[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 134-148.]

Попередня     Головна     Наступна





Е



ЕБДОШВІЛІ (Євдошвілі; справж. прізв. — Хосіташвілі) Іродіон Ісакійович [7 (19).V 1873, с. Бодбісхеві, тепер Сігнаського р-ну — 2(15).V 1916, Тбілісі] — груз. письменник. Навч. у Тбіліс. духовній семінарії, звідки 1893 виключений за участь у таємних революц. гуртках. Учасник рос. революції 1905 — 07. 1909 Е. було арештовано і 1910 вислано до м. Сольвичегодська, 1913 повернувся до Тбілісі. Визначний представник груз. критичного реалізму. Вперше в груз. л-рі створив образи пролетарів, борців проти царизму. Його вірші «Буря» (1895), «Муза і робітник» (1905). «Свобода» (1906), «Пісня боротьби» (1907) та ін. закликали до революц. боротьби. Деякі вірші стали популярними піснями. Писав оповідання («Фонтан», 1898; «У в’язниці», 1905, та ін.), твори для дітей, фейлетони. Переклав «Варшав’янку» В. Свєнціцького та «Марсельєзу» К. Ж. Руже де Ліля. Перший перекладач груз. мовою творів І. Франка (оповідання «Добрий заробок», «Малий Мирон», «Цигани»). Окремі твори Е. переклав М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 1. К., 1961.

Літ.: Карелишвили Е. Певец бури. Тбилиси, 1953; Мушкудіані О. Н. З історії українсько-грузинських культурних взаємин XIX — початку XX ст. К., 1986.

О. Н. Мушкудіані.


ЕВЕНКІЙСЬКА РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра евенків (кол. назва — тунгуси), які живуть в Евенкійському нац. окрузі, Якут. і Бурят. АРСР, в Ірк., Том. і Сахалін. областях, Хабаров. краї, на півночі Чит. та Амур. областей. Багате істор. і культурне минуле евенків відбилося у фольклорі (героїчні легенди, міфи, казки, ліричні пісні, загадки). Першими евенк. письменниками були Г. Гантімуров, Х. Абхан, які писали рос. мовою. Нац. писемність впроваджено лише за рад. часу. В кін. 20 — на поч. 30-х pp. з числа студентів Ін-ту народів Півночі (Ленінград) виходять евенк. літератори: О. Салаткін (Лонтогір) — поетичні обробки нар. легенд «Гегдаллукен і Улгеріккен», 1935, та зб. віршів «Тайга грає», 1937; О. Платонов — збірки «Пісні евенка». 1938; М. Сахаров — вірші, а також повісті «Червоний суглан» і «Маленький Микита», обидві — 1938; Г. Чинков — поетична зб. «Рідна земля», 1938; обробка епосу сахалін. евенків «Гарпаниндя», 1939. Перші кроки евенк. л-ри пов’язані з використанням фольклор. традицій. Осн. тематика — зображення тяжкого минулого, нове життя евенків у пожовтневий час. Велике місце у творчості поетів посідає образ В. І. Леніна, інтерпретований у казковому й легендарному дусі, ототожнюваний з образами богатирів евенк. фольклору («Ленін з евенками» М. Сахарова, поема «Богатир Беркен» В. Лоргактоєва та ін.). У передвоєнні та повоєнні роки з творами виступають С. Пікунов, І. Удигір, В. Лоргактоєв, М. Ойогір, В. Соловйов, І. Кирилов, поетеси А. Солтураєва та А. Куркогір. Широтою тематики, багатим нац. колоритом, емоційною свіжістю характеризується творчість А. Немтушкіна. Твори евенк. письменників публікувалися рос. мовою у збірках: «Северные сказки» (Новосибірськ, 1935); «Молодость» (Л., 1938); «Север поет» (Л., 1939); «Солнце над чумом» (М. — Л., 1948); «Творчество народов Дальнего Севера» (Магадан, 1958); «Родная тайга» (М., 1959); «Эвенкийские сказки» (Красноярськ, 1960); «От Москвы до тайги одна ночевка» (М., 1961); «Первое солнце» (Красноярськ, 1969): «Сказание о счастье. В. И. Ленин в поэзии народов Крайнего Севера» (Л., 1970), «Звенкия в сердце моем» (Красноярськ, 1980); «Легенды и мифы Севера» (М., 1985). Існує л-ра евенків які живуть на півночі МНР і КНР.

Літ.: Александров Н. А. Сибирская тайга. Тунгусы. М., 1900; Гольдберг И. Тунгусские рассказы. М., 1913; Воскобойников М. Г. Эвенкийский фольклор. Л., 1960; Романенко Д. У могучих истоков. М., 1963; Вопросы языка и фольклора народностей Севера. Якутск. 1980; Эпическое творчество народов Сибири, Улан-Удэ. 1973; Комановский Б. Л. Пути развития литератур народов Крайнего Севера и Дальнего Востока СССР. Магадан, 1977; Туголуков В. Идущие поперек хребтов. Красноярск, 1980; Тобороков Н. Н. Современная поэзия народов Сибири. М., 1986.

І. М. Дзюба.


ЕВЕНСЬКА РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра евенів (кол. назва — ламути), які з найдавніших часів живуть у пн. частині Якутської АРСР, Магаданській і Камчатській областях. В евенів існує багатий різножанровий фольклор (архаїчний міф, чарівна казка, богатирські казки й перекази, ліричні пісні). Писемність запроваджено на поч. 30-х pp. Першими літераторами стали колишні студенти Ін-ту народів Півночі в Ленінграді — О. Черканов (зб. віршів «Гарячі джерела», 1937); М. Тарабукін (поет. збірки «Пісні тайги», 1936; «Політ золотої дівчини», 1937; перший прозовий твір евенською мовою — автобіогр. повість «Моє дитинство», 1936). Після Великої Вітчизн. війни виходили евенською і якут. мовами поетичні збірки П. Ламутського (справж. прізв. Степанов) «Пісня евена» (1962), «Оленятко» (1964), «Оповідки батьків» (1965), «Діти старого» (1970); публікувалися твори Д. Єдукіна, Є. Нікуліна, В. Кейметінова. Помітним явищем евенської прози стала повість М. Амамчич «Не проводжайте в журбі перелітних птахів» (1977), в якій письменниця розповідає про свою долю, життя свого народу з його звичаями, повір’ями, кочовим побутом, а також те нове, що утверджувалося в 30-і роки: перехід населення на осілість, колективізацію, відкриття шкіл тощо. Найяскравішою постаттю сучас. евенської л-ри є письменник, мовознавець і фольклорист В. Лебедєв — автор ряду збірок, зокрема кн. віршів і поем «Рідна тундра» (1985). Його творчість багатопланова. Це громадян. та інтимні вірші, філос. лірика («Гори», «Охотське море», «Верхоянські хребти»), твори на істор. тематику (поеми «Пам’ять», «Штрихи», «Скеля»; в останній відтворено нар. легенду про В. І. Леніна). Твори евенських письменників публікувалися рос. мовою у збірниках: «Северные сказки» (Новосибірськ, 1935); «Молодость» (Л.. 1938); «Творчество народов Севера» (Л., 1955), «Эвенский фольклор» (Магадан, 1958), «От Москви до тайги одна ночевка» (М., 1961), «Север зовет» (Якутськ, 1962), «Поэты народов Сибири» (Новосибірськ, 1967), «Северянки» (Новосибірськ, 1975), «Пою тебя, Чукотка» (Магадан, 1983), «Легенды и мифы Севера» (М., 1985). Активним пропагандистом укр. л-ри виступає М. Долганська, яка переклала ряд укр. нар. пісень, «Заповіт» Т. Шевченка, окремі твори М. Трублаїні.

Літ.: Сергеев М. А. Малые народы Советского Союза. Магадан. 1957; Вопросы изучения этноса народов СССР. М., 1958; Егоров П. И., Шамшурин Ю. И. Край наш родной — Якутия. М., 1972; Шесталов Ю. Н. Шаг через тысячелетия. М., 1974; Туголуков В. Идущие поперек хребтов. Красноярск, 1980; Тобороков Н. Н. Современная поэзия народов Сибири. М., 1986; Протодьяконов В., Алексеев Н. Писатели Якутии. (Краткий био-библиографический справочник). Якутск, 1972.

І. М. Дзюба.


ЕВЕРАК (Everac) Паул (справж. — Константінеску Петре; 23.VIII 1924, м. Орадя) — рум. письменник. Закінчив 1947 юрид. і 1948 філос. ф-ти Бухарест. ун-ту. У т. з. драмах ідей «Костане і внутрішнє життя» (1962), «Хто ти?» (1969), «Суміжна кімната» (1970), «Посаг» (1972), «П’ятий лебідь» (1978), «Книга Йовіци» (1980) та ін. у формі диспутів, протиборства світогляду, роздумів героїв Е. порушує важливі морально-етичні проблеми, досліджує складний процес формування соціалістич. свідомості. Пише також сатир. комедії, істор. драми («Дороги і перехрестя», 1982; «Костандіни», 1984, та ін.), сценарії для кіно, радіо, телебачення. Автор поетич. зб. «Розсудливі вірші» (1972), сатир. оповідань (збірки «Дон Жуан з Парку Ікоаней», 1968; «Засідання балерин», 1978), гостропубліцист. статей з питань політики, моралі, естетики, л-ри (збірки «Роздуми про розум», 1967; «Сучасні діалоги», 1972; «Куди йде румунський театр?», 1975, та ін.). Комедію «Візит у село Малу» в укр. перекл. І. Непогоди опубл. у Бухаресті (1972).

Тв.: Рос. перекл. — Смежная комната. В кн.: Современная румынская пьеса. М., 1981.

Т. А. Носенко.


ЕВЕРЛАНН (Øverland) Арнульф (27.IV 1889, м. Крістіансанн — 25.III 1968, Осло) — норв. поет. Учасник соціалістич. руху. У 1941 — 45 був ув’язнений, перебував у фашист. концтаборах. Перші збірки філос. та інтимного характеру — «Самітне свято» (1911), «Сто скрипок» (1912). У збірках «Адвент» (1915), «Хліб і вино» (1919) та ін. Е. звернувся до соціальних проблем; його вірші пройняті відвертим запереченням капіталістич. дійсності, мають антивоєнне спрямування. Зб. «Червоний фронт» (1937) — про героїчну боротьбу ісп. народу проти фашизму. Під час окупації Норвегії вірші Е. поширювалися нелегально (зб. «Переживемо все», вид. 1945). В повоєнні роки соціальні мотиви ослабли (збірки «Закінчена свічка», 1960; «На горі Неве», 1962). Автор п’єс, новел, публіцистки, кн. «Північ між заходом і сходом» (1947), мовознавчих трактатів. 1927 відвідав СРСР, симпатії до нашої країни відбилися у зб. «Блакитна гора» (1927). Оповідання Е. «Той, що пропав без вісті» перекл. О. Сенюк (кн. «Сучасна норвезька новела». К., 1975).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Ссвременная скандинавская поэзия. М., 1959; [Новели]. В кн.: Норвежская новелла XIX — XX веков. Л., 1974.

Г. П. Кочур.


ЕВОЛЮЦІЙНИЙ МЕТОД у літературознавстві — метод дослідження л-ри, що склався в 60 — 80-х pp. 19 ст. у зарубіжному літературознавстві під впливом вчення про еволюцію видів у природі. Першу спробу застосувати ідеї еволюц. теорії в наук. дослідженні л-ри зробив франц. філософ і письменник І. Тен в «Історії англійської літератури» (т. 1 — 4, 1863 — 64), де намагався поширити закони природного добору на сферу духовного життя сусп-ва, зокрема перенести їх у літературознавство. Його послідовником був франц. критик і літературознавець Ф. Брюнетьєр (1849 — 1906). Метою науки про л-ру він вважав дослідження еволюції жанрів, що трактувалися ним як аналоги до видів живих організмів. У праці «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890) Брюнетьєр доводив, що окремі жанри, так само, як види рослин і тварин, проходять стадії зародження, росту і смерті (занепаду), що літ. жанри еволюціонують в умовах «боротьби за існування» і «природного добору». Важливу роль у розвитку жанрів він надавав творчій індивідуальності письменника. Пізніше, у 90-х pp., відмовившись від спроб застосування ідей дарвінізму в літературознавстві, Брюнетьєр перейшов на відверто ідеалістичні позиції фідеїзму, розвиток літ. процесу пояснював впливом одного твору на інший, зміну худож. напрямів і стилів виводив із особистих уподобань письменників. Природознавчі методи в дослідженні худож. творів використовував відомий нім. історик світової л-ри В. Шерер (1841 — 86). У Росії Е. м. при вивченні літератури застосовував М. Караєв (1850 — 1931) у кн. «Літературна еволюція на Заході». Провідні засади Е. м. поділяв В. Сиповський (1844 — 95) — київ. педагог, автор шкільних підручників з л-ри. І. Франко, віддаючи належне елементам детермінізму та історизму в працях прихильників Е. м., не приймав його осн. засади — перенесення законів природи на сусп. і літ. життя. Здобутком Е. м. вважаються спроби системного підходу до вивчення еволюції літ. жанрів і творчої індивідуальності письменника.

Літ.: Франко І. Я. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Пасічний В. О. Розвиток теоретико-літературної та естетичної думки у XIX — першій половині XX століття. Х., 1974.

В. О. Дорошенко.


ЕВРИПІД, Єврипід (Ευριπίδης; бл. 480 або 484 до н. е., о. Саламін — 406 до н. е., Македонія) — давньогрец. драматург. Жив у Афінах. В 408 переїхав до Македонії. З 92 драм. творів, що йому приписуються, збереглося 17 трагедій і одна сатирівська драма «Кіклоп», яка ставилась на додаток до трагедії. У творчості Е. знайшла відображення політ. криза афінської рабовласницької демократії. Його трагедії написані на сюжети давніх міфів, але трактування їх тісно пов’язане з сусп. життям, зокрема з становищем жінки в тогочас. Греції. Учень Анаксагора, перебуваючи під впливом софістів, Е., якого називали «філософом сцени», критикував міфол. уявлення про світ, картав богів і жерців за жорстокість, визнавав природну рівність рабів і вільних. Найвідоміші трагедії Е. — «Медея» (431), «Іпполіт» (428), «Троянки» (415), «Іфігенія в Тавріді» (415 — 412), «Електра» (413), «Орест» (408), «Іфігенія в Авліді» (406). «Медея» йшла на укр. сцені (Черкас. укр. муз.-драм. театр ім. Т. Г. Шевченка та ін.). Творчість Е. високо оцінював І. Франко, який у ст. «Макбет» назвав «Медею» геніальним твором. Окремі трагедії Е. та уривки з них переклали І. Франко, Борис Тен, А. Білецький, О. Роздольський. Ф. Самоненко.

Тв.: Укр. перекл. — Із Еврипіда Атенця. В кн.: Літературна спадщина, т. 2. Іван Франко. К., 1963; Медея. — Іпполіт. В кн.: Антична література. Хрестоматія. К., 1968; Медея. В кн.: Давньогрецька трагедія. К., 1981; Рос. перекл. — Трагедии, т. 1 — 2. М., 1980.

Літ.: Варнеке Б. Міт про Медею та українські казки. В кн.: Записки Одеського при У. А. Н. наукового товариства. Секція історично-філологічна, ч. 1. Одеса, 1928: Козовик І. Я. До питання про двоїсте трактування Стесіхором міфа про Єлену. — Вплив політичного становища на трактування Еврипідом міфа про Єлену. «Іноземна філологія». 1965. в. 4; 1966. № 9; Лосєв А. Ф Еврипід. В кн.: Антична література. К., 1976.

А. О. Білецький.


ЕВРИСТИКА в літературознавстві (від грец. ευρίσκω — розшукую, розкриваю) — сукупність специфічних методів і прийомів (часто — приватного характеру), застосовуваних у сучас. літературознавстві, зокрема в текстології, спрямованих на розшуки відомостей з метою атрибуції творів і листів, їх датування, встановлення авторів літературних містифікацій; виявлення прототипів літ. героїв, аргументів для відхилення приписуваних автору творів; визначення місць, описаних у творі, та джерел, що лягли в його основу, і т. д. Евристичне дослідження грунтується на крит. вивченні всіх джерел (архівних матеріалів, особливо ориг. документів, автографів, прижиттєвих видань творів письменника), що зумовлює використання традиц. методів, розроблених у текстології. Бібліографічна Е. узагальнює теорію і методику бібліогр. розшуків л-ри з будь-якого конкретного питання чи за певною темою, здійснює історіогр. огляди літературознавчих проблем. Е. широко використовується в архівознавстві, тісно пов’язана з літ. джерелознавством. Процес еврист. пошуку добре простежується в літературозн. дослідженнях та оповіданнях І. Андроникова, присвячених біографіям М. Лермонтова і О. Пушкіна («Загадка Н. Ф. І.», 1938; «Тагільська знахідка», 1956). Евристичні способи дослідження використані в працях укр. учених І. Я. Айзенштока, Ю. О. Меженка, П. М. Попова, М. Є. Сиваченка та ін.

Літ.: Берков П. Н. Библиографическая эвристика (К теории и методике библиографических разысканий). М., 1960; Кауфман И. М. Русские биографические и биобиблиографические словари. М., 1955.

С. А. Гальченко.


ЕВРИТМІЯ (від грец. ευρυθμία — ритмічність, співрозмірність) — плавність ритмічної течії вірша як наслідок співрозмірного розташування ритміко-фонетичних елементів мови в поезії; рівномірність ритму в музиці, танці, мовленні. Висока Е. властива більшості народно-поетич. творів. Необхідністю Е. пояснюються визначальні процеси еволюції укр. поезії періоду її становлення в 16 — на поч. 19 ст. (тонізація силабічного вірша, перехід від силабічного до силабо-тонічного віршування, уникнення важких фонетичних конструкцій, інверсованого синтаксису тощо). Вершин Е. досягає вірш у Т. Шевченка. В. 20 ст. у зв’язку з дальшим розвитком ритмічної організації вірша, поширенням тоніки і неточної рими, оновлюються можливості евритмії.

Н. П. Чамата.


ЕВФЕМІЗМ (грец. εύφημισμός — пом’якшений вираз) — слово чи вираз, яким замінюють інші, заборонені або небажані з реліг., марновірних, етичних, естетичних, цензурних і т. п. міркувань (напр., «відхилятися від істини», «говорити неправду» — замість «брехати»; «дядькова хата» — тюрма). Поява Е. зумовлена табу — заборонами через марновірство й забобонність (напр., замість «ведмідь» у Карпатах кажуть «вуйко»). Е. бувають загальномовні та індивідуально-контекстні. Е. — один і» способів інакомовлення; стилістичний прийом, близький до перифразу. В умовах цензурних утисків до Е. вдаються як до способу замаскованого вираження думок (див. Езопівська мова). В худож. л-рі Е. вживаються як засіб гумору, іронії («Коли Карло Іванович скидав капелюха, можна було сказати, що він лисий, а якщо інтелігентно — то недостатньо кучерявий», О. Чорногуз). Використовують їх з метою уникнути прямого висловлювання. Е. збуджують увагу читачів, змушують їх самих здогадуватися, про що йдеться.

К. В. Ленець.


ЕВФОНІЯ (грец. ευφωνία — милозвучність) — розділ поетики, який вивчає засоби звукової виразності мови худож. твору. Осн. елементом Е., її словесно-фонетичної інструментовки є звуковий повторалітерація (повтор приголосних), асонанси (повтор голосних), зіткнення однакових звуків на початку і в кінці слів (стик) та ін. Як фонетичне явище Е. однаковою мірою стосується і поезії, і прози, хоч значна кількість стилістич. прийомів (рима, ритміка, анафора, епіфора та ін.) має відношення тільки до звукової організації вірша, що пов’язано з генезою віршованої мови, орієнтованістю поезії на читання вголос. Див. також Фоніка.

В. П. Лета.


ЕВФУЇЗМ (англ. euphuism, від грец. ευφυής — витончений, благородний) — пишномовний, манірний стиль в англійській аристокр. худож. літературі останньої чверті 16 ст. Характерні його риси — риторичність, кучерява багатослівність, перенасиченість метафорами, антитезами, алітераціями, асонансами з метою підсилення емоційності письма. Е. утвердився в англ. л-рі після опублікування романів Дж. Лілі «Евфуес, або Анатомія розуму» (1579) та «Евфуес і його Англія» (1580), в яких мова гол. героя позначена манірністю та бундючністю. Е. відбився на творчості Р. Гріна, Т. Лоджа, ранніх п’єсах В. Щекспіра, відігравши певну позитивну роль у збагаченні мови англ. худож. літератури. Подібні тенденції були і в ін. західноєвроп. л-рах кінця 16 — 17 ст. (італ. марінізм, ісп. гонгоризм, преціозна література у Франції), у рос. л-рі — «карамзінізм» (1790 — 1810).

Літ.: Шамрай А. П. До питання про естетику комедій Шекспіра. «Вісті АН УРСР», 1946, № 6 — 6.

Г. Л. Рубанова.


ЕГОФУТУРИЗМ — одна з футуристичних літ. течій поч. 20 ст. Див. Футуризм.


ЕЗЕРА (справж. прізв. — Кіндзуле) Регіна (20.XII 1930, Рига) — латис. рад. письменниця, нар. письменник Латв. РСР з 1981. Член КПРС з 1963. Закінчила 1955 Латв. ун-т (Рига). Автор оповідань (збірки «І дорога ще димить», 1961; «Розповіді Даугави», 1965; «Пастка», 1973; «Людині потрібна собака», 1975; «Феномен Принцеси». 1985; «Біля тихих вод: наяву і уві сні», 1987); повістей «Балада дятлового бору» (1968), «Ніч без місяця» (1971), «Літо було лише один день» (1974) і романів «Під весняним небом» (1961). «Їх було троє» (1963), «Колодязь» (1972), «Невидимий вогонь» (1976), а також «Насильство» (1982) і «Зрада» (1984) з задуманої тетралогії «Сама зі своїм вітром» тощо. Е. належать також збірки літературно-критичних і публіцистич. статей і нарисів «Жити на своїй землі» (1984), «На кухні без кулінарної книги» (1989). Для творчості Е. характерні поглиблений психологізм, почуття єдності людини і природи, відповідальності за свою епоху. Окремі твори Е. переклали А. Могила, І. Липовецька, З. Коваль. А. Шпиталь.

Тв.: Укр. перекл. — На світанку. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Відблиск сонця. К., 1973: Колодязь. К., 1981; Рос. перекл. — Баллада дятлового бора. М., 1968; Улетают белые лебеди. Рига. 1978; Проза, т. 1 — 2. Рига, 1983; Насилие — Предательство. Рига, 1986; Грибная лихорадка. М., 1986.

Б. К. Звайгзне.


ЕЗОП, Есоп (Αίσωπος) — легендарний давньогрецький байкар, нар. мудрець. За переказами, жив у 6 — 7 ст. до н. е., був фрігійським рабом філософа Ксанта; одержавши волю, служив при дворі лідійського царя Креза. Крез послав Е. в ДельсЬи з грошима для храму, але Е. їх повернув, бо вважав, що не варто витрачати кошти на жерців. За «блюзнірство» дельфійські жерці скинули Е. зі скелі. Вважається родоначальником жанру байки. У 13 ст. візант. чернець Максим Плануда написав кн. «Життя Езопа», що була відома і на Русі. Перша спроба впорядкувати збірку байок Е. належить Деметрію Фалерейському (350 до н. е.). Із збірників байок, що дійшли до нас, найдавніший уклав у 1 ст. н. е. поет Федр, який перевіршував байки Е. лат. мовою. Байки Е. про тварин, переважно повчально-моралізаторського характеру, в алегор. формі відображають стосVнки між людьми (див. Езопівська мова). Найвідоміші з них — «Лисиця й виноград», «Вовк та ягня», «Ворона й лисиця» тощо. Мотиви байок Е. стали основою для творів багатьох письменників, у т. ч. українських — Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, І. Франка, М. Годованця та ін. Байки Е. перекладали Т. Зіньківський, А. Білецький, Ю. Мушак.

Тв.: Укр. перекл. — Байки. К., 1961; Езопові байки. К., 1972; Рос. перекл. — Басни. М., 1968.

Літ.: Кочур Г. Езоп українською мовою. «Всесвіт», 1962, № 5; Стрільців П. Езоп ступив на українську землю. «Вітчизна», 1962, № 9.

А. О. Білецький.


ЕЗОПІВСЬКА МОВА (за ім’ям давньогрец. байкаря Езопа) — спосіб замаскованого вираження думки за допомогою натяків, інакомовлення, алюзії, іронії, перифразів, алегорій з метою уникнення цензурних та ін. заборон, переслідувань. Термін запровадив майстер Е. м. М. Салтиков-Щедрін, характеризуючи діяльність письменників-сатириків в умовах політ. гніту і цензурних утисків 70-х pp. 19 ст.: «З одного боку, з’явились алегорії, з іншого — мистецтво розуміти ці алегорії, мистецтво читати між рядками. Утворилась особлива рабська манера писати, яка може бути названа езопівською, — манера, що виявила незвичайну спритність у винайденні обмовок, недомовок, іносказань та інших обманних засобів» (М. Е. Салтыков-Щедрин. Собр. соч., т. 15, кн. 2. М., 1971, с. 185 — 186). До Е. м. зверталися Є. Гребінка, Т. Шевченко, Л. Глібов, І. Франко, Леся Українка та ін. У 20 ст. Е. м. використовується незалежно від тиску цензури, творчо взаємодіє з іншими способами худож. слововживання («Острів пінгвінів» А. Франса, «Війна з саламандрами» К. Чапека, «Народний Малахій» М. Куліша, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Аристократ із Вапнярки» О. Чорногуза), стала ознакою переважно сатиричного мислення.

Літ.: Паклина Л. Я. Искусство иносказательной речи. Эзоповское слово в художественной литературе в публицистике. Саратов, 1971.

Б. А. Деркач.


ЕЙДЕМАНІС Роберт [27.IV(9.V) 1895, с. Леясціємс, тепер Гулбенського р-ну — 12.VI 1937] — латис. рад. письменник і військ. діяч. Член КПРС з 1917. Закінчив 1916 військ. уч-ще у Києві. Учасник громадян. війни. На поч. 20-х pp. — член ЦК Компартії України. Був начальником і комісаром Військ. академії ім. М. В. Фрунзе (1925 — 32). Автор воєнно-істор. праць, разом з М. Горьким брав участь у підготовці видання «Громадянська війна 1918 — 21 pp.» (т. 1 — 3, 1928 — 30), гол. ред. «Советской военной энциклопедии» (т. 1 — 2, 1932 — 33). Збірки віршів «Земля і хліб пахнуть» (1924), «Наступ триває» (1930), «З піднятою головою» (1936) пройняті пафосом революц. боротьби. Події громадян. війни на Україні відтворив у кн. «Громадянська війна на Україні» (1928, у співавт. з М. Какуріним), оповіданнях «Поєдинок», «Обов’язок» та ін. За мотивами оповідань Е. 1966 на кіностудії ім. О. П. Довженка створено фільм «Десятий крок». Окремі твори Е. переклав Б. Тенета. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Укр. перекл. — Громадянська війна на Україні. Х., 1931; В ім’я обов’язку. Х., 1934; Рос. перекл. — С поднятой головой. М., 1961; Степной ветер. М., 1965.

Літ.: Панков Д. В., Панков Д. Д. В моем сердце — Отчизна одна. М., 1985.

Б. К. Звайгзне.


ЕЙСМОНД (Ejsmond) Юліан (26.II 1892, Варшава — 29.VI 1930, Закопане) — польс. письменник, перекладач. У 1912 — 14 вивчав польс. філологію у Краків, і Варшав. ун-тах. Автор поетич. збірок («Вірші», 1909; «Байки і правда», 1912, та ін.), повісті «В пущі» (1928), зб. оповідань «Мої мисливські пригоди» (1929), публіцистич. кн. «Спогади мисливця» (1925). Писав також для дітей. Перекладав твори антич. класиків, латиномовну польс. поезію. У зб. «Польща в іншомовних піснях» (1915) вмістив власні переклади творів Т. Шевченка, П. Куліша та ін. укр. письменників.

І. М. Лозинський.


ЕЙХЕНБАУМ Борис Михайлович [4 (16).Х 1886, смт Красний, тепер Смолен. обл. — 24.XI 1959, Ленінград] — рос. рад. літературознавець, доктор філол. наук, професор. Закінчив 1912 Петерб. ун-т. В 1918 — 49 викладав у Ленінгр. ун-ті. В ранніх дослідженнях («Поетика Державша», «Карамзін», обидва — 1916, та ін.) виявився технол. підхід до процесу худож. творчості, що згодом знайшло відображення в теоріях ОПОЯЗу («Общество изучения поэтического языка»), до якого Е. ввійшов 1918. В дусі методол. принципів «формальної школи» (див. Формальний метод у літературознавстві) досліджував питання поетич. мови, ритму, композиції. Найзначніша праця Е. — «Мелодика російського ліричного вірша» (1922), де вперше в рос. теор. л-рі розглянуто питання про різні типи мовно-поетич. інтонації, що формують ліричні стилі. В серед. 30-х pp. прийшов до розуміння л-ри як ідейно-худож. єдності в її зв’язках з дійсністю та ідеологією. Е. належать фундаментальні праці «Л. Толстой» (кн. 1 — 3, 1928 — 60) і «Статті про Лермонтова» (1961), статті і книги про М. Гоголя, М. Некрасова, І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, Ф. Тютчева, Я. Полонського, О. Островського, А. Чехова, А. Ахматову, В. Маяковського, М. Горького та ін. Праці відзначаються грунтовністю, ориг. висновками, блискучим стилем викладу. Е. — один з теоретиків і практиків рад. текстології; за його ред. вийшли десятки видань рос. класики. Досліджував слов’янський поетич. епос, зокрема «Слово о полку Ігоревім», укр. нар. думи.

Тв.: О прозе. О поэзии. Л., 1986; О литературе М., 1987.

Літ.: Серман И. Памяти Бориса Михайловича Эйхенбаума (1886 — 1959). «Русская литература», 1960, № 1.

В. П. Іванисенко.


ЕКАУТ (Екауд; Eekhoud) Жорж (27.V 1854, Антверпен — 28.V 1927, Брюссель) — бельг. письменник, критик. Належав до літ. об’єднання «Молода Бельгія», міжнар. об’єднання прогрес. письменників та діячів культури «Кларте». Один з основоположників бельг. роману, теоретик регіоналізму в бельг. л-рі. Писав франц. мовою. В соціальному романі «Новий Карфаген» (1888) показав експлуатацію робітників, розкрив образ бельг. «міста-спрута». До істор. минулого звернувся в романі «Вільнодумці з Антверпена» (1912). Автор роману «Кеєс Доорік» (1883), збірок оповідань «Кермеси» (1884), «Нові кермеси» (1887). в яких подає колоритні картини фламанд. села, тепло змальовує традиційні фольклорні свята. Відстоював нар. мист-во. На Україні про творчість Е. писали М. Терещенко, 1. Журавська, Т. Духовний.

Тв.: Рос. перекл. — Полное собранке сочинений, т. 1 — 4. М., 1910 — 12; Рассказы. М., 1929.

Літ.: В. Д-ий. Фламандська література. «Літературно-науковий вістник», 1904, т. 25. кн. 3; Журавська І. Ю. Великий Жовтень і передова література Заходу. «Радянське літературознавство», 1957, № 5.

Я. І. Кравець.


ЕКВАДОРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Еквадору, розвивається іспанською мовою. Твори доколон. періоду не збереглися. В колон. період (поч. 16 — поч. 19 ст.) Е. л. представлена анонімною елегією мовою кечуа (про подвиги останнього інкського правителя Атауальпи), реліг. трактатами Г. де Вільярроеля. В серед. 17 ст. в манері гонгоризму писали поети Х. де Евіа, Е. Домінгес Камарго та А. Бастідес, які видали спільний зб. «Букет із різних поетичних квітів» (1676). Серед драматургів кін. 17 ст. відзначились Ф. Фернандес де Валенсуела (п’єса «Критичні лаври») і Х. де Куето-і-Мена (п’єса «Суперництво з бідняком і узгоджені незгоди», 1662), які викривали моральні вади тогочасного суспільства. Поезія 18 ст. представлена творами Х. Б. де Агірре. Праця «Історія королівства Кіто» Х. де Веласко (1789) відіграла важливу роль у пробудженні нац. самосвідомості еквадор. народу; він же уклав і видав першу антологію еквадор. поезії (1791). Значну просвітит. діяльність вів Ф. Х. Е. де Санта Крус-і-Еспехо (кн. «Новий Лукіан із Кіто, або Будитель розуму», 1779, та ін.). В роки війни за незалежність ісп. колоній в Америці 1810 — 26 поет і політ. діяч Х. Х. Ольмедо написав героїкоепічну оду «Перемога під Хуніном. Пісня Болівару» (1825), позначену впливом романтизму. Починаючи з 30-х pp. 19 ст. і до поч. 20 ст. у л-рі панує романтизм. До консервативних романтиків належав Х. Л. Мера, автор першого еквадор. роману «Куманда» (1879), написаного з позицій ідеалізації колон. минулого. Він же створив текст нац. гімну країни. Революц. крило романтизму представлене публіцистич. творами Х. Монтальво, зокрема книжками «Сім трактатів» (1882) і «Каталінарії» (1889), спрямованими проти деспотизму та корупції правлячої верхівки, духівництва, на захист прав індіанців. На поч. 20 ст. еквадор. поезія зазнала впливу модернізму (А. Борха, У. Ф’єрро, М. А. Сільва та ін.). Фундатором сучас. еквадор. прози вважається Л. А. Мартінес, автор першого нац. реалістич. роману «До берега» (1904) з яскраво вираженими елементами натуралізму. В Е. л. кін. 19 — поч. 30-х pp. 20 ст. набуває розвитку індіанізм (роман «Срібло та бронза» Ф. Чавеса, 1927). Соціальна проза розквітла у творчості Х. Ікаси. Осн. тема його романів «Уасіпунго» (1934), «На вулицях» (1935), «Чоло» (1937) — траг. доля індіанців і метисів в умовах расової дискримінації, пробудження стихійного протесту проти гнобителів. Боротьбу трудящих проти капіталістич. експлуатації та іноз. монополій відображено в романах У. Сальвадора «Товариш» (1933), «Трудящі» (1935). Осн. темою його роману «Листопад» (1939) є викриття антинар. диктатор. режимів. Антиімперіалістич. спрямування має роман «Зона Каналу» Д. Агілери Мальти (1935). Представники т. з. гуаякільської групи письменників (назва — від культур. центру країни м. Гуаякіль) відіграли значну роль у розвитку Е. л. — в романах «Наш хліб» Е. Хіля Хільберта (1941), «Хрести на воді» Х. Гальєгоса Лари (1946) відображено процес зростання революц. свідомості народу. Зі співчуттям пише про «маленьку людину» Х. де ла Куадра (роман «Родина Сангурімів», 1934), реалістич. картини сусп. життя постають у творах А. Пареха Дієскансехо (цикл романів під заг. назвою «Нові роки», 1940 — 74). Про життя і боротьбу еквадор. негрів — романи «Гуюнго» А. Ортіса (1942) та «Коли цвіли гуаякани» Н. Еступіньяна Баса (1954). Соціальні теми порушують А. Рохас, А. Куеста-і-Куеста та ін. Революційністю позначені вірші Х. Е. Адоума. Один з найзначніших еквадор. поетів 20 ст. — Х. Каррера Андраде, у віршах якого виявились осн. тенденції розвитку сучас. латиноамер. л-ри, — тісний зв’язок з нац. дійсністю і причетність до сучас. проблем людства (збірки «Час праці», 1935, і «Поетичні віхи», 1958; повісті «Людина планети» і «Казкова країна Кіто», обидві — 1963). Серед сучас. письменників — Н. Еступіньян Бас (роман «Під хмарним небом», 1982, — про згубний наступ цивілізації на природу континенту), Г. А. Хакоме (роман «Чому полетіли чаплі», 1982, — про боротьбу індіанців за краще майбутнє), Е. Рібаденейра (зб. оповідань «Розділи пам’яті», 1983, — про жорстокі часи реакц. диктатури в країні у 60-х pp., революц. боротьбу народу). Істор. минуле країни висвітлюють романи «Кантунья» Ф. Гіньободе (1981) та «Голодні стерв’ятники» С. Нуньєса (1984). В есеїстиці і літературознавстві відомі праці Б. Карріона, Г. Р. Переса та ін. Укр. мовою опубл. роман «Лихі пригоди Ромеро-і-Флореса» (К., 1967), новелу «Шаблі» («Всесвіт», 1976, № 2) Х. Ікаси, оповідання «Людина з ідеями» і «Юяне, оповідач історій» І. Егуеса (зб. «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників». К., 1984), твори Х. Каррера Андраде, Д. Агілери. Серед перекладачів — Л. Олевський, І. Сидоренко, С. Борщевський, О. Буценко, О. Мокровольський та ін.

Літ.: История литератур Латинской Америки. М., 1985.

М. І. Жердинівська.


ЕКВІВАЛЕНТ ТЕКСТУ [від лат. aequivalens (aequivalentis) — рівнозначний] — пропуск у тексті вірша окр. рядків, частин строфи чи цілих строф з метою надання творові фрагментарності, певної недомовленості, таємничості, щоб спонукати читача до роздумів, здогадок тощо. Пропущені рядки графічно позначаються крапками, а пропущені пронумеровані строфи — цифрами. Напр., у розділі «Бенкет у Лисянці» поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка графічно позначено Е. т. в танцювальних приспівках кобзаря:

Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу

. . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . .

...Ой сип сирівець

Та криши петрушку:

. . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . .

Термін запровадив Ю. Тинянов. Див. також Умовчання.

Літ.: Тынянов Ю. Н. Поэтика. История литературы. Кино. М., 1977.

В. М. Лесин.


ЕКВІЛІНЕАРНІСТЬ (від лат. aequus — рівний і linea — лінія, рядок) — дотримання в поетичному перекладі порядку строф і кількості рядків відповідно до оригіналу. Еквілінеарні оригіналам укр. видання «Божественної комедії» Данте (перекл. Є. Дроб’язка), де збережено нумерацію розділів-пісень і терцин кожної пісні, «Дон-Жуана» Дж. Байрона (перекл. С. Голованівського), в якому пронумеровані октави. Е. неминуча при перекладі «твердих» строфічних форм — від сонета до хокку і танка. Відступ від Е. часом зумовлений прагненням перекладача найповніше відтворити зміст і дух оригіналу, особливо коли оригінал і переклад належать до різних систем віршування або до надто віддалених епох.

Е. С. Соловей.


ЕКВІРИТМІЧНІСТЬ (від лат. aequus — рівнозначний та грец. ρυθμός — ритм) — збереження в перекладі віршованого твору ритмічного малюнка оригіналу. На практиці Е. досягається лише з тим чи іншим наближенням. Оскільки ритм є компонентом худож. форми оригіналу, перекладач прагне зберегти його, але при цьому змушений керуватися принципом функціональної відповідності, традицією того чи іншого ритму і метру в л-рі, на мову якої здійснюється переклад, просодичними особливостями мови. В конкретних випадках окремі ритмічні та інтонаційні особливості оригіналу можуть бути відтворені й синтаксичними та ін. засобами, як це засвідчує переклад. практика Бориса Тена, М. Лукаша, В. Мисика. Така форма компенсації втрат при перекладі, збереження домінуючих елементів стилю, провід ної ідейно-худож. спрямованості твору є переконливішим показником досконалості перекладу, ніж сама по собі Е. та еквілінеарність.

Е. С. Соловей.


ЕКЗЕГЕТИКА (грец. ’εξηγητικά, від ’εξηγέομαί — тлумачу) — те саме, що й герменевтика вчення про способи наукового прочитання і коментування літ. твору в поєднанні з рекон струкцією його тексту, зокрема стародавнього, зміст якого недостатньо зрозумілий через незадовільне збереження джерела. Е. — органічна частина текстології. Див. також Інтерпретація.


ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від лат. existentia — існування) у літературі — 1) Течія літ. модер нізму, що виникла в передвоєнні роки і розвинулась під час та після 2-ї світової війни. Представлена переважно франц. письменниками (здебільшого учасниками Руху Опору), що відомі і як філософи-екзистенціалісти: Г. Марсель (реліг. відгалуження), Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю (атеїст. відгалуження). Характерні риси їхньої творчості (філос. романи, «театр ідей» тощо) — суб’єктивізм, індивідуалізм, песимізм і водночас етичне заперечення будь-якого насильства. У прагненні зберегти «внутрішню свободу» типовий екзистенціалістський герой пориває зв’язки з суспільством. Він спроможний на такий «трагічний жест», хоч заздалегідь розглядає його як «дію, приречену на поразку». У творах екзистенціалістів міститься критика бурж. відносин, але при цьому капіталісти, суспільство розглядається як незмінна данність буття. Філософським підгрунтям Е. є у л-рі вчення С. К’єркегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса. 2) Під Е. у л-рі розуміють також вияв у творчості окремих письменників впливу ідей Е. та співзвучних йому настроїв і мотивів. Ідейно споріднена з Е. «абсурду література» (С. Беккет, Ж. Жене та ін.). Зв’язок з Е. помітний у творчості А. Жіда, А. Мальро, Т. Еліота, Г. Гріна, А. Мердок, Е. Хемінгуея, Д. Керуака, Г. Е. Носсака, Акутагави Рюноске, Кобо Абе. За гносеол. суттю Е. у л-рі — вияв ідейної безвиході, духовної кризи дрібнобурж. свідомості.

Літ.: Евнина Е. Современный французский роман. 1940 — 1960. М., 1962; Современный экзистенциализм. М., 1966; Затонський Д. У пошуках сексу буття. К., 1967; Комолсва М., Лисий І. Присмерк екзистенціалізму. «Всесвіт», 1976, № 5; Великовский С. В поясках утраченного смысла. М., 1979; Коссак Е. Экзистенциализм в философии и литературе. М., 1980.

Л. А. Єремеєв.


ЕКЗОТИЗМИ (від грец. ’εξωτικός — чужий, іноземний) — слова й вирази на позначення специфічних понять і реалій життя народів ін. країн (передусім Сходу). В л-рі використовуються для зображення побуту ін. народів, в описах подорожей, картин природи тощо («чурек», «сакля», «агач» — у Т. Шевченка; «самум», «фелах» — у Лесі Українки; «сопка», «тайга» — у П. Грабовського; «паранджа» — в І. Ле). У романтиків (напр., у П. Куліша) і символістів (напр., у М. Семенка) Е. вживаються для змалювання незвичайних, іноді фантастич. подій, сильних, вольових героїв, містичних картин тощо. Найчастіше Е. трапляються в перекладних творах (у перекладах І. Франка, А. Кримського, В. Мисика та ін.).

К. В. Ленець.


ЕКЛОГА (від давньогрец. εκλογή — вибір, відбір) — найважливіший жанровий різновид буколіки (пасторалі). В антич. л-рі Е. писали Феокріт (4 — 3 ст. до н. е.), Вергілій, Кальпурній (1 ст. н. е.), Немесіан (3 ст. н. е.). Класичний приклад ренесансної Е. — «Календар пастуха» Е. Спенсера. На Україні в добу пізнього Ренесансу (16 ст.) латиномовні Е. писав Григорій Чуй Русин. За багатьма ознаками до Е. можна віднести твори польс.-укр. поетів 17 ст.: «Женці» С. Симоніда, «Співаки» Ю. Б. Зиморовича, окр. твори С. Зиморовича з кн. «Роксоланки, або Руські панни» та ін. У київ. поетиках 17 — 18 ст. («Кастильське джерело», 1685; «Ліра», 1696; «Сад поетичний», 1736) Е. ототожнюється з буколічною поезією. Феофан Прокопович вказував на алегор. характер дійових осіб Е. (селяни, пастухи, міфічні істоти) та їхніх пісень, в яких іноді можна помітити політ. мотиви і натяки.

Вид.: [Еклоги]. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966; Вергилий. Буколики. Георгики. Знеида. М., 1979; Поздняя латинская поэзия. М., 1982; Антологія української поезії, т. 1. К., 1984; Українська поезія XVI століття. К., 1987.

Літ.: Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). К., 1973; Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983.

І. П. Бетко.


ЕКРАНІЗАЦІЯ — художнє втілення засобами кіно й телебачення творів літератури й театру, в тому числі опери, балету, що здійснюється за допомогою сценарію. До л-ри як джерела тем, сюжетів і образів кінематограф звернувся відразу після свого виникнення (90-і pp. 19 ст.). Етапними для «німого» вітчизн. кіно стали стрічки, зняті за повістями «Пікова дама» О. Пушкіна (1916), «Отець Сергій» Л. Толстого (1918; обидві — реж. Я. Протазанов), «Мати» Максима Горького (1926, реж. В. Пудовкін), романом «Пани Головльови» М. Салтикова-Щедріна («Іудушка Головльов», 1934, реж. О. Івановський), оповіданням «Пампушка» Гі де Мопассана (1934, реж. М. Ромм). У 20 — 30-х pp. 20 ст. українські кінематографісти екранізували повісті «Борислав сміється» І. Франка (1937, реж. І. Рона), «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Дорогою ціною» М. Коцюбинського («Навздогін за долею»; обидві — 1927, реж. М. Терещенкс), п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського (1936, реж. І. Кавалерідзе), «Назар Стодоля» Т. Шевченка (1937, реж. Г. Тасін) та ін. На українських кіностудіях було екранізовано також повість «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя (1939, реж. М. Екк), здійснено кілька кіновипусків «Українські пісні на екрані» (1935 — 1936, режисери І. Кавалерідзе, Г. Колтунов, В. Лапокниш та ін.). У наступні роки, з виникненням звукового і кольорового кіно, образне мислення кіномистецтва розвивається також під впливом взаємин його з літ. словом.

Різні види Е. розрізняють за мірою відповідності кінострічок літ. першоджерелам. З максимальним наближенням до оригіналів здійснені Е. романів «Тихий Дон» М. Шолохова (1957 — 58, реж. С. Герасимов), «Бур’ян» А. Головка (1967, реж. А. Буковський), повістей «Захар Беркут» І. Франка (1972, реж. Л. Осика), «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха (1976, реж. О. Муратов), «Білий пароплав» Ч. Айтматова (1976, реж. Б. Шамшиєв), оповідань «Камінний хрест» В. Стефаника (1968, реж. Л. Осика), «Грамотний» Григора Тютюнника (1987, реж. С. Чернілевський) та ін. Прагненням митців виявити в Е. специфічні можливості кіно позначені Е. драм. творів — «Вічно живі» В. Розова («Летять журавлі», 1957, реж. М. Калатозов), «Гамлет» В. Шекспіра (1964, реж. Г. Козінцев); оповідання «Іван» В. Богомолова («Іванове дитинство», 1962, реж. А. Тарковський), повісті «Пропала грамота» М. Гоголя (1971, режисери В. Івченко та І. Миколайчук), романів «Червоне і чорне» Стендаля (1954, реж. К. Отан-Лара), «Голий серед вовків» Б. Апіца (1963, реж. Ф. Байєр), «Лебедина зграя» В. Земляка («Вавілон-XX», 1980, реж. І. Миколайчук), казки «Чорна курка, або Підземні жителі» А. Погорєльського (1981, реж. В. Гресь). Літ. твори використовуються в Е. і як основа творчої фантазії кіномитців, коли вони знімають фільми «за мотивами» першоджерел; відступи від літ. основи притаманні Е. повістей — «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (1965, реж. С. Параджанов), «Вечір на Івана Купала» М. Гоголя (1968, реж. Ю. Іллєнко), «Сотников» В. Викова («Сходження», 1977, реж. Л. Шепітько), драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки («Лісова пісня. Мавка», 1980, реж. Ю. Іллєнко). У деяких Е. сюжет переноситься до іншого часу, на інший нац. грунт, в інше, відмінне від літ. твору, соціальне середовище. Люди серед. 20 ст. діють у фільмі «Тереза Ракєн», знятому 1953 реж. М. Карне за романом Е. Золя; існує японська кіноверсія роману «Ідіот» Ф. Достоєвського, дія якого перенесена до япон. міста і відбувається після 2-ї світової війни (1951, реж. А. Куросава). Можливості телефільму, особливо багатосерійного, використовуються для максимального (аж до деталей) наближення до літ. тексту: такими є Е. романів — «Овід» Е. Л. Войнич (1980, реж. М. Мащенко), «Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсі (1977, реж. Е. Фолкнер), «Дата Туташхіа» Ч. Аміреджибі («Береги», 1979, режисери Г. Лордкіпанідзе і Г. Габескірія). Іл. див. на окремих аркушах, с. 256 — 257.

Літ.: Литература и кино. М. — Л., 1965; Бабишкін О. Українська література на екрані. К., 1966; Маневич И. Кино и литература. М., 1966; Дубенко С. Тарас Шевченко та його герої на екрані. К., 1967; Погрібна Л. Твори М. Коцюбинського на екрані. К., 1971; Базен А. За «нечистое» кино (В защиту экранизации). — Театр и кино. В кн.: Базен А. Что такое кино? М., 1972; Авксентьева В. Кино и л-ра. В кн.: Современный кинопроцесс и действительность. К., 1986; Брюховецька Л. Література і кіно: проблеми взаємин. К., 1988.

Л. З. Мороз.



ЕКСКУРС (лат. excursus — відступ, від excurro — вибігаю) — відхилення від осн. розвитку сюжету, дії, теми у літ. творі з метою висвітлення побічних чи додаткових питань. Виділяється часовий Е. (напр., Е. в минуле) і просторовий (на іншу планету і т. п.). В худож. л-рі зустрічаються обидва види Е., коли герой твору або автор в уяві переносяться в інший часовопросторовий пласт свого життя або життя героя (здебільшого в минуле: дитинство, роки війни тощо). Часто Е. виступає як худож. прийом навмисної затримки розвитку дії, введення у твір нових дійових осіб, вставних новел, епізодів, авторських ретроспекцій, описів природи та ін. Дуже поширений Е. в сучас. худож. л-рі, де нерідко є важливим елементом композиції (напр., у романах «Артем Гармаш» А. Головка, «Диво» П. Загребельного та ін.).

Літ.: Волинський П. К. Основи теорії літератури. К., 1962.

В. О. Хитрук.



ЕКСЛІБРИС (лат. ex libris — із книг) — книжковий знак, невелика художньо виконана етикетка, на якій вказано, кому належить книжка. Попередники Е. — написи власників на рукописних книгах та суперекслібриси — рельєфні зображення на оправі книжок (найстаріший, з гербом Львова, датується 1545). З початком книгодрукування з’явився ін. спосіб позначення книжок — наклеювання на внутр. стороні обкладинки невеличкого папірця з друкованим написом «Ex libris» і прізвищем власника книжки. Перші Е. створив нім. художник А. Дюрер (кін. 15 — поч. 16 ст.). В 16 — 18 ст. в Е. переважали зображення гербів власників. З’явилися також вензелеві Е. (орнаментально розроблені ініціали), шрифтові. В 20 ст. популярними стали сюжетні Е. Вони певною мірою відбивають вдачу та уподобання книголюба, характеризують його професію чи специфіку книгозбірні.

Друковані Е. на Україні з’явилися в кін. 16 — на поч. 17 ст. Найдавніші з них — Е. б-ки м. Бардиєва, цехового майстра С. Самборського з Кам’янця-Подільського, літератора кін. 18 ст. Ф. Туманського. Широко почав розвиватися Е. в 20 — 30-х pp. 20 ст. Велика заслуга в цьому художників Г. Нарбута, О. Кравченка, В. Кричевського, О. Кульчицької, П. Ковжуна, І. Падалки, М. Сосенка та ін. В царині сучас. Е. плідно працюють укр. художники В. Стеценко, М. Маловський, О. Губарєв, О. Мікловда, В. Лопата, І. Крислач, М. Стратилат, В. Перевальський та ін. Значну частину сучас. Е. становлять книжкові знаки укр. письменників, творчих спілок, вид-в, музеїв, колекцій. В сюжетах Е. переважно фігурує образ книжки; окремі Е. виконано за мотивами літ. і фольклор. творів. Техніка виконання Е. різноманітна: ліногравюра, дереворит, автолітографія, офорт, шовкографія, цинкографія тощо. Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Літ.: Иваск У. Г. Описание русских книжных знаков, в. 1 — 3. М., 1905 — 18; Український радянський книжковий знак. Каталог виставки (1918 — 1984). К., 1965: Екслібрис львівських художників. Каталог виставки. Львів. 1968; Минаев Е. М., Фортинский С. П. Экслибрис. М., 1970: Український книжковий знак. 1985 — 67. К., 1971: Екслібриси українських художників. К., 1977; Ивенский С. Г. Книжный знак: История, теория, практика художественного развития. М., 1980; Книжные знаки киевских книголюбов. К., 1982; Іван Франко в екслібрисі. Каталог виставки. Львів, 1986; Кузьменко О. Дорогий образ в екслібрисах. В кн.: В сім’ї вольній, новій, в. 4. К., 1988: Шевченкіана в екслібрисі, 1814 — 1989. Івано-Франківськ, 1989; Нестеренко П. Всесвіт у мініатюрі. «Соціалістична культура», 1990, № 2.

А. О. В’юник.



ЕКСОД (грец. ’έξοδος — вихід) — 1) Заключний епізод грец. драми, остання партія хору, з якою він залишав орхестру. Зміст Е. — підсумок драм. дії або дидактико-моралістичний коментар до неї. 2) Назва другої книги П’ятикнижжя пророка Мойсея в Біблії, де оповідається про вихід давньоєврейських племен з єгипетського полону.

В. Л. Смілянська.


ЕКСПОЗИЦІЯ (лат. expositio — пояснення) — сюжетно-композиційна частина худож. твору, яка знайомить читача з його гол. персонажами, конфліктами, проблемами, обставинами дії. Найчастіше твір починається з Е. — тоді вона називається прямою (напр., у повістях «Дорогою ціною» М. Коцюбинського, «Земля» О. Кобилянської, романі «Прапороносці» О. Гончара, п’єсі «Платон Кречет» О. Корнійчука). Буває і т. з. затримана Е., подана у творі після зав’язки, як у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Інколи елементи Е. розкидані в різних місцях сюжетної дії — у мові персонажів, автора чи оповідача, у спогадах, снах тощо [повість «Лихі люди» («Товариші») Панаса Мирного, роман «Молода гвардія» О. Фадєєва]. Приклад зворотної Е. (подається в кінці твору) маємо в романі «Мертві душі» М. Гоголя.

Н. І. Бернадська.


ЕКСПРЕСІОНІЗМ [від лат. expressio (expressionis) — вираження] — напрям у мист-ві й л-рі ряду країн (зокрема, Німеччини, Австрії, Швейцарії), що виник і розвинувся як реакція на гостру соціальну кризу капіталістич. світу у 1-й чверті 20 ст. Від ін. авангардист. течій (кубізм, сюрреалізм, футуризм тощо; див. також Авангардизм) Е. відрізняється соціально-крит. спрямованістю, показом суперечностей бурж. дійсності, зокрема в період 1-ї світової війни і наступних революц. потрясінь. Для нього характерні загострена емоційність та ірраціональність, схильність до контрастності зображення, гіперболізація худож. деталей, фрагментарність, плакатність письма. Гол. творчий принцип Е. — вираження суб’єктивного бачення світу через авторське «я» та узагальнені образи, що витісняють з творів Е. живі характери й сюжет. Протестуючи проти пригнічення «маленької людини» в суспільстві, заперечуючи бездуховність бурж. цивілізації, експресіоністи зверталися до революц. тем. Однак у них це поєднувалося з містичним жахом перед «хаосом буття» і передчуттям т. з. апокаліптичної катастрофи.

Е. у л-рі виявився на поч. 20 ст. у поезіях Г. Тракля (Австрія), Г. Гейма і Е. Штадлера (Німеччина). В ідейному плані напрям не був однорідним. Приділяючи більше уваги формотворчим пошукам і менше — соціальним, праві експресіоністи (А. Деблін, А. Еренштєйн, О. Кокошка та ін.) гуртувалися навколо журн. «Der Sturm» («Буря», 1910 — 32), засновник якого нім. поет Г. Вальден 1911 вперше вжив термін «експресіонізм». Згодом праве крило Е. перейшло до модернізму. Ліві експресіоністи-активісти (Е. Толлер, И. Бехер, Г. Кайзер, В. Газенклевер, Р. Леонгард, Л. Франк та ін.), творам яких властивий соціально-крит. та революц. пафос, друкувалися в журналах «Die Aktion» («Дія», 1911 — 33, Німеччина) та «Die weißen Blätter» («Біле листя», 1913 — 21, Швейцарія). Більшість представників лівого Е. прийшла до соціалістичного мист-ва.

У рос. л-рі риси Е. відбилися у творчості Л. Андрєєва, О. Серафимовича, Вс. Іванова, Вс. Вишневського. Експресіоністична образність, грандіозні масові сцени, інверсованість худож. мови, динамізм дії притаманні також ряду творів укр. рад. л-ри 20-х pp., зокрема прозі А. Головка («Діти Землі і Сонця», «Можу», «Червоний роман»), М. Хвильового («Вальдшнепи»), В. Винниченка («Сонячна машина»), п’єсам М. Куліша («Маклена Граса»), кіноповістям О. Довженка («Земля», «Іван»), а також режисерській роботі Л. Курбаса, графіці Г. Нарбута й ін.

Е. справив помітний вплив на становлення соціально-крит. напряму у заруб. мист-ві й л-рі, на розширення їхніх худож. можливостей. Окремі традиції Е. продовжують розвиватися, зокрема, в нім. поезії і прозі Г. Грасса, В. Борхерта, у драматургії П. Хакса, П. Вайса, М. Фріца, Ф. Дюрренматта. В сучас. укр. рад. поезії образно-стильові прийоми Е. використовують Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.

Літ.: Вальцель О. Импрессионизм и экспрессиснизм в современной Германии (1890 — 1920). Пг., 1922; Экспрессионизм. М., 1966; Павлова Н. С. Экспрессионизм. В кн.: История немецкой литературы. т 4 М., 1968.

В. П. Лета.


ЕКСПРОМТ (від лат. expromtus — той, що є під рукою, готовий) — короткий вірш, нерідко жартівливого або компліментарного характеру, створений як негайний відгук на певну подію або написаний на замовлення. Цими рисами Е. близький до імпровізації та альбомної лірики. Напр., чудовий Е. «Impromtu» («Когда цветёт никотиана...») написала рос. мовою Леся Українка в альбом Г. Мачтета. Авторами багатьох Е. є О. Пушкін, В. Маяковський. М. Рильський та ін. Е. називають також будь-який усний виступ без підготовки.

В. М. Лесин.


ЕКФРАЗИС (грец. ’έκφρασις — виклад, опис) — розкриття засобами худож. слова ідейно-естетичного змісту творів живопису, скульптури, архітектури та ін. Увагу авторів Е. привертають переважно шедеври світового мистецтва, вічні образи, що набувають нового змісту в різні істор. епохи, оскільки майстри слова вносять в них своє розуміння, зумовлене естетичною свідомістю кожної доби. Зокрема, в сонеті «Сікстинська мадонна» І. Франка висловлено певність у тому, що людство зречеться «богів і духів», але завжди шануватиме образ мадонни-матері. До Е. належать поезії «Афродіта Мілоська», «Сікстинська мадонна», «Статуя Сатурна в Літньому саду» М. Рильського, «Будівлі» М. Бажана, «Сікстинська мадонна» М. Вінграновського, «Над малюнками Вестерфельда. 1651» І. Драча, «Брама замку Стюартів» В. Симоненка та ін.

В. М. Лесин.


ЕЛЕГІЙНИЙ ДИСТИХ — в антич. поезії дворядкова строфа, в якій перший рядок — гекзаметр, а другий — пентаметр:

—U—U | — U—U| — | | U—U| — U—U | — U—U | — U

— U—U | — U—U| — | | — U U | — U U | —

Елегійною така строфа називається тому, що закріпилася в жанрі елегії. Спершу Е. д. вживався у написах (епітафіях) на пам’ятниках, в афоризмах, епіграмах; потім перейшов в ін. жанри — послання, дидактичний епос («Фасти» й «Наука кохання») тощо. Е. д. згадується в давньоукр. поетиках 17 — 18 ст. Детально теорію Е. д. виклав Феофан Прокопович у трактаті «De arte poëtica». У західноєвроп. л-рі Е. д. набув поширення в епоху Відродження та класицизму. В рос. і укр. поезії використовується переважно в перекладах з антич. л-р, зрідка — в ориг. творах (латиномовні вірші Г. Сковороди, С. Яворського, «Майові елегії» І. Франка). Цикл оригінальних Е. д. написав М. Зеров. Початок одного з них: «Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, / Зрана до ночі гуде колесо темних турбот. / Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, / Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист».

В. М. Лесин.


ЕЛЕГІЯ (грец. ’ελεγεία — журлива пісня) — лірич. жанр медитативного або емоційного, нерідко — журливого змісту. Виникла в Греції у 7 ст. до н. е. як вірш, написаний елегійним дистихом. У творчості давньогрец. поетів 7 — 6 ст. до н. е. Архілоха, Калліна, Мімнерма, Солона, Каллімаха, Тіртея, Феогніда представлені Е. любовні, військові, політичні, дидактичні та ін. В давньорим. Е. (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій) переважає любовна тематика. Багато уваги Е. приділяли автори давньоукр поетик 17 — 18 ст., які не тільки викладали теорію Е., а й самі виступали в цьому жанрі. У новій європ. л-рі Е. втратила чіткість форми, але набула окресленого змісту як вірш, пройнятий змішаним почуттям смутку й радості, або тільки смутку, журливої задуми, скорботи. Жанром Е. майстерно володіли П. Ронсар, Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Грей, А. Шеньє, Новаліс, в рос. поезії — М. Карамзін, В. Жуковський, К. Батюшков, О. Пушкін, В. Брюсов, О. Блок. Елегійними настроями забарвлена лірика укр. романтиків 30 — 40-х pp. 19 ст. А. Метлинського, С. Писаревського, М. Петренка, В. Забіли. Пізніше в розвитку Е. з’явилася тенденція до нових жанрових утворень: любовна Е. поєднується з Е.-сповіддю, Е.-спогадом. Т. Шевченко створив жанр Е.-думки («Думи мої...», «Чого мені тяжко...»). Е. «Журба» Л. Глібова стала нар. піснею. І. Франко написав елегійним дистихом цикл «Майові елегії» (1901). В сучас. рад. поезії Е. збагатилась новими мотивами, тональностями, поглибленим психол. змістом, зокрема у творчості О. Твардовського, Р. Гамзатова, М. Рильського, М. Бажана, М. Стельмаха, А. Малишка, М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко.

Вид.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст К., 1978; Українська поезія XVI ст. К., 1987.

Літ.: Сивокінь Г. М. Давні українські поетики Х., 1960; Довгалевський Митрофан. Поетика. К., 1973; Маслюк В П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої пол. XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983.

М. П. Ткачук.


ЕЛЕНШЛЕГЕР (Oehlenschläger) Адам Готлоб (14.XI 1779, Копенгаген — 20.I 1850, там же) — дат. письменник. Навчався з 1800 в Копенг. ун-ті; з 1809 — професор естетики. В своїх творах використовував сюжети з нац. і давньосканд. історії та міфології; популяризував фольклор. У доробку Е. — пейзажна та інтимна лірика, вірші на патріот. тему. До зб. «Поетичні твори» (т. 1 — 2, 1805) увійшли віршована п’єса «Розваги в ніч на св. Ганса», алегор. драма «Аладдін, або Чарівна лампа» та ін. «Сага про Велунда» (1805) написана за мотивами давніх сканд. легенд. Зб. «Північні поезії» (1807) викликала полеміку між Е. як представником романтизму і Є. Баггесеном, що обстоював просвітительську концепцію л-ри. Писав ліричні трагедії («Аксель і Вальборг», 1808, опубл. 1810; «Хагбарт і Сігне», 1815), істор. драми («Ярл Гакон», «Пальнатоке», «Подорож Тора в Йотунгейм», усі — 1807; «Кнуд Великий», 1839, та ін.). Видав роман «Острів у Південному морі» (1824 — 25), автобіогр. книги «Життя» (т. 1 — 2, 1830 — 31) і «Спогади» (т. 1 — 4, 1850 — 51). Вірш «Навіщання з могили» перекл. А. Метлинський (1839); окр. вірші Е. вийшли в перекл. О. Мокровольського.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1968; Избранное. Л., 1984.

Г. П. Кочур.


ЕЛІЗІЯ (від лат. elisio — виштовхування, випадіння) — у віршуванні опускання одного з двох голосних звуків при їх збігу на зіткненні слів. Голосний звук при цьому може чутися, але стає нескладотворчим. Напр.: «А ми в парі ходить будем, / Одно ’дного любить будем» (укр. нар. пісня). Див. також Афереза, Зіяння.


ЕЛІОТ (Eliot) Джордж (справж. — Мері Анн Еванс; 24.XI 1819, маєток Арбері, графство Уорікшир — 22.XII 1880, Лондон) — англ. письменниця. Навчалася у приватному пансіоні, займалася самоосвітою. Світогляд і творчість Е. позначені впливом позитивізму. У зб. повістей «Сцени з клерикального життя» (1858) звернулася до соціальних і моральних конфліктів на селі. Демокр. мотиви наявні в романах «Адам Бід» (т. 1 — 3, 1859), «Сайлес Марнер» (1861) та ін. Письменниця критикує егоїстич. мораль панівних класів (роман «Млин на Флоссі», т. 1 — 3, 1860), бурж. парламентаризм (роман «Фелікс Холт, радикал», 1866; на цей твір звернув увагу К. Маркс). Сатирично змальовано провінц. життя в романі «Мідлмарч» (т. 1 — 4, 1871 — 72). Глибокий психологізм творів Е. передує пошукам англ. реалістів 20 ст.

Тв.: Рос. перекл. — Сайлес Марнер. М. — Л., 1959; Мельнида на Флоссе. М. — Л., 1963; Мидлмарч. М., 1988.

Літ.: Маркс К. Лист до Дженні Маркс від 10.VI 1869. В кн.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 32. К., 1966; Кузьмин Б. Творчество Джордж Элиот. В кн.: Кузьмин Б. О Голдсмите, о Байроне, о Блоке... М., 1977; Луйчас А. Л. Проблеми реализма и натурализма в творчестве Джордж Элиот. Таллинн. 1987.

Б. В. Бунич-Ремізов.


ЕЛІОТ (Eliot) Томас Стернз (26.ІХ 1888, м. Сент-Луїс, шт. Міссурі, США — 4.I 1965, Лондон) — англ. і амер. поет, драматург, критик. Закінчив 1910 Гарвард. ун-т, навчався в Оксфорді, Сорбонні. 1914 оселився в Англії, 1927 прийняв брит. громадянство. У ранній ліриці з консерв. позицій піддав критиці настанови бурж. суспільства («Любовна пісня Альфреда Пруфрока», 1915; поема «Спустошена земля», 1922; цикл «Порожні люди», 1925, та ін.).

Трагічна напруженість, емоційність і філософічність — основні риси поезії Е. Звернення до христ. моралі, реліг.-містичні настрої зумовили деякий консерватизм творів 30-х pp. (віршовані драми «Вбивство у соборі», 1935; «Возз’єднання родини», 1939). Автор поетич. зб. «Чотири квартети» (1943), п’єси «Вечірка з коктейлями» (1950), книг «Призначення поезії і призначення критики» (1933), «Нотатки для визначення поняття „культура“» (1948), «Про поетів і поезію» (1957). Теор. настанови Е. використано і розвинуто в модерніст. естетиці, зокрема в «новій критиці». Реформатор англ. поетич. мови. Його положення про нар. мову як основу поезії, утвердження традиційності як важливої засади творчості, заклик до збереження духовної культури людства сприяли розвитку прогрес. західноєвроп. л-ри. Лауреат Нобелівської премії (1948). Окр. твори Е. переклали З. Тарнавський, І. Костецький, В. Лесич, М. Пінчевський, В. Коротич, Ю. Лісняк, І. Драч, Д. Павличко, М. Стріха, О. Мокровольський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Жовтень», 1966, № 8; Данте в моєму житті. «Всесвіт», 1971, № 9; Гіпопотам. В кн.: Поклик. К., 1984; [Вірші Есе] «Всесвіт» 1988. № 9; Вибране. К., 1990.

Літ.: Коротич В. Оповідь про спустошення. «Жовтень», 1966, № 8; Любивий Я. В. Критика абсолютного ідеалізму Т. Еліота. «Філософська думка», 1976, № 6; Ионкис Г. Э. Вопросы поэзии в литературной критике Т. С. Элиота. В кн.: Ионкис Г. Э. Эстетические искания поэтов Англии (1910 — 1930). Кишинев, 1979; Денисова Т. Н. Т. С. Элиот и его элитарная культурология. В кн.: Элитарные представлення об искусстве и современный мир. К., 1980; Павличко С. Поезія Томаса Стернза Еліота. «Всесвіт», 1988, № 9; Тарновський О. Т. С. Еліот і Павло Тичина. «Всесвіт», 1990, № 6.

Т. Н. Денисова.


ЕЛІПС, еліпсис (від грец. έλλειψις — пропуск, випадіння) — стилістична фігура; пропуск у реченні слова або словосполучення, яке легко встановити за змістом. Е. створює конструкцію, неповну з погляду синтаксису, але змістовно завершену, чим відрізняється від фрази обірваної (див. Апосіопеза) і від фігури умовчання. В еліптичних побудовах частіше пропускається присудок [«Піски і я. І тиша. І баркас. // І ті, що вже не вернуться ніколи» (Л. Костенко)], а також підмет і додаток («Орлом сизокрилим літає, ширяє, // Аж небо блакитне широкими [крилами] б’є...») (Т. Шевченко).

Н. М. Гаевська.


ЕЛІТІС (’Ελύτης; справж. прізв. — Алепуделіс) Одіссей (1911, м. Іракліон, о. Кріт) — грец. поет. Деякий час перебував під впливом сюрреалізму (перша зб. «Орієнтації», 1936). У збірках «Споради» (1938), «Геліос перший» (1943) відійшов від цього напряму. Поема «Пісня героїчна й скорботна про поручика, який загинув в Албанії» (1945) має антивоєнне спрямування. Найзначніший твір Е. — філос. поема про істор. долю Греції «Достойно єсть» (1960; поклав на музику 1964 М. Теодоракіс). Е. належать також збірки «Геліос Геліатор», «Світлодерево...» (обидві — 1971), «Ро з Ерота» (1972), «Три поеми під прапором сприяння» (1982). Лауреат Нобелівської премії (1979). Окремі твори Е. переклали І. Бетко, О. Пономарів, В. Степаненко, А. Чердаклі.

Тв.: Укр. перекл. — Достойно єсть. «Всесвіт», 1980, № 10; [Вірші]. «Літературна Україна», 1987, 12 листопада; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Западноевропейская поэзия XX века. М., 1977; [Вірші]. В кн.: Геракл и мы. М., 1983.

Літ.: Чернишова Т. Поет Еллади. «Всесвіт», 1980, № 10.

Т. М. Чернишова.


ЕЛКСНЕ (справж. прізв. — Фішере) Арія (7.II 1928, Рига — 29.ІХ 1984, там же) — латис. рад. поетеса. Член КПРС з 1963. Закінчила 1953 Ризький мед. ін-т. Автор збірок «Колосся говорить» (1960), «За тебе, земле» (1963), «В середині літа» (1966), «Світло вершин» (1968), «Третя нескінченність» (1971), «На березі тиші» (1973), «До сонця додумати» (1977), «Метаморфози» (1980). Вірші Е., здебільшого про одвічні цінності життя, свідчать про глибоке відчуття спільності поетеси з народом, природою. Її лірична героїня протистоїть оміщаненню, виступає за чистоту і щирість людських стосункіз. Писала і для дітей. Переклала окремі твори М. Терещенка і В. Ткаченко. Деякі поезії Е. переклали Л. Забашта, В. Ткаченко, Г. Коваль, Ю. Петренко, М. Ільницький та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Серце яблуні. К., 1965; [Вірші]. «Жовтень», 1965, № 5; В одному напрямі. В кн.: Сузір’я, в 5. К., 1971; Рос. перекл. — На берегу тишины. М., 1975; Женщины. Рига, 1976.

А. Г. Шпиталь.


ЕЛЛАН-БЛАКИТНИЙ Василь Михайлович [31.XII 1893 (12.I 1894) — 4.XII 1925] — укр. рад. письменник і громад. діяч. Див. Блакитний Василь Михайлович.


ЕЛЛЕНБЕРГ (Ellenberg) Сімон (22.V 1903, Відень — 14.XII 1972, м. Благовєщенськ, тепер Амур. обл.) — нім. перекладач. Закінчив Вищу тех. школу у Відні. З 1932 жив в СРСР (Київ, Алма-Ата, Ташкент, Благовєщенськ, Улан-Уде), викладав нім. мову у вузах. Перекладав твори О. Пушкіна, І. Крилова, С. Маршака, С. Михалкова, Р. Бернса. Брав участь у підготовці «Вибраних творів» Т. Шевченка нім. мовою, що вийшли 1939 у Києві. У книзі вміщено переклади А. Боша, О. Поповича, С. Шпойнаровського та ін. за редакцією Е., а також перекладені ним твори «Кавказ», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» й уривок з поеми «Сон» («У всякого своя доля»).

Літ.: Погребенник Я. Радянські видання творів Шевченка німецькою мовою. В кн.: Збірник праць двадцять четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1982.

Я. М. Погребенник.


ЕЛЛЕНС (Hellens) Франц (справж. — Фредерік ван Ерманжан; 8.ІХ 1881, Брюссель — 20.I 1972, там же) — бельг. письменник, критик. Член бюро Міжнар. асоціації пролет. письменників. Закінчив Гентський ун-т. Писав франц. мовою. У зб. новел «Поза вітром» (1909), романах «Таємниче світло» (1912), «Жінка і двоє чоловіків» (1929) відтв. нелегку долю «маленької людини» у бурж, суспільстві. Худож. манері Е. властиве поєднання символіки, фантастики, романтико-містичних настроїв з реалістич. картинами життя — романи «Мелюзіна» (1920), «Бас-Бассіна-Булу» (1922), зб. оповідань «Фантастична реальність» (1923). В автобіогр. романах «Наївний» (1926), «Діви бажання» (1930), «Фредерік» (1935) Е. розкриває світ дитячих мрій, юнацьких прагнень і сподівань. Соціальні проблеми порушено в романі «Пороховий льох» (1936), де відображено конфлікт між робітниками і підприємцями. Ост. період творчості Е. позначений увагою до моральних проблем — романи «Друге життя» (1945), «Народитися і померти» (1948), «Нотатки Ельзенера» (1954). У кн. «Потаємні документи» (1958) Е. виклав свої творчі засади. Писав також вірші, притчі, есе, крит. статті. Перекладав твори В. Маяковського, С. Єсеніна. Автор монографії «Верхарн» (1953). Інформативно-реферативний огляд статті Е. про сучасну літературу Бельгії опубліковано у журналі «Гарт» (1927, № 2 — 3).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Из современной бельгийской поэзии. М., 1965; [Твори]. В кн.: Рассказы бельгийских писателей. М., 1968.

Я. І. Кравець.


ЕЛЛІНІСТИЧНА ЛІТЕРАТУРА — давньогрец. л-ра епохи еллінізму. Хронол. межами Е. л. вважають 350 до н. е. (початок розпаду імперії Александра Македонського на ряд елліністичних держав) — 30 до н. е. (коли Єгипет — остання елліністична держава — був підкорений Римом). У цей час худож. л-ра втрачає політ. характер. Осн. рисою Е. л. було відображення життя звичайних людей, їхніх переживань, щоденного побуту. У творчості письменників епохи еллінізму поєднувалися дві тенденції — звернення до фольклор. традицій і використання літ. джерел, елементів давньої міфології, філософії тощо. Для широкої публіки призначалися переважно театр. вистави, які відбувалися в елліністич. державах (зокрема, в причорномор. містах і на Кавказі, аж до Індії). Замість гострополіт. комедій Арістофана з’явилася нова аттічна комедія (Менандр, Філемон, Діфіл — 4 — 3 ст. до н. е.), для якої характерним був посилений інтерес до приватного життя. Е. л. розвивалась у нових культур. центрах, зокрема в єгип. Александрії. Філологи Александрійської бібліотеки продовжували традиції давньої л-ри в усіх жанрах, намагаючись оновити їх (див. Александрійська поезія). В елегіях замість моралізатор. тенденцій переважали міфол. мотиви. Каллімах із Кірени створив новий жанр невеликої поеми (т. з. епілія). Феокрїт із Сіракуз заснував жанри буколіки та ідилії. Побут. сцени становили зміст «Міміамбів» (мімів у формі т. з. кульгавих ямбів) Геронда. Поширювалися й епіграми з любовною тематикою. Традиц. героїч. епосом була «Аргонавтика» Аполлонія Родоського. Розвивалися прозові жанри: фольклорні оповідання (власне — казки), любовні романи, розповіді про чудеса й пригоди закоханих у далеких країнах, псевдоістор. описи ідеального держ. ладу тощо.

Вид.: Эллинские поэты. М., 1963; Парнас. Антология античной лирики. М., 1980.

Літ.: Блаватский В. Д. Культура эллинизма. «Советская археология», 1955, т. 22; Антична література. Хрестоматія. К., 1968; Полевой В. М. Искусство Греции. Древний мир. М., 1970.

А. О. Білецький.


ЕЛЛЯЙ [справж. — Кулачиков Серафим Романович; 16 (29).XI 1904, Нижньоамгінський насліг, тепер Алексєєвський р-н Якут. АРСР — 14.XII 1976 Якутськ] — якут. рад. поет, нар. поет Якут. АРСР з 1964. Член КПРС з 1946. Закінчив 1928 Моск. ін-т журналістики. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок віршів і поем про соціалістичні перетворення в Якутії, ратні подвиги рад. воїнів, мирну працю людей — «В дні квітучої молодості» (1929), «Щасливе життя» (1938), «На захист сонячної країни» (1943), «Пісні перемоги» (1950), «Людина — людині» (1962), «Серце друга» (1973), поеми «Щастя якута» (1947) та ін. Писав і для дітей. Багато віршів Е. стали нар. піснями. Значне місце у творчості Е. займає укр. тема. У поемі «Друг народу» (1954) відтворив образ П. Грабовського. Написав вірш «Т. Г. Шевченко», статтю про укр. поета «Наша гордість» (1964). Переклав баладу «Тополя» і поему «Сова» Т. Шевченка, вірші «Наймит», «Веснянка», «Гімн» І. Франка, окремі твори П. Грабовського, Лесі Українки.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1952; Стихотворения и поэмы. М., 1972; Мой хомус. М., 1974; Песня о Лене. М., 1988.

Літ.: Копырин Н. З. Поэзия Элляя. Якутск, 1964.

Ф. П. Погребенник.


ЕЛСХОТ (Elsschot) Віллєм (справж. — Альфонс Де Ріддер; 7.V 1882, Антверпен — 31.V 1960, там же) — бельг. письменник, критик. Здобув комерц. освіту. Писав нідерл. мовою. В романах «Вілла троянд» (1913), «Розчарування» (1921), повістях «Танкер» (1942), «Блукаючий вогонь» (1946) реалістично відобразив життя фламанд. села, траг. долю «маленької людини». В сатир. романі «Сильце» (1924; укр. перекл. Г. Баумана і С. Нікіташенка — «Ми ловимо пташок на клей») розвінчує духовну злиденність бурж. світу. Йому належать зб. «Ранні вірші» (1934) кн. «Сучасна фламандська література. 1890 — 1923» (1923). Твори Е. відіграли значну роль у розвитку крит. реалізму в бельг. л-рі.

Тв.: Укр. перекл. — Ми ловимо пташок на клей. К., 1963; Рос. перекл. — Вилла роз — Силки. — Сыр — Танкер. — Блуждающий огонёк. М., 1972.

Я. І. Кравець.


ЕЛЮАР (Eluard) Поль (справж. — Ежен Еміль Поль Грендель; 14.XII 1895, м. Сен-Дені, деп. Сена — 18.XI 1952, Париж) — франц. поет. Член ФКП з 1942. Брав участь у Русі Опору. Учасник руху прихильників миру. Закінчив Париз. уч-ще ім. Ж. Б. Кольбера. Збірки «Обов’язок і тривога» (1917), «Вірші для мирного часу» (1918) пройняті ідеями братерства, любові до людей. У 20 — 30-х pp. примикав до сюрреалістів (збірки «Саме життя», 1932; «Троянда для всіх», 1934, та ін.). Великий вплив на Е. справили події нац.-революц. війни в Іспанії (вірші «Листопад 1936»; «Перемога Герніки»). У зб. «Відкрита книга I, 1938 — 1940» (1940), «Відкрита книга II, 1939 — 1941» (1942), «Віч-на-віч з німцями» (1942 — 45) виступив з антифашист. позицій, закликав до боротьби проти гітлерівців. Визначним твором л-ри Опору стала його поема «Свобода» зі зб. «Поезія і правда 1942 року» (1942). Громадян. мотиви в творах Е. часто невіддільні від інтимної лірики — збірки «Політичні вірші» (1948), «Урок моралі» (1949), «Присвяти» (1950), «Фенікс», «Зуміти все сказати» (обидві — 1951), «Обличчя загального миру» (1951, у співавт. з П. Пікассо) та ін. Думки про поетич. мистецтво, про відповідальність поета перед суспільством й історією Е. виклав у книгах «Допомогти побачити» (1939), «Поет і його тінь» (вид. 1963). Двічі бував у Рад. Союзі (1950, 1952). Лауреат Міжнар. премії Миру (1953, посм.). Окремі вірші Е. переклали М. Москаленко, В. Карачинцев, І. Драч, В. Вовк.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1972, № 3; Поезії. К., 1975: [Вірші]. «Всесвіт», 1985, № 12; Рос. перекл. — Избранные стихотворения. М., 1961; Стихотворения. М., 1985.

Літ.: Великовский С. И. ... к горизонту всех людей. Путь Поля Элюара. М., 1968; Балашов Н. И. Неотразимость Элюара. В кн.: Поэзия социализма. М., 1969; Драч І. Сповідь Поля Елюара. «Всесвіт», 1972, № 3; Пащенко В. І. Поет життєвої правди. «Всесвіт», 1985, № 12; Великовский С. И. В скрещенье лучей. Групповой портрет с Полем Элюаром. М., 1987; Паевская А. В. Поль Элюар. Биобиблиографический указатель. М. 1963.

Л. А. Єремєєв.


ЕЛЬГЕР Семен Васильович [19.IV (1.V) 1894, с. Великі Абакаси, тепер Ібресинського р-ну — 6.ІХ 1966, Чебоксари] — чувас. рад. письменник, нар. поет Чув. АРСР з 1940. Член КПРС з 1930. Одержав заг. освіту. Учасник 1-ї світової війни. Автор балади «Сталевий корабель» (1925), присвяченої В. І. Леніну, поеми «Під гнітом» (1931) — про сел. війну під керівництвом О. Пугачова. Боротьбу чувас. селян за землю, політ. права в роки рос. революції 1905 — 07 відтворив у романі «На світанку» (1940). Події 1-ї світової війни і Жовтн. революції зобразив у романі «Крізь вогонь і бурі» (1949). Драм. поема «Вісімнадцятий рік» (1953) — про життя в Чувашії в роки громадян. війни. Переклав деякі твори Т. Шевченка (вірші «Заповіт», «Вітре буйний, вітре буйний», «Та не дай, господи, нікому», «Тече вода з-під явора»), М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського. Редактор першого видання «Кобзаря» Т. Шевченка чувас. мовою (1939). Окремі твори Е. переклали О. Новицький, Д. Куровський, Б. Степанюк, М. Яровий.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Весняний вітер. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Очима проліска. К., 1989; Рос. перекл. — На заре. Чебоксари, 1958: Под гнетом. Чебоксары, 1960.

Літ.: Кузьмин А. И. Художественная проза С. В. Эльгера. Чебоксары, 1961.

П. М. Чичканов.


ЕЛЬЗЕВІРИ — видання голл. друкарів і видавців Ельзевірів 16 — поч. 18 ст. Переважно це книги антич. авторів, праці визначних учених (Галілея, Паскаля, Локка), твори відомих франц. та італ. письменників (Мольера, Корнеля, Расіна, Рабле, Боккаччо та ін.), сходознавчі дослідження (з араб. і давньоєвр. мов). З 1626 виходила серія книжечок під назвою «Держави» з статистичним і етногр. описом різних країн, у т. ч. кн. «Росія, або Московія, а також Татарія» тощо. Видано понад 2200 книг. Е. відзначалися високим рівнем полігр. виконання, чітким і красивим шрифтом, простотою і вишуканістю оформлення, здебільшого невеликим форматом. Значна колекція Е. є в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР, Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

Літ.: Аронов В. Эльзевиры. М., 1975.


ЕЛЬОН — в казах. поезії чотирирядкова строфа з римуванням ааба, що збігається з різновидом рубаїв; рядки одинадцятискладові з великою постійною цезурою після шостого складу. Своїм ладом Е. близький до укр. та рос. силабічного одинадцятискладника.


ЕЛЬЧИН (справж. — Ефендієв Ельчин Ільяс-оглу; 13.V 1943, Баку) — азерб. рад. письменник і літературознавець, канд. філол. наук з 1970. Член КПРС з 1965. Закінчив 1965 Азерб. ун-т (Баку). Автор збірок повістей і оповідань «Відчинене вікно» (1969), «Землею проходять поїзди» (1974), «Історія однієї зустрічі» (1977), «Повісті» (1979), «Казка солов’я» (1983), романів «Махмуд і Маріям» (1981), «Білий верблюд» (1985), кіноповістей «Удар в спину» (1975), «Не вбий мене, мисливцю» (1978), літ.-крит. праць «Критика і проблеми нашої літератури» (1981), «Класики і сучасники» (1987). Е. звертається до минулого і сучасного свого народу, використовує фольклор. У центрі його прози — людина з яскраво вираженим нац. характером. Окремі твори Е. переклали В. Ціпко, М. Мірошниченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Землею проходять поїзди. В кн.: Сузір’я, в. 13. К., 1979: Рос. перекл. — Серебристый фургон. М., 1978; Махмуд и Мариам. Баку, 1985; Автокатастрофа в Париже. М., 1987; Поле притяжения. М., 1987.

Т. Г. Гусейнов.


ЕМЕРСОН (Emerson) Ралф Уолдо (25.V 1803, Бостон — 27.IV 1882, м. Конкорд, шт. Гемпшир) — амер. філософ, есеїст, поет, теоретик амер. романтизму. Закінчив 1820 Гарвард. ун-т. Був 1829 — 32 священиком у Бостоні, згодом зрікся духовн. сану. В програмній праці «Природа» (1836) — маніфесті амер. трансценденталізму (літ.-філос. рух 30 — 60-х pp. 19 ст., на чолі якого стояв Е.) та в збірках «Есе» (1841, 1844) з романтичних позицій піддавав критиці моральні і матеріальні настанови амер. суспільства споживання, якому протиставляв пошуки духовних цінностей, закликав до єдності з природою, самовдосконалення. Висунув ідею «опори на власні сили», яка в широкому істор.-сусп. розумінні знайшла вияв у вимозі культур. незалежності Америки. Виступав за свободу негрів, проти загарбницької амер. політики, мілітаризму. Свої ідеї розвинув у книгах «Представники людства» (1850), «Риси англійського життя» (1856), «Суспільство і самотність» (1870), «Література і суспільні завдання» (1876). Автор двох збірок «Вірші» (1847, 1867). Згадка про Е. зустрічається у повісті «Сойчине крило» І. Франка. Афоризми Е. переклав Р. Доценко.

Тв.: Укр. перекл. — Афоризми. «Всесвіт», 1977, № 6; Рос. перекл. — [Статті]. В кн.: Эстетика американского романтизма. М., 1979; Эссе. В кн.: Эмерсон Р. У. Эссе. — Торо Г. Уолден, или Жизнь в лесу. М., 1986.

Літ.: Кулик І. Ю. Сучасна поезія Північної Америки. В кн.: Кулик І. Ю. Антологія американської поезії. 1855 — 1925. К., 1928; Павличко С. Д. Емерсон (1803 — 1882). «Всесвіт», 1983, № 7; Павличко С. Д. Від Емерсона до Дікінсон (Розвиток поезії думки в американському романтизмі). «Радянське літературознавство», 1985, № 3.

С. Д. Павличко.


ЕМІН Геворг (справж. — Мурадян Карлен Григорович; 30.IX 1919, с. Аштарак, тепер місто Аштарацького р-ну) — вірм. рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1953. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1940 Єреван. політех. ін-т, 1956 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Переддоріжжя» (1940), «Люлька миру» (1942), «Новина» (1946), «Новий шлях» (1949; Держ. премія СРСР, 1951), «Пошуки» (1955), «У цьому віці» (1968), «Двадцяте століття» (1970), «Століття. Земля. Любов» (1974; Держ премія СРСР, 1976), «Ох, цей Масі» (1980) та ін.; книг есе та нарисів «Вогні Єревану» (1957), «Сім пісень про Вірменію» (1973), «Від Маштоца до наших днів» (1984), змістом яких є трагічні сторінки історії вірм. народу, рад. дійсність, події Великої Вітчизн. війни, роздуми про відповідальність художника за долю світу і мистецтва. Ряд віршів присвятив Україні. Переклав окремі твори В. Шекспіра, Р. Бернса, Л. Арагона, Я. Ріцоса, П. Яворова, Е. Аді, В. Незвала, М. Емінеску, М. Танка, М. Цвєтаєвої, О. Мандельштама, Б. Пастернака, Л. Мартинова, А. Вознесенського, Л. Первомайського, Б. Олійника та ін. У його перекладі опубл. ряд віршів П. Тичини («Вітер з України», «Кожум’яка», «Відповідь землякам» та ін.), М. Рильського («На білу гречку впали роси...», «Яблука доспіли, яблука червоні» тощо), В. Сосюри та ін. Деякі твори Е. переклали І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Кочевський, П. Осадчук, С. Вігучин.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952; [Вірші]. В кн.: Мелодії вірменського краю. К., 1973: [Вірші]. В кн.: «Сузір’я», в. 7. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. Антологія. К., 1980; [Вірші]. В кн.: «Сузір’я», в. 14. К., 1980; Поезії. К., 1981; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1979; Музыка дождя. Стихотворения. М., 1986; Ласточка из Аштарака. М., 1988.

С. Г. Амірян.


ЕМІНЕСКУ (Eminescu; справж. прізв. — Емінович) Михаїл (Міхай; 15.I 1850, м. Ботошані, Румунія — 15.VI 1889, Бухарест) — рум. і молд. поет, почесний академік Рум. академії з 1948 (посмертно). Навчався в гімназії в Чернівцях, потім у Віден. й Берлін. ун-тах. 1883 тяжко захворів і лікувався в різних клініках і санаторіях, зокрема 1885 в Одесі. В ранніх романтич. творах порушує соціальні проблеми (вірш «Розтлінні молодики», 1866; незакін. роман «Зневірений дух»). Філос. роздумів, уболівання за долю сучасної йому л-ри сповнені поема «Епігони» (1870), новела «Бідний Діоніс» (1872). Е. перший у рум. і молд. л-рах звернувся до теми пролетаріату, виступив з критикою бурж. держави й моралі (поема «Імператор і пролетар», 1874). У п’яти «Посланнях» (1881 — 90) виявилися філос., соціальні й естетичні погляди Е., глибокий патріотизм, сатир. спрямованість. Найвизначнішим твором Е. є лірико-філос. поема «Лучафер» (1883) — космічна алегорія драми геніального митця, породженої конфліктом з реальністю. В любовній і пейзажній ліриці Е. інколи звучать нотки розчарування (вірші «Венера і Мадонна», «Синя квітка», обидва — 1870). Майстер худож. слова, блискучий знавець фольклору, Е. збагатив ритміку й образні засоби поетичної мови. Його творчість мала великий вплив на розвиток рум. і молд. поезії. Окремі вірші Е. переклали М. Рильський, В. Сосюра, М. Терещенко, В. Щурат, Я. Шпорта, Т. Масенко, Д. Павличко, А. М’ястківський, М. Упеник, М. Ігнатенко та ін. Портрет та іл. с. 148.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1952; Поезії. К., 1974: Зневірений дух. К., 1989; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1975; Избранное. Кишинев, 1980.

Літ.: Павленко В. Михаїл Емінеску. «Всесвіт». 1960. № 1; Кожевников Ю. А. Михаил Эминеску и проблема романтизма в румынской литературе XIX в. М., 1968; Попович К. Михаил Эминеску. Кишинев, 1982; Ройзман П. И. Михаил Эминеску. Биобиблиографический указатель. М., 1960.

С. В. Семчинський.


ЕМПЕДОКЛ [’Εμπεδοκλης; бл. 490 до н. е., м. Акрагант (Агрігент), тепер Агрідженто, о. Сіцілія — бл. 430 до н. е.] — давньогрец. філософ-матеріаліст, поет, лікар, політ. діяч, Очолював демократичну партію, наприкінці життя з політичних мотивів покинув батьківщину й оселився на п-ві Пелопоннес. Автор написаних гекзаметром філос. поем «Про природу» і «Очищення», від яких лишилась у фрагментах прибл. десята частина — 450 рядків. У першій поемі Е. розвинув учення про 4 вічні й незмінні стихії (земля, вода, повітря, вогонь) та дві рушійні сили — «любов», під впливом якої ті стихії поєднуються, і «ворожнеча», що їх роз’єднує. У другій поемі виклав реліг.-етич. вчення про переселення людських душ. Основоположник сіціл. мед. школи. Існує легенда, ніби Е. загинув, кинувшись у кратер Етни, щоб підтвердити приписувану йому «божественність». На цю тему Ф. Гельдерлін написав трагедію «Смерть Емпедокла» (1798 — 99). Уривок з поеми «Очищення» переклав І. Франко.

Тв.: Укр. перекл. — Міфологічна єресь. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 9. К., 1977; Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Лукреций Т. К. О природе вещей. Л., 1983.

Літ.: Якубанис Г. И. Эмпедокл — философ, врач и чародей. К., 1906; Голосовкер Я. Эмпедокл из Агригента — философ V века эры язычества (до P. Х.). В кн.: Гельдерлнн Ф. Смерть Эмпедокла. М. — Л., 1931.

Г. П. Кочур.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.