[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 320-338.]

Попередня     Головна     Наступна





ІНДОНЕЗІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — 1) Сукупність л-р народностей Індонезії (яванська, малайська, сунданська, мадурська, батакська та ін.) регіон. мовами. 2) Власне І. л. індонезійською мовою.

Зародилася в кінці 19 — на початку 20 ст. у процесі формування єдиної індонез. нації. І. л. — спадкоємиця фольклору й л-р численних народностей Малайс. архіпелагу та зх. частини о. Нова Гвінея. Найміцніший зв’язок І. л. мала з малайс. літ. традицією, демокр. оновлення якої започаткував у кін. 19 ст. А. бін Абдулкадір Мунші. В цей же час з’являються твори («Поема про залізницю» Тан Тенгкі, 1890, тощо), в яких показано драматичні наслідки колоніального становища країни. Значний внесок у розвиток незалежної громад. думки зробили літератори, що писали нідерл. мовою, — Картіні, Нотосурото, Сухарко, Д. Деккер (Сетіабуді), С. Сур’ядінінграт. На поч. 20 ст. виходять романи й оповідання М. Картодікромо, Семауна, М. Санусі, де правдиво зображено життя індонез. народу, звучать заклики до боротьби за незалежність. 1908 створено вид-во «Балей Пустака» («Будинок літератури»), що сприяло появі самобутніх романів. Їхні автори — М. Руслі, Н. С. Іскандер, Адінегоро, М. Сірегар — торкаються проблем молоді, інтелігенції, становлення індонезійського суспільства. Історичну тематику розробляють Г. Н. П. Тісна, Дайо та ін.

З розвитком нац.-визв. руху з’являються твори, в яких відображено прогресивні сусп. настрої і процеси: роман «Неправильне виховання» А. Муїса (1928), поезії і драми М. Яміна, Р. Еффенді, С. Пане. Новий етап у розвитку І. л. пов’язаний із заснуванням у Джакарті худож. і громад.-політ. журн. «Пуджангга Бару» («Новий літератор», 1933 — 42), навколо якого гуртувалися С. Т. Алішахбана, А. Хамзах, А. Пане та ін. письменники. В їхніх творах — в романах «Розгорнені вітрила» С. Т. Алішахбани (1936) і «Нова людина» С. Пане (1940) та ін. — домінують нац.-визв. ідеї. Високі зразки поезії дав А. Хамзах. Громадян. пафосом пройнята лірика А. Х. Хгшмії, Інтойо. Духовний світ індонез. інтелігенції відтворено в романі «Кайдани» А. Пане (1940). Серед ін. центрів розвитку І. л. виділяється м. Медан на о. Суматра. Тут склалися дві групи письменників: марксистської (Абдулкарім, С. Умар та ін.) і мусульманської (Хамка, А. Дамхурі, М. Мона, Ю. Союб) орієнтацій. Літератори другої групи прагнули поєднати ісламське вчення з новими реальностями в країні. Окремим напрямом в І. л. 30-х pp. стала т. з. китайсько-індонезійська література (Тан Бун-кім, Чу Боусан та ін.).

Під час япон. окупації Індонезії (1942 — 45) М. Амін, А. Хамзах були змушені вдатися в своїх творах до езопівської мови. Реалістичні тенденції в драматургії утверджували У. Ісмаїл, Е. Хакім та ін. Помітну роль у розвитку нової І. л. відіграли представники т. з. покоління 45-го року, покликані до творчості в період боротьби за незалежність і становлення індонез. державності (1945 — 49). Їх очолив Х. Анвар, чиї ідеї універсального гуманізму, несподівані й оригінальні образи, заглибленість у внутр. світ людини стали новим явищем в індонез. поезії (збірки віршів «Грім і пил», «Гострі камінці», обидві вид. 1949). Глибинний психологізм характерний для оповідань і повістей Ідруса «Жінка і Революція» (1949), «Акі» (1950). Романи П. А. Тура «На березі річки Бекасі» (1947), «Переслідування» та «Родина партизанів» (обидва — 1950) присвячені життю простих людей, їхній мужності в боротьбі за свободу. Процес руйнування старих сусп. відносин зображено в романі «Атеїст» А. К. Міхарджі (1949). Тимчасові відступи в нац.-визв. русі викликали настрої смутку й розчарування, що відображено в л-рі 50-х pp. — п’єси «Авал і Міра» (1951) та «Навіщо існують інші» (1954) У. Т. Сонтані, вірші Д. Марпаунга, Т. Сумарджо.

Загострення внутрішньополіт. боротьби в країні після проголошення 1945 незалежності спонукало більшість індонез. письменників до об’єднання у культурні орг-ції при політ. партіях. Найвпливовішою була Лекра (Т-во нар. культури), засн. 1950 при Компартії Індонезії. Ідеями гуманізму, боротьби за свободу пройнята творчість письменників Анантагуни, Бандахаро, А. Віпі, Дхарти, Х. С. Кусуми, Рісакоти, Румамби. Згодом до них приєдналися Р. Апін, С. Рукіах, У. Т. Сонтані та П. А. Тур. Після перевороту (1965) і заборони компартії переважну більшість членів Лекри та ін. культур. орг-цій було репресовано. В л-ру прийшли прихильники «нового порядку», для творчості яких характерні формалістична манера, ігнорування соціальних реалій і т. п. Проте І. л. не втратила своїх прогресивних орієнтирів. У віршах В. С. Рендри (збірки «Блюз для Бонні», 1971; «Вірші старих черевиків», 1972; «Памфлети поета», 1980), п’єсах П. Віджаї («Ох!», 1973; «Такий собі» і «Даг-діг-дуг», обидві — 1974), ряді оповідань ін. письменників йдеться про жорстокі суперечності соціальної дійсності, корупцію та засилля іноз. капіталу в країні.

В 70 — на поч. 80-х pp. в І. л. поширення набув «масовий роман», в якому теми сексу й насильства переплітаються з настроями релігійності й міщан. сентиментальності. Значне місце в прозі цього часу займають «камерні» романи Н. Діні («Вілла „Ля Барка“», 1974; «Мене звати Хіроко» і «Від’їзд», обидва — 1977), психологічні — П. Віджаї («Телеграма», 1973; «Вокзал» і «Раптом уночі...», обидва — 1977; «Кеок», 1978), екзистенціалістські — І. Сіматупанга («Посуха», 1972; «Коонг», 1976). Гостро соціальною є незакінч. тетралогія П. А. Тура (романи «Світ людський»; «Син усіх народів», обидва — 1980; «Сліди кроків», 1984). Індонез. мотиви звучать в оповіданні Ю. Покальчука «Щось незвичайне». Укр. мовою видано окр. книжками істор. повість «Сурапаті» А. Муїса (1959), індонез. казки «Буслів дарунок» (1964), «Кокосовий горіх» М. Панча (1967), «Троє і один» (1980). У журн. «Всесвіт» опубл. вірші Судісмана, Д. Н. Айдіта, М. С. Ашара, Хр. Бандахаро, Т. Бенні, Кр Беджо, Ф. Физакотта, С. Анантагерана (1963, № 2), Х. Анвара (1973, № 9) і роман «Світ людський» П. А. Тура (1986, № 3 — 4). Кілька індонез. балад переклав Л. Первомайський (Твори, т. 5. К., 1986). Вірші Х. Анвара і В. С. Рендри ввійшли до зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Серед ін. перекладачів з І. л. — А. Богдан, В. Омелянчук, В. Орлик, Є. Руденко, М. Янчич, Ю. Покальчук, Г. Плоткін.

Літ.: Сикорский В. В. Литература независимой Индонезии. В кн.: Республика Индонезия 1945 — 1960. М., 1961; Плоткін Г. Індонезія співає. «Всесвіт», 1963, № 2; Сикорский В. В. Индонезийская литература. М., 1965; Болдырева М. А. Творчество индонезийских поэтов XX в Амира Хамзаха и Хэйрила Анвара. М., 1976; Сікорський В. Мужній голос із острова Буру. «Всесвіт», 1986, № 3.

Ю. В. Покальчук.


ІНДРАНЕ Ілзе (справж. — Ундіна Ятнієце; 23.IV 1927, Лаздонська волость, тепер Мадонський р-н) — латис. рад. письменниця. Закінчила 1951 Риз. пед. ін-т. Автор збірок оповідань «Іскра» (1959), «Тижис, Тожис і Тедис» (1960), п’єси «Міст» (1961), повісті «Хліб» (1966), «Босоніж» (1970), романів «Ліщинові містки» (1963), «Каска з каштанами» (1966), «Водоніс» (1971, автобіогр.), «Анемона» (1974), «Айсма» (1980), «Донатова сокира», «Почути Ведмідку» (обидва — 1984). Осн. теми творчості — внутр. світ молодого сучасника, виховання підростаючого покоління в дусі миру і дружби, поваги до героїч. минулого, високої моральності і культури. Виступає з публіцистич. статтями. Пише також для дітей. Окремі твори І. переклали І. Липовецька та З. Коваль.

Тв.: Укр. перекл. — Хліб. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; [Твори]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Ліщинові містки. К., 1973; Рос. перекл. — Искорки. Рига, 1961; Зыбкие мостки. М., 1963; Каска с каштанами. М., 1969; Водонос. М., 1976; Айсма. М., 1984; Донатов топор. Рига, 1987.

Літ.: Брок А. Говорить правду о нашем времени. «Даугава», 1981, № 7; Брок А. Голубая бесконечность незабудки. «Детская литература», 1981, № 12.

О. Г. Астаф’єв.


ІНКУНАБУЛИ (лат. incunabula — колиска, перші кроки) — книги раннього періоду книгодрукування; умовно — видання, опубліковані від часу винаходу друкарства в Європі Й. Гутенбергом по 1500. Спершу були наслідуванням рукописних книг, згодом розвинулися типові для друкованої книги форми оздоблення. Значна частина І. — видання творів антич. л-ри лат. мовою. Перша книга, надрукована слов’ян. мовою, — чеська «Троянська хроніка» (Пльзень, бл. 1476); перші І. слов’ян. шрифтами — хорв. Місал 1483 (глаголицею), видання Ш. Фіоля 1491 (кирилицею). Перша друкована книга укр. автора Юрія Дрогобича вийшла у Римі 1483 (трактат «Iudicium pronosticon» — «Прогностична оцінка 1483 року»). З надрукованих у 15 ст. бл. 15 млн. прим. книг збереглося бл. 0,5 млн. (майже 40 тис. назв видань). Видаються каталоги І. окремих б-к, зведені каталоги І. країн, заг. зведений каталог (вийшло 8 томів). Найбільше І. мають Б-ка Британського музею, Нац. Б-ка у Парижі, Б-ка Ватікану, в СРСР — публ. Б-ка ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), Б-ка СРСР ім. В І. Леніна, Б-ка АН СРСР. На Україні І. є в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР (517, у т. ч. І. з б-к Мелетія Смотрицького та Варлаама Ясинського в їхніми автографами). Одес. наук. б-ці ім. О. М. Горького (52), Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР (49), Львів. музеї укр. миства (15), б-ках ун-тів (Львів. — 46, Ужгор. — 24, Харківського — 17). Укр. дослідник Б. Зданевич виявив і опублікував (К., 1974) у додатку до «Каталога інкунабул [ЦНБ АН УРСР]», а також окремою книжкою невідоме раніше видання Й. Гутенберга «Provinciate Romanum» (перелік єпархій католицької церкви), надр. бл. 1456 в Майнці. Див. також Книгознавство, Книжка.

Літ.: Люблинский В. С. На заре книгопечатания Л., 1959; Ісаєвич Я. Д. Юрій Дрогобич. К., 1972; Фаас І. Я. Інкунабули Центральної наукової бібліотеки м. Одеси. Одеса, 1927; Инвентарь инкунабулов Всесоюзвой библиотеки имени В. И. Ленина, в. 1 — 5. М., 1939 — 85; Максименко Ф. П. Першодруки (інкунабули) Наукової бібліотеки Львівського університету. Каталог. Львів, 1958: Боброва Е. И. Каталог инкунабулов [Библиотеки Академии наук СССР]. М. — Л., 1963; Луцик Р. Я. Інкунабули Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Академії наук УРСР. Каталог. Львів, 1974; Сак Ю. М. Інкунабули бібліотеки Ужгородського державного університету. Ужгород, 1974; Указатели и каталоги инкунабул. М., 1979.

Я. Д. Ісаєвич.


«ІНОЗЕМНА ФІЛОЛОГІЯ» — респ. міжвідомчий наук. збірник. Виходить з 1964 у Львів. ун-ті щокварталу. Висвітлює питання структури, еволюції та функціонування герм. і романських мов, проблеми зарубіж. л-р, включає матеріали з методики викладання іноз. мов у серед. та вищій школі. Кожен п’ятий випуск присвячується класичній філології. У мовознавчих розділах друкуються статті з граматики, лексикології, стилістики, лінгвістики тексту, перекладознавства (у т. ч. тематичні серії робіт). У розділі літературознавства значне місце відводиться питанням взаємозв’язку творчого методу та стилю письменника, проблемі жанрових модифікацій у сучас. зарубіж. л-рі, філософії, худож. творчості. В різний час до складу редколегії збірника входили А. Білецький, О. Домбровський, Б. Задорожний, Й. Кобів, В. Маслюк, О. Чичерін, М. Шаповалова та ін. відомі вчені.

К. Я. Кусько.


ІНОСКАЗАННЯ — худож. прийом, що полягає в означенні одного явища чи предмета через називання іншого на основі їх подібності. І. в широкому розумінні — один з гол. механізмів творення худож. образу. До І. належать такі тропи, як алегорія, перифраз, антономазія, евфемізм, езопівська мова, алюзія, табу тощо. І. лежить в основі байки, притчі, прислів’я, приказки. Елемент І. присутній у символі, емблемі, порівнянні, метафорі, метонімії й деталі, художній. У вужчому значенні І. — близький до алегорії худож. засіб, що несе змістове узагальнення гол. думки твору, без прямого її називання, і вказує на побічні, паралельні явища. Від власне алегорії І. відрізняється тим, що націлене на переносне розуміння образу, фігурує лише своїм істотним смислом. І. нерідко є заголовками творів («Лялечка» М. Коцюбинського, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та 1. Білика, тощо). Інколи І. розглядають як синонім алегорії (сам термін «алегорія» в перекладі з грец. означає «іносказання»).

М. П. Бондар.


«ИНОСТРАННАЯ ЛИТЕРАТУРА» — літ.-худож. і громад.-політ. журнал СП СРСР. Виходить з 1955 у Москві щомісяця. Гол. редактори — Б. Рюриков, О. Чаковський, М. Федоренко, з 1989 — Ч. Айтматов. Продовжує діяльність журн. «Интернациональная литература». Друкує твори визначних письменників світу, вперше перекладені рос. мовою. У розділі «Літературна спадщина» публікуються переклади худож. прози й поезії різних епох, а також щоденники, листи, спогади; у розділах критики і публіцистики — оглядові статті, рецензії на книги, що виходять в СРСР і за кордоном, тощо. Вміщується хроніка культур. життя за кордоном. Зроблено (1979, № 2) огляд «Всесвіту» (про деякі проблеми сучас. зарубіж. л-ри, вміщувані в журналі). Зі статтями, рецензіями виступають в «И. л.» укр. літературознавці — Д. Затонський, Л. Новиченкс, Ю. Покальчук та ін.

Літ.: Федоренко Н. В русле времени и творчества (К 25-летию журнала «Иностранная литература»)«Иностранная литература», 1980, № 7; «Иностранная литература». 1955 — 1974. Указатель содержания журнала. М., 1975; «Иностранная литература». 1975 — 1984. Указатель содержания журнала. М., 1985.

С. Д. Павличко.


ІНСТРУМЕНТОВКА — звукова організація худож. мови. Найчастіше термін вживається в віршознавстві. Осн. елементи 1. — повтори приголосних (алітерація) і голосних звуків (асонанс), слів (анафора, епіфора), частин речення (ізоколон). Особливості І. вивчає фоніка. Див. також Анаграма, Звуконаслідування.


ІНСЦЕНІЗАЦІЯ (від лат. in — на, і scaena — сцена) — переробка літ. твору, написаного не в драматичній формі, для постановки на сцені або для теле- чи радіовистави. І. має на меті передати засобами драматургії ідейно-худож. зміст, гол. конфлікт, систему образів, поетику першотвору, проте не виключає й інтерпретації. Здійснюють І. сам автор (наприклад, «Правда і кривда» — І. однойменного роману М. Стельмаха) або, частіше, інші особи. Існують І., які модернізують літ. твір чи істотно змінюють ідейно-худож. акценти, пристосовуючи його до суспільно-політ. проблем свого часу. В цьому випадку правильніше говорити про п’єсу, написану за мотивами того чи іншого твору (напр., драма М. Старицького «Зимовий вечір», створена за мотивами оповідання Е. Ожешко).

Перші І. в репертуарі укр. театру з’явилися в 60 — 70-х pp. 19 ст.: оперета «Різдвяна ніч» М. Старицького (1874), за оповіданням М. Гоголя: драми «Катерина» (1866), за поемою Т. Шевченка, і «Маруся», за повістю Г. КвіткиОснов’яненка (1868), здійснені П. Свєнціцьким, та ін. У 80 — 90-х pp. M. Кропивницький інсценізував поему «Титарівна» Т. Шевченка (під назвою «Глум і помста»), оповідання М. Гоголя («Вій», «Пропала грамота»), поему «Енеїда» («Вергілієва Енеїда») І. Котляревського, оповідання «Вуси» О. Стороженка; написав істор. драму «Чайковський, або Олексій Попович» за мотивами роману «Чайковский» Є. Гребінки. У перші роки після Великої Жовтн. соціалістич. революції набули поширення І. героїко-романтич. віршів і поем. Багато вистав було здійснено на основі поезій Т. Шевченка. В театрах ішли такі п’єси, як «Гайдамаки» (у т. ч. інсценізація Леся Курбаса, що не сходила зі сцени 1920 — 35), «Іван Гус», «Лілея», «У тієї Катерини», «Чернець», «Великий льох» та ін. Пересувні театри з успіхом інсценізували вірш «Каменярі», поему «Мойсей» та ін. твори І. Франка. Особливий вид І. становили вистави, скомпоновані з різних худож. творів та докум. матеріалів: «Жовтневий огляд» — постановка Леся Курбаса у театрі «Березіль» за творами укр., рос. та нім. письменників (1927), «Пригоди» — І. фейлетонів Остапа Вишні і новел В. Стефаника в Харків. театрі «Веселий пролетар» (1928); композиція «Перший будинок нового світу» (куди ввійшли драма «Зорі» Е. Верхарна і вірші із зб. «Плуг» П. Тичини), поставлена в Києві навч.-експериментальним театром «Центростудія» (1921).

І. посідають важливе місце в репертуарі укр. театрів. Зокрема, в укр. драматичному театрі ім. І. Франка було інсценізовано повісті «Fata morgana» M. Коцюбинського (1925, інсценізація К. Кошевського), «Перехресні стежки» (1966, інсценізація О. Омельчука); «Для домашнього огнища» (1968, інсценізація Ю. Бобошка і А. Драка) І. Франка; в Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка — поему «Сон» Т. Шевченка (1935, інсценізація і постановка Л. Дубовика), роман «Повія» Панаса Мирного (1954, інсценізація і постановка В. Крайниченка), роман «Кров людська — не водиця» М. Стельмаха (1959, інсценізація автора), повість «Тарас Бульба» М. Гоголя (1965, інсценізація І. Барабаша); у Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької — романи «Сестри Річинські» І. Вільде (1968, інсценізація автора та О. Ріпка), «Прапороносці» О. Гончара (1975, інсценізація і постановка С. Данченка), в Чернів. укр. муз.-драм. театрі ім. О. Кобилянської — повісті «Земля» (1947) і «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської (1963, обидві інсценізував та поставив В. Василько). Цікаві форми І. ліричних творів розробляє Київ. театр поезії, який здійснив вистави «Заклинання вогню» за віршами Б. Олійника (1981, інсценізація і постановка В. Калашникова) і «Кларнети ніжності» за віршами П. Тичини (1982, інсценізація П. Загребельного і В. Калашникова). В різних театрах України здійснено 1. кращих творів літератур братніх народів СРСР, зарубіж. класики. Див. також Екранізація, Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Л. З. Мороз.



ІНТЕРВ’Ю (англ. interview — зустріч, бесіда) — жанр публіцистики, що передбачає обнародування розмови з певною конкретною людиною. І. з літератором допомагає заглянути в його творчу лабораторію, осягнути секрети худож. письма, мотиви написання твору тощо.


ІНТЕР’ЄР (франц. intérieur — внутрішній) у художньому творі — вид опису, змалювання внутр. приміщень (їх вигляду, предметів, які там знаходяться) у зв’язку з зображенням умов життя і побуту персонажів. І. конкретизує місце подій, допомагає окреслити смаки персонажа, його соціальне становище, духовні запити, професію, особливості вдачі. Напр., у повісті «Микола Джеря» І. С. Нечуй-Левицький подає І. Джериної хати: «Світ вечірнього сонця заглянув в причілкове вікно і позолотив білу скатерть на столі, білу стіну з понамальовуваними червоними та синіми квітками в зеленому листі. Ті здорові квітки були багато кращі од квіток, що їх малюють по стінах дівчата: їх малював Микола». Письменник зображує предмети, що були в хаті, підкреслюючи бідність сел. родини і обдарованість Миколи, його потяг до краси. В «Мертвих душах» М. Гоголя І. поміщицьких будинків Манілова, Собакевича, Коробочки, Плюшкіна та ін. цілком відповідає характерам їх господарів. Зокрема, в Собакевича — «стіл, крісла, стільці — все було найтяжчої і неспокійної властивості, кожний предмет, кожний стілець, здавалося, говорив: і я теж Собакевич!..». В укр. рад. л-рі помітну роль І. відіграє у худож. тканині творів О. Гончара, М. Стельмаха, Р. Іваничука, М. Зарудного. О. Коломійця та ін.

Літ.: Белецкий А. И. В мастерской художника слова. В кн.: Белецкий А. И. Избранные труды по теории литературы. М., 1964; Галанов Б. Живопись словом. Портрет. Пейзаж. Вещь. М., 1974.

В. Д. Тимченко.


ІНТЕРЛЮДІЯ (від лат. inter — між, lndus — гра) — англ. назва інтермедії.


ІНТЕРМЕДІЯ, інтерлюдія (від лат. inter — між, medius — те, що знаходиться посередині, ludus — гра) — невелика комічна п’єса чи сцена, що виконувалася між актами осн. драми, переважно незалежна від її змісту. Завдання І. — освіжити увагу, розважити втомлених серйозною дією глядачів, тому інтермедійні епізоди зустрічаються і в самих п’єсах (напр., у В. Шекспіра). З’явилася й поширилася в 14 — 15 ст. як побутова сценка — фарс в містеріях. Укр. І., як і рос., виникли і розвивалися в лоні шкільної драми 17 — 18 ст. Споріднені з аналог. явищами театру Італії (комедія дель арте, див. Комедія масок), Польщі (І.), Іспанії (ентремесес), Англії (інтерлюдії), Франції (фарси), Німеччини (фастнахтшпілі). Теорію І., зокрема, її засобів комічного, викладали шкільні поетики. Авторами і виконавцями виступали здебільшого учні тодішніх шкіл, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки-пиворізи. Написані, як правило, тринадцятискладовим силабічним віршем, І. містили жвавий діалог, насичений нар. фразеологізмами, прислів’ями, приказками; сценічна дія — динамічна, зі швидкою зміною ситуацій, де актори вдавалися до різних витівок, співали, билися, крали, танцювали і т. п. І. широко репрезентували соціально-становий, нац. склад населення України — українців, росіян, білорусів, циган, євреїв, греків та ін., кожен з яких розмовляз своєю мовою (або вона комічно імітувалася); діяли (належно одягнені і загримовані) селяни, козаки, солдати-москалі, шляхтичі, шинкарі, злодії, ворожбити, музики, діди, баби, діти та ін. Найранішими з відомих нині укр. І. і найкращими з драматургічно-худож. погляду є дві надруковані і поставлені у Кам’янці-Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька) 1619 анонімні укр. І. — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон», — що їх додано до польськомовної драми Якуба Гаватовича («Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця божого»; тут уперше в українській літературі з’явився індивідуалізований образ простої людини — селянина.

До нас дійшло трохи більше сорока І.: у Дернівському збірнику (2-ї пол. 17 чи поч. 18 ст.) 9 творів побутового та сусп.-істор. характеру; по 5 І. — у п’єсах Митрофана Довгалевського «Комическое дЂйствіє...» (1736) та «Властотворній образ...» (1737), де з розмаїтим соціально-етнічним типажем і різноманітністю сюжетів розробляються соціальні, нац., побутові проблеми й конфлікти тогочасності; в цьому плані їх наслідували й доповнювали чотири І. з п’єси «Стефанотокос» Інокентія Одровонж-Мигалевича (1742) та п’ять з драми «Воскресеніе мертвих...» Георгія Кониського, поставленої 1747 у Київській академії; існують І. також у поодиноких записах.

Інтермедії — визначне явище давньої укр. літератури, вони сприяли розвиткові в ній реалізму і народності. «...Значення їх для дальшого розвою нашої літератури було далеко більше, ніж самих драм. — підкреслював І. Франко. — На се складалися головно дві причини: інтермедія писана була мовою близькою до народної, а не раз і чисто народною і зміст свій, колорит, спосіб вислову черпала з окружаючого життя народного... Симпатії і антипатії народні виявлялися тут вповні; в жартівливій формі порушувано не раз найтяжчі рани народного життя: притиски з боку панів, нещастя релігійних роздорів і т ін.». (Франко І. Зібр. тв., т. 29. К., 1981, с. 305). Укр. І. були популярним нар. видовищем, справили вплив на рос. та білорус. І., відбилися у вертепі; їх мотиви, образи й сюжети використовували пізніші письменники. До І. звертаються і в рад. час, зокрема деякі з них виконані на Львів. телебаченні.

Вид.: [Інтермедії]. В кн.: Українські інтермедії XVII — XVIII ст. К., 1960.

Літ.: Возняк М. Початки української комедії 1619 — 1819. Львів, 1919; Махновець Л. Є. Інтермедії до драми Якуба Гаватовича. «Радянське літературознавство», 1962, № 3: Білецький О. І. Зародження драматичної літератури на Україні. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 1. К., 1965; Франко І. Русько-український театр (Історичні обриси). В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981.

Л. Є. Махновець.


«ІНТЕРНАЦІОНАЛ» (франц. L’Internationale, від лат. inter — між і natio — народ) — міжнар. пролетарський гімн, парт. гімн КПРС та ін. компартій, 1917 — 44 — держ. гімн СРСР. Текст «І.» написав 1871 франц. поет-комунар Е. Потьє (опубл. 1887), на музику поклав 1888 франц. композитор П. Дегейтер. Уперше виконаний у червні 1888 робітн. хором т-ва «Ліра трудящих» у Ліллі, де того ж року виданий окр. листівкою. «І.» став символом єдності робітників і боротьби за визволення трудящих. «Робітники усіх країн, — писав В. І. Ленін, — підхопили пісню свого передового борця, пролетаря-поета, і зробили з цієї пісні всесвітній пролетарський гімн» (Ленін В. 1. Повн. зібр. тв., т. 22, с. 260). «І.» перекладено багатьма мовами світу. Рос. мовою виконується в перекл. А. Коца (1902); українською мовою з 1919 — у найпоширенішому укр. перекладі М. Вороного (5 строф). Існують також укр. переклади «І.» П. Крата (надр. 1909 в Едмонтоні у зб. «Соціалістичні пісні»), невід. робітника одного з моск. заводів (1915 — 16), Л. Дяченка (надр. 1922 в газ. «Червоний шлях», Зіньків). Повний текст «І.» в перекл. Є. Григорука опубл. у київ. газ. «Вісті» (1920, 1 квітня) та вид. окр. листівкою. Повністю «І.» переклав також М. Терещенко. Муз. обробки «І.» зробили укр. композитори Я. Степовий, С. Людкевич, В. Верховинець. 1923 утвердилася єдина муз. редакція «І.» (Д. Васильєв-Буглай, О. Гедіке, Л. Шульгін та ін.). Обробку «І.» для симф. оркестру здійснив Д. Шостакович.

Вид.: Укр. перекл. — Потьє Е. Інтернаціонал. В кн.: Григорук Є. Твори. К., 1962; Потьє Е. Інтернаціонал. В кн.: На барикадах. К., 1971; Потьє Е. Інтернаціонал. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 2. К., 1971; Потьє Е. Інтернаціонал. К., 1977; Рос. перекл. — Потье Э. Интернационал. В кн.: Потье Э. Песни. Поэмы, Сонеты. М., 1986.

Літ.: Ленін В. І. Євген Потьє (До 25-річчя його смерті). В кн.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 22. К., 1972; Нудьга Г. «Інтернаціонал» українською мовою. «Жовтень», 1965, № 11; Дмитриев В. Поэт-коммунар. М., 1966.

В. І. Ткаченко.


ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМИ — слова іншомовного походження, які вживаються в багатьох неспоріднених мовах, зберігаючи спільність значення і близькість фонетико-морфологіч. будови. Інтернаціоналізми входять у лексичний склад мови разом з новими поняттями чи реаліями; здебільшого не мають відповідників у нац. мовах. І. становлять термінологію з різних галузей політики, міжнар. життя, науки, техніки, культури, мист-ва. Більшість І. за походженням є грецизмами (автономія, амністія, біологія, електрон, іподром, фізика, ода, драма, лірика, театр) і латинізмами (акт, арена, суфікс, елемент, конспект, конституція, клас). З греко-лат. елементів творяться й нові терміни (біоніка, вірусологія, гідропоніка, космодром, космонавт). Серед І. є також слова, що походять із сучас. європейських та (рідше) сх. мов (франц. — амплуа, бюрократія, режим, формалізм; нім. — гастролі, курорт, штурм; англ. — бокс, джаз, тролейбус; італ. — квартет, соната, темп; араб. — адмірал, алгебра, сель та ін.). Сфера вживання І. — наук. та офіц.-діловий стилі. У публіцистиці й худож. л-рі вони використовуються або в прямому значенні («Минув як сон, блаженний час і готики й барокко», П. Тичина), або в переносному, збагачуючи палітру виразових засобів мови («Світанки мої у смарагдовій ворсі над кумканням всіх ропухатих дрібниць — готика самотності, готика суворості, рубінові розсипища суниць...», Л. Костенко). Див. також Запозичення в мові, Іншомовні слова.

О. Д. Пономарів.


«ИНТЕРНАЦИОНАЛЬНАЯ ЛИТЕРАТУРА» — літ.-худож. та сусп.-політ. журнал СП СРСР. Виходив щомісяця у Москві протягом 1933 — 43 (рос., англ., франц. та нім. мовами), продовжуючи діяльність журналів «Вестник иностранной литературы» (1928, 1929 — 30) та «Литература мировой революции» (1931 — 32). В «И. л.» друкувалися твори зарубіжних письменників (Л. Арагона, Ю. Фучіка, Б. Брехта, Е. Хемінгуея, Г. Уеллса, А. Мачади. П. Неруди, Е. Сінклера та ін.). Журнал вів хроніку міжнар. літ. життя «И. л.» публ. твори письменників Зх. України (оповідання П. Козланюка, новели В. Стефаника, вірші С. Тудора, П. Карманського та ін.), друк. листи, повідомлення про культур. і літ. життя поневоленого краю, дослідницькі статті («Шевченко і світова література» О. Лейтеса, 1939). З 1955 діяльність «И. л.» продовжив журн. «Иностранная литература».

В. А. Бурбела.


ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ в літературі — див. Національне й інтернаціональне в літературі.


ІНТЕРПОЛЯЦІЯ (від лат. interpolatio — зміна, спотворення, фальшування) — вставка до тексту твору; виправлення автентичного тексту чужою рукою. До І. нерідко вдавалися переписувачі рукописних житійних та ін. творів, вводячи в первісний текст слова, фрази і навіть цілі епізоди. Вносити І. може редактор, який відновлює незрозуміле чи пошкоджене місце в тексті, доповнює його. І. є допоміжним матеріалом при вивченні історії написання твору, визначенні способу його інтерпретації та ін.

М. М. Гнатюк.


ІНТЕРПРЕТАЦІЯ (від лат. interpretatio — пояснення, трактування) літературна — тлумачення літ. твору з метою осягнення його змісту та ідейно-худож. концепції. І. буває: 1) Художня — як продукт вторинної худож. діяльності, створюваний на основі первинної; це — переклади з мови одного мист-ва на мову іншого (з мови худож. л-ри на мову кіно, музики, хореографії, скульптури та ін.), ремінісценції, пародії, інсценізації. Оригінальність літ. трактування в І. не повинна виходити за межі худож. змісту первинного твору, І. якого може змінюватися залежно від творчої індивідуальності того, хто інтерпретує. 2) Літ.-критична та літературознавча, що визначаються насамперед світоглядом інтерпретатора, рівнем заглиблення в конкретне худож. явище, індивідуальним стилем, напрямом і рівнем розвитку філос.-естетич. думки та худож. творчості доби і т. п.

Літ.: Гуренко Е. Г. Проблеми художественной интерпретации (философский анализ). Новосибирск, 1982.

К. П. Фролова.


ІНТОНАЦІЯ (від лат. intono — голосно вимовляю) — основний структурний, комунікативний та виразовий засіб мови. Найважливішими функціями інтонації є такі: синтаксична (членує мовлення на фрази і синтагми, передає різні семантичні відношення між частинами мовного періоду); комунікативна (визначає тип висловлювання — завершеність, незавершеність, питання, спонукання тощо); модальна (передає ставлення того, хто говорить, до змісту мовлення й відношення змісту мовлення до дійсності). Фонетичні чинники І. — мелодика (підвищення або зниження висоти осн. тону голосу), акцентний лад (розподіл сили динамічного наголосу між словами), голосність (сила звучання) мови, варіації у тембральному забарвленні голосу, в темпі вимови і тривалості пауз, що розділяють синтагми і фрази. На письмі І. передається певною мірою через синтаксичну організацію фраз, пунктуацію, графічні засоби (поділ тексту на абзаци, зміни шрифту тощо). І. — один з головних засобів творення худож. образу в драм. мист-ві та кіномистецтві. В худож. л-рі 1. є важливим чинником смислової й емоційної виразності. Особливо значна роль І. у вірші (див. Інтонація віршова).

Н. П. Чамата.


ІНТОНАЦІЯ ВІРШОВА — один із способів організації поетичного твору, що грунтується на інтонаційній структурі мови. Повністю реалізується І. в. лише при декламації вірша. Основа його інтонування задається текстом. У поетич. мові, порівняно з прозовою, деякі інтонаційні характеристики під впливом ритму зазнають трансформації: темп мовлення уповільнюється, а загальний час звучання вірша подовжується завдяки вокалізації мови та зростанню кількості і збільшенню тривалості пауз; змінюється набір інтонаційних типів, спостерігається тенденція до вирівнювання руху осн. тону, хоч тональні обриси рядка зберігаються; посилюються модуляції всередині наголошених звуків, що підвищує враження мелодичного багатства вірша; деякою мірою нівелюється динамічна система, але стає відчутнішим звуковий лад твору. Маючи смислове значення, І. в. органічно пов’язана з семантико-синтаксичним ладом твору, його ритмічною будовою.

І. в. — явище мало досліджене. Більшість літературознавців (Б. Ейхенбаум, В. Жирмунський, В. Холшевников та ін.) під інтонаційною організацією вірша розуміє певні ритміко-синтаксичні властивості тексту, в яких виявляється вкладена автором у текст виразова (смислова, емоційна) основа. Тобто І. в. розглядається як вираження ритміко-синтаксичних зв’язків у звучанні вірша. Осн. інтонац.-синтакс. одиниця твору — синтагма у більшості випадків є рядком, ритмічною одиницею віршової мови. Вірші або їх рядки можуть поєднуватися в строфи — вищі за рівнем організації інтонаційні, синтаксичні та ритмічні одиниці. Послідовність реалізації властивої віршеві впорядкованості і системності інтонаційно-синтаксичних та ритмічних засобів співвідноситься з емоційно-стилістичним типом побудови твору. Виходячи з цього, Б. Ейхенбаум виділив у класичному вірші три типи І. в.: наспівну (в ній три види — куплетний, пісенний, романсний), говірну та декла.мативну. Відмінність їх звукового оформлення підтверджена об’єктивними методами дослідження (праці О. Сафронової). Важливу роль І. в. відіграє у вільному вірші (верлібрі), інтонаційна одиниця якого (рядок) може бути позбавлена будь-яких ознак (крім пауз) класичного й акцентного вірша.

Літ.: Эйхенбаум Б. Мелодика русского лирического стиха. Пг., 1922; Жирмунский В. Мелодика стиха. «Мысль», 1922. № 3; Холшевников В. Основы стиховедения. Русское стихосложение. Л., 1962; Чамата Н. Типи віршової інтонації. В кн.: Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. К., 1980.

Н. П. Чамата.


ІНТРИГА (франц. intrigue, від лат. intrico — заплутую) — складне, напружене розгортання подій у худож. творі, між персонажами якого відбувається боротьба, нерідко ускладнена підступними намірами, прихованими діями в досягненні мети. І., особливо у драм. творі, є важливим елементом композиції, по суті керуючи розвитком дії, від її зав’язки до кульмінації і завершення твору (п’єси «Сон князя Святослава» І. Франка. «Човен хитається» Я. Галана). іноді І. виступає другорядним компонентом головного худож. конфлікту (драм. поема «Ярослав Мудрий» І. Кочерги). І. сприяє драматизації худож. розповіді, динамічності сюжету, підтримує зацікавленість читача, інтригуючи його. Майстерність І. — гол. умова пригодницької і детективної літератури («Господарство доктора Гальванеску» Ю. Смолича. «Шхуна „Колумб“» М Трублаїні) та ін.

М. Б. Короб.


ІНТУЇЦІЯ ХУДОЖНЯ (від лат. intuitio — пильне споглядання) — творчий здогад у виборі письменником оптимального ідейно-художнього рішення, підготовленого всім його попереднім життєвим і художнім досвідом; властивість і складова частина творчого мислення митця, спрямована на пізнавання дійсності як об’єкта худож. зображення. Оперта на безпосереднє чуттєве споглядання, І. х. діалектично поєднує в собі емоційне й раціональне, загальне і особистісне, зумовлене властивостями психології творчого мислення письменника і рівнем його таланту. Це характерно для пізнання взагалі. Однак у худож. творчості таке поєднання особливо складне, що відбилося у поняттях — натхнення, навіювання, осяяння, одкровення. Істор. роль І. х. в літ. творчості змінна, увага до неї в різних творчих методах неоднакова. Так романтизм значною мірою інтенсифікував цю роль, оскільки таємниця, загадковість — дуже істотні риси романтичної творчості — інакше й не осягалися, як тільки за допомогою інтуїції, «надприродного». Ідеалістична філософія, в якій на рубежі 19 — 20 ст. виник окремий напрям — інтуїтивізм, дала велику поживу для розвитку І. х. в л-рі (А. Бергсон, Б. Кроче, А. Шопенгауер, К. Юнг). Матеріалістична естетика тлумачить І. х. як єдність чуттєвого проникнення і логічного мислення. І. х. допомагає авторові у передбаченні ймовірного читацького сприймання майбутнього твору. Письменницька індивідуальність, талант включають у себе І. х. як своєрідність творчого самоздійснення в образній системі, естетичному чутті, особливостях асоціативного мислення. І. Франко, напр., відзначав виняткове багатство підсвідомих асоціацій і невимушеність їх у творчості Т. Шевченка. Проте надмірне покладання на інтуїцію шкідливе, оскільки письменник, ідучи лише за нею, ризикує бути поверховим і повторити вже відкрите. І. х. відіграє позитивну роль у творчості такого автора, який глибоко розуміє сусп. й літ. ситуацію, соціальні завдання худож. слова, його традиції і напрями розвитку. Сучасна технізована епоха з притаманною їй раціоналізацією життя по-своєму загострює проблему І. х. Чуттєве й логічно-раціональне у літ. творчості вступають у нові зв’язки, видозмінюють творчий процес. У літературознавстві, як і в ін. науках, активізуються прогностичні дослідження, що значною мірою спираються на інтуїцію в передбаченні бажаних і можливих змін художньої творчості.

Літ.: Бергсон А. Творческая эволюция. М. — СПБ, 1914; Шеллинг Ф. В. Философия искусства. М., 1966; Пономарев Я. А. Психика и интуиция. М., 1967; Лях В. В. Критика інтуїтивізму сучасної буржуазної філософії. К., 1975; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Выготский Л. С. Психология искусства. М., 1987.

Г. М. Сивокінь.


ІНШОМОВНІ СЛОВА — слова та словосполучення, які широко вживаються в укр. мові, але зберігають чужорідність звучання через наявність невластивих для неї звукосполучень — нагромаджень голосних (аорта, вуаль), приголосних (конгломерат, кшталт). І. с. є, зокрема, майже всі слова, які починаються на а- та е- (абажур, абстракція, елемент, ефект), а також слова, що мають у своєму складі звук ф, первісно не властивий слов’ян. мовам (феномен, флейта, фракція). Як правило, в І. с. не відбувається чергування голосних о, е з і у відкритих і закритих складах: сквер, телефон, футбол (пор. глибоко засвоєні запозичення типу колір — кольору, папір — паперу, якір — якоря, Прокіп — Прокопа). Більшість І. а — інтернаціоналізми. У наук., офіц.-діловому та публіцистич. стилях І. с. виступають здебільшого як терміни, у худож. л-рі та усному мовленні створюють забарвлення книжності або, вжиті в переносному значенні, стають засобом образності («Грядуть сини — барометри кирпаті, // Вони за все спитають завтра нас», В. Симоненко) До І. с. належать також елементи слів (корені: біо-, мікро-, радіо-; префікси: де-, анти-, екс-; суфікси: -ізм, -аж, тощо). Надмірне вживання, неправильне використання І. с. є ознакою низької мовної культури (див. Культура мови). Іншою крайністю у ставленні до І. с. є пуризм мовний.

О. Д. Пономарів.


ІОАНН ДАМАСКИН (бл. 675, Дамаск — 749, за ін. даними — 753, 754) — візант. філософ, богослов і письменник. Займав високу посаду при дворі дамаського халіфа. Несправедливо покараний, пішов у монастир побл. Єрусалима, де провів більшу частину життя. І. Д. — систематизатор грец. патристичної літератури. У полемічних творах виступав осн. ідейним супротивником іконоборства. Творець методу дискурсивного богословствування, згодом прийнятого на середньовічному Заході (вчення Фоми Аквінського). Спираючись на філософію та логіку Арістотеля, прагнув систематизувати всю сукупність знань свого часу й підпорядкувати їх церк. завданням. Гол. теол. твір — «Джерело знання» (бл. 742) — відомий на Русі з 10 ст. І. Д. вважається упорядником «Осмогласника» — однієї з осн. богослужебних книг христ. церкви. В історію л-ри ввійшов як поет, автор церк. пісень (складав і мелодії до них). Реставрував античне віршування, розробив ускладнену архітектоніку канону. У великодньому, заупокійному та ін. канонах і. Д. інтелектуалізм вдало сполучається з простотою вислову, емоційною виразністю. Вплив І. Д. позначився на розвитку східнослов’ян. культової поезії (канони Григорія, Кирила Туровського, Димитрія Туптала та ін.).

Літ.: Попова Т. В. Иоанн Дамаскин (вторая половина VII в. — около 753 г.). В кн.: Памятники византийской литературы IV — IX веков. М., 1968; Византийская литература. М., 1974; История всемирной литературы, т. 2. М., 1984.

Ю. А. Ісіченко.


ІОАНН ЗЛАТОУСТ (між. 344 — 354, Антіохія — 14.ІХ 407, побл. Комани, Понт) — візант. письменник, богослов і церк. діяч. Був одним з найосвіченіших людей свого часу. 381 висвячений на диякона в Антіохії, був священиком; 398 — 404 — константиноп. архієпископ. Ідеолог східнохрист. церкви. Проповідував аскетизм, виступав проти вад вищих верств суспільства. Це викликало невдоволення константиноп. знаті. 404 І. З. позбавлено сану й вислано. Канонізований христ. церквою. За блискучий талант оратора його називали Златоустом. Автор проповідей, панегіриків, псалмів, коментарів до Біблії. Відомо понад 800 його проповідей. У них яскраво змалював сусп. і реліг. життя свого часу. Ораторські твори відзначаються простотою і ясністю мови, високим ступенем експресії, емоційною виразністю і стосуються переважно проблем практичної етики. У багатьох творах, зокрема у циклі бесід «Про статуї» (388), відображена сусп.-політ. дійсність. Дотримувався принципу букв. тлумачення бібл. тексту (бесіди на євангеліє від Матфея, на послання апостола Павла, перекладені й видані на Україні в 17 ст.). Збірники, що повністю або частково складалися зі слів І. З. (Златоструй, Маргарит, Ізмарагд, Златоуст тощо), були популяр. в сх. слов’ян. З кін. 16 ст. на Україні з’являється низка друк. видань творів І. З.: «Маргарит» (Острог, 1595); «ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчій» (Острог, 1607); «О въспитаніи чадъ» (Львів, 1609); «Книга о священст※ (Львів, 1614); «БесЂды на 14 посланій святого апостола Павла» (К., 1623); «БесЂды на дЂянія святых апостол» (К., 1624) та ін. Вплив І. З. позначився на ораторській прозі Кирила Туровського, Григорія Цамблака, укр. письменників 17 ст. До творів І. З. зверталися письменники-полемісти (Захарія Копистенський та ін.). Іл. с. 328.

Літ.: Лопухин А. Жизнь и труды святого отца нашего Иоанна Златоуста, Архиепископа Константинопольского. В кн.: Иоанн Златоуст. Творення, т. 1, кн. 1. СПБ. 1895; Щурат В. Св. Іван Златоустий на Русі. Львів, 1908; Миллер Т. А. Иоанн Златоуст (около 344 — 354 г. — 407 г.). В кн.: Памятники византийской литературы IV — IX веков М., 1968.

Ю. А. Ісіченко.


ІОАНН ЛІСТВИЧНИК (Синайський; р. і м. н. невід. — бл. 649, за ін. даними 606) — візант. христ. письменник. Був ченцем-аскетом (40 років провів у печері гори Сипай), настоятелем Синайського монастиря. Автор «ЛЂствицы райской» — морально-аскетичних повчань, своєрідного підручника чернечого життя. Збірник містить 30 розділів-бесід (30 щаблів «лЂствицы»), кожний з яких присвячений одній з доброчинностей, набувши яких людина має повністю морально оновитися. Піднімаючись по щаблях цієї «лЂствицы», людина очищається від пристрастей і вад, досягає духовної досконалості. Слов’ян. мовою «ЛЂствицу» перекладено в 10 — 11 ст. в Болгарії, на Русі переписувалася і поширювалася в 12 — 14 ст. Вдруге перекладено в 14 ст. у Сербії, цей переклад також був відомий на Русі. Вперше видано лат. мовою у Венеції (1531). Церковнослов’ян. мовою вперше надр. у Москві 1647. Укр. списки уривків «ЛЂствицы» відомі з 17 ст. Твір справив вплив на л-ру, фольклор. іконографію Греції, Палестини, Сірії, Грузії, Сербії, Болгарії, Русі та ін. країн.

Літ.: Перетц В. Н. Опыт перевода «ЛЂствицы» на украинский язык. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII зеков. «Сборник Отделения русского языка и словесности АН», 1926, т. 101, № 2.

О. В. Мишанич.


ІОАНН МАЛАЛА (бл. 491 — 578) — візант. хроніст. Родом з Антіохії. Прибл. з 532 жив у Константинополі. Автор хроніки, повний грец. текст якої відомий в єдиному списку 12 ст. (відсутній лише початок 1-ї книги; зберіг. в Оксфорді). У 18 книгах хроніки викладено історію всіх народів од найдавніших часів до 563. І. М. виробив заг. стиль середньовічної історіогр. оповіді як викладу низки чудесних, цікавих і повчальних епізодів. Хроніка І. М. жваво переповідає бібл. перекази, легенд, історії Ассіро-Вавілонії, Єгипту, Греції, Риму та Візантії. Привертають увагу оповідання, засн. на грец. міфах (про боротьбу богів з гігантами, Зевса і Крона, Семела, Іо, Персея, Едіпа), оповідання про Троянську війну (за версією Діктиса Крітського), лідійського царя Креза, македонських царів і початок Риму, рим. царів (до Тарквінія), наступників Александра Македонського — Птолемеїв і Селевкідів, про Юлія Цезаря і рим. імператорів від Октавіана Августа до Констанція Хлора, рим. і візант. імператорів од Константина Великого до Юстініана. В результаті виник своєрідний середньовічний жанр чернечої хроніки, розрахованої на широкого читача. Світову історію перетворено в ній у примітивізовану, але цікаву казку. І. М. наслідували грец., сірійські і західноєвроп. середньовічні історіографи. Слов’ян. (болг.) її переклад датують 10 ст. У 11 ст. він проникає на Русь. Частини з нього дійшли до нас у складі східнослов’ян. хроногр. компіляцій, зокрема Еллінського і Римського літописця, іудейського хронографа (12 — 13 ст.), Палеї голкової. У вступ. частині Еллінського і Римського літописця використано сюжети з перших чотирьох книг хроніки І. М., в т. ч. перекази антич. міфів. Уривки з перших книг знайшли відображення в записі 1114 року третьої редакції «Повісті временних літ» (у складі Іпатіївського літопису). Слов’ян. переклади хроніки ]. М. справили вплив на формування стилю жанру воїнської повісті.

Вид.: Истрин В. М. 1) Первая книга хроники Иоанна Малалы. «Записки имп. Академии наук. Серия VIII. Историко-филологическое отделение», 1897, т. 1, № 3; 2) Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе. Книга вторая. «Летопись Историко-филологического общества при имп. Новороссийском университете», 1902, т. 10. Византийско-славянский отдел, т. 7; 3) Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе. Книга четвертая. «Летопись Историко-филологического общества при имп. Новороссийском университете», 1905, т. 13. Византийско-славянский отдел, т. 8; 4) Пятая книга хроники Иоанна Малалы. «Летопись Историкофилологического общества при имп. Новороссийском университете», 1910, т. 16. Византийско-славянский отдел, т. 9, ч. 2; 5) Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе. Книга шестая и седьмая. «Сборник Отделения русского языка и словесности Академии наук», 1911, т. 89, № 3; 6) Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе. Книги восьмая и девятая. «Сборник Отделения русского языка и словесности Академии наук», 1912, т. 89, № 7; 7) Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе. Книги одиннадцатая — четырнадцатая. «Сборник Отделения русского языка и словесности Академии наук», 1913, т. 90, № 2; 8) Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе. Книги пятнадцатая и восемнаддатая и приложения. «Сборник Отделения русского языка и словесности Академии наук», 1915, т. 91, № 2.

Літ.: Попов А. Обзор хронографов русской редакции, в. 1. М., 1866; Истрин В. М. Хронограф Ипатского списка летописи под 1114 годом. «Журнал Министерства народного просвещения», 1897, ноябрь, отд. 2; Vдальцова З. В. Хроника Иоанна Малалы в Киевской Руси. В кн.: Археографический ежегодник за 1965 г. М., 1966; Шусторович Э. М. 1) Хроника Иоанна Малалы и античная традиция в древнерусской литературе. «Труды Отдела древнерусской литературы», 1968, т. 23; 2) Древнеславянский перевод хроники Иоанна Малалы (История изучения)ю В кн.: Византийский Временник, т. 30. М., 1969; Творогов О. В. 1) Беллетристические элементы в переводном историческом повествовании XI — XIII вв. В кн.: Истоки русской беллетристики. Возникновение жанров сюжетного повествования в древнерусской литературе. Л., 1970; 2) Древнерусские хронографы. Л., 1975; 3) Античные мифы в древнерусской литературе XI — XVI веков. «Труды Отдела древнерусской литературы», 1978, т. 33; 4) Хроника Иоанна Малалы. «Труды Отдела древнерусской литературы», 1985, т. 39; Дерюгин А. А. Вергилий в древнем славянском переводе хроники Иоанна Малалы. В кн.: Античность и Византия. М., 1975.

В. І. Крекотень.


ІОННІСІАН Іоаннес Мкртичович [26.IV (8.V) 1864, м. Вагаршапат, тепер Ечміадзін — 29.ІХ 1929, Єреван] — вірм. поет і перекладач. Закінчив 1883 Лазаревський ін-т сх. мов (Москва) і 1888 Моск. ун-т. Видав три збірки під назвою «Вірші» (1887, 1908, 1912), які започаткували нову вірм. лірику. Оспівував кохання, красу рідної природи. Вірші І. пройняті болем за співвітчизників, що страждали від гніту султ. Туреччини, сповнені віри в світле майбутнє народу. Першим у вірм. поезії реалістично зобразив суперечності життя села (вірші «Зерно», «Сільський храм» та ін.). Писав вірші на істор. теми. В творчості І. відчутні мотиви нар. поезії. Переклав ряд творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, А. Міцкевича, Гомера, Есхіла, й. Гете, Ф. Шіллера, Дж. Байрона та ін. Написав статтю про П. Тичину та переклав його вірші «На майдані», «Десь надходила весна...», «Я комуністка...» (третій з триптиху «Лист до поета»), «Енгармонійне» («Туман»), Підтримував з ним дружні стосунки. В архіві поета збереглося його листування з П. Тичиною. П. Тичина присвятив І. ст. «Як друзі, як рідні» (1961). Окремі твори І. переклали П. Грабовський, П. Тичина, В. Кочевський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Кочевський В. Вибране, К., 1983; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 2. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 1. К., 1987; [Вірші] В кн.: Вірменська класична поезія. Антологія. К., 1988; Рос. перекл. — Лирика. М., 1963.

Літ.: Хитарова С. М. Поэзия Иоаннисиана. М., 1968; [Як друзі, як рідні]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 10. К., 1987.

В. В. Кочевський.


ІОНІК (від грец. ’ιωνικός — іонічний) — шестиморна чотирискладова стопа в античному віршуванні. Є два види І.: висхідний, до якого входять два коротких і два довгих склади U U -'- -'-, лат. ionicus a minore), і низхідний — з двох довгих і двох коротких складі (-'- -'- U U лат. ionicus a maiore). І. зустрічаються у творах давньогрец. ліриків Сапфо, Алкея, Анакреонта. Останній уживав диметр акаталектичний (див. Акаталектичний вірш) з висхідних І. Строфи з і. використовувалися в давньогрец. трагедії (Есхіл), комедії (Арістофан); цей розмір запозичили римські поети Плавт, Катулл, Горацій.

В. П. Маслюк.


ІОНОВ Олексій Васильович (7.II 1911, с. Щербачово, тепер Краснозоренського р-ну Орлов. обл. — 24.VI 1976, Донецьк) — рос. рад. письменник, журналіст. Член КПРС з 1941. Закінчив 1949 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор книг «Донецькі оповідання» (1947), «Світло шахтаря» (1950), гумор. збірок «Музична скринька» (1951), «На вороних», «Будиночок над Єланню» (обидві — 1953), збірок оповідань і нарисів («Донбас, земля героїв»; «Душа шахтаря», обидві — 1958; «Гірська порода», 1960; «Життя без прикрас», 1968; «Оповідання веселі й сумні», 1970, та ін.), роману «Заграва над Донбасом» (1975), зб. фейлетонів «Веселий двір» (1965). Осн. тема творчості І. — життя шахтарів. Збирав шахтарський фольклор (збірки «Пісні й оповіді шахтарів», 1940; «Пісні й оповіді Донбасу», 1960; «Співає душа шахтарська», 1969). Досліджував творчість А. Чехова, К. Паустовського, Б. Горбатова, С. Олійника (кн. «Про письменників і книги», 1963).

Тв.: Тревоги о человеке. Донецк, 1970; В поисках Рагозиной Балки. М., 1978; О писателях и книгах. Донецк. 1981; Укр. перекл. — Будиночок над Єланню. К., 1953.

Літ.: Миронов М. Талант и труд. В кн.: Миронов М. За счастливой строкой. Донецк, 1968; Гончаров Н. Ярость и надежда. «Литературное обозрение», 1975, № 11; Ионова Л. Т. Ионов Алексей Васильевич. В кн.: Писатели Орловского края. Биобиблиографический словарь. Орел, 1981.

А. І. Плотникова.


ІОСЕЛІАНІ Отія Шалвович (16.VI 1930, с. Гвіштібі, тепер Цхалтубського р-ну) — груз. рад. письменник. Закінчив 1961 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Романи «Зорепад» (1962), «У полоні в полонених» (1972), «Чорна і голуба річка» (кн. 1 — 4, 1976 — 88) присвячені Великій Вітчизн. війні. В романах «Жила собі жінка» (1970), «Вийшла жінка зрадити чоловіка» (1986) порушує морально-етичні проблеми. Видав збірки новел «Я і кохання» (1963), «По дорозі з млина» (1966), «Нові новели» (1981), «Автобіографічні новели» (1984) та ін., зб. гуморесок «Десять антизаповідей» (1985). Автор п’єс («Людина народжується раз», пост. 1962, йшла 1988 у Київ. театрі драми і комедії; «Поки гарба не перекинулась», пост. 1969, йшла 1972 — 75 на сцені Київ. драм. театру ім. Лесі Українки, театрів Харкова, Одеси, Запоріжжя; «Шість старих панн і один мужчина», пост. 1971, йшла у театрах Києва, Дрогобича, Мукачева та ін.), кіносценаріїв. Для дітей написав повісті «За дев’ятьма горами» (1963), «Пригоди пустотливого хлопчика» (1977) та ін., «Казки Бачо» (1973), ряд оповідань. Окремі твори І. переклали О. Синиченко, Т. Мазурик, Г. Наморадзе, О. Мушкудіані.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання про родину. «Дніпро», 1961. № 2; За дев’ятьма горами. К., 1964; Дівчина в білому. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1959; Поки гарба не перекинулась. В кн.: У братнім союзі, в. 2. К., 1972; Дощ на путівцях. «Дніпро», 1972, № 9; З швидкого поїзда. В кн.: Грузинське радянське оповідання. К., 1986; Рос. перекл. — Шесть старых дев и один мужчина. «Театр», 1974, № 4: Арба перевернулась! или Спустя десять лет. «Театр». 1982, № 2; Черная и голубая река, кн. 1 — 3. М., 1982 — 87; Звездопад. М. 1983; Про малыша-охотника Бачо. М., 1988.

Літ.: Борисова И. Звезды и жернова Отиа Иоселиани. «Литературная Грузия», 1983, № 1.

О. П. Синиченко.


ІПАТОВА Ольга Михайлівна (1.I 1945, смт Мир Корелицького р-ну Грод. обл.) — білорус. рад. письменниця. Закінчила 1967 Білорус. ун-т (Мінськ) і 1978 аспірантуру при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Важливе місце в творчості І. займає філос. пейзажна та інтимна лірика (збірки віршів «Ранок», 1969; «Липневі грози», 1973; «Паростки», 1976). Повісті й оповідання ввійшли до збірок «Вітер над кручею» (1977), «Двадцять хвилин з Немезідою» (1981), «Перекат» (1984), «За морем Хвалинським» (1989). Пише також для дітей (збірки «Снігуронька», 1974, «Казка про Павича», 1983). Повість «Предслава» (1977) — про Єфросинію Полоцьку, осв. діяча періоду Київ. Русі. У перекл. І. опубл. ряд оповідань Марка Вовчка, віршів І. Драча. Окр, твори І. перекл. П. Засенко, А. Кулінич, А. Осипчук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Водяник. В кн.: Лісова колиска. К., 1979; Перекат. В кн.: Рідня. К., 1980; Рос. перекл. — Крыло. М., 1976; Ветер над кручей. М., 1980; Узелок Святогора. М., 1986.

Літ.: Конон Л. Под знаком добра. «Неман», 1985. № 7.

Л. П. Бондар.


ІПОСТАСА (грец. υπόστασις — підстановка, заміна) у віршуванні — заміна (як ритмічна модифікація) однієї стопи іншою в метричному або силабо-тонічному вірші. Так, про пропуск наголосу в силабо-тонічному ямбі (U — ) говорять як про І. ямба пірихієм (U U). Напр.:

«Затримавсь на передовій».

(А. Малишко. «Прометей»).

Додатковий наголос у ямбічному рядку називають І. ямба спондеем:

«Дві тіні вийшли з-за кутка».

(М. Бажан, «Гонець»).

Термін «іпостаса» увів у поетику В. Брюсов («Основы стиховедения», 1924).

М. Л. Гаспаров.


ІРАКСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра іракського народу. Створюється араб. мовою. До 2-ї пол. 19 ст. розвивалася в заг. руслі араб. л-ри (див. Арабська література середньовічна), розквіт якої в середні віки тісно пов’язаний з Багдадом, столицею Аббасидського Халіфату, центром араб. культури й науки. Проте понад трьохсотлітнє панування Османської імперії призвело до занепаду Іраку та його культури. В Ірак, поезії майже до 20 ст. переважали вірші традиц. жанрів на реліг. тематику. У 2-й пол. 19 ст. найбільшого розголосу набули твори поетів А. аль-Ахраса, А. аль-Фарукі. Пожвавлення культур. й літ. життя почалося в кін. 19 — на поч. 20 ст. в період наростання «ац.-визв., антиімперіалістич. боротьби араб. народів. Визначні представники ірак. поезії того часу — А. М. аль-Каземі, Дж. С. аз-Захаві, М. ар-Русафі — пропагували ідеї просвітительства й нац. визволення. Поезія, створена в період ірак. повстання 1920, відзначалась революц. пафосом, простотою і була зрозумілою широким нар. масам. Поети М. аль-Басірі, М. Б. аль-Хіллі, Х. аль-Хіндаві та ін. виступили з творами, в яких виражали протест проти англ. панування, надихали народ на боротьбу з колонізаторами.

Жанри оповідання й повісті в І. л. запровадив у 20-х pp. M. А. ас-Саїд, автор творів, пройнятих соціалістич. ідеями, зокрема повісті «Джаляль Халед» (1928, укр. перекл. Т. Кезми неопубл.), в якій вперше в араб. л-рі йдеться про В. і. Леніна. В 30-х pp. розпочинається літ. діяльність А. аль-Хакка Фадиля, А. аль-Маджіда аль-Лютфі і А. Зу-н-Нуна, з ім’ям якого пов’язане дальше становлення жанру оповідання (збірки оповідань «Апостоли культури», 1937; «Вавілонська вежа», 1939, та ін.). В 50-х pp. в І. л. прийшли представники «нового реалізму»: А. Р. Шейх Алі, М. і. ас-Саккар, Ш. Хасбак, Г. Т. Фарман, С. Саламан, Е. Сабрі. Цих письменників, які створили образ нового героя-борця, провісника вільного й демокр. Іраку, об’єднує інтерес до соціальних і психол. проблем. До серед. 50-х pp. формується жанр роману.

Широкого розвитку набула І. л. після революції 1958. Теми антиімперіалістич. боротьби, заклики до соціальних перетворень і побудови справедливого суспільства переважають у неокласичній поезії М. М. аль-Джавахірі та віршах М. М. Бахр-аль-Улюма. Політ. і соціальні мотиви притаманні творчості Б. Ш. ас-Сайяба (зб. «Пісня дощу», 1960, та ін.), А. В. аль-Баяті (поема «Ленін», 1961; зб. «Про смерть і революцію», 1974), Х. аль-Баяті, Н аль-Маляїки (збірки «Життєва трагедія і людська пісня», 1970; «Море змінює колір», 1977) та ін. поетів, які звільнили ірак. поезію від каноніч. рим та розмірів і утвердили в ній вільний вірш. Популярності набули романи А. М. ар-Рубаї «Місяць і стіни» (1976), «Сховище» (1979), «Паралелі й меридіани» (1982). У 80-х pp. поети С. Юсеф, Р. аль-Аміль та ін. нерідко порушують тему ірано-ірак. війни. В Іраку розвиваються також л-ри курд. і туркм. мовами.

В ірак. періодиці публікувалися статті про Лесю Українку, А. Кримського, окр. переклади творів укр. письменників. Проблемами ірак. культури, зокрема л-ри, займаються укр. дослідники Г. Зибіна, Ю. Кочубей. На Україні побували ірак. письменники М. М. Бахр-альУлюм і А. В. аль-Баяті. Укр. мовою оповідання М. А. ас-Саїда, А. Зу-н-Нуна, А. Р. Шейха Алі й вірші Х. аль-Баяті надр. у кн. «Оповідання арабських письменників» (К., 1959), збірках «Полум’я» (К., 1964) і «Вогненні вітри» (К., 1983). Добірку віршів А. В. аль-Баяті опубл. у журн. «Всесвіт» (1970, № 6). Серед перекладачів — Т. та І. Лебединські, Є. Дроб’язко та ін. Ознайомленню з Ірак, культурою, в т. ч. літературою, сприяли Дні іраксько-радянської дружби, що проходили 1977 на Україні.

Літ.: Кочубей Ю. Арабська література Іраку. «Всесвіт», 1965, № 10; Чуков Б. В. Литература Ирака. В кн.: Литература Востока в новейшее время (1917 — 1945). М., 1977.

Ю. М. Кочубей.


ІРАНУ ЛІТЕРАТУРА — див. Перська література.


ІРВІНГ (Irving) Вашінгтон (3.IV 1783, Нью-Йорк — 28.XI 1859, м. Таррітаун) — амер. письменник. Член Королів. академії історії в Мадриді (1829), почес. доктор права Оксфорд. ун-ту. Довгий час (1804 — 06, 1815 — 32) жив в Європі, вивчав у Парижі юриспруденцію, точні науки. В 1826 — 29 — аташе посольства США в Іспанії, з 1829 — у Лондоні. Основоположник амер. романтич. прози, зокрема новелістики. Кн. «Історія Нью-Йорка» (1809) — бурлескно-комічна хроніка міста за часів, коли воно було ще невеликим голл. поселенням. Поєднання фантастич. і побутових деталей — характерна риса новелістики І. (збірки «Книга ескізів», 1819 — 20; до неї входить відомий твір «Ріп ван Вінкль»; «Брейсбрідж-холл», 1822; «Оповіді мандрівника», 1824, та ін.). Враження від перебування, в Іспанії відбилися у багатьох творах І. з історії цієї країни, зокрема, в кн. «Альгамбра» (1832) постає романтич. світ ісп. та араб. переказів. Першим з амер. письменників звернувся до нац. тематики і фольклору, змалював життя і побут індіанців (кн. «Мандрівка в прерію», 1833). Творам І. притаманні м’який гумор, легка іронія, вони захоплюють складною інтригою. Проте сусп. критика І. має дещо поверховий характер (кн. «Асторія», 1836). Автор біогр книг про Х. Колумба (1828), О. Голдсміта (1840), Магомета (1849 — 50), Дж. Вашінгтона (т. 1 — 5, 1855 — 59). Твори І. рос. мовою перекладав М. Максимович (1825). З біографією Х. Колумба, написаною І., був знайомий Т. Шевченко, про що він згадує у повісті «Художник». Окр. твори І. переклали Г. Чикаленко, Р. Доценко. Портрет с. 329.

Тв.: Укр. перекл. — Ріп ван Вінкль. В кн.: Книга пригод. К., 1989; Рос. перекл. — Рассказы и легенды. М. — Л., 1939; История Нью-Йорка. М., 1968; Альгамбра. М., 1979; Новеллы. М., 1985.

Літ.: Шерстюк В. Ф. Новеллы Вашингтона Ирвинга двадцатых годов. «Ученые записки Московского областного педагогического института. Зарубежная литература», 1963, т. 130, в. 8; Уильямс С. Т. Вашингтон Ирвинг. В кн.: Лктературная история США, т. 1, М., 1977.

Т. В. Січковська.


ІРИНІН (справж. прізв. — Бурштин) Борис Сергійович [29.VII (10.VIII) 1893, с. Заплюсьє, тепер Ленінгр. обл. — 4.IV 1964, Москва] — рос. рад. перекладач. Закінчив 1918 Моск. ун-т. З 1913 публікував вірші в періодичних виданнях. З 1938 перекладав укр., білорус., лит., чувас. поезію. Редагував і впорядковував збірки поетів нац. республік, перекладених рос. мовою. Перекладені І. поеми «Прометей» А. Малишка, «Сусіди» С. Голованівського, окремі твори К. Пузини, А. Метлинського, Я. Щоголева, І. Манжури, Б. Грінченка, М. Чернявського, М. Рильського, В. Бобинського, М. Терещенка, Т. Масенка, Є. Фоміна, Л. Первомайського, М. Шеремета, П. Дорошка, Я. Кондри, Г. Брежньова та ін. ввійшли до «Антологии украинской поэзии» (т. 1 — 2. М., 1958).

С. А. Гальченко.


ІРЛАНДСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра ірл. народу; створюється ірл. і англ. мовами. Первісний пласт ірл. епосу склався у перші століття н. е. Здебільшого це невеликі прозові твори (що їх часто називають сагами) з віршованими вставками у драм. епізодах. Осн. цикли ірл. епосу: міфологічний; уладський, або героїчний [гол. герой якого — напівміфічний воїн Кукулайн (Кухулін) з Уладу — сага «Викрадення бика з Куалнге»] — найдавніші; королівський (переважно про істор. осіб) — орієнтовно з 3 — 4 ст.; феніанський [про Фінна Маккумала, його сина — поета Ойсіна (Оссіан у Дж. Макферсона) і феніїв — воїнів-дружинниківі; пригодницько-фагтастичний (повісті-подорожі тощо). Творення ост. двох циклів тривало ще у 9 — 11 ст. Характерні ознаки ірл. епосу — гіперболізм, багата фантастика, мальовничі описи природи, поетизація вольових жінок (Дейрдре, Грайне). Перші зразки ірл. поезії — твори легендарного поета-віщуна Амергіна у «Книзі завоювань Ірландії» (складалася у 6 — 7 ст., рукопис 12 ст.). Різножанровою була творчість філідів (поетів — знавців давнини, носіїв звичаєвої самобутності).

Особливістю І. л. після прийняття християнства (5 ст.) було співіснування язичницьких і христ. мотивів (в істор. хроніках, діалогах тощо). Ірл. монастирі на європ. континенті у 6 ст. й пізніше славились як осередки вченості, де не тільки записували нац. епос (збереглися рукописи 12 ст.), а й створювалась ориг. поезія. Безпосередністю світобачення вражають пейзажні й медитац. вірші (8 ст.), любовна поезія (траг. цикл про Лідан і Курітіра, прибл. 9 ст.), вірші-ламентації («Плач над градом Кия» Ріангабара — свідка сплюндрування Києва татаро-монголами 1240). Осібне місце посідають натурфілос. і жартівливі вірші латиною (філософ Йоган Скотт Еріугена, предтеча вагантів Седулій Скотт, обидва — 9 ст.). У 6 — 17 ст. розвивається поезія бардів, яка значною мірою мала патріотич. характер, у ній висловлювався протест проти англо-норманської експансії. Оригінальне явище — витончена лірика т. з. аматорських поетів (Геройд Римач — 14 ст., М. О’Донал — 16 ст.), які вперше піднесли образ жінки до символу поневоленої вітчизни. У поезії 16 — поч. 17 ст. домінує патріотич. дух («Падіння гела» Ф. О’Гніва).

Вершина класичної ірл. прози і перший твір сучасною ірл. мовою — «Історія Ірландії» (бл. 1640) історика, поета й теолога Дж. Кітінга, який на основі епічних переказів та хронік дав барвистий опис країни. Жорстоке придушення О. Кромвелем ірл. повстання 1641 — 52 і знищення традиц. сусп. укладу призвело до спаду творчості бардів (останні з них — Д. О’Брудар, А. Рафтері, Т. О’Керолен). Натомість у 17 — 18 ст. з’являється багато поетів з простолюду (Е. О’Сулавойн та ін.), поширюються пісні, балади, ашлінги (видіння, своєрідні поеми-плачі). Дотепність, екстравагантна алегоричність змісту вирізняють сатирико-комічну поему «Опівнічний суд» Б. Меррімена (1780 — 81).

Багатовікове переслідування колонізаторами ірл. мови, культури, звичаїв, посилення еміграції на межі 18 і 19 ст., «великий голод» 1840-х pp. спричинили масову англізацію. У 18 ст. й пізніше чимало вихідців з Ірландії збагатило англ. письменство, зокрема комедіографію (О. Голдсміт, Дж. Фаркер, Л. Стерн, Р. Б. Шерідан, Т. М. Рід, О. Уайльд, Дж. Б. Шоу). Водночас, спираючись на нац. літ. традиції та фольклор, формувалась і І. л. англ. мовою; біля її джерел стояв Дж. Свіфт, який, особливо у памфлетах, був виразником загальнонац. ірл. інтересів. У кін. 18 ст. з’являються англ. мовою анонімні балади, патріотичні поезії Т. Дермоді, В. Дреннана, Дж. Орра, «Автобіографія» Т. Волфа Тона (одного з керівників антибрит. повстання 1798). Виникає ірл. нац. роман: «Замок Рекрент» Марії Еджуорт (1800), «Мелмют Блукач» Ч. Р. Метьюріна (1820), твори Дж. і М. Бейнімів, Дж. Гріффіна, В. Карлтона. Поезія 19 ст. переважно романтична, найпомітніший її представник — Т. Мур (цикл «Ірландські мелодії», 1808 — 34). Патріотич. пафос, фольклорна образність властиві віршам Т. Девіса і Дж. К. Менгана, близьких до революц. орг-ції «Молода Ірландія» (1840-і pp.). Важливу роль у розвитку культури відіграли публікації в оригіналі й англ. перекладі ірл. фольклору, істор. пам’яток (поет С. Фергюсон, дослідники Дж. С. ОТрейді, Д. Гайд). У кін. 19 ст. активізується процес нац.-культурного відродження, визначним діячем якого був поет і драматург В. Б. Єйтс; він же разом з І. О. Грегорі — ініціатор створення ірл. нац. театру (1899 — 1904). У прозі й драматургії поч. 20 ст. посилюються соціально-крит. тенденції — збірки оповідань Дж. Мура («Незоране поле», 1903) і Дж. Джойса («Дублінці», 1914), п’єса Дж. М. Сінга «Герой Заходу» (1907). Фольклорні традиції розвивають П. Пірс, Т. Макдонах, Джозеф Планкетт (революц. поети, страчені як керівники ірл. повстання 1916), Дж. Рассел, Дж. Стівенс. Незавершеність нац.-визв. революції 1919 — 23 викликала настрої розчарування, які згодом переросли в нещадний критицизм у романах і новелах учасників визв. руху Ф. О’Коннора («Гості Ірландії», 1931). Ш. О’Фаолейна («Гніздо простих людей», 1933), Л. О’Флаерті («Голод», 1937), П. О’Доннелла, Дж. Фелана. Звернення до нових виражальних засобів, зокрема до «потоку свідомості» (див. «Потоку свідомості» література), характерне для романів «Улісс» (1922) і «Поминки по Фіннегану» (1939) Дж. Джойса, химерна парадоксальність притаманна комічній прозі Ф. О’Брайєна (роман «Біля Двох Лебедів», 1939). Новаторською була драматургія Ш. О’Кейсі («Тінь стрільця». 1925), Б. Біена («Смертник», 1956). В експеримент, п’єсах і прозі С. Беккета відображено кризу особистості у світі тотального насильства. Сусп. проблематикою відзначаються шеститомна «Автобіографія» Ш. О’Кейсі (1939 — 54, перевид. 1963), мемуарна проза Ш. О’Фаолейна, Б. Біена, істор. трилогія У. Меккіна, роман «Минулася б твоя скорбота» М. Фаррела (1966), Провідні прозаїки 60 — 80-х pp. — М. Маклеверті, М. Левін, П. Бойл, Джеймс Планкетт, В. Тревор, Б. Мур, Е. О’Брайєн. Заг. тенденція поезії 20 ст. — наближення до запитів сучасності (П. Колум, О. Кларк, П. Кеванах, Т. Кінселла, Р. Мерфі, Дж. Монтегю, Ш. Гіні). Пожвавлення з 70-х pp. суспільного життя в Ірл. республіці (утв. 1949), боротьба за громадян. права в Ольстері спонукають письменників глибше осмислювати сучасність у контексті історії (п’єси Дж. Бойна, Б. Фріла, проза Б. Кілі, Ю. Маккейба, Дж. Бенвіла, Дж. Джонстон, Б. Маклеверті, Д. Хогана, С. Бейнгема, Р. Перріна). Відродження ірландомовної л-ри пов’язане з утворенням Гельської ліги (1893), з творчістю Д. Гайда, П. Пірса. У 20 — 30-і рр. ірл. мовою пишуть П. О’Конарі, Ш. Макгріанна, М. О’Кадан, почасти звертаються до ірл мови Л. О’Флаерті, Б. Біен, Ф. О’Брайєн. Огт часом, незважаючи на обмеженість ареалу живого ірл. слова, ірландомовна л-ра стала помітно проблемнішою і розмаїтішою за стилями — поезія Ш. О’Ріордана, М. О’Діройна, М. О’Ші, романи «Введи нас у спокусу» Б. О’Гейєра (1976), «Два моїх Міка» Щ. Маккани (1986).

Перше знайомство ірландців з Україною слід, імовірно, датувати 11 — 12 ст., коли на укр. землях з’являються ірл. ченці-бенедиктинці. На поч. 13 ст. у Києві постав ірл. монастир св. Марії (в якому, можливо, перебував Ріангабар). У 19 — 20 ст. ірл. читачі мали змогу знайомитися з англомовними перекладами та дослідженнями укр. л-ри. Серед англомовних перекладачів є також ірландці, зокрема П. Бреслін, який переклав ряд творів Шевченка — уривок з поеми «Катерина», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», вірші «Заповіт», «Не женися на багатій», «І виріс я на чужині», «Я не нездужаю, нівроку» (всі надр. 1939). Про творчість М. Драй-Хмари писав П. Колум (1959). Ірл. мовою в перекладі Л. Кірка опубл. «Заповіт» Т. Шевченка (1989).

На Україні активно зацікавилися історією Ірландії, її проблемами у 19 ст. Про скрутне становище ірл. мови і культури згадував М. Драгоманов у ст. «Новокельтський і провансальський рух у Франції» (1875). У кін. 70 — на поч. 80-х pp. курс лекцій з історії Ірландії читав професор Київ. ун-ту В. Антонович. З 80-х pp. з’являються статті С. Подолинського, О. Кониського та ін. про визв. боротьбу ірл. народу. Це, зокрема, «Листи про Ірландію» (журн. «Світ», жовтень 1881 — лютий 1882), підписані «І. Ѳ.» (криптонім О. Кониського), 1904 цей твір опубл. окр. книжкою з розкриттям криптоніму, передмову до неї написав І. Франко. Високу оцінку ірл. епосові і взагалі давній ірл. л-рі дав І. Нечуй-Левицький (ст. «Кельти й їх письменство», кін. 90-х pp., неопубл.). Культурою Ірландії цікавилися Леся Українка, яка перекл. ст. «Справа ірландської мови» ірл. поета Ф. А. Фегі (журн. «Нова громада», 1906, кн. 1) і написала за мотивами кельт. міфології (які простежуються і в ірл. епосі) поему «Ізольда Білорука» (1913). До ірл. тематики звертаються укр. письменники й пізніше: вірші П. Тичини («Ірландському письменникові Шон О’Кейсі», 1944), Л. Кисельова («З листа Джонатана Яреми Свіфта», 1968), драм. поема О. Лупія «Май Айаленд» («Моя Ірландія», 1986), вірш-триптих О. Князенка «Ірландський літопис» (зб. «Кросно», 1989). Спорадичні укр. переклади творів І. л. з’являються у 2-й пол. 19 ст. (поезії Т. Мура у тлумаченні І. Франка, С. Павленка, П. Грабовського та ін.). 1917 вперше перекладено твори В. Б. Єйтса (п’єса «Кетлін, дочка Улієна», в укр. перекл. Г. Чикаленко — «Ірландія»). У кін. 20-х pp. — на поч. 30-х pp. — Дж. Джойса (тоді надр. перші на Україні праці про нього), П. Колума, Л. О’Флаерті тощо. З 60-х pp. виходять численні журнальні публікації, у т. ч. добірки «Ірландська новела» («Всесвіт», 1979, № 10), «З ірландської поезії» («Всесвіт», 1980, № 2), «Ірландська анонімна поезія VII — X століть» («Жовтень», 1982, № 2); ряд збірок — «Господар у домі. Оповідання ірландських письменників» (1981), «Ірландські прислів’я і приказки» (1982), «Сучасна ірландська новела» (1983), «Казки Смарагдового острова» (1987). Окр. виданнями вийшли твори Ш. О’Кейсі, Ф. О’Коннора. Серед перекладачів з англомовної І. л. — Г. Чикаленко, О. Терех, В. Коротич, Ю. Лісняк, О. Сенюк, Я. Стельмах, В. Коптілов, О. Мокровольський, Р. Допенко та ін. З ірл. мови кілька перекладів здійснив Ю. Винничук (зокрема, «Плач над градом Кия» Рїангабара; опубліковано в журналі «Жовтень», 1984, № 9). З 70-х pp. дедалі частіше звертаються до проблем І. л. дослідники Ю. Проценко, В. Павленко, О. Земляний, Ю. Винничук, В. Діброва, Р. Доценко.

Літ.: Рубанова Г. Л. Кельтський епос. В кн.: Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1982; Проценко Ю. Ірландія: драматургія і театр сьогодні. «Всесвіт», 1973, № 3; Саруханян А. Історія і сучасність: ірландська література 70-х років. «Всесвіт», 1976, № 1; Доценко Р. Новелістична Ірландія. «Всесвіт», 1979, № 10; Винничук Ю. Барди Зеленого острова. «Всесвіт», 1986, № 11.

Р. І. Доценко.


ІРЛЯВСЬКИЙ (справж. — Рошко Іван Іванович; 17.I 1919, с. Ірлява, тепер Ужгор. р-ну Закарп. обл. — 21.II 1942, Київ) — укр. поет. Нар. в сел. сім’ї. Закінчив Торг. школу в Мукачеві. Друкувався в ужгор. та львів. періодиці. З 1939 жив у Празі. Належав до т. з. празької групи укр. поетів. 1942 разом з ін. членами цієї групи приїхав до окупованого гітлерівцями Києва. За відмову співробітничати в профашист. газ. «Нове українське слово» страчений гестапо. Автор збірок «Голос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942), в яких переважають романтичне сприйняття світу, інтимно-пейзажні мотиви, звучить патріотична тема.

Л. Р. Світайло.


ІРМОЛОГІОНИ, ірмолої (від грец. ειρμος — сплетіння, зчеплення і λόγιον — вираз) — давні пам’ятки нотно-лінійного письма на Україні та в Білорусії у запису п’ятилінійною т. з. київською квадратною нотою; збірники, що містять мелодії і тексти традиц. співів, уживаних у христ. богослужебному обряді, своєрідні хрестоматії укр. гімнографічної творчості (див. Гімнографія). Тексти церк. співів — канони, ірмоси, псалми, кондаки, літургічні гімни тощо — походили з різних книг — октоїхів, тріодей, міней, стихирарів та ін. На Україні нотнолінійні І. відомі з кін. 16 ст. Гол. рисою укр. І. є те, що вони становлять єдину півчу книгу і містять вибраний пісенний репертуар — майже виключно святкові співи, тісно пов’язані з фольклор. джерелами і місц. пісенними традиціями. Це забезпечувало І. широку популярність і сприяло їх творчому оновленню. Авторами окремих варіантів мелодій були Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Лазар Баранович. На різних етнолокальних територіях виникали місц. пісенні варіанти традиц. співів, що називалися наспівами: київ., києво-печерський, острозький, межигірський, Львів., волин., підгірський та ін. Особливої популярності в укр. І. набув болг. наспів; зустрічаються також грец., серб. та молдово-волоські наспіви. Тривалий час І. використовувалися як посібники з нотної грамоти. До нашого часу дійшло понад тисячу рукопис. збірників, понад 200 імен переписувачів (дяки, вчителі, співці, регенти), які були одночасно редакторами, упорядниками, художниками і творцями нових варіантів мелодій. Нотні І. є також пам’ятками рукопис, книжкового мистецтва: майже всі вони прикрашені орнаментальними заставками, ініціалами і мініатюрами. Над створенням І. та їх худож. оформленням працювали Климентій Кирило Канчузький (1657, 1663; Спаський монастир, с. Спасів, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл.), Иосиф Крейницький (1673, 1677; м. Ізяслав, тепер Хмельн. обл.; Лаврівський монастир, с. Лаврів, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл.), Константан Білинський (1691, м. Канчуга, тепер Жешувського воєводства, Польща), Григорій Залеський (1695, м. Золочів, тепер Львів. обл.) та ін. Перші друковані І. з’явилися у Львові 1700 і 1709. Збереглися також безлінійні (знаменні) укр. І. 16 століття.

Вид.: [Ірмологіони]. В кн.: Хрестоматія української дожовтневої музики, ч. 1. К., 1974.

Літ.: Ясиновський Ю. Перші східнослов’янські нотні видання. «Українське музикознавство», 1974, в. 9; Ясиновский Ю. Львовский ирмолой конца XVI — начала XVII в. В кн.: Памятники культуры. Новые открытия. 1984. Л., 1986.

Ю. П. Ясиновський.


ІРМОС (від грец. είρμός — сплетіння, зчеплення) — композиц. елемент канону, короткий поетич. текст, який вміщується на початку кожної пісні перед першим тропарем і часто повторюється наприкінці її (катавасія). Виступає ритмо-мелодійною та образною моделлю для тропарів відповідної пісні, які варіюють і розвивають мотиви І. У кожної з 9 пісень І. має чітко визначені функції та зміст. В І. 9-ї пісні славиться Богородиця; І. 1-ї, 7-ї, 8-ї — мають у своїй основі сюжети з Біблії — книг Вихід і Даниїла; в І. 4-ї та 6-ї пісень використано образи й мотиви з книг пророків Аввакума й Іони. І. формують емоційну атмосферу канону, витлумачують закладений у бібл. сюжетах провіденційний і символічний зміст, надають поетиці твору алегор.-символічної спрямованості. І. — одна з важливих форм впливу Біблії на поетику христ. гімнографії. Виконувані співом, вони стали істотним компонентом муз. культури візант.-слов’ян. світу. Тексти І. включалися до різних типів богослужебних збірок: октоїхів, канонників, молитвословів, ірмологіонів.

Ю. А. Ісіченко.


ІРОД Корнелій Миколайович (24.VIII 1937, с. Марицея Сучавського повіту, Румунія) — рум. письменник. Пише укр. мовою. Закінчив 1960 укр. відділення філол. ф-ту Бухарест, унту й 1974 теол. ф-т того ж ун-ту. З 1959 виступає з віршами, оповіданнями, репортажами в пресі та різних альманахах і збірниках. Автор інтимної і пейзажної лірики (зб. «Вечірня молитва», 1973), оповідань (зб. «Світлотінь», 1974), у яких розкрито морально-етичні аспекти духовного світу сучасника. Трилогія «Свято» (романи «Передодень», 1975; «Ранок», 1984; «Сонце в очах», 1988) — на тему зростання свідомості буковин. селян, їх боротьби за соціальну справедливість у бурж. Румунії напередодні 2-ї світової війни та після встановлення нар. влади. Переклав рум. мовою повість «Морська чайка» Ю. Збанацького (1962, у співавт.), казку «Політ Барвінка на Місяць» В. Росіна (1963), повість «Скарб Вовчої криниці» Л. Письменної (1968), українською мовою — окремі твори румунських письменників Ф. Нягу, М. Міку.

Тв.: [Твори]. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Літ.: Шалата М. Пісні з країни на Дунаї. «Всесвіт», 1970, № 6.

Т. А. Носенко.


ІРОЇ-КОМІЧНА ПОЕМА (від грец. ’ηρώιος — героїчний і κωμίκός — комічний) — літературний жанр, заснований на комічній невідповідності змісту і стилю. Історично склалося два види І.-к. п.: 1) викладення героїчного змісту зниженим простонар. стилем (див. також Травестія); 2) змалювання високим, героїчним стилем звичайного, буденного життя, побутових колізій, простонар. персонажів — власне І.-к. п. Джерела І.-к. п. — в давній нар.-сміховій культурі. Відома з 5 ст. до н. е. — давньогрец. комічний епос «Батрахоміомахія» («Війна мишей і жаб») — пародія Пігрета Карійського на «Іліаду» Гомера. Відправною основою для творення І.-к. п. першого типу була здебільшого героїчна епопея Вергілія «Енеїда». Однією з перших у європ. л-рах І.-к. п. є «Перелицьована Енеїда» Дж. Б. Лаллі (1633), спрямована на утвердження католицизму. Найбільшого розвитку І.-к. п. досягла в епоху Просвітительства, коли викривальний сміх став організуючим началом антифеод. сатири й просвітительського оптимізму. Боги, герої, представники офіц. влади, дворян, аристократія і духовенство постають у І.-к. п. в пародійно-зниженому, простонар.-побутовому світлі, в карнавально-ярмарковій атмосфері утвердження інтересів, звичаїв і смаків третього стану. Естетично і.-к. п. як «низький» жанр класицизму об’єктивно була спрямована проти його раціоналістичних засад, на утвердження літ. форм нар. походження (зокрема бурлеску) і підривала класицизм зсередини. До зразків І.-к. п. належать «Перелицьований Вергілій» П. Скаррона (1648 — 52, викликала в л-рі чимало наслідувань), «Пригоди благочестивого героя Енея» А. Блумауера (1783 — 86), «Мишоїда» (1775) і «Монахомахія, або Боротьба монахів» (1778) І. Красіцького. В російській л-рі популярними були І.-к. п. «Гравець ломбера» (1763), «Єлисей, або Роздратований Вакх» В. Майкова (1771), «Вергілієва Енейда навиворіт» М. Осипова (ч. 1 — 4, 1791 — 96; продовжена О. Котельницьким — ч. 5 — 6, 1802 — 08), що є вільним перекладом «Пригод благочестивого героя Енея» А. Блумауера. В укр. л-рі до І.-к. п. належить «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпіна» П. Білецького-Носенка, в основу якої покладено антич. міф про викрадення Плутоном красуні Прозерпіни, вільно переказаний у дусі «Енеїди» І. Котляревського за сюжетною схемою поеми «Викрадення Прозерпіни» Ю. Люценка і О. Котельницького (1795). Переспівом «Батрахоміомахії» укр. мовою є «Жабомишодраківка» К Думитрашка (опубл. 1859).

Найвизначнішим зразком І.-к. п. в європейській літературі є «Енеїда» І. Котляревського (1798 — 1809; повне вид. 1842). Використовуючи сюжет і певною мірою поділяючи ідейний пафос поеми Вергілія, І. Котляревський написав ориг. твір, у якому відкрив цілісний історичний, етичний і естетичний світ укр. народу, показав його побут і звичаї, риси нац. характеру. Під безпосереднім впливом «Енеїди» І. Котляревського в 10-х pp. 19 ст. з’явилося її білорус. наслідування — поема «Тарас на Парнасі», приписувана В. Ровинському.

Вид.: Ирои-комическая поэма. Л., 1933.

Літ.: Минский Н. Николай Петрович Осипов. В кн.: Русская поэзия, в. 5. СПБ, 1895; Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) Энеиды. «Киевская старина». 1898, т. 62, № 9; Десницкий В. О задачах изучения русской литературы XVIII века. В кн.: Ирои-комическая поэма. Л., 1933; Гудзий Н. К. «Энеида» И. П. Котляревского и русская травестированная поэма XVIII в. «Вестник Московского университета», 1950, № 7: Яценко М. Т. На рубежі літературних епох. «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. К., 1977.

М. Т. Яценко.


ІРОНІМ (від грец. ειρωνεία — лукавство, удавання і όνυμα — ім’я) — іронічний чи жартівливий псевдонім. І., як правило, вказує на гумор. або сатир. зміст твору. Так, В. Блакитний підписував свої пародії іронімом «Маркіз Попелястий», а фейлетони і сатир. вірші — «Валер Проноза».


ІРОНІЯ (грец. ειρωνεία — лукавство, удавання) — худож. засіб. 1) У стилістиці — особливість стилю, що полягає у невідповідності між прямим змістом висловлювання і його справжнім (прихованим) значенням, яке легко вгадується. Іроніч. вислів характеризує ставлення того, хто говорить (пише), до предмета мовлення, засвідчує крит. позицію автора щодо зображуваних явищ і персонажів, але може бути й свідомою автоіронією проти самого себе. І. має різні емоційні відтінки — від співчуття до злого висміювання й знущання. Особливо дошкульна, гірка І. називається сарказмом. Залежно від ситуації І. може виступати як засіб сатири, форма дотепу, висміювання, глуму. І. відносять до тропів, іноді — до фігур стилістичних. 2) В естетиці — це різновид комічного, філос.-естетична категорія, що характеризує розбіжності між наміром і наслідком, задумом і об’єктивним змістом кінцевого результату, чим фіксує парадокси розвитку, певні сторони діалектики становлення. З невідповідності усталеного уявлення про предмет чи явище і способу висвітлення їх суті виникає комічний ефект. На думку О. Потебні, І., як метод доказу і переконання, поділяється на три типи: інакомовлену — як ззперечення стверджуваного чи заміна його вдаваною суперечністю; метафоричну, коли уявлення про предмет береться з кола понять, не пов’язаних з цим предметом; стилістичну, що виникає з протилежності високого стилю мовлення і банальності чи нікчемності думки. Коли останній тип І. зберігає виразні сліди використання якогось твору (найчастіше — стилю та образів) — виходить пародія. Поняття І. як естетичної категорії історично змінювалось. З 5 ст. до н. е. І. була риторичним прийомом (твори Лукіана, пізніше — Еразма Роттердамського, Дж. Свіфта). З відходом від риторичного розуміння І. нім. романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер) спрямували І. на експеримент з літ. формою, використовуючи її як спосіб заперечення всього нерухомого і закам’янілого. В кін. 19 — на поч. 20 ст. виникають концепції епічвої І. (Б. Брехт, Т. Манн), що відображають діалектичну складність стосунків письменника зі світом.

В укр. л-рі І., зокрема риторична, була поширена у творчості письменників-полемістів. Мандрівні дяки, Климентій Зіновіїв, Г. Сковорода, використовуючи народну сміхову культуру, започаткували перехід до романтичної І., яка характерна для творчості поетів-романтиків, а також Т. Шевченка й І. Франка, а в укр. рад. л-рі — Ю. Яновського, М. Куліша, М. Бажана та ін.

На початку 60-х pp. 20 ст. поширилась І. як засіб зниження надмірної ліричної піднесеності — і в поезії (В. Симоненко. І. Драч, Л. Костенко), і в прозі (О. Ільченко, В. Земляк, В. Міняйло, Григір Тютюнник, В. Дрозд, Є. Гуцало).

Літ.: Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Блок А. А. Ирония. В кн.: Блок А. Собрание сочинений, т. 5. М. — Л., 1962: Лосев А. Ф., Шестаков В. П. История эстетических категорий. М., 1965; Лосев А. Ф. Ирония античная и романтическая. В кн.: Эстетика и искусство. М., 1966: Борев Ю. Комическое. М., 1970; Гайденко П. П. Трагедия эстетизма. М., 1970: Берковский Н. Я. Романтизм в Германии. Л., 1973; Дземидок Б. О комическом. М., 1974; Габитова P. M. Философия немецкого романтизма. М., 1978.

П. І. Майдаченко.


ІРЧАН Мирослав (справж. — Баб’юк Андрій Дмитрович; псевдоніми — Абба, Б’юк, І. Мірко, Юрко Ропша та ін.; 14.VII 1897, с. П’ядики, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 1937) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1920. Закінчив 1914 Львів. учит. семінарію. Учасник 1-ї світової війни. 1920 в лавах Черв. Армії брав участь у боях за Рад. владу на Україні. В 1922 — 23 жив у Празі, навчався в ун-ті. В жовтні 1923 на запрошення прогрес. укр. орг-цій виїхав до Канади, де розгорнув літ.-видавничу діяльність, редагував прогрес. журнали «Робітниця» і «Світ молоді», був секретарем заокеанської філії «Гарту». Повернувшись у червні 1929 на Рад, Україну, очолював у Харкові літ. орг-цію «Західна Україна», редагував журнали «Західна Україна», «Сільський театр». Друкувався з 1914 (оповідання «Зустріч»). Перша зб. новел «Сміх Нірвани» (1918) засобами символіст. поетики відображала схвильовані роздуми І. над жорстоким безглуздям 1-ї світової війни. Майстерністю реаліст. малюнка і типажу позначена зб. оповідань «Фільми революції» (1923). І. подав широку панораму народження нового світу. Дилогія «Трагедія Першого травня» (1923) і «В бур’янах» (1925) присвячена подіям громадян. війни на Україні, має мемуарно-автобіогр. характер, розкриває процес духовного становлення письменника-комуніста. Повість «Карпатська ніч» (1924), збірки оповідань «Проти смерті» (1927), «Матвій Шавала» (1931) побудовані на докум. основі і змальовують амер. дійсність з усіма її соціальними контрастами. І. з симпатією виводить образи українців-іммігрантів у циклі оповідань «Поміж людьми». Продовжуючи традицію І. Франка, В. Стефаника, І. залишив класичні зразки новели, майстерно зобразив життя західноукр. населення під ярмом буржуазної Польщі (зб. «Тайна ночі», 1930; оповідання «Протокол», 1931). !. належать нариси «З прерій Канади в степи України», «Степова база» (обидва — 1930), «Осінь у димах», «На Західній Україні і в Західній Європі» (обидва — 1931) та ін. І. розширив проблематику й стилістику укр. драми, шукав нові виражальні засоби в драматургії. У трагедії «Бунтар» (1921, пост. Червоноармійським театром в Умані) змалював романтизований образ комуніста Ярослава, який жертвує собою в ім’я майбутнього свого народу. Пробудження самосвідомості чес. робітників, їхні виступи проти експлуататорів — центр. тема п’єси «Безробітні» (1922), позначеної мелодраматизмом. В основі сюжету драми «Дванадцять» (1923) — героїчна історія товаришів І. — комуністів С. Мельничука, П. Шеремети, І. Цепка, керівників збройного виступу західноукр. трудящих проти польс. окупантів. Орієнтуючись на деякі прийоми поетики нім. драматургів-експресіоністів, І. в драмі «Родина щіткарів» (1923) розкриває класову суть імперіалістичної війни, ідею перемоги гуманізму над мілітаризмом. Цій п’єсі, як і п’єсі-рев’ю «Плацдарм» (1931, пост. театром «Березіль») та ін., притаманні публіцистичність, загостреноконкретне бачення контрастів світу, абстрактність й символіка образів, підкреслення сценічної умовності, мистецтво монтажу тощо. Ін. п’єси: комедії «Товариство Пшик» (1925), драми «Підземна Галичина» (1926), «Радій» («Отрута», 1928). Писав вірші (опубл. в журналах «Червоний шлях», «Зоря», «Всесвіт» та ін.). Для дітей видав зб. оповідань «Матвій Шавала» (1931), п’єси «Бувші люди» (1925). «Малі ковалі» (1926). Опубл. статті про творчість В. Стефаника («Василь Стефаник», «Камінний хрест», обидві — 1924), М. Тарновського» («Перший галицький пролетарський поет», 1923), В. Сосюри та І. Кулика («Огляд нових книг», 1923), В. Бобинського («Поет в тюрмі», 1926), Е. Сінклера та ін., підручник «Сцена» (1928 — для керівників драм. гуртків). Переклав з рос. мови окр. твори Д. Айзмана, Д. Бєдного, С. Виноградова; з польс. — В. Броневського; з чес. — ї. Волькера; з нім. — Н. Саура. Інсценізував роман «Нетрі» Е. Сінклера. Незаконно репресований 1933, реабілітований 1956.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1958; Твори, т. 1 — 2. К., 1987; Рос. перекл. — Избранное. М., 1958.

Літ.: Новиченко Л. Мирослав Ірчан. К., 1958; Власенко В. П., Кравчук П. І. Мирослав Ірчан. К., 1960; Мельничук-Лучко Л. Драматургія Мирослава Ірчана. К., 1963; Брелінська Л. М. Інтернаціональні мотивів у ранній творчості Мирослава Ірчана. «Українське літературознавство», 1972, в. 16; Антонюк Є. М. Діяльність Мирослава їрчана як голови Спілки революц. письменників «Західна Україна». «Українське літературознавство», 1973, в. 18; Новиченко Л. «В сумі тому міць і завзяття...» (Мирослав Ірчан — письменник і борець). В кн.: Ірчан М. Твори, т 1. К. 1987; Брелінська Л. М. Творчість Мирослава Ірчана періоду громадянської війни. «Радянське літературознавство». 1987, № 7; Крижанівський С. «А дні горять...». «Вітчизна», 1987, № 7; Машотас В. В. Мирослав Ірчан. Бібліографічний покажчик. К., 1961.

П. М. Довгалюк, М. П. Ткачук.


ІРЧІ КАЗАК (бл. 1830, с. Муслімаул, тепер Атланаул Буйнакського р-ну Даг. АРСР — бл. 1879, там же) — кумицький поет, основоположник кумицької л-ри. Навчався в сільс. мулли. Юнаком складав пісні й співав їх у супроводі агач-кумуза (струнний інструмент). За непокірний характер зазнав переслідувань місц. феодалів, був засланий до Сибіру. Творчість розвивалась у руслі просвітительського реалізму. Його вірші надр. лише за рад. часу. І. К. розповідає в них про тяжке становище гнобленого народу («Пісня погонщика волів на оранці», «Абдул-муслім хан шавхал», «Як я міг передбачити підступність ханів?», «Лист з Сибіру», «Строк — три роки»), показує згубну силу грошей («Удача», «Інші часи»), виступає на захист зневаженої людської честі, гідності, високої моралі («Розумний не втрачає розуму»).

Тв.: Рос. перекл. — Иные времена. Махачкала, 1960; [Вірші]. В кн.: Дагестанские лирики. Л., 1961.

Літ.: Абдуллатипов А.-К. Ю. Формирование и развитие типов реалистического творчества в поэзии Ирчи Казана. В кн.: Абдуллатипов А.-К. Ю. Формирование исторических форм реализма в кумыкской литературе XIX века. Махачкала, 1981; Йырчи Казак — классик даг. литературы. Махачкала, 1982.

Г. Г. Ханмурзаєв.


ІСААК СІРІН (Сирин, Сиріянин, Ніневійський) — христ. письменник 2-ї пол. 7 ст. Нар. в м. Ніневії (Сірія), був ченцем-аскетом, 661 — єпископом ніневійським. Писав сірійською мовою. Гол. твір «Чернечі правила» (кн. 1 — 4) написаний у формі повчань і афоризмів, у яких розробляється методика чернечого самозаглиблення, обгрунтовуються шляхи христ. виправлення і самовдосконалення. Відзначається тонким аналізом психол. станів людини. «Чернечі правила» набули широкої популярності, їх перекладено араб., лат., грец. та ін. мовами. На Русі повчання І. С. відомі в слов’ян. перекладах, входили до складу різних рукопис. збірників ї друк. видань 16 — 18 ст. (сірійською мовою не збереглися).

Літ.: Маслов С. И. «Слова постническія» Исаака Сирина по рукописи, принадлежащей библиотеке Университета св. Владимира. «Университетские известия», 1910, ноябрь; 1912, март.

О. В. Мишанич.


ІСААКЯН Аветік Саакович [18(30).Х 1875, м. Александрополь, тепер Ленінакан — 17.Х 1957, Єреван] — вірм. рад. поет, академік АН Вірм. РСР з 1943. Навчався 1889 — 92 в Ечміадзін. духовній семінарії. З 1893 — вільний слухач Лейпц. ун-ту. За революц. діяльність двічі був арештований, деякий час жив під наглядом поліції в Одесі, 1911 емігрував, жив у Франції, Німеччині, 1936 повернувся до Вірменії. В 1946 — 57 — голова СП Вірменії. 1897 вийшла перша зб. віршів І. «Пісні та рани», в якій по-новому зазвучали традиц. мотиви кохання і журби. Худож. мислення І. співзвучне нар. поетиці. Епічні картини життя села відтворив у поемі «Наспіви Алагязу» (1895 — 1917). У творах 1900 — 10 звучать мотиви соціального протесту (вірші «Товаришу, вперед!», «Дзвін волі», «Пісня про хліб» та ін.), Ряд соціально-політичних, філос.-моральних проблем порушує у поемі «Абул Ала Маарі» (1909 — 11). Поема «Мгер із Сасуна» (1919) передає одвічне прагнення народу до свободи, незнищенність його волелюбного духу. Для своїх творів І. часто черпав сюжети з нар. легенд країн Сходу та Заходу, осмислюючи їх через істор. досвід вірм. народу (балади «Вічна любов», 1912; «Серце матері», 1919; оповідання «Ліліт», 1921; «Остання весна Сааді», 1923; та ін.). Автор роману «Уста Каро» (1912, не завершений), в якому зображено рідний край письменника — Ширак поч. 20 ст.; низки оповідань («Шакро Валішвілі», 1906; «Гарібальдієць», «Курд Амо», обидва — 1907, та ін.). Вірші років Великої Вітчизн війни сповнені віри в перемогу рад. народу («Серце моє на вершинах гір», 1941; «Вічній пам’яті С. Г. Закіяна», 1942; «День великої перемоги», 1945, та ін.); за них І. 1946 присуджено Держ. премію СРСР. Виступав також із статтями, присвяченими творчості класиків вірм. та світової л-ри. Автор ст. «На могилі Тараса Шевченка» (1939), передмови до вірм. видання «Кобзаря» (1939, Єреван), яка ввійшла також до його перевидань 1954 і 1961. І. очолював вірм. делегацію, що приїздила 1939 на Україну на святкування 125-річчя від дня народження Т. Шевченка. Підтримував дружні стосунки з М. Рильським і П. Тичиною. Твори І. не раз виходили на Україні в перекладах П. Грабовського, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Терещенка, Л. Первомайського, Бориса Тена, М. Стельмаха, Д. Білоуса, В. Кочевського, Б. Олійника, І. Драча та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані твори. К., 1951; Твори. К., 1956; Сарна. К., 1959; Поезії. К., 1970; Серце моє на вершинах гір. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 6. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 2. К., 1986; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1975.

Літ.: Кочевський В. Струни безсмертної ліри. В кн.: Ісаакян А. Поезії. К., 1975; Ахвердян Л. О. Жизнь и дело Аветика Исаакяна. М., 1975; Кочевський В. В. Вічний подорожній. К., 1975; Рильський М. Аветік Ісаакян. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 14. К., 1986; Первомайський Л. Варпет. В кн.: Первомайський Л. Твори, т. 7. К., 1986; Тичина П. [Аветик Исаакян]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 9. К., 1987; Исаакян А. Аветик Исаакян и Россия. М., 1988; Бабаян А. М. Аветик Исаакян. Биобиблиографический указатель. 1899 — 1976. М., 1980.

О. І. Божко.


ІСАЄВ Єгор (Георгій) Олександрович (2.V 1926, с. Коршево, тепер Бобровського р-ну Ворон. обл.) — рос. рад. поет, публіцист, перекладач, Герой Соц. Праці (1986). Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1955 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Депутат Верх. Ради СРСР 11-го скликання. Виступає в осн. в жанрі поеми: «Над хвилями Дунаю» (1953), «Двадцять п’ята година» (1984), «Вбив мисливець журавля», «Мої осінні поля» (обидві — 1985), дилогія «Суд Пам’яті» (1962) і «Даль Пам’яті» (1977; Ленінська премія, 1980) та ін. В творчості І. домінують теми війни і миру, людської гідності, совісті, відповідальності людини перед суспільством, інтернаціоналістсько-патріотичні мотиви. Автор книг статей «Вершини. Про Твардовського, Ісаковського, Прокоф’єва» (1981), «Дзвін світла» (1984), «Почуття глагола» (1985). У статтях «Україно моя, Україно», «Там за піснею — Україна» та ін. висловлює любов до укр. народу, його мови, культури. Перекладає з л-р народів СРСР, зокрема укр. (зб. віршів «Ромашки» М. Гірника, 1957). Окремі твори І. переклав Д. Бакуменко.

Тв.: Поэмы. М., 1983; Поэмы. М., 1987; Укр. перекл. — Суд Пам’яті. К., 1964; Життя прожити... К., 1983; Двадцять п’ята година. В кн.: Сузір’я, в. 24. К., 1986.

Літ.: Прокушев Ю. Л. Кремень-слеза. М., 1978; Олійник Б. Дві поеми Єгора Ісаєва. В кн.: Ісаев Є. Життя прожити... К., 1983; Прісовський Є. Совість пам’яті. «Київ», 1985, № 5.

Л. І. Леаандовський.


ІСАЄВ Младен Младенов (7.VI 1907, с. Балювиця, тепер Михайловгр. обл.) — болг. поет, нар. діяч культури НРБ з 1970, двічі Герой Соц. Праці НРБ (1967, 1977), Герой НРБ (1982). Чл. БКП (теп. БСП) з 1927. Закін. 1923 гімназію у м. Враца. Учасник Вересн. антифашист. повстання 1923. У 1926 емігрував до Югославії. Повернувшись на батьківщину 1929, продовжував антифашист. діяльність, за що був кинутий (1942 — 44) до концтабору. Брав участь у війні болг. народу проти фашист. Німеччини (військ. кореспондент). У довоєнних збірках «Пожежі» (1932), «Жертви» (1934), «Тривожна планета» (1938) та ін. змалював атмосферу соціальних битв того часу, створив образ комуніста-політв’язня. Зб. «Вогонь» (1946) — про ратну співдружбу болг. і рад. воїнів у завершальні дні війни з нім. фашизмом. Осн. мотиви повоєнної творчості І. («Поема про гвинтівку», 1947; «Поема про Вапцарова», 1948; «Гнів. Вереснева поема», 1973; збірки «Зоря миру», 1950; «Щедрість», 1966; «Спокою тобі немає», 1971; «Епоха», 1986, та ін.) — героїка революц. минулого країни, будні соціалістич. будівництва тощо. Написав ряд творів для дітей і юнацтва, кн. спогадів «Незабутнє» (1976). Нагороджений рад. орденом «Знак Пошани». Окремі вірші І. переклали П. Воронько, Д. Білоус, В. Коломієць.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Рос. перекл. — Лирика. М., 1964; Огонь. М., 1984.

Літ.: Андреев В. Д. История болгарской литературы. М., 1987.

О. Д. Кетков.


ІСАЄВ Федір Григорович (19.II 1922, с. Кудашівка, тепер с-ще Криничан. р-ну Дніпроп. обл.) — укр. рад. поет. Одержав середню освіту. Працював у пресі. Автор збірок «Придніпров’я» (1950), «Лірика» (1956), «Червона калина» (1960), «Ровесники» (1961), «Світло Прометея» (1963), «Ріднокрай» (1971), «Окриленість» (1972), «Грона щедрої осені» (1981), «Лілеї» (1982), «Фіалки в небі» (1986) — про молодих захисників рідного краю від нім.-фашист. загарбників, про людей праці з їхніми тривогами за долю світу. Перекладає твори О. Пушкіна, М. Лермонтова та ін. рос. поетів.

Тв.: Рос. перекл. — Тропинка к людям. М., 1982; Смерти неподвластна. «Молодая гвардия», 1986, № 5.

Літ.: Карнаух С. П., Прудченко В. Д. Писатели Днепропетровщины. Биобиблиографический указатель. Днепропетровск, 1987.

Н. І. Заверталюк.


ІСАЄВИЧ Ярослав Дмитрович (7.III 1936, с. Верба, тепер Дубнівського р-ну Ровен. обл.) — укр. рад. історик культури, книгознавець, доктор істор. наук з 1978, член-кор. АН УРСР з 1990. Закінчив 1957 Львів. ун-т. З 1958 працює в Інституті суспільних наук АН УРСР (Львів), з жовтня 1989 — його директор. Заступник голови Наукового товариства імені Шевченка, член міжнародної редколегії «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства». Досліджує пам’ятки середньовічної писемності в контексті розвитку укр. культури. Автор монографій «Братства та їх роль у розвитку української культури 16 — 18 ст.» (1966), «Джерела з історії української культури доби феодалізму. 16 — 18 ст.» (1972), «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні» (1976), «Літературна спадщина Івана Федорова» (1988). Співавтор колективних монографій «400 років російського друкарства» (1964), «Книга і друкарство на Україні» (1965), «Торжество історичної справедливості» (1968). Опубл. пам’ятку укр. публіцистики 17 ст. «Навіти», дослідження про нововиявлені пам’ятки літописання («Історія львівських єпископів») і мемуаристики («Мартин Груневег і його опис Києва»). Разом з Я. Запаском уклав каталог книг, вид. на Україні 1574 — 1800 («Пам’ятки книжкового мистецтва», 1981 — 84). Написав худож.-докум. повість «Юрій Дрогобич» (1972). Член міжнар. редколегії «Зведеного каталогу й опису стародрукованих видань кириличного і глаголичного шрифтів».

Тв.: Українська археографія в XVII — XVIII ст. В кн.: Історичні джерела та їх використання, в. 1. К., 1964; Архів Львівського братства. «Архіви України», 1968, № 1; Культура Галицко-Волынской Руси. «Вопросы истории» 1973, № 1; Украинская культура XVIII столетия. «Вопросы истории», 1980, № 8; Преемники первопечатника. М., 1981.

Літ.: Покликання. «Жовтень», 1986, № 3.

Я. Р. Дашкевич.


ІСАКОВ Сергій Геннадійович (8.Х 1931, м. Нарва) — ест. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1976, професор з 1978. Закінчив 1954 Тартуський ун-т, завідує у ньому кафедрою рос. л-ри. Дослідник історії ест. л-ри та її зв’язків з л-рами ін. народів СРСР. Автор ряду грунтовних праць, зокрема кн. «Крізь роки і відстані» (1969), один з розділів якої присвячений ест.-укр. культур. зв’язкам. Досліджує також творчість укр. письменників. Серед публікацій — статті «Великий український поет і Естонія» (1964, про Т. Шевченка), «Перший популяризатор естонської літератури на Україні» (1964, про П. Грабовського), «Панас Мирний і його роман» (1975), «Професор Хельсінкського університету К. І. Арабажин» (1987).

Тв.: Сквозь годи и расстояния. Из истории культурных связей Эстонии с Украиной. Грузией и Литвой в XIX — начале XX века. Таллин, 1969; Русские писатели и Эстония. Таллин, 1978; Укр. перекл. — «Платон Кречет» на естонській сцені. «Радянське літературознавство», 1968, № 7; Леся Українка і Естонія. «Українське літературознавство». 1972. в 15; Українська література в Естонії. «Радянське літературознавство», 1975, № 9: Іван Франко і Естонія. «Українське літературознавство», 1981, в. 36; Серце, яке жадало дії. Розвідка про Михайла Косача. «Вітчизна», 1984, № 8 [у співавт.].

О. С. Завгородній.


ІСАКОВИЧ (Isaković) Антонів (6.XI 1923, Белград) — серб. письменник, громад. діяч. Учасник нар.-визв. боротьби народів Югославії 1941 — 45. Закінчив 1949 Вищу парт. школу у Белграді. З 1974 — секретар відділення л-ри Серб. академії наук і мист-в. Автор збірок оповідань «Великі діти» (1953), «Папороть і вогонь» (1962), «Лисі пагорки» (1969), романів у новелах «Мить. Розмови з Чеперком» (1976) та «Мить II» (1983). Одним з перших в югосл. новелістиці звернувся до внутр. світу людини — творця високих гуманістич. ідеалів. Співавтор сценарію рад.-югосл. фільму «Олеко Дундич» (1958). Окр. твори І. перекл. Ю. Чикирисов.

Тв.: Укр. перекл. — Двоє. «Всесвіт», 1975, № 11; Кличко. «Літературна Україна», 1975, 28 листопада; Рос. перекл. — Папоротник и огонь. М., 1970. Літ.: Брагин Ю. «Человек на войне...». В кн.: Исакович А. Мгновенье. Разговоры с Чеперко. М., 1979; Яковлева Н. Б. Современный роман Югославии. М., 1980; Посудневська Т. В. Новелістика Антонів Ісаковича. В кн.: Письменники соціалістичних країн Європи і сучасний літературний процес. К., 1982.

Т. В. Посудневська.


ІСАКОВСЬКИЙ (справж. прізв. — Ісаков) Михайло Васильович [7 (19).I 1900, с. Глотовка, тепер Угранського р-ну Смол. обл. — 20.VII 1973, Москва] — рос. рад. поет, Герой Соц. Праці (1970). Член КПРС з 1918. Навчався 1915 — 17 в гімназії (Смоленськ). Автор збірок «Проводи в соломі» (1927), «Провінція» (1930), «Майстри землі» (1931), «Чотири бажання» (1936), «Вибрані вірші» (1931, 1933, 1936, 1955), «Вибрані вірші і пісні» (1940, 1947), «Вірші і пісні» (1948; Держ. премія СРСР, 1949). Високою патріотичною наснагою пройняті поезії І. років Великої Вітчизн. війни (збірки «Наказ синові», 1943; «Добридень, Смоленськ», 1944, та ін.). За твори, що стали популярними піснями («І хто його знає», «Катюша», «Вогник», «У прифронтовому лісі», «Ой тумани мої» та ін.), І. удостоєний Держ. премії СРСР (1943). Його вірші відзначаються простотою, душевністю, музичністю, гумором, пов’язані з усною нар. творчістю. Виступав як критик і публіцист: книги статей «Про поетичну майстерність» (1952), «Про поетів, про вірші, про пісні» (1968), автобіогр. кн. «На Єльнинській землі» (1971 — 72). Написав вірш «Україно моя, Україно!». Переклав ряд укр. нар. пісень, творів Т. Шевченка («Причинна», «Катерина», «Гоголю» та ін.), Лесі Українки (драма «Лісова пісня»), І. Франка, М. Рильського (вірш «Троянди й виноград»), П. Воронька та ін., поему Я. Купали про Т. Шевченка «Тарасова доля» (1939). Окремі вірші І. переклали А. Малишко, В. Забаштанський, В. Гужва, М. Карпенко, М. Ігнатенко, С. Литвин та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1981 — 82; Вершины. М., 1981; Стихотворения. М., 1988; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Слава Жовтню. К., 1948; Вибране. К., 1950; Про поетичну майстерність. К., 1952; [Вірші]. В кн.: Слава Вітчизні народів-братів. К., 1954; Лірика. К., 1980.

Літ.: Молчанов А. Украинская поэзия в переводах М. Исаковского. «Советская Украина», 1958, № 8; Твардовский А. Т. Поэзия Михаила Исаковского. М., 1969; Поликанов А. А. Песенное сердце. М., 1976; Осетров Е. Человек-песня. М., 1979; Афоніна А. М. Ісаковський перекладає з української. «Радянське літературознавство», 1979, № 9; Воспоминаная о М. Исаковском. М., 1986; Молчанов А. Л. Видатний російський радянський поет-лірик М. В. Ісаковський. Бібліографічний покажчик. Чернігів, 1960.

М. Ф. Гетьманець.


ІСАНБЕТ Накі Сіразійович [29.XII 1899 (10.I 1900), с. Малояз, тепер Салаватського р-ну Башк. АРСР] — татар. рад. письменник, фольклорист, мовознавець, нар. письменник Тат. АРСР з 1986. Закінчив 1922 Харків. ун-т. Дебютував як поет (зб. поем, балад і віршів «Сполох», 1925). Автор п’єс «Утеча» (1923), «Міркай і Айсилу» (1936), «Ідегей», «Ходжа Насреддін» (обидві — 1940), «Мулланур Вахітов» (1947), «Райхан» (1953), «Муса Джаліль» (1955), «Хлопець з Кирлаю» (1968) та ін. Деякі поезії І. стали нар. піснями. Пише і для дітей. Уклав «Татарські народні прислів’я» (т. 1 — 3, 1954 — 67), «Татарські народні загадки» (1970), «Фразеологічний словник» (т. 1 — 2, 1988), кілька збірок дит. фольклору. Переклав татар. і башк. мовами «Інтернаціонал», татарською — окремі твори О. Пушкіна, О. Грибоєдова, В. Шекспіра, Нізамі. Україні присвятив вірш «Дніпробуд» та однойм. поему (обидва твори — 1932).

Тв.: Рос. перекл. — Мулланур Вахитов. М., 1957.

Р. К. Ганієва.


ІСАНГУЛОВ Фаріт Ахмадуллович (6.III 1928, с. Карламанбаш, тепер Кармаскалинського р-ну — 20.V 1983, Уфа) — башк. рад. письменник. Член КПРС з 1954. Закінчив 1949 Башк. пед. ін-т (Уфа), 1960 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок оповідань для дітей «Перше випробування» (1953), «Сходи» (1954), «Міст Хаміта» (1956), «Нині влітку» (1958), повістей «Син голови» (1959), «Острів героїв» (1967), «Переправа» (1969), «Дуби на узліссі» (1972), «Де ви, пітерські діти?» (1976) та ін. Прозові збірки «Новели» (1958), «Оповідання Юлдибая» (1963), «Зустріч з любов’ю» (1968), повісті «Алтинбіке» (1960), «Лебідонька моя» (1963), роман «Погожі дні» (1983) — на морально-етичні теми. Трилогія «Житній колос» (1969), «Вірний кінь і добрий молодець» (1973) та «Пам’ятники для живих» (1975) відображає події Великої Жовтн. соціалістич. революції та громадян. війни на території Башкирії, України, у Петрограді. Переклав оповідання «Соловей» Ю. Збанацького. Оповідання І. «Материнське серце» опубл. у перекладі В. Козаченка.

Тв.: Укр. перекл. — Материнське серце. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Рос. перекл. — Сын председателя. М., 1960; Расима. М., 1965; Остров героев. М., 1968; Верный конь и добрый молодец. М., 1977; Ржаной колос. М., 1984; Памятники для живых. Уфа, 1985; Все остается на земле. М., 1986.

Літ.: Тимергалина Р. Х. Писатели Советской Башкирии. Указатель литературы (1917 — 1978 гг.). Уфа, 1980.

С. Г. Сафуанов.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.