювали К. Паламас та А. Сікеліанос, представлена також іменами Н. Карвуніса, С. Мавроїді-Пападакі, B. Ротаса, Я. Ріцоса, І. Сімопулоса, Ф. Ангулеса, М. Дімакіса, Р. Бумі-Папа, Н. Папаса, Т. Лівадітіса, Е. Алексіу, Т. Патрікіоса та ін. Після поразки прогресивних сил у громадян. війні 1946 — 49 деякі письменники емігрували, зокрема К. Кодзяс — в СРСР, М. Лудеміс — у Румунію. В еміграції почали творчу діяльність письменники — М. Александропулос (СРСР), Д. Рендіс (Румунія), Д. Хадзіс (НДР). У 60-х pp. стали широко відомими прозаїки В. Васілікос, А. Самаракіс, А. Франгяс. Після 60-х pp. почали друкуватися прогресивні письменники С. Пласковітіс, М. Хаккос, К. Мітропулу та ін.

До грец. тематики у дожовтневій укр. л-рі зверталися М. Костомаров, Я. Щоголів, у рад. — М. Рильський, Л. Первомайський. Переклади творів новогрец. л-ри укр. мовою з’явилися після 2-ї світової війни. Окремими книгами вийшли: «Христа розпинають знову» (1958), «Капітан Міхеліс» (1965) Н. Казандзакіса, «Заплакані дні» (1958), «Білі хризантеми» (1961) М. Лудеміса, «Гяур» Н. Папаперікліса (1961), «Задимлене небо» (1960) К. Кодзяса, «Боги спускаються з Олімпу» Д. Рендіса (1964), «Поезії» Я. Ріцоса (1965, 1979), «Концтабір „Хайдарі“» Т. Корнароса, «Сигнал небезпеки» М. Самаракіса (1983), «Справжня апологія Сократа» К. Варналіса (1984), «Гребля» С. Пласковітіса (1986). Видано збірки «Сучасна грецька повість» (1981), «Грецькі прислів’я та приказки» (1981) і «Грецькі народні казки» (1984). Твори Г. л. перекладають І. Драч, Н. Клименко, В. Коротич, О. Пономарів, А. Чердаклі та ін. Г. л., її дослідженню присвяч. ряд статей і кн. А. Білецького та Т. Чернишової «Правда за гратами» (К., 1971) — про історію та л-ру нової Греції, а також про трагедію грецького народу в часи реакції.

Знайомство з укр. літературою в Греції почалося з літ.-критичної статті новогрец. мовою Н. Клименко, написаної для журн. «Πυρσός» («Смолоскип», 1961, № 2, Афіни) — «Співець українського народу» (про Т. Г. Шевченка). Укр.грец. літ. зв’язки досліджуються в статтях Є. Карпиловської «Українські та новогрецькі пісні» («Народна творчість та етнографія», 1984, № 4), Ю. Микитенка «Джерела „Грецької пісні“» («Радянське літературознавство», 1984, № 12), «Новогрецька дитяча література на Україні» (в кн. «Література, діти, час». К., 1984). В Греції видано «Твори» Т. Шевченка (Афіни, 1964) в перекладах Я. Ріцоса, Р. Бумі-Папа, Н. Папаса, К. Пападакіса, С. Мавроїді-Пападакі, М. Дімакіса, І. Сімопулоса та ін. за редакцією Е. Алексіу (вона також упорядник і автор вступної статті). С. Мавроїді-Пападакі — перекладач творів Лесі Українки («Іфігенія в Тавріді», «Кассандра», «Оргія» тощо). До видання «„Каменярі“ мовами народів світу» І. Франка вірш українського поета переклали Я. Ріцос та Я. Гуделіс. Грецька література розвивається також на Кіпрі (див. Кіпрська література).

Літ.: Мочос Я. Пісні з Макронісосу. «Всесвіт», 1969, № 8; Костенко В. Голос героической Эллады (О творчестве поэтов Греции). «Донбасс», 1970, № 4; Плашевська О. В. Антігона непримиренна. «Іноземна філологія», 1970, в. 21; Мочос Я. Грецька література бореться. «Всесвіт», 1971, № 10; Пласковітіс С. Плічо-пліч з народом. «Всесвіт», 1984, № 11; Мочос Я. Современная греческая литература. М., 1973; Ильинская С. Б. Поэзия Сопротивления в послевоенной Греции. М., 1974.

Т. М. Чернишова.


ГРЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА СТАРОДАВНЯ — л-ра давньогрец. мовою. Тематичною основою давньогрец. л-ри, як і образотворчого мистецтва, були міфи, оповіді про богів і героїв. Історію давньогрец. л-ри поділяють на періоди: 1) Мікенський (разом із субмікенським, 1600 — 1000 до н. е.), коли існувало письмо, але літ. тексти не записувалися, розвивалась усна словесність. 2) «Геометричного стилю» (1000 — 650 до н. е.), умовно названий за особливостями образотворчого мистецтва (наївне, сильно геометризоване зображення людини). Розвивався героїчний епос. 3) Архаїчний (650 — 550 до н. е.), коли епос дістав письмове вираження. Найвизначніші його пам’ятки — поеми «Іліада» та «Одіссея», приписувані Гомерові. До цього періоду належить і творчість Гесіода. Лірична поезія мала політ. характер (Солон, Феогнід, Мімнерм). Давньогрец. лірика була синкретичною — слово поєднувалося з музикою і танцем. Ліричні й ліро-епічні твори виконувалися соло (монодія) й хором (хородія). Хорична лірика досягла вершини в одах Алкмана, Піндара, дифірамбах Бакхіліда. Монодична лірика представлена одами Алкея, Сапфо, віршами Анакреонта, Архілоха. Розвиток жанру байки пов’язується з ім’ям Езопа. 4) Класичний (550 — 350 до н. е.). У цей час сформувалися й досягли розквіту драматургія й худож. проза. Найдавнішими творцями трагедії були Есхіл, Софокл, Евріпід, комедії — Арістофан. Філософську прозу представляли Платон, Арістотель, історичну — Геродот, Фукідід, Ксенофонт, ораторську — Демосфен, Ісократ, Лісій. 5) Елліністичний (350 — 31 до н. е.). При дворах елліністичних династій розвивалися «вчена» поезія (Феокріт, Мосх, Біон), філологія (Зенодот, Арістарх, Арістофан Візантійський), історія, філософія. Комедія (Менандр, Філемон) втратила політ. характер і перетворилася на побутову драму. 6) Римський (31 до н. е. — 476 н. е.) — л-ра значною мірою втратила зв’язок з нар. творчістю й зазнала впливу л-р народів Бл. Сходу. Виник новий жанр — грец. роман на основі казок, істор. оповідань і любовних елегій (Геліодор, Ксенофонт Ефеський, Лонг). Розвивалася філос. проза (Плутарх, Лукіан, Марк Аврелій). З’явилася християнська л-ра грец. мовою (євангелія, Апокаліпсис, діяння й послання апостолів, полемічні твори тощо).

Давньогрец. л-ра мала великий вплив на пізніші європ. л-ри, зокрема на українську. Перші переклади та переспіви з неї в укр. л-рі належать до 19 ст. У 1859 К. Думитрашко видав «Жабомишодраківку» — переспів «Батрахоміомахії» — пародії на героїчний епос. «Іліаду» й «Одіссею» перекладали С. Руданський, О. Навроцький, П. Ніщинський, О. Потебня, В. Самійленко. Переклади обох поем уже в рад. час здійснив Борис Тен. Твори давньогрец. л-ри перекладав ї. Франко — уривок з «Іліади» («Щит Ахілла»), пісні Сапфо, трагедія «Едіп-цар» Софокла, уривки з творів Менандра (переклади й переспіви вміщено у 8-у і 9-у томах Зібрання його творів у 50 томах). Трагедію Софокла «Антігона» переклав П. Ніщинський, 97 байок Езопа — Т. Зіньківський.

За радянського часу опубліковані переклади творів Езопа, Софокла, Евріпіда, Арістофана, Демосфена, Менандра, Арістотеля, Лонга, Есхіла. Їх здійснили В. Свідзінський, М. Сагарда, Борис Тен, А. Содомора, И. Кобів та ін. Двічі (1938 і 1968) видано хрестоматію «Антична література» за ред. акад. О. Білецького. Зразки давньогрец. лірики вміщено в антології «Золоте руно» (1985). До образів і тем давньогрецької літератури зверталися І. Франко (поеми «З Плутархового „Життя Солона“» та «Геракл і Евандер»), Леся Українка («Кассандра», «Іфігенія в Тавріді», «Оргія»), М. Зеров (сонети «Хірон», «Навсікая», «Тесей», «Александрія»), М. Рильський (вірші «Сапфо — до Афродіти», «Як Одіссей, натомлений блуканням», «У теплі дні збирання винограду» та ін., сонет «Анхізів син, вклонившися богині...»). Помітне місце в літературознавстві України займає наук. дослідження літ. спадщини Старод. Греції. В кін. 19 — на поч. 20 ст. з’явилися праці Г. Шульца («Критические заметки к тексту трагедии Софокла „Царь Эдип“». Х., 1891), І. Огоновського («Словар до Гомерової „Одіссеї“ та „Іліяди“». Львів, 1900), статті Ф. Слюсаремка, І. Франка, М. Драгоманова (дослідження фольклорних та казкових сюжетів у давньогрец. л-рі) та ін. У рад. час питання давньогрец. л-ри досліджував О. Білецький (статті «Античні літератури», «Поеми Гомера», «Давньогрецька трагедія», «„Прометей“ Есхіла і його потомки в світовій літературі», «Неповторний Арістофан», «До історії „Дафніса і Хлої“»); серед ін. дослідників — А. Білецький, М. Білик, В. Пащенко, М. Чубач, Н. Сахарний. Вийшли книги Ю. Шаніна «Олимпийские игры и поэзия эллинов» (К., 1980), Н. Підлісної «Світ античної літератури» (К., 1981), «Давньогрецька трагедія» (К., 1981), «Крилатий кінь» (К., 1983), А. О. Содомори «Жива античність» (К., 1983), «Дамоклів меч» (К., 1984), «Золоте руно» (К., 1985), «Словник античної міфології» (К., 1985), «Міфи Давньої Греції» (К., 1986). З 1959 у Львові щороку виходить республіканський міжвідомчий наук. зб. «Іноземна філологія. Питання класичної філології», на сторінках якого систематично публікуються і статті про давньогрецьку літературу. Див. також Античність, Міфологія.

Літ.: Тронський І. М. Історія античної літератури. К., 1959; Антична література. К., 1976; История греческой литературы, т. 1 — 3. М. — Л., 1946 — 60; Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. М., 1978; Лосев А. Ф., Сонкина Г. А., Тахо-Годи А. А. Античная литература. М., 1980; Поэтика древнегреческой литературы. М., 1981; Радциг С. И. История древнегреческой литературы. М., 1982.

А. О. Білецький.


ГРЕЦЬКА МОВА, еллінська мова — мова греків. Становить окрему групу індоєвроп. сім’ї мов. Під заг. назвою «Г. м.» розуміють: давньогрец. діалекти — іонійський, аттічний, еолійський, беотійський, ахейський, або аркадо-кіпрський, дорійський та ін. (бл. 20 ст. до н. е. — кін. 4 ст. до н. е.); койне, або спільногрец. мову елліністичної та рим. епох (бл. З ст. до н. е. — 5 ст. н. е.); середньовічну Г. м. — архаїчну літературну й відмінну від неї розмовну (бл. 6 — ІЗ ст.) та новогрецьку. Давньогрец. діалекти були досить близькими один до одного і зрозумілими для всіх греків. Епічна давньогрец. мова бере початок з тієї найдавнішої поетичної мови греків, якою було складено поезію мікенського періоду. Потім ці пісні перейшли до еолійців, від них — до іонійців. Закріпившись в епічних поемах «Іліада» й «Одіссея», ця архаїчна мова залишалася літ. мовою епосу протягом усього періоду античності. В класичний період давньогрец. л-ра розвивалась 4 літ. діалектами: іонійським (Геродот, Анакреонт та ін.), аттічним (Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан та ін.), еолійським (Алкей, Сапфо) та дорійським (Сімонід Кеоський та ін.). В елліністично-римський період в 4 ст. до н. е. склалася спільногрец. мова, або койне, на основі аттічного діалекту давньогрец. мови з елементами іонійського і незначною кількістю елементів еолійського та ін. діалектів, Вона поступово витісняла старі літ. діалекти (про л-ру давньогрец. мовою див. Грецька література стародавня). Дедалі глибшими ставали відмінності між літ. і нар. розмовною мовою. Новогрец. мова виникла на основі нар. розмовної мови візантійського періоду. Існує в двох різновидах: димотика — спільногрец. розмовна й літ. мова (з тер. діалектами) й кафаревуса — архаїчна літ. мова, що донедавна обслуговувала адм. і наук. сфери. Новогрец. мовою розвивається грецька література. Для Г. м. використовують грецьке письмо.

Давньогрецька мова відіграла виняткову роль у розвитку європейської науки й культури. Вона вплинула на формування літ. латинської мови й сучас. європ. мов. Багато слів (і афіксів) з давньогрец. мови стали інтернаціоналізмами, збагатили міжнар. термінологію. Давньогрец. мову в 16 — 18 ст. на східнослов’ян. землях, зокрема на Україні, викладали в навч. закладах (Київ. академія, Львів. ун-т та ін.). На Пд. України живуть румеї (греки, що переселилися в Пн. Надазов’я з Криму 1778 — 79), які користуються румейськими говорами новогрец. мови (румейськими говорами існує румейська література).

Літ.: Соболевский С. И. Древнегреческий язык. М., 1948; Козаржевский А. Ч. Учебник древнегреческого языка. М., 1975; Широков О. С. История греческого языка. М., 1983; Доровских Л. В. Древнегреческий язык. Свердловск, 1984; Дворецкий И. Х. Древнегреческо-русский словарь, т. 1 — 2. М., 1958; Иоаннидис А. А. Новогреческо-русский словарь. М., 1961.

А. О. Білецький.


ГРЕЦЬКЕ ПИСЬМО — алфавітне письмо давніх і сучасних греків. Виникло на основі фінікійського письма в 8 ст. до н. е. Наприкінці 5 ст. до н. е. в Афінах було прийнято алфавіт із 24 букв, що став загальногрецьким. Різновиди Г. п.: монументальне (на твердих матеріалах — з 8 ст. до н. е.), унціальне (на папірусі — з 4 ст. до н. е., на пергаменті — 2 ст. до н. е.), маюскульне й мінускульне (на пергаменті й папері — до запровадження книгодрукування в 15 — 16 ст.), сучасне — друкований шрифт і рукописне, або курсивне. В сучас. грец. алфавіті збереглися 24 букви, але накреслення й вимова багатьох з них більшою чи меншою мірою змінилися. На основі давнього Г. п. створено латинський алфавіт і слов’ян. кирилицю, від якої (через рос. гражданський шрифт) походять рос., білорус., український алфавіт та багато ін. алфавітів. Г. п. використано при створенні вірм. і груз. письма.

А. О. Білецький.


ГРЕЧАНЮК Сергій Степанович (16.VIII 1947, м. Рожище Волин. обл.) — укр. рад. письменник, критик. Член КПРС з 1968. Закінчив 1971 Київ. ун-т. Автор збірок худож.-докум. нарисів і повістей «Мудре дерево зелен-лісу» (1976), «Під крилами — високий день» (1982), герої яких — діячі вітчизи. культури. Кн. для дітей «Будь славен, Дніпре» (1985) — своєрідна подорож по Дніпру і придніпровських містах, знайомство з їх історією, сьогоденним життям. У зб. літ.крит. нарисів і статей «До слова чесного, живого» (1987) Г. звертається до творчості Б. Харчука, В. Мисика, Д. Павличка, Й. Марцинкявічюса, Г. Матевосяна, Н. Думбадзе та ін., розглядає прикметні явища і тенденції у розвитку української та братніх літератур останніх років.

Тв.: Вічні книги. К., 1988.

Є. В. Шарова.


ГРИБ Кузьма Кіндратович [17(30). X 1910, с. Верхівка, тепер Тростянецького р-ну Вінн. обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1964. Закінчив 1933 Вінн. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни, був керівником Тальянківської підпільної організації на Черкащині. Друкується з 1929. Автор повістей «Бойове завдання» (1959), «Побратими» (1960), «Перший постріл» (1974), збірок оповідань та повістей «Зрадливі кульбаби» (1961), «Климко» (1966), «В зоряну ніч» (1970), «Партизанські таємниці» (1979), «Назустріч юності» (1980; премія ім. Лесі Українки, 1986), «Подарунок командира» (1987), докум. повісті «За Унавою — партизани» (1977) та ін., в яких відобразив події Великої Вітчизн. війни, змалював образи юних месників — учасників боротьби проти фашист. окупантів. За оповідання «В зоряну ніч» удостоєний Міжнар. премії країн соціалістич. співдружності за кращий твір для дітей (1966). Окремі твори Г. перекладено рос., азерб., груз., казах., польс., рум., чес. та ін. мовами. Портрет с. 488.

Тв.: Алінка. К., 1960; Назустріч юності. К., 1985; Рос. перекл. — Рассказы. М., 1964; Побратими. М., 1966; Митя — партизан. М., 1972.

Літ.: Чайковський Б. Правда мужності. «Вітчизна», 1971, № 4; Лисенко В. Партизанська сага. «Вітчизна», 1977, № 6; Буркатов А. Взращенные бурей. «Радуга». 1980. № 2.

Г. П. Донець.


ГРИБАЧОВ Микола Матвійович [6(19).XII 1910, с. Лопуш, тепер Брянського р-ну Брян. обл.] — рос. рад. письменник, громад. діяч, Герой Соц. Праці (1974). Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). З 1932 — на журналіст, роботі, був гол. ред. журн. «Советский Союз» (1950 — 54 і 1956 — 86). Поетич. збірки «Дорогами війни» (1945), «Вірші і поеми» (1964), «Любов, і тривога, і бій» (1966), «Стрілка секундоміра» (1977), романи «Ударна сила» (1971), «Битва» (1976) пройняті мотивами боротьби народів за мир. У повісті «Білий ангел у полі» (1968) відобразив події Великої Вітчизн. війни. Автор лірич. оповідань (збірки «Серпневі зорі», 1958; «Нічна гроза», 1964; «Любов моя шалена», 1967, тощо). В публіцистич. поемах «Колгосп „Більшовик“» (1947; Держ. премія СРСР, 1948) і «Весна у „Перемозі“» (1948, Держ. премія СРСР, 1949) показано керівну роль комуністів у житті Рад. країни. Один з авторів кн. «Обличчям до обличчя» (1959; Ленінська премія, 1960). В книгах «Полеміка» (1963), «Вибір століття» (1983) зібрані нариси, публіцистичні статті на теми міжнар. життя, статті про сучасний літ. процес. Написав книгу дорожніх нарисів «Десна-красуня» (1956, у співавт.), статтю про Т. Шевченка «Співець братерства народів» (1964), вірш «Тарас Шевченко» (1964). Очолював Всесоюзний комітет по відзначенню 100-річчя з дня смерті Т. Шевченка. Укр. мовою окремі твори Г. переклали В. Бровченко, В. Осипчук, Г. Лозинська та ін. Портрет с. 484.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1985; Когда становиться солдатом... М., 1987; Укр. перекл. — Оповідання про першу любов. К., 1956; До звершень! В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976.

Літ.: Привалов Б. А. Николай Грибачев. М., 1962; Ильин В. С. Души и мысли поиск. М., 1980.

Т. М. Різниченко.


ГРИБОЄДОВ Олександр Сергійович [4(15).I 1795, за ін. джерелами — 1794, Москва — 30.I (11.II) 1829, Тегеран] — рос. письменник. Закінчив 1810 Моск. ун-т. Був послом Росії в Персії. Загинув внаслідок політ. провокації. Перші твори — комедії «Молоде подружжя» (1815), «Своя сім’я, або Заміжня наречена» (1817, у співавт. з О. Шаховським і М. Хмельницьким) та «Студент» (1817, з П. Катеніним). Підтримував стосунки з діячами декабристського руху В. Кюхельбекером, К. Рилєєвим, О. Бестужевим та ін. У комедії «Лихо з розуму» (1824) з великою художньою силою висловив протест проти самодержавно-кріпосн. ладу, показав непримиренний конфлікт між представником передових сил тогочасного рос. суспільства гол. героєм твору Чацьким і реакційним дворянськочиновницьким середовищем. Пафос твору — у захисті свободи, вільної людської особистості, у пристрасному запереченні духовного рабства, політ. деспотизму. Комедія, у поетиці якої поєднуються риси драматургії класицизму і нового, реалістичного зображення дійсності, написана живою, близькою до народної, афористичною мовою. Вона стала етапним твором у розвитку рос. л-ри. Крилаті вислови, на які так багата п’єса, ввійшли в літ. і побутовий обіг наступних поколінь. Незавершені літ. задуми Г. («1812 рік», 1824 — 25; «Грузинська ніч», 1826 — 27) свідчили про посилення в його творчості антикріпосн. мотивів. У травні — червні 1825 Г. перебував у Києві, зустрічався з керівниками Північного і Південного т-в декабристів. У Києві 1831 (вперше без цензурних змін) було поставлено комедію «Лихо з розуму». Демократизм твору сприйняла й розвивала передова укр. л-ра. Комедією Г. захоплювався Т. Шевченко. Вислів — «Воскреснем ли когда от чужевластья мод!» — він узяв епіграфом до нездійсненого видання «Кобзаря». Укр. мовою «Лихо з розуму» переклали А. Волкович («Горе з розуму», 1936), М. Рильський, Д. Бобир, Є. Дроб’язко (у співавт., «Лихо з розуму», 1947).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. М., 1971; Избранное. М., — 1978; Сочинения в стихах. Л., 1987; Укр. перекл. — Лихо з розуму. К., 1951.

Літ.: А. С. Грибоедов в воспоминаниях современников. М., 1980; Нечкина М. В. Грибоедов и декабристы. М., 1977; Орлов В. Грибоедов. Л., 1967; Пиксанов Н. К. Творческая история «Горе от ума». М., 1971; А. С. Грибоедов. Творчество. Биография. Традиции. Л., 1977; Лебедев А. А. Грибоедов. М., 1980; Мещеряков В. П. А. С. Грибоедов. Литературное окружение и восприятие (XIX — начало XX вв.). Л., 1983; Фомичев С. А. Комедия А. С. Грибоедова «Горе от ума». М., 1983.

З. В. Кирилюк.


ГРИГОР НАРЕКАЦІ (951 — 1003) — вірм. поет і філософ. Як освічений чернець викладав у монастирі Нарека. Писав гандзи (гімни на честь бога та святих) і таги (пісні), в яких відтворював життя Вірменії 10 ст. Автор філос. поеми «Книга скорботи» (опубл. 1673, Марсель; ін. назва — «Нарек»), де показано негативні сторони феод. дійсності. Г. Н. подає образи представників різних сусп. верств свого часу, виступає проти багатіїв і можновладців. Уперше у вірм. л-рі об’єктом худож. твору стає людина, її почуття. Г. Н. — перший вірм. поет, який подолав вузькі рамки церк. тематики. Укр. мовою окремі твори Г. Н. переклав І. Драч.

Тв.: Укр. перекл. — З книги «Скорботних пісень». В кн.: Драч І. Храм сонця К., 1988; Рос. перекл. — Книга скорби. Ереван, 1977.

Літ.: Читая Нарекаци. Ереван, 1974.

Л. М. Задорожна.


ГРИГОРЕНКО Грицько (справж. — Судовщикова-Косач Олександра Євгеніївна; березень 1867, м. Макар’єв, тепер Костром. обл. — 27.IV 1924, Київ) — укр. письменниця. Дружина М. П. Косача. Нар. в сім’ї висланих 1867 з Києва до Костром. губ. прогресивно настроєних укр. учителів. Навч. (з 1885) на істор.-філос. відділі Вищих жін. курсів у Києві. В 1888 належала до літ. гуртка «Плеяда». З 1893 жила в м. Юр’єві (Тарту), з 1901 — у Харкові; 1903, після смерті М. Косача, повернулася до Києва. Закінчила юрид. курси, працювала в суді, займалася громад. й літ. роботою. Радо привітала Велику Жовтн. соціалістич. революцію. В л-рі виступила як письменниця реалістичного напряму. Перша зб. оповідань «Наші люди на селі» вийшла 1898 в Юр’єві. В ній відтворено трагічні картини з життя селянства — безземелля, голод, зубожіння, виснажливу працю в умовах соціального та екон. гноблення. Збірка викликала ряд суперечливих оцінок. Ліберально-народницькі критики звинувачували письменницю в спотвореному зображенні селян («не знаходила у них нічого світлого»). Прогрес. критика, зокрема Леся Українка та І. Франко, порівнювала ЇЇ оповідання за силою відтворення злиденного життя села з повістю А. Цехова «Мужики», вважаючи, що твори Г. «схоплені просто з натури» (Франко І. Зібр. тв., т. 33. К., 1982, с. 15). В оповіданнях поч. 20 ст. («Смерди», «Пересельці», «Ніяк не вмре») показано поневіряння селян-переселенців. Оповідання «Чи по правді?», «Людям», написані під час революції 1905 — 07, правдиво відтворюють наростання соціального протесту сел. бідноти проти поміщиків та царського уряду, у них гнівно тавруються дії чорносотенців. Г. — автор нарисів, у яких розкривала хижацьку мораль капіталістич. суспільства. В нарисі «Машиніста» змальовано з симпатією образи робітників. Г. писала для дітей оповідання (зб. «Дітки», 1918) й п’єси («Яблука», 1918; «Дімин сон», опубл. 1930) та ін. Перекладала з франц., англ., швед. мов. Франц. мовою переклала п’єсу М. Гоголя «Одруження».

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1930; Вибрані твори. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес. К., 1968.

Літ.: Грінченко Б. Грицько Григоренко. Наші люди на селі. «Літературно-науковий вістник», 1899, кн. 8 — 9; Жук Н. Грицько Григоренко. «Радянське літературознавство», 1958, № 1; Чередниченко В. Грицько Григоренко. «Українська мова і література в школі», 1967, №2.

Н. Й. Жук.


ГРИГОР’ЄВ Аполлон Олександрович [16(28). 1822, Москва — 25.IX (7.Х) 1864, Петербург) — рос. літ. критик, поет. Закінчив 1842 Моск. ун-т. З 1845 друкувався в журн. «Репертуар и пантеон». На критичних статтях, оповіданнях і віршах Г. позначились ідеї утопічного соціалізму. В 1850 — 56 як провідний критик журн. «Москвитянин» обстоював ідею патріархальної самобутності рос. л-ри («Про комедії Островського і їхнє значення в літературі і на сцені», 1855). В умовах соціально-політ. піднесення напередодні і під час реформи 1861 визнавав наявність у характері рос. народу рис бунтарства, невдоволення соціальною несправедливістю («Погляд на російську літературу зі смертю О. Пушкіна», 1859, та ін.). У цей період сформулював концепцію «органічної критики», відповідно до якої справді художнім твором вважався такий, в якому відображено явища нар. життя в усій їхній глибині й цілісності та в якому органічно злиті думка й почуття митця, відбито «барви і запах епохи». В такій органічності твору Г. вбачав силу величезного морального впливу на маси. В зв’язку з цим виділяв п’єси «Лихо з розуму» О. Грибоєдова і «Гірка доля» О. Писемського. Заперечував теорію «мистецтва для мистецтва». У 1861 зблизився з Ф. Достоєвським і М. Страховим, став прихильником «грунтівництва». У статтях, які публ. у журн. «Время» (1861 — 63) та «Эпоха» (1864), наголошував на значенні народності в розвитку л-ри й культури. У поетич. творчості Г. відобразились його містичні («Гімни»), бунтарські настрої («Коли лунають дзвони урочисто») та інтимні переживання («Хоч ти зі мною розмовляй», «Циганська венгерка»). Автор спогадів «Мої літературні і моральні блукання» (1862 — 64).

Г. високо оцінював творчість Т. Шевченка, якого називав першим великим поетом нової великої літератури слов’ян. світу (ст. «Тарас Шевченко», 1861), писав про Марка Вовчка, О. Афанасьєва-Чужбинського, П. Куліша.

Тв.: Избранные произведения. Л., 1959; Литературная критика. М., 1967; Стихотворения и поэмы. М., 1978; Эстетика и критика. М., 1980; Воспоминания. Л., 1980: Театральная критика. Л., 1985; Искусство и нравственность. Л., 1986.

Літ.: Егоров Б. Ф. Аполлон Григорьев — критик. Библиография критики и художественной прозы Ап. Григорьева. «Ученые записки Тартуского университета», 1960, в. 98.

З. В. Кирилюк.


ГРИГОР’ЄВ Григорій Прокопович [9(21).VII] 1898, Київ — 26.VIII 1971, там же] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1969. Закінчив 1934 Київ. кіноінститут. Працював на Київ. кіностудії худож. фільмів, був на пед. роботі. Друкувався з 1924. Окремим виданням вийшли спогади «У старому Києві» (1961), в яких відтворено світ київ. міської бідноти, «майстрових людей», розвиток період. преси й книговидання під час рос. революції 1905 — 07, висвітлено ряд маловідомих сторінок діяльності М. Заньковецької, М. Садовського, І. Мар’яненка та ін. укр. театр. діячів. Друга кн. спогадів «Щобуло, те бачив» (1966) — про пореволюц. Київі Полтаву, зустрічі з відомими рад. письменниками, діячами культури, спостереження і роздуми про роль мист-ва у вихованні нової людини. Автор нарису «Україна танцює» (1964), збірки «Цікаві бувальщини» (1966), повісті «Чарка меду» (1969) та сценарію наук.-популярного фільму «Пам’ятники культури Київської Русі» (1954). Перекладав твори марійських письменників.

Літ.: Пугач В. Оповідач, дослідник. «Літературна Україна», 1968, 23 серпня.

В. А. Бурбела.


ГРИГОР’ЄВ Олександр Олексійович [2(14).VI 1817, с. Хотімля, тепер Вовчанського р-ну Харків. обл. — р. см. невід.] — укр. поет і драматург. Нар. в сім’ї вовчанського земського справника. Працював у Вовчан. земському суді, Харків. губернському правлінні (1837 — 42), Зміївському земському суді (1843 — 44). Писав вірші про важке життя бідняків, свавілля сільс. писарів, панську мораль тощо (зб. «Знайте і наших, та не глузуйте», 1850, не опубл.). Комедія «Неправдою не наживеш, або Як щось нажите, так все й прожите» (рос. мовою, подано доцензури 1850) — дошкульна сатира на тодішнє дворянство. Автор водевілю «Два отці — на своїй дочці — один посватався, а другий оженився», який 1861 входив до репертуару Харків. театру. Під впливом Г. формувався літ. талант його сина О. О. Григор’єва — поета-сатирика кін. 19 століття.

П. О. Лобас.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.