[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 302-320.]

Попередня     Головна     Наступна





ІЗМАРАГД (грец. σμάραγδος — смарагд, ізумруд) — літ. збірник реліг.-повчального змісту, що склався на Русі у 13 — 14 ст. і поширювався серед сх. слов’ян у численних списках до 18 ст. Існували три редакції І., кожна з яких містить бл. 100 слів і повчань. Дві з цих редакцій дійшли до нас у багатьох копіях, що мають виразно український характер. Збірки є зводом церк. т-а морально-побутових норм, викладених афористично. Авторами І. були ранньохристиянські, візант. і давньорус. письменники Іоанн Златоуст, Григорій Богослов, Василій Великий, Євсевій, Нифонт, Геннадій, Кирило Туровський та ін. З церк. позицій викладалися правила поведінки в громад. житті, побуті: слова про «багатих і немилостивих», друзів, «добрих» і «злих» жінок, «како іміти челядь», «о наказанії дітем», «о женитві і любодіянії» та ін. Окремо виділяється група слів про «почитаніє книжноє»: рекомендується пильно читати книги, заглиблюватись у їхній зміст, пам’ятати прочитане, здобуті в книгах знання використовувати для навчання інших і осуду тих, хто не хоче зрозуміти істини, не величатися «книжною мудрістю». Давньорус. І. знайшов відбиття у новій укр. л-рі. Спираючись на слова 1. про «почитаніє книжноє», І. Франко створив поетичний афоризм:

Книги — морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

І. Франко окремі сюжети (образи і символи) І. використав у зб. поезій «Мій Ізмарагд».

Літ.: Яковлев В. А. К литературной истории древнерусских сборников. Опыт исследования «Измарагда». Одесса, 1893; Перетц В. Н. К истории литературного движения на Украине в XV в. Опыт перевода «Измарагда». Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков. «Сборник по русскому языку и словесности АН», 1929, т. 1, в. 3; Творогов О. В. Измарагд. «Труды Отдела древнерусской литературы», 1985, т. 39.

О. В. Мишанич.


ІЗОКОЛОН (від грец. ίσόκωλον — рівночленність) — риторична фігура, кількаразовий повтор на невеликому відрізку худож. тексту одних і тих же слів або частин речення (колонів), розміщених в однаковому синтаксичному порядку, тобто синтаксичний паралелізм, анафора і т. п. І. використовується з метою емоційного забарвлення мови худож. творів. Немало прикладів І. є в ораторській прозі л-ри Київської Русі, творах М. Гоголя, О. Довженка А. Малишка, Д. Павличка та ін.

Літ.: Гіршман М. М. Ритм прози. «Радянське літературознавство». 1968, № 2.

М. М. Сулима.


ІЗОМЕТРИЗМ (від. грец. ίσος — рівний, однаковий і μέτρον — міра) — метрична рівномірність рядків у квантитативному віршуванні, побудованому на врахуванні часу, потрібного для вимови складу. За одиницю часу приймалася тривалість короткого складу — мори; довгий склад дорівнював двом морам. Однакові комбінації коротких і довгих складів утворювали стопи. Рівність стоп за тривалістю вимови була характерна, напр., для антич. гекзаметра: трискладову чотириморну стопу дактиля можна було замінити двоскладовою, але також чотириморною — спондеєм. В ін. розмірах довгі склади замінялися короткими, напр., один довгий склад — двома короткими (пірихій). Все це урізноманітнювало ритміку антич. вірша. До характеристики квалітативного віршування, де враховується не тривалість складів, а їхня акцентна якість, принцип І. не застосовується.

Літ.: Якубський Б. Наука віршування. К., 1922; Холшевников В. Основы стихсведения. Л., 1962; Жирмунский В. Теория стиха. Л., 1975.

Н. В. Костенко.


ІЗОСИЛАБІЗМ (від греч. ’ίσός — рівний, однаковий і συλλαβή — склад) — рівноскладовість, однакова кількість складів у співмірних рядках вірша. На співмірності складів у рядку, яка допускає і певні відхилення від рівноскладовості, побудована силабічна система віршування (див. Силабічне віршування). Рівноскладовість у віршах і піввіршах характерна для деяких розмірів укр. ліричної нар. пісні. І. застосовується і в прозі (див. Ізоколон).

Літ.: Ковалевський В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. К., 1960; Сидоренко Г. Українське віршування. К., 1972.

Н. В. Костенко.


ІЗОСИНТАКСИЗМ (від грец. ’ίσος — рівний, однаковий і σύνταξίζ — побудова, зв’язок, з’єднання) — тотожне або подібне розташування елементів мови у суміжних частинах прозового або віршового текстів (див. Ізоколон, Анафора). Найчастіше термін «ізосинтаксизм» вживається у зв’язку з верлібром (див. Вільний вірш), побудованим здебільшого на повторах аналогічних синтаксичних одиниць. І. лежить в основі укр. нар. дум.

М. М. Сулима.


ІЗОТОНІЗМ (від грец. ’ίσος — рівний і τόνος — наголос) — однакова кількість наголосів у рядках тонічного вірша (див. Тонічне віршування).


ІЗОХРОНІЗМ (від грец. ίσος — рівний, однаковий і χρόνος — час) — рівночасність, рівнотривалість рядків у вірші; поділ вірша на групи, рівні за часом вимови. Як ритмічний принцип застосовувався в антич. (метричному) віршуванні, у деяких системах східного віршування — наприклад, аруз, санскритські джаті, класичне китайське віршування та ін. На понятті «ізохронізм» грунтується тактометрична теорія О. П. Квятковського, який ототожнював віршовий ритм з музичним. У сучас. віршознавстві методами експериментальної фонетики доведено недоцільність такого ототожнення для пояснення тактового вірша (тактовика).

Літ.: Холшевников В. Е. Основы стиховедения. Л., 1962; Павлова В. Исследование стиха методами экспериментальной фонетики. В кн.: Теория стиха. Л., 1968; Сидоренко Г. Українське віршування. К., 1972.

Н. В. Костенко.


ІЗРАЇЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА — розвивається головним чином мовою іврит, а також ідиш та арабською. На початку свого становлення ізраїльська література мовою іврит зазнала значного впливу загальногуманістич. традицій європ. красного письменства та класич. єврейської літератури. Ще задовго до утворення д-ви Ізраїль (1948) письменники Ш. Агнон, А. Шльонський, Л. Гольдберг, Х. Бялик, І. Бреннер та ін. емігрували до Палестини й продовжували тут літ. діяльність мовою іврит. Письменники К. Цетник, А. Ковнер, І. Сенд, Е. Лур’є, А. Бені та ін., які пройшли через нацистські гетто й конц. табори, порушували антифашист. тему. У 50-х pp. в І. л. влилася група літераторів,“ які виросли в Палестині, — С. Ізгар, Є. Мар, Є. Аміхай, Т. Рівнер. У своїх творах вони торкалися соціальних проблем. Антивоєнними настроями пройняті твори Н. Заха, А. Єошуа, І. Лаора, А. Декера. Водночас розвивається л-ра модерніст. напряму, де переважають мотиви індивідуалізму та соціального скептицизму (Д. Авідан та ін.). В 60 — 70-х pp. в І. л. заявили про себе М. Аві-Шаул, І. Орпаз, Н. Алоні, А. Апельфельд, Х. Бартов, І. Хендель, Н. Шахам. Мовою ідиш, яку офіц. кола Ізраїлю тривалий час намагалися витіснити з культур. життя країни, пишуть 1. Зрубавел (роман «Сторінки життя», 1960), М. Ман (роман «Над Віслою», 1961), поет-комуніст П. Бінецький (зб. «Вибране», 1963). Осн. тема творчості М. Алі Taxi, З. Дервіша, М. Хаса, Н. Сусана та ін. новелістів, які пишуть араб. мовою, — протест проти мілітарист, курсу уряду Ізраїлю і його дискримінац. політики щодо араб. населення. Письменники Е. Хабібі, Т. Зайяд, С. Джубран, С. аль-Касем, М. Нафаа у своїх творах відображають боротьбу за мир на Бл. Сході, за визнання законних прав арабів, створення палест. народом своєї д-ви. В 70 — 80-х pp. явищем в І. л. став т. з. гротесковий реалізм (драми «Обертання» И. Муанді, 1970; «Я все ще вірю в тебе», 1974; «Друзі розповідають про Ісуса», 1980, А. Кенана; п’єси «Шіц», 1974, «Яакобі і Лейденталь», 1978, Х. Левіна). З 1940 діє Спілка івритських письменників, існують об’єднання літераторів, які пишуть мовою ідиш, і літ. організація арабомовних письменників. Мовою іврит видаються літ. журнали «Мознаїм» («Терези»), «Кешет» («Веселка») та ін.; ідиш — «Ді голдене кейт» («Золотий ланцюг»); араб. мовою — журн. «Аль-Фаджр» («Світанок»).

Відображення укр. тематики в І. л., зокрема в її ранній період, помітне у творчості Р. Ахарона, К. Дова та ін. письменників, вихідців з України. Життя галицьких євреїв показано в творах НІ. Агнона (роман «Видання заміж», 1929), А. Бараша. Євр. містечко на Україні в роки Жовтневої революції й громадян. війни змальовано в романах Х. Хазаза, білогвардійські погроми — в повісті «Врятовані з вогнища» І. Аріха (1929). Укр. мовою оповідання З. Дервіша, М. Хаса, Н. Сусана в перекл. Т. та І. Лебединських опубл. у «Всесвіті» (1964, № 4) і зб. оповідань араб. письменників «Полум’я» (К., 1964), поезія «На порозі Бет-Мідрашу» Х. Бялика в перекл. М. Фішбейна — у «Всесвіті» (1989, № 9).

Вид.: Поэты Израиля. М., 1963; Рассказы израильских писателей. М., 1965; Пропасть терпения. М., 1981.

Т. М. Лебединська.


ІЙЄШ (Illyés) Дюла (2.XI 1902, с. Рацегрешпуста — 15.IV 1983, Будапешт) — угор. письменник. Учасник боротьби за Угор. Рад. республіку, після падіння якої емігрував до Франції (жив там до 1926). Навчався 1922 — 25 у Париз. ун-ті. 1934 брав участь у роботі І Всесоюз. з’їзду рад. письменників. У зб. віршів «Важка земля» (1928) реалістично передав тривоги й сподівання селянства. Викривав хортистський режим (зб. віршів «Валки отави», 1930). Роман «Народ пусти» (1936) — про життя найбіднішої частини угор. селянства. Спогади юності, участь у робітн. русі відтворено в романах «Рання весна» (1941), «Гунни в Парижі» (1946). Людина, її натхненна праця, філос. питання життя й смерті, сторінки історії рідного народу — теми поетич. збірок «Віч-на-віч» (1947), «Нові вірші» (1961), «Особливий заповіт» (1977), «Спільна справа» (1981) та ін. У повісті «Візит у замку» (1962) змалював нові соціально-екон. умови, зміцнення нар. влади. Роздумам про сенс людського буття присвячено філос. роман-есе «В човні Харона, або Симптоми старості» (1969). Різні етапи угор. історії відображено в п’єсах «Полум’я смолоскипа» (1953), «Чисті» (1969), «Брати» (1972). Автор біогр. кн. «Шандор Петефі» (1936), роману «Пажі Беатріче» (1979). Перекладав твори рос., франц. поетів. У кн. нарисів «Росія» (1935) писав і про життя Рад.. України. Окремі твори І. переклали Д. Павличко, І. Петровцій, Ю. Шкробинець.

Тв.: Укр. перекл. [Вірші]. «Всесвіт», 1968, № 11; [Твори]. «Всесвіт», 1982, № 11; Візит у замку. В кн : Сучасна угорська повість. К., 1983; Зруйнований замок. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1975; В ладье Харона. — Люди пусты. — Обед в замке. М., 1978; Избранная лирика. М., 1979; Пьесы. М., 1982; Шандор Петефи М., 1984.

Літ.: Мегела І. Поетичне слово Дюли Ійєша. «Всесвіт», 1982, № 11; Шахова К. Мудрість митця. «Всесвіт», 1982, № 11; Шахова К. О. Дюла Ійєш робить візит у замок. В кн.: Шахова К. О. Двадцять нарисів про угорську літературу. К., 1984.

І. П. Мегела.


ІКАСА (Ікаса Коронель; Icaza Coronel) Хорхе (10.VII 1906, Кіто — 5.VI 1978, там же) — еквадор. письменник, дипломат. Закінчив 1924 ун-т в Кіто. У 1973 — 76 був послом в СРСР. Представник індіанізму. В романі «Уасіпунго» (1934) зобразив траг. долю індіанців, їх стихійний протест проти латифундистів. Викривальний характер мають романи «На вулицях» (1935), «Метиси» (1937), «Півстоліття в темряві» (1942), «Народжені вітром» (1947), «Шість разів померлий» (1952), «Лихі пригоди Ромероі-Флореса» (1958; рос. перекл. — «Человек из Кито») — про життя індіанців і метисів в умовах расової дискримінації. Автор побутових драм і комедій «Непроханий гість» (1929), «Безіменна комедія» (1930), «Який він?» (1931) та ін. Автобіогр. трилогія «У пастці» (1972) пройнята ідеями боротьби народу Еквадору за краще майбутнє. Окр. твори І. переклали Л. Олевський, І. Сидоренко, В. Хазін.

Тв.: Укр. перекл. — Лихі пригоди Ромеро-і-Флореса. К., 1967; Шаблі. «Всесвіт», 1976, № 2; Рос. перекл. — На улицах. М., 1963; Человек из Кито. М., 1966; Уасипунго. М., 1976.

Літ.: Дашкевич Ю. Хорхе Икаса: голос индейцев Эквадора. «Иностранная литература», 1973, № 1.

А. Х. Іллічевський.


ІКОННИКОВ Володимир Степанович [9 (21).XII 1841, Київ — 26.XI 1923, там же] — укр і рос. історик, академік Петерб. АН (з 1914); академік АН УРСР (з 1920). Закінчив 1865 Київ. ун-т. У 1866 — 67 — приват-доцент Харків. ун-ту, з 1868 — доцент; з 1871 — ординарний професор, з 1893 — засл. професор Київ. ун-ту. Один з фундаторів і голова (1873 — 77) Історичного товариства Нестора-літописця, гол. ред. «Университетских известий» Київ. ун-ту (1873 — 1913), голова (1904) Київ. археографічної комісії. Автор численних праць з історіографії, джерелознавства, історії науки, культури, сусп.-політ. рухів у Росії і на Україні. Осн. праця — «Спроба російської історіографії» (т. 1 — 2, 1891 — 1908; т. 3 не опубл.). 1, належить дослідження «Максим Грек» (в. 1 — 2, 1865 — 66, 1915). Праці містять цінний фактичний і довідковий матеріал для вивчення історії Росії, України і Білорусії, давньої укр. л-ри та л-ри 19 ст. Б-ка й частина рукопис. архіву І. зберігається в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР. Портрет с. 304.

Тв.: Опыт русской историографии, т. 1 — 2. К. 1891 — 1908; Киев в 1654 — 1855 гг. К., 1904; Крестьянское движение в Киевской губ. в 1826 — 27 гг., в связи с событиями того времени. СПБ, 1905.

Літ.: Сарбей В. Г. Один з перших істориків-академіків АН УРСР. «Український історичний журнал». 1966, № 12.

П. К. Яременко


ІКОС (від грец. εικός — праведне) — один з жанрів христ. гімнографії; богослужебна пісня, зміст якої — уславлення святого чи церк. події. Входить до канонів (після 6-ї пісні) та акафістів, де чергується з кондаком, розвиваючи й деталізуючи його тему. Усім І. властива повторювана ритмічна структура. І. акафіста складається з короткої вступної частини, 6 пар хайретизмів — простих речень — похвал Богу чи тих, що починаються давнім вітанням «радуйся» (грец. — «хайре»). Напр.: «Ісусе передвічний, грішників порятунок», «Радуйся, милості превеликої скарбе». 13-е звертання становить рефрен, спільний для всіх І. акафіста: «Ісусе, сине божий, помилуй мене», «Радуйся, невісто неневістная».

Ю. А. Ісіченко.


ІКРАМІ Джалол [7 (20).IX 1909, Бухара] — тадж. рад письменник, нар. письменник Тадж. РСР з 1979. Член КПРС з 1945. Закінчив 1928 Самарканд. учит. ін-т. Основною у творчості І. є істор.-революц. тематика. Автор збірок оповідань і нарисів «Життя і перемога» (1934), «Мухаббат» (1951), повісті «Павутина» (1960), трилогії «Дванадцять воріт Бухари» (1962 — 74), романів «Дочка вогню» (1964), «Пригоди Сафара Махсума» (1974), «Сафар Махсум в Бухарі» (1980), «Хатлон» (1986), п’єси «Гарнізон не здається» (1957) та ін. Картини становлення колг. ладу в Таджикистані та життя села в повоєнний час відтворив у романі «Шоді» (ч. 1 — 2, 1940 — 49). В романах «Визнаю себе винним» (1957), «Вороння живуче» (1979) порушує проблеми сім’ї. Інсценував роман С. Айні «Дохунда» (1954). Пише і для дітей (повісті «Що ти привіз з Москви», 1936; «Мій учитель, моя школа і я сам», 1972, та ін.). Книги оповідань та нарисів «Герой Дніпра» (1944) та «З Душанбе до Києва» (1959) — про дружбу таджицького і українського народів. Окремі твори І. переклали Д. Олександренко та В. Рудковський.

Тв.: Укр. перекл. — Дочка вогню. К., 1970; Вороння живуче. К., 1987; Рос. перекл. — Поверженный. М., 1980; Двенадцать ворот Бухары. М., 1987; Приключения Сафара Махсума. М., 1938; Признаю себя виноватым... М., 1989.

Літ.: Писатели Таджикистана. Душанбе, 1986.

X. Шодикулов,


ІЛАРІОН (р. і м. н. невід. — не раніше 1054) — оратор і письменник, церк.-політ. діяч Київ. Русі. За даними Початкового зведення (1095), був священиком княжої церкви Спаса на Берестові біля Києво-Печерського монастиря. 1051 Ярослав Мудрий і Собор руських єпископів поставили І. першим київ. митрополитом з руських. Однодумець і помічник Ярослава в його боротьбі за політ. й ідеологічну незалежність Київ. Русі від Візантії. Брав участь у здійсненні часткової реформи візант. канонічного права, у створенні «Правди Ярослава» — збірника законів давньорус. феодального права. За літописом, був «муж благ, книжен и постник». Вірогідно, після смерті Ярослава Мудрого Іларіона було позбавлено сану київського митрополита. І. — представник урочистого красномовства в л-рі Київ. Русі (див. Ораторсько-проповідницька проза), ймовірний автор «Слова о законі; і благодати» (1037 — 50), в якому з патріотич. позицій обгрунтовується думка про рівноправність усіх народів, відстоюється культура і церк. незалежність Русі від Візантії. Традиція приписує І. авторство ще кількох богосл.-догматичних творів — «ИсповЂданіе вЂры», «Молитва», повчання священикам, «Слово к брату столпнику» та ін.

Літ.: Молдован А. М. «Слово о законе и благодати» Илариона. К., 1984; Идейно-философское наследие Клариона Киевского, ч. 2. М., 1986; Жиленко І. «...Муж благ, книжен...». «Київ», 1988, № 1; Мишанич О. Голос давніх віків. «Київ», 1988, № 8; Кожинов В. Творчество Илариона и историческая реальность его эпохи. «Вопросы литературы», 1988, № 12.

О. В. Мишанич.


ІЛИЧІ (Илићи) — родина серб. письменників. Воїслав I. (20.IV 1860, Белград — 2.II 1894, там же) — поет. Син Йована І. 1881 — 84 слухав лекції у Бєлгр. ун-ті. Видав три збірки «Поезії» (1887, 1889, 1892), в яких створив реалістич. картини природи, дав чудові зразки любовної лірики. Ввів у серб. поезію мотиви з античності і середньовіччя, культури Сходу, слов’ян. міфології («Корінфська гетера», «Пастушка і Лель», «Лада»). Важливе місце в його віршах посідає соціальна тематика («Провісник свободи», «Із записника», «Послання другові», «Громадянська доблесть»). Сатир. поезії Воїслава І. спрямовано проти монарх, режиму в країні («Маскарад у Руднику», «Елегія однієї свині», «Король Річард» та ін.), відтворюють тяжке становище робітників («Швець і його син», «Робітнича пісня» та ін.). Запровадив у серб, віршуванні ямб і гекзаметр. У творах Воїслава І. останніх років життя відчутні елементи символізму.

Драгутин І. (псевд. — Дороженко; 14.II 1858, Белград — 1.III 1926, там же) — письменник, перекладач. Син Йована І. Вивчав 1878 — 81 право у Бєлгр. ун-ті. У 80-і pp. активно виступав з політ. статтями й памфлетами, гостро критикував антидемокр. і австрофільську політику королів. влади. Зазнав переслідувань. Двічі приїздив до Росії: 1900 перебував у Москві, 1914 — 19 — в Одесі. В 1883 — 1912 був редактором кількох журналів. Автор поетич. збірок («Поезії», 1884; «Відомщене Косово», 1913), поеми «Останній борець» (1889), істор. драм і трагедій («Король Вукашин», 1882; «За віру і волю», 1890), істор. романів («Хаджі Джера», 1904; «Хаджі Діша», 1908; «Смерть короля Володимира», 1925), белетризованої біографії Мухаммеда «Останній пророк» (1896). Перекладав поезію Г. Державіна, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Дж. Байрона, Й. Гете, Г. Гейне. Знав укр. л-ру, зокрема творчість Т. Шевченка. Окр. вірші Драгутина І. («Коли помру...», 1899, та ін.) позначені впливом укр. поета. Переклав вірш «До Основ’яненка» (під назвою «Удосвіта»), який опубл. в журн. «Бранково коло» (1896, № 37) і передр. у журн. «Коло» (1902); поему «Іван Підкова» Т. Шевченка, опубл. в журн. «Босанска вила» («Боснійська віла», 1890, № 7); у цьому ж часописі в № 20 за 1895 під назвою «Вітрові» опубл. вільний переклад поезії Т. Шевченка «Думка» («Вітре буйний, вітре буйний!»).

Жарко І. (28.I 1863, Белград — 8.VIII 1907, там же) — критик, перекладач. Син Иована І. Навчався 1873 — 76 у Бєлгр. гімназії. Займався в основному театр. критикою та худож. перекладом, писав рецензії, статті й огляди. Переклав трагікомедію «Троїл і Крессіда» В. Шекспіра (1896). У журн. «іавор» («Явір», 1887, № 39) опубл. перекл. вірша «Породила мене мати» Т. Шевченка (цей переклад іноді приписують М. Живковичу). У бєлгр. газ. «Време» (1929, № 26 — 27) опубл. «Один приватний лист Стевана Сремаца» до Жарка І. В листі серб. письменник просить передати йому «Кобзар» Т. Шевченка, який Жарко І. привіз з Києва.

Йован І. (27.VIII 1824, с. Ресник, передмістя Белграда — 12.III 1901, Белград) — поет, перекладач, громад. і держ. діяч. Навчався 1842 — 44 у Бєлгр. ліцеї, 1845 — 47 — у Віден. ун-ті. Був міністром юстиції (1869 — 71), членом Держ. ради Сербії (1873 — 82). Писав переважно в романтич. дусі, широко користувався поетикою фольклору, що помітно в трьох збірках «Поезії» (1854, 1858, 1894), у поемі «Пастухи» (1868), створеній за сюжетом нар. легенди, і зб. віршів на східні сюжети «Дойри» (1891), ін. творах, в яких звучать патріотич. мотиви. Багато його віршів, зокрема про кохання, сприймалися як популярні нар. пісні. Иовану І. належать перші у серб, поезії зразки вільного вірша. Автор книжок-спогадів про сербських письменників Б. Радичевича, С. Мілутиновича-Сарайлію та ін. Перекладав твори Ф. Шіллера, Г. Гейне, Г. Лонгфелло.

В. Г. Гримич, І. П. Ющук.


«ІЛІАДА» (’Ιλιάς) — давньогрец. епічна поема, автором якої вважається Гомер; названа на честь Іліону (Трої) — столиці Троянського царства. На думку багатьох дослідників, виникла в 9 — 8 ст. до н. е. в іонійських містах Малої Азії на основі переказів кріто-мікенської епохи (1600 — 1100 до н. е.). Написана гекзаметром (бл. 15 700 віршів); поділена грец. філологом доби еллінізму Зенодотом Ефеським (кін. 4 — поч. З ст. до н. е.) на 24 пісні. Сюжет «І.» належить до циклу сказань про Троянську війну, що відбувалася в 13 ст. до н. е. В поемі відображено події, пов’язані з облогою м. Іліона ахейським ополченням. Реальність багатьох істор. і геогр. фактів, описаних в «І.», підтверджується розкопками Г. Шлімана та ін. археологів. «І.» належить до найкращих творів героїч. епосу в світовій л-рї. Поему вивчали на Україні вже в 17 — 18 ст. Укр. мовою «І.» перекладали: уривки — О. Навроцький, П. Куліш, П. Нщшинський, В. Самійленко, І. Франко, Г. Яскович, Ф. Самоненко, А. Білецький та ін.; повністю — С. Руданський, Борис Тен та ін. Переказ «І.» для дітей здійснила К. Гловацька.

Вид.: Укр. перекл. — Гомерова Ілїяда. Львів, 1902 — 04; Щит Ахілла. В кн.: Франко І. Твори, т. 15. К., 1955; Омирова Ільйонянка. В кн.: Руданський С. Твори, т. 3. К., 1973; Гомерова «Іліада». К., 1974; Гомер. Іліада. К., 1978; Рос. перекл. — Гомер. Илиада. М., 1986.

Літ.: Лосев А. Ф. Гомер. М., 1960; Маркиш С. Гомер и его поэмы. М., 1962; Білецький О. І. Поэмы Гомера. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Білецький А. «Ільйонянка» — перший повний український переклад Гомерової «Іліади». В кн.: Руданський С. Твори, т. 3. К., 1973; Шталь И. В. Гомеровский эпос. М., 1975; Білецький А. Було колись під Іліоном... В кн.: Гомер. Іліада. К., 1978; Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. К., 1981; Содомора А. Жива античність. К., 1983.

Й. О. Баглай.


ІЛЛЕШ (Iliés; справж. прізв. — Ліпнер) Бела (22.III 1895, м. Кашша, тепер Кошіце, ЧСФР — 1.V 1974, Будапешт) — угор. письменник. Член Компартії Угорщини з 1919. Закінчив 1916 Будапешт. ун-т. Дитинство й молоді роки провів на Закарпатті. Навчався в Берегівській та Свалявській гімназіях. Учасник пролетарської революції 1919 в Угорщині. З 1921 жив у Відні, 1923 — 45 — в Радянському Союзі. В 1925 — 33 — секретар Міжнародного об’єднання революційних письменників, член правління РАПП. Як офіцер Радянської Армії 1944 — 45 брав участь у визволенні Угорщини. В романі «Записки доктора Пала Утріуша» (1917) відобразив події 1-ї світовой війни. Соціальні перетворення в СРСР — тема романів «Ухил Бориса Волкова» (1926), «Усі дороги ведуть до Москви» (1937), повісті «Килим Степана Разіна» (1925). Роман «Тиса палає» (рос. мовою 1929 — 33, угор. мовою — 1957) присвячено революц. подіям в Угорщині напередодні проголошення Угор. Рад. республіки 1919. В романах «Оспіваю зброю і витязя» (1949), «Битва за Вігсінгаз» (1950), «Віднайдена батьківщина» (кн. 1 — 3, 1952 — 54) розповів про визволення країни від фашизму. Політ. події 1956 в Угорщині відобразив у зб. оповідань «Хліб» (1961). У творчості І. помітне місце зайняла укр. тематика: зб. новел «Як ховали русина Петру» (1921), істор. повість «Микола Шугай» (1924), трилогія «Карпатська рапсодія» (рос. мовою — 1941, угор. мовою — 1945, укр. мовою — 1950), кн. нарисів «Вогнища на Верховині» (1939). Окремі твори І. переклали О. Бублик-Гордон, К. Бібіков, І. Мегела та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Барак № 43. Х., 1930; Микола Шугай. Х., 1930; Як ховали русина Петру. Х., 1931; Тісса палає, ч. 1 — 3. К. — Х., 1930 — 34; Шлях Франца Новака. Х., 1934; Віднайдена батьківщина. К., 1978; Серце матері. «Всесвіт», 1985, № 5; Карпатська рапсодія. Ужгород, 1987; Рос. перекл. — Избранное. М., 1974; Обретение родины. М., 1976.

Літ.: Мегела І. Творчість Бели Іллеша і радянська література (1917 — 1941). «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1973, в. 9; Шахова К. О. «Віднайдена батьківщина». Бела Іллеш. В кн.: Шахова К. О. Двадцять нарисів про угорську літературу. К., 1984; Мегела І. Шляхом оновлення. В кн.: Іллеш Б. Карпатська рапсодія. Ужгород, 1987.

І. П. Мегела.


ІЛЛІРИЗМ — сусп.-політ. і культурний рух у Хорватії 30 — 40-х pp. 19 ст. (т. з. хорватське Відродження). І. походить від давньої назви зх. частини Балкан. п-ва — Іллірії. І. — вияв зростаючої нац. самосвідомості хорватів, виник на противагу германізації та мадяризації краю. Завданням І. було об’єднання пд. слов’ян. Відіграв значну роль у розвитку хорв. культури, л-ри. Л. Гай, один з керівників руху, видав «Короткий нарис хорватськослов’янського правопису» (1830), започаткувавши цим нову літ. мову; 1835 заснував хорв. мовою «Novine horvatzko («Хорватська газета»); з 1836 — «Ilirske narodne novine» («Іллірійська народна газета») з літ. додатком «Danicza» («Ранкова зоря»), пізніше «Danica ilirska» («Ранкова зоря іллірійська»), в якій знайомив з л-рою та фольклором слов’ян. народів, зокрема українського. У 1837 організовано першу хорв. друкарню, 1842 створено видавничий фонд при читальні в Загребі Матиця іллірійська (з 1850 — освітнє т-во). У 1845 засн. кафедру хорв. літ. мови при Загреб. університеті. З 1847 хорватську мову проголошено офіційною.

Найвидатніші хорв. поети доби І. — С. Враз (збірки «Райські яблука», 1840; «Голоси з Жеравинської діброви», 1841; «Гусла і тамбури», 1845), І. Мажуранич (поема «Смерть Смаїл-аги Ченгича», 1846), П. Прерадович (збірки патріотич. віршів «Первістки», 1846, «Нові вірші», 1851; послання «Українцям», 1851; драма «Королевич Марко», 1852; ода «Слов’янству», 1865). З драматургів відомий Д. Деметер, автор романтич. трагедії з життя легендарних іллірійців «Теута» (1844), поеми «Гробницьке поле» (1842) — про боротьбу хорватів проти татар у 13 ст. З повістями на істор. тематику виступили Л. Вукотинович, І. Кукулевич-Сакцинський, на сучас. теми — А. Немчич. Широко розвинулася перекл. діяльність. З кін. 40-х pp. рух І. зазнав переслідувань з боку властей і поступово згас.

Літ.: Кулаковский П. Иллиризм. Исследование по истории хорватской литературы периода возрождения. Варшава, 1894; Лещиловская И. И. Иллиризм. К истории хорватского национального Возрождения. М., 1968.

І. П. Ющук.


ІЛЛІЧЕВСЬКИЙ Анатолій Хомич (13.VI 1913, Верхньодніпровськ, тепер місто Дніпроп. обл.) — укр. рад. літературознавець, бібліограф, перекладач, доктор філол. наук з 1972. Закінчив 1941 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1946 — викладач Київ. ун-ту. Дослідник історії л-р Зх. Європи і Лат. Америки. Автор монографій «Про метод сучасної революційної літератури капіталістичних країн» (1954), «Ленін у художній літературі Заходу» (1969), статей «Образ Леніна в літературах Латинської Америки» (1981), про творчість Дж. Голсуорсі, Е. Хемінгуея, Б. Шоу, Ю. Фучіка, дослідження «Про сучасну кубинську прозу» (передмова до кн. «Сучасна кубинська повість», 1981) та ін. Під редакцією І. вийшов бібліогр. покажчик «Ленініана Заходу» (в. 1 — 4, 1969 — 76). Переклав з італ. мови романи «Спартак» Р. Джованьйолі (1954), «Метелло» В. Пратоліні (1960, написав до нього передмову), повість-казку «Пригоди Цибуліно» Дж. Родарі (1961), окремі новели Дж. Боккаччо (опубл. у жури. «Всесвіт», 1988, № 10).

Літ.: Иванов Л. Сегодня и завтра мировой Лени. нианы. «Правда Украины», 1969, 4 сентября; Гаврилишин Я. Монографія про зарубіжну Ленініану. «Всесвіт», 1971, № 6.

Л З. Мороз.


ІЛЛЯШ Микола Максимович (12.XI 1942, с. Великі Прицьки, тепер Кагарлиц. р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1968. Закінчив 1969 Львів. ун-т і 1979 ВПШ (Київ). Працював у пресі, був на комс. і парт. роботі, з 1988 — гол. ред. журн. «Сільські обрії». Друкується з 1971. Виступає з оповіданнями і повістями (збірки «Ранні громи», 1979; «Буркун-зілля», 1983). Зробив літ. запис розповіді Героя Рад. Союзу Ф. М. Зінченка — «Вони штурмували рейхстаг» (1978), «Герої штурму рейхстагу» (1983), «Герої останнього штурму» (1985). Переклав кілька оповідань казах. письменників (Т. Іманбекова, К. Муханбеткалієва, М. Кабанбаєва), що увійшли до антології молодої казах. прози «Червоні яблука» (1978). Рос. мовою переклав повість «Не розминись із собою» Р. Іванченко (1981). Окремі твори І. перекладено білорус., груз., узб., казах. мовами.

Л. М. Задорожна.


ІЛЮСТРАТИВНІСТЬ (від лат. illustro — освітлюю, пояснюю) — у літературознавстві і літературній критиці умовне поняття, яке означає використання літ.-худож. форми для вираження (ілюстрування) загальновідомих істин, сусп. ідей і проблем, уже розроблених іншими формами сусп. свідомості (історія, філософія, політекономія тощо). Термін «ілюстративність» широко застосовується в літ. критиці з серед. 50-х pp., коли почалося викриття ідеології культу особи, яка сковувала творчу ініціативу митців і штовхала л-ру на шлях кон’юнктурних «відгуків» на певні сусп. події. В ілюстративних творах відсутній елемент худож. відкриття, творчого осмислення дійсності; вони є, по суті, імітацією худож. творчості. Схематизм образів, вторинність думок — ці риси, що властиві ілюстративним творам, суперечать природі мист-ва, принципам реалізму і худож. правди.

Літ.: Новиченко Л. Не ілюстрація — відкриття! К., 1967; Брюховецький В. С. Критика в сучасному літературному процесі. К., 1985.

В. П. Іванисенко.


«ІЛЮСТРОВАНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ МОЛОДІЖІ, МІЩАН І СЕЛЯН» — літ.-худож. дитячий журнал. Виходив з 1890 у Чернівцях. Див. «Бібліотека для молодіжі».


«ІЛЮСТРОВАНА УКРАЇНА» — літ.-наук. журнал. Виходив 1913 — 14 у Львові двічі на місяць Редактор — І. Крип’якевич. У журналі вперше опубл. вірші, оповідання й нариси Я. Савченка, Я. Мамонтова, С. Чарнецького, О. Коваленка, М. Голубця та ін. письменників, які належали до різних шкіл і напрямів. Журнал постійно вміщував різні матеріали про творчість укр. письменників (№ 5 — 6 за 1914 присвячені 100-річчю від дня народження Т. Шевченка). Друкувались переклади окремих творів В. Гюго (роман «Дев’яносто третій рік»), П. Верлена, Еркмана-Шатріана, І. Базова, наук.-популярні статті з питань громад.-культур. життя, рецензії на книжкові видання, репродукції живописних творів видатних майстрів, фото та ін. Журнал загалом відстоював реалізм і народність л-ри й мист-ва. На його сторінках виступали і поети-молодомузівці (Б. Лепкий та ін.). В «І. У.» опубл. статті М. Возняка й О. Грицая про творчість М. Коцюбинського, В. Грепиняка, О. Назарієва, С. Чарнецького та ін. про укр. мистецтво.

Літ.: Історія української літератури, т. 5. К., 1968.

Ф. П. Погребенник.


ІЛЬБЕКОВ Микола Пилипович [псевд. — Ільбек Мигулай; 6(19).V 1915, с. Три-Ізби Шемурша, тепер Шемуршинського р-ну — 12.IV 1981, Чебоксари] — чувас. рад. письменник, нар. письменник Чувас. АРСР з 1970. Член КПРС з 1939. Закінчив 1931 пед. уч-ще (м. Батирево). Навчався 1932 — 34 в Чувас. пед. ін-ті (Чебоксари). Учасник визв. походу Червоної Армії в Зх. Україну 1939 і Великої Вітчизн. війни. Автор збірок оповідань і повістей «Ми радянські солдати» (1950), «Нова людина» (1959), «Сурбан» (1964), роману «Тімер» (1971), повісті «Війна і перемога» (1973), зб. «Оповідання» (1974). Роман «Чорний хліб» (кн. 1 — 2, 1957 — 61) — про життя дореволюц. села, революц. події 1905 — 07. Героїзм і дружбу народів у роки війни зобразив у оповіданні «Через Дніпро» та повісті «У Карпатах» (увійшли до зб. «Оповідання війни», 1985). Писав і для дітей (збірка оповідань «По гриби», 1960, та інші твори).

Переклав окремі твори М. Гоголя, М. Горького, І. Франка (кн. «Оповідання», 1955), М. Коцюбинського (повість «Fata morgana», 1950), О. Ільченка (оповідання «Марія іде босоніж», 1954), П. Панча та ін. 1974 був на Україні (Київ, Остер та ін.). Укр. мовою оповідання І. «В пошуках правди» переклала Л. Кураколова.

Тв.: Рос. перекл. — Черный хлеб. Чебоксари, 1982.

Літ.: Сироткін М. Про чуваську прозу. В кн.: Оповідання чуваських письменників. К., 1964; Зотов И. А. Мигулай Ильбек. Чебоксари, 1984.

П. М. Чичканов.


ІЛЬЇН Василь Семенович [1 (14).I 1901, Київ — 13.VII 1963, там же] — укр. рад. мовознавець, канд. філол. наук з 1946. Закінчив 1935 Київ. ун-т. Працював з 1938 в Ін-ті мовознавства АН УРСР, одночасно викладав українську мову з Київ. ун-ті. Досліджував питання історії укр. літ. мови, стилістики, словотвору, граматики, історії перекладу тощо. Ряд праць присвятив вивченню мови й стилю поетич. творів Т. Шевченка («Народність у порівняннях Т. Г. Шевченка», 1949; «Лексична синоніміка Т. Г. Шевченка», 1955; «Мова творів Т. Г. Шевченка», 1957; «Емоційна лексика в поезіях Т. Г. Шевченка», опубл. 1968, тощо). Вивчав мовно-стилістичні особливості перекладів творів О. Пушкіна, що їх здійснили М. Рильський, П. Тичина, А. Малишко та ін. («Українські переклади поезій О. С. Пушкіна», 1949; «Українські переклади творів О. С. Пушкіна», 1952). Один з авторів «Курсу сучасної української літературної мови» (т. I, 1951), «Курсу історії української літературної мови» (т. 1, 1958), один з укладачів та редакторів третього і четвертого томів «Українсько-російського словника» (т. 1 — 6, 1953 — 63) тощо.

Літ.: Паламарчук Л. С., Скрипник Л. Г. Василь Семенович Ільїн. «Мовознавство», 1976, № 1.

М. А. Жовтобрюх.


ІЛЬЇН М. [справж. — Маршак Ілля Якович; 29.XII 1895 (10.I 1896), м. Бахмут, тепер Артемівськ Донец. обл. — 15.XI 1953, Москва] — рос. рад. письменник. Брат С. Я. Маршака. Закінчив 1925 Ленінгр. технол. ін-т. Перші твори об’єднані в зб. «Оповідання про речі» (1936). Автор публіцистич. кн. для підлітків «Оповідання про план великих робіт» (1930), окремі розділи якої присвячені будівникам Дніпрогесу, шахтарям Донбасу. Праця — осн. тема книг «Гори і люди» (1935), «Підкорення природи» (1950), «Перетворення планети» (1951). У книгах «Людина і стихія» (1947), «Проникнення в атом» (1948) розкриває невичерпні можливості людського розуму, науки. Написав наук.-популярну кн. «Як людина стала велетнем» (ч. 1 — 3, 1940 — 48), біогр. повість «Олександр Порфирійович Бородін» (1953, обидві — у співавт.). Твори І. перекладалися багатьма європ. мовами. Укр. мовою окремі твори вийшли у перекладах О. Громова, В. Давиденка, М. Прокопенка.

Тв.: Избранное. М., 1959; Избранные произведения т. 1 — 3. М., 1962; Укр. перекл. — Сонце на столі. Х. — Одеса, 1930; Товариш у кишені. Х. — К., 1930; Чорним по білому. Х. — К., 1931; Котра година? Х. — Одеса, 1933; Гори і люди. Х. — Одеса, 1936; Сто тисяч чому. (Подорож по кімнаті). Х. — Одеса, 1938; Сьогодні і вчора. К., 1939.

Літ.: Ляпунов Б. М. Ильин. М., 1955; Ивич А. Творчество М. Ильина. М., 1956; Жизнь и творчество М. Ильина. М., 1962.

В. П. Замковий, І. Я. Павленко.


ІЛЬЇНСЬКИЙ Григорій Андрійович [11 (23).III 1876, Петербург — 14.XII 1937] — рос. та укр. рад. філолог, чл.-кор. АН СРСР з 1921. Закінчив 1898 Петерб. ун-т. Працював у Харків. ун-ті (з 1907), професор Ніжин. істор.-філол. ін-ту (з 1909), Юр’євського (тепер Тартуський) ун-ту (з 1916), Сарат. (з 1920), Моск. (з 1927) ун-тів. Досліджував питання походження слов’ян. мов і писемності, праслов’ян. мови, літературознавства, палеографії, текстології, міфології: «Лекції з історії південнослов’янських літератур» (1908), «Грамоти болгарських царів» (1911), «Праслов’янська граматика» (1916), «До питання про асиміляцію голосних в українській мові» (1926), «Нарис систематичної кирило-мефодіївської бібліографії» (1934). йому належать серії статей «Слов’янські етимології» (чимало з них присвячено походженню укр. слів), «Українські етимології» (1933). Підготував до видання багато старослов’ян. та ін. пам’яток (Служебку мінею 12 — 13 ст., середньоболг. листки Ундольського 12 — 13 ст., Сліпченський апостол 12 ст., «Златоструй» 11 ст. А. Ф. Бичкова тощо). Досліджував л-ру Київ. Русі («Хто Троян у „Слові о полку Ігоревім“», 1930). Опубл. рецензії на фольклорні видання В. Гнатюка, В. Шухевича, праці А. Кримського, І. Свєнціцького та ін. Незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Літ.: Журавлев В. К. Григорий Андреевич Ильинский. М., 1962.

М. А. Жовтобрюх.


ІЛЬКЕВИЧ Григорій Степанович (літ. псевд. — Мирослав Ількевич, Мирослав з Городенки, Міrosław та ін.; 13.Х 1803, с. Нове Село, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл. — 1841, м. Городенка, тепер Івано-Франк. обл.) — укр. фольклорист, етнограф і педагог. Нар. в сел. сім’ї. Шкільну освіту здобув 1820 у Жовкві (тепер Нестеров). 1822 склав екстерном іспити на нар. учителя. Вчителював 1824 — 35 у Коломиї, 1835 — 41 — у Городенці. Підтримував зв’язки з гуртком «Руська трійця». 1841 видав «Галицькі приповідки й загадки, зібрані Григорієм Ількевичем», де вмістив 2700 укр. нар. прислів’їв, приказок та 60 загадок. Автор статей з етнографії: «Забобони, що існують між простим народом у Галичині» (1836), «Про українську міфологію відповідно до народних переказів» (1839), «Звичаї народу на Волині» (1840). З великого «Збірника українських історичних пісень» (рукопис зберіг. у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР) дещо опубл. в «Русалці Дністровій» та етногр.-фольклорних виданнях Я. Головацького.

Літ.: Возняк М. До історії видання Ількевичевих приповідок. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1911, т. 106; Франко А. Григорій Ількевич як етнограф. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1912, т. 109 — 111; Возняк М. Григорій Ількевич як збирач пісень. В кн.: У століття «Зорі» Маркіяна Шаткевича 1834 — 1934, ч. і. Львів, 1935.

Г. А. Нудьга.


ІЛЬНИЦЬКА Луїза Іванівна (1.Х 1939, с. Печеськи, тепер Хмельн. р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. бібліограф. Закінчила 1961 Львів. ун-т. Працювала на видавничій роботі. З 1974 — гол. бібліограф, з 1988 — зав. відділом бібліографії Львів. наук. б-ки ім. В. Стефаника АН УРСР. Автор бібліогр. покажчиків «М. Шолохов і Україна» (1978), «Роман Федорів» (1980), «Марко Вовчок в колі сучасників» (1983), «Микола Ільницький» (1984), «Василь Стефаник» (1985), «Роман Іваничук» (1989) та ін., статей з питань славістики та літ. бібліографії.

М. А. Вальо.


ІЛЬНИЦЬКИЙ Василь Степанович (псевд. — Денис, Денис з Покуття, Денис із-над Серета; 22.IV 1823, с. Підпечери, тепер Тисменицького р-ну Івано-Франк. обл. — 15.IV 1895, там же) — укр. письменник, і історик, театр. критик. Навчався у Львів. та Віден. (закінчив 1846) ун-тах. Учителював у Станіслав., Терноп. та Львів. гімназіях. За поглядами — «народовець». Брав участь у революц. подіях 1848, у Львів. соборі руських учених 1848. Був головою Комітету для артист. нагляду Руського нар. театру у Львові. Літ. і наук. діяльність почав 1860. Друкувався у журналах «Мета», «Правда», «Зоря», додатку до газ. «Буковина»«Неділі» та ін. Видав альм. «Дарунок руським дівицям на новий рік 1871». Писав оповідання й повісті з нар. життя: «Коваль клепле, поки тепле», «Школяр на вандрівці» (обидві — 1863), «Дурний Івась» (1865), «Суджена» (1871), «Образки з життя» (1873), «Горбатий» (1877), «Свати», «Роман Дуля» (обидві — 1881): істор. драма «Настася» (1872), засн. на літописному оповіданні про події в Галицькій Русі 2-ї пол. 12 ст., оповідання «Князь руський Роман Данилович» (1883). Творчість І. в осн. позитивно оцінював І. Франко. Автор літературозн. ст. «Драматургічні замітки» (1867), істор. статей («Стародавній Звенигород», 1861; «Теребовля», 1862, «Перегляд південно-руської історії від 1337 до 1450», 1875; «Василько, князь Теребовельський і Володар, князь Перемиський», «Перші напади татар на Русь», «Русь Галицька за князя Володимирка», «Дві облоги міста Львова через Хмельницького 1648 і 1655», «Марія Тереза» та ін.), театрознавчих, геогр.-природознавчих і етнографічних статей («Море і його чудеса», «З різних країв і народів»), споминів («Жидівська гвардія народна 1848 р.»), підручників для поч. і серед. шкіл. Для гімназій переклав «Історію біблійну» Тіца та «Історію церкви» Дорфлера.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Кравець М. Зерна науки і добра. «Жовтень», 1968, № 4; Мороз З. Західноукраїнська історична драма другої половини XVI ст. (Нариси з історії становлення і розвитку). В кн.: Мороз З. На позиціях народності, т. 1. К., 1971.

В. Т. Полєк.


ІЛЬНИЦЬКИЙ Микола Миколайович (23.ІХ 1934, с. Ільник, тепер Турківського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. літературознавець, критик, поет, доктор філол. наук з 1984. Член КПРС з 1964. Закінчив 1957 Дрогоб. пед. ін-т. Працював у редакціях дрогоб. та львів. газет, з 1964 — зав. відділом, з 1980 — заст. гол. редактора журн. «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»). З 1989 — член президії й голова філол. секції Наук т-ва ім. Т. Шевченка. Друкується з 1953.

Осн. мотиви збірок «Земні артерії» (1965), «Мозаїка доріг» (1980), «За роком рік» (1988) — природа і людина, часоплин. У колі зацікавлень І. як критика — проблеми традицій і новаторства, взаємодії стильових течій у сучас. л-рі, творчої індивідуальності письменника, закономірності літ. процесу. Дослідник творчості М. Яцкова, Б. І. Антонича, укр. рад. поетів. Автор книжок літ.-крит. статей і нарисів: «Барви і тони поетичного слова» (1967), «Таємниці музи» (1971), «Енергія слова» (1978), «На вістрі серця і пера» і «На спокій права не дано. Поезія Бориса Олійника» (обидві — 1980), «Безперервність руху» (1983), «Багатогранність єдності» (1984), «От поколения к поколению» (М., 1984; Всесоюзна премія в галузі літ.-художньої критики, 1985), «Дмитро Павличко» (1985), «Іван Драч» (1986), «У вимірах часу» (1988), «Людина в історії» (1989). Упорядник збірників «Ой зацвіла черемшина. Народні пісні з голосу Ганни Ільницької» (1981), «Народні пісні в записах Михайла Яцкова» (1983). Перекладає твори сх. поетів (Румі, Фірдоусі та ін.). За статті «Лірика у вимірах часу», «Висока хвиля в душу заплива» і «Світ малого епосу» удостоєний 1983 Республіканської премії в галузі лїтературно-художньої критики (з 1986 імені О. І. Білецького).

Літ.: Денисюк І. Індивідуальність критика. «Прапор», 1984. № 9; Бабич Л. Микола Ільницький. Бібліографічний покажчик. Львів, 1984.

М. О. Шалата.


ІЛЬНИЦЬКИЙ Олег Степанович (2.II 1949, м. Фюрт, ФРН) — укр. літературознавець у Канаді, доктор філології з 1983. Закінчив 1971 коледж при Нью-Йорк. ун-ті, 1975 — Гарвард. ун-т (США). Викладав укр. мову і л-ру у Гарвард. ун-ті, 1979 — 83 — у Манітобському ун-ті (Канада), з 1985 — в Альбертському ун-ті (Канада). Досліджує переважно літ. процес 20 — 30-х pp. на Україні. Автор праць: «Микола Бажан: його поезія і його критика» (1975), «Анатомія літературного скандалу: Михайль Семенко і початки українського футуризму» (1978), «Український футуризм: історія, теорія, практика» (1983), «Поеми Михайля Семенка» (1986), «Психологічні виміри прози Леся Мартовича» (1989) та ін., ренензій-оглядів на збірки творів М. Бажана (1976), Б. І. Антонича (1977), дослідження М. Ласло-Куцюк «Шукання форми» (1984) та ін. 1988 виступив з доповіддю «Т. Г. Шевченко і футуристи» на респ. наук. конференції «Т. Г. Шевченко: історія і сучасність» у Києві.

Ф. П. Погребенник.


ІЛЬФ І. і ПЕТРОВ Є. — рос. рад. письменники-сатирики. Ільф Ілля [справж. — Файнзільберг Ілля Арнольдович; 3(15).X 1897, Одеса — 13.IV 1937, Москва]. Закінчив 1913 тех. школу. Був співробітником Югроста, редактором журн. «Синдетикон», І. Ільфу належать «Записні книжки» (1925 — 37, вид. 1939). Петров Євген [справж — Катаєв Євген Петрович: 30.XI (13.XII) 1902, Одеса — 2.VII 1942]. Член КПРС з 1940. Брат В. П. Катаєва. Закінчив 1920 класич. гімназію в Одесі. Працював кор. Укр. телегр. агентства. У роки Великої Вітчизн. війни — військ. кор. «Правды» і Радінформбюро, загинув на фронті. Автор п’єси «Острів миру» (1939, опубл. 1947), кіносценаріїв «Музична історія», «Антон Іванович сердиться» (обидва — 1940, у співавт.) та ін., «Фронтового щоденника» (1942).

1923 І. і П. переїхали до Москви, де 1925 познайомилися. З 1926 писали у співавторстві. Найвизначнішою у творчості І. і П. є сатир. дилогія «Дванадцять стільців» (1928) і «Золоте теля» (1931). В ній яскраво змальовано негативні сусп. явища, створено галерею сатир. образів міщан, чиновників-бюрократів, халтурників і пристосуванців від мистецтва, різноманітних шахраїв. У книзі дорожніх нарисів «Одноповерхова Америка» (1936) гостро, в дещо гумористичному тоні відтворили різнобічну картину позитивного й негативного в житті й побуті жителів США. Інші твори: повість «Світла постать» (1928), цикл сатир. новел «1001 день, або Нова Шахерезада» (1929), кіносценарії «Барак» (пост. 1932), «Одного разу влітку» (1932). Твори І. і П. екранізувалися (кінофільми «Золоте теля», 1968, «Дванадцять стільців», 1971), перекл. багатьма мовами СРСР, світу. Т. Хрєнников створив комічну оперу «Золоте теля» (1984), Окремі твори І. і П. переклали Остап Вишня, М. Пилинська, Ю. Мокрієв, B. Чечвянський та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1961; Двенадцать стульев. — Золотой теленок. М., 1988; Укр. перекл. — Директивний бантик. Х.. 1934; Дванадцять стільців. — Золоте теля. К., 1972.

Літ.: Галанов Б. Илья Ильф и Евгений Петров. М., 1961; Воспоминания об Илье Ильфе и Евгений Петрове. М., 1963; Яновская Л. М. Почему вы пишете смешно? М., 1969.

А. Р. Волков.


ІЛЬЧЕНКО Григорій Миколайович [27.II (12.III) 1902, Катеринославщина — 21.XII 1975, Харків] — укр. рад. кобзар. У 20 — 30-і pp. працював у обл. капелі бандуристів та багатьох ансамблях бандуристів при палацах культури Харкова. В репертуарі І. були укр. нар. пісні та думи, власні твори. Автор текстів і музики багатьох дум («Про Макара Мазая», «То не чорні круки налетіли», «То не грім над степами гуркоче», «Дума про Павла Поповича і його побратима-чуваша», «Дума про В’єтнам») і пісень («Кобзарський марш», «Дніпро», «Партизани-ковпаківці», «Був у нашому колгоспі голова» та ін.). Створив мелодії до ряду віршів C. Руданського, П. Глазового та ін. Написав автобіогр. повість «З кобзою за плечима» (рукопис зберіг. в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР).

Тв.: Пісні та думи. Х., 1967.

К. Х. Балабуха.


ІЛЬЧЕНКО Олександр Єлисейович [22.V(4.VI) 1909, Харків] — укр. рад. письменник. Закінчив 1930 екстерном Харків. ун-т. Був на видавничій і журналіст. роботі, 1942 — 52 працював спец. кор. газ. «Известия». Друкується з 1926, пише також рос. мовою. Перша книжка — зб. нарисів «Дніпрельстан» (1932). Автор істор.-біогр. повісті «Серце жде» (1939; переробл. вид. рос. мовою — «Петербургская осень», 1942) — про життя і творчість Т. Шевченка, духовну і революц. силу Кобзаревого слова. За матеріалами повісті написав однойм. п’єсу (1954). Образ Т. Шевченка втілено також у повісті «Тиха українська ніч» (1942). Подвиги рад. людей під час Великої Вітчизн. війни відтворив у книгах нарисів і оповідань «Бійці з наших місць» (1941), «Гірський пейзаж» (1942), «Деревій» (1946, всі — російською мовою) та ін. Збірка повістей, нарисів та есе «Основа, або Хто там стукає у двері? Постскриптум життя публіциста» (1984, рос. мовою) сповнена роздумів про рад. патріотизм, братерство народів, про мир на землі і хліб. В ній І. змалював образи М. Чернишевського, А. Церетелі, Г. Сундукяна, Ю. Федьковича, М. Рильського, А. Головка, М. Трублаїні. Характерна особливість творчої манери І. — публіцистичність — притаманна не лише нарисам, оповіданням і повістям, а й «химерному» роману з нар. уст «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (1958), в якому тісно переплетені події минувшини укр. народу кін. 18 ст. і фантазія письменника, вільно змінюється художня оповідь — від епічної до романтично-легендарної і жартівливо-бурлескної. Гол. герой — козак Мамай наділений тип. нац. рисами, уособлює нескореність духу укр. народу, його звитягу, талановитість, любов до пісні, невичерпність творчих можливостей. Цей образ є втіленням людської мрії про добро і правду, він життєвий, символічно багатозначний: Мамай — вічно молодий, патріот — воював з іноз. поневолювачами в часи Б. Хмельницького, на фронтах 1-ї світової та Великої Вітчизн. воєн, партизанив. Роман відзначається щедрістю синонімів, приказок, прислів’їв, фразеологізмів. Для дітей І. написав повість «Звичайний хлопець» (1947). Опубл. літературознавчі статті про Т. Шевченка «Тарас іде по Україні» (1944), «Слово» (1951) та ін. За його сценарієм на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка знято фільм «Роман і Франческа» (1961). Окремі твори І. перекладено рос., чес., болг., сербохорв. та ін. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1979; Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1989; Рос. перекл. — Петербургская осень. М. — Л., 1961; Полторы сказки. М., 1982; Козацкому роду нет переводу, или Мамай и Огонь-Молодица. М., 1985.

Літ.: Дейч А. «Козацкому роду нет переводу...». «Дружба народов», 1959, № 5; Гуцало Е. Сказка — жизнь, жизнь — сказка. В кн.: Ильченко А. Полторы сказки. М., 1982; Кравченко А. Є. Художня умовність в українській радянській прозі. К., 1988; Волинський К. Уроки майстра. «Літературна Україна», 1989, 8 червня; Гуцало Є. Особистість. В кн.: Ільченко О. Вибрані твори, т. 1. К., 1989.

В. Г. Пугач.


ІМАЖИЗМ (англ. imagism, від франц. image — образ) — модерніст. течія в амер. і англ. поезії 10-х pp. 20 ст. Виникла напередодні 1-ї світової війни і перестала існувати після її закінчення. Представники І. в США — Е. Паунд, Х. Дулітл, Дж. Г. Флетчер, Е. Лоуелл, в Англії — Т. С. Еліот, Ф. М. Флінт, Р. Олдінгтон, Д. Г. Лоренс та ін. Імажисти розглядали бурж. цивілізацію як ворожу людині і природі, виступали проти штампів, риторичності, багатослів’я у поезії. У програмних заявах поета й філософа Т. Е. Х’юма та поета Е. Паунда проголошувались доктрина максимально конкретного, «чистого образу», стислість вираження, відхід від традиц. пісенної форми поезії, заміна метра стильовим ритмом, нестрофічна форма, вільний вірш. За зразок бралися франц. символізм, давньогрец., япон. і кит. поезія, і. властиві вишукана форма, стилізація. Змальована крізь призму античних образів, дійсність у них далека від життя і сусп. проблем. !. сприяв збагаченню форм англ. вірша, хоч його експерименти були переважно формалістичними, що й спричинило розпад течії. 1914 Е. Паунд, випустивши антологію «Імажисти», перейшов до групи англ. футуристів. Керівництво І. перебрала Е. Лоуелл, яка випустила три альманахи «Поети імажисти» (1915, 1916, 1917). Суперечки про І., в яких у 20 — 30-х pp. узяли участь поети Америки і Англії, поклали початок новому етапові розвитку світової поезії

Літ.: Кашкин И. Творчество американских поэтов-имажистов. «Интернациональная литература», 1937, № 2; Зверев А. М. Модернизм в литературе США. Формирование, эволюция, кризис. М., 1979: Элитарные представлення об искусстве и современный мир. К., 1980.

Є. І. Нечепорук.


ІМАЖИНІЗМ (від франц. image — образ) — течія в рос. поезії кінця 10 — кінця 20-х pp. 20 ст. Назву запозичено в англ. імажистів (див. Імажизм). Представники І. — поети С. Єсенін, А. Марієнгоф, В. Шершеневич, І. Грузинов, Р. Івнєв, М. Ердман, О. Кусиков, М. Ройзман, художники Г. Якулов, Б. Ердман опублікували у воронезькому журн. «Сирена» (1919, № 4) та в газеті «Советская страна» (1919, 10 лютого) «Декларацію», в якій проголосили осн. принципом поетич. творчості самодостатність образу. Імажиністи по суті заперечували соціальну спрямованість худож. творчості, протиставляли мист-во дійсності, закликали до «звільнення» слова від змісту. Поетичний образ (метафору) І. ототожнював з тим, що О. Потебня називав «внутрішньою формою слова». В. Шершеневич, напр., називав свої твори «каталогом образів» і пропонував писати вірші так, щоб їх можна було читати і з початку, і з кінця, і з середини, щоб будь-який образ можна було переставити і т. д. Тому імажиністи широко використовували вільний вірш, коло тем обмежували суб’єктивними переживаннями одинокої особи та богемними мотивами. С. Єсеніна в І. приваблювала увага до образної форми миства. Проте він зазначав, що підхід імажиністів до мистецтва «занадто несерйозний». Восени 1924 С. Єсенін остаточно відійшов від і. Імажиністи організували вид-во «Имажинисты», друкувалися також у вид-ві «Чихи-Пихи», видавали журн. «Гостиница для путешествующих в прекрасном» (1922 — 1924; вийшло 4 номери), випустили кілька збірників «Имажинисты» (1921 — 26). 1927 група імажиністів розпалася. На Україні І. не мав організаційного оформлення, але окремі його принципи позначилися на ліриці 20 — 30-х pp., зокрема, В. Сосюри (збірки «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927), Б. І. Антонича (зб. «Перстені молодості», 1934) та ін.

Літ.: Львов-Рогачевский В. Л. Имажинизм и его образоносцы. Есенин, Кускков, Мариенгоф, Шершеневич. М., 1921; Литературные манифесты (От символизма к Октябрю). М., 1929; Неверлі М. Поет із серцем у руках. В кн.: Антонич Б.-І. Перстені молодості. Братіслава, 1966.

В. П. Іванисенко.


ІМЕДАДЗЕ Валер’ян Костянтинович [27.V (8.VI) 1899, Кутаїсі — 2.XII 1963, Тбілісі] — груз. рад. літературознавець і мистецтвознавець. Член КПРС з 1917. Закінчив 1933 Моск. ін-т червоної професури. Досліджував культурні зв’язки груз. народу з рос., укр., вірм., осет. та ін. народами. Автор кн. «Горький у Грузії» (1958), нарисів про героїв Великої Жовтн. соціалістичної революції та громадянської війни (кн. «Грузини — солдати революції», 1961, у співавт.).

Взаємозв’язки груз. і української культур висвітлив у статтях «Тарас Шевченко і Акакій Церетелі» (1938), «Коріння дружби» (1961), «Т. Шевченко і грузинська література» (1964), «Коте Марджанішвілі на Україні», «Грузинські літературні вечори та вистави в містах України», монографії «Тарас Шевченко і діячі грузинської культури» (1964) та ін. Написав докт. дисертацію «З історії культурних зв’язків грузинського і українського народів». На Україні вийшла монографія І. «Т. Г. Шевченко і Грузія» (К., 1963).

О. П. Синиченко.


ІМЕРМАНІС Анатоль [5 (18).XI 1914, Москва] — латис. рад. письменник. Навчався 1931 — 34 в Ризькому нар. ун-ті та в Ін-ті англ. мови (Рига). Учасник Великої Вітчизн. війни. Пише латис. та рос. мовами. Автор збірок віршів «Біля Даугави» (1947), «Місто біля моря» (1951), «Поки б’ється серце» (1959), «Лірика» (1964), «Древо пізнання» (1974), «Палітра» (1979), «Мольберт» (1981), «Глибинне сп’яніння» (1984) та ін. Разом з Г. Цирулісом написав перші в латис. л-рі пригодницькі романи «Пароль „СРСР“» (1950), «Квартира без номера» (1952; укр. перекл. Д. Олександренка та К. Скрипченка), «Товариш Маузер» (1960), «„Тобаго“ змінює курс» (1961), «24 — 25 не повертається» (1964), «Три дні в Клістпорті» (1968). І. належать політ. детективи «Супутник кидає тінь» (1965), «Літаки падають в океан» (1968), «Примари готелю „Голлівуд“» (1970), «Гамбурзький оракул» (1976), «Сейфу потрібний зломщик» (1978), «Смерть під парасолькою» (1982), «Смерть на стадіоні» (1986) і фантастич. роман «Піраміда Мортона» (1971). Видав повість для дітей «Скарб шостого класу» (1955, у співавт.). Твори І. пройняті ненавистю до війни і фашизму, сповнені роздумів про культуру і мораль, життя і смерть, добро і зло. Переклав окремі твори О. Блока, О. Суркова, К. Симонова, В. Інбер, М. Алігер, Й. Р. Бехера та ін.

Тв.: Самолеты падают в океан. М., 1968; Рига — Москва. Рига, 1969; Призраки отеля «Голливуд». М., 1985; Укр. перекл. — Квартира без номера. К., 1963 [у співавт.]; Рос. перекл. — Сокровище шестого класса. М., 1955 [у співавт.]; Сердце и море. Л., 1956; Контрасты. М., 1962; Спутник бросает тень. М., 1965; Пирамида Мортона. Рига, 1973; Гамбургский оракул. М., 1980; Избранное. М., 1987; Смерть под зонтом. В кн.: Латышский детектив. Рига, 1987.

Літ.: Полютін В. Попіл і полум’я. «Прапор», 1963, № 1; Исарова Л. Эксперименты Имерманиса. «Даугава», 1987, № 10.

О. Г. Астаф’єв.


ІММЕРМАН (Immermann) Карл Лебрехт (24.IV 1796, Магдебург — 25.VIII 1840, Дюссельдорф) — нім. письменник. За освітою юрист. 1822 виступив як поет (зб. «Вірші»). Автор трагедій «Карденіо і Целінда» (1826), «Трагедія в Тіролі» (1827), драм. трилогії з рос. історії «Олексій» (1833), досліджень про театр, кн. «Спогади» (1840 — 43), на яку Ф. Енгельс написав 1840 схвальну рецензію. В реалістич. романі «Епігони» (1836) показав занепад дворянства за часів капіталізму. Роман «Мюнхгаузен» (1838) спрямований проти феод. відсталості й політ. роздробленості Німеччини, є гострою сатирою на нім. абсолютизм і дворянство. Творчість І. відбиває перехід від романтизму до крит. реалізму. Про роман «Мюнхгаузен» згадував І. Франко (див. Франко І. Зібр. тв., т. 26. К., 1980, с. 285).

Тв.: Рос. перекл. — Мюнхгаузен, т. 1 — 2. М. — Л., 1931-32.

Літ.: Енгельс Ф. «Спогади» Іммермана. В кн.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 41. К., 1979; Верховский Н. П. Иммерман. В кн.: История немецкой литературы, т. 3. М., 1966.

А. Г. Баканов.


«ІМНОЛОГІЯ», «Имнологіа, си єстъ ПЂснословіє, албо ПЂснь през части писмом мовленаа на день въскр[е]сеніа Господа нашего Іисуса Хріста» — панегірик, піднесений друкарями Києво-Печерської лаври на Великдень 1630 Петру Могилі, тодішньому лаврському архимандриту. Через увесь твір (264 віршові рядки) у вигляді акростиха йде посвята «Петрови МогилЂ, архимандриту святыя чудотворныя великіа лавры печерскіа кіевскія, воєводичу земель молдавских». Кожне слово цієї посвяти відповідає розділові «І.»; два розділи зашифровують по два слова «святыя чудотворныя» і «великіа лавры». Твір складається з 10 віршів на теми великодних стихир та двох епіграм, підписаних Памвом Бериндою і Тарасієм Земкою. Кожен з осн. віршів «І.» підписано одним з друкарів, котрі виступали як декламатори під час урочистого вручення панегірика адресатові. Це — Ісаія, Артемій Половкович, Стефан Беринда (партія «И друг друга обиймЂмъ»), Нафан Зінкевич, Димитрій Захарієвич, Парфеній Молковицький, Михаїл Фойнацький, Павел Макарієвич, Феодос Кипрієвич, Леонтей Ієрусалимович. «І.» — один з перших східнослов’ян. віршованих творів, де зустрічається свідоме перехресне та кільцеве римування. 1921 М. Возняк висунув гіпотезу про те, що авторами «І.» є Памво Беринда і Тарасій Земка.

Вид.: [Вірші]. В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

Літ.: Возняк М. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921.

М. М. Сулима.


ІМПРЕСІОНІЗМ (франц. impressioriisme, від impression — враження) — напрям у мист-ві й л-рі 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., представники якого прагнули відтворити реальний світ у його рухливості й мінливості, передати свої враження. Склався і найповніше виявився у франц. живопису та л-рі 60 — 80-х pp. 19 ст. (Е. Мане, К. Моне, О. Ренуар, К. Піссарро, А. Сіслей), поширився на мист-во й л-ру ін. країн. Назва походить від картини К. Моне «Враження. Схід сонця», що 1874 експонувалася на виставці в Парижі. В сучас. рад. науці усталився погляд на І. як на мист-во в основі реалістичне, з яскравою своєрідністю естетики й поетики. Світоглядно імпресіоністи дотримувались традицій сенсуалістичного матеріалізму, особливо вкорінених у франц. худож. культурі. Розглядаючи світ як об’єктивну данність, вони не відокремлювали дійсність від сприйняття і вважали, що передані засобами мист-ва враження здатні виражати істини буття. Водночас зосередженість І. на чуттєвих спостереженнях приховувала в собі можливість впадання в суб’єктивізм. У л-рі І. найвиразніше заявив про себе у прозі Е. і Ж. Гонкурів («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво» — так формулювали вони своє розуміння худож. творчості). Осн. принципи І. в поезії сформульовані П. Верленом у вірші «Поетичне мистецтво» (1874). Розвиток І. у франц. л-рі ост. третини 19 — поч. 20 ст. продовжувався у творчості Е. Дюжаердена, Ж. Лафорга, Ж. Леметра та ін. Риси І. відбилися у романі М. Пруста «В пошуках втраченого часу» (1912 — 22). На поч. 20 ст. поширеним напрямом стає він у нім. і, особливо, австр. л-рі (Д. фон Лілієнкрон, И. Шлаф, Г. Бар, А. Шніцлер, П. Альтенберг, Г. фон Гофмансталь та ін.). Яскраво імпресіоніст. характер має рання творчість норв. письменника К. Гамсуна (романи «Голод», «Пан», «Вікторія» та ін.). В Англії принципи І. по-різному виражені у творчості Дж. Мура, Е. Доусона, О. Уайлда, Ф. М. Форда. І. поширився й на слов’ян. л-ри. Зокрема у Польщі він виявився як у поезії (К. Тетмайер, М. Вольська, Ю. Тувім), так і в прозі (В. Реймонт, С. Жеромський, В. Сєрошевський). У рос. л-рі імпресіоніст. стиль проявився у творах А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського, К. Бальмонта. В сюжеті й композиції імпресіоністичного роману та ін. прозових жанрів відсутня наскрізна дія, її організуюча роль у творі.

В укр. л-рі імпресіоніст. стильова манера виразно позначилася на творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської. Елементи імпресіоністичної образності характерні для стилю Г. Михайличенка, Г. Косинки, А. Головка, М. Хвильового, М. Івченка та ін. В серед. 20 ст. І. як самостійний напрям вичерпав себе.

Літ.: Вентури Л. От Мане до Лотрека. М., 1958; Импрессионисты, их современники, их соратники. М., 1976: Андреев Л. Г. Импрессионизм. М., 1980; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили, ч. 2. К., 1985; Усенко Л. В. Импрессионизм в русской прозе начала XX века. Ростов-на-Дону, 1988.

Д. С. Наливайко.


ІМПРОВІЗАЦІЯ (італ. itnprovvisazione, від лат. improvisus — раптовий, несподіваний) — процес одночасного складання й виконання якогось твору. Витоки І. — у фольклорі (голосіння, думи). Див. також Експромт.


ІМРУ-уль-КАЙС Хундудж ібн-Худжр аль-Кінді (бл. 500 — між 530 — 540) — араб. поет. Один із зачинателів класич. жанру араб. поезії — касиди. В спадщині І.-уль-К. переважає любовна й пейзажна лірика. Вірші життєрадісні, прості й виразні. Найвідоміший твір — касида «Зупиніться ви обидва, поплачмо...». А. Кримський назвав І.-уль-К. найвидатнішим серед доіслам. араб. поетів. Окремі його вірші переклав В. Мисик.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Дніпро», 1986, № 10; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Аравийская старина. М., 1983.

Літ.: Фильштинский И. М. Арабская классическая литература. М., 1965; Кримський А. Ю. История арабов и арабской литературы, светской и духовной (корана, фыкха, супны и пр.). В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 4. К., 1974; Фильштинский И. М. История арабской литературы V — начала X века. М., 1985.

Т. М. Лебединська.


ІНАНІШВІЛІ Реваз Костянтинович (20.XII 1926, с. Хашмі, тепер Сагареджойського р-ну) — груз. рад. письменник. Закінчив 1956 Тбіліс. ун-т. Автор лірич. новел, які відзначаються тонким психологізмом (збірки «З листів до друга», 1958; «Краплі на листі», 1962; «Блакитний клубок», 1968; «Записки вечірньої пори», 1971; «Летить над долиною сойка», 1974; «Зимівля птахів», 1978; «Тебро», 1983; «Ласка в тривожний час», 1988; «Дочка місяця», 1987, «Маленький хлопчик на Голгофі», 1989, та ін.). Пише також повісті й оповідання для дітей (збірки «Щаслива гора», 1960; «Бібо», 1964; «Де живе казкар», 1970; «Вовченята», 1973; «Далека біла вершина», 1976; «Добра земля», 1980; «Козуля взимку», 1986, та ін.), кіносценарії. Окремі твори І. переклав О. Синиченко.

Тв.: Укр. перекл. — Далека біла вершина. К., 1980; Запізнілий реквієм. «Прапор», 1982, № 9; Заповіт. В кн.: Грузинське радянське оповідання. К., 1986; Рос. перекл. — Зов в горах. М., 1962; Капли на листьях. Тбилиси, 1967; Зарисовки вечерней поры. М., 1978; Предзимняя грусть. М., 1987; Дорога к материнскому дому. Тбилиси, 1988; Белый отсвет снега. М., 1988.

Літ.: Титмерия Д. Сказочник живет в Тбилиси. «Дружба народов», 1973, № 3; Огнев В. О рассказах Реваза Инанишвили. В кн.: Кавкасиони, в. 3. Тбилиси, 1985.

О. П. Синиченко.


ІНБЕР Віра Михайлівна [28.VI (10.VII) 1890, Одеса — 11.XI 1972, Москва] — рос. рад письменниця. Член КПРС з 1943. Навчалася 1907 — 08 на Вищих жіночих курсах в Одесі. Перша кн. віршів — «Журне вино» (1914). З серед. 20-х pp. співробітничала з конструктивістами (див. Конструктивізм у літературі), виступала як журналіст і прозаїк. У збірках «Мета і шлях» (1925), «Синові, якого немає» (1927), «Напівголоса» (1932), дорожніх нотатках «Америка в Парижі» (1928), нарисах «Так починається день» (1927 — 29), автобіогр. хроніці «Місце під сонцем» (1928) порушила проблеми рад. дійсності. В роки Великої Вітчизн. війни перебувала у блокадному Ленінграді. Героїчній обороні міста на Неві присвятила зб. віршів «Душа Ленінграда» (1942), поему «Пулковський меридіан» (1941 — 43) та щоденник «Майже три роки» (1945; за два останні твори — Держ. премія СРСР, 1946). Автор зб. «Квітень. Вірші про Леніна» (1960), повісті для дітей «Як я була маленькою» (1954), кн. роздумів «Натхнення і майстерність» (1957), щоденникових записів «Відлуння у горах» (1960), мемуарів «Сторінки днів перебираючи...» (1967), віршованої комедії «Союз матерів» (1938), статей про рад. та зарубіж. письменників. Переклала ряд віршів Т. Шевченка («Русалка», «Породила мене мати», «І станом гнучим, і красою» та ін., вміщені в збірці укр. поета «Лирика». М., 1961), М. Рильського та ін. Написала вірш «Тарас Григорович Шевченко». Окремі твори І. переклали Т. Масенко. М. Пригара, М. Терешенко, С. Зінчук. Портрет с. 311.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1965 — 66; Избранное. М., 1981; Укр. перекл. — Майже три роки. К., 1948; Пулковський меридіан. В кн.: Російська радянська поезія. К., 1650; Тарас Григорович Шевченко. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Трамвай іде на фронт. В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975.

Літ.: Гринберг И. Вера Инбер. М., 1961.

Л. І. Шевченко.


ІНВАРІАНТ [від лат. invarians (invariantis) — незмінний] — незмінна величина, узагальнене поняття, що виявляється в конкретних змінних величинах, поняттях нижчого ряду — варіантах. Умовою існування І. є множинність варіантів. Вживається в багатьох галузях науки (у математиці, фізиці, геометрії, біології тощо), де необхідно пояснити змінність певних величин або їхніх властивостей при незмінності об’єднуючого стрижня. У структурній лінгвістиці І. — абстрактна одиниця мови, яка має сукупність основних ознак усіх її конкретних реалізацій і тим самим об’єднує їх. І. можуть бути структурні одиниці мови — фонема, морфема, семема, лексема, які виявляються в конкретних звукових, словесних, смислових реалізаціях — варіантах. У фольклористиці в І. об’єднують сюжети, мотиви, структурні формули, що по-різному виявляються в конкретних зразках, але мають певні спільні ознаки, які дають можливість групувати їх у той чи той І. В пареміології І. виступають тематичні контрастні пари понять (початок — кінець, верх — низ, велике — мале, своє — чуже), які реалізуються в одиницях нижчого порядку — пареміях та їхніх варіантах. У худож. творах І. можуть бути мотиви, образи, засоби зображення, які мають у конкретних множинних виявах і різні, і спільні в чомусь ознаки.

М. М. Пазяк.


ІНВЕКТИВА [лат. invectiva (oratio) — лайлива промова)] — 1) Творчий прийом, що полягає в різкому викритті, сатиричному висміюванні реальних осіб, фактів суспільного життя. 2) Худож. або публіцистичний твір, який подає гнівно-нищівні оцінки якогось неприйнятного соціального явища. І. може містити елементи іронії, сатири, сарказму. Позиція автора в І. пройнята пафосом особистої зацікавленості, стурбованістю, чим І. відрізняється від інших жанрів сатири, що відсторонено трактують обрану для осуду тему. Часто І. набуває форми звертання (що зближує її з посланням), автор І. нерідко вдається до умовлянь, роз’яснень, погроз, проклять тощо.

І. відома в літературі кілька тисячоліть. Стильові форми її є в окремих частинах давньоінд. епосу та Біблії. Розквіт І. знаменує давньогрец. л-ра (ямби Архілоха, 7 ст. до н. е.; промови Демосфена, 4 ст. до н. е.; поетичне послання «Відповідь тельхінам» Каллімаха, 4 — 3 ст. до н. е.; сатир. діалоги Лукіана, 2 ст.). Традиції І. характерні для римської л-ри (промови Ціцерона, 1 ст. до н. е.; віршовані сатири Ювенала, 1 — 2 ст.). У римській поезії (Катулл, 1 ст. до н. е.; Марціал, 1 — 2 ст.) інвективної модифікації набула епіграма. Через візант. л-ру (проповіді Григорія Назіанзіна, Іоанна Златоуста, епіграми Павла Сіленціарія) І. перейшла у перекладну та ориг. л-ру Київ. Русі («Слово о князех», 12 ст.). Розквіт І. на Україні пов’язаний з полем. л-рою («Календар римський новий» Герасима Смотрицького, «Апокрисис» Христофора Філалета, анонімна «Пересторога зело потребная на потомниє часи», «Тренос» Мелетія Смотрицького, «ПалінодІя» Захарії Копистенського). Майстром І. був Іван Вишенський, який у творах «ИзвЂщение краткое о латинских прилестєх», «Обличение диавола-миродержца», «Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих» та ін. викривав унію і вище духовенство. І. розвивалась у книжній поезії 17 — 18 ст. — «О злобЂ людей памятозлобных, урядовых» Климентія Зіновієва, вірші періоду швед, інтервенції та ін.

В укр. л-рі 19 ст. форму І. мають анонімні вірші про напад Наполеона на Росію. Оновлення І. на революц.-демокр. грунті відбулось у творчості Т. Шевченка, де звучить гнівний осуд самодержавства («Сон», «Умре муж велій в власяніцє», «Хоча лежачого й не б’ють»), його загарбницької колоніальної політики («Кавказ»), викриваються ліберальні загравання з народом («Якби ви знали, паничі...», «Мені однаково, чи буду...»). До І. звертались І. Франко («Ні, ви не мали згляду надо мною...», «Тюрмо народів, обручем сталевим...», «Сідоглавому»), М. Старицький («Редакторові»), О. Ю. Федькович («Наші „старі“»), П. Грабовський («Сучасним поетам великоруським») та ін.

Традиція І. продовжується в укр. рад. л-рі. На викриття негативних явищ сусп. життя спрямовані поетичні твори П. Тичини («Я знаю, вас не раз ще прокленуть...», «Плюсклим пророкам», «Один в любов, другий у містику...», «Відповідь землякам», «Великим брехунам»), М. Рильського («Вони між нами ходять...»), В. Симоненка («Де зараз ви, кати мого народу?..», цикл епітафій «Мандрівка по цвинтарю»), Д. Павличка («Гранослов», «Я і ти — два світи», «Бюрократові в альбом», «Хвала тобі, предвічний міщанине...», «Жест. Нерона»), Б. Олійника («Гей, дуби мої — зелені хмарочоси...») та ін. Рисами І. позначені окремі сатир.-публіцистичні, худож.-докум. твори Ю. Яновського, Я. Галана, О. Чорногуза, С. Плачинди, О. Дмитренка, Ю. Щербака, В. Яворівського.

М. П. Бондар.


ІНВЕРСІЯ (від лат. inversio — перевертання, перестановка) — порушення прямого порядку слів у реченні з метою емоційно-смислового увиразнення викладу. Як худож. прийом І. використовується, зокрема в прозі, для виділення смислової значимості певного слова чи образу, надання фразі особливого стилістичного забарвлення і супроводжується зміною інтонації, переміщенням логічного наголосу. Напр.: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє» (С. Васильченко), замість: гасають вітри, осіннє небо; «Шуміли верби над ставом хором жіночим тужливим» (А. Головко), замість: Над ставом шуміли верби жіночим тужливим хором. Варіанти авторського порядку слів різноманітні; схильність до використання інверсованих словосполучень великою мірою визначає мовний стиль письменника. Особливо характерна 1. для прози, оскільки у віршах порядок слів відносно вільний і підпорядковується ритміці поетичної мови. У поезії нерідко зустрічаються інверсійні неузгоджені означення типу «неба блакить» (пор. блакить неба), «світової бурі повів», «смутку тихий час». Такі І. часто вносять у вірш відтінок риторичності, надаючи йому звучання високого книжного стилю. Напр.:

Орлиці зір і серце голубиці

Тебе вели вперед за небосхил...

(М. Рильський).

Матерії і людства творчий дух.

Землі хода в своїм орбітнім колі...

(А. Малишко).

Застосування І. вимагає від письменника обережності, оскільки невдале розташування слів у реченні може призвести до перекручення змісту.

Л. О. Ставицька.


ІНГОЛИЧ (Ingolič) Антон (5.I 1907, с. Сподня-Полскава, Пн.-Сх. Словенія) — словен. письменник; член Словен. академії наук і мист-в (з 1976). Навчався 1927 — 28 у Сорбонні, закінчив 1931 Люблян. ун-т. У романах «Цибулярі» (1936), «Громада» (1939), «На сплавах» (1940), «Матевж Височник» (1941 — 45), «Страйк» (1951), «Загасла долина» (1956), дилогії «Виноградний пагорб» (1946) відтворив боротьбу словен. селян і робітників за соціальну справедливість. Про події 2-ї світової війни, опір фашизмові йдеться у збірках новел «Удосвіта» (1945) і «На зламі» (1950), повісті «Одинадцятеро живих» (1964). У трилогії «Де ви, Ламути?» (1958), «Чорні лабіринти» і «Небо над батьківщиною» (обидва — 1960) зображено нелегке життя словен. заробітчан-рудокопів у Франції, Бельгії, Німеччині. Ця тема поста і в романі «Родинний фестиваль» (1988). Роман «Прощання» (1989) присвячений проблемам творчості, долі митця. Автор романів екологічної («Шумлять рідні ліси», 1969) та істор. («Прадіди», 1975; «Горіли багаття», 1978) тематики. Колізії жіночої долі простежує в романах «Робочий день сестри Марії» (1980) та «Картини її життя» (1985). Писав романи і повісті для дітей та юнацтва («Таємне товариство ПГЦ», 1958; «Молодість на сходах», 1962; «Гімназистка», 1967; «Ондуо, мій чорний коханець», 1972, та ін.). Враження від подорожі по Рад. Союзу відбилися у книгах «Сибірські зустрічі» (1966) та «Діаманти, риба і самовар» (1974). Окр. твори І. переклали В. Гримич, М. Гримич, В. Соботович.

Тв.: Укр. перекл. — Таємне товариство ПГЦ. К., 1973; Шлях до вершини. «Всесвіт», 1980. № 6; Розрив. К., 1985; Рос. перекл. — Первые ступеньки. М., 1967.

Літ.: Гримич Б. Пером гуманіста, дослідника, патріота. В кн.: Інголич А. На сплавах. К., 1968.

В. Г. Гримич.


ІНГУЛЬСЬКИЙ Петро Мокійович [4 (17).VII 1912, с. Медівка, тепер Липовецького р-ну Вінн. обл. — 22.VII 1976, Львів] — укр. рад. письменник, публіцист, засл. працівник культури УРСР з 1972. Член КПРС з 1947. Закінчив 1937 Харків. хіміко-технол. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1946 — на журналіст. та видавничій роботі у Львові. Друкувався з 1947. Автор збірок нарисів та оповідань: «Заводські будні» (1955), «Джерела б’ють» (1956), «Вірність» (1958), «Не журіться, мамо» (1959), «Коли скресають ріки», «Великий Роздол» (обидві — 1960), «Водоспади не замерзають», «Добротворці» (обидві — 1961), «Львівська легенда» (1962), «Було і мені сімнадцять» та «Формула неспокою» (обидві — 1963), «Ватра» (1964), «Слово про побратимів» (1968; Респ. премія ім. Я. О. Галана, 1970), «Обрії пахнуть вітрами» (1972), «Смак джерельної води» (1975); збірок повістей «Відгомін» (1963), «Роман Подоляк про себе і про людей» (1965). Осн. теми — соціальні перетворення на західноукр. землях, турбота і праця людей. У творчості І. поєднується публіцистичність й ліризм, використовуються фольклорні образи.

Тв.: Відгомін. — Вірність. — В Загір’ї. К., 1963; З усіх доріг. Львів, 1977; Клятва і пам’ять. К., 1983.

Літ.: Гурладі М. Риси сучасності. К., 1962; Гурладі М. Великі роки. К., 1968.

Л. І. Міщенко.


ІНГУСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра інгуського народу, який живе в Чеч.-Інгуській АРСР. Розвивається в тісній взаємодії з чеченською літературою, близькою до неї мовою, фольклором і подібністю істор. долі. Найдавніші фольклор. пам’ятки — нарт-остхойські сказання, легенди, казки, притчі, пісні (ліричні, трудові, патріотичні, обрядові, колискові тощо). Літ. традиція існувала арабською мовою, а з 2-ї пол. 19 ст. — російською. Одне з провідних місць у російськомовній інгус. л-рі посідав вихованець Ніжин, ліцею Ч. Ахрієв, автор історико-етногр. нарисів і багатьох фольклорних публікацій. Найвизначнішим інгус. просвітителем був А. Базоркін (також вихованець Ніжин. ліцею), автор «Гірського паломництва» — першого реалістичного твору ї. л., написаного рос. мовою. В рад. час починає розвиватися писемність нац. мовою. 1921 впроваджується інгус. алфавіт, що його створив на латинській основі визначний учений-просвітитель і літератор З. Мальсагов. З 1923 виходить обл. газета «Сердало» («Світло»), в якій друкуються також вірші й проза. Першим друк. твором інгус. мовою була п’єса З. Мальсагова «Викрадення дівчини» (1923). Театрально-ігрові елементи у фольклорі й побуті інгушів сприяли розквіту драматургії, що в перші пореволюц. роки мала агіт.-виховний і просв. характер, викривала колоніальну політику царизму, реліг. обскурантизм, засуджувала пережитки минулого, зокрема приниження жінки, та пропагувала новий побут («Кровна помста» З. Мальсагова, 1926, та ін.), У 20 — 30-х pp. успішно розвивається поезія (Т. Беков, С. Озієв, А. Озієв, Б. Дахкільгов, Ф. Мальсагов, Х.-Б. Муталієв, Х. Осмієв, А. Хамхоєв, Б. Зязиков, М. Хашагульгов, Дж. Яндієв, А. Ведзіжев та ін.), долає пряму залежність від фольклор. засобів. Із прозовими творами виступив Т. Беков. З’являються оповідання І. Ахрієва, А. Баркінхоєва та ін. Осн. теми їхніх творів — дореволюц. дійсність, боротьба інгушів за нац. і соціальне визволення (повість «Батьки і діти» Б. Зязикова, 1928). Активну участь у літ. житті брав відомий на Пн. Кавказі революціонер-більшовик Л. Г. Гойгов, публіцист і прозаїк (писав рос. мовою), автор численних статей про історію інгус. народу та його боротьбу за своє визволення, повісті «Джан-Гірей» (1925 — 28) та ін. Здійснюються перші переклади інгус. мовою творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, Дем’яна Бєдного, Г. Мопассана.

І. л. років Великої Вітчизн. війни пройнята ненавистю до нім.-фашист. загарбників, славить героїзм рад. народу (вірші Дж. Яндієва та Х.-Б. Муталієва, п’єса «Капітан Ібрагімов» І. Базоркіна, 1941, його ж публіцистика). В кін. 1943 — на поч. 1944 інгуші й чеченці в результаті грубого порушення соціалістич. законності були переселені в Середню Азію та Казахстан. 1957 безпідставні звинувачення знято, відновлено їхню нац. автономію. Починається період нового піднесення І. л. У поезії майстром зрілої морально-філос. лірики виявив себе Дж. Яндієв, виходять нові збірки Х. Осмієва, А. Хамхоєва, І. Торшхоєва. У прозі з’являються епічні твори про істор. шлях і долю народу, в них поєднуються риси сімейної хроніки, соціально-психол. та істор.-революц. роману: «З пітьми віків» І. Базоркіна (1968), «Сини Беки» А. Бокова (1969). Активно розробляються теми революції, громадян. війни та боротьби проти іноз. інтервенції (роман «Вовчі ночі» С. Чахкієва, 1970; сатир. повість «Як давалися чини...» А. Ведзіжева. 1974). Помітним явищем інгус. прози стали романи «Другого дня, вранці» С. Чахкієва (1967) — про Велику Вітчизн. війну, «Багряні зорі» А. Бокова (1974), що досліджує діалектику нац. характеру, духовний розвиток селянина, та повість «Підпал» А. Ведзіжева (1973), спрямована проти пережитків шаріату, на захист нових соціальних відносин і моралі. Активно працюють прозаїки М. С. Плієв, А. Мальсагов та ін. Сучас. драматургія представлена п’єсами І. Базоркіна, С. Чахкієва. У літературознавстві й критиці виступають Ю. Айдаєв, У. Ахмадов, І. Дахкільгов, В. Дихаєв, А. Зязиков, А. Мальсагов, Х. Туркаєв, Р. Ужахова, М. Чентієва та ін. Видається альм. «Лоаман Іуйре» («Ранок гір», з 1958) Багаторічна побратимська дружба єднає літераторів Чечено-Інгушетії і Херсонщини (спільні збірки — «Відлуння гір і степів» Сімферополь, 1980; «Від імені горян я промовляю». Сімферополь, 1984). У Грозному 1940 опубл. «Кобзар» Т. Шевченка. Перекладено також деякі твори В. Голобородька, О. Чучі, О. Юренка та ін. укр. письменників. На Україні окр. книгами вийшли «Чечено-інгуські народні казки» (К., 1985), «Хвалькуватий мисливець. Інгуська казка» (К., 1966), роман «Людина, якій завжди важко» А. Мальсагова (К., 1983). У журн. «Прапор» (1972, № 12) опубл. вірш Дж. Яндієва «Ми живемо». Серед перекладачів з І. л. — С. Тельнюк, О. Ковальчук, В. Іконников, Ф. Гарін, В. Голобородько, І. Гнатюк, Л. Клименко, І. Лещенко та ін.

Літ.: Чечено-ингушский фольклор. М., 1940; Семенов Л. Ингушская и чеченская народная слсвесность. «Известия Чечено-ингушского научно-исследовательского института истории, языка и литературы», 1959, т. 1, в. 3; Очерк истории чечено-ингушской литературы. Грозный, 1963; Чентиева М. Д. Черты современника и проблемы чечено-ингушской художественной литературы. Грозный, 1971; Мальсагов А. У. В боевом строю. Грозный, 1971; Дахкильгов И. А. Ингушская литература (период развития до 40-х годов). Грозный, 1975; Айдаев Ю. А. От эпической песни до эпопеи. Грозний, 1975; Дзюба І. Інгуська література. В кн.: Дзюба І. Автографи відродження. К., 1986; Туркаев Х. В. Путь к художественной правде. (Становление реализма в чеченской и ингушской литературах). Грозный, 1987; Корзун В. Б. Советская чечено-ингушская литература. Библиография. Грозный, 1966.

І. М. Дзюба,


ІНДЕКС ЗАБОРОНЕНИХ КНИГ (лат. index — покажчик, перелік) — список літературних творів, які не схвалює та чи ін. христ. церква, один із засобів церк. цензури. Виник з потреби розмежувати канонічні і неканонічні писання та апокрифи, щоб не допустити впливу єретич. книжності. Найраніші індекси з’явилися у правилах Лаодикійського собору (343), в апостольських постановах, у творах церковників (Афанасія Александрійського, Григорія Богослова, Амфілохія, Кирила Єрусалимського та ін.), на Русь перейшли в 11 ст. з Візантії. В Ізборнику Святослава 1073 вміщено перекладну статтю, в якій перелічено книги істинні й такі, що ними не визнаються, та книги сокровенні, тобто апокрифічні (загалом 29 творів). Пізніші православні індекси, зокрема у «Тактиконі» (церк. уставі) Никона Чорногорця (11 — 13 ст.) — також грец. походження. В рукописі 14 ст. дійшов до нас т. з. погодінський «Номоканон» (збірник церк. узаконень, датований 11 ст.), в якому міститься індекс, полемічно спрямований проти єрет. течії богомилів (він ліг в основу пізніших східнослов’ян. індексів). Формування «руського» індексу почалось у 14 ст. і пов’язується з діяльністю митрополита Кипріана. Індекси грец. і болг. походження доповнено в ньому переліком «богоодмітних і ненавидимих», марновірних і ворожбитських книг, поширених на східнослов’ян. землях. У 15 — 16 ст. до православних індексів вносились астрологічні та ворожбитські книги західноєвроп. походження. Друковані східнослов’ян. індекси з’являються в київ. виданнях «Номоканону» (1620, 1624 та 1629) і т. з. «Кириловій книзі» (надр. 1644 у Москві), яка містить в основному твори укр. полемістів. У 1-му томі укладеного І. Франком видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (Львів, 1896) опубл. два пізні укр. індекси: за збірниками Теодора з Дубовець (12 ст.) та Іллі Яремецького-Білахевича (18 ст.). Східнослов’ян. індекси не були ні систематичними, ні повними списками відомих на Русі апокрифів. Катол. індекси укладалися папською курією, а також монархами, міською владою, ун-тами тощо. В 15 — 16 ст. на землях, що входили до Польського королівства і Речі Посполитої, католицькі індекси включали також білоруські та українські православні (друковані Ш. Фіолем), протестантські книги. Їхні укладачі керувалися папськими буллами і декретами, обов’язковими для всієї катол. церкви, а також королівськими розпорядженнями, інспірованими здебільшого єзуїтами. Перші польс. індекси видано 1603 і 1617 у Кракові та 1604 в Замості. Катол. індекси 16 — 17 ст. включали як «богопротивні» і твори правосл. полемістів. Протягом 1571 — 1917 у Ватікані діяла спец. Конгрегація індексу, яка складала списки, що забороняли твори єретиків, діячів Реформації, багатьох вільнодумних письменників. Після 1917 ці функції перейшли до Конгрегації святої служби (інквізиції). За ухвалою 2-го Ватіканського собору видання індексу було припинено з 1966, а цензурні функції передано Конгрегації віровчення і конгрегаціям єпископів.

Літ.: Тихонравов Н. Памятники отреченной русской литературы, т. 1. СПБ, 1863; Порфирьев И. Апокрифические сказання о ветхозаветных лицах и событиях. Казань, 1872; Франко І. Передмови (до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів», т. 1 — 5). В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 38. К., 1983; Яцимирский А. И. К истории апокрифов и легенд в южнославянской письменности. Южнославянские и восходящие к ним списки индекса отреченных книг. «Известия Отделения русского языка и словесности», 1909, т. 14, кн. 2; Яцимирский А. И. Библиографический обзор апокрифов в южнославянской и русской письменности (Списки памятников), в. 1. Апокрифы ветхозаветные. Пг., 1921.

В. І. Крекотень.


ІНДЖІЄВ Ліджі Очирович (8.XI 1913, с. Годжур, тепер Приозерного р-ну) — калм. рад. письменник, нар. поет Калм. АРСР з 1973. Член КПРС з 1938. Закінчив 1938 Моск. ін-т журналістики. Учасник Великої Вітчизн. війни. Пише калм. і рос. мовами. Автор збірок віршів «Радість» (1940), «Джерело», «Наша сила» (обидві — 1941), «Вдячність» (1958), «Роки і степ мій» (1967), «Буря й дерева» (1970), «Степовими дорогами» (1983), «Легенда про лотос» (1984), «Чисте небо» (1987), п’єси «Байчха» (1934), зб. оповідань «Зачаровані серця» (1966), роману «Дочка Ольди» (1963). Повість «Більшовики» (1972) відтворює період встановлення Рад. влади у Калмикії. Переклав деякі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Чехова, М. Горького, Е. Межелайтіса, С. Неріс, Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, М. Бажана. У його перекл. вид. книги «Давня казка» Лесі Українки (1971) і «Клятва» П. Ребра (1980). Написав вірші «Дніпрогесу», «Українська пісня», спогади про І. Микитенка. Один з ініціаторів проведення Днів калм. л-ри у Запоріз. обл. (1971) і Днів укр. л-ри у Калмикії (1972). Окремі твори І. переклали М. Гірник, Г. Іванов.

Тв.: Укр. перекл. — Я бачив його лише раз. В кн.: Сонячні гони. Спогади про Івана Микитенка. К., 1967; Навіки з Росією. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Нарма. В кн.: Під Жовтневою зорею. К., 1982; Рос. перекл. — Радость. Элиста. 1959; Дочь Ольды. М., 1976; Большевики. М., 1983; Легенда о лотосе. М., 1987; Чистое небо. Элиста, 1988.

Літ.: Скоробогатов В. Співець калмицького народу. «Літературна Україна», 1973, 7 грудня.

В. П. Скоробогатов.


ІНДИВІДУАЛІЗМИ — індивідуальні неологізми, авторські новотвори. Характеризуються свіжістю, незвичністю на фоні загальномовних засобів. Як і оказіоналізми, 1. створюються за наявними в мові моделями з конкретною стилістич. метою, для певного контексту. На відміну від загальномовних неологізмів, вони не втрачають художньо-естет. виразності, позначені індивідуальною образністю. Яскраві І. є в укр. л-рі (напр., у П. Тичини — «гучінь», «яблунево-цвітно», «аркодужний»; в О. Гончара — «впередзорець», «забудь-батько», «забудьмати»; у Д. Павличка — «серця правдомовні», в І. Драча — «пальці-блукальці»).

Літ.: Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови. К., 1977.

С. Я. Єрмоленко.


ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ТВОРЧА — ідейно-художня своєрідність письменника з точки зору неповторності його літ. обдаровання, естетич. освоєння дійсності та новаторського характеру творчості. Становлення творчої особистості відбувається під впливом суб’єктивних чинників (природний хист, темперамент, риси світосприйняття та ін.) і об’єктивних обставин (рівень сусп. свідомості епохи, нації, провідні ідеї часу, ідеологічні умови для творчої праці тощо). К. Маркс, Ф. Енгельс і В. І. Ленін, високо оцінюючи худож. талант, здатність бачити красу і творити її, неодноразово підкреслювали, що у формуванні митця, поряд з творчою самобутністю, вирішальне значення має його світогляд, зв’язок з народом. Як явище історичне, І. т. проходить у розвитку кілька взаємопов’язаних етапів. У л-рі Київ. Русі спостерігаємо її перші ознаки: автори слів, повчань, літописів здійснюють відбір окремих життєвих фактів, стримано оцінюють їх, тяжіючи до усталених літ. канонів. У 16 — 18 ст. в укр. л-рі вже вирізняється своєрідний тип І. т., якій властиві полемічність суджень, емоційна пристрасність, почуття нац. гордості. І. т. у л-рі 19 — 20 століть характеризується, з одного боку, увагою до фольклор. стихії, а з іншого — прагненням до подолання її пріоритету, звільненням від канонічних форм письма і худож. мислення. «Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, якнайповніший вираз авторської індивідуальності в його творах, — писав І. Франко, — се характерний, пануючий оклик наших часів. Та сей тріумф індивідуалізму в сучасній літературній творчості надає тій творчості заразом велике соціальне значення» (Франко І. Зібр. тв., т. 30. К., 1981, с. 217). За психол. суттю І. т. протистоїть колективному началу, проте самобутні погляди митця на дійсність органічно поєднуються із соціальною значимістю його худож. узагальнень. Роль І. т. визначається не тільки оригінально-неповторним у ній, а й тим, наскільки вагомим є внесок письменника у нац. і світову літературу.

На противагу поняттю «індивідуальність творча» у різний час висувалися позбавлені наук. грунту тлумачення суб’єкта творчості. Зокрема, пролеткультівська, а почасти й раппівська, критика взагалі заперечувала індивід.-своєрідне в мист-ві, протиставляючи йому т. з. колективну творчість. З точки зору формалізму 20-х pp. і сучасного структуралізму, І. т. (суб’єкт творчості) є просто відхиленням від норми і самостійного значення не має. Фрейдисти зводять І. т. до виявлення підсвідомих, неконтрольованих прагнень суб’єкта. За твердженням К. Г. Юнга, І. т. виступає медіумом, передавачем незалежної від нього як особистості худож. інформації читачеві. Такі суб’єктивні тлумачення І. т. не дають можливості схарактеризувати ні індивідуальний творчий акт, ні процес розвитку л-ри в цілому. Особливості І. т. вивчають філософи, психологи, літературознавці, мистецтвознавці.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Ленін В. І. Про літературу. К., 1970; Теплов Б. Проблемы индивидуальных различий. М., 1961; Роменець В. Психологія творчості. К., 1971; Храпченко М. Творча індивідуальність письменника і розвиток літератури. К., 1976; Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. К., 1980; Франко І. Слово про критику. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 30. К., 1981; В’язовський Г. Творче мислення письменника. К., 1982; Зурабашвили А. Д. Вопросы персонологии и патоперсонологии. Тбилиси, 1984.

В. С. Брюховецький.


ІНДІАНІЗМ, індіхенізм (ісп. indianismo, від indio — індіанський; indigenismo від indigena — тубільний) — в латиноамер. культурі суспільний рух за поліпшення становища корінного населення країн Лат. Америки — індіанців. У л-рі — напрям, в основі якого — зображення їхнього життя. Виник у романтич. л-рі на поч. 19 ст. в період нац.-визв. воєн у зв’язку з піднесенням нац. самосвідомості індіанців. У деяких л-рах І. передував костумбризмові, відіграв значну роль у розвитку реалізму. Ідеалізоване зображення індіанця, використання екзотики індіан. фольклору притаманне творам перших письменників-індіаністів — поемам «Полонянка» Е. Ечеверрії (1837) і «І-Жука-Пірама» А. Гонсалвіса Діаса (1851), епічній поемі «Мартін Ф’єрро» Х. Р. Ернандеса (1872 — 79) та ін. Показ підневільного життя, перших виявів стихійного протесту проти експлуататорів характерний для творів, що з’явилися пізніше, — романів «Птахи без гнізда» К. Мато де Турнер (1889), «Бронзова раса» А. Аргедаса (1919), «Уасіпунго» Х. Ікаси (1934). З поч. 30-х pp. 20 ст. в л-рі І. посилюється соціальна критика, зокрема при висвітленні боротьби індіанців за землю і свої громадян. права — романи «Індіанець» Г. Лопеса-і-Фуентеса (1935), «Світ великий, та чужий» С. Алегрії (1941), «Наша кров» (1959) і «Мужність» (1962) Х. Лари. Близький до І. роман «Вольфрам» С. Вальєхо (1931) — перший антиімперіалістич. твір перуан. л-ри.

Літ.: Кутейщикова В. Н. Роман Латинской Америки в XX веке. М., 1964; Тертерян И. Бразильский индианизм. В кн.: Формирование национальных литератур Латинской Америки. М., 1970; Жердинівська М. Література гаучо. «Всесвіт», 1973, № 12; Покальчук Ю. В. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Мамонтов С. П. Испаноязычная литература стран Латинской Америки XX века. М., 1983.

Б. В. Клименко.


ІНДІАНСЬКІ ЛІТЕРАТУРИ — л-ри індіанців Лат. Америки, розвиваються поряд з іспаномовною л-рою мовами корінних народів — кечуа (Перу, Болівія, Еквадор, Чілі, Аргентина), аймара (Болівія, Перу, Чілі), гуарані (Парагвай) та ін. Задовго до відкриття континенту європейцями існували епічні сказання деяких індіан. племен, окремі з них збереглися в піктографічних записах (див. Піктографічне письмо; напр., «Стрічка мандрів» у ацтеків). Найдавніші жанри — пісні (трудові, обрядові та бойові) і казки (чаклунські, побутові, про звірів та ін.). Значне місце посідають релігійно-міфологічні (гімни богам, пророцтва, молитви) та дидактичні твори. Перші істор. хроніки написано у формі ритмізованої прози. Один з найвидатніших індіанських (науа) поетів — Несауалькойотль (15 ст.), правитель міста-держави Тескоко (тер. теперішньої Мексіки), мислитель і вчений. Першим письменником, істориком і філософом, який досліджував історію культури інків, був Гарсіласо де ла Вега (праці «Історія держави інків», т. 1 — 2, 1609, та ін.). Деякі народи мали свій епос (науа — про Кецалькоатля, в їхній міфології бог науки; уривки дійшли до наших часів). Відомі твори — епос кіче «Пополь-Вух» («Книга поради», записана лат. шрифтом бл. 1550 — 55, опубл. 1861), нар. віршовані драми кечуа «Апу-Ольянтай» (15 ст., опубл. 1853) і «Уткха Паукар» (до 16 ст.), «Літописи какчикелів» (запис. у 17 ст., опубл. 1855), драма-балет «Рабіналь-ачі» («Воїн із селища Рабіналь», запис. 1850, опубл. 1862), кн. пророцтв майя «Чілам-Балам» (за ім’ям жерця-віщуна, знайдена на поч. 20 ст.) та ін.; книги майя — «Дрезденський кодекс» (знайдений 1739 у Відні, зберігається у Дрездені), «Кодекс Тро-Кортезіанус» (знайдений у 2-й пол. 19 ст. у Мадриді, зберіг. там же), «Кодекс Персіанус» (знайдений 1859 у Парижі, зберіг. там же) та ін. Незважаючи на утиски і обмеження, індіан. народи відстоюють право на розвиток своїх самобутніх культур. Одним з виявів цієї боротьби є індіанізм. Провідні латиноамер. письменники постійно звертаються до багатої фольклор. спадщини індіан. народів (М. А. Астуріас, Г. Гарсіа Маркес, А. Карпентьєр та ін.).

Вид.: Рос. перекл. — Пополь-Вух. — Родословная владык Тотоникапана. М. — Л., 1959; Апу-Ольянтай. В кн.: Инка Гарсиласо де ла Вега. История государства инков. Л., 1974.

Літ.: Кинжалов Р. В. Драма киче «Рабиналь-ачи», «Вестник истории мировой культури», 1961, № 5; Леон-Портилья М. Философия нагуа. М., 1961; Зубрицкий Ю. А. «Апу-Ольянтай» — памятник культуры народов кечуа. В кн.: Культура индейцев. М., 1963; Гончарова Т. В. О типологии мифологических мотивов «Пополь-Вух». «Латинская Америка», 1973, № 6; Кнорозов Ю. В. Иероглифические рукописи майя. Л., 1975; Валькарсель Г. Возрождение кечуа. «Латинская Америка», 1976, № 2; История литератур Латкнской Америки. От древнейших времен до начала войны за независимость. М., 1985.

Б. В. Клименко.


ІНДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів і народностей Індії. Індійська стародавня література — охоплює літ.-істор. процес давньої і ранньосередньовічної Індії (до поч. 2 тис. н. е.); мала усну і писемну традиції. Розвивалася гол. чин. санскритом, пракритами. Перші літ. пам’ятки, що дійшли до нашого часу, — веди, священні книги індуїзму, написані ведійським санскритом (кін. 2 — 1-а пол. 1 тис. до н. е.). Найдавніша і найцінніша з них — «Рігведа» («Книга гімнів» — збірник творів переважно реліг. змісту; остаточно склалася в кін. 10 ст. до н. е.). Містить зразки різноманітних літ. жанрів, зокрема лірики, драматургії, епосу тощо. Пізніше для тлумачення кожного ведичного тексту, що передавався в усній традиції, створювалися трактати-коментарі, інтерпретації (брахмани, араньяки, упанішади). До ведичної л-ри належала й веданга — низка творів, в яких роз’яснювалися питання фонетики, етимології, віршування, граматики, а також астрології і ритуалу. Епічна творчість народів Індії яскраво виявилася у нар. епопеях «Махабгарата» і «Рамаяна». Важливе місце в л-рі посідають пурани, куди поряд з міфами й легендами входили казкові цикли, трактати з поетики тощо. В кін. 1 тис. до н. е. — на поч. 1 тис. н. е. почала розвиватися л-ра реліг.-філос. напряму — буддизму і джайнізму. Буддійська література (зокрема найдавніша) творилася переважно санскритом та мовою палі. Пам’ятки раннього буддизму — джатаки (прозово-поетичний жанр; однойм. назву має збірка, що є частиною 2-ї книги буддійського канону мовою палі «Тіпітака», 5 — 2 ст. до н. е.). Тут представлено здебільшого байки, казки про тварин, оповіді фольклор. походження, перекази про перетворення Будди; в них наявні елементи соціальної сатири. До 2 ст. н. е. належить творчість Ашвагхоші, одного з найвизначніших представників л-ри раннього буддизму [епічна поема «Життя Будди»; лірична поема «Саундарананда» («Саундарі і Нанда»)]. У нар. книзі давньої Індії — «Панчатантрі» (3 — 4 ст. н. е.) в сатир. дусі змальовано життя суспільства. Важливу роль у розвитку л-ри відіграв епос «Бріхаткатка» («Велика оповідь», 5 — (5 ст. н. е.) поета Гуиадг’ї. Цей твір поширювався й пізніше, зазнаючи різних обробок. Популярність здобули книги «Веталапанчавіньшаті» («25 оповідань Ветали»), «Сінхасанадватрінашті» («32 оповідання царського трону»), «Шукасаптаті» («70 оповідань папуги»). Своєрідні інтерпретації п’єс на сюжети «Махабгарати» і «Рамаяни» створив драматург Бгаса, він же автор соціально-побутових п’єс «Збіднілий Чарудатта», «Той, хто зарізав цапа» (3 — 4 ст. н. е.). До нашого часу дійшла драма «Глиняний візок» Шудраки (між 4 — 7 ст. н. е.), чия сатира спрямована проти аристократії і реліг. мракобісся. У творах видатного поета і драматурга Калідаси виявилися симпатії до простолюду, критичне ставлення до царів і брахманів (драма «Знову впізнана Шякунтала», ліричні поеми «Хмара-вістун» і «Пори року», епічні поеми «Родовід Рагху» і «Народження бога Кумари», всі — кін. 4 — поч. 5 ст. н. е.). У 5 — 7 ст. розвивається поезія — любовна (зб. «Сто строф Амару») і соціальна. Одним з перших засудив феод. лад поет Бгартріхарі (зб. віршів «Триста строф», 7 ст.). У 6 — 7 ст. створюється проза, започатковується роман. У романі «Діяння Харші» Бани (7 ст.) фольклорно-міфол. сюжет поєднується з конкретним істор. матеріалом. Реалістич. манерою, яскраво вираженою сатир. спрямованістю відзначаються романи Дандіна («Пригоди десяти юнаків», «Повість про красуню з Аванті», кін. 7 — поч. 8 ст.). Серед визначних представників драматургії — Бгавабгуті, автор драм «Життя великого героя» та «Наступне життя Рами» (в них переосмислено сюжет епопеї «Рамаяна»), а також комедії «Малаті та Мадгава», написаної за фольклор. мотивами (кін. 7 — поч. 8 ст.); Вішакхадатта — автор політ. п’єси «Перстень Ракшаси» (прибл. 8 ст.), в якій проголошується ідея централізації країни. Загострення соціальних протиріч у ранньофеод. суспільстві посилило опозиційні настрої в л-рі. Розквітає жанр побутової сатири. Автори викривають зловживання феод.-бюрокр. верхівки, висміюють станову чванливість («Насолода п’яниці» Махендравікрами, 7 ст.; «Повість про крутіїв» Харібгадри, 8 ст.; одноактні фарси-монологи Ш’ямілаки, прибл. 6 — 10 ст.; поеми Кшемендри, 11 ст.). Яскравою пам’яткою сатир. драматургії стала кн. «Чотири фарси», до якої увійшли п’єси різних авторів 7 — 10 ст.

На межі 1 і 2 тис. н. е. з’являється ряд великих епіч. творів. Особливе місце належить поемі «Катхасарітсагара» («Океан переказів», 11 ст.) Сомадеви, в основі якої — старод. епос «Велика оповідь» Гунадг’ї. В багатьох трактатах порушувалися питання естетики, худож. сприйняття тексту, характеристики жанрів, віршознавства тощо — «Кав’яаланкара» («Прикраса поезії», 7 ст.) Бгамахи, «Кав’яд’арша» («Ідеал поезії, або Дзеркало поезії», 8 ст.) Дандіна, «Натьяшастра» («Наука про драматургію», 8 — 9 ст.) Бгарати, «Аучітьявічарачарча» («Міркування про доцільність», 11 ст.) Кшемендри.

Індійська нова література — сукупність регіональних л-р, витоки яких в інд. старод. л-рі. Поряд з л-рами на санскриті (Санскритська література) і тамільською мовою (Тамільська література) виникають (прибл. з 7 ст.) л-ри ін. мовами — дравідійськими (див. Канада література, Малаяльська література, Телугу література), новоіндоарійськими (див. Ассамська література, Бенгальська література, Гуджаратська література, Маратхська література, Орійська література, Панджабська література, Урду література, Гінді література; пізніше — Кашмірська література і Синдхська література), інд. л-ри на пушту та персомовна. Найдавніші пам’ятки нової інд. л-ри належать до 7 — 13 ст. — «Сандешрасак» Аддахмана Мултані (пандж. л-ра), анонімна «Чар’я-гіті» (Пн.-Сх. Індія). З’являються численні переробки і перекази «Махабгарати» і «Рамаяш». Розвиваються нац. жанри, зокрема расо (сказання, балади): «Сказання про Прітхвіраджа» поета гінді Чанда Бардаї (12 ст.). До жанру істор. хроніки на санскриті звернувся кашмір. історіограф і поет Кальхана — «Раджатарангіні» («Річка царів», 1148 — 49); поширюються істор. хроніки місц. мовами (в ассамській л-рі — буранджі). В середньовічній поезії виділяють придворну, реліг.-філос. лірику різних індуїстських і мусульм. сект, а також поезію, що є своєрідним синтезом фольклору з класичною санскрит. традицією (пандж. поет Фарід, 12 ст.; кашмір. поетеса Лал Дед, 13 — 14 ст.). Вплив ідей реліг.-реформаторського руху бгакті, спрямованого проти станового гніту (поширювався у 12 — 17 ст.), позначився на л-рі. Зразки лірики бгакті зібрано в антології реформаторської поезії народів Пн.-Зх. Індії — «Адігрантх» («Споконвічна книга», кін. 16 — поч. 17 ст.). Виступи нар. мас, сел. повстання кін. 17 ст. наснажили волелюбними, антифеод. настроями твори багатьох поетів тієї доби.

Англ. колон. панування (серед. 18 ст. — 1947) позначилося на всіх сферах життя інд. суспільства, загальмувало духовний і культур. розвиток Індії. Помітним став вплив європ. л-ри, особливо в Бенгалії. Поширювалися ідеї Просвітительства. Інд. повстання 1857 — 59 проти колонізаторів сприяло зростанню нац. самосвідомості народу. У ряді нац. л-р виникає поезія опору (зокрема, в л-рі урду твори Валі, Мір Такі Міра, Мірзи Галіба, Галі; в бенг. — твори Д. Міттро, Б. Ч. Чоттопаддгая; в гінді — Харішчандри, в таміл. — С. Бараді та ін.). У руслі просвіт. реалізму розвивається соціально-побутовий роман. Найвизначнішим бенг. поетом, драматургом і філософом нового часу був Р. Тагор, багатогранна творчість якого вплинула на розвиток прогрес. тенденцій і напрямів у бенг. та ін. нац. л-рах Індії, сприяла посиленню зв’язків зі світовою л-рою. Антиімперіаліст. спрямованість характерна для творів багатьох інд. письменників, зокрема поета М. Ікбала, що писав мовами урду і перською. У вірші «Шлях Хура» Ікбал вітав перемогу Великої Жовтн. соціалістич. революції в Росії, в поемі «Ленін» славив вождя світового пролетаріату. Зачинателем крит. реалізму в л-рах гінді й урду був Премчанд, який відображав політ. пробудження нар. мас, духовну і моральну велич народу. Важливу роль у згуртуванні передових сил інд. л-ри відіграла Асоціація прогресивних письменників Індії, засн. 1936 Премчандом, М. Р. Анандом і С. Захіром.

Здобуття Індією незалежності 1947 стало значним імпульсом культур. розвитку країни. Проблеми, пов’язані з подоланням наслідків колоніалізму, виявилися в боротьбі різних літ. течій. Чимало письменників виступило за нац. самобутність л-ри, провідними в їхніх творах стали соціальна та інтернац. теми, питання боротьби за мир, за екон. і нац. незалежність країни. Зростає інтерес до творів світового письменства, з’являються численні переклади, зокрема з рос. та ін. л-р народів СРСР.

З 11 ст., коли на Пн. Індії з’явилися перші іраномовні поселення, в країні розвивалася також л-ра перською мовою (фарсі). 11 — 14 ст. — період її становлення (поети Нукаті з Ла.хору, Абуль-Фарадж Руні, Масуд Саад Сальман). У 13 ст. персомовна л-ра з виразним місц. колоритом створюється при дворах мусульм. правителів (твори Аміра Хосрова Дехлеві, Аміра Хасана). Розквіт цієї л-ри відбувається у 16 — 17 ст., вона збагачується мотивами інд. фольклору (Саїб Тебрізі, Урфі Шіразі, Мірза Абдулкадір Беділь). Здобула визнання творчість поетів Касіма Кахі й Газалі Мешхеді, в ліриці яких уперше прозвучали соціальні теми; твори поета і перекладача Абу-ль-Файз Файзі, який популяризував давньоінд. епос (поема «Наль і Даман»), поета і філософа, педагога Беділя (збірник з 14 поетич. творів «Колліят»). У 16 — 17 ст. розвивається й проза (твори Абдулкадіра Бадауні, Шейха Абу-ль-Фазль Алламі). Прозою на фарсі було перекладено епоси «Махабгарата», «Панчатантра» та ін. Поети 19 ст. — Мірза Галіб, Галі писали переважно мовою урду, окремі поезії — мовою фарсі. З 18 ст. відбувається бурхливий розвиток л-р місц. мовами, зокрема урду. Персомовна інд. л-ра поступово занепадає.

Поряд з л-рами нац. мовами Індії у 19 — 20 ст. розвивається л-ра англ. мовою. Перші, в основному публіцист. твори, датовано поч. 19 ст. (виступи бенг. просвітителя Р. Рая). Далі виникли поезія і драматургія виразно романтич. характеру — зб. віршів «Поет та інші вірші» К. Гхоша (1830), поезії Г. Л. В. Дерозіо, драми М. М. Дотто. З 2-ї пол. 19 ст. англ. мовою виходять газети і журнали; з’являються авторські переклади англ. мовою, зокрема романи «Озеро пальм» (1902) і «Рабиня з Агри» (1909) Р. Дотто; вірші Р. Тагора; зростає інтерес до мемуаристики (книжки М. К. Ганді, Дж. Неру та ін.). Серед англомовних поетів — М. Гхоша, А. Гхошу, Х. Чаттопадгая, поетеса С. Найду. Реалістич. напрям в інд. англомов. л-рі формується в кін. 19 — на поч. 20 ст. Порушення болючих питань життя суспільства, протест проти англ. панування — осн. теми романів К. С. Венкат-арамана («Землевласник Муруган», 1927; «Патріот Кандан», 1932), Р. Рао («Кантапура», 1938; «Змія і мотузка», 1960), Б. Бгаттачар’ї («Богиня на ім’я Золото», 1960). Гостросоціальна проблематика домінує у прозі М. Р. Ананда, у романах та кіносценаріях Х. А. Аббаса, ін. сучас. письменників. Перші зв’язки між інд. і укр. л-рою були спорадичні. З 60-х pp. 20 ст. розширюються особисті контакти письменників, частішають переклади творів укр. авторів. Зміцненню літ. зв’язків сприяють контакти Укр. т-ва дружби з зарубіж. країнами та Інд.-рад. культур. т-ва у Калькутті. Широко відзначила інд. громадськість 150-і роковини від дня народження Т. Шевченка: було проведено урочисті засідання в Калькутті, у пресі друкувалися ювілейні матеріали, зокрема «Тарас Шевченко — великий український поет» [журн. «Бгаратія сагітья» («Індійська література»), 1964, № 12], «Ювілей Шевченка й Індія» [часопис «Руш-Бгарат» («СРСР — Індія»), 1964, липень] та ін. Ст. «Тарас Шевченко — великий народний поет України» Ю. Покальчука надрукував журн. «Саптагік Гіндустан» («Щотижнева Індія», 1964, № 42), ст. «Поет братерства і незалежності» І. Киреєвої — журн. «Amity» («Дружба», 1964, лютий). На Міжнародному форумі діячів культури в Києві 1964 шану поету-борцю виголосив С. К. Чаттерджі; під час перебування в Києві щирі відгуки залишили письменники С. С. Джош, С. С. Сінгх, А. С. Джафрі (кн. «Світова велич Шевченка», т. 3. К., 1964), захоплене ставлення до видатного укр. поета висловили Д. Госвамі, К. Сінгх, К. С. Дуггал, Понмані, М. Шеріф, Б. Хінгаміре («Письменники Індії про творчість Кобзаря», «Всесвіт», 1986, № 3). До життя і творчості Т. Шевченка звернувся бенг. письменник М. Рай («Тарас Шевченко. П’єса з життя народного поета-революціонера. 1814 — 1864», 1965; укр. перекл. В. Батюка). Уривками з поеми Т. Шевченка «Катерина» помережаний роман таміл. письменника Д. Джеякантана «Добром зігріте серце» (1982, укр. перекл. В. Фурніки і М. Чиженко). За мотивами творів Т. Шевченка письменник Канада Б. Хінгаміре написав п’єси «Наймичка» (за однойм. поемою, пост. 1986) та «Війна і кохання» (за сюжетом поеми «Катерина», пост. 1987). Певний внесок у популяризацію творчості Т. Шевченка в Індії зробили Б. Хінгаміре (есе «Поезія Тараса Шевченка, що надихала революцію», 1979), Д. Госвамі (кн. «Тарас Шевченко. Поет, художник, революціонер», 1979), Д. Джеякантан (кн. «Квіти дружби», 1986) та ін. Здійснено численні переклади творів Т. Шевченка. Вийшли, зокрема, збірки «Тарас Шевченко. Комедія „Сон“. Поезії» (1972, бенг. мовою у перекл. Г. Куддуса), «Тарас Шевченко. Вибрані твори» (1979, мовою Канада у перекл. Б. Хінгаміре), «Вогненні шляхи. Вірші поета Тараса Шевченка» (1986) та «Для дружби» (1987, обидві книжки таміл. мовою у перекл. К. Рамасубраманіана). Одним з найпоширеніших в Індії творів став Шевченків «Заповіт». Активно популяризує укр. л-ру Н. М. Шеріф. У його перекладі таміл. мовою 1986 вийшов щоденник Т. Шевченка, опубл. вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, а 1988 — фрагменти з роману «Собор» О. Гончара, зб. «Українські народні казки» (1989). 1979 у перекл. Д. Чокроборті бенг. мовою опубл. «Слово о полку Ігоревім». Знайомство укр. читача з літ. спадщиною Старод. Індії відбулося в серед. 19 ст. В ун-тах України ще в 19 ст. вивчали інд. л-ру, виходили друком підручники з санскриту (Харків, Львів). І. Франко опубл. стислий нарис історії санскрит. письменства, переклав і переспівав ряд творів з санскриту, з новоінд. мов. В його перекладі вийшли легенди з буддійської кн. «Суттаніпата» та з «Махабгарати» («Ману і потоп світу», «Сунд і Упасунд»). Низку віршів з «Рігведи» переклала Леся Українка. В творах Т. Шевченка (зокрема у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали» і «Княгиня», у щоденнику) є згадки про Індію Чимало праць про інд. л-ру належить О. Баранникову («Короткий начерк новоіндійських літератур», 1933; «Проблема індійського епосу», 1945; «Художні засоби індійської поезії», 1947, та ін.), в його укр. перекладі вперше в СРСР 1926 надр. оповідання Премчанда («Саут», «Друга дружина») і Азіза уд Діна Ахмеда («Ганготрі»). Український вчений-індолог П. Ріттер переклав (деякі твори вперше в Європі) і впорядкував антологію давньоіндійської літератури (кін. 20-х pp., видана 1982 під назвою «Голоси стародавньої Індії»), де зібрано найдавніші гімни і легенди, уривки з епіч. поем, зразки творів з санскрит. класики, буддійської л-ри. Йому належать і примітки до цього видання; передмову написав О. Білецький («Давня Індія та її література», 1933, вперше опубл. 1976 у журн. «Всесвіт»). Інд. л-ру досліджував укр. філолог М. Калянович («Природа й побут у давньоіндійській драмі», 1916; «Концентри індійського світогляду», 1928, та ін.). У 20-і pp. на Україні опубл. низку творів Р. Тагора в перекл. з бенг. П. Ріттера (журн. «Східний світ», 1927, № 1; 1928, № 3 — 4, № 5), окр. оповідання з англ. переклали Ю. Михайлів, Ю. Сірий. У 20-і pp. з Р. Тагором листувався і перекладав його твори М. Івченко. Драму «Шякунтала» Калідаси перекл. Г. Хоткевич (1929, він же автор муз. п’єс на мотиви з творів Калідаси). Укр. мовою опубл. окремі твори Премчанда, Нірали, Аг’єя, С. Панта, Камлешвара, Яшпала, Нагарджуна, У. Ашка, Р. Ядава, Б. Сахні, К. Чандана, Ш. Шрівастава, Р. Бакші, Р. Авастхі, Т. Ш. Піллаї, Н. Іслама, Н. Гонгопаддгая, Т. Бондопаддгая, Ш. Джоші, Н. М. Валлаттола, Куррат Уль-Айн Хайдар, А. Садху, Ш. Бошу, Ш. Варми, К. Маліка, А. Прітам, М. Ракеша, Х. А. Аббаса, Р. Раггави, Т. Саньяла, Н. Сурве, Ш. Чоттопаддгая та ін. Вийшли збірники: «Індійські та пакистанські оповідання» (К., 1955), «Вічне небо сахіба» (К., 1978), «Дорога крізь джунглі» (К., 1978), «Оповідання письменників Індії» (К., 1981), «Індійські народні казки» (К., 1984), «Перо рожевої чакви» (К., 1984), «Ой не течи, Ганго, вночі» (К., 1985), «Село над морем» (К., 1987) та ін. Серед перекладачів — М. Бажан, В. Мисик, Д. Паламарчук, О. Мокровольський, С. Наливайко, О. Микитенко, Ю. Покальчук, В. Андрушко, В. Негреско, М. Москаленко, В. Сулима, В. Кухалашвілі, С. Ткаченко, Л. Скирда, І. Макєєва, Б. Чайковський, Л. Стрижевська, В. Митрофанов, Е. Ржевуцька, І. Корунець, М. Борщевська, І. Серебряков, П. Іванов, Т. Іваненко, В. Фурніка, В. Батюк, І. Мазур, Вс. Ткаченко. Давньоінд. афоризми перекл. Р. Доценко («Всесвіт», 1976, № 11). На сторінках «Всесвіту» друкуються статті про літ. життя Індії, про укр.-інд. літ. зв’язки. Плідно працюють у галузі індології І. Серебряков, Ю. Покальчук, С. Наливайко, В. Фурніка та ін.

Літ.: Гринцер П. А. Древнеиндийская проза. М., 1963; Покальчук Ю. Поезія краси і страждання. «Всесвіт», 1970, № 9; Серебряков И. Д. Очерки древнеиндийской литературы. М., 1971; Челишев Є. Література незалежної Індії. «Всесвіт», 1976, № 11; Художественные направлення в индийской литературе XX в. М., 1977; Ярмиш Ю. Дорогами Індії. К., 1978; Эрман В. Г. Очерк истории ведийской литературы. М., 1980; Октябрьская революция, ее воздействие на индийскую литературу. М., 1980; Челышев Е. Современная индийская литература. М., 1981; Білецький О. Давня Індія та її література. В кн.: Голоси стародавньої Індії. Антологія давньоіндійської літератури. К., 1982; Джеякантан Д. До читачів Радянської України. «Всесвіт», 1984, № 3; Серебряков И. Д. Литературы народов Индии. М., 1985; Фурніка В. Індійська Шевченкіана. «Дніпро», 1985, № 3; Фурніка В. Слова віщого Тараса... Поезія Шевченка в Індії. «Літературна Україна», 1986, 6 березня; Зайченко О. Індійська Шевченкіана. «Культура і життя», 1987, 8 березня; Зінчук Л., Фурніка В. «Наймичка» під індійським небом. «Літературна Україна», 1987, 1 січня; Фурніка В. Махакаві Тарас. «Літературна Україна», 1987. 12 березня; Питтан Т. Рамасубраманіан; «Шевченкові поезії — це людські веди». «Всесвіт», 1988, № 3; Фурніка В. Кобзар за Гімалаями. Творчість Т. Г. Шевченка в Індії та Шрі Ланці. К., 1989; Фурніка В. Захоплений індійськими шанувальниками Кобзаря. «Дніпро», 1989, № 3.

І. Д. Серебряков.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.