[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 48-65.]

Попередня     Головна     Наступна





ДЖЕРОМ (Jerome) Джером Клапка (Джером К. Джером; 2.V 1859, м. Уолсолл, графство Стаффордшир — 14.VI 1927, м. Нортгемптон, графство Нортгемптоншир) — англ. письменник. Навчався у Лондон. філол. школі. Був редактором гумористич. журн. «Idler» («Ледар», 1892 — 97) і тижневика «To-day» («Сьогодні», 1893 — 97). Перша книжка Д. — «На сцені й за лаштунками» (1885) присвячена театрові. Визнання Д. принесла повість «Троє в одному човні (як не рахувати собаки)» (1889) та її продовження «Троє на велосипеді» (1900) — про пригоди трьох простаків, які потрапляють у численні комічні ситуації. Автор гумористич. оповідань переважно на побутові теми («Марні думки ледаря», 1886; «Як ми писали роман», 1893, та ін.), романів «Поль Кельвер» (1902) і «Ентоні Джон» (1923), п’єс, з яких найпопулярніша — «Мешканець з четвертого поверху» (1907). 1899 відвідав Росію (ст. «Росіяни, якими я їх знаю»; рос. перекл. — «Люди будущего», вид. 1906). Укр. мовою оповідання і повісті Д. друкувалися в журн. «Літературно-науковий вістник» (1899, 1901), виходили окр. виданнями у перекладах І. Петрушевича, В. Прокопчука, Ю. Лісняка та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Троє в одному човні (як не рахувати собаки). — Оповідання. К., 1974; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1957; Досужие мысли досужего человека. — Как мы писали роман. М., 1984.

Літ.: Маргулис Ж. А. Джером К. Джером в России. «Вопросы русской литературы», 1985, в 2.

Т. В. Яхонтова.


ДЖЕЯКАНТАН Дандапані (25.IV 1934, Мадрас, шт. Таміланд) — інд. письменник. Освіту здобув самотужки. Пише тамільською мовою. В романі-епопеї «Хай живе Шанкара» (ч. 1 — 4, 1977 — 78) і повісті «По відсотку звідусіль» (1978) відобразив боротьбу прогрес. сил країни проти зовн. і внутр. реакції. Гол. тема повісті «Це вона, Паппатті!» (1978) — зростання революц. свідомості інд. народу, віра в його краще майбутнє. 1980 відвідав Україну, був у Києві, зацікавився історією і культурою укр. народу. За свідченням самого Д., поема «Катерина» Т. Шевченка спонукала його до створення роману «Сундаракандам» («Розповідь про красуню», 1981; укр. перекл. «Добром зігріте серце» опубл. у журн. «Всесвіт», 1984, № 3; публікацію супроводить стаття Д. «До читачів Радянської України»). Д. увів до роману уривки з поеми «Катерина» у своєму перекладі. Переклав 1984 «Заповіт» Т. Шевченка таміл. мовою. У 1986 у Мадрасі видав кн. нарисів «Квіти дружби», де багато сторінок присвячено Кобзареві, Україні. Окремі твори Д. переклали В. Мусієнко, М. Фурніка, М. Чиженко.

Тв.: Укр. перекл. — Гірлянда для героя. «Всесвіт», 1976, № 11; Добром зігріте серце. К., 1988; Рос. перекл. — Пассажир дневного экспресса. М., 1977.

Літ.: Фурніка В. Голос друга. Розповідь про те, як перекладався тамільською мовою Шевченків «Заповіт». «Всесвіт», 1985, № 3; Фурніка В. Відкрите серце Джеякантана. В кн.: Джеякантан Д. Добром зігріте серце. К., 1986.

І. Д. Серебряков.


ДЖИГУРДА Ольга Петрівна (7.XII 1901, с. Печеніги, тепер смт Чугуївського р-ну Харків. обл. — 10.XII 1986, Запоріжжя) — рос. рад. письменниця, засл. лікар УРСР. Закінчила 1925 Харків. мед. ін-т. Жила на Україні. Під час Великої Вітчизн. війни служила військ. лікарем на Чорномор. флоті. Воєнні події, в яких Д. брала безпосередню участь, лягли в основу її книжок-нотаток «Теплохід „Кахетія“» (1948), «Підземний госпіталь» (1949) і «Тилові будні» (1961).

Літ.: Моргаєнко П. Нові записки Ольги Джигурди. «Літературна газета», 1950, 2 березня; Лисняк В. О. О том, что не забудется никогда. «Запорожская правда», 1961, 7 декабря; Бездольный В. Женщина пишет о войне. «Радуга», 1972, № 3.

В. А. Чабаненко.


ДЖІРАЛЬДІ ЧІНТІО (Чінціо; Giraldi Cintio; Cinzio) Джамбаттіста (1504, Феррара — 1573, там же) — італ. гуманіст, теоретик л-ри, письменник. Закінчив Феррар. ун-т. Викладав філософію в італ. ун-тах. Був прихильником антич. театру. Свої погляди щодо мистецтва театру виклав у кн. «Міркування про створення комедій і трагедій» (1543). Видав зб. новел «Екатомміті» («Сто оповідань», 1565), на якій помітний вплив «Декамерона» Дж. Боккаччо. У більшості новел звичаї бурж.-дворянських кіл піддано гострій, часом релігійно-моралізаторській критиці, що, на думку Д. Ч., могло вплинути на панівні класи і зробити їх гуманнішими. Сюжетом однієї з новел Д. Ч. скористався В. Шекспір для трагедії «Отелло». Автор трагедій «Орбекка» (1541, вид. 1543), «Дідона» (1542), «Клеопатра» (1543) та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Из «Экатоммити». В кн.: Итальянская новелла Возрождення. М., 1957.

Т. Т. Духовний.


ДЖОВАНЬЙОЛІ (Giovagnoli) Раффаелло (13.III 1838, Рим — 15.VIII 1915, там же) — італ. письменник, філолог, історик. Учасник нац.-визв. руху Рисорджименто, соратник Дж. Гарібальді. Обирався депутатом парламенту. Славу Д. приніс роман «Спартак» (1874) — про повстання гладіаторів і рабів 73 — 71 до н. е. В істор. романах «Опімія» (1875), «Плаутілла» (1878), «Сатурніно» (1879), «Мессаліна» (1885), «Публій Клод» (1905) та ін. звучать протест проти тиранії й клерикалізму, заклик до соціальної справедливості. Писав також драми і оповідання. Автор праць про революцію 1848 — 49 в Італії: «Чічероваккйо і дон Пірлоне» (1894, про Дж. Гарібальді), «Пеллегріно Россі і римська революція» (т. 1 — 3, 1898 — 1911), популярної історії Рисорджименто «Розповіді майора Сіджісмондо» (1908 — 09). Скорочені укр. переклади роману «Спартак» здійснили Г. Хоткевич (1924) і С. Ковганюк (1937), повний перекл. твору зробили П. Мохор (1930) і А. Іллічевський (1954, 1959. 1974).

Тв.: Укр. перекл. — Спартак. Х. — К., 1924; Спартак. Х. — Одеса, 1937; Спартак. К., 1974; Рос. перекл. — Спартак. М., 1988; Спартак. К., 1988.

А. Х. Іллічевський.


ДЖОЙС (Joyce) Джеймс (2.II 1882, Дублін — 13.I 1941, Цюріх) — ірл. письменник. Писав англ. мовою. Закінчив 1902 Дублін. ун-т. 1904 залишив Ірландію, жив у Парижі, Трієсті, Цюріху. Дебютував кн. ліричних віршів «Камерна музика» (1907). Важливим етапом у розвитку ірл. новели стала зб. «Дублінці» (1905, вид. 1914), в якій автор, відмовившись від традиційної в ірл. л-рі ідеалізації і романтизації існуючої дійсності, нищівно засудив міщанське животіння. Духовне й естетичне формування особистості — у центрі багато в чому автобіогр. роману «Портрет митця замолоду» (1916); морально-етичну проблематику порушено у п’єсі «Вигнанці» (1918). В експериментальному романі «Улісс» (1922), що відчутно вплинув на розвиток західноєвроп. л-ри 20 ст., Д., широко використовуючи метод «потоку свідомості», подав викривальну картину беззмістовності бурж. буття. Творчість Д. складна й суперечлива. Захоплення формалістич. експериментами, міфол. паралелями виявилося в романі «Поминки по Фіннегану» (незакінч., 1939), в якому Д. подає історію людства у гротескно-алегор. вигляді. Перші укр. переклади оповідань Д. з’явилися у періодиці кін. 20-х pp., тоді ж у колах укр. літераторів (М. Куліш, Ю. Яновський) став відомим і роман «Улісс». Про інтерес до творчих пошуків Д. згадує Ю. Яновський у передмові до своїх «Творів» (1932). 1934 у Львові вийшла кн. Д. Віконської «Джеймс Джойс. Тайна його мистецького обличчя». Окремі твори Д. переклали О. Терех, В. Коротич, Я. Стельмах, Ю. Лісняк, В. Коптілов та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Улісс. Уривки з роману. — [Вірші]. «Всесвіт», 1966, № 5; Евелін. — Пансіон. «Вітчизна», 1972, № 5; Портрет митця замолоду. «Всесвіт», 1975, № 6; «Я чую, як брязкає зброя вночі на березі моря...». «Всесвіт», 1980, № 2; Над морем. Фонтана. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — Дублинцы. М., 1982; Улисс. «Иностранная литература», 1989, № 1 — 12.

Літ.: Лейтес А. Джемс Джойс. «Культура і побут», 1927, 23 липня; Жантиева Д. Г. Джеймс Джойс. М., 1967; Анастасьев Н. Преодоление «Улисса». «Вопросы литературы», 1985, № 11.

О. І. Земляний, Р. І. Доценко.


ДЖОНС (Jones) Джеймс (6.XI 1921, м. Робінсон, шт. Іллінойс — 9.V 1977, м. Саутгемптон, шт. Коннектікут) — амер. письменник. Учасник 2-ї світової війни. Здобув визнання антимілітаристськими романами «Звідси й у вічність» (1951; рос. перекл. — «Отныне и вовек»). Противоєнним пафосом пройнята трилогія — романи «Хтось поспішає» (1957), «Тонка червона лінія» (1962) і «На перший поклик» (незакін., вид. 1978). Автор гостросоціальних творів — повісті «Пістолет» (1959) і роману «Йди до вбивці» (1967), кн. «В’єтнамський щоденник» (1974), мемуарів «Друга світова війна» (1975).

Тв.: Рос. перекл. — Тонкая красная линия. М., 1983; Только позови. М., 1983; Отныне и вовек. М., 1986.

Літ.: Денисова Т. Н. Современный американский роман. Социально-критические традиции. К., 1976; Овчаренко Н. Ф. Современный антимилитаристский роман США. К., 1981; Злобин Г. По ту сторону мечты. М., 1985.

Н. Ф. Овчаренко.


ДЖОНС (Jones) Ернест Чарлз (25.I 1819, Берлін — 26.I 1869, Манчестер) — англ. письменник, публіцист, діяч англ. і міжнар. робітн. руху. Закінчив Геттінген. ун-т. 1846 очолив ліве крило чартизму (революц. рух англ. пролетаріату 30 — 50-х pp. 19 ст.). З 1847 брав участь у діяльності Союзу комуністів. Член 1 Інтернаціоналу. Був у дружніх стосунках з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Видавав журн. «Notes to the People» («Листи до людей», 1851 — 52), газ. «People’s Paper» («Народна газета», 1852 — 58). В останні роки життя відійшов від робітн. руху. Автор зб. «Чартистські вірші» (1846), романів «Сповідь короля» (1847), «Роман про народ» (1847 — 48). У 1848 — 50, перебуваючи у в’язниці, написав поему «Новий світ», присвячену боротьбі народів за соціальне визволення (1851; під назвою «Повстання Гіндустану» — 1857).

Тв.: Укр. перекл. — Пісня заробітчанина. «Всесвіт», 1963, № 6.

А. О. Колибанова.


ДЖОНСОН (Jonson) Бенджамін (Бен; 1572 або 1573, за деякими даними — 11.VI 1572, Лондон — 6.VIII 1637, там же) — англ. драматург, поет, теоретик драми. Здобув, переважно самотужки, широку гуманіст. освіту. Один із засновників «комедії звичаїв», в якій знайшла втілення його теорія «гумору» (сатир. загострення при зображенні негативних рис характеру), зокрема у комедіях «У кожного своя химера» (1598, переробл. 1616), «Кожен без своєї химери» (1599). Близькі до традицій нар. фарсу віршовані комедії «Вольпоне, або Лис» (1605 або 1606), «Епісін, або Мовчунка» (1609), «Алхімік» (1610), «Варфоломіївський ярмарок» (1614), в яких висміяно пожадливість, забобони, шарлатанство тощо. Антидеспотичне спрямування мають трагедії на сюжети з рим. історії «Падіння Сеяна» (1603) і «Змова Катіліни» (1611), побудовані на засадах класицизму, що їх Д. виклав у теор. праці «Відкриття» (1609). Писав поеми, вірші (збірки «Ліс», «Епіграми», обидві — 1616). Приятелював з В. Шекспіром, високо цінував його творчість, хоч і полемізував з ним. Творчість Д. — визначне явище л-ри пізнього Відродження. Окремі вірші Д. переклав В. Бойченко (опубл. в періодиці).

Тв.: Рос. перекл. — Пьесы. Л. — М., 1960.

Літ.: Ромм А. С. Бен Джонсон. М., 1958; Бортник Є. П. Шекспір і Бен Джонсон. «Іноземна філологія», 1980, в. 57; Парфенов А. Т. Бен Джонсон и его комедия «Вольпоне». М., 1982.

Р. І. Доценко.


ДЖОНСОН (Johnson) Полін (індіанське ім’я — Текагіонвейк; 10.III 1862, резервація Чифсвуд, Канада — 7.III 1913, Ванкувер) — канад. поетеса. Писала англ. мовою. Дочка вождя індіан. племені могавків і англійки. Тематика творів Д. — життя індіанців. У її віршах, сповнених глибокої любові до знедолених і ненависті до англ. колонізаторів, поєднуються романтична піднесеність, символічна фантастика і деталі реального світу — збірки «Біле намисто» (1894), «Народжені канадцями» (1903), «Ванкуверські легенди» (1911), «Кресало і Перо» (1912). Багато зробила для збереження і розвитку фольклору індіанців, сприяла становленню індіан. л-ри Канади, її популяризації серед англомов. населення країни. Д. Павличко написав вірш «Біля будинку Полін Джонсон». Журн. «Жіноча доля» 1927 опубл. легенду «Сім лебедів» і новелу «Морська змія» (в перекл. Ю. Кисілевського). Окремі вірші Д. переклали М. Коцюбинська, Д. Павличко, П. Махов.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані поезії. Львів, 1962; Рос. перекл. — «Затерянный остров» и другиє истории. М., 1988.

Літ.: Коцюбинська М. Полін Джонсон (Текагіонвейк). Львів, 1962; Полєк В. «Я індіанка...». «Всесвіт», 1964. № 10.

Н. Ф. Овчаренко.


ДЖУБРАН Халіль Джубран (6.XII 1883, с. Бшарра, Ліван — 10.IV 1931, Нью-Йорк) — ліван. арабський письменник і художник. З 1895 жив у США. Освіту здобув у Бейруті, Бостоні, Парижі (Школа красних мистецтв). Один з організаторів і керівників письменницької орг-ції арабів-емігрантів у США «Асоціація пера». Творчість Д. справила великий вплив на розвиток араб. л-ри 20 ст. У збірках оповідань «Наречені лук» (1906), «Непокірні душі» (1908), «Бурі» (1920) відтворив життя простих ліванців, виступав проти пережитків феодалізму, за права жінки. Жіночій долі присвячено повість «Зламані крила» (1912). У збірках віршів «Сльоза й усмішка» (1914) та «Кортеж» (1919) звучить гімн природі й чистому коханню. Збірки есе «Той, хто йде першим» (1920), «Дивне й чудесне» (1923) сповнені роздумів про долю людини й людства. Збірки ліричної прози «Шалений» (1918), «Пісок і піна» (1926), «Ісус — син людський» (1926), «Боги землі» (1931), одноактна п’єса «Лазар і його кохана» (1926, опубл. 1973), есе «Пророк» (1923, перекладене 34 мовами світу) написані англійською мовою. Автор афоризмів. 1961 в Бейруті вийшло «Повне зібрання творів» письменника. Добірку афоризмів Д. переклав С. Іваненко.

Тв.: Укр. перекл. — Афоризми. «Всесвіт», 1977, № 10; Рос. перекл. — Сломанные крылья. М., 1962; Слеза и улыбка. М., 1976; [Твори]. В кн.: Арабская романтическая проза XIX — XX веков. Л., 1981.

Ю. М. Кочубей.


ДЖУМАГЕЛЬДИЄВ Тиркиш (25.Х 1938, аул ім. Мамедової, тепер Марийського р-ну Марийської обл.) — туркм. рад. письменник. Член КПРС з 1984. Закінчив 1961 Туркм. ун-т (Ашхабад). Автор збірок повістей, оповідань і нарисів, у яких порушує гострі моральні проблеми: «Компромісу не буде» (1964), «Дружина молодшого брата» (1968), «Суперечка» (1969). Осн. тема романів «Земля пам’ятає все» (1972), «Дашрабат, фортеця моя» (1982), «Втеча» (1985), «Чорна блискавка» (1987), повісті «Самоспалення» (1988) та п’єс «Мої чотири колеса» (1974), «Бенкет шакалів» (1978), «Кара» (1981) — земля і людина, яка живе на ній. Роман «Загублений» (1977) — про становлення Рад. влади в Туркменії. Окремі твори Д. переклали В. Довжик, В. Забаштанський, І. Щербатенко.

Тв.: Укр. перекл. — Земля пам’ятає все. К., 1982; Суперечка. В кн.: Сучасна туркменська повість. К., 1986; Втеча. К., 1990; Рос. перекл. — Следы в пустыне. М., 1967; Дашрабат, крепость моя. М., 1983; Потерянный. М., 1987; Побег. М., 1988.

Літ.: Суровцев Ю. Зрелая проза. «Знамя», 1971, № 7; Терекопян Л. Проба грунта. «Вопросы литературы», 1981, № 6; Глазовская Л. Не разминуться с собой... «Литературное обозрение», 1988, № 3.

Г. М. Гримич.


ДЖУМАГУЛОВ Макан Жубанишович (20.Х 1924, с. Киикбай Алма-Атин. обл.) — казах. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1959 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Пише рос. мовою. Автор зб. віршів «Чорний жайворонок» (1960). У романі «Орли гинуть у вишині» (ч. 1 — 2; 1962 — 65) зобразив нац.-визв. рух казах. народу 1916 під проводом легенд, героя Амангельди Іманова. Героїчні фронтові будні 1943 на Полтавщині, учасником яких був Д., відтворено у романі «До Дніпра» (1972). Д. писав і для дітей: повісті «Казки-Валянки» (1977), «П’ятсот-веселий» (1986), ряд ін. творів. Окремі твори Д. переклав І. Ісаков.

Тв.: Орлы гибнут в вышине. Алма-Ата, 1983; К Днепру. Алма-Ата, 1986; Укр. перекл. — До Дніпра. В кн.: Сузір’я, в. 20. К., 1984.

Літ.: Косенко П. Своє лицо. Алма-Ата, 1962; Бокий І. Правдиве свідчення таланту. «Прапор», 1972, № 12; Кайшибаєва Р. Україна в творах казахських письменників про війну. В кн.: Сузір’я, в. 22. К., 1985.

О. Г. Астаф’єв.


ДЖУМАЛІЄВ (Кажим) Кажигали Джумалійович [15(28).XII 1907, урочище Жалгиз-Агаш, тепер Каратобинського р-ну Урал. обл. — 26.XII 1968, Алма-Ата] — казах. рад. поет, літературознавець, академік АН Каз. РСР з 1967. Член КПРС з 1941. Закінчив 1932 Казах. пед. ін-т (Алма-Ата). Автор зб. віршів «Наступ» (1933), роману у віршах «Кривавий перевал» (1934), збірок поезій і поем «Пісні життя» (1938) та «Боротьба в степу» (1957). Написав лібретто опери М. Тулебаєва «Біржан і Сара» (1941; Держ. премія СРСР, 1948), ряд наук. праць — про творчість Махамбета Утемісова, Абая Кунанбаєва, «Казахський епос і питання історії літератури» (1959), «Питання казахської літератури і мова поезії Абая» (1958), кн. спогадів «Чудові люди» (1969) та ін. Створив кілька підручників з теорії та історії казах. л-ри. Укр. тематика звучить у драм. поемі «Дружба і любов» (1957) — про могутню силу братерства казахського і українського народів у роки Великої Вітчизняної війни, нескоренний дух Шевченкового слова.

Тв.: Рос. перекл. — Махамбет Утемисов. Алма-Ата, 1948; Избранное. Алма-Ата, 1958; Борьба в степи. М., 1959; Очерки по истории казахской дореволюционной литературы. Алма-Ата, 1968; Замечательные люди. Алма-Ата, 1970.

О. Г. Астаф’єв.


ДЖУНКОВСЬКИЙ (Джуньковський) Василь Якович [1767, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — 9 (21).IX 1826, Харків] — рос. і укр. літературознавець, мистецтвознавець, поет, перекладач та бібліограф. Закінчив 1788 Харків. колегіум, навчався в медико-хірург. уч-щі (Петербург). З 1818 — професор, 1821 — 26 — ректор Харків. ун-ту. Читав курс історії грец. л-ри, використовуючи власні переклади з «Іліади». 1791 опубл. «Оду», в якій виражено просвітницьку ідею про роль наук у житті суспільства та про обов’язок держави служити своїм громадянам. Розвивав думку про реліг.-етичне призначення антич. мист-ва (трактат «Про красні мистецтва у греків і вплив їх на моральність», 1819). Виступав з поетич. перекладами у створеному за його ініціативою «Украинском журнале». Склав і опубл. «Каталог книжкам бібліотеки імп. Харківського університету» (1824).

Літ.: Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805 — 1905). Х., 1908; Змеев Л. Ф. Русские врачи — писатели, в. 1. СПБ, 1886.

І. Д. Бажинва.


ДЖУСОЙТИ Нафі Григорович (27.II 1925, с. Ноч-кау, тепер Джавського р-ну Пд.-Осет. а. о.) — осет. рад. письменник, перекладач, літературознавець, доктор філол. наук з 1968. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Пд.-Осет. пед. ін-т (м. Цхінвалі). З 1954 — зав. відділом осет. л-ри і фольклору в Пд.-Осет. НДІ АН Груз. РСР. Автор поетич. збірок «Серце солдата» (1949), «Лірика» (1955), «Думи Осетії» (1959), «Складний вік» (1962), «Тихі слова» (1973) та ін. Романи «Кров предків» (1965), «Дванадцять ран як одна» (1970) і «Сльози Сирдона» (1979), повісті «Сонцестояння» (1965), «Смерть людини» (1976) і «Річки назад не течуть» (1981), п’єси у віршах «Азау і Таймураз» (1955) і «Світанкова зоря» (1977) пройняті філос.-епічними роздумами про минуле і сучасне, про долю осет. народу в Рад. країні. Автор дослідження «Історія осетинської літератури» (т. 1 — 2, 1980 — 85). Написав монографії про творчість К., Хетагурова, С. Гадієва, Ц. Гадієва, А. Коцоєва, Є. Бритаєва та ін. Перекладає твори класиків рад. багатонац. і зарубіжної л-р. Перекладені Д. поема «Сон», вступ до балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий»), вірші «Садок вишневий коло хати», «І знов мені не привезла», «Мені однаково, чи буду» увійшли до кн. «Вибране» Т. Шевченка (1954). Укр. поетові присвятив ст. «Серце, зігріте добром» (1964). Переклав вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, пролог до поеми «Мойсей» І. Франка, окремі вірші Лесі Українки («Мій шлях», «Досвітні огні», «Вишеньки»), П. Тичини («Я утверждаюсь», «Весна»), В. Сосюри («Любіть Україну») і А. Малишка (уривок з поеми «Прометей»). Дослідник осет.-укр. літ. зв’язків: (статті «Три монологи про любов до України». «Три пісні кохання» — про укр. нар. пісню). Окремі твори Д. переклали В. Забаштанський, В. Юр’єв, В. Гончаренко, О. Жолдак.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Високий обрій. Одеса, 1974; Пісня в два голоси. К., 1986; Три монологи про любов до України. «Вітчизна», 1987, № 1; Рос. перекл. — Мой горный край. М., 1963; Доброта, М., 1969; Реки вспять не текут. М., 1981.

Літ.: Луценко І. Співець побратимства. «Південна правда», 1975, 20 березня: Теракопян Л. Параллели и пересечения. М., 1984: Дзюба І. Смак правди. «Вітчизна, 1987, № 1; Дзюба І. Лицар осетинського слова. В кн.: Джусойти Н. Моя Осетія. К., 1989.

І. А. Луценко.


ДЖУСУЄВ Сооронбай (15.V 1925, с. Кизил-Джар, тепер смт Совєтського р-ну Ош. обл.) — кирг. рад. письменник, нар. поет Кирг. РСР з 1981. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 учит. ін-т (Ош), 1956 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок віршів і поем «Правда і пісні» (1952), «Надія» (1960), «Купчасті хмари» (1969), «Золота чинара» (1973; укр. перекл. Б. Степанюка), «Високе небо» (1979), «Диво» (1988) та ін., зб. віршів і казок «Грім у горах» (1985), гол. герой яких — сучасник поета, що глибоко усвідомлює свою відповідальність за долю рідного краю. Повість «Багряне сонце» (1968) — про події Великої Вітчизн. війни. Пише і для дітей. Переклав кн. віршів П. Тичини

(вийшла під назвою «Дружба народів», 1954), ряд віршів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського та ін. укр. письменників. Україні присвятив цикл поезій «Український зошит», поему «Зустрічі» та ін. Написав ст. «Життя Шевченка в народі» (1964). Багато творів Д. переклав Б. Степанюк. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1971).

Тв.: Укр. перекл. — Ваш і наш Шевченко. «Жовтень», 1964, № 5; Золота чинара. К., 1986; Рос. перекл. — У огня. М., 1975; Золотая чинара. М., 1982; Песни белых вершин. М., 1984.

Літ.: Степанюк Б. Про киргизького побратима. В кн.: Джусуєв С. Золота чинара. К., 1986.

Б. П. Степанюк.


ДЗАВАТТІНІ (Zavattini) Чезаре (20.ІХ 1902, с. Лудзара, пров. Реджо-нель-Емілія) — італ. письменник, сценарист, режисер, теоретик кіно, громад. діяч. Один з фундаторів неореалізму в кіно. Закінчив 1923 Падуан. ун-т. Належав до антифашист. підпільної групи «Корренте». Активний учасник руху прихильників миру. Автор повістей і збірок оповідань антифашист. спрямування «Поговоримо про мене» (1931), «Бідняки — божевільні» (1937), «Я і є диявол» (1942), роману «Тото — добра душа» (1943). За сценаріями Д. знято фільми, що стали шедеврами неореалізму — «Шуша» (1946), «Викрадачі велосипедів» (1948), «Диво в Мілані» (1950), «Умберто Д.» (1951), «Рим, 11 година» (1952). Екранізував повість «Шинель» М. Гоголя (1952). Разом з режисером В. Де Сіка створив фільми «Дах» (1956), «Чочара» (1960, за однойм. романом А. Моравіа), «Страшний суд» (1961), «Бум» (1963), «Шлюб по-італійському» (1964, за п’єсою Е. Де Філіппо «Філумена Мартурано»), «Соняшники» (1970, разом з рад. кінематографістами), «Назвемо його Андреа» (1972), «Просте серце» (1977, за однойм. повістю Г. Флобера) та ін. Д. властиві заглиблення в психологію героїв — простих людей, які стають жертвами соціальної несправедливості, гостре відчуття трагізму життя, парадоксальне вирішення конфліктів, гірка іронія. В крит. праці «Деякі думки про кіно», полеміч. нотатках, виступах, інтерв’ю та есе сформулював ідейну й естетичну платформу неореалістич. мистецтва. Лауреат Міжнар. премії Миру (1955).

Тв.: Рос. перекл. — Похитители велосипедов. В кн.: Сценарии итальянского кино. М., 1958 [у співавт.]; Умберто Д. М., 1960; Дневники жизни и кино. — Статьи, интервью. — Добряк Тото. М., 1982; Слова через край, М., 1983.

О. Є.-Я. Пахльовська.


«ДЗВІН» — худож.-публіцистичний збірник революц.-демокр. змісту, виданий у серпні 1878 у Львові І. Франком і М. Павликом як продовження журн. «Громадський друг». У публіцистич. рубриках «Вісті з Галичини» і «Вісті з України» викривалася хижацька сутність капіталізму, ворожість духівництва трудящим масам. Тут уміщено реалістичні твори І. Франка (вірш «Каменярі», продовження повісті «Boa constrictor»), повість М. Павлика «Пропащий чоловік», твори Ф. Василевського, А. Павлик та ін. У нарисі «Моя стріча з Олексою» І. Франко зробив спробу популярно пояснити характер майбутніх сусп. відносин на селі в умовах соціалізму. Цей твір, а також викривальний матеріал рубрик «Вісті з України», «Вісті з Галичини» спричинилися до конфіскації «Дзвону».

Літ.: Возняк М. Перший наддністрянський прогресивний журнал. В кн.: Возняк М. Нариси про світогляд Івана Франка. Львів, 1955; Іванов П. І. Франко в ж. «Громадський друг» (1878 p.). В кн.: Слово про великого Каменяра, т. 2. К., 1956; Денисюк І. До цензурної історії «Громадського друга», «Дзвона» і «Молота». В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 6. Львів, 1958; Дей О. І. Революційно-демократична журналістика кінця 70 — 80-х років XIX ст. В кн.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

Ф. Д. Пустова.


«ДЗВІН» — літ.-громад. ілюстрований журнал. Виходив 1905 — 06 у Львові щотижня за ред. О. Шпитка, згодом — А. Веретельника. Вміщував інформацію про місцеве життя, зарубіж. новини, відомості про події першої рос. революції і рос.-япон. війни. Тут публікувалися твори І. Нечуя-Левицького (уривки з оповідання «Баба Параска і баба Палажка»), О. Кониського (оповідання «Млин»), вірші Л. Глібова, П. Грабовського, Б. Грінченка, С. Яричевського та ін., переклади оповідань М. Горького («Степ», «Челкаш»), а також вірші дописувачів газети — селян, міщан та освітніх діячів Галичини.

М. А. Вальо.


«ДЗВІН» — літ.-наук., мистецький і громад. журнал. Видавався 1913 — 14 у Києві щомісяця як орган Укр. с.-д. робітничої партії (вийшло 18 номерів). Ідеологи УСДРП (Л. Юркевич, Д. Донцов, В. Левинський), користуючись псевдомарксист. фразеологією, проповідували в ньому ідеї політичного сепаратизму. В. І. Ленін у ряді статей критикував політико-ідеологічні концепції видавців «Д.» (див. Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 24, с. 122; т. 25, с. 266 — 267 та ін.). Оскільки журнал орієнтувався насамперед на робітн. клас, його використовували як трибуну марксисти А. Луначарський і Д. Мануїльський.

Літературно-художній відділ, очолюваний В. Винниченком, представляли письменники різних ідейно-худож. напрямів. Тут опубл. драм. поему «Оргія» Лесі Українки, оповідання «Хмаринка» С. Васильченка, вірші В. Самійленка, Х. О. Алчевської, М. Вороного, О. Олеся, Н. Кибальчич, Н. Романович (Ткаченко). Друкувалися також В. Винниченко (дилогія «По-свій» і «Божки», оповідання «Терень» і «Олаф Стефензон», комедія «Молода кров»), С. Черкасенко («Казка старого млина»), Г. Чупринка та ін. З початком 1-ї світової війни «Д.» закрила цар. влада.

П. М. Федченко.


«ДЗВІН» — укр. рад. вид-во, що діяло 1917 — 20 у Києві. Публікувало твори укр. письменників, а також кращі зразки із зарубіж. л-р. За роки існування «Д.» вийшли «Боротьба (з листів студента, засланого в солдати)» (1917. 1918), оповідання «Сліпий», «Солдатики», «Федько-Халамидник» (усі — 1917), п’єса «Базар» (1918) В. Винниченка, оповідання «Дай. боже, здоровля корові» Т. Бордуляка (1917, 1918), «Іван Підкова. Гамалія. Тарасова ніч» Т. Шевченка (1918), зб. ліричних поезій «Садівник» Р. Тагора (1918), «Твори» Дніпрової Чайки (1919), «Лев і Пролев» С. Руданського (1920), твори ін. письменників.

В. А. Бурбела.


«ДЗВІН» — літ.-мист. та громад.-політ. журнал СПУ. Виходить у Львові щомісяця. Засн. 1940 під назвою «Література і мистецтво». В 1945 — 51 мав назву «Радянський Львів», 1951 — 89 — «Жовтень», теперішня — з 1990. В різні роки гол. редакторами були О. Десняк, П. Козланюк Ю. Мельничук, Р. Братунь, М. Романченко. З 1968 — Р. Федорів. «Д.» має розділи «Поезія», «Проза», «Наша доба» (публіцистика), «Життя і слово», «Огляди, рецензії, відгуки» (літ. критика), «Галерея „Дзвона“» (мист-во). На сторінках журналу вперше надр. повість «День отця Сойки» С. Тудора, романи «У світ широкий» В. Гжицького, «Юрко Крук» П. Козланюка, «Хліб і сіль» М. Стельмаха, статті і памфлети Я. Галана, Ю. Мельничука, Т. Мигаля, П. Шафети та ін. Опубл. істор. романи П. Загребельного («Первоміст», «Роксолана»), Р. Іваничука («Шрами на скалі»), р. Федоріва («Кам’яне поле») та ін. Ряд вміщених творів відзначено Держ. премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (повість «На калиновім мості» Петра Панча, романи «Вир» Григорія Тютюнника, «Сестри Річинські» Ірини Вільде, «Вода з каменю» і «Четвертий вимір» Р. Іваничука). Розділ поезії представлений іменами М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча, Р. Лубківського, Р. Братуня, В. Лучука, М. Петренка, О. Богачука, І. Калинця та ін.

У журналі опубл. твори репресованих у 20 — 30-х pp. та в часи застою (кін. 60 — поч. 80-х pp.) укр. письменників — М. Хвильового, М. Івченка, Є. Сверстюка, І. Світличного, B. Стуса та ін.; твори мало відомих сучас. читачеві літераторів — І. Липи, Б. Лепкого, К. Гриневичевої та ін. Під рубрикою «Молода муза» постійно виступають молоді поети і прозаїки. Багато уваги журнал приділяє питанням історії України, культури, мистецтва, фольклору та етнографії: надр. «Галицько-Волинський літопис», праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці» М. Грушевського, «Історія запорізьких козаків» Д. Яворницького, «Історія України» І. Крип’якевича, уривки з худож. фольклорно-етногр. книги про життя і побут гуцулів «На високій полонині. Образи, думи та оповідання з Гуцульської Верховини» C. Вінценза та ін.

«Дзвін» підтримує творчі зв’язки з українськими письменниками, які живуть у Польщі, Чехо-Словаччині, Югославії, Румунії, США, Канаді та ін. країнах: опубл. твори І. Мацинського, Ф. Ковача, О. Стефановича, О. Лятуринської, О. Лапського, Б. Рубчака, О. Тарнавського та ін. Подаються також матеріали про літ. і культурно-мист. життя українців за кордоном.

Р. M. Федорів.


«ДЗВІНОК» — ілюстрований художньо-пед. журнал для дітей та молоді, орган Руського педагогічного товариства, що підпорядковувалося Науковому товариству імені Шевченка. Виходив 1890 — 1914 у Львові двічі на місяць. Редакторами «Д.» були О. Барвінський, В. Шухевич, К., Гриневичева, І. Крип’якевич та ін. Існував задум редагувати літ. матеріали письменників Наддніпрянщини в Києві, для чого було створено київ. редакцію «Д.», до складу якої входили Леся Українка, М. Старицький, Л. Старицька-Черняхівська, М. Лисенко. Але «народовці» 1894 зірвали цей намір. Характер журналу змінювався від клерикально-народовського до демократичного залежно від редакторів і участі в ньому таких письменників, як І. Франко (тут уперше опубл. його казку «Лис Микита» та ін.), Леся Українка, Л. Глібов, М. Коцюбинський (дебютував у «Д.» віршем «Наша хатка»), І. Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Б. і М. Грінченки, Марко Черемшина та ін. «Д.» вміщував твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, С. Руданського, переклади з рос. і зарубіж. л-р. Журнал знайомив читачів з новинами л-ри і мист-ва, біографіями письменників. У «Д.» вперше з’явилися жанри науково-популярного нарису для дітей та юнацтва і нарису-казки («Нюрнберзьке яйце» М. Коцюбинського, «І. Котляревський» Б. Грінченка, «Казка про сонце та єго сина» Дніпрової Чайки). Як додаток до журналу 1913 вийшла кн. «Казки бр. Гримів та інші». Іл. с. 53.

В. В. Яременко.


«ДЗВОНИ» — літ.-наук. журнал. Виходив у Львові 1931 — 39 щомісяця. Відп. редактор — П. Ісаїв. Мав розділи: «Поезія», «Белетристика», «Наукові статті», «Літературна критика», «Рецензії», «Хроніка». Публікував поезії Б. І. Антонича, С. Гординського, Б. Лепкого, Г. Костельника, Б. Кравціва, Ю. Липи, О. Олеся, В. Пачовського та ін. Тут вміщувалися твори М. Зерова, Є. Плужника, М. Рильського, М. Терещенка, П. Филиповича. Надр. роман «Волинь» У. Самчука, повість «1313» Н. Королевої, оповідання «Оливковий гай», «Мистець» Уляни Кравченко та ін., ряд перекладів — з груз. («Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі в перекл. М. Бажана), франц. («Нічний політ» А. Сент-Екзюпері, окремі поезії В. Гюго), нім. (поезії Й.-В. Гете) л-р тощо. Журнал широко висвітлював літ. процес на західноукр. землях; опубл. статті про творчість Т. Шевченка, О. Кобилянської, В. Стефаника та ін. Серед наук. публікацій — праці «Нарис історії українського народу» та «Визволення України і українська справа» М. Грушевського. Систематично з’являлися рецензії на нові видання, бібліогр. матеріали, літ.-мистецька хроніка. «Д.» популяризували реліг. погляди, виступали проти атеїзму і матеріаліст. розуміння світу. Журнал видавав «Бібліотеку „Дзвонів“» (вийшло в світ понад 30 книг художньої, наукової та науково-популярної літератури).

О. В. Мишанич.


ДЗВОНОВСЬКИЙ Ян (ймовірно, псевдонім; pp. н. і см. невід.) — польс. поет 1-ї пол. 17 ст. Родом з Підгір’я. Жив на Краківщині і в Сх. Галичині. Автор зб. сатир. та гумористичних побутово-соціальних віршів польс. мовою «Шість статей загального домового сейму» (Краків, 1625; за даними польс. бібліографії, вперше вид. 1608); тут уміщено й укр. нар. пісню про козака і Кулину (пісню козака Плахти), у ній розроблено сюжет про дівчину, яка помандрувала з козаком на Запоріжжя. Пісня надр. готичним шрифтом у польс. транскрипції. Це одна з перших відомих нині публікацій укр. нар. пісень.

Літ.: Франко І. Козак Плахта. Українська народна пісня, друкована в польській брошурі з р. 1625. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 43. К., 1986.

О. В. Мишанич.


ДЗЕВЕРІН Ігор Олександрович (5.XI 1929, с. Драбів, тепер смт Черкас. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, академік АН УРСР з 1988. Член КПРС з 1952. Закінчив 1952 Львів. ун-т. З 1966 — зав. відділом, з 1978 — директор Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. В 1962 — 73 і 1980 — 89 — головний редактор журналу «Радянське літературознавство» (з 1990 — «Слово і час»). Основні праці присвячено вивченню естетич. спадщини В. І. Леніна і творчості рос. революц. демократів, питанням історії укр. та рос. л-р. Автор першої узагальнюючої праці про творчість Остапа Вишні («Остап Вишня», 1957). У монографії «Проблема сатири в революційно-демократичній естетиці» (1962) докладно охарактеризовано погляди В. Бєлінського, М. Чернишевського і М. Добролюбова на сатиру. У працях «Ленін і питання естетики» (1960), «Естетика ленінізму і питання літератури» (1967; друге вид. — 1975), «Про літературно-естетичні погляди В. І. Леніна» (1981) розкривається зміст і значення ленінського вчення про л-ру і мистецтво, осмислено оцінки, дані В. І. Леніним творчості М. Чернишевського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького та ін. Значне місце в наук. інтересах Д. посідають методологічні проблеми літературознавства, витлумачення таких категорій, як партійність, народність, історизм тощо, питання теорії літ.-худож. критики. Його праці характеризує поєднання літературознавчого та філософсько-естетичного аспектів дослідження.

Керівник і один з авторів багатьох колективних літературознавчих праць, зокрема «Історії української літератури» у двох томах (1987 — 88), він очолює редколегії Української Літературної Енциклопедії, ряду видань укр. дожовтневої і рад. літ. класики, виступає зі статтями про сучас. літературний процес. Лауреат Респ. премії в галузі літ.-худож. критики (1982). За розробку наук. принципів, упорядкування й підготовку текстів Зібрання творів І. Я. Франка у 50 томах та за коментарі удостоєний Держ. премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1988). Окремі праці Д. перекладені болг., словац., нім. мовами.

Літ.: Шаблиовский Е. Изучая великое ленинское наследие. «Вопросы литературы», 1976, № 1; Гончаренко М. Грані дослідницького таланту. «Дніпро». 1979, № 11; Мазепа В. І. Естетичне вчення В. 1. Леніна і сучасність. «Комуніст України», 1982, № 6.

М. Г. Жулинський.


ДЗУГАЄВ Георгій Хасакойович [15 (28).III 1911, с. Дзугатикау, тепер Джавського р-ну Пд.-Осет. а. о. — 10.IV 1985, м. Цхінвалі] — осет. рад. письменник, перекладач. Член КПРС з 1939. Закінчив 1937 Пд.-Осет. пед. ін-т (Цхінвалі). Учасник Великої Вітчизн. війни (брав участь у визволенні України від нім.-фашист. загарбників). Автор поеми «Хамат» (1936 — 37), в якій у дусі фольклор. традицій показав тяжку долю осетинців у дожовтн. час, зб. віршів «Проміння сонця», поеми «Комсомолець Солтан» (обидві — 1938), де художньо осмислює духовний світ учасника соціалістич. перетворень у рідному краї. У книгах «Твори» (1954), «Поеми» (1957), «Ключ серця» (1959) та ін. зібрано поезії про героїзм рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни, про Леніна і партію, дружбу народів і мирну працю. Автор ліричних поем «Нателла» (1954 — 55), «Любов» (1956), повістей «В міжгір’ї» (1957), «Місячна ніч» (1967), романів «На лезі ножа» (1964), «Золоте джерело» (1974). П’єси «Гість ведмедя» (1977), «Діти сонця» (1980) — на сучасну тематику. Багато віршів Д. покладено на музику, деякі стали нар. піснями. Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Ісаковського, М. Тихонова, Н. Бараташвілі і Р. Гамзатова. Т. Шевченку присвятив кілька статей. Переклав його поему «Катерина», вірш «Н. Костомарову», «Автобіографію» та ін., деякі вірші І. Франка («Гімн»), В. Сосюри, п’єсу В. Минка «Не називаючи прізвищ». Ряд творів Д. переклали Л. Куличенко і В. Колар.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Високий обрій, Одеса, 1974; Рос. перекл. — Добрый гость. М., 1962; Свет в горах. Тбилиси, 1965; Пройти над пропастью. М., 1986.

Літ.: Дзуццев Х. Георгий Дзугаев. В кн.: Очерк истории осетинской советской литературы. Орджоникидзе, 1967.

І. А. Луценко.


ДЗЮБ Іван Петрович (16.III 1934, с. Сопошин, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. перекладач, доктор фізико-матем. наук з 1978. Закінчив 1956 Львів. ун-т. З 1966 — співробітник Ін-ту теор. фізики АН УРСР. Переклав з ісп. мови повість «Дівчинка під трьома прапорами» Ф. Басульто (1965); з італійської — збірки повістей і оповідань «Планета Новорічних ялинок» Дж. Родарі (1967), «Еріка» Е. Вітторіні (1969), з японської — романи «Спалена карта» (1969), «Жінка в пісках» «Чуже обличчя» (обидва — 1988) К. Абе, «Ваш покірний слуга кіт» С. Нацуме (1973), «Родина Ніре» М. Кіта (1979), «Острів смерті» Т. Фукунаги (1983), зб. оповідань «Расьомон» Р. Акутагави (1971), зб. повістей і оповідань «Країна снігу» Я. Кавабати (1976), книжки для дітей («Клятва» К. Саотоме, 1978, і «Японські народні казки», 1986).

О. І. Петровський.


ДЗЮБА Іван Михайлович (26.VII 1931, с. Миколаївка, тепер Волноваського р-ну Донец. обл.) — український радянський літературознавець і критик. Президент Республіканської асоціації українознавців з 1989. Закінчив 1953 Донецький педагогічний інститут. Працював у видавництвах і періодичній пресі. Перша книжка «„Звичайна людина“ чи міщанин?» (1959) присвячена актуальним питанням розвитку укр. рад. л-ри. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журн. «Вітчизна», 1990, № 5 — 7) — про проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. В книгах «Грані кристала» (1978), «На пульсі доби» (1981), «Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982), «Вітчизна у нас одна» (1984), «Автографи відродження» (1986) і «Садріддін Айні» (1987) досліджує історію багатонац. рад. л-ри. У колі дослідницьких інтересів Д. — сучас. літ. процес на Україні, світовий ідейно-естетич. контекст творчості укр. письменників (Т. Шевченка, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. Довженка та ін.), укр.-рос. та ін. літ. зв’язки, питання укр. культури як цілісності, сучасного стану і розвитку укр. мови та ін.

Д. належать грунтовні наукові розвідки про В. Бикова, М. Вінграновського, І. Мележа, В. Забаштанського, І. Сенченка та ін. Для творів Д. характерні гостре відчуття актуальних проблем літ. процесу, розгляд їх у тісному зв’язку з сусп. тенденціями, увага до нац. особливостей худож. явищ, широка ерудиція, виразний індивідуальний стиль. У 70-х pp. зазнав безпідставних переслідувань за погляди, висловлені в окремих працях. Лауреат премії ім. О. І. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1987).

Тв.: У всякого своя доля. К., 1989; Рос. перекл. — Грани кристалла. Очерк становлення единства многонациональной советской литературы. М., 1982.

Літ.: Неврлий М. З позицій наукового слов’янознавства. «Літературна Україна», 1989, 21 вересня; Тельнюк С. Енциклопедична праця. «Літературна Україна», 1990, 1 березня.

С. В. Тельнюк.


ДЗЮБАРЕВИЧ Захарія (pp. і м. н. та см. невід.) — укр. поет і композитор кін. 17 — 1-ї пол. 18 ст. Був козаком Гадяцького полку. 1722 брав участь у поході рос. війська та укр. козацтва до берегів Каспійського моря на допомогу Персії проти Туреччини. Склав із своїх та чужих творів рукописний поетич. збірник (1728 — 30), до якого ввійшли його духовні й ліричні вірші, псальма «Приближися конец свЂта...», що описує похід 1722 і взяття Дербента. Автор музики до власних текстів. Писав давньоукр. мовою, наближеною до народної. Збірник Д. зберігається у БАН СРСР (Ленінград).

Тв.: Хрестоматія української дожовтневої музики, ч. 1. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії. Українська дожовтнева поезія, т. 1. К. 1984; З рукописного збірника 1728 — 1730 років. В кн.: Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX ст. К., 1984.

Літ.: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы, т. 1, ч. 2. СПБ, 1900.

В. О. Шевчук.


ДЗЬОБАН Олександр Онуфрійович (12.IX 1931, с. Новий Витків, тепер Радехівського р-ну Львів. обл.) — український рад. бібліограф і літературознавець. Закінчив 1956 Львів. ун-т. З 1958 працює у відділі рукописів Львів. наук. б-ки ім. В. Стефаника АН УРСР. Видав бібліогр. покажчики: «Рукописи архіву М. С. Шашкевича» (1979), «Особисті архівні фонди відділу рукописів. Анотований покажчик» (Львів. наук. б-ка, 1977); «Марійка Підгірянка» (1981); «Остап Терлецький. Покажчик друкованих і рукописних матеріалів» (1984, останні три — у співавт.) та ін. Автор розвідок про життя і творчість М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Старицького, Лесі Українки, І. Франка, С. Коваліва, Марійки Підгірянки, А. Кримського, Р. Моха та ін. Опубл. епістолярні матеріали Лесі Українки, К. Квітки, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, С. Коваліва, окремі поезії Марійки Підгірянки тощо.

Г. В. Дем’ян.


ДИВАН (перс. — запис, книга) — в класичних л-рах Бл. та Серед. Сходу поетична збірка (як правило, рукописна) одного або кількох авторів, у якій вірші групувалися за жанрами: касиди, газелі, марсійа, кіт’а, рубаї, фард та ін. В межах жанрових груп твори розміщувались в алфавітному порядку — за останніми буквами заримованих слів або за редифами. Кожен більш-менш відомий поет Сходу мав один або кілька диванів.

М. М. Мірошниченко.


ДИГАТ (Dygat) Станіслав (5.XII 1914, Варшава — 29.I 1978, там же) — польс. письменник. Вивчав архітектуру й філософію у вузах Варшави. Повість «Боденське озеро» (1946) створена на основі спогадів про перебування в табсрі для інтернованих осіб. У центрі повісті «Прощання» (1948) — події періоду 2-ї світової війни, гітлерівської окупації. Проблему вибору життєвої позиції, відмови від конформізму порушив у романі «Подорож» (1958), сатир. повісті «Діснейленд» (1965, укр. перекл. Ю. Попсуєнка) і зб. оповідань «Вокзал у Мюнхені» (1973). Автор збірок оповідань і фейлетонів «Єлисейські поля» (1949), «Непогожі вечори» (1957), «Рожевий зшиточок» (1958), «Роздуми під час гоління» (1959), «За п’ять хвилин до сну» (1960), «Карнавал» (1968).

Тв.: Укр. перекл. — Діснейленд. К., 1973: Рос. перекл. — Путешествие. М., 1964; Прощание. — Диснейленд. — Рассказы. М., 1971.

В. П. Вєдіна.


ДИДАКТИЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грец. διδακτικός — повчальний) — твори, в яких у худож. формі викладаються наук., філос., реліг., моральні та інші знання й ідеї. Д. л. не має чітких жанрових ознак, Худож. форма в дидактичних творах не зв’язана зі змістом органічно, вона лише сприяє кращому сприйманню і засвоєнню змісту. Дидактичні і худож. елементи в Д. л. поєднуються різними способами, тому ця л-ра розвивалася в найрізноманітніших жанрах: дидактичний епос (повчальна повість, аполог, байка, притча), дидактична лірика (послання, повчання, афоризми), дидактична драма (мораліте, шкільна драма). Класич. зразками Д. л. є твори античних авторів: «Роботи і дні» Гесіода, «Георгіки» Вергілія, «Наука поезії» Горація, «Про природу речей» Лукреція. В л-рах Сходу велике місце посідали реліг.-філос. трактати й філос. поеми. Дидактичною була майже вся церк.-релігійна література Київ. Русі: апокрифи, житійна література, «Поучення Володимира Мономаха» та ін. Серед відомих зразків Д. л. в рос. л-рі — «Лист про користь скла» М. Ломоносова, в укр. л-рі — шкільна драма 16 — 17 ст., сатири, байки, притчі 17 — 18 ст., деякі твори Г. Сковороди.

Л. Р. Світайло.


ДИКАРЄВ (Дикарів) Митрофан Олексійович [літ. псевд. — М. Крамаренко, М. Крамар; 31.V (12.VI) 1854, с. Борисовка, тепер Волоконовського р-ну Бєлг. обл, — 14 (26).XI 1899, Катеринодар, тепер Краснодар] — рос. і укр. фольклорист, етнограф. Навчався у Воронезькій семінарії, звідки його виключили як «неблагонадійного». Розробив програми для збирання етногр. і фольклор. матеріалів («Програма для етнографічного дослідження...», 1894, «Програма до збирання відомостей про громади і збірки сільської молоді...», опубл. 1900. та ін.). Зібрав на Воронежчині й Кубані багато рос. і укр. пісень, казок тощо («Апокрифи, зібрані в Кубанській області», опубл. 1900), відомості про нар. розваги, обряди, прикмети, нар. календар («Різдвяні святки в станиці Павлівській Єйського одділу, на Чорноморії»; 1895; «Чорноморські народні казки й анекдоти», 1896; «Замітки з історії народної ботаніки», 1899; «Народний календар Валуйського повіту...», опубл. 1905). Етнографічно-фольклор. діяльність Д. схвально оцінив І. Франко у своїй передмові до виданих ним «Посмертних писань Митрофана Дикарева з поля фольклору й міфології» (1903).

Тв.: Воронежский этнографический сборник. Воронеж. 1891; Посмертні писання Митрофана Дикарева. Львів, 1903.

Літ.: Франко І. Зібрання творів, т. 34. К., 1981: Перепелицына Л. А. М. А. Дикарев как этнограф. «Советская этнография», 1957, № 3.

І. П. Березовський.


ДИКИЙ Антін Васильович [1 (14).VIII 1900, с. Велика Андрусівка, тепер Світловодського р-ну Кіровогр. обл. — 1954] — укр. рад. письменник. Учасник громадян. війни. Навчався в Комуністич. ун-ті ім. Артема (Харків). Друкувався з 1924. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Автор зб. поезій «Огонь цвіте» (1927), зб. «Оповідання» (1932), п’єси «Сухий закон» (у співавт. з О. Полторацьким; пост. 1932). Був незаконно репресований. Реабілітований.

Літ.: Доленго М. [Рец. на кн.: Дикий А. Огонь цвіте]. «Червоний шлях», 1927, № 4.

М. Ф. Пономаренко, Ю. В. П’ядик.


ДИЛОГІЯ (від грец. δίς — двічі та λόγος — слово) — 1) У давньогрец. театрі драма на два акти. 2) Два самостійні твори, пов’язані між собою єдиним ідейним задумом, спільним гол. героєм, зображенням певної істор. епохи. При цьому кожен з них має завершену сюжетно-композиційну лінію і своїх персонажів. Напр., комедії «Суєта» і «Житейське море» І. Карпенка-Карого, історико-революц. романи «Таврія» і «Перекоп» О. Гончара.


ДИМЕТР (від грец. δίμετρος — двомірний) — назва антич. вірша, що складається з двох пар стоп, тобто з двох диподій.


ДИМИТРІЙ РОСТОВСЬКИЙ (1651 — 1709) — укр. і рос. письменник, церк. і культур. діяч. Див. Туптало Димитрій.


ДИМИТРОВА Блага Николова (2.I 1922, м. Бяла Слатина, тепер Михайловградської обл.) — болг. письменниця. Закінчила 1945 Софійський ун-т. Провідною у творах Д. є тема особистої відповідальності, морального обов’язку людини в істор. процесах сучасності. Автор поетич. збірок «Світ у долоні» (1962), «Голос» (1985) та ін., поем «Ліляна» (1959). «Експедиція в прийдешній день» (1964) та ін. Характерні ознаки поезії Д. — асоціативність, афористичність, філос. метафоричність. Вони властиві також її романам «Мандрівка до самої себе» (1965), «Відхилення» (1967; укр. перекл. — «Дорога в об’їзд»), «Лавина» (1971), «Обличчя» (1981). «Лабіринт» (1987). Мужність і героїзм в’єтн. народу в боротьбі проти агресорів показано в романі-мандрівці «Страшний суд» (1969) та в публіцистич. кн. «Підземне небо. В’єтнамський щоденник — 1972» (1972). Гостра публіцистичність поєднується тут з філос. роздумами над проблемами війни і миру, ціннісними орієнтаціями людини, парадоксами розвитку цивілізації. Пише драми та нариси, перекладає твори давньогрец., рос., польс., франц. і нім. письменників. Окремі твори Д. переклали Н. Забіла, Д. Білоус, І. Білик, М. Сингаївський, З. Іванов.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Дорога в об’їзд. К., 1974; Підземне небо. В’єтнамський щоденник — 1972. К., 1974; Рос. перекл. — Страшный суд. М., 1971.

Літ.: Климчук В. Проза Благи Димитрової. В кн.: Література правди і прогресу. К., 1974.

В. Н. Климчук.


ДИМІНСЬКИЙ Андрій Іванович [1829 (за ін. даними — бл. 1826), с. Борщівці, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінн. обл. — 1 (14).I 1905, с. Велика Струга, тепер Струга Новоушицького р-ну Хмельн. обл.] — укр. фольклорист і етнограф. Закінчив Кам’янецьку повітову школу. Працював сільс. писарем на Поділлі. З 1860 був дійсним членом Рос. геогр. т-ва. Автор статей з фольклористики й етнографії («Забобонні обряди при спорудженні хати в Кам’янець-Подільській губернії», 1864, та ін.). Численні фольклорно-етногр. матеріали, які зібрав Д., опубл. частково П. Чубинський у «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» (1872, т. 1, в. 1), частина надр. у зб. «Малоруські народні перекази та оповідання» М. П. Драгоманова (1876), а також за рад. часу — в зб. «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860-х років» (1928). Листувався з П. Чубинським, І. Рудченком, укр. ученим-юристом О. Кістяківським (для нього Д. збирав присуди сільс. судів, матеріали про звичаєве право на селі тощо).

Літ.: Левченко М. З поля фольклористики й етнографії, в. 2. Знадоби до життєпису подільського етнографа А. І. Димінського (бл. 1826 — 1897). К., 1928; Левченко М. Андрій Іванович Димінський. В кн.: Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860-х років, в. 1-2. К., 1928.

Г. Т. Рубай.


ДИМІНСЬКИЙ Йосип Андрійович (1857 — січень 1893, містечко Лисянка, тепер смт Черкас. обл.) — укр. фольклорист і етнограф. Син А. І. Димінського. Освіту здобув в учит. семінарії. Вчителював у Лисянці. Збирав і вивчав укр. нар. повір’я, звичаї, замовляння, пісні тощо. Його фольклорно-етногр. матеріали, зібрані 1878 — 80 (про правові порядки на селі, весільні звичаї тощо), використав А. Кримський («Звенигородщина, Шевченкова батьківщина, з погляду етнографічного та діалектологічного», 1930). Деякі записи Д. зберігаються в ІМФЕ АН УРСР. Писав вірші укр., рос. та польс. мовами.

Літ.: Кримський А. Звенигородгцина, Шевченкова батьківщина, з погляду етнографічного та діалектологічного, ч. 1, в. 1. К., 1930.

Г. Т. Рубай.


ДИМОВ Димитр Тодоров (25.VI 1909. м. Ловеч — 1.IV 1966, Бухарест, похов. у Софії) — болг. письменник. Член БКП з 1946. Закінчив 1934 Софійський ун-т. Працював у ньому професором анатомії, ембріології й гістології (з 1953). Літ. діяльність почав романом «Поручик Бенц» (1938). У романі «Приречені душі» (1945) викрив реакц. дії певних церк. кіл у період нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. Широку панораму життя Болгарії 30 — 40-х pp., боротьбу робітників проти тютюнових магнатів, духовну деградацію буржуазії подано в романіепопеї «Тютюн» (1951, 2-а ред. — 1953). Роман-сповідь «Ахіллесова п’ята» (1966, незакін.) присвячено формуванню гармонійної особистості сучасника. Автор п’єс «Жінки з минулим» (1959), «Винний» (1961) та ін., подорожніх нарисів. Твори Д. відзначаються глибиною соціально-психол. аналізу, пластичністю малюнка. Окремі романи Д. переклали П. Новохацький, І. Недялков, В. Захаржевська, Н. Никифорова. Героїко-романтичну драму «Перепочинок в Арко Іріс» (1963) поставлено на Україні (Дніпропетровськ, 1973).

Тв.: Укр. перекл. — Перепочинок в Арко Іріс. К., 1972; Тютюн. К., 1975; Приречені душі. К., 1980; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1977 — 78.

Літ.: Захаржевська В. О. Димитр Димов. К., 1978; Лихачева Л. П. Димитр Димов. Биобиблиографический указатель. М., 1981.

В. О. Захаржевська.


ДИМСЬКИЙ Модест Гаврилович (1823, с. Трубайці, тепер Хорольського р-ну Полтав. обл. — 1885, м. Хорол тієї ж обл.) — укр. письменник. Нар. в сім’ї кріпаків. До 10-річного віку виховувався в родині І. П. Капніста; згодом ним опікувався Л. І. Боровиковський. Після одержання відпускної закінчив Київ. ун-т. Працював учителем у Хоролі, з 1877 — інспектором училищ Черніг. губ. Надр. 1861 у журн. «Основа» нарис «Хорол, який він тепер є», де мальовничо описав життя міста; 1862 — сентим. оповідання з сел. життя «Наталь-озеро». Представник етнографічно-побутової школи в укр. літературі.

Літ.: Міщук P. C. Українська оповідна проза 50 — 60-х років XIX ст. К., 1978; Комаров М. Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798 — 1883). К., 1883.

Ю. В. П’ядик.


ДИННИК Андрій Леонтійович (6.III 1920, с. Кобижча, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл. — 30.III 1987, м. Бровари Київ. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1949 Київ. політех. ін-т. Під час Великої Вітчизн. війни брав участь у партиз. русі. Друкувався з 1957. Автор збірок сатири і гумору «Підслухана розмова» (1962), «Ридикюль і Торбина» (1965), «Всім по заслузі» (1970), «За що не люблять» (1974), «Не в тому напрямку» (1976), «Кропива» (1980), «Веселенькі були» (1983), «Складна ситуація» (1985) та ін. Багато віршів Д. написано за мотивами нар. усмішок. Збірки для дітей: «Проста арифметика» (1971), «Іскри з льоду» (1978).

Літ.: Петренко Ю. Дотепне слово гумориста. «Літературна Україна», 1970, 6 березня; Артемчук І. Смійтеся на здоров’яі «Друг читача», 1984, 30 серпня.

Ю. М. Кругляк.


ДИПОДІЯ [від. грец. δίς — двічі та πούς (ποδός) — стопа] — поєднання двох стоп ямба або хорея, у якому сильним ритмічним наголосом виділяється друга стопа, тоді як перша не наголошується зовсім. Є два види Д.: хореїчна, напр.: «І якé ж ти маєш прáво, // Черепино недобúта, // Про своє спасення дбáти // Там, де гúне міліóн?» (І. Франко), і ямбічна, напр.: «Чи вже розбúито каземáти // В царській твердúні віковíй? // Загомонíли раз гармáти — // Чи се вже йдé останній бíй?» (Леся Українка). В кожному рядку цих катренів по дві Д., причому в хореїчних сильно наголошені треті склади, а в ямбічних — четверті. У деяких віршознавчих працях (А. Бєлого, А. Кубарєва) доводиться, що Д. походить від пеона.

Й. М. Голомбйовський.


ДИСКОГРАФІЯ — див. Фонограми літературні.


ДИСКУСІЇ ЛІТЕРАТУРНІ (від лат. discussio — дослідження, розгляд) — публічні обговорення спірних питань літ. процесу або історико-теор. проблем літературознавства. Д. л. є рушієм літ.-крит. думки, в них актуалізуються ключові для певного періоду соціально-естетичні критерії, оцінки та принципи аналізу худож. твору, визначаються перспективні шляхи літ. розвитку. За широтою охоплення матеріалу і масштабністю проблематики Д. л. можуть мати значення для всієї світової л-ри (так, у 18 ст. в боротьбі теоретиків мист-ва Ф. Шеллінга, А. і Ф. Шлегелів, А. Л. Ж. де Сталь, С. Т. Колріджа та ін. проти канонів класицизму обгрунтовано естетико-ідеол. принципи та поетику нового творчого методу), для певного нац. письменства (дискусія кінця 50-х pp. 19 ст. в рос. л-рі про роль мист-ва в житті народу і розвитку суспільства) або стосуватись якогось конкретного теор. положення (проблема типізації, широко обговорювана рад. літ. критикою в 50 — 60-х pp.) чи творчості окремого письменника (напр., Л. Толстого — на поч. 20 ст.), а то й одного твору («Правда і кривда» М. Стельмаха в українській літературній критиці поч. 60-х pp.).

Поява нової укр. л-ри викликала в рос. журналах 1-ї пол. 19 ст. («Отечественные записки», «Маяк», «Москвитянин», «Молва», «Северная пчела», «Библиотека для чтения» та ін.) літ. дискусію, в якій М. Чернишевський і М. Добролюбов переконливо довели право укр. л-ри на вільний і всебічний розвиток. Важливе значення для укр. л-ри, утвердження в ній реалістич. методу мала дискусія 1873 — 78, в якій взяли участь М. Драгоманоа, І. Білик, О. Кониський, В. Барвінський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. Завершилася вона статтею І. Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи», де обгрунтовувалася сусп. роль, народність і нац. своєрідність укр. л-ри. Укр. літ. процес кін. 19 — поч. 20 ст. позначений дискусіями між представниками революц.-демокр., бурж.-ліберального і модерністського напрямів. Особливої актуальності набули питання про призначення і сусп. роль мистецтва, майстерність форми художнього твору.

В центрі літ. дискусій 20-х pp. стали проблеми нового творчого методу (стилю) рад. л-ри, зв’язків письменника і колективу, літератури і народу. Ці проблеми відображено у зб. «Шляхи розвитку української пролетарської літератури», що вийшов у Харкові 1928. Особливо гострою і насиченою була літ. дискусія 1925 — 28 з питань ідейно-естетичної орієнтації укр. л-ри, її масовості і худож. майстерності. У повоєнні роки виділяються Д. л. кінця 50 — 60-х pp. — про засоби типізації в л-рі соціалістич. реалізму, 60-х pp. — про діалектику традицій і новаторства, 80-х pp. — про стильові пошуки сучас. прози та діалектику національного й інтернаціонального в літературі. Див. також Критика літературна.

Літ.: Комишанченко М. П. Літературна дискусія 1873 — 1878 років на Україні. К., 1958; Ковалів Ю. І. Літературна дискусія 1925 — 1928 pp. K., 1990.

В. С. Брюховецький.


ДИСОНАНС (франц. dissonance, від лат. dissono — негармонійно звучу) — 1) Немилозвучність, яка виникає внаслідок небажаного збігу звуків у худож. тексті. 2) У віршуванні — один з видів неповної рими, в якій збігаються тільки приголосні звуки, а наголошені голосні не збігаються (дисонують). Таку риму називають також консонантною, тобто заснованою на співзвучності приголосних. Напр.:

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!

...Стоїть сторозтерзаний Київ

і двістірозіп’ятий я.

(П. Тичина. «І Бєлий, і Блок...»)

Трапляється Д. і в народному віршуванні, у «Слові о полку Ігоревім». У поезії 19 ст. консонантної рими майже немає, оскільки повна рима фактично вважалася обов’язковою. У 20 ст. Д. закріпився як прийом: різниця в окремих звуках рими нерідко підкреслює смислову різницю між словами, напр., «Кому — жом у господу, // а цьому гаспиду, // прости господи, // — крила?!» (І. Драч).

К. П. Фролова.


ДИСТИХ (грец. δίςτιχος — двовірш) — див. Двовірш.


ДИСФЕМІЗМ (ісп. disfemismo) — троп, який полягає в заміні природного у даному контексті означення предмета, явища або поняття більш грубим, вульгарним або фамільярним. У худож. л-рі Д. є засобом надання зображуваному іроніч. або сатир. забарвлення. Напр.: «І ляжете ви трупом серед шляху, // Якому краю ні кінця нема, // І Янус часу з мордами двома // Позаздрить кисло отакому краху» (І. Драч). Протилежний Д. троп — евфемізм.

М. Л. Гончарук.


ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА — художні, науково-художні, науково-популярні й публіцистичні твори, написані для дітей дошкільного (переважно книжки-малюнки, книжки-іграшки), молодшого шкільного (ілюстровані казки, короткі повісті, оповідання на побутові й соціальні теми), серед. і старшого шкільного віку (худож., наук.-популярна, пригодницька й фантастична л-ра, твори сусп.-політ. і морально-етичної проблематики). До кола дит. читання входять і худож. твори, написані для дорослих, але цікаві й доступні дітям: казки й вірші О. Пушкіна, вірші й поеми Т. Шевченка, Лесі Українки, байки І. Крилова, Л. Глібова, оповідання й повісті Л. Толстого, І. Франка, М Горького, А. Головка, О. Гончара, спеціально оброблені нар. казки, думи, твори зарубіж. класики — здебільшого в адаптованих виданнях («Робінзон Крузо» Д. Дефо, «Дон Кіхот» М. Сервантеса, «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта, «Спартак» Р. Джованьйолі, «Овід» Е. Л. Войнич та ін.). У давнину естетично-пізнавальну та виховну функції виконувала усна нар. творчість. Укр. фольклор для дітей багатий жанрами й життєвим змістом: думи, пісні, колискові, пестушки, забавлянки, казочки, небилиці, скоромовки тощо. Творили ігрові пісні, лічилки, дражнилки та жарти і самі діти. Писемна вітчизн. л-ра для дітей починається з 11 ст. Це в основному твори морально-дидактичні й навчальні. До найперших відомих зразків л-ри для дітей належить «Поучення Володимира Мономаха» (1117). Адресувались дітям деякі твори церковної л-ри. Першою друк. книжкою, призначеною і для дит. читання, була «Азбука» (1574), яку видав Іван Федоров у Львові. В Росії книжки для дітей видавалися з 18 ст. М. Новиков заснував перший рос. журнал для дітей «Детское чтение для сердца и разума» (1785 — 89). Твори для дітей писали Л. Толстой, М. Некрасов, Я. Полонський, Д. Григорович, Д. Мамін-Сибіряк, А. Чехов, О. Серафимович, О. Купрін, В. Короленко та ін. рос. письменники. На Україні у 18 ст. вірші і байки для дітей писав Г. Сковорода (зб. «Сад божественных пЂсней», 1753 — 85, та «Басни харковскія», 1769 — 74). Велику популярність у дітей і молоді мала «Енеїда» І. Котляревського — перший твір нової укр. л-ри, написаний народною, а не книжною укр. мовою. Проблематику дит. творів розширили П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка. Початок Д. л. на Закарпатті поклав О. Духнович, який писав вірші, пісні, загадки, логографи, складав букварі, читанки. Г. Квітка-Основ’яненко засн. сторінку для дітей у журн. «Украинский вестник».

Письменники-демократи виховували дітей на правді життя, зображуючи селянина-трудівника, його побут і працю. Щирим та зрозумілим словом промовляв до дітей Т. Шевченко, його «Кобзар» надовго став гол. підручником, за яким діти вчилися любити рідну землю і народ. У поезії й прозі Т. Шевченко створив цілу галерею образів знедолених дітей. Він уклав і видав у Петербурзі «Букварь южнорусскій» (1861). Твори Т. Шевченка ще в 2-й пол. 19 ст. включалися до підручників і хрестоматій у рос. школах. Розвиваючи традиції Т. Шевченка, Марко Вовчок, Л. Глібов, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний ставили за мету виховання морально здорових дітей, здатних боротися з соціальним злом, за громадян. ідеали. У казках і повістях для дітей («Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Невільниця», «Кармелюк», «Маруся» та ін.) Марко Вовчок показала високі моральні якості простих людей, протест покріпаченого селянства проти гнобителів. Письменниця переклала рос. мовою дитячі твори Г. К. Андерсена, Жюля Берна, Жорж Санд, книги «Життя тварин» А. Брема, «Походження людини» Ч. Дарвіна. Помітною сторінкою укр. Д. л. є творчість Л. Глібова, який, поряд з байками, писав для дітей загадки, відгадки, жарти, пісеньки, акростихи. В кращих традиціях укр. дит. фольклору написано казки, вірші, перекази, байки Ю. Федьковича. Твори Л. Глібова і Ю. Федьковича популяризував журнал для дітей «Дзвінок» (1890 — 1914), що виходив у Львові. І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний і Б. Грінченко створили яскраві образи дітей бідноти. В казках «Запорожці», «Скривджені і нескривджені». «Два брати», «Вдячний лев», в оповіданнях «Вітрогон» і «Попались» І. Нечуй-Левицький виступав на захист скривджених, мріяв про кращі умови життя для дітей. Глибоким реалізмом, гуманістичною спрямованістю позначені дит. твори Панаса Мирного: цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», «Казка про Правду і Кривду», оповідання «Морозенко» та ін. Багато зробив для розвитку дит. л-ри Б. Грінченко. Він першим звернувся до наук.-худож. жанру («Про грім та блискавку», «Велика пустеля Сахара» та ін.), організував видання дит. книжок, у багатьох своїх оповіданнях створив привабливі образи сільс. і шахтарських дітей («Украла», «Олеся», «Дзвоник», «Ксеня», «Панько»).

Поряд з реалістич. творами, у дожовтневий період існувала казенно-патріотична й реліг.-моралізаторська л-ра для дітей, розрахована на виховання у підростаючого покоління вірнопідданства й реліг. покори. Проти безідейної й антихудож. Д. л. вели послідовну боротьбу рос. і укр. письменники — революц. демократи. Важливою віхою в історії укр. Д. л. була творчість І. Франка. В автобіогр. оповіданнях «Малий Мирон», «Олівець», «Грицева шкільна наука» та ін. він показав знущання над сел. дітьми в школі, початки формування у дітей світогляду тощо. І. Франко писав казки на європ. і сх. сюжети («Коли ще звірі говорили», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім» та ін.). З-під його пера вийшли також численні літературно-критичні та теоретичні праці з проблем Д. л., її специфічних рис і особливостей, організації дит. читання в сім’ї і школі. Визначну роль у розвитку Д. л. відіграла Леся Українка. Найбільше уваги Д. л. вона приділяла на початку 90-х pp. 19 ст., коли активно виступала на сторінках журн. «Дзвінок». Тоді ж склала програму виховання дітей на творах худож. л-ри. Дітям адресовані її прозові казки «Метелик», «Біда навчить», «Лелія», вірші «Вишеньки», «Колискова», поетич. цикл «В дитячому крузі» та ін. Разом з К. Квіткою Леся Українка видала фольклорний зб. «Дитячі гри, пісні й казки» (1903). Своїми творами для дітей Леся Українка виховувала відчуття краси природи, доброту, любов до праці і рідної землі. Чимало слушних теор. міркувань про Д. л. висловлено і в листах Лесі Українки. Творами для дітей починав шлях у л-рі М. Коцюбинський. У «Дзвінку» він опубл. свої перші твори — вірш «Наша хатка» (1890) та віршовану казку «Завидющий брат» (1892). Дітям молодшого віку М. Коцюбинський присвятив і ряд прозових творів: маленькі казочки «Про двох цапків», «Дві кізочки» та ін., оповідання «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник». Для дітей створив художні нариси «Нюренберзьке яйце» і «Шевченкова могила» та переклав ряд класичних творів («Святий вечір» Ф. Достоєвського, «Поворот тата» А. Міцкевича, «Тадейко» Е. Ожешко, «Люди та собаки» М. Вагнера га ін.). Трагічна доля дітей в умовах крайнього зубожіння селян постає у новелах «Новина», «Кленові листки», «Катруся» В. Стефаника. У злиднях і непосильній наймитській праці проходить дитинство героїв оповідань «Школяр», «Наука», «Радощі» А. Тесленка. Схоластичні, антигуманні методи навчання в дореволюц. школі викривав С. Васильченко, водночас показуючи кмітливість і природний розум дитини (оповідання «Роман», «Циганка», «Оксана»), морально здорове виховання дітей у сел. сім’ї («Неслухняний глечик», «Басурмен»). До кращих творів дитячої шевченкіани належить повість «В бур’янах» С. Васильченка.

Після Великого Жовтня в СРСР створено багату дит. літературу, пройняту ідеями патріотизму, соціалістич. гуманізму, дружби народів. У період становлення нової школи велика увага приділялася питанням забезпечення суцільної грамотності, випуску книжок, періодики для дітей та юнацтва. Багато зробив у цій справі М. Горький. Важливу роль відіграли рішення ЦК РКП(б) «Про пресу і пропаганду» (1922), «Про піонерський рух» (1925). В організації книговидання для дітей на Україні в ці роки активну участь брали П. Тичина, В. Еллан (Блакитний), С. Федорченко, М. Венгеров, В. Чередниченко. Першими дит. творами в укр. рад. л-рі були вірші «Хор лісових дзвіночків», «А я у гай ходила» П. Тичини (зб. «Сонячні кларнети», 1918), оповідання А. Головка «Дівчинка з шляху» (1922), «Пилипко», «Червона хустина» (обидва — 1923). Боротьба з дитячою безпритульністю, становлення нової педагогіки, життя дітей у дитбудинках були темами багатьох творів, зокрема повістей «Олив’яний перстень» (1926) і «Авіаційний гурток» (1928) С. Васильченка, «Вуркагани» І. Микитенка (1927), «Інженери» А. Головка (1926). Для малих читачів пишуть вірші й оповідання Н. Забіла, О. Донченко, О. Копиленко, М. Пригара, В. Чередниченко. З’являються твори пригодницького та науково-фантастич. жанрів, яких укр. дожовтнева л-ра не знала: романи «Останній Ейджевуд» (1926) і «Господарство доктора Гальванеску» (1929) Ю. Смолича, зб. оповідань «Сенчині пригоди» О. Копиленка (1926). Значного рівня досягла історична проза: «Люди з червоної скелі» (1929), «Шляхом бурхливим» (1931) Г. Бабенка, «Богун» О. Соколовського (1931), «Хмереч» Ю. Платанова (1931) та ін. Драматургія для дітей почалась інсценізацією творів Т. Шевченка й І. Франка, згодом з’явилися п’єси на теми рад. дійсності — «Пастушкові пригоди» В. Минка (1927) та ін. Дит. письменники виступали авторами перших читанок і хрестоматій для школярів. У 20 — 30-х pp. на Україні засновані дит. журнали «Червоні квіти» (1923, з 1931 — «Піонерія»), «Більшовиченя» (1925), «Жовтеня» (1928 — 41, з 1945 — «Барвінок»), «Тук-тук» (1929). З’явилися докум. і публіцистичні твори для дітей (В. Худяк, Я. Гримайло, М. Трублаїні та ін.). В дохідливій формі письменники розповідали дітям про соціалістич. буд-во в країні, братерство народів — вірші В. Бичка, оповідання О. Іваненко, повість «Аул Іргіз» О. Донченка (1932). М. Трублаїні у книгах нарисів «До Арктики через тропіки» і «Людина поспішає на Північ» (обидві — 1931), циклі оповідань («Волохан», «Малий посланець», «Крила рожевої чайки») розповів про освоєння Арктики, життя народів рад. Півночі. Перспективи розвитку Д. л. були накреслені в постанові ЦК ВКП(б) «Про видавництво дитячої літератури» (1933), у співдоповіді С. Маршака на І Всесоюз. з’їзді рад. письменників «Велика література для маленьких» (1934) та на I Всесоюз. нараді з питань дит. л-ри (1936). 1933 в Москві створено «Детгиз» (див. «Детская литература»), 1934 на Україні — «Дитвидав» (див. «Веселка»). З теоретичними статтями про Д. л. виступали М. Горький, Н. Крупська, А. Макаренко. Розширюються тематичні обрії Д. л., зростає її виховний вплив на дітей і підлітків. Д. л. збагачується новими жанрами, юні читачі одержали твори вел. форми: романи, повісті. Серед них — дилогія «Дуже добре» (1936) і «Десятикласники» (1938) О. Копиленка, трилогія «Дитинство», «Наші тайни», «Вісімнадцятилітні» Ю. Смолича (1936 — 38), повість «Школа над морем» О. Донченка (1937). Виховуючи у дітей почуття патріотизму, відданість революц. ідеалам, письменники показували героїку громадян. війни — поема «Перекоп» В. Бичка (1937), повісті «Син Таращанського полку» (1937) і «Олександр Пархоменко» (1938) Петра Панча, «Полк Тимофія Черняка» (1938) і «Тургайський сокіл» (1940) О. Десняка, «Ядвіга і Малка — поліські партизанки» Д. Бузька (1936). Худож. осмисленню істор. минулого присвячені роман «Людолови» З. Тулуб (1934 — 37), повість «Іван Богун» Я. Качури (1940), цикл романів і повістей О. Соколовського про революц. народництво. Серед творів пригодницького жанру найпомітніші — повісті «Лахтак» (1935) і «Шхуна „Колумб“» (1937) М. Трублаїні, «Батьківщина» (1936) і «Карафуто» (1940) О. Донченка, романи «Граніт» (1937) і «Крейсер» (1940) В. Собка. Жанр наук. фантастики розробляли В. Владко («Ідуть роботарі», 1931; «Аргонавти всесвіту», 1935; «Чудесний генератор», 1936), М. Романівська («Загнуздані хмари», 1936), Ю. Смолич (трилогія «Прекрасні катастрофи», 1934), М. Трублаїні («Глибинний путь», 1941). Розвивалася драматургія: п’єси «Крейсер „Буревісник“» О. Донченка (1932). «Невільник», «На волю», «Арсенальці» (всі — 1939) і «Чарівна сопілка» (1941) Д. Бедзика, «Івасик-Телесик» А. Шияна і Є. Фоміна (1941). Період сталіншини негативно позначився і на Д. л. Окремі письменники захоплювалися звеличенням вождя, шпигуноманією. У л-рі зароджувалися тенденції, які пізніше справедливо будуть названі лакуванням дійсності.

У роки Великої Вітчизн. війни вийшли дит. книжки «Дівчинка у вінку» Ю. Яновського (Ростов-на-Дону, 1941), «Вони зустрінуться» і «Вовки» О. Іваненко (Уфа, 1942), «Допит» О. Копиленка (Воронеж, 1942), «Життя» О. Донченка (Уфа, 1942). Ратному подвигу юних героїв присвячено, зокрема, повісті «Атестат зрілості» В. Козаченка (1946), «Земля гуде» О. Гончара (1947), «Лісничиха» О. Донченка (1947), «Таємниця Соколиного бору» Ю. Збанацького (1951), «Сашко» Л. Смілянського (1952) та інші твори. Здобули популярність книжки «Мої ляльки» (1946), «Ростіть щасливо» (1947) і «Веселі каруселі» (1951) І. Неходи, «Щасливий день суворовця Криничного» (1948) І. Багмута, «Рідні діти» О. Іваненко (1951), «Читаночка» (1951) і «Казка про Чугайстра» (1957) П. Воронька, «Мої приятелі» (1951) і «Діамантовий берег» (1962) І. Сенченка. У творах про сучасність переважала тема праці — збірки віршів М. Стельмаха («Колосок до колоска», 1951), М. Упеника («Про Донбас», 1950), Г. Бойка («Шахтарочка», 1950), М. Познанської («Про чудо-ліс, що на полі зріс», 1950). Популярним серед старшокласників став роман «Золота медаль» О. Донченка (1954). У 50-х pp. прийшло молоде покоління дит. письменників — П. Бабанський, П. Висікан, В. Нестайко, В. Малик, Б. Комар, І. Кульська, Л. Компанієць, В. Ладижець та ін. З гумористич. і сатир. віршованими оповіданнями для дітей виступає Д. Білоус. Соціально-духовні зміни, що сталися в країні після XX з’їзду КПРС, викликали піднесення Д. л., пожвавлення худож. пошуків, видавничої справи. 1960 для дошкільнят створено журн. «Малятко». Вид-во «Веселка» розпочало серійні видання «Перші книжечки дитячого садка», «Для першокласника», «Шкільна бібліотека», «Казки народів СРСР», «Юні герої», «Історико-революційна бібліотека», «В сім’ї єдиній», «Пригоди. Подорожі. Фантастика». Літературна ленініана для дітей поповнилася прозовими («Швейцарська марка» В. Нестайка, «Рукавичка» В. Близнеця, «Під високими Татрами» В. Бандурака, «Хлопчик і жар-птиця» В. Канівця) і поетичними («До нас прийшов Ленін» В. Бичка та ін.) творами. Подвигові рад. народу у Великій Вітчизн. війні присвячено повісті «Єсть, стояти на смерть» Д. Ткача (1965), «Ніна Сагайдак» Д. Міщенка (1966), «Паруси над степом» (1965) і «Землянка» (1966) В. Близнеця, «Пролетіли коні» Є. Гуцала (1965), «Червона вулиця» В. Кави (1969). Помітними творами історикобіогр. жанру в Д. л. стали романи «Тарасові шляхи» О. Іваненко (1961) і повість «Векша» Б. Комара (1960). М. Стельмах створив дилогію про буремні революц. роки «Гуси-лебеді летять» (1964), «Щедрий вечір» (1966). Романтика революції відображена в повістях «Шумлять тополі в Шумському» (1966) і «Дума про Червоних козаків» (1967) О. Пархоменка. В істор. жанрі плідно працює В. Малик, автор популярної тетралогії «Посол Урус-Шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976) та «Шовковий шнурок» (1977). Боротьба укр. народу проти тур. завойовників відображена в повісті «Михайлик — джура козацький» М. Пригари (1969).

Героїко-патріотичній темі присвячені твори В. Лисенка, К. Гриба та ін. Широкий тематичний діапазон дит. прози О. Кравець, В. Грінчака, В. Мальця. Чималий внесок у розвиток науково-фантастич. та пригодницької Д. л. зробили М. Дашкієв, В. Бережний, В. Кашин, Р. Самбук, Ю. Ячейкін. Жанр літ. казки поповнився творами В. Бичка, В. Нестайка, Л. Письменної, А. Дімарова, Ю. Ярмиша, Я. Стельмаха. З’явився ряд творів у жанрі віршованої казки: «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963) та «Подорож у країну Навпаки» (1964) В. Симоненка, «Королівська таємниця» Л. Компанієць (1970), «Прабабині казки» Н. Забіли (1978). Радісний світ дитинства, красу природи передають поезії Г. Бойка, П. Воронька, М. Вінграновського, Г. Демченко, Т. Коломієць, В. Кочевського, В. Ладижця, В. Лучука, О. Сенатович, М. Сингаївського, В. Скомаровського, Б. Стельмаха, М. Хоросницької. Високою худож. довершеністю позначені книги для дітей Д. Павличка («Золоторогий олень», 1970; «Дядько Дощ», 1971; «Де найкраще місце на землі?», 1973; «Пригоди кота Мартина», 1987), Б. Олійника («Ми знаєм для чого жить», 1974; «Сива ластівка», 1979). До скарбниці Д. л. у 70 — 80-х pp. увійшли високохудожні твори Григора Тютюнника. Реалістичною достовірністю, хвилюючим проникненням у дит. психологію відзначаються його повісті «Климко» (1976), «Облога» (1977) і «Вогник далеко в степу» (1979). Актуальні проблеми виховання підлітків порушують у своїх повістях О. Гончар («Бригантина», 1973), Ю. Збанацький («Кують зозулі», 1975). Багато пишуть для дітей Є. Гуцало (оповіданні? «У лелечому гнізді», 1969; «Дениско», 1973), М. Вінграновський (повісті «Первінка», «Сіроманець», обидві — 1977). Успіхом серед юних читачів користуються твори А. Дімарова (повість «На коні й під конем», 1973), Н. Бічуї (зб. новел і повістей «Дрогобицький звіздар», 1970; «Звичайний шкільний тиждень», 1973), В. Близнеця (повісті «Звук павутинки», 1970; «Женя і Синько», 1974; «Земля світлячків», 1979), М. Познанської (віршована розповідь «Фортеця над Дніпром», 1977). Як автор ориг. літ. казок і теоретик Д. л. виступив відомий педагог В. Сухомлинський. Кн. для малят «Бузиновий цар» видала 1988 Л. Костенко. Є певні здобутки на ниві художньо-наукової Д. л. («Невмирущі знаки» П. Утевської, «Знай, люби, бережи» А. Давидова, «Берегиня» і «Посвіт» В. Скуратівського, книги С. Івченка, С. Плачинди, А. Матвієнко, П. Ловецького, Л. Тендюка, В. Уткіна, Є. Шморгуна, А. Конфоровича, М. Сороки та ін.). Репертуар театрів юного глядача поповнили п’єси Я. Стельмаха («Вікентій прерозумний», «Привіт, Синичко» та ін.), А. Боженка («Шукай подвигів», «Таємничий скарб»), В. Нестайка («Робінзон Кукурузо», «Вітька Магеллан»), В. Бойка («Митько Негода»), Б. Стельмаха («Тарас»). Основу репертуару для дошкільнят і молодших школярів становлять п’єси-казки: «Летючий корабель» А. Шияна, «Кривенька качечка» М. Пригари, «Троянові діти» Н. Забіли, «Дюймовочка повертається в країну радості» Г. Усача та ін. І все ж у багатьох книгах для дітей помічалися тенденції до безконфліктної описовості, «рожевого» сприйняття світу. У 70 — 80-х pp. в укр. Д. л. прийшло молоде поповнення письменників — В. Довжик, В. Заєць, В. Каменчук, А. Камінчук, А. Качан, А. Костецький, В. Моруга, А. Музичук, С. Носань, В. Рутківський, М. Слабошпицький, Я. Стельмах, Б. Сушинський, В. Терен, М. Чепурна, Д. Чередниченко, В. Чухліб, Є. Шморгун, М. Яненко та ін. З метою пожвавлення розвитку Д. л. з 1976 виходить літ.-крит. щорічник «Література. Діти. Час». Кращі твори для дітей і юнацтва відзначаються Ленінською та Державними преміями. Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка удостоєні М. Вінграновський (1984), Є. Гуцало (1985), Д. Білоус (1990). 1971 встанов. премію ім. Лесі Українки. Її лауреати — Н. Забіла (1972), І. Багмут (1973), О. Іваненко (1974), Ю. Збанацький (1975), П. Воронько (1976), В. Бичко (1977), М. Познанська (1978), М. Пригара (1979), Григір Тютюнник (1980), Д. Ткач (1981), В. Нестайко (1982), В. Малик (1983), Б. Комар (1984), В. Кава (1985), В. Ладижець (1986), A. Давидов (1987), В. Близнець (1988, посм.), B. Скомаровський (1989), М. Сингаївський (1990).

Ідеї перебудови у всіх сферах матеріального і духовного життя дали поштовх новому піднесенню л-ри для дітей. Вона стала різноманітнішою за формами і жанрами, глибшою і цікавішою за змістом. Юним читачам повертаються заборонені в часи беззаконня дит. твори В. Винниченка, М. Иогансена, Д. Яворницького, Б. Антоненка-Давидовича та ін. Розширюються міжнар. зв’язки укр. дит. л-ри. Укр. дит. книга надходить у 128 країн. Вид-во «Веселка» випускає книги укр. письменників англ., франц., нім., ісп., рум., польс., чес., словац., сербохорв. і серболужицькою мовами. Українська Д. л. здобула визнання і авторитет як в СРСР, так і за рубежем. Зокрема — М. Сингаївський удостоєний болг. премії в галузі дитячої л-ри «Дитинство» (1976), трилогію «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка Міжнар. рада дит. та юнацької літератури включила до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена (1979). Іл. див. на окремому аркуші, с. 112 — 113.

Вид.: Веселка. Антологія української літератури для дітей, т. 1 — 3. К., 1984 — 85.

Літ.: Горький М. Про дитячу літературу. К., 1953; Білецький Д. [та ін.]. Дитяча література. К., 1967; Ярмыш Ю. Ф. Детская литература Украины. М., 1982; Костюченко В. А. Українська радянська література для дітей. К., 1984; Кіліченко Л. М. Українська дитяча література. К., 1988.

В. А. Костюченко.



ДИТЯЧА МОВА — мова дітей молодшого віку й різновид мовлення дорослих у спілкуванні з малими дітьми. Характеризується спрощеною системою фонем і граматич. засобів, простотою синтаксич. будови, наявністю спец. «дитячих» слів, які утворюються видозміною загальновживаної лексики (гуля — «голуб», спатусі — «спати») або становлять окрему групу (люлі — «спати», льоля — «сорочка»). Д. м. функціонує в усному мовленні й дитячому фольклорі. В худож. л-рі використовується для змалювання ситуацій спілкування з малими дітьми, для інтимізації, передачі пестливості, як засіб звукопису (напр., «Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло», Т. Шевченко).

Літ.: Булаховський Л. А. Основи мовознавства. Х., 1928 — 29; Гвоздев А. Н. Вопросы изучения детской речи. М., 1961; Возний Т. М. Процес формування системи фонем у дитячій мові. «Мовознавство», 1971, № 3.

П. Ю. Гриценко.


ДИТЯЧИЙ ФОЛЬКЛОР — твори різних фольклор. жанрів, які в традиц. нар. побуті пов’язані з життям дитини. До Д. ф. належать твори, з якими дорослі звертаються до дітей (колискові пісні, забавлянки тощо), а також виконувані самими дітьми (дитячі пісеньки, заклички, прозивалки, лічилки). До Д. ф. входить частина колядок, щедрівок, небилиць, ігор. Твори Д. ф. виникали в різний час. У деяких зберігся відгомін давніх уявлень і вірувань, в інших — виявляються сліди пізнішого часу. Чимало з них мають ігровий характер. Багато спільного в поетиці різних жанрів Д. ф. зумовлено специфікою дит. сприйняття й дит. творчості. В традиц. побуті народу Д. ф. — важливий засіб виховання, частина нар. педагогіки. Укр. Д. ф. почали збирати й друкувати з серед. 19 ст. (П. Іванов, В. Милорадович, П. Чубинський та ін.). За рад. часу чимало записів зробили М. Гайдай, І. Гурин, Г. Колісниченко, Г. Дем’ян, В. Фединишинець та ін. Мотиви, жанрові форми й поетичні засоби Д. ф. активно використовують укр. поети у творах для дітей (М. Стельмах, П. Воронько, Н. Забіла, Г. Бойко, В. Лучук, В. Коломієць, Р. Полонський та ін.).

Вид.: Український дитячий фольклор. К., 1962; Мальована колисочка. К., 1974; Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки. К., 1984; Дитячий фольклор. К., 1986.

Літ.: Довженок Г. В. Український дитячий фольклор (віршовані жанри). К., 1981.

Г. В. Довженок.


ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВИДАВНИЦТВО УРСР, Дитвидав УРСР — вид-во дитячої л-ри. Під цією назвою діяло 1934 — 64. Див. «Веселка».


ДИФІРАМБ (грец. διθύραμβος) — жанр давньогрец. хорової лірики, первісно — гімн Діонісу, пізніше — пісня, що уславлювала й інших богів та героїв. Суттєвою жанровою ознакою Д. в діалог між хором і заспівувачем-корифеєм. Згодом Д. розвинувся в античну трагедію. Жанр Д. досяг розквіту у творчості Піндара і Вакхіліда, якому належить найвідоміший зразок Д. — «Тесей» (укр. перекл. А. Содомори). В європ. поезії Д. має наслідувальний характер; це вірш, у якому оспівуються видатні особи. В давній укр. поезії цю роль виконували панегірики. З часом слово «дифірамб» набуло іроніч. відтінку.

М. П. Бондар,


ДІАЛЕКТ (грец. διάλεκτος — розмова, говір) — різновид мови, що характеризується відносною єдністю його особливостей і вживається як засіб спілкування на обмеженій території (тер. Д.) або в певних соціальних чи профес. колективах (соціальний Д.). Тер. Д. здебільшого ототожнюють з говором, а іноді вважають ширшим за нього. Територіальним Д. властиві, поряд з рисами, спільними для всіх (чи більшості) Д. і літературної мови, специфічні фонетичні, акцентуаційні, граматичні й лексичні особливості, якими вони протиставляються ін. Д. і літ. мові. Соціальні Д. грам. будовою і фонетичною системою не відрізняються від загальнонар. мови; специфічними в них є лише деякі тематичні шари лексики й фразеології. Тер. Д. — явище історичне. В них зберігаються сліди попередніх мовних формувань, окремі з яких сягають ще часів родоплемінного й феод. ладу. Хронологічно Д. передують літ. мові. В основу нової укр. літ. мови ліг середньонаддніпрянський Д. Останнім часом відбувається інтенсивний процес витіснення Д. укр. літ. мовою (класифікацію укр. тер. Д. див. у ст. Говір). У мові худож. л-ри особливості територіальних і соціальних Д. використовуються з різним функціонально-стильовим призначенням, зокрема для типізації мови персонажів. Стилістичне використання особливостей тер. Д., передусім лексики, характерне для І. Франка, Ю. Федьковича, Марка Черемшини, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Панаса Мирного, A. Головка, М. Стельмаха, О. Гончара, І. Вільде та ін., соціальних Д. — для творів І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, І. Микитенка та ін. Див. також Діалектизми, Жаргонізми.

Літ.: Курс історії української літературної мови, т. 1. К., 1958; Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова. К., 1960; Українська літературна мова в її взаємодії з територіальними діалектами. К., 1977; Франко І. Літературна мова і діалект. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Атлас української мови, т. 1 — 2. К., 1984 — 88; Матвіяс І. Г. Взаємодія діалектної лексики з лексикою української літературної мови. «Мовознавство», 1985, № 2; Півторак Г. П. Діалектна диференціація української мови у світлі етноі глотогенезу східних слов’ян. «Мовознавство», 1988, № 2.

А. М. Залеський.


ДІАЛЕКТИЗМИ (від грец. διάλεκτος — розмова, говір) — слова або словосполучення територіальних (місцевих) чи соціальних діалектів, що трапляються в літ. мові. Розрізняють Д. фонетичні, словотворчі, словозмінні, лексичні, фразеологічні та ін. На різних етапах розвитку нової укр. літ. мови роль Д. була неоднакова. На перших етапах, коли літ. мова ще тільки формувалася, Д. у літ. творах (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Ю. Федьковича, М. Черемшини, В. Стефаника, раннього І. Франка та ін.) було дуже багато. В поезіях Т. Шевченка їх порівняно менше (ненатля, файда, кабиця, перетика тощо). Пізніше визначилася роль Д. у худож. л-рі як стилістичного засобу (для передачі місц. колориту, індивідуалізації й типізації мови героїв, засобу сатири чи гумору тощо). У дожовтневій укр. л-рі майстерно використовували місцеві Д. у своїх творах І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, B. Стефаник, Панас Мирний та ін. (М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» широко вводив Д. — лудінє, кептар, черес, табівка, черлена хустка, кресаня, плай та ін. — для зображення життя і побуту гуцулів). Гуцульський діалект використовував Марко Черемшина, В укр. рад. л-рі Д. майстерно вплетено в мову творів П. Тичини, М. Рильського, Я. Галана, П. Козланюка, О. Гончара, Д. Павличка, А. Турчинської та ін. Для типізації мови персонажів письменники використовують й соціальні Д. (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, Г. Хоткевич, І. Микитенко, Р. Федорів та ін.).

Літ.: Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова. К., 1960; Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973; Українська діалектна лексика. К., 1987.

А. П. Могила.


ДІАЛЕКТОЛОГІЯ (від грец. διάλεκτος — розмова, говір і λόγος слово, вчення) — галузь мовознавства, що вивчає різновиди загальнонародної мови — діалекти. Розрізняють Д. описову, або синхронічну, яка досліджує сучас. стан діалектів і зв’язки між літ. мовою й говорами, та історичну, або діахронічну, — істор. розвиток діалектів і зв’язок між ними та літ. мовою. Д. як галузь мовознавства визначилася на поч. 19 ст. у зв’язку з розвитком порівняльно-історичного мовознавства. Вона дає цінний матеріал для історії мови, л-ри та фольклору, для історії народу, археології, етнографії тощо. Перші спроби охарактеризувати укр. говори відомі з 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст. Становлення укр. Д. пов’язане з діяльністю М. Максимовича, Я. Головацького («Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях», 1849). Наук. основи її закладено в працях О. Потебні («Про звукові особливості російських наріч», 1865; «Замітки про малоруське наріччя», 1870, та ін.). Перший наук. опис укр. діалектів зробив К. Михальчук («Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв’язку з наріччям Галичини», 1877). Значних успіхів досягла укр. Д. за рад. часу. Остаточно усталився поділ укр. говорів на три наріччя (див. Північні говори, Південно-східні говори, Південно-західні говори). Опубл. багато монограф. досліджень і колективних праць. Видається 3-томний «Атлас української мови»; вийшли т. 1 (К., 1984), т. 2 (К., 1988).

Літ.: Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова. К., 1960; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. К., 1966; Русская диалектология. М., 1972; Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980.

С. П. Бевзенко.


ДІАЛОГ (грец. διάλογος — розмова, бесіда) — розмова, ряд висловлювань двох або більше осіб на певну тему. Для Д. характерно, що та сама особа виступає то як суб’єкт мовлення, то як адресат висловлювання іншого співрозмовника. За типом мовлення Д. протилежний монологові, а конкретикою учасників розмови відрізняється від полілога (див. Багатоголосся). Особливість Д. у худож. творі зумовлюється його літ. родом і жанром. У драмі Д. є основою дії, гол. засобом зображення характерів. Роль Д. в драматургії історично змінювалась. В епоху класицизму і романтизму Д. і монолог посідали рівнозначне місце, а в реалістич. п’єсі 19 — 20 ст. діалогічна форма здобула перевагу. У прозі Д. виступає носієм ідейно-тематич. концепції поряд з авторською мовою. Коли прозовий твір будується в основному на Д., він набуває ознак драматургічної форми (повість «Гаркуша» Г. Квітки-Основ’яненка, новела «З міста йдучи» В. Стефаника). У поезії переважає монолог, хоч є в ній і діалогізовані ліричні вірші («Мамо, іде вже зима» Лесі Українки, «Розмова» І. Виргана). Д. існує і як самостійний літ.-публіцистичний жанр (див. Діалоги).

Літ.: Холодов Е. Язык драмы. М., 1978; Петрова А. Н. Сценическая речь. М., 1981.

А. В. Козлов.


ДІАЛОГ І МОНОЛОГ ВНУТРІШНІ — різновиди внутр. мовлення персонажів, за допомогою яких передаються їхні переживання. Особливого поширення набули у західноєвроп., рос. і укр. л-рах кін. 19 — поч. 20 ст.; значною мірою знайшли втілення в «потоку свідомості» літературі (Дж. Джойс та ін.), у прозі Ф. Достоєвського і Л. Толстого, в укр. новелістиці. Розрізняють два види внутр. діалога — аутодіалог і діалогізований монолог. До аутодіалога (розмова із самим собою) вдаються для передачі внутр. конфлікту персонажа, його роздвоєності; кожна із сторін душі представлена тоді окремим голосом, іноді персоніфікованим (батьківське і письменницьке «я» у новелі «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського). Діалогізований монолог — це внутр. монолог, у структуру якого вплетено уявний діалог (розмова з мужиком — у новелі «Intermezzo» M. Коцюбинського); є важливим засобом психол. аналізу, розкриття «діалектики душі» персонажа. Від внутр. діалога треба відрізняти внутр. діалогічність худож. мовлення як емоційно-смисловий зв’язок між голосами оповідача і персонажів. Внутр. монолог має такі форми: монолог-спогад, монолог-мрія, монолог-роздум. Він широко представлений у психол. новелах О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника. В укр. новелістів поч. 20 ст. внутр. монолог служить для худож. зображення процесів свідомості, підсвідомості і самосвідомості персонажа, його суверенного внутр. світу. Д. і м. в., доповнюючи один одного і взаємопроникаючи, характеризуються спільними мовними особливостями — фрагментарністю, еліптичністю, перепадами довжини речення, порушеннями його стилістичної структури та лексичного складу. Д. і м. в. на слід плутати з невласне прямою мовою, що граматично оформлюється у творі як розповідь від третьої особи.

Літ.: Виноградов В. О языке Толстого. В кн.: Литературное наследство, т. 35 — 36. М., 1939; Фащенко В. В. Внутрішнє мовлення. В кн.: Фащенко В. В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури. К., 1981.

Ю. Б. Кузнецов.


ДІАЛОГИ — твори 17 — 18 ст., що передували шкільній драмі. В Д. розроблялися традиційні бібл. сюжети різдва і воскресіння Христа, побутові та істор. теми. Розмову в Д. ведуть два чи більше персонажів. Порівняно з декламаціями Д. є дальшою ланкою розвитку драм. жанру. Зразками Д. є «ВЂршЂ з трагодіи Хрістос пасхон Григоріа Богослова» Андрія Скульського (Львів, 1630), «Розмышлянє о муцЂ Христа Спасителя нашего...» Іоаникія Волковича (Львів, 1631), «ВЂрши на воскресеніе Христово, ест вЂршов 14, и інтермедіюм, и епЂлог» (поч. 18 ст.), «Дияліог во кратцЂ собранній на персон седм на д†части расположенній...» (кін. 17 — поч. 18 ст.). Іван Некрашевич писав Д. інтермедійного плану («Ярмарок», 1790). У віршованому Д. «Разговор Великороссіи с Малороссіею» Семена Дівовича (1762) автор звертається до теми возз’єднання України з Росією. Жанр прозових філософських діалогів культивував Григорій Сковорода («Діалог, или Розглагол о древнем мірЂ», 1772; «Діалог. Имя ему: Потоп Зміин», 1791).

О. В. Мишанич.


ДІАМАНТ Гірш Якович (1911, с. Великий Луг, тепер Червоноармійського р-ну Житом. обл. — 1941, с. Бірче Городоцького р-ну Львів. обл.) — євр. рад. поет. Закінчив 1933 Київ. ін-т нар. освіти. Учителював. Учасник Великої Вітчизн. війни. Загинув у бою. У збірках «Чорнозем» (1932), «Пісні» (1936) відтворив красу рідної землі, соціальні зміни на селі. Окремі вірші Д. укр. мовою переклали А. Кацнельсон, К. Дрок, В. Струтинський, О. Матійко, А. М’ястківський, Б. Степанюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. В кн.: Гельмонд С., Діамант Г. Поезії. К., 1959; Рос. перекл. — Правдивая песня. М., 1966.

Літ.: Полянкер Г. Поет завжди в строю. В кн.: Вінок слави, т. 1. К., 1970.

З. М. Грузман.


ДІАХРОНІЯ (від грец. δια — через, крізь і χρόνος — час) — 1) У мовознавстві — аспект лінгвістичного дослідження мовних елементів і явищ як частин мовної системи або вивчення всієї мовної системи в істор. розвитку. Д. пов’язана з динамікою мови і протиставляється статичній синхронії. 2) У літературознавстві — вивчення істор. долі літ. твору і його зв’язку з л-рою, до якої він належить, а також дослідження розвитку літературознавчого поняття (напр., історія сонета, історія ритміки). Діахронічне вивчення л-ри грунтується на визнанні еволюції літ. процесу (на відміну від синхронічного дослідження — способу розкриття внутр. структури твору без зв’язку з походженням та історією становлення його складників). На основі Д. виробляється поняття традиції.

Літ.: Косериу Э. Синхрония, диахрония в история. В кн.: Новое в лингвистике, в. 3. М., 1963; Диалектное и просторечное слово в диахронии и синхронии. Вологда, 1987; Межуровневые связи в синхронии и диахронии. Свердловск, 1987.

С. В. Семчинський.


ДІБ (Dib) Мухаммед (21.VII 1920, м. Тлемсен) — алж. письменник. Пише франц. мовою. З 1954 живе у Франції. Перший роман «Великий будинок» (1952), що започаткував трилогію «Алжір» (2-а кн. — «Пожежа», 1954; 3-я — «Ткацьке ремесло», 1957), став значним досягненням нової алж. л-ри. У трилогії відтворено життя міської бідноти, фелахів і ремісників перед початком нац.-демокр. революції 1954 — 62, Ностальг. мотивами, вірою у визволення батьківщини сповнена зб. поезій «Охоронна тінь» (1961). Ставлення різних верств алж. суспільства до нац.-визв. війни відображено у повісті «Африканське літо» (1959), Особливості цієї війни показано в апокаліптич. сценах роману «Ті, що згадують море» (1962) та в експресіоністич. новелі «Жахлива ніч» (1963). У червні 1964 опубл. декларацію «Час відповідальності минув», що пояснює суть духовної кризи Д. У центрі роману «Шлях уздовж дикого берега» (1964) — притча про незбагненність людини. Зб. оповідань «Талісман» (1966) і повість «Танець короля» (1968) засвідчили посилення реалістич. тенденцій у творчості Д. Наступні два романи — «Бог у країні варварів» (1970) і «Господар полювання» (1973) — про соціальне оновлення Алжіру після завоювання незалежності. Автор збірок віршів «Формуляри» (1970), «Омнерос» (1975), «Вогонь, прекрасний вогонь» (1979), роману «Хабель» (1977). Окремі вірші Д. переклав Вс. Ткаченко. Портрет с. 66.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1972, № 10; Та, що блукає по землі. В кн.: Поезія Африки. Антологія. К., 1983; Рос. перекл. — Большой дом. — Пожар. М., 1956; Ремесло ткача. М., 1959; Африканское лето. М., 1962; Кто помнит о море. — Пляска смерти. — Бог в стране варваров. — Повелитель охоты. М., 1989.

Літ.: Раджабова И. С. Мухаммед Диб. Трилогия «Алжир». Душанбе, 1966; Прожогина С. В. Франкоязычная литература стран Магриба. М., 1973; Раджабова И. С. Современная алжирская франкоязычная литература. Душанбе, 1974; Джугашвили Г. Я. Алжирский франкоязычный роман. М., 1976.

В. І. Ткаченко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.