[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 114-133.]

Попередня     Головна     Наступна





ДРУГИЙ ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ВПЛИВ — культурний вплив Сербії, Болгарії та Македонії на філософію, писемність та образотворче мистецтво сх. слов’ян у кінці 14 — 15 ст. Зумовлений посиленням культур. зв’язків сх. слов’ян з південними, які переживали в 14 ст. культур. піднесення, а згодом і еміграцією до України і Росії освічених осіб, пов’язаною з тур. агресією на Балканах. Через посередництво болгар на східнослов’ян. землях поширюється ісихазм — релігійно-філос. вчення грец. богословів Григорія Синаїта і Григорія Палами, характерне увагою до людини, до слова, до ідеї пустельницького подвижництва. Деякі погляди ісихастів, зокрема на слово і мову, лягли в основу т. з. Євтимієвої реформи слов’ян. писемності (стосувалася гол. засад перекладання з грец. мови, унормування церковнослов’ян. мови, її правопису і графіки). Книжники того часу прагнуть до буквалізму перекладів, оскільки неточність «божественного писаніа», як твердив послідовник реформи Константан Філософ Костенецький (1-а пол. 15 ст.), призводить до єресей. В орфографії виявляється тенденція до стійких правил правопису та наближення його до грецького, в абетку вводяться деякі грец. літери, яких раніше слов’яни не вживали. У графічному оформленні рукописів змінюються обриси літер, з’являється молодший південнослов’ян. півустав, панівним стає геометр, орнамент, у письмі ширше починають вживатися ідеографічні елементи. Євтимієва реформа поряд з ісихазмом зумовила розвиток емоційноекспресивного стилю («плетеніє словес») у південно- та східнослов’ян. л-рах. Твори, написані в стилі «плетенія словес», насичені окличними реченнями, риторичними запитаннями, внутр. монологами, неологізмами, нагромадженням синонімів, епітетів, порівнянь тощо. Автори багато уваги приділяли психології, намагалися відбивати внутр. світ людини. Емоційно-експресивний стиль не охопив усіх літ. жанрів того часу. Він виявився переважно в церковній л-рі — житіях, проповідях, похвальних словах. Поширення емоційно-експресивного стилю та Євтиміевого правопису на укр. землях завдячує діяльності Кипріана і особливо Григорія Цамблака. Єдність філос., літ. та мистецьких явищ, зумовлена Д. п. в., свідчить, що укр. культура кін. 14 — 15 ст. розвивалася в єдиному східноєвроп. культур. річищі, була, як і ін. культури цього регіону, охоплена Передвідродженням. «Книга Константина Філософа», чи «Книга Константина Граматика» (Константина Костенецького), стала рано відома сх. слов’янам. Існує думка, що азбучні таблиці в першому східнослов’ян. «Букварі» (Львів, 1574), надр. Іваном Федоровим, складено за принципами Константина. Аналіз заблудовських і острозьких друків (1569 — 81.) свідчить, що філос.-філол. платформа білорус. і укр. учених та видавців склалася значною мірою під впливом засад Д. п. в. Окремі моменти його простежуються в творчості Артемія, Герасима Смотрицького, Івана Вишенського. Д. п. в. пояснюється й те, що укр. полемісти кін. 16 — поч. 17 ст. надавали особливої ваги церковнослов’ян. мові. З «чистотою» мови святого письма вони пов’язували «чистоту» правосл. віри, яка мала консолідувати сили українців і білорусів у протистоянні денаціоналізації та обстоюванні східнослов’янської єдності, у спілкуванні всіх православних народів.

Літ.: Соболевский А. И. Южно-славянское влияние на русскую письменность в XIV — XV веках. СПБ, 1894; Лихачев Д. С. Некоторые задачи изучения второго южнославянского влияния в России. М., 1958; Лихачев Д. С. Развитие русской литературы X — XVII веков. Л., 1973; Колосова В. П. К вопросу о втором южнославянском влиянии на Украине и в Белоруссии. Философско-филологическая концепция острожского кружка. В кн.: Славянские культуры и мировой культурный процесс. Минск, 1985.

В. П. Колосова, Ю. В. Пелешенко.


«ДРУЖБА НАРОДОВ» — щомісячний літ.-худож. і громад.-політ. журнал, орган СП СРСР. Створений 1939 з ініціативи М. Горького (до 1955 — альманах). Виходить у Москві. Публікує прозові й поетичні твори, нариси, істор.-літ. документи, публіцистичні й крит. статті, огляди респ. літ. журналів, висвітлює культур. життя союзних республік. Надр. окремі романи А. Адамовича, К. Симонова, І. Мележа, В. Беекмана, Г. Бакланова, І. Друце, В. Лаціса, Ч. Айтматова, Ю. Семенова, Н. Думбадзе, Ю. Ритхеу, А. Якобсона, А. Рибакова, повісті й оповідання Ч. Аміреджибі, Г. Матевосяна, Е. Ветемаа, М. Слуцкіса, вірші Б. Ахмадуліної, Б. Окуджави, С. Капутікян, Максима Танка, С. Вургуна, О. Прокоф’єва та ін. Під рубрикою «З літературної спадщини» опубл_ твори, які були незаслужено вилучені з рад. л-ри, зокрема романи «Вагон» В. Ажаєва, «Чевенгур» А. Платонова, «Повість про санаторійну зону» М. Хвильового, поезії М. Семенка та ін. Вміщуються й твори зарубіж. письменників. Окремий розділ присвячено проблемам худож. перекладу. Як додатки виходили серії «Библиотека классиков литератур народов СССР» (1957 — 60), «Библиотека исторических романов народов СССР» (1961 — 63), «50 лет советского романа» (1964 — 70), «Библиотека „Дружбы народов“» (1971 — 80), 50-томна «Библиотека советской прозы» (з 1981). Журнал ознайомив всесоюз. читача з поезією П. Тичини, М. Рильського, Л. Первомайського, М. Бажана, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Р. Лубківського, Л. Забашти, П. Воронька, В. Коротича, П. Мовчана, романами «Твоя зоря», «Тронка» і «Собор» О. Гончара, «Біла тінь» і «Рубіж» Ю. Мушкетика, «Четвертий вимір» Р. Іваничука, «Євпраксія» П. Загребельного, «Спектакль» В. Дрозда, «Нині і завжди» Ю. Покальчука та ін., повістями «Студент університету» В. Канівця, «Шкільний хліб» Є. Гуцала, «Ковалі і карбівничі» Н. Бічуї, «Тепла осінь» Вал. Шевчука, оповіданнями Ірини Вільде, Б. Харчука, Григора Тютюнника, Ю. Збанацького, спогадами Ю. Смолича та ін. творами укр. поетів і прозаїків. Публікувалися крит. і публіцистичні статті Л. Новиченка, М. Острика, В. Фащенка та ін.

С. О. Баруздін.


ДРУЖИНІН Олександр Васильович [8 (20).X 1824, Петербург — 19 (31).I 1864, там же] — рос. письменник, критик. Закінчив 1843 Пажеський корпус. Дебютував повістями «Полінька Сакс» (1847) та «Оповідання Олексія Дмитрича» (1848), які створили йому славу «адвоката жіночого серця». Виступав з фейлетонами, перекладав трагедії В. Шекспіра. В ідейній боротьбі 50 — 60-х років Д. займав ліберальну позицію.

Відомий як літерат. критик. Висунув теорію двох типів мистецтва — артистичного й дидактичного, які, на думку Д., визначили «пушкінський» і «гоголівський» напрями в рос. л-рі («О. С. Пушкін й останнє видання його творів», 1855; «Критика гоголівського періоду російської літератури і наше до неї ставлення», 1856). Увагою до естетичної природи й художньої вартості творів характеризуються його статті «Вірші А. А. Фета» (1856), «„Обломов“. Роман І. О. Гончарова» (1859) та ін. У рецензії «Українські народні оповідання М. Вовчка в перекладі І. С. Тургенева» (1859) Д., відзначаючи сощально-демокр. і гуманістичний пафос творів укр. письменниці, вказував на деякий схематизм, однобічність характерів, підміну життєвих колізій сентиментальними описами. З ініціативи Д. 1859 було створено Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим (Петербург).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 8. СПБ, 1865 — 67; Литературная критика. М., 1983; Повести. — Дневник. М., 1986.

Літ.: Егоров Б. «Эстетическая критика» без лака и без дегтя. «Вопросы литературы», 1965, № 5; Скатов Н. А. В. Дружинин — литературyый критик. В кн.: Дружинин А. В. Прекрасное и вечное. М., 1988.

Р. М. Піддубна.


«ДРУЖНИЙ ЛИХВАР» — укр. студентське т-во. Існувало 1870 — 82 при Львів. ун-ті. Виникло на базі студ. т-ва «Академічна бесіда» (1870). Діяло спершу лише як каса студ. взаємодопомоги (до 1874), пізніше — як студентське видавничо-освітнє товариство. 1882 на його основі виникло студентське товариство «Академічне братство».

Влаштовувало вечори, присвячені Т. Шевченкові, Г. Квітці-Основ’яненку; організовувало лекції про І. Нечуя-Левицького, Е. Золя, Г. Гейне. Заходами «Д. л.» 1880 розшукано і впорядковано могилу М. Шашкевича. Коштом т-ва 1881 видано збірку творів укр. поетів — «Антологія руська». У роботі т-ва брав участь І. Франко.

Літ.: Стефаник В. Про ясне минуле. В кн.: Стефаник В. Твори. К., 1964.

Я. Р. Дашкевич.


«ДРУЖНО ВПЕРЕД» — громад.-культур. ілюстрований журнал. Засн. 1951, виходить щомісяця у Пряшеві. Видає Союз русинів-українців Чехо-Словаччини. Висвітлює культурне і громад.-політичне життя укр. населення Сх. Словаччини. Важливе місце в ж-лі займають питання укр.-чес.-словац. літ. взаємозв’язків дожовтн. і рад. часу. В рубриці «Поетичний літопис чехословацько-української дружби» надр. матеріали з історії празького видання «Кобзаря» Т. Шевченка, зв’язків І. Франка з чес. та словац. культурами, розробки укр. тематики в чес. та словац. л-рах тощо. Періодично друкує переклади укр. рад. поетів з чес. та словац. письменства. З 1963 виходить пед. додаток «Школа і життя». Іл. с. 115.

В. І. Шевчук.


«ДРУКАРЬ» — видавниче товариство. Засноване 1916 в Петрограді, 1917 перемістилося до Києва. Випускало худож. л-ру, книжки з літературознавства і мовознавства, словники, підручники, худож. листівки тощо. У «Д.» вийшли твори Т. Шевченка («Кобзар», т. 1 — 2), Л. Глібова (зб. «Байки»), Лесі Українки (зб. «Твори»), П. Тичини (збірки «Плуг», «Замість сонетів і октав», «Сонячні кларнети», 2-е вид.), В. Кобилянського (збірка «Мій дар»), «Антологія римської поезії» в перекладі М. Зерова, антологія «Нова єврейська поезія» в перекладі В. Атаманюка, «Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників староукраїнщини XI — XVIII вв.» О. Шахматова і А. Кримського тощо. Значна увага приділялася худож. оформленню книг (художники Г. Нарбут, Л. Лозовський). Видавав журн. «Наше минуле». Припинив діяльність 1924.

О. Л. Рибалко.


ДРУКЕР Ірма Хаїмович [2 (15).XII 1906, м. Чорнобиль, тепер Київ. обл. — 21.VII 1982, Одеса] — євр. рад. письменник. Закінчив 1931 робітфак при Одес. ін-ті нар. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1927. Роман «Музиканти» (ч. 1 — 1940, ч. 2 — 1964) присвятив рад. музикантові П. Столярському, кн. новел «Менделе Мойхер-Сфорім» (1950) — класикові євр. л-ри. Виступав як літ. критик. Опублікував книжки «Критичні етюди» (1939), «Шолом-Алейхем» (1939, у співавт.), а також ряд статей про євр. рад. літературу.

Г. І. Полянкер.


ДРУМЕВ Васил (бл. 1841, м. Шумен — 10.VII 1901, Софія) — болгарський письменник, публіцист, церк. діяч. З 1858 жив в Одесі. Закінчив 1865 Одес. духовну семінарію і 1869 — Київ. духовну академію. Один із засновників Болг. літ. т-ва у Браїлі. 1873 прийняв духовний сан і присвятив себе церк. діяльності (ректор семінарії, тирновський митрополит). Був активним поборником зближення Болгарії з Росією. У сентим.-романтич. повісті «Нещасний рід» (1860) змалював страждання болг. народу під османським ігом. Автор істор. драми «Іванко — вбивця Асеня І» (1872) — видатного твору періоду нац. відродження Болгарії, що визначив шляхи болг. драматургії. Чимало творів присвятив Україні — оповідання й нариси «З одеського життя», «З життя болгар у Києві», «З життя студентів у Росії» та ін. (всі — не опубліковані, зберігаються в особистому архіві письменника).

Тв.: Рос. перекл. — Несчастный род. В кн.: Болгарские повести и рассказы XIX и XX вв., т. 1. М., 1953.

В. А. Москаленко.


ДРУНІНА Юлія Володимирівна (10.V 1924, Москва) — рос. рад. поетеса. 1941 добровільно пішла на фронт і до кінця війни була санінструктором. Закінчила 1952 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Подвиг рад. народу у Великій Вітчизн. війні, трагізм жіночої долі тих літ становлять гол. зміст її збірок «В солдатській шинелі» (1948), «Розмова з серцем» (1955), «Вітер з фронту» (1958), «Тривога» (1963). Тема фронтового братства звучить у віршах 70 — 80-х pp. Високі людські почуття оспівано в зб. «У двох вимірах» (1970), «Не буває любов нещаслива...» (1973), «Окопна зірка» (1975), «Бабине літо» (1980), «Сонце — на літо» (1983), «Це ім’я» (1984). Перекладає з української (вірші Л. Дмитерка, Д. Павличка та ін.), казах., татар., болг. мов. Окремі твори Д. переклали Л. Забашта, Н. Кащук, М. Лещенко, Т. Коломієць.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1981; Метель. М., 1988; Укр. перекл. — Солдатські будні. В кн.: З вогненних літ. К., 1975; Наші «Зимові». В кн.: Голоси Росії. К., 1978; «Ти поруч — і все розквітне...». В кн.: Сузір’я, в. 19. К., 1983; Скільки коштує страждання? «Літературна Україна», 1983, 10 березня; [Вірші]. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985.

І. Г. Панченко.


ДРУЦЕ Іон (Йон) Пантелійович (3.IX 1928, с. Хородіште, тепер Дондюшан. р-ну) — молд. рад. письменник. Закінчив 1957 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Пише молд. і рос. мовами. Автор збірок оповідань «Листя суму» (1957), «Туга за людьми» (1959), «Останній місяць осені» (1964), «Повернення на круги своя» (1972), «Дзвіниця» (1973), роману-дилогії «Тягар доброти нашої» (ч. 1 — «Степові балади», 1963; ч. 2 — «Тягар доброти нашої», 1968), п’єс «Каса маре» (1960, ішла в театрах України, зокрема в Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка), «Дойна» (1971), «Птахи нашої молодості» (1972), «Святая святих» (1977). Пише переважно на сільс. тематику. Твори Д., в основі яких — морально-етичні конфлікти, зігріті теплим гумором і оптимізмом, пройняті глибоким ліризмом і філос. роздумами про місце людини в житті, її духовну красу й багатство, про суперечливий процес формування нової свідомості селянства. В істор. романі «Біла церква» (1982) створив образ укр. філософа й письменника 18 ст. Паїсія Величковського.

Виступає з літературно-критич. та публіцистичними статтями на гострі теми сучасності. За деякими творами Д. знято кінофільми («Останній місяць осені»; за однойм. новелою; відзначено Гран-прі на Міжнар. кінофестивалі фільмів для молоді в Каннах, 1967). Окремі твори Д. переклали М. Слов’янова, А. М’ястківський, М., Богайчук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Георге, удовин син. К., 1961; Каса маре. К., 1972; Сила доброти нашої. К., 1972; Падурянка В кн.: Сузір’я, в. 8. К., 1974; Останній місяць осені. К., 1979; Сани. В кн.: Молдавське радянське оповідання. К., 1980; Запах стиглої айви. В кн.: Сучасна молдавська повість. К., 1985; Дойна. К., 1985; Дари. Одеса, 1986; Десять літ веснянкуватих. К., 1987; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1984: Святая святых. М., 1984; Повести и рассказы. К., 1986; Одиночество пастыря. М., 1988.

С. Б. Семчинський.


ДРЮОН (Druon) Mopic (23.IV 1918, Париж) — франц. письменник, член Французької академії з 1967. Навчався в Сорбонні. Під час 2-ї світової війни — учасник Руху Опору. Творчість Д. розвивалася переважно в руслі крит. реалізму, тяжіючи й до натуралізму. В трилогії «Сильні світу цього» (1947 — 51) на прикладі кількох поколінь бурж.-аристократ. родини показав розклад і виродження панівних класів. Автор «Пісні партизанів» (1943, у співавт.), «Листів європейця» (1944), повісті про 2-у світову війну «Остання бригада» (1946). У циклі гостросюжет. романів «Прокляті королі» (т. 1 — 7, 1955 — 77) змалював події історії Франції 14 ст. Написав монографію про Е. М. Ремарка (1952). Укр. мовою окремі твори Д. переклали Т. Кудрявцева, М. Лук’янчикова, Л. Шендрик.

Тв.: Укр. перекл. — Скандал у Марселі. «Всесвіт», 1962, № 3; Падіння стовпів. «Всесвіт», 1965, № 6 — 7; Тісту — хлопчик з чарівними пальцями. К., 1972; Рос. перекл. — Сильные мира сего. М., 1965; Железный король. — Узница Шато-Гайара. — Яд и корона. М., 1979; Лилия и лев. — Когда король губит Францию. М., 1979; Негоже лилиям прясть. — Французская волчица. М., 1979.

Літ.: Евнина Е. М. Морис Дрюон. В кн.: Евнина Е. М. Современный французский роман. 1940 — 1960. М., 1962; Галинська І. Моріс Дрюон і роман-епопея. «Всесвіт», 1966, № 10.

Д. С. Наливайко.


ДУБИНА Микола Іванович (2.I 1932, с. Дідичі, тепер Ківерцівського р-ну Волин. обл.) — укр. рад. літературознавець, критик, доктор філол. наук з 1980, професор з 1981. Закінчив 1954 Львів. пед. ін-т. З 1967 працює в Київ. ун-ті, з 1989 — керівник Шевченківського н.-д. центру при Київ. ун-ті. Досліджує історію укр. дожовтневої і рад. л-ри, взаємозв’язки л-р народів СРСР тощо. Автор праць «Сурмачі возз’єднання» (1976), «Творчість Любомира Дмитерка» (1977), «Правда звинувачує» (1982), «Патріотизм у творчості українських радянських письменників» (1987) та ін., розвідок про В. Бобинського, Д. Загула, Мирослава Ірчана, М. Тарновського, Я. Галана, О. Гаврилюка, Власа Мизинця, Мирослави Сопілки, В. Гжицького та ін. Д. належать дослідження з питань теор. та ідейної боротьби в л-рі, зокрема навколо спадщини Т. Шевченка («За правду слова Шевченка», 1989, та ін.). Упорядник видань творів багатьох укр. письменників, ряду збірників і антологій.

Тв.: Шевченко і Західна Україна. К., 1969; Слово ненависті і гніву. К., 1979.

Є. А. Деркач.


ДУБИНСЬКИЙ Ілля Володимирович [17 (29).III 1898, с. Бутенки, тепер Кобеляцького р-ну Полтавської обл. — 7.X 1989, Київ] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1918. Закінчив 1927 Військову академію ім. М. В. Фрунзе (Москва). Учасник громадянської війни на Україні. В 1919 — 37 — на команд. посадах у Червоній Армії, зокрема, в частинах Червоного козацтва. В 1931 — 37 — відп. секретар комісії оборони Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У. Друкується з 1921. Провідні теми творчості Д. — громадян. війна на Україні, походи Червоного козацтва (книги «Рейди червоної кінноти», 1927; «Контрудар», 1931; «Золота Липа», 1933; «Броня Рад», 1936; «Сурмачі сурмлять тривогу», 1961; «Історія Червоного козацтва», 1986, у співавт. з В. Г. Шевчуком, та ін.), утвердження Рад. влади на селі («Перелом», 1930; «Відвага», 1932). Відтворив образи рад. військ. діячів В. М. Примакова, Й. Е. Якіра, П. Ф. Жмаченка, С. А. Туровського, П. П. Вершигори (повісті «Примаков», 1968; «Дзвін голосного бою», «Наперекір вітрам», 1964; «Спогади про соратників», «Портрети і силуети», «Всерйоз і надовго», обидві — 1983, премія ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини», 1984). Показав формування нової особистості в горнилі громадян. війни. Написав автобіогр. повісті «Вікно в світ», «Шатрови (Записки тайгового комбайнера)», спогади про М. Куліша і Ю. Смолича. Твори Д. відзначаються достовірністю, глибоким осмисленням подій. Був 1937 незаконно репресований. Реабілітований 1955. Окремі твори Д. переклали Б. Антоненко-Давидович, С. Ковганюк, І. Рябокляч та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. К., 1986 — 88; Укр. перекл. — Контрудар. К., 1958; Золота Липа. К., 1962; Віталій Примаков. К., 1977.

Літ.: Роготченко О. Іллі Дубинському — 85. «Літературна Україна», 1983, 31 березня; Штанько Т. Так гартувалася мрія. «Літературна Україна», 1984. 19 січня; Александров В. Співець Червоного козацтва. «Літературна Україна», 1988, 31 березня.

В. С. Брюховецький.


ДУБКОВ Юхим Михайлович [справж. прізв. — Поберезкін; 28.XII 1895 (9.I 1896), с. Будаївка, тепер у складі м. Боярки Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. — 16.XI 1964, м. Торез Донец. обл.] — укр. рад. поет. Член КПРС з 1919. Учасник громадян. війни. Був на журналіст. роботі. Друкувався з 1924. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Автор збірок «До комуни» (1926), «На варті» (1928), «Нова людина» (1930), «Колективна весна» (1931) — про революц. перетворення в молодій Країні Рад, творчу працю будівників соціалізму. В окремих творах Д. наслідував (і стилістично, і тематично) В. Блакитного. Використовував символістські засоби худож. абстрагування.

Літ.: Доленго М. Післяжовтнева українська література. «Червоний шлях», 1927, № 11.

В. А. Бурбела.


ДУБОВ Микола Іванович [22.Х(4.XI) 1910, Омськ — 24.V 1983, Київ] — рос. рад. письменник. Навчався в Ленінгр. ун-ті. Жив на Україні. Автор повістей на теми виховання підростаючого покоління: «На краю землі» (1951), «Вогні на річці» (1952), «Хлопчик біля моря» (1963; за останніми двома знято художні фільми), «Небо з макове зерня» (1963), «Втікач» (1966), «Рідні та близькі» (1980); роману «Горе одному» (кн. 1 — «Сирота», 1955; кн. 2 — «Жорстка проба», 1960; Держ. премія СРСР, 1970). Гостросюжетні твори Д. виховують у юного читача любов до праці, збуджують романтичну мрію про подвиг. Д. належать істор. роман «Колесо Фортуни» (1977), ряд п’єс. У театрах України поставлено п’єси Д. «Біля порога» (1947), «Настає ранок» (1950). Окремі твори Д. переклали О. Новицький, В. Білова, Н. Мурченко, А. Янченко.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1989 — 90; Укр. перекл. — Біля самітного дерева. К., 1967: Небо з макове зерня. К., 1971; Горе одному. К., 1977.

Літ.: Разгон Л. Исследователь и художник. В кн.: Русские писатели Украины. К., 1970; Разгон Л. Мир, в котором дети — не гости. Очерк творчества Н. Дубова. М., 1972; Пархомов М. Майстер. «Літературна Україна», 1983, 2 червня.

В. І. Кузьменко.


«ДУБОВЕ ЛИСТЯ» — літ.-худож. альманах, вийшов 1903 в Києві. Присвячений П. Кулішеві. Укладачі — М. Коцюбинський, М. Чернявський, Б. Грінченко. Крім їхніх творів, «Д. л.» містить оповідання «Мій злочин» І. Франка, «Серед степів» Панаса Мирного, поему «Роберт Брюс, король шотландський» Лесі Українки, вірш «Божий світ оповитий красою» П. Грабовського, твори О. Кобилянської («Битва»), М. Вороного («Що зі мною таке...»), А. Кримського [на теми з Хейяма (Омара Хайяма), Абуль-Аля (Абу-ль-Ала Гянджеві)], О. Маковея (нарис «Самота», вірші «Мені здається, я не жив...», «Коли помрем і заростем квітками»), В. Самійленка (цикл сонетів «Весна») та ін. Частину творів у «Д. л.» надр. вперше, частину — передруковано з ін. видань. Опубл. оглядову статтю Б. Грінченка про П. Куліша, бібліографічний покажчик його творів, укладений А. Баликою, тощо. Уміщуючи твори письменників Наддніпрянщини, Галичини і Буковини, укладачі прагнули спільно вшанувати пам’ять П. Куліша, показати кращі зразки творчості тогочасних укр. письменників. Деякі твори, що ввійшли до альманаху, зазнали цензурного втручання.

Літ.: Бойко І. З. Українські літ. альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

Ф. П. Погребенник.


ДУБОВИК Михайло Тадейович [17 (30).XII 1900, с. Межиріч, тепер Павлоградського р-ну Дніпроп. обл. — 12.XI 1942, Київ] — укр. рад. поет. Закінчив 1921 Запоріз. пед. школу та 1927 Дніпроп. ін-т нар. освіти. Працював у редакціях газет, журн. «Життя й революція», вчителював. Друкувався з 1925. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Індустріалізація країни знайшла відгомін у збірках «Змагання», «Вежі» (обидві — 1930), гол. героєм яких є робітник, народ — основна рушійна сила історії. Любов’ю до рідної землі, рад. Батьківщини пройняті збірки «Тепловій» (1940), «Багряний листопад» (1941).

Тв.: Вибрані поезії. К., 1957.

Д. М. Гамалій.


ДУБОВКА Володимир Миколайович [2 (15).VII 1900, с. Огородники, тепер Поставського р-ну Вітеб. обл. — 20.III 1976, Москва] — білорус. рад. поет. Закінчив 1925 Вищий літ.-худож. ін-т ім. В. Я. Брюсова (Морква). Був членом літ. об’єднань «Маладняк» і «Узвышша». У романтично піднесених творах славив завоювання Жовтня, духовне багатство рад. людини, красу рідної землі (збірки «Круча», 1923; «Поліська рапсодія», 1961; «Вірші», 1970, та ін.). Автор віршованих казок «Чудова знахідка» (1960), «Квітки — сонцеві дітки» (1963), повісті для дітей «Жовта акація» (1967), «Ганна Алелька» (1969), кн. оповідань-спогадів «Пелюстки» (1973) та ін. Брав участь у відзначенні 110-х роковин від дня народження Т. Шевченка в Харкові (1924). У ст. «Серцем жити і людей любити...», автобіогр. нарисах «Серед добрих людей» і «Мій життєпис» писав про Т. Шевченка та його вплив на свою творчість. Кобзареві присвятив вірш «Уклонюся низько» (створений 1959 під час перебування в Каневі). У липні — серпні 1925 приїжджав на Україну для встановлення зв’язків білорус. літературного об’єднання «Маладняк» зі Спілкою пролетар. письменників України «Гарт», виступав у Харкові на літ. вечорах. Переклав окремі твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри (присвятив йому вірш). Деякі твори Д. переклали І. Кулик, ї. Масенко, Д. Паламарчук, Б. Степанюк, О. Підсуха, О. Шевченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Нова Білорусь. К., 1929; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971; О Білорусь, моя шипшино. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; Як синячок до сонця літав. К., 1974; Як Алик у тайзі заблукав. К., 1977; Рос. перекл. — Золотая ранніша. Л., 1961; Миловица. Минск, 1962; Полесская рапсодия. Л., 1967; Желтая акация. М., 1970.

Т. Б. Ліокумович.


ДУБРОВНИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра, яка виникла на поч. 15 ст. у місті-республіці Дубровнику (лат. — Ragusa) і досягла найбільшого розквіту за доби Відродження. Створювалася спочатку лат. і італ. мовами. Розвитку Д. л. сприяли італ. вчителі-гуманісти (П. Лет, Т. Аччаріні), які викладали в школах Далмації і знайомили учнів з творами антич., лат., італ. поетів. Дуброви, поети перенесли на місцевий грунт кращі зразки їхньої поезії, часто змінюючи античні назви і прізвища на слов’янські. З’явилося багато визначних слов’ян. поетів-гуманістів, філософів, учених (Б. Котрулевич, Я. Баннізій, Ф. Патрицій, Н. Гучетич, Ф. Вранчич). Дубровник (його називали «хорватськими Афінами») став центром південнослов’янського Відродження. Перші дубровницькі поети — К. Пуцич, І. Црієвич, Д. Бенеша — писали латинською мовою; згодом на нар. хорв. мову перейшли Дж. Гучетич і М. Марулич (2-а пол. 15 ст.) зі Спліта. Яскраві зразки інтимної лірики рідною мовою створили поети-петраркісти Ш. Менчетич і Дж. Држич, які, крім італ. запозичень, широко використовували народну поезію.

В 15 — 16 ст. поети звертаються до слов’янської тематики. І. Црієвич, автор патріот. «Оди Рагузі», першим із слов’ян. гуманістів почав писати про єдність слов’ян. народів. Домінуючою в Д. л. була антитур. тема. Вперше її торкнулися М. Марулич у хорв. «Молитві проти турків», поет-гуманіст Ю. Шижгорич у лат. «Елегії на спустошення полів Шибеника». В «Посланні» він згадує про Сарматію європейську, яка простягла свої кордони від Карпат до Волги. Визвольній боротьбі проти тур.-осман. поневолення присвячені твори «Туга міста Будима» М. Ветрановича, «Розбої турків» А. Сасина. римована хроніка «Турки на полі брані» М. Мажибрадича, епіч. поема «Взяття Сегетаграда», Б. Карнарутича. З 16 ст. з’являються твори з нар. життя: поема-ідилія «Рибалка та рибальські приповідки» П. Гекторовича (1556, вид. 1569) і патріот. поема «Віла слов’янка» Ю. Бараковича (1613, вид. 1682), в якій автор захищає слов’ян. мову від засилля латини. Образ віли (русалки), відомий з давньорус. л-ри, широко використовували дубровн. поети на означення музи, богині-покровительки, вісниці долі чи коханої жінки. Здобула популярність карнавальна поема «Циганка» (1527) М. Пелегриновича. З волелюбними творами виступив співець юності і кохання Г. Луцич (драма «Рабиня»). У сатир. віршах «Проти знаті Рагузи» та «Пісні про динар» поет-гуманіст М. Кабога критикував тогочасні звичаї. Поет-комедіограф А. Сасин у поемі «Флот» оспівав звитяги дубровн. моряків. У серед. 16 ст. здобули визнання п’єси М. Држича — одного з найбільших драматургів слов’ян. Відродження. В комедії «Дундо Марое» (пост. 1550) він висміяв дубровн. можновладців, скнар, створив виразні характери людей з народу.

В кін. 16 ст. виникла поетич. школа на чолі з поетами Д. Раниною, С. Бобалевичем, Д. Златаричем і П. Зораничем (автор патріотич. роману «Гори», 1536, вид. 1569), що вела боротьбу проти петраркізму. Найбільшого піднесення Д. л. досягла в 17 ст. З’явилися хорв. мовою великі епічні твори на патріотичні і соціальні теми. В народному дусі написані драма «Павлимир» Ю. (Дж.) Палмотича, зб. «Відпочинок у затінку» І. Бунича-Вучича, поеми «Дервіш» С. Джурджевича і «Слов’янська сурма» (вид. 1665) В. Менчетича. 1601 М. Орбіні видав «Історію королівства слов’ян». У глибоко патріотичній поемі «Осман» І. Гундулича (1621 — 38, вид. 1826) уславлюється героїчна боротьба слов’ян проти турків, проголошуються ідеї єдності слов’ян. народів. Тут згадуються запорізькі козаки, волинські загони, київські роти, що брали участь у Хотинській битві 1621. В поемі широко використано багатства південнослов’ян. нар. творчості. Під час катастрофічного землетрусу 1667 в Дубровнику загинуло дуже багато книг Д. л. Ці трагічні події описали у своїх поемах П. Канавелович («Землетрус у Дубровнику», вид. 1667) і Я. Палмотич-Діодорич, який висловив віру у відродження міста («Оновлений Дубровник», вид. 1878). З 18 ст. Д. л. поступово занепадає. В цей час з’явилися твори І. Джурджевича, сатир. вірші А. Гледжевича, поета-лінгвіста Д. Матіяшевича. У кн. «Приємна розмова народу слов’янського» (1756) А. Качич-Міошич виклав історію пд. слов’ян, у якій використав багато нар. переказів. В істор. розвідці про тур. султанів дубровн. дипломат Ф. Гундулич згадує легендарну українку Роксолану (Настю Лісовську). На поч. 19 ст. Д. л. як самостійне явище перестала існувати. Пізніше вона влилася в заг. русло сербохорв. л-ри. Д. л. відіграла велику роль як вогнище гуманізму на слов’ян. землях. Дубровн. письменники зберегли і збагатили нар. мову, відобразили реальне життя народу, боротьбу за визволення слов’ян з-під чужоземного гніту і їхнє об’єднання. Поряд з Д. л. розвивалася л-ра (лат., італ., хорв. мовами) і в ін. містах Далмації (Задарі, Спліті, Трогирі, Шибенику), на о-ві Хвар.

З Києво-Могилянської академії, ін. центрів друкарства на Україні надходило до Дубровника друк. слово сх. слов’ян. Тут була відома Острозька біблія (її примірник зберігається в істор. наук. б-ці міста), у культур. центрах Далмації — граматика Мелетія Смотрицького. Поет-гуманіст П. Лет здійснив 1472 «скіфську подорож», відвідавши Польщу, Україну, дійшов до берегів Танаїсу (Дону). На Україні 1722 за участю Феофана Прокоповича перекладено (рос. мовою) кн. «Історія королівства слов’ян» М. Орбіні. Переклади антипапських творів М. Господнетича укр. полемісти використовували в боротьбі проти катол. експансії та уніатства. Укр. мовою твори дубровн. письменників публ. у періодиці («Всесвіт», 1965, № 7; «Жовтень», 1977, № 1; 1986, № 8), вийшли окр. збіркою (Шевченко О. Переклади. К., 1970), вміщені в зб. «Світанок» (К., 1978). Серед перекладачів Д. л. — Л. Ткаченко, В. Кордун, О. Шевченко.

Літ.: Поэты Далмации эпохи Возрождения XV — XVI веков. М., 1959; Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV — XVI веков. М., 1963; Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження. Львів, 1982; Пащенко Є. Від Києва до Дубровника. «Всесвіт», 1986, № 7; Шевченко О. Дубровчани про Україну. «Жовтень», 1989, № 10.

О. П. Шевченко.


ДУБРОВСЬКИЙ Володимир Георгійович [8 (21).III 1908, с. Терновка, тепер Яковлевського р-ну Бєлгор. обл. — 27.II 1974, Сімферополь] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Закінчив 1931 Вище військ.-мор. уч-ще ім. М. В. Фрунзе (Ленінград). Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор докум. повістей «На фарватерах Севастополя» (1955) і «Наше море» (1958), зб. «Морські оповідання» (1960), повісті «Курс веде до небезпеки» (1962), присвячених героїзму військ. моряків у роки війни і в мирний час.

П. А. Дегтярьов.


ДУБРОВСЬКИЙ Петро Павлович (14.VI 1812, Чернігів — жовтень 1882, м. Скерневіце, побл. Варшави) — рос. філолог, видавець. Освіту здобув у Ніжин, ліцеї та Моск. ун-ті. У 1837 — 51 працював викладачем гімназії у Варшаві, цензором, професором польс. мови Головного пед. ін-ту у Петербурзі. 1855 обраний ад’юнктом Петерб. АН (відділення рос. мови і словесності). Опубл. у рос. часописах «Московский наблюдатель», «Литературная газета», польс. — «Biblioteka Warszawska», хорват. — «Kolo» та ін. ряд праць, присвячених слов’ян. літературам, 1842 видавав у Варшаві рос. і польс. мовами літ. газ. «Денница» (з 1843 — «Славянское обозрение»). Уклав «Полный польско-русский и русско-польский словарь» (Варшава, 1876 — 77). Листувався з І. Срезневським.

Л. І. Скупейко.


ДУГИНЕЦЬ Андрій Максимович (1.VIII 1919, с. Біловодське, тепер Атбасарського р-ну Цілиногр. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1954. Учасник Великої Вітчизн. війни, партиз. руху. Закінчив 1957 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). У своїх творах відобразив боротьбу проти фашизму на Ровенщині (повість «Важке щастя», 1963; роман «Стохід», 1969), в Білорусії (повість «Іскри під попелом». 1970; роман «Сини», 1987), в Словаччині (повісті «Наказ Вацлава Гудби», 1967; «Стежками Яношика», 1975). Автор пригодн. повістей для дітей: «Золота чаша Байтеміра» (1951; укр. перекл. — Л. Суярка), «Вогнища в горах» (1958), «Тінь Кантіпа» (1961), «Ксанчина бригантинка» (1971), «Бойове завдання» (1979). Перекладає з л-р народів СРСР.

Тв.: На бессудной земле. М., 1958; Наказ Вацлава Гудбы. М., 1967; Стоход. М., 1959; Искры под пеплом. М., 1970; Тропами Яношика. М., 1975; Сыновья. М., 1987; Клеванские родники. М., 1987; Укр. перекл. — Золота чаша Байтеміра. К., 1963.

С. В. Кучерявенко.


ДУДАР Алесь (справж. — Дайлідович Олександр Олександрович; 24.I 1904, с. Новосілки. тепер Петрикізського р-ну Гом. обл. — 25.II 1946) — білорус. рад. письменник. Один із засновників літ. об’єднання «Маладняк». Навчався у Білорус. ун-ті (Мінськ). Романтикою забарвлена публіцистична лірика перших збірок Д. — «Білорусь бунтарська» і «Сонячними стежками» (обидві — 1925). Героїчні балади про підпільників періоду революції та громадян. війни, вірші про мирну працю рад. людей увійшли до зб. «Вежа» (1928). Автор поем, оповідань, роману «Вовченята» (1925; у співавт. з А. Александровичем і А. Вольним). Виступав як літ. критик (зб. статей «Про наші літературні справи», 1928). Переклав роман В. Кузьмича «Крила» (1932), ряд поезій М. Рильського. Окремі твори Д. переклали Т. Масенко, М. Петренко. Незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: Укр. перекл. — Розгулявся вітер. В кн.: Нова Білорусь. К., 1929; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971.

Л. З. Мороз.


ДУДАР Домніка Данилівна (1883; за ін. даними, 1890 — не раніше 1932, Київ) — укр. рад. поетеса, літературознавець і перекладач. Викладала укр. мову і л-ру в школах Києва. Друкувалася в журналах «Літературно-науковий вістник», «Глобус», в кн. «Нова українська поезія» та ін. В розвідці «З поетики Т. Шевченка (Порівняння в „Кобзарі“)» (1924), аналізуючи творчість Т. Шевченка, розглянула питання про природу мистецтва, його походження, виховне значення, дала класифікацію окремих його різновидів; значну увагу приділила зіставленню таких літ. жанрів, як трагедія і епос. Автор віршів «Далекий принц», «Осяйний обрій». Переклала вірші П. Верлена «І місяць білий», «Паризькі обриси», «Синє небо над дахом» (усі — 1919), роман рум. письменника П. Істраті «Михайло» (з франц., 1927; разом з М. Тобілевич). Д. присвятив вірш М. Зеров — («Д. Дудар»; не опубл.).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Нова українська поезія. К., 1920.

Г. П. Кочур.


ДУДАР Євген Михайлович (24.I 1933, с. Озерна, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1965. Закінчив 1962 Львів. ун-т. Протягом 1965 — 81 працював у журн. «Перець». Друкується з 1958. Автор збірок сатири і гумору «Прошу слова» (1967), «Вуглеводи і віники» (1968), «Операція „Сліпе око“» (1970), «Сусіди не дрімають» (1973), «Дисертація» (1976), «Сеанс гіпнозу» (1978), «Робінзон з Індустріальної» (1981), «Шедевр за вуаллю» (1982), «Директор без портфеля» (1985; літ. премія ім. Остапа Вишні, 1985), «Дон-Жуан У спідниці» (1988), «Рятуймо жінку» (1989) та ін. Для творів Д. характерна соціальна гострота, лаконізм, ориг. метафоричність і влучність худож.-сатир. узагальнення. Чимало їх пройнято крит. пафосом стосовно негативних явищ, тенденцій, породжених застійним періодом у сусп. житті. Вдаючись до таких засобів, як фантастич. умовність, уїдлива іронія, Д. висміює негативні явища. Виступає з гострими публіцистич. статтями, памфлетами. Окремі твори Д. перекладено рос., білорус., лит., ест., груз., казах., болг., польс., чес., рум., нім., англ., ісп. та ін. мовами.

Тв.: Профілактика совісті. К., 1981; Антифас. К., 1987; Рос. перекл. — Коза напрокат. М., 1990.

Літ.: Цеков Ю. Дисертант з капустяних джунглів. «Літературна Україна», 1978, 10 лютого; Іванців В., Світлицький О. Профілактика жанру. «Літературна Україна», 1983, 6 січня.

І. В. Зуб.


ДУДАРЄВ Олексій Онуфрійович (6.IV 1950, с. Клени Дубровенського р-ну Вітеб. обл.) — білорус. рад. письменник. Закінчив 1976 Білорус. театр.-худож. ін-т (Мінськ). Автор п’єс «Вибір» (пост. 1979), «Поріг» (пост. 1981) і «Вечір» (пост. 1983). Психол. драма Д. «Рядові» (пост. 1984; Держ. премія СРСР, 1985; укр. перекл. М. Зарудного) — про рад. людину на війні. Пише кіносценарії, оповідання (одне з них — «Колесо» — переклав А. Литвиненко), казки (зб. «Синьоочка», 1981). П’єса Д. «Рядові» йшла в Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки, Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької, в ін. театрах України.

Тв.: Укр. перекл. — Іграшки. «Дніпро», 1977, № 6; Колесо. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979.

Л. З. Мороз.


ДУДІН Михайло Олександрович [7 (20).XI 1916, с. Клевново, тепер Іванов. обл.] — рос. рад. поет, Герой Сод. Праці (1976). Член КПРС з 1951. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався у фронтовій пресі. В цей час формувався як поет (збірки «Фляга», 1943; «Шлях гвардії», 1944; «Переправа», 1945). Теми повоєнної творчості — рад. патріотизм, натхненна праця сучасника, боротьба за мир. Автор збірок «Вважайте мене комуністом» (1950), «Мости. Вірші з Європи» (1958), «До запитання» (1963), поем «Пісня Воронячій горі» (1964), «Пісня далекій дорозі», «Цикламени на цоколі» (1967), «Рубежі» (1975), «Полин. Нові вірші та переклади» (1985), «Зерна» (1987), «Закінчується двадцятий вік» (1989) тощо. Поезія Д. гостро публіцистична і водночас лірична, відзначається самобутньою метафоричною образністю. За цикли «Сиве серце», «Полярне коло», «Західний берег», «Забутий зошит», «Дерево для чорногуза» (ввійшли до збірок «Полюс», 1979, і «Дерево для чорногуза», 1980) удостоєний 1981 Держ. премії СРСР. Виступає також як прозаїк і публіцист (повість «Де наша не пропадала», 1965; книги про л-ру «Поле тяжіння» і «Проза про поезію», обидві — 1981) та перекладач (переклав ряд поезій М. Бажана, С. Голованівського, І. Драча, Д. Павличка та ін.). Окремі твори Д. переклали Д. Павличко, A. Глущак, Р. Лубківський, В. Коломієць, B. Лагоза, П. Мовчан, Ю. Сердюк, М. Зісман, А. Кацнельсон, К. Дрок.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1987 — 88; Зерна, л., 1987; Укр. перекл. — Гриденко. «Вітчизна», 1974, № 1; Перед сінокосом. «Вітчизна», 1975, № 12; Солов’ї. К., 1976; Пісня — дружби вірної сестра. В кн.: Голоси Росії. К., 1978; Вважайте мене комуністом. В кн.: Сузір’я, в. 17. К., 1982; Ластівка через Ла-Манш. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. «Прапор». 1987, № 4; [Вірші]. В кн.: Автографи. Одеса, 1988.

Літ.: Хренков Д. Михаил Дудин. М., 1976; Шошин В. А. Михаил Дудин. Ярославль, 1976; Лавров В. Михаил Дудин. Л., 1988.

Т. М. Різниченко.


ДУДІНЦЕВ Володимир Дмитрович (29.VII 1918, м. Куп’янськ, тепер Харків. обл.) — рос. рад. письменник. Закінчив 1940 Моск. юрид. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. У 1946 — 51 працював у газ. «Комсомольская правда». Великий громад. резонанс викликав роман Д. «Не хлібом єдиним» (1956), в якому письменник показав деякі негативні наслідки культу особи, факти порушення законності. В основу роману «Білі шати» (1987; Держ. премія СРСР, 1988; укр. переклад В. Положія) покладено траг. подію — сталінсько-лисенківський розгром вітчизн. генетичної школи (1948), змодельовано на конкр. прикладі механізм руйнівної дії командно-адмін. системи. Твір значною мірою побудований на докум., істор. фактах. Д. розповідає про долю наукової інтелігенції в часи сталінщини, аналізує діалектику боротьби зі злом, можливі межі компромісу. Д. належать також повісті «На своєму місці» (1953) і «Новорічна казка» (1960), збірки оповідань «Станція „Ніна“» й «У семи богатирів» (обидві — 1952) та ін. Перекладає з л-р народів СРСР, зокрема з української (твори П. Загребельного, Ю. Збанацького. І. Муратова, В. Козаченка та ін.). Портрет та іл. с. 125.

Тв.: Белые одежды. М., 1988; Укр. перекл. — Білі шати. К., 1989.

Літ.: Старикова Е. Книга о добре и зле, или Смерть Ивана Ильича. «Новый мир», 1987, № 12.

В. І. Положій.


ДУДКО Федір (псевд. — Одуд, Ф. Карпенко, Ф. Дудко-Карпенко; 7.V 1885, с. Шабалинів, тепер Коропського. р-ну Черніг. обл. — 1.III 1962, Нью-Йорк) — укр. письменник і журналіст. Вищу освіту здобув у Москві. Журналіст. діяльність почав 1907 у Києві. З 1920 жив у Львові. Працював у б-ці Наукового товариства імені Шевченка. 1944 виїхав до Німеччини, 1949 — до США. Автор істор. трилогії «В заграві» («Чорторий», 1928; «Квіти і кров», 1928; «На згарищах», 1930) — про події революції і громадян. війни на Україні, авторська оцінка яких була значною мірою суб’єктивною. Окремими виданнями вийшли збірки оповідань «Краса життя» (1922), «Глум» (1925, 1937), «Дівчата одчайдушних днів» (1937) та «Заметіль» (1948), істор. романи «Прірва» (1928 — 31) і «Великий гетьман» (1936). Писав істор. оповідання й повісті для дітей. Портрет с. 121.

Л. Р. Світайло.


ДУДРА Яків (1894, с. Лосє, тепер Новосондецького воєвод., Польща — 6.XI 1974, там же) — укр. (лемківський) поет-селянин. Закінчив сільс. школу. Вірші писав з раннього дитинства, але друкувався з 1958 — в укр. газетах «Наше слово» (Варшава) і «Карпатська Русь» (Нью-Йорк) та в «Українському календарі» (Варшава). 1983 Укр. суспільно-культур. т-во в Польщі видало його зб. віршів «Уродився я хлопом»; у кращих творах — «Співайте, лемки», «Лемковино», «Уродився я хлопом», «Капіталістична правда», «Взрастай, новий світе» й ін. оспівував Лемківщину. Записував лемківські нар. пісні та приказки.

І. Д. Красовський.


ДУЗЬ Іван Михайлович (18.XI 1919, Волочиськ, тепер місто Хмельн. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1964, професор з 1966, засл. працівник культури УРСР з 1967. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Одес. ун-т, з 1952 викладає в ньому. Досліджує проблеми методології, історію укр. л-ри, її взаємодії з л-рами ін. рад. народів. Автор мистецтвознавчої праці «Марія Садовська. Нарис про артистку» (1957), нарисів життя і творчості укр. рад. письменників: «Павло Усенко» (1958), «Публіцистика Павла Тичини» (1960), «Остап Вишня» (1962), «Олександр Корнійчук» (1963), «Петро Панч» (1966), «Степан Олійник» (1968). Тв.: Міжнародне значення української радянської літератури. Одеса, 1959; «Правда» і художнє слово. К., 1962; Українська радянська сатира 20-х років. Одеса, 1962; Гімн людині. К., 1967; Світлий дороговказ (Лепінська газета «Правда» про українську літературу). К., 1969; На лінії вогню. К., 1972; 3 відкритим серцем. Одеса, 1974; Генієм Леніна натхненні. К., 1977; Союз сердець. Літературні нотатки і нариси. Одеса; 1982; Від задуму до прем’єри. Творча історія п’єс Олександра Корнійчука. К., 1985; В серці у моїм... Одеса, 1988; Смішного слова чародій. Одеса, 1989; Високе осяяння душі. К., 1990.

І. В. Зуб.


ДУКИН Микола Володимирович [8 (21).XII 1905, слобода Балаклія, тепер місто Харків. обл. — 1943] — укр. рад. письменник, перекладач. Навчався в комерц. уч-щі та на пед. курсах ім. Г. С. Сковороди у Харкові. Вчителював у сільс. школах на Ізюмщині, 1927 — 38 жив у Харкові, працював у журн. «Плуг», писав нариси, оповідання, рецензії, статті. Перше оповідання «Пасинки степу» (опубл. 1924 в журн. «Студент революції») — про сільську молодь. Перша книжка — зб. оповідань «Матіола» (1928). Становленню соціалістич. відносин на селі, формуванню укр. рад. інтелігенції, людям нової доби присвячено книги нарисів та оповідань «Мінезота № 23» (1929), «Без протоптаних стежок», «„Іллічівка“ в авангарді», «Останній запорожець» (всі — 1931), «Весна починається в грудні» (1932), «Оповідання» (1933), «Юхим Бурлай» (1934), «На шпилі» (1936). Творам Д. притаманні ліризм і психологізм, гостра сюжетність, динамічність оповіді, портретна індивідуалізація персонажів, соковита авторська мова, виразність діалогу, яскравий пейзажний малюнок. Переклав романи «Що робити?» М. Чернишевського (1933), «Бруски» Ф. Панфьорова (1934 — 35). «Степан Разін» О. Чапигіна (1937), а також ряд творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Гайдара, Ф. Решетникова та ін. Незаконно репресований 1939. Реабілітований 1957.

Тв.: Матіола. К., 1960.

Літ.: Вишневський Д. Микола Володимирович Дукин (1905 — 1943). В кн.: Дукин М. Матіола. К., 1960.

С. П. Плачинда.


«ДУКЛЯ» — літ.-мист. та публіцистичний журнал орган Укр. філії Спілки словац. письменників. Засн. 1952. Виходить у Пряшеві 6 разів на рік. Видає Союз русинів-українців Чехо-Словаччини. Друкуються твори українських письменників Чехо-Словаччини, матеріали з історії укр.-чес.-словац. літ. зв’язків, зокрема дослідження про сприйняття творчості Т. Шевченка чехами та словаками (1963, № 1; 1974, № 2) та ін., подається інформація про літ., культур.-мист. життя країни та СРСР.

В. І. Шевчук.


ДУМА — жанр укр. фольклору. Становить окремий вид нар. епіч. пісень, у яких розповідь ведеться в лірич. плані (тому деякі дослідники визначають їх як ліро-епічні твори). Генетично пов’язана з похоронними голосіннями (піснями про смерть і похорон героїв), з історичними піснями та баладами. Виконують Д. речитативним наспівом, дещо подібним до худож. декламації. Характерними особливостями Д. є нерівноскладовість вірша (від 4 до 30 складів), відсутність строфи, текст поділяється на окремі періоди, або уступи, які не мають сталої кількості рядків (може бути від 2 до 12 рядків) і в розповіді завершують думку; композиція здебільшого усталена: заспів (заплачка), розповідь (найчастіше у формі паралелізму) і кінцівка (славослів’я). Поетичні засоби Д. типові для укр. нар. поезії: переважно дієслівна рима (зрідка прикметникова, іменникова), постійні епітети, складні (т. з. гомерівські) епітети, тавтологічні звороти (напр., думає — гадає), ретардація (уповільнення розповіді), риторичні звертання («О земле турецька»; це ріднить Д. зі «Словом о полку Ігоревім»). Повторюються й деякі заг. поетичні формули. У мові Д. багато архаїзмів. Д. є живим нар. епосом, їх виконують і тепер кобзарі.

Жанр Д. сформувався в серед. 15 ст., але своїм корінням сягає традицій епіч. творчості періоду Київ. Русі, її героїчного епосу, який є спільним джерелом епосу трьох братніх народів — укр., рос. та білоруського. Вперше термін «дума» зустрічається в перекладеній польс. мовою Біблії, надр. 1561 у Кракові. Польс. історик С. Сарницький у своїх «Анналах» (надр. 1587) під 1506 охарактеризував ознаки «елегійного» жанру на прикладі укр. Д. про героїчну смерть братів Струсів. Згадки про Д. як про популярний жанр укр. фольклору є в творах польс. письменників 16 ст. М. Рея, А. Чагровського, М. Коберницького та ін., укр. поета 17 ст. Іоаникія Волковича, в рукописних збірниках укр. пісень 17 ст. Характеристику нар., т. з. козацьких, Д. подано в поетиці «Гори Парнасу» (1670).

Термін «дума» як назву нерівноскладової української народної епічної пісні остаточно утвердив на поч. 19 ст. М. Максимович. Істор. обставинами для появи Д. було піднесення всенар. боротьби проти тур.-татар. та польсько-шляхет. загарбників. Осн. ідея Д. — єднання народу в боротьбі проти навали чужоземців, у них оспівується воля й незалежність, ненависть до будь-якої тиранії й приниження людини, прославляється патріотизм, оборона прав і незалежності народів та окремої людини, проголошується справедливість у сусп. житті, звеличується шанування батька, матері, роду, вітчизни і віри. Д. зародилися за доби Відродження, в них утверджуються філос. сусп. гуманістичні ідеали укр. народу на рівні європ. інтелектуальних прагнень того часу. Так, у Д. «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер» висловлено одну з центр. ідей доби Відродження: людину слід шанувати не за походження, не за чин, а за розум і здібності. Герої Д. керуються моральними принципами, вони мужні, справедливі, віддані рідному народові, готові йти на смерть, захищаючи його інтереси. В Д. затавровано зрадників, які зрікаються свого народу «заради лакомства нещасного». Великій популярності Д. сприяли їхня змістова й емоційна насиченість. Д. відіграли важливу сусп.-істор. роль у згуртуванні народу, утвердженні ідеї незалежності, виробленні принципів формування нац. культури і л-ри. Усього відомо бл.50 сюжетів Д. у більш як 300 варіантах (і під різними назвами). За змістом і проблематикою Д. поділяють на дві осн. групи: історичні (15 — 18 ст.) й побутові. Серед історичних розрізняють Д. про боротьбу проти тур.-татар. експансії і Д., пов’язані з визвольною війною 1648 — 54 під проводом Б. Хмельницького. Осн. мотиви найдавніших Д. — зображення страхітливої тур.-татар. неволі, в яку потрапляли козаки й мирне населення («Плач невольників» і «Плач невольника в турецькій неволі»), втеча з полону («Втеча трьох братів з города Азова»), врятування невольників («Маруся Богуславка»), лицарока смерть козака-воїна («Смерть козака на долині Кодимі», «Отаман Матяш», «Івась Коновченко» і «Федір Безрідний»), уславлення перемоги козака над поневолювачами («Козак Голота» і «Самійло Кішка»), оспівування волі й незалежності («Сокіл і соколя»). У деяких Д. наголошується на соціальній нерівності серед козацтва («Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер»), зображується козацький побут («Козацьке життя»).

У багатьох історичних Д., де зображено події визвольної війни 1648 — 54, йдеться про передумови війни, про стосунки між народом і польс. шляхтою («Про Хмельницького та Барабаша», «Перемога під Корсунем», «Про Білоцерківщину», «Хмельницький і Василій Молдавський» та ін.). Героями цих Д. є насамперед народ, його полководці — Б. Хмельницький, М. Кривоніс, І. Богун, Д. Нечай та ін. Д. пройняті оптимізмом, вірою народу в перемогу; шляхту й орендарів зображено в сатир. дусі. У побутових Д. глибоко розкрито нар. мораль, затавровано соціальну несправедливість, неповагу в родинних стосунках («Удова і три сини», «Брат і сестра»); серед цих Д. були й жартівливі (Д. про вівчаря, Д. про тещу). У Д. пізнішого часу відображено революц. події 1905 («Про сорочинські події 1905 року», «Чорна неділя в Сорочинцях» М. Кравченка). За рад. часу різні автори склали Д. про В. І. Леніна, Т. Г. Шевченка, про громадян. війну, Велику Вітчизн. війну та ін.

Творцями багатьох давніх Д. були козаки, козацькі співці, учасники воєн з тур.-татар. ордами й польс. шляхтою, які прагнули згуртувати народ у боротьбі за волю й незалежність. Пізніше їх удосконалювали, шліфували кобзарі і створювали нові варіанти. Носіями й виконавцями Д. у давнину були козаки, згодом — нар. співці, часто сліпі воїни, що втратили зір у бою чи в полоні. З 18 ст. носіями Д. стали кобзарі, рідше лірники, які співали їх у супроводі кобзи (бандури), а іноді й без супроводу (сліпа співачка Я. Пилипеико). У 19 ст. профес. кобзарями були переважно сліпі люди, які об’єднувалися в братства. В цьому середовищі збереглося найбільше Д. Найвидатнішими виконавцями Д. були І. Стрічка, А. Шут, П. Братиця, О. Вересай, І. Кравченко-Крюковський, Ф. Холодний, Т. Пархоменко, П. Древченко, М. Кравченко, І. Кучугура-Кучеренко, Ф. Кушнерик, Є. Мовчан та ін.

Найдавніші записи повних текстів укр. Д. відомі з кін. 17 ст. — «Козак Голота» (1684) та ще три Д. (дві з них — жартівливі). Великий інтерес до них почали виявляти в 19 ст., у добу романтизму. В 1803 — 05 В. Ломиковський уклав збірник з ІЗ Д., записаних від невідомого кобзаря, але опублікував ці записи тільки 1892 — 93 П. Житецький. Першим виданням укр. Д. є «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819, СПБ) М. Цертелєва, де вміщено 9 Д., записаних на Полтавщині. Велику роль у збиранні, виданні й дослідженні укр. Д. відіграли в дореволюц. час М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич, М. Костомаров, A. Метлинський, П. Куліш, І. Франко, П. Мартинович, В. Горленко, М. Сумцов та ін. Грунтовним виданням укр. істор. пісень і Д. з варіантами й наук. коментарями були «Історичні пісні малоруського народу» (ч. 1 — 2, 1874 — 75) B. Антоновича і М. Драгоманова. Укр. Д. досліджували й рос. учені Ф. Буслаев, О. Міллер, О. Веселовський, М. Сперанський, О. Пипін та ін. Високо оцінювали укр. нар. поезію, зокрема Д., В. Бєлінський, М. Добролюбов, А. Луначарський, М. Горький та ін. Значно пізніше, ніж тексти, почали записувати мелодії Д. Перші записи, які здійснили в 50-х pp. 19 ст. І. Лизогуб і Л. Жемчужников, не було опубліковано. Перша публікація мелодій Д. належить М. Маркевичу в його ж запису (в зб. «Південноруські пісні з голосом», 1857). Д. з мелодіями записували М. Лисенко («Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні кобзаря Вересая», 1874), Леся Українка (на фонограф, 1908). Найповніше і найгрунтовніше видання мелодій Д. з текстами належить Ф. Колессі («Мелодії українських народних дум», 1910 — 13). За рад. часу для вивчення і видання Д. багато зробили Д. Ревуцький, К. Грушевська, М. Грінченко, О. Малинка, О. Білецький, М. Рильський, І. Цапенко, C. Грица, Б. Кирдан та ін. Сюжети, ідеї, образи й поетичні особливості укр. Д. використано в худож. л-рі (К. Рилєєв, Т. Шевченко, Є. Гребінка, І. Манжура, М. Гоголь, П. Куліш, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, С. Воробкевич, Ю. Федькович, Д. Мордовцев, М. Рильський, П. Тичина, Ю. Яновський, М. Бажан, П. Панч, А. Малишко та ін.), образотворчому мистецтві (Л. Жемчужников, С. Васильківський, П. Мартинович, О. Сластіон, Д. Безперчий, І. Їжакевич, М. Дерегус, О. Данченко та ін.), а також у музиці (М. Лисенко, П. Сокальський, Д. Сочинський, М. Вериківський, О. Свєшников, Б. Яновський, В. Золотарьов) і в кіно. Д. як самобутній жанр укр. нар. творчості здавна привертали увагу зарубіж. дослідників. Ще в 18 ст. Д. як високомистецькі твори характеризували Й. Г. Гердер і Ф. Гагедорн. Перекладами та вивченням укр. Д. займалися і займаються А. Ходзько, А. Рамбо, М. Шеррер (Франція). Ф. Боденштедт, П. Дільс, П. Кремер (Німеччина), В. Ягич (Хорватія), С. Груя (Румунія), М. Грабовський, Ч. Нейман, М. Касіян (Польща), А. Корнель (Угорщина), Д. Чамполі (Італія), Ф. Лайвсей (Канада), Тальві, Н. Мойле (США) та ін. Перші переклади Д. рос. мовою надруковано 1829, польською — 1837, англійською — 1840, французькою — 1845, німецькою — 1845, сербською — 1860. Окремі Д. перекладено всіма найпоширенішими мовами світу, багатьма мовами вийшли збірники Д. Деякі зарубіж. письменники (польс., чеські) у своїх творах наслідували форму і стиль Д. Про Д. існують наук. дослідження багатьох зарубіжних учених. Іл. див. на окремому аркуші, с. 112 — 113.

Вид.: Цертелев Н. А. Опыт собрания старинных малороссийских песней. СПБ, 1819; Исторические песни малорусского народа с объяснением Вл. Антоновича и М. Драгоманова, т. 1 — 2. К., 1874 — 75; Манжура І. Степові думи та співи. СПБ, 1889; Грушевська К. Українські народні думи, т. 1 — 2. К., 1927 — 31; Ревуцький Д. Українські думи та пісні історичні. Х. — К., 1930; Думи. К., 1959; Думи, К., 1969; Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. К., 1969; Украинские народные думы. М., 1972; Думи. К., 1974; Думи. К., 1982.

Літ.: Житецкий П. Мысли о народних малорусских думах. К., 1893; Лисенко М. В. Про народну пісню і про народність в музиці. К., 1955; Рильський М. Героїчний епос українського народу. К., 1955; Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Грінченко М. О. Українські народні думи. В кн.: Грінченко М. О. Вибране. К., 1959; Цапенко І. П. Питання розвитку героїчного епосу східних слов’ян. К., 1959; Кирдан Б. П. Украинские народные думы. М., 1962; Нудьга Г. А. Український поетичний епос (Думи). К., 1971; Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народнопоетична творчість. К., 1983; Нудьга Г. Наша пісня, наша дума... В кн.: Наука і культура, в. 19. К., 1985; Франко І. Студії над українськими піснями. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 43. К., 1986; Нудьга Г. А. Українська пісня в світі. К., 1989.

М. С. Грицай, Г. А. Нудьга.



ДУМБАДЗЕ Нодар Володимирович (14.VII 1928, Тбілісі — 14.ІХ 1984, там же) — груз. рад. письменник. Член КПРС з 1964. Закінчив 1950 Тбіліс. ун-т. Голова правління СП Грузії (1981 — 84). Депутат Верховної Ради СРСР 10 — 11-го скликань. Літ. творчість почав як поет (зб. «Будь благословен!», 1960) і гуморист (1957 — 66 видав 5 збірок гуморесок, які потім склали кн. «Гладіатор», 1969). Широке визнання Д. принесли романи «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» (1960 — 63) і «Я бачу сонце» (1962), в яких показано життя груз. села часів Великої Вітчизн. війни, відображено душевну красу і благородство рад. людей, їхній гуманізм і патріотизм. Романи «Сонячна ніч» (1967) та «Не бійся, мамо!» (1971) — про життя студ. молоді і рад. прикордонників. Роман «Білі прапори» (1973) спрямований проти порушень соціалістич. норм життя. До соціально-моральних проблем сучасності звертається в романі «Закон вічності» (1978; Ленінська премія, 1980). Автор повісті «Кукарача» (1980), оповідань (збірки «Сонце», 1974; «Десять оповідань», 1976), публіцистич. статей (книги «Повернення Одіссея», 1981; «Враження, статті, виступи». 1984), віршів для дітей (зб. «Хурджин, повний віршів», 1988). Д. постійно шукав нові форми відтворення життя, збагачував худож. прозу елементами фантастики, міфології тощо. У багатьох театрах СРСР і зарубіж. країн ішли вистави за його творами.

Серед постановок, здійснених на Україні, — «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» у Чернів. укр. муз.-драм. театрі ім. О. Ю. Кобилянської та Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки, «Я бачу сонце» — в Донец. обл. рос. драм. театрі, «Не бійся, мамо!» — в Крим. укр. театрі драми і комедії, «Закон вічності» — в Ровен. укр. муз.-драм. театрі ім. М. Островського, Київ. театрі драми і комедії та ін. Твори Д. перекладалися багатьма мовами світу. Укр. мовою більшість творів Д. вийшли у перекл. О. Синиченка, окремі твори переклали О. Мушкудіані та Р. Чилачава.

Тв.: Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 2. К., 1985: І ти мовчи, і я мовчатиму. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1969; Не буди. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Собака. В кн.: Сузір’я, в. 13. К., 1979; Звідки в місті яструб? «Вітчизна», 1984, № 4; Невдячний. — Таліко. В кн.: Сузір’я, в 25. К., 1986; Не бійся, мамо! К., 1989; Рос. перекл. — Собрание сочинений т. 1 — 2. Тбилиси, 1986; Избранное, т. 1 — 2. М., 1981.

Літ.: Асатиани Г. Ребята Нодара Думбадзе. В кн.: Асатиани Г. Крылья и корни. М., 1981; Аннинский Л. Мир и миф. В кн.: Аннинский Л. Контакты. М., 1982; Грицик Л. В. Проза Нодара Думбадзе. К., 1983; Жгенти Б. «Белые флаги» и их критики. В кн.: Жгенти Б. Сильна единством. М., 1984; Руденко-Десняк А. Комментарий к счастливой судьбе. М., 1985; Гречанюк С. Нодар Думбадзе: «Запалити свічу — високу й чисту...». В кн.: Гречанюк С. До слова чесното, живого. К., 1987; Солнечное сердце. Воспоминания о Нодаре Думбадзе. Тбилиси, 1988.

Л. В. Грицик.


ДУМИТРАШКО Костянтин Данилович [псевд. і крипт. — К. Д. Думитрашков, К. Д. Копитько, К. Д., К.Д.м.т.р.ш.ко; 1814, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл. — 25.IV (7.V) 1886, Київ] — укр. письменник. Нар. в сім’ї священика. Закінчив 1839 Київ. духовну академію. Був професором рос. словесності Київ. духовної семінарії (1839 — 64), з 1870 — секретарем ради Київ. духовної академії, з 1872 — бібліотекарем в академії. Укр. мовою почав писати на поч. 30-х pp. Перший твір — ліричний вірш «Золотоноша» й записи двох нар. пісень «Ой їздив чумак сім год по Дону» та «Ой у полі криниченька» — опубл. у журн. «Маяк» 1843. 1859 вийшла окремим виданням «Жабомишодраківка (Батрахоміомахія). На нашу руську мову перештопав К. Д.» — переробка старогрец. пародійної поеми, до якої внесено багато укр. істор.-побутового колориту. Автор розгортає сюжет на укр. матеріалі, натякає на давні відносини між Україною і Польщею. Поема стала помітним явищем у пародійній л-рі 1-ї пол. 19 ст. Це була перша спроба запровадження метричного відповідника гекзаметра в укр. вірш. У літ. спадщині Д. — поеми («Поминки»), балади («Змій», «Заклятий»), вірші. В дусі нар. анекдота написаний вірш «Часи». Соціальне спрямування має вірш «Доля». Пісня Д. «До карих очей» («Карії очі, чорнії брови», 1854) — цікавий зразок романсової лірики — стала народною. На творчості Д. позначився вплив двох стильових напрямів: бурлескно-травестійного, співзвучного з «Енеїдою» І. Котляревського («Жабомишодраківка»), і романтичного (балади, пісні). Д. — автор багатьох статей з фольклору, на істор.-літ. і морально-етичні теми: «Святочні колядки і вірші (в Малоросії)» (1864); «Іван-Купала» (1872); «Казки і їхнє морально-виховне значення» (1873) та ін. Записи Д. нар. пісень і дум («Дума про Корсунську битву» та ін.) опубл. М. Максимович у «Сборнике украинских пЂсень» (1849). Займався також музикою й живописом. Талант Д. цінував Т. Шевченко, який називав його «безперечно обдарованою людиною». Д. належать переклади уривків з «Фауста» («Молитва Маргарити») Й. В. Гете, переробки й наслідування з Горація, «Метаморфоз» Овідія («І удома, і в гостях»). Частина творів Д. лишилася в рукописах (зб. «Копитькови вірші і пісні», 1848; зберігається у ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР).

Тв.: Жабомишодраківка. В кн.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959; До карих очей. В кн.: Антологія української поезії, т. 2. К., 1984.

Літ.: Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К., 1884; Франко І. Нарис історії українсько-російської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984: Комаров М. По поводу стихотворения «Хома та Ярема». «Киевская старина», 1895, № 3; Маркевич А. Письмо в редакцию. «Киевская старика», 1895, № 2; Зеров М. Нове українське письменство. К., 1924; Нудьга Г. А. На шляхах до реалізму. В кн.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959; Стрільців П. С. До генезису першого перекладу «Батрахоміомахії». «Іноземна філологія», 1968, в. 17; Хропко П. Біля джерел української реалістичної поезії. К., 1972; Нудьга Г. «Все б тільки вами я любовавсь...». «Друг читача», 1988, 10 листопада.

Г. А. Нудьга.


ДУМИТРАШКО-РАЙЧ Тимофій Іванович (псевд. — Бандура Т.; pp. н. і см. невід.) — укр. поет серед. 19 ст. Нар. в с. Бакумівці, тепер Семенівського р-ну Полтав. обл., в сім’ї військовослужбовця. Кілька віршів надр. в кн. 3 альм. «Ландыши Киевской Украйны» («Кунволія Київської України», 1851). Видав зб. віршів «Бандура. Думки і пісні Тимофія Думитрашко-Райча. Випуск первий» (1858). Твори Д.-Р. — ліричні й сатир.-гумористичні, окремі позначені бурлескною (див. Бурлеск) манерою та впливом поезії Т. Шевченка («До вірша») і В. Забіли («Соловейко», «Жайворонок»), а також нар. пісні («Сусід», «Стоїть явор над кручею»). Автор вірша «На смерть Квітки (або Грицька Основ’яненка)», 1843, більше відомого під назвою «Уже верба слізьми плаче». Деякі вірші — на істор. теми («Переяслав», «До предка»). Звертався й до соціальних проблем («Сиротина»). Форма віршів Д.-Р. переважно коломийкова. Йому належать кілька переспівів обрядової лірики («Весільна», «Обжинки»).

Літ.: Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К., 1884.

Г. А. Нудьга.


ДУМКА Павло Андрійович (21.III 1854, с. Купчинці, тепер Козівського р-ну Терноп. обл. — 19.XI 1918, с. Драгоманівка, тих же р-ну і обл.) — укр. поет, публіцист і громад. діяч. Походив із селян. Поч. освіту здобув у Купчинцях, пізніше вчився у Львів. різьбярській школі. З 1890 був активним діячем Русько-української радикальної партії, вів громад. роботу серед народу. У галицькому крайовому сеймі виступав за зменшення податків на землю, за впровадження заг. поч. освіти, поліпшення мед. обслуговування народу. В Купчинцях організував споживчі кооперації, фахові курси для селян, читальню, хор, драм. гурток, т-во тверезості. Брав участь у Денисівському чоловічому хорі Й. Вітошинського. Писати почав у 80-х pp. Друкував вірші й публіцистичні статті в журналах «Зеркало», «Народ», газетах «Хлібороб», «Буковина», «Громадський голос». У ранніх віршах Д. — «Восени» (1889), «Весняна думка», «Молитва рільника» (1890), «Жіноча доля» (1890), «Думка рільника» (1892), «Веснянка» (1898) відбито страждання, важку працю селянства, гірку жіночу долю. У пізніших віршах — «До руських хлопів», «До братів» (обидва — 1897), «До братів хлопів» (1900), «До братів радикалів» (1907) звучать заклики до єднання і боротьби за права народу. Більшість поезій Д. пройнята оптимізмом, вірою в силу народу, надихана надією в перемогу трудящих. І. Франко високо оцінив творчість Д. у ст. «Із поезій Павла Думки» (1890). Д. — автор статей «Слово мужика до мужиків» (1909), «З приводу ювілейного обходу др. І. Франка» (1913), в яких одним з перших дав високу оцінку творчості й діяльності І. Франка. Підтримував дружні стосунки з І. Франком, М. Павликом, Лесем Мартовичем, В. Стефаником, К. Устияновичем. Не раз організовував матеріальну допомогу сім’ї І. Франка від тернопільців.

Тв.: Веснянка. Львів, 1970; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1984.

Літ.: Хома В. Павло Думка. «Жовтень», 1968, № 11; Франко І. Із поезій Павла Думки. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 28. К., 1980.

В. І. Хома.


ДУМКА — 1) Укр. нар. пісня журливого або баладного характеру (напр., «Чи я в лузі не калина була?»). Термін «думка» введено у наук. обіг на поч. 19 ст. 2) В укр. романтич. поезії 1-ї пол. 19 ст. і в творчості представників «української школи» в польській літературі — жанр: ліричний вірш-роздум, близький до медитації. Значне місце посідає в ранній творчості Т. Шевченка. До цього жанру зверталися і поети 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. (О. Кониський, О. Маковей, В. Алешко та ін.). Заг. тон Д. — елегійний. Ліричний герой твору нарікає на гірку долю, сумує з приводу своєї самотності («Вітре буйний», «Нащо мені чорні брови» Т. Шевченка), міркує про швидкоплинність людського життя («На скелі високій» О. Маковея), шукає розради у світі природи («Як ранок осипле квіточки росою» О. Афанасьєва-Чужбинського). Поетика Д. близька до пісні або романсу з ліро-епічним сюжетом. Роздуми передаються у формі, близькій до внутр. монологу. Особисті мотиви іноді переплітаються з соціальними (у Т. Шевченка — «Тяжко, важко в світі жити»).

Г. А. Нудьга.


ДУН Олександр Зіновійович (30.XI 1929, м. Харків) — тадж. і укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1961. Член КПРС з 1954. Закінчив 1951 Харків. ун-т. Доцент Ленінабадського пед. ін-ту. Досліджує рос. л-ру та журналістику поч. 20 ст., рос.-укр. та тадж.-укр. літ. взаємини (монографія «З історії літературних зв’язків таджицького та українського народів», 1972). Автор статей про Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесю Українку, A. Кримського, М. Комарова, М. Рильського, B. Мисика, П. Тичину, Т. Масенка, П. Воронька та ін., передмов до укр. видань творів С. Айні, Дж. Ікрамі, М. Турсун-заде.

Тв.: «Червона Україна» у Туркестані. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; «Казка про неправедного царя» Ф. Волховського в перекладі Лесі Українки. В кн.: Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. К., 1984.

О. А. Шокало.


ДУНДЕР (Dunder) Вацлав (pp. та мм. н. і см. невід.) — чес. літературознавець, публіцист 19 ст. У 50-х pp. жив у Галичині, цікавився укр. фольклором, йому належать перші чес. переклади укр. казок. Перекладав укр. нар. пісні, чотири з них опубл. у «Збірці слов’янських пісень» (1851, Брно). Автор першої у чес. шевченкознавстві статті про творчість укр. поета [«Русинська література», опубл. в газ. «Pražské noviny» («Празька газета», 1860, 29 квітня) ]. У публікації згадувався альм. «Хата» і вміщені в ньому твори Марка Вовчка та ін. Переказ статті Д. з посиланням на газ. «Pražské noviny» надрукував словен. журн. «Slovenski glasnik» («Словенський вісник», 1860, № 6). У 1872 чес. журн. «Osvěta» («Освіта», № 9, 11) опубл. ст. Д. «Тарас Шевченко», в якій набагато ширше подано біографію поета, історію написання окремих його творів, викладено зміст поем «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», послання «І мертвим, і живим...». Цю статтю опубл. у кн. «Тарас Григорьевич Шевченко в отзывах о нём иностранной печати» (1879, Одеса).

Літ.: Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961.

В. Г. Гримич.


ДУНІН-МАРЦИНКЕВИЧ Вінцент [Вікентій Іванович; 23.I(4.II) 1808, за ін. даними 1807, фільварок Панюшкевичі, що був на тер. теперішнього Бобруйського р-ну Могильов. обл. — 17 (29).XII 1884, фільварок Люцинка, що був побл. теперішнього смт Івенця Воложинського р-ну Мін. обл.] — білорус. поет, драматург, театр. діяч. Навчався в Петерб. (за ін. даними — у Віденському) ун-ті. Писав польс. і; білорус. мовами. Перший відомий твір — комічна опера «Ідилія» (1846), в якій ідилічно, хоч і з елементами сатири, відтворено стосунки поміщика з селянами. У віршованих повістях, поемах («Вечорниці», «Гапон», «Купала», «Шаровські дожинки», «Халимон на коронації» та ін.) широко використовував фольклорноетногр. матеріал. Викривав хабарництво і сваволю чиновників, проникнення бурж. відносин у всі сфери життя (п’єси «Пінська шляхта», 1866, опубл. 1918; «Сватання», 1870). Створив один з перших білорус. театрів (існував у 1840 — 50-х pp.), був у ньому актором. Укр. мовою комедію «Пінська шляхта» перекладено в кін. 19 — на поч. 20 ст., ймовірно, для постановки укр. аматорськими гуртками в Білорусії або в сусідніх з нею укр. губерніях (рукопис зберігається в Центр. істор. архіві Литви). До 25-річчя від дня смерті Д.-М. у журналі «Неділя» В. Щурат вмістив про білорус. поета статтю. Його «Вірш Наума Пригаворки на приїзд до міста Мінська Аполлінарія Контського, Владислава Сирокомлі і Станіслава Монюшка» у перекл. Р. Лубківського опубл. у кн. «Слов’янська ліра» (К., 1983).

Літ.: Тарасов К. Ответ. В кн.: Тарасов К. Память о легендах. Белорусской старины голоса и лица. Минск, 1984: Охрименко П. Первый украинский перевод «Пінскай шляхты». «Неман», 1967, № 8.

М. А. Лазарук.


ДУРДИ КЛИЧ (1886, аул Ходжа-Кумбат, тепер Тахтинського району Ташаузької області — 14.XII 1950, там же) — туркменський народний поет. Був сліпим з дитинства. Складав пісні, в яких розповідав про дореволюц. злиденне життя туркменів, тяжку долю жінки, сваволю баїв («Тумарли», «Ешекли»), оспівував Великий Жовтень, Рад. владу, нове життя туркм. народу («Ленін», «Дружба народів», «Поема про Москву», «Мій народ» та ін ). Йому належать збірки «Поеми та вірші» (1940), «Мрія» (1944), «Вірші» (вид. 1952). Відомий і як оповідач. Окремі твори Д. К. переклав Я. Шпорта.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952.

Літ.: Сейтаков Б. Поэт. М., 1961.

А. М. Дяченко.


ДУРДІК (Durdík) Алоїс (19.III 1839, с. Горжице — 11.XI 1906, Прага) — чес. перекладач. Навчався у Праз. ун-ті. Був обізнаний з рос. і укр. культурою. У його перекл. вийшли двотомник поезій М. Лермонтова (1872), окремі твори М. Некрасова, І. Крилова, І. Тургенєва. Йому належить перший переклад чес. мовою поеми «Катерина» Т. Шевченка, опубл. в журн. «Světozor» («Світозор», 1874, № 36 — 38). 10 січня 1874 виступив у Празі з публічною лекцією «Тарас Шевченко».

Літ.: Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961.

І. М. Лозинський.


ДУРДУКІВСЬКИЙ Володимир Федорович (псевд. і крипт. — В. Коновченко, В. Мировець, Скавло, В. М., Д-скій, М-ць, В.; 17.ІХ 1874, Київщина — р. і м. см. невід.) — укр. літ. критик і педагог. Закінчив Київ. духовну академію. Був директором 1-ї укр. гімназії ім. Т. Г. Шевченка в Києві (за Рад. влади — 1-ї укр. трудової школи ім. Т. Г. Шевченка). Входив до Центральної ради і уряду УНР. Очолював до 1930 наук.-пед. комісію ВУАН. Один із засновників вид-ва «Вік». Представник соціологічного напряму культурно-історичної школи у літературознавстві. Друкувався в газетах «Громадська думка» і «Рада», журналах «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Нова громада» і «Книгарь». Автор рецензій на твори Б. Грінченка, С. Васильченка, Ганни Барвінок, І. Липи, на укр. переклади з М. Гоголя, Д. Маміна-Сибіряка, на альманахи «Дубове листя», «З потоку життя» тощо. Виступав з пед. статтями. Був редактором зб. «З практики трудової школи» (1923). Листувався з О. Кониським, М. Коцюбинським, Л. Яновською, С. Єфремовим. 1930 незаконно репресований в результаті сфабрикованого процесу над т. з. Спілкою визволення України. Реабілітований 1989.

Тв.: Историческая записка о соединенных Киево-Подольском и Богуславском духовных училищах. «Труды Киевской духовной академии», 1903, ч. 9.

Літ.: Биковець М. [Рец. на кн.: «З практики трудової школи»]. «Червоний шлях», 1924, № 1 — 2; Гермайзе О. Свято української школи. 25 років педагогічної діяльності Володимира Федоровича Дурдуківського. «Життя й революція». 1926, № 1; Коцюбинський М. [Листи до В. Дурдуківського]. В кн.: Коцюбинський М. Твори, т. 7. Х. — К., 1930: Балабольченко А «СВУ»: суд над переконаннями. «Вітчизна», 1989, №11.

Н. М. Шумило.


ДУРИЛІН Сергій Миколайович [14 (26).IX 1877, Москва — 14.XII 1954, там же] — рос. рад. літературознавець, мистецтвознавець, доктор філол. наук з 1943, чл.-кор. АН СРСР з 1945. Закінчив 1914 Моск. археол. ін-т. З 1945 працював в Ін-ті історії мистецтв АН СРСР. Автор праць з історії рос. л-ри (про творчість К. Леонтьєва, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Островського, Ф. Достоєвського та ін.), про літ.культурні зв’язки Росії і Зх. Європи («Російські письменники у Гете», 1932; «М-м де Сталь га її російські взаємини», 1939, та ін.). Досліджував психологію худож. творчості (кн. «Як працював Лермонтов», 1934, та ін.), зв’язки л-ри з театром, музикою, живописом — «Рєпін і Гаршин. З історії російського живопису і літератури» (1926), «Врубель і Лермонтов» (1948), «Гоголь і театр» (1952). Д. належать монографії про видатних рос. акторів, праці з історії рос. театру. В повоєнний час вивчав історію укр. театру, рос.-укр. культур. зв’язки: праці «З історії українсько-російських театральних зв’язків», «Щепкін і Україна», «Мова братнього народу» (всі — в кн. «Творча єдність», 1957). У ст. «Кріпацькі діти» (1911) окремий розділ присвятив Т. Шевченку. Написав ст. «Айра Олдрідж і Шевченко» (1955) — про дружбу укр. поета з видатним негр. актором. У дослідженні «З сімейної хроніки Гоголя. Листування В. П. та М. І. Гоголь-Яновських. Листи М. І. Гоголь до Аксакових» (1928) є значний матеріал про укр. культуру.

Тв.: Укр. перекл. — Марія Заньковецька. К., 1955; Творча єдність. З історії українсько-російських театральних зв’язків. К., 1957.

Літ.: Зеров М. [Рец. на кн.: Дурылин С. Из семейной хроники Гоголя. М., 1928]. «Україна», 1930 кн. 40; Кузьмина В. Д. С. Н. Дурылин. В кн.: Сообщения Института истории искусств, в. 6. Театр. М., 1955; Тернюк П. Об авторе и его книге. В кн.: Дурылин С. Н. Мария Заньковецкая. К., 1982; Яковлев В. Пером и словом. «Литературное обозрение», 1987, № 4.

І. Д. Бажинов.


ДУРОВА Надія Андріївна [псевд. — Александров; вересень 1783, Київ, за ін. даними Херсон — 21.III (2.IV), за ін. даними — 23.III (4.IV) 1866, м. Єлабуга, тепер Тат. АРСР] — рос. письменниця, перша в Росії жінка-офіцер. Нар. у сім’ї гусар. ротмістра, мати — із старовинного укр. козацького роду. Одержала домашню освіту. 1810 проходила військ. службу в Новій Басані на Чернігівщині. Учасниця Вітчизн. війни 1812, в Бородінській битві була поранена. Залишила спогади «Кавалеристдівиця. Випадок в Росії» (1836), в яких змалювала і описала міста України — Київ, Луцьк, Ковель, Кременець, Тернопіль, Рівне та ін., Чернігівщину, річку Удай, гумористично зобразила життя священиків на Зх. Україні. Автор кн. «Рік життя у Петербурзі» (1838), повістей «Кут», «Ярчук — собака духовидець», «Скарб» (усі — 1840) та ін.

Тв.: Избранные сочинения кавалерист-девицы. М., 1983.

Літ.: Ккркевич В. Жінка, яка здивувала світ. «Літературна Україна», 1983, 1 грудня.

В. Г. Киркевич.


ДУФАНЕЦЬ (Молчан) Марія Михайлівна (14.Х 1903, с. Геральтів Пряшівського округу, тепер Сх.-Словацька область — 16.V 1980, Пряшів) — укр. поетеса в Чехо-Словаччині. Закінчила рос. учит. семінарію в Ужгороді, деякий час учителювала. Перші літ. спроби — угор. мовою (не опубл.) та штучним «язичієм» (друк. під псевд. Мария Михайловна — 1928 — 30, у кінці 50-х pp.); з 1961 писала укр. мовою. Автор зб. «Моє дзеркало» (1972). Поезія Д. («Зимові мотиви», «Короткі вірші», «Балада про море» та ін.) — це переважно малюнки природи, ліричні й філос. роздуми.

Літ.: Мольнар М. Кілька думок про творчість Марії Дуфанець. В кн.: Мольнар М. Зустрічі культур Пряшів, 1980.

Р. І. Доценко.


ДУ ФУ (712, повіт Гун, пров. Хенань — 770) — кит. поет-гуманіст. Здобув традиц. освіту. Написав понад 1400 віршів, у яких звучать любов до батьківщини, її працьовитого народу, протест проти жорстокості правителів, тиранії та соціальної нерівності. Д. Ф. — майстер пейзажної лірики («Весняні води», «В єднанні з природою», «Ніч у селі» та ін.). Поглибленню соціальних мотивів у творах Д. Ф. сприяло його знайомство з Лі Бо. У «Пісні про бойові колісниці» виступав проти грабіжницьких воєн. У «Пісні про красуню» та ін. творах показав страждання простих людей, продажність чиновників, розбещеність імператора, зажерливість царедворців. Останні роки поета пройшли в поневіряннях і злиднях. Творчість Д. Ф. мала великий вплив на розвиток поезії країн Далекого Сходу. Окр. вірші Д. Ф. перекл. І. Лисевич, Я. Лисевич, В. Отрощенко. Портрет с. 126.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1973, № 12; Рос. перекл. — Стихи. М., 1955; Стихотворения. М. — Л., 1962; Лирика. Л., 1967.

Літ.: Серебряков Е. А. Ду Фу. М., 1958; Лисевич І. Два великі поети. «Всесвіт», 1973, № 12.

І. К. Чирко.


ДУХНОВИЧ Олександр Васильович (24.IV 1803, с Тополя, тепер Гуменського округу, Сх.-Словац. обл. — 30.III 1865, Пряшів) — укр. письменник, педагог, культур. діяч, просвітитель. Закінчив 1827 Ужгор. богословську семінарію. Працював архіваріусом і нотаріусом при канцеляріях Пряшів. та Мукачів. єпархій, з 1843 — канонік Пряшів. єпархії. Належав до «будителів». У політичному і мовному питаннях стояв на позиціях «москвофільства» (див. «Москвофіли») й частково — «народовства» (див. «Народовці»). У Пряшеві Д. заснував «Літературну спілку Пряшівську», упорядкував і видав альманахи «Поздравление русинов», 1850 — 54, 1857; створив підручники «Книжиця читальная для начинающих» (1847), «Краткий землепис для молодих русинов» (1851), «Сокращенная грамматика письменного русского языка» (1858), «Народная педагогія в пользу училищъ и учителей сельскихъ» (1857), істор. праці «Історія Пряшівської єпархії» (1846), «Істинная історія карпаторосов, или угорських русинов» (1853) та ін. Друкував у будапешт., віден., галиц., київ. пресі статті про життя, побут і фольклор закарп. українців. І. Франко називав Д. «людиною без сумніву доброї волі і не малих здібностей, хоч і заплутаного у мовні та політичні доктрини» (стаття «Стара Русь», «Літературно-науковий вістник», 1906, кн. 9, с. 384).

Літ. творчість почав у 1823 — 27-х pp. лат. і угор. мовами, 1829, з часу орієнтації Д. на Росію, написав «язичієм» перші оди на честь перемоги Росії у війні з Туреччиною. У спадщині Д. — велика кількість віршів, загадок і логогрифів, драми, оповідання, байки, афоризми, медитації, сентенції моралізаторського змісту. Осн. тематика творчості Д. — підневільне життя верховинського населення, боротьба проти шовіністичної політики австро-угор. правителів, осудження ренегатства місц. панства та дрібнобурж. інтелігенції. Обстоював ідею єднання закарп. українців з усім укр. народом і дружби з рос. та ін. слов’ян. народами. Найбільшої популярності набули патріотичні твори, написані нар. мовою («Голос радості», «Я русин був, єсьм і буду...», «Піснь простонародна» та ін.). Окремі його вірші стали нар. піснями.

Д. — автор перших драматичних творів у л-рі Закарпаття. Його драма «ДобродЂтель превышаетъ богатство» (1850) пройнята соціальними мотивами, показувала класову нерівність на селі, зігріта співчуттям до простих трудівників. У комедії «Головний тарабанщик» (1863) Д. висміював чванькуватість панства. Його «Басня противо стыдящихся своей народносте» є різкою критикою зрадників і ренегатів, що, пнучись у пани, цураються рідного народу. Повість «Милен и Любица» (1851), де змальовано закоханих ідеальних героїв, які, переборюючи труднощі, знаходять своє щастя, — перший твір сентименталізму в л-рі Закарпаття. Повість насичена етногр.-побутовим матеріалом. Творчістю Д. фактично починається період нової української літератури на Закарпатті. Д. встановлено пам’ятники у Пряшеві (20-і pp., скульптор В. Мендич) та с. Тополі (1965, скульптор Ф. Гібала).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Письменники Західної України 30 — 50-х років XIX ст. К., 1965: Твори, т. 1 — 2. Братіслава — Пряшів, 1967 — 68; [Твори]. В кн.: На Верховині. Ужгород, 1984.

Літ.: Микитась В. Л. О. В. Духнович. Ужгород, 1959; Ричалка М. О. В. Духнович — педагог і освітній діяч. Пряшів, 1959; Літературна та педагогічна спадщина О. Духновича. Ужгород, 1965; Олександр Духнович. Збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня смерті (1865 — 1965). Пряшів, 1965; Машталер О. В. Педагогічна і освітня діяльність О. В. Духновича. К., 1966; Рудловчак О. Олександр Духнович. В кн.: Духнович О. В. Твори, т. 1. Пряшів, 1968: Микитась В. Л. Галузка могутнього дерева. Ужгород, 1971: Фединишинець В. Людина доброї волі. «Жовтень», 1983, № 4.

В. Л. Микитась.


ДУЧИМІНСЬКА (Решетилович) Ольга Олександра Василівна (псевд. — Барвінок Олег, Лучинська Ольга, Остапівна Ірма, Поважна та ін.; 8.VI 1883, с. Миколаїв, тепер Пустомитівського р-ну Львів. обл. — 24.ІХ 1988, Івано-Франківськ) — укр. рад. письменниця. Нар. в сім’ї учителя. Закінчила 1902 Ін-т дівчат у Перемишлі, вчителювала на Прикарпатті. Була співробітником журн. «Жіноча доля». Разом з Н. Кобринською і К. Малицькою видавала «Жіночу бібліотеку». В рад. час (1939 — 41, 1944 — 49) працювала в Львів. музеї етнографії і худож. промислу. Перші вірші «Лебедина пісня» й «Іронія долі» опубл. 1905 І. Франко в газ. «Діло». 1911 вийшла зб. ліричних і громадян. віршів «Китиця незабудьків», на яку схвально відгукнулися І. Нечуй-Левицький, С. Чарнецький, Н. Кобринська та ін. Автор новел «В суді», «Сніг» (присвячено Н. Кобринській), «Сумний Христос» (1927), «Співачка» (1927; присвячено О. Кобилянській), «На ранніх росах» (1935), «Трембітали трембіти» (1936; присвячено С. Вінцензу) і повісті «Еті» (1945, про переховування українкою єврейки під час нім.-фашист. окупації) та ін., статей на громад. і культурно-осв. теми («Наталія Кобринська як феміністка», 1934, та ін.), спогадів про О. Кобилянську і Н. Кобринську, етногр. розвідок. Збирала фольклор. Коломийки й пісні, записані Д. на Бойківщині і Гуцульщині, зберігаються в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР. Переклала уривок із спогадів К. Светлої «З наших боїв і змагань» (1912), оповідання «Самко Птах» Ю. Зеєра (1926), уривок повісті «Бабуся» Б. Немцової.

Тв.: Спогади про Ольгу Кобилянську. В кн.: Творчість Ольги Кобилянської. Чернівці, 1963; [Вірші]. «Жовтень», 1988, № 6.

Літ.: Пархоменко М. Олена Дучимінська. — «Еті» — повість... «Радянський Львів», 1946, № 11 — 12; Горак Р. Скромна трудівниця культури. «Жовтень», 1988, № 6; Горак Р. Вишня на подвір’ї... «Літературна Україна», 1988, 26 травня.

П. І. Арсенич. В. Т. Полєк.


ДУЧИЧ (Дучић) Иован (5.II 1871, м. Требіньє, Герцеговина — 7.IV 1943, м. Гері, шт. Індіана, США) — серб. поет, академік Серб. академії наук і мистецтв з 1931. Закінчив 1906 ун-т у Женеві, навчався в Парижі. З 1907 — на дипломатич. роботі. Раннім віршам Д. властиві громадян., соціально-патріотячні настрої. Однак осн. його творчість проходила у руслі символізму. Д. збагатив образні засоби літ. мови, розширив межі серб. версифікації. Видав кілька книжок під назвою «Вірші» (1901, 1908, 1911), зб. «Вірші у прозі. Блакитні легенди» (1908), в яких переважає заглиблено-філос., інтимна і пейзажна лірика. Автор есе з питань філософії та естетики (зб. «Скарб царя Радована», 1932), літ.-крит. статей, дорожніх нотаток (зб. «Міста і химери», 1930). Перекладав вірші М. Лермонтова, О. Пушкіна. Окремі вірші Д. переклав Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Югославии XIX — XX вв М., 1963.

Г. П. Кочур.


ДЮАМЕЛЬ (Duhamel) Жорж (30.VI 1884, Париж — 13.IV 1966, м. Вальмондуа) — франц. письменник, член Франц. академії з 1935. Навч. з 1904 у Сорбонні. Один із засновників (1906) творчого об’єднання «Абатство», належав до літ. течії унанімізму. Автор збірок віршів («Легенди і битви», 1907; «Насамперед людина», 1910; «Товариші», 1912; «Елегії», 1920), збірок оповідань («Життя мучеників», 1917; «Цивілізація», 1918), п’єс («Світло», 1911; «У затінку статуй», 1912; «Битва», 1913; «Товариство атлетів», 1920). Популярності набув циклами романів «Життя й пригоди Салавена» («Опівнічна сповідь», 1920; «Двоє», 1924; «Щоденник Салавена», 1927; «Клуб на Ліонській вулиці», 1929; «Такий він сам по собі», 1932) і «Хроніка родини Паск’є» (т. 1 — 10, 1933 — 44), в яких висловив своє неприйняття «цивілізації машин». Написав ще романи «Тягар душ» (1949), «Крик із безодні» (1951), «Архангел пригод» (1955), «Комплекс Теофіля» (1958) та ін. Д. належать також літ.-крит. збірки («Поль Клодель», 1913; «Етюд про роман», 1925; «Захист літератури», 1937; «Праця, мій єдиний відпочинок», 1959), кн. мемуарів «Пояснення мого життя» (т. 1 — 5, 1944 — 53). Праця «Теорія вільного вірша» (1910, у співавт. з Ш. Вільдраком) мала вплив на теорію рос. і укр. верлібра. Враженнями про Рад. Союз поділився у кн. «Подорож до Москви» (1927). Окр. твори Д. переклали А. Раставицький, Л. та М. Івченки, М. Зеров, М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Бенгальський зяблик. [Х.]. 1926: Грозова ніч. К., 1929: Вечірня балада. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966: Балада про людину з пораненим горлом. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Теория свободного стиха. М., 1920 [у співавт.]; Полуночная ісповедь. М. — Пг., 1923; Цивилизация. М. — Пг., 1923; Жизнь мучеников. М., 1924; Двое. Л., 1925; Гора Хорив. М. — Л., 1927; Дневник Салавена. М. — Л., 1927; Записки доктора Кошуа. М. — Л., 1930; Гаврский нотариус. — Наставники. — Битва с тенями. М., 1974.

Літ.: Рыкова Н. Современная французская литература, Л., 1939; Уваров Ю. П. Жорж Дюамель. В кн.: История французской литературы, т. 4. М., 1964.

В. І. Ткаченко.


ДЮ БЕЛЛЕ (Du Bellay) Жоашен (1522, м. Ліре, істор. обл. Анжу — 1.I 1560, Париж) — франц. поет. З 1547 навчався у колежі Кокере. Разом з П. Ронсаром очолював літ. групу «Плеяда». Автор її літ. маніфесту «Оборона й прославлення французької мови» (1549). Осн. принципи маніфесту втілив у зб. од «Ліричні вірші» (1549) і зб. сонетів «Олива» (1549 — 50). У збірках сонетів «Римські старожитності», «Співчуття» і зб. од та елегій «Сільські розваги» (усі — 1558) відбилися критичне ставлення до катол. Риму, осуд воєн. Виявив себе визначним майстром пейзажної лірики. Окремі твори Д. Б. переклали М. Зеров, М. Терещенко, В. Мисик, Д. Павличко. Портрет с. 129.

Тв.: Укр. перекл. — [Сонети]. «Всесвіт», 1966, № 2; [Сонети]. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 1. К., 1971; Сонети. «Всесвіт», 1975; № 11; [Сонети]. В кн.: Світовий сонет К., 1983. Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Дю Белле Ж., Ронсар П. де. Стихи. М., 1969.

Літ.: Виппер Ю. Б. Дю Белле и пути развития французской поэзии. «Научные доклады высшей школы. Филологические науки», 1960, № 3; Михайлов А. Д. Поэзия Дю Белле. «Вопросы литературы», 1961, № 2; Эренбург И. Иоахим Дю Белле. В кн.: Писатели Франции. М., 1964.

Т. Т. Духовний.


ДЮБУА (Дю Бойс; Dubois, Du Bois) Вільям Едуард Беркгардт (23.II 1868, м. Грейт-Баррінгтон. шт. Массачусетс — 27.VIII 1963, Аккра, Гана) — амер. письменник, історик, соціолог, громад. діяч. Член Компартії США з 1961. Член Всесв. Ради Миру з 1950. Навчався у Гарвард. і Берл. ун-тах. З 1895 — доктор філософії, 1897 — 1910 — професор економіки та історії, з 1959 — почесний доктор істор. наук Моск. ун-ту. З 1961 жив у Гані, був директором Секретаріату з питань створення Африканської енциклопедії. Один з основоположників сучас. негр. л-ри США. У ранніх творах — романі «За срібним руном» (1911), зб. нарисів «Думи чорних людей» (1903), зб. новел і віршів «Темна вода» (1920) та ін. відбилися утопічні погляди на можливість соціальних перетворень шляхом просвітительства і морального самовдосконалення. Поступово Д. прийшов до усвідомлення необхідності тісного зв’язку нац.визв. руху з класовою боротьбою пролетаріату. В трилогії «Чорне полум’я» («Випробування Мансарта», 1957; «Мансарт будує школу», 1959; «Чорне полум’я», 1961) Д. подав історію боротьби негрів проти расової дискримінації на конкретному істор. матеріалі 1876 — 1956. Автор праць про роль негр. народів в історії світової культури, згубні наслідки колоніальної політики імперіалізму і расової дискримінації. Д. бував у Рад Союзі (1926 1936, 1949, 1958 — 59, 1962), відвідав Київ, Одесу. Враження від поїздок опубл. у кн. «Спогади» (1962). Лауреат Міжнар. премії Миру (1953), Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1959). Портрет с. 129.

Тв.: Рос. перекл. — Джон Браун. М., 1960; Испытания Мансарта. М., 1960; Африка. М., 1961; Воспоминания. М., 1962; Мансарт строит школу. М., 1963; Цветные миры. М., 1964.

Літ.: Иванов Р. Ф. Дюбуа. М., 1968; Пайкова Л. Г. Вільям Дюбуа. К., 1968; Максимчук С. С. Уїльям Дюбуа — історик, письменник, борець. «Український історичний журнал», 1968. № 2; Максимчук С. Художньо-композиційні особливості трилогії Дюбуа «Чорне полум’я». «Іноземна філологія», 1969, в. 18.

Т. М. Нефедова.


ДЮМА (Dumas) Александр (Дюма-батько; 24.VII 1802, м. Віллер-Котре, деп. Ен — 5.XII 1870, м. Пюї, деп. Нижня Сена) — франц. письменник. Син республіканського генерала. Учасник франц. революцій 1830 і 1848. Багато подорожував по країнах Пн. Африки і Європи, був у Росії (1858). Перші твори — водевіль «Полювання й любов» (1825) та зб. «Сучасні новели» (1826). Драми «Крістіна» (1827), «Генріх III та його двір» (1829), «Наполеон Бонапарт, або Тридцять років історії Франції» (1831), «Антоні» (1831) і «Нельська вежа» (1832) написані в дусі романтизму. Автор істор. романів «Ізабела Баварська» (1835), «Капітан Поль» (1838) і «Шевальє д’Арманталь» (1840). Широку популярність здобули істор.-авантюрні романи «Королева Марго» (1845), «Граф Монте-Крісто» (1845 — 46), «Пані Монсоро» (1846) і «Сорок п’ять» (1847 — 48), трилогія; «Три мушкетери» (1844), «Через двадцять років» (1845), «Віконт де Бражелон» (1848 — 50). Події в Нідерландах кін. 17 ст. змалював у романі «Чорний тюльпан» (1850), епоху Реставрації — у романі «Паризькі могікани» (1854 — 58). Враження про подорож по Росії містять кн. «З Парижа до Астрахані» (т. 1 — 5, 1858) та істор. нарис «Листи з Росії» (1859). Д. підтримував боротьбу італійців на чолі з Дж. Гарібальді за об’єднання країни (зб. нарисів «Гарібальдійці», 1862; роман «Сан-Феліче», 1863). У романі «Прусська тиранія» (1866) засудив монархічну політику Бісмарка. Книги Д. сповнені оптимізму, відзначаються динамічним розвитком сюжету, їхні герої — сміливі й благородні люди, борці за справедливість. Окремі твори Д. переклали О. Косач-Кривинюк, С. Столбцов, С. Буда, Л. Александрова, Р. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Королева Марго, т. 1 — 2. Х., 1930; Три мушкетери. К., 1982; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. І — 12. М., 1976 — 80.

Літ.: Трескунов М. Александр Дюма. В кн.: Дюма А. Учитель фехтования. М., 1981; Моруа А. Три Дюма. К., 1988.

В. І. Пащенко.


ДЮМА (Dumas) Александр (Дюма-син; 28.VII 1824, Париж — 27.XI 1895, м. Марлі-ле-Руа, деп. Сена і Уаза) — франц. письменник, член Французької академії з 1874. Син А. Дюма. Літ. творчість почав з віршів (зб. «Гріхи молодості», 1845). Автор романів «Дама з камеліями» (1848; однойменна драма — 1852, на її сюжет Дж. Верді 1853 написав оперу «Травіата»), «Доктор Серван» (1849), «Троє сильних чоловіків» (1850) та ін. Драми «Напівсвіт» (1855), «Незаконний син» (1858), «Блудний батько» (1859), «Ідеї пані Обрей» (1867), «Дружина Клода» (1873), «Іноземка» (1876) позначені бурж.-міщанською обмеженістю світогляду Д., моралізаторськими тенденціями.

Тв.: Рос. перекл. — Дама с камелиями. Тбилиси, 1959.

Літ.: Моруа А. Три Дюма. К., 1988.

В. І. Пащенко.


ДЮПОН (Dupont) П’єр (23.IV 1821, Ліон — 24.VII 1870, там же) — франц. нар. поет-пісняр. Син ткача. Перша зб. віршів — «Два ангели» (1842). В зб. «Селяни» (1846) поряд з ідилічними подано і реалістичні картини сільс. життя. В «Робітничій пісні» (1846) закликав пролетарів об’єднатися, щоб завоювати «світову свободу». Фрагмент пісні Д. цитує К. Маркс в «Капіталі» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 23. К., 1963, с. 655). Революц. мотиви звучать у піснях «Республіканська пісня», «Юна республіка», «Пісня солдатів», «Пісня студентів», а особливо в «Пісні селян». Після державного перевороту 1851 був засуджений до семирічного заслання, але помилуваний. Вірші «Сибірячка» (1853), «Російська скарга» (1854) спрямовані проти рос. самодержавства. Музику до своїх пісень писав сам. Багато з них стали народними. Деякі твори Д. переклали П. Грабовський, М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Робітницька пісня. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; Рос. перекл. — Избранные песни. М., 1923; [Вірші]. В кн.: Поэзия французской революции 1848 г. М., 1948: (Вірші; В кн.: Беранже П. Ж. Песни. — Барбье О. Стихотворения. — Дюпон П. Песни. М., 1976.

Т. Т. Духовний.


ДЮРАН (Дюран-Гревіль; Durand, Durand-Gréville) Еміль Александр (1838, м. Монпельє — 7.V 1903) — франц. літературознавець, мистецтвознавець, перекладач. У 60-х pp. працював викладачем франц. мови в Петербурзі, вивчив рос. мову. Приятелював з І. Тургенєвим, під його впливом зацікавився творчістю Т. Шевченка, для кращого розуміння якої вивчав укр. мову. Перекладав твори І. Тургенєва, О. Островського, Вс. Гаршина та ін. З нагоди виходу в Празі «Кобзаря» Т. Шевченка (т. 1 — 2, 1876) опублікував/у франц. журн. «Revue des Deux Mondes» («Огляд двох світів», 1876, т. 15) велику статтю-рецензію «Національний поет Малоросії — Шевченко», де розглянув творчість укр. поета, показав її світове значення. Наголосив, що поезія для Т. Шевченка «була формою соціальної проповіді». Д. навів у статті свої переклади віршів «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Садок вишневий коло хати» та уривків з поем «Гамалія», «Мар’яна-черниця» і «Катерина». То була перша у Франції велика розвідка про Т. Шевченка. Публікація викликала схвальні відгуки в ряді країн. У переробл. вигляді під назвою «Південноросійський поет» її передрукував англ. тижневик «All the Year Round» («Цілий рік», 5.V 1877). Д. листувався з укр. етнографом і фольклористом Ф. Вовком.

Тв.: Укр. перекл. — Національний поет України. [Уривок]. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Погребенник Ф. П. Еміль Дюран про Тараса Шевченка «Радянське літературознавство». 1964. № 2.

Ф. П. Погребенник.


ДЮРРЕНМАТТ (Dürrenmatt) Фрідріх (5.I 1921, м. Конольфінген, кантон Берн) — швейц. письменник, критик. Пише нім. мовою. Навчався 1941 — 45 в ун-тах Цюріха і Берна. Учасник міжнар. руху «За без’ядерний світ». У притчевих за побудовою драмах і романах, широко використовуючи пародію і гротеск, порушує соціальні й філос. проблеми буття. Часом гостра критика бурж. світу поєднується у Д. зі скептицизмом і сумнівом щодо змінюваності людей і суспільства. В трагікомедії «Візит старої дами» (1956) засуджує бурж. мораль, що призводить до спотворення людських відносин; у п’єсі «Фізики» (1962) постає проблема відповідальності кожної людини за долю світу. Представник інтелектуального театру, Д. у п’єсі на історичний сюжет «Ромул Великий» (1949) та в обробці п’єс світової драматургії («Король Джон» В. Шекспіра, 1968; «Граємо Стріндберга», 1969, за трагедією Ю. А. Стріндберга «Танок смерті»; «Пра-Фауст» й. В. Гете, 1970) привертає увагу до найболючіших проблем сьогодення, заперечує насильство, облудність буржуазної демократії, мілітаризм. Автор п’єс «Шлюб пана Міссісіпі» (1952), «Метеор» (1966), «Співучасник» (1973), «Остання година» (1978), детективних романів «Суддя та його кат» (опубл. 1952), «Обіцянка» (1958), повістей «Підозра» (1953), «Аварія» (1956), в яких у філос. плані трактує проблему двоїстості особистого і сусп. буття людини. В романі «Правосуддя» (1985) викриваються бурж, правопорядки, що породжують злочинність. Д. — теоретик і критик театру (збірки «Статті і виступи про театр», 1966; «Драматургічне і критичне», 1972). Окремі твори Д. переклали Я. Прилипко, В. Гримич, К. Гловацька, О. Логвиненко. На сценах України поставлено п’єси «Візит старої дами» (Київ, Донецьк) і «Фізики» (Одеса, Харків).

Тв.: Укр. перекл. — Страніцкі і національний герой. «Всесвіт», 1961, № 9; Правосуддя. «Всесвіт», 1987, № 9; Суддів та його кат. К., 1989; Рос. перекл. — Комедии. М., 1969; О смысле художественного творчества в наше время. В кн.: Називать веши своими именами. Программные выступления мастеров западноевропейской литературы XX века. М., 1986; Поручение, или О наблюдении за наблюдающим за наблюдателями. М., 1990.

Літ.: Затонський Д. В. Фріш, Дюрренматт, або «швейцарська позиція» в літературі Заходу. «Всесвіт», 1963, № 2 — 3; Павлова Н. С. Фридрих Дюрренматт. М., 1967; Затонський Д. В. Дюрренматт і детективи. В кн.: Затонський Д. В. Шлях через XX століття. К., 1978.

Є. І. Нечепорук.


ДЯКОВА-ТОЛКАЧОВА Ольга Віталіївна [24.VI (7.VII) 1913, с. Омельник, тепер Онуфріївського р-ну Кіровогр. обл. — 18.VIII 1975,

с. Малий Маяк, у складі Алуштинської міськради Крим. обл.] — рос. рад. письменниця. Закінчила Кіровогр. буд. технікум. Працювала на будовах Уралу. Друкувалася в місц. пресі. З 1955 активно виступала з нарисами й оповіданнями про людей праці. Автор роману «Радянські люди» (1959).


ДЯКОВСЬКИЙ Омелян (чернечі імена Єфрем, Іоанн; 1727 або 1728 — березень 1795, Нямецький монастир, Молдавія) — укр. письменник, теоретик ораторського мистецтва. Закінчив Київ. академію, прийняв чернецтво, був проповідником у Софійському соборі. Пізніше переселився в Молдавію. Автор рукопис. збірника проповідей і теор. трактату «Порядок, как слагать проповЂди».

Літ.: Петров Н. И. Иеромонах Ефрем Диаковский. Киевский гомилет и прсповедник второй половини XVIII века. «Труды Киевской духовной академии», 1893, № 7.

О. В Мишанич.


ДЯТЛЕНКО Микола Дмитрович [13 (26).XI 1914, с. Куличка, тепер Лебединського р-ну Сум. обл.] — укр. рад. перекладач, канд. істор. наук з 1955. Член КПРС з 1941. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1946 Київ. ун-т і 1955 Академію сусп. наук при ЦК КПРС. Працював у МЗС УРСР, Ін-ті історії АН УРСР, у пресі. Переклав роман «Три товариші» Е. М. Ремарка (1959, разом з А. Плюто), «З ким ти?» А. Зегерс (1961), «Жовта акула» (1973), «Операція „Сандерсторм“» (1974, разом з Н. Андріановою та О. Словенко) В. Шрайєра, «Очима клоуна» Г. Белля (1965), «Героями не народжуються» Е. Р. Гройліха (1976), зб. оповідань «Винаходи для уряду» Й. Редінга (1982), окремі твори Б. Брехта, М. Фріша та ін. нім. і німецькомовних письменників. Автор нарисів про Вел. Вітчизн. війну.

Літ.: Кирилюк В. Миколі Дятленку — 75. «Літературна Україна», 1989, 28 грудня.

О. І. Петровський.


ДЯТЛОВ (Дятлів) Петро Юрійович [1 (13).II 1883, м. Стародуб на Чернігівщині, тепер Брян. обл. — восени 1937] — укр. революц. діяч, видавець і перекладач. Нар. в сім’ї ремісника. Член КПРС з 1926. Навчався і 902 в Московському ун-ті, 1904 — у Петерб. політех. ін-ті, звідки його виключили за революц. діяльність. Закін. Празький політехнікум і Віден. ун-т. На поч. 900-х pp. — активний діяч Укр. революц партії (РУП, згодом УСДРП), 1907 редагував у Полтаві підпільну укр. газету «Соціал-демократ», орган Полтавського комітету РСДРП, 1908 емігрував за кордон. З 1903 підтримував зв’язки з В. І. Леніним, з яким зустрівся на V (Лондонському) з’їзді РСДРП; під час VI (Празької) конференції РСДРП В І. Ленін жив на його квартирі. З 1918 — член Компартії Австрії, з 1919 — член Компартії Сх. Галичини, з 1921 — КПЗУ.

З 1919 у Відні видавав «Комуністичну бібліотеку», де 1920 надр. праці В. І. Леніна «Держава і революція», «Програма РКП(б)», «Чергові завдання Совітської влади». Написав і видав укр. мовою біографію В. І Леніна — в США (1919) й Австрії (1920). 1925 повернувся на Рад. Україну. Працював ученим секретарем Наркомосу УРСР, викладав у харків. вузах, був редактором Держ. вид-ва УРСР. Переклав укр. мовою окремі твори М. Горького (оповідання «Дід Архип та Льонька», 1929, та ін.), В. Короленка (оповідання «Без язика», 1930), п’єси В. Вишневського («Перша кінна», 1932), В. Киршона («Хліб», 1931), вірші Дем’яна Бєдного; чеською — гуморески Остапа Вишні. Здійснив рос. переклади поеми «Мойсей» І. Франка (Відень, 1917; Харків, 1926) та вірша «Досвітні огні» Лесі Українки (1913). Був перекладачем і редактором видання творів В. І. Леніна укр. мовою. Автор відомого некролога «Пам’яті Лесі Українки», опубл. 1913 в газ. «Рабочая правда». Листувався з І. Франком. У 30-х pp. незаконно репресований.

Літ.: Ярошенко А. Невтомний солдат революції (до 80-річчя з дня народження П. Ю. Дятлова). «Український історичний журнал», 1963, № 1; Волошко Є. Таємничий емігрант. «Вітчизна», 1967, № 9; Скоць А. П. Ю. Дятлів — перекладач Франкового «Мойсея». «Вісник Львівського університету, Серія філологічна», 1969, в. 6; Погребенник Ф. З епістолярної спадщини П. Ю. Дятлова. «Радянське літературознавство». 1979, № 7; Бирюков И. Живые традиции. Там, где проходила Пражская конференция РСДРП. «Правда», 1982, 19 января.

Є. М. Волошко.


ДЯЧЕНКО Валерій Петрович (16.Х 1951, смт Борзна, тепер місто Черніг. обл.) — укр. рад. критик. Член КПРС з 1983. Закінчив 1974 Харків. ун-т. З 1975 працює в журналі «Прапор». В літ.-крит. статтях порушує питання розвитку сучас. укр. поезії і літ. критики, проблеми взаємодії нац. й інтернаціонального в л-рі: «Зоїли, Аристархи і полемічні зигзаги» (1983), «Сізіфова праця чи Гераклові подвиги? або Вісті з „вершин“ і „низин“» (1988), «Рівноправність, суверенність, інтернаціоналізм» (1989) та ін.

В. О. Мельник.


ДЯЧЕНКО Кость (Костянтин) Іванович (20.I 1928, с. Драбівка, тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1957. Закінчив 1949 Київ. залізничний технікум, навчався 1955 — 60 у Всесоюз. заочному ін-ті інженерів залізн. транспорту. Працював на залізниці, пізніше — у пресі. Друкується з 1954 (байки, співомовку, епіграми, віршовані й прозові гуморески). Автор збірок сатири і гумору «Хоч і верша — аби перша» (1964), «Історія з географією» (1970), «Цвіт і цвіль» (1973), «Невчасний візит» (1982), «Веселе коло» (1988) та ін., які відзначаються динамізмом у розвитку сюжету, дотепністю, охоплюють широке коло морально-етичних, громад.-політ. тем. Опубл. роман «Колія» (1990). Окремі твори Д. перекладено мовами народів СРСР, зарубіж. країн.

В. Т. Косяченко.


ДЯЧЕНКО Лавр (Лаврентій) Іванович (23. VIII 1900, побл. с. Грунь, тепер Охтир. р-ну Сум. обл. — 22.XII 1937, Київ) — укр. рад. поет, пубцист. Член КПРС з 1919. Освіту здобув самотужки. Після Жовтневої революції редагував у Полтаві газети «Робітник» і «Більшовик Полтавщини», журн. «Наше слово»; в 30-х pp. працював у Харкові й Києві. Належав до літературного об’єднання «Горно». Автор зб. віршів «Червоний шлях» (1922), істор. нарису «Боротьба за Радвладу на Полтавщині (1917 — 1918)» (1928) та ін. Одним з перших переклав укр. мовою «Інтернаціонал». Образ Д. відтворено у повісті «Нам тоді було по двадцять» С. Жураховича (1967). Незаконно репресований 1937, реабілітований 1956.

Літ.: Нудьга Г. «Інтернаціонал» українського мовою. «Жовтень», 1955, № 11.

П. П. Ротач.


ДЯЧЕНКО Олександр Сергійович (27.Х 1919, с. Кичинш, тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл. — 7.III 1984. Київ) — укр. рад. літературознавець, критик і перекладач, канд. філол. наук з 1953. Член КПРС з 1942. Учасник війни з білофіннами та Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Київ. ун-т. У 1951 — 53 — зав. сектором л-ри ЦК Компартії України, 1953 — 64 — директор вид-ва «Радянський письменник». З 1964 — викладач Київ. ун-ту. Досліджував тему революції та Великої Вітчизн. війни в укр. рад. л-рі. Автор монографій «Натхненне слово про революцію» (1955), «В боях за Жовтень» (1957), «Про людські характери» (1963), «Подвиг народу» (1966), «Літопис Великого Жовтня» (1967), «Література правди і боротьби» (1974), «Слово про революцію» (1976), «Література і революція» (1979) та «Воїни і літописці» (1982), зб. літ.крит. статей «Письменник і його твір» (1970) та ін. Переклав книжки спогадів О. Сабурова «Таємничий капітан» (1962) і «Відвойована весна» (1972), роман «Злодії в хаті» В. Кисельова (1963), повість «Степовий рейд» М. Наумова (1964), а також окремі твори В. Бєлінського і О. Макаренка.

Л. М. Скирда.


ДЬЯКОНОВ Микола Михайлович [28.III (10.IV) 1911, с. Усть-Вим, тепер Усть-Вимського р-ну Комі АРСР — 22.II 1982, Сиктивкар] — комі рад. драматург і режисер. Член КПРС з 1941. Закінчив 1936 Ленінгр. театр. уч-ще. У співавт. з С. Єрмоліним написав п’єси на істор. теми: «Домна Каликова», «Ворони» (обидві — 1939), «Мужність» (1940). Труднощі першого етапу соціалістич. будівництва відтворив у п’єсі «Глибока заплава» (1939, у співавт. з С. Єрмоліним). П’єса «Весілля з приданим» (1950; Держ. премія СРСР, 1951; укр. перекл. Ю. Мокрієва та І. Плахтіна) — з життя колгоспного села (йшла в театрах Києва, Житомира, Ужгорода, Луцька, Луганська та ін. міст республіки). Д. належать і п’єси «Герой» (1945), «Три богатирі» (1960), «Квартет Миколи Курочкіна» (1962), «Вичегодський букет» (1966), «Золотий медальйон» (1971). Поставив у Комі драм. театрі (Сиктивкар) драму «Украдене щастя» І. Франка та п’єси «Партизани в степах України», «Платон Кречет», «Фронт», «Макар Діброва» і «В степах України» О. Корнійчука, оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

Тв.: Укр. перекл. — Весілля з приданим. Х., 1952.

Є. О. Ігушев.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.