[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 234-251.]

Попередня     Головна     Наступна





ЗАЛКА (Zalka) Мате (справж. — Бела Франкль; 23.IV 1896, с. Матольч, Угорщина — 11.VI 1937, м. Уеска, Іспанія; 1979 прах перевезено до Угорщини) — утор. письменник. 1918 став членом Федерації іноземних комуністич. груп, яка 1920 ввійшла до РКП(б). Закінчив 1915 комерц. уч-ще. В роки 1-ї світової війни воював на італ. і сх. фронтах. 1916 потрапив у рос. полон (під Луцьком). Під час громадян. війни брав участь у партиз. боротьбі в Сибіру, у складі Червоної Армії звільняв Київ, штурмував Перекоп. Після демобілізації працював на дипломатичній, парт. і рад. роботі. Під ім’ям генерала Лукача з 1936 в Іспанії командував 12-ю Інтербригадою, був смертельно поранений у бою під Уескою. Друкувався з 1924 на сторінках рад. (в т. ч. укр.) та угор. емігрантської преси. Твори З. автобіографічні за основою, їм властиві лірична тональність, лаконічність викладу. В оповіданнях «Ходя» (1924), «Кавалерійський рейд» (1929) показав пробудження класової свідомості в народних масах під впливом революційних подій.

Багато творів присвятив героїці соціалістич. революції і громадян. війни (оповідання «Хижаки», 1925; «Німий», 1928; «Янош-солдат», 1934, та ін.), соціальним перетворенням в СРСР, формуванню колективістської моралі (оповідання «Бунт», 1925; «Стрибок з трамваю», 1927; повість «Село за туманами», 1931). В романі «Добердо» (1936) викривав імперіалістичну війну. Ряд творів З. тематично пов’язаний з Україною (повість «Генерал», 1930; роман «Комети повертаються», 1936, незакін.; оповідання «Бомбіст», 1925, «Яблука», 1934, і «Будьонівець», 1935). В 1928 — 36 майже щороку приїжджав на Україну. Жив і працював у с. Біликах (тепер смт) Кобеляц. р-ну Полтав. обл.; з 1961 тут діє Залки Мате музей, 1976 встановлено пам’ятник письменникові. Творча дружба єднала З. з Л. Первомайським, Ю. Яновським, Ю. Смоличем, С. Голованівським, ін. укр. письменниками. Учасник Міжнародної конференції революційних письменників (1930) у Харкові. Нагороджений рад. орденом Червоного Прапора (1928). Окремі твори З. переклали М. Оглоблін, В. Сосюра, А. Хуторян, Ф. Гавриш, Л. Довніч, Є. Литвиненко, Ю. Попсуєнко, М. Лембак та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Повість про вічний мир Х., 1929; Ходя. Х., 1930; Хоробрий кравчик. Х. — К., 1930; Мирослав воює. К., 1936; Добердо. — Оповідання. К., 1985; Рос. перекл. — Повесть о вечном мире М., 1966; Избранное. М., 1988.

Літ.: Россиянов О. Матэ Залка. М. 1964; Матэ Залка — писатель, генерал, человек. М., 1976; Мегела І. П. Пролетарська співдружність К., 1978; Про Мате Залку. К., 1979; Рознатовская Ю. А., Юхас М. Матэ Залка. Биобиблиографический указатель М — Будапешт, 1987.

І. П. Мегела.


ЗАЛКИ МАТЕ МУЗЕЙ — літ.-меморіальний музей у смт Білиш Полтав. обл. Ств. 1976 на базі нар. музею Мате Залки, заснованого 1961. Експозиція розкриває життєвий, творчий і бойовий шлях письменника-інтернаціоналіста. Тут зберігаються численні документи і фотографії, листи, книги з автографами та помітками письменника, прижиттєві видання його творів, спогади жителів села про Мате Залку, література про нього. В меморіальній кімнаті — особисті речі Мате Залки та його сім’ї. 1976 на подвір’ї музею встановлено пам’ятник письменнику.

Літ.: Біловод І. А. Музей Мате Залки. Х., 1989.

І. А. Біловод.


ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ Василь Дмитрович (псевд. і крипт. — Василій З., Панько из Галичанова, Савчишин Федько, В. Д. З.; 7.II 1833, с. Погорілівка, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл. — 2.II 1915, с. Гірне, тепер Стрийського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник. Належав до «москвофільського» (див. «Москвофіли») напряму. Навчався у Львів. та Віден. ун-тах. Був священиком у буковин. селах, Коломиї. Писав «язичієм». Друкувався у журналах «Пролом», «Голос народний», «Родимый листок», газетах «Галичанин», «Червона Русь» та ін. Перший твір — повість «Несвятоюрщина» (1851). Автор повістей на істор. тематику: «Звониміра. Картина із нашего языческого быта» (1888), «Половецкая моленица» (1891), «Ростислав, родоначальник галицких князей. Историческій рассказ» (1892) та ін. Заслуговують на увагу його нариси «Очерки сельской жизни» (1899) і «О Бояне в „Слове о полку Игореве“» (1901), деякі праці етногр. характеру («Несколько сведеній о городе Стрие», «Ярмарок в Кутах», «Образки з циркулу Коломийського»).

Тв.: Полное собрание сочиневий, т. 1 — 3. Львов, 1907 — 09.

Літ.: Аристов Ф. Памяти Василия Дмитриевича Залозецкого. «Славянское объединение», 1915, № 3 — 4.

З. П. Гузар.


ЗАЛОЗНИЙ Петро Федорович [псевд. і крипт. — Петрусь З., З-й, П., Явір Петро, Федоренко П., П. З. та ін.; 20.XII 1865 (1.I 1866), с. Рашівка, тепер Галицького р-ну Полтав. обл. — 8.IV 1921, там же] — укр. письменник, філолог. Походив з сел. родини. Закінчив 1889 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Вчителював у земських школах, був чиновником. Перший вірш («Сиротина») вміщено 1886 в альм. «Степ». Друкувався у журналах «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Рідний край», антологіях «Акорди», «Українська муза», декламаторі «Розвага» тощо. 1887 у Києві видано збірку лірич. поезій «Русалочка». Автор водевілю «На досвітках», оповідань про тяжке життя народу «Свічечка», «Діти», усі — 1888; про траг. розгубленість інтелігентів, які не можуть знайти свого місця в суспільстві («Проти хвилі», 1888; «Студент», 1889). Написав підручник «Коротка граматика української мови» (ч. 1 — 2, 1906 — 13), що відіграв помітну роль у нормуванні укр. граматич. термінології. Переклав кілька віршів М. Лермонтова.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908.

Літ.: Борсук З., Северин М. Могутній голос. «Зоря Полтавщини», 1963, 22 березня; Жовтобрюх М. А. Народові відданий. «Радянська освіта», 1966, 8 січня.

Ю. В. П’ядик.


ЗАМБІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Республіки Замбія. Розвивається переважно англ. мовою, л-ра місц. мовами мало поширена. Тяжкі умови колоніальної залежності країни затримали формування нац. л-ри, яка донедавна існувала лише у фольклор. формах. Помітною подією в літ. житті став вихід 1962 кн. «Історичні тексти центральних банту» Дж. Чівале, де мовами народів бемба і луба представлено пісні й хвалебні гімни, та зб. поем народу бемба «Аламанго», які зібрав Дж. Мусапу. Проголошення незалежності Замбії (1964) активізувало творчий процес. Важливу роль у формуванні З. л. відіграла заснована 1964 «Група нових письменників», яку очолив поет і прозаїк інд. походження Чаймен В’яс. До неї входили популярні поети, зокрема П. Муленга, М., Касесе, О. Сімпсон, Анна Штіглер, Р. Бапті, а також прозаїк У. Саїді. Писемна л-ра розвивається з 60-х pp. на основі різножанрової уснопоетич. нар. творчості. Популярністю користується роман «Мова німих» Д. Мулайшо (1977), в якому в алегор. формі порушено морально-етичні проблеми сусп. життя країни. З творами на сучас. теми виступають прозаїки Г. Пірі, У. Саїді, Дж. Пітер, Дж. Чівале. Поети П. Сімоко (зб. віршів «Африка зліплена з глини», 1975), Б. Каомбе, Р. М. Капембва, М. Лісімба, Г. Мбеба, А. Мбікусіта-Леваніка, Д. Мвапе, Л. К. Муленга, Н. Сімата, Ф. Чіпасула та ін. активно звертаються до нар. традицій, все частіше порушують соціальні й політ. проблеми. З 1978 діє Замбійська нац. асоціація письменників. Укр. мовою повість Дж. Пітера «Тікі» (К., 1979) переклала О. Ночева. Добірку віршів Ф. Чіпасули в перекл. М. Скуратовського надр. журн. «Всесвіт» (1984, № 11).

Літ.: Голден Л. О. Литература. В кн.: Республика Замбия М., 1982; Скуратовський М. Ритми Замбії «Всесвіт», 1984, № 11.

С. І. Ткаченко.


ЗАМБОР (Zambor) Ян (9.XII 1947, с. Тушицька Нова Вес, Сх.-Словацька обл.) — словац. поет, літературознавець, перекладач. Закінчив 1971 філософський факультет (Пряшів) унту ім. П. Й. Шафарика (Кошице). У збірках «Зелений вечір» (1977), «Невідкладне» (1980), «Кінь у місті» (1983), «Повні дні» (1988) порушує морально-етичні та екологічні проблеми. Автор дослідження «Іван Краско і поезія чеського модерну» (1981). Уклав антологію рос. інтимної лірики (1976). Окр. книгами в перекладі З. вийшли твори М. Лермонтова, В. Брюсова, А. Ахматової. Переклав ряд віршів І. Драча (зб. «Дивоквіт», 1971), зб. поезій «Таємниця твого обличчя» Д. Павличка (1981), а також (спільно з М. Гевеші) поетич. збірки «Золотий гомін» П. Тичини (1974) і «Чому не смієшся ніколи» І. Франка (1979), цикли віршів І. Драча, В. Коротича і М. Вінграновського до зб. укр. рад. поезії «Чистими руками» (1980). Укр. мовою окремі вірші З. переклали Д. Павличко, Р. Лубківський, П. Скунць, В. Терен.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Веселка Татр. Молода словацька поезія. К., 1982; [Вірші]. В кн.: Відкритий дім. Ужгород — Кошіце, 1982; Приблизно, правдоподібно. «Всесвіт», 1985. № 3.

М. Роман.


ЗАМЕНГОФ (Zamenhof) Людвік [Лазар Маркович; 15 (27).XII 1859, Бялисток — 14 (27). IV 1917, Варшава] — творець есперанто, польс. лікар. Вчився 1879 — 85 на мед. ф-ті Моск. та Варшавського ун-тів. У 1887 — 97 працював на Україні (Львів, Одеса, Херсон та ін.). 1887 видав рос. мовою (під псевдонімом D-ro Esperanto) перший підручник з есперанто — найпоширенішої міжнар. штучної мови. Тоді ж його перекладено польс., нім., франц. та ін. мовами. З 1897 З. працював у Варшаві. Йому належать низка ориг. поезій мовою есперанто, ряд лінгв. праць, словників, переклади на есперанто з рос. («Ревізор» М. Гоголя), нім. («Розбійники» Ф. Шіллера), франц. («Жорж Данден» Мольєра), польс. («Марта» Е. Ожешко), ідиш («Гімназія» Шолом-Алейхема), старослов’ян. («Біблія») та ін мов.

Н. М. Гордієнко-Андріанова.


ЗАМКОВИЙ Валентин Полікарпович [10 (23).IV 1911, с. Білики, тепер смт Кобеляц. р-ну Полтав. обл.] — укр. рад. краєзнавець, письменник, критик. У роки Великої Вітчизн. війни — учасник антифашист. підпілля на Донбасі. Закінчив 1947 геогр. ф-т Ленінгр. ун-ту. Опубл. роман «Український хліб» (1959) — з життя вчених (біологів, селекціонерів), автобіогр. повість «У плині часу» (1982). В журналах «Огонёк», «Україна», «Донбас», «Нева», «Семья и школа» та ін. надр. ряд оповідань, нарисів. Автор статей «М. Слонімський біля джерел „Забоя“» (1975), «Я ніколи не був безпартійним» (1977, про Б. Горбатова), розділу «Роки в Донбасі» у збірці «Про Івана Ле» (1985), багатьох статей до енциклопедичних видань. До книг «Украина. Обший обзор» та «Украина. Райони» 22-томного видання «Советский Союз» (обидві — М., 1969) написав нариси «Земля Украинская» і «Донбасс». Видав посібник «Методика викладання географії України» (1989). Ініціатор заснування мемор. музею В. Гаршина на його батьківщині, присвятив письменникові кілька публікацій («Як створювався музей», 1985; «Потреба боротьби», 1986).

П. П. Ротач.


ЗАМОВЛЯННЯ, заклинання, заговори — в усній нар. поетичній творчості словесна формула, яка начебто має магічну силу. В основі З. лежить віра людей у чаклунську силу слова, яким можна впливати на явища природи, людей, тварин тощо. Спочатку З. виконували роль словесного супроводу різних магічних дій, ритуальних відправ. У Київ. Русі З. були пов’язані з язичницьким, а пізніше — з христ. культом. Призначення З. — відвернути небажане (нéлюба, хворобу, лихоліття, насильство тощо) або ж накликати бажане (привернути хлопця чи дівчину, забезпечити достаток сім’ї, добрий урожай і т. д.). У З. виробились яскраві формули, своєрідна образна система, свої поетика й ритміка. З. відзначаються багатством мови. Укр. нар. З. збирали й вивчали М. Комаров, М. Сумцов, О. Малинка, Я. Новицький, В. Милорадович, В. Шухевич та ін. Один з найповніших збірників З. уклав П. Єфименко («Збірник малоросійських заклинань», 1874). З. використовували в своїх творах Г. Квітка-Основ’яненко («Знахар»), М. Петрушевич («Градобур»), М. Коцюбинський («Тіні забутих предків»), О. Кобилянська («У неділю рано зілля копала») та ін.

Літ.: Сухобрус Г. С. Замовляння, В кн.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Петров В. П. Заговоры. В кн.: Из истории русской советской фольклористики. Л., 1981; Сумцов Н. Ф. Заговоры. (Библиографический указатель). Х., 1892.

І. П. Березовський.


ЗАМОЙСЬКА АКАДЕМІЯ — світський навч. заклад у м. Замості (тепер Замосць, Польща), засн. 1594 держ. військ. діячем укр. походження Яном Замойським. Призначалася для польс. та укр. шляхетської молоді. У З. а. викладали польс. та рим. право, фізику, медицину, філософію, логіку й метафізику, математику й риторику. 1594 на кошти польс.-укр. поета, першого ректора Симона Симоніда при академії відкрито друкарню, б-ку, згодом — архів. Існувала до 1784 (перетворена на королівський ліцей). Мала велике значення для розвитку освіти на польс. та укр. землях. Високо оцінив діяльність закладу Петро Могила в передмові до «Тріоді» (1631): «Академія Замойська так багато народові нашому пожитку й утіхи принесла, що немало з неї людей учених, управних і поважних вийшло, а церкві нашій православній дуже потрібних». Вихованцями З. а. були ректор Київ. братської школи, поет, осв. діяч, філософ Касіян Сакович, церковний діяч і письменник Сильвестр Косов, ректор Києво-Могилянської колегії, культурний діяч і вчений Ісайя Трофимович-Козловський, поет Григорій Бутович та ін.

Літ.: Куліш П. История воссоединения Руси, т. 2. СПБ, 1874; Студинський К. Три панегірики XVII віку. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1896, т. 12.

В. О. Шевчук.


ЗАМОРІЙ Тамара Петрівна (8.ІХ 1935, Київ) — укр. рад. літературознавець і критик, канд. філол. наук з 1966. Член КПРС з 1964. Закінчила 1958 Київ. ун-т, з 1958 — співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор монографій «Сучасне російське оповідання» (1968), «Проблема героїчного характеру в сучасному російському оповіданні» (1976), «Становлення гармонійної особистості в сучасній російській прозі» (1979), «Проблеми типології сучасного радянського роману» (1987, у співавт.) та ін. праць. Досліджує також укр.-рос. літ. взаємини — розділи колект. монографій «Із досвіду взаємодії радянських літератур» (1970), «Російська література України» (1971), «Співдружність літератур і сучасна ідеологічна боротьба» (1974), розділ «Єдність і взаємозбагачення: проза 60-х років» у кн. «Історія українсько-російських літературних зв’язків», т. 2 (К., 1987) та ін.

В. Я. Звиняцковський.


ЗАМОТІН Іван Іванович [20.Х (1.XI) 1873, с. Кривуліно, тепер Бєжецького району Твер. обл. — 25.I 1942] — рос. і білорус. рад. літературознавець, академік АН БРСР з 1928, член-кореспондент АН СРСР з 1929. Закінчив 1897 Петербурзький історико-філол. ін-т. Викладав у вищих навч. закладах. З 1922 — професор Білорус. ун-ту (Мінськ), з 1931 — Мін. пед. ін-ту. В дожовтн. період виступав як представник культурно-історичної школи в літературознавстві. Один з основоположників білорус. рад. літературознавства. Наук. праці: «Романтизм двадцятих років XIX століття в російській літературі» (т. 1 — 2, 1903 — 07), «Єдність російської культури» (1919, вид. в Харкові) та ін. Автор досліджень про творчість О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, О. Серафимовича, М. Богдановича, Якуба Коласа, К. Крапиви та ін. Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1957.

М. Г. Бочко.


ЗАМФІРЕСКУ (Zamfirescu) Дан (21.XII 1933, Бухарест) — рум. літературознавець і есеїст. Закінчив 1956 богосл. ін-т (Бухарест) і 1963 відділ слов’ян. мов Бухарест. ун-ту. Досліджує слов’яномовну л-ру Румунії, засвоєння румунами візант.-слов’ян. культури і внесок рум. л-ри у світову л-ру. Автор книг: «Дослідження і статті з давньої румунської літератури» (1967), «Ставлення» (1970), «Історія та культура», «Нягоє Басараб та його повчання своєму синові Феодосію. Дискусійні проблеми» (обидві — 1973), «Постійність вітчизни» (1976), «Незалежність і культура» (1977), «Via magna» (1979, в ній високо оцінив діяльність Паїсія Величковського) та ін.

С. В. Семчинський.


ЗАМФІРЕСКУ (Zamfirescu) Дуїліу (30.Х 1858, с. Плеїнешті, тепер с. Думбревень Вранчанського повіту — 3.VI 1922, с. Агапія) — рум. письменник, політ. діяч, член Рум. академії з 1909. За освітою юрист. З 1881 виступав у пресі зі статтями на теми сусп.-політ., наук. і мист. життя. З 1888 по 1906 — на дипломатич. роботі за кордоном. Рання поетична творчість (зб. «Без назви», 1883) позначена впливом романтизму. В збірках віршів «Інші горизонти» (1894), «Язичницькі гімни» (1897), «Нові вірші» (1899) виступив як поет неокласич. спрямування. Збірками «Новели» (1888), «Румунські новели» (1895) започаткував у нац. л-рі тему провінц. життя. Один із засновників рум. роману. У першому в рум. л-рі епіч. циклі «Коменештяну» (романи «Життя в селі», 1894; «Тенасе Скатіу», 1896; «На війні», 1897, та ін.) відтворив соціальні типи й духовнопсихол. атмосферу рум. суспільства кін. 19 ст. Автор кількох п’єс. Залишив багату епістолярну спадщину. Обстоював реалізм, боровся за оновлення нац. л-ри. Зазнав впливу Л. Толстого, про якого опубл. нарис. Писав також про Ф. Достоєвського.

Тв.: Рос. перекл. — В деревне. — Тэнасе Скатиу. — На войне. М., 1988.

Т. А. Носенко.


ЗАМЯТІН Євген Іванович [20.I (1.II) 1884, м. Лебедянь, тепер Липец. обл. — 10.III 1937, Париж] — рос. рад. письменник. Закінчив 1908 Петерб. політех. ін-т. Брав участь у революц. русі 1905 — 07. Один з організаторів і керівників об’єднання молодих рад. літераторів «Серапіонові брати». У 1918 — 21 виступав як публіцист та літ. критик, 1932 виїхав за кордон, жив у Парижі. 1935 у складі рад. делегації брав участь у роботі 1 Міжнар. конгресу письменників на захист миру (Париж). У пов. «Повітове» (1913) зобразив картину задушливого провінц. міщанського побуту. Оповідання «Три дні» (1913) присвятив повстанню на броненосці «Потьомкін» і революц. подіям в Одесі 1905. Антимілітарист. пафосом пройнята сатир. повість «Галасвіта» (1914). Духовне зубожіння бурж. суспільства «машинного раю» З. висміяв у повісті «Острів’яни» (1918). Події революції, громадян. війни і періоду «воєнного комунізму» відтворив у фантастико-алегор. оповіданнях та казках-притчах, що ввійшли до зб. «Нечестиві оповідання» (1927). Писав драм. твори. В істор. п’єсі «Вогні святого Домініка» (1920, вид. 1922) та драмі у віршах «Аттіла» (1928) З. в алегор. формі осмислює колізії і події революційної епохи. Найзначніший твір З. — роман-пересторога «Ми» (1920 — 21; опубл. за рубежем в перекладі англ. мовою 1924, в СРСР — 1988) — є однією з перших соціальних антиутопій у л-рі 20 ст. Він мав значний вплив на розвиток цього різновиду соціальної фантастики. Автор літ.-крит. та публіцистич. статей, в яких послідовно відстоював право митця на правду. За рубежем написав повість «Бич божий» (опубл. 1938), спогади та літ. портрети (М. Горького, А. Бєлого, М. Пришвіна та ін. рад. письменників — увійшли до зб. «Обличчя», 1955).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1929; Повести, рассказы. Воронеж, 1986; Сочинения. М., 1988; Избранное. М., 1989.

Літ.: Айхенвальд Ю. Литературные наброски. «Речь», 1916, 25 февраля (9 марта); Михайлов О. Гроссмейстер литературы. «Литературная Россия», 1986, 26 декабря; Воронский А. К. Евгений Замятин. В кн.: Воронский А. К. Искусство видеть мир. М., 1987; Михайлов О. Антиутопия Евгения Замятина. «Литературная газета», 1988, 25 мая; Можейко И. Еретик или антиутопия. «В мире книг», 1988, № 9; Вечный отрицатель и бунтарь. Е. Замятин — литературный критий. «Литературное обозрение», 1988, № 2.

І. Д. Бажинов.


ЗАНАДВОРОВ Гермаи Леонідович (1910, Перм — 5.III 1944, с. Вільхове, тепер Ульяновського р-ну Кіровогр. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1940. 1934 переїхав на Україну, працював у пресі. В роки Великої Вітчизн. війни організував і очолив у Вільховому підпільну групу «Червона зірка». Автор оповідань «Колискова», «Молитва», «Увертюра» та ін. (увійшли до зб. «Вітер мужності», опубл. 1967), «Щоденника розстріляного» (опубл. 1964), у яких відобразив злочини нім.фашист. загарбників на Україні, показав нескореність рад. народу.

Тв.: Дневник расстрелянного. Челябинск, 1964; Ветер мужества. Пермь, 1967.

Літ.: Воронов Н. П. Братья Занадворовы. Пермь, 1967.

С. О. Павленко.


ЗАНД Жорж (1804 — 76) — франц. письменниця. Див. Санд Жорж.


ЗАП (Zap) Карел Франтішек Владислав (8.I 1812, Прага — 1.I 1871, м. Бенешов) — чес. учений, письменник, перекладач. Навчався на філософських курсах в Празі. Автор праць з географії та історії. У 1836 — 45 жив у Львові, де зблизився з діячами польс. та укр. культур. Активно сприяв розвитку укр.-чес. наук. і літ. контактів (зокрема І. Вагилевича та Я. Головацького з П. И. Шафариком, К. Гавлічеком-Боровським та ін.). Учасник Слов’ян. з’їзду в Празі (1848). Опубл. кн. «Дзеркало життя в Східній Європі» (т. 1 — 3, 1843 — 44). У перших двох томах вміщено низку оповідань та нарисів польс. і укр. письменників; у 3-му томі подано добірку етногр. нарисів під заг. назвою «Подорожі і прогулянки по галицькій землі», які відіграли значну роль в утвердженні й поширенні в Чехії наук. уявлень про укр. народ і його культуру. Автор кн. «Чесько-моравська хроніка» (т. 1 — 3, 1862 — 72). З. належить перекл. повісті «Тарас Бульба», надр. у журн. «Kvety» («Квіти», 1839), що увійшов до першого видання творів М. Гоголя у Чехії (1846). Підтримував творчі контакти з Д. Зубрицьким, О. Бодянським. Лист З. до Я. Головацького опубл. у «ЗНТШ» (т. 72).

В. Г. Зінченко, М. Неврлий.


ЗАПИСКИ — 1) Літ. жанр, що склався в кін. 18 — 1-й пол. 19 ст.; прозовий твір, у якому розповідь ведеться від першої особи у вигляді записів, нотаток. За способом викладу З. близькі до щоденника, мемуарів, подорожі. Деякі жанрові ознаки (характер розгортання сюжету, конфлікту) іноді зближують їх з романом і повістю. Здебільшого в З. події викладаються від імені літ. персонажа із збереженням відповідних індивід. особливостей розповіді («Записки студента» Є. Гребінки, «Записки божевільного» М. Гоголя, «Записки причетника» Марка Вовчка, «Записки учительки» У. Кравченко, «Записки юного лікаря» М. Булгакова). Оповідачем у З. може виступати сам автор — реальний свідок чи учасник зображуваних подій («Записки консула» І. Кулика, в яких автор розповів про факти і події з часів його дипломатич. роботи в Канаді; повість «Записки солдата» І. Багмута — про участь письменника в боях проти нім.-фашист. загарбників у 1942 — 43 на Дону й під Харковом). 2) «Записками» називали в 19 ст. деякі літ. журнали, альманахи, збірники (журн. «Отечественные записки», зб. П. Куліша «Записки о Южной Руси»). 3) Збірники наук. праць, які видають наукові установи та вищі навч. заклади («Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Наукові записки Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка», «Наукові записки Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького» та ін.).

В. Д. Тимченко.


«ЗАПИСКИ ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ ВУАН» — наук. збірники. Виходили 1919 — 31 в Києві (26 книг), більшість — за ред. А. Кримського, праці Історичної секції ВУАН — за ред. М. та О. Грушевських. Друкувалися розвідки, статті, наук. повідомлення, рецензії та бібліогр. огляди, інформації про діяльність відділу і його співробітників. Найбільше публікацій — про життя і творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, А. Метлинського, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського та ін. Вміщено чимало матеріалів про літ. і фольклор. пам’ятки часів Київ. Русі та України доби феодалізму. Окремі розвідки присвячені класикам рос., польс., болг. л-р, їхнім зв’язкам з Україною. Висвітлювалась також літ. спадщина середньовічного Сходу. З літературознавчими і фольклористич. дослідженнями виступали А. Кримський, А. Лобода, І. Айзеншток, М. Драй-Хмара, С. Маслов, М. Новицький, В. Перетц, П. Попов, Олена Пчілка, В. Срезневський, О. Тулуб, П. Филипович та ін. «Записки...» ввели в наук. обіг цінний фактичний матеріал з історії укр. л-ри.

Літ.: Видання Академії наук УРСР (1919 — 1967). Суспільні науки. Бібліографічний покажчик. К., 1969.

В. Г. Сарбей.


«ЗАПИСКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА» («ЗНТШ») — видання Наукового товариства імені Шевченка у Львові (з 1897 — орган його істор.-філос. і філол. секцій). Виходили 1892 — 1937 (т. 1 — 1892, т. 2 — 1893, т. 3, 4 — 1894, т. 5 — 8 — 1895; у 1896 — 1913 «ЗНТШ» видавалися раз на два місяці, з 1914 — неперіодично) за ред. Ю. Целевича (т. 1), О. Барвінського (т. 3 — 4), М. Грушевського (т. 5 — 116); т. 117 — 155 редагували І. Крип’якевич, К. Студинський, В. Сімович та ін. Всього вийшло 155 томів. Підготовлені до друку томи 156 — 158 через фінансові труднощі не були видані. Висвітлювалися питання укр. археології, історії мови й історії л-ри. В «ЗНТШ» друкувалися монографії, статті, докум. матеріали, огляди журналів, що виходили в Галичині, а також у Росії (пізніше — СРСР), Польщі, Угорщині та ін. країнах; вміщувалися огляди л-ри з заг. історії, рецензії, протоколи т-ва. До 1895 значний вплив на характер і зміст «ЗНТШ» мав О. Кониський, який 1892 — 98 опубл. (т. 1, 3 — 5, 7 — 8, 11, 13 — 18) ряд великих нарисів про життя і творчість Т. Шевченка (згодом увійшли до праці «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» О. Кониського, т. 1 — 2. Львів, 1898 — 1901). З 5 тому в «ЗНТШ» друкується І. Франко (монографії, дослідження, статті з укр. історії, історії л-ри: «„Наймичка“ Т. Шевченка», «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія», «Забутий український віршописець XVII в.», «Карпато-руське письменство XVII — XVIII вв.», «До історії українського вертепа», «Студії над українськими народними піснями», «Теорія і розвій історії літератури» та ін.). З дослідженнями виступали М. Павлик, В. Гнатюк, М. Возняк, Ф. Колесса та ін. Окремі томи повністю присвячені укр. ученим, письменникам: О. Огоновському (т. 5), О. Кониському (т. 39), К. Студинському (т. 99), І. Франкові (до 40-ліття письменницької діяльності, т. 117 — 118), життю й творчості Т. Шевченка (т. 119 — 120), М. Костомарова (126 — 127), П. Куліша (т. 148). За рішенням секцій НТШ від 30.V 1929 всі видання т-ва друкувалися правописом, схваленим АН УРСР. У 30-х pp. «ЗНТШ» в основному вміщують статті з шевченкознавства, дослідження творчості І. Франка, матеріали з історії взаємин галичан і наддніпрянців. У виданнях т-ва опубл. чимало матеріалів з історії укр. фольклористики, етнографії, мови («Пам’ятки української мови і літератури», «Матеріали до української етнології та антропології» тощо). «ЗНТШ» є цінним наук. першоджерелом. Вагоме значення зберігає величезний фактичний докум. матеріал, вперше введений виданням у наук. обіг.

Літ.: Історія української літератури, т. 4, кн. 1; т. 5. К., 1968 — 69; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. В. Яременко.


«ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО БІБЛІОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА В ОДЕСІ» — щорічне видання Укр. бібліогр. т-ва в Одесі (див. Бібліографічні товариства) за ред. директора Укр. держ. б-ки ім. Т. Шевченка в Одесі Б. Комарова та ін. У 1928 — 30 вийшло 4 випуски. Тут опубліковано опис газети «Одесский коммунист» за 1918 — 20, здійснений Я. Берманом; огляди О. Варнеке укр. періодики Одещини 1917 — 21, О. Погребинського — укр. листівок періоду громадян. війни. Джерелознавче значення мають праці: «Матеріали до словника псевдонімів та криптонімів українських авторів. Головним чином за рукописними матеріалами М. Комарова» Б. Комарова, «Заборонені українські рукописи 80-х років XIX ст.» В. Герасименка, «М. В. Лисенко. Матеріали до бібліографії» Я. Бермана. «Записки...» пропагували укр. рад. письменство (огляди «Художня українська література для робітників і селян за 1928 рік», «Жовтень в творах українських письменників за 1928 рік», «Українська белетристика за 1929 рік» тощо). Вміщено рецензії О. Горецького на покажчик «Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього», підготовлений Є. Кирилюком, і на посібник «Часописи Поділля» з істотними доповненнями Б. Комарова та С. Борового до цієї праці.

Літ.: Зленко Г. Д. Украинское библиографическое общество в Одессе. «Советская библиография», 1984, № 4.

Г. Д. Зленко.


«ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА В КИЄВІ» — неперіодичне видання Українського наукового товариства в Києві. Виходили 1908 — 18 (18 книг). У книгах 1, 2 надр. матеріали істор., філол. і природничої секцій т-ва. Із кн. 3 стали тільки органом істор. і філол. секцій. Через цензурні перешкоди з 1914 виходили у Москві. Кн. 14 випущена під наз. «Філологічний збірник пам’яті К. Михальчука», кн. 15 — «Збірник пам’яті Тараса Шевченка. 1814 — 1914», книги 16, 18 (в. 1 — 2) — «Український науковий збірник». Тираж ост. книги майже повністю знищено, лише окремі статті передр. у журн. «Україна» (1924) і «Записках історично-філологічного відділу ВУАН» (кн. 6). Вміщувалися матеріали з археології, історії, мови, л-ри, фольклору та етнографії, витяги з протоколів засідань т-ва та його секцій, хроніка. Опубл., зокрема, рукопис 16 ст. «Молитва за ворогів» з коментарями І. Франка, статті і матеріали В. Перетца («Найближчі завдання вивчення української літератури», «Український список „Сказання про Індійське царство“», «До біографії П. Житецького» та ін.), Є. Тимченка («Причинки до української діалектології», «До питання про стосунок українських дум до південнослов’янського епосу»), О. Шахматова («До питання про північні перекази про княгиню Ольгу»), О. Требіна («Матеріали до історії української мови рукописів 15 в. київських бібліотек»), М. Сумцова («Філологічна вага перекладу Потебні „Одіссеї“»), О. Грузинського («„Elegia Alexii“ Феофана Прокоповича»), В. Розова («Українська шкільна драма „Успение Богородицы“»), С. Маслова («Наука Леонтія Карповича в неділю перед Різдвом»), В. Адріанової (Адріанової-Перетц; «Київський уривок псалтиря XIV віку»), В. Анайлова («Дві замітки про „Слово о полку Ігоревім“»), Г. Сушицького («До питання про літературну школу 12 ст.»), М. Петрова («Пасхальна вірша, говорена ніби запорожцями своєму гетьманові р. 1795, по рукописному списку Києво-Печерської Лаври»), С. Гаєвського («Київські списки повісті „Александрія“»), Б. Грінченка («Пісні про Дорошенка і Сагайдачного»), І. Єрофеїва («Ще за пісню про П. Сагайдачного», «Українські думи і їх редакції»), І. Стешенка («„Енеїда“ Котляревського і Котельницького в порівнянні з іншими текстами», «Російсько-українські паралелі в творчості Т. Г. Шевченка», «Новий твір Я. Кухаренка „Харько запорізький кошовий“», «Українські шестидесятники»), М. Возняка («Епізоди культурних зносин Галицької і Російської України в 1-й половині 19 ст.»). Кн. 15 — «Збірник пам’яті Тараса Шевченка. 1814 — 1914», де, крім статей про Кобзаря, в «Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства. Признання кирило-мефодіївців» (М. Костомарова, О. Тулуба, І. Посяди, О. Маркевича, М. Гулака, О. Навроцького, Г. Андрузького, Т. Шевченка, П. Куліша, В. Білозерського).

І. Л. Бутич.


«ЗАПИСКИ О ЮЖНОЙ РУСИ» — фольклорно-істор. збірник, упорядкований і вид. 1856 — 57 у Петербурзі П. Кулішем (т. 1 — 2). Тут уперше застосовано укр. правопис, підпорядкований вимові (т. з. кулішівка). Збірник містить народознавчі матеріали та худож. твори. Упорядник не лише вмістив народознавчий матеріал, а й описав середовище та людей, від яких його одержував. Фольклорно-етногр. матеріали подано в контексті нар. побуту, понять і уявлень тієї чи тієї місцевості. У 1-му томі надр. нар. перекази, легенди, повір’я, думи і пісні (про Золоті Ворота у Києві, Б. Хмельницького, запорожців, боротьбу проти унії і татар), записані та прокоментовані в осн. П. Кулішем, розповіді про нар. кобзарів, лірників і оповідачів. У 2-му томі вміщено укр. казки, записані художником Л. Жемчужниковим, добірку укр. пісень, уперше опубл. поему «Наймичка» Т. Шевченка (без зазначення прізвища автора, з передм. П. Куліша), оповідання-ідилію «Орися» П. Куліша, передр. ст. «Про давність і самобутність південно-руського язика» І. Могильницького, записи обряду похорону, нар. пісень; істор. матеріали, зокрема розділ «Про причини взаємного озлоблення поляків і малоросіян у XVII столітті», який складається з т. з. універсалу гетьмана Я. Острянина (Остряниці), що врешті виявився підробкою, і статей про нього М. Грабовського та П. Куліша тощо. «3. о Ю. Р.» були прихильно зустрінуті Т. Шевченком (див. Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв., т. 5. К., 1963, с. 20), М. Костомаровим та ін. Іл. с. 239.

Літ.: Пыпин А. Н. История русской этнографии, т. 3. Этнография малорусская. СПБ, 1891: Маковей О. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності. Львів, 1900; Лобода А. П. О. Куліш — етнограф. «Книгарь», 1919, № 23 — 24; Петров В. Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки, т. 1. К., 1929; Бондаренко А. Над рукописом «Записок о Южной Руси». «Народна творчість та етнографія», 1969, № 4.

В. М. Івашків.


ЗАПЛАЧКИ, тужіння, плачі — 1) Жанр усної нар. поетич. творчості, пов’язаний з похоронними та ін. обрядами (див. Голосіння). Виникли в первіс. суспільстві. Найпоширенішими були похоронні та рекрутські З., переважно речитативної форми, сповнені любові до дорогої людини і ненависті до гнобителів, тяжкої солдатчини. На Україні збирання, публікація і вивчення З. починаються в 19 ст. 1898 О. Малинка вмістив в «Этнографическом обозрении» (кн. 3.) «Малорусские обряды, поверья и заплачки при похоронах». З. та ін. жанри нар. поетич. творчості публікували і вивчали С. Брайловський, В. Милорадович, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін. З. знайшли відображення в худож. л-рі («Тризна» Т. Шевченка, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського). 2) З. — частина заспіву в думах і баладах, яка є емоційно-психол. вступом до розгортання сюжету [напр.: А що ж його тепер почать? // Та звісно, не заплачку! // Утнімо пісню про ченця // Та про біляву швачку (Первомайський Л. «З глибини». К., 1956. с. 328)]. Збереглися в основному в народних похоронних обрядах.

Тв.: Свєнціцький І. Похоронні голосіння. — Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди. В кн.: Етнографічний збірник, т. 31 — 32. Львів, 1912.

Літ.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народнопоетична творчість. К., 1983.

Б. П. Кирдан.


ЗАПОЗИЧЕННЯ в літературі — одна з форм літ. зв’язків; творче використання будь-яким автором сюжетів, образів, мотивів, ідей, худож. засобів та прийомів, які вже розроблялися у творах ін. письменників, у л-рі, фольклорі та міфології ін. народів. Явише З. цілком закономірне. За словами В. Бєлінського, «всякий народ може запозичати в іншого, але він конче накладає печать власного генія на ці запозичення». Вводячи свій нац. колорит, по-новому трактуючи запозичені образи і розставляючи ідейно-худож. акценти, письменник створює ориг. твір, який при всій новизні зберігає схожість із своїм джерелом. Класич. зразком таких З. є використання вічних тем і вічних образів, що втілюють найзагальніші, типові для багатьох епох проблеми, викликають інтерес у митців кожного нового покоління, щоразу здобувають нову ідейну і худож. інтерпретацію (напр., образ Прометея в л-рі різних епох, зокрема у творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, А. Малишка). В епоху Відродження часто запозичувались образи з антич. л-р, з бібл. книг, міфології. До бібл. сюжетів та образів продовжують звертатися письменники й пізніше. Т. Шевченко, переосмислюючи їх і вдаючись до езопівської мови, підносив революц. і богоборчі ідеї («Псалми Давидові», «Царі», «Марія»). З. нерідко містить елементи стилізації, ремінісценції, аплікації, пародії, наслідування. Пошир. формою З. є переробка чужих прозових творів у драматичні (інсценізація, екранізація). М. Старицький за повістю «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя створив однойм. п’єсу. Остап Вишня на сучасному йому матеріалі написав гумореску «Ярмарок», яка перегукується з твором М. Гоголя. Як фактори літ. розвитку слід розглядати З. худож. прийомів: ліричних тем і мотивів, сюжетних ходів, образної символіки, ритмічних і строфічних конструкцій тощо. Нічого спільного із З. не мають плагіат і епігонство. Див. також Зв’язки і впливи міжлітературні, Запозичення теорія.

В. М. Лесин.


ЗАПОЗИЧЕННЯ в мові — слова, морфеми або синтаксичні конструкції, засвоєні одними мовами з інших унаслідок геогр., екон., політ., культурних зв’язків між народами. Залежно від походження серед З. виділяють грецизми, латинізми, старослов’янізми, тюркізми, германізми, галліцизми тощо. Входячи в мову, З. підпорядковуються її фонетичним, морфологічним, словотвірним та ін. законам. Чимало З. з інших мов містила вже праслов’янська мова, особливо з роман. і герм. мов, причому значна частина германізмів була романського (латинського) походження. Найдавніші слов’янські З. з герм. мов П. Шафарик відносив до 2 — 3 ст. н. е., коли спільнослов’янські племена сусідили з готами. Грецизми, засвоєні давньоруською мовою, належать до 8 — 9 ст. — періоду безпосередніх контактів східних слов’ян із Грецією та її колоніями в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (корабель, парус, левада тощо). З прийняттям у 10 ст. християнства велика кількість грецизмів прийшла в давньорус. мову через старослов’янську мову (ангел, апостол, Біблія, ікона, монах; власні імена — Андрій, Арсен, Василь, Денис, Євген, Микола, Олександр, Олена, Орина, Софія та ін.). Пізніші грецизми (бібліотека, граматика, історія, лексикон, логіка, ода, театр, хор) поряд з латинізмами (аматор, аркуш, гума, гумор, календар, термін, фальш тощо) з’явилися в укр. мові в 16 — 17 ст., коли класичні мови стали одними з осн. навч. предметів у школах України. З. старослов’янізмів східнослов’ян. мовами було нерівномірним: найбільше їх у рос. мові, значно менше в українській, зовсім мало в білоруській. У сучас. укр. літ. мові є певна кількість нейтральних старослов’янізмів (гласність, єдиний, область, учитель тощо), а більшість їх уживається як стилістич. засіб — для надання урочистого забарвлення («Благословенна ти в віках, // Як сонце наше благовісне, // Як віщий білокрилий птах, // Печаль і радість наша, пісне», М. Рильський), для соціальної характеристики персонажів («Правда, я — теє-то як його — письменний, но по благості всевишнього єсмь чоловік», І. Котляревський) або (в поєднанні з побутовою, згрубілою лексикою) для створення гумористич. і сатир. ефекту (Хотілося б зогнать оскому // На коронованих главах, // На тих помазаниках божих...», Т. Шевченко).

У 12 — 15 століттях східнослов’янськими мовами запозичено багато тюркізмів. У «Слові о полку Ігоревім» є тюркські слова (яруга, япончица, жемчугъ та ін.). Засвоєння їх відбувалося здебільшого усним шляхом. До поширених у наш час слів тюркського походження належать аркан, базар, байрак, баштан, бугай, бурдюк, гарбуз, євшан, кавун, козак, сазан, сарай та ін. Через посередництво тюркських мов до сх. слов’ян прийшло чимало арабізмів (атлас, візир, гарем, зеніт, халат) та іранізмів (бірюза, булат, гиря, караван).

Серед германізмів можна виділити давні (не дуже численні) З., що з’явилися під час контактів сх. слов’ян з германо-норман. племенами (броня, витязь, дума, князь, майстер, осел; власні імена — Аскольд, Гліб, Ігор, Олег, Ольга та ін.), а також слова з сучас. герм. мов — англ., нім., нідерл. та ін. З нім. мови, починаючи з 13 — 14 ст., а особливо в 16 — 18 ст., в укр. прийшли слова бровар, варта, фарба, цегла, борт, бухгалтер, штат, штраф, ландшафт тощо. З. з англ. мови припадають в осн. на 19 — 20 ст. (бульдозер, катер, трактор, трамвай, пудинг, джаз, сквер тощо). З романських мов З. представлені здебільшого галліцизмами (з франц. мови), що почали входити в укр. мову в 17 — 18 ст. (артилерія, інженер, квартира, міністр, асамблея, дебют, десант, шантаж), італізмами (газета, карета, баркарола, віолончель, квартет, каса, паста). В сучас. укр. мові є З. й з ін. мов — індоєвропейських, зокрема слов’янських (рос., польс. та ін.), а також (не дуже численні) з фінно-угорських, кавказьких, індіанських мов тощо. Увійшовши в мову, З. можуть виступати синонімами до питомих слів (експлуатація — визиск, парус — вітрило, пейзаж — краєвид, фон — тло), витісняти з активного вжитку укр. слово (актор — лицедій) або поступатися укр. слову, виходячи з активного вжитку (етаж — поверх). Велика кількість запозичених слів засвоєна мовою цілком, вони обросли словотворчими гніздами (барва — барвник, барвистий, барвний, барвити, забарвлення) і на сучас. етапі розвитку мови без грунтовного етимол. дослідження вже не сприймаються як чужорідні елементи, своїми семантико-стилістич. властивостями нічим не відрізняються від успадкованої укр. лексики. Виняток становлять стилістично забарвлені варваризми, екзотизми та власне іншомовні слова. Особливе місце серед З. посідають кальки. З. є одним із шляхів збагачення словникового складу мови. Див. також Інтернаціоналізми.

Літ.: Самійленко В. Чужомовні слова в українській мові. К., 1818; Їжакевич Г. П. Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу. К., 1969; Історія української мови. Лексика і фразеологія. К., 1983.

О. Д. Пономарів.


ЗАПОЗИЧЕННЯ ТЕОРІЯ, міграційна теорія, теорія «мандрівних сюжетів» — напрям у фольклористиці 19 ст. За цією теорією, подібності в сюжетах та образах фольклору різних народів пояснювалися запозиченнями, міграцією фольклорних творів з однієї країни до іншої (див. Запозичення в літературі). Початок З. т. поклав німецький філолог Т. Бенфей. 1859 він видав «Панчатантру» з коментарями, в яких доводив, що багато сюжетів і мотивів з Старод. Індії поширилося по всьому світу. Виникла З. т. на противагу міфологічній школі, значного поширення набула в 2-й половині 19 століття, у період зміцнення міжнародних культурних зв’язків. Незважаючи на певний формалізм і схематизм, спрощене розуміння культур. запозичень як переміщення в просторі й часі цілих худож. масивів, ігнорування можливості появи схожих сюжетів внаслідок дії істор.-типол. закономірностей фольклор. процесу, З. т. відіграла свого часу позитивну роль у вивченні історії, культури народів світу. Прихильниками її в Росії були В. Стасов, О. Пипін, Ф. Буслаєв, О. Веселовський, В. Міллер, М. Сперанський, С. Ольденбург та ін., на Україні — М. Драгоманов, М. Сумцов, А. Лобода та ін.

Про сучасне тлумачення «мандрівних сюжетів», а також про роль літ. впливів і зв’язків див. Порівняльно-історичний метод у літературознавстві.

Літ.: Соколов Ю. М. Русский фольклор. М., 1941; Азадовский М. К. История русской фольклористики, т. 2. М., 1963.

І. П. Березовський.


ЗАПОЛЬСЬКА (Zapolska; справж. — Корвін-Піотровська) Габрієля (30.III 1857, с. Підгайці, тепер Луцького р-ну Волин. обл. — 17.XII 1921, Львів) — польс. письменниця й актриса. Виступала на сценах Варшави, Познані, Кракова, Львова, Парижа («Вільний театр»). Автор романів «Каська Каріатида» (1887; перероблено для сцени 1896), «Перед дверима пекла» (1889), «Шматок життя» (1891), «Янка» (1895), повістей «Про це не мовиться» (1909), «Про це навіть думати не хочеться» (1914), збірок оповідань «Акварелі» (1885), «Людський звіринець» (1893), в яких викривала облудну бурж. мораль, міщанство, виступала на захист жінки. Значна драматург. спадщина З. — п’єси «Їх четверо» (1907), «Панна Малічевська», «Жінка без ганджу» (обидві — 1912) та ін. Найвідомішим твором З. є п’єса «Моральність пані Дульської» (1906) — сатира на тогочасне бурж. суспільство; йшла в театрах Києва, Львова, Хмельницького, Чернівців, Запоріжжя, Одеси, Сімферополя. Інтерес письменниці до соціалістич. ідей виявився в романі «Зашумить ліс» (1899) і п’єсі «В Гірничій Дуброві» (1899), на укр. переклад якої І. Франко написав рецензію (журн. «Літературно-науковий вістник», 1900, № 1). Окремі твори З. переклали А. Крушельницький, С. Паньківський, В. Гжицький, Г. Вігурська.

Тв.: Укр. перекл. — Каська Каріатида. Х., 1932; Моральність пані Дульської. К., 1957; Смерть Феліціана Дульського. Львів, 1958; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1958; Мораль пани Дульской. М., 1965.

Літ.: Башинджагян-Арутюнова Н. З. Габриэля Запольская. В кн.: История польской литературы, т. 2. М., 1969; Франко І. Габрієля Запольська В Гірничій Дуброві, сценічна картина в 1 акті, переклав за дозволом авторки А. Крушельницький. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981.

А. Р. Волков.


«ЗАПОРОЖЕЦЬ» — календар для народу. Видавався 1905 — 13 в Коломиї адвокатом, діячем русько-укр. радикальної партії К. Трильовським, а з 1908 — разом з громад.-культур. діячем І. Чупреем. 1-й випуск (всього — 8) мав назву «Отаман». «З.» висвітлював сусп.-політ. життя на Покутті, знайомив з історією України. Понад половину календаря відводилось л-рі. В «З.» надруковано вірші Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, Л. Глібова, О. Колесси, Б. Лепкого, Віри Лебедової (К. Малицької), О. Маковея, В. Масляка, В. Самійленка, В. Щурата, С. Яричевського та ін., повість «Тарас Бульба» М. Гоголя, оповідання «Іван Рило» Леся Мартовича, «Смертельна справа» Ю. Федьковича, «Мої і людські гріхи, а панська та попівська правда» А. Павлик, «Ей коли б мене були вчили» та «Курка» О. Туринського, пісні й вірші сел. поетів П. Думки, І. Сандуляка, М. Кузича та ін., переклад «Марсельєзи» Руже де Ліля. Вміщено біогр. статті про Т. Шевченка, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського, Л. Толстого, Б. Хмельницького. Я. Гуса, Дж. Гарібальді, А. Бебеля, М. Січинського, багато ілюстрацій художника Я. Пстрака.

П. І. Арсенич, І. О. Білинкевич.


«ЗАПОРОЖСКАЯ СТАРИНА» — фольклорні й істор.-літ. збірники, які видавав І. Срезневський 1833 — 38 в Харкові (вийшло 6 випусків) з метою відтворити історію запоріз. козацтва й укр. народу взагалі. Найвагомішими є перші два випуски, де вміщено думи й пісні про визв. війну 1648 — 54, уривки з козац. літописів, перекази, уривки з «Истории русов» тощо. Поряд з народнопоетич. творами, І. Срезневський вмістив у «З. с.» фольклор. стилізації, авторство яких не встановлено (думи «Дари Баторія», «Смерть Богданка», «Таборський похід Серп’яги»), а також уривки напівфольклор. текстів («Битва чигиринська», «Похід на поляків»). Нар. думи і пісні подані у відредагованому упорядником, а то й переробленому чи контамінованому вигляді («Втеча трьох братів із города Азова», «Отступник Тетаренко», «Подвиги Сави Чалого», «Надгробна пісня Чураю», «Гордієнко», «Мазепа»), Втручання І. Срезневського в тексти зумовлено було гол. чин. потребою вдосконалити часто малокваліфіковано записаний народнопоетичний твір. У його літ. опрацюванні дум і пісень спостерігається орнаментування народнопоетичних пам’яток характерними для романтичного стилю образами та деталями пейзажу, тенденція до посилення емоційності епічного начала, до ідеалізації епічних персонажів. «З. с.» — типове передромантичне явище. У поетич. стилізованих формах «З. с.» виявилися стильові й ідеологічні тенденції того часу. «З. с.» відіграла помітну роль в укр. л-рі, зокрема вплинула на тематику й стиль поетів-романтиків 30 — 40-х pp. 19 ст. Її матеріали широко використовували Т. Шевченко (істор. поезії «Тарасова ніч», «Іван Підкова» та ін.), П. Куліш (поема «Черниця Мар’яна»), О. Стороженко (поеми «Марко Проклятий», «Маруся Богуславка»). Іл. с. 244.

Літ.: Харківська школа романтиків, т. 1. Х., 1930; Кирдан Б. Собиратели народной поэзии. Из истории украинской фольклористики XIX в. М., 1974.

М. С. Грицюта.


ЗАПОРОЖЧЕНКО Іван Данилович (24.II 1872, х. Озруби, тепер у складі с. Артюхівки Роменського р-ну Сум. обл. — 11.III 1932, х. Олава, тепер у складі с. Ярмолинців тих же р-ну та області) — укр. рад. нар. поет-кобзар. У 6-річному віці осліп. Уже дорослим навчився грати на бандурі. Перед революцією 1905 — 07 встановив зв’язок з Сум. орг-цією РСДРП, розносив по селах листівки, прокламації, під час громадян. війни був партизаном. У його репертуарі були укр. нар. історичні, побутові, гумористичні пісні («Морозенко». «Ой наступала та чорна хмара», «Хома та Ярема» тощо) і власні твори, якими З. відгукувався на найважливіші події («Революція 1905», «Виряджала мати синів», «Бідний солдат», «1917 рік», «Війна на Олаві», «Пісня комсомольців» та ін.). Усього від З. записано бл. 60 пісень, деякі з них стали народними.

Літ.: Нудьга Г Іван Запорожченко. «Народна творчість», 1940, № 5.

Г. А. Нудьга.


ЗАПОТОЦЬКИЙ (Zápotocký) Антонін (19.XII 1884, м. Заколані, побл. Кладно — 13.XI 1957, Прага) — чес. письменник, держ. і політ. діяч, президент Чехословаччини (1953 — 57). Делегат II (Москва, 1920; зустрічався з В. І. Леніним), VI, VII конгресів Комінтерну. Один із засновників КПЧ (1921). Закінчив 1902 архітект.будів. уч-ще в м. Мелнік. В роки нім.-фашист. окупації вів підпільну роботу, перебував у фашистських в’язницях і концтаборах. Написав цикл автобіогр. в основі романів-хронік з історії чеського робітничого руху від соціалдемокр. організацій 2-ї пол. 19 ст. до заснування КПЧ: «Стануть нові бійці» (1948), «Бурхливий 1905 рік» (1949), «Червона заграва над Кладно» (1951) і «Світанок» (1956). У творах З. органічно поєднується достовірний істор. матеріал і нар. оповідна традиція з її яскравим гумористич. забарвленням. Окремі твори З. переклали І. Луць, І. Сварник, Б. Данек.

Тв.: Укр. перекл. — Червона заграва над Кладно. К., 1968; Світанок. К., 1984; Рос. перекл. —Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1959.

В. І. Шевчук.


ЗАРЕВИЧ Федір Іванович (псевд. і крипт. — Юрко Ворона, Федько Клепайло, Ф. Чорногір, В., В. Ю., З., Ю. В. та ін.; 30. IX 1835, с. Славське, тепер смт Сколівського р-ну Львів. обл. — 13.I 1879, м. Сколе, тепер Львів. обл.) — укр. письменник і журналіст. Нар. у сім’ї священика. Навчався у гімназіях Станіслава (тепер Івано-Франківськ) та Самбора. Працював дрібним службовцем. У 60-х pp. 19 ст. — активний діяч «народовського» руху (див. «Народовці»). В 1862 — 63 редагував журн. «Вечерниці», 1867 — газ. «Русь». Перші вірші — «Руський борець» та «Пересторога другу» опубл. 1860 в альм. «Зоря галицкая яко альбум на год 1860». Друкувався у журналах «Вечерниці», «Русалка», «Правда», газ. «Русь». Кращі прозові твори — реаліст. повість із сусп. життя Галичини 30 — 40-х pp. 19 ст. «Хлопська дитина» (1862; про зрушення у політ. свідомості інтелігенції після революції 1848) та романтично-психол. оповідання «Вітренниця» (1868). Автор оповідань на соціально-побутові теми («Чудний цвіт», «Родина», «У страха очі великі», «Дві сестри», «Німа», «Син опришка»), повісті «Хто не любив», істор. драми «Бондарівна» (1872), публіцист. статей. На творчості З. відчутно позначився вплив сентименталізму та романтизму.

Тв.: Твори, т. 1. Хлопська дитина, Львів, 1901.

Літ.: Ревакович Т. Споминки про Федора Заревича. «Правда», 1889, № 2.

М. І. Юрійчук.


ЗАРЕМБА Володимир Іванович (4.VII 1941, с. Новожуків, тепер с. Іскра Ровен. р-ну Ровен. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1964 Львів. ун-т. Працює в пресі. Друкується з 1968. Твори З. присвячені забутим сторінкам історії, діячам культури минулого: повісті «Іван Манжура» (1972), «Василь Корнієнко» (1979; про траг. долю першого ілюстратора «Енеїди» 1. Котляревського), «Скарб Дикого Степу» (1984; про укр. вченого-краєзнавця 0. Поля). Життя і творчість художника М. Глущенка відтворив у повісті «Подарована краса» (1990).

Літ.: Сохацька Є. Збирач народних перлин. «Літературна Україна», 1972, 12 травня; Неділько О. Книжка про Івана Манжуру. «Народна творчість та етнографія», 1973, № 1.

С. Я. Левенець.


ЗАРЕЦЬКИЙ Михась [справж. — Касянков Михайло Юхимович; 20.XI (3.XII) 1901, с. Високий Городець, тепер Толочинського р-ну Вітеб. обл. — 13.VI 1941] — білорус. рад. письменник. Член КПРС. Навчався 1916 — 17 в Могильов, духовній семінарії (покинув, коли почалася Жовтн. революція). Представник романтич. напряму в білорус. рад. прозі 20 — 30-х pp. Писав про революцію, громадян. війну, соціальні перетворення в Білорусії: збірки оповідань «У вирі життя», «Співала весна» (обидві — 1925), «Під сонцем» (1926), «На залізниці» (1928) та ін. Автор п’єс «Вихор на болоті» (1928), «Симон Коризна» (1935), «Ная» (1936), нарисів. Роман «Стежки-доріжки» (1927) — про шляхи інтелігенції в революцію, «Перевесло» (1932) — один з перших у білорус. л-рі романів про колективізацію. У складі делегації білорус. літераторів 1928 відвідав Харків, виступав на літ. вечорах. Окремі твори З. переклали М. Биковець, Л. Кардиналовська. Незаконно репресований 1936. Реабілітований посмертно.

Тв.: Укр. перекл. — Стежки-доріжки. X, — К., 1930; Рос. перекл. — Стежки-дорожки. Минск, 1971; Вязьмо. Л., 1978; Начало счастья. Минск, 1980.

Літ.: Воронич Л. Стежки-доріжки (З приводу роману М. Зарецького). «Червоний шлях», 1928, № 5 — 6.

Б. Й. Чайковський.


ЗАРИЦЬКИЙ Олексій Олександрович [9 (22).III 1911, с. Хотимськ, тепер смт Могильов. обл. — 29.Х 1987, Мінськ] — білорус. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1946. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1936 Моск. ін-т іноз. мов. Автор збірок поезій «Епічні фрагменти» (1932), «Дніпровська луна» (1946), «Орлина криниця» (1947), «Розмова з серцем» (1961), «Біля вечірнього вогнища» (1979), «Тривожна гостя» (1986), поем «Повість про золоте дно» (1954), «Повернення на Землю» (1964) та ін. Видав зб. оповідань «Вересовий мед» (1965, рос. мовою), кн. спогадів, крит. статей і нарисів «За словом-дарунком» (1985). Перекладав твори вірм., лит., казах., угор., польс., франц. та ін. поетів. У його перекл. опубл. окремі поезії І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, С. Олійника, В. Лучука та ін. Вибрані переклади ввійшли до зб. «У світ за піснями» (1978). У нарисах «В рідних братів» та «І все його я ще боржник» З. розповів про свою дружбу з українськими поетами, зокрема з П. Тичиною. Вірші «Зарічанці», «Чому шумить тиша» («Під Одесою...»), «У Павла Тичини», «Як ходили ваші хлопці з Ковпаком», «Коло Видубицького монастиря», «Богдан Хмельницький» присвячені Україні, її видатним людям, дружбі білорус. та укр. народів. Окремі вірші З. переклали М. Бажан, Р. Лубківський, В. Лучук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — Почему шумит тишина. М., 1968; Встреча с осенью. М., 1975: Стихотворения. М., 1986.

Літ.: Ющенко О. Дарунок білоруського друга (Олексій Зарицький). В кн.: Ющенко О. В пам’яті моїй. К., 1986.

О. Я. Ющенко.


ЗАРОБІТЧАНСЬКІ ПІСНІ — цикл соціально-побутових пісень про наймитство, бурлакування, строкарство, еміграцію з України. Найдавніші з них виникли в середовищі зубожілих чумаків і козаків, зайнятих на відхожих промислах. На створення й поширення З. п. вплинули розвиток капіталістичних відносин, пролетаризація селянства, його тяжка праця на мануфактурах, цукроварнях, шахтах тощо. Найхарактерніші зразки З. п. — «Ой чумаче, бурлаче», «Гей, гей, а хто лиха не знає», «Горе мені на чужині», «Вчора була суботонька», «Хто не служив, братці, в багатира», «Як у строк же я пішла», «Ой Канадо, Канадочко» тощо. З. п. знаменували поворот у розвитку фольклору, інтеграцію тематики й стилю сільс, та міської пісні, були попередниками робітничих пісень.

Теми заробіт. пісень використовували Т. Шевченко (поема «Наймичка»), І. Франко (поема «Наймит»), І. Нечуй-Левицький (повість «Бурлачка»), В. Стефаник (новела «Камінний хрест»), А. Головко (роман «Мати») та ін. Див. також Бурлацькі пісні, Чумацькі пісні.

Вид.: Рудченко И. Я. Чумацкие народные песни. К., 1874; Наймитські та заробітчанські пісні. К., 1975.

Літ.: Васильєв М. К. К вопросу о новых мотивах в малорусской народной поэзии. «Этнографическое обозрение», 1897, т. 33, № 2; Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності. «Записки Наукового товариства імені Шевченка». 1902 — 03, т. 50, 53; Білецька В. Наймитські пісні. «Етнографічний вісник», 1929, кн. 8.

С. Й. Грица.


ЗАРУБА Анатолій Леонідович (19.I 1936, м. Маріуполь) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1974. Закінчив 1975 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Автор зб. віршів «Отчі краї» (1974), оповідань і повістей (збірки «Живіть осяйно», 1975; «Серпень в отчому домі», 1981; «Терпкий запах шавлії», 1984; «Заповітне вікно», 1986). Твори З. присвячені металургам та сільським трудівникам.

Літ.: Рогожкин А. «Обыкновенные люди» Анатолия Зарубы. «Донбас», 1985, № 4.

М В. Ночовний.


«ЗАРУБІЖНА НОВЕЛА» — серійне видання. Здійснене вид-вом «Дніпро» у 1968 — 86 (47 випусків). Випущено твори Е. Хемінгуея («Сніги Кіліманджаро»), А. Сент-Екзюпері («Планета людей»), Г. Белля («Біла ворона»), Г. Лоусона («Тут місце не для жінок»), В. Фолкнера («Червоне листя»), Т. Гарді («Новели»), А. Несіна («Листи померлого віслюка»), М. Андерсена-Нексе («Пасажири вільних місць»), а також Р. Акутагави, І. Андрича, Я. Івашкевича, Лао Ше, М. Ларні, й. Радічкова, Дж. К. Оутс, Пу Сунліна, Х. Кортасара та ін. Майже всі книжки перекладені укр. мовою вперше, деякі — вперше в СРСР (макед. новела, окремі твори Е. Вітторіні, Ф. О’Коннора та ін.). Видано кілька колект. збірників (кит. новела 10 — 13 ст., сучас. новела Норвегії, ФРН, Індії, В’єтнаму, Данії, Ірландії, Іспанії). Серед перекладачів — Є. Горева, І. Дзюб, Р. Доценко, Є. Концевич, А. Лисенко, В. Митрофанов, А. Перепадя, Є. Попович, О. Сенюк, І. Чирко. Автори передмов — І. Драч, Д. Затонський, К. Шахова, Д. Наливайко та ін.

Р. І. Доценко.


«ЗАРУБІЖНА ПРОЗА XX СТОЛІТТЯ» — серія вид-ва «Дніпро». Виходить з 1988. Передбачено видати понад 300 кращих творів зарубіж. л-ри. Серед випущених уже повістей і романів — «Місяць і мідяки», «На жалі бритви» В. С. Моема, «Пастка на дурнів» Дж. Хеллера (Геллера), «Зелений дім» М. Варгаса Льоси (Льйоси), «Сестри Матерассі» А. Палзццескі, «Жінка в пісках», «Чуже обличчя» і «Спалена карта» К. Абе, «Маріамна» П. Лагерквіста. Перекладачі — І. Дзюб, О. Жомнір, М. Мещеряк, Ю. Покальчук, В. Шовкун, О Сешок та ін. Автори передмов — Д. Затонський, К. Шахова, Т. Денисова, В. Вєдіна, О. Звєрєв, М. Федоренко та ін. відомі літературознавці.

В. Г. Пугач.


«ЗАРУБІЖНА САТИРА І ГУМОР» — серія худож. творів, випущена вид-вом «Дніпро» 1969 — 86 (21 книжка). Перша на Україні спроба систематизованого видання найвизначніших, переважно класичних зразків світової сатири й гумору. У серії — повісті «По сірники» та «Воскреслий із мертвих» М. Лассіли (1969), романи «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» К. Воннегута (1976), «Тартарен Тарасконський» А. Доде (1986) та ін. Вперше видано укр. мовою окремі твори С. Бранта, К. Варналіса, Е. Т. А. Гофмана, А. Р. Лесажа, Н. Сосекі та ін. Серед перекладачів — І. Дзюб, Ю. Лісняк, Є. Попович, С. Сакидон, Ф. Скляр. Автори передмов, біогр. довідок та приміток — В. Пащенко, С. Панько, І. Ющук, Н. Веселовська та ін.

Р. І. Доценко.


ЗАРУДНИЙ Микола Якович (20.VIII 1921, с. Оріховець, тепер Сквирського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. драматург. Член КПРС з 1948. Закінчив 1942 Казах. ун-т (Алма-Ата). Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у пресі, 1961 — 63 — гол. ред. Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. Друкується з 1944. У ранніх, значною мірою наслідувальних п’єсах «Весна» (1949), «На крутих берегах» (1955), «Якщо ти любиш» (1959), «Сашко вибирає дорогу» (1960), «Фабрикант», «Антеї» (обидві — 1961), а також у повісті «Мої земляки» (1950), зб. оповідань «Світло» (1961) З. переважно висвітлює соціально-побутові сторінки життя. Створив кілька романіч («На білому світі», 1967; «Уран», 1970; «Плея», 1973), в яких порушує моральні та екол. проблеми сьогоднішнього укр. села.

Письменник віддає перевагу драмі, досягаючи в ній дедалі більшої сценічної виразності. Це — драм. трилогія «Ніч і полум’я» (1958), «Сині роси» (1968), «Вірність» (1969, присвячена боротьбі укр. народу за владу Рад), п’єси «Марина» (1964), «За Сибіром сонце сходить» (1980, на істор. тему), трагедії «Тил» (1977; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1978, про воєнне лихоліття). У драмах і комедіях «Чужий дім» (1960), «Ну й дітки ж...», «Острів твоєї мрії» (обидві — 1963), «Фортуна» (1964), «На сьомому небі» (1967), «Рим, 17, до запитання» (1969), «Пробачте, ми без гриму» (1971), «Пора жовтого листя» (1972), «І відлетимо з вітрами» (1976), «Обочина» (1982) ідеться про морально-етичні аспекти буття сучас. людини. В творчості З. домінує тема села. Антоном Кряжем у п’єсі «Веселка» (1958) драматург почав своєрідне дослідження образу голови колгоспу, що опиняється в конфліктних ситуаціях. Послідовно, з повагою до свого героя і розумінням складності його діяльності З. художньо осмислює цей образ у драмах «Дороги, які ми вибираємо» (1971,), «Таке довге-довге літо» (1974), «Під високими зорями» (1976), «Регіон» (1984), «Бронзова фаза» (1986), «Пором» (1987). Водночас відображає процеси, що відбуваються в суспільстві, створює неоднозначні й суперечливі людські характери. Творам З. властиве реалістичне насичення конкретикою сучас. дійсності, природний гумор і комізм ситуацій поєднуються в них з загостреним драматизмом характерів. П’єси З. ставились у театрах України, Москви, Ленінграда, союзних республік, за рубежем. Окремі твори перекладено рос., болг., польс., чес., угор., нім., кит. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1981 — 82; Рос. перекл. — Остров твоей мечты. М., 1966; На седьмом небе. М., 1970; Синие росы. М., 1973; Уран. М., 1974; Гилея. М., 1976; На белом свете. — Уран. М., 1987.

Літ.: Кисельов й. Микола Зарудний. В кн.: Письменники Радянської України, в. 10. К., 1981; Шлапак Д. З любов’ю до сучасника. К., 1981.

Д. Т. Вакуленко.


ЗАРУЦЬКИЙ Афанасій Олексійович (2-а пол. 17 ст., м. Глухів, тепер Сум. обл. — 1720, за ін. даними 1723, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл.) — укр. письменник. Походив з сім’ї священика. Освіту здобув, ймовірно, в Києво-Могилянській колегії та за кордоном. 1688 був священиком у Ніжині, 1694 — протопопом у Новгороді-Сіверському. Його проповіді в Глухові 1708 слухав Петро I. Перший віршований твір З. — панегірик «Мисленний рай» (1688). Про нього схвально відгукнувся Лазар Баранович. Автор великої богосл. праці «ХлЂб ангельський, на крестном жертовницЂ ізпеченний» (1717, дійшов до нас у рукопису), у якій тлумачиться Євангеліє від Іоанна. Особливість її — у дедикаціях (присвятах), малюнках та віршах.

Літ.: Левицкий О. Афанасий Заруцкий, малорусский панегирист конца XVII и начала XVIII ст. «Киевская старина», 1896, т. 52, март; Маркевич А. К биографии Афанасия Заруцкого. «Киевская старина», 1896, т. 53, апрель.

М. М. Сулима.


«ЗАРЯ» — щоденна політ. і літ. газета. Виходила 1880 — 86 в Києві рос. мовою. Засн. за участю членів місц. «Південноросійського робітничого союзу», у висвітленні соціально-політ. питань орієнтувалася на просвіт. крило «Отечественных записок». Однією з перших піддала критиці народницьку ідеологію. Вимагала скасування Енського акта 1876, виступала за вільний розвиток укр. мови й л-ри, театру, журналістики. «З.» пропагувала творчість О. Пушкіна, І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, Г. Успенського, Т. Шевченка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, літ.-крит. спадщину «Современника», критикувала консервативні ідеї збірки «Хуторна поезія» та книжки «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» П. Куліша. Опублікувала осн. положення «Листа до редакції „Отечественных записок“» А. Маркса, переклади окр. творів Е. Золя, Г. Сенкевича, Е. Ожешко, Ш. Бодлера. У «З.» співробітничали М. Старицький, С. Надсон, С. Бердяєв, М. Мурашко, М. Врубель та ін. Газета була заборонена владою за «шкідливий» напрям.

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. А. Довгич.


ЗАРЯН Наїрі [справж. — Єгіазарян Айастан Єгіазарович; 31.XII 1900 (13.I 1901), с. Хараконіс Ванського вілайєту, Туреччина — 11.VII 1969, Єреван] — вірм. рад. письменник. Член КПРС з 1930. Закінчив 1927 Єреван. ун-т. Поеми «Грануш» (1925), «У листопадові дні» (1926), «Будівельники» (1927), «Рушанська скеля» (1930), «Сако Мікінян» (1933), зб. публіцистич. поезії «Відродження» (1937), роман «Ацаван» (ч. 1 — 2, 1937 — 47) присвячені громадян. війні та соціалістич. перетворенням у республіці. У збірках віршів і поем «Бойовий клич» (1941), «Помста» (1942), «Слухайте, віки» (1943) показав героїзм рад. народу у Великій Вітчизн. війні. Життя повоєнного села відтворив у п’єсах «Сад біля хати» (1947), «Біля джерела» (1950), «Дослідне поле» (1952). Роман «Пан Петрос та його міністри» (1958) — про події у Вірменії 1918 — 19 під час владарювання дашнацької партії. Видав зб. лірич. віршів «Чекаю на тебе» (1968). Вершиною творчості З. є трагедія «Ара Прекрасний» (1946), написана в традиціях вірм. історіографії та антич. класики. Переказав прозою епос «Давид Сасунський» (1966). Україні присв. поезії «Київ наш», «Поздоровлення українським письменникам», «Лист Максимові Рильському», «Товаришам, що полягли в боях», ряд статей («Володар у царстві духу» і «Український Прометей» — про Т. Шевченка). Переклав «Заповіт» Т. Шевченка, деякі поезії П. Тичини, М. Рильського. Окремі твори З. опубл. укр. мовою в перекладах П. Тичини, В. Кочевського, О. Новицького, М. Артеменка та В. Маміконяна.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952; Ацаван. К., 1958; [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. Антологія. К., 1980; Рос. перекл. — Стихи. М., 1963; Ацаван. М., 1965.

Літ.: Даронян С. Наири Зарьян. М., 1978.

С. Г. Амірян.


ЗАСЕНКО Олексій (Олекса) Єлисейович [21.IX (4.Х) 1907, с. Любарці, тепер Бориспільського р-ну Київ. обл.] — укр. рад. літературознавець, критик, письменник, перекладач, доктор філол. наук з 1963, професор з 1965. Член КПРС з 1942. Закінчив 1934 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1935 працював у Наркомосі УРСР, був викладачем Запоріз. та Київ. пед. ін-тів, директором, гол. ред. вид-ва «Радянський письменник»; у 1947 — 50 — зав. відділом Держлітвидаву УРСР, 1950 — 73 — заст. директора, зав. відділом Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджує історію укр. л-ри 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., зокрема проблеми розвитку реалізму, течії і напрями, взаємозв’язки з рос. та ін. літературами. Автор книжок про життя і творчість ряду укр. письменників: «Марко Вовчок і зарубіжні літератури» (1958), «Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури» (1964), «Осип Маковей» (1968), «Марко Черемшина» (1974), передмов до багатьох видань класиків укр. л-ри, статей про І. Франка, М. Павлика, Т. Бордуляка, Г. Хоткевича, В. Стефаника, О. Олеся, Н. Кобринську, Є. Ярошинську, нарисів-есе про А. Головка, О. Довженка, В. Сосюру, М. Рильського, С. Скляренка, М. Терещенка, О. Білецького, Л. Смілянського та ін. Опублікував зб. «Літературно-критичні статті і нариси» (1962), книгу роздумів і спогадів «Дорогі мої сучасники» (1983). Один з авторів «Історії української літератури» у 2 томах (1954 — 57), «Історії української літератури» у 8 томах (1967 — 71). Упорядник видань творів Марка Черемшини, О. Маковея, Т. Бордуляка та ін. Написав лірич. новелу «Дорога в життя» (1936), сатир. поему «Гряде розплата» (1943), кілька циклів віршів. Перекл. ряд творів К. Рилєєва, В. Раєвського, М. Лермонтова, І. Крилова, М. Некрасова, А. Ісаакяна, К. Хетагурова, Я. Райніса, І. Базова, Я. Неруди та ін. За розробку наук. принципів, упорядкування, підготовку текстів Зібрання творів І. Франка у 50 томах та коментарі удостоєний Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988). Портрет с. 245.

Літ.: Погребенник Ф. Олексі Засенку — 80. «Літературна Україна», 1987, 7 жовтня.

Ф. П. Погребенник.


ЗАСЕНКО Петро Петрович (22.V 1936, с. Любарці, тепер Бориспіл. р-ну Київ. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1982. Закінчив 1959 Київ. ун-т. Працював у вид-вах «Молодь», «Музична Україна», «Веселка», з 1982 — зав. відділом журн. «Київ». Друкується з 1955. Вже в перших збірках «Зірниця» (1962) і «На ярмарку вітрів» (1965) виявив прагнення до синтезу художності й публіцистичності. Визначальною в творчості З. стала зб. «Князівство трав» (1969), кращі вірші якої є лірико-філос. роздумами про місце людини в житті, сутність творчості й праці, невмирущість істор. традицій народу і неминущість загальнолюдських цінностей. Автор нарису «Троянди Паміру» (1967). У перекладі З. вийшли збірки віршів: з узб. мови — «Кишеня горіхів» М. Агзама (1973), з молд. — «Лічилочки» Г. Вієру (1976), з вірм. — «Пісні відваги і любові» Г. Акопяна (1977, разом з В. Кочевським), з авар. — «Родинне вогнище» Р. Гамзатова (1978, разом з Д. Павличком), з білорус. — «Савось-бешкетник» Якуба Коласа (1981), а також добірки віршів О. Пушкіна, С. Єсеніна, Я. Смєлякова, В. Федорова, Є. Єзтушенка, С. Вікулова, Максима Танка, Г. Буравкіна, С. Капутікян, Г. Еміна, А. Малдоніса та ін. Деякі твори З. перекладено рос., білорус., груз., вірм., казах., лит., молд., болг., польс., сербохорв., араб. мовами.

Тв.: Косовиця. К., 1986.

Літ.: Ткаченко Р. Заручини з піснею. «Літературна Україна», 1963, 10 травня; Мордань В. Дієслово! «Ранок», 1966, № 2; Горлач Л. Вітру вітровіння. «Вітчизна», 1966, № 5; Ясиновський В. Уміймо дивуватися. «Сільські вісті», 1986, 13 серпня.

О. Г. Астаф’єв.


«ЗАСІВ» — ілюстрована газета, видавалася 1911 — 12 в Києві щотижня. Вийшло 65 номерів. Редактори-видавці — В. Товстоніс та О. Степаненко. Газета відіграла певну роль у загальнонар. виступах проти самодержавства, вміщувала інформацію з cycn.-політ. і культур. життя. Значне місце в «З.» займала худож. л-ра і літ.-мист. хроніка. З поезіями і статтями виступали Х. О. Алчевська, Ю. Будяк, М. Вороний, М. Кононенко, М. Жук, О. Олесь, М. Рильський, В. Тарноградський, Г. Чупринка та ін. Друкувалися вірші Т. Шевченка, С. Руданського, П. Грабовського. Опубл. оповідання «Вавілон», «Лиска» і «Хрестик» Г. Коваленка, «Смуток діда Максима» Я. Мамонтова, «Без обіду», «Баба Мокрина» Наталки Романович (Романович-Ткаченко), «Щоб з його було?» А. Тесленка, «Незнарошне» Л. Толстого, «Як умер старий батько» С. Черкасенка, уривок з повісті «Наймичка» Т. Шевченка та ін. «З.» сприяв розгортанню благодійницького руху по увічненню пам’яті діячів культури на кошти громадськості, постійно інформував про їх надходження на спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Києві, Т. Зіньківському — в Бердянську. Надр. матеріали про відкриття пам’ятника М. Гоголю у с Великих Сорочинцях та вшанування на Україні пам’яті І. Котляревського, М. Костомарова, П. Житецького, Б. Грінченка, М. Кропивницького, М. Аркаса, Ганни Барвінок, С. Руданського, А. Тесленка, М. Шашкевича та ін. У «З.» вміщувалися ілюстрації художників О. Сластіона, І. Бурячка.

Літ.: Історія української літератури, т. 5. К., 1968.

В. В. Яременко.


ЗАСЛАВСЬКИЙ Давид Йосипович [1 (13).I 1880, Київ — 28.III 1965, Москва] — рос. рад. публіцист. Член КПРС з 1934. Закінчив 1910 Київ. ун-т. Учасник революц. руху з 1903. 1917 співробітничав у петерб. газ. «День», меншовицькій «Рабочей газете». З 1924 друкував фейлетони на внутр. і міжнар. теми (з 1928 — у «Правде»), Автор публіцистич. та істор.-біогр. книг «Г. В. Плеханов» (1923), «Лассаль», «Желябов» (обидві — 1925), «Салтиков-Щедрін» (1939), «Ф. М. Достоєвський» (1956) та ін. Написав передмову до вибраних творів Т. Шевченка (1939). Опублікував крит.-біогр. розвідку «М. П. Драгоманов» (1924); у наступному її виданні (1935) припустився грубих перекручень, які частково були виправлені у виданні 1964. З. належать кн. нарисів «Чи тиха українська ніч? По селах нової України» (1931), докум. нарис «Прокурора образили» (1945) тощо.

Тв.: День за днем. Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1960; Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність. К., 1964 [у співавт.]; Винтик с рассуждением. Фельетоны. Памфлеты. М., 1977.

Літ.: Чаплыгин Ю. Д. Заславский. В кн.: Заславский Д. И День за днем. Избранные произведения, т. 1. М., 1960.

Л. І. Левандовський.


ЗАСЛАВСЬКИЙ Ісай Якович (15.V 1915, Київ) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1981. Член КПРС з 1946. Закінчив 1937 Київ. ун-т. Досліджує рос. поезію 1-ї пол. 19 ст., історію рос.-укр. літ. взаємозв’язків та худож. перекладу на Україні. Автор праць: «Рилєєв і російсько-українські літературні взаємини» (1958), «М. Ю. Лермонтов і сучасність» (1963), «Самуїл Маршак» (1966), «Поема про мужність і громадянський обов’язок (Поема М. Ю. Лермонтова „Утікач“)» (1967), «Поетична спадщина М. Ю. Лермонтова в українських перекладах» (1973), «М. Ю. Лермонтов і українська поезія» (1977), «Пушкін і Україна» (1982), «М. Ю. Лермонтов і Україна» (1989).

Літ.: Павлюк М. М. [Рец. на кн.: Заславский И. Я. Поэтическое наследие М. Ю. Лермонтова в украинских переводах. К., 1973]. «Радянське літературознавство», 1974, № 10; Кирилюк З. В. Пушкін і Україна. «Радянське літературознавство», 1983, № 9; Сидоренко Г. Пушкин и Украина. «Радуга». 1984. № 2; Любацкая Г. [Рец. на кн.: Заславский И. Я. Пушкин и Украина. К., 1982]. «Звезда», 1985, № 1.

М. М. Павлюк.


ЗАСЛАВСЬКИЙ Ріталій Зіновійович (4.III 1928, Київ) — рос. рад. поет, перекладач. Закінчив 1962 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Автор збірок «Доторкання» (1970), «Кресало» (1974), «Час» (1978), «Мій дім» (1983), «Роковини» (1984), «Вдих і видих» (1987), «Прокинусь травою» (1989). Наскрізні мотиви лірики З. — любов до природи, світ дитинства, духовне багатство людини. Пише також для дітей (книги віршів «Корольок та зима», 1968; «Мій вересень», 1969; «Малюнок на камені», 1972; «Розклеювач афіш», 1974; «Нічне таксі», 1977; «Пролітали гуси», 1979, за мотивами нар. поезії; «Маринка і малинка», 1982; «Топала Тополя в Мелітополь», 1988, та ін.). Перекладає з л-р народів СРСР та світу, в т. ч. з української. Уклав першу антологію укр. дит. поезії «Где ты, барвинок, рос, вырастал» (1975, 2-е вид. — 1987, у власному перекладі), до якої ввійшли дит. класика від О. Духновича і Т. Шевченка до П. Тичини, В. Сосюри, Л. Первомайського, зразки укр. дит. фольклору. Окремі вірші З. переклали З. Гончарук, Д. Павличко, С. Реп’ях, Г. Усач, А. Бортняк, Н. Забіла, М. Пригара та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Дніпро». 1976 № 11; [Вірші]. «Ранок», 1983, № 9.

Літ.: Лемешева Л. И все, что не видел. увижу. «Радуга», 1975, № 2; Костенко Н. Путь к зрелости. «Радуга». 1986. № 1; Слабошпицький М. Зрілість. Штрихи до портрета Ріталія Заславського. В кн.: Література. Діти. Час, в. 11. К., 1986; Слабошпицький М. Ріталію Заславському — 60. «Літературна Україна», 1988. 10 березня.

Н. Р. Мазепа.


ЗАСПІВ — традиційний вступ, яким починаються думи, билини, істор. пісні та деякі літ. твори. На відміну від зачину, він менше пов’язаний з оповіддю у творі, але, як правило, вказує на час і місце дії:

У річки Самарки.

У криниці Салтанки.

Там усі поля самарські пожарами погоріли,

Тільки не горіло два терни дрібненьких,

Два байраки зелененьких...

(Дума «Три брати самарські»).

З. іноді починаються поеми (напр., «Прометей» А. Малишка). Призначення З. — заволодіти увагою слухача, підготувати його до сприйняття наступної розповіді. У переносному значенні З. — будь-який початок. Так, «Червоним заспівом» назвав першу книгу своїх віршів В. Чумак.

В. М. Лесин.


ЗАТИРКЕВИЧ Іван Олександрович [11 (23).III 1829, с. Болотниця, тепер Талалаївського р-ну Черніг. обл. — 13 (26).VII 1902, там же] — укр. письменник. Навчався 1844 — 51 на юрид. відділі Ніжин, ліцею. Був військовослужбовцем, брав участь у Крим. війні 1853 — 56 (зокрема в обороні Севастополя 1855), вийшов у відставку полковником. Один з організаторів урочистої зустрічі 3 травня 1861 в Орлі траурної процесії під час перевезення тіла Т. Шевченка на Україну. Перший датований вірш «Злодій» (1844) написаний у дусі байок Є. Гребінки. Автор віршованих обробок нар. легенд, переказів, анекдотів («Собача доля», «Дід і онук», «Чуже лихо» та ін.), прозових оповідань побут.-гумористичного характеру («Зозуля», «Хтодонт») і низки лірич. поезій рос. мовою («Просьба», «Дума», «Тогда он беден был», «Заветный сад», «Весенняя ночь», «Бастионный романс») — усі не опубл. Вірш «Калюжа», надр. в журн. «Основа» (1861, квітень), часто декламував М. Кропивницький. Творчість З. позначена впливом фольклору, етногр. колоритом, знанням нар. побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. Збережена літературна спадщина З. подана в додатку до ст. «Оден з Ніжинців» М. Грушевського (1912).

Літ.: Грушевський М. Оден з Ніжинців. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1912, т. 109.

Р. Ф. Кирчів.


ЗАТЛОУКАЛ (Zatloukal) Ярослав (6.III 1905, м. Опава — 23.IX 1958, Брно) — чес. поет, критик. Закінчив 1929 ун-т у Брно. В 1931 — 39 вчителював у Братиславі і на Закарпатті. 1935 очолив «Клуб приятелів Підкарпатської Русі», 1936 підготував і видав зб. «Підкарпатська Русь», у програм. статті якого критикував уряд бурж. Чехословаччини за неувагу до розвитку мистецтва і літератури Закарпаття. В 1936 — 38 редагував журн. «Podkarpatoruská revue» («Підкарпаторуський огляд»), в якому порушувалися проблеми політ., екон. та культур. розвитку закарп. українців. Крім публіцистич. статей, тут друкувалися переклади творів укр. письменників Закарпаття (В. Гренджі-Донського та ін.). У ст. «Розвиток підкарпаторуської культури», опубл. в альм. «Kultura doby» («Культура доби», 1937 — 39, в. 2), подав огляд творчості укр. письменників Закарпаття. У віршах зображував представників трудових верств Закарпаття 30-х pp. — бокорашів, опришків, солекопів, а також життя знедолених дітей, жебраків (збірки «Вітер з полонин», 1936; «Зраджена земля», 1938). До зб. «Зміни» (1939) увійшов цикл «Хрест і кулак», в якому прозвучала віра в краще майбутнє закарп. українців. Поетизація природи, любов до жінки — мотиви збірок «Осіння яса», «Обличчя в серпанку тиші» (обидві — 1936), «Морава» (1940) та ін. Автобіографічний характер має зб. «Тавро ув’язнення» (1945), що відтворює тяжкі роки нім.-фашист. окупації країни. Зб. «Велике повернення» (1945) сповнена пафосом визволення від фашист. окупації. Останній твір поета — лібретто до опери «Верховина» З. Блажека (1956), в основі якого написана З. в передвоєнні роки «Балада про Каноржа». З. — автор тексту кантати «Печаль карпатської землі» Е. Сухоня (1956). Окр. твори З. перекл. П. Скунць.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. В кв.: Вітер з полонин, Ужгород, 1986.

Л. Бабота.


ЗАТОНСЬКИЙ Дмитро Володимирович (2.VII 1922, Одеса) — укр. рад. літературознавець, критик, академік АН УРСР з 1990. Член КПРС з 1944. Син рад., партійного і держ. діяча В. П. Затонського. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Київ. ун-т, 1956 — 61 викладав у ньому. З 1962 (з перервою) працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (у 1962 — 74 та з 1986 — зав. відділом). У 1974 — 75 був зав. відділом Ін-ту світової л-ри ім. О. М. Горького АН СРСР (Москва). З 1967 — член Міжнар. асоціації літ. критиків, 1976 — 78 — віце-президент Міжнар. асоціації порівняльного літературознавства, з 1974 — член правління т-ва Гете у м. Веймарі. Вивчає проблеми історії і теорії світового роману, розвитку зарубіж. л-р 20 ст., взаємодії форми й змісту худож. твору, еволюцію його жанрової специфіки тощо. Автор книг: «Вік XX. Нотатки про літературну форму на Заході» (1961), «Франц Кафка і проблеми модернізму» (1965), «У пошуках сенсу буття» (1967), «Про модернізм і модерністів» (1972), «Мистецтво роману і XX вік» (1973), «Дзеркала мистецтва» (1975), «Шлях через XX століття» (1978), «В наш час» (1979), «Минуле, сучасне, майбутнє» (1982), «Європейський реалізм XIX століття. Лінії і обличчя» (1984), «Австрійська література у XX столітті» (1985), «Художні орієнтири XX століття» (1988). З. притаманна концептуальність наукового мислення. Опубл. автобіогр. повість «Історія однієї долі» (1988). Працює також у галузі істор.-політ. публіцистики. Окремі праці З. надр. за кордоном.

Літ.: Дейч А. В поисках смысла жизни. «Вопросы литературы», 1968, № 12; Топер П. К вопросу о современном реализме. «Знамя», 1974, № 3; Пронин В. [Рец на кн.: Затонский Д. Зеркала искусства. Статьи о современной зарубежной литературе]. «Новый мир», 1976, № 7; Фрадкин И. Зарубежные литературы XX века «Литературная газета», 1980, 27 февраля; Зверев А. По существу и без упрощений. «Иностранная литература», 1981, № 4; Наливайко Д. Наукове осмислення реалізму. «Радянське літературознавство», 1983, № 4; Гречанюк С. Після імперії «Вітчизна», 1986, № 8.

Л. А. Єремєєв.


ЗАТУЛИВІТЕР Володимир Іванович (1.III 1944, с. Яблучне Великописарівського р-ну Сум. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1979, Закінчив 1966 Сум. пед. ін-т. Працював у пресі, з 1986 — у вид-ві «Дніпро». Друкується з 1964. Автор збірок «Теорія крила» (1973), «Теперішній час» (1977; премія ім. П. М. Усеяка, 1977), «Тектонічна зона» (1982), «Пам’ять глини» (1984), «Зоряна речовина» (1985), «Полотно» (1986; премія ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини», 1987), «Початкова школа» (1988). Для творчості З. характерні складна асоціативність, пошук нових форм поетич. відображення дійсності, неримований вірш. Переклав зб. «Крила під сорочкою» молд. поета Н. Дабіжі (1989), ряд творів лит. поетів. Окремі вірші З. перекладено рос., болг., чес., угор., рум., нім., італ., англ., франц. мовами.

Тв.: Полотно. К., 1986; Рос. перекл. — Речь. В кн.: Затулывитер В. Речь. — Пшеничний М. Калиновый рушник. — Литневский Г. Линия любви. М., 1989; Чернозем. М., 1990.

Літ.: Новиченко Л. М. Знайомтеся: Володимир Затуливітер! В кн.: Затуливітер В. Теперішній час. К., 1977; Час — яка дистанція досвіду. В кн.: Слабошпицький М. Літературні профілі К., 1984.

Л. М. Скирда.


ЗАХАРЖЕВСЬКА Вікторія Олександрівна (24.XI 1932, м. Мглін Брян. обл.) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1981. Закінчила 1954 Київ. ун-т. З 1957 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. З 1980 — учений секретар Укр. комітету славістів. Досліджує болг. л-ру 20 ст., укр.-болг. і рос.-болг. літ. зв’язки, взаємовідносини л-ри з образотворчим мистецтвом. Автор монографій «Болгарська революційна поезія 30-х — поч. 40-х років XX ст.» (1971), «Димитр Димов» (1978), «Людмил Стоянов» (1982), «Українсько-болгарські літературні взаємини XX ст.» (1989), статей з питань типологічних явищ в сучас. болг. й укр. л-рах. Одна з авторів 5-томної праці «Українська література у загальнослов’янському і світовому літературному контексті» (1987, т. 2). Переклала окремі твори Д. Димова, П. Вежинова, К. Калчева, Б. Райнова, Е. Станева, Й. Радичкова, В. Зарева та ін. Упорядник кількох видань болг. прози в українському перекладі. Нагороджена болгарським орденом Кирила і Мефодія (1976).

Ю. Л. Булаховська.


ЗАХАРЖЕВСЬКИЙ Валер’ян Петрович (13.III 1887, м. Кам’янець-Подільський — 15.IV 1977, Київ) — рос. рад. письменник, канд. мед. наук з 1938. Член КПРС з 1953. Закінчив 1916 мед. ф-т Київ. ун-ту. Учасник 1-ї світової війни. Під час Великої Вітчизн. війни був військ. хірургом. Працював у мед. закладах Києва. Повість «Глиняна дівчина» (1940) сповнена ліричних роздумів і мрій про гармонію і красу життя. В основі романів «Білий дім» (1941), «У клініці» (1957) — спогади і враження про нелегкі будні військ. лікарів. Щастя людини, її духовний світ — у центрі повістей і новел, що складають збірки «Бачити і не бачити» (1965), «Сторінки з неспаленого щоденника» (1968). Автор повістей про О. Пушкіна, М. Лермонтова, Т. Шевченка («Остання втіха Тараса»), Л. Толстого.

Тв.: Страницы из несожженного дневника. К., 1985.

Літ.: Захаржевская Е. Все остается людям. В кн.: Захаржевский В. Ученые. К., 1988.

С. В. Кучерявенко.


ЗАХАРІЯ КОПИСТЕНСЬКИЙ (р. н. невід. — 1627) — укр. письменник-полеміст, громадсько-культурний і церк. діяч. Див. Копистенський Захарія.


ЗАХАРКО Іван (крипт. — І. З.; 1851, Львів — 25.IX 1919, Чернівці) — укр. письменник, видавець, актор і режисер. У 80 — 90-х pp. 19 ст. — актор укр.-польс. трупи О. Бачинського, польс. театрів у Кракові. Організатор і керівник укр. аматор. театру при ремісничому т-ві «Зоря», згодом відомого під назвою «Буковинський народний театр» (1901 — 10). Був управителем укр. друкарні т-ва «Руська Рада» в Чернівцях, видавав твори укр. та перекладної худож. л-ри, наук.-популярні книжки і брошури для робітників і селян. Друкувався у буковин. газетах «Буковина», «Руська рада» і «Народний голос». Автор гумористич. віршів «Лік», «Нема щастя» (обидва — 1900), «Зуби», «Шевський майстер», «Бабин наказ», «У тата вдався» (всі — 1901), «Пояснив», «З хлопської філософії» (1904), «Редепта» (1907), в яких розробляв побутові сюжети в стилі співомовок С. Руданського; оповідань з нар. життя «Сильвестр», «Дві перші могили» (обидва — 1900), «Він має дідька» (1903), «Циган паломником» (1904), «Запросини на весілля», «Дарована книжка» (1913) та ін. Зіграв ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Івана, Маюфеса («Безталанна», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого) та ін. Поставив спектаклі «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «За двома зайцями» М. Старицького та ін.

Р. Я. Пилипчук.


ЗАХАРОВ Яків Іванович (29.Х 1920, с. Богданівка, тепер Ардатовського р-ну Мордов. АРСР) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Військово-політ. академію ім. В. І. Леніна в Москві. Живе на Україні. Автор поетич. збірок («В гарнізоні ракетнім», «Без тебе не можу», обидві — 1964; «Зірки над ракетами», 1968; «Серце в караулі», 1976), збірок нарисів і оповідань («Служили два суворовці», 1961; «Лікоть друга», 1963), докум. повісті «Повернення з невідомості» (1984). У докум. повісті «Атакують шахтарі» (1980) відображено ратну звитягу 395-ї шахтарської дивізії, яка пройшла з боями від Кавказу до Берліна, визволяла Україну від нім.-фашист. загарбників (3. був у складі цієї дивізії). Йому належить розвідка «Маяковський у газеті» (1964).

Тв.: О друзьях-товарищцах. Алма-Ата, 1974: Судьбы солдатские. Алма-Ата, 1979; На тревожных постах. Донецк, 1981; Миусские высоты. Донецк, 1987; Орден твоего отца. М., 1988.

Літ.: Борзунов С. [Рец. на кн.: Захаров Я. Возвращение из неизвестности. Непридуманная повесть. Донецк, 1984]. «Новий мир», 1986, № 1.

О. Л. Бішарев.


ЗАХАРУК Дмитро Ілліч (псевд. — Дмитро Дубина, Д. Мирнамський, Павло Західний; 2.Х 1894, с. Вовчківці, тепер Снятин. р-ну Івано-Франк. обл. — ?) — укр. поет і громад. діяч у Канаді. 1914 мобілізований в австр. армію, 1917 потрапив у рос. полон, до 1920 жив на Київщині. 1928 виїхав на заробітки до Канади, жив у провінції Альберта. У складі Інтернац. бригади ім. Я. Домбровського 1937 — 39 брав участь у нац.-революц. війні в Іспанії, на цю тему створив цикл поезій. Виступав з віршами у газетах «Фермерське життя», «Вісті з України». Осн. тематика — життя укр. трудової еміграції, боротьба за поліпшення умов праці тощо: деякі твори написані у фольклор. стилі. Кілька поезій присвятив Ряд. Україні. Р. Братунь присвятив З. вірш «Робітничому поетові Д. ДVбині» (1955).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Поети Канади. К., 1958.

В. Т. Полєк.


ЗАХАРЧЕНКО Василь Іванович (13.I 1936, с. Гутирівка, тепер Полтав. р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1958 Київ. ун-т. Працював у пресі. Друкується з 1963. Автор збірок повістей і оповідань «Співучий корінь» (1964), «Трамвай о шостій вечора» (1966), «Стежка» (1968), «Дзвінок на світанні» (1981), «У п’ятницю після обід» (1982), «Лозові кошики» (1986, до цієї збірки увійшов роман «Ярмарок»), «Велика Ведмедиця» (1988).

У своїх творах З. часто звертається до траг. колізій війни, говорить про моральні втрати, заподіяні нею. У повісті «Проїздом» (1981) і ряді оповідань змальовано воєнне і повоєнне дитинство, окупаційне лихоліття, біль якого відлунює в долях людей (повість «Брат милосердний», 1982). У творах З. багато проникливо спостережених деталей у зображенні характерів героїв, у відтворенні пережитих ними душевних потрясінь (оповідання «Постріл», «Діти», «Дзвінок на світанні»). За роман «Клекіт старого лелеки» (1989) удостоєний премії ім. А. В. Головка (1990).

Тв.: Лозові кошики. К., 1986; Брат милосердний К., 1990.

Літ.: Гончаров Н. Поющие пласты. Донецк, 1966; Ломазова К. Характери чи замальовки? — Дзюба І. Визріває слово правди. «Київ», 1937, № 3.

В. П. Агєєва.


ЗАХАРЧЕНКО Йосип Іванович [псевд. — П. Правда; 1837, с. Галійка, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — 24.III (5.IV) 1894, м. Зіньків тієї ж обл.] — укр. письменник. Нар. в поміщицькій родині. Закінчив Київ. ун-т. Писав укр. і рос. мовами. 1862 в Києві опубл. книгу нарисів «Козак і Ганнуся». У жанрі байки розробляв соціальні мотиви («Разборчивый жених», «Слуги», «Сила закона», «Соседи», «Паразиты», «Осел-судья», «Речка и берега», «Огонь и вода»), питання культури та освіти («Жаворонок, соловей и воробей», «Ландыши, фиалки и соловей», «Слон в театре»). У літ. спадщині З. чільне місце посідають драм. твори на теми з життя різних верств укр. суспільства. В драмі «Кора» (1874, 1878) сатир. зображено фальшиву мораль т. з. вищого світу. П’єси «Пробужденье» (1879, заборонена цензурою) та «Любовь свое берет» (1881) — з життя інтелігенції. Автор побут. комедій з життя міщан і селян «Не теє» (1882), «Скільки плачу Фтита наробила» (1888), «Перепел, або Таки добилася шовкової юпки» (1889), в якій відчутне поглиблення реалістичних і сатир. тенденцій. Сюжет драми «Лія» (1889, заборонена цензурою) — з історії виникнення в Галичині, на Волині й Поділлі реліг. руху хасидизму. Писав також оповідання. Архів письменника зберігається у Ленінградській театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського.

Тв.: Басни и рассказы, т. 1 — 3. Зінькыв, 1891 — 92.

П. О. Лобас, П. П. Рогач.


ЗАХАР’ЯСЕВИЧ (Zachariasiewicz) Ян (1.ІХ 1823, м. Радимно, тепер Пшемисльського воєводства — 7.V 1906, с. Кривче, того ж воєводства) — польс. письменник і публіцист. Нар. у сім’ї укр. службовця. Навчався 1833 — 39 у Перемишл. гімназії. За політ. діяльність 1842 — 44 та 1849 — 51 був ув’язнений австр. владою. Працював у редакціях польс. газет і журналів у Львові. Автор численних повістей на істор. теми та з життя тогочас. Галичини («Червона шапка». 1869; «Хліб без солі», «Королівська ніч», обидві — 1871, та ін.). В соціально-побут. творах, зокрема в повістях «Святий Юр» (т. 1 — 3, 1862), «Ярема» (1863), «Людина без завтра» (1871), «Право безправ’я» (1877) змалював долю трудового селянства, зокрема українського. Опубл. спогади про І. Вагилевича: «Іван Вагилевич» (1866) і «Муза чи медуза?» (1886). І. Вагилевич був прототипом повісті З. «Учений» (т. 1 — 2, 1855). Оповідання З. «Обезнасліджений» переклав Д. Йосифович.

Р. Я. Пилипчук.


«ЗАХІДНА УКРАЇНА» — літ. орг-ція. Діяла 1925 — 33 в Харкові. Спочатку як секція Спілки сел. письменників «Плуг». З квітня 1926 — окрема літ. орг-ція, що об’єднувала понад 50 письменників і художників — вихідців із західноукр. земель, політ. емігрантів, які перебували на Рад. Україні, а також революц. митців, які жили на Зх. Україні, укр. літераторів США, Канади, Німеччини, Чехословаччини. Філії були в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві. Очолювали «З. У.» Д. Загул, згодом — Мирослав Ірчан. Найактивніші члени «З. У.» — Д. Бедзик, В. Бобинський, В. Гжицький, В. Атаманюк, Л. Дмитерко, М. Тарновський, А. Турчинська, Ф. Малицький, М. Марфієвич, Мирослава Сопілка, В. Гадзінський, М. Козоріс, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, Д. Рудик, А. Шмигельський та ін. Програма й завдання членів орг-ції, визначені її І з’їздом (1930), були спрямовані на висвітлення тяжкого становища і революц. боротьби трудящих Зх. України, пропаганду досягнень Країни Рад серед нар. мас західноукр. краю, підготовку до возз’єднання з Рад. Україною. З 1927 видавала журн. «Західна Україна», тоді ж організувала вид-во «Західна Україна». 1930 «З. У.» була прийнята в Міжнародне об’єднання революційних письменників (МОПР). 1934 більшість членів «3. У.» ввійшла до складу СПУ. Значна частина з них була незаконно репресована.

Літ.: Дубина М. Сурмачі возз’єднання. К., 1976.

М. І. Дубина.


«ЗАХІДНА УКРАЇНА» — вид-во однойм. літ. орг-ції. Діяло 1927 — 30 у Харкові, 1930 — 33 — у Києві. Випускало твори письменників Зх. України. Серед видань — збірки оповідань «Хлопські гаразди» П. Козланюка (1928), «Цісарське право» В. Гжицького (1930), «Діти терору» М. Паньківа (1931), «Повний збірник творів» Леся Мартовича (1930), «Буковині» (1930) та «Крутіж» (1931) М. Марфієвича, «Вибір німецьких балад» Д. Загула (1928), повість «Село горить» В. Олексюка (1931), п’єси «Підземна Галичина» (1927), «Дванадцять» (1930), «Плацдарм» (1933), повість «Карпатська ніч», оповідання «Батько» (1930), спогади «В бур’янах» (1931) Мирослава Ірчана, твори О. Кобилянської, Я. Галана, С. Тудора, О. Гаврилюка, Я. Кондри, Мирослави Сопілки. «З. У.» видавала твори І. Франка, М. Черемшини. Випущено «Збірник творів» С. Цвейга (1929, перекл. з нім. В. Бобинського), повість «Семен Хрущ» К. Макушинського (1929, перекл. з польс.) тощо.

В. А. Бурбела.


«ЗАХІДНА УКРАЇНА» — літ.-мист. і громад.політ. ілюстрований журнал, орган однойм. літ. орг-ції. Виходив з 1927 у Києві як щорічник (редактори Д. Загул, С. Семко, Д. Рудик, М. Козоріс), 1930 — 33 — у Харкові щомісяця (ред. Мирослав Ірчан). «З. У.» консолідувала письменників — вихідців із західноукр. земель, які перебували на Рад. Україні, публікувала їхні худож. твори, публіцистичні статті, налагодила зв’язки з революц. письменниками Зх. України. Журнал друкував твори І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської, Я. Галана, В. Бобинського, С. Тудора, О. Гаврилюка, П. Козланюка, Д. Осічного, прогресивних укр. письменників Чехословаччини, Америки, художників В. Касіяна, Я. Струхманчука та ін. бпубл. вірші «Вітер» і «Галичина», «Пролог» до поеми «Мазепа» В. Сосюри. «З. У.» розповідала про події в Рад. Україні, вміщувала матеріали про підневільне життя трудящих західноукр. краю, їхні революц. виступи, викривала асиміляторську політику бурж. урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Літ.: Дубина М. Сурмачі возз’єднання. К., 1976; Сміюн О. Д «Західна Україна». Систематичний покажчик змісту. Львів, 1962.

С. В. Далавурак.


ЗАХІДНИЦТВО — течія рос. сусп. думки, що виникла в 40-х pp. 19 ст. Термін з’явився у полемічних виступах слов’янофілів (див. Слов’янофільство). Осн. засади З. почали формуватися 1829 — 36 під час обговорення «Філософічних листів» П. Чаадаєва. Представників З. об’єднувала боротьба проти кріпацтва і визнання неминучості «західного», тобто капіталістичного, розвитку Росії, хоча в окремих питаннях (ставлення до соціалістичних ідей, атеїзму та ін.) існували розбіжності, що спричинило виникнення всередині руху двох тенденцій — ліберальної (І. Тургенєв, В. Боткін, П. Анненков, Є. Корш, Т. Грановський та ін.) й революц.-демократичної (В. Бєлінський, О. Герцен, М. Огарьов). До «західників» примикали Д. Григорович, О. Дружинін, В. Майков, М. Некрасов, І. Панаєв, М. Салтиков-Щедрін. «Західники» обстоювали необхідність проведення бурж.-демокр. реформ, свободу друку, розвиток промисловості. Боротьбою за ліквідацію кріпацтва була зумовлена вимога зображення в л-рі нижчих верств суспільства. В л-рі «західники», зокрема революц. демократи В. Бєлінський, О. Герцен, М. Огарьов, підтримували «натуральну школу». Заперечення феод.-кріпосницької дійсності, інтерес до нар. побуту, співчутливе зображення людей з народу були характерні також для укр. л-ри (Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький). Ідеї З. пропагувалися в «Отечественных записках», «Современнике», відбились у творах О. Герцена «Минуле і думи» (1852 — 68), «Сорока-злодійка» (1848), в «Записках мисливця» І. Тургенєва (1847 — 51), у «фізіологічних нарисах» письменників «натуральної школи», вміщених у збірниках «Фізіологія Петербурга» (1845, за участю Є. Гребінки), «Петербурзький збірник» (1846), у подорожніх нарисах «Листи з-за кордону» (1841 — 43) і «Листи з Парижа» (1847 — 48) П. Анненкова, «Листи про Іспанію» В. Боткіна (1847 — 49), «Листи з Берліна» І. Тургенєва (1847) та ін. Непримиренність ліберал. і демокр. тенденцій у межах З. особливо виявилася під час загострення класової боротьби в 50 — на поч. 60-х pp., коли складалися ідеол. засади революц. демократії, а ліберали, які визнавали лише шлях реформ, перейшли на консервативні позиції.

Літ.: Ленін В. І. Пам’яті Герцена. В кн.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 21. К., 1971; Веселовский А. Западное влияние в новой русской литературе. М., 1916; Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 3 — 4. М., 1947 — 48; Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 3 — 4. М., 1953 — 54; Герцен А. И. Собрание сочинений, т. 7 — 10. М., 1956; Анненков П. Литературные воспоминания. М., 1960; Егоров Б. Очерки по истории русской литературной критики середины XIX века. Л., 1973.

З. В. Кирилюк.


ЗАХІДНОПОЛІСЬКИЙ ГОВІР — говір укр. мови. Належить до її пн. наріччя. Пошир. на Зх. від р. Горині на території Ровен. та Волин. областей. Характерні риси: в фонетиці — ствердіння приголосних перед е, и (лéхко, лúстє), укання (бурáк, бурудá), у новозакритих складах відповідно до давнього о виступають голосні у, ÿ, û, і, іи, иі, и (виз, мÿй, к’ін’, миіст), а відповідно до давнього е — і, рідше у, ÿ, и (с’іл, сÿл), острівними ареалами виявляються рештки дифтонгів (вуол, хм’іел’), на місці давнього Ђ виступає голосний і (с’іно), який у ненаголошеній позиції розвивається в и (л’іс — лисóк); у морфології — закінчення -ови, -еви в дав. і місц. відмінках іменників чол. й серед. роду (бáт’кови, у л’ісови), закінчення у місц. відмінку однини іменників чол. та серед. роду (на конú, у булóти), давальному і місцевому відмінках однини та іменників жін. роду (вúшни, на вúшни); у словотворі пошир. суфікс -иськ- (стеирнúс’ко, вовчúс’ко). В лексиці є багато ендемічних слів і значень (ховп — «острів лісу»; морошня, стубло, чаква — «болото», «трясовина»; швораб — «горобець» тощо). Риси З. г. відбились уже в писемних пам’ятках кін. 14 — поч. 15 ст. Із стилістич. метою особливості З. г. використано в творах Лесі Українки, А. Дімарова, Д. Цмокаленка, М. Олійника, І. Сварника, П. Маха та ін.

Літ.: Атлас української мови, т. 1. К., 1984.

М. В. Никончук.


ЗАХОВА (Zachová) Гвоздена (16.І 1916, Прага — 22.III 1985, там же) — чес. перекладачка. Учасниця руху Опору. В перекладі З. вийшли романи «Бур’ян» (1953) і «Мати» (1955) А. Головка, «Наша молодість» О. Гуреїва (1953), повість «Зачарована Десна» О. Довженка (1958, всі — з О. Венгрженовським), роман «Повія» Панаса Мирного (1959). Досліджувала творчість укр. письменників Чехо-Словаччини, зокрема Ю. Боролича.

Л. Бабота.


ЗАХОВАЙ Юрій Андоійович [2 (15).II 1902, Харків — 7.VI 1951, Львів] — укр. рад. драматург. Член КПРС з 1948. Закінчив 1922 театр. студію «Удертес» (Харків), навчався 1926 в Харків. муз.-драм. ін-ті. Вчителював на селі, 1926 — 40 працював актором у театрах Харкова, Миколаєва, Донецька, 1940 — 41 — на Київ. кіностудії, 1944 — 51 у Львів. ТЮГу. Друкувався з 1938. Писав п’єси для дітей, використовуючи мотиви укр. фольклору: «Івасик-Телесик» (1946), «Марко Дударик», «Солом’яний бичок» (обидві — 1949), «Фарбований Лис» (1950) та ін. (йшли в багатьох лялькових театрах і ТЮГах України). Автор драми «Юні патріоти» (1938), водевілю «Солдатка Дуся» (1945). Інсценізував оповідання «Чук і Гек» А. Гайдара (1946).

В. П. Мацько.


ЗАЧИН — традиц. поетична формула, якою починаються казки, билини, замовляння тощо. З. безпосередньо підводить слухачів до сприймання нар. твору. Приклади З. у казках: «Було це за царя Панька, як була земля тонка, — пальцем проткнеш і воду п’єш», «Були собі дід і баба»; у билинах: «Во славном во городе во Киеве, у ласкового князя у Владимира...». У билинах т. з. київського циклу З. іноді розгортається до самост. епізоду (напр., бенкет у князя Володимира, хвастощі гостей на бенкеті). Часто З. починається зав’язка епічного твору.

Б. П. Кирдан.


ЗАЯЇЦЬКИЙ Сергій Сергійович [2 (14).Х 1893, Москва — 21.V 1930, Феодосія] — рос. рад. письменник, перекладач. Закінчив Моск. ун-т. 1914 опублікував зб. «Вірші» (анонімно). З 20-х pp. виступає переважно як прозаїк. У повістях «Земля без сонця» (1925), «Баклажани» (1927, дія відбувається переважно на Україні), «Життєпис Степана Олександровича Лососинова» (1928) засобами гротеску зобразив строкату дійсність доби революції, громадян. війни та періоду непу, показав складний життєвий шлях інтелігента в умовах нового соціального ладу. Автор роману-пародії «Красуня з острова Люлю» (1926, під псевд. П’єр Дюм’єль). Багато писав для дітей та юнацтва: поема «Клю і Кля» (1925), повісті «Великий перевал», «Морське вовченя», «Оповідання старого моряка» (всі — 1926), «Африканський гість», «Знайдена» (обидві — 1927); п’єси «Стрілець Телль», «Робін Гуд. Лісовий розбійник» (обидві — 1925). Перекладав твори Дж. Лондона, Ф. Фрейліграта та ін. Один з перекладачів антології «Революційна поезія Заходу» (1927). Окремі твори З. переклали О. Гуревич та ін.

Тв.: Псы господни. М., 1930; Укр. перекл. — Робін Гуд Лісовий розбійник. Х., 1929; Лелека Лелька. Х., 1930.

Літ.: История русского советского романа, т. 1. М. — Л., 1965.

І. Д. Бажинов.


ЗАЯНЧКІВСЬКИЙ Дмитро Пилипович (17.VIII 1902, с. Стадниця, тепер Тетіївського р-ну Київ. обл. — 1944) — укр. рад. письменник. Закінчив 1932 Київ. ін-т проф. освіти, навчався в аспірантурі при Київ. пед. ін-ті. Вчителював, викладав у Київ. артилер. уч-щі. Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув у бою. Друкувався з 1925 (п’єса «Тарасик» — про Т. Шевченка). Автор оповідання для дітей «Лютий ворог» (1926) та повісті «Біданівські школярі» (1931), в якій показано життя школи в період колективізації. Виступав У пресі з нарисами, статтями з проблем розвитку укр. дит. л-ри.

Літ.: Речмедін В. Пам’ять житиме в дітях. «Радянська освіта», 1984. 5 жовтня.

А. М. Подолинний.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.