[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 338-350.]

Попередня     Головна     Наступна





ІСІКАВА Такубоку (справж. ім’я — Хадзіме; 28.Х 1885, с. Тамаяма, преф, Івате — 13.IV 1912, Токіо) — японський письменник і критик. Закінчив 1901 гімназію в м. Моріока. Основоположник реалістичного напряму в япон. л-рі, визначний майстер соціальної та інтимної лірики. Славу І. принесли збірки віршів «Жменя піску» (1910), «Сумна іграшка» (1912), «Свист і свисток» (1913). Писав у традиц. формі танка, утвердивши певну строфічну вільність цього жанру. Творчість І. знаменувала поворот япон. поезії до насущних проблем життя. Автор романів «Доля таланту» (1906), «Наша група й він» (1912), повістей, оповідань, есе, літ.-крит. і публіцистич. статей. В ост. роки життя зацікавився ідеями соціалізму. Окремі твори І. переклали Г. Турков, М. Федоришин.

Тв.: Укр. перекл. — Лірика. К., 1984; [Твори]. «Всесвіт», 1986, № 10; Рос. перекл. — Стихи. М., 1957; Лирика. М., 1966; Избранная лирика. М., 1971.

Літ.: Гришина В. А. Исикава Такубоку — критик и публицист. М., 1981; Федоришин М. Поезія буднів життя. «Всесвіт», 1986, № 10.

Б. П. Яценко.


ІСІКАВА Тацудзо (2.VII 1905, преф. Акіта, о. Хонсю) — япон. письменник. З 1925 навчався в ун-ті «Васеда» (Токіо). Активний борець за мир, член багатьох прогресивних нац. та міжнар. орг-цій. У 1935 — 38 виступив з трилогією («Знедолені», «Південне море» і «Мовчазний народ») про складну долю япон. емігрантів у Бразилії. В романі «Живі солдати» (1938) викрив звірства яион. вояччини в Китаї, за що був притягнений до суду. Автор романів «Анатомія шлюбу» (1938), «Очерет під вітром» (1949 — 51, про життя інтелігенції в роки 2-ї світової війни; укр. перекл. І. Львової та Г. Коваленко), «Стіна людська» (1958, про боротьбу вчителів проти фашизації школи), «Затемнення сонця» (1966), «Плинні дні» (ч. 1 — 7, 1971 — 77), повістей («Невтрачена надія», 1947, та ін.), оповідань. У творах 60 — 70-х pp. порушив гострі соціальні проблеми япон. суспільства. З 1972 виходить Зібрання творів І. (т. 1 — 25). 1956 відвідав СРСР.

Тв.: Укр. перекл. — Очерет під вітром. «Всесвіт», 1960, № 1; Рос. перекл. — Тростник под ветром. М., 1960; Стена человеческая. М., 1963.

Літ.: История современной японской литературы. М., 1961.

Б. П. Яценко.


ІСКАНДЕР Фазіль Абдулович (6.III 1929, Сухумі) — рос. рад. письменник. Закінчив 1954 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок віршів «Гірські стежки» (1957), «Доброта землі» (1959), «Зелений дощ» (1960), «Діти Чорномор’я» (1961), «Молодість моря» (1964), «Літній день» (1969), «Шлях» (1987). Для поезії І. характерні експресивність, свіжість світосприйняття, соковитість мови. В оповіданнях і повістях змальовує соціально-істор. процеси в абх. селі 30 — 60-х pp. Тема сатир. повісті «Сузір’я Козлотура» (1966, укр. перекл. В. Портяка) — негативні явища часів застою: тупість і прислужництво бюрократії, окозамилювання, парадність, демагогія. В казці «Кролики й удави» (1987) І. засобами фантастики, фарсу, сатир. гротеску викриває згубну суть сталінщини. Роман «Сандро із Чегема» (публікувався в 1973 — 87; Держ. премія СРСР, 1989) — комічний епос, де бюрократичному режимові протистоїть мудрість народу. Із знанням дит. психології написав цикл оповідань і повістей про хлопчика Чіка («Захист Чіка», 1983. та ін.).

Тв.: Сандро из Чегема. М., 1977; Старый дом под кипарисом. «Знамя», 1987, № 7; Подвиг Чика. М., 1987; Путь. М., 1987; О Марат! «Огонек», 1988, № 21 — 22; Кролики и удавы. М., 1988; Избранное. М., 1988; Сандро из Чегема, кн. І — 3. М., 1989; Стоянка человека. «Знамя», 1989, № 7 — 9; Укр. перекл. — Сузір’я Козлотура. К., 1989.

Літ.: Сарнов Б. Полнота жизни. «Новый мир», 1958, № 5; Иванова Н. Смех против страха. «Знамя», 1988, № 3; Иванова Н. Сон разума рождает чудовищ. «Литературная газета», 1988, 2 ноября; Иванов С. О «малой прозе» Искандера, или Что можно сделать из настоящей мухи. «Новый мир», 1989, № 1.

В. П. Іванисенко.


«ИСКРА» — сатир. журнал. Виходив 1859 — 73 в Петербурзі щотижня (1873 — двічі на тиждень). Редакторами в різні роки були В. Курочкін, художник-карикатурист М. Степанов, О. Афанасьєв-Чужбинський та ін. Осн. співробітники «И.» — М. Курочкін, Д. Минаєв, В. Богданов, Г. Жульов, Л. Пальмін, В. Буренін, О. Лепко, Г. Єлисеєв. М. Демерт, І. Россінський та ін. Часто друк. Ф. Решетников, О. Левитов, Г. та М. Успенські, М. Златовратський. По кілька творів надр. О. Герцен, М. Некрасов, М. Добролюбов, М. Салтиков-Щедрін, О. Островський. «И.» боролася проти кріпосницької реакції та дворянсько-бурж. лібералізму у політиці і л-рі. Велике місце займала сатир. поезія, наповнена демокр. ідеями. Значний резонанс мав розділ «Нам пишуть», де вміщувалися листи, повідомлення з провінції про свавілля і зловживання місцевих урядовців. До «И.» на поч. 60-х pp. надсилав свої кореспонденції О. Кониський, викриваючи здирство та самодурство полтав. чиновників. Широко висвітлювались події міжнар. життя. «И.» виступала проти великодерж. шовіністичних писань М. Каткова, Д. Щеглова, зокрема випадів проти укр. нац. культури, за право існування укр. л-ри, на захист укр. худож. слова. В жовтні 1860 «И.» надр. рецензію на видання «Кобзаря» в рос. перекладах за ред. М. Гербеля. Після смерті Т. Шевченка захищала ім’я і творчість поета від нападок реакц. преси. Співробітники редакції (М. Курочкін, Д. Минаєв, Л. Пальмін та ін.) пропагували поетичну творчість Т. Шевченка і в ін. виданнях. М. Степанов вмістив карикатуру на В. Аскоченського, який виступав у «Домашней беседе» проти схвалення Петерб. к-том грамотності творів укр. мовою. В «И.» друкував свої оповідання з нар. побуту П. Куліш. Журнал постійно зазнавав переслідувань з боку офіц. властей, був закритий цар. цензурою.

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко и поэты «Искры». В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Поэты «Искры», т. 1 — 2. Л., 1987.

Н. Є. Полонська.


«ИСКРА» — перша загальнорос. політ. марксистська нелегальна газета. Виходила 1900 — 05 в Лейпцігу (перший номер), потім у Мюнхені, Лондоні, Женеві; з серед. 1901 — щомісяця, з 1902 — двічі на місяць. Доставлялася в Росію через Україну (Одеса, Херсон, Львів, Кам’янець-Подільський, Теофіполь, Київ, Полтава, Катеринослав, Харків та ін.). Епіграфом «И.» були слова з вірша «Відповідь на послання Пушкіна» (1827) поета-декабриста О. Одоевського «Из искры возгорится пламя». Засновником і керівником «И.» був В. І. Ленін. Він визначав ідейно-політ. напрям газети, писав і редагував статті, добирав авторів. Після виходу В. І. Леніна 1903 з редакції газета (з № 52) стала органом меншовиків. Особлива заслуга видання — в підготовці II з’їзду РСДРП, на якому утворено партію більшовиків, а «И.» визнано її центр. органом. Газета різнобічно висвітлювала внутрішнє життя Росії, велику увагу приділяла робітничому і нац.-визвольному рухові. «И.» викривала самодержавство, пропагувала передову демокр. культуру. З перших номерів в «И.» друкувалися твори М. Гоголя, І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, Л. Толстого та ін. Газета виступала за народність, партійність, класовий характер, історизм та реалізм худож. творчості. Захищала прогрес. діячів культури, яких переслідував царат. Вміщувала статті А. Луначарського з питань худож. л-ри. Пропагандистами «И.» були І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Павлик та ін. За погодженням з В. І. Леніним «И.», починаючи з першого номера, надсилали І. Франкові, М. Павликові. За їхньою допомогою у Львові було організовано два склади іскрів. видань (періодики і л-ри, які випускала «И.»). Ст. «З Галичини» І. Франка схвалив В. І. Ленін, і вона з’явилася в «И.» (15.IX 1902) під назвою «З західноєвропейського суспільного життя». Газета опубл. ст. «Шемякин суд у Валках» (1.Х 1902) — про переслідування М. Коцюбинського пар. владою, тяжкі умови життя письменника, про соціально-ідейну гостроту його повісті «Fata morgana». Зв’язки з іскрівцями підтримувала Леся Українка. Вона написала для газети кілька сатир. творів та публіцистичну ст. «Голос однієї російської ув’язненої». На київ. квартирі поетеси 1902 поліція виявила комплект «И.», в якому зберігались номери з повідомленням про арешт її сестри Ольги Косач за участь у студ. с.-д. русі. В «И.» опубл. кілька політ. карикатур художника В. Різниченка (Велентія). Газета мала значний вплив на українські прогресивні видання, зокрема у висвітленні питань соціально-визвольного, робітничого руху.

Літ.: Волин М. Ленинская «Искра» (1900 — 1903 годы). М., 1964; Попов С. Т. Діяльність агентів ленінської «Искры» на Україні. «Український історичний журнал», 1968, № 1; Історія української літератури т. 1. К., 1987.

І. М. Дузь.


«ІСКРА» — літ.-наук. газета. Виходила 1907 в с. Черепківцях (тепер Глибоцького р-ну Чернів. обл.) двічі на місяць. Видавець і відп. ред. — Анна Кракалія. В «І.» друкувалися твори Ю. Федьковича («Лист»), Є. Гребінки («Човен»), А. Чехова («Скора поміч»), статті про Т. Шевченка та ін. Активними співробітниками і дописувачами були Д. Макогон (статті і оповідання «Мужицькі думки», «За що терпиш?», «Пачкар», «Звідки взялися на світі пани?», «Іцко»), І. Діброва (вірші «За землю», «Думка хлібороба», «В мужицькій хаті», «Орач», «Під весну»), І. Карбулицький, К. Кракалія (переклади і статті) та ін.

С. В. Далавурак.


ІСЛАМОВ Дініс Фатхійович (15.XII 1921, с. Новомусіно, тепер Чишминського р-ну — 14.IV 1973, Уфа) — башк. рад. письменник. Закінчив 1940 Уфим. металург. робітфак. Учасник Великої Вітчизн. війни (визволяв Донбас, Одесу, форсував Дніпро та Дністер). Проблеми сільс. життя порушував в оповіданнях і повістях збірок «Перший день» (1953), «Дівчата» (1955), «Роки і дороги» (1960), «Три зустрічі» (1964) і «Течуть води» (1971), романі «Щедра земля» (1959). Романи «Дорога Москви» (1968) і «Південне сонце» (1973), повість «Зеєловські висоти» (1970) — про події минулої війни (битви під Москвою, на Україні та на тер. Німеччини). Оповідання «Гість з Кубані» переклав М. Видиш — опубл. в кн. «Оповідання письменників автономних республік, областей, національних округів та країв РРФСР» (К., 1976).

Тв.: Рос. перекл. — Девушки. Уфа, 1965; Три встречи. М., 1969; Дорога Москвы. Уфа, 1974: Щедрая земля. Уфа, 1982.

С. Г. Сафуанов.


ІСЛАНДСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра ісландського народу, створюється ісл. мовою. Бере початок від давньосканд. фольклору (власне норвежців, що оселилися на острові 870 — 930), який дійшов до нас у записах (здійснені не раніше 13 ст.). Виділяють поезію еддичну (збірка міфол. і героїчних пісень та пророцтв «Старша Едда» — єдина з пам’яток язичницької міфології скандинавів і навіть германців, що збереглася до нашого часу), і поезію скальдів (обрядові пісні «Втрата синів», «Пісня про Арінб’єрне» Егіля Скаллагрімссона, в яких ідеться про події часів вікінгів, та ін.). Внеском у світову культуру є ісл. саги (складалися у 10 — 14 ст., перші записи — з 2-ї пол. 12 ст.). Вони поділяються на 3 групи: стародавніх часів (про події до 10 ст. — «Сага про Велсунгів»), родові й королівські. Найбільш самобутні й найцінніші у пізнавальному значенні — родові («Сага про Егіля», «Сага про Ньяла»); королівські розповідають про історію Ісландії («Сага про Стурлунгів») та Норвегії до серед. 13 ст. («Земне коло» Сноррі Стурлусона, 1220 — 30; йому ж належить трактат «Молодша Едда», 1222 — 25, — своєрідний посібник з поетики скальдів з екскурсом в язичницьку сканд. міфологію). Тривале поневолення Ісландії (1262 — 1380 вона була норв. володінням, потім — датським) загальмувало розвиток І. л. Найпоширенішим жанром поезії 14 — 19 ст. були т. з. рими (віршовані оповідання); розвивалась реліг. поезія (поема «Лілея» Е. Аусгрімссона, 14 ст.; «Псалми про страсті господні» Г. П’єтурссона, 1666). З 16 ст. почалося вивчення ісл. рукописів, серед збирачів і дослідників 17 ст. були А. Йоунссон, Т. Торвасон, А. Магнуссон. Риси барокко характерні для поезії Г. П’єтурссона, який запровадив жанри сатир. і любовної поезії.

Ідеї Просвітительства виявилися у творах Е. Оулафссона, який разом з Б. Паульссоном видав кн. «Подорож до Ісландії» (1772, дат. мовою) — про природу та історію країни; Й. Стенгрімссона (залишив свій життєпис значної культурно-істор. вартості); И. Торлоуксона (поета-перекладача), С. П’єтурссона (автора перших ісл. комедій). Було створено Ісландську спілку освічених мистецтв (1779) та Ісландське літературне товариство (1816). Розквіт І. л. припадає на епоху романтизму (19 ст.), тісно пов’язану з боротьбою за нац. незалежність і нац. культуру. Передові письменники на чолі з Т. Семундссоном об’єдналися навколо журн. «Fjölnir» («Фелнір», 1835 — 47). Серед них був автор лірич. поезій Й. Гадльгрімссон (вірш «Ісландія, щаслива країна», 1835); він започаткував і нову ісл. прозу, зокрема в жанрах літ. казки й новели. Й. Тородсен створив перший ісландський роман на сучас. тематику — «Юнак і дівчина» (1850). Романтиками були поети Б. В. Тораренсен (його вірш «Давня крижана країна», 1804, — перший нац. гімн Ісландії), С. Брейдфйорд, Г. Йоунссон (виступав з сатир. віршами, викривав соціальні вади і лицемірство церковників), а в 2-й пол. 19 ст. — Б. Грендаль, С. Торстейнссон, М. Йохумссон (автор однієї з перших п’єс «Скуга Свейдн», 1864) та ін. Появі творів реалістич. спрямування у кін. 19 ст. сприяла діяльність дах. літ. критика Г. Брандеса. Соціальні теми порушував Г. Паульссон (повість «Ганс Веггур», 1883; зб. «Три новели про Полярне коло», 1888). У романах «Перевага сил» (1908) і «Золото» (1911) Е. Кваран таврував вади буржуазної виборчої системи. Роман-тетралогія «Садиба на плоскогір’ї» И. Треусті (1908 — 11) — про нелегку долю ісл. селян. Першим поетом-соціалістом був Т. Ерлінгссон (зб. «Терни», 1897; поема «Клятва», 1913). Здобуття Ісландією суверенітету (1918), проголошення її незалежною республікою (1944) зумовили піднесення І. л. Великий громад. резонанс мала кн. есе Т. Тоурдарсона «Листи до Лаури» (1924), в якій дано різку критику бездуховності бурж. суспільства. Соціалістич. ідеями пройняті поезії Й. Иоунассона ур Кетлума (зб. «І все ж я прокинусь», 1935, та ін.), голови Об’єднання революційних письменників Ісландії (1935 — 38), одного із засновників його органу — журн. «Rauôir pennar» («Червоні пера», 1935 — 38). До найвідоміших реалістів 20 ст. належить Г. К. Лакснесс, автор соціальних, філос. та істор. романів: «Салка Валка» (т. 1 — 2, 1931 — 32) — про зародження робітн. руху в Ісландії, «Ісландський дзвін» (т. 1 — 3, 1943 — 46) — про боротьбу за нац. незалежність, сатир. роману «Атомна станція» (1948). Антивоєнну тему порушив Й. Йоунассон ур Кетлум (роман «Розколоті гори», 1943). До істор. минулого Ісландії, пекучих проблем сучасності звертаються в своїх романах Г. й. Камбан («Скаульхольт», 1930 — 35), Г. Гуннарссон («Смуток пустелі», 1940; «Заупокійна меса», 1952), К. Б. Гудмундссон («Червоний туман», 1950 — 52), Г. Данієльссон («Гра в піжмурки», 1955; «Сину мій, Сінф’єтле», 1961; «Дім», 1963; «Вода», 1987), Т. Вільг’яульмссон («Швидше, швидше, казала птаха», 1968; «Дзвін дзвону», 1970), О. Й. Сігурдссон (зб. оповідань «Кубло», 1972) та ін., поети Т. Ерлінгссон, Е. Бенедіктссон, С. Стейнар, Т. Гудмундссон, Г. Бедварссон, Стефаун із Гвітадаля, С. Г’яртарсон, Г. П’єтурссон, драматурги — І. Ейнарссон, И. Сігурйоунссон, Й. Якобссон, А. Богасон, С. Нордаль, Г. K. Лакснесс, публіцист И. Аурнасон.

Перші згадки про Київ. Русь в І. л. сягають 11 ст. Відомості про «Землю Валдамара» (князя Володимира Святославича) зустрічаються в поемі Ейольва Дадаскальда «Бандадрапа» («Пісня богів», бл. 1011). В ісл. королівських сагах (гол. чин. «Земне коло» Сноррі Стурлусона, прибл. 1230) є відомості про перебування у Києві при дворі князів Володимира, а пізніше Ярослава чотирьох норв. конунгів (правителів) ; йдеться, зокрема, про Магнуса, сина конунга Олава [роки правління 994 — 999 (1000)], який був залишений при дворі кн. Ярослава на виховання. «Сага про Ейдмунда» розповідає про службу норв. воїнів у війську Ярослава. В ісл. геогр. працях 12 — 14 ст. згадуються давньосканд. назви Києва (Кенугард) та Дніпра (Непр). Один з гол. героїв «Тідрек-Саги» (13 ст.) — київ. князь Володимир. Враження від подорожі по Україні виклав у кн, «Від Рейк’явіка до Одеси» К. Е. Андрессон. (1934). Згадки про Київ і Дніпро (9 — 10 ст. тут пролягав «шлях з варяг у греки») є в праці «Нотатки про ісландські саги» Г. К. Лакснесса (1945). В перекл. Г. Данієльссона і Є. Велюнського 1986 у Рейк’явіку вийшла повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, яку ісл. літературознавець А. Ганнібальссон назвав «поетичним шедевром». 1987 Г. Данієльссон переклав поезії «Заповіт» Т. Шевченка (2 варіанти) та «Каменярі» І. Франка; «Заповіт» перекл. також І. Йоунссон.

На Україні інтерес до І. л., зокрема давньої, виявляв І. Франко. Він здійснив прозові переклади староісл. новел «Духи — сторожі Ісландії», «Як король Олаф пробував своїх пасинків» («Літературно-науковий вістник», 1908, № 6), «Страхополох» («Літературно-науковий вістник», 1909, № 1), «Повість про Сігріду Гордячку і короля Олафа Трігвазона» («Літературно-науковий вістник», 1910, № 1; див. Франко І. Зібр. тв., т. 25. К., 1980, с. 218 — 244). В його перекладі і переспіві вийшла низка староісл. нар. балад та пісень «Морський Див», «Сестра сестру топить», «Пісня про Рібальда», «Закоханий позаочі», «Між двома жінками», «Як Христина княгинею стала» та ін., староісл. пісні «Купці на морі», «Пісня про Ботільду», «Пісня про Асберна», «Минулася жура моя» тощо (див. Франко І. Зібр. тв., т. 10. К., 1977). Про зв’язки давньої ісл. л-ри писав І. Франко у ст. «Смерть Олега і староісландська зага про фатального коня» («Науковий додаток до журналу „Учитель“», 1912). Староісл. саги перекладав О. Бургардт (1939). Ісл. міфологію вивчав І. Шаровольський, який вмістив цикл своїх досліджень в «Университетских известиях» (К., 1904 — 07). Тут він вперше 1906 здійснив публікацію давньоісл. тексту «Саги про Хервера і конунга Хейдреке» (мовою оригіналу), подав власний рос. переклад під назвою «Сказание о мече Тюрфинге» і грунтовну розвідку на цю тему. За публікацією І. Шаровольського дат. учений Й. Галгасон видав «Сагу» окремою книжкою (1924, Копенгаген), дав високу оцінку праці укр. дослідника, Староісл. саги перекладав О. Бургардт (1939). На зв’язок укр. дум з ісл. сагами звертав увагу А. Лященко. 5 ісл. балад перекл. Л. Первомайський (уміщені в зб. «З глибини», 1956). Укр. мовою перекл. романи Г. К. Лакснесса («Самостійні люди». К., 1956, 1959; «Дім скальда». «Всесвіт», 1967, № 10), повісті Г. М. Магнуса («Хлопці з Лінгейрі». К., 1964), С. Йоунсона («Сага про малого Х’ялті». К., 1980), вірші К. Андрессона («Всесвіт», 1973, № 8) і С. Г’яртарсона (зб. «Поклик», 1984). З ісл. мови ряд перекладів здійснила О. Сенюк, серед ін. перекладачів — С. Недєляєва, Л. Горліна, М. Лук’янчикова.

Літ.: Дашкевич Н. П. Приднепровье и Киев по некоторым памятникам древне-северной литературы. «Университетские известия», 1886, № 11; Шаровольский И. В. Древнескандинавское сказание о битве готов с гуннами и его историческая основа: Магистранта. «Университетские известия», 1904, № 7, ч. 2; Шаровольский И. В. Сказание о мече Тюрфинге, в. 1 — 3. К., 1906: Веселовский А. Н. Русские и вильтины з саге о Тидрике Бернском (Веронском). СПБ, 1908: Лященко А. Сага про Олафа Тріггвасона і літописне оповідання про Ольгу. «Україна», 1926, кн. 4; Рыдзевская Е. А. Легенда о князе Владимире в саге об Олафе Трюггвасоне. «Труды отдела древне-русской литературы». 1935, т. 2; Андрессон К. Е. Современная исландская литература. 1918 — 1948. М., 1957; Стеблин-Каменский М. И. Культура Исландии. Л., 1967; Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1973; Стеблин-Каменский М. И. Миф. Л., 1976: Джаксон Т. Н. Скандинавский конунг на Руси (о методике анализа сведений исландских королевских саг). — Мельникова Е. А. «Сага об Эймунде» о службе скандинавов в дружине Ярослава Мудрого. В кн.: Восточная Европа в древности и средневековье. М., 1978: Рыдзевская Е. А. Древняя Русь и Скандинавия в IX — XIV вв. М., 1978; Стеблин-Каменский М. И. Древне-скандинавская литература. М., 1979; Стеблин-Каменский М. И. Мир саги. — Становление литературы. Л., 1984; Неустроев В П. Литература Скандинавских стран. В кн.: История зарубежной литературы (1945 — 1980). М., 1989: Ерхов В. А. Художественная литература скандинавских стран в русской печати. Библиографический указатель, в. 1. М., 1986.

В. І. Нечепорук.


ІСМАЇЛ Мамед (справж. — Ісмаїл Мамед Муршуд оглу; 1.Х 1939, с. Асрикджирдахан Таузького р-ну) — азерб. рад. поет. Закінчив 1964 Азербайджанський університет (Баку) і 1975 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Пише азерб. і рос. мовами. Автор збірок «Руки матері» (1966), «Дивлюся на світ» (1969), «Вечори, світанки» (1972), «Слово, сказане вчасно» (1976). «Не дайте світові стати звичним» (1978), «Ще варто жити» (1981), «Боротьба, перемога» (1983), «Світ — домівка наша» (1984), «Тяжко на самоті» (1987), «Світло» (1988), «Святині мої» (1989), «Чорний камінь, білий камінь», «Місце клятви» (обидві — 1990) та ін., де розробляє теми війни і долі повоєнного покоління рад. людей, дружби народів, збереження навколишнього середовища. Не раз бував на Україні. Їй присвятив вірші «Дуб на березі Дніпра», «Схожі долями» (про своє сприйняття долі і творчості Т. Шевченка). «Другові Павлу» (послання П. Мовчану) та ін. Член редколегії укр. альм. «Гроно». Переклав окр. твори І. Драча (симфонію «Смерть Шевченка», баладу «Крила», вірші «До джерел», «Матері» та ін.), П. Мовчана (вірші «Хліб», «Поклик», «Шлях», «Мандрування Гр. Сковороди» та ін.), П. Горецького та ін. Деякі поезії І. переклали П. Засенко та М. Мірошниченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші] В кн.: Мій Азербайджан. К., 1979; Птахи. «Дніпро», 1986, № 3; Рос. перекл. — Зерна снелого граната. М., 1977; Пашня над морем. М., 1978; Слово, сказанное в срок. М., 1982; Не дайте миру стать обыкновенным. Баку, 1985; Меж небом и землей. М., 1988.

М. М. Мірошниченко.


ІСМАЇЛЗАДЕ Іса Мустафа оглу (15.III 1941, м. Гардабані, тепер Груз. РСР) — азерб. рад. поет і перекладач. Закінчив 1963 Азерб ун-т (Баку). Член КПРС з 1970. Автор збірок «День народження зірок» (1968), «Світле листя» (1972), «Пісня землі» (1976), «Крізь моє життя ідуть поїзди» (1980), «Добридень, Земле» (1982), «Розмова з мамою» (1985), «Запах сонця» (1988), «Життя, довжиною в одну ніч» (1989). Осн. теми творчості — воєнне лихоліття і долі дітей війни, життя горян сьогодні. Пише і для дітей (збірки «Вітер на гойдалці», 1985; «Піду спитаю у мами», 1987). Переклав деякі твори Б. Олійника («Сини», «На лінії тиші», «Луна»), І. Драча («Етюд ночі», «Порох» та ін.), В. Коломійця («Ах, ця ніч — казка...», «Краплі»), Д. Павличка, В. Коротича, В. Коржа та ін. укр. поетів. Окремі твори І. переклали В. Коломієць, М. Петренко, М. Мірошниченко.

Тв.: Укр. перекл. — Дідові дороги. «Дніпро», 1978, № 6; 1941. В кн.: Сузір’я, в. 12. К., 1978; Де обріїв немає. «Вітчизна», 1978, 9; [Вірші]. В кн.: Мій Азербайджан. К., 1979; Іменини зірок. «Дніпро», 1982, № 1; Рос. перекл. — Светлые листья. М., 1978; Запах солнца. М., 1988.

М. М. Мірошниченко.


ІСМАЇЛОВ Хаджи (20.III 1913, с. Багир, тепер Ашхабад. р-ну Ашхабад. обл. — 6.Х 1948, Ашхабад) — туркм. рад. письменник, перекладач. Закінчив 1930 Ашхабад. педагогічний робітфак. Автор повістей «Суперники» (1944), «Окуз Годек» (1945), в основу яких покладено події Великої Вітчизн. війни. Повість «Дочка вчителя» (1947) — про прагнення молоді до знань. Темі братерства туркм. і укр. народів присвячена повість «Син двох батьків» (1946, укр. перекл. А. Гатненка). Переклав окремі твори О. Пушкіна, І. Тургенєва, А. Чехова, М. Горького, О. Фадєєва, В. Гюго та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Син дзох батьків. В кн.: Сузір’я, в. 22. К., 1985; Рос. перекл. — Повести воєнних лет. Ашхабад, 1950; Упрямец. — Сын двух отцов. — Соперники, — Окуз Годек. Ашхабад, 1965.

А. Улугбердиєв.


ІСПАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Іспанії. Створюється іспанською мовою та ін. нац. мовами (див. Баскська література, Галісійська література, Каталанська література); розвиваючись як самостійні, л-ри взаємодіють між собою. До завоювання країни мавро-араб. племенами (8 ст.) тут існувала клерикальна л-ра лат. мовою (Ісидор Севільський, кін. 6 — поч. 7 ст.). Провідну роль у формуванні ісп. середньовічної л-ри відіграли христ. релігія, антична й араб. культури, а також нар. творчість (епічні поезії нар. співців-хугларів). Перші пам’ятки ісп. мовою належать до 9 — 10 ст. (збірники законів тощо). З 9 ст. домінує героїчний епос, що відтворює події Реконкісти (відвоювання народами Піренейського п-ова у 8 — 15 ст. земель, загарбаних арабами і берберами). Його вершиною є поема «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140, дійшла у списку 1307). Особливе місце в І. л. 12 — 13 ст. займає т. з. вчене мистецтво, в якому поєднуються елементи клерикальної та рицарської, а з 14 ст. й міської л-ри. Поемами реліг. змісту уславився Г. де Берсео. Значну роль у формуванні прози кастіл. діалектом (ліг в основу ісп. літ. мови) відіграли твори короля Альфонса X Мудрого — звід законів «Сім частин» (1263 — 65) та «Перша загальна хроніка» (ч. 1, 1270), що стала однією з найвизначніших пам’яток нац. історіографії. З’являються анонімні авантюрно-дидактичні романи на сюжети пізньогрец. л-ри: «Книга про Аполонія» (12 — 13 ст.), «Книга про Александра» (кін. 13 ст., ісп. варіант «Александрії») та ін.; «Рицар Сіфар» (бл. 1300, опубл. 1512) — єдиний відомий середньовіч. рицарський роман в Іспанії. Л-рі 14 ст. притаманні гуманістичні мотиви (проза Х. Мануеля, поеми Х. Руїса, П. Лопеса де Айяли). Любовні і сатир. поетичні твори об’єднувалися (починаючи з 12 ст.) у збірки кансьйонеро; особливо поширилися вони у 15 ст. — поезія цього часу зазнає впливу італ. традиції школи «петраркістів» (рукописна зб. «Кансьйонеро Баени», бл. 1445, опубл. 1851; зб. «Загальний кансьйонеро», опубл. 1511, та ін.). Зачинателем ісп. поезії був І. Лопес де Мендоса (маркіз де Сантільяна), він же автор першої поетики ісп. мовою («Передмова і послання до коннетабля дона Педро Португальського», 1448). Лірич. поезії створює Х. Манріке (поема «Строфи Хорхе Манріке на смерть його батька», 1476). У прозі зростає увага до психологізму (роман «Вільний раб кохання» Х. Родрігеса дель Падрона, бл. 1435). З кін. 15 ст. формується л-ра Відродження. Помітним явищем раннього періоду (кін. 15 — 1-а пол. 16 ст.) є роман-драма Ф. де Рохаса «Трагікомедія про Калісто й Мелібею» (відомий під назвою «Селестина», вид. 1499), що мав значний вплив на дальшу еволюцію жанрів роману і драми в І. л. Створюється нац. рицарський роман («Амадіс Гальський», ісп. версія Гарсі Родрігеса де Монтальбо, 1508). Традиції народного театру позначилися на п’єсах світського змісту Х. дель Енсіни, Жіля (Хіля) Вісенте (писав ісп. і португ. мовами), Б. Торреса Наарро і, особливо, Л. де Руеди. Період зрілого (2-а пол. 16 ст.) і пізнього (поч. 17 ст.) Відродження припадає на часи контрреформації, посилення гніту з боку церкви, політ. та екон. кризи ісп. абсолютизму. Провідне місце в л-рі зрілого Відродження належить епіч. і лірич. поезії.

У творчості Ф. де Еррери, поета т. з. севільської школи (її представники розробляли жанри громадян. лірики), помітні тенденції маньєризму. Л. де Леон, що належить до т. з. саламанкської школи (її представники віддавали перевагу філос. та інтимній ліриці), вбачає найвищий вияв гармонії в єднанні людини з природою. Розвивається епічна поема ренесансного характеру («Араукана» А. де Ерсільї, ч. 1 — 3, 1569 — 89). З’являються пасторальний («Діана» Х. де Монтемайора, кн. 1 — 7, 1558 — 59) і т. з. мавританський романи («Про Сегрі і Абенсеррахів» Х. Переса де Іти, 1595), де вигаданий ідеальний світ протиставлено дисгармонії соціальної реальності. В серед. 16 ст. виникає крутійський роман, який бере початок від анонімної антиклерик. повісті «Життя Ласарільйо із Тормеса» (опубл. 1554). Взірцями творів цього жанру є романи «Життєпис крутія Гусмана де Альфараче» М. Алемана-і-де-Енеро (1599 — 1604), «Історія життя пройдисвіта, Пабло на ймення, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв» Ф. Кеведо-і-Вільєгаса (1626), «Кульгавий біс» Л. Велеса де Гевари (1641). Для драми й роману пізнього Відродження характерними стають риси демократизму й народності. 60 — 80-і pp. 16 ст. в історії ісп. театру — доба бурхливих пошуків і розвитку нар. нац. драми. Вперше осн. засади нац. драматургії виклав Х. де ла Куева у трактаті «Поетичний порадник» (опубл. 1768 — 78). Реформатором нац. театру, найвизначнішим представником ісп. ренесансної драматургії став Л. Ф. де Вега Карпйо (нар.-героїчна драма «Фуенте Овехуна», комедії «Собака на сіні», «Дівчина з глечиком»). Його традиції розвинули Тірсо де Моліна, Х. Руїс де Аларкон-і-Мендоса та ін. Вершина ісп. Відродження — творчість М. де Сервантеса. Своїм твором «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (ч. 1, 1605; ч. 2, 1615) він започаткував новий тип роману, що дав поштовх розвиткові реалістич. романістики в європ. л-рі. Сервантес створив жанр самобут. ренесансної ісп. новели (зб. «Повчальні новели», 1613).

В І. л. 17 ст. домінує стиль барокко. В історії Іспанії цей період позначений як наступом контрреформації і феод. реакції, так і становленням бурж. сусп. відносин. Сатиричне зображення дійсності стає провідною темою в л-рі цього часу. Соціальний критицизм поєднується з філос. роздумами про природу людини в алегор. романі «Критикон» Б. Грасіана-і-Моралеса (1651 — 57). Осмислити траг. колізії часу, сенс людського буття прагне П. Кальдерон де ла Барка (п’єси «Життя — це сон», бл. 1631; «Саламейський алькальд», бл. 1645). Його традиції продовжували Ф. де Рохас Соррілья, А. Морето-і-Каванья та ін. Значним досягненням ісп. барокко є лірика Л. де Гонгори-і-Арготе (див. Гонгоризм) і сатир. проза Ф. Кеведо-і-Вільєгаса. У л-рі 18 ст. помітний вплив франц. класицизму. Теоретиками класицизму в Іспанії виступили І. де Лусан (кн. «Загальна поетика», 1737) і Т. де Іріарте (зб. «Літературні байки», 1782). До жанру дидактич. байки звертаються Ф. М. Саманьєго, Х. П. Форнер. Класицистичні трагедії пишуть Н. Фернандес де Моратін, Н. Альварес де Сьєнфуегос, Г. де ла Уерта. Наснажена ідеями Просвітительства (18 ст.), І. л. підноситься до критики застарілих сусп. інституцій та деспотизму церкви. У творах філософа-просвітителя Б. Х. Фейхоо-і-Монтенегро («Вчені листи», т. 1 — 5, 1740 — 60), письменника Х. Ф. де Ісли (роман «Історія славетного проповідника брата Херундіо де Кампасас», 1758 — 68) з’являються елементи антиклерик. сатири. Поширюються жанри нарису, соціально-побутової комедії, т. з. міщанської драми. Побутові комедії створює Л. Фернандес де Моратін. Вершина ісп. Просвітительства — творчість громад. діяча, письменника і драматурга Г. М. де Ховельяноса (драма «Шляхетний злочинець», 1774).

У 20-х pp. 19 ст. зароджується романтизм. Поети-романтики широко використовують сюжети нар. легенд. Романтичні драми створюють А. де Сааведра (герцог Рівас), Х. Соррілья-і-Мораль та ін. Роль маніфесту романтич. школи відіграв пролог до зб. «Історичні романси» А. Сааведри (1841). У віршах Х. де Еспронседи, найвідомішого поета цього часу, звучать революц. мотиви. До пізніх романтиків належить поет і прозаїк Г. А. Беккер. З серед. 19 ст. розвивається крит. реалізм. Його провісниками були представники костумбризму — Р. де Месонеро Романос і С. Естебанес Кальдерон. З костумбризмом пов’язані перші нариси М. Х. де Ларри, творчість якого є синтезом провідних худож. тенденцій Просвітительства, романтизму, реалізму. В руслі костумбризму працюють письменники-регіоналісти Ф. Кабальєро (справж. — Сесілія Бель де Фабер) і А. де Труева. Правдиві описи нар. життя поєднуються в їхніх творах з ідеалізацією патріарх. побуту. Одним з перших представників л-ри крит. реалізму в Іспанії був Х. М. де Переда, у творах якого змальовано нужденне життя простолюду (роман «Сотілеса», 1884). Традиції крит. реалізму продовжує прозаїк П. А. де Аларкон (повість «Трикутний капелюх», 1874). Глибоким патріотизмом пройняті його оповідання про боротьбу ісп, народу проти Наполеона (зб. «Маленькі національні історійки», 1881). Еволюція жанру реалістич. психол. роману в І. л. починається з творів Х. Валери («Пепіта Хіменес», 1874). Романи і повісті Е. Пардо Басан, Л. Аласа-і-Уренья, А. Паласіо Вальдеса зазнали впливу натуралізму. Найбільшим досягненням ісп. реалізму є творчість Б. Переса Гальдоса, творця роману-епопеї в І. л. (цикл романів «Національні епізоди», 1873 — 1912). Загальнонац. проблеми порушує в своїх творах В. Бласко Ібаньєс. На грунті глибокої сусп. кризи в країні розвивається діяльність ідейно-культурної течії «Покоління 1898 року» (Р. М. дель Вальє Інклан, П. Бароха, Асорін та ін., на чолі з філософом і письменником М. де Унамуно), представники якої гостро критикували соціально-політ. вади суспільства. Найвидатнішими поетами кін. 19 — поч 20 ст. були А. Мачадо-і-Руїс і Х. Р. Хіменес, які зверталися до традицій нар. поезії.

Новітній період розвитку І. л. 20 ст. позначений дальшим розвитком реалістич. л-ри. Водночас активізуються і пошуки нових форм худож. образності. Л-ру авангардизму у прозі представляють Р. Гомес де ла Серна, в поезії — Г. де Торре, Х. Дієго. У 20-х pp. 20 ст. починається творчий шлях Ф. Гарсіа Лорки, чия глибоко народна, пройнята гуманістич. пафосом поезія здобула світову славу (збірки «Канте хондо», 1921 — 22, опубл. 1931; «Циганський романсеро», 1924 — 27, опубл. 1928; п’єса «Криваве весілля», 1933, та ін.). В л-рі респ. Іспанії 1931 — 36 утверджується жанр соціального роману (С. М. Арконада, Р. Х. Сендер та ін.), формується прогрес. публіцистика (Л. де Сірваль, М. Д. Бенавідес та ін.). Провідну роль у поезії відіграє творчість Р. Альберті і М. Ернандеса. «Театром соціальної дії» став пересувний студ. театр «Ла Баррака», створений Ф. Гарсіа Лоркою, яскраві картини життя і побуту народу постають у п’єсах А. Касони (справж. — А. Родрігес Альварес). 1936 — 39 — роки нац.- революц. війни ісп. народу проти фашизму. Прогрес. письменники згуртувалися в «Альянсі антифашистської інтелігенції» (травень 1936). Розвиваються жанри нар. романсу (збірники «Романсеро громадянської війни», 1936, та «Загальний романсеро громадянської війни», 1937), нарису, репортажу. Після встановлення фашист. режиму 1939 І. л. переживала кризу, багато письменників емігрувало (С. М. Арконада, Р. Альберті, А. Касона, Х. Іскарай, М. Ауб та ін.). На поч. 40-х pp. з’являється л-ра тремендизму (від ісп. tremendo — жахливий), її представники продовжували філос. традиції М. де Унамуно й Х. Ортеги-і-Гассета, сприймаючи екзистенціалістські концепції як засіб і форму протидії франкістській ідеології; романи «Родина Паскуаля Дуарте» К. Х. Сели (1942) і «Ніщо» К. Лафорет (1944) та ін. З поч. 50-х рр. опозиція франкізмові посилилася, прогрес. письменники звертаються до соціального роману. Творцями т. з. іспанського молодого роману («об’єктивної прози») стали Х. Гойтісоло, А. М. Матуте, Р. Санчес Ферлосіо, Л. Гойтісоло Гай, Д. Медіо та ін. Письменники А. Лопес Салінас, Х. Лопес Пачеко, А. Гроссо створюють робітничий роман. Тема ісп. інтелігенції, її суспільного призначення домінує в романах Л. Мартіна Сантоса («Час мовчання», 1962), Х. Гойтісоло («Особливі прикмети», 1966), який згодом пориває з традиціями «об’єктивної прози». Цим творам властиві поглиблений психологізм, інтелектуальна метафоричність. Абсолютизація «національної самокритики» — тотального заперечення ісп. дійсності, невіра у здатність народу до активної соціальної дії характеризує т. з. лівоопозиційний роман 60 — 70-х pp. (твори Х. Бенета). Суперечлива ідейно-художня позиція письменників, які звернулися до сел. тематики, — Р. Пінільї («Сліпа мурашва», 1961) і М. Делібеса («Щури», 1962). Гострий критицизм поєднується в їхніх творах з культом примітиву, ідеалізацією незмінності народного світосприйняття. Після падіння фашист. диктатури (1975) у країні зростає громад.-політ. активність, пожвавлюється літ. процес. Розвиваються нові жанри, зокрема політ. роман («Кому віддасть голос сеньйор Кайо?» М. Делібеса, 1978) і політ. детектив («Правда про справу Савольти» Е. Мендоси, 1975). Поширюється політ. і худож. публіцистика (книжки «Антифранкістські портрети» К. Рохаса, 1977; «Кроти» Х. Торбадо і М. Логінече, 1977). Посилюється інтерес до нац. історії (реалістичні романи А. М. де Лери, А. Ферреса та ін. письменників про революц. події в країні у 30-х pp. 20 ст.). Роль людини в історії — провідна тема романів К. Рохаса («Долина полеглих», 1978). Набуває популярності т. з. істор. фантастика, в основі якої моделювання нац. історії (роман «Сьогодні...» Х. Торбадо, 1976). До морально-психол. проблем звертається М. Делібес у романах «Любовні листи шістдесятирічного сластолюбця» (1983) і «Скарб» (1985). Осмислити сучасність у її нерозривній єдності з нац. історією прагнуть В. Сото («Три песети минулого», 1983), М. Васкес Монтальбан («Піаніст», 1985) та ін. Тема нац.-революц. війни — провідна у романах К. Х. Сели («Мазурка для двох мерців», 1983) і Х. Бенета («Заіржавлені списи», 1983).

Перше знайомство ісп. читача з творами укр. л-ри відбулось у 2-й пол. 19 ст. 1877 у мадрид. журн. «La Ilustración Española y Americana» («Іспано-американське просвітительство», № 4) була опубл. стаття рос. і укр. філософа В. Лесевича «Тарас Шевченко — великий поет України», що стала першою згадкою про укр. поета в Іспанії. В ній наводились уривки з Шевченкових творів «Тарасова ніч», «Кавказ», «До Основ’яненка», «Заповіт» в ісп. перекладі. Під час нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39 до складу інтернац. бригади ім. Я. Домбровського входила українська рота ім. Тараса Шевченка. Ісп. респ. преса, висвітлюючи її бойовий шлях, публікувала уривки з творів Т. Шевченка, підкреслювала його глибокий патріотизм (статті Ю. Великановича «Тарас Шевченко», «Українці в інтернаціональних бригадах», «Тарас Шевченко на Арагонському фронті» та ін.). 1964 у Москві вийшла перша Шевченкова збірка ісп. мовою — «Вибрані твори». В її підготовці взяли участь ісп. письменники-антифашисти, які з 1939 жили в СРСР, — С. М. Арконада, С. Гонсалес Гутьєррес, А. Ерраїс-Комас, Р. ЕстрелаЛьопіс, М. Кановас-Саморано, Х. Матеу, Х. Сантакреу-Мансанта та ін. Учасниками Міжнар. форуму діячів культури, присвяченого 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка, були Р. Альберті, його дружина поетеса М. Т. Леон. На урочистому мітингу в Каневі Р. Альберті виголосив «Слово на Тарасовій горі»; він же упорядкував збірку своїх творів для укр. видання («Поезії», 1969). 1967 А. М. Матуте, побувавши в Києві, відвідала могилу Т. Шевченка в Каневі; їй належить біогр. нарис «„Заповіт“ Тараса Шевченка». 1968 у барселон. журн. «Destino» («Доля», № 1597 — 1599) А. М. Матуте опубл. статті «Сон», «Мовчать на всіх язиках», «Як собака на цепу», що є коментарями до уривків з творів укр. поета; епіграфом до свого роману «Пастка» (1969) вона взяла рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим...». В ісп. перекладі вийшли «Вибрані твори» І. Франка (М., 1972), ряд п’єс О. Корнійчука, окремі оповідання О. Копиленка, В. Козаченка, С. Жураховича, В. Кучера та ін. «Слово о полку Ігоревім» переклав С. М. Арконада (спільно з Ф. Кельїним). Вірші Л. Костенко, B. Симоненка, В. Стуса переклав ісп. поет Ю. Лєх, українець за походженням.

Ще у 17 ст. вченим Києво-Могилянської колегії були відомі ісп. книги з теології та риторики. Розвиток укр. іспаністики починається з видання «Історії іспанської літератури за Тікнором» П. Куліша (1861). Значну роль у популяризації І. л. на Україні відіграв І. Франко, який створив поему «Пригоди Дон Кіхота» (на основі низки епізодів 1-ї частини роману М. де Сервантеса, опубл. 1891), у передмові до цієї поеми він назвав роман Сервантеса «одним із найславніших творів людського духу». У поемі «Похорон» (1899) І. Франко творчо використав сюжет давнього кастіл, переказу. Спеціально для Руського нар. театру він здійснив дещо українізовану переробку п’єси «Саламейський алькальд» П. Кальдерона де ла Барки під назвою «Війт заламейський» (Львів, 1895); йому належать також перші укр. переклади ісп. романсів (див. Франко І. Зібр. тв., т. 10. К., 1977, с. 360 — 374). Мотивами ісп. легенди про Дона Хуана скористалася Леся Українка для своєї драми «Камінний господар» (1912). Ісп. мотиви звучать у творах C. Черкасенка, Н. Королевої.

Серед перших перекладів ісп. авторів, що з’явилися на Україні, були твори В. Бласко Ібаньєса. Низку його оповідань переклав П. Дмитренко (зб. «Новели». К., 1911); в перекл. В. Самійленка вийшли роман «Хатина» («Літературно-науковий вістник», 1910, № 8 — 11, окр. вид. 1925), памфлет «Альфонс XIII без маски» (в укр. перекл. «Здемаскований Альфонс XIII», 1925) та ряд оповідань. В різні часи романи В. Бласко Ібаньєса перекладали М. Іванов, В. Шовкун, П. Соколовський. Роман «Дон Кіхот» М. де Сервантеса надр. вперше укр. мовою 1927 (скороч. перекл. М. Іванова, повний переклад твору здійснив М. Лукаш). 1934 було видано зб. оповідань «Іспанія в огні», куди ввійшли твори Р. Х. Сендера, С. М. Арконади, Х. Ардеріуса та ін. Опубл. романи Р. Х. Сендера «Буря на півдні» (переклали В. Загорський і Ф. Гавриш) і «Магніт» (перекл. М. Іванова). Свою солідарність з літераторами респ. Іспанії висловила в серпні 1936 СП України. З палкою підтримкою ісп. народу виступили П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра та ін. У складі рад. делегації на 2-му Міжнар. конгресі письменників на захист миру й культури (1937) брав участь І. Микитенко. Статті Л. Венгерова і С. Родзевича в пресі знайомили укр. читача з антифашист. л рою Іспанії. Революц. поезію Іспанії перекладали М. Рильський, А. Малишко, В. Бичко, Л. Дмитерко та ін. Серед перекладачів творів Ф. Гарсіа Лорки — М. Іванов, Л. Первомайський, М. Лукаш, Д. Павличко, І. Драч, Л. Олевський, М. Москаленко, Ю. Покальчук, В. Харитонов, О. Пахльовська та ін. Активно популяризує І. л. журн. «Всесвіт». На його сторінках опубл. сонети Л. де Гонгори-і-Арготе, П. Кальдерона де ла Барки, розділ з «Дон Кіхота» М. де Сервантеса, «Поезії в прозі» Х. Р. Хіменеса, вірші А. Мачадо-і-Руїса, М. Ернандеса в перекладі Л. Первомайського, М. Москаленка, О. Мокровольського, М. Лукаша, Д. Павличка, М. Литвинця, С. Борщевського, М. Жердинівської та ін. Вийшли романи «Контракт» А. Гроссо (перекл. А. Перепадя), «Сервантес» А. Х. Арбо (перекл. І. Салик), «Вулик» К. Х. Сели (переклали П. Соколовський і Л. Березняк), «Пастка» А. М. Матуте (перекл. Б. Дзюба). В серії «Вершини світового письменства» видруковані романи В. Бласко Ібаньєса («Маха гола», «Кров і пісок»), Б. Переса Гальдоса («Донья Перфекта», «Сарагоса»), повість П. А. де Аларкона «Трикутний капелюх», книга поезій Р. Альберті — в перекладах В. Шовкуна, Ж. Конєвої, В. Харитонова; кн. статей «Думки про мистецтво» Ф. Гарсіа Лорки. Декілька добірок ісп. класич. епіграми опубл. С. Борщевський. Цікаві нотатки про спорідненість ісп. та укр. звичаїв належать М. Лукашу. Вийшли друком збірки «Співець» (К., 1972), «Світанок» (К., 1978), «Світовий сонет» (К., 1983), «Поклик» (К., 1984), де вміщено й вірші ісп. поетів, а також збірки «Світло у вікні. Сучасна іспанська новела» (К., 1986), «Іспанські прислів’я та приказки» (К., 1980), «Казки народів Іспанії» (К., 1989). Окремі твори І. л. переклали також М. Орест, В. Бурггардт, Б. Бойчук, Р. Климкевич, В. Лесич, І. Качуровський, М. Палій та інші. П’єси ісп. драматургів, зокрема Лопе де Веги, П. Кальдерона де ла Барки, Тірсо де Моліни, Ф. Гарсіа Лорки, А. Касони та ін. йдуть на сценах театрів України. Зі статтями про І. л. в різний час виступали О. Білецький, Г. Кочур, І. Драч, Ю. Покальчук, В. Харитонов, Я. Вовк, М. Жердинівська, Р. Естрела-Льопіс, О. Алексеєнко та ін.

Літ.: Шевченко Ф. П. Рота ім. Тараса Шевченка в боях проти фашизму в Іспанії (1937 — 1938 pp.). «Український історичний журнал», 1961, № 1; Кочур Г. Роман Сервантеса на Україні. «Всесвіт», 1967, № 1; Харитонов В. С. Іван Франко та іспанське Відродження. «Радянське літературознавство», 1970, № 12; Тер. терян И. А. Современный испанский роман (1939 — 1969). М., 1972; Тертерян И. А. Испытание историей. Очерки испанской литературы XX века. М., 1973; Шаповалова М., Рубанова Г., Моторний В. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1973; Штейн А. Л. История испанской литературы. М., 1976; Плавскин З. И. Испанская литература XIX — XX веков. М., 1982; Вовк Я. Г. Революційна Іспанія в українській поезії. «Радянське літературознавство», 1982, № 6; Штейн А. Л. Литература испанского барокко. М., 1983; Алексеєнко О. Б. Натхнені оптимізмом героїв Лопе де Веги. «Всесвіт», 1985, № 8; Плавскин З. И. Литература Испании IX — XV веков. М., 1986; Вовк Я. З історії іспано-українських літературних взаємозв’язків пожовтневої доби. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988; Заремба Т. Ф. Сповідальномемуарні форми оповіді в прозі (Іспанський роман 1960 — 70-х років). «Радянське літературознавство», 1989, № 4; Нудьга Г. На землі Сервантеса. В кн.: Нудьга Г. Українська пісня у світі. К., 1989; Тертерян И. А. Современный испанский роман. М., 1989.

О. Б. Алексеєнко.


ІСПАНСЬКА МОВА — належить до романської групи індоєвроп. сім’ї мов. Розмовляють нею в Іспанії, більшості країн Лат. Америки — Мексіці, Кубі, Гватемалі, Гондурасі, Нікарагуа, Панамі, Аргентині, Болівії, Венесуелі, Колумбії, Парагваї, Перу, Уругваї тощо, в ряді ін. країн світу. І. м. — одна з офіц. і робочих мов ООН. На тер. Іспанії в І. м. виділяють кастільський, леоно-астурійський, андалузький та ін. діалекти. В основу літ. І. м. ліг кастільський діалект, бо Кастілія відіграла гол. роль у формуванні Ісп. д-ви. Діалекти І. м. є продовженням місц. різновидів лат. мови (точніше — нар. латині), на основі якої сформувалися романські мови. Лат. мова була занесена на Іберійський п-ів римлянами в кін. 3 — 2 ст. до н. е. під час 2-ї Пунічної війни. Завоювання цієї території в 5 ст. герм. племенами створило передумови для формування І. м. На поч. 8 ст. більшу частину півострова захопили араби. Боротьба в 8 — 15 ст. проти чужоземних завойовників — т. з. Реконкіста, справила великий вплив на розвиток І. м. Перша пам’ятка ісп. нар. епосу кастільським діалектом — «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140, збереглась у рукопису 1307). З 14 ст. кастільський діалект став літ. нормою. Значну роль у формуванні літ. І. м. відіграла творчість М. де Сервантеса, Л. Ф. де Веги Карпйо, Кальдерона де ла Барки та ін. Для її унормування багато зробила Ісп. королівська академія (засн. 1713). Колоніальна експансія Іспанії зумовила поширення І. м. за межами країни. У 15 — 16 ст. у зв’язку з завоюванням Іспанією величезних територій у Центр. і Пд. Америці І. м. поширилася на амер. континенті. В Марокко, на Філіппінських островах та ін. поступово склалися місцеві різновиди І. м., які відрізняються один від одного переважно в фонетиці й лексиці. Взаємодіючи з місцевими мовами, І. м. збагатилася словами, частина з яких стала інтернаціоналізмами, ввійшовши до термінології більшості мов світу (армада, корида, сигара, какао, шоколад, гамак, ураган та ін.). Алфавіт І. м. — на основі латинського.

Літ.: Шишмарев В. Ф. Очерки по истории языков Испании. М. — Л., 1941; Степанов Г. В. Испанский язык в странах Латинской Америки. М., 1963; Васильєва-Шведе О. К., Степанов Г. В. Теоретическая грамматика испанского языка, ч. 1 — 2. М., 1972 — 81; Степанов Г. В. К проблеме языкового варьирования. Испанский язык Испании и Америки. М., 1979; Бланшей И. Е. Испанский язык. К., 1988.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


ІСТОМІН Іван Григорович (7.II 1917, с. Мужі, тепер Шуришкарського р-ну Ямало-Ненецького авт. округу — 27.VII 1988, Тюмень) — ненец. і комі рад. письменник, критик, публіцист, збирач і дослідник фольклору народів Півночі. Член КПРС з 1945. Закінчив 1938 пед. уч-ще (Салехард). Писав ненец. і комі мовами. Один із зачинателів ненец. л-ри. В поезії і. переважає громадян. і пейзажна лірика. В ряді оповідань та повісті «Остання кочівля» (1961) відтворив процес утвердження нових, соціалістичних відносин. Роман «Живун» (1970, комі мовою) — про драм. історію трудової комуни комі-рибалок.

Автор п’єс («Квіти в снігах», 1964), статей, есе; займався живописом. У своїй творчості широко використовував фольклорні поетичні засоби.

Тв.: Рос. перекл. — Любимый Север. Тюмень, 1957; Радость. М., 1961; Счастливая судьба. Свердловск, 1967; Последняя кочевка. — Живун. М., 1978; Встань-трава. Свердловск, 1982.

Літ.: Косенко П. Поэт Дальнего Севера. «Знамя», 1957, № 9; Романенко Д. У могучих истоков. М., 1963; Воскобойников М. Иван Истомин — певец Ямала и его новая книга. «Байкал», 1963, № 5.

І. М. Дзюба.


ІСТОМІН (справж. прізв. — Заулонський) Каріон (кін. 40-х pp. 17 ст., Курськ — 1717, Москва) — рос. поет, чернець. Один з перших моск. просвітителів, учень Симеона Полоцького. Закінчив патріаршу школу в Москві. Навчався 1681 — 90 (з перервою) у Києво-Могилянській колегії. Був писцем, «справщиком» книг (1679 — 98), начальником друкарні (1698 — 1701). Писав панегірики, акафісти, молитви, геральдичні вірші, епітафії, дружні послання, героїчні поеми тощо. Один з перших у рос. поезії звернувся до силабічного віршування. Часто використовував віршовані твори для навч. і дидактич. цілей («Книга напоумлення», «Мала граматика», трактат «Домострой», що містив правила поведінки школярів). У поезії І. поєдналися риторичні традиції укр. шкільного віршування і новогрец. ученої поезії. Уклав перший рос. ілюстрований «Буквар в лицях» (1694). Йому належить також «Великий буквар» (1696) і книга «Поліс» — своєрідна віршована енциклопедія, в якій дано характеристику наук. пір року, країн світу, церк. таїнств. Автор і перекладач з лат. мови багатьох драматичних, істор., пед. праць. У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. твори І. поширювалися на Україні. Підтримував дружні стосунки з Димитрієм Тупталом (відомі послання І. до нього). Приїжджав 1696 на Україну, був у Києві.

Вид.: Букварь. Л., 1981.

Літ.: Браиловский С. Н. Один из пестрых XVII-го столетия. СПБ. 1902; Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава, 1912; Еремин И. П. Карион Истомин. В кн.: История русской литературы, т. 2, ч. 2. М. — Л., 1948; Панченко А. М. Русская стихотворная культура XVII века. Л., 1973.

Л. М. Копаниця.


ІСТОРИЗМ у літературі — один з основоположних принципів реалістичного творчого методу (див. Реалізм) худож. освоєння дійсності, осмислення сусп. подій на основі ретроспективного логічно-смислового взаємозв’язку і соціальної пам’яті суспільства. І. притаманний творам усіх літ. родів, але найвиразніше виявляється в епічних жанрах. Розвиткові принципу І. в укр. л-рі характерні динаміка епічного начала в ній — від істор. дум і балад до істор. роману, взаємодія з міфотворчістю (напр., в «Истории русов»). Проблема І. в укр. л-рі набула особливого значення у зв’язку з появою істор. поем Т. Шевченка, поеми «Україна» та роману «Чорна рада» П. Куліша, істор. повістей і романів М. Костомарова й М. Старицького. Новий етап І. в укр. л-рі пов’язаний з укр. рад. істор. романом (С. Скляренко, П. Загребельний, Р. Іваничук, Ю. Мушкетик, І. Білик, Р. Федорів, Валерій Шевчук), якому властиві широке використання прийому зіткнення різних істор. епох («Диво» П. Загребельного), притчеві структури і мовно-художня стилізація («Меч Арея» І. Білика, «На полі смиренному» Валерія Шевчука, «Мальви» і «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука). Типи І. в л-рі значною мірою зумовлюються ідеол. домінантою доби, почасти — орієнтацією на політ. кон’юнктуру, іноді — міфотворчими пошуками. Завдяки І. літ. твір має пізнавальну цінність, стає худож. документом певної істор. епохи.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Теория литературы, кн. 1. М., 1962; Гачев Г. Д. Жизнь художественного сознания. М., 1972; Воробьева Н. Н. Принцип историзма в изображении характера. М., 1978; Николаев П. А. Историзм в художествевном творчестве и в литературоведении. М., 1983; Белый О. В. Литературно-художественная ценность. К., 1986.

О. В. Білий.


ІСТОРИЗМИ — застарілі слова, матеріальні архаїзми, які вийшли з активного вжитку а зв’язку із зникненням позначуваних ними понять, явищ, предметів, речей тощо, характерних для минулих епох у житті народу (комонь, смерд, цар, кріпак, возний, сотник, стельмах, соха, бекеша, таляр, чисниця тощо). І. використовуються з пізнавальною метою насамперед у наук. та наук.-популярних працях, де йдеться про істор. факти, явища, події, у творах про життя та діяльність істор. осіб. Іноді автори вживають І. як художньо-стилістичний засіб, щоб надати урочистості, пафосу у змалюванні сучасних подій («Затремтів радістю лівий берег, завмер у сподіванні правий: зачерпнув уже радянський воїн шоломом Дніпра», О. Ільченко). В укр. худож. л-рі І. широко використано у творах на істор. тематику Т. Шевченка, І. Франка, І. Карпенка-Карого, К. Гриневичевої, І. Кочерги, Г. Хоткевича, З. Тулуб, П. Панча, С. Скляренка, П. Загребельного, Р. Іваничука, Вал. Шевчука та ін.

А. П. Могила.


ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНІ ТОВАРИСТВА на Україні — наук. орг-ції, які діяли у дожовтн. період при Харків. (1877 — 1919), Новорос. в Одесі (1889 — 1917) ун-тах та Ніжин. істор.-філол. ін-ті (1894 — 1917). Видавали наук. збірники: «Сборник Харьковского Историко-филологического общества» (т. 1 — 21, 1886 — 1914), «Вестник Историко-филологического общества» (при Харків. ун-ті, в. 1 — 5, 1911 — 14), «Летопись Историко-филологического общества при Новороссийском университете» (т. 1 — 25, 1890 — 1916), «Сборник Историко-филологического общества при институте князя Безбородко в Нежине» (т. 1 — 15, 1896 — 1915). Тут друкувалися праці, які спочатку виголошувалися як доповіді на засіданнях т-в, у т. ч. з укр. літературознавства і фольклористики. Ряд публікацій присвячено життю і діяльності класиків укр. л-ри: Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка. З ініціативи Харків. т-ва 1880 засн. Харків. історичний архів. Т-ва влаштовували урочистості з нагоди ювілеїв О. Пушкіна, І. Крилова, О. Грибоєдова, М. Гоголя, В. Бєлінського та ін. Активну участь у роботі т-в брали Д. Багалій, О. Білецький, М. Дринов, О. Єфименко, О. Істрін, О. Кочубинський, І. Манжура, В. Мочульський, Д. Овсянико-Куликовський, О. Потебня, І. Срезневський, М. Сумцов, М. Халанський та ін.

Літ.: Пятнадцатилетие Историко-филологического общества при императорском Новороссийском универси. тете. «Исторический вестник», 1905, № 11; Состояние и деятельность Историко-филологического общества при институте кн. Безбородко в Нежине. Нежин, 1910 — 13; Плевако М. Историко-филологическое общество при Харьковском университете. «Украинская жизнь», 1915, № 11 — 12.

В. Г. Сарбей.


ІСТОРИЧНА ШКОЛА — напрям рос. і укр. фольклористики кін. 19 — поч. 20 ст. Виникла на противагу ідеалістич. теорії походження фольклору. Прагнула пояснити фольклорні явища насамперед характером істор. життя народу, з’ясувати, де й коли склався фольклорний твір і які події лягли в його основу, виявити, якою мірою сюжети, мотиви та персонажі творів відповідають реальним фактам життя. Однак позитивістські уявлення представників І. ш. відбились на їх спрощеному розумінні органічних зв’язків поезії з життям, вони перебільшували роль істор. осіб, творчої індивідуальності і недооцінювали значення багатих нар. традицій у фольклор. процесі. В цілому І. ш. зробила чимало для з’ясування конкретної життєвої основи фольклору і в кін. 19 — на поч. 20 ст. була одним з впливових напрямів вітчизняної фольклористики. У Росії ідеї І. ш. захопили передусім дослідників билин та історичних пісень В. Міллера, С. Шамбінаго, М. Ончукова, Б. та Ю. Соколових, пізніше — М. Андрєєва, А. Астахову та ін. Глибокий слід залишила І. ш. і в укр. фольклористиці. Наук. інтерес до питань істор. значення укр. фольклору виявили М. Максимович, І. Срезневський, М. Костомаров та ін., принципи І. ш. розвивали М. Драгоманов, І. Франко, Я. Новицький, Д. Яворницький та ін. Незважаючи на хибність деяких методол. засад, представники І. ш. зробили значний внесок у розвиток фольклористики, зібрали, дослідили й систематизували величезний фактичний матеріал.

Літ.: Аникин В. П. А. П. Скафтымов — критик «исторической школы» и его теория эпоса з книге «Поэтика и генезис былин». В кн.: Очерки истории русской этнографии, фольклористики и антропологии, в. 6. М., 1974.

І. П. Березовський.


ІСТОРИЧНЕ ТОВАРИСТВО НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ — перше наук. т-во на Україні. Засноване з ініціативи ректора Київ. ун-ту М. Максимовича 1872 при 1-й київ. гімназії, з 1874 діяло при Київ. ун-ті. Назване на честь давньорус. літописця Нестора. Об’єднувало викладачів ун-ту, духовної академії, гімназій Києва. Дійсними і почесними членами його були відомі вчені Петерб., Моск., Харків., Новорос., Казан., Варшавського ун-тів, серед них — О. Соболевський, І. Срезневський, М. Костомаров, Д. Багалій, хорв. учений-славіст В. Ягич. У різний час т-во очолювали В. Іконников, В. Антонович, О. Лазаревський, М. Дашкевич та ін. Члени т-ва надавали великого значення дослідженню історії та культури України, славістики, вивченню давньорус. і рос. л-ри й історії, археології, мист-ва. В працях О. Лазаревського, І. Каманіна, О. Левицького, І. Лучицького зібрано й проаналізовано великий фактичний матеріал з історії козацтва, соціально-екон. розвитку, зокрема форм землеволодіння, правових відносин, побуту на Україні в 17 — 18 ст. Досліджувалися археол. пам’ятки, літ. процес на укр. землях в 17 — 18 ст. Видано зб. праць «Изборник Киевский», в якому вміщено розвідки з питань давньорус. л-ри, слов’ян. мовознавства, міжслов’ян. літ. і фольклорних зв’язків. З 1896 т-во проводило читання публічних лекцій. За його активної участі організовано 3-й (1874) та 11-й (1899) Археол. з’їзди в Києві. В б-ку т-ва було передано частину книг і рукописів О. Лазаревського. Видавало «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца». В 20-і pp. продовжувало свою діяльність при ВУАН. Матеріали і рукописи т-ва зберігаються в ЦДІА УРСР (Київ) і ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР.

Літ.: Степанский А. Д. К истории научяо-исторических обществ в дореволюционной России. В кн.: Археографический ежегодник. М., 1975; Сарбей В. Г. Розвиток науки з Києві у другій половині XIX ст. «Український історичний журнал», 1982, № 3.

О. М. Дзюба.


ІСТОРИЧНІ ПІСНІ — жанр фольклору; епічні й ліро-епічні пісні, в яких відбито картини історичної дійсності, зафіксовані в істор. джерелах, важливі події, діяльність істор. осіб, а також ставлення до них народу. Поняття «історичні пісні» не чітко окреслене. Іноді І. п. розглядають і ширше, відносячи до них твори, що розкривають життя народу, зображують імовірні події й явища, характерні для певної доби його історії. До І. п. включають і деякі соціально-побутові пісні, в яких так чи інакше виявляються ознаки певної істор. доби. Термін «історичні пісні» у вітчизн. фольклористиці почали вживати в 30-х pp. 19 ст. М. Гоголь та І. Срезневський. Найдавніша згадка про І. п. у сх. слов’ян належить до 13 ст. На Україні І. п. — один з осн. пісенних жанрів істор. епосу. Своєю поетикою, стилем І. п. сягають традицій епічної пісенності давнішого часу, а деякі виявляють зв’язки з колядками та ін. величальними піснями (див. Величання) попередніх епох. І. п. в осн. виникли й активно побутували в 15 — 1-й пол. 17 ст., в часи боротьби укр. народу проти феод.-кріпосницького гніту й іноз. поневолення. У багатьох творах цього періоду [«За річкою вогні горять», «Да йшли турки з татарами», «Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «В Цариграді на риночку (Пісня про Байду)», «Ой вийду я на могилу (Пісня про Михая)» та ін.] йдеться про тур.-татар. напади на Україну та боротьбу проти них. В І. п. цього періоду широко відбито також сел.-козацькі повстання під керівництвом Я. Остряниці, І. Сулими, Павлюка та ін., а особливо визв. війну укр. народу 1648 — 54 під проводом Б. Хмельницького. У піснях того часу («Чи не той то хміль», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди», «Розлилися круті бережечки», «Ой з-за гори високої» та ін.) оспівуються герої цієї боротьби: Б. Хмельницький і його сподвижники М. Кривоніс, Д. Нечай, І. Богун та ін., стверджується ідея єднання з рос. народом, славиться Переяславська рада, на якій було проголошено возз’єднання України з Росією. Героїч. пафосу сповнені укр. 1. п. про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників і поміщицько-старшинського гніту в 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. [«Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Ой як крикнув козак Сірко», «Годі, коню, в стайні спати (Пісня про Семена Палія)», «Ой не знав козак», «В славнім місті під Хотином» та ін.]. Яскраво відображено в укр. І. п. посилення феод.-кріпосницького й нац. гніту у 18 ст. і боротьбу нар. мас проти нього — пісні про нар. месниківопришків, про О. Довбуша (див. Опришківський фольклор), про Коліївщину, її героїв — М. Залізняка, І. Гонту, М. Швачку, І. Бондаренка та ін. (див. Гайдамацькі пісні); пісня «Задумали Базилевці» — про повстання у с. Турбаях на Полтавщині тощо. У багатьох І. п. пізнішого часу показано зародження бурж. відносин, кризу феод. системи, сел. повстання проти феод.-кріпосницького гніту [«За Сибіром сонце сходить (Пісня про Устима Кармалюка)», пісні про Мирона Штолу, Лук’яна Кобилицю, пісня про розправу над паном Селівановичем та ін.], капіталістичний і поміщицький гніт у пореформений період, революц. боротьбу пролетаріату й селянства за доби капіталізму. В часи піднесення визв. руху І. п. — з погляду образної системи й тематичних особливостей — часто змикаються з революційними піснями робітн. класу, переосмислюються, оновлюються, збагачуються новими ідеями й мотивами. І. п. в яскравих образах зафіксували характерні, найвидатніші події істор. життя народу. Сповнені глибоких патріотич. почуттів, високих принципів нар. моралі, сусп. ідеалів трудівника, вони є цінним джерелом для пізнання життя народу, важливим виховним чинником.

Для збирання й публікації українських І. п. багато зробили М. Максимович (збірники «Малоросійські пісні», 1827, та «Українські народні пісні», 1834), П. Лукашевич (зб. «Малоросійські і червоноруські народні думи та пісні», 1836), В. Антонович і М. Драгоманов (зб. «Історичні пісні малоруського народу», т. 1 — 2, 1874 — 75, та ін.), Я. Новицький (зб. «Малоруські пісні, переважно історичні...», 1894, та ін.), Д. Яворницький (зб. «Малоросійські народні пісні...», 1906, тощо) та ін. Найповнішим виданням за рад. часу є зб. «Історичні пісні» (1961). Укр. І. п. присвячено праці М. Костомарова («Про історичне значення південноруської народної пісенної творчості», 1872; «Історична поезія та нові її матеріали», 1874, тощо), І. Франка («Студії над українськими народними піснями», 1907 — 13) та ін. Образи, ідеї, мотиви укр. І. п. широко використано в л-рі (Т. Шевченко, К. Рилєєв, Марко Вовчок, М. Старицький, Ю. Федькович, М. Рильський, Іван Ле, А. Малишко, В. Кучер, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, С. Пушик, Ю. Мушкетик та ін.), образотворчому мист-ві, кіно. Див. також Козацькі пісні.

Вид.: Історичні пісні. К., 1961; Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. К., 1974.

Літ.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Франко ї. Студії над українськими народними піснями. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 43. К., 1986; Пилинський Я. М. До питання про жанр історичної пісні. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1986, в. 15.

І. П. Березовський.


ІСТОРІОГРАФІЯ (від грец. ίστορία — розповідь про минуле і γράφω — пишу) літературна — 1) Допоміжна літературознавча дисципліна, що вивчає історію розвитку і нагромадження знань з історії і теорії л-ри та літ. критики, а також відповідні літ. джерела, присвячені творчості окремих письменників і літературознавців. 2) Сукупність літературознавчих досліджень, що стосуються певного періоду, літ.-художнього напряму, якої-небудь важливої проблеми, творчості конкретного письменника, видатного твору л-ри. В антич., візант., давній укр. і рос. л-рах на розвиток певних літ. жанрів, зокрема істор. прози, впливала І. історична. Вершиною антич. І. є «Історія» («Історія Пелопоннеської війни») Фукідіда (бл. 460 — 400 до н. е.). Видатним письменником-історіографом був Катон Старший (234 — 149 до н. е.). Ксенофонт (бл. 430 — 355 до н. е.) вперше в грец. І. створив літ. портрет («Спогади про Сократа»). Популярними жанрами давньої І. були місцеві хроніки, описи подорожей. У дореволюц. період літературна І. тлумачилась переважно як історія л-ри. В рад. час, на новому етапі розвитку літературознавства, з’явилася І. літературознавча, яка розширила свої функції за межі історії л-ри — до теорії л-ри і літ. критики. В історіогр. працях розкривається стан вивчення важливих проблем розвитку л-ри, творчості окремих письменників (пушкінознавство, шевченкознавство, франкознавство, тичинознавство), певних літ.-художніх напрямів (І. реалізму, романтизму тощо). Спираючись на археографію, архівознавство, джерелознавство, бібліографію літературну, бібліотекознавство, І. відіграє констатуючу роль в літературознавстві. Питання І. висвітлювались у працях з історії укр. л-ри О. Бодянського, І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, І. Вагилевича, П. Куліша, О. Пипіна, М. Драгоманова, М. Дашкевича, П. Житецького, О. Огоновського, М. Грушевського, М. Петрова, М. Сумцова, а найбільше — в дослідженнях І. Франка. У розвиток рад. літературної І. значний внесок зробили О. Білецький, О. Дорошкевич, М. Зеров, А. Шамрай, А. Музичка, М. Возняк, В. Щурат, С. Маслов, П. Филипович, І. Айзеншток, М. Гудзій, П. Попов, Є. Шабліовський, Є. Кирилкж.

Літ.: Берков П. Н. Введение в технику литературоведческого исследования. Л., 1955; Білецький О. І. Літературознавство і критика за 40 років Радянської України. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 3. К., 1966; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Українське радянське літературознавство за 50 років. К., 1968; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

С. А. Гальченко.


«ИСТОРИЧЕСКИЙ ВЕСТНИК» — наук.-популярний істор.-літ. журнал. Виходив у Петербурзі протягом 1880 — 1917 щомісяця. Редактори — С. Шубинський (1800 — 1913), Б. Глинський (1913 — 17), видавці — О. Суворін (до 1912) і Б. Глинський (1912 — 17). Поряд з істор. белетристикою друкував наук.-популярні та публіцист. статті з вітчизн. історії, історії рос. л-ри, географії, етнографії і фольклору, мемуари, щоденники, історико-докум. архівні матеріали. Авторами «И. в.» були К. Бестужев-Рюмін, М. Лєсков, В. Крестовський, В. Соловйов, М. Костомаров, Д. Мордовець та ін. Вміщено багато публікацій з історії України, історії укр. л-ри, усної нар. творчості, етнографії, мист-ва, історико-біогр. нариси про укр. письменників, громад. та культур. діячів, нар. співців, кобзарів, лірників, записи пісень, казок, легенд, переказів тощо. Надр. статті М. Петрова про укр. письменників (увійшли до його кн. «Нариси з української літератури»), статті про І. Котляревського, О. Бодянського, М. Костомарова, Марка Вовчка, М. Старицького, М. Кропивницького, В. Антоновича, листи Л. Боровиковського до М. Максимовича, нарис Д. Яворницького «До біографії малоросійського етнографа М. В. Закревського», спогади Ф. Неслуховського про І. Срезневського і Харків. ун-т, публікації про В. Тарновського та ін. Вміщено рецензії М. Філіпова на підготовлений І. Франком альм. «Листочки до вінка на могилу Шевченка на XXIX роковини його смерті» (Львів, 1890), В. Данилова на кн. «Малюнки з життя українського народного слова» М. Сумцова та на «Систематичний покажчик журналу „Киевская старина“» (1882 — 1906), а також відгуки на «Нариси з української літератури» М. Петрова, «Історію Візантії» Ю. Кулаковського, розвідку «Видання „Неба Нового“ Іоаникія Галятовського» І. Огієнка, «Матеріали для історії цін на книги в давній Русі. XVI — XVIII ст.» В. Адріанової-Перетц, «Рукописна книжність давньоруських бібліотек» М. Никольського, зб. «Літопис Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті», «Праці Полтавської археологічної комісії», «Праці XIV археологічного з’їзду в Чернігові» (т. 1 — 3), «До історії руської драми. Поетика Л. Сарбевського за рукописами музею князів Чарторийських у Кракові» В. Рєзанова та багато ін. Цінні етногр. спостереження містяться в нарисі «На Південному Бузі» В. Данилова. Публікувалися істор. нариси та портрети: «Конфедерат Сава Чалий», «Гетьманша Анастасія Марківна Маркович» тощо. Надр. некрологи про М. Костомарова, Я. Головацького, П. Куліша, П. Єфименка, 1. Новицького та ін., хроніка літ., театр., мист. і наук. життя, ілюстративні та іконографічні матеріали.

Літ.: Городецкий Б. М. Систематический указатель содержания «Исторического вестника» за 25 лет (1880 — 1904). СПБ, 1908.

І. Д. Бажинов.


ІСТОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ — одна з осн. галузей літературознавства (разом з теорією літератури та критикою літературною), предметом якої є ретроспективне вивчення процесів становлення і розвитку світової л-ри від найдавніших часів до наших днів. І. л. досліджує своєрідність кожної нац. л-ри на різних істор. етапах, еволюцію літ. течій, напрямів і шкіл у зв’язку з їх впливом на худож. творчість. Предметом І. л. є також зв’язки і впливи міжлітературні, аналіз життєвого і творчого шляху окремих письменників та оцінка їхнього внеску в загальнолюдський соціально-культурний розвиток. Див. також Літературний процес.

В. П. Лета.


«ИСТОРИЯ РУСОВ», «История русов или Малой России», «Історія русів» — пам’ятка укр. істор. прози і публіцистики 2-ї пол. 18 ст. Виникла в середовищі козацької старшини, яка, обгрунтовуючи свої привілеї, виношувала думки про повернення гетьманства й запровадження політ. автономії України в складі Рос. держави. Авторство твору не встановлене. Вчені приписували його Георгію Кониському, О. А. Безбородьку, Григорію Полетиці та ін. Рукописні списки відомі з 20-х pp. 19 ст., вперше надр. 1846 О. Бодянським.

«И. р.» (русами тут названо українців) розповідає про події на Україні від найдавніших часів до 1769. Через увесь твір проведено ідею про права і вольності козацької старшини, її заслуги в історії України. В «И. р.» ідеалізується козацька верхівка, та залишено поза увагою соціальне розшарування всередині козацтва і в укр. суспільстві. Історію українців висвітлено як безперервну боротьбу з султ. Туреччиною, Крим, ханством, шляхетською Польщею та ін. зовнішніми і внутр. ворогами. Славні сторінки цієї боротьби змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. Твір має яскраво виражений антимонархічний, антикріпосницький характер. З критичних позицій оцінюється Брестська унія 1596, у ньому гостро засуджується колонізатор. політика царизму на Україні, показано сваволю царських фаворитів. Гол. місце в «И. р.» посідає розповідь про визв. війну укр. народу 1648 — 54 під керівництвом Богдана Хмельницького. Автор схвалює акт возз’єднання України з Росією, «с народом единовЂрным и единоплеменным по доброй и обоюдной волЂ и согласію непринужденному». «И. р.» написано рос. мовою у формі оповідань про окремі істор. події і провідних істор. діячів. Широко використано у ній народно-поет. джерела — думи, істор. пісні, перекази, прислів’я і приказки. В дусі епічної традиції змальовано образи нар. героїв Северина Наливайка, Івана Богуна, Семена Палія та ін. «И. р.» справила великий вплив на істориків і письменників 19 ст. О. Пушкін вважав, що багато місць у творі — це «картини, накреслені пензлем великого живописця» (ГІушкин А. Полн. собр. соч., т. 7. М. — Л., 1949, с. 336). Матеріали і мотиви «И. р.» були використані у творах К. Рилєєва, В. Капніста, Т. Шевченка та ін. Окремі сюжети з пам’ятки опрацьовували М. Костомаров (трагедія «Переяславська ніч»), Є. Гребінка (повість «Нежинский полковник Золотаренко»), П. Куліш (роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року»), Марко Вовчок (повість «Маруся») та ін. письменники. Високо оцінювали «И. р.» декабристи, М. Гоголь, І. Франко. Рад. істор. критика вказала на недостатню джерелозн. базу пам’ятки, фактичні помилки, неточності. Проте це не применшує її значення як літ. і публіцистич. твору, одного із зразків укр. істор. прози 18 ст. 1956 «И. р.» вийшла в укр. перекладі В. Давиденка в Нью-Йорку.

Тв.: История русов или Малой России. Сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белоруского. М., 1846; История русов [Уривки]. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983; Укр. перекл. — Історія русів [Уривки]. «Літературна Україна», 1990, 14, 21 червня. 5, 12, 19, 26 липня.

Літ.: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. («История русов» у літературі й науці). К.—Л., 1939; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. К., 1980; Шевченко ф. З любов’ю до України. «Літературна Україна», 1990, 14 червня.

О. В. Мишанич.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.