[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 18-32.]

Попередня     Головна     Наступна





ДАТСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра дат. народу, створюється дат. мовою. Усна нар. творчість сягає перших століть н. е. Літ. пам’ятки 9 — 11 ст. — дат. рунічні написи з віршованими рядками, що свідчить про існування в Данії поезії на зразок еддичної і скальдинної. Перші твори лат. мовою датуються 12 ст. Серед них — істор. праця Саксона Граматика «Діяння данів» (кін. 12 — поч. 13 ст.), в якій відтворено дат. і норв. героїчні пісні та саги (кн. 1 — 9), історію Данії (кн. 10 — 16). 13 — 14 ст. — час розквіту нар. балади, поширення перекладної л-ри дат. мовою. Найвідомішою пам’яткою 15 ст. є «Датська римована хроніка» — перша в Данії друк. книжка (1495). 16 ст. — епоха Реформації, бурхливого розвитку літ. життя країни. З’являються твори гуманістів П. Гелгесена (послідовника ідей Еразма Роттердамського), К. Педерсена, який 1514 видав у Парижі «Діяння данів» Саксона Граматика, а 1529 переклав мовою, близькою до народної, Новий завіт і 1550 — Біблію (т. з. Біблія Крістіана III), що сприяло розвитку літ. дат. мови; Г. Таусена, автора вірш. драми «Танок смерті» (1550 — 51; йому приписують і сатир. кн. «Пісня про Брехню і Правду», 1531, опубл. 1547). У 16 — 17 ст. поширилися здебільшого в перекладі з нім. мови «народні книги» — про Лиса, Агасфера, Фауста, Уленшпігеля та ін. Як неолат. поети виступили Е. М. Летус, який у поемах «Bucolica» (1560) і «Res Danicae» (1573) оспівував природу Данії, звертався до її історії; вчений Т. Браге, автор елегійних поем «Про небо» (1573) і «До Данії» (1597). 17 ст. — доба л-ри барокко, її представляють А. К. Арребо, що стоїть біля джерел нової дат. поезії, і Я. Ворм, автор сатир. «Комедії про графів та баронів» (1670 — 71), де таврував корупцію в церкві і державі. В 2-й пол. 17 ст. поет А. Бордінг видавав перший дат. часопис «Der Danske Mercurius» («Датський Меркурій», 1667 — 77). Худож. документом свого часу стали спогади Е. К. Ульфельд, дочки короля Крістіана IV, яка була жертвою політ. інтриг і 20 років провела у в’язниці (опубл. 1869). У праці Т. Ренберга «Ars Poetiса» (1701) викладено, на зразок «Мистецтва поетичного» Буало, поетич. теорію класицизму. У 18 ст. в Данії поширюються ідеї Просвітительства, виразником яких був Л. Гольберг, автор соціально-політ. сатир. байок, епіграм та публіцистич. і філос. творів, засновник дат. нац. театру. В комедіях «Йєппе з гори», «Бляхар-політик» (обидві — 1722), «Еразм Монтанус» (1723, пост. 1747) та ін. відтв. життя Копенгагена, дат. провінцій тощо. До сюжетів і мотивів давньосканд. л-ри звернувся И. Евальд, у пізніх його творах у центрі дії поставлено людину з народу (драма «Рибалки», 1779). У творах Є. Баггесена, П. А. Гейберга і М. К. Брууна відображено й ідеї Великої франц. революції. Провідним напрямом л-ри 19 ст. став романтизм. Найвизначніший його представник — А. Г. Еленшлегер у своїх драмах використав сюжети з нац. і давньосканд. історії та міфології («Бальдур Добрий», 1806; «Ярл Гакон», 1807, та ін.), відобразив у них конфлікти між язичництвом і християнством, королів. владою і принципом народоправства, показав роль народу в нац. історії. У 20 — 30-х pp. 19 ст. поширився жанр комедії і водевілю, що згодом набув реалістич. характеру (п’єси й. Л. Гейберга «Квітневі дурні», 1826; «Нерозлучні», 1827; «Датчани в Парижі», 1833, та ін.). Світове визнання здобула творчість Г. К. Андерсена, який у своїх казках та історіях поєднав фантазію з реальним життям, викривав світ егоїзму і користолюбства. Філос.-реліг. напрям у дат. романтизмі очолив Н. Ф. С. Грундтвіг (істор. дослідження «Міфологія Півночі», 1808). Глибоке проникнення в суперечливе духовне буття людини притаманне творам С. Кіркегора — попередника сучас. філософії і л-ри екзистенціалізму (твори філос.-худож. жанру, щоденники і сповіді «З нотаток ще живого», 1839; «Або — або», 1843; «Стадії на шляху життя», 1845). Перехід від романтизму до реалізму помітний у новелах С. С. Блікера, Т. К. Гюллембург, Ф. Палудана-Мюллера, чий роман у віршах «Adam Homo» (1841 — 48) — гостра сатира на бурж. інтелігенцію. У 70-х pp. 19 ст. виник «Рух сучасного прориву», очолюваний критиком Г. Брандесом, який виступав за створення реалістич. л-ри. Визначними дат. реалістами 19 ст. були Є. П. Якобсен (роман «Нільс Люне», 1880, — про траг. долю інтелігента, який порвав з реліг. світоглядом, але залишився самотнім в умовах тогочасної дат. дійсності; істор. роман «Пані Марія Груббе», 1876, в якому відтв. життя різних верств дат. і норв. суспільств у 17 ст.), Г. Банг (романи «Безнадійні покоління», 1880; «Люди без батьківщини», 1906), Г. Понтоппідан (трилогія «Обітована земля», 1891 — 95; роман «Щасливчик Пер», 1898 — 1904), Г. Від, И. Скельборг і И. Ок’єр, які змалювали життя Данії 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. Різні тенденції, зокрема натуралізму, символізму й неоромантизму, виявилися у романах Г. Дракмана, С. Шандорфа, К. Г’єллерупа, И. В. Єнсена і К. Бліксен, однак провідним у їхній творчості залишався реалістич. напрям. Важливим етапом розвитку дат. л-ри поч. 20 ст. була творчість М. Андерсена-Нексе, першого дат. пролет. письменника, автора епопеї про дат. робітн. рух (романи «Пелле-завойовник», 1906 — 10; «Дітте — дитя людське», 1917 — 21; «Мортен Червоний», 1945 — 48). В авангарді боротьби за соціальний прогрес виступили письменники соціалістич. орієнтації — поет О. Гельстед, прозаїки Г. Р. Кірк і Г. Шерфіг. У 20-х pp. 20 ст. рисами модернізму позначена експресіоніст. лірика О. Т. Крістенсена та ін. Серед драматургів-реалістів цього часу — К. Мунк, К. Абелль, К. Е. Соя. В 30 — 40-х pp. крит. реалізм репрезентували К. Мікаеліс, Г. Гердаль, Е. Крістенсен, М. Крістенсен, К. Беккер, Т. Дітлевсен. В роки 2-ї світової війни багато письменників брали участь у Русі Опору — М. Андерсен-Нексе, Г. Шерфіг, Г. Р. Кірк та ін. У 1944 вийшла нелег. антифашист. зб. «Горить вогонь». У боротьбі проти фашизму загинули поети М. Нільсен і Г. Мунк-Петерсен, драматург К. Мунк. Теми, пов’язані з 2-ю світовою війною, залишалися основними і в повоєнний час: романи «Чорний казан» В. Гейнесена (1949), «Гроші диявола» Г. Кірка (1952), «Замок Фрюденгольм» Г. Шерфіга (1962), а також докум. і худож. твори К. М. Брюна, К. Сеннербю, Г. Гердаля, Г. К. Браннера, Т. Скоу-Гансена і Й. В. Єнсена. Письменникам, що прийшли в л-ру в 60 — 80-х pp. (Г. Л. Єпсен, О. Сарвіг, Б. Андерсен, А. Бодельсен, К. Кампман, У. Руум, П. Себерг, В. Серенсен та ін.), притаманні пошуки нових жанрових й образних форм, філос. осмислення дійсності, підвищений інтерес до соціально-психол. тематики й гострих конфліктів сучас. суспільства. В романі «Зціпив зуби, тримайся» Й. Реель (1973) відтв. часи гітлер. окупації Данії, боротьбу сил Руху Опору. Морально-етичні проблеми, роздуми про сенс буття людини — у центрі роману «Знехтуваний» К. Ріфб’єрга (1977). Сатир. роман «Скляна стіна» А. Вестенгольца (1986) має соціальне спрямування, його ж зб. віршів «Сонце стало ближче» (1983) позначена виразним психологізмом. Про участь прогрес. молоді у політ. житті країни, боротьбу за мир і роззброєння йдеться у романі Ф. Андерсена «Ірена і світ» (1934), йому належать і книги для дітей «Мій татко і я» (1983), «Ой, мій палець» (1984) та ін.

Життям українського народу, його культурою в Данії цікавилися здавна — від часів Київ. Русі. Зокрема, в істор. праці «Діяння данів» Саксона Граматика (кін. 12 — поч. 13 ст.) йдеться про Київську й Новгородську землі; в «Сазі про Кнютлінгів» (між 1240 — 70, автор невід.) є згадки про конунга Ярицлейва (Ярослава Мудрого), Вальдимара (князя Володимира Святославича). У 16 ст. описи України зробив дат. посол у Москві А. Ульфельд; у 17 ст. про козаків та побут укр. народу писав Пасторіус; у 18 ст. нотатки про Україну лишив (Ост Юлій (подорожував по Україні 1711) — кн. «Нотатки Юсга Юлія, датського посла при Петрі Великому (1709 — 1711)», вперше опубл. в рос. перекл. (М., 1899). Дістала визнання в Данії творчість і громад. діяльність Г. Квітки-Основ’яненка, якому 1841 було присвоєно почесне звання члена Королівського т-ва антикварів Півночі (Копенгаген). У Данії вийшли твори М. Гоголя «Тарас Бульба» (1847) і «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1856). Дат. поет і перекладач Т. Ланге довгий час жив і працював у Москві та на Україні, був близько знайомий з діячами укр. і рос. культури А. Кримським, Ф. Коршем та ін. Вивчав побут і фольклор укр. народу. Укр. нар. пісні, що їх опрацював Т. Ланге, було вперше опубл. у зб. «Кілька народних пісень» (1878, Копенгаген), а згодом в ін. виданнях і покладено на музику дат. композиторами («Ой не світи, місяченьку» та ін.). Серед них були й вірші Т. Шевченка в перекл. Т. Ланге («Плавай, плавай, лебедонько» тощо). 1882 Т. Ланге опубл. кн. нарисів «З Росії», куди ввійшли розділи «В Україну», «Степовий сон», «З України», «Присмерк»; 1906 — збірку романтич. віршів про Україну «Гра на скрипці»; переклав «Слово о полку Ігоревім» (1888), оповідання Марка Вовчка («Максим Тримач», «Чумак»). 1878 в дат. тижневику «Ude og Hjemme» («На чужині і вдома») опубл. цикл статей «Малороси та їхні співці», автором якого був відомий діяч культури Ф. Крістенсен. Перші дві статті знайомили з багатою пісенною творчістю укр. народу, його л-рою від І. Котляревського до Т. Шевченка; третя і четверта — розповідь про життя і творчість Т. Шевченка. Ф. Крістенсен високо оцінив Шевченкові балади («Лілея» та ін.), пов’язані з укр. фольклором. Першим дат. дослідником життя і творчості Т. Шевченка був Г. Брандес, який 1888 у книзі «Росія. Спостереження і роздуми. Літературні враження» подав нарис про життя великого українського поета, високо оцінив народність і соціально-викривальну спрямованість його творів. Зацікавленість творчістю Т. Шевченка відбилася у працях А. Стендера-Петерсена (розвідка «Шевченко в Скандинавії», 1938). У травні 1939 у Копенгагені з нагоди 125-річчя від дня народження Т. Шевченка влаштовано виставку видань творів поета. 1955 в Копенгагені вийшов роман «Запорука миру» В. Собка в перекл. Г. Япсена.

Перші переклади творів дат. л-ри укр. мовою з’явилися у кін. 30-х pp. 19 ст. Вірш «Навіщання з могили» А. Г. Еленшлегера в перекл. А. Метлинського увійшов до зб. «Думки і пісні та шче дешчо» (X., 1839), вірші «О гаю мій, навчи мене...» та «Меланхолія» у перекл. О. Мокровольського — до зб. «Співець» (1972). Оповідання-фрагмент «Тиха розпука» С. Кіркегора в перекладі М. Євшана опубл. у журн. «Українська хата», 1910, № 10; есе з кн. «Або — або», уривки з «Щоденників» С. Кіркегора переклали М. Ганзен-Кожевникова і М. Москаленко («Всесвіт», 1973, № 3). Твори Г. К. Андерсена перекладали Марко Вовчок (рос. мовою), укр. мовою — М. Старицький («Казки Андерсена з короткою його життєписсю», 1873, 1874), а також Леся Українка, П. Грабовський, І. Верхратський, В. Залозецький, Ю. Федькович, М. Загірня (М. Грінченко), А. Кримський, С. Ковалів, Олена Пчілка, О. Косач-Кривинюк, М. Рильський, В. Чайковська, О. Іваненко. Ряд віршів Г. Дракмана, Е. Ореструпа опубл. у перекл. П. Грабовського. Окремі оповідання Є. П. Якобсена переклали О. Маковей («Пані Фенс», «Літературно-науковий вістник», 1898, кн. 1), О. Кобилянська («Тут повинні би рожі стояти», «Українська хата», 1911, № 10 — 11), романи — О. Сенюк («Пані Марія Груббе», «Нільс Люне», обидва — 1969). Новели і повісті Г. Банга перекладали М. Лозинський («Мадам де Кірона», «Літературно-науковий вістник», 1905, кн. 5), М. Левицький («Її Високість», «Літературно-науковий вістник», 1909, кн. 10 — 11), Л. Будай («Чотири чорти», «Літературно-науковий вістник», 1911, кн. 1; «Ірена Гольм», там же, 1912, кн. 2). Оповідання «Хірург» О. Рунга переклала О. Кобилянська («Українська хата», 1912, № 7 — 8). Твори М. Андерсена-Нексе виходили в перекл. Д. Загула, М. Ільтичної, М. Іващура, О. Сенюк, С. Бабчинаса, В. Бєлової, О. Новицького; Й. В. Єнсена — в перекл. Г. Прокопишина; Г. Бергстеда — в перекл. О. Сенюк. З повоєн. дат. письменників опубл. твори Т. Скоу-Гансена, Г. Кірка, П. Фрейхена, Г. Шерфіга, Б. Андерсена, І. Сігсгорда, О. Палессена, К. Сеннербю та ін. (перекладачі — Л. Смілянський, В. Мамонтова, М. Сидоренко, О. Суріць, В. Іваненко, А. Добровольський, С. Бабчинас, Д. Міщенко та ін.). Новели К. Бліксен, Г. К. Гейнесега, М. А. Гансена, Ф. Гердеса, А. Дама, О. Донса, Т. Дітлевсен та ін. в перекл. О. Сенюк увійшли до зб. «Сучасна датська новела» (К., 1982), вірш О. Гельстеда в перекл. Г. Кирпи — до зб. «Поклик» (К., 1984). Добірку сучас. дат. оповідання подав журн. «Всесвіт» (1960, № 10); до 300-річчя від дня народження Л. Гольберга ряд його байок в перекл. М. Тищука опубл. в журналах «Всесвіт» (1984, № 12) та «Прапор» (1984, № 12). Творчість дат. письменників досліджували І. Франко (ст. «Юрій Брандес», 1899; до неї увійшов короткий огляд дат. л-ри), М. Євшан (есе «Герман Банг, артист і чоловік. Психологічна студія», «Літературно-науковий вістник», 1911, № 12). Оцінку творчості Є. П. Якобсена дав М. Коцюбинський. Статті про творчість М. Андерсена-Нексе опубл. О. Дорошкевич, О. Гончар, В. Коротич, В. Прожогін, Є. Безродний.

Літ.: Брандес Г. Собрание сочинений, т. 19. Россия. Наблюдения и размышления. — Литературные впечатления. СПБ, 1913; Євніна О. М. Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР. К., 1956; Нудьга Г. А. Українська пісня в Данії. «Радянське літературознавство», 1962, № 4; Кристенсен С. М. Датская литература 1918 — 1952 годов. М., 1963; Венгеров Л. М. Датська література. В кн.: Венгеров Л. М. Зарубіжна література. 1871 — 1973. К., 1974; Григорьева Л. Г. Поэтическая драма и романтическая поэма в Дании. В кн.: Неизученные страницы европейского романтизма. М., 1975; Погребенник Ф. Два листи Отто Рунга до Ольги Кобилянської. «Всесвіт», 1979, № 9; Куприянова И. П. Датская драматургия первой половины XX века. Л., 1979; Писатели Скандинавии о литературе. М., 1982; Нудьга Г. А. Як починався Шевченко в Данії. «Всесвіт», 1985, № 3; Миронов О. Шевченко в Данії. В кн.: Збірник праць двадцять шостої наукової шевченківської конференції. К., 1985; Называть вещи своими именами. Программные выступления мастеров западno-европейской литературы XX века. М., 1986; Древнерусские города в древнескандинавской письменности. М., 1987; Нудьга Г. А. Українська пісня в світі. К., 1989; Гражданская З. Т. Литература Норвегии, Швеции, Дании. В кн.: История зарубежной литературы XX века. 1871 — 1917. М., 1989; Неустроев В. П. Датская литература. В кн.: История зарубежной литературы (1945 — 1980). М., 1989.

Є. І. Нечепорук.


ДАТСЬКА МОВА — мова датчан, які живуть у Данії (осн. населення), Швеції, ФРН, США та ін. країнах. Належить до пн. (скандінавської) підгрупи герм. групи індоєвроп. сім’ї. В Д. м. розрізняють три групи діалектів: ютландську, зеландську й східнодатську. Літ. мова склалася на основі острівного зеланд. діалекту. Д. м. почала виділятися із спільноскандінавської в 9 ст. В її історії розрізняють давньодат. (9 — 16 ст.) і новодат. періоди. Зазнала великого впливу латинської, пізніше й середньонижньонім., верхньонім. і франц. мов. У становленні норм літ. Д. м. велику роль відіграли К. Педерсен, Л. Гольберг та ін. Найдавніші пам’ятки Д. м. (написи «молодшими» рунами) належать до 9 ст.; з 14 ст. дат. алфавіт базується на латинському. Д. м. розвивається датська література.

Літ.: Стеблин-Каменский М. И. История скандинавских языков. М. — Л., 1953; Жлуктенко Ю. О., Яворська Т. А. Вступ до германського мовознавства. К., 1986.

Ю. О. Жлуктенко.


ДАТУВАННЯ ТВОРУ — часове визначення етапів роботи письменника над твором від первісного начерку до остаточно завершеного тексту, що відображає останню волю автора. Підставою для точного датування є авторська дата, а також свідчення письменника в листах, записниках та ін. автобіогр. матеріалах (за умови їхньої достовірності). Авторська дата потребує уважного вивчення, оскільки вона може означати початок, завершення або один з етапів роботи над твором. Трапляються випадки свідомої заміни автором справжньої дати фіктивною з особистих мотивів, цензурних або конспіративних міркувань (повісті «Наймичка» і «Варнак» Т. Шевченка, датовані 1844 та 1845, насправді були написані на засланні, орієнтовно 1852 — 1854). В окремих випадках авторське датування може бути неточним внаслідок помилок пам’яті (перекл. П. Тичини «Комуністичної марсельєзи» Дем’яна Бєдного, помилково датований 1920, був здійснений у грудні 1921; переклад поезії «Весна» Є. Баратинського — 1923, а не 1921, як зазначив П. Тичина). Якщо точну дату написання встановити неможливо, твір датується орієнтовно, після вивчення архіву письменника, палеографічних особливостей автографа (за його наявності), ідейно-худож. аналізу твору, дослідження його мови, стилю тощо. Найефективнішим є застосування кількох методів встановлення часу написання твору. Іноді при орієнтовному датуванні враховують дату першої прижиттєвої публікації. Д. т. пов’язане з його творчою історією і в зв’язку з нею може бути конкретизованим, якщо твір написано протягом порівняно короткого часу (поема П. Тичини «З мого дитинства» — 28 — 31.XII 1940) широким, яке свідчить про тривалий творчий процес (роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — 1872 — 75), уривчастим, якщо автор працював над твором з перервами (поезія Т. Шевченка «Полякам» — 1847, 1858).

Літ.: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря», К., 1907; Основы текстологии. М., 1962. Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971; Бельчиков Н. Ф. Литературное источниковедение. М., 1983; Сиваченко М. Є. Над текстами українських письменників. К., 1985.

К. М. Сєкарєва.


ДАЦЕЙ Василь Васильович (14.I 1936, с. Вирава Гуменського округу Сх.-Словац. обл.) — укр. письменник у Чехо-Словаччині. Закінчив філол. ф-т Вищої пед. школи у Пряшеві. Був на журналіст. роботі. Автор збірок оповідань і повістей «Ми і наші знайомі» (1961), «Очі невиразного кольору» (1965), «Монологи» (1967), «Зелена обручка» (1981), «Зірки лиш мерехтять...» (1983), «Сонячний Верх» (1984). Змальовує життя українців. Чехо-Словаччини, їхній духовний світ, показує вплив наук.-тех. революції на формування сучас. людини.

Тв.: Сонячний Верх. К., 1990.

Літ.: Ковач Ф. Пошуки позитивного у житті і його відтворення у літературі (Про творчість В. Дацея). В кн.: Діалоги. Пряшів, 1988.

О. В. Мишанич.


ДАШЕВСЬКИЙ Олексій Григорович (1.III 1930, х. Зелений, тепер с. Зелене Гуляйпільського р-ну Запоріз. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Має середню освіту. Працював трактористом, слюсарем, зав. клубом. Друкується з 1947. Виступає з оповіданнями (збірки «Добра вода», 1963; «В гостях у матері», 1974; «Не дай собі спокою», 1983), нарисами.

Літ.: Симоненко П. Автор книжки — робітник. «Літ. Україна», 1963, 22 березня.

О. І. Петровський.


ДАШИНСЬКИЙ (Daszyński) Фелікс (псевд. — Щенсни-Щасний; 1864, м. Збараж, тепер Терноп. обл. — 1890, Львів) — польс. громад.-культур. діяч, публіцист, перекладач. Брат І. Ж. Дашинського, активного учасника соціалістич. руху в Галичині, журналіста, політ. діяча довоєнної Польщі. Навчався на поч. 80-х pp. у гімназії м. Станіслава (тепер Івано-Франківськ), з якої був виключений за неблагонадійність. Переслідувався австр. владою, зазнав арештів, у т. ч. у травні 1885 — за написання і поширення в Станіславі листівки «Товариші!». Того ж року виїхав до Цюріха, де закінчив ун-т. Брав участь у польс. і міжнар. соціалістич. русі, виступав з публіцистич. статтями і розвідками на громад. культур. теми. В 1883 — 84 у Станіславі брати Ф. і І. Ж. Латинські познайомилися з І. Франком, який справив на них великий вплив. Д. переклав і надр. у журн. «Przegląd Tygodniowy» («Тижневий огляд») повість «Boa constrictor» і. Франка, котрий додав до твору кілька пояснень. Листи Д. до І. Франка зберіг. у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Літ.: Вервес Г. Д. Франкова Беатріче. В кн.: Польська література і Україна. К., 1985; Погребенник Ф. Перекладачі І. Франка слов’янськими мовами. «Українське літературознавство», 1986, в. 46.

Ф. П. Погребенник, В. Т. Полєк.


ДАШКЕВИЧ Микола Павлович [4 (16).VIII 1852, с. Бежів, тепер Черняхівського р-ну Житом. обл. — 20.I (2.II) 1908, Київ] — рос. та укр. літературознавець, історик і фольклорист, академік Петерб. АН з 1907. Нар. в сім’ї священика. З 1868 навчався в Київ. ун-ті, згодом працював у ньому професором кафедри історії західноєвроп. л-р. Обирався членом, секретарем, а з кінця 90-х pp. головою Київ. Історичного товариства Нестора-літописця. Представник культурно-історичної школи та порівняльноісторичного методу у літературознавстві. Досліджував західноєвроп. середньовічну л-ру і романтичні течії («З історії середньовічного романтизму», 1876, та ін.), творчість В. Шекспіра, И. В. Гете, Ф. Шіллера, Дж. Байрона, а також О. Пушкіна («О. С. Пушкін в ряду великих поетів нового часу», 1900), В. Жуковського М. Лермонтова («Мотиви світової поезії у творчості Лермонтова», 1892), М. Гоголя, і. Котляревського [«Питання про літературне джерело української опери І. Котляревського „Москаль-чарівник“», 1893; «Малоруська й інші бурлескні (жартівливі) енеїди», 1898], А. Метлинського та ін. Гол. праця з історії укр. л-ри — «Відзив про твір д. Петрова „Нариси історії української літератури XIX століття“» (1888), яку високо оцінили І. Франко та ін. сучасники. Вивчав билинний епос та думи, зв’язки укр. нар. творчості з південнослов’ян. епосом про тваринний світ. Працював і в галузі історіографії (розвідки про Данила Галицького, Литовсько-Руську державу, походження козаччини тощо).

Тв.: Малорусская и другие бурлескные (шутливые) энеиды. К., 1898; Несколько следов общения Южной Руси с юго-славянами в Литовско-Польский период ее истории, между прочим в думах. В кн.: Сборннк статей в честь проф. Т. Д. Флоринского. К., 1904.

Літ.: Сборник статей по литературе и истории в честь Николая Павловича Дашкевича. К., 1906: Сперанский М. Н. Николай Павлович Дашкевич. «Известия отделения русского языка и словесности имп. АН», 1908, т. 13, кн. 2; Лобода А. М. Н. П. Дашкевич как историк литературы русской и малорусской, К., 1908; Материалы для биографического словаря действительных членов Императорской Академии наук, ч. 1. Пг., 1915.

П. М. Федченко.


ДАШКЕВИЧ Михайло (псевд. — Клябука, Місяченько; 6.IX 1875, с. Киселиці, тепер Путильського р-ну Чернів. обл. — 22.VII 1948, м. Римніку-Вилча, Румунія) — укр. письменник. Закінчив 1899 учит. семінарію у Чернівцях. Учителював у буковинських селах Ревне, Шепіт та ін., був директором школи у м. Вашківцях (1918 — 33). Друкувався з 1902 в чернів. газетах «Буковина», «Руська рада» (1902 — 06), в альм. «На шляху» (1906). Автор реалістичних соціально-побут. оповідань «Добре, що хоть разом», «Святий вечір», «Сліпець», «Гриць перед шибеницею» та ін., пройнятих співчуттям до тяжкої долі трудового люду, драм. сценки для дітей «Маланка» (1922). В оповіданнях використовував елементи гуцульського діалекту. Писав і вірші.

Ф. П. Погребенник.


ДАШКЕВИЧ Сильвестр (р. н. невід., с. Дубівці, тепер Кіцманського р-ну Чернів. обл. — 3.IV 1894, Чернівці) — укр. літератор. Нар. в сім’ї священика. Навчався на юрид. ф-ті Чернів. ун-ту. Літ. діяльність почав у кін. 80-х pp. як журналіст і публіцист. Був редактором газ. «Буковина» (1888 — 94), вміщував на її сторінках твори Б. Грінченка, О. Кониського, М. Кононенка, статті М. Драгоманова та ін. Виступав зі статтями на громад.-культур. теми, зокрема проти румунізації краю, пропагував ідею духовної єдності укр. народу. Автор публіцист. кн. «Становище греко-православних українців на Буковині» (1891, нім. мовою), в якій показав тяжке становище укр. населення під владою австро-угор. монархії. Праця Д. викликала нападки з боку правлячих кіл.

Літ.: Сильвестр Дашкевич, «Зоря», 1894, № 7.

Ф. П. Погребенник.


ДАШКІЄВ Микола Олександрович (16.V 1921, Краснокутськ, тепер смт Харків. обл. — 23.II 1976, Київ) — укр. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 Харків. пед. ін-т. Друкувався з 1943. Автор віршованого роману «Правда» (1945), частково опубл. у «Літературній газеті». У зб. віршів «На перевалі» (1948) показав героїзм рад. воїнів під час Великої Вітчизн. війни. Провідна тема наук.-фантастич. роману «Торжество життя» (1950) — боротьба за заборону біол. зброї у всьому світі. Серед ін. наук.-фантастич. та пригодницьких творів — повісті і романи «Володар Всесвіту» (1955), «Зуби дракона» (1957), «Загибель Уранії» (1960), «З безодні минулого» (1970) «Кришталеві дороги» (1972), збірки оповідань «Галатея» (1967), «Еліксир життя» (1973). Роман «Страчена пісня» (опубл. 1985) — про укр. композитора 18 ст. М. Березовського.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1981; Рос. перекл. — Зубы дракона. Алма-Ата, 1960.

Літ.: Бережний В. Реальне у фантастиці. «Літературна Україна», 1970, 27 жовтня.

М. Я. Ратушний.


ДАШКОВА Катерина Романівна [17(18).III 1743 за ін. даними, 1744, Петербург — 4 (16).І 1810, Москва] — рос. громад. і культур діячка директор Петерб. АН (з 1783), засновниця і перший президент Рос. академії (1783 — 96). Ініціатор створення «Словника Академії Російської» (1789 — 94), засновниця і співробітниця журн. «Собеседник любителеи российского слова» (1783 — 84) та ін. видань, їй належать автобіогр. «Записки» (1805 — 06), вірші. 1768 подорожувала по Україні. Цікавилася укр. нар. піснями (в рукописному альбомі Д. є, зокрема, запис мелодії пісні «Їхав козак за Дунай»). В листах до Д. Дідро і в «Записках» згадувала мозаїку Софійського собору та фрески Кирилівської церкви у Києві.

Тв.: Записки. В кн.: Дашкова Е. Р. Записки. — Письма сестер М. и К. Вильмот из России. М., 1987.

Літ.: Лозинская Л. Я. Во главе двух академий. М., 1983; Пряшникова М. П. Музыкальный альбом Е. Р. Дашковой. В кн.: Памятники культуры. Новые открытия. 1982. Л., 1984; Герден А. И. Княгиня Екатерина Романовна Дашкова. — Моисеева Г. Н. О «Записках» Е Р. Дашковой. В кн.: Дашкова Е. Записки 1743 — 1810. Л., 1985.

С. К. Росовецький.


ДВОВІРШ, дистих (грец. δίστιχος — двовірш) — найпростіший вид строфи, що складається з двох будь-якого розміру рядків, об’єднаних парним римуванням, напр.: «Зі мною скрізь ім’я мого народу, // Що сяє всім народам у негоду» (Д. Павличко). В античній поезії це був самостійний вірш, який містив глибоку, ориг. думку, — найчастіше т. з. елегійний дистих. У сх. поезії має назву бейт. Був поширений в укр. силабічній поезії 16 — 17 ст., напр.: «Кто бовЂм за ойчизну не хочет вмирати, // Тот потом з ойчизною мусит погибати» (Касіян Сакович). Д. можуть бути і мініатюрні самостійні твори — медитації, сатир. епітафії, гноми, афоризми, сентенції тощо.

Й. М. Голомбйовський.


ДВОМОВНІСТЬ, білінгвізм — поперемінне користування двома мовами. Розрізняють індивідуальну й масову Д., яка виникає в багатонац. країнах внаслідок контактів різномовного населення. Індивідуальна Д. може бути чистою, коли вільно користуються за різних обставин двома мовами, і мішаною, коли структурні елементи однієї мови виявляються в мовленні другою мовою (такий взаємовплив мов наз. мовною інтерференцією). В СРСР значна кількість населення є двомовною, володіючи, крім рідної, також іншою мовою, передусім російською. Двомовність у художній літературі — використання письменником двох мов або мови й діалекту. Відома здавна (напр., лат.-грец. Д. у рим. л-рі 2 — поч. 3 ст.; вживання лат. і нар. мов у західноєвроп. середньовічній л-рі). Є різні типи літ.-худож. Д. Письменники можуть використовувати в своїх творах дві або більше мов (М. Гоголь), користуватися двома мовами в одному творі (Л. Толстой, О. Уайльд, Г. Квітка-Основ’яненко), писати твори різними мовами (Ф. Петрарка, Г. Сковорода, Т. Шевченко, Марко Вовчок, О. Герцен, І. Франко, Я. Галан, В. Василевська). Двома мовами пишуть деякі сучас. рад. письменники (В. Биков, І. Друце, Н. Джусойти, Ч. Айтматов, О. Ільченко та ін.). Виявом Д. у худож. творі є також цитування документів, відтворення особливостей мовлення персонажів (напр., у п’єсах «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Талан» М. Старицького). Д. може бути засобом сатир. характеристики образу (напр., за словами В. І. Леніна — «французько-нижегородський слововжиток»; див, Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 40, с. 47). Перекладацька Д. властива перекладачеві-професіоналові. При ній дві мовні системи незалежно одна від одної співіснують у свідомості двомовця і взаємопов’язані системою еквівалентностей.

Окремим випадком Д. у худож. л-рі є Д. при авторському й авторизованому перекладі. Див. також Авторизація.

Літ.: Жлуктенко Ю. А. Лингвистические аспекты двуязычия. К., 1974: Многоязычие и литературное творчество. Л., 1981; Саплін Ю. Ю., Соколова С. О., Шумарова Н. П. Соціолінгвістичний аспект вивчення двомовності на Україні. «Мовознавство», 1986, № 6; Михайлов М. М. Двуязычие и контрастивная грамматика. Чебоксары, 1987.

С. В. Семчинський.


ДВОРЕЦЬКИЙ Ігнатій (Ізраїль) Мойсейович (2.V 1919, ст. Слюдянка, тепер Ірк. обл. — 17.V 1987, Москва) — рос. рад. письменник. Автор повістей «Тайга весняна» (1952) і «Відрядження» (1957), зб. оповідань «Повноводдя» (1954). П’єса «Людина зі сторони» (1971) присвячена темі управління трудовим колективом. У п’єсах «Вибух» (1960, укр. перекл. П. Посудовського), «Ковальова з провінції» (1973), «Проводи» (1975), «Веранда в лісі» (1977) та «Директор театру» (1984) виробничі конфлікти поглиблено шляхом розкриття міжособистісних стосунків. П’єси Д. («Людина зі сторони» та ін.) йшли в театрах Києва, Львова, ін. міст України.

Тв.: Источник. М., 1966; Трасса. Л., 1978; Веранда в лесу. Л., 1986; Колыма. «Современная драматургия». 1988, № 1; Укр. перекл. — Вибух. К., 1962.

Літ.: Бурбела В. А. Герой п’єси — молодий сучасник. «Радянське літературознавство», 1983, № 12; Голикова Н. Анемподист, где ты? Эволюция производственной пьесы в творчестве И. Дворецкого. «Современная драматургия», 1987, № 4.

Т. Г. Свербілова.


ДЕ АМІЧІС (De Amicis) Едмондо (31.Х 1846, м. Онелья, П’ємонт — 11.III 1908, м. Бордігера) — італ. письменник. Закінчив військову школу в Модені. Учасник нац.-визв. австроітал. війни 1866 та походу гарібальдійців на Рим 1867. Зазнав впливу А. Мандзоні, веризму. Реаліст і демократ за переконаннями, був схильний до просвітительства, чим і зумовлений сентиментально-дидактичний характер більшості його творів. У повісті «Роман учителя» (1890), зб. оповідань «Між школою і домівкою» (1892) порушив проблеми виховання й освіти, розвитку шкіл для народу, боротьби з соціальною несправедливістю. Широку популярність здобула кн. для юнацтва «Серце» (1886), написана у вигляді щоденника школяра з вставними новелами. Повчальний характер мають книги дорожніх нотаток «Іспанія» (1872), «Голландія», «Спогади про Лондон» (обидві — 1874), «Марокко» (1876), «Константинополь» (1878 — 79), «Спогади про Париж» (1879). Окремі твори Де А. переклали Леся Українка, Б. Грінченко, М. Грінченко, О. Діхтяр, Н. Кибальчич, П. Карманський.

Тв.: Укр. перекл. — Батьки та діти, ч. 1 — 2. К., 1910; Шкільні оповідання, кн. 1 — 2. К., 1918; За рідний край. Х., 1919; Серце. К., 1919; Рос. перекл. — Записки школьника. Л., 1958.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ДЕБЕЛЯНОВ Димчо Велев (28.III 1887, м. Копривштиця, тепер Софійської обл. — 2.Х 1916, похов, там же) — болг. поет. Навч. 1907 — 08 у Софійському ун-ті. Загинув на фронті під час 1-ї світової війни. Рання поезія Д. позначена впливом символізму. Осн. тема віршів — трагічне сприйняття сусп. суперечностей, розходження між ідеалом і дійсністю. Під впливом соціалістич. ідей творчість Д. набуває соціального характеру, в ній звучить віра в повалення експлуататор. ладу (вірші «Світла віра», 1909; «Перехрестя майбутнього», 1910). Антивоєнне спрямування мають вірші «Ніч перед Солунем» (1916) та «Убитий» (1916, надр. 1920). Поезії Д. ввійшли до збірок «Вірші» (1920), «Золотий попіл» (1924), «Твори» (т. 1 — 2, 1969) та ін. Окремі твори Д. переклали Р. Лубківський, Д. Білоус, В. Моруга.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 1. К., 1974; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Славейков П., Яворов П., Дебелянов Д. Избранное. М., 1979; Лирика. М., 1987.

Літ.: Генчев С. Поет життєвого подвигу. «Всесвіт», 1987, № 9.

В. О. Захаржевська.


ДЕБЛІН (Döblin) Альфред (10.VIII 1878, м. Штеттін, тепер Щешн, Польща — 28.VI 1957, м. Еммендінген, ФРН) — нім. письменник. Здобув 1905 мед. освіту. Брав участь у 1-й світовій війні як військ. лікар. У 1918 — 29 був членом с.-д. партії. 1941 прийняв католицизм. У 1933 — 45 — в еміграції (Франція, США). Один з провідних представників нім. експресіонізму (роман «Три стрибки Ван Луна», 1915). Роман про життя бідноти «Берлін, Александерплац» (1929) — гостросоціального спрямування. У циклі романів «Листопад 1918» (1937), «Громадяни й солдати», «Зраджений народ» (обидва — 1938), «Повернення фронтовиків» (1949) та «Карл і Роза» (1950) зобразив революцію 1918 в Німеччині з позицій христ. гуманізму. Творчості Д. притаманні соціально-крит., антивоєнна й антиімперіалістична спрямованість.

Тв.: Рос. перекл. — Берлин — Александерплац. М., 1961; Гамлет, или Долгая ночь подходит к концу. М., 1983.

Літ.: Затонський Д. Людина — світ — людина (Проза Альфреда Дебліна). «Всесвіт», 1981, № 9.

Н. М. Матузова.


«ДЕВГЕНІЄВЕ ДІЯННЯ» — пам’ятка л-ри Київ. Русі, давньорус. прозовий переказ грецькомовного епічного казання 10 ст. Датують переказ 11 — 13 ст. Збереглося «Д. д.» у рос. списках 17 і 18 ст. Візантійське першоджерело невідоме, до нас дійшли списки 14 — 16 ст. грец. поеми, яка відбиває пізню обробку цього сюжету. Твір розповідає про боротьбу греків проти сарацинів і подвиги нар. героя Дігеніса Акріта, названого в давньорус. версії Девгеніем. В образі Девгенія втілено ранньофеод. уявлення про ідеального героя. На стилі переказу позначився вплив усної словесності й поетики жанру воїнської повісті. Деякі фразеологізми «Д. д.» споріднені з мовними зворотами Галицько-Волинського літопису.

Вид.: Дигенис Акрит. М., 1960; Памятники литературы Древней Руси. XIII век. М., 1981.

Літ.: Сперанский М. Н. «Девгениево деяние». К истории его текста в старинной русской письменности. Исследования и тексты. «Сборник Отделения русского языка и словесности Российской Академии Наук», 1929, т. 99, № 7; Кузьмина Б. Д. Девгениево деяние. М., 1962; Творогов О. В. Сюжетное повествование в житийных памятниках XI — XIII вв. В кн.: Истоки русской беллетристики. Л., 1970.

В. І. Крекотень.


ДЕВІН (Davin) Дан (1.ІХ 1913, м. Окленд) — новозеландський письменник і критик. Закінчив ун-т Отаго в Данідіні, магістр мистецтв. У збірках новел «Біля водограю» (1945), «Блякне терен» (1947) відтв. життя людей праці. Романи «Шляхи, що ведуть від хати» (1949) і «Приглушений дзвін» (1956) порушують гострі соціальні проблеми, пов’язані, зокрема, зі скрутним становищем новозеландців — ветеранів 2-ї світової війни. Кн. мемуарів «Кріт» (1953) — про участь Д. у боях проти нім. фашистів на о. Кріт під час 2-ї світової війни. Уклав першу антологію новозел. новел. Автор статей і розвідок з питань розвитку новозел. новели. Оповідання Д. «Погляд у минуле» переклав В. Крижанівський («Всесвіт», 1983, № 11).

Літ.: [Зернецька О.]. Оповідання зелених островів. «Всесвіт», 1983, № 11.

О. В. Зернецька.


ДЕ ВОЛЛАН Григорій Олександрович (1847 — квітень 1916) — рос. і укр. фольклорист та етнограф. Був рос. консулом у Відні. В 70-х pp. 19 ст. побував на Закарпатті, зібрав численні фольклор. та етногр. матеріали. На основі власних записів, а також збірників ін. збирачів видав зб. «Угроруські народні пісні» (1885), де вмістив 525 текстів. До збірника додано «Нарис побуту угорських руських» і «Етнографічну карту Угорщини» та словник діалектних слів. Де В. належать праці про історію та л-ру Закарп. України («Угорська Русь», 1878, та ін.).

В. С. Поп.


ДЕГЕН Євген Вікторович (1866 — 1904) — рос. критик і публіцист. Навчався в Київ., Харків. і Дерптському (тепер Тартуський) ун-т’ах. Брав участь у студ. революц. русі. Досліджував творчість рос. та західноєвроп. письменників. Опублікував у журналі «Літературно-науковий вістник» істор.-літературні дослідження «„Воскресеніе“ Л. Толстого» (1900, т. 11), «Нові сили в сучасній літературі І. Ада Негрі» (1900, т. 10), «Иоганна Амброзіюс» (1901, т. 14). Автор грунтовної розвідки «Іван Франко» («Новое слово», 1897, № 6), «Спогадів дерптського студента» (1902). Листувався з І. Франком.

Літ.: Погребенник Ф. П. Іван Франко в українськоросійських літературних взаєминах. К., 1986.

Ф. П. Погребенник.


ДЕГЕН Сергій Вікторович [12 (24).IX 1862, Москва — р. і м. см. невід.] — рос. літератор. Брат Є. В. Дегена. Закінчив 1886 Київ. ун-т. Пропагував твори І. Франка. Під криптонімом «С. Д.-н.» опублікував (1894) переклади його оповідань «Добрий заробок», «Сам собі винен», «Два приятелі». Листувався з І. Франком і М. Павликом.

Літ.: Дей О. Хто ж переклав твори І. Франка для «Саратовского дневника»? «Радянське літературознавство», 1970, № 2.

Ф. П. Погребенник.


ДЕГТЯРЬОВ Павло Андріянович [3(16).III 1914, с. Миколаївка, тепер Червоноармійське Друге Вовчанського району Харківської області — 22.IV 1990, Сімферополь] — укр. рад. критик, літературознавець і перекладач. Член КПРС з 1942. Закінчив 1939 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Опубл. кн. «Біля літературної карти Криму» (1965, у співавт.), статті про Б. Лавреньова, Л. Соболева, С. Сергєєва-Ценського, М. Волошина та ін. Уклав антологію «Слово про сонячну землю» (1967), до якої ввійшли твори рос. і укр. письменників про Крим. Зібрав і дослідив спадщину К. Білиловського, впорядкував його зб. поезій «В чарах кохання» (1981), опубл. літ. портрет в кн. «Письменники Радянської України» (1987, в. 13). Переклав рос. мовою романи «Чорноморці» В. Кучера (1954), «Бур’ян» А. Головка (1956), окремі твори 1. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, С. Васильченка, Мирослава Ірчана та ін.; укр. мовою — повісті «Червоні бісенята» П. Бляхіна (1966), «Юність Леніна» Л. Рєзниченка і Н. Нечволодової (1968), «Повість про Атлантиду» Ю. Томіна (1973).

О. І. Губар.


ДЕ ГУБЕРНАТІС (De Gubernatis) Анджело (7.IV 1840, Турін — 1913, Рим) — італ. літературознавець, письменник, видавець, громад.-культур. діяч. Навчався в Ін-ті вищої освіти (Флоренція). Автор літ.-крит. статей, наук. розвідок, зокрема про М. Гоголя, І. Тургенєва, кореспонденцій до журн. «Вестник Европы». драм. творів. 1864 видавав тижневик «Civilta Italiana» («Італійська культура»), 1866 — журн. «La Rivista Orientale» («Східний огляд»), заснував і редагував журн. «Rivista Europea» («Європейський огляд», 1869 — 76), в якому 1873 надрукував ст. «Український літературний рух у Росії та Галичині (1798 — 1872)» М. Драгоманова, а також ряд власних статей про творчість П. Куліша, Г. Цеглинського, В. Антоновича. В 1869 — 76 відвідав Росію, побував у Києві. Листувався з рос. (І. Тургенєв, О. К. Толстой, О. Жемчужников) та укр. (М. Драгоманов, І. Франко, К. Білиловський, Леся Українка) письменниками, діячами культури. В «Біографічному словнику сучасних письменників» (Рим, 1879) вміщено його статті про Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Драгоманова, В. Антоновича й І. Франка. У 1-му томі праці Де Г. «Історія світового письменства» (т. 1 — 8, 1883 — 85) окремий розділ, написаний за матеріалами К. Білиловського, присвячено укр. театрові. Назвав Т. Шевченка великим укр. поетом, а його драму «Назар Стодоля» і п’єсу «Наталка Полтавка» І. Котляревського — видатними здобутками укр. театру, переклав і навів уривок з вірша «До Основ’яненка», що є першим перекладом творів Т. Шевченка італ. мовою.

Літ.: Потапова З. М. Русско-итальянские литературные связи. Вторая половина XIX века. М., 1973; Варварцев М. М. Українські літератори і словник письменників в Італії. «Радянське літературознавство», 1986, № 3.

Ф. П. Погребенник.


ДЕГУТІТЕ (Дягутіте) Яніна (6.VII 1928, Каунас) — лит. рад. поетеса, нар. поет Лит. РСР з 1988. Закінчила 1955 Вільнюс. ун-т. Автор збірок «Краплі вогню» (1959), «Місяць уповні» (1967), «Голубі дельти» (1968), «Години мовчання» (1978), «Поміж сонцем і втратами» (1980), «Розкрилася пурпуром» та «Не загаси світло кульбаби» (обидві — 1985). Пише для дітей (збірки «Сон совенятка», 1969; «Сонячні пісеньки», 1974; «Білий трон лебедів», 1984; «Новий рік», 1986; п’єса «Безроге ягня», 1976, та ін.). Переклала ряд творів Т. Шевченка (поему «Гайдамаки», баладу «Тополя», вірш «Зацвіла в долині», кілька поезій з циклу «В казематі» та ін.). Окремі твори Д. переклали Б. Степанюк, М. Сингаївський, В. Коломієць, О. Градаускене та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Хліб і мед. В кн.: Сузір’я в. 1. К., 1967; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К... 1971; Сон совенятка. К., 1973; Рос. перекл. — Голубые дельты. М., 1971.

О. К. Бабшикін.


ДЕДИКАЦІЯ (лат. dedicatio — посвята) — авторський текст, віршований чи прозовий, рукописний або друкований напис на книзі, окремому творі, наук. праці тощо з зазначенням особи або події, на честь яких написано чи яким присвячується твір. Як змістово-структурний елемент книги Д. близька своїм значенням до передмови, послання, панегірика та геральдичного вірша. Нерідко в Д. автори пояснюють задум та ідейно-художнє спрямування твору, часом Д. переростає в істор.-філос. роздум (посвяти до роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика, до поеми «Мойсей» І. Франка).

В. О. Дорошенко.


ДЕЖЕ (Dezsö) Ласло (26.Х 1927, с. Буді, область Пешт) — угор. мовознавець. Закінчив 1952 Будапешт. ун-т. Професор Дебреценського ун-ту з 1972. Автор праць із слов’ян., заг. і прикладного мовознавства, зокрема з істор. діалектології й історії укр. літ. мови: «Пам’ятки ділової писемності Закарпаття», «Матеріали до словника закарпатської літератури 16 — 17 ст.», «Про лексику закарпатської української літератури 16 — 17 ст.» (усі — 1965), «Статистичне дослідження словотвору в мовних пам’ятках» (1966), «Нариси з історії закарпатських говорів», «Про синтаксис українських грамот» (обидві — 1967), «Матеріали до історичної діалектології закарпатських говорів» (1969), «Про мову творів Михайла Оросвигівського» (1985).

А. М. Залеський.


ДЕЙ Олексій Іванович (30.III 1921, с. Синявка, тепер Менського р-ну Черніг. обл. — 6.VIII 1986, Київ) — укр. рад. літературознавець, фольклорист і книгознавець, доктор філол. наук з 1960, професор з 1965. Член КПРС з 1948. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1942 Об’єднаний Укр. ун-т у Кзил-Орді (Каз. РСР). Працював 1962 — 86 зав. відділом фольклористики ІМФЕ АН УРСР. Автор праць з фольклористики, літературознавства, журналістики. Значне місце в доробку Д. посідають дослідження про фольклористичну діяльність Т. Рильського, М. Павлика, В. Гнатюка, Лесі Українки, А. Кримського та ін., про зв’язок з фольклором творчості Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського, М. Рильського та ін. Особливу увагу приділив життю й діяльності І. Франка («Іван Франко і народна творчість», 1955; «Народні пісні в записах Івана Франка», 1966; «Спілкування митців з народною поезією», 1981, та ін.). За франкознавчі дослідження удостоєний премії ім. І. Я. Франка АН УРСР (1983). Йому належать і монографії про жанри укр. фольклору: «Народнопісенні жанри» (в. 1 — 2, 1977 — 83), «Українська народна балада» (1986), з історії журналістики та книгознавства. Розробив наук. концепцію видання багатотомної серії «Українська народна творчість», підготував збірники фольклор. записів З. Доленги-Ходаковського (1974), О. та Ф. Бодянських (1978), Марка Вовчка та О. Марковича (1983).

Тв.: Українська революційно-демократична журналістика. К., 1959; Книга і друкарство на Україні. К., 1965 [у співавт.]; Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI — XX ст.). К., 1969; Сторінки з історії української фольклористики. К., 1975; Поетика української народної пісні. К., 1978; І. Франко. Життя і діяльність. К., 1981: Історія української дожовтневої журналістики. Львів. 1983 [у співавт.].

І. П. Березовський.


ДЕЙВІС (Девіс; Davis) Артур (псевд. — Стіл Радд; 14.XI 1868, м. Дрейтон — 11.XI 1935, м. Брісбен) — австрал. письменник. Освіту здобув у сільс. школі. У збірках оповідань «На нашій фермі» (1899), «Наша нова ферма» (1903), «Знов на нашій фермі» (1906) з доброзичливим гумором змалював життя фермерської родини. У збірках оповідань «Ферма Сенді» (1904), «На австралійській фермі» (1910), «На Ему-крік» (1923) і в романах «Любов Раннібіда» (1927) й «Сіро-зелений маєток» (1934) зобразив фермерів-злидарів. Оповідання Д. «Паскудна ніч» переклав І. Франко («Літературно-науковий вістник», 1910, кн. 5).

Тв.: Укр. перекл. — Паскудна ніч. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 25. К., 1980.

О. В. Зернецька.


ДЕЙВІСОН (Davison) Френк Делбі (23.VI 1893, Мельбурн — 24.V 1970, там же) — австрал. письменник. 1908 виїхав до США. Став друкарем. Брав участь у 1-й світовій війні у складі брит. кавалерії. 1919 повернувся до Австралії. Разом з батьком 1923 — 25 видавав журн. «Australian» («Австралієць»), де надр. свої перші оповідання. Повість «Волелюбна» (1931, витримала бл. 30 видань; укр. переклад Н. Боровик) і роман «Дасті» (1946) сповнені роздумів про людей і тварин, про чуйність, справедливість і гуманізм. У романі «Біла шипшина» (1968), над яким Д. працював понад 20 років, порушено проблеми сімейного життя. Автор роману «Завжди ранок» (1931), збірок оповідань «Жінка на млині» (1940) і «Шлях у вчорашнє» (1968), повісті «Діти темношкірого народу» (1936), численних літ.-критичних статей.

Тв.. Укр. перекл. — Волелюбна. В кн.: Сучасна австралійська повість. К., 1982; Рос. перекл. — Непокорная. М., 1983.

О. В. Зернецька.


ДЕЙНЕГІНА Тетяна Олександрівна (30.VII 1951, с. Атаманово Сухобузим. р-ну Краснояр. краю) — рос. рад. письменниця. Член КПРС з 1973. Закінчила 1973 Комунарський гірничо-металург. ін-т. З 1978 — на Луганській студії телебачення. Автор поетич. збірок «Тополі на каменях» (1978), «Весняна круговерть» (1981), «Рядок біографії» (1987), «Біоструми» (1988), повісті «Останній день самотності» (1990). Гол. тема творів Д. — духовність людини, тривоги і щастя матері, світ дітей і дорослих.

Літ.: Голинський Ю. Поглиблення ліричної теми. «Літературна Україна», 1983, 10 лютого; Моренець В. Про поезію одного регіону. В кн.: Поезія-88, в. 2. К., 1988; Васильєв В. Взлеты а падения. «Донбас», 1988, № 2.

О. Л. Бішарєв.


ДЕЙЧ Олександр Йосипович [2 (14).V 1893, Київ — 8.IV 1972, Москваї — рос. і укр. рад. письменник, літературознавець, театрознавець, перекладач, доктор філол. наук і доктор мистецтвознавства. Закінчив 1917 Київ. ун-т, викладав у ньому, а також у Муз.-драм. ін-ті ім. М. В. Лисенка, після 1925 — в Моск. ун-ті, Ін-ті театр. мист-ва ім. А. В. Луначарського (Москва) та Середньоазіат. ун-ті (Ташкент). Автор багатьох розвідок з історії західноєвроп. л-р («Тип Дон-Жуана в світовій літературі», 1911; «Історія доктора Фауста», 1913; «Гейне і Маркс», 1931; «Беранже», 1932; «Долі поетів. Гельдерлін. Клейст. Гейне», 1968, та ін.). Досліджував укр. л-ру 19 — 20 ст. («Тарас Григорович Шевченко. Вступ до вивчення поета», 1959, у співавт. з О. Білецьким; «Тарас Шевченко. Біографічний нарис», 1964, у співавт. з М. Рильським; «Леся Українка. Критико-біографічний нарис», 1953; портрети і нариси про життя і творчість І. Котляревського, М. Коцюбинського, М. Рильського, П. Тичини). Впорядкував зб. «Леся Українка у спогадах сучасників» (1971). За ред. Д. і з його комента) рями вийшли зокрема рос. видання творів Т. Шевченка (1955 — 56 і 1964 — 65), «Вибрані твори» М. Коцюбинського (1949), класиків л-ри ін. народів СРСР (А. Навої, Вагіф) і світу. Виступав як театр. критик та історик театру («Тальма», 1934; «Про театр і драматургію», 1958, та ін.). Написав спогади про Л. Курбаса. Д. належать критико-біогр. нарис «Алішер Навої» (1968, у співавт. з Айбеком), біогр. повісті, адресовані дітям і юнацтву («Амундсен», 1936; «Фрітьоф Нансеи», 1936; «Тарас Шевченко», 1939, дві ост. — в співавт.; «Ломикамінь. Повість про Лесю Українку», 1962). Опублікував кн. спогадів «Голос пам’яті» (1966). Переклав рос. мовою ряд творів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, С. Васильченка, М. Старицького, М. Кропивницького, О. Кобилянської, П. Тичини, роман «Святослав» С. Скляренка (1964, разом з І. Дорбою), п’єси М. Куліша та ін. Окремі твори Д. переклали І. Драч, Т. Маркевич. Портрет с. 25.

Тв.: День нынешний и день минувший. М., 1985; Судьбы поэтов. Гельдерлин, Клейст, Гейне. М., 1987; По ступеням времени. К., 1988; Укр. перекл. — Дорогою дружби. К., 1977.

Літ.: Баруздин С. Об Александре Дейче. В кн.: Баруздин С. Писатель. Жизнь. Литература. М., 1983; Новиченко Л. З першого покоління. «Літературна Україна», 1988, 12 травня; Басков В. Н. Александр Иосифович Дейч. Библиографический указатель. М., 1988.

В. С. Бородін.


ДЕКАБРИСТСЬКА ЛІТЕРАТУРА — творчість рос. письменників-декабристів, учасників сусп.-революц. руху в Росії і на Україні в 1-й чверті 19 ст., зокрема грудневого збройного повстання 1825 в Петербурзі — К. Рилєєва, В. Кюхельбекера, О. Бестужева, О. Одоєвського, Ф. Глинки, П. Катеніна, а також В. Раєвського і письменників, які зазнали впливу декабрист. ідей, — О. Пушкіна, О. Грибоєдова, П. В’яземського, А. Дельвіга, М. Язикова, О. Сомова та ін. Літ. осередками декабристів були гурток «Зелена лампа» і Вільне товариство любителів російської словесності, друк. органи — журн. «Соревнователь просвещения и благотворения», альманахи «Полярная звезда», «Мнемозина». Естетична програма Д. л. поєднувала традиції класицизму і просвітительства з романтизмом, утверджуючи новий літ. напрям — громадян. романтизм. Представники Д. л. виступали за нац. самобутність л-ри, виявляли інтерес до нар. поезії та істор.-патріотич. теми (оди «Громадянська мужність» К. Рилєєва, «Вольність» О. Пушкіна, «Пророцтво» В. Кюхельбекера). Сатир. ода в Д. л. наповнилась політ. злободенністю («До пременщика» К. Рилєєва). Героїко-патріотич. спрямованості набув жанр послання («В Сибір» О. Пушкіна, «Відповідь» О. Одоєвського). Новим поетич. жанром у Д. л. стала дума, яку ввів К. Рилєєв, використавши традиції укр. нар. поезії. В Д. л. переважали ліричні жанри, але поети прагнули і до епічного змалювання борців за свободу, зокрема в жанрі романтич. поеми («Войнаровський», «Наливайко» К. Рилєєва, «Андрій, князь Переяславський» О. Бестужева, «Василько» О. Одоєвського). Письменники-декабристи виступали і в жанрах прози та публіцистики.

Популярними в Д. л. були теми нац.-визв. руху на Україні, зображення постатей Богдана Хмельницького, Наливайка, Мазепи, гайдамаків. Укр. тематику розробляли Ф. Глинка (повість «Зіновій-Богдан Хмельницький, або Визволена Малоросія»), О. Сомов (повість «Гайдамака») та ін. В «Украинском журнале» друкувалися вірші В. Раєвського. Твори К Рилєєва поширювалися серед революційно настроєних студентів і викладачів Харків. ун-ту, Ніжин. гімназії вищих наук. Під безпосереднім впливом декабризму формувався світогляд Т. Шевченка, багатьох ін. укр. письменників. Побачивши журн. «Полярная звезда» за 1856 (кн. 2) із зображенням на обкладинці п’яти страчених декабристів, Т. Шевченко 3.XI 1857 занотував у щоденнику: «Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор еще не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления. Как бы хорошо было, если бы вибить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомучеников с надписью „Первые русские благовестители свободы“, а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью „Не первый русский коронованый палач“». Див. також окремі статті про письменників.декабристів.

Вид.: Поети-декабристи. К., 1950; Декабристы. Антология, т. 1 — 2. Л., 1975; Литературное наследие декабристов. Л., 1975; Співці Свободи. К., 1975.

Літ.: Маслов В. И. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. К., 1912; Заславський І. Рилєєв і російсько-українські літературні взаємини. К., 1958; Сергієнко Г. Я. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. К., 1975; Ігнатенко Г. Г. Кіндрат Рилєєв. К., 1979; Жаркевич Н. М. Творчество Ф. Н. Глинки в истории русско-украинских литературных связей. К., 1981; Архипова А. В. Литературное дело декабристов. Л., 1987; Декабристы. М., 1988.

М. Ф. Гетьманець.


ДЕКАДЕНТСТВО, декаданс (від франц. décadence — занепад) — заг. назва кризових, занепадницьких явищ у л-рі, мист-ві й культурі кін. 19 — поч. 20 ст., позначених настроями приреченості, індивідуалізму, містики, безнадії, відчуженості від життя, обстоюванням «мистецтва для мистецтва». Риси Д. виявилися в символізмі, акмеїзмі, футуризмі, дадаїзмі, сюрреалізмі, абстракціонізмі та ін. літ.-мистецьких школах, напрямах і течіях, об’єднаних пізніше заг. назвою «модернізм». В л-рі Д. з’явилося у творчості франц. поетів-символістів П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме після поразки Паризької комуни (1871). В Англії декадент. тенденції властиві поезії Д. Россетті, О. Уайльда. в Італії — Г. Д’Аннунціо, Дж. Пасколі, у Німеччині — С. Георге, у Польщі — Я. Каспровича, С. Пшибишевського. в Росії — М. Мінського, Д. Мережковського, З. Гіппіус та ін. Вияви Д. мали місце й на Україні. Мотивами занепадництва пройняті збірки віршів «З теки самовбивці» П. Норманського (1899), «Розсипані перли» В. Пачовського, «Стрічки» Б. Лепкого (обидві — 1901). До декадентських належать окремі вірші й цикли поезій («Інфанта», «Тіні», «За брамою раю») М. Вороного, який нерідко вдавався до поетичного реквізиту символістів, дбаючи насамперед про розширення версифікаційних можливостей укр. вірша та виведення його на європейські і світові обшири. 1901 у відозві («Літературно-науковий вістник», кн. 9) та в листах до укр. письменників М. Вороний просив надсилати для задуманого ним альманаху «З-над хмар і з долин» (вийшов 1903 в Одесі) твори, в яких «було б хоч трішки філософії» і основна увага зверталася б «виключно на естетичний бік видання», щоб наблизити його «хоч почасти до новітніх течій». «...Хочемо уникати творів грубо-реалістичних з щоденного життя», «реалізм вважаю складовою частиною штуки, а не її цілістю», — зауважував М. Вороний. С. Єфремов у статтях «В“ пошуках нової краси» (1902) і «На мертвій точці» (1904) оголосив відозву М. Вороного маніфестом українського декадансу. Тим часом так не вважали І. Франко, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, І. Нечуй-Левицький, Д. Мордовець, М. Старицький, Б. Грінченко, В. Самійленко, О. Маковей, Н. Кобринська, які надіслали для альманаху свої твори. О. Білецький у передмові до зб. «Поезії» М. Вороного (1929) відзначив, що «в загальному ході літературного розвитку виступ Вороного все ж таки з’являється кроком прогресу», оскільки укр. л-рі «конче потрібно було вирватись із рамок вузького просвітительства».

На поч. 20 ст. у Львові навколо вид-ва «Молода муза» (1906 — 09) та журналів «Світ» (1906 — 07) і «Будучність» (1909 — 10) згуртувалися письменники-«молодомузівці» (В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький, М. Яцків), які виступали за «чисте мистецтво», пропагували аполітизм, втечу від реальності «у світ ясних, золотих зір». Проте не всі їхні твори того часу є послідовно декадентськими. Виразні позиції Д. займала група письменників, що об’єдналася навколо київського журн. «Українська хата» (1909 — 14), очолюваного М. Сріблянським (Шаповалом), М. Євшаном, А. Товкачевським. Проти Д. як занепадницького явища виступив І. Франко у вірші «Декадент» (1896), науковій розвідці «Із секретів поетичної творчості» (1898), ін. працях. Д. критикували також Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, О. Маковей та інші. Слід зазначити, що Д. певною мірою сприяло пошукам л-ри та мист-ва в галузі худож. форми.

Літ.: Ленін В. І. Партійна організація і партійна література. В кн.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 12. К., 1970; Воровский В. Литературно-критические статьи. М., 1956; Плеханов Г. В. Евангелие от декаданса. В кн.: Плеханов Г. В. Литература и эстетика, т. 2. М., 1958; Горький М. Поль Верлен и декадента. В кн.: Горький М. О литературе. М., 1961; Нечуй-Левицький І. С. Українська декадентщина, В кн.: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів, т. 10. К., 1968; Каспрук А. Ідейні та естетичні корені українського декадансу. В. кн.: На засадах реалізму і народності. К., 1976; Українка Леся. Два направлення в новейшей итальянской литературе. — Заметки о новейшей польской литературе. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Франко І. Маніфест «Молодої музи». — Привезено зілля з трьох гір на весілля. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Калениченко Н. Л. Українська література кінця XIX — початку XX ст. Напрями, течії. К., 1983; Вервес Г. Д. Поет повертається на Батьківщину (Микола Вороний) «Радянське літературознавство». 1989, № 1.

В. М. Лесин.


ДЕКАДИ, ТИЖНІ І ДНІ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА НАРОДІВ СРСР — показ у Москві, в союзних і авт. республіках досягнень багатонаціональної рад. л-ри і мист-ва. До 1950 декади л-ри і декади мист-ва проводилися роздільно, у 1950 — 60 — спільно. З 1960 стали різноманітними, набули характеру широкого культур. спілкування, взаємного обміну творчим досвідом.

Ініціативу щодо організації й проведення першого Тижня укр. л-ри в Москві (1929) виявила Федерація рад. письменників РРФСР. Перша Декада укр. мист-ва в столиці країни відбулася 11 — 21.III 1936, друга Декада укр. мист-ва і л-ри — 15 — 26.VI 1951, третя — 12 — 23.XI 1960. Періодично проводяться Дні укр. л-ри. Досягнення укр. культури демонструвалися в багатьох республіках (див. табл. «Декади, Тижні і Дні літератури і мистецтва України в союзних і автономних республіках»); з участю письменників, діячів мист-в відбуваються літ. вечори, концерти.

З творчими звітами виступають укр. театри, ансамблі, вид-ва тощо. В свого чергу, діячі л-ри і майстри мист-в РРФСР, ін. союзних і авт. республік регулярно приїздять на Україну (див. табл. «Декади, Тижні і Дні літератури і мистецтва народів СРСР на Україні»). Дні і Тижні братніх л-р проводяться також в обласних цент pax УРСР (1971 — рос. л-ри в Києві і Київ. обл., 1972 — абх. л-ри в Одесі, 1976 — молд. л-ри в Чернів. обл., 1977 — чечено-інгуської л-ри в Херсон. обл. та ін.). Декади, Тижні, Дні л-ри і мист-ва зміцнюють дружбу рад. народів, сприяють взаємозбагаченню їх культур, поглибленню творчих взаємин митців.

Літ.: Братерство народів — братерство культур. К., 1960; Декада українського мистецтва та літератури в Москві 15 — 26 червня 1951 p. K., 1953; Декада української літератури та мистецтва. Москва. 1960. К., 1961; Братерство. Декада української літератури і мистецтва в РРФСР 1969 року. К., 1971; Література дружби та єднання. К., 1972.

Ф. К. Сарана.


Декади, Тижні і Дні літератури і мистецтва України в союзних і автономних республіках

Азербайджані — 1967

Білорусії — 1957, 1976

Вірменії — 1967

Грузії — 1931, 1964

Казахстані — 1962, 1966, 1989

Киргизії — 1968, 1975

Литві — 1961

Молдавії — 1953, 1979

РРФСР — 1969

Таджикистані — 1961

Туркменії — 1972

Узбекистані — 1965, 1973, 1987

Башкирії — 1968, 1979

Бурятії — 1974

Кабардино-Балкарії — 1972

Мордовії — 1972

Татарії — 1972

Чувашії — 1957


Декади, Тижні і Дні літератури і мистецтва народів СРСР на Україні

Азербайджану — 1978

Білорусії — 1957, 1975

Вірменії — 1973

Грузії — 1969

Естонії — 1975

Казахстану — 1972, 1988

Киргизії — 1965

Латвії — 1965

Литви — 1963

Молдавії — 1978

РРФСР — 1954, 1967, 1971, 1979

Таджикистану — 1962

Туркменії — 1971

Узбекистану — 1971, 1987

Башкирії — 1970

Дагестану — 1971

Чувашії — 1959, 1977

Алтайського краю — 1979


ДЕКЛАМАЦІЇ (лат. declamatio — вправа у красномовстві) — віршовані твори кінця 16 — початку 17 ст., що передували шкільній драмі. Призначалися для виконання у церквах і школах під час великодніх і різдвяних свят або з нагоди важливих істор. подій. Виконували їх учні (отроки), які, виходячи один за одним, декламували вірші на бібл. чи істор. теми. В Д. розроблялися також теми пед. і побутового змісту. Декламаторів могло бути від 3 — 4 до 20 і більше. Найранішими відомими Д. є «Просфонима» (Львів, 1591), вірші Памва Беринди «На Рожство...» (Львів, 1616), «ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича (Київ, 1622). «Имнологіа...» (Київ, 1630) та ін.

Літ.: Рєзанов В. І. Драма українська. 1. Старовинний театр український, в. 1. Вступ. Сценічні вистави у Галичині. «Збірник Історично-філологічного відділу УАН», 1926, № 7-а.

О. В. Машанич.


ДЕ КОСТЕР (De Coster) Шарль (20.VIII 1827, Мюнхен — 7.V 1879, м. Іксель) — бельг. письменник і критик. Закінчив 1855 Брюссел. ун-т. Один із засновників прогрес. тижневика «Ulenspiegel» («Уленшпігель», 1856). Писав франц. мовою. Автор збірок «Фламандські легенди» (1858), «Брабантські оповідання» (1861), роману «Весільна подорож» (1872), істор. драми «Стефанія» (1853 — 55, вид. 1878). Роман Де К. «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах» (1867) — нар. епопея про події Нідерландської бурж. революції 16 ст., про боротьбу гезів проти ісп. правителів. Це етапний твір на шляху становлення бельг. нац. л-ри. Пройнятий ідеями свободи, ненависті до соціального і нац. гноблення, роман викриває феод. монархію й реліг. фанатизм; він написаний живою розмовною мовою, пересипаний нар. гумором. Перший переклад фрагментів роману укр. мовою належить К. Гордію («Вікна», 1927, № 1; вступна стаття прогрес. бельг. критика А. Габарю); окремим виданням (скорочено) твір уперше вийшов 1928 у Харкові (перекл. Л. Красовського). Найповнішими є українські видання у перекладі Є. Єгорової 1935 (опубліковано без прізвища перекладача) і 1972, та С. Сакидона). 1979 вийшов скорочений переклад Н. Гордієнко-Андріанової для дітей. Високу оцінку роману Де К. дали М. Рильський, О. Довженко, В. Сухомлинський. Гол. герой твору поетично втілений у циклі «З нових легенд про Уленшпігеля» укр. рад. поета К. Герасименка («Поезії». К., 1985).

Тв.: Укр перекл. — легенда про героїчні, весел» і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах. К., 1987; Рос. перекл. — Фламандские легенды. М., 1975; Легенда об Уленшлигеле и Ламме Гудзаке, об их доблестных, забавных и достославных деяниях во Фландрии и других краях. М., 1987.

Літ.: Мицкевич Б. П. Шарль де Костер и становление реализма в бельгийской литературе. Минск, 1960: Роллан Р. Легенда про Уленшпігеля. — Пащенко В. Безсмертний твір Шарля де Костера. В кн.: Де Костер Ш. Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах. К., 1984: Данченко В. Т., Паевская В. А. Шарль де Костер. Биобиблиографический указатель. М., 1964.

Я. І. Кравець.


ДЕ ЛА БАРТ Фердинанд Георгійович (29.V 1870, м. Преверанж, Франція — червень 1915, Москва) — рос. і укр. літературознавець. Закінчив 1897 Петербурзький університет, професор Київського ун-ту (1898 — 1908). Учень О. Веселовського і А. Лободи. Автор праць з питань розвитку л-р епох середньовіччя та Відродження, насамперед франц. л-ри періоду романтизму. Написав статті: «Тарас Григорович Шевченко» (1911), «Т. Шевченко й романтизм» (1914). Виступив 26.II 1911 з доповіддю на вечорі в Москві в зв’язку з 50-річчям від дня смерті Шевченка, яку опубл. під назвою «Шевченко — народний поет».

Тв.: Разыскания в области романтической поэтики и стиля. К., 1908; Шевченко — народний поет. В кн.: На спомин 50-х роковин смерті Тараса Шевченка. 1861 — 1911. М., 1912.

І. Д. Бажинов.


ДЕЛАВРАНЧА (Delavrancea; справж. прізв. — Штефенеску) Барбу (11.IV 1858, Бухарест — 29.IV 1918, Ясси) — рум. письменник ? політ. діяч, дійсний член Рум. академії з 1912. Закінчив 1882 Бухарест. ун-т, 1882 — 84 вивчав право в Парижі. Дебютував поетич. зб. «Довга поляна» (1878). В збірках новел «Султеніке» (1885), «Трубадур» (1887), «Паразити» (1893), «Між мрією і життям» (1893), «Хаджі Тудосе» (1903) та ін. реалістич. манера поєднується з лірико-романтичною й елементами натуралізму, гострий соціальний критицизм — з ідеалізацією патріарх. життя, замилування гармонійним світом природи — з засудженням негативних явиш сучас. цивілізації. Драм. трилогію «Захід сонця» (1909), «Буря» і «Вранішня зоря» (обидві — 1910) присвятив істор. подіям з життя Молдавії 16 ст. У публіцистич. статтях порушував актуальні сусп. проблеми, пов’язані, зокрема, з становищем трудящих, нац. політикою, культурно-мист. життям. Один з перших дослідників, теоретиків і пропагандистів рум. фольклору (розвідка «З естетики народної поезії», 1913, статті і виступи про нар. пісню, казку тощо). Комедію «Хаджі Тудосе» (створену Д. за однойм. новелою) переклав В. П’янов.

Тв.: Укр. перекл. — Хаджі Тудосе. К., 1956; Рос. перекл. — Избранное. М. 1958; Избранное. К., 1981.

Т. А. Носенко.


ДЕЛЕДДА (Deledda) Грація (27.IX 1871, м. Нуоро, Сардінія — 15.VIII 1936, Рим) — італ. письменниця. Належала до веристів (див. Веризм). В романах «Чесні душі» (1895), «Старий згори» (1900), «Еліас Портолу» (1903), «Попіл» (1904), «Дорогою зла» (1906), «Тростини на вітрі» (1913), «Мати» (1920) та ін. зобразила тяжке життя сардін. селянства, трагедію знедолених людей, сильні пристрасті, горді, вольові характери мешканців острова, яким доводиться вести постійну боротьбу за існування. Авторка романів «Втеча в Єгипет» (1926), «Ліванський кедр» (вид. 1939). Творчій манері Д. властиві глибокий психологізм, тонкий аналіз душевного стану й складних морально-етич. ситуацій, майстерне відтворення етногр. колориту. Лауреат Нобелівської премії (1926). Окремі твори Д. переклали Л. Пахаревський і В. Шовкун.

Тв.: Укр. перекл. — Плющ. К., 1912; Тростини на вітрі. — Мати. К., 1975; Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Итальянские новеллы. 1860 — 1914. М. — Л., 1960; Свирель в лесу. М., 1967.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ДЕЛІБЕС (Delibes) Мігель (17.Х 1920, м. Вальядолід) — ісп. письменник, член Королівської академії з 1975. Закінчив ун-т у Вальядоліді. Ранні романи Д., позначені настроями духовної спустошеності, були реакцією на ісп. дійсність часів франкізму: «Довга тінь від кипариса» (1947), «Поки ще день» (1949). Роман «Дорога» (1950) — про тяжке життя кастильського селянина. У творах 60 — 70-х pp. поглиблюється гуманістична спрямованість, Д. звертається до проблем села, моральне здоров’я народу протиставляє бурж. цивілізації, яка розбещує людину: романи «Щури» (1962), «П’ять годин з Маріо» (1966), «Парабола про потерпілого в корабельній аварії» (1969), «Війни батьків наших» (1975), «Сеньйор Кайо і вибори» (1978, рос. перекл. — «Кому отдаст голос сеньор Кайо?»), «Скарб» (1985), повість «Опальний принц» (1980). Окремі твори Д. переклала М. Жердинівська.

Тв.: Укр. перекл. — [Новели]. В кн.: Світло у вікні. К., 1986; Рос. перекл. — Дорога. — Крысы. — Пять часов с Марно. М., 1975; Войны отцов наших. М., 1978; Опальный принц. М., 1983; Кому отдаст голос сеньор Кайо? — Святые безгрешные. М., 1983; Письма шестидесятилетнего жизнелюбца. — Клад. М., 1988.

Літ.: Ильина Н. Мигель Делибес. Поиски, разочарования, надежды. В кн.: Делибес М. Красный листок. М., 1978.

М. І. Жердинівська.


ДЕЛОРМ (Delorme) Емманюель (pp. і м. н. та см. невід.) — франц. поет-пісняр і публіцист 2-ї пол. 19 ст. Учасник Паризької комуни, після поразки якої емігрував до Швейцарії. Співробітничав в опозиц. пресі: «La rue» («Вулиця») та ін. Осн. тема пісень і статей Д. — боротьба пролетаріату за свої права, революц. героїка. Кілька пісень присвятив Комуні («Комуна», «Красуня»; обидві — 1871, та ін.). Пісня «Соціальна республіка» (1871) була спробою Д. створити пролет. гімн. Вірш Д. «Пемпрелетта» переклав М. Литвинець.

Тв.: Укр. перекл. — Пемпрелетта. В кн.: На барикадах. К., 1971; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология поэзии Парижской Коммуны 1871 года. М., 1948.

Літ.: Данилин Ю. И. Поэты Парижской Коммуны, т. 1. М., 1947; Пащенко В. Поезія гніву й надії. В кн.: На барикадах. К., 1971.

Л. А. Мироненко.


ДЕЛЧІУ (Delciu) Сузана (5.VIII 1923, Бухарест) — рум. поетеса, перекладачка. Навчалася 1951 — 52 в Бухарест. ун-ті. Працювала в Рум. т-ві дружніх зв’язків з Рад. Союзом. Автор збірок «Зоряний і глиняний пил» (1966), «Кубічний будинок» (1975). Перекладає твори П. Бровки, Я. Купали. В її перекладі уперше рум. мовою з’явилися твори Лесі Українки — зб. «Досвітні огні» (1963), куди увійшло бл. 70 віршів, поема «Роберт Брюс, король шотландський» і драма «Камінний господар».

Літ.: Хынку Д. В память Леси Украинки. «Народная Румыния», 1963, № 11; Ласло-Куцюк М., Гайнічеру О. І. Українсько-румунські літературні зв’язки XIX — XX ст. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 2. К., 1987.

М. А. Богайчук.


ДЕЛЯНУ Лівіу Семенович (справж. — Клігман Ліпа Самуїлович; 8.II 1911, Ясси, Румунія — 12.V 1967, Кишинів) — молдавський радянський поет. До 1940 жив у Румунії. Одержав гімназійну освіту. Збірки «Чарівні дзеркала» (1927), «Час пильнування» (1937), «Біла грязюка» (1940) пройняті протестом проти бурж. суспільства. Життя молд. народу в рад. час відобразив у збірках «Нові часи» (1952), «Вірші й поеми» (1954), «Пісні вчорашні й сьогоденні» (1958), «Любов наша повсякденна» (1966), в поемі «Вихід з легенди» (1963). Драм. поема «Чарівна булава» (1951) — про дружбу молд. і рос. народів. В основі ліро-епічної поеми «Краснодон» (1950; переробл. варіант — «Безсмертна юність», 1957) — подвиг героїв «Молодої гвардії». Писав і для дітей. Переклав ряд творів Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Н. Забіли, Л. Забашти. Окремі твори Д. переклали А. М’ястківський, А. Кацнельсон, Є. Доломан, Н. Матвійчук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Молдавія. К., 1953; Кишинів. В кн.: Сузір’я, в. 8. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. Антологія. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Дойна. К., 1985; Рос. перекл. — Волшебная булава. М., 1959: Песни разных времен. М., 1963; Бессмертная молодость. Кишинев, 1972; Исток. Кишинев, 1974.

С. В. Семчинський.


ДЕЛЬБЛАНК (Delblanc) Свен Аксель Герман (26.V 1931, м. Суон Рівер, пров. Манітоба, Канада) — швед, письменник, доктор філософії з 1965. Перші романи створив під впливом модерніст. естетики (алегоричний «Рак-самітник», 1962; істор. «Ряса священика», 1963). В алегоричному романі «Нічна подорож» (1967) описує політичні реалії сучас. США, порушує питання про ангажованість письменника; у романі-щоденнику «Ослячий міст» (1969) відтворено сусп. і політ. життя країни, зокрема, масові молодіжні мітинги, виступи негр. населення проти расової дискримінації. В тетралогії «Ріка пам’яті» (1970), «Кам’яний птах» (1973), «Зимовий барліг» (1974) і «Міська брама» (1976) подано історію вигаданого містечка Хедебю напередодні та в роки 2-ї світової війни, висвітлено загальнонац. проблеми Швеції. Романи «Печерна людина» (1977), «Гуннар Еммануель» (1978) і «Смерть Ханаана» (1984) спрямовані проти бездуховності в суспільстві.

Тв.: Рос. перекл. — Городские ворота. М., 1980.

Літ.: Мацевич А. Свен Дельбланк. В кн.: Дельбланк С. Река памяти. М., 1987.

Е. А. Жежерун.


ДЕЛЬВІГ Антон Антонович [6(17).VIII 1798, Москва — 14 (26).І 1831, Петербург] — рос. поет. Закінчив 1817 Царськосельський ліцей. Деякий час жив у батьків у Кременчуку. Належав до пушкінської плеяди. Був членом Вільного т-ва любителів словесності, наук і мистецтв. У 1825 — 31 видавав альм. «Северные цветы», 1830 разом з О. Пушкіним «Литературную газету». Розвивав класичну традицію в поезії, водночас романтично змалював образ духовно вільної, гармонійної людини, що протистоїть тогочасному суспільству (ідилія «Кінець золотого віку» та ін.). Урізноманітнив метричну систему вірша, збагатив поетичні форми, одним з перших у рос. поезії розробляв форму сонета. Деякі вірші Д. покладено на музику («Соловей» — О. Аляб’євим і «Не осінній дрібний дощичок» — М. Глинкою).

Тв.: Полное собрание стихотворений. Л., 1959; Стихотворения. М., 1983; Сочинения. Л., 1986.

Літ.: Рассадин С. Б. Цена гармонии. В хн.: Рассадин С. Б. Спутники. М., 1983; Кунин В. В. Биографический очерк. В кн.: Дельвиг А. А., Кюхельбекер В. К. Избранное. М., 1987.

Н. Р. Мазепа.


ДЕМБОВСЬКИЙ (Dembowski) Едвард [25.IV (за ін. даними — 31.V) 1822, Варшава (за ін. даними — с. Климонтовиці, тепер Люблін. воєводства) — 27.II 1816, с. Подгуж, побл. Кракова] — польс. громад. діяч, філософ, критик і публіцист. Один з організаторів польс. нац.визв. руху 40-х pp. Входив до керівного ядра Краків. повстання 1846, виступав за ліквідацію кріпацтва, шляхет. привілеїв, за передачу землі у власність селян. Загинув від австр. кулі, коли на чолі загону направлявся в Галичину роз’яснювати селянам мету повстання. Був виразником ідей революц. демократії й утопіч. соціалізму. В працях «Кілька думок про еклектизм», «Творчість як принцип нашої самобутньої, польської філософії» (обидві — 1843), «Думки про майбутнє філософії», «Про драму в сьогоднішньому польському письменстві» (обидві — 1845) прагнув поставити на матеріалістичну основу деякі положення діалектики Г. В. Ф. Гегеля; в них відчутний певний вплив франц. утопіч. соціалізму та філос. концепцій Л. А. Фейєрбаха. 1842 засн. у Варшаві журн. «Przegląd naukowy» («Науковий огляд»), навколо якого гуртувалися прогрес. письменники. Автор «Нарису польської літератури» (1845). У літ.-крит. працях виступав проти теорії «чистого мистецтва», консервативних тенденцій у романтизмі, обстоював поняття народності літератури.

Тв.: Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Избранные произведения прогрессивных польских мыслителей, т. 3. М., 1958.

Літ.: Нарский И. С. Мировоззрение Э. Дембовского. Из истории польской философии XIX в. М., 1954.

В. П. Моренець.


ДЕМЕНТЬЄВ Андрій Дмитрович (16.VII 1928, м. Твер) — російський радянський поет. Член КПРС з 1950. Закінчив 1952 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). З 1981 — гол. ред. журн. «Юность». Автор збірок «Ліричні вірші» (1955), «Рідне» (1958), «Очима любові» (1962), «Сонце в домі» (1964), «Наодинці з совістю» (1965), «Біль і радість» (1973), «Поруч ти і любов» (1976), «Азарт» (1983; Держ. премія СРСР, 1985), «Характер» (1986), «Три дні» (1987), «Вірші» (1988) та ін.; поем «Дорога в завтра» (1960), «Вогонь» (1964). Вірші і поеми пройняті любов’ю до рідної землі, її людей. Деякі поезії Д. покладеш на музику. Опублікував статтю «Поет на всі часи» — до 175-річчя від дня народження Т. Шевченка. Перекладає з абх., азерб. і вірменської мов. Окремі твори Д. переклали Л. Ковальчук, В. Коломієць, Т. Сорочинська, А. Поліщук.

Тв.: Избранное. М., 1985; Стихотворения. М., 1988; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Співає «Червона рута». К., 1976.

Літ.: Григорьева М. Азарт и забота. «Звезда», 1984, № 8; Вышеславский Л. Позывные добра. «Дружба народов», 1984, № 12; Пластов М. «Душа постоянно в цене». «Литературное обозрение», 1986, № 4; Чурина А. В. Андрей Дмитриевич Дементьев. Библиографический указатель. Калинин, 1978.

Л. С. Литвиненко.


ДЕМЕРДЖІ Дмитро Лазарович [22.Х (4.XI) 1901, с. Урзуф, тепер Першотравневого району Донецької області] — укр. рад. поет. Член КПРС з 1939. Закінчив 1929 Дніпроп. ін-т нар. освіти. Був на видавничій роботі. Друкується з 1929. У 1931 — 35 — один з організаторів і керівників робітничої літ. групи «Плавка». Автор збірок «Радість» (1933), «Море моє», «Так підказало серце» (обидві — 1958), «Сонце на крилах чайки» (1967), «Грай, море, добре море» (1985), віршованої казки «Друзі» (1961), докум. повісті «За путівкою партії» (1966); упорядник антології грецьких поетів України «Від берегів Азова» (1979). Деякі вірші Д. поклали на музику композитори А. Штогаренко, В. Сапєлкін та ін. Окремі твори перекладено рос. та грец. мовами.

Л. Н. Кир’яков.


ДЕМЕТРІУС (Demetrius) Лучія (29.XI 1910, Бухарест) — рум. письменниця. Закінчила 1931 Бухарест. ун-т і консерваторію. Була актрисою і режисером. Автор психол. роману «Молодість» (1936). У післявоєнній творчості — п’єсах «Терези» (1949), «Новий брід» (1952), «Люди сьогоднішнього дня» (1953), «Три покоління» (1956), «Родовідне дерево» (1957), «Влайку і його сини» (1959) та «Коли співають солов’ї» (1962), у збірках новел «Прем’єра» (1952), «Люди і тварюки» (1956), «Весілля Ілони» (1960), «Роздоріжжя» (1976) та ін., у романі «Весна в Тирнаві» (т. 1 — 2, 1960 — 65) — порушує важливі соціальні та морально-психол. проблеми. Перекладає твори рос. письменників (М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, К. Треньова). Автор статей про радянську літературу, зокрема про творчість О. Корнійчука.

Тв.: Рос. перекл. — Дуэль и другие рассказы. М., 1962; Мир начинается с меня. М., 1973; Избранное. М., 1983.

Літ.: Николеску Т. Лучия Деметриус и ее роман. В кн.: Деметриус Л. Мир начинается с меня. М., 1973.

М. А. Богайчук.


ДЕМИДОВ Володимир (Владилен) Ізотович (4.VII 1932, м. Горлівка Донец. обл.) — рос. рад. письменник, перекладач. Член КПРС з 1958. Закінчив 1959 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Тематика поезії Д. тісно пов’язана з донецьким краєм, його сучасним і минулим, з нелегкою працею гірника: збірки «Вірші» (1953), «Неспокій» (1961), «В краю вогню» (1963), «Хвилина мовчання» (1972), «Шахтарське братерство», «На відстані любові» (обидві — 1981), «Дяка» (1984) та ін. Автор повістей «Мужнійте, юні» (1969) та «Олексине літо» (1975). Переклав окремі твори В. Сосюри, Б. Степанюка, В. Юхимовича, С. Олійника, Г. Бойка, М. Сингаївського, Ю. Сердюка.

Тв.: Высоты и глубины. К., 1980; Равноденствие. М., 1987; Избранное. М., 1990.


ДЕМІРЧЯН Деренік Карапетович [6(18).II 1877, м. Ахалкалакі, тепер у складі Груз. РСР — 6.XII 1956, Єреван] — вірм. рад. письменник, академік АН Вірм. РСР з 1953. Закінчив 1909 Женев. ун-т. Революц. події 1905 відтворив у поемі «Ленк-Тімур» (1913). Любов’ю до людини, оптимізмом пройнята зб. поезій «Весна» (1920). Соціальні зміни в житті народу після встановлення Рад. влади у Вірменії змалював у повістях «Рашид» (1929) і «Ніг’яр» (1930), у п’єсах «Фосфоричне свічення» (1932), «Наполеон Коркотян» (1934) і «Рідний край» (1939). В основі роману «Вардананк» (кн. 1 — 2. 1943 — 46; 2-е перероблене видання 1951; укр. перекл. і передмова Л. Задорожної) — героїчні сторінки вірм. історії. Серед творів повоєнного часу — незакін. роман «Месроп Маштоц» (ч. 1, 1956) — про вірм. просвітителя і вченого 4 — 5 ст. Автор творів для дітей, літературознавчих праць, публіцистич. статей. Портрет с. 29.

Тв.: Укр. перекл. — Вардананк, кн. 1 — 2. К., 1984 — 86; Рос. перекл. — Вардананк, кн. 1 — 2. Ереван, 1974; Повести и рассказы. Ереван, 1977.

Л. М. Задорожна.


ДЕМКІВ Борис Миколайович (20.VII 1936, Тернопіль) — укр. рад. поет, перекладач. Закінчив 1973 Львів. ун-т. Освоював цілину в Пн. Казахстані, був на кома, журналіст., культурно-осв. роботі. Друкується з 1961. Автор збірок «Сувора ніжність» (1965), «Символи» (1968), «Червоне мовчання» (1973), «Крило зорі» (1978), «Древо життя» (1982), «Ораторія лісу» (1987) та ін. Пише про мужність і героїзм рад. воїнів у роки Великої Вітчизн. війни, спадкоємність поколінь, моральні й етич. засади молоді. Перекладає твори рос. (В. Кузнецова, Н. Матвєєвої), болг. (Н. Вапцарова, І. Давидкова, С. Данчева, Й. Янкова, К. Васевського, Е. Жечкова та ін.), польс. (Ю. Словацького, А. Міцкевича, М. Конопніцької, Є. Данієля), а також білорус., груз., узб., башк., лит. і ест. поетів. Опубл. ряд статей з мистецтвознавства, зокрема творчі портрети укр. рад. акторів (Я. Геляса, П. За гребельного. П. Ластівки) і художників. Ряд віршів Д. поклали на музику композитори О. Білаш, І. Вимер, І. Поклад, А. Горчинський, В. Толмачов, В. Подуфалий та ін. Окремі поезії перекладено рос., болг., польс. мовами.

Тв.: Поезії. К., 1986.

Літ.: Перебийніс П. На порозі зрілості. «Дніпро», 1974, № 4; Гром’як Р. Що в слові нашому злилось... В кн.: Начало всіх начал. Львів, 1987; Гром’як Р. Література Золотого вересня. Львів, 1989.

П. К. Медведик.


ДЕМУЦЬКИЙ Порфирій Данилович [10 (22).III 1860, с. Янишівка, тепер Іванівка Ставищенського р-ну Київ. обл. — 5.VI 1927, Київ] — укр. рад. фольклорист, композиторі хоровий диригент. Закінчив 1882 Київ. духовну семінарію (одержав муз. освіту), 1889 — мед. ф-т Київ. ун-ту. У 1889 — 1918 працював лікарем у с. Охматові (тепер Жашківського р-ну Черкас. обл.), організував там нар. хор, з яким виступав у багатьох містах і селах України.. З 1921 — наук. співробітник АН УРСР, одночасно професор Муз.-драм. ін-ту ім. М. В. Лисенка (Київ). Збирав і обробляв укр. нар. пісні (збірники «Народні українські пісні в Київщині», 1905; «Українські народні пісні», опубл. 1951, та ін.). Автор праць з укр. муз. фольклористики («Ліра і її мотиви», 1903, та ін.), зб. «Чотири масові пісні на тексти Т. Шевченка» (1926), куди включив свої вокальні твори «Б’ють пороги» («До Основ’яненка»), «У Києві на Подолі» (з поеми «Чернець»), «Учітеся, братимої» (з послання «І мертвим, і живим...») та «Заповіт». Д. належить вокальний твір «Дума про Федора Безродного» (не опублікована).

Літ.: Яшенко Л. П. Д. Демуцький. К., 1957; Гордійчук М. П. Д. Демуцький. В кн.: Фольклор і фольклористика. К., 1979.

М. М. Гордійчук.


ДЕМЧЕНКО Віталій Григорович (7.XI 1937, м. Мєрефа Харків. обл.) — рос. рад. поет. Закінчив 1960 Чернів. ун-т. Живе на Україні. Автор збірок «Романтика» (1965), «Кроки за горизонт» (1969), «Під хвойним небом» (1974), «Полюс тепла» (1975), «Кільця життя» (1979), «Пісня землі» (1982), «Танець родючості» (1983), «Причетність» (1986), «Живучи на землі» (1987) — про синівську вірність героїчним традиціям батьків, красу рідної землі братерські взаємини між рад. народами. Подав свої штрихи до образів укр. письменників у віршах «Франко в Криворівні», «Григорій Сковорода» (обидва — 1975) і «Думи Сковороди» (1979), «Шевченко на Аралі» (1975) та «Кос-Аральська зустріч з Тарасом» (1986), «Час піскового годинника (Іван Вишенський на Афоні)» (1979), «Тріщить по швах житейський човен» (Лесі Українці, 1979), «Федьковичева криниця» (1983). Упорядкував зб. «Синьоока Рязань» (1981), доякої переклав укр. мовою вірші О. Архипова, Л. Ваганової і А. Сеніна.

Літ.: Вышеславский Л. Поэзия образной мысли. В кн.: Демченко В. Сопричастность. Ужгород, 1986; Колодій В. Книга доріг і зустрічей. «Радянська Буковина», 1987, 6 листопада.

Б. І. Мельничук.


ДЕМЧЕНКО Галина Олексіївна (28.XII 1922, с. Олександрівка, теп. смт Кіровогр. обл. — 10.VI 1986, Київ) — укр. рад. письменниця. Закін. 1949 Київ. художньо-пром. уч-ще. Працювала художником декоративного ткацтва, в редакції журн. «Малятко». Друкувалася з 1953. Писала вірші, оповідання, п’єси для дітей. Збірки: «Малятам» (1955), «Дідусеві казки» (1957), «Загадки та вигадки» (1959), «Оповідання Золотавки», «Квіти-квітоньки» (обидві — 1960), «Що росте на полі» (1963), «Варвара» (1965), «Скаче зайчик» (1970).

Написала лібретто дит. опери «У зеленому саду» композитора А. Філіпенка (1969).

Тв.: Варвара. К., 1975.

В. Я. Неділько.


ДЕМЧЕНКО Яків Григорович [8 (20).X 1842, с. Деньги, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — 2(15).II 1912, с. Василівка, тепер Онуфріївського р-ну Кіровогр. обл., похов. у Києві] — укр. фольклорист і публіцист. Походив з дрібномаєтної поміщицької родини. Навчався 1864 — 68 в Київ. ун-ті. Служив мировим суддею в Чигирині. Підтримував зв’язки з «Старою громадою» (див. Громади), допомагав коштами журн. «Киевская старина». Записав на Полтавщині понад півтори тисячі пісень, зокрема про Нечая, Морозенка і Харка, багато приказок і анекдотів, нар. повір’їв. Автор брошур «Шевченко і патріоти» та «Зведення наклепу на Шевченка деякими „патріотами“» (обидві — 1910), в яких намагався характеризувати поета як християнина. На цих та ряді ін. праць позначилися монархічні погляди автора.

Літ.: Якимович С. Етнографічні записи Якова Демченка 1857 — 1858 р. «Україна», 1930, № 5 — 6.

М. Ф. Пономаренко, П. П. Ротач.


ДЕМЧУК Остап Якович [псевд. — С. Княжинський, Стах Юхтименко, Стась Біднота, Юхт; 10 (23).III 1900, с. Княжин, тепер Чуднівського р-ну Житом. області — 19.XII 1945, м. Франкфурт-на-Одері] — український рад. письменник. Закінчив 1924 Житом, ін-т нар. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1922. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг» і літ. орг-ції ВАПЛІТЕ. Автор збірок оповідань і нарисів «Комнезамчики» (1925), «Верболози», «Очі». «Пригоди на маневрах», «Ювілей» (усі — 1930), «Чудо» (1931) та «На соціалістичних рейках» (1932), роману «Чорнозем» (1933). Провідна тема — соціальні й психол. перетворення на селі після Жовтн. революції. Д. змалював образи сільс. активістів, комсомольців, показав, як Великий Жовтень пробудив свідомість бідняцьких мас. У «Повісті про мачуху» (1941) відобразив тяжку долю трудящих Зх. України часів польсько-шляхетського панування. Портрет с. 31.

Літ.: Дончик В. Г. Український радянський роман. К., 1987.

А. О. Ковтуненко, В. П. Мацько.


ДЕМЧУК Степан Антонович (псевд. — Запорожець Максим; 8.XI 1934, с. Загорів, теп. Бяльсько-подляського воєвод.) — укр. письменник і перекладач у Польщі. Закінчив 1951 серед. школу в м. Ольштині. В 1957 — 70 працював у воєвод. правлінні Укр. сусп.-культур. т-ва у м. Ольштині. Виступає з фейлетонами, гуморесками, статтями, рецензіями у тижневику «Наше слово», «Українському календарі». Надр. кілька оповідань в антології «Гомін». Переклав польс. мовою романи «Ювелір з вулиці Капуцинів» Р. Самбука (1974, разом з Х. Войтиляк) та «Вир» Г. Тютюнника (1975). Публікувався в газ. «Літературна Україна» й ін. укр. рад. виданнях.

І. Д. Красовський.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.