[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 488-510.]

Попередня     Головна     Наступна





КЛИМЕНТ СМОЛЯТИЧ (р. н. і м. см. невід. — після 1164) — письменник і церк.-осв. діяч Київ. Русі. Ймовірно, родом із Смол. землі. З 1147 — київ. митрополит, поставлений князем Ізяславом Мстиславичем без згоди константиноп. патріарха. Після смерті Ізяслава (1154) змушений був залишити митрополичу кафедру. Літописи відзначають високу освіченість К. С., називаючи його «книжником і філософом», приписують йому велику кількість писань, з яких до нас дійшло тільки «Посланіє пресвитеру ФомЂ» (у списках 15 — 16 ст.). Твір складається з двох частин: передмови, власне відповіді Фомі й добірки тлумачень бібл. текстів. У першій частині К. С. відкидає звинувачення в марнославстві, відстоює своє право називатися філософом, а отже, і вміння трактувати Біблію, вдаючись до інакомовлення та притч. «Посланіє...» свідчить про обізнаність книжників Русі з античністю та візант. ораторським мистецтвом.

Літ.: Никольский Н. О литературных трудах митрополита Климента Смолятича, писателя XII в. СПБ, 1892; Гранстрем Е. Э. Почему митрополита Климента Смолятича называли «философом». «Труды отдела древнерусской литературы», 1970, т. 25.

Ю. В. Пелешенко.


КЛИМЕНТІЙ ЗІНОВІЇВ син, Зіновіїв Климентій (серед. 17 ст. — після 1712) — укр. поет і етнограф. Рано залишився сиротою, навчався у дяківській школі, потім, ймовірно, у Києво-Могилянській колеги. Замолоду став ченцем, був монастирським писарем. Багато мандрував у монастир. справах по Росії, Польщі, Білорусії, Литві, Закарпаттю, Волині, Слобідській Україні тощо. Ост. роки провів у монастирі на Чернігівщині. К. З. — автор рукописної збірки, укладеної між 1700 — 09 (вперше виданої 1912). У ній міститься бл. 400 соціальнопобут. і філос.-реліг. віршів («О зегару, або теж о годиннику и о годынЂ смертной», «О убогих и о богатых», «О злобЂ людей памятозлобных, урядовых», «О косарях, що сЂно косят» та ш.), героями яких виступають переважно ремісники, робітники промислів, наймити-бурлаки, козаки. До збірки включено бл. 1600 прислів’їв та приказок, упорядкованих за алфавітом. Продовжуючи демокр. традиції укр. л-ри, які йшли від творчості Івана Вишенського, К. З. першим з укр. поетів оспівав людську працю, його твори широко відобразили життя України кін. 17 — поч. 18 ст. з майновою нерівністю населення, соціально-екон. конфліктами, етногр.-побут. особливостями.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Пам’ятки українсько-руської мови і літератури, т. 7. Львів, 1912; Вірші. — Приповісті посполиті. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

Літ.: Кулиш П. Климентий. — Котляревский СПБ, 1860; Перетц В. Вірші єром. Климентія Зиновіева сина Львів, 1912; Компан О. С. Творчість Климентія Зінов’єва як одне з джерел вивчення історії Лівобережної України другої половини XVII і початку XVIII ст. «Наукові записки інституту історії [АН УРСР]», 1957, т. 9; Колосова В. П. Климентій Зіновієв. К., 1964.

В. Я. Колосова.


КЛИМКОВИЧ Ксенофонт Григорович [псевд. і крипт. — Іван Хмара, Галичанин русин, Ксенофонт, Кс, Кл., Кл. К. та ін.; 31.I(12.II) 1835, с. Хотимир, тепер Тлумацького р-ну Івано-Франк. області — 7.V 1881, Львів] — укр. поет, перекладач, журналіст і видавець. Нар. в сім’ї священика. Навчався до 1852 в Станіславській гімназії. Був дрібним чиновником у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). З 1862 жив у Львові. У 1863 — 65 видавав журн. «Мета», книжкову серію «Руська читальня», співробітничав у журн. «Вечерниці» та ін. західноукр. період. виданнях. 1867 був співредактором панславістського журн. «Славянская заря» у Відні. З 1868 — співробітник, а 1871 — 72 — ред. газ. «Основа» у Львові. Багато зробив для популяризації Т. Шевченка в Галичині, публікував його твори, був ініціатором відзначення ювілеїв поета, 1864 вперше видав поему «Сон». Збирав рукописні матеріали для випуску двотомника «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867). В л-рі дебютував як поет під впливом письменників «Руської трійці». Перші публікації — вірші «Сон», «Молодцеві», «До вітчизни» та ін. — з’явилися 1855 у газ. «Зоря галицька». У віршах звертався до істор.-патріотичної тематики, фольклор. мотивів («Святославова долина», «Пропалий престол», обидва — 1862; «На вічну пам’ять Тарасові», 1863), обстоював єдність Галичини з Наддніпрянською Україною («Великі роковини», 1863), закликав збирати нар. творчість. Переклав з рос. мови роман «Чайковський» (1864) та повісті «Можебилиця» («Быль не быль и не сказка») і «Так іноді люди женяться» Є. Гребінки (обидві — 1863), комедію «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя, повість «Вогняний змій» П. Куліша, з польс — драму «Верховинці» Ю. Коженьовського; з англ. — кілька поезій з циклу «Єврейські мелодії» Дж Байрона; з франц. — п’єсу «Грушенків зять» (1866 ішла в Руському нар. театрі у Львові), деякі твори Гомера, Й. В. Гете. Нім. мовою переклав ряд поезій Т. Шевченка (поеми «Гайдамаки» і «Гамалія», вірші «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «Якби ви знали паничі» та ін., усі — 1880 — 81), оповідання «Два сини» Марка Вовчка (1873).

Тв.: [Вірші]. В кн: Поети пошевченківської доби. К., 1961.

Літ.: В. Гр. К. Ксенофонт Климкович (шкіц біографічний). «Зоря», 1881, № 23-24; Огоновський О. Історія літератури руської, ч. 2, відділ 2. Львів, 1889; Павлюк М. До історії ранніх перекладів поезій Шевченка німецькою мовою (70-і — початок 80-х років XIX ст.). В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964; Мороз З. Західноукраїнська історична драма другої половини XIX ст. (Нариси з історії становлення і розвитку). В кн.: Мороз З. На позиціях народності, т. 1. К., 1971.

М. М. Павлюк.


КЛИМКОВИЧ Михась [Михайло Миколайович; 8(20).XI 1899, с. Селітранка, тепер Борисовського р-ну Мін. обл. — 5.XI 1954, Мінськ] — білорус. рад. письменник, критик. Член КПРС з 1920. Закінчив 1915 Борисовське вище чотирикласне уч-ще, здав екстерном екзамен на звання нар. учителя. У 1934 — 39 був головою СП Білорусії. Написав драм. поеми «Катерина Жорносєк» (1937, пост. 1938), «Вся влада Радам!» (1936), «Відплата» (1945), драм. трилогію «Георгій Скорина» (1946, 1947, 1955). Автор тексту Держ. гімну БРСР (1944). Досліджував білорус. л-ру: праця «Про животворний вплив російської літератури на білоруську літературу» (опубл. 1955), кн. «Літературно-критичні статті» (вид. 1962) та ін. Т. Шевченкові присвятив одноактну драму «На Віденській дорозі» (1939) — про дитячі роки поета; написав ст. «Т. Г. Шевченко» (1939). Переклав ряд. Шевченкових творів: поеми «Княжна», «Іржавець» і «Чернець», вірші «Не гріє сонце на чужині», «Хустина», що ввійшли до білорус. видання «Кобзаря» (1939).

Літ.: Смолкин М. Трилогия о белорусском первопечатнике. В кн.: Климкович М Георгий Скорина. Л., 1958.


КЛИМОВСЬКИЙ (Климов, Климів) Семен (між 1690 — 1700, ймовірно Харківщина — кін. 18 ст., с. Припутні, тепер у складі с. Мошорине Знам’ян. р-ну Кіровогр. обл.) — укр. поет і філософ. У л-рі відомий під іменем «Харківський козак-піснетворець». Автор пісень і віршованих творів. Два з них — «О правосудію началствующих правдЂ и бодрости ихъ» та «О смирениЂ высочайших», написані староукр. мовою силабічним віршем, — вміщені в рукописній книжці «О правосудію...», яку К. подарував 1724 Петру I (зберігається в Бібліотеці Академії наук. СРСР, Ленінград; вперше надр. — 1905). Адресовані цареві вірші є своєрідними соціально-філос. трактатами. В них К. проголосив гол. законом життя в державі справедливість, стверджував, що правда є осн. джерелом життя й «вождем розуму», гостро виступав проти соціальної нерівності, проти чиновництва, яке знущається з простого народу, закликав царя дотримуватися правди, бо держава без правди «підгниває і падає». Правда, на думку К., визначає, де добро, а де зло, а цареві — дає мудрість, учить, як вести держ. справи, спілкуватися з народом. Ідучи за реліг. настановами, К. ототожнює правду з Богом, навіть ставить її вище за Бога. У своїх філос. поглядах був попередником Григорія Сковороди. Світової слави зажила пісня К. «Їхав козак за Дунай». Наприкінці 18 ст. її друкували з нотами і співали в Росії, на Україні, наслідували поети, в т. ч.. О. Пушкін («Козак», 1814). Одну з найдавніших варіацій на тему цієї пісні ств. італ. композитор Т. Траєтта (серед. 18 ст.). 1808 у перекл. нім. поета Х. А. Тідге вона стала масовою в Німеччині: її двічі обробляв Л. Бетховен, аранжували К. Вебер, й. Гуммель, Т. Пречер, ін. європ. композитори. Пісня ввійшла у фольклор угор., болг. народів, стала популярною у США, Канаді, Франції, її перекладали чес. (1814), польс. (1817), англ. (1816), італ., франц. (1830) та ін. мовами. У деяких джерелах згадувалося ще два твори К. — «О дивных Всероссийского монарха (Петра I) делах, о премудрости его и трудах» і «О пришествии короля шведского Карла XII внутрь Украины и об измене Мазепы» (досі не виявлені). На основі скупих біогр. матеріалів про К. рос. письменник О. Шаховськой написав лібретто опериводевілю «Козак-віршувальник» (1812, муз. К. Кавоса).

Тв.: [Вірші]. «Сборник Харьковского историко-филологического общества», 1905, т. 16; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

Літ.: Пашук А. І. Семен Климовський — український мислитель XVIII ст. «Філософська думка», 1971, № 4; Нудьга Г. Козак, філософ, поет. У кн.: Нудьга Г. Слово і пісня. К., 1985: Нудьга Г., Плотнір Ф. Таємниця з’ясовується. «Літературна Україна», 1986, 25 грудня.

Г. А. Нудьга.


КЛИНОПИС, клинописне письмо — система письма, якою користувалися старод. народи Передньої Азії. Знаки в К. мали клиноподібну форму, видавлювали їх на сирій глині прямокутною паличкою або вирубували на камені. Системи К. застосовувалися прибл. з кін. 4 по кін. 1 тис. до н. е. Виник К. у Месопотамії на основі давньошумер. ієрогліфіч. письма. Пізніше його запозичили вавілоняни, ассірійці, еламіти, хурити, урартці, хетти, перси та ін. К. виконано державні (напр., кодекс законів вавілонського царя Хаммурапі), реліг., адміністративно-госп., матем., астрономічні, мед. та ін. тексти (напр., шумеро-вавілонські та ін. словники), написано худож. твори (епічну поему про Гільгамеша, міфи про створення світу і всесвітній потоп тощо). Уперше дешифрував К. (давньоперський) німецький філолог Г. Ф. Гротефенд (1802). Різні види клинопису дешифровано в 19 — 20 століттях.

Літ.: Липин Л., Белов А. Глиняные книги. Л., 1956; Різник М. Г. Письмо і шрифт. К., 1978: Гельб И. Е. Опыт изучения письма. М., 1982; Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987.

А. О. Білецький.


КЛИЧКОВ Сергій Антонович [псевд. — С. К., С. Кл-в, С. Лешенков; 1 (13).VII 1889, с. Дубровки, тепер Талдомського р-ну Моск. обл. — 8.Х 1937, Москва] — рос. рад. письменник. Навчався 1905 — 09 в Моск. ун-ті, 1913 — 15 — в Моск. міському нар. ун-ті ім. А. Л. Шанявського. Учасник революції 1905 — 07. Перші вірші (збірки «Пісні», 1911, і «Потаємний сад», 1913) написані на основі нар. міфів, легенд та повір’їв, позначені впливом символізму. Наступні збірки — «Гість чудовий», «Домашні пісні» (обидві — 1923), «Талісман» (1927), «В гостях у журавлів» (1930) та ін. Автор романів «Цукровий німець» (1925; в ін. ред. — «Останній Лель», 1927), «Чортухинський балакир» (1926) і «Князь світу» (1928, первісна назва «Темний корінь») з незавершеної багатотомної епопеї «Життя і смерть» (про життя рос. села від часів кріпацтва до Жовтневої революції). В них утверджуються ідеї гармонії людини й світу, боротьби за духовне розкріпачення, звільнення від усякої догматики, заперечуються рабство й війни. Виступав як літ. критик, а в 30-х pp. зайнявся перекладами з л-р народів СРСР, здійснив переробку кирг. епосу «Манас» тощо. Творчість К. досліджували А. Кулінич, М. Пригодій та ін. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Стихотворения. М., 1985.

Літ.: Воронский А. К. Сергей Клычков. В кн.: Воронский А. К. Искусство видеть мир. М., 1987; Солнцева Н. О Сергее Клычкове. В кн.: Клычков С. Чертухинский балакирь. М., 1988; Михайлов А. И. Творческий путь Сергея Клычкова и революция. «Русская литература», 1988, № 4.

І. Д. Бажинов.


КЛІМАКС (від грец. κλιμαξ — східці, драбина) — стилістична фігура (переважно в поезії), яка полягає в групуванні однорідних означень, смислова або емоційна значимість яких поступово посилюється: «Світе мій! / Моя ти зоренько святая! // Моя ти сило молодая // Світи на мене, і огрій, // І оживи моя побите // Убоге серце, неукрите, // Голоднеє» (Т. Шевченко). Подібна фігура, в якій роль означень знижується, наз. антиклімаксом: «Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави... // Взагалі я дуже тихенький» (Є. Плужник). К. і антиклімакс посилюють емоційність ліричного переживання. Див. також Градація.

В. П. Іванисенко.


КЛІРИК ОСТРОЗЬКИЙ (pp. і мм. н. та см. невід.) — укр. письменник-полеміст кін. 16 — поч. 17 ст. Належав до Острозького літературно-наукового гуртка 2-ї пол. 16 ст. Існують різні гіпотези щодо псевдоніма письменника «Острозький» — його ототожнюють з Мелетієм Смотрицьким, Гавриїлом Дорофієвичем, Іовом Борецьким, Василем Суразьким. К. О. належать «Исторіа о листрикійском, то есть разбойническом, Ферарском або Флоренском синодЂ», видана однією книгою з «Отписом на лист в БозЂ велебного отца Ипатіа володимерского і берестейского єпископа» (Острог, 1598), та «Отпис „На другій лист велебного отца Ипатіа“» (1599, не опубл.). «Исторіа...» написана як антиуніатський художньо-публіцист. памфлет на історичний факт — Ферраро-Флорентійський собор 1438 — 39, де було укладено унію. У творі використано багато літ. переказів, легенд православного походження. «Отписи» К. О. належать до жанру відкритих листів, у них автор говорить про негативні наслідки Брестської унії 1596 для православ’я, виступає проти одного з поборників унії Іпатія Потія і намагається навернути укр. і білорус. уніат. єпископів до правосл. церкви.

Тв.: [Твори]. В кн.: Українська література XIV — XVI ст. К., 1988.

Літ.: Возняк М. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921; Яременко П. К. Памфлети Клірика Острозького — українського письменника-полеміста кінця XVI віку. «Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Я. Франка», 1962, в. 7.

Ю. В. Пелешенко.


КЛОДЕЛЬ (Claudel) Поль Луї Шарль Марі (6.VIII 1868, м. Вільнев-сюр-Фер, деп. Ен — 23.II 1955, Париж) — франц. письменник, член Франц. академії з 1946. Закінчив Школу права і політ. наук (Париж). Був послом у Китаї, Японії, ряді країн Зх. Європи і Пн. Америки. В п’єсах «Золота голова», «Місто», «Діва Віолена» та ін., що ввійшли до зб. «Дерево» (1901), порушив ряд морально-реліг. проблем. Драмам «Застава» (1911), «Благовіщення» (1912), поетич. циклу «Календар святих» (1925) притаманні умовність у зображенні характерів та епох. У п’єсі «Книга Христофора Колумба» (1935) звеличив подвиг людини в ім’я пізнання світу і громад. обов’язку. Автор антифашист. маніфесту «Звернення до німецького народу» (1939), патріотич. поеми «Франція говорить» (1943). В поемі «Індокитайські парашутисти» (1951) виправдовував колон. експансію. Окр. вірші К. переклали М. Драй-Хмара, О. Бургардт, М. Калитовська.

Тв.: Укр. перекл. — Тьма. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране, К., 1969; Рос. перекл. — Протей. Пг., 1923.

Літ.: Луначарский А. В. Драма Клоделя. В кн.: Луначарский А. В. Собрание сочинений, т. 5. М., 1965.

В. І. Пащенко.


КЛОПЧИЧ (Klopčič) Миле (16.XI 1905, Л’Опіталь, Франція — 19.III 1984, Любляна) — словен. поет, літературознавець, перекладач, чл.кор. Словен. академії наук і мистецтв (з 1978). Брав участь у робітн. і комуністич. русі, переслідувався владою. Учасник нар.-визв. боротьби в Югославії проти нім.-фашист. загарбників. Першу зб. «Палаючі кайдани» (1924) присвятив В. І. Леніну. Автор зб. «Прості вірші» (1934), драми «Мати» (1943). Уклав і видав антологію «Вірші наших бійців» (кн. 1 — 2, 1944 — 45). Активний перекладач російської поезії (М. Лермонтов, І. Крилов, М. Горький, О. Блок, К. Чуковський та ін.). Упорядник, автор вступних статей, приміток та більшості перекладів 6-томного видання Вибраних творів О. Пушкіна (1949 — 67). Перекладав твори Г. Гейне, видав збірники світової поезії — «Недоглянутий кущ» (1952), «Вірші та переклади» (1968).

Підтримував творчі стосунки з українськими поетами і вченими, зокрема з М. Рильським, А. Малишком, Г. Вервесом та ін. М. Рильський згадує К. у ст. «Подорож по Югославії» (див. Рильський М. «Вечірні розмови». К., 1964, с. 145). Окр. вірші К перекл І. Ющук (зб. «Поезія», 1968, № 3).

Літ.: Рыжова М. И. Миле Клопчич — переводчик и популяризатор русской литературы. «Русская литература», 1983, № 3.

Л. Д. Канцедал.


КЛОПШТОК (Klopstock) Фрідріх Готліб (2.VII 1724, м. Кведлінбург — 14.III 1803, Гамбург) — нім. письменник. Представник л-ри доби Просвітительства. Навчався 1745 — 46 в Ієн. та Лейпц. ун-тах. Автор релігійно-філос. поеми в гекзаметрах «Мессіада» (т. 1 — 4, 1751 — 73), драм на біблійні сюжети («Смерть Адама», 1757; «Соломон», 1764; «Давид», 1772), трилогії про істор. минуле Німеччини (драми «Битва Германа», 1769; «Герман і князі», 1784; «Смерть Германа», 1787), зб. віршів «Німецька республіка вчених» (1774). Значний вплив на поезію часів передромантизму в Німеччині справили лірико-патетичні оди К. В його пізніх творах відбилися ідеї Великої франц. революції, хоча ставлення К. до неї було суперечливим.

Тв.: Рос. перекл. — Мессиада. В кн.: Хрестоматия по западно-європейской литературе. Литература XVIII в. М., 1938.

Літ.: Меринг Ф. Фридрих Готлиб Клопшток. В кн.: Меринг Ф. Литературно-критические статьи. М. — Л., 1964.

А. Г. Баканов.


КЛОЧЕК Григорій Дмитрович (5.III 1943, с. Грабовци Грубешув. повіту Люблін. воєводства, теп. Польща) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1990. Член КПРС з 1961. Закінчив 1965 Одес. ун-т. Учителював, був директором школи, на парт. роботі, з 1979 викладає в Кіровогр. пед. ін-ті. Досліджує історію укр. рад. л-ри, розробляє проблеми методології та методики системного аналізу поетики літ. твору. Автор монографій «Душа моя сонця намріяла... (Поетика „Сонячних кларнетів“ Павла Тичини)» (1986), «Поетика Бориса Олійника» (1989), брошури «Як наблизитись до Давида Мотузки» (1987), ряду статей з теорії л-ри та сучас. літ. процесу, рецензій.

Тв.: У світлі вічних критеріїв. К., 1989; Поетика і психологія. К., 1990.

Літ.: Новиченко Л. І вдосконалення, і оновлення. «Вітчизна», 1987, № 6.

А. М. Поповський.


КЛОЧЧЯ (справж. прізв. — Левитський) Андрій Васильович [10 (23).X 1905, м. Сураж, тепер Брян. обл. — 8.XII 1972, Донецьк] — укр. рад. письменник, критик. Член КПРС з 1945. Навчався 1939 — 40 в Харків. пед. ін-ті. Був членом Спілки пролет. письменників «Гарт», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, літ. орг-ції «Молодняк». Працював у редакціях газет «Літературна газета», «Радянська Донеччина», журналів «Молодняк», «Молодий більшовик», «Літературний журнал», 1964 — 66 був гол. ред. журн. «Донбас». Друкувався з 1925. Автор збірок оповідань «Шахтарське» (1928), «На 117-му сажні» (1930), «Героїка», «Герой» (обидві — 1931), в яких змалював трудові будні рад. людей у перші роки соціалістичного будівництва. Опубл. крит.-біогр. нариси «Павло Безпощадний» (1956) та «Ілля Гонімов» (1960), зб. статей «Навколо свої люди» (1966).

Літ.: Тесленко К. Людина і письменник. До 80-річчя від дня народження А. В. Клоччі. «Донбас», 1985, №5.

В. П. Мацько.


КЛЮЄВ Микола Олексійович [10 (22).X 1884, с. Коштуги, тепер Витегорського р-ну Вологод. обл. — між 22 — 25.Х 1937, Томськ] — рос. рад. поет. Навчався у Витегорському повіт. уч-щі. За участь у революц. русі був кинутий до в’язниці. Збірки «Сосон передзвін», «Братерські пісні» (обидві — 1912), «Лісові бувальщини» (1913) написані в нар.-фольклорному дусі, позначені впливом символізму. Провідна тема поезії К. 10-х pp. — утопічна мрія про прийдешній «мужицький рай», ідеалізація патріархального укладу на селі з його непорушними нар. звичаями і моральними засадами, що протиставляються бурж. місту. Жовтн. революцію зустрів захоплено, але розглядав її як таку, що мала утвердити «мужицьке царство». Створив 1918 цикл віршів «Ленін». Селянству в революції присвятив багато віршів, що увійшли до збірок «Мідний Кит» (1918), «Піснослів» (1919), «Левовий хліб» (1922). Тема наступних книг «Мати Субота» й «Четвертий Рим» (обидві — 1922) пов’язана з традиціями л-ри Давньої Русі. Суперечність між вимріяним К. ідеалом гармонійного, щасливого життя і дійсністю перших пореволюц. років зумовлюють драматизм світобачення поета (поеми «Заозер’я», «Село», «Плач по Сергію Єсеніну», всі — 1927). К. щиро прагнув осмислити нові реалії, але його симпатії — на боці минулого (зб. «Хата і поле», 1928). Така ідейно-творча позиція викликала цькування з боку раппівської (див. РАПП) критики. З кін. 20-х pp. твори К. не друкувалися. 1934 за поему «Погорільщина» його було репресовано. Реабілітовано 1988. Творчість К. мала певний відгомін в укр. рад. поезії, зокрема в поетів, що належали до Спілки сел. письменників «Плуг». Укр. мовою вірш «Ленін» переклав Б. Якубський.

Тв.: Песнослов, кн. 1 — 2. Пг., 1919; Стнхотворения и поэмы. Л., 1977; Стихотворения и поэмы. Архангельск, 1986; Погорельщина. «Новый мир», 1987, № 7; Завещание. М., 1988; Укр. перекл. — Ленін. В кн.: Антологія російської поезії в українських перекладах. Х., 1925.

Літ.: Базанов В. Николай Клюев (1884 — 1937). В кн.: Клюев Н. Избранное. М., 1981; Клычков Г. С., Субботин С. И. Николай Клюев в последние годы жизни: письма и документы. «Новый мир», 1983, № 8; Азадовский К. М. Личность и судьба Николая Клюева. «Нева», 1988, № 12.

І. Д. Бажинов.


КЛЮЧИНА (справж. прізв. — Ключник) Павло Юхимович [26.VIII (8.ІХ) 1914, с. Великий Самбір, тепер Конотопського р-ну Сум. обл. — 2.VI 1972, м. Ромни Сум. обл.] — укр. рад. поет-байкар. Член КПРС з 1951. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Глухів. учит. ін-т. Друкувався з 1944. Автор збірок «Байки» (1955), «Кропива» (1957), «Лев, Осел та Заєць» (1959), «Нові байки» (1960), «Пшениця і Кукіль» (1961), «Солов’ї та Жаби» (1964), «Муха на пасіці» і(1965), «Ведмідь гне дуги» (1967), «Свиня в саду», «Завзяті рогачі» (обидві — 1968). Талант К. розкрився в жанрі байки-мініатюри, приповідки, хоч звертався поет і до повносюжетних байок, гуморесок, частівок, жартів, епіграм, пародій, епітафій. Його творам притаманні соціально-філос. узагальнення, дотепність, динамізм думки, психол. точність алегор. образів. Поетичні переспіви байок вірм. авторів 12 — 20 ст. склали зб. «Сила землі» (1971). Громадянська, інтимна й пейзажна лірика К. увійшла до зб. «Краплини барв земних» (1974). Окр. байки К. перекл. рос., білорус., вірм., болг., польс. мовами.

Тв.: Байки та гуморески. К., 1978.

Літ.: Вишня Остап. Про байкаря Павла Ключину. «Дніпро», 1955, № 10; Косяченко В. Світ чарівної вигадки (Про байки П. Ключини). «Вітчизна», 1964, № 8; Моторний О. Стверджуючи добро. «Прапор», 1966, № 11; Косяченко В. Любов’ю окрилений сміх. К., 1985.

В. О. Дорошенко.


КЛЯШТОРНИЙ Тодор Тодорович [26.II (11.III) 1903, с. Поріччя, тепер Лепельського р-ну Вітеб. обл. — 26.XI 1938] — білорус. рад. поет. Закінчив 1931 Білорус. ун-т (Мінськ). Автор збірок «Кленові заметілі» (1927), «Світлотіні» (1928), «Вітрила» (1929), «Поля загомоніли» (1930), «Крізь шторм — на штурм» (1934). Поезії К. притаманні ліризм, романтична піднесеність, у ній звучать громадян. мотиви. Писав і для дітей. Переклав окремі вірші Л. Первомайського. Поезію К. «Веснохід» переклав А. Кацнельсон (в кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971). Незаконно репресований 1937 Реабілітований 1957.

Л. П. Бондар.


КЛЬОНОВИЧ (Кленович) Себастіан (Себастьян) Фабіан (псевд. — Acernus та ін.; бл. 1545, м. Каліш, за ін. даними — м. Сульмежице, теп. Познан. воєводство, Польща — 29.VI II 1602, Люблін) — польс. і укр. поет. Освіту здобув у Краків. академії. Жив у Львові, з 1574 — у Любліні, де служив у міському суді. Певний (з 1589) час учителював у Замойськїй школі (див. Замойська академія), потім був війтом і з 1594 — бургомистром Любліна. Літ. діяльність почав 1576, переклавши польс. мовою з лат. поему К. Яніцького «Королів і князів польських... опис». Писав лат. і польс. мовами. Латиномовна поема «Роксоланія» (1584) — найвизначніший твір. Роксоланію (Україну) К. показує в образі великого, багатого, сповненого пташиним співом лісу. Вважає, що Львівські горби можуть стати руським Парнасом. Поет розповідає про Русь як окреме етнічне ціле, описує Львів, Київ. називає цю землю рідною. К. вводить у поетичний лексикон ряд нар. легенд та переказів (про вужа-молоколюба, про селянина, який загруз у меду, про чарування дівчини Федори) і подає цікаві описи звичаїв українців. Інші твори К. — польськомовні поеми «Звитяжство богів» (1587), «Фліс» («Лісосплав», 1598) і «Гаман іудеїв» (1600). За памфлет «Перший виступ проти єзуїтів» зазнав переслідувань, помер голодною смертю. Естетичні засади К. перейняли Симон Симонід, пізніше — Симеон і Юзеф Бартломей Зиморовичі, його ідею про руський Парнас — діячі т. з. Києво-Могилянського атенею (див. Київська академія). Уривки з поеми «Роксоланія» переклав І. Франко (під назвою «Старинний Львів», 1896), повністю поему переклали М. Білик (1961)та В. Маслюк (1987), окр. твори — М. Москаленко і Ю. Винничук.

Тв.: Roxolania. Краків, 1584; Роксоланія. В кн.: Питання класичної філології, в. 2. Львів, 1961; Роксоланія. В кн.: Українська поезія XVI століття. К., 1987; Роксоланія. К., 1987; Укр. перекл. — Жалобні вірші на смерть Яна Кохановського. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979.

Літ.: Стороженко А. В. С. Ф. Кленович и латинская его поэма Роксолания. К., 1881; Hernas Cz. Barok Warszawa, 1973; Шевчук В. Співець Роксоланії. В кн.: Наука і культура. Україна, в. 19. К., 1985.

В. О. Шевчук.


КМІТ Юрій (псевд ї крипт. — Задуманий Юрій, К., Ю. К.; 24.IV 1872, с. Кобло, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл. — 25.VI 1946, с. Кульчиці Самбірського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник, літературознавець і етнограф. Походив з селян, Закін. 1899 Львів. духовну семінарію. Багато років був священиком у гірських селах Бойківщини. Автор збірок оповідань «Життя» (1903), «З гір» (1907), «В затінку й на сонці» (1906), п’єс «Подружжя» (1903), «Тремтіння душі» (1922), в яких реалістично показав життя сел. бідноти, дрібної галиц. інтелігенції, лицемірство панства. Опубл. описи бойківських звичаїв і обрядів: «Бойківське весілє в Гвіздци (Турчанського пов.)» (1908), «Різдвяні свята у бойків» (1911), «Похоронні звичаї і вірування у бойків» (1914); дослідження і матеріали з історії Бойківщини, працював над словником бойків. говору. Виступав з рецензіями, літ.-крит. і публіцистич. статтями та літературознавчими розвідками про творчість укр. [«В столітні роковини видання „Енеїди“ Котляревського», 1899; «Карпенко-Карий (Іван Тобілевич)», 1900] і західноєвроп. («Фрідріх Ніцше», 1901) письменників. Співавтор збірників «Матеріали до культурної історії Галицької Русі XVIII — XIX віку» (1902), «Матеріали до історії галицьхо-руського шкільництва XVIII — XIX ст.» (1909). Перекладав твори Г. Ібсена («Ворог народу», 1899), К. Міксата та ін.

Тв.: В затінку й на сонці. Коломия, 1906; [Твори]. В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989; [Твори]. В кн.: Образки з життя. Львів, 1989.

Р. Ф. Кирчів.


КМІЦИКЕВИЧ Володимир Фердинандович (28.VIII 1863, Польща — 29.VII 1942, Чернівці) — укр. лексикограф, перекладач і педагог. Викладав класичну філологію у гімназіях Галичини і Буковини. Один із засновників Пед. т-ва ім. Г. Сковороди в Чернівцях. Переклав драму «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера (вид. у Львові 1887 з передмовою І. Франка), з лат. — «Платонову оборону Сократа» (Чернівці, 1903). Уклав «Німецько-український словар» (Чернівці, 1912, у співавт.), присвятивши його І. Франкові та О. Кобилянській, і «Грецько-український словник» (1922 — 23). Автор істор.-літ. статей про Г. Сковороду. Листувався з І. Франком, О. Маковеєм.

Літ.: Франко І. Передмова [До видання «Вільгельма Телля» Ф. Шіллера]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980.

Я. М. Погребенник.


«КНИГА» — літ.-критичний та бібліографічний журнал. Випускався 1923 — 24 в Харкові «Книгоспілкою» (№ 1 — 4) і видавництвом «Червоний шлях» (№ 5) неперіодично (всього 5 номерів). Редактор С. Пилипенко. Публікувалися статті з історії л-ри, літературознавства, бібліотекознавства, видавничої справи, книжкової торгівлі, хроніка діяльності вид-в, літ. орг-цій, б-к тощо. Друкувалися «Бібліографічні бюлетені Української книжкової палати» за 1923. Чільне місце належало оглядам л-ри і рецензіям на нові книжки та періодичні видання. Серед авторів — І. Айзеншток, О. Білецький, М. Доленго, М. Йогансен, В. Коряк, Я. Мамонтов, Ю. Меженко, В. Поліщук, М. Плеаако та ін. Частина матеріалів подавалася рос. мовою.

Літ.: Вовченко И. А., Каганов И. Я. На заре украинского советского книговедення (Украинская книговедческая периодика 20-х годов). В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 23. М., 1972.

О. Л. Рибалко.


«КНИГАРЬ» — крит.-бібліогр. журнал. Виходив 1917 — 20 у Києві щомісяця у вид-ві «Час» (31 номер). Редактори — В. Королів-Старий, М. Зеров. Активними співробітниками були С. Єфремов, Д. Дорошенко, С. Черкасенко, М. Шаповал, С. Русова, Л. Старицька-Черняхівська, О. Левицький, А. Ніковський та ін. Публікував матеріали з історії укр. л-ри, рецензії на худож. твори, літературозн. праці, вміщував статті про письменників, зокрема некрологи, широко інформував про вихід нових видань тощо.

Літ.: Вовченко И. А., Каганов И. Я. На заре украинского советского книговедення (Украинская книговедческая периодика 20-х годов). В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 23. М., 1972.

Ф. К. Сарана.


КНИГИ І ДРУКАРСТВА МУЗЕЙ в Острозі (Ровен. обл.). Засн. 1979 як відділ книги Острозького істор.-культур. заповідника, відкритий для відвідування 1985. Експозиція розміщена в надбрамній вежі 16 ст. Ідея створення музею належала Братству ім. князів Острозьких, яке 1909 — 12 об’єднувало прогресивну місцеву інтелігенцію. Воно ж заклало основи книжкової колекції музею, у якій налічується (1988) бл. 3 тис. експонатів (понад 1600 книг, у т. ч. 300 стародруків і 30 рукописних книг). В експозиції — матеріали про виникнення слов’янської писемності, розвиток книгодрукування на Україні і в Росії, української радянської книги; преси; про мистецтво оформлення книги, про діяльність орг-цій, тісно пов’язаних з книгою (б-к, Т-ва любителів книги, респ. вид-в). Серед кращих зразків вітчизн. книжкового мист-ва — анонімне Євангеліє (Москва, бл. 1557), Острозька біблія, Псалтир, надр. Петром Мстиславцем, Апостол, вид. Михайлом Сльозкою, рукописний Пом’янник Дерманського монастиря, в якому розповідається про діяльність Івана Федорова в Острозі, про Острозьку академію тощо. Колекція музею містить книги, видані в укр. друкарнях 16 — 13 ст., західноєвроп. видання 16 — 17 ст., бл. 200 мініатюрних книг 16 — 20 ст., прижиттєві видання творів класиків укр. та рос. л-ри, книги з автографами П. Тичини, М. Рильського, О. Гончара, Ю. Збанацького, Д. Павличка та ін.

Літ.: Кирильчук С. Музей в Остроге. В кн.: Альманах библиофила, в. 16. М., 1984; Позиховская С. В. Острожский музей книги. «Русская речь», 1988, № 9 — 10.

С. В. Позіховська.


КНИГИ І ДРУКАРСТВА МУЗЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ РСР. Створений 1972 у приміщенні кол. Києво-Печерської друкарні, відкритий 1975. Матеріали висвітлюють історію вітчизн. книги і друкарства з часу їх виникнення. Заг. фонд налічує понад 40 тис. од. зб. (книги, альбоми, журнали, газети, листівки, книжкова графіка, зразки полігр. обладнання тощо). Представлені перше видання «Слова о полку Ігоревім» (1800), оригінали видань Івана Федорова (Апостол 1574, Острозька біблія), «Лексіконъ славеноросскій и именъ тълкованіє» Памва Беринди, «Синопсис», факсимільні видання Київських листків, Остромирового євангелія 1056 — 57, Ізборника Святослава 1073, копія «Повісті временних літ» та ін. Зберіг. зразки видань перших друкарень Львова, Новгорода-Сіверського, Почаєва, Чернігова та ін. В музеї розміщена худож., наук., навч. л-ра, періодика, перші видання «Енеїди» І. Котляревського, «Кобзаря» Т. Шевченка, прижиттєві видання багатьох творів укр. письменників і вчених, переклади з рос. і зарубіж. л-р, творів класиків марксизму-ленінізму. Широко представлені видання рад. часу, відзначені на міжнар., всесоюзних і респ. конкурсах; показано розвиток поліграфії і сучасне мистецтво книги, міжнародні книжкові зв’язки УРСР, екслібриси тощо.

Літ.: Державний музей книги і друкарства Української РСР. К., 1977; Государственный музей книги и книгопечатания Украинской ССР. К., 1985.

М. М. Гламазда.


«КНИГОЗБІРНЯ» — видавнича спілка. Діяла в Києві 1918 — 19. Випускала худож. л-ру (твори укр. та зарубіж. письменників), переважно для шкільної молоді. Видала драми «Людське щастя», «Повернувся із Сибіру» Л. Яновської, оповідання «Отець Сава» Ф. Сенгалевича, «А — Чо», «Велике чудо» і «На межі» Дж. Лондона, «На дорозі» М. Конопніцької, твори К. Макушинського, О. Уайльда та ін.

О. Л. Рибалко.


КНИГОЗНАВСТВА УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ (УНІК) — наук.-дослідна установа. Ств. 1922 у Києві на базі Бібліогр. інту Гол. книжкової палати. Засновником і директором ін-ту (до 1931) був Ю. Меженко. Ін-т мав 4 секції: історії книги, соціології й економіки книги, мистецтва і техніки книги (з часом — книговиробництва) і бібліографічну аспірантуру (з 1927). Досліджував питання книгознавства, преси, літературознавства тощо. У 1923 — 30 видавав журн. «Бібліологічні вісті» (№ 1 — 25), з 1925 — «Науково-популярну бібліотеку книгознавства», в 1926 — 30 — «Труди Українського наукового інституту книгознавства», в 1933 — 35 — «Наукові записки». Діяльність ін-ту сприяла становленню і розвитку укр. рад. книгознавства. Тут працювали С. Маслов, П. Попов, Д. Балика, В. Ігнатієнко, ін. відомі вчені. УНІК зібрав унікальні колекції укр. видань за 1917 — 24. 1931 багатьох працівників ін-ту безпідставно звинувачено в бурж. націоналізмі, відриві від практики книжкової справи, УНІК докорінно реорганізовано, а 1936 перетворено в Наук.-методичний кабінет бібліотекознавства і масової бібліографії при бібліотечному управлінні Наркомосу УРСР.

Літ.: Молодчиков О. В. Радянське книгознавство на Україні. В кн.: Українська книга. К. — Х., 1965; Брусиловська Ф. А. Огляд архіву Укр. науково-дослідного інституту книгознавства (УНЇК). В кн.: Фонди відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. К., 1982.

Г. І. Ковальчук.


КНИГОЗНАВСТВО — наука про створення, поширення і використання книжок. Вивчає питання історії книжки, теорії книжкової справи, займається її прогнозуванням. К. споріднене з такими наук. дисциплінами, як історія і теорія видавничої справи та книгорозповсюдження, бібліотекознавство, бібліографознавство. На відміну від літературознавства, К. вивчає в першу чергу не текст, а книжку як матеріальний витвір, вплив зовн. форми книжки на її функцію як носія інформації. Перші спроби виділення К. в окрему наук. дисципліну зроблені у 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. У 1814 укр. бібліограф П. Ярковський започаткував лекції з К. (бібліології) у Кременецькому ліцеї. Бельг. учений П. Отле один з перших пов’язав К. з проблемами інформатики. У Росії першим теоретиком К. був вихованець Київ. академії В. Анастасевич, який 1820 вперше вжив термін «книгознавство». Теор. аспекти К. розробляли також М. Лісовський, Б. Боднарський, О. Лов’ягін, М. Куфаєв. Історію укр. книги досліджували Я. Головацький, Д. Зубрицький, М. Максимович, С. Голубєв, Ф. Титов, І. Свєнціцький. 1909 засн. Бібліографічну комісію при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові, яку очолював І. Левицький. 1909 — 14 В. Кульженко вид. у Києві журн. «Искусство и печатное дело». Рад. К. розглядає книжку у контексті вивчення закономірностей розвитку суспільства, його духовної культури. Дослідження сучас. рад. книгознавців відображені в колективних працях «400 лет русского книгопечатания» (т. 1 — 2. М., 1964), «Книга і друкарство на Україні» (К., 1965), у монографіях з історії книги і видавничої справи А. Зернової, М. Кисельова, Є. Немировського, С. Луппова, О. Сидорова, М. Сікорського та ін. Значний внесок у розвиток К. зробив Книгознавства український науковий інститут та його орган — журн. «Бібліологічні вісті». 1928 — 30 при АН УРСР діяло Укр. бібліологічне т-во, яке очолював В. Перетц. Укр. рукописну книгу досліджували B. Перетц, М. Возняк, історію друкарства — C. Маслов, П. Попов, Ф. Максименко, І. Крип’якевич та ін. Літературознавчі аспекти в книгознавстві досліджували І. Франко, О. Білецький, О. Дей та ін. Праці з бібліотекознавства опублікували Ю. Меженко, І. Корнєйчик, з проблем соціальної функції книги — О. Білецький, Д. Балика та ін. Мист-во книги досліджують Я. Запаско, Б. Валуєнко, Я. Ісаєвич, Д. Степовик. Різні проблеми К. вивчаються в Книжковій палаті УРСР ім. Івана Федорова, ін-тах л-ри, історії, сусп. наук АН УРСР, вищих навч. закладах (ін-ти культури, ун-ти, Укр. полігр. ін-т), наук. б-хах. Праці з К. друкують періодичні збірники «Книга, Исследования и материалы» (М., з 1959), «Актуальные проблемы книговедення» (М., з 1976), «Федоровские чтения» (М., з 1976), «Поліграфія і видавнича справа» (Львів, з 1964), «Бібліотекознавство і бібліографія», газ. «Друг читача», журн. «В мире книг» (з 1990 — «Слово») та ін.

1982 вийшло перше радянське енциклопед. видання з К. — «Книговедение». Серед зарубіж. книгознавчих видань виділяються, зокрема, «Словник книжкової справи» Й. Кірхнера (1952 — 56, ФРН), «Словник книги» (1960, Англія), «Енциклопедія книгознавства» ф. Ландау (1966, США), «Енциклопедія знань про книгу» (1971, Польща), «Словник бібліотечної справи» (т. 1 — 2, 1974 — 75, НДР).

Літ.: Молодчиков О. В. Радянське книгознавство на Україні. В кн.: Українська книга. К. — Х., 1965; Корнєйчик І. І. Історія української бібліографії. Дожовтневий період. Х., 1971; Валуенко Б. В. Архітектура книги. К., 1976; Сикорский Н. М. Книга. Читатель. Библиотека. М., 1979; Червинский М., Зберский Т. Система книги. Семиотика книги. М., 1981; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам“ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, кн. 1 — 2. Львів, 1981 — 84; Книговедени®. Энциклопедический словарь. М., 1982; Функе Ф. Книговедение. М., 1982; Бібліотекознавство і бібліографія Української РСР. Покажчик видань за 1969 — 1988, в. 1 — 36. К., 1971 — 1989.

Я. Д. Ісаєвич.


«КНИГОСПІЛКА» — кооперативне вид-во. Діяло з 1918 в Києві. Випускало кооперативну, наук.-популярну, художню та ін. л-ру. Серед видань — зб. «Чудова дівчина та інші оповідання» і повість «Під тихими вербами» Б. Грінченка, зб. «Оповідання» В. Стефаника, праці «„Енеїда“ Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст.» та «Про українські народні думи» П. Житецького, «Метод в історії літератури» Г. Лансона тощо. 1920 на основі «К.» та ін. кооперативних вид-в створено видавничий сектор Вукоопспілки.

О. Л. Рибалко.


«КНИГОСПІЛКА» — кооперативна видавнича та книготорговельна спілка. Ств. 1922 в Харкові. Мала філії в Києві, Одесі, відділи і представництва в ін. містах. Випустила 3096 назв кооперативної, навч., худож., масово-політ. та ін. л-ри заг. тиражем понад 40 млн. прим. Видавала журнали «Книга», «Кооперативний книгар», «Нова громада», газ. «Кооперативне життя». Випускала «Літературну бібліотеку». Серед видань художньої літератури — зібрання творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Досвітнього, Гі де Мопассана, Дж. Лондона, книги Остапа Вишні, М. Бажана, В. Підмогильного, В. Чечвянського, Ю. Яновського та ін. У «К.» працювали Г. Косинка, С. Пилипснко, В. Підмогильний, О. Слісаренко, П. Ходченко та ін. письменники. Розповсюджувала видання через кооп. книготоргівлю, переважно на селі. Зі створенням Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ) та реорганізацією мережі вид-в у кін. 1930 «Книгоспілка» припинила видавничу діяльність.

Літ.: Каталог українських видань [«Книгоспілки»]. Х. — К., 1926; Скрипник Т. О. Книжкові видавництва Радянської України у відбудовний період (1921 — 1925 pp.). «Учені записки Харківського державного бібліотечного інституту», 1960, в. 4.

О. Л. Рибалко.


КНИЖКА, книга — неперіодичне друковане видання з певною кількістю сторінок (за критеріями ЮНЕСКО — не менше 48, тобто понад З друк. арк.). К. — важливий засіб інформації, істотний чинник формування сусп.-політ., наукових і естетичних поглядів, пропаганди знань, навчання і виховання. Завдяки К. худож. л-ра стала доступною широким масам. К. є об’єктом вивчення книгознавства, описом К. і інформуванням про них читачів займається бібліографія (див. Бібліографія літературна). Історія К. тісно пов’язана із створенням і розвитком писемності. Як матеріал для письма в різний час використовували керамічні пластини (Месопотамія, 4 тис. до н. е.), сувої папірусу (Єгипет, 3 тис. до н. е., Греція, Рим). З 2 тис. до н. е. набуває поширення К. у вигляді кодекса (скріплених аркушів пергаменту), з 13 ст. у Європі осн. матеріалом для К. стає папір. Рукописна К. на тер. СРСР відома з 1 ст. до н. е. (Середня Азія). У сх. слов’ян найстаріші, що збереглися, рукописні книги створено у Києві — Осіромирове євангеліє, Ізборник Святослава 1073 та Ізборник Святослава 1076. Важливими осередками книгописання були також Новгород, Чернігів, Переяслав, Володимир, Холм. У 14 — 16 ст. на Україні створено визначні пам’ятки писемності — Київський псалтир, Пересопницьке євангеліє, Крехівський апостол та ін. Рукописні К. прикрашалися мініатюрами, орнаментом (див. Рукописна книга). У 40-х pp. 15 ст. в Європі з’являються перші друковані К. (Й. Гутенберга). К., надруковані до 1501 (інкунабули) і в 1-й пол. 16 ст. (палеотипи), в багатьох відношеннях були наслідуванням рукописних. У вироблення специфічних рис друкованої К. зробили великий внесок визначні друкарі Мануції (Італія), Етьєнни (Франція), Ельзевіри, Плантен (Нідерланди). Протягом 16 ст. у Європі видано бл. 500 тис. назв К., у 17 ст. — бл. 3 млн. Першою друкованою К. укр. автора був трактат Юрія Дрогобича (Рим, 1483). 1483 у Венеції (за ін. даними, у Хорватії) надр. першу слов’ян. книгу глаголицею, перші слов’ян. книги кирилицею вид. С. (Ш.) Фіоль 1491 у Кракові. В 1517 — 19 у Празі білорус. першодрукар Ф. Скорина надрукував окр. випусками Біблію, 1522 у Вільні — «Малу подорожну книжицю». Бл. 1553 заснована т. з. анонімна друкарня у Москві; першу точно датовану друковану К. в Москві «Апостол» видали 1564 Іван Федоров та Петро Мстиславець. Іван Федоров відкрив у Львові першу на Україні друкарню, видавши 1574 Азбуку, Апостола. 1578 він же заснував Острозьку друкарню. Львів. братська друкарня випустила вперше на Україні окремі видання поетич. і драм. творів, зокрема «На Рожство... вЂршЂ для утЂхи православным христіаном» Памва Беринди (1616), «ВЂршъ з трагодіи Хрістос пасхон Григоріа Богослова» Андрія Скульського (1630) — вільний переказ, компіляція укр. мовою трагедій Евріпіда, Есхіла, Лікофрона, а також Євангелія, апокрифів тощо. Найбільшою була Києво-Печерська друкарня. Крім неї, у Києві діяли друкарні Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя, у Львові — Михайла Сльозки та Андрія Желиборського, Чернігівська друкарня, у 18 ст. — Почаївська друкарня. Друкарні засн. також у Стрятині (1602 — 06), Дермані (1603 — 05), Крилосі (1606), Панівцях (1608 — 11), Добромилі (1611 — 17), Луцьку (1625 — 28), Кременці (1638), Новгороді-Сіверському (1674 — 79) та ін. Йосиф Городецький видав 1700 у Львові першу в Сх. Європі К. з набірним нотним друком.

Сучасною українською мовою вперше була видрук. 1798 «Енеїда» 1. Котляревського, пізніші видання: 1834 — «Українські народні думи», записані М. Максимовичем, 1840 — «Кобзар» Т. Шевченка, 1863 — «Байки» Л. Глібова та ін. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. видання К. перетворилося в одну з галузей промисловості. На Україні центрами книговидання стали Київ (друкарня С. Кульженка), Одеса (друкарня Ю. Фесенка), Львів (друкарні Наукового товариства імені Шевченка, «Атлас»), Харків, Полтава, Коломия та інші міста. Багато укр. К. випущено видавцями Петербурга, Москви. Широкого розвитку книжкова справа на Україні набула в перші рад. десятиліття, особливо в 20-х pp.; зростав випуск книг укр. мовою (до 80 проц. назв.). Тепер щороку в УРСР видається понад 8 тис. назв книг (з них близько чверті — укр. мовою) заг. тиражем 160 — 165 млн. прим. У 20 — 30-х pp. у республіці питання книгознавства вивчалися в Книгознавства українському науковому інституті, тепер вони досліджуються в ін-тах культури, Книжковій палаті УРСР ім. Івана Федорова, наук. б-ках. 1974 створено Товариство любителів книги СРСР і Товариство любителів книги Української РСР. 1972 в Києві засн. Книги і друкарства музей Української РСР.

Термін «книжка» вживається також для позначення внутр. поділу великого за обсягом твору (напр., роман Ірини Вільде «Сестри Річинські» в 2 книгах).

Літ.: Ленін і книга. К., 1974; Маслов С. І. Українська друкована книга XVI — XVIII ст. К., 1925; Попов П. Друкарство, його початок і поширення в Європі (XV — XVI вв.). К., 1925; Меженко Ю. Українська книжка часу Великої Революції. «Життя й революція», 1927. № 10 — 12; Книга. Исследования и материалы, в. 1 — 56. М., 1959 — 88; 400 лет русского книгопечатания, т. 1 — 2. К., 1964; Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. К., 1965; Книга і друкарство на Україні. К., 1965; Українська книга. К. — Х., 1965; Пятьсот лет после Гутенберга. 1468 — 1968. М., 1968; Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI — XVIII ст. Львів, 1971; Немировський Е. Л. Начало славянского книгопечатания. М., 1971; Петров С. О. Книги гражданського друку, видані на Україні XVIII — перша половина XIX століття. Х., 1971; Люблинский В. С. Книга в истории человеческого общества. М., 1972; Эскарпи P. Революция в мире книг. М., 1972; Молодчиков О. Книга Радянської України. К., 1974; Різник М. Г. Письмо і шрифт. К., 1978; Запаско Я. П., Ісаевич Я. Д. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, кн. 1 — 2. Львів, 1981 — 84; Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981; Книговедение. Энциклопедический справочник. М., 1982; Книга в нашей жизни. М., 1983; Теорія та історія радянської книги на Україні К., 1983; История книги в СССР. 1917 — 1921, т. 1 — 3. М., 1983 — 86; Баренбаум И. Е. История книги. М., 1984; Книга и книжное дело в Украинской ССР. Сборник документов и материалов 1917 — 1984, [кн. 1 — 2]. К., 1985 — 86 Немировский Е. Л. Иван Федоров (около 1510 — 1583). М., 1985; Немировский Е. Л. Мир книги. С древнейших времен до начала XX века. М., 1986.

Я. Д Ісаевич.


«КНИЖКА» — видавничо-торг. кооперативна спілка у Львові, створена Компартією Зх. України (КПЗУ). Існувала 1929 — 39. Очолював «К.» активний діяч КПЗУ Л. В. Кухта. Співробітничала з книготорг. орг-ціями Рад. України та «Международной книгой» (Москва). Гол. у діяльності «К.» було поширення насамперед радянської художньої, політ., наук., екон., тех. та ін. л-ри в містах і селах Зх. України, осередках прогрес. укр. еміграції в Зх Європі та Америці. Книгарня вид-ва поширювала твори класиків марксизму-ленінізму, Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника та ін. українських письменників, радянські газети і журнали тощо. Заходами «К.» видано інсценізацію повісті «Fata morgana» M. Коцюбинського, зроблену Ніною Матулівяою, зб. оповідань «Вогонь» П. Козланюка, брошури «Карл Маркс, його життя і наука», «Анрі Барбюс» та ін. Видавала громад.-наук. місячник «Освіта».

Літ.: Кухта Л. В. Видавництво КПЗУ «Книжка» у Львові (1929 — 1939 рр). «Український історичний журнал», 1965, № 9.

Й. Т. Цьох.


КНИЖКОВА ПАЛАТА УРСР імені Івана Федорова — наук.-бібліогр. та інформаційна установа, центр бібліографії на Україні. Засн. 1922 у Харкові. 1974 їй присвоєно ім’я Івана Федорова. Одержує і зберігає обов’язковий (контрольний) примірник усіх друк. видань, випущених в УРСР. Архів К. п. УРСР — понад 10 мільйонів видань. Здійснює з 1925 держ. статистику друку, з 1927 — централізовану каталогізацію творів друку (виходять друковані картки на книжки і журнальні статті). Випускає (з 1924) держ. поточні покажчики «Літопис книг», «Літопис журнальних статей», «Літопис газетних статей», «Літопис рецензій». Видаються також ретроспективні бібліогр. покажчики, профільні за видами друку, бюлетень «Нові видання УРСР». У щорічнику «Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності» (1956 — 89; з 1990 — «Українська РСР у пресі СРСР та зарубіжних країн») вміщується інформація і про худож. твори і літературознавчі праці, літ. журнали, збірники, бібліогр. покажчики тощо. У щорічнику «Друковані видання УРСР» (з 1947) подається перелік видань, випущених протягом року в республіці. Осн. праці, підготовлені і видані К. п. УРСР: «Художня література, видана на Україні за 40 років» (т. 1 — 2, 1958 — 60), «Співдружність літератур. 1917 — 1966» (1969), «Українська радянська культура за 40 років» (1960), «Бібліографічні посібники УРСР. 1976 — 1980» (1985), «Періодичні видання УРСР» (1984), «Художня література зарубіжних країн у пресі УРСР. 1981 — 1985» (1989) та ін. В довіднику «Преса Української РСР» подаються дані про видання осн. видів друкованої продукції, в т. ч. худож. л-ри та творів окремих письменників. Палата здійснює довідково-бібліогр. роботу, контролює додержання видавничими установами держ. стандартів, розробляє наук. і методич. питання у галузі бібліографії і книгознавства.

Літ.: Решетинский И. И. Текущие библиографические издания книжных палат и их использование. М., 1981; Шевцова І. Народна скарбниця. «Соціалістична культура», 1982, № 6.

Ю. Б. Медведев.


КНИЖКОВИЙ ЗНАК — див. Екслібрис.


КНИЖНА МОВА — сукупність мовних засобів, типових для писемного варіанту насамперед таких стилів, як наук., наук.-популярний, офіц.діловий. Характеризується (на відміну від мовлення) стабільністю, традиційністю, складністю будови, а також повнотою висловлення думки, що забезпечує точність передачі інформації і правильність сприймання її поза ситуацією мовлення (у розмовній мові цьому сприяють жести, міміка, інтонація тощо). К. м. відрізняється від розмовної ще й такими ознаками, як підготовленість, організованість, ретельний добір лексики, складніше і чіткіше граматичне оформлення.

А. П. Коваль.


«КНИЖНИЙ ВІСТНИК» — наук.-інформ. журнал. Видавався 1919 Всенар. б-кою України при УАН у Києві як щоквартальник за ред. Г. Житецького (вийшло 2 номери). Публікував декрети, накази та розпорядження ВУЦВК, Раднаркому і Наркомату освіти України з питань орг-ції укр. рад. книговидання і бібліотечної справи, описи нових надходжень до Всенар. б-ки (зокрема, зібрань відомих діячів української культури). У «К. в.» надруковано відомості про діяльність УАН, бібліографічний опис періодичних видань, що виходили на Україні 1919. Вміщено статті Д. Багалія, Г. Житецького, В. Науменка та ін. про Харків. громадську б-ку, б-ки «Старої громади», київ. «Просвіта» тощо.

Надруковано також цикл матеріалів «По першорядних бібліотеках» (про б-ку конгресу США у Вашингтоні, б-ку Британського музею у Лондоні). «К. в.» знайомив з видатними пам’ятками книжкового мистецтва (зокрема, з «Граматикою» Мелетія Смотрицького) тощо.

Літ.: Меженко (Іванов) Ю. О. «Книжний вістник». «Книгарь», 1919, № 23 — 24.

Г. Д. Зленко, О. Л. Рибалко.


КНИЖНИЙ СТИЛЬ — різновид літературної мови, для якого характерне використання слів, що вживаються в наук., наук.-популярному, худож. текстах, в офіц.-ділових документах (напр.: апробувати, декларативний, кон’юнктура, фактор).

Літ.: Жовтобрюх М. А. Науковий стиль української мови. «Мовознавство», 1968, № 1; Коваль А. П. Науковий стиль сучасної української літературної мови. К., 1970; Сучасна українська літературна мова. Стилістика. К., 1973.

А. Я. Коваль.


КНИШ (справж. прізв. — Книшев) Георгій Арсенович (17.XI 1922, с. Петрове, тепер смт Петрівського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався 1946 — 50 у Львів. ун-ті. Працював у пресі, на телебаченні. Друкується з 1940. Автор поетич. збірок «Вірність» (1951), «Джерело» (1955), «Над Збручем» (1958), «Скарб» (1961), «Рубежі» (1963), «Високість» (1966), «Фарватер» (1971), «Роса» (1976), «Імення» (1983) та ін.; романів «Жайвір» (1975), «Приціл» (1977), «Гніздо» (1979), «Брость» (1981). «Літа на долоні» (1985), «Обітниця» (1989); книжки нарисів «Троянди на мармур» (1980). Для дітей написав віршовану казку «За горами, за лісами» (1961, з А. Волощаком), Осн. теми поезії К. — пам’ять про полеглих у роки Великої Вітчизн. війни, вірність Батьківщині. Помітне місце в творчості посідає медитативна і пейзажна лірика. Проза К. пов’язана з конкретними соціальноістор. процесами нашого життя.

Тв.: Магічний кристал. К., 1989; Рос. перекл. — Прицел. М., 1981; Гнездо. М., 1983; Росток. М., 1989.

Літ.: Нечиталюк М. Творчі шукання тривають. «Жовтень», 1960, № 1; Сливинський О. На лінії вогню. «Вітчизна», 1978, № 11; Панасюк К. Від перипетій до характерів. «Літературна Україна», 1982, 16 вересня; Вершиніна І. М. Георгій Книш. До 60-річчя з дня народження. Бібліографічний покажчик Львів, 1982.

Т. Ю. Салига.


КНИШ Ірена (20.IV 1909, Львів) — укр. літературознавець і мистецтвознавець. Навчалася у гімназії Українського інституту для дівчат (Перемишль), у Львівському університеті. 1939 року виїхала до Франції. З 1950 року живе в Канаді. Досліджує історію жіночого руху в Галичині, творчість і громад.-культур. діяльність укр. письменниць, художниць, артисток. Автор науково-популярних праць «Іван Франко та рівноправність жінки» (1956), «Смолоскип у темряві» (1957, про Н. Кобринську), «Три ровесниці» (1960, про Уляну Кравченко, М. Бащкирцеву, М. Заньковецьку) та ін.

Ф П. Погребенник.


«КНИЖНАЯ ЛЕТОПИСЬ» — бібліографічне видання наук.-виробн. об’єднання «Всесоюзна книжкова палата» (до 1987 — Всесоюзна книжкова палата). «К. л.» почала видаватись у Петербурзі в липні 1907 під ред. А. Торопова. До Жовтн. революції випускалася Гол. управлінням у справах друку переважно з цензурною метою: поряд з даними про нову л-ру вміщувалися списки видань, вилучених з продажу, постанови про знищення книг тощо. «К. л.» дореволюційна — цінне бібліогр. джерело про книжк. продукцію 1907 — 1917. За рад. часу осн. завдання «К. л.» — своєчасно інформувати читачів про вихід у країні нових книг з усіх галузей знань. З 1920 (№ 33) виходить у Москві. З 1961 видається трьома випусками: основним (щотижня) і двома додатковими (щомісяця). Всесоюз. книжкова палата здійснює в «К. л.» первинну бібліогр. реєстрацію всіх нових книг, що виходять у країні. Повноту реєстрації забезпечує обов’язковий (контрольний) примірник друк. продукції, що надходить до Книжкової палати з усіх друкарень. Опис книг (крім російськомовних), які виходять мовами народів СРСР та іноземними, здійснюється в рос. перекладі із зазначенням мови видання. Матеріали подаються в систематичному порядку за «Єдиною схемою класифікації літератури для книговидання в СРСР». Дані про нові книги і брошури подаються під відповідними рубриками, зокрема, «46. Філологічні науки». «47. Художня література. Фольклор», «48. Література для дітей. Фольклор для дітей». У дод. випусках повідомляється про відомчі видання та автореферати дисертацій. Виходять щокварталу іменний, предметний і географічний покажчики, щороку — покажчики серійних видань.

Реєстрацію книг, випущених на Україні, здійснює Книжкова палата УРСР ім. Івана Федорова (див. також «Літопис книг»).

Літ.: Всесоюзная книжная палата. К 60-летию со дня основания. М., 1977; Решетинский И. И. Текущие библиографические издания книжных палат и их использование. М., 1981.

Н. Ф. Королевич.


«КНИЖНЫЕ НОВОСТИ» — літ.-крит. і рекламний журнал. Видавався книгарнею газ. «Одесские новости» 1909 — 16 без певної періодичності. Вміщував короткі огляди творчості письменників (М. Чернишевського, 1. Буніна, М. Телешова), матеріали про діяльність вид-в і видавців, літ. ювілеї (О. Пушкіна, О. Герцена, Г. Успенського, О. Островського, М. Салтикова-Щедріна, Ф. Достоєвського, А. Чехова та ін.). До 50-річчя від дня смерті Т. Шевченка опубл. статтю й повідомлення про вихід видань, присвячених поетові [«Ілюстрованої Шевченківської бібліотеки» (24 книжки), виданої В. Яковенком, та вибраних віршів Т. Шевченка нім. мовою (із вступною статтею і передмовою, написаними Ю. Віргінією) ]. Писав про появу 1-го тому «Повістей та оповідань» І. Нечуя-Левицького, збірника творів укр. письменників у рос. перекладі М. Шадурського, заборону публіцистич. книги «Про кріпацьку неволю, як вона постала і як зникла» Г. Коваленка. Надр. статті про заснування журн. «Украинская жизнь» (Петербург), видавничу діяльність Харків. т-ва поширення в народі грамотності, спробу вид-ва «Час» налагодити переклади укр. мовою творів груз. письменників. Опубл. повідомлення про дарунок, здійснений невід. особою Одес. міській публічній б-ці — рідкісний примірник Четвероєвангелія, виданого 1552 в Белграді.

Г. Д. Зленко.


«КНИЖНОЕ ОБОЗРЕНИЕ» — газета, орган Держкомпреси СРСР та Всесоюз. добровільного т-ва любителів книги. Виходить з 1966 В Москві щотижня. Інформує громадськість про вихід нових книг у вид-вах Рад. Союзу, вміщує рецензії на них, публікує репортажі з всесоюзних та респ. літ. свят, інтерв’ю з письменниками, дає публіцист. виступи на гострі культурно-політ. теми, статті з проблем книжкової торгівлі тощо. В «К. о.» друкуються огляди тем. планів укр. вид-в, матеріали, присвячені ювілеям Т. Шевченка, М. Коцюбинського та ін. укр. письменників, з історії видання відомих творів, антологій (поеми «Енеїда» І. Котляревського, «Антології руської»), повідомлення про знахідки рукописів, стародруків (нових списків «Кобзаря» Т. Шевченка, «Апостола» Івана Федорова тощо). Опубл. статті про укр. рад. письменників (О. Гончара), інтерв’ю з ними (П. Загребельним), портрети відомих літературознавців і книголюбів (Є. Кирилюка) тощо. Обмінюється інформацією з газ. «Друг читача».

М. М. Сулима.


КНОРОЗОВ Юрій Валентинович (19.XI 1922, Харків) — рос. рад. етнограф, мовознавець і перекладач, доктор істор. наук з 1955. Закінчив 1948 Моск. ун-т. Працює в ін-ті етнографії АН СРСР (Ленінгр. відділення). Автор праць з питань семіотики, порівняльно-істор. мовознавства, етнографії Центр. Америки тощо. Займається проблемами дешифрування давніх систем письма. Дешифрував письмо індіанців майя, переклав і дослідив пам’ятки їх писемності («Писемність індіанців майя», 1963; «Ієрогліфічні рукописи майя», 1975, та ін.). Брав участь у дешифруванні найдавнішого індіан. письма. Лауреат Держ. премії СРСР (1977).


КНЯГИНИЦЬКИЙ Іов (світське ім’я — Іван; бл. 1550, містечко Тисмениця, теп. місто Івано-Франк. обл. — 30.XII 1621, с. Манява, теп. Богородчанського р-ну тієї ж обл.) — укр. церк.-осв. діяч, письменник-полеміст. Учився в монастир. школі в Уневі, потім — в Острозькій школі, де згодом учителював. Замолоду двічі побував в Афоні (Греція), там прийняв чернецтво під іменем Ієзекіїля і прожив 12 років. Повернувшись на Україну, жив в Уневі (в місц. монастирі прийняв схиму під іменем Іова), Угорниках (засн. там 1603 монастир), Маняві (засн. 1612 скит), Дермані. Брав участь у організації книгодрукування, зокрема, випустив «Октаіх...» (1604). Довгі роки дружив і листувався з Іваном Вишенським. Збереглися листи Івана Вишенського до К., біографія К., написана Ігнатієм з Любарова, а також лист К. до Кирила Транквіліона-Ставровецького від 23 серпня 1619, в якому автор критикує адресата за відхилення від ортодоксального християнства в кн. «Евангеліе учительное...» (1619).

Літ.: Петрушевич А. Жизнь преподобного отца Иова, основателя ставропигиальной скитской обители чину св. Василия, списана современником иеромонахом Игнатием из Любарова. Зоря галицкая яко альбум на год 1860. Львов, 1860; Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, т. 1. К., 1883; Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. Казань, 1898; Возняк М. Історія української літератури, т. 2. ч. 1. Львів, 1921; Колосова В. П. Автограф Ивана Вишенского. В кн.: Федоровские чтения 1978. М., 1981.

В. П. Колосова.


КНЯЖЕВИЧ Дмитро Максимович [25.IV(6.V) 1788, Петербург — 1(13).X 1844, с. Велика Бурімка, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл.] — рос. і укр. громад. і осв. діяч, дійсний член з 1837, почес. член Рос. академії з 1841. Навчався в гімназії (Казань). У 1822 — 23 видавав літ. додатки до журн. «Сын Отечества». Свої твори, переклади з нім. л-ри, наук. статті друкував у «Журнале соревнователей просвещения и благотворения», «Полярной звезде», «Киевском альманахе» та ін. виданнях. З 1837 — попечитель Одес. учбового округу: сприяв розвитку шкіл на півдні України, склав нові, більш досконалі навч. програми, проект перетворення Рішельєвського ліцею на ук-т (1844). Засновник (1839) і президент Т-ва історії і старожитностей Південної Росії в Одесі, упорядник і видавець 1-го тому «Записок» Т-ва (1844). Видав 1839 і 1840 «Одесский альманах» та «Новороссийский календарь». Автор досліджень про синоніми рос. мови, один з упорядників словника рос. мови. К. належить «Повне зібрання російських прислів’їв і приказок» (1822). Проводив археол. дослідження на Чорномор. узбережжі.

Літ.: Маркевич И. В. 25-летие Новороссийского университета. Одесса, 1890.

М. М. Сулима.


КНЯЖНІН Яків Борисович [3(14).X 1740, за ін. даними — 1742, Псков — 14(25).І 1791, Петербург] — рос. драматург, поет, перекладач, член Рос. академії з 1783. Представник рос. класицизму. Навчався в гімназії при АН і в приватному пансіоні. Осн. місце у творчості К. посідає трагедія («Дідона», 1769; «Росслав», 1784; «Вадим Новгородський», 1789, та ін.). Інтерес до вітчизн. історії, патріотич. пафос, ідеї тираноборства зумовили успіх його п’єс. Автор комедій «Хвалько» (1784 — 85), «Диваки» (1790), «Траур, або Утішена вдова», лібретто шести коміч. опер («Нещастя від карети», 1799, та ін.), в яких порушив важливі питання життя 2-ї пол. 18 ст. Писав також віршовані казки, елегії, послання, байки, сатир. вірші і поеми. Один з перших у. рос. л-рі звернувся до білого вірша. Перекладав твори Вольтера, П. Корнеля, К. Гольдоні та ін. Комедії К. у 18 — 19 ст. ставили харків. трупа Д. Москвичова, актори Полтав. театру.

Тв.: Избранные произведения. Л., 1961.

Літ.: Кулакова Л. И. Яков Борисович Княжнин. 1742 — 1791. М. — Л., 1951; Український драматичний театр. Нариси історії, т. 1 К., 1967.

П. В. Михед.


КНЯЗЮК Валерій Костянтинович (24.XI 1934, Харків) — укр. рад. письменник, публіцист. Член КПРС з 1961. Закінчив 1957 Київ. ун-т. Працював у пресі. Друкується з 1965. Пише також рос. мовою. Автор повістей «Світ маленьких Гулліверів» (1976), «Брестська фортеця» (1988), зб. оповідей «Єдиний привілей» (1989), публіцист. книжок «Спокій сталі» (1979), «Загадка соняшника» (1980), «Водяні вітрила „Фрегатів“» (1982), «Молоко з присмаком мигдалю» (1984), «Полум’я і пам’ять» (1985). Осн. теми — історія Рад. країни, збереження природи, екологічні проблеми міст, гуманістичні аспекти НТР. Для дітей написав повість-казку «Верблюденя Паго-Пого, або Подорож до чарівної криниці» (1976).

Літ.: Кореневич Л. «Правдивість на час», або Розбурхано-хвилююче відображення через прочинені двері. «Жовтень», 1982, № 10.

А. Г. Шпиталь.


КНЯЗЬНІН (Kniaźnin) Франтішек Діонізій (4.Х 1750, Вітебськ — 25.VIII 1807, м. Конськоволя, тепер Люблін. воєводства) — польс. поет, перекладач. Навчався в колегії єзуїтів (Вітебськ). 1776 видав зб. «Байки», здебільшого на сюжети Ж. Лафонтена. Збірки «Любовні вірші, або Пісні в анакреонтичному жанрі» (т. 1 — 2, 1779), «Вірші» (1783) і «Поезії» (т. 1 — 3, 1787 — 88) містять любовну і громадян. лірику. Автор коміч. та пасторальних поем і восьми п’єс (зокрема, «Цигани», 1787). Патріотич. мотивами пройняті опера «Мати Спартанка» (1786) і трагедія «Гектор» (1792 — 93). Перекладав твори Горація, Анакреонта, Гомера і Я. Кохановського (з лат. мови) Виявляв зацікавлення історією, фольклором і природою України. В коміч. опері «Троїсте весілля» (1790) використав укр. пісні. Окр. вірші К. переклав В. Лучук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Польская поэзия, т. 1. М., 1963.

Р. П. Радишевський.


КОБАЯСІ Такідзі (13.Х 1903, с. Тохоку преф. Акіта — 20.II 1933, Токіо) — япон. письменник. Член КПЯ з 1928. Був у партиз. підпіллі, схоплений і закатований охранкою. 1928 видав повісті «Снігозахисна лісосмуга» (з життя селянорендарів на о. Хоккайдо) і «15-е березня» (про розгром демокр. руху в Японії). В повісті «Крабоконсервна факторія» (1929) показав тяжкі умови праці робітників, зростання їх класової свідомості. Образи перших япон. комуністів змалював у повісті «Життя для партії» (1933).

Тв.: Укр. перекл. — Крабоконсервна факторія. Х., 1934; Рос. перекл. — Избранное. М., 1957.

Літ.: Чегодарь Н. И. Кобаяси Такидзи. М., 1966.

Б. П. Яценко.


КОБЕЦЬ Василь Дмитрович (4.XI 1943, с. Слободище, тепер Іллінецького р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1965. Закінчив 1972 Львів. ун-т. Працював у пресі. Провідні мотиви лірики К. (збірки «Жайворонки в серці», 1974; «Повнозерниця», 1976; «Високе літо», 1980; «Свято нашої зустрічі», 1986) — любов до отчої землі, її історії, покликання митця в сучас. суспільстві. Автор худож.-докум. повістей «Поле моє» (1975), «Герой Соціалістичної Праці І. С. Калмицький» (1975), «Джерела б’ють» (1976) і «Будень як свято» (1978). Написав повісті «Осінні дзвони» (1982), «Вересневий день» (1987) — з життя підлітків, учнів профтехучилищ, роман «Юрський горизонт» (1985) — про геологів Заполяр’я. На вірші К. композитори Л. Дичко, І. Кириліна створили пісні. Окремі твори перекладено рос., молд., кирг., балкар. та ін. мовами.

Літ.: Бортняк А. Романтика буднів. «Дніпро», 1975, № 3; Карпенко В. До глибоких пластів. «Дніпро», 1986, № 2.

М. М. Потупейко.




«КОБЗАР» — загальна назва видань поетич. творів Т. Шевченка. Вживається поряд з такими, як «Поезія», «Поезії», «Поеми та вірші» тощо. Перший «К.» вид. 1840 у Петербурзі друкарнею Є. Фішера. Підзаголовок «Малороссийские песни и стихотворения», що стояв у рукописі і розкривав зміст книги, знято у коректурі. Збірку склали 8 творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Назвою збірки (кобзар — нар. співець, який виконує пісні та думи під акомпанемент кобзи) Т. Шевченко заявив про свій кровний зв’язок з народом, його життям, з нар. творчістю. З виходом Шевчгнкового «К.» почався новий етап у розвитку укр. л-ри й мови. і. Франко писав, що «ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла моа джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 276). Наступний «К.» вид. 1844 І. Лисенковим у друкарні Х. Гінце; до більшої частини тиражу його було приброшуровано нерозпродані примірники першого окремого видання поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» (СПБ, 1841). По суті різні книжечки об’єднано в цьому виданні спільним заголовком на титульному аркуші — «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Навесні 1847 Т. Шевченко розпочав підготовку збірки своїх творів, яку у передмові назвав «другим Кобзарем». Здійсненню задуму перешкодив арешт поета 5 квітня 1847 і заслання до Окремого Оренбурзького корпусу рядовим із забороною писати й малювати. Повернувшись із заслання, поет клопотався про видання збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Проте гол. управління цензури відхилило поданий рукопис, обмежившись дозволом лише на нове видання тих творів, що публікувалися до арешту поета. Збірка вийшла 1860 в друкарні П. Куліша під назвою «Кобзар». До цієї ост. прижиттєвої збірки творів Т. Шевченка ввійшли вірші та поеми двох попередніх видань — 1840 і 1844, поеми «Гайдамаки» та «Гамалія», кілька творів, опубл. у альманахах «Ластівка» (1841), «Молодик» (ч. 2, 1843) та зб. «Записки о Южной Руси» (т. 2, 1857), зокрема балада «Причинна», «Утоплена», поема «Наймичка» — разом 17 творів. У кн. «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844), а також у рукописі зб. «Поезія Т. Шевченка. Том первий» Т. Шевченко змінив заголовок вірша «Перебендя» на «Кобзар», але потім відновив попередній. З часу виходу першої збірки називати Кобзарем почали і самого Т. Шевченка. У листі до А. Маркевича 22.IV 1857 поет писав про себе як про «безталанного старого кобзаря», деякі з повістей підписував — Кобзар Дармограй. Ще за життя Т. Шевченка під назвою «Кобзар» розпочалася публікація його поезій у журн. «Основа» (протягом 1861 — 62 надр. 70 віршів). Під цією ж назвою твори розповсюджувалися у рукопис. збірниках. Поступово вона поширилася на всю поетичну творчість Т. Шевченка. Майже одночасно з «К.» 1860 з’явилася збірка «„Кобзарь“ Тараса Шевченка в переводе русских поэтов. Под редакцией Н. В. Гербеля» (СПБ, 1860). Під назвою «Кобзар» вийшло 1867 у Петербурзі коштом Д. Кожанчикова перше посм. видання творів поета, підготовлене М. Костомаровим та Г. Вашкевичем. Тоді ж у Львові надр. перша на західноукр. землях Шевченкова збірка «Поезії» (т. 1 — 2). Проте у наступних виданнях переважає назва «Кобзар». Під нею друкувалися твори Т. Шевченка у Петербурзі (1883, 1884, 1896, 1907, 1908, 1914; останнє науково підготував П. Зайцев), Києві (1895, 1901), Празі (1876), Женеві (1878, 1881). «К.» у 4 частинах видало в 1893 — 98 Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Перші дві (за ред. О. Огоновського) містили поезію та драму «Назар Стодоля», третя й четверта — укр. переклади кількох рос. повістей та щоденника Т. Шевченка. Це — єдина спроба публікації під назвою «Кобзар» не тільки поетич., а й прозових творів Т. Шевченка. Перший у Росії повний «К.» (за ред. В. Доманицького) вийшов 1907. І. Франко включив до редагованого ним двотомного «К.», виданого філол. секцією НТЩ в серії «Русько-українська бібліотека» (Львів, 1908), поеми «Слепая» і «Тризна». У такому складі збірки поезій Т. Шевченка друкуються у численних виданнях рад. періоду. Як зазначав М. Рильський, «назва „Кобзар“ за традицією перекинулася на все, ним звіршоване», і його поезії «в уяві широкого читача об’єднуються чудесним, магічним словом — „Кобзар“». Під цією назвою твори поета виходять 1917 у Петрограді, 1918 — у Харкові, 1919 — в Одесі. 1925 у Харкові випущено зб. «Поезії. Кобзар» (ред. і примітки І. Айзенштока та М. Плевака). У Києві 1939 вийшло ювілейне видання «Кобзаря» за ред. О. Корнійчука, П. Тичини, М. Рильського, Ф. Редька і Д. Копиці. Під час Великої Вітчизн. війни «К.» вид. в Уфі (1942), Москві (1943) і Києві (1944). Водночас, хоч і рідше, твори поета виходять і під ін. назвами — «Поезія» (К., 1927), «Поезії» (К., 1934), «Поеми», «Вірші», «Поеми та вірші». У серії «Бібліотека поета» 1955 надр. двотомна зб. «Поезії». «К.» вид. багатьма мовами СРСР, світу. Деякі твори з «К.», зокрема «Заповіт», перекл. понад ста мовами. Серед перекладачів «К.» — І. Бєлоусов, Ф. Сологуб, О. Прокоф’єв, О. Твардовський (рос. мовою), Я. Купала, Я. Колас (білорус), С. Чиковані, І. Абашидзе (груз.), М. Турсунзаде (тадж.), Л. Гіра, А. Венцлова (лит.), В. Сирокомля, Л. Совінський (польс.), П. Славейков, Л. Каравелов, Л. Стоянов (болг.), Р. Єсенська, М. Марчанова (чес), А. Гідаш (угор.), Ю. Віргінія, А. Курелла, Е. Вайнерт (нім.), Е. Л. Войнич (англ.), Е. Гільвік, Ш. Стебер (франц.), С. Комацу, Т. Сібуя (япон. мовою) та багато ін. Ілюстрували «К.» В. Штернберг, М. Микешин, І. Рєпін, К. Трутовський, Л. Жемчужников, М. Самокиш, І. Іжакевич, В. Касіян, М. Дерегус та ін. Окремі поезії поклали на музику М. Лисенко, П. Чайковський, С. Рахманінов, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Данькевич та ін. Деякі твори інсценізовано й екранізовано («Гайдамаки», «Невольник», «Катерина», «Наймичка»). За сюжетами й мотивами «К.» написано багато літ. творів. Іл. див. на окремому аркуші, с. 416 — 417.

Літ.: Добролюбов М. О. «Кобзар» Тараса Шевченка. К., 1961; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Рильський М. «Кобзар» в російських перекладах. «Літературна газета», 1940, 10 травня; Гаврилюк О. Пани і паничі над «Кобзарем». Львів, 1961; Тичина П. Сила «Кобзаря». К., 1961; Кирилюк Є. П. Книга мільйонів (до історії видання «Кобзаря» Шевченка). «Радянське літературознавство», 1962, № 2; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. K., 1963; Шевченківський словник, т. 1 — 2. К., 1976 — 77; Большаков Л. Н., Бородин В. С. Путь «Кобзаря». М., 1978; Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814 — 1861). К., 1982; Неврлий М. Нез’ясовані сторінки «Чигиринського Кобзаря». «Літературна Україна», 1987, 11 червня; Дейч Є. Шевченківський автограф у Парижі «Літературна Україна», 1989, 16 лютого; Багрич М. І. Т. Г. Шевченко. Бібліографічний покажчик (1917 — 1963). Х., 1964.

В. С. Бородін.


«КОБЗАР» — літ.-музичне т-во у Москві. Засн. 1908 групою моск. акторів, вихідців з України. В 1910 — 12 «К.» очолював співак І. Алчевський (син Х. Д. Алчевської). Організовуючи концерти (читання поезій, виконання романсів, хорів, кантат), т-во пропагувало укр. л-ру, зокрема творчість Т. Шевченка, І. Котляревського, О. Олеся. Серед театр. вистав — п’єса «Назар Стодоля» Т. Шевченка, опери «Наталка Полтавка» і «Чорноморці» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. В діяльності «К.» активну участь брали рос. та укр. актори А. Нежданов, Н. Єрмоленко-Южина, П. Цесевич, Ю. Кипоренко-Доманський, Іван Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Кропивницький, М. Заньковецька, композитори М. Лисеико, Я. Степовий, бандуристи В. Шевченко, І. Кучугура-Кучеренко та ін. Т-во матеріально підтримувало укр. діячів культури, зокрема, 1912 переслало значну суму грошей хворому І. Франку, проводило благодійні акції по збиранню коштів на спорудження пам’ятників Т. Шевченкові. 1917 припинило своє існування.

І. М. Ласенко.


«КОБЗАР» — вид-во Т-ва об’єднаних укр. канадців (ТОУК). Ств. 1966 в Торонто на базі Робітничо-фермерського видавничого т-ва. Випускає газ. «Життя і слово» та журн. «The Ukrainian Canadian» («Український канадець»), книжки. Видано збірки творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, Мирослава Ірчана та ін., ряд брошур (переважно з історії укр. трудової еміграції) укр. та англ. мовами.

С. Ю. Лазебник.


КОБЗАРІ, бандуристи — українські народні співці-музиканти, які виконують (нерідко складають самі) думи, пісні та інші твори, супроводжуючи їх грою на кобзі (бандурі). Перші відомості про К. (Чурило, Тарашко) є в польс. хроніках 15 — 16 ст. К. брали участь у нац.-визв. та антифеодальній боротьбі укр. народу, антикріпосницьких повстаннях. Нерідко зазнавали жорстокої кари. Так, за вироком польс.-шляхет. суду 1770 в Кодні страчено кобзарів — учасників Коліївщини П. Скрягу і В. Варченка. Особливо популярними були К. на Запорізькій Січі. Багато з них супроводили запорожців у походах, думами й піснями підносили бойовий дух війська, уславлюючи нар. борців проти поневолення й гніту. Творчість К. у різні періоди переживала піднесення й спади. Найбільшого розквіту досягла в 16 — 17 ст., коли створювались думи та історичні пісні про боротьбу укр. народу проти тур.-татар. завойовників і польс. шляхти, за нац. незалежність. За волелюбну творчість К. переслідувалися царизмом. Видатні К. 19 ст. — А. Шут, О. Вересай, І. Кравченко-Крюковський, Ф. Холодний. Пісні Вересая знав Т. Шевченко, подарував йому «Кобзар» (1860). Починаючи з 70-х pp. 19 ст. до репертуару К. входять Шевченкові «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Зоре моя вечірняя».

Нові можливості для розвитку творчості К. відкрив Великий Жовтень. Думи та пісні про революцію, її героїв, про вільну працю, дружбу рад. народів складали кобзарі Є. Мовчан, Ф. Кушнерик, П. Носач, В. Перепелюк, І. Кучугура -Кучеренко та ін. 1918 у Києві ств. Першу українську художню капелу кобзарів. 1935 вона об’єдналася з Полтав. капелою кобзарів, яку 1927 організував Г. Хоткевич (з 1946 — Капела бандуристів УРСР, з 1951 — Державна заслужена капела бандуристів УРСР). Під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 кобзарі О. Коваль, О. Чуприна та ін. воювали на фронті, Є. Мовчан, П. Гузь, П. Тищенко, П. Носач та ін., перебуваючи на тимчасово окупованій тер. України, закликали народ до боротьби проти фашистів.

Кобзарі — активні учасники громадського і культурно-мист. життя. Їхнє мистецтво набуло значного поширення. Капели й ансамблі К. та бандуристів існують при обл. філармоніях, багатьох палацах культури, будинках нар. творчості. Примножуючи багаті виконавські традиції минулого, К. постійно вдосконалюють майстерність, збагачують репертуар, в якому — укр. нар. пісні, думи, твори (вокальні й інструмент.) радянських композиторів. Визначні К. — Ф. Кушнерик, Є. Мовчан, В. Перепелюк, Є. Адамцевич та ін. Широко відоме ім’я укр. кобзаря в Австралії В. Мишалова, який, живучи в Канаді, організував свою кобзарську школу. Кадри К. та бандуристів виховуються у Київ. та Львів. консерваторіях, Київ., Дніпроп., Терноп., Хмельн., Херсон. муз. училищах, у студії Державної засл. капели бандуристів УРСР, багатьох муз. школах республіки. Образи К. відтворено в худож. л-рі. Яскраво змалював їх Т. Шевченко (вірш «Перебендя», поеми «Гайдамаки», «Тарасова ніч», повість «Прогулка с удовольствием и не без морали»). Народним співцям присвячені хвилюючі сторінки в романах «Гомоніла Україна» Петра Панча, «Переяславська рада» Н. Рибака, «Устим Кармалюк» В. Кучера, повісті «Остап Вересай» Ф. Бурлаки та ін. К. увічнені в образотворчому мист-ві, музиці, кіно. У вересні 1989 відкрито школу кобзар. мист-ва в с. Стрітівці Кагарлицького р-ну Київ. області.

Літ.: Кирдан Б., Омельченко А. Народні співцї-музиканти на Україні. К., 1980; Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980; Полотай М. М. Кобзарське мистецтво в роки Великої Вітчизняної війни. «Народна творчість та етнографія», 1986, № 3.

Б. П. Кирдан.


КОБИЛЕЦЬКИЙ Юрій (справж. ім’я — Іван) Свиридович [29.VII (11.VIII) 1905, м. Звенигородка, тепер Черкаської обл. — 9.IX 1987, Київ] — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1973, професор з 1961. Член КПРС з 1927. Закінчив 1934 Київ. ун-т. Був на кома і парт. роботі, редактором журналів «Молодий більшовик», «Молодняк», гол. ред. Держлітвидаву УРСР, в роки Великої Вітчизн. війни — начальником фронтової групи Укрвидаву ЦК КП(б)У. В 1944 — 51 — зав. кафедрою укр. л-ри Київ. унту; 1952 — 85 викладав у Київському педагогічному ін-ті ім. О. М. Горького.

Дослідник історії української літератури, проблем її розвитку. Автор праць: «Буковинська краса. Нарис про О. Кобилянську» (1944), «Поетична творчість Івана Франка» (1946), «Творчість Андрія Малишка» (1947), «Іван Франко. Літературна діяльність та поетична творчість» (1951), «Творчість Івана Франка» (1956), «Натан Рибак» (1963), «Шевченко і Франко» (1964), «Крила кречета. Життя і творчість О. Корнійчука» (1975). Опубл. спогади «Фрески» (1979), «З літопису життя» (1983), «Даль махне крилом» (1985). Один з авторів «Історії української літератури» в 2 томах (1950), підручників з укр. л-ри для педагогічних вузів.

Тв.: Творче зростання. К., 1951; Літературні портрети [в. 1 — 2]. К., 1958 — 60; За далиною — далина. К., 1988; Рос. перекл. — Литературные портреты. М., 1967.

Літ.: Дузь І. На терезах часу. «Літературна Україна», 1966, 22 лютого.

П. П. Хропко.


КОБИЛЯНСЬКА Ольга Юліанівна (27.XI 1863, м. Гура-Гумора на Буковині, теп. Гура-Гуморулуй, Румунія — 21.III 1942, Чернівці) — укр. письменниця і громад.-культур. діячка. Нар. в сім’ї дрібного службовця. Разом з батьками жила в містах Сучаві і Кимполунзі (тепер Кимполунг-Молдовенеск, Румунія), с. Димці (тепер Глибоцького р-ну Чернів. обл.),з 1891 — у Чернівцях. Закінчила чотирикласну (нормальну) нім. школу, глибокі знання здобула шляхом самоосвіти.

Літ.-естетич. погляди К. формувалися, з одного боку, під впливом нім. романтично-сентим. л-ри (зокрема письменниці Є. Марлітт), з другого — реаліст. західноєвроп. (Ф. Шпільгаген, Е. П. Якобсен), а також прогрес. рос. л-ри (І. Тургенєв, Д. Писарєв, Л. Толстой та ін.), яку читала переважно в нім. перекладі. Вирішальне значення для становлення К. як письменниці реалістичного напряму мали передова укр. література (Т. Шевченко, І. Франко, М. Павлик, B. Стефаник, О. Маковей, Н. Кобринська та ін.), сусп.-культур. рух у Галичині та на Буковині, поглиблення духовного зв’язку західноукр. краю з Наддніпр. Україною. Н. Кобринська й C. Окуневська залучили К. до активної участі у жін. русі, молода письменниця почала глибше цікавитися укр. л рою, а згодом і писати укр. мовою. 1893 К. взяла участь у виданні альм. «Наша доля», вмістивши в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи.

Виступила одним з організаторів «Товариства руських жінок на Буковині» (1894), прочитала на відкритті т-ва програмну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху». 1899 побувала на Наддніпрянській Україні, гостювала в Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, відвідала могилу Т. Шевченка у Каневі. Літ. діяльність розпочала в серед. 80-х рр. Ранні твори — здебільшого оповідання — писала нім. мовою, їхня тематика — життя нім.-рум. населення в містечках, світ особистих переживань молоді тощо («Вона вийшла заміж», «Видиво», «Без щастя», «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?» та ін., усі — 80-і pp.). Порушувались і морально-етичні проблеми — покликання людини, становище жінки, ставлення інтелігенції до сел. мас. І. Франко критикував оповідання К., написані в сентиментальній манері, і спрямував її на шлях реалізму. Більшість ранніх творів К. залишилася неопублікованого.

Перший твір укр. мовою — повість «Людина» — був надр. 1895 у журн. «Зоря». «Людина», а також оповідання і повісті «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Що я любив» (1896) та ін. засвідчили непересічний талант письменниці, яка однією з перших в укр. л-рі виступила проти духовного закріпачення жінки, обстоювала її право на громад.-культурне життя. Позитивну роль у зверненні К. до соціальних проблем відіграли пропаговані русько-укр. радикальною партією ідеї, більшість з яких письменниця поділяла. В оповіданнях, нарисах, новелах «У св. Івана» (1895), «Банк рустикальний» (1895), «На полях» (1898), «За готар» (1903) та ін. відображено розорення селянства, його безправ’я, темноту, забобонність. Мала проза К., зібрана в книжках «Природа» (1895), «Некультурна» (1897), «Покора» (1899), «До світа» (1903) та ін., позначена багатством життєвих спостережень автора, точністю соціально-психол. характеристик персонажів, художнім новаторством. Реальні сцени з нар. життя супроводжуються ліричними відступами, музичними інтонаціями, що надає новелістиці К. своєрідного забарвлення. Для багатьох новел і оповідань К. характерні поетизація духовних поривань багатих людських натур, розкриття світу природи, органічно пов’язаного з життям людини («Некультурна», «Битва» та ін.). У малій прозі кін. 90-х — поч. 900-х pp. яскраво виявилися нові, неоромантичні тенденції, що відповідали худож. пошукам того часу у світовій л-рі. На цьому шляху письменницю підтримали І. Франко, Леся Українка, Микола Євшан та ін. Одним з кращих творів про село не лише в укр., а й світовій л-рі стала соціально-психол. повість «Земля» (1902). Поклавши в її основу дійсні факти, письменниця створила глибоко індивідуалізовані образи трудівників села, усім своїм єством пов’язаних із землею-годувальницею. Повістю «Земля» К. засвідчила свою пристрасну любов до селянина, проникливе розуміння його психології. На думку І. Франка, повість, крім високої літ. цінності, «матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу...». Торкнувшись морально-етичних проблем життя інтелігенції у таких новелах, як «Impromtu fantasie» (1895), К. продовжує розробляти їх в «Аристократці» (1898), створює цілісні образи жінок-інтелігенток в оповіданні «Valse mélancholique» (1898). Згодом вона повертається до цієї теми в повістях «Ніоба», «Через кладку» (обидві — 1905), «За ситуаціями» (1913). Змальовуючи образи інтелігенток, які прагнуть піднятися над буденним середовищем, письменниця протестувала проти беззмістовного існування. Нові риси свого таланту виявляє К. в лірично-романтичній повісті «В неділю рано зілля копала...» (1909), написаній за мотивами нар. пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». В ідейно-худож. концепції твору природно співіснують реалістичне і романтичне начала. Письменниця уникла мелодраматизму, створивши життєво переконливі образи персонажів. Повість належить до визначних явиш нової укр. прози поч. 20 ст. У творчості К. знайшли відображення події 1-ї світової війни й рум.-боярської окупації Пн. Буковини. Вона написала глибоко правдиві, сповнені драматич. звучання антивоєнні оповідання, нариси, новели — «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда» (усі — 1917), «Сниться» (1922), «Зійшов з розуму» (1923), які увійшли до зб. «Але Господь мовчить...» (1927). Одним з кращих творів К. повоєнного часу є оповідання «Вовчиха» (1923), яке перегукується з повістю «Земля». В ньому майстерно розкрито негативний вплив приватновласницької психології на селянство, водночас — високі, благородні почуття, що живуть у душі чесних і працелюбних людей.

У романі «Апостол черні» (опубл. 1926) на широкому суспільно-культурному тлі К. порушує проблему інтелігенції і народу, з симпатією змальовує образи представників духівництва. У 20 — 30-х pp. друкує оповідання «Лісова мати», «Сниться...», обидва — 1917; «Василка», 1922; «Пресвятая Богородиця, помилуй нас!», 1928; «Не смійтесь», 1933, в яких відчувається вплив символізму й містики. Сюжетами деяких творів стають кримінальні злочини, зумовлені не так соціальними причинами, як патологічними відхиленнями в психіці людини (новели «Огрівай, сонце...», «Але Господь мовчить...», обидві — 1927). В умовах соціального і нац. поневолення Буковини, переслідувань з боку рум. окупантів К. як письменниця і громадянка займала прогрес. позиції, відчувала кровну спорідненість з своїм народом. Вона спілкувалася з передовою студ. молоддю, що гуртувалася навколо чернів. журн. «Промінь», мала зв’язки з львів. прогрес. журн. «Нові шляхи». В Харкові та ін. містах видавалося багато творів письменниці. 1927 з нагоди 40-річчя літ. праці К. уряд Рад. України призначив їй пенсію. Радо привітала К. визволення Пн. Буковини і возз’єднання її з Рад. Україною, включилася в культур. життя. Широко і врочисто вшановано було творчу діяльність письменниці. 1940 її прийнято до СПУ. К. активно виступає з публіцистич. статтями — «Цвіт культури розвивається», «Пісня свободи» (обидві — 1940), «Слово про буковинську жінку» (1941), «Здобутого щастя не віддамо нікому!» (1942) та ін. Залишила спогади про І. Франка («Великий Каменяр», 1941), Х. О. Алчевську («Моїй „меві“», 1933), М. Коцюбинського («Дещо з моїх споминів про М. М. Коцюбинського», 1943). К. — визначний представник нової соціально-психол. школи в укр. л-рі кін. 19 — поч. 20 ст. Прозаїк-новатор, вона збагатила реалістичні худож.-психол. засоби у змалюванні життя народу, зокрема інтелігенції. Письменниця розширила інтернац. обрії укр. прози, сприяла виходу рідної л-ри на світовий рівень. Твори К. видавалися багатьма мовами СРСР, світу, інсценізувалися («Земля», «В неділю рано зілля копала...», «Вовчиха» йдуть у Чернів. укр. музично-драм. театрі ім. О. Кобилянської, «Меланхолійний вальс» — у Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької), екранізувалися («Земля», Київ. кіностудія ім. О. П. Довженка, 1954).

1944 відкрито Кобилянської О. Ю. музей у Чернівцях, у с. Димці з 1973 діє його філіал — Музей-садиба К. 1980 у Чернівцях установлено пам’ятник К. Іл. див. на окр. аркуші с. 432 — 433.

Тв.: Твори, т. 1 — 9. Х., 1927 — 29; Твори, т. 1 — 5. К., 1962 — 63; Слова зворушеного серця. К., 1982; Твори т. 1 — 2. К., 1983; Твори, т. 1 — 2. К., 1988; Повісті. Оповідання. Новели. К., 1988; Рос. перекл. — Избранное. М., 1953; Земля. М., 1959; «В воскресенье утром рано зелье копала...». К., 1986.

Літ.: За красою. Альманах в честь Ольги Кобилянської. Чернівці, 1905; Ольга Кобилянська. Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльності (1887 — 1927). Чернівці. 1928; Ольга Кобилянська. Статті і матеріали. Чернівці, 1958; Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963; Бабишкін О. Ольга Кобилянська. Львів, 1963; Томашук Н. О. Ольга Кобилянська. К., 1969; Панчук Е. М. Гірська орлиця. Ужгород, 1976; Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. К., 1981; Вознюк В. О. Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. К., 1983; Гундорова Т. І. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської. «Радянське літературознавство», 1988, № 11; Погребенник Ф. П. Ольга Кобилянська. К., 1988; Кущ О. П. Ольга Кобилянська. Бібліографічний покажчик. К., 1960.

Ф. П. Погребенник.



КОБИЛЯНСЬКИЙ Антін (29.I 1837, с. Перерісль, тепер Надвірнянського р-ну Івано-Франк. обл. — 8.II 1910, Львів) — укр. літератор, лікар, винахідник. Вивчав 1857 — 61 богослов’я у Львів. і Чернів. семінаріях; 1874 — 77 — філософію у Віден., 1882 — 88 — медицину у Празькому, Віден. і Краків. ун-тах. За поглядами — «народовець». Багато мандрував по Європі, Америці. Був актором, учителем. Захоплювався нар. медициною. Винайшов «фізіократичну камеру» для лікувального дихання, пристрій для вловлювання й корисної переробки диму, літальну машину, яку описав у брошурі «Повітряна яхта» (1898, нім. мовою). Писав вірші, публіцистичні статті. Один з авторів, ред. і видавець брошур «Слово на слово до редактора „Слова“» і «Голос на голос для Галичини» (Чернівці, 1861; обидві — чес. транскрипцією), в яких виступав проти «язичія», відстоюючи ідею розвитку укр. л-ри на нар. основі. У «Слові на слово...» уперше були опубліковані українські вірші Ю. Федьксвича. Зразки його творчості наводилися з метою заперечення далеких від нар. життя творів, що друкувалися «язичієм» у газ. «Слово» та ін. «москвофільських» виданнях. 1864 спільно з П. Свєнціцьким видав у Львові сатир. антимосквофільський журн. «Дуля». К. належить розвідка про творчість Ж. Ж. Руссо (1878, нім. мовою). Дружив з Ю. Федьковичем.

Літ.: Доктор Антоній Кобилянський. «Русска правда» [Відень], 1882, № 11 — 12; Ревакович Т. Антін Кобилянський. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1910, т. 94.

М. Й. Шалата.


КОБИЛЯНСЬКИЙ Володимир Олександрович (псевд. — В. Бульваров, Остап Сумрак, Ульріх Штутнер; 27.ІХ 1895, Ясси, Румунія — 10.ІХ 1919, Київ) — укр. рад. поет, перекладач. Навчався у нім. поч. школі, згодом — у Чернів. учит. семінарії, склав іспит на помічника нар. учителя. Вчителював у с. Киселеві на Буковині. З 1913 жив у Києві. Разом з П. Тичиною і Д. Загулом брав участь в організації видавничої справи в республіці, був редактором укр. секції Всевидаву при ЦВК Рад робітн., солд. і сел. депутатів України. Помер від тифу за денікінської окупації. Дебютував у газ. «Нова Буковина» добіркою віршів «З книги життя» (1913). Друкувався у журналах «Літературно-науковий вістник», «Шлях» (Львів) та ін. У ранній поезії (цикли «Небесні акорди», «Мелодії серця», «Квіти») помітні вплив символізму, схильність до поетизації потойбічного світу. Проте вже вона відзначалася глибоким ліризмом, мелодійністю, високою технікою вірша. Риси символізму притаманні і новелі «Клео» (1913). Нових якостей набули вірші К. під впливом зростання визв. руху в країні. Поет з ентузіазмом сприйняв Жовтн. революцію («Ти встав, мій лицарю...», «Браття бруду і бруку!»), оспівав боротьбу повсталого народу («Під рев і гук гармат», «На могилу студента Іванова, вбитого гетьманцями в 1918 p.»), усвідомлював високе призначення митця в революції («Різьбяреві», «Народе мій!», «Мій дар», «Я сокіл з гір...»). Один з авторів першого альманаху революц. поезії «Червоний вінок» (1919), публікувався в журн. «Музагет», «Універсальному журналі». Підготував зб. віршів «Мій дар» (вид. 1920), до якої увійшла інтимна та пейзажна лірика: «Три роки, як кинув я...», «Верховинський бір», «Як тільки поверну...», «Сипле, сипле сад самотній...» та ін. Написав ст. «Завдання пролетарського мистецтва» (1919). Переклав окремі твори Г. Гейне (з «Книги пісень») і Ф. Шіллера.

Тв.: Твори. К., 1930; Поезії. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Революційні поети Західної України. К., 1958; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 4. К., 1985.

Літ.: Зеров М. Володимир Кобилянський. В кн.: Кобилянський В. Мій дар. К., 1920; Загул Д. Володимир Кобилянський. В кн.: Кобилянський В. Твори. К., 1930; Крижанівський С. На переломі. В кн.: Кобилянський В. Поезії. К., 1959.

О. С. Романець.


КОБИЛЯНСЬКИЙ Юліан Юліанович (26.XII 1859, м. Гура-Гумора на Буковині, теп. Гура-Гуморулуй, Румунія — 11.IX 1922, Чернівці) — укр. філолог і педагог. Брат О. Ю. Кобилянської. Закінчив 1883 Чернів. ун-т. Викладав класич. мови і л-ри у Чернів. гімназії. Один з перших на Україні почав працювати над лат., укр. та грец.-укр. лексикографією. Уклав «Словарець до Г. Юлія Цезаря війни з галійцями», «Русько-латинський словарець для руських гімназій» (обидва — 1907), «Латинсько-український словар» (1912). Укладав «Давньогрецько-український словник» (не вид.). Автор кількох підручників з класичних мов для українських гімназій.

Літ.: Вознюк В. О. Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. К., 1983.

Ю. Б. Кузнецов.


КОБИЛЯНСЬКОЇ О. Ю. МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей. Відкритий 1944 у Чернівцях у будинку, в якому 1929 — 42 жила О. Кобилянська. Фонд налічує 5400 експонатів. Експозиція розповідає про життєвий і творчий шлях письменниці, її зв’язки з І. Франком, Лесею Українкою, М. Павликом, О. Маковеєм, М. Коцюбинським, ін. вітчизн. та зарубіж. письменниками і прогресивними діячами; про боротьбу О. Кобилянської проти соціального та нац. гніту на Буковині в кін. 19 — на поч. 20 ст. У музеї зберіг. оригінали і копії рукописів ряду творів О. Кобилянської, її листи, щоденники, особиста б-ка тощо.

Осн. місце в експозиції музею займають матеріали, що стосуються повісті «Земля» — одного з найкращих соціально-психол. творів про селянство в світовій л-рі. Окр. розділ присвячений вшануванню пам’яті письменниці в нашій країні та за рубежем. Дві кімнати в музеї — меморіальні: робочий кабінет і спальня. В с. Димці Глибоцького р-ну Чернів. обл. 1973 відкрито філіал музею — Музей-садибу О. Ю. Кобилянської.

Літ.: Вознюк В. О., Сандуляк Г. М. Музей-садиба Ольги Кобилянської в Димці. Путівник. Ужгород, 1981: Чернівецький літературно-меморіальний музей О. Кобилянської. Путівник. Ужгород, 1987.

В. О. Вознюк.


КОБО Абе (1924) — япон. письменник. Див. Абе Кобо.


КОБРЖИЦЬКА Тетяна Вячеславівна (15.VIII 1941, Київ) — білорус. і укр. рад. літературознавець, перекладачка, канд. філол. наук з 1971. Закінчила 1964 Львів. ун-т. З 1971 живе в Мінську, доцент Білорус. ун-ту, викладає рос. і укр. л-ру. Досліджує білорус.-укр. літ. зв’язки, проблеми перекладу з цих л-р, пропагує укр. л-ру: статті «Максим Богданович і Україна» (1968), «Україна читає Купалу» (1968), «Україністика в „Нашай ніве“» (1969), «Білоруська література українським школярам», «Білорусько-українські літературні зв’язки» (обидві — 1974), «Друг української літератури» (1984), «Зустріч з поетом» (1985), монографія «Коріння дружби» (1976, у співавт. з В. Рагойшею). Опублікувала ряд статей про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського, М. Рильського, П. Воронька, О. Гончара, В. Сухомлинського, М. Хвильового. Переклала укр. мовою повісті В. Бикова «Туман» («Київ», 1987, № 7), «Мертвим не болить» («Вітчизна», 1988, № 7) та «Облава» (увійшли до кн. «Мертвим не болить». К., 1990), окремі твори М. Богдановича, В. Короткевича.

Б. Й. Чайковський.


КОБРИН Володимир Іванович (псевд. — Мірко; 20.VI 1879, Дрогобич, тепер Львів. обл. — 1941, там же) — укр. перекладач. Закінчив 1904 юрид. ф-т Львів. ун-ту. 1940 був кореспондентом дрогоб. газ. «Більшовицька правда». Переклав 1913 — 14 польс. мовою «Кобзар» Т. Шевченка, ряд творів І. Франка (поеми «Мойсей», «Лис Микита» та вірш «Каменярі»), «Слово о полку Ігоревім» (30-і pp., збереглися уривки). У передмові до публікації «Мойсея» (Львів, 1914) І. Франко висловив К. подяку за «старанне виконання перекладу» (Франко І. Зібр. тв., т. 5. К., 1976, с. 365; частину цього перекладу вміщено в кн. «Іван Франко. Народе мій. Пролог до поеми „Мойсей“. Мовами народів світу». Львів, 1989). Незаконно репресований у перші дні Великої Вітчизняної війни.

Ф. П. Погребенник.


КОБРИНСЬКА (дівоче прізв. — Озаркевич) Наталія Іванівна (псевд. і крипт. — Н. К., Наталія з Озаркевичів, К., Заркевич О., Струтинська Анна та ін.; 8.VI 1855, с. Белелуя, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл. — 22.I 1920, м. Болехів тієї ж обл.) — укр. письменниця і громад. діячка. З сім’ї священика, депутата австр. парламенту. Одержала домашню освіту. Жила в Белелуї, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Львові, Болехові. 1899 відвідала Київ, де познайомилася з багатьма письменниками й діячами укр. культури. Становленню демокр. поглядів К., посиленню інтересу письменниці до сусп. питань сприяло її знайомство з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, англ. соціолога-позитивіста Г. Т. Бокля, франц. філософа-позитивіста Ж. Е. Ренана, нім. біолога-еволюціоніста Е. Геккеля. У 80 — 90-х pp. була одним з організаторів феміністичного руху на Зх. Україні. Організувала 1884 у Станіславі «Товариство руських женщин». За її участю вийшли жіночі альманахи «Перший вінок» (1887), який привітали І. Франко і М. Павлик, та «Наша доля» (1893 — 96, три випуски). На формування естетичних і худож. поглядів К. особливий вплив справили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький.

Друкувалася з 1883: перші оповідання — «Пані Шумінська» (пізніша назва «Дух часу») та «Задля кусника хліба». Осн. збірки — «Дух часу» (1898), «Казки» (1904), «„Ядзя і Катруся“ і інші оповідання» (1904). У творах відобразила трагізм жін. долі, її залежність від станової моралі, реалістично показала два непримиренні світи — життя зубожілого галиц. села і багатого панського двору оповідання «Ядзя і Катруся», 1893), пробудження почуття нар. самосвідомості (оповідання «Виборець», 1891), поетизувала духовне багатство і цілісність нар. характеру («Перша вчителька», 1900), критикувала «буржуазні інстинкти» ліберальної інтелігенції («Суддя», 1887, та ін.). К. розвивала традиції психологізму і соціологізму школи І. Франка, а водночас виявляла нахил до етногр.-побут. змалювання характерів і обставин. Порушивши проблему «мислячого чоловіка», суспільно-психол. аналізу нових типів характерів у л-рі, К. прилучилася до процесу розвитку реалістич. напряму, який теоретично і практично здійснювало покоління, назване і. Франком «Молодою Україною». Особливе значення творчості письменниці І. Франко вбачав у правдивому відтворенні життя селянки і жінки з середніх верств — з галиц. інтелігенції (див. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 159). Характер худож. творчості К. визначала єдність соціально-аналітич. і публіцистично-виховного аспектів реалістич. відображення. В кін. 90-х — на поч. 900-х pp. K. на основі романтизації фольклорно-міфол. образів і мотивів нар. демонології створила ряд оповідань — «Судільниці» (1894, ін. назва — «Відьма»), «Чортище» (ін. назва — «Чудовище»), «Рожа» (обидва — 1898), «Простибіг» та ін., об’єднаних у зб. «Казки» (1904). У творах цього періоду письменниця вдавалась до аналізу складних морально-психол. настроїв, новітнього світовідчування. На деяких творах позначилося захоплення К. експериментаторством у дусі символізму і містицизму (оповідання «Блудний метеор», «Омен», обидва — 1899; «Психограми», «Руки», «Відцвітає», усі — 1903). В оповіданнях, що з’явилися як відгук на події часів 1-ї світової війни («Кінь», «Полишений», «Свічка горить», усі — 1915; «На цвинтарі», «Каліка», обидва — 1916 — 17), показала трагізм братовбивчої різні, страждання народу, зробила глибокий психол. аналіз окр. характерів. Прихильно зустріла Жовтн. революцію (казка «Брати», 1917). У літ.-крит. і публіцистич. виступах дала зразок соціологічного підходу до вивчення сусп., нац. і осв. становища жінки («Руське жіноцтво в Галичині в наших часах», «Про первісну ціль Товариства руських жінок», обидва — 1887), висловила ряд слушних міркувань з естетич. проблем реалізму, думки про розвиток літ. і мист. течій та напрямів, істор.-літ. процес кін. 19 — поч. 20 ст. [«„Не ходи, Грицю, на вечорниці“ (драма Старицького і народна пісня)», 1911; «Ніцшеанські мотиви», 1907]. Була добре обізнана з західноєвроп., зокрема сканд., л-рою (статті «Про „Нору“ Ібсена», 1900; «Август Стріндберг», 1901). В ряді статей зверталася до актуальних питань розвитку новітньої естет. думки — «Символізм в народній пісні». 1905, та ін.

Тв.: Казки. Чернівці, 1904; Оповідання. Х., 1929; Вибрані твори. К., 1958; Вибрані твори. К., 1980; [Твори]. В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989.

Літ.: Першому українському борцеві за права жінки. Львів, 1921; Дучимінська О. О. Наталія Кобринська як феміністка. Коломия, 1934; Возняк М. Як дійшло до першого жіночого альманаха. Львів, 1937; Лукіянович Д. Два документи до життєпису Наталії Озаркевич-Кобринської. Львів, 1939; Кріль К. А. Листування Н. Кобринської з Нечуєм-Левицьким та Борисом Грінченком. «Українське літературознавство», 1970. № 10; Кріль К. А., Денисюк І. О. Наталія Кобринська: штрихи до портрета. «Радянське літературознавство», 1980, № 6; Дрофань Л. А. Для спільного добра. «Українська мова і література в школі». 1985 № 6; Кравченко Уляна. Наталя Кобринська. До 10-річчя з дня смерті. «Слово і час», 1990. № 3; Баб’як П. Г. Наталія Кобринська. Бібліографічний покажчик. Львів, 1967.

Т. І. Гундорова.


КОБРИНСЬКИЙ Йосафат Миколайович (псевд. і крипт — Іасафат, К., К...ій та ін.; 28.ІХ 1818, м. Коломия, тепер Івано-Франк. обл. — 28.III 1901, с. Мишин, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. культурно-осв. діяч. З учит. сім’ї. Навчався 1838 — 40 у Віден. ун-ті, де організував гурток укр. студентів, що пропагував ідеї «Руської трійці». Закінчив 1844 Львів. духовну семінарію. Вчителював і був священиком у селах Москалівці та Мишині. Ініціатор відкриття першої читальні в м. Коломиї. Один з засновників Галицько-руської матиці (1848), Коломийської бурси (1848), Народного дому у Коломиї (1892). Учасник з’їзду руських учених (Львів, 1848). Друкував у газетах «Слово», «Червона Русь» (Львів), «Руська Рада» (Коломия) статті на осв. та господар. теми. Видав 1842 у Львові «Букварь, новым способом уложеный для домашнои науки» та «Способ борзо виучити читати» — метод. посібник до цього букваря, в яких уперше на західноукраїнських землях подав гражданський шрифт та запропонував звуковий синтетичний метод навчання грамоти. У «Букварі...» навів 45 укр. приповідок, кілька байок і загадок. Це одна з найраніших публікацій фольклору на Зх. Україні. За оцінкою І. Франка, книжки ці «взірцеві з педагогічного погляду, писані дуже гарною народною мовою» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 299). Записував гуцул. фольклор. Дружив з І. Франком, Яковом та Іваном Головацькими, А. Могильницьким, К. Запом та ін.

Літ.: Йосафат Кобринський, его життя і діла. Коломия, 1901; Гонтковський В. Г. «Спосіб борзо виучити читати» та «Буквар» Й. Кобринського. «Українська мова в школі», 1957, № 2; Полєк В. «Взірцеві з педагогічного погляду...». «Прикарпатська правда», 1968, 1 жовтня.

П. І. Арсенич.


КОБРИНСЬКИЙ Микола Миколайович (псевд. — Николай Гуцул; 29.IV 1829, Чернівці — 14.V 1893, с. Цінева, тепер Ценява Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. фольклорист і культур.-осв. діяч. З учит. сім’ї. Закінчив 1852 теол. ф-т Львів. ун-ту, потім навчався на філос. ф-ті. З 1852 працював шкільним інспектором Перегінського округу, де з його ініціативи засн. 27 шкіл, а в Ціневі — читальню, з 1856 був одночасно священиком у Ціневі, 1855 — 56 співробітничав у газ. «Зоря галицька». В ст. «Гірські новини» (1856) звернув увагу на необхідність вивчення пам’яток матеріальної і духовної культури гуцулів. Збирав етногр. матеріали і фольклор Буковини, Гуцульщини, Бойківщини. Уклав збірник пісень і переказів з Долинського округу та «Гуцульський словник», якими користувалися Я. Головацький і Є. Желехівський. Рукопис. матеріали К. зберіг. в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР та Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

П. І. Арсенич.


КОВАЛЕВСЬКИЙ Володимир Володимирович [16 (29).V 1905, с. Сосниця, тепер смт Черніг. обл. — 10.XI 1970, Київ] — укр. рад. літературознавець і критик. Член КПРС з 1945. Закінчив 1926 Київ. ін-т нар. г-ва. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у пресі та радіомовленні. Досліджував історію укр. і рос. л-р, особливості укр. віршування та ін. Автор книг «Російський письменник-патріот І. С. Нікітін» (1953), «Видатні письменники світу — борці за мир» (1954), «Поет революційної героїки М. С. Тихонов» (1956), «Образи будівників Дніпровського каскаду в художній літературі» (1958), «Ритмічні засоби українського літературного вірша» (1960), «Рима» (1965). Виступав з статтями, віршами, перекладами, нарисами.

В. І. Кузьменко.


КОВАЛЕВСЬКИЙ Микола Васильович [псевд. і крипт. — Іван Маркевич, Гамбет, Дід, Курд,“ Прихильний, Arbeitgeber, Українець, -кій, М. та інші; 1841, х. Ковалевщина, тепер с. Степаненки Гадяцького р-ну Полтав. обл. — 4(16).Х 1897, Київ] — укр. громад.-культурний діяч і письменник. З дворян. сім’ї. Навчався (з 1860) в Київ. ун-ті, був виключений за революц. діяльність. По закінченні пед. курсів (Петербург) викладав історію в Київ. кадет. корпусі. Належав до радикально-демократичного крила київської «Старої громади». В 1878 — 82 перебував на засланні в Сибіру (Мінусінськ). Збирав по Україні кошти на видання прогрес. преси в Галичині та брошур визвольного характеру, зокрема на журнали «Житє і слово», «Народ», таз. «Хлібороб». Автор книг «Коротка історія малоруського народу» (1875), «Спогади про заслання без суду» (опубл. 1901), «Сучасні звичаї і стародавні закони в Росії» (вперше опубл. англ. мовою; І. Франко вважав її настільною книгою революціонерів). Дружив з М. Драгомановим, І. Франком, М. Павликом, Оленою Пчілкою, М. Старицьким, М. Лисенком. Леся Українка написала спогади про К. (незакін.). Розповіді К. про політ. засланців у Росії використав амер. публіцист Дж. Кеннан у кн. «Сибір і система заслання» (т. 1 — 2, 1889 — 90, рос. переклад 1890).

Літ.: Франко І. Микола Васильович Ковалевський (Кілька споминів і листів на пам’ять десятиліття його смерті). «Літературно-науковий вістник», 1908, кн. 1; Маг-ін. Микола Васильович Ковалевський (Спомин). «Літературно-науковий вістник». 1909, т. 45, кн. 1 — 3; Русова С. Мої спомини. 1879 — 1915. «За сто літ», 1928, кн. 3; Шестопал А., Кожушко М. Близький сучасник Л. Українки і М. П. Драгоманова. «Будівник комунізму» [Гадяч], 1966, 20 жовтня.

П. П. Рогач, О. Ф. Ставицький.


КОВАЛЕНКО Борис Львович [12 (25).XI 1903, с. Хотуничі, тепер Щорського р-ну Черніг. обл. — 13.VII 1937] — укр. рад. літературознавець і критик. Член КПРС з 1927. Закінчив 1925 Київ. ін-т нар. освіти, пізніше викладав у ньому (1935 — 36 — зав. кафедрою укр. л-ри). Друкувався з 1923. Член Спілки сел. письменників «Плуг», Спілки пролет. письменників «Гарт», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, входив до літ. орг-ції «Молодняк». Літ.-крит. праці: «В боротьбі за пролетарську літературу», «Перший призов» (обидві — 1928), «Українська пролетарська література» (1929), «Петро Панч», «Пролетарські письменники», «Юхим Зоря» (всі — 1931), «За магнетобуди літератури» (1932), «Українська література» (1935). Осн. об’єкт досліджень — творчість укр. рад. письменників. Розробляючи теоретичні аспекти методу соціалістич. реалізму, К. стояв на засадах вульгарного соціологізму, догматизму, пов’язаних з хибними настановами і цілями ВОАПП, ВУСПП, до керівництва яких він належав. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Літературно-критичні статті. К., 1962.

Літ.: Іщук А. На світанку. До 60-річчя з дня народження Бориса Коваленка. «Літературна Україна», 1963, 26 листопада.

С. А. Крижанівський.


КОВАЛЕНКО Віктор Антонович (21.VII 1929, с. Саківщина, тепер Воложинського р-ну Мін. обл.) — білорус. рад. критик і літературознавець, письменник, чл.-кор. АН БРСР з 1984. Член КПРС з 1983. Закінчив 1953 Мін. пед. ін-т. З 1982 — директор Ін-ту л-ри АН БРСР. Автор книг про творчість Змітрока Бядулі, І. Шамякіна. Проблеми сучас. білорус. прози і літ. критики розглядає в монографіях «Голос людяності» (1970), «Шляхи розвитку білоруської радянської прози» (1972, у співавт. з М. Мушинським і О. Яскевичем) і «Міфопоетичні мотиви в білоруській літературі» (1981), збірках статей «Довір’я» (1967), «З позицій сучасності» (1975), «Проблеми сучасної білоруської критики» (1977), «Живе обличчя днів» (1979), «Спільність доль і сердець. Білоруська проза про Велику Вітчизняну війну в контексті російської та інших літератур» (1985), «Поклик життя» (1987), «Велич правди» (1989). В кн. «Витоки. Впливи. Прискорення» (1975) розглядає білорус.-укр. літ. взаємовпливи кін. 19 — поч. 20 ст. Написав роман «Підняте небо» (1972). Опубл. рецензію «Далеке зблизька» (1970) на кн. «Здалека і зблизька. Літературні силуети і критичні нариси» Б. Антоненка-Давидовича («Вопросы литературы», 1970, № 9).

Тв.: Рос. перекл. — Иван Шамякин. М., 1979.

В. Я. Буран.


КОВАЛЕНКО Гаїна Симонівна [1(14).XI 1905, Київ — 28.IV 1989, Київ] — укр. рад. перекладачка. Закінчила 1924 три курси Муз.-драм. ін-ту ім. М. В. Лисенка (Київ). Була актрисою театру «Березіль», грала на сцені Київ. 2-го робітн. пересувного театру. Працювала 1936 — 49 на Київ. кіностудії художніх фільмів — літредактором, перекладачем, редактором сценар. відділу. В 1926 — 29 опубл. кілька дит. казок. В її перекладі вийшли: з латис. мови — роман «Земля зелена» А. Упіта (1970), повість «І під кригою річка тече...» М. Бірзе (1960); з япон. — роман «Очерет під вітром» Т. Ісікави (1960). Переклала окремі твори В. Маяковського, М. Тихонова, Г. Леонідзе, А. Церетелі, С. Чиковані, Нізамі Гянджеві, Джамбула Джабаєва, А. Міцкевича, Ю. Словацького та ін. Переклала укр. мовою тексти бл. 100 продубльованих на Україні худож. фільмів. Літ.: Нестеренко А. Гаїні Коваленко — 80. «Літературна Україна», 1985, 14 листопада.

Н. А. Полєха.


КОВАЛЕНКО Григорій Андрійович [псевд. і крипт. — Коваленко-Коломацький Г., Сьогобочній Гр., Гетьманець Гр., Смутний Гр., Южнорусс, Ко-Ко-, Г. та ін.; 28.I (9.II) 1867, слобода Коломак, тепер смт Валківського р-ну Харків. обл. — 1938, Київ] — укр. рад. письменник і журналіст. З сім’ї відставного солдата. Освіту здобув самотужки. Писав рос. та укр. мовами. Друкувався з 1897 — оповідання й статті на літ. і громад. теми в газетах «Одесские новости», «Киевская газета», «Рада», «Громадська думка», журналах «Українська хата», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Украинская жизнь» та ін.; за Рад. влади — в газ. «Пролетарська правда», журналах «Глобус» і «Червоний шлях». Автор збірок оповідань «Морські огні» (1908) і «З часів поривів і надій» (1911), статей «Чим нам „шкодять“ євреї» та «Яка нам „користь“ від чорної сотні» (обидві — 1907, спрямовані проти виявів антисемітизму), «Про життя Павла Грабовського» (1908), «В справі монументу Т. Г. Шевченку», «В справі про нашу мову» (обидві — 1909), рецензії на кн. «Азбука трудового виховання» Я. Чепіги (1922), «Спогадів про М. Лисенка» (1913). Портрет с. 506.

Тв.: Хто такий Тарас Шевченко. К., 1913.

Ю. В. П’ядик.


КОВАЛЕНКО Григорій (Грицько) Олексійович [крипт і псевд. — Г. К., Грицько Коваленко, К. Вільний та ін.; 24.I (5.II) 1868, с. Липняки, тепер у складі смт Баришівки Київ. обл. — 15.XII 1937, Полтава] — укр. рад. письменник, художник, етнограф. З сім’ї козака. По закінченні 1886 Полтав. фельдшерської школи служив земським фельдшером у Переясл. повіті, де захопився збиранням етногр. матеріалів, зокрема з нар. медицини. В 1890 — 95 працював при клініці Моск. ун-ту. 1896 — 1905 був секретарем Черніг. міської управи. З 1905 жив у Полтаві, працював секретарем міської думи. Один з організаторів і редакторів (1905 — 06) журн. «Рідний край», видавець і ред. мед.-природничого журналу «Життя і знання» («Вісник життя і знання», 1913 — 14). Був членом губ. вченої архівної комісії. Після Жовтн. революції займався ред. роботою та літературно-мистецькою діяльністю. Друкувався з 1891 в журналах «Этнографическое обозрение», «Зоря», «Літєратурно-науковий вістник», «Дзвінок», «Киевская старина», зб. «Труды Полтав. губ. ученой архивной комиссии», газ. «Земский сборник Черниговской губернии», мед. журналах та ін. Писав вірші, оповідання, п’єси — збірки «Правдиве слово» (1896), «Оповідання з історії українського народу од найдавніших до нових часів» (1907, книжка видавалася ще п’ять разів), «Жарти життя» (1911, 1917), «Вишнівська справа» (1913), «Колядники», «Ворожка» (обидві — 1917), «В дні журби і печалі» (1918), «Яцько і Стецько» (1922), «У сонячній країні» (1927) та ін. Автор літ.-крит. статей і нарисів «Іван Котляревський» (1898), «Діяльність і значення І. П. Котляревського в історії українського суспільства» (1903), «Євген Гребінка» (1898, 1919), «Листи Є. П. Гребінки до Н. М. Новицького» (1914), «Нарис життя й діяльності українського етнографа і народного лікаря С. Д. Носа (1829 — 1900)», «Григорій Сковорода» (1919), «Панас Мирний» (1920), підручників «Українська історія» (1917, 6 видань), «Анатомія і фізіологія людини» (1918), розвідок про історію нар. медицини, нар. пісні, укр. хати та ін.: «Про народну медицину в Переяславському повіті», 1891; «Деякі риси українського стилю у зв’язку з питанням про походження української хати» (1912). В рукописах залишилися повісті «Тур і Сокіл», «Дажбожі діти» (1919), «Над Десною» (1936), роман «Юрко Соколенко» (1937) та ін. Створив ряд живописних полотен, портретів Т. Шевченка та ін. письменників, ілюстрував власні книжки. Переклав частину поеми «Фауст» Й. В. Гете (опубл. 1968). Незаконно репресований 1937, реабілітований 1968.

Літ.: К. Ів. На шляху невпинної праці. «Плужанин», 1926, № 12; Бондаренко Н. До історії української фаустіани (Г. О. Коваленко як перекладач «Фауста» Й.-В. Гете). «Архіви України», 1968. № І; Коцюбинський Ю. Багатогранний талант. «Деснянська правда», 1968, 27 січня; Ротач П. Григорій Коваленко. «Народна творчість та етнографія», 1968, № 5; Комаров М. Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми і театра українського (1815 — 1906 p.). Одеса, 1906.

С. І. Білокінь, П. П. Ротач.


КОВАЛЕНКО Леонід Миколайович (28.II 1922, с. Германівка, тепер Обухівського району Київської області — 10.VII 1983, Київ) — укр. рад. літературознавець і критик, канд. філол. наук з 1954. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 Київ. університет. У 1957 — 59 був заступником головного редактора журналу «Радянське літературознавство» (тепер «Слово і час»). З 1948 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджував укр. рад. л-ру, зокрема творчість А. Малишка, О. Копиленка, А. Головка, О. Гончара, П. Тичини, І. Драча та ін. Вивчав міжслов’янські (укр.-рос., укр.-югосл.) літ. зв’язки, розвиток укр. рад. л-ри в контексті світової культури. Автор книжок «Володимир Попов» (1951), «Поет Андрій Малишко» (1957), «Андрій Головко» (1958), брошури «Долаючи відстані й кордони. Українська радянська література за рубежем» (1968) та ін. Один з авторів «Історії української літератури» в 2 томах (т. 2, 1957), «Історії Києва» (т. 2, 1960), «Історії української радянської літератури» (1964), «Історії української літератури» у 8 томах (т. 8, 1971), «Истории советской многонациональной литературы» в 5 томах (т. 4, 1972) та ін. За книги «Мовами світу» (1984), «Статті та нариси» (1987) удостоєний премії ім. О. І. Білецького (1988). Опубл. «Фронтовий щоденник» К. (1986, посм.).

Літ.: Брюховецький В. Закон мужності. В кн.: Коваленко Л. М. Статті та нариси. К., 1987; Логвиненко І. Заграва над Красним Бором (Пам’яті Л. Коваленка). «Радянське літературознавство», 1987, № 5; Дончик В. Мужність. В кн.: Дончик В. Зупинені миті. К., 1989.

С. П. Плачинда.


КОВАЛЕНКО (справж. прізв. — Сєдая) Любов Михайлівна (14.VII 1923, с. Чаплине, тепер смт Васильківського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. рад. письменниця. Член КПРС з 1959. Закінчила 1950 Дніпроп. ун-т. Учителювала, була на комс. роботі, працювала у вид-ві «Промінь». Друкується з 1961, пише також рос. мовою. Автор зб. оповідань «Коли співає жайвір» (1961), зб. фантастич. оповідань «Ярославна» (1969), повістей «Наречена» (1981), «Радість моя» (1984), «Вікно у вечірньому небі» (1987), нарисів. Для дітей видала зб. оповідань «Пригоди Цвірика» (1973), повість-казку «Пригоди Книжки» (1977). У творах К. порушується антифашистська тема, розкривається духовний світ підростаючого покоління, змальовується нелегка праця лікарів тощо. Окремі твори К. перекладено молд. і татар. мовами.

Літ.: Карнаух С. Г., Прудченко В. Д. Писатели Днепропетровщины. Биобиблиографический указатель. Днепропетровск, 1987.

С. Г. Миронюк.


КОВАЛЕНКО Микола Васильович (псевд. — Микола К., Селянин К., Селянин, К-о; 1887, с. Пальчик, тепер Катеринопільського р-ну Черкас. обл. — 1956, с. Соснівка Іванківського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. поет. З сім’ї ткача. Наймитував. Склав екстерном екзамен на вчителя. Працював у сільс. школах Київщини. Друкувався з 1906 у газ. «Громадська думка», журн. «Рідний край». Поразка революції 1905 — 07 та зближення з «хатянами» (див. «Українська хата») позначилися на творчості К.: в поезіях (зб. «Під хрестом життя», 1910) звучать мотиви зневіри і розгубленості. Уболіванням за долю рідного народу і вірою у його воскресіння пройнята зб. «Огненна сльоза» (1917). Збіркою «В кривавім тумані» (1918) К. вітає Жовтн. революцію, говорить про громадян. війну як про величезну трагедію народу, зокрема селян. У численних віршах, опубл. після 1917 у періодиці, відтворив нову соціальну дійсність. Зазнавши несправедливої вульгарно-соціологічної критики, відійшов від літератури.

Літ.: Поліщук В. [Рец. на кн.: Коваленко М. В кривавім тумані]. «Шлях», 1918, № 3; Лаврінович К. Занедбані й забуті. «Мистецтво», 1919, 2; Півторадні В. Українська література перших років революції (1917 — 1923 pp.). К., 1968.

М. Ф. Пономаренко.


КОВАЛЕНКО Олекса Кузьмич [10 (22).III 1880, х. Власов, тепер Хрещатовської сільради Алексєєвського р-ну Бєлгор. обл. — 1927] — укр. письменник і видавець. За участь у революц. русі 1897 був засланий до Сибіру, пізніше жив у Калузі, з 1903 — у Києві. Засн. вид-во «Ранок» (1911). Упорядкував і видав декламатор «Розвага» (1905, 1906), літ.-артистичний альм. «Терновий вінок» (1908), поетичну антологію «Українська муза» (1908). За публікацію революц. творів у цих виданнях притягався до судової відповідальності. Як поет дебютував 1900 віршем «Дорогому землякові П. А. Грабовському» в журн. «Літературно-науковий вістник». Друкувався також у журналах «Шершень» (1906 був секретарем редакції), «Рідний край», «Ілюстрована Україна», збірниках «З неволі», «Акорди», декламаторі «Досвітні огні» та ін. Автор збірок поезій «Золотий засів», «Срібні роси», «Спів солов’я» (всі — 1910). Кращі вірші пройняті співчуттям до тяжкої долі народу, духом непокори («Нехай наша доля», «Фантазія», «Народний герой» та ін.). Автор багатьох сонетів на злободенні теми («Робітник», «Не грали нам марші», «Згиньте, чорні сили» та ін.). Чимало поезій написано за мотивами Г. Гейне, М. Гартмана («Біла намітка»), Е. Верхарна («Голова»), А. Негрі («Мій син»), П. Б. Шеллі та ін. Переклав поему-казку «Горбоконик» П. Єршова (1905), вірш «В Сибір» О. Пушкіна (1908), комедію «Ревізор» М. Гоголя, оповідання «Гетьман» М. Златовратського, поему «Войнаровський» К. Рилєєва. Окремі вірші К. поклали на музику композитори К. Стеценко та П. Сениця. Архів К. зберіг. в Черніг. істор. музеї.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; Золотий засів. К., 1910.

Літ.: Трейнман Г. [Рец. на кн.: Коваленко О. Горбоконик] «Громадська думка», 1906, 8 лютого; Євшан М. [Рец. на кн.: Коваленко О. Золотий засів]. «Українська хата», 1910, № 10; М. С. [Ред. на кн.: Коваленко О. Спів солов’я]. «Українська хата», 1911. № 10; Погребенник Ф. П. З неопублікованих архівних матеріалів про Івана Франка. «Радянське літературознавство», 1976, № 5.

Ф. П. Погребенник.


КОВАЛЕНКО Олександр Михайлович (псевд. і крипт. — О. Коваленко-Журбенко, О. К. Журбенко, О. К.-Ж.; 10.VIII 1875, м. Ромни, тепер Сум. обл, — 17.Х 1963, Женева) — укр. письменник і громад. діяч. Закінчив 1903 Харків. технол. ін-т. Один з організаторів «Революційної української партії» (РУП). Служив інженером-механіком на броненосці «Потьомкін», у червні 1905 приєднався до повсталих матросів; написав «Відкритий лист до офіцерів армії і флоту колишнього інженера-механіка флоту на „Потьомкіні“». Після того, як броненосець здався рум. властям, К. жив у Празі, Женеві й Парижі, вчителював, був вихователем Максима Пєшкова — сина М. Горького. Повернувшись на Україну після Лютневої революції 1917, брав участь в організації морського м-ва Укр. Нар. Республіки. 1919 виїхав за кордон, викладав математику у вищих навч. закладах Праги, Парижа, Женеви. Друкувався у газ. «Рада», журналах «Літературно-науковий вістник», «Былое» та ін. Автор спогадів про повстання на «Потьомкіні», надр. у лондонському журн. «The Strand Magasine» («Морський журнал»); 1906 — у «Літературно-науковому вістнику», 1907 — у журн. «Былое»; статей про життя українців у Женеві та Парижі, кн. «Практична геометрія» (1919), підручників з математики й механіки.

Тв.: Одинадцять днів на панцирнику «Князь Потемкин Таврический». «Літературно-науковий вістник». 1906, № 1 — 4.

Літ.: Денисенко С. Потемкинское восстание (Воспоминание матроса-«потемкинца»). В кн.: Черноморский флот в эпоху русской революции. М., 1927; Зленко Г. Д. Червоний моряк Коваленко. В кн.: Зленко Г. Д. Книга пам’яті. Одеса. 1971; Зленко Г. Одинадцять днів «Потьомкіна». «Вітчизна», 1973, № 12.

Ю. В. П’ядик.


КОВАЛЕНКО Олексій Васильович [12 (24).V 1881, с. Романкове, тепер у складі м. Дніпродзержинська Дніпроп. обл. — 29.VI 1962, там же] — укр. рад. письменник. Закінчив 1928 Катериносл. (тепер Дніпроп.) мед. ін-т. Працював лікарем. 1914 разом з М. Грінченко видав переспів Панаса Мирного «Слова о полку Ігоревім» (під назвою «Дума про військо Ігореве»). Зробив власний переспів «Слова о полку Ігоревім» (1954). Писав вірші (опубл. у колект. зб. «Заграви над Дніпром», 1959).

Тв.: Слово о полку Ігоревім. Дніпропетровськ, 1960.

Літ.: Беляев В. Перекладач «Слова о полку Ігоревім». «Україна», 1956. № 15; Бєляєв В. 50 років наполегливої роботи. «Літературна газета», 1960. 30 грудня.

Ю. В. П’ядик.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.