[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 32-48.]

Попередня     Головна     Наступна

ДЕМ’ЯН Григорій Васильович (2.VI 1929, с. Грабовець, тепер Сколівського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. фольклорист, етнограф і літературознавець, кандидат історичних наук з 1989. Закінчив 1960 Львівський університет. Вчителював з 1945 у Львів., з 1974 — у Чернів. областях, з 1989 — наук. співробітник філіалу ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР у Львові. Розшукав матеріали про життя і творчість багатьох укр. письменників (зокрема, І. Вагилевича та І. Франка), фольклористів та етнографів, зібрав величезний фольклор. матеріал, який частково опубл. у збірниках «З гір Карпатських» (1981), «Народні оповідання» (1983), «Дитячий фольклор» (1984), «Легенди та перекази» (1985) та ін. Автор досліджень: «Літературно-мистецька Стрийщина» (1966), «Шляхами Івана Франка на Україні» (1982, у співавт.), «Іван Франко у народнопісенній творчості» (1983), «Народознавча спадщина Івана Вагилевича» (1985), «Бібліографічна діяльність І. Вагилевича» (1987) тощо. Лауреат респ. премії ім. П. П. Чубинського (1989). Зібрані Д. матеріали зберігаються в ІМФЕ АН УРСР, Львів. науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН УРСР та ін.

Літ.: Скуратівський В. Оберігач перлин. «Радянська освіта», 1985, 1 жовтня: Скуратівський В. Дем’ян Григорій Васильович. Бібліографічний покажчик. Львів, 1989.

Р. П. Головин.

ДЕМ’ЯН Лука Васильович (6.VI 1894, с. Верхні Ворота, тепер Воловецького р-ну Закарп. обл. — 16.V 1968, м. Мукачів тієї ж обл.) — укр. рад. письменник. Неповну середню освіту здобув уже дорослим. Працював робітником на залізниці. В творах дорад. періоду відобразив тяжке життя закарп. селянства (оповідання «Чорт на весіллю», 1920; «Відьма». 1924; зб. оповідань «Із села», 1943). Після 1945 питав повісті, оповідання і нариси переважно про боротьбу українців Закарпаття за своє соціальне визволення (зб. «Голодний похід», 1977). про нове життя верховинців (зб. «Зустріч», 1961). Збирач фольклору (збірки казок «Зачарована підкова», 1959; «Чарівне серце», 1964; «Казки», 1969).

Тв.: Весілля без жениха. Ужгород, 1956; Оповідання синіх Карпат. К., 1964; Крутогори Верховини. Ужгород, 1984; Де гори Карпати. К., 1985; Рос. перекл. — Свадьба без жениха. М., 1965.

Літ.: Балега Ю. Література Закарпаття двадцятих — тридцятих років XX століття. К., 1962.

О. В. Мишинич.

ДЕМ’ЯНІВСЬКА Людмила Семенівна (26.I 1936, ст. Тетерів Київ. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1986. Член КПРС з 1961. Закінчила 1958 Черкас. пед. ін-т. З 1982 викладає в Київ. ун-ті. Досліджує історію укр. л-ри (творчість Лесі Українки, М. Старицького, В. Стефаника, А. Малишка), зокрема, проблеми становлення і розвитку жанрів драм. поеми, соціально-психол. драми і комедії дожовтневого і рад. періодів. Опублікувала літ.-крит. нарис «Невмируща драма („Камінний господар“ Лесі Українки)» (1971), літ. портрет «Андрій Малишко» (1977), монографії «Українська драматична поема» (1984), «Андрій Малишко» (1985), «Українська радянська драматургія. Тенденції сучасного розвитку» (1987, у співавт.), ряд статей про літературний процес кінця 19 — 20 ст.

Н. М. Гаєвська.

ДЕМ’ЯНЧУК Василь Климентійович (13.I 1897, с. Надвірна, тепер місто Івано-Франк. обл. — 28.XI 1938, м. Медвеж’єгорськ Карельської АРСР) — український рад. мовознавець. Закінчив 1922 Київ. ін-т нар. освіти. З 1919 працював в АН УРСР, одночасно (1926 — 29) викладав у Київ. ін-ті нар. освіти. Автор праць з історії укр. літ. мови, історичної морфології, діалектології, орфографії та історії мовознавства: «Гнат (Ватрослав) Ягач (1838 — 1923)», 1924; «До правопису слов’янських прізвищ» (1927), «Морфологія українських грамот XIV і першої половини XV віку», «До характеристики гуцульського говору», «Бібліографічний огляд української діалектології за pp. 1914 — 1927» (усі — 1928). Разом з А. Кримським уклав «Хрестоматію з пам’ятників староукраїнщини XI — XVIII вв.» (1922). Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1957.

Літ.: Жовтобрюх М. А. Василь Климентійович Дем’янчук. «Мовознавство», 1972, № 1.

М. А. Жовтобрюх.

ДЕНИСОВА Тамара Наумівна (12.VIII 1934, Москва) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1984. Закінчила 1957 Київ. ун-т. З 1960 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджує історію розвитку сучасної зарубіж. л-ри, зокрема американської. Автор монографій «Роман і проблеми його композиції» (1968), «На шляху до людини. Боротьба реалізму і модернізму в сучасному американському романі» (1971), «Про романтичне в реалізмі. Із спостережень над сучасним романом США» (1973), «Сучасний американський роман. Соціально-критичні традиції» (1976), «Екзистенціалізм і сучасний американський роман» (1985), «Роман і романісти США. XX століття» (1990); літ. портретів «Ернест Хємінгуей» (1972), «Джек Лондон» (1978).

В. І. Оленєва.

ДЕНИСОВИЧ Іларіон (pp. і мм. н. і см. невід.) — укр. та білорус. письменник-агіограф і поет 1-ї пол. 17 ст. з оточення Петра Могили. Був ігуменом Куп’ятицького монастиря на Пінщинї в Білорусії. Писав польс. мовою. Автор кн. «Парергон святих чудес образа пречистої богородиці в Куп’ятицькім монастирі», яку видав 1638, доповнивши й опрацювавши, Афанасій Кальнофойський. Осн. текст книги — опис чудес — прозовий, епіграфи до розділів і вставки — віршовані. Наводяться й вірші-епітафії людям, похованим у Куп’ятицькій церкві.

Вид.: Denisowicz Hilarion. Parergon cudow świętych obraza przeczystey Bogarodzice w monastyru Kupiatickim. K., 1638; Запаско Я.. Ісаевич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, кн. 1. Львів, 1981.

Літ.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, т. 2. К., 1898.

В. О. Шевчук.

ДЕНИСЮК Іван Овксентійович (12.XII 1924, с. Заліси, тепер Ратнівського р-ну Волин. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1986, професор з 1988. Закінчив 1953 Львів. ун-т, де і працює з 1956. Дослідник історії укр. л-ри (зокрема- творчості М. Павлика, М. Шашкевича, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, С. Васильченка, Ірини Вільде та ін.), історії й теорії новелістики, укр.-білорус. і укр.-польс. літ. зв’язків. Автор монографій «Михайло Павлик» (1960) та «Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст.» (1981) і статей про сучасний літ. процес.

Л І. Міщенко.

«ДЕНЬ ПОЕЗІЇ» — збірники творів укр. рад. поетів. Виходили 1958 — 67 у вид-ві «Радянський письменник». Див. «Поезія».

ДЕПЕСТР (Dépestre) Рене (29.VIII 1926) — гаїтян. поет. Учасник революц. руху на Гаїті 1945 — 46. Навч. 1946 — 57 в Сорбонні. З 1959 — в еміграції (Куба, Франція). Пише франц. та ісп. мовами. Автор гостросоціальних віршів та прозових творів про життя і боротьбу гаїтян. народу. Ранні збірки «Іскри» (1945), «Кривавий сніп» (1946) зазнали впливу поезії В. Маяковського. Автор публіцистич. віршів на захист соціалізму — збірки «Паростки світла» (1951), «Чорна руда» (1956). Вірші збірок «Щоденник морського звіра» (1964), «Жовтнева кантата Че Геварі» (1968), «У стані поезії» (1980), драм. поема-містерія «Райдуга для християнського Заходу» (1967), романи «Ярмарковий стовп», «Щогла з призами» (обидва — 1979), повісті й оповідання «Віза для Гаїті» (1952), «Котиться сонце» (1953), «Повернення у рідну весну» (1955), «Легенда про друге життя Володимира Ілліча Леніна» (1969), зб. нарисів «За революцію, за поезію» (1970) спрямовані проти расизму та соціальної нерівності. Написав статтю «Слава Шевченкові!» (1961; уривок надр. в кн.: «Світова велич Шевченка», т. 3. К., 1964). Окремі твори Д. переклали В. Кордун, В. Грабовський, А. Перепадя, М. Москаленко. Портрет с. 34.

Тв.: Укр. перекл. — Патріс Лумумба. «Всесвіт», 1974, № 5; Ярмарковий стовп. «Всесвіт», 1986, № 12; Рос. перекл. — Черная руда. М., 1961; [Вірші]. В кн.: Взорванное молчание. Современные поэты Гаити. М., 1968.

В. С. Харитонов.

ДЕ РАДА (De Rada) Ієронім (29.XI 1814, с. Макк’я-Альбанесе, пров. Козенца, Італія — 28.II 1903, там же) — алб. поет, учений і політ. діяч. Зачинатель романтизму в алб. л-рі. Вивчав (з 1834) право в Неаполі. Один з визначних представників нац. відродження в Албанії. Учасник нац.-визв. руху італ. народу 1848 — 49. У поемах «Пісні Мілосао» (1836), «Албанська рапсодія» та «Нещасний Скандербег» (обидві — 1886) оспівав боротьбу алб. народу за незалежність. Автор праць «Албанська граматика», «Про давність албанської мови» і «Характерні риси албанської мови та її граматика».

ДЕРВІШ Махмуд (березень 1941, с. Аль-Барва, Палестина) — палест. араб. поет і громад. діяч. За участь у палест. Русі Опору зазнав переслідувань сіоніст. властей Ізраїлю. Був членом Компартії Ізраїлю, співробітничав у її виданнях. З 1970 — в еміграції. Член Нац. ради Палестини, Президії Асоціації письменників Азії й Африки, керівництва Т-ва палест.-рад. дружби, голова Спілки письменників і журналістів Палестини (з 1984). У творах оспівує красу рідної землі, викриває загарб. політику сіоністів та імперіалістів, виступає за дружбу народів. Автор збірок «Птахи без крил» (1960), «Листя оливи» (1964), «Закоханий з Палестини» (1966), «Спроба № 7» (1978) та ін., публіцист. книг «Дещо про вітчизну» (1971), «Хроніка звичайної печалі» (1973). У Лівані вийшли «Повне зібрання творів» (1970) і «Диван Махмуда Дервіша» (1971). В поемах «Ахмед аз-Заатар» (1975), «Доброго ранку, Маджіде!» (1978), «Бейрут», «Похвала високій тіні» (обидві — 1982), «Лист ізраїльському солдатові» (1982, разом з М. Бсісу), «Сабра» (1983) відобразив боротьбу палест. народу проти ізраїл. агресорів. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1983), Міжнар. премії «Лотос» (1969). Окр. вірші Д. переклали Ю. Кочубей, В. Палажченко.

Тв.: Укр. перекл. — Зареєструйте, я — араб. «Літературна Україна», 1970, 27 березня; [Вірші]. «Літературна Україна», 1983, 14 липня; [Вірші]. «Всесвіт», 1984, № 6; Рос. перекл. — Песни рассвета. М., 1970; Птица изгнанья. М., 1987.

Літ.: Кочубей Ю. Махмуд Дервіш — поет і борець. «Всесвіт», 1984, № 6.

Ю. М. Кочубей.

ДЕРГАЧ (справж. прізв. — Дергачов) Василь Олексійович (31.Х 1927, с. Олександрівка, тепер Старобешівського р-ну Донец. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1956. Закінчив 1952 Харків. політех. ін-т. З 1952 працює на Ватутінській ТЕЦ, з 1972 — її директор. Автор лірич. збірок «Мелодії рідних доріг» (1972), «Житнє поле» (1980), «Материк вічності» (1981). Опублікував поеми антиімперіалістичного та антифашистського спрямування («Суд перемоги», «Серце борця»), про роль митця в суспільстві («Метеор над світом»), тяжку долю дітей в часи бузувірських сталінських репресій («Поема про страх») та ін. Написав ряд віршів для дітей, істор.-краєзнавчу кн. «Ватутіне» (1977). Перекладає твори рос. та білорус. поетів. Окремі вірші Д. перекладено рос. та франц. мовами.

М. Ф. Пономаренко.

ДЕРЕВ’ЯНКО Борис Федорович (6.VIII 1938, с. Іванівка, тепер смт Одес. обл.) — укр. рад» письменник, публіцист, засл. журналіст УРСР. Нар. депутат СРСР з 1989. Член КПРС з 1965. Закін. 1964 Одес. ун-т. З 1956 працює в пресі (з 1973 — редактор газ. «Вечерняя Одесса»). Автор збірок нарисів «Шуми, червоне вітрило» (1965), «Приборкувачі степу» (1973), повісті «Біля Глибокої криниці» (1981), в яких розповідає про людей колг. села, комс. ватажків, учених-селекціонерів, учителів. Опубл. нарис «Одеський театр опери і балету» (1984), написав сценарії телефільмів «Земне тяжіння» (1968) і «Вчителю, виховай учня» (1972).

Літ.: Коваль В. Повість про голову колгоспу. «Літературна Україна», 1974, 4 січня; Колісниченко А. На перехрестях доль. «Жовтень», 1982, № 3; Кордіані Б. І от темніє вечір синій... «Друг читача», 1984, 1 листопада; Смичок Л. М. Борис Федорович Дерев’янко. Біобібліографічний покажчик. Одеса, 1989.

Г. Д. Злєнко.

ДЕРЕЧ Дмитро Григорович [псевд. — Дмитра Степовий; 11 (24).IX 1914, містечко Решетилівка, тепер смт Полтав. обл.] — укр. рад. письменник, перекладач. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1940 Харків. ін-т механізації с. г. і 1953 Львів. ун-т. Працював у пресі і на радіо. Очолював 1971 — 74 Вінн. орг-цію СПУ. Друкується з 1946. Автор повістей «Крізь тенета» (1957), «Про хлопця звичайного» (1967), «Зелений хміль» (1973), «Світанкові роси» (1975), збірок оповідань «Львівські знайомі» (1956), «Трави пахнуть медом» (1964), «Дві зустрічі» (1982), роману «Професор Жупанський» (1976) та ін. Твори Д. — про трудові будні передвоєнного і повоєнного періодів, мужність рад. воїнів і партизанів у боротьбі проти гітлерів. окупантів. Працює і в драматургії (п’єси «Старе добро не забувай!», 1962; «Після довгої ночі», 1980; «Балада про Ярослава Галана», 1986), перекладає з рос. (п’єса «Чортів млин» І. Штока і Я. Дрди, 1964; повісті «П’ядь землі» і «Навіки — дев’ятнадцятирічні» Г. Бакланова, обидві — 1983), з кабард. (повість «Весна Софіят» А. Шогенцукова, 1976; роман «Рід Шогемокових» Х. Теунова, 1980) та ін. мов. Окремі твори Д. перекладено рос., кабард., балкар., табасаран. мовами.

Тв.: Ясні шляхи. Львів, 1951; Зіниця ока. Одеса, 1987; Рос. перекл. — Профессор Жупанский. М., 1988.

Літ.: Пастушенко Л. Світ героїв Дмитра Дереча. В кн.: Дереч Д. Дві зустрічі. Одеса, 1982.

Б. В. Хоменко.

ДЕРЖАВИН Володимир Миколайович (крипт. — В. Д.; 30.I 1899, Петербург — 7.III 1964, Аугсбург, ФРН) — укр. літературознавець, мовознавець, орієнталіст і перекладач. Нар. у дворян. сім’ї. Закінчив Петербурзький ун-т. У 1940 — 41 — професор Харків. ун-ту. 1944 виїхав до Німеччини. З 1946 — професор Укр. вільного ун-ту в Мюнхені, член Наукового товариства імені Шевченка. Досліджував творчість Т. Шевченка («Лірика й гумор у Шевченковому „Журналі“», 1928), Г. Квітки-Основ’яненка («Про російську літературну мову Г. Ф. Квітки-Основ’яненка», 1929), поетику класицизму («Проблеми класицизму та систематика літературних стилів», 1946; «Теорія літератури. Поетика» та ін.), творчість укр. поетів-«неокласиків» («Поезія М. Зерова і український класицизм», 1948). Автор ряду мовознавчих праць («Курс загального мовознавства», 1947; «Вчення античної риторики про фігури сенсу», 1956), літ.-крит. статей, передмов і післямов до укр. видань Дж. Боккаччо, Е. Золя (обидва — 1929), Софокла, К. Гольдоні, В. Скотта, Роні-старшого (усі — 1930), Т. Манна (1931), Ж. Кесселя (1932), Арістофана (1939), зб. «Афоризми» (1966), публіцистич. нарисів, спогадів («Три роки літературного життя на еміграції», 1948). Переклав з давньогрец. «Пастушу повість про Дафніса і Хлою» Лонга (1936), окр. твори Солона, Піндара, з лат. — Горація, Сенеки, Марціала, уривки з яких уміщено в кн. «Антична література» (К., 1938, 2-е вид. 1968); з англ. («Походження видів» Ч. Дарвіна, 1936), нім., франц. мов.

Р. І. Доценко, І. М. Лисенко.

ДЕРЖАВІН Володимир Васильович [1 (14).XI 1908, м. Нерехта, тепер Костром. обл. — 5.Х 1975 Москва] — рос. рад. поет і перекладач. Навчався 1925 — 28 у ВХУТЕМАСі. Автор поем «Первісне нагромадження», «Північна поема», «Снігова корчага», віршів (зб. «Вірші», 1936). Відомий більше як перекладач. У перекладі Д. вийшли окремі твори Нізамі, Фірдоусі, Джамі, Сааді, Навої, Лутфі, Хорезмі, Важа Пшавели, С. Чиковані (поема «Пісня про Давида Гурамішвілі»), О. Туманяна, Я. Райніса, А. Пумпура, нац. епоси народів СРСР («Давид Сасунський», «Калевіпоег», «Олонхо») та ін. Перекладав з укр. л-ри: Т. Шевченка (поеми «Сон», «Іржавець», послання «І мертвим, і живим...», вірш «До Основ’яненка»), І. Франка (вірш «Беркут»), Лесі Українки, М. Рильського (поема «Марина», разом з В. Рождественським) та ін. З передмовами Д. вийшов ряд книг, зокрема зб. оповідань «Смерть Асуара» М. Ірчана (1931).

Тв.: Снеговая корчага. М., 1979; Завет. Книга переводов. М., 1986.

Літ.: Алексеенко Л. Поэма Т. Г. Шевченко «Сон» в русском переводе В. Державина. В кн.: Голос Шевченка над світом. К., 1961.

І. Д. Бажинов.

ДЕРЖАВІН Гаврило Романович [3 (14).VII 1743 с Кармачі або с. Сокури, тепер Лаїшевського р-ну Тат. АРСР — 8 (20).VII 1816, с. Званка Новгор. губ., 1959 прах перенесено в Новгород] — рос. поет. Навчався 1759 — 62 в Казан. гімназії. Займав різні державні посади. В ранніх творах продовжував традиції класицизму. Долаючи раціоналістичну умовність і жанрово-стилістичну обмеженість класицизму, прокладав шляхи реалістичній поезії, в його одах поєднуються високий стиль і просторіччя, з’являються конкретно-побутові подробиш, образи живих людей. Поезія Д. тематично різноманітна — оспівування мужності полководців, зокрема О. В. Суворова, і простих солдатів («На взяття Ізмаїла», «На перемоги в Італії»), у філос. ліриці — захоплення величчю людини і розуміння хисткості її долі, радість життя й усвідомлення неминучості смерті (оди «На смерть кн. Мещерського», 1779; «Бог», 1784; «Водоспад», 1798). Д. уславляв царицю Катерину II (ода «До Феліци», 1782) і водночас виступав за справедливість і законність, викривав жорстоких монархів і розбещених вельмож («Володарям та суддям», 1780, 1787; «Вельможа», 1798) — звідси суперечливість його творчості. Значне місце в доробку Д. займає інтимна лірика («До ліри», 1798; «Євгенію. Життя Званське», 1807). Автор драм. творів «Добриня» (1804), «Євпраксія» (1808) та ін., анакреонтичних віршів. Д. належать прозові трактат «Міркування про ліричну поезію або про оду» (1811 — 15) і автобіогр. «Записки» (1811 — 12, опубл. 1859).

Діяльність Д. пов’язана з Україною, рада Харків. ун-ту обрала його своїм почес. членом. Бував у Великій Обухівці (тепер Полтав. обл.), де жив В. Капніст, у Києві, Білій Церкві. В багатьох укр. рукописних збірках 18 — 19 ст. є вірші Д., а в його архіві — записи укр. пісень. Т. Шевченко в щоденнику, згадуючи пам’ятник Д. у Казані (13.IX 1857), назвав російського поета співцем Катерини II. Окремі поезії Д. переклали П. Грабовськик і Р. Лубківський. М. Рильський переклав думу «Державін» К. Рилєєва, а в поемі «Іван Голота і Тарас Шевченко», зображуючи жорстоку політику Катерини II щодо укр. народу, сказав про те, що Д., «в лакейську вдягнений ліврею», змушений був складати цариці хвалу «за ущасливлений народ». Творчість Д. досліджували П. Филипович, В. Маслов та ін.

Тв.: Стихотворения, М., 1983: Избранная проза. М., 1984; Сочинения. М., 1985; Анакреонтические песни. М., 1986; Сочинения. Л., 1987; Укр. перекл. — Володарям та суддям. В кн.: Грабовський П. Твори, т. 1. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983.

Літ.: Филипович П. Рилєєв і Державін. В кн.: Декабристи на Україні. К., 1926; Западов А. В. Державин. М., 1958; Западов А. В. Мастерство Державина. М 1958; Державин и Карамзин в литературном движении XVIII — начала XIX века Л., 1969. Свой подвиг свершив... М., 1987; Ходасевич В. Державин. М., 1988.

Є. М. Кононко.

ДЕРЖАВІН Микола Севастянович [3 (15).XII 1877, с. Преслав, тепер Приморського р-ну Запоріз. обл. — 26.II 1953, Ленінград] — рос. рад. літературознавець, історик, академік АН СРСР з 1931, почес. чл. АН БРСР та Болг. АН з 1946. Член КПРС з 1945. Навчався 1896 — 97 в Петерб. ун-ті, 1897 — 1900 — у Ніжин. істор.-філол. ін-ті. Був ректором (1922 — 25), зав. кафедрою слов’ян. філології (1925 — 53) Ленінгр. ун-ту, директором Ін-ту слов’янознавства АН СРСР (1931 — 34). Д. належать праці з слов’ян. історії, фольклору, етнографії, рос. і болг. літератур — «Історія Болгарії» (т. 1 — 4, 1945 — 48); «Болгарська колонія в Росії» (т. 1 — 2, 1914 — 15); літ.-крит. та істор.-літ. нариси «„Мертвий дім“ у російській літературі XIX ст.» (1923), «Минуле і думи» (1924); статті «Герцен і слов’янофіли» (1939), «Герцен і Польща» (1945), «О. І. Герцен. Літературно-художня спадщина» (1947); дослідження міжслов’ян. культурних і літ. зв’язків тощо. Праці Д. «Походження російського народу» (1944), «Слов’яни у давнину» (1946), «Христо Ботев, поет-революціонер» (1948) відзначено Держ. премією СРСР, 1948. Автор кількох розвідок про Т. Шевченка та зв’язки його творчості з л-рами ін. слов’ян. народів («Тарас Григорович Шевченко», 1921; «Творчість Т. Г. Шевченка в його історичному та ідеологічному оточенні», 1932 і 1939; «Т. Г. Шевченко та О. Бодянський», 1932), а також рецензії на «Заборонений „Кобзар“», виданий І. О. Бєлоусовим (1922). У дослідженні «„Троян“ у „Слові о полку Ігоревім“» (1941) широко використав праці укр. учених (І. Срезневського, М. Костомарова, О. Потебні, М. Грушевського, М. Дашкевича, М. Сумцова та ін.).

Тв.: Сборник статей и исследований в области славянской филологии. М. — Л., 1941.

Літ.: Державин К. Н. Список трудов академика Н. С. Державина в области славяноведения. В кн.: Краткие сообщения Института славяноведения, в. 11. М., 1953.

І. Д. Бажинов.

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ТА ЮНАЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ УКРАЇНИ. Діяло 1945 — 48. Див. «Молодь».

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО МОЛДАВІЇ (Едитура де стат а Молдовей) — молд. рад. вид-во. В 1926 — 40 діяло у Балті й Тирасполі (обидва міста тоді входили до Молд. АРСР у складі УРСР). З утворенням Молд. РСР перебазоване до Кишинева. Випускало масово-політ., навч.-пед., науково-популярну, худож. л-ру. Активно пропагувало твори укр. дожовтн. і рад. письменників (видавалися як укр. мовою, так і в рос. та молд. перекладі). Молд. мовою випущено повість «Інститутка» Марка Вовчка (1930), оповідання «Школяр» А. Тесленка, «Мужицька арихметика» С. Васильченка, повість «Брати» І. Микитенка, зб. «На майдані» П. Тичини (усі — 1931), повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького (1932. 1940), оповідання «Товариші» А. Головка, «Повість наших днів» П. Панча (обидва тв. — 1932), новели «Сміх» і «Коні не винні» та «Вибрані твори» М. Коцюбинського (т. 1 — 2, 1931 — 32; переклади творів письменника до 1940 видано молд. мовою 8 раз), оповідання «Малий Мирон» І. Франка, «Записки консула» І. Кулика, «Оповідання для дітей» Г. Епіка (усі — 1934), «Вибрані твори» Т. Шевченка (1939). Вид-во випускало літ.худож. і громад.-політ. журн. «Октомбрие» («Жовтень»).

В. А. Бурбела.

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШОСТЕЙ УРСР (Держнацменвидав УРСР, Укрдержнацменвидав). Ств. 1931 в Харкові на базі реорганізованої Всеукр. філії Центр. вид-ва народів СРСР при ЦВК СРСР. Діяло до липня 1941 — спочатку при Президії ВУЦВК, потім — при РНК УРСР. З 1934 — в Києві. У різні роки мало філії в Києві, Харкові, Маріуполі, Львові, Чернівцях. Випускало сусп.-політ., навч., худож. (у т. ч. дит.) л-ру польс., євр., нім., болг., чес., грец. (румейською) та ін. мовами. Видано мовою оригіналу твори рад. письменників Д. Гофштейна, Л. Квітка, П. Маркіша, Г. Полянкера, М. Хащевацького, І. Фефера, Г. Костоправа, 1. Гедикова, Г. Журжера, І. Мавроді, Д. Маркова, Н. Фуклева та ін.; зарубіжних письменників, що певний час жили в СРСР (К. Кюлявкова, М. Марчевського, И. Бехера, В. Бределя, Е. Вайнерта, Ф. Вольфа, А. Курелли, Я. Броневської, В. Василевської, Л. Пастернака, Є. Путрамента та ін.); твори Г. Е. Лессінга, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, Х. Ботева, І. Базова, А. Константинова, Шолом-Алейхема та ін.; праці з літературознавства. У перекладах мовами нац. меншостей друкувалися твори укр. та ін. л-р народів СРСР і зарубіж. країн. Вид-во популяризувало кращі твори нац. л-р на Україні в перекладі рос. мовою. Виходили газети і журнали: євр. мовою — «Дер Штерн» («Зірка»), «Совєтіше літератур» («Радянська література»), «Юнге гвардіє» («Молода гвардія»), «Октяберл» («Жовтеня»), нім. — «Die Wahrheit» («Правда»), «Die Trompete» («Сурма»), болг. — «Бъди готов!» («Будь напоготові!»), «Колективист» тощо.

О. Л. Рибалко.

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ (ДВУ). Створено в Києві в травні 1919 як Всеукр. вид-во (Всевидав) при ВУЦВК. З жовтня по грудень 1919 не діяло. Поновило діяльність як відділ друку і пропаганди Всеукррев. кому. З січня 1920 — Всеукр. держ. вид-во (Всеукрдержвидав), у віданні Президії ВУЦВК, з травня 1921 — Наркомату освіти УСРР. Із серпня 1922 — Держ. вид-во України. Містилось у Харкові. Мало мережу губернських відділень, представництва в Москві, Ленінграді та інших містах.

ДВУ випускало сусп.-політ., навч., наук., худож. та ін. л-ру, об’єднувало й регулювало видавничу діяльність різних установ, т-в тощо. Видавалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Винниченка, А. Тесленка, В. Стефаника, М. Хвильового, Г. Косинки, Остапа Вишні, A. Головка, О. Досвітнього, В. Сосюри, В. Поліщука, М. Куліша; переклади з ін. літератур — Л. Толстого, В. Короленка, О. Серафимовича, О. Фадєєва, М. Богдановича, М. Джавахішвілі, Шолом-Алейхема, В. Шекспіра, Дж. Лондона, Р. Роллана та ін. Вийшли збірки «Нова українська поезія» (1920, упоряд. М. Зеров), «Нова Білорусь» (1929), «Молодий Азербайджан» (1930), антології укр. поезії в рос. перекл. (1924) і рос. поезії в укр. перекл. (1925). ДВУ випускало альманахи, журнали, у т. ч. літературні — «Гарт», «Плуг», «Червоний шлях», «Життя й революція», «Критика», «Красное слово» та ін. 1919 укр. секцію вид-ва очолював П. Тичина. У різний час у вид-ві працювали B. Блакитний, І. Багмут, Є. Григорук, І. Дніпровський, Д. Загул, М. Йогансен, В. Кобилянський, В. Коряк, С. Пилипенко, І. Лакиза та ін. 1930 на базі ДВУ було створено Державне видавниче об’єднання України (ДВОУ).

Літ.: Руда З. І. До історії Державного видавництва України (ДВУ). В кн.: Українська книга. К. — Х., 1965; Рибалко О. Л. Нововиявлені документи про діяльність П. Г. Тичини у Всеукраїнському видавництві в 1919 р. «Архіви України», 1988, № 1.

О. Л. Рибалко.

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ УРСР (Держлітвидав України). Діяло 1935 — 64. Див. «Дніпро».

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЧЕ ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ (ДВОУ) — перше видавниче об’єднання в республіці. Діяло з грудня 1930 в Харкові при Наркоматі освіти УРСР. До його складу входили вид-ва «Пролетар», «Молодий більшовик», «Література і мистецтво», «На варті», «Український робітник», «Радянська школа», Держ. тех. вид-во, Держ. сільськогосп. вид-во і Держ. мед. вид-во. ДВОУ здійснювало заг. планування і координацію роботи вид-в, випуску наоч. приладдя, займалося удосконаленням діяльності друкарень, що обслуговували вид-ва, поширенням книжково-журн. продукції, орг-цією н.-д. роботи і навчання у видавничій і поліграфічній галузях тощо. Видавниче об’єднання припинило діяльність у березні 1934.

Літ.: Руднєва І. «Державне видавниче об’єднання України» як джерело для вивчення історії становлення І розвитку української радянської літератури. «Архіви України», 1971, № 1.

О. Л. Рибалко.

ДЕРЖАВНІ ПРЕМІЇ СРСР у галузі літератури мистецтва й архітектури. Засновані постановою РНК СРСР від 20.XII 1939 як Сталінські премії. Присуджувалися щороку 1941 — 52. Відновлені як Держ. премії СРСР постановою ЦК КПРС і РМ СРСР від 9.ІХ 1966. Особам, удостоєним звання «Лауреат Сталінської премії», видано дипломи лауреатів Д. п. СРСР. Було встановл. 22 Держ. премії СРСР у галузі л-ри, мист-ва й архітектури, з них 2 — за наук. праці в цих галузях, 4 — за твори л-ри й мист-ва для дітей і 1 — за твори худож. публіцистики. Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР від 21.III 1989 кількість премій зменшено з 22 до 10, а розмір кожної збільшено з 5 до 10 тис. крб. Роботи, висунуті на здобуття премії, широко обговорює громадськість, преса. Премії присуджуються напередодні чергових річниць Великої Жовтн. соціалістич. революції за визначні високоідейні худож. твори л-ри й мист-ва, оригінальні архіт. споруди, глибокі дослідження в галузі теорії та історії художньої творчості. Лауреатам вручаються диплом і почесний знак.

Літ.: Бутрин М. Л., Кутик В. Н. Писатели — лауреаты премий СССР и союзних республик. Львов, 1982; Бабич Є. К., Рогова П. І. Письменники Радянської України — лауреати (1941 — 1985). Бібліографічний довідник. К., 1985; Гурболикова О. А. Удостоенные Государственной премии СССР. Произведения советских писателей. Библиографический справочник. М., 1985.

В. К. Костенко.

Письменники України — лауреати Державної премії СРСР

1941 — О. Довженко, О. Корнійчук, П. Тичина.

1942 — О. Корнійчук.

1943 — В. Василевська, О. Корнійчук, М. Рильський.

1946 — М. Бажан, В. Василевська, Л. Первомайський.

1947 — A. Малишко.

1948 — О. Гончар, B. Сосюра, О. Коломієць.

1949 — М. Бажан, О. Гончар, B. Добровольський, О. Довженко, О. Корнійчук, І. Рябокляч, Ю. Яновський.

1950 — C. Олійник, Н. Рибак, М. Рильський

1951 — П. Воронько, О. Корнійчук, А. Малишко, В. Собко, М. Стельмах.

1952 — В. Василевська, Я. Галан, І. Муратов, М. Нагнибіда.

1969 — А. Малишко.

1970 — М. Дубов.

1975 — Б. Олійник.

1980 — П. Загребельний.

1982 — О. Гончар.

1983 — І. Драч.

1985 — В. Коротич.

1987 — Ю. Мушкетик.

ДЕРЖАВНІ ПРЕМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА в галузі літератури, журналістики і мистецтва. Засновані постановою РМ УРСР від 20.V 1961 як Республіканські премії. Постановою ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 23.IV 1969 Респ. премії ім. Т. Г. Шевченка та Респ. премії з архітектури (існували з 6.II 1968) було перетворено на Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка в галузі л-ри, мист-ва й архітектури (з 1988 премії з архітектури присуджуються окремо). З 1976 їх почали присуджувати й у галузі журналістики і публіцистики, а з 1982 — і за кращий твір л-ри і мист-ва для дітей та юнацтва. Встановлено 9 премій за високоідейні й високохудожні твори, які здобули громад. визнання. Праці, висунуті на здобуття премії, широко обговорюються громадськістю, в органах масової інформації. Премії присуджуються щороку до дня народження Т. Г. Шевченка. Особам, які їх удостоєні, присвоюється звання «Лауреат Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка», вручаються диплом і почесний знак. Постановою ЦК Компартії України і РМ УРСР від 14.Х 1989 кількість премій зменшено з 9 до 7, а розмір кожної збільшено з 2,5 до 5 тис. крб.

Літ.: Найвища відзнака республіки. В кн.: В сім’ї вольній, новій. Шевченківський збірник. К., 1984; Бабич Є. К., Рогова П. І. Письменники Радянської України — лауреати (1941 — 1985). Бібліографічний довідник. К., 1985.

В. К. Костенко.

Лауреати Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва

1962 — О. Гончар, П. Тичина.

1963 — В. Сосюра, Григорій Тютюнник.

1964 — А. Малишко, М. Тихонов.

1965 — М. Бажан, І. Вільде, П. Панч.

1967 — І. Ле.

1968 — Л. Новиченко.

1969 — A. Головко.

1970 — Ю. Збанацький, B. Канівець, М. Нагнибіда.

1971 — В. Козаченко, О. Корнійчук, О. Левада.

1972 — П. Воронько.

1973 — К Гордієнко, М. Ткач, М. Ушаков.

1974 — П. Загребельний.

1975 — В. Бєляєв, В. Собко.

1976 — І. Драч, Д. Луценко.

1977 — О. Коломієць, Д. Павличко.

1978 — М. Зарудний, В. Земляк, І. Малишевський, М. Шамота.

1979 — Л. Дмитерко, М. Подолян, Є. Шабліовський.

1980 — В. Бородін, П. Жур, Ю. Івакін, Є. Кирилюк, Ю. Мушкетик, А. Путінцев, Ф. Сарана, М. Стельмах.

1981 — A. Дімаров, B. Коротич, В. Титов.

1982 — М. Мірошниченко, A. Мороз, B. Стадниченко.

1983 — Б. Олійник.

1984 — Л. Вишеславський, М. Вінграновський, О. Сизоненко, В. Яворівський.

1985 — Є. Гуцало, Б. Добродєєв, Р. Іваничук, М. Рибалко, Ю. Римаренко, В. Фащенко, І. Цюпа.

1986 — В. Забаштанський, О. Іваненко.

1987 — О. Дмитренко, Л. Костенко.

1988 — М. Бернштейн, Н. Вишневська, Б. Деркач, І. Дзеверін, О. Засенко, О. Мишанич, Ф. Попребенник, B. Шевчук, М. Яценко.

1989 — Григір Тютюнник.

1990 — Д. Білоус, Л. Махновець, C. Пушик.

ДЕРІ (Déry) Тібор (18.Х 1894, Будапешт — 18.VIII 1977, там же) — угор. письменник. Закінчив Комерційну академію, у студ. роки приєднався до соціалістич. руху. Член Компартії Угорщини з 1919. Після поразки 1919 Угор. Рад. республіки жив в еміграції (1920 — 26 і 1931 — 32). У 30-х pp. написав роман «Віч-навіч» (опубл. 1945) — про боротьбу нім. комуністів проти фашизму, соціально-психол. роман «Незакінчена фраза» (т. 1 — 3, опубл. 1947) — про угор. суспільство 20 — 30-х pp. Події 2-ї світової війни і перші повоєнні роки відтворено в драмах «Свідки», «Дзеркало», «Вдома» (всі — 1948). Духовне становлення молодого робітника показав у романі «Відповідь» (т. 1 — 2, 1950 — 52). Під час драм. подій 1956 в Угорщині був ув’язнений. В 1961 повернувся до активної творчої діяльності. Роман «Уявний репортаж з американського поп-фестивалю» (1971) спрямований проти бездуховності, масової культури. Автор повістей і романів «Пан А. Г. у країні N» (1964), «Одновухий» (1975), «Вбивця і я» (1976), «Любий бо-пер!..» (1973), мемуарів тощо. Окремі твори Д. переклали Е. Жежерун і М. Кость.

Тв.: Укр. перекл. — Любий бо-пер!.. В кн.: Сучасна угорська повість. К., 1982; Уявний репортаж з американського поп-фестивалю. «Всесвіт», 1987, № 4; Рос. перекл. — Избранное. М., 1983. Літ.: Шахова К. О. Гіркий і ніжний Тібор Дері. В кн.: Шахова К. О. Двадцять нарисів про угорську літературу. К., 1984; Шахова К. «Апокаліпсис» від Тібора Дері. «Всесвіт», 1987, № 4.

К. О. Шахова.

ДЕРКАЧ Борис Андрійович (7.Х 1929, с. Нехайки, тепер Драбівського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1975. Член КПРС з 1957. Закінчив 1952 Київ. ун-т. З 1955 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджує історію укр. і рос. дожовтн. л-р, укр.-рос. літ. взаємозв’язки. Автор монографій «С. Васильченко» (1957) «Українська перекладна повість XVII — XVIII ст.» (1961), «Крилов» (1969), «Є. Гребінка» (1973), «І. А. Крилов і розвиток жанру байки в українській дожовтневій літературі» (1974), «Л. І. Глібов» (1982), «П. П. Білецький-Носенко» (1988). Один з авторів «Історії української літератури» в двох томах (т. 1, 1987), «Історії українсько-російських літературних зв’язків» у двох томах (т. 1, 1987). Один з упорядників літ. спадщини Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, І. Франка, С. Васильченка, упорядник антологій «Українська дожовтнева байка» (1966). «Поети-романтики 20 — 40-х pp. XIX ст.» (1968), «Українська байка» (1983, разом з В. Косяченком). За розробку наук. принципів, упорядкування й підготовку текстів Зібрання творів І. Франка у 50 томах та коментарі удостоєний Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988).

К. П. Волинський.

ДЕРКАЧ Марія Дем’янівна (25.VI 1896, с. Струсів, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 14.IV 1972, Львів) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1952. Закінчила 1926 Празький ун-т. Після 1939 завідувала відділом рукописів Львів. наук. б-ки АН УРСР. З 1951 була наук. співробітником Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, з 1954 — Ін-ту сусп. наук АН УРСР (Львів). Досліджувала життя і творчість Лесі Українки — статті «Леся Українка» (1930), «Переклади творів Лесі Українки чеською мовою» (1956), «Франко — літературний критик Лесі Українки» (1956, у співавт.) та ін., брала участь у наук. виданнях її творів. Автор ряду публікацій про І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянську та ін.

Л. І. Міщенко.

ДЕРКАЧОВ (Деркач) Ілля Петрович [20.VII (1.VIII) 1834, Усть-Азовськ, тепер м. Генічеськ Херсон. обл. — 8.XI 1916, Москва] — рос. і укр. педагог, письменник. Навчався 1855 в Харків. та 1856 — 59 Моск. ун-тах. Д. — послідовник К. Д. Ушинського. В 60 — 70-х pp. працював у недільних школах, гімназіях та училищах Севастополя, Сімферополя, Херсона, Єлизаветграда й Одеси. Один з організаторів перших з’їздів нар. учителів у Росії. Видав ряд посібників з школознавства, методичних праць і букварів. Автор «Української граматки» (1861), яка безплатно розповсюджувалася по школах України. Епіграфом до неї були слова Т. Шевченка: «Не цурайтесь того слова, що мати співала...». Сучасники високо оцінювали книги Д. для читання в поч. класах під заг. назвою «Школьные ступени». Започаткував у Росії видання книг-маляток. З 1879 в серії «Библиотечка Ступина» вийшло 37 його книжечок, серед яких «Матушка-Москва», «Среди животных», «Знаменитые собаки», «Загадки с разгадками», «Забава — всему приправа» та ін., що багато разів перевидавалися.

Літ.: Зикеев Н. В. Жизнь и литературно-педагогическая деятельность И. П. Деркачева. «Ученые записки Московского областного педагогического института им. Н. К. Крупской», 1958, т. 68. Труды кафедры педагогики, в. 6.

Л. М. Кіліченко.

ДЕРЛИЦЯ Микола Михайлович (23.IV 1866, с. Застав’е, тепер с. Баворів Терноп. р-ну Терноп. обл. — 14.III 1934, с. Тростянець, тепер Долинського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. письменник. Закінчив 1893 Львів. духовну семінарію. За прогрес. погляди переслідувався панським урядом Польщі. Перший опубл. твір — оповідання «Пташенята» (1900). Друкувався в журн. «Літературно-науковий вістник», газеті «Діло». Автор оповідань і нарисів з життя селян, сільс. школи, інтелігенції, міськ. пролетаріату і дітей — увійшли до зб. «„Композитор“ і інші оповідання» (1904), повістей «Марта» (1928), «В Млаках» (1930) та ін. Написав етногр. нарис «Селянські діти» (1898). Підтримував творчі зв’язки з І. Франком.

Тв.: Композитор і інші оповідання. Львів, 1904; Марта. Коломия, 1928; Воєнний дідич. Образок із світової війни. Коломия, 1928; [Твори]. В кн.: Образки з життя. Львів, 1989.

Літ.: Мартович Лесь. Композитор і інші оповідання. «Діло», 1904, (26 лютого) 10 березня.

П. Г. Баб’як.

ДЕР’ЯЄВ Хидир (1905, аул Егрігузер, тепер Марийської обл. — 6.Х 1988, Ашхабад) — туркм. рад. письменник, нар. письменник Туркм РСР з 1967, чл.-кор. АН Туркм. РСР з 1969. Закінчив 1926 Ташкент. ін-т нар. освіти, 1931 — Середньоазіатський ун-т (Ташкент). У реалістич. романі «З кривавих пазурів» (1937, після переробки — «Доля», кн. 1 — 4, 1960 — 71; укр. мовою т. 1 — 2 переклав А. Мацевич) відтворив життя туркм. народу напередодні Великого Жовтня. Соціалістичне будівництво в Туркменії відобразив у романі «Завірюха» (1972). У повісті «Священне вогнище» (1978) порушив морально-етичні проблеми. Автор п’єс «Доля» (1961), «Мехрі» (1963), «Ходжанепес» (1968), пед. і лінгв. праць. Збирач і публікатор літ. пам’яток. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Укр. перекл. — Доля, т. 1 — 2. К., 1982; Рос. перекл. — Судьба, т. 1 — 2. М., 1975.

Г. Г. Шевченко.

«ДЕСНА» — щоденна сусп.-політ., екон. і літ. газета. Виходила рос. мовою в Чернігові у березні — травні 1906 (у червні — липні — під назвою «Утренняя заря»). В газеті друкували свої твори М. Вербицький, М. Вороний, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, І. Іванов та ін. Опубліковано оповідання «Смертельна справа» Леся Мартовича, рецензії на альм. «З потоку життя» й публіцистичну книгу про укр. школу «На безпросвітному шляху» Б. Грінченка. Деякі матеріали надруковано укр. мовою. Вміщувалися й публікації про творчість А. Чехова, Л. Толстого, Л. Андрєєва, М. Горького, Г. Ібсена та ін. Видання газети припинено через переслідування губ. адміністрації.

Літ.: Дудко В. І. З історії газет «Десна» («Утренняя заря») «Журналістика», 1985, в. 17. В. І. Дудко. ДЕСНЯК (справж. прізв. — Василенко) Василь Трохимович [7 (19).III 1897, с. Семиполки, тепер Броварського р-ну Київ. обл. — 20.X 1938] — укр. рад. критик, публіцист. Член КПРС з 1918. Вчився в Черніг. учит. семінарії, Моск. ін-ті журналістики, Вищому літ.-худож. ін-ті (Москва). З 1917 був на парт. і рад. роботі. Редагував журн. «Критика». Друкувався в журналах «Глобус», «Життя й революція» та ін. Автор кн. «Про „Сонячну машину“ В. Винниченка» (1929), статей «Мотив творчості Лесі Українки», «У завороженім крузі (Про творчість О. Кобилянської)», «За життя розплата тільки кров’ю», «З поля літературознавства» (всі — 1928). Писав також вірші (журн. «Семафор у майбутнє», 1922, № 1). Незаконно репресований 1933, реабілітований 1965.

Т. М. Мороз-Стрілець.

ДЕСНЯК Олекса [справж. — Руденко Олекса Гнатович; 4 (17).III 1909, с. Бондарівка, тепер Сосницького р-ну Черніг. обл. — 25.V 1942, с. Павлівка Друга, тепер Лозівського р-ну Харків. обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Закінчив 1931 Черніг. ін-т соціального виховання. З 1940 очолював Львів. орг-цію СПУ, був редактором журналу «Література і мистецтво» (див. «Дзвін»). Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув на фронті. Друкувався з 1928. Героїчним подіям громадян. війни на Україні присвятив роман «Десну перейшли батальйони» (1937) і повість «Полк Тимофія Черняка» (1938). У романі «Удай-ріка» (1938) показано участь комсомолу в соціалістич. перебудові села. Життя студ. молоді відтворив у повісті «Високе» (1939) — першій частині задуманої трилогії «Революція продовжується». Повість «Тургайський сокіл» (1940) — про подвиги легендарного героя казах. народу Амангельди Іманова в боротьбі за соціальне і нац. визволення трудящих. Д. опублікував понад 100 оповідань і нарисів про героїв громадян. війни, дружбу народів, трудові будні рад. людей («Арза», «Микола Чечет», «В гостях у Джамбула», «Букет конвалій», «Орден Леніна», «Золота медаль», «Над могилою — берізка» та ін.). Під час війни писав про боротьбу рад. народу проти нім.-фашист. загарбників (зб. оповідань «Кров кличе», 1941; «Ненависть», 1941, та ін.). Сюжети творів Д. здебільшого будуються на істор. фактах, зображення людей і подій відзначається чіткістю, конкретністю і лаконізмом.

Тв.: Оповідання та нариси. К., 1951; Твори, т 1 — 2 К., 1955; Твори. К., 1970; Твори, т. 1 — 2. К., 1989; Рос. перекл. — Избранное. К., 1951; Десну перешли батальоны. М., 1968.

Літ.: Кацнельсон А. Олекса Десняк. К., 1948; Луценко І. А. Олекса Десняк. К., 1951; Сенчук І. В. Олекса Десняк. К., 1961; Про Олексу Десняка. Спогади. К., 1972; Грицай М. Олекса Десняк. К., 1984; Луценко 1. Обеліск у далекому степовому селі. — Ющенко О. Сторінка з дитинства. — Ігнатенко М. Над Десною. «Літературна Україна», 1989, 13 квітня.

В. Х. Косян.

ДЕСЯТИННИКОВ-ВАСИЛЬЄВ (Васильєв-Десятинников) Олександр Миколайович (сценічний псевд. — Василенко; 1832, Полтавщина — р. і м. см. невід.) — укр. актор і драматург. У 1880 — 81 керував власною групою. Автор соціально-побутових драм «Не так склалося, як жадалося» (1898) і «У черкеській неволі» (1900), драми за бібл. сюжетом «Проклятий» (1914), а також інсценізацій «Гайдамаків» Т. Шевченка [«Наймит („Круглий сиротина“)», 1898], «Полтави» О. Пушкіна («Мазепа», 1898), «Пана Твардовського» Ю. Крашевського (феєрія «Пан Твардовський у чортячих лапах», 1914) і «Страшної помсти» М. Гоголя (феєрія «Страшенна помста», 1915).

Літ.: Український драматичний театр, т. 1. К., 1967.

Л. З. Мороз.

«ДЕСЯТЬ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ (1917 — 1927)» — енциклопедично-довідкове видання. Автори — О. Лейтес і М. Яшек. Випущене 1928 (т. 1 — 2) у Харкові (за постановою президії Наук.-дослід. ін-ту Тараса Шевченка) під ред. С. Пилипенка. Перший том — бібліогр. словник, містить грунтовну передмову, де автори визначили мету всього видання: «...підібрати документи — матеріали, які дали б більш-менш закінчене уявлення про літературне десятиріччя» на Україні після Великої Жовтн. соціалістич. революції. 1486 укр. письменників даного періоду включені авторами за принципом: «незалежно від їх ідеологічного напряму та належності до того чи іншого літературного угруповання». Переважна частина літераторів, які увійшли до бібліогр. словника, на той час не мала своїх ккижок, а лише окремі публікації в періодичній пресі.

Надр. короткі біографії (окремі — з фото) та бібліографії укр. письменників демокр. напряму, які продовжували творчо працювати за рад. часу (Х. О. Алчевська, С. Васильченко, М. Чернявський, М. Філянський, Л. Старицька-Черняхівська, М. Могилянський, В. Чередниченко та ін.); письменників — безпосередніх учасників революц. подій та громадян. війни (В. Блакитний, В. Чумак, Г. Михайличенко, А. Заливчий, В. Сосюра, М. Хвильовий, Г. Косинка, Г. Епік, А. Головко, Петро Панч та ін.); письменників — зачинателів укр. рад. л-ри (М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, О. Довженко, Остап Вишня, М. Драй-Хмара, В. Свідзінський, Є. Плужник, В. Поліщук, М. Семенко, М. Йогансен, Ю. Смолич, М. Терещенко, Ю. Яновський та ін.). Вміщено також біобібліогр. відомості про О. Кобилянську, В. Стефаника, Б. І. Антонича, які жили й працювали на Зх. Україні, а також революц. поетів і прозаїків, частина з яких емігрувала до США (І. Кулик), Канади (Мирослав Ірчан), Рад. України (Д. Загул, М. Козоріс, В. Гжицький, В. Кобилянський, А. Шмигельський, Д. Бедзик та ін.). Другий том має назву «Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури». Тут надр., зокрема, маніфести літ.-мист. групи «Гроно», літ. орг-ції «Аспанфут», літ. угруповання «Асоціація комункульту», платформи письменницьких спілок «Плуг» і «Гарт», матеріали про «ВАПЛІТЕ», «Молодняк», ВУСПП тощо.

Готувався третій том під назвою «Темарій. Стилі, жанри. Портрети письменників. Характеристики критиків» (рукопис не знайдено). 1928 видання «Десять років...» відзначено Управлінням науковими установами Народного комісаріату освіти Української РСР премією імені Івана Франка.

Літ.: Тростянецький А. А. Шляхом боротьби та шукань. Процеси ідейно-творчої консолідації письменницьких сил Радянської України. К., 1968; Каспрук В. Варто перевидати. «Друг читача», 1989, 16 лютого.

В. Г. Пугач.

ДЕТАЛЬ ХУДОЖНЯ — один з образних засобів літ.-худож. твору. Правдивість, виразність деталей належать до визначальних рис реалістичного мистецтва. Ф. Енгельс писав, що «реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдиве відтворення типових характерів у типових обставинах» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 37, с. 33). Історія укр. л-ри засвідчує помітну еволюцію Д. х., зростання її функції в системі ін. худож. засобів. Т. Шевченко в повістях «Музыкант» і «Близнецы» підкреслював значення «отделки подробностей». І. Франко прямо пов’язував майстерність Д. х. зі стилем письменника. Визнаним майстром влучної і характеристичної Д. х. є М. Коцюбинський. Д. х. робить зображення особливо відчутним і рельєфним. Точність, виразність, почуття міри у використанні Д. х. співвідносяться з майстерністю, авторським естетич. смаком. В теор. плані розрізняють деталі демонстративні, нейтральні, випадкові; за рівнем змістової наповненості і худож. узагальнення — деталь-знак, деталь-образ, деталь-символ. Роль Д. х. неоднакова у прозі й поезії (поетична мова за природою своєю передбачає більшу насиченість Д. х.), в різних жанрах, у мові героїв і авторській мові. Не слід ототожнювати Д. х. з подробицею, яка не має тієї значущості, що характерна для деталі.

Літ.: Кузнецов Ю. Б. Художня деталь у прозовому творі. «Радянське літературознавство», 1980, № 9; Добин Е. Сюжет и действительность. — Искусство детали. Л., 1981.

Г. М. Сивокінь.

ДЕТЕКТИВНА ЛІТЕРАТУРА (англ. detective — слідчий, від лат. detego — розкриваю, виявляю) — художні твори (романи, повісті, оповідання), сюжети яких побудовані на розкритті таємниці, найчастіше пов’язаної зі злочином. Основоположник Д. л. — амер. письменник Е. По (новели «Вбивство на вулиці Морг», 1841; «Таємниця Марі Роже», 1842 — 43). Широку популярність здобули твори В. Коллінза, А. К. Дойля, Г. Честертона, А. Крісті, Ч. Сноу (Англія), Е. Габоріо, Г. Леру, Ж. Сіменона (Франція), Е. Гарднера, Д. Чейза, Дж. Болла (США), Ф. Дюрренматта (Швейцарія). Після 2-ї світової війни в капіталістнч. країнах поширився т. з. чорний роман, у якому смакуються вбивства, жорстокість, еротика.

Становлення детективу як самостійного жанру у вітчизн. л-рі припадає на 20-і pp. 20 ст. Перші рад. твори Д. л. — повість «Лісовий звір» Д. Бузька (1924), романи «Месс-Менд» М. Шагінян (1924), «Гіперболоїд інженера Гаріна» О. Толстого (1925 — 27). Поєднання детектив, елементів з соціально-побут., пригодницькими, пізнавально-мандрівницькими, науково-фантастичними характерне для окремих творів О. Досвітнього, О. Слісаренка, О. Донченка, М. Трублаїні, Ю. Смолича. В 60 — 70-х pp. з’явилися твори з актуальною соціальною проблематикою, гострими сюжетами; в рос. л-рі — А. Адамова, братів А. і Г. Вайнерів, Ю. Семенова та ін.; в укр. л-рі — романи В. Кашина (цикл «Справедливість — моє ремесло»), повісті й оповідання Р. Самбука («Автограф для слідчого», «Колекція професора Стаха», «Вибух»), І. Кирія («Сліди під вікнами»), В. Кохана («Незвичайний злочин»), О. Круковця, В. Тимчука, П. Угляренка, М. Ярмолюка та ін.

Єдиного погляду на типологію жанру Д. л. не вироблено. За тематикою виділяються соціальний, політичний, воєнний і кримінальний детектив; за способом організації сюжету — «чистий», типажний, парадоксальний (інтелектуальний), гротескно-фантастичний; за стильовими ознаками — публіцистичний, психологічний, гумористичний тощо. Детектив тяжіє до динамічної композиції, інформаційної насиченості. Він взаємопов’язаний з пригодницькою літературою, активно запозичує здобутки ін. жанрів і впливає на їхній розвиток.

Літ.: Райнов Б. Черный роман. М., 1975; Модестова Н. Комиссар Мэгрэ и его автор. К., 1973; Вулис А. Поэтика детектива. «Новый мир», 1978, № 1; Славинський М. За законами жанру. В кн.: Високе покликання. К., 1978; Славинський М. Рівняння з багатьма невідомими. В кн.: Подорож без кінця. К., 1986.

М. Б. Славинський.

«DÉUS EX MÁCHINA» (лат., букв, — бог з машини) — несподівана розв’язка дії в давньогрец. трагедії з появою над сценою божества за допомогою спец. підйомної машини — еореми. Божество пояснювало суть заплутаних подій, визначало долі героїв, карало винних. Такий спосіб фабульної розв’язки застосував, напр., Евріпід у трагедіях «Медея» та «Іфігенія в Тавріді». Проти цього прийому виступав Арістотель. У переносному значенні вираз «D. ex m.» вживають, коли йдеться про механічне, не вмотивоване розвитком подій розв’язання конфлікту внаслідок неочікуваної появи якоїсь особи. Так, у драматургії 18 ст. справедливість встановлювалася особливим персонажем — резонером, який несподівано з’являвся наприкінці дії.

В. Я. Маслюк.

ДЕ ФІЛІППО (De Filippo; справж. прізв. — Пассареллі) Едуардо (24.V 1900, Неаполь — 1.XI 1984, Рим) — італ. драматург, режисер, актор. Реформатор діалектного неапол. театру. Літ. діяльність почав у 20-х pp. Зазнав переслідувань з боку фашист. режиму. Творчі принципи Де Ф. формувалися під впливом Р. Вівіані і Л. Піранделло. Світову славу здобув комедіями «Неаполь-мільйонер» (1945; авт. екранізація 1950), «Ох. ці мені привиди!» (1946; авт. екранізація 1954), «Філумена Мартурано» (1947; 1964 режисер В. Де Сіка зняв за п’єсою фільм «Шлюб по-італійському»), «Брехня на довгих ногах» (1948), «Страх номер один» (1951), «Моя сім’я» (1956), «Субота, неділя, понеділок» (1960), «Мистецтво комедії» (1965), «Контракт» (1967), «Монумент» (1970) та ін. Близький до неореалізму, театр Де Ф. з його принциповістю у викритті негативних сусп. явищ став втіленням протесту проти соціальної несправедливості. Де Ф. знімався в кіно. На Україні поставлено ряд його п’єс: «Філумена Мартурано» (Київ. укр. театр ім. І. Франка, 1957; Київ. рос. театр ім. Лесі Українки, 80-і pp.), «Вертеп пана Куп’єлло» (Дніпроп. укр. театр ім. Т. Шевченка, 1966), «Циліндр» (Київ. молодіжний театр, 1983), «Людина і джентльмен» (театр-студія при Київ. театр. ін-ті, 1989). Укр. мовою окр. п’єси Де Ф. переклали А. Перепад» та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Мэр района Санита. М., 1962; Театр. М., 1983.

Літ.: Гаккебуш В. Театр національної вулиці. «Всесвіт», 1962, № 8.

О. Є.-Я. Пахльовська.

ДЕФО (Defoe) Данієль (бл. 1660, Лондон — 26.IV 1731, там же) — англ. письменник, публіцист. Один з основоположників англ. і європ. реалістич. роману епохи Просвітительства. Закінчив у Лондоні духовну академію, але відмовився бути священиком. Вів активну публіцистич. діяльність, виступав з проектами політ., екон. і соціальних реформ. Захищав інтереси пуритан. буржуазії, але в деяких статтях порушував загальнодемокр., прогрес. ідеї («Нариси проектів», 1697; «Клопотання вбогої людини», 1698, та ін.). У віршованій сатирі «Чистокровний англієць» (1701) виступив проти аристокр. пихи дворян. Д. належать пригоди. («Капітан Сінглтон», 1720; «Історія полковника Жака», 1722) та крутійські («Молль Флендерс», 1722; «Роксана», 1724) романи. У книгах «Історія війн Карла XII» (1715), «Безстороння історія життя і діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії» (1723) є згадки про Полтавську битву. Всесвітню славу приніс Д. роман «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719 — 21), в якому реалізувалися просвітительські уявлення про людину в її зв’язках з природою, прославлено відвагу і стійкість у складних життєвих обставинах. Відомі численні наслідування, переробки та перекази роману Д., зокрема, укр. мовою — Б. Грінченка (1891), А. Павеяцького (1900), В. Отамановського (1917), Г. Орлівни (1927) та ін. Т. Шевченко згадав цей твір в автобіогр. повісті «Художник» і створив малюнок «Робінзон Крузо» (1856).

Тв.: Укр. перекл. — Робінзон Крузо. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. М., 1971; Счастливая куртизанка, или Роксана. М., 1975; Молль Флендерс. М., 1978; Робинзон Крузо. — История Полковника Джека. Минск, 1987.

Літ.: Аникст А. Даниель Дефо. М., 1957; Гавришків Б. Безсмертний твір Даніеля Дефо на Україні. «Всесвіт». 1960, №. 9; Урнов Д. М. Дефо. М., 1990.

В. П. Березинський.

ДЕ ФРІС Тейн (1907) — нідерл. письменник. Див. Фріс Тейн де.

ДЕХОТІ Абдусалом Пірмухаммад-заде (14.III 1911, кишлак Багімайдан, побл. Самарканда — 30.I 1962, Душанбе) — тадж. рад. письменник. Член КПРС з 1941. Збірки «Здобуток Жовтня» (1934), «Вірші та оповідання» (1940) — про соціально-екон. перетворення в тадж. селі, розкріпачення жінки. У зб. «Вибрані вірші» (1945) переважає тема героїки Великої Вітчизн. війни. Деякі вірші Д. стали піснями. Писав п’єси («Світло в горах», 1948: «Повість про Таріфходжаєва», 1953, у співавт. з Б. Рахім-заде), сатир. оповідання, твори для дітей (кн. «Подарунок малюкам», 1954). Упорядник збірника «Таджицький народний гумор» (1938). Переклав вірш Т. Шевченка «Готово, парус розпустили!». Автор передмови до тадж. видання «Збірка поезій» Т. Шевченка, статей про укр. поета («Найкраща пам’ять», «В сім’ї вольній, новій», обидві — 1961). Окремі твори Д. переклав. В. Бичко.

Тв.: Укр. перекл. — Пустунець. В кн.: Рідний дім. К., 1972; Рос. перекл. — Идет проточная вода. Душанбе, 1957; Озорной барашек. Душанбе, 1986.

ДЕЦИМА (від. лат. decima — десята), еспінела (за іменем ісп. поета 16 ст. Еспінеля) — строфа з 10 рядків, що римується за схемою abbaaccddc. За класичною поетикою, перший чотиривірш містив вихідну колізію, останній — її розв’язку, після 4-го і 6-го рядків передбачалася зупинка в розвитку теми. Д. виникла й широко вживалася в ісп. поезії, зокрема у віршовій формі глоси (в серед. віки та епоху Відродження). Під терміном «децима» інколи розуміють 10-рядкову одичну строфу, характерну для рос. та укр. поезії 18 ст. Найуживаніша її форма — поєднання чотиривірша abab з шестивіршем ccdeed. Рядками чотиристопного ямба, укладеними в такі строфи, написано оди М. Ломоносова, Г. Державіна, «Вольність» О. Радищева. Одичну строфу застосовували Ігнатій Максимович в «Оді на перший день травня 1761 року» та І. Котляревський в «Енеїді» й «Пісні на Новий 1805 год... князю Олексію Борисовичу Куракіну».

Н. П. Чамата.

«ДЕШЕВА ЧИТАЛЬНЯ» — літ. журнал, виходив 1913 у Львові (видано два номери). Ред. і видавець — публіцист М. Нискоклон. Публікував твори класиків укр. л-ри (поема «Катерина» Т. Шевченка, оповідання «Стрілець» Ю. Федьковича), переклади з зарубіж. л-р (повісті «Злочин на улиці Морг» Е. По, «Кришталевий корок» М. Леблана). 1914 замість «Д. ч.» виходив ілюстрований освітньо-літ. журн. «Товариш».

Я. Р. Дашкевич.

ДЕШИФРУВАННЯ ПИСЕМНОСТІ (від франц. déchiffrer — розбирати, розгадувати) — відновлення розуміння невідомої або забутої писемності чи мови. Розрізняють власне дешифрування та інтерпретацію. Якщо писемність відома, а мова невідома (хеттська клинописна, давньоеламська, етруська та ін.), вдаються до інтерпретації мови; коли мова відома, а писемність невідома (грец. мова Кіпру, кріто-мікенські написи), здійснюють Д. п.; якщо невідомі і писемність, і мова (єгип. та лувійські ієрогліфи, аккадський клинопис та ін.), потрібні й Д. п., й інтерпретація. Для одержання повного Д. п. використовують білінгви, тобто паралельні тексти на відомій і невідомій мовах (напр., при дешифруванні єгип. ієрогліфів). Для Д. п. (особливо за наявності великих текстів) використовують ЕОМ (напр., рад. вчені для дешифрування писемності майя). Остання з дешифрованих мов — еблаїт (раніше невідома семітська мова, глиняні таблички з клиноподібними написами цією мовою датують 2400 — 2250 до н. е., знайдено їх 1975 на тер. Сірії). Найбільший внесок у Д. п. зробили Ж. Ф. Шампольйон, Г. Ф. Гротефенд, Б. Грозний, М. Вентріс, Дж. Чедвік і Ю. В. Кнорозов.

Літ.: Фридрих И. Дешифровка забытых письменностей и языков. М., 1961.

Ф. О. Нікітіна.

«ДЕЛО» — літ.-політ. (до 1868 — наук.-літ.) журнал. Видавався 1866 — 88 в Петербурзі щомісяця. Офіц. ред. до 1880 — М. Шульгін, видавець і фактич. ред. — Г. Благосвєтлов, з 1880 — П. Биков. До 1884 продовжував демокр. традиції журн. «Русское слово». Вів гостру боротьбу з реакц. л-рою, захищав демокр. високоідейне мист-во, гол. героєм л-ри проголошував трудящу людину тощо. Публіцистич. відділ був провідним у журналі. Серед його співробітників — Д. Писарєв, П. Ткачов, М. Шелгунов, B. Берві-Флеровський, П. Гайдебуров, С. Кравчинський (Степняк), К. Станюкович та ін. Друкувалися твори Г. Успенського, Ф. Решетникова, П. Засодимського, Д. Маміна-Сибіряка, з іноз. авторів — Ф. Шпільгагена, В. Гюго, Е. Золя, Ш. Петефі, Г. Мопассана, А. Доде, Р. Джованьйолі, Е. Ожешко. В «Д.» було вміщено відгуки про творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Костомарова, Д. Мордовця, статті C. Подолинського, кілька статей присвячено Галичині.

О. А. Кузьменко.

«ДЕННИЦА» — літ. альманах. Вийшов у трьох книгах (1830, 1831, 1841) у Москві. Видавець — М. Максимович. Тут опубліковано твори О. Пушкіна (перша і друга сцени трагедії «Борис Годунов», поезії тощо), А. Дельвіга, П. В’яземського, Є. Баратинського, Д. Веневітінова, М. Язикова та ін. Друкувалися річні «Огляди російської словесності» І. Киреєвського, високо оцінені О. Пушкіним і В. Бєлінським. Вміщено повісті та оповідання на укр. тематику О. Сомова («Ночівля гайдамаків»), М. Максимовича («Марко Багатий», «Веселі злидні»).

Літ.: Данилов В. В. «Денница», альманах М. А. Максимовича. «Русский филологический вестник», 1915, № 3.

Л. І. Гольденберг.

«ДЕННИЦА» («Jutrzenka») — літ. газета. Виходила 1842 (двічі на місяць) і 1843 (щомісяця, під назвою «Славянское обозрение») у Варшаві рос. і польс. мовами. Редактор і видавець — П. Дубровський. Орієнтувалася на ідеї народності та слов’ян. єдності, сприяла вивченню і зближенню культур слов’ян. народів. Висвітлювала питання розвитку слов’ян. л-р. Уміщувала літ.-крит. статті, рецензії, етногр. та фольклорист, матеріали, розвідки, присвячені проблемам нац. мов (зокрема, ст. «Доля галицько-руського язика» й. Левицького та ін.). Друкувалися слов’янознавчі праці П. Й. Шафарика, Й. Йордана, Я. А. Смолера, І. К. Пуркинє, В. Мацієвського та ін. Опубл. огляди серб., чес. і польс. л-р, а також один з перших літ.-крит. нарисів нової укр. л-ри «Малороссийская литература» Ф. Євецького. Тут співробітничав О. Євецький. В «Д.» надр. рецензію на поетичну зб. «Pienia» T. Падури, уривок з листа І. Срезневського тощо.

Л. І. Скупейко.

«ДЕТСКАЯ ЛИТЕРАТУРА» — вид-во дит. л-ри системи Держкомвидаву РРФСР. Засн. 1933 в Москві за участю М. Горького (до 1963 — Детгиз). Має відділення в Ленінграді. Випускає рос. л-ру, твори письменників ін. народів СРСР, ззрубіж. країн, фольклор. твори, праці з філософії та естетики, екології й охорони природи, науково-художню, фантаст., пригодницьку і критико-бібліогр. л-ру. Видає і перевидаа книги популярних рос. рад. дитячих письменників — С. Маршака, К. Чуковського, С. Михалкова, А. Варто, М. Носова та ін. Виходить серія «Библиотека мировой литературы для детей» (з 1976) в 50 томах, альм. «Мир приключений». Випущено серії «Мои первые книжки», «Книга за книгой», «Школьная библиотека», «Золотая библиотека», «Поэтическая библиотечка школьника» та ін. У рос. перекладі опубл. багато творів укр. л-ри: зб. «Українські народні казки» (за ред. М. Рильського), твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки. І. Франка, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, П. Тичини, М. Рильського, О. Гончара, М. Стельмаха, П. Воронька, Н. Забіли, О. Іваненко, Ю. Збанацького, О. Копиленка, М. Трублаїні, В. Близнеця, Д. Павличка, М. Вінграновського Вс. Нестайка, Н. Бічуї, В. Кави та ін. «Д. л.» видала кн. «Дитяча література України» Ю. Ярмиша (1982). При вид-ві є Будинок дитячої книги. Вид-во нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора (1969) і Дружби народів (1983).

О. С. Виноградов.

«ДЕТСКАЯ ЛИТЕРАТУРА» — літ.-крит. і бібліогр. журнал, орган СП СРСР, СП РРФСР та Держкомвидаву СРСР і Держкомвидаву РРФСР. Засн. 1932 в Москві як бюлетень Критико-бібліогр. ін-ту, виходив тричі на місяць, 1933 — 35 видавався щомісяця (1933 — 34 — під назвою «Детская и юношеская литература»), 1936 — 41 — як літ.-крит. і бібліогр. журнал, орган ЦК ВЛКСМ. Після багаторічної перерви почав знову виходити з січня 1966, щомісяця, під тепер. назвою. Висвітлює питання теорії та історії дит. л-ри, проблеми і тенденції сучас. вітчизн. і зарубіж. л-ри та критики для дітей і підлітків, проблеми виховання і навчання підростаючого покоління, дит. читання, оформлення книг. У журналі друкувалися матеріали 1-ї Всесоюзної наради з питань дит. л-ри (1936), на якій виступала і укр. письменниця Н. Забіла. Вміщувалися анотовані покажчики книг для позакласного читання у поч. класах школи, списки нових книг. Значну увагу журнал приділяє пропаганді л-ри і мист-ва народів СРСР, у т. ч. України. Зокрема, рекомендувалися твори Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка. Лесі Українки, О. Донченка, Н. Забіли, М. Трублаїні, М. Пригари, П. Байдебури та ін., а також переклади укр. мовою творів класиків рос. і зарубіж. л-р. Журнал систематично знайомить читачів з худож. і публіцистичними творами, літ.-крит. статтями укр. авторів Н. Забіли, Ю. Смолича, Ю. Збанацького, В. Козаченка, Б. Чалого, Ю. Ярмиша та ін. Рецензувались книги В. Близнеця, Н. Бічуї, П. Воронька, М. Вінграновського, О. Гончара, Ю. Збанацького, В. Кави та ін. До 60-річчя утворення СРСР один з номерів (1982, № 10) було присвячено л-рі і мист-ву УРСР для дітей. Поряд із статтями, рецензіями укр. авторів у номері надруковано бібліогр. словник «Дитячі письменники України», списки «Лауреати республіканської літературної премії імені Лесі Українки» та «Лауреати премії Ленінського комсомолу України імені М. Островського», покажчик «Література і мистецтво України на сторінках журналу».

Н. М. Рева.

ДЖАВАД Ахмед (справж. — Ахунзаде Джавад Мамедалі оглу; 1892, с. Сейфалі, тепер Шамхорського р-ну — 1937) — азерб. рад. поет. перекладач. Дореволюц. творчість пройнята абстракт. романтизмом (зб. «Гошма», 1916). У поезії пожовтневих років («Хіба ж ми не брати». 1929; «Кура», 1930; «Москва», 1935; «Свято Першотравня», 1936, та ін.) писав про нове життя, дружбу народів, любов до Батьківщини. Переклав ряд творів В. Шекспіра, О. Пушкіна, Щ. Руставелі. Його переклади поеми «Наймичка», віршів «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі» та ін. поезій Т. Шевченка вміщені в азерб. виданні «Кобзаря» (1934). Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

А. Абдулла.

ДЖАВАХАДЗЕ Вахтанг Романозович (29.VII 1932, Кутаїсі) — груз. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1963. Закінчив 1956 Тбілїс. ун-т. Осн. збірки: «Улюблені вітри» (1959), «Вулиці після дощу» (1963), «Тисяча сонць» (1968), «Південь» (1970), «Сьома» (1974), «Березень, квітень, травень» (1977), «Журавлиний ключ» (1978), «І так далі» (1983), «Я скажу тобі» (1989). Поезія Д. відзначається ориг. формою, у ній відчутний сильний іронічно-пародійний струмінь. Автор худож.-публіцистич. кн. про груз. поета Г. Табідзе «Незнайомий» (1988). У перекладі Д. вийшли «Поеми» В. Маяковського (1975), зб. віршів з л-р народів СРСР «Лірична мозаїка» (1981). Переклав окремі поезії Лесі Українки («Земля! земля!», «Хто не жив посеред бурі...»), В. Сосюри («Любіть Україну»), В. Чумака («Я порву ті вінки...»), С. Олійника («Лист малої Оксани до тьоті поетеси»), В. Блакитного, М. Терещенка, П. Усенка, Л. Первомайського, В. Швеця, Я. Шпорти, Г. Бойка та ін. Деякі вірші Д. переклав П. Воронько.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1969; «Важкі кораблі одягають бронею...». «Донбас», 1969, № 3; Рос. перекл. — Журавлиний клин. Тбилиси, 1986.

Літ.: Доиашвили Т. «И все же я не согласен с Магелланом». «Литературная Грузия», 1979, № 7.

О. П. Синиченко.

ДЖАВАХІРІ (Аль-Джавахірі) Мухаммед Махді (1905, Наджеф) — ірак. арабський поет і громад. діяч. За патріотичну, антиімперіалістичну діяльність зазнав переслідувань. Жив в еміграції (Іран, Сірія, Єгипет, Чехо-Словаччина). Був членом Всесв. Ради Миру, депутатом парламенту, головою СП Іраку, видавав газети. Пише в дусі класичних реаліст. традицій. У своїх творах відстоює ідеї нац.-визв. боротьби, соціального прогресу і миру. Автор збірок «Арена літератури» (1923), «Між відчуттям і почуттям» (1927), «Пошта з чужини» (1965), «Пошта з повернення» (1969), «О, ти, що не можеш заснути» (1971), «Хвилювання» (1972), кількох «Диванів» (1935 — 1967). Ряд віршів, зокрема касид, присвятив нашій країні («Севастополь», 1942, та ін. — про героїзм рад. людей під час Великої Вітчизн. війни). Окремі вірші Д. переклала Є. Бринцева.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт». 1970 № 6; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Азии, М., 1957; [Вірші]. В кн.: Современная арабская поэзия. М., 1961; [Вірші]. В кн.: Земля добра и света. Душанбе, 1980.

Літ.: Трегулова Г. Поэт-трибун. «Современный Восток», 1959, № 12.

Ю. М. Кочубей.

ДЖАВАХШІВІЛІ Михайло Савич [справж. прізв. — Адамашвілі; 8 (20).XI 1880, с. Церакві, тепер Марнеульського р-ну — 1937] — груз. рад. письменник. Навчався 1897 — 1901 в Ялтинському уч-щі садівництва та виноградарства. В 1906, притягнений до суду за антиурядові статті, таємно виїхав за кордон. Слухав лекції в Паризькому ун-ті, мандрував по країнах Європи та Америки. 1909 вернувся на батьківщину, видавав журн. «Ері» («Нація»). За прогрес. спрямованість журнал був закритий, а Д. висланий з Грузії. В романі-памфлеті «Квачі Квачантірадзе» (1924), романах «Хізани Джако» (1925; в укр. перекладі — «Покидьки життя», «Завала») та «Гіві Шадурі» (1928) показав крах старого світу, народження нових соціальних відносин, нової психології. У філос. романі «Білий комірець» (1926) порушує проблеми цивілізації, прогресу людства. Визначне місце в груз. рад. л-рі зайняв істор.-героїчний роман «Арсен з Марабди» (1933; укр. перекл. — 1936, 1959, 1971), сюжетна основа якого пов’язана з долею нар. героя, борця проти кріпосництва й самодержавства Арсена Одзелашвілі. Революц. події 1905, їхній інтернац. характер відобразив у романі «Доля жінки» (1936). Автор оповідань, нарисів і публіцистич. статей. Переклав ряд творів Г. Мопассана, Г. Сенкевича, А. Чехова. Окремі твори Д. переклали Г. Наморадзе, О. Сорока та В. Левицький. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Укр. перекл. — Два сини. Х., 1930; Покидьки життя. Х., 1930; Збірка оповідань. Х., 1930; Завала. Х., 1931; Арсен з Марабди. К., 1971; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. Тбилиси, 1969 — 75; Романы. — Рассказы. Тбилиси, 1987.

Літ.: Радиани Ш. Михаил Джавахишвили. Тбилиси, 1958.

Р. Ш. Чилачава.

ДЖАГАРОВ Георгій Георгієв (14.VII 1925, с. Бяла, тепер Бургаської обл.) — болг. поет, драматург, громад. діяч, нар. діяч культури НРБ з 1971. Член БСП з 1945, а з 1966 — член її ЦК. Заст. голови Держ. Ради НРБ з 1971. Закінчив 1954 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Зб. віршів «Мої пісні» (1954) присвятив антифашист. Рухові Опору, в якому брав активну участь. Збірки «Лірика» (1956), «В хвилини мовчання» (1958), «Вірші» (1970, 1971, 1972), «Інколи» (1975) та «Сповідь» (1984) — про радощі, страждання й тривоги сучасників, їхню боротьбу за соціальні ідеали. Поезія Д. — широкого стильового діапазону, сповнена глибокого ліризму. У драмах «Двері зачиняються» (1960), «І завтра буде день» (1962), «Прокурор» (1965), «Ця маленька земля» (1974) Д. порушує морально-етичну проблематику сьогодення. Кілька разів відвідав Рад. Союз, бував на Україні (у Києві, Дніпропетровську, Одесі). П’єсу «Ця маленька земля» ставили театри Житомира (1977), Тернополя (1978). Укр. мовою твори Д. виходили в перекладі Д. Павличка, Д. Білоуса, В. Ткаченко, Р. Лубківського, Л. Копиленка та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Прокурор. К., 1968; Пересторога. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974: [Вірші]. «Всесвіт». 1986. № 2; Рос. перекл. — На колени не падать! М., 1961; Птицы против ветра. М., 1972; Времена года. М., 1981.

Літ.: Зарев П. Георгий Джагаров. В кн.: Зарев П. Панорама болгарской литературы, т. 2. М., 1976; Бояджієва В. Роздуми про драматургію Георгія Джагарова. «Всесвіт», 1977, № 3.

В. О. Захаржєвська.

ДЖАЛІЛ Рахім (3.VI 1909, м. Ходжент, тепер Ленінабад — 10.Х 1989, Ленінабад) — тадж. радянський письменник, народний письменник Таджицької РСР з 1979. Член КПРС з 1943. Осн. тематика ранніх творів — викриття шкідливих пережитків старого світу, боротьба за рівноправність жінки (зб. поезій «Хвилі перемоги», 1933; збірки оповідань «Мрія», 1936; «Частина повісті», 1940). Образи фронтовиків і трудівників тилу змалював у зб. «Оповідання воєнного часу» (1944). Збірки «Друге життя» (1949), «Весна» (1950), «Оповідання» (1954) присвячено післявоєнному будівництву. Автор романів «Безсмертні люди» (укр. перекл. — «Пулат і Гульру», 1949) і «Шураб» (1959 — 67) — про громадян. війну і встановлення Рад. влади в Таджикистані та дружбу народів, збірок оповідань «Хаміда» (1961), «Натхнення» (1973), «Повернення з раю» (1976), «Мінливість долі» (1981), докум. повісті «Обитель серця» (кн. 1, 1970; рос. перекл. — «Дом родной», 1973; кн. 2, 1983). Пише і для дітей. Дія п’єси «Дві зустрічі» (1943) відбувається на Україні.

Переклав кілька поезій І. Франка. Опублікував ст. «Тарас Шевченко» (1933). Окремі твори Д. переклали Н. Андріанова і М. Чумаченко.

Тв.: Укр. перекл. — Пулат і Гульру. К., 1957; Поїздка до Леніна. «Прапор», 1972, № 12; Рос. перекл. — Девушка из мрамора. М., 1978; Дом родной, кн. 1 — 2. М., 1973 — 88.

ДЖАЛІЛЬ Муса [справж. — Залілов Муса Мустафович; 2 (15).II 1906, с. Мустафіно, тепер Оренб. обл. — 25.VIII 1944, Берлін] — татар. рад. поет, Герой Рад. Союзу (1956, посмертно). Член КПРС з 1929. Закінчив 1931 Моск. ун-т. 1942 тяжко поранений на фронті потрапив у полон. У концтаборі очолював підп. антифашист. орг-цію. Страчений у Моабітській тюрмі. Поезії Д. пройняті гордістю за подвиги народу, почуттями дружби та інтернаціоналізму (зб. «Орденоносні мільйони», 1934; поеми «Джин», 1939, «Листоноша», 1941, та ін.). Створив лібретто опер Н. Жиганова «Ільдар» (1941) та «Золотоволоса» (1941; Держ. премія СРСР, 1948).

Вірші воєнних років сповнені оптимізму, віри в перемогу над фашизмом: «З госпіталю» (1941), «Перед атакою» (1942), зб. «Листи з окопу» (1944) та ін. Поезії Д., написані 1942 — 44, ввійшли до зб. «Моабітський зошит» (1953; Ленінська премія, 1957). Бував на Україні, брав участь у святкуванні 125-річчя від дня народження Т. Шевченка в Києві й Каневі. Любов до українського народу звучить у віршах Д. «Братерство», «Україні», «Матрос Штепенко».

Брав участь у виданні татар. мовою «Кобзаря» Т. Шевченка (1939), переклав кілька його поезій (поеми «Наймичка», «Якби тобі довелося» та вірш «Не завидуй багатому»), написав ст. «Вчитися в Шевченка» (1939). Окремі твори Д. переклали П. Тичина, М. Вінграновський, Б. Степанюк, Л. Горлач, П. Скунць, В. Забаштанський, В. Мордань, Д. Чередниченко, О. Новицький, Ю. Сердюк, Р. Лубківський, В. Женченко та ін. Мусі Джалілю присвятили вірші П. Тичина, М. Тарновський, Д. Павличко, С. Тельнюк, І. Гущак, Ф. Гарін та ін. За творами Д. композитор Ю. Мейтус написав ряд романсів.

Тв.: Укр. перекл. — Чотири квітки. К., 1972; Мої пісні. В кн.: З вогненних літ. К., 1975; Моабітський зошит. К., 1986; Рос. перекл. — Избранные произведения. Л., 1979; Лирика. М., 1984; Сквозь бури. М., 1986; Пылай моя песня. М., 1989.

Літ.: Джаліль А. Кілька слів про Мусу Джаліля. «Вітчизна», 1957, № 7; Лубківський Р. Пелюстки червоної ромашки. «Жовтень», 1966, № 2; Грузман З. М. Павло Тичина про Мусу Джаліля. «Радянське літературознавство», 1974, № 2; Махмудов А. Образ поета-борця. «Радянське літературознавство», 1976, № 7; Боздвиженский В. Г. Поэзия Мусы Джалиля. Казань, 1981; Тичина П. Муса Джаліль у Києві. — [Мусі Джалілю]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 3. К., 1984; Хамматов Ш. Х. Муса Джалиль — солдат партии. Казань, 1984; Мустафин Р. А. Муса Джалиль. Казань, 1986; Єнакієв Р. Два співці. «Вітчизна», 1986, № 4; Тичина П. [Муса Джаліль]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 9. К., 1987; Хамматов Ш. Х. Муса Джалиль — интернационалист Казань, 1988; Бикмухаметов Р. Муса Джалиль. М., 1989; Ахметзянова Н. А., Камалова Р. С., Каримуллин А. Г. Муса Джалиль. Библиографический указатель. 1919 — 1973. Казань, 1976; Ахметзянова Н. А., Камалова Р. С., Гиния Р. Г. Муса Джалиль. Указатель литературы 1974 — 1984. Казань, 1987.

І. М. Давидова.

ДЖАМБУЛ ДЖАБАЄВ [16(28).II 1846, Семиріччя — 22.VI 1945, Алма-Ата) — казах. поет-акин. У творах дореволюц. періоду (пісні-імпровізації «Скарга», «Доля бідняка», «Чорний указ», «Пісня гнівного серця», «Собака бая Кадирбая» та ін., казка «Хан і акин») викривав тогочасний держ. лад, засуджував казах. знать, чиновників, порушників норм громад. та побут. моралі. Після Великого Жовтня у піснях «З’їздові більшовиків», «Десятому з’їздові», «Пісня про життя», «Алатау», «Радянський Союз» та ін. утверджував соціалістич. лад. Картини минулого і сучасного відтворив у поемі «Моє життя». У творах періоду Великої Вітчизн. війни закликав до непримиренної боротьби проти нім.-фашист. загарбників, звеличував братерство рад. народів («Москві», «Ленінградці, діти мої!», «На смерть сина» та ін.). Ряд творів присвятив Україні, дружбі укр. і казах. народів («Дружба народів»), Т. Шевченку («Пісня про життя», «Тарас»), П. Тичині («Моєму синові Павлу Тичині»). 1938 на батьківщині Д. Д. відбулася зустріч старого акина з групою укр. письменників — П. Тичиною, М. Бажаном, О. Десняком, Т. Масенком та ін. Цю подію відображено в ст. «Поет народу» М. Бажана, вірші «Привітання Джамбулу» П. Тичини, нарисі «В гостях у Джамбула» О. Десняка. Окремі твори Д. Д. переклали П. Тичина, М. Бажан, І. Муратов, М. Терещенко, Ф. Скляр, Т. Масенко, Я. Шпорта, А. Кацнельсон, В. Швець та ін. Лауреат Державної премії СРСР, 1941.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1952; Пісня щирого серця. К., 1952; Моєму синові Павлу Тичині. В кн.: Павлові Тичині. К., 1961; Дружба народів. В кн.: За Радянську Україну. К., 1974; Лист до сина. В кн.: В боях кувалась перемога. К., 1980; [Твори]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 2. К., 1986; Рос. перекл. — Избранное. М., 1986: Моя Родина, т. 1 — 2. Алма-Ата, 1987.

Літ.: Бажан М. Поет народу. «Літературна газета», 1938, 12 травня; Масенко Т. В юрте Джамбула. «Дружба народов», 1941, № 8; Рітман-Фетісов М. І. Мистецтво імпровізації у Джамбула. «Радянське літературознавство», 1949, № 10; Десняк О. В гостях у Джамбула. В кн.: Десняк О. Твори, т. 2. К., 1955; Зелинский К., Джамбул. М., 1955; Тичина П. Привітання Джамбулу. — Джамбул. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 2; т. 8, кн. 1. К., 1984 — 86.

О. Г. Астаф’єв.

ДЖАМІ Абдуррахман Нуріддін Ібн-Ахмад (7.XI 1414, м. Джам, побл. м. Нішапур, тепер остан Хорасан, Ісламська Республіка Іран — 9.XI 1492, м. Герат, тепер на території Республіки Афганістан) — перський і тадж. поет, філолог, філософ і музикознавець. Здобув освіту в Гераті й Самарканді. Гуманізм, висока художність і змістовність творів Д. забезпечили йому широку популярність. Після смерті мусульманська церква визнала його святим. Залишив велику поетич. і наук. спадщину — газелі й касиди, праці з історії, л-ри й філософії суфізму. 1479 уклав свій перший диван, куди ввійшли юнацькі поезії, а 1481 — т. з. старечий диван. У 1480 — 87 написав цикл поем «Сім корон, або Сузір’я Великої Ведмедиці» — романтичних («Саламан і Абсаль», «Юсуф і Зулейха», «Лейлі і Меджнун») та філос.-дидактичних («Дарунок благородним», «Чотки праведників», «Книга мудрості Іскандера», «Золотий ланцюг»). Автор трьох збірок газелей, кн. худож. прози «Бахаристон» («Весняний квітник», 1487), «Трактату про музику», філос. праці «Дихання широкої приязні» (обидві — 1476 — 78). Д. синтезував усі ідейно-худож. досягнення красного письменства попередніх століть мовою дарі. З його школи вийшов А. Навої, який називав себе учнем і послідовником Д. У вітчизн. сходознавстві найповніше творчість Д. висвітлив його перший дослідник А. Кримський (капітальна праця «Исторія Персіи, ея литературы и дервишеской теософіи». М., 1903, куди включив і власні переклади творів Д. рос. мовою); опублікував в Енциклопед. словнику Брокгауза і Єфрона статті «Джамі» і «Перська література». А. Кримський першим переклав укр. мовою кілька творів Д., вірш «Я ішов. Ти поклонилась» включив у свою вступ, статтю до зб. «Перские лирики X — XV вв.» (М., 1916). 1917 цей переклад передруковано в журн. «Шлях»; ще чотири його переклади з Д. подано разом з передмовою в кн. «Пальмове гилля» (ч. 3, 1922). Окремі вірші Д. переклав В. Мисик.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 1. К., 1972; [Вірші]. В кн.: Мисик В. Твори, т. 2. К., 1983; Весняний квітник. Квітник другий. «Гроно», 1985, в. 1; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 4. Душанбе, 1972 — 81.

Літ.: Раджабов М. Абдурахман Джами и таджикская философия XV века. Душанбе, 1968; Курбанмамадов А. Эстетика Абдурахмана Джами. Душанбе, 1984; Афсахзод А. Лирика Абд ар-Рахмана Джами. М., 1988.

О. А. Шокало.

ДЖАМІЛЬ Ахмед (справж. — Джамільзаде Ахмад Саттар оглу; жовтень 1913, Єреван — 24.ЇХ 1977, Баку) — азерб. рад. поет. Закінчив 1933 Азерб. пед. ін-т (Баку). В роки Великої Вітчизн. війни писав про героїзм і мужність рад. людей (поезії «Прийди, світанку», «Обручка» та ін.). У збірках «Підвалини» (1951), «Поезії» (1957), «Весняні промені» (1964), «Свято народів» (1972) та ін. славив мир, працю і братерство народів. У його перекладі опубл. поеми «Фауст» И. В. Гете, окремі твори М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Маяковського, О. Твардовського, С. Маршака, А. Ісаакяна, Р. Гамзатова. Переклав також ряд віршів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. Казань, 1959; Цветы Ширвана. М., 1965.

А. Абдулла.

ДЖАНГАЗІЄВ Муса (23.III 1921, с. Карасакал, тепер Сокулуцького р-ну) — кирг. рад. письменник, нар. поет Кирг. РСР з 1981. Член КПРС з 1941. Закінчив 1948 Респ. партійну школу при ЦК Компартії Киргизії, 1956 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор творів для дітей — збірок віршів «Дитинство» (1950), «Моє щастя» (1965), «Діти — моє життя» (1971), «Радію» (1975), «Квіти мого життя» (1980), «Гірське пасмо» (1983) і «Минають роки» (1986); повістей «Нерозлучні друзі» (1953), «Співчуваючі» (1966) та ін. Письменник глибоко проникає в дитячу психологію, життєві події, людські долі, його захоплює краса рідної природи. Учасник Декади кирг. л-ри і мистецтва на Україні (1971). Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1971). Окремі твори Д. переклали П. Гордійчук, Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — Іссик-Кульська симфонія. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Неспокійні вихованці. К., 1972; Там, де теплий синій Іссик-Куль. К., 1978; Рос. перекл. — Снега вершин. М., 1971; Мой дом в золотой долине. М., 1976; Пою жизнь. М., 1987.

Б. П. Степанюк.

«ДЖАНГАР» — калмицький нар. героїчний епос. Створений у 15 ст. У «Д.» оспівано подвиги 12 калм. богатирів і їхнього ватажка Джангара, які захищають казкову країну Бумбу, де завжди панують щастя й добробут. В епосі відображено надії й сподівання калм. народу, його багатовікову боротьбу за свободу батьківщини. Про існування епосу було відомо ще у 18 ст., першу замітку про нього надр. 1804. В перекладі рос. мовою «Д.» частково опубл. 1854. Найповніший запис (10 розділів) здійснено від нар. оповідача — джангарчі Ееляна Овли (вид. 1910). Повністю епос записано й опубл. за рад. часу. Перекладено багатьма мовами.

Вид.: Укр. перекл. — Джангар. Вибрані пісні. К., 1940; Рос. перекл. — Джангар, т. 1 — 2. М., 1978.

Літ.: О Джангаре. Элиста, 1963.

Б. П. Кирдан.

ДЖАНГУЛАШВІЛІ Теймураз Олександрович (25.V 1923, с-ше Сагареджо, тепер місто) — груз. рад. поет. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 Тбіліс. ун-т. Автор збірок «Дев’ятсот сорок п’ятий» (1948), «Весна на Одері» (1956), «За чверть століття» (1965), «Легенда моря і землі» (1971), «Підйом» (1977), «Лоза надії» (1983), «Місяць дозрівання» (1988), зб. докум. оповідань «Книга пам’яті» (1987). У творчості Д. переважають громадян. мотиви, значне місце посідає тема Великої Вітчизн. війни. Пише також для дітей. Україні присвятив вірші «Краю юності й краси», «В Миргороді», «Павлу Тичині», «Українська сорочка» та ін. (увійшли до зб. Д. «Книга братерства», 1986). Переклав ряд поезій Лесі Українки («Напис в руїні», «Мріє, не зрадь!», «Хто вам сказав, що я слабка...» та ін.), П. Тичини («Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді „Витязя в тигровій шкурі“»), М. Бажана («Пісня бійця», «Смерть Гамлета», «І сонце таке прозоре» та ін.), В. Сосюри, С. Олійника, О. Новицького, О. Лупія, О. Ющенка. Окремі твори Д. переклали О. Новицький, М. Шеремет, П. Осадчук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; Синові Дніпра, великому предкові. «Вітчизна», 1964, № 3; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1969; Рос. перекл. — Прошла гроза. М., 1960; Полдень. Тбилиси, 1974.

О. П. Синиченко.

ДЖАНСУГУРОВ Ільяс (1.V 1894, аул № 4, тепер смт Джансугуров Талди-Курган. обл. — 1937) — казах. рад. письменник. Член КПРС з 1924. Навчався 1925 — 28 в Моск. комуністич. ін-ті журналістики. Поетич. збірки «Вступ» (1927), «Основа» (1928) присвячено соціалістич. перетворенням у Казахстані. Поеми «Степ» (1930), «Кулагер» (1936) — про минуле казах. народу. В романі «Товариші» (1933) відтворив соціальні протиріччя в дореволюц. аулі та боротьбу за владу Рад. Автор зб. сатир. творів «Право» (1935), п’єс «Турксиб», «Ненависть» і «Ісатай Махамбет» (усі — 1936). У виступі на Першому з’їзді письменників СРСР (1934) високо оцінив творчість Т. Шевченка, акцентував увагу на її всенар. значенні. Переклав ряд творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Горького, B. Маяковського. Окремі твори Д. переклали C. Тельнюк і Г. Книш. Незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: Укр. перекл. — Братерство. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Мавзолей. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Рос. перекл. — Стихотворения и поэмы. Л., 1973; Избранное. Алма-Ата, 1984.

Літ.: Арманов Г. Як вершини Ала-Тау. «Літературна Україна», 1965, 28 травня; Каратаев М. Поэзия Ильяса Джансугурова. В кн.: Джансугуров И. Избранное. Алма-Ата, 1984.

О. Г. Астаф’єв.

ДЖАНТОШЕВ Касимали [2(15).IX 1904, аїл Тенізбай, тепер село Іссик-Куль Тюпського р-ну Іссик-Кульської обл. — 11.IX 1968, Фрунзе] — кирг. рад. письменник, нар. письменник Кирг. РСР з 1968. Закінчив 1930 пед. технікум (Фрунзе). Автор п’єс: «Чорноволоса» (1928) — про тяжку долю кирг. жінки в дожовтн. час; «Співець народу» (1950) — про акина Токтогула; героїч. драми за мотивами нар. епосу «Курманбек» (1942). Повість «Двоє молодих» (1938) розповідає про утвердження соціалістич. відносин в аїлі. Дореволюц. життя кирг. народу відтворив у романі «Канибек» (кн. 1 — 3, 1939 — 48; 2-е вид. — кн. 1 — 2, 1957 — 58). Д. належать також повісті «Бажання» (1949), «Полум’яна молодість» (1951), «Наш секретар» (1964), «Моя доля» (1967), роман «Чабан небесних гір» (1963). Писав і для дітей. Оповідання «Чабан Наз» переклала М. Лещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Чабан Наз. В кн.: Вітер з Ала-Тоо. К., 1971; Рос. перекл. — Певец народа. М., 1952; Каныбек, кн. 1 — 2. Фрунзе, 1980.

Б. П. Степанюк.

ДЖАСМЕ Джаліл Осойович [17(20).Х 1908, с. Кизил-Кула Карського вілайєту, Туреччина] — курд. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1930. Закінчив 1941 Єреван. пед. ін-т. Автор збірок інтимної і громадян. лірики: «Алагяз» (1954), «Курдські поеми» (1955), «Рідне джерело» (1957), «Моє вогнище» (1966) — всі вірм. мовою; «Мої дні» (1960), «Пісні гір» (1970), «Курдська ода» (1975), «Закоханий курд» (1980), «Зозан» (1982), «Кава моєї матері» (1984), поеми «Героїзм курдів у фортеці „Димдим“» (1988) — всі курд. мовою. Кілька поезій присвятив В. І. Леніну. Написав ряд підручників для курд. шкіл. Переклав курд. мовою окремі твори К. Маркса і Ф. Енгельса, О. Пушкіна, Т. Шевченка, О. Туманяна, Є. Чаренца та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Дорогами времен. М., 1968.

С. Г. Амірян.

ДЖАТІЄВ Тотирбек Ісмаїлович [15 (28).XII. 1910, с. Сба, тепер Джавського р-ну Пд.-Осет. а. о. — 7.VII 1984, м. Гудаута Абх. АРСР] — осет. рад. письменник. Член КПРС з 1939. Закінчив 1941 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Учасник війни з білофіннами і Великої Вітчизн. війни. Писав осет. і рос. мовами. Повість «Герой революції» (1932) присвятив боротьбі за встановлення Рад. влади у Пд. Осетії. Автор повістей «Бойовий друг» (1941), «Честь осетина» (1945), «Морський десант» (1947), «Двоє друзів» (1952), «Дика» (1969), «Шаблевий дзвін» (1980) — на військово-патріотичну тематику. Будні мирної праці, життя колг. села змальовано у повістях «На берегах Терека» (1952), «Біля гори Зілга хох» (1954), в романі «Дорогою життя» (1956). В центрі романів «Гірська зірка» (1961) і «За вас віддам я життя» (1969) — образ осет. поета К. Хетагурова. Бував на Україні (у Києві, Львові, Харкові), перекладав твори укр. письменників. Окремі твори Д. переклав О. Корсун.

Тв.: Укр. перекл. — Нотатки з новоросійського щоденника. В кн.: Бійці нашої батареї. К., 1975; Рос. перекл. — Повести и рассказы. М., 1958; Пламя над Тереком. М., 1976; Горная звезда. М., 1978; Сабельный звон. М., 1980.

Літ.: Бровман Г. К. К захватывающей дух высоте, «Октябрь», 1966, № 4; Джатиев Тотырбек. В кн.: Калоев Г. З. Ардасенов Х. Н., Гуреев Д. А. Писатели-Северной Осетин. Библиографический справочник. Орджоникидзе, 1973.

І. А. Ліщенко.

ДЖАУФРЕ РЮДЕЛЬ (Jaufre, іноді Jeoffroi Rudel), сеньйор Блаї (бл. 1125 — 1148) — Прованс, трубадур. Осн. тема канцон Д. P., які є вершинним явищем куртуазної поезії, — «далека любов», символ вічної недосяжності куртуазного ідеалу. Існує нар. легенда про любов Д. Р. до принцеси тріполітанської, задля якої він став хрестоносцем, вирушив у морську подорож, але, прибувши до Тріполі, помер у принцеси на руках, після чого вона постриглась у черниці. Цей сюжет використовували романтики (Л. Уланд, А. Ч. Суїнберн, Е. Ростан), інтерпретували вчені 20 ст. Відомі мелодії Д. Р. до своїх пісень. Його згадує І. Франко у праці «Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків».

Тв.: Рос. перекл. — Песня о дальней любви. В кн.: Песни трубадуров. М., 1979.

Літ.: Пахльовська О. Куртуазний космос трубадурів. «Літературна Україна», 1982, 19 серпня.

О. Є.-Я. Пахльовська..

ДЖЕЙМС (James) Генрі (15.IV 1843, Нью-Йорк — 28.II 1916, Лондон) — амер. письменник. У 1855 — 60 навчався у Європі, 1862 — 64 — у Гарвард. ун-ті (США). З 1876 жив в Англії. Роман «Родрік Хадсон» (1876) — про трагічну долю митця в бурж. суспільстві. В романах «Американець» (1877) і «Європейці» (1878) та в повісті «Дейзі Міллер» (1879) розкриваються культурні й духовні розбіжності між людьми Старого і Нового Світу. Інтересом до етичної проблематики та внутр. світу людини позначена вся творчість Д. Тонким психологізмом пройняті, зокрема, романи «Вашінгтонська площа» і «Жіночий портрет» (обидва — 1881). В романі «Бостонці» (1886), ідеалізуючи рабовласницький Південь, Д. у сатир. дусі відобразив демокр. традиції амер. реформаторів і утопістів. У романі «Княгиня Казамассіма» (1886) відбилося скептичне ставлення Д. до революц. руху і соціалізму. Конфлікт між митцем і байдужим до творчості суспільством постає у циклі оповідань та повістей «Папери Асперна» (1888), «Урок майстра» (1892), «Смерть лева» (1895), «Наступного разу» (1896) і романі «Трагічна муза» (1890). Останні романи Д. «Крила голубки» (1902), «Посли» (1903), «Золота чаша» (1904), «Вежа із слонової кості» і «Почуття минулого» (обидва — вид. 1917) багато в чому визначають манеру й стиль худож. прози 20 ст. Автор літ.-крит. есе (зб. «Мистецтво роману», 1934). 1875 Д. познайомився з І. С. Тургенєвим, творчості якого присвятив кілька статей («Іван Тургенєв», 1888, та ін.).

Тв.: Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. Л., 1979; Повести и рассказы. Л., 1983; Женский портрет. М., 1984.

Літ.: Тимошик О. М. Мовна реалізація «точки зору» в романі Генрі Джеймса «Посли». «Іноземна філологія», 1985, в. 79.

Г. В. Яхонтова.

ДЖЕМАЛЬЗАДЕ, Джамалзаде Мохаммед Алі (14.I 1892, м. Ісфаган) — іранський письменник. Закінчив 1914 Діжонський університет (Франція). Більшу частину життя провів в еміграції (1916 — 31 у Берліні, пізніше — в Женеві). Започаткував жанр реаліст. новели в Іран. л-рі (збірки «Що було й чого не було», 1922; «Дядько Хосейн Алі», 1942; «Гірке й солодке», 1955). Автор повістей «Дім божевільних» (1942), «Долина страшного суду» (1944), «Галташандиван» (1945), «Ринва» (1947), «Що верх, що низ — той самий крам» (т. 1 — 2, 1955, автобіогр.), кількох п’єс. Окр. новели Д. переклали Б. Нікітін, О. Сафаров, Н. Фурсенко.

Тв.: Укр. перекл. — Новели. Із збірки «Що було й чого не було». Х., 1932; Рос. перекл. — Были и небылицы. М., 1936; Всякая всячина. М., 1967.

Літ.: Комиссаров Д. С. Очерки современной персидской прозы. М., 1960; Дорри Д. Мохаммад Али Джамаль-заде. М., 1983; Дорри Д., Сафарова Н. М. Джамаль-заде. Биобиблиографический указатель. М., 1972.

Р. І. Доценко.

ДЖЕРАРД (Gerard) Доротея (серпень 1855, м. Рочсоулз, побл. Глазго — 29.IX 1915, Відень) — англ. письменниця. Навчалася 1875 — 79 в коледжі при монастирі в Граці (Австрія). З 1886 жила у Відні. В повістях «Найстрашніший злочин» (1901) і «Благородна брехня» (1912) змалювала життя і побут галиц. сільс. інтелігенції кін. 19 — поч. 20 ст., створила привабливі образи укр. жінок Зіновії Петрів і Дарії Костин. Ін. твори: «Леді-дитя» (1888), «Забутий гріх», «Завада» (обидва — 1898), «Завоювання Лондона» (1900), «Вічна жінка» (1903), «Мандрівні доньки» (1907), «Води Лети» (1914). Деякі твори — «Жебрак, мій сусід» (1881), «Води Геркулеса» (1883) — написала спільно з сестрою Емілією Джерард.

Р. П. Зорівчак.

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО літературознавче — одна з допоміжних літературознавчих дисциплін, що розробляє методику виявлення, вивчення і використання рукописних та друкованих джерел для дослідження літ. процесу і творчості окремих письменників. Завданням Д. є класифікація і крит. аналіз джерел, з’ясування походження, вірогідності, цінності й місця серед інших джерел, цілісне дослідження їх у взаємозв’язках і взаємозалежності. Д. використовує дані ін. допоміжних дисциплін: палеографії, археографа, історіографії, епіграфіки, а також різних галузей мовознавства (істор. граматики, лексикографії та ін.). Рад. літературознавче Д. будується на основі марксистсько-ленінської методології, послідовного історизму і розглядає джерела як продукти певного часу, сусп. середовища і конкретної творчої індивідуальності. В основі марксистсько-ленінської методики наук. аналізу джерел лежить істор. критика, що поділяється на зовнішню і внутрішню. Зовн. критика передбачає визначення часу і місця виникнення джерела, з’ясування особи автора, встановлення автентичності джерела, виділення з тексту пізніших нашарувань — авторських, редакторських, цензурних, розкриття фактичних помилок і неточностей, вивчення зовн. ознак джерела (напр., сорт паперу, особливості правопису чи друку). Внутр. критика з’ясовує зміст джерела, ідейно-худож. задум, особливості його реалізації. До літературознавчих джерел належить увесь комплекс матеріалів і документів рукописних (автографи, листи, різні літ. тексти й записи, матеріали редакційно-видавничих і цензурних установ) та друкованих (першодруки творів, бібліогр. покажчики й довідники, словники псевдонімів та ін.).

П. М. Федченко.

ДЖЕРМАНЕТТО (Germanetto) Джованні (18.I 1885, Турін — 7.Х 1959, Москва) — італ. письменник, публіцист, діяч італ. робітн. руху. Член ІКП з 1921. Обирався членом її ІДК. Зазнавав переслідувань з боку фашист. властей, 1927 емігрував. У 1930 — 46 жив в СРСР. Найвідоміший твір — автобіогр. повість «Записки цирульника» (1930 вид. в СРСР рос. мовою; 1931 — українською, переклад Ю. Безжурного; 1931 — італ. мовою у Франції з передмовою П. Тольятті). В ній та в худож.-публіцистич. книжках «Фенікоттеро» (1935) і «Травальйо» (1938), в нарисах, статтях і брошурах виступав проти фашизму й реакції, змальовував життя й боротьбу італ. трудящих. В останні роки перебував у СРСР на лікуванні. Ряд оповідань Д. опубл. в укр. пресі 30-х pp.

Тв.: Укр. перекл. — Записки цирульника. Х. — К., 1931; Рос. перекл. — Пролетариат Италии. М. — Л., 1931; Феникоттеро. М., 1935; Травальо. М., 1938; Записки цирюльника. М., 1966.

О. Є.-Я. Пахльовська.

Попередня     Головна     Наступна