[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 510-528.]

Попередня     Головна     Наступна





КОВАЛИК Іван Іванович (16.II 1907, с. Млини, тепер Жешув. воєводства, Польща — 21.IV 1989. Львів) — укр. рад. мовознавець, доктор філол. наук і професор з 1963. Закін. 1933 Львів. ун-т. Працював у Львів. ун-ті (1939 — 74) та Івано-Франк. пед. ін-ті (1974 — 83). Автор праць з словотвору слов’ян. мов, передусім української, з сучас. укр. літ. мови, лінгвостилістики, ономастики, історії мовознавства тощо: «Вчення про словотвір» (в. 1 — 2, 1958 — 61), «Питання слов’янського іменникового словотвору» (1958), «Основи словотворчої характеристики слова» (1959), «Словотвір і лінгвогеографія» (1961), «Словотвір іменників у серболужицьких мовах» (1964), «Загальне мовознавство» (1985, у співавт.). Один з авторів праць «Сучасна українська літературна мова. Морфологія» (1969), «Словотвір сучасної української літературної мови» (1979). Дослідник мови творів І. Франка, В. Стефаника та ін.

Тв.: Наукові основи побудови Словника мови художніх творів Василя Стефаника. В кн.: Ковалик І. І., Ощипко І. й. Художнє слово Василя Стефаника. Львів, 1972; Наукові філологічні основи укладання і побудови Словника мови художніх творів Івана Франка. «Українське літературознавство», 1972, в. 17; Словник мови художніх творів Івана Франка (Пробний зошит). «Українське літературознавство». 1976. в. 26 [у співавт.]: Текстологічні дослідження твору І. Франка «Каменярі». «Українське літературознавство», 1979, в 32.

Т. І. Панько.


КОВАЛИК Надія Йосипівна (14.I 1959, Львів) — укр. рад. письменниця. Закінчила 1982 Дрогоб. пед. ін-т. Учителювала. Автор збірок оповідань «Листопадовий сніг» (1980, премія ім. П. М. Усенка, 1980), «Зими не буде» (1983, увійшла також однойм. повість), зб. повістей «А ти мені люба» (1988), в яких досліджується внутр. світ молодого сучасника. Окр. твори К. перекладено рос., лит., груз., казах. мовами.

С. С. Іванюк.


КОВАЛИНСЬКИЙ Михайло Іванович (1757 — 1807) — укр. і рос. письменник, осв. діяч. Нар. і постійно жив на Харківщині. Під час навчання і вчителювання в Харків. колегіумі познайомився з Г. Сковородою, став його послідовником і другом. Написав «Житие Григория Сковороды. Писано в 1794 г. в древнем вкусе», опубл. 1886 у журн. «Киевская старина», кн. 9, а згодом — у ювіл. виданні творів Г. Сковороди «Сочинения Григория Савича Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем» (X., 1894).

П. К. Яременко.


КОВАЛІВ Іван (крипт. — К-ів, І., кв., і., к-ів, і; 2.V 1916, с. Підкамінь, тепео смт Бродівського р-ну Львів. обл. — 5.V 1987. Торонто, Канада) — укр. письменник і музикант. Нар. в сім’ї священика. Вчився 1934 — 37 у Вищому муз. ін-ті ім. М. Лисенка (Львів) по класу скрипки та 1937 — 39 у Віден. муз. академії. З 1939 — соліст симфонічного оркестру у Львові. 1944 виїхав до Німеччини, 1950 — до Канади. З 1952 — диригент і худож. керівник Укр. муз. ін-ту ім. М. Лисенка в Торонто. Як письменник дебютував 1936. Друкувався у львів. періодичних виданнях. Автор поетич. збірок «Прелюдії» (1942) і «Триптих» (1987, вибране). Його поезія відзначається тонким ліричним відчуттям, лаконізмом, музичністю вірша, філософічністю, культурою форми. Написав повісті «Поворот» (незакін., 1943) і «Мандрівки до Рисохвища» (1987), ряд оповідань та літ.-крит. статей.

І. М. Лисенко.


КОВАЛІВ Степан Михайлович (псевд. — Дрозд, Дроздишин, Стефан П’ятка, Плескачка, Естка та ін.; 25.XII 1848, с. Брониця, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — 26.VI 1920, м. Борислав, тепер тієї ж обл.) — укр. письменник і осв. діяч. З сел. сім’ї. Закінчив 1875 Львів. учит. семінарію. Вчителював у селах Львівщини, з 1879 — у Бориславі. Перша публікація К. з’явилася 1881 у газеті «Батьківщина», пізніше друкувався також у газеті «Буковина», журналі «Літературно-науковий вістник». Автор збірок оповідань, повістей, нарисів — переважно на шкільно-пед. теми: «Громадські промисловці», «„Дезертир“ і інші оповідання» (обидві — 1899), «„Риболови“ і інші сповідання» (1903), «„Похресник“ і інші оповідання» (1909), «Чародійна скрипка», «Писанка» (обидві — 1910), «В останній лавці», «Щаслива бабуня» (обидві — 1911), «Образки з Галицької „Каліфорнії“» (1913). Відобразив розорення й зубожіння у пореформений період галицьких селян (оповідання «Дід Карита», «Добрий заробок», «Пацлавські богомольці», «Спродана посербниця», «Шляхоцька шапка», «Олекса Щупак», «Громадські промисловці»), які постачали робочу силу для нафтової промисловості Прикарпаття, показав жорстоку експлуатацію пролетарів на бориславських нафтопромислах (оповідання «Ройтів шиб», «Андрій Кременяк», «На дрімайловім пустарищу», «Дрогобицький Найда», «Добре заробив»), поневіряння укр. емігрантів в Америці. Твори К. приваблюють багатством життєвих спостережень, конкретністю і яскравістю описів, живою нар. мовою. Написав багато оповідань і нарисів для дітей. І. Франко, який справив значний вплив на формування літ.-естетич. поглядів К., назвав нариси письменника «характеристичними, крізь сльози всміхнутими», а його самого — «в ряду талантів, яких не постилалась би ні одна далеко багатша від нашої література» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 524, 525). К. — автор шкільних підручників і статей на теми виховання.

Тв.: Ройтів шиб. Х. 1926; Вибрані оповідання. Львів 1952; Твори. К., 1958; [Твори). В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989.

Літ.: Маковей О. Стефан Ковалів. «Літературно-науковий вістник», 1900, т. 11; Малицька К. Стефан Ковалів — діточий письменник. «Дзвінок», 1911, № 13 — 14; Лесин В. М., Дігтяр С. І. Літописець дореволюційного Борислава. В кн.: Ковалів С. Твори. К., 1958; Гнатюк Л. Каменяревим генієм наснажений. «Жовтень». 1981, № 7.

П. М. Довгалюк.


КОВАЛІВСЬКИЙ Андрій Петрович [20.I (1.II) 1895, с. Розсохувате, тепер Золочівського р-ну Харків. обл. — 29.XI 1969, Харків] — укр. рад. сходознавець, історик, етнограф і перекладач, доктор істор. наук з 1952, професор з 1958, засл. діяч науки УРСР з 1965. Навчався в Лазаревському ін-ті сх. мов (Москва), де був учнем А. Кримського; закін. 1922 філол. ф-т Харків. ун-ту. Один з фундаторів Всеукр. наук. асоціації сходознавства. Співробітник НДІ укр. культури (Харків), Ін-ту сходознавства АН СРСР (Ленінград, 1934 — 38, 1947 — 48). Був членом редколегії журн. «Східний світ». У Харків. ун-ті з 1951 очолював кафедру історії нового світу, з 1964 — кафедру історії серед. віків. Автор праць про звичаї й вірування давніх слов’ян, з історії укр. культури 18 ст., історії араб. культури, сходознавства на Україні, етнографії тощо («Етнографія та етнологія», 1925; «Виробничі культи в давній Україні», 1926; «Вірування», 1928; «Амін Рейхані та його творчість», 1932; «Арабські джерела до історії народів СРСР і слов’янства», 1946; «Опис подорожі Павла Халебського як джерело з історії України в епоху її возз’єднання з Росією», 1954; «Вивчення культури новітнього Єгипту в Радянському Союзі», 1957). Визначним внеском в укр. сходознавство є впорядкована К. «Антологія літератур Сходу» (1961), до якої він написав велику вступну ст. «Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у XVIII — XX віках» та примітки і включив кілька своїх перекладів. Під заг. редакцією із вступною статтею К. вийшов у Харкові (1964) «Систематичний покажчик до журналу „Східний світ“ — „Червоний схід“ (1927 — 1931)». К. переклав з“,араб. мови російською цінне джерело з історії Сх. Європи — кн. «Подорож Ібн-Фадлана на Волгу» (1939); українською — зб. оповідань «Революція» А. Рейхані (1932). Чимало досліджень присвятив укр. л-рі («Питання економічно-соціальної методи в літературі», 1923; «З історії української критики», 1926; «Сторічні роковини першого збірника українських пісень М. Максимовича», 1927; «Катерина Соколовська», 1931). Особливий інтерес виявляв до життя й творчості Г. Сковороди («Легенда про Г. Сковороду у французькому словнику», 1923; «Розвиток етичних поглядів Г. Сковороди в зв’язку з його життям», 1924; «Сковорода в західній літературі», 1929, та ін.). Брав участь в укладанні бібліогр. довідників з етнографії, етнології, краєзнавства тощо.

Літ.: Рашба Н. С., Черніков І. Ф. Андрій Петрович Ковалівський. «Український історичний журнал», 1965, № 1.

В. С. Рибалкін.


КОВАЛЮК Василь Митрофанович (26.III 1937, с. Кащенці, тепер Білогірського р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Закінчив 1967 Дніпроп. ун-т. Був на комс. і парт. роботі, з 1973 — редактор газ. «Приднепровская магистраль». Друкується з 1962. Автор повістей «Дума про трьох братів» (1977), «Передзвін» (1981), «Дерево твоєї весни», «Горобина ніч» (обидві — 1986), зб. новел «Спалахи» (1972), збірки новел та повістей «Невтолима спрага» (1986), роману «Крута верста» (1990). Основна тематика творів — героїка громадянської та Великої Вітчизняної воєн, морально-етичні проблеми сьогодення. Окр. твори перекладено рос. і польс. мовами.

Літ.: Карпенко М. Що висвітлюють спалахи? «Вітчизна», 1974, № 3; Карнаух С. Г., Прудченко В. Д. Писатели Днепропетровщины. Биобиблиографический указатель. Днепропетровск, 1987.

С. Г. Миронюк.


КОВАЛЬ Алла Петрівна (9.III 1923. с. Білозір’я, теп. Черкас. р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. мовознавець, доктор філол. наук з 1972. Член КПРС з 1951. Закінчила 1945 Київ. ун-т, працює в ньому з 1952 (з 1973 — професор, з 1972 — зав. кафедрою стилістики). Автор наук. та наук.-популярних праць і підручників з історії укр. літ. мови, стилістики, з питань Культури мови тощо («Культура українсько; мови», 1964; «Науковий стиль сучасної української літературної мови», 1970; «Культура ділового мовлення», 1974, та ін.). Одна з укладачів словників «Крилаті вислови в українськїй літературній мові» (1975), «Українсько-хорватський або сербський словник» (1979).

Тв.: Практична стилістика сучасної української мови. К., 1978; Слово про слово. К., 1986; Життя і пригоди імен. К., 1988.

Н. І. Тоцька.


КОВАЛЬ Анатолій Ілліч (16.VII 1921, м. Остер, тепер Черніг. обл. — 16.XII 1974, Київ) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1959. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Київ. ун-т. Працював 1951 — 54 зав. редакцією, заст. гол. редактора в Держлітвидаві України (тепер вид-во «Дніпро»). Автор романів «Любов кличе» (1956) і «Дипломанти» (1966), повісті «Хрещений кров’ю батьків» (1960). У своїх творах К. звертався до розкриття взаємин між батьками й дітьми, прагнув осягнути проблеми добра і зла, кохання і зради, сірої буденності й мрії. Перекладав твори рос., білорус., болг., польс. письменників.

Літ.: Кулеба Г. Твій шлях, сину... «Друг читача», 1971, 13 квітня; Чумак Р. З любов’ю до людей. В кн.: Коваль А. Любов кличе. — Дипломанти. — Хрещений кров’ю батьків. К., 1981.

В. О. Хитрук.


КОВАЛЬ Віталій Кирилович (25.ІХ 1937, с. Петрівка Прилуцького р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. письменник, критик, перекладач. Член КПРС з 1960. Закінчив 1965 Київ. ун-т. У 1967 — 72 був зав. відділом критики газ. «Літературна Україна». Друкується з 1960. Автор повісті-сповіді «До тебе, батьку...» (1985), присвяченої Великій Вітчизн. війні, книжки літ.-крит. статей «Життєва позиція» (1981). У повісті-есе «Шляхи прапороносців» (1985), кн. «„Собор“ і навколо нього» (1988) досліджується творча доля романів «Прапороносці» і «Собор» О. Гончара. Переклав повісті «Весняні переверти» В. Тендрякова (1978), «Коли мене гойдало сонце» Ю. Шесталова (1981), «Пожежа» В. Распутіна (1987), роман «Білий шаман» М. Шундика (1982). Один з упорядників біобібліогр. довідника «Письменники Радянської України» (1981, 1988).

Літ.: Сливинський О. Сурми твої журавлині... «Дніпро», 1986, № 12.

Г. О. Бандура.


КОВАЛЬ Віталій Федорович (26.IV 1932, с. Гармащина, тепер Ніжинського р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1958 Київ. мед. ін-т. Працював 1958 — 83 у лікувальних закладах. Друкується з 1954. Автор збірок гумору та сатири «Стружка» (1969), «Жертва безпеки»(1975), «Дефіцитний сторож» (1982), «Циркуляр на шиї» (1983), «Як стати стрункою» (1986), до яких увійшли мисливські та рибальські сміховинки, оповідання, бувальщини й оповідки. Частину сюжетів взято з лікарської практики, літ. життя.

Тв.: Сільський детектив. К., 1990.

Літ.: Немирович І. Гумор добрий, людяний. «Сільські вісті», 1982, 4 листопада.

Г. О. Бандура.


КОВАЛЬ Григорій Павлович (20.ІХ 1921, м. Ічня, тепер Черніг. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Київ. пед. ін-т. Був на культ-осв., пед., журналіст., видавн. роботі. Друкується з 1947. Перші збірки «Слово про вірність» (1955) і «Гірська легенда» (1959) позначені впливом укр. пісенного фольклору, перейняті почуттям громадян. відповідальності. Автор збірок філос. лірики «Під небом України» (1962), «Росяниця» (1966), «Зелене полум’я» (1970), «Меридіани долі» (1976), «Запах трави» (1980), «Солов’їна криниця» (1984). Вірші К. сповнені закоханості в красу рідного краю, відбивають пошуки душевної гармонії. Пише і для дітей (збірки «Жайворонкові дзвіночки», 1970; «Як комар збирав нектар», 1973; «Росинка», 1981). Опубл. ряд нарисів, переклав окремі твори білорус. (А. Кулешова, Максима Лужаніна, М. Машари), груз. (І. Абашидзе, К. Каладзе), латис. (А. Елксне, А. Скалбе), туркм. (А. Конусова), болг. (І. Давидкова) поетів. Портрет с. 511.

Тв.: Сузір’я доброти К., 1981; Щедрий їжачок. К., 1989.

Літ.: Костенко Д. Музика зеленої повені. «Україна», 1967, № 31; Речмедін В. Радість світотворення. «Вітчизна», 1971, № 10; Каспрук А. Виважене слово. «Вітчизна», 1982, № 9; Славинський М. «У полум’ї звихрених літ». В кн.: Поезія, в. 1. К., 1985.

Л. З. Мороз.


КОВАЛЬ Юрій Андрійович (17.I 1942, м. Новомиргород Кіровогр. обл.) — укр. рад. письменник, публіцист. Закінчив 1965 Львівський університет. Працює в редакції журналу «Дзвін» (був зав. відділом поезії, з 1973 — відп. секретар). Перші публікації К. привернули увагу читачів. Автор збірок оповідань «Віднайдена фея» (1965), «Зелена Україна» (1966), «Гармонія» (1969), нарисів «Львів» (1975), «Аптека-музей у Львові» (1976), докум. повісті «Село, а над ним — лелеки» (1979). Окремі твори К. перекладено рос., молд., латис., хакас., чес., угор., франц. мовами.

Літ.: Рильський М. Весняне зілля. «Привезено зілля з трьох гір на весілля». В кн.: Щасливої дороги! Твори молодих авторів Радянської України. К., 1962; Бічуя Н. Феї ще треба шукати. «Жовтень», 1966, № 9; Сеник Л. Досвід і досліди молодої прози. «Літературна Україна», 1970, 3 квітня; Околітенко Н. Довге відлуння вчорашнього дня. «Вітчизна», 1986. № 9.

Т. Ю. Салига.


КОВАЛЬОВ Павло Ничипорович [5 (18).XI 1912, с. Склимин, тепер Климовицького р-ну Могильов. обл.] — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Закінчив 1936 Комуністич. ін-т журналістики (Мінськ). Учасник партиз. руху в роки Великої Вітчизн. війни. 1955 — 67 — ред. журн. «Вожык», 1967 — 72 — гол. ред. журн. «Полымя». Автор оповідань (збірки «Жага бою», 1945; «У новий день», 1952), повістей «Облиш нас, тривого» (1977), «Падіння Федоса Струка» (1967), докум. повісті «День перший, ніч остання» (1980), гумор. збірок «Лист на дві адреси» (1959), «Дев’ятнадцятий пасажир» (1963), «Як здоров’я, лікарю?» (1972). Для дітей написав повісті «Андрійко» (1948), «Льонька Грім» (1961), «Червоний льодок» (1971), «Спитай себе, Аніско» (1985), книжки оповідань «Загублений щоденник», 1954; «Малий мужчина», 1966; «Живи собі, зайчику», 1975, та ін.). Переклав комедію «Не називаючи прізвищ» В. Минка, ряд творів Остапа Вишні, Івана Ле, Ю. Збанацького, Ф. Маківчука, А. Хижняка.

Тв.: Рос. перекл. Ленька Гром. Минск, 1963; Повесть о добром сердце. — Падение Хведоса Струка. Минск, 1976; Оставь нас, тревога. М., 1986.


КОВАЛЬОВА Олександра Прокопівна (28.XI 1948, с. Бондареве Старобільського району Луганської обл.) — укр. рад. поетеса, літературознавець, канд. філол. наук з 1980. Закінчила 1971 Харків. ун-т. Учителювала, викладала в Харків. сільськогосп. ін-ті, з 1989 — викладачка Харків. пед. ін-ту. Автор збірок «Степові озера» (1982) і «Обрії» (1988), осн. тематика яких — істор. минуле України, передусім Слобожанщини, природа рідного краю. Співавтор колективної праці «Література НДР» (1982). Опубл. ряд статей з питань історії нім. л-ри, проблем перекладу. Окр. вірші К. перекладено рос., білорус., молд. мовами.

Літ.: Мисик В. О. Роздуми про світ. «Літературна Україна», 1982, 6 травня; Котляров Б. И. Необычность степных озер. В кн.: Котляров Б. Дворец. Х.. 1984.

В. П. Дяченко.


КОВАЛЬСЬКИЙ Василь Дем’янович (1.I 1826, м. Броди, тепер Львів. обл. — 18.III 1911, Відень) — укр. письменник і громад. діяч. Закінчив 1850 Львів. духовну семінарію, вивчав право, працював в австр. суді. Депутат галицького крайового сейму (з 1867) і австр. парламенту (з 1873). Добивався відкриття в Галичині укр. шкіл і гімназій. Видав «Руську читанку для нижчої гімназії» (ч. 1, 1852), де вмістив багато власних творів. Найбільше друкувався у 50-х pp. — у віден. газ. «Вестник, повременное письмо посвященно политическому и нравственному образованію русинов австрійской державы» та її додатку «Отечественный сборник повесток, сказок, исторических воспоминаний, господарских и инных общеполезных вестей». У спадщині К. переважає мала проза пед.повчального характеру. В оповіданні «Дорога до щастя» з симпатією змалював трудівника-селянина. Здорову сел. етику протиставляв облудній міщанській моралі (оповідання «Первоє впечатління», вірш «Селянка»). Писав також ліричні вірші, байки. Автор етногр. статей «Галіція», «Сіверно-Восточна Угорщина» (обидві — 1852), «О русько-народних звичаях» (1857), «Околиця Станіславова» (1860), рецензії на зб. «Записки о Южной Руси» П. Куліша. Переклав кілька мініатюр Сааді, низку нім. повчальних оповідань і нарисів, драму «Загублена дитина» А. Коцебу (опубл. 1909), комедію серб. письменника Н. Дюрковича «П’яниця» (1852, опубл. 1862). У 70-х pp. відійшов від літератури.

М. Й. Шалата.


КОВАЛЬСЬКИЙ (Kowalski) Францішек (21.III 1799, с. Паволоч, тепер Попільнянського р-ну Житом. обл. — 10.Х 1862, Київ) — польс. письменник. Закінчив 1823 Кременецький ліцей. Учасник польс. повстання 1830 — 31. Учителював на Волині (1823 — 25), у Варшаві (1825 — 30), в Галичині (1832 — 41), з 1841 — на Поділлі; був архівістом у Тульчині (1849 — 51). Автор поетич. збірок «Меч і лютня, або Пісні волі вільного поляка» (1831), «Жарти. Писані з 1824 до 1828 р.» (1839), побут. повістей для молоді. Перекладав і переробляв п’єси Ж. Б. Мольєра. У кн. «Спогади. Щоденник» (т. 1 — 2. К., 1859) згадував про перебування А. Міцкевича і О. Пушкіна в Одесі. Окремі пісні на слова К. стали народними («Улан на пікеті» та ін.).

Р. Я. Пилипчук.


КОВАЛЬЧУК Леонід Захарович (25.XII 1933, Київ) — укр. рад. письменник. Закінчив 1957 Київ. ун-т. Працював редактором Укр. радіо, у вид-ві «Радянський письменник», Товаристві любителів книги Української РСР. Автор збірок віршів «Рідні вогники» (1963), «Відстані» (1967), «Майстри» (1970), «Зерно і зорі» (1973), «Крутизна» (1978), «Контрасти» (1983), «Середина літа» (1986), поетич. збірок для дітей «Сонечко стрічаю» (1965), «Житні колоски» (1973), «Хмаринка і Маринка» (1985), повістей «Вісті з острова Чаїного» (1971), «Полум’я не згасне» (1979), «Вогненна траєкторія» (1984). У поезії К. тяжіє до ліро-епічного стилю. Осн. тематика повістей — героїка Великої Вітчизн. війни, випробування моральних якостей людини у складних життєвих ситуаціях. Перекладає з рос., білорус., вірм. та ест. л-р. Окремі твори К. перекладено рос., білорус., ест., англ., франц., дат. мовами.

Літ.: Сердюк П. Пробуючи крила. «Літературна Україна», 1964, 24 березня: Пугач В. Пульс відстаней. «Робітнича газета», 1968, 16 січня.

Л. М. Скирда.


КОВАЛЬЧУК Олександр Володимирович (10.V 1924, с. Білозір’я, тепер Черкаського району Черкаської області) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1959. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Київ. ун-т. Працював заст. гол. редактора вид-ва «Дніпро», відп. секретарем журн. «Література в школі» (тепер «Українська мова і література в школі») і «Радуга». Друкується з 1941. У збірках оповідань і повістей «Оповідання розвідника» (1964), «Ні, не привиди!» (1966), «На гребені війни» (1971), «Ластівко, відгукнись!» (1976), «Грані» (1980), «Ночі розвідницькі» (1985), «Залог» (1986) та ін. відтворено ратну звитягу рад. воїнів. Автор книжки «Вивчення „Слова о полку Ігоревім“ в середній школі» (1959). Окремі твори К. перекладено рос. та білорус. мовами.

Тв.: Огненные рубежи. М., 1984: Рос. перекл. — Рассказы разведчика. М., 1968; Нет, не призраки! М., 1972; Но помнит мир спасенный... М., 1975; С тремя неизвестными. М., 1981.

Літ.: Семенчук І. Люди з легенди. «Україна». 1967, № 15; Рудик С. Не привиди — люди. «Літературна Україна», 1967, 19 травня; Бочкарева И. [Рец. на кн.: Ковальчук А. Рассказы разведчика]. «Детская литература», 1969, № 2.

О. В. Килимник.


«КОВАНІ СЛОВА» — слова, що їх штучно створювали й використовували в своїх творах окремі письменники (у нар. мові цих слів не було). Термін з’явився в укр. мові в 70-х pp. 19 ст. Вживали його (з негативним відтінком) прихильники обмеження лексики укр. літ. мови словами лише з нар. мови. В «куванні слів» вони звинувачували М. Старицького, Олену Пчілку та ін. Проте деякі з нових слів, що означали нові поняття й не порушували закономірностей словотвору укр. мови, ввійшли до її словникового складу («світогляд», «краєвид», «мрія», «байдужість», «співчувати» тощо). У лексикогр. працях 20-х pp. 20 ст. «К. с.» часто протиставлялися термінам-інтернаціоналізмам (напр.: «неділка» — атом, «первень» — елемент, «сторчопад» — перпендикуляр), але в літ. мові вони не закріпилися. «К. с» не можна ототожнювати з індивідуальними неологізмами, які створені для позначення семантико-емоційних нюансів поетич. мови («Не дивися так привітно — яблуневоцвітно», П. Тичина). Див. також Неологізми.

М. А. Жовтобрюх.


КОВАНЬКО Іван Опанасович [1773, за ін. даними, 1774, Полтавщина — 4(16).XII 1830] — рос. і укр. поет. З дворян. сім’ї. Закінчив 1792 Петерб. гірниче училище. Працював з 1806 у департаменті гірських і соляних справ. Дійсний член (з 1822) і заст. директора Петерб. мінералогічного т-ва (з 1824). Почесний член Т-ва дослідників природи (з 1830). Член літ. т-ва «Беседа любителей русского слова» та літ.-громад. орг-ції Вільне товариство любителів словесності, наук і мистецтв (1816). Друкувався в журналах «Приятное и полезное препровождение времени» (1795), «Иппокрена» (1799), «Новости русской литературы» (1819) та ін. Автор патріот. віршів «На изгнание французов из Москвы» і «Солдатская песня» (надр. 1812), які були дуже популярними під час Вітчизн. війни 1812. Архів К. зберіг. в Черніг. істор. музеї.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Собрание стихотворений, относящихся к незабвенному 1812 году, ч. 1 — 2. М., 1814; К портрету Суворова. В кн.: Суворов в родной поэзии. СПБ, 1900.

Літ.: Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник, т. 2. К., 1910.

С. І. Білокінь.


КОВАЧ Вілмош Емілович (5.VI 1927, с. Гать, тепер Берегівського р-ну Закарп. обл. — 13.XI 1977, Будапешт) — рад. письменник, писав угор. мовою. Жив на Україні. Одержав середню освіту. Працював бухгалтером, був на видавничій роботі. 1977 виїхав до Угорщини. Автор поетич. збірок «Не можна мовчати» (1957), «Весняна буря» (1959), «Земля неспокійна» (1962), «Весняний вечір» (1968). У романі «І завтра життя» (1965) відобразив моральні пошуки закарп. інтелігенції напередодні та в перші роки після визволення і возз’єднання краю з Рад. Україною Переклав угор. мовою кн. «Мої товариші» А. Гайдара (1961).

Тв.: Рос. перекл. — Весенняя буря. М., 1963.

Літ.: Бако Л. Перша збірка угорського поета. «Літературна газета», 1958, 15 липня; Шкробинець Ю. Поет і земля. «Закарпатська правда», 1963, 31 січня; Шкробинець Ю. Очі Вілмоша Ковача. «Закарпатська правда», 1987, 20 червня.

Ю. І. Балега.


КОВАЧ Іван Андрійович (29.VIII 1946, с. Копачеле, повіт Караш-Северин, Румунія) — укр. письменник у Румунії. Закінчив 1969 Бухарестський ун-т. З 1970 працює літ. редактором газ. «Новий вік», друкується також в альм. «Обрії». Виступив у кол. збірниках поезій, прози і репортажів «Ліричні струни» (1968), «Окрилений час» (1971), «Наші весни» (1972) та ін. виданнях. Вірші збірок «Поезії» (1972), «Рівнодення» (1975), «Зав’язь» (1978), «Диво» (1981), «Життя без ком» (1985), «Остаточні світанки» (1988) — різні тональністю (життєствердні, сповідально-ностальгійні, тривожно-драматичні), засновані на експресивно-сугестивній образності; це ліричні роздуми про сучасну людину, сенс її існування, а також складний, зітканий з протиріч і парадоксів, але прекрасний світ буття. Опубл. кн. новел «Явір, що в полі одинокий» (1974) та повість «Чуга» (1976). Написав статті про творчість Т. Шевченка («Як умру, то поховайте...»), Лесі Українки («Трагічність генія в „Лісовій пісні“ Лесі Українки і „Лучафері“ М. Емінеску»), про укр. письменників у Румунії. Упорядник і автор передмови до повісті «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького (1978). Перекладає з рум. поезії (Н. Стенеску, Р. Кернич). Ряд віршів та оповідань К. перекладено рум. мовою.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Літ.: Шалата М. Пісні з країни на Дунаї. «Всесвіт», 1970, № 6; Михайлюк М. «Єретик» у поезії. В кн.: Михайлюк М. Слово про слово. Бухарест. 1983: Ткачук С. Вагомість істини в поезії Івана Ковача. «Новий вік», 1986, 1 грудня.

Т. А. Носенко, І. Г. Ребошапка.


КОВАЧ Михайло Іванович (27.Х 1909, м. Шид, тепер Воєводина, СФРЮ) — укр. письменник, журналіст і культурно-осв. діяч в Югославії. Закінчив 1929 Крижевецьку учит. семінарію, був учителем (до 1966), журналістом. Перше оповідання надр. 1927. Вся творчість К. (оповідання, повісті, поезії, п’єси) — про життя укр. (руського) населення в Югославії, його участь у нар.-визв. боротьбі проти нім.-фашист. окупантів, будівництві нового життя. Пише в реалістичній манері, продовжуючи кращі традиції укр. письменників кін. 19 — поч. 20 ст. Автор поетич. книжок «Мій світ» (1964), «Пісні дідасадівника» (1979) і «Світло вечерове» (1985), збірок оповідань «Тихі води» (1970), «Дитячий світ» (1971), «Перші радощі» (1977), «Яни Мальовани» (1979), «На околиці» (1983), роману «Гриць Бандурик» (1972, у співавт. з Ш. Гудаком), повісті «Цеглярня» (1982), драм «На світанні» (1952), «Орачі» (1954) та ін. Багато творів написав для дітей. Склав буквар і ряд підручників для укр. шкіл СФРЮ. Перекладає сербохорв. мовою твори укр. поетів. У його перекладі мовою югослав. русинів вийшли «Вибрані твори» І. Франка (1966).

Тв.: [Твори]. В кн.: Там, коло Дунаю... Ужгород, 1976.

Літ.: Мишанич О. В. Проблема виникнення нових слов’янських літератур (Про літературу бачвансько-сремських русинів). В кн.: IX Міжнародний з’їзд славістів. Слов’янські літератури. К., 1983; Тамаш І. Русинска кньижевност. Нови Сад, 1984.

О. В. Мишанич.


КОВАЧ Федір Миколайович (7.III 1931, с. Рокитовець Гуменського округу Східно-Словац. обл.) — укр. літературознавець, перекладач і громад.-культурний діяч у ЧСФР, канд. філол. наук з 1971. Закінчив 1958 Київський університет, доцент філософського ф-ту (Пряшів) Кошицького ун-ту. З 1974 — гол. ред. журн. «Дукля», з 1979 — голова ЦК Культур. спілки українських трудящих (з 1990 — Союз русинів-українців Чехо-Словаччини). Досліджує українську літературу, зокрема творчість Ф. Лазорика, Ю. Боролича, Ф. Іванчова, В. Зозуляка, С. Гостиняка, Й. Збіглея та ін. Автор книг «Деякі проблеми розвитку української літератури в Чехословаччині» (1973), «Слово про поезію та поетів. Літературно-критичні нариси» (1978), «Діалоги» (1988). Переклав укр. мовою твори чес. і словац. письменників — П. Ілемніцького, Л. Ондрейова, Ф. Краля, Я. Барча-Івана, Я. Козака та ін.

Літ.: Роман М. Тенденції розвитку української літератури Чехословаччини після 1945 року. «Радянське літературознавство». 1986, № 2; Роман М. Література і час. Пряшів, 1986.

О. В. Мишанич.


КОВАЧИЧ (Kovačić) Іван Горан (21.III 1913, с. Луковдол, Хорватія — липень 1943, с. Врбниця, Боснія) — хорв. письменник, перекладач. Навчався 1932 в Загребському ун-ті. Учасник народно-визвольної боротьби народів Югославії. Воював у партизанському загоні, загинув у бою. У зб. новел «Дні гніву» (1936) змалював нужденне життя селян. У поетич. зб. «Вогні і троянди» (вид. 1945), написаній кайкавським діалектом хорв. мови, К. прагнув передати фольклорне й мовне багатство рідного краю. Поема «Яма» (вид. 1945) — про незламність духу народу — один з кращих творів югосл. літератури Руху Опору. Перекладав твори В. Шекспіра, П. Б. Шеллі, А. Рембо, С. Єсеніна. Окр. твори К. переклали Р. Лубківський, З. Гончарук.

Тв.: Укр. перекл. — Ранок. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; [Вірші]. В кн.: Ядран. К., 1986; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Югославии XIX — XX вв. М., 1963.

Літ.: Гончарук З. Подвиг Івана Горана Ковачича. «Всесвіт», 1980, № 8.

Є. М. Пащенко.


КОВГАНЮК Степан Петрович [13(26).IV 1902, с. Онопріївка, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — 23.VIII 1982, Одеса] — укр. рад. письменник, перекладач, заслужений діяч культури ПНР з 1972. Закінчив 1921 Тальнів. учит. семінарію. Навчався 1936 — 38 в Харків. пед. ін-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у пресі, вид-вах «Молодий більшовик», Дитвидав УРСР, «Радянський письменник». Перша книжка — зб. оповідань «Маневри» (1931) — присвячена червоному козацтву. Переклав романи «Петро Перший» (кн. 1 — 3, 1935 — 53) і «Ходіння по муках» (1951) О.Толстого, «Обломов» І. Гончарова (1936), «Біліє парус одинокий» (1937) і «За владу Рад» (1949) В. Катаєва, «Народжені бурею» М. Островського (1940), «Тихий Дон» (1941 — 61), «Піднята цілина» (1935 — 61) і «Вони воювали за Батьківщину» (1960) М. Шолохова, «Степан Разін» С. Злобіна (1953), епопею «Минуле і думи» О. Герцена (1957), повісті «Хома Гордєєв» (1952) і «Велика любов» (1953) М. Горького, «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» Т. Шевченка (1964), зб. оповідань «Записки мисливця» І. Тургенєва (1963), окр. твори Б. Горбатова, Ю. Трифонова, І. Дубинського, Г. Мединського, П. Павленка, Ю. Тинянова, А. Гайдара та ін. К. належать також переклади з білорус. — роман «Джерела» І. Шамякіна (1959); з польс. — романи «Хрестоносці» Г. Сенкевича (1960), «Честь і слава» Я. Івашкевича (т. 1, 1966; 1984 вийшов під назвою «Слава і хвала»), «Лялька» Б. Пруса (1970), «Історія гріха» С. Жеромського (1970); з італ. — роман «Спартак» Р. Джованьйолі (1937). Автор кн. «Практика перекладу» (1968). Удостоєний премії ім. М. Т. Рильського (1975) за переклади творів М. Шолохова та праці з теорії і практики перекладу.

Літ.: Зленко Г. Перекладацькою музою натхнений. «Літературна Україна», 1973, 16 березня; Брюховецкий В. Призвание. «Радуга», 1978, № 4; Федорков Н. Высокое искусство перевода. В кн.: Горизонт. Одесса, 1980; Зленко Г., Ткаченко Є. Степан Петрович Ковганюк. Бібліографічний покажчик. Одеса. 1982.

Г. Д. Зленко.


КОВІН Леонід Іванович (15.I 1905, м. Котка, Фінляндія — 11.V 1967, Вінниця) — рос. рад. письменник. 1918 разом з батьками переїхав до Рад. Росії. Жив у Москві, з 1944 — у Вінниці. Одержав середню освіту. Працював робітником, службовцем, журналістом. Автор повістей «Дурощі», «Троє» (обидві — 1930), «Початок життя» (1941), тематично пов’язаних з життям і працею залізничників, Роман «Дорожче за життя» (1956) — про боротьбу підпільників під час нім.-фашист. окупації на Україні. Герої повістей «Так летіли снаряди» і «Біла трава» (обидві — 1962) — машиністи, воїни, прості трудівники. Творам К. притаманні переконливість образів і картин, точність деталей, напружений сюжет.

А. М. Подолинний.


КОВІНЬКА (справж. прізв. — Ковінько) Олександр Іванович [1(13).І 1900, с. Плоске, тепер Решетилівського р-ну Полтав. обл. — 25.VII 1985, Полтава] — укр. рад. письменник. Учасник громадян. війни. Навчався 1926 — 28 в Полтав. ін-ті нар. освіти. З 1925 друкував гумористичні оповідання в газ. «Більшовик Полтавщини», в журналах «Плуг», «Червоний перець», «Молодий більшовик», «Всесвіт», «Селянка України», «Нова громада» («Соціалістична громада») та ін. Перша книжка — зб. гуморесок і сатир. повістей «Індивідуальна техніка» (1929). Опубл. понад 30 книг сатири й гумору («Кутя з медом», 1960; «Коти і котячі хвости», 1964; «Попав пальцем у небо», 1966; «І таке буває», 1972; «Як воно засівалося», 1979, та ін.). Влучне сатир. слово, нищівна іронія письменника спрямовані проти аморальності, дармоїдства, безкультур’я, казнокрадства та ін. негативних явищ і вчинків, правдиво відтворюють смішне, комічне в житті. К. розвинув сформовану протягом століть сатир.-гумористичну традицію, зокрема побутово-розмовні інтонації укр. фольклору, нар. гумору. Утвердив свій стиль неквапної, розсудливої, по-народному філософічної оповіді, сповненої жарту, доброзичливої і частково в’їдливої іронії. Для оповідної манери К. характерні також безпосередність, простота. У своїх гумор. творах К. розкрив і позитивні людські якості — кмітливість, дотепність, мудрість, розважливість і оптимізм. Виступав як нарисовець і публіцист. Опубл. теплі, сповнені гумору спогади про Остапа Вишню, В. Сосюру, Мате Залку та ін. письменників. Написав ряд автобіогр. оповідань («Як мене купали й сповивали» та ін.), політ. фейлетонів («Акула — хижа рибина» тощо). Лауреат премії ім. Остапа Вишні (1984). Незаконно репресований 1935. Реабілітований 1956.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1970; Твори, т. 1 — 2. К., 1980; Гостріше гостріть пера. К., 1983; Не грайте на нервах. Х., 1983; Рос. перекл. — Преподобные уши. М., 1965; Новеллы про химеры. М., 1975; Миниатюры с натуры. М., 1982.

Літ.: Зуб І Ковінька сміється. В кн.: Ковінька О. І. Твори, т. 1. К., 1970.

С. П. Плачинда.


КОВТУН Іван Дмитрович (5.Х 1906, с. Чорнобаївка, тепер Ізюмського р-ну Харків. обл. — 15.VII 1937) — укр. рад. письменник. Навчався у Харків. пед. технікумі. Член Спілки сел. письменників «Плуг», літ. орг-ції «Молодняк», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Друкувався з 1923. Осн. теми нарисів, етюдів, оповідань, вміщених у першій зб. «Червоні паростки» (1925), — життя пореволюц. села, знедолені діти, події громадян. війни. Герої зб. оповідань «Помилка професора Кіма» (1929), повісті «Юнбуд» (1931) — школярі, молодь. Книжка-репортаж «Крилатий рейд» (1929) — про революц. перетворення на Закавказзі. Будні рад. міліції 20-х pp. показав у романі «Яструби» (1929). У наук.-фантастич. романі «Азіатський аероліт» (1931) діють дослідники Тунгуського метеорита. Сатир. і гумор. твори публікував під псевдонімом Юрій Вухналь — книжки «По злобі» (1927), «Початкуючий» (1928), «Життя і діяльність Федька Гуски» (1929) та ін., в яких дотепно висміяно носіїв відсталих поглядів, духовну вбогість, формалізм у комсомольській роботі. Ряд гуморесок і пародій спрямовані проти ремісництва, примітивізму, кон’юнктурщини в літературно-мистецькій сфері. Незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: Гуморески, К., 1964; Чанг. К., 1965.

Літ.: Дузь І. Юрій Вухналь. В кн.: Дузь І. Українська радянська сатира 20-х років. Одеса, 1982.

В. О. Дорошенко.


КОВТУНЕНКО Анатолій Олександрович (22.VII 1920, с-ще Жовта Ріка, тепер м. Жовті Води Дніпроп. обл.) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1958. Член КПРС з 1944. Закінчив 1942 Об’єднаний Укр. ун-т у м. Кзил-Орді (Каз. РСР). Учасник Великої Вітчизн. війни. У 1947 — 54 — викладач Глухів. учит. ін-ту, 1956 — 81 — співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Дослідник історії укр. рад. л-ри. Разом з В. П. Власенком видав праці: «Робітничий клас в українській радянській прозі 20 — 30 pp.» (1960), «Людина і труд» (1964), «Володар світу» (1965). Один з авторів «Історії української радянської літератури» (1957, 1964), «Історії української літератури» у 8 томах (т. 6 — 7), «Історії української літератури» в 2 томах (1988), монографій «Література дружби і єднання» (1972), «Етапи великого шляху» (1978), «На передових рубежах епохи» (1979) та ін.

М. С. Логвиненко.


КОГАН Павло Давидович (4.VII 1918. Київ — 23.ІХ 1942, під Новоросійськом) — рос. рад. поет. З 1939 навчався в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Добровольцем пішов на фронт. За життя не друкувався. Поезії К. з’явилися у періодиці в кінці 50-х pp.; окремою книжкою (зб. «Гроза») видані 1960. До колективної збірки «Крізь час» (1964) увійшли ряд віршів, незакін. віршований роман К. «Перша третина», спогади про поета. Автор популярної пісні «Бригантина». Лірика К. сповнена глибокого патріотичного почуття.

Тв.: Стихи. Воспоминания о поэте. Письма. М., 1966.

Літ.: Капусто Ю. Они остались молодыми. «Новый мир», 1959, № 4; Наровчатов С. О. Павле Когане. В кн.: Коган П. Гроза. М., 1989.

В. О. Дорошенко.


КОГЕЛНІЧАНУ (Kogălniceanu) Михаїл (6.IX 1817, Ясси — 20.VI 1891, Париж) — рум. імолд. історик, письменник, публіцист і держ. діяч, академік Рум. академії (з 1869, у 1887 — 90 — її президент). Закінчив 1838 Берл. ун-т. Виступав за об’єднання Молдавії і Валахії в єдину конституційно-монархічну державу. Прем’єр-міністр молд. князівства (1860 — 61) та Румунії (1863 — 65). 1843 обраний членом Одес. т-ва історії і старожитностей. Один з організаторів рум. преси, нац. театру, видавничої справи. Зібрав, дослідив і видав із своїми коментарями «Літописи Молдавської країни» (т. 1 — 3, 1845 — 52), які містять багато відомостей про молд.рос.-укр. істор. зв’язки. Перебуваючи 1848 — 49 в еміграції (Чернівці), склав «Проект конституції Молдавії» (1848). Автор оповідань і нарисів «Втрачені ілюзії» (1841), «Фізіологія провінціала у Яссах» (1844) та ін., незакін. соціального роману «Таємниці серця» (1850), п’єс «Дві жінки проти одного чоловіка» (1840) і «Щасливий сліпий» (1841), «Пам’ятних нотаток і зауважень з подорожі в Галичину 1844 року».

О. С. Романець.


КОДА (італ. coda — додаток, закінчення, від лат. cauda — хвіст) у віршуванні — 1) Додатковий рядок (або рядки) понад канонічну кількість у твердих строфічних формах, напр., понад 14 у сонеті, понад 8 у тріолеті. 2) Заключна частина складної строфи, напр., два останні рядки онєгінської строфи, октави. К. в цьому розумінні іноді має іншу кількість стоп. Якщо це двовірш, то для нього характерне парне римування, чоловіча рима або й графічна відбивка від осн. частини. За змістом К. здебільшого — підсумок авторських роздумів, афоризм, пуант. Завдяки смисловій значимості й особливій інтонаційній виразності, К. виокремлюється і в астрофічних віршових побудовах, як напр., останній, п’ятий, рядок у вірші Є. Плужника:

Суди мене судом твоїм суворим,

Сучаснику! — Нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання,

І пізній сум, і радість передчасну, —

Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

3) У музиці — заключний розділ, що завершує твір, узагальнюючи його зміст.

Е. С. Соловей.


КОДАЦЬКА Лариса Феодосіївна (15.I 1921, с. Остапківці, тепер Немирівського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1958. Закінчила 1945 Київ. ун-т. Працювала 1945 — 77 в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор книжок: «З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Текстологічний аналіз поезій „Лілея“, „Русалка“, „Відьма“» (1957), «Однойменні твори Т. Г. Шевченка. Порівняльний аналіз поем і повістей „Наймичка“, „Варнак“, „Княжна“ — „Княгиня“» (1968), «Художня проза Т. Г. Шевченка» (1972), багатьох статей з питань шевченкознавства; співавтор дослідження «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (1975) Упорядник кн. «Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861» (1962). Брала участь у підготовці Повного зібрання творів Т. Шевченка в 10 томах (т. 6, 1957), Повного зібрання творів Т. Шевченка в 6 томах (т. 2, 6, 1963 — 64), Зібрання творів І. Франка в 50 томах (т. 14, 1978), Повного зібрання творів П. Тичини в 12 томах (т. 10, 1987), в упорядкуванні зб. ювілейних шевченківських матеріалів «Всенародна шана» (1967).

В. Л. Смілянська.


КОДЕКС (лат. codex — стовбур, колода; пізніше — скріплені навощені дощечки для письма, книжка) — найпоширеніша форма книжки, що є блоком сфальцьованих аркушів паперу, пергаменту або ін. матеріалу для письма, скріплених у корінці. Згадки про К. зустрічаються вже в 1 ст. до н. е. К. набув поширення з 4 ст. н. е. в східнорим. провінціях. Серед найдавніших К. — списки Біблії — Сінайський, Александрійський та Ватіканський К. (4 — 5 ст.). Близько 6 ст. К. стали осн. формою книжки, котра існує і до сьогодні. Середньовічні К. із сторінками, фарбованими пурпуром, і з письмом, виконаним золотою або срібною фарбою, мають назву Пурпурового, Золотого або Срібного.

Літ.: Валуєнко Б. В. Архітектура книги. К., 1976; Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981.

О. К. Покуса.


КОЖЕВНИКОВ Вадим Михайлович [9(22).IV 1909, с. Нарим, тепер Том. обл. — 20.X 1984, Москва, похов. у с. Передєлкіні] — рос. рад. письменник, Герой Соц. Праці (1974). Член КПРС з 1943. Закінчив 1933 Моск. ун-т. Під час Великої Вітчизн. війни працював у фронтовій газеті, з 1943 — військ. кор. «Правды». У 1949 — 84 — гол. ред. журя. «Знамя». Автор романів «Зорі назустріч» (кн. 1 — 2, 1956 — 57) — про боротьбу за встановлення Рад. влади у сибір. селі, його соціалістичне оновлення; «Щит і меч» (1965) — про рад. розвідника; «Опівдні на осонні» (1973), «Корені і крона» (1981 — 82). Проблемам виробничого колективу присвячена повість «Знайомтесь, Балуєв!» (1960). Тема робітничого класу, його участі у Великій Вітчизн. війні — провідна у повістях «Петро Рябінкін» (1968) і «Особливий підрозділ» (1969; за обидві — Держ. премія СРСР, 1971), оповіданні «Дорогами війни» (1955), збірках оповідань і нарисів «Важка рука» (1941), «Березень — квітень» (1942), «Трудівники війни» (1944) та ін. В основі книг оповідань і нарисів «Живий міст», «Люди нового Китаю» (обидві — 1954), «Такими пишається народ» (1955) та ін. — враження К. від поїздок до КНР. Писав також п’єси, сценарії, фейлетони. Опубл. ст. «Прапороносці» (про однойм. роман О. Гончара). Окремі твори К. переклали А. Шиян, В. Білова, М. Олійник, М. Видиш, О. Жолдак, П. Марусик, Д. Міщенко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1968 — 71; Собрание сочинений, т. 1 — 9. М., 1985 — 88; Укр. перекл. — Зорі назустріч. К., 1958; Товариш Йолкін. К., 1961; Знайомтесь, Балуєв. К., 1965; Щит і меч. К., 1969; Особливий підрозділ. К., 1974; Опівдні на осонні. К., 1977; Березень — квітень. К., 1979; Про Івана Хомича. В кн.: Сузір’я, в. 17. К., 1982.

Літ.: Гринберг И. Л. Вадим Кожевников. Рассказчик и его герой. М., 1972; Кузнецова С. О. Творчість Героя Соціалістичної Праці В. М. Кожевникова. К., 1977; Леонов Б. А. Вадим Кожевников. Очерк жизни и творчества. М., 1985.

О. В. Кеба.


КОЖЕНЬОВСЬКИЙ (Korzeniowski) Аполло (21.II 1820, с. Гоноратка, тепер Оратівського р-ну Вінн. обл. — 23.V 1869, Краків) — польс. письменник і революц. діяч. Батько Джозефа Конрада. Навчався 1840 — 46 в Петерб. ун-ті. В 1859 — 61 жив у Житомирі. За участь у революц. русі 1861 — 62 у Варшаві відбував заслання (1862 — 68) у Вологді й Чернігові. Автор сатир. комедій з життя провінц. шляхти — «Комедія» (1856), «Для милого гроша» (1859), «Батіжок» (1861), «Перший акт» (1868). У віршах «Так є», «Реквієм», «Сьогоднішнім», «Сільським дзвонам» та ін. засудив придушення царатом масового антикріпосн. руху селян Київщини — Київську козаччину 1855. Я. Івашкевич у драмі «Одруження Бальзака» високо оцінює українські симпатії А. Коженьовського.

Р. Я. Пилипчук.


КОЖЕНЬОВСЬКИЙ (Korzeniowski) Юзеф (псевд. — Амброжкевич; 19.III 1797, с. Смільне, тепер у складі м. Броди Львів. обл. — 17.ІХ 1863, Дрезден, похов. у Варшаві) — польс. письменник, педагог. Закінчив 1819 Вищу Волин. гімназію в Кременці. 1823 — 32 викладав у Кременец. ліцеї, 1834 — 38 у Київ. ун-ті, 1838 — 46 був директором гімназії в Харкові. 1846 — 63 — на пед. роботі у Варшаві. Автор побут.-сатир. комедій («Євреї», 1843; «Майстер і челядник», 1845, та ін.), реалістич. повістей («Спекулянт», 1846; «Коллокація», 1847, тощо). У драмі «Карпатські верховинці» (1843) відобразив соціальне й нац. гноблення гуцулів. Авторський переклад її рос. мовою заборонила цензура; уривок з перекладу під назвою «Горец» опубл. в альм. «Молодик» (Харків, 1843, ч. 1). Написав рос. мовою етногр. нарис «Про гуцулів» (1840, опубл. у польс. перекладі 1899). Укр. переробки й переклади драми здійснили М. Устиянович («Верховинці Бескидів», 1848), К. Климкович («Верховинці», 1864), С. Тобілевич («Гуцули», 1890), К. Підвисоцький («Помста гуцула», 1893), Г. Хоткевич («Антін Ревізорчук», 1910) та ін. П’єса має велику сценічну історію в укр. театрі, починаючи з 1864. Повісті К. «Анілька» і «Поступова панна» переклав С. Єзерський. Драму К. «Цигани» у перекл. Д. Лозовського (псевд. П. Свєнціцького) опубл. 1864 у Львові в серії «Руська читальня».

Тв.: Рос. перекл. — Повести и рассказы. СПБ. 1886; Аферист. — Раздел. М., 1979.

Літ.: Баскаков В. Н. Юзеф Коженевский в России. В кн.: Из истории русско-славянских литературных связей XIX в. М. — Л., 1963.

Р. Я. Пилипчук.


КОЖУШКО Григорій Семенович [12(24).X 1880, с. Велика Писарівка, тепер смт Сум. обл. — 23.I 1924, там же] — укр. кобзар. Закінчив школу для сліпих у Харкові. Навчався у відомого кобзаря С. А. Пасюги. В репертуарі К. були укр. нар. думи, історичні (про Морозенка, Байду, Нечая, Залізняка), соціально-побутові, ліричні й жартівливі нар. пісні, пісні на слова Т. Шевченка, революц. пісня на слова О. Колесси «Шалійте, шалійте, скажені кати», власні твори (зокрема, «Пісня про Леніна»). Разом з ін. кобзарями виступав у Петрограді, Москві, Катеринославі. Виконавське мистецтво К. високо оцінювали Олена Пчілка, Д. Яворницький, М. Привалов та ін.

Літ.: Життєпис кобзаря Григорія Кожушка. «Народна творчість та етнографія», 1969, № 4; Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980.

Г. Т. Рубай.


КОЖУШНИЙ Марко Прокопович [25.IV(8.V) 1904, с. Денисівка, тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — 1942] — укр. рад. поет. Закінчив 1929 Комуністич. ун-т ім. Артема (Харків). Працював у редакціях газ. «Наймит», журн. «Сільськогосподарський пролетар». З 1923 друкував вірші, оповідання в журналах «Молодий більшовик», «Червоний шлях», «Плуг», «Студент революції», в газ. «Комсомолець України». Належав до літ. орг-ції «Молодняк». У віршах К., написаних у народнопісенному стилі, а також в оповіданні «Комсомолка Зоя» (1925) змальовано працю і побут молоді. Один з перших в укр. поезії створив художній образ В. І. Леніна (цикл віршів «Над портретом Леніна», 1925). Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1959.

Літ.: Усенко П. Заспівувач молодечих звитяг. В кн.: Кожушний М. Комсомольське серце. К., 1976.

С. А. Крижанівський.


КОЗАК Валентина Спиридонівна (1.VII 1946, с. Нові Безрадичі Обухівського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. поетеса. Член КПРС з 1977. Закінчила 1971 Вінн. пед. ін-т. Автор збірок «Сурми серця» (1975), «Чисті роси» (1981), «Поклик літа» (1988) — про красу рідного краю, його минувшину і сьогодення тощо. Вірші пройняті мотивами нар. творчості. К. освоює жанр думи, балади. На її слова композиторами С. Сабадашем, Р. Скалецьким, В. Ткаченком та ін. створено чимало пісень. Працює також у жанрі гумору й сатири, літ. пародії. Окр. твори К. перекладено рос., молд., кабард., балкар. мовами.

М. М. Потупейко.


КОЗАК (Семибрат) Володимир Улянович (6.VIII 1930, с. Пагурці, тепер Хмільниц. р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1954 Житом. пед. ін-т. Учителював, працював у пресі, з 1969 — в Житом. обл. управлінні в справах вид-в, поліграфії і книжкової торгівлі. Автор збірок «Карби на граніті» (1965), «Лебеді і Стріли» (1970), «Така велика земля» (1978), «Цвіте верес» (1986). Ряд віршів К. стали піснями. Окремі твори перекладено рос., білорус., адиг. мовами.

Літ.: Сингаївський М. Перші весняні. «Літературна Україна», 1965, 14 травня; Клименко М. Бачити зором людства. «Літературна Україна», 1976, 20 лютого.

В. Б. Грабовський.


КОЗАК Сергій Давидович (14.III 1921, с. Кривин, тепер Старий Кривин Славутського р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. співак, композитор, письменник, нар. артист УРСР з 1960, професор з 1982. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Військ. академію ім. М. Фрунзе і 1950 Моск. консерваторію. У 1950 — 83 був солістом Київ. театру опери та балету. Працював 1983 — 86 директором — худож. керівником Київ. філармонії, з 1982 викладає в Київ. консерваторії. У віршованих повістях «Земле моя, доле моя» (1963), «Горинь» (1971), «Пісня серед грому» (1985), повісті «Я не спав, мамо» (1987) ідеться про перші роки становлення Рад. влади на Поділлі, події Великої Вітчизн. війни. Опубл. худож.-докум. повісті «Михайло Гришко» (1978), «Григорій Верьовка» (1981), зб. есе «Шляхи побратимства» (1982). Автор музичної кантати «Думи про Україну» (на свої вірші, а також на вірші A. Малишка, Я. Шпорти), численних пісень, романсів на вірші М. Рильського, А. Малишка, П. Воронька, Б. Олійника, С. Крижанівського, B. Бровченка. В. Юхимовича, Д. Луценка та ін.

Літ.: Миколайчук В. Багата палітра митця. «Друг читача», 1972, 21 грудня; Моторнюк М. Прикосновение к таланту. «Радуга», 1980, № 9.

І. С. Щербатенко.


КОЗАК Степан Петрович (псевд. — Степан Вербицький, С. Солокій; 11.VII 1937, с. Вербиця, Томашівський повіт, Польща) — укр. літературознавець і критик у Польщі, доктор філол. наук з 1968, професор з 1989. Президент Польс. асоціації україністів (1990), чл. комітету Міжнародної асоціації україністів. Закінчив 1962 Київський університет. З 1967 — ад’юнкт Ін-ту слов’янознавства Польс. АН. 1970 — 75 — уч. секретар журн. «Slavia Orientalis» («Східна Слов’янщина»). З 1982 завідує кафедрою порівняльного слов’ян. літературознавства Варшав. ун-ту. Пише укр. і польс. мовами. Досліджує укр. преромантизм, польс.-укр. рос.-укр. літ. і фольклор. зв’язки (ст. «Типологія польсько-українських літературних взаємин у першій половині XIX ст.», 1967), творчість укр. (П. Гулака-Артемовського, М. Драгоманова, М. Максимовича, Лесі Українки, О. Довженка, О. Гончара) та польських діячів літератури. Автор кн. «Біля джерел романтизму та новітньої суспільної думки на Україні» (1978, польською мовою), монографії «Українські конспіратори і месїаністи. Кирило-Мефодіївське братство» (1990). За редакцією К. вийшли перший випуск «Варшавських українознавчих записок» (1989), ряд польських видань творів українських письменників, зокрема О. Довженка (1976), Лесі Українки (1982).

Літ.: Назарук В. На перехрестях літератури, історії, фольклору (до 50-річчя). В кн.: Український календар. Варшава, 1987; С. В. Бібліографія праць Стефана Козака. В кн.: Український календар. Варшава, 1987.

І. Д. Красовський.


КОЗАК (Kozák) Ян (25.III 1921, м. Роудніце-над-Лабем, Пн.-Чеська обл.) — чеський письменник, громадський діяч. Закінчив 1952 Центральну політичну школу КПЧ (Прага). У 1977 — 89 — голова СП Чехо-Словаччини. Людина, її життя і праця, духовність, соціальні перетворення в країні — тематична основа зб. оповідань і повістей «Гарячий подих» (1961; сюди ввійшла також повість «Мар’яна Радвак», окр. видана 1962), романів «...сильна рука» (1966), «Святий Міхал» (1971), «Лелече гніздо» (1976), «Адам і Єва» (1982). 1967 письменник перебував у творчому відрядженні в СРСР, зокрема у Сибіру. Враження від подорожі відбилися у літературній «сибіріаді» К. — триптиху (повісті «Білий жеребець», «Північне сяйво», «Гребля», усі — 1975), романі «Осінь у краю тигрів» (1979), кн. ліричних репортажів «Мисливець у тайзі» (1972). Автор кн. «Джерела творчості» (1980. огляд літ. процесу в Чехо-Словаччині), істор. досліджень. Нагород. рад. орденом Дружби народів (1981). Окр. твори К. переклали В. Пасічна, Н. Кодесніченко-Братунь, Ф. Ковач.

Тв.: Укр. перекл. — Мар’яна Радвак. Пряшів, 1963; За соціалістичну літературу, за нову людину. «Всесвіт», 1973, № 1; Лелече гніздо. К., 1978; Яма. В кн.: Міст. К., 1984; До читачів «Всесвіту» «Всесвіт». 1985, № 1; Адач і Єва. К., 1986; Рос. перекл. — Избранное. М., 1978; Гнездо аиста. М. 1982; Адам и Ева. М., 1986.

Літ.: Космачевська С. Літературний портрет Яна Козака. «Всесвіт», 1978, № 9; Кузнецова Р Р. Художественный историзм романов Яна Козака. В кн.: Кузнецова Р. Р. Роман 70-х годов в Чехословакии. М., 1980; Шевчук В. І. Новітній чеський роман. К., 1983; Моторний В. Письменницька земля Яна Козака. В кн.: Сучасні чеські письменники. К., 1985; Новиченко Л. Сторінки, що пахнуть яблуками... «Всесвіт». 1985, № 1; Кузнецова Р. Р. Ян Козак. В кн.: Кузнецова P. P. История чешской литературы. М., 1987.

Н. Р. Колесніченко-Братунь.


КОЗАКОВ Михайло Емануїлович [11 (23).VIII 1897, ст. Ромодан, тепер смт Миргородського р-ну Полтав. обл. — 16.XII 1954, Москваї — рос. рад. письменник, критик та публіцист. Навчався 1916 — 17 у Київ. ун-ті, закінчив 1922 Петрогр. ун-т. 1933 заснував журн. «Литературный современник». У своїх ранніх повістях та оповіданнях викривав міщанську психологію (зб. «Міщанин Адамейко», «Півтора Хама», обидві — 1927; «Людина, що падає ниць», 1929, та ін.). Осн. твір — істор.-революц. роман «Крах імперії» (первісна назва «Дев’ять крапок», кн. 1 — 4, 1929 — 37; повністю опубл. 1956; укр. мовою переклав Д. Прикордонний). У ньому охоплені події рос. дійсності 1913 — 17, показана класова боротьба в рос. суспільстві на зламі двох епох. У першій, автобіогр. частині твору події розгортаються на Україні. Автор повісті «Петроградські дні» (1957), оповідань, п’єс («Чекісти», 1939; «Дарина», 1942; «Яблуня і сокира», 1943; «Несамовитий Віссаріон», 1948, та ін.), літ.-крит. статей.

Тв.: Крушение империи. М., 1986; Укр. перекл — Крах імперії. К., 1965.

Літ.: Федич К. Михаил Козаков. В кн.: Козаков М. Крушение империи. М., 1956; Талай М. Михайло Козаков. «Комсомолець Полтавщини», 1967, 23 серпня; Зленко Г. Одесские тетради. Одесса, 1980; Мацуев Н. И. Русские советские писатели. Материалы для биографического словаря. 1917 — 1967. М., 1981.

П. П. Ротач.


КОЗАНОВИЧ Михайло (4.VI 1807, с. Плав’є, тепер Плав’я Сколівського р-ну Львів. обл. — 12.IV 1877, с. Вільшаниця, тепер Івано-Франк. р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. поет. У 30-х pp. навчався у Львів. духовній семінарії, належав до гуртка «Руська трійця». Був священиком у Вільшаниці, організував тут читальню. У 1871 — 76 — депутат галицького крайового сейму. Друкувався з 1850 — гол. чин. у газетах «Зоря галицька», «Вестник, повременное письмо посвященно политическому и нравственному образованію русинов австрійской державы» та її додатку «Отечественный сборник повесток, сказок, исторических воспоминаний, господарских и инных общеполезных вестей» (Відень). Кращі вірші — «Голос руської матері до дітей» і «До молодіжі руської» — написані в дусі прогрес. традицій М. Шашкевича. Симпатії до людини з народу відбились у вірші «Учений пан і простий Іван». Виступав також з поемами («Хлоп-запека», 1857), байками, гуморист. мініатюрами. Писав вірші й польською мовою (не опубл., рукописи зберіг. у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР). Переклав з нім. мови окремі твори Е. Х. Клейста, Й. Г. Гердера, Ф. Шіллера. Автор ст. «Цвітка воспоминанія на гроб Маркіяна Р. Шашкевича» (1852), істор. реферату про гуцулів та опришківщину (1851, нім. мовою).

М. Й. Шалата.


КОЗАРЧАНИН (Kozarčanin) Іво (14.Х 1911, м. Босанська-Дубиця — 4.II 1941, Загреб) — хорв. письменник. Закінчив учит. школу в Загребі. Автор поетич. збірок «Граю на сопілці» (1935), «Мертві очі» (1938). Проза К. (збірки оповідань «Мати чекає», 1934, і «Тихі дороги», 1939; романи «Чужа жінка» та «Самотня людина», обидва — 1937) відзначається психологізмом, письменник показує злиденність провінц. життя, розвінчує дрібнобурж. мораль. У газ. «Hrvatski dnevnik» («Хорватська щоденна газета», 1939, № 1041) опубл. ст. «Твори Тараса Шевченка. З нагоди сто двадцять п’ятої річниці народження».

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Твори Тараса Шевченка». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

І. П. Ющук.


КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ — історико-літературні твори, в яких висвітлюється історія України 15 — 18 ст., фактично історія козацтва та його багатовікової боротьби з тур.-татар. і польс.-шляхет. агресією. В центрі уваги К. л. — визвольна війна укр. народу 1648 — 54 і возз’єднання України з Росією. Виникли К. л. у 17 — 19 ст. в середовищі козацької старшини, частково вищого духівництва. Авторами їх були військові канцеляристи, освічені вищі козацькі чини, що знали вітчизн. літописну традицію, мали доступ до джерел, користувалися архівними (вітчизн. та іноз.) матеріалами, спогадами. Вони не тільки розповідали про минулі й ті події, свідками яких були, а й прагнули осмислити укр. історію, показати її безперервність і самобутність. Найголовніші події відтворювались із загальнонародних, патріот. позицій, хоч автори були ідеологами козацької старшини, захищали її класові і станові інтереси, негативно ставлячись до «черні» і нар. рухів. К. л. звеличували козацтво, зображували його рушійною силою укр. історії, приписували йому всі перемоги і заслуги у численних війнах з іноземними загарбниками. Схвалювалось возз’єднання України з Росією, хоч висловлювалось невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювались старі права і вольності козацтва. Літописи відбивали автономістські погляди козац. старшини, прихильників збереження старого гетьманського устрою під зверхністю Рос. держави. Провідне місце серед К. л. займають літописи Самовидця (див. «Літопис Самовидця»), Григорія Грабянки і Самійла Величка. До них примикають Густинський літопис і «Хроніка» Леонтія Боболинського (закін. 1699). Завершує традицію козац. літописання «История русов». У К. л. наук. історіографія ще невіддільна від худож. прози, тому всі твори цього жанру до кін. 18 ст. мають синкретичний, напівнаук., напівліт. характер. Значне місце в них посідає суто літ. матеріал. Писані вони тогочасною літ. мовою у вигляді хронол. опису подій, а також повістей, оповідань, сказань, річних записів із залученням документів, листів, поетич. творів. У них використано різноманітні літ. прийоми і худож. засоби: оповідь, батальні й жанрові картини, розгорнута характеристика героїв, образна мова, фольклорний матеріал — істор. перекази, легенди, прислів’я і приказки, порівняння, фразеологізми. У К. л. є запозичення із худож. творів л-р ін. народів (польської, італійської). Гол. героями К. л. виступають Б. Хмельницький і його соратники, які відстоюють свободу і честь «козацької вітчизни». К. л. поширювалися в рукопис. списках, надр. у 19 ст. Вони високо оцінені укр. дожовтневою і рад. історіографією як важливі джерела історії України 15 — 18 ст. І. Франко відзначав, що козацькі літописці створили «грандіозну конструкцію Хмельниччини», значення якої більш літературне, ніж історичне, а їхні твори здатні «будити запал в широких масах народу». К. л. цікавився Т. Шевченко, матеріали їх використовували у своїх творах П. Куліш, М. Костомаров, М. Старицький, З. Тулуб, Іван Ле, П. Панч, П. Загребельний та ін.

Вид.: Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, т. 1 — 4. К., 1848 — 64; Летопись Григория Грабянки. К., 1854; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. К., 1878; Величко С. Сказание о войне козацкой с поляками. К., 1926; Літопис Самовидця. К., 1971; Літопис Григорія Грабянки (Уривки). — Літопис Самійла Величка (Уривки). В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983; Історія русів [Уривки]. «Літературна Україна», 1990, 14, 21 червня, 5. 12, 19, 26 липня.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Багалій Д. Нарис української історіографії. Джерелознавство, в. 2. К., 1925; Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть. І. (Досліди над літописом Самовидця). Х., 1930; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Литвиненко М. А. Джерела історії України XVIII ст. Х., 1970.

О. В. Мишанич.


КОЗАЦЬКІ ПІСНІ — вид укр. нар. соціальнопобутових пісень, виникнення й розвиток яких пов’язані з історією козацтва (15 — 18 ст.). Їхня тематика різноманітна: від’їзд козака до війська, прощання з рідними і близькими, походи, сутички з ворогами, смерть на полі бою, туга за родиною. У багатьох піснях відбилося класове розшарування козацтва. В образі гол. героя — мужнього оборонця рідної землі, готового віддати життя за вітчизну, втілені волелюбність народу, непримиренність до соціального й нац. гніту. Для худож. стилю К. п. характерне поєднання реалістич. конкретності з метафорично-символічною образністю, вони відзначаються багатством метафор, постійних епітетів, порівнянь тощо. Громадянськими та героїко-патріотич. мотивами К. п. перегукуються з укр. істор. піснями й думами. Після того, як з 2-ї пол. 18 ст. царський уряд запровадив на Україні обов’язкову військ. повинність, багато К. п. було пристосовано до обставин солдат. життя (див. Солдатські та жовнірські пісні). К. п. широко представлені у збірниках М. Максимовича, А. Метлинського, Я. Головацького, М. Лисенка, М. Драгоманова, Я. Новицького, Д. Яворницького та ін.

Вид.: Історичні пісні. К., 1961; Козацькі пісні. К., 1969; Соціально-побутові пісні. К., 1985.

О. М. Хмілевська.


КОЗАЧЕНКО Василь Павлович [12(25).III 1913, с. Новоархангельськ, тепер смт Кіровогр. обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС З 1952. Закінчив 1938 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни, партиз. руху. В 1973 — 78 очолював СПУ. Депутат Верх. Ради СРСР 3-го скликання, Верх. Ради УРСР 7 — 8-го скликань. Літ. діяльність почав 1936. Перша книжка — зб. оповідань «Золота грамота» (1939). У повістях «Атестат зрілості» (1946), «Серце матері» (1947) розкрито героїзм рад. народу у битві проти фашист. загарбників. Цю ж тему розробив у циклі повістей — «Ціна життя» (1942, нова ред. — 1960), «Гарячі руки» (1960), «Блискавка» (1962; Респ. комс. премія ім. М. Островського, 1963), «Листи з патрона» (1967), «Яринка Калиновська» (1969), «Біла пляма» (1970; срібна медаль ім. О. О. Фадєєва, 1979). Пов’язані між собою спільними героями, часом і місцем дії, ці твори становлять цілісну епічну картину партиз., підпільного руху рад. молоді в тилу ворога. Водночас кожна з повістей — самостійний худож. твір (об’єднані під спільною назвою «Листи з патрона»; Держ премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971). У творах письменник подав яскраві постаті нар. месників. Тему відбудови укр. повоєнного села відтворено у повістях «Нові Потоки» (1948), «Зорі назустріч» (1954). Морально-етичні проблеми порушено в повісті «Сальвія» (1956). Діяльності рад. дипломата, колишнього сільс. учителя, присвячено роман «Отчий дім» (1979). Автор публіцист. нарисів «В боях гартована» (1954), «Нью-Йорк зблизька» (1958), «Вершники Ченліма» (1963). Повісті «Атестат зрілості», «Блискавка» і «Біла пляма» перекладено багатьма мовами народів СРСР, а також болг., польс., угор., кит. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1963; Твори, т. 1 — 4. К., 1979 — 80; Листи з патрона, т. 1 — 2. К., 1973; Отчий дім. К., 1983; День слави К., 1985; Коні воронії. К., 1989; Рос. перекл. — Письма из патрона, т. 1 — 2. М., 1973;

Літ.: Пінчук С. Василь Козаченко. К., 1973; Логвиненко В. Літописець народного подвигу. К., 1973; Світло отчого дому. Статті, етюди, есе про Василя Козаченка. К., 1983.

М. С. Логвиненко.


КОЗАЧИНСЬКИЙ Мануїл (Михайло) Олександрович [1699, містечко Ямпіль, тепер м. Вінн. обл. — 4 (15).VIII 1755, м. Слуцьк, тепер Мін. обл.] — укр. письменник, педагог і філософ. Представник раннього Просвітительства на Україні. З сім’ї шляхтича. Закінчив 1733 Київську академію. Тоді ж з групою випускників академії виїхав у Сербію, де став префектом, викладачем поетики і риторики новозасн. славено-лат. школи в м. Карловцях (побл. Нового Саду, тепер Сремські Карловці). 1738 повернувся до Києва, оселився у Видубицькому монастирі, 1740 прийняв чернецтво. В 1739 — 46 — викладач філософії і префект Київ. академії, з 1746 — ігумен Красногорського монастиря у Гадячі на Полтавщині, з 1748 — архімандрит Святотроїцького монастиря у Слуцьку в Білорусії. У Сербії написав драму «Трагедіа, сирЂчь печалная повЂсть о смерти послЂдняго царя сербскаго Уроша пятаго и о паденіи сербскаго царства», пост. 1734 учнями Карловецької школи (надр. в переробці учня К. — Івана Раїча 1798, Буда), що започаткувала серб. нац. драматургію. Сюжет її взято з серб. історії 14 — поч. 18 ст. У драмі «Благоутробіє Марка Аврелія Антоніна кесаря римскаго» (пост. 1744 на сцені Київ. академії; вид. 1745, Львів) на сюжеті з життя рим. імператора-філософа алегорично зобразив сходження на престол рос. імператриці Єлизавети Петрівни. З нагоди прибуття імператриці до Києва 1744 К. написав словено-руською, лат. і польс. мовами панегірик «АвгустЂйшей, непобЂдимой императрицЂ ... ЕлісаветЂ ПетровнЂ, самодержицЂ всеросійской...». Книга К. «Філософіа Арістотелева по умствовзнію паріпатетиков изданная...» (Львів, 1745) містить текст публічного філос. диспуту, що відбувся 1745 в Київ. академії, і панегірики на честь Олексія та Кирила Розумовських. Прочитані К. в Київ. академії курси філософії зберіг. в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР.

Літ.: Соболевский А. И. Неизвестная драма М. Козачинского. К., 1901; Маслов С. І. Мануїл (Михаїл) Козачинський і його «Трагедия о смерти последнего царя сербского Уроша V-го и о падении сербского царства». «Радянське літературознавство», 1958, № 4; Рогович М. Д. Філософська думка в Києво-Могилянській академії. Мануйло Козачинський. «Філософська думка», 1969, № 1; Ерчич В. Мануил (Михаил) Козачинскиј и његова траедокомедија. Нови Сад — Београд, 1980.

О. В. Мишанич.


КОЗЕЛЬСЬКИЙ Федір Якович (1734, Полтава — після 1783, Петербург) — рос. поет і драматург. З сім’ї полтав. полкового осавула. Був на військ. службі. Згодом жив у Петербурзі, працював протоколістом у Сенаті, канцелярським радником Колегії іноземних справ. Літ. творчість почав у 60-х pp., друкувався у петерб. журналах. Писав оди, елегії, епіграми, послання, п’єси. Автор поеми «Незлобиве життя», трагедій «Пантея» (обидві — 1769) та «Велесана» (1778). За життя автора його «Твори» у двох частинах витримали два вид. (1-е — 1769 — 71; 2-е — 1778).

Тв.: [Твори]. В кн.: Поэты XVIII века, т. 1. Л., 1972.

О. В. Мишанич.


КОЗИЦЬКИЙ Пилип Омелянович [11(23).Х 1893, с. Летичівка, тепер у складі м. Монастирища Черкас. обл. — 27.IV 1960, Київ] — укр. рад композитор, муз.-громад. діяч, засл діяч мист-в УРСР з 1943. Член КПРС з 1940. Закінчив 1917 Київ. духовну академію, 1920 — Київ. консерваторію. Викладав 1918 — 24 у Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М. В. Лисенка, 1925 — 35 — у Харків. муз.-драм. ін-ті, з 1935 — у Київ. консерваторії (з 1945 — професор). У 1952 — 56 був головою правління Спілки композиторів УРСР. Автор численних обробок укр. нар. пісень (збірники «Вісім прелюдів пісень», 1923; «Вісім українських народних новел», 1938; «Народні пісні чеські, словацькі, моравські, польські», 1952, та ін.), хорових творів на слова О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини та ін., пісень і романсів на слова В. Чумака, В. Сосюри, М. Терещенка, П. Воронька, Р. Тагора, І. Базова, симфоніч. сюїти «Козак Голота», опер, камерно-інструм. ансамблів тощо. К. належать музикознавчі праці, зокрема «Українська народна пісня» (1936), «Тарас Шевченко і музична культура» (1942).

Тв.: Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування. К., 1971.

Літ.: Довженко В. Нариси з історії української радянської музики, ч. 1. К., 1957; Гордійчук М. М. Пилип Козицький. К., 1985.

М. М. Гордійчук.


КОЗЛАНЮК Петро Степанович (псевд. — Прутовий, П. К., М-а, Мер, М-ка, Емка, Капе, Кризусовий, Мережка, Перерівський та ін.; 12.VIII 1904, с. Перерив, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 19.III 1965, Львів) — укр. рад. письменник, публіцист, громад. діяч. З бідної сел. сім’ї. Член КПРС з 1943. Наймитував, навчався 1918 у Коломийській гімназії. Працював 1927 — 30 фейлетоністом у газ. «Сель-Роб», 1930 — 32 був редактором газ, «Сила». Один із засновників літ. орг-ції «Горно», журн. «Вікна». У 30-х pp. за політ. діяльність, пропаганду ідеї возз’єднання західноукр. земель з Рад. Україною і як член ЦК «Сель-Роб-Єдності» зазнавав арештів, його сатир. твори не раз заборонялися. Друкувався в журналах «Плуг», «Зеркало», газ. «Наш голос». Брав активну участь в орг-ції Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові. Після 1939 працював у львів. газ. «Вільна Україна». В роки Великої Вітчизн. війни був кор. фронтових газет, коментатором радіостанції «Дніпро», виступав з фейлетонами, гуморесками та політ. памфлетами. В 1944, 1954 — 65 очолював Львів. орг-цію СПУ, 1945 — 51 — гол. редактор журн. «Радянський Львів» (див. «Дзвін»), 1952 — 54 — голова Львів. облвиконкому. Обирався депутатом Верх. Ради СРСР 3 — 5-го скликань. Перші твори К. — переважно образки, в яких він вдавався до контрастного зображення природи і людських злиднів. 1928 на Рад. Україні вийшли його збірки оповідань «В селі» і «Хлопські гаразди». В оповіданнях, повістях, худож. нарисах, а особливо романі-трилогії «Юрко» Крук» (1946 — 56) К. художньо відтворив тяжке життя західноукр. селянства, показав процес утвердження нової свідомості трудових мас, драматизм боротьби за соціальне й нац. визволення та возз’єднання з Рад. Україною. К. належать численні публіцист. твори — фейлетони, памфлети, сатир. коментарі, статті, рецензії, нариси, репортажі, літ.-крит. огляди, есе, що ввійшли до збірок «Щури в бочці» (1956), «Катюзі по заслузі» (1962), «Фейлетони» (1968) та ін. Публіцистика К. спрямована проти націоналістів, псевдопатріотів, відкритих і завуальованих антикомуністів, фашистів. Цю ж тематику К. порушив і в політ. скетчі «Серце не навчити» з іронічно-сатир. підзаголовком «Історична п’єса в 5 діях з чаркою, співами і гопаком» (1936). Найпомітнішими рисами публіцистики К. є докум. аргументованість, ідейна пристрасність, політ. загостреність, полемічність, сатир. форма. Опубл. ряд літературознавчих досліджень («Братній народ — братня література», «Письменник і два світи», «Про себе та про літературу», «Що таке стиль?») та статей-есе про творчість І. Франка, О. Гаврилюка, С. Тудора, Я. Галана, Я. Кондру, К. Пелехатого. Писав оповідання для дітей, збирав пісенний фольклор. Твори К. перекладено багатьма мовами народів СРСР, а також польс., словац., чес., нім., рум., китайською.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1974 — 75; Народні пісні в записах Петра Козланюка. К., 1978; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1960.

Літ.: Байда Ю. Петро Козланюк. К., 1959; Про Петра Козланюка. К., 1964; Спогади про Петра Козланюка. Львів, 1974; Качкан В. Петро Козланюк. К., 1980; Гуменюк М. Петро Козланюк. Бібліографічний покажчик. Львів, 1957.

В. А. Канкан.


КОЗЛОВ Василь Андрійович (25.IV 1918, с. Іва, тепер Нижньоломів. р-ну Пенз. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1939. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 ВПШ при ЦК КПРС (Москва). Директор Укр. держ. музею Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 (з 1976). Пише рос. та укр. мовами. Автор повістей «Контрольна смуга» (1977) і «Заслін» (1979), зб. нарисів «Вартові західних рубежів» (1972).

Тв.: Застава. К., 1985; Заслон. — Контрольна смуга. К., 1985.

Н. М. Гаєвська.


КОЗЛОВ Іван Андрійович [24.VI (6.VII) 1888, с. Сандирі, тепер у складі м. Коломни Моск. обл. — 26.III 1957, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1905. За участь у революц. русі 1905 — 07 був засланий до Сибіру. Після втечі з заслання 1913 емігрував. 1917 повернувся до Росії, жив на Україні, брав участь у більшовицькому підпіллі в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) та Миколаєві. Під час громадян. війни вів підпільну роботу в Севастополі та Харкові. Навчався 1923 — 25 у Вищому літ. ін-ті ім. В. Я. Брюсова. У роки Великої Вітчизн. війни — один з керівників партиз. руху в Криму, секретар Сімфероп. підпільного міськкому партії. Події цього періоду відображені в докум. повісті «У кримському підпіллі» (1947; Держ. премія СРСР, 1948; укр. мовою переклав Ю. Гундич). Автобіогр. трилогія (романи «Життя в боротьбі», 1955; «Ні час, ні відстань», опубл. 1966; «Наш останній і рішучий», опубл. 1969) охоплює події революц. боротьби 1905 — 07, громадян. війни на Україні. Автор п’єс «Підпілля» (1920), «Стіна» (1924), «Кінець Кабаєвщини» (1929), «У вовчій пащі» (1934). Написав кн. «Північний флот» (опубл. 1966, у співавт.).

Тв.: Жизнь в борьбе. М., 1965; Ни время, ни расстояние. М., 1988; Наш последний и решительный. М., 1969; В крымском подполье. М., 1972; Укр. перекл. — У кримському підпіллі. К., 1949.

З. П. Надєжда.


КОЗЛОВ Іван Іванович [11 (22).IV 1779, Москва — 30.I (11.II) 1840, Петербург] — рос. поет і перекладач. Представник психол. романтизму. Був близько знайомий з О. Пушкіним (присвятив йому вірш «Співець! Коли перед тобою...», 1825), В. Жуковським, П. В’яземським. Літ. творчістю зайнявся, будучи невиліковно хворим (параліч ніг, сліпота). Писав поеми, елегії, балади, послання, ліричні монологи й медитації. Найкращий твір К. — поема «Чернець» (1825; укр. перекл. В. Щурата, опублікована у газ. «Діло», 1893, 10 і 11 вересня) побудований як лірична сповідь молодого ченця. Автор зворушливих поезій «До друга В. А. Ж.», «Венеціанська ніч», «Полонений грек у в’язниці», «Київ» тощо. К. належить переспів «Плачу Ярославни» зі «Слова о полку Ігоревім». Переклав ряд творів Дж. Байрона, А. Міцкевича, Р. Бернса, А. Шеньє, В. Скотта та ін. Його переклад поезії «Вечірній дзвін» Т. Мура став відомою піснею. Творами К. захоплювався Т. Шевченко. Текстуальні ремінісценції з поеми К. «Княгиня Наталія Борисівна Долгорука» (повне вид. 1828) є в Шевченковій поемі «Слепая». Окремі твори К. переклали П. Грабовський, М. Вороний, П. Щоголев.

Тв.: Полное собрание стихотворений. Л., 1960; Стихотворения. М., 1979; Колокола не умолкают. Иркутск, 1980; Укр. перекл. — Вечірній дзвін. В кн.: Антологія російської поезії в українських перекладах. Х., 1925; Туга за рідним краєм («Нуджусь та серцем завмираю...»). В кн.: Грабовський П. Твори, т. 1. К., 1964.

Літ.: Белинский В. Г. Собрание стихотворений Ивана Козлова. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954.

Л. Г Фрізман.


КОЗЛОВСЬКИЙ Олександр Костянтинович (1.XI 1876, с. Горуцьке, тепер Гірське Миколаївського р-ну Львів. обл. — 14.VIII 1898, с. Гребенне, теп. Жешув. воєводства, Польща) — укр. поет. З сім’ї священика. Рано осиротів, хворів. Навчався з 1895 у Вищій політех. школі (Львів). Перший твір — епіграма «Любов» (1894). Деякий час писав «язичієм». 1898 познайомився з І. Франком, який того ж року допоміг К. опублікувати першу добірку віршів — «Із поезій засудженого на смерть» («Літературно-науковий вістник», 1898, т. 3, кн. 8). По смерті поета І. Франко зібрав його творчу спадщину, разом з М. Мочульським упорядкував і видав збірку К. «Мірти й кипариси» (1905). У своїй передмові відзначив ориг. талант К., прикметний «безоглядною щирістю та правдивістю своїх почувань і загальною духовою дозрілістю, яку дає пережите і глибоко відчуте горе» (Франко І. Зібрання творів, т. 36. К., 1982, с. 9). Різножанровій (лірично-медитативні форми, гуморески, епіграми та ін.) поезії К. притаманні легкість і простота вислову, наспівність. Неопубл. лишилася драм. поема «Лешко». К. належать переклади й переспіви з європ. поезії — частина поеми «Гяур» Дж. Байрона, балада «Геральд» Л. Уланда, вірші «Жалібна тиша» і «На пиху вельможів» Г. А. Бюргера та ін. Рукописи К. зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Поезії. К., 1966.

Літ.: Франко І. Олександр Козловський. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 36. К., 1982; Мочульський М. Олександр Козловський. Науковий збірник, присвячений професорові Михайлові Грушевському. Львів, 1906; Пінчук С. Один з тих, що впали на шляху. В кн.: Козловський О. Поезії. К., 1966.

М. П. Бондар.


КОЗОРІС Михайло Кирович (Кирилович; 2.III 1882, м. Калуш, тепер Івано-Франк. обл. — 1937, Каз. РСР) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1920. Закінчив 1912 Львів. ун-т. З 1919 жив на Рад. Україні. Працював у Наркоматі юстиції республіки. Член літ. орг-ції «Західна Україна». Друкувався в журналах «Життя й революція», «Західна Україна», «Світ» та ін. виданнях. Більшість творів К., у т. ч. перша зб. новел «Дві сили» (1927), — про життя трудового народу Зх. України, що знемагав під іноз. гнітом.

У романі «Чорногора говорить» (1931) розгортається широка соціальна панорама гуцул. села, його станове розшарування в період капіталізму. Роман «Голуба кров» (опубл. лише 1-а частина, 1932) показує долю галиц. інтелігенції часів панування Австро-Угорщини. Становленню нового ладу в молодій Радянській Україні присвятив повісті «Село встає» (1929) і «Степ» (1931). Написав п’єси для дітей «Дитяче свято», «Тарас-дитина» (обидві — 1914). Автор публіцист. кн. «Панський терор на Західній Україні» (1932), праці «Соціальні моменти в творчості В. Стефаника» (1932), спогадів «Моя зустріч з Іваном Франком» (1930), про Марка Черемшину. Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1959.

Літ.: Арсенич П., Козовик І. До характеристики творчого шляху М. К. Козоріса. «Радянське літературознавство», 1971, № 11; Арсенич П. Пам’яті Михайла Козоріса. «Жовтень», 1982, № 4.

П. І. Арсенич.


КОЗЬКО Віктор Панасович (23.IV 1940, м. Калинковичі, тепер Гом. обл.) — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1972. Закінчив 1970 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Пише білорус. і рос. мовами. Автор повістей «Високосний рік» (1972), «Повість про безпритульне кохання» (1975), «Суд у Слободі» (1978), «Хроніка дитбудинківського садка» (1985), які мають автобіогр., докум. основу, пов’язану з подіями Великої Вітчизн. війни та повоєнного життя. Повість «Цвіте на Поліссі груша» (1978), роман «Неруш» (1981) — про взаємини людини і природи, духовні пошуки сучасника. Пише також новели, кіносценарії, виступає з літературно-критичними статтями. Окремі твори К. переклали Г. Вігурська, В. Забаштанський, В. Сидоренко.

Тв.: Укр. перекл. — Наждак Маруда. В кн.: Сузір’я, в 12. К., 1978; Цвіте на Поліссі груша. В кн.: Сучасна білоруська повість. К., 1984; Неруш. К., 1986; Рос. перекл. — Здравствуй и прощай. М., 1976; Две повести. Минск, 1977; Колесом дорога. М., 1983; Хроника детдомовского сада. М., 1987; Судный день. М., 1988.


КОЗЬМА (КОСЬМА) ІНДИКОПЛОВ (Індикоплав, Індикоплевст; pp. і мм. н. та см. невід.) — візант. письменник 6 ст. Був купцем. Подорожував по Єгипту, Аравії і Сх. Африці. Традиція помилково приписала К. І. мандрівку в Індію (звідси — прізвисько Індикоплов), яку він описав з чужих слів. Згодом став ченцем в одному з сінайських монастирів, де й помер. У 547 — 549 склав «Християнську топографію» (Χριστίιανικά τοπογραφία) — своєрідну геогр. енциклопедію. Автор мав на меті показати своє розуміння будови світу відповідно до христ. вчення, полемізуючи з вченням Птолемея та поглядами ін. еллінських астрономів і географів. У творі, що містить 12 слів, наводяться численні відомості космографічного, археол., геогр. та істор. характеру про Ефіопію, Китай, Індію, пересипані фантастич. подробицями. Записки ілюстровані численними мініатюрами. Слов’ян. переклад «Християнської топографії» в Київ. Русі здійснено у кін. 12 — на поч. 13 ст. Найраніший відомий повний список пам’ятки належить до 15 ст. У сх. слов’ян твір К. І. мав назви «Книга о ХристЂ, объемлюща весь мир» та «Книга Космы, нарицаемого Индикоплова, избрана от божественных писаний благочестивим и повсюду славивым кир Козмою», поширювався в численних списках.

Тв.: Книга глаголемая Козмы Индикоплова. СПБ, 1886.

Літ.: Срезневский И. Христианская топография Козмы Индикоплова. Сравнение славянского перевода с греческим подлинником по содержанию. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. 1 — 40, в. 2. «Сборник Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук», 1867, т. 1; Удальцова З. Страничка из истории византийской культури. Косьма Индикоплевст и его «Христианская топография». В кн.: Византиноведческие этюды. Тбилиси, 1978.

Ю. В. Пелешенко.


КОЗЬМА ПРУТКОВ — колективний псевдонім і сатир. образ, створений у 50 — 60-х pp. 19 ст. О. К. Толстим та братами Олексієм, Олександром і В. М. Жемчужниковими. Вперше з’явився 1854 в «Литературном ералаше» (гумор. додаток до журн. «Современник»). Пізніше була складена містифікована біографія К. П., згідно з якою він нар. 11.IV 1803, помер 13.I 1863. «Современник» навіть надр. (1863, № 4) некролог, у якому сповіщав про «смерть» популярного автора. К. П. — тип казенного поета-чиновника, що самовдоволено поривався повчати сучасників. Добродушність і простакувата чесність, а водночас — прямолінійність і обмеженість надали цьому образові комічного колориту. К. П. належать сатир.-гумористична проза, байки, пародії, афоризми («Думки та афоризми», «Філософ у лазні», «Проект про введення однодумності в Росії» та ін.), комедія «Торжество добродійності» та ін. Об’єктом сатири колективного автора стали бюрократизм, консервативність думки, обивательська відсталість, інтелектуальна обмеженість чиновництва. У «Воєнних афоризмах» висміяно корисливість царських чиновників, що здійснюють русифікаторську політику на Україні. Афоризми К. П. широко побутують і тепер.

Тв.: Полное собрание сочинений. СПБ, 1893; Полное собрание сочинений. М. — Л., 1933; Полное собрание сочинений. Л., 1949; Полное собрание сочинений. М. — Л., 1965; Сочинения Козьмы Пруткова. М., 1987.

Літ.: Берков П. Н. Козьма Прутков, директор Пробирной палатки и поэт. Л., 1933; Жуков Д. Козьма Прутков и его друзья. М., 1983.

П. В. Михед.


КОЙДУЛА Лідія [справж. — Яннсен Лідія Еміліє Флорентіне; 12 (24).XII 1843, с. Вяндра, тепер смт Пярнуського р-ну — 30.VII (11.VIII) 1886, Кронштадт; 1946 прах перенесено до Таллінна] — ест. поетеса і драматург. Закінчила 1861 жіночий пансіон (Пярну). Автор збірок поезій «Лугові квіти» (1866), «Соловей Емайигі» (1867), лейтмотив яких — любов до рідного краю, народу, віра в його світле майбутнє. Багато віршів К. покладено на музику і стали популярними піснями. Основоположниця ест. драматургії й театру. 1870 заснувала Ест. нац. театр «Ванемуйне». Написала п’єси «Племінник з острова Сааремаа», «Марет і Мійна, або Берези сватів» (обидві — 1870), «Отакий Мульк, або Сто пур солі» (1872). Переклала оповідання «Козачка» Марка Вовчка, давши йому назву «Олеся». Окремі вірші К. переклав П. Грабовський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Поезії. К., 1963; Рос. перекл. — Избранное. М., 1961.

Літ.: Кульчицька В. Співець землі естонської. «Радянська Донеччина». 1968, 25 грудня; Исаков С. Лидия Койдула. В кн.: Поэты Эстонии. Л., 1974.

О. С. Завгородній.


КОКАВЕЦЬ (Kokavec) Юліус (7.VIII 1931, с. Лупоч Лученец. округу) — словац. журналіст і перекладач. Закінчив 1955 Братисл. ун-т. Видав у власному перекладі дві книжки поезій Т. Шевченка — «Думи мої» (1959) і «Струни серця» (1962); збірки вибраних віршів «Так ніхто не кохав» В. Сосюри (1962), «Сім струн» Лесі Українки (1965), зб. вибраних оповідань «Полювання починається» Остапа Вишні (1985). Переклав драм. твори: «Лісова пісня» Лесі Українки (1960), «Лимерівна» Панаса Мирного, «Фараони» О. Коломійця, «Украдена база» В. Собка (усі — 1961), «Фауст і смерть» О. Левади (1963). Опубл. словац. мовою ряд поезій І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Коротича та ін.

Літ.: Шевчук В. І. Сучасні українсько-чехословацькі літературні зв’язки. 1945 — 1960. К., 1963.

М. Неврлий.


КОКИШЕВ Лазар Васильович (20.Х 1933, с. Алтай-Камлак, тепер Шебалинського р-ну Горно-Алт. а. о. — 7.V 1975, м. Горно-Алтайськ) — алт. рад. письменник. Закінчив 1957 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор поетич. збірок «Алтин-кюль» (1956), «Вірші» (1958), «Зустрічі» (1960), «Дорога» (1964), «Роздуми» (1967). Жовтн. революції і громадян. війні присвятив соціально-психол. поему «Туба» (1958) і драму «Туманний Аргут» (1969). Патріот. мотивами пройнята зб. віршів «Земля батьків» (1972). Події громадян. війни, життя тилу під час Великої Вітчизн. війни відтворив у першому в алт. л-рі романі «Орина» (1959). Видав зб. оповідань для дітей «Сніжок» (1973). Переклав алт. мовою ряд творів О. Пушкіна, Т. Шевченка (увійшли до экр. вид., 1961), М. Лермонтова, М. Некрасова, Р. Бернса, К. Чапека та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Стихи. М., 1958: Трубачи. М., 1966; Дети гор. Горно-Алтайск, 1976; Жешцины. Новосибирск, 1982; Арина. М., 1985.

Літ.: Каташ С. С. Писатель разностороннего дарования. В кн.: Каташ С. С. Литературньте портреты. Горно-Алтайск, 1971; Антошин К. В поисках правды. В кн.: Антошин К. У истоков жизни. Красноярск, 1981.

С. Н. Тарбанакова.


КОКОВСЬКИЙ Франц (псевд. — Франц Михайлів, Богдан Левченко, Елепідон та ін.; 2.VII 1885, м. Бережани, тепер Терноп. обл. — 9.IX 1940, Тернопіль) — укр. письменник, журналіст, перекладач, етнограф. З 1906 навчався на філос. ф-ті Львів. ун-ту. 1907 за участь у студ. демонстрації виключений, далі здобував освіту в ун-тах Граца, Чернівців, закін. Львів. ун-т. Студентом співробітничав у газ. «Громадський голос». Працював адвокатом у Підгайцях і Бережанах. За часів ЗУНР був комісаром у м. Козовій. Один із засновників музею «Лемківщина» (Сянок, 1930). Редагував газети «Зеркало», «Руська рада». Друкувався в журналах «Дзвінок», «Руська хата», «Бджола», «Рідна школа», газетах «Діло», «Буковина» та ін. Автор великої добірки сонетів, опубл. у газ. «Руслан» (1904 — 05), збірок віршів «Сердечні струни» (1907), «Настрої» (1909), дит. віршів — «Малим другам» (1909), п’єс «В ніч св. Миколая» і «Дві сили» (1937). Не опубл. лишилися поема «Богдан Хмельницький» (1904), балада «Над озером» (1906), зб. сонетів і терцин (1905), повість «Марія» (1939). З прози виділяються збірки «Вчорашні дні. Веселі оповідання» (1931), «„Людська вдячність“ та інші веселі оповідання» (1934), «Слідами забутих предків. Оповідання з минулого Лемківщини» (1935), «За землю. Лемківська повість» (1936, передмова Б. Лепкого), «Лемківська слава» (1937). Ряд оповідань, написаних 1937 — 38 для дітей, присвячено подіям громадянської війни на Україні. Написав популярну біографію Т. Шевченка «Оповідання про Тараса Шевченка» (1909). Переклав низку п’єс, що йшли 1908 — 13 на сцені Руського нар. театру у Львові; «Романтики» і «Сірано де Бержерак» Е. Ростана, «Свято миру» Г. Гауптмана, «Концерт» Г. Бара, «Злодій» Г. Бернштайна, лібретто опер «Травіата» Дж. Верді, «Євгеній Онєгін» П. Чайковського. К. належать етногр. розвідки і нариси про лемків: «Забуті могили», «Пам’ятки старовини на Лемківщині», «З лемківського говору», «Історія села Карликова», «Назви сіл у Сяніччині в XV ст.», «Скорочення дієслів у лемківському говорі», «Писанки на Лемківщині» (усі — 1933 — 34), «Віддовження села» (1935), «Культурний рух на Лемківщині» (1936), «Східними межами Лемківщини» (1937) та ін., літ.-крит. статті про творчість О. Маковея, М. Коцюбинського, С. Коваліва, Т. Бордуляка, О. Авдиковича. Автографи неопубл. творів та окр. листи К. зберіг. у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР. Незаконно репресований 1939. Помер 1940 у терноп. тюрмі.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Молода муза. Антологія західноукраїнської поезії початку XX століття, К., 1989.

Літ.: Коваленко О. [Рец. на кн.: Коковський Франц. Настрої. Чернівці. 1909]. «Українська хата», 1909, № 1; Якубський Б. Поезія критичної доби. В кн.: Галицька та буковинська поезія XX віку. Х. — К., 1930.

М. Ф. Нечиталюк.


КОКОРУДЗ Ілля Федорович (31.VII 1857, м. Яворів, тепер Львів. обл. — 2.VI 1933) — укр. педагог, історик літератури, критик. З сел. сім’ї. Навчаючись у Львів. гімназії, належав до таємного літ. гуртка, за що переслідувався поліцією, а 1879 відданий на 3 роки до австр. війська. Закінчив 1885 філос. ф-т Львів. ун-ту. Працював 1885 — 86 учителем класич. філології в гімназіях Бродів і Станіслава (тепер Івано-Франківськ), з 1905 — викладач, а 1911 — 27 — директор укр. гімназії у Львові. Був головою Укр. пед. т-ва, членом Наукового товариства імені Шевченка, артистичної комісії т-ва «Руська бесіда». Співробітничав у журн. «Правда», газ. «Діло», «Записках Наукового товариства імені Шевченка», найактивніше — в «Зорі» (1885 — 94). Перша опубл. праця К. — «„Посланіє“ Шевченка. Естетично-критична студія» (1885). Інші істор.-літ. розвідки: «Маркіян Шашкевич і народнії пісні» (1887), «О міфології слов’янській» (1888). «Причинок до спору язикового» (1891), «Думки Шевченка, їх генеза і мотиви» (1892), «Професор др. Омелян Огоновський. Огляд його життя і наукової та літературної діяльності» (1895) та ін. Автор рецензій: на першу й другу частини Франкового перекладу «Одіссеї» Гомера («Гомерова Одіссея», 1890 — 93), на вірш «Сурка» з циклу «Єврейські мелодії» І. Франка (1891), на вистави Руського нар. театру у Львові, оповідання Б. Грінченка (1891), повісті Г. Квітки-Основ’яненка (1897) тощо. К. належать краєзнавчоетногр. нариси: «Враження з подорожі на виставу в Парижу» (1900), «Археологічна поїздка по Греції афінських конгресистів у 1905 р.» (1905), «Спомини з Афін» (1906). Досліджував писемні пам’ятки культури і мистецтва, старовинне право на Русі («О становищу женщин в стариннім законодательстві руськім», 1886; «О власності і її нарушенії в стариннім законодательстві руськім», 1887; «Взаємини між староруськими законодатними пам’ятниками», 1899; «Старинна штука в ватиканськім музею», 1907).

Тв.: Причинок до спору язикового. В кн.: Хрестоматія матеріалів з історії укр. літ. мови, ч. 2. К., 1961.

Літ.: Возняк М. Ілля Кокорудз. «Рідна школа», 1938, № 13 — 16.

М. Ф Нечиталюк.


КОКТО (Cocteau) Жан (5.VII 1889, м. Мезон-Лаффіт, деп. Сена і Уаза — 11.X 1963, м. Міїла-Форе, деп. Сена і Уаза) — франц. письменник, художник, театр. діяч, кіносценарист і кінорежисер. Член Франц. академії з 1955. Освіту здобув у ліцеї Кондорсе. Пройшов складний, суперечливий шлях від символізму через кубофутуризм, дадаїзм (зб. «Вірші», 1920), неокласицизм (поема «Церковний спів», 1923) до сюрреалізму (зб. поезій «Опера», 1927). Автор романів про молоде покоління («Самозванець Тома», 1923; «Важкі діти», 1929), психол. творів — монодрами «Людський голос» (1930) та п’єси «Важкі батьки» (1938). У 1910-х pp. зблизився з постановником «Російських балетів» у Парижі С. П. Дягілевим, написав кілька балетних лібретто. Йому належать також лібретто опер «Антігона» А. Онеггера, «Федра» Ж. Оріка, «Людський голос» Ф. Пуленка та опери-ораторії «Цар Едіп» І. Стравинського (останні дві 1976 і 1982 у концерт, виконанні йшли на сцені Київ. філармонії). Писав есе, спогади. Режисер і автор сценаріїв кінофільмів «Кров поета» (1930), «Орфей» (1950), «Заповіт Орфея» (1960). П’єса К. «Священні чудовиська» йде з 1989 у Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки. Деякі твори К. переклали П. Петренко, М. Терещенко, Л. Гнатенко, І. Петровцій та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Літературна Україна», 1969, 1 травня; Батарея. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 2. К., 1971; [Твори]. «Всесвіт», 1989, № 6; Рос. перекл. — Трудные родители. В кн.: Пьесы современной Франции. М., 1960: Портреты-воспоминания. Эссе. М., 1985.

Літ.: Стравинский И. Хроника моей жизни. Л., 1963; Луначарский А. В. Предисловие [К повести Жана Кокто «Самозванец Тома»]. В кн.: Луначарский А. В. Собрание сочинений, т. 5. М., 1965: Гозенпуд А. Пути и перепутья. Л., 1967; Фокин М. Против течения. Л., 1981; Чайковський В Згоріти, щоб відродитися. «Всесвіт», 1989, № 6.

О. В. Іовса.


КОЛАС Якуб [справж. — Міцкевич Костянтин Михайлович; 22.Х (3.XI) 1882, х. Акінчиці, тепер у складі м. Столбці Мін. обл. — 13.VIII 1956, Мінськ] — білорус. рад. письменник, один з основоположників нової і рад. білорус л-ри, нар. поет БРСР з 1926, академік АН БРСР з 1928, її віце-президент з 1929. Член КПРС з 1945. Закінчив 1902 Несвізьку учит. семінарію, вчителював на Поліссі. За організацію та участь у нелег. учит. з’їзді 1906 і революц. агітацію серед селян був засуджений до ув’язнення (1908 — 11). Повернувшись з Курської губ., де він жив до 1921, К. проводив активну громад. і літ. діяльність, став одним з організаторів Білорус. ун-ту та АН БРСР. Рання творчість К. формувалася під впливом масового революційного руху. Виступив у літературі на поч. 1906 (вірш «Краю рідний»), одразу визначивши свої позиції поета-борця за соціальне і нац. визволення рідного народу. У зб. «Пісні печалі» (1910) К. змальовує селянина як особистість і трудівника, поетизує його працю. Реалістичні оповідання К. зібрані у книгах «Оповідання» (1912) та «Рідні образи» (1914). У 20-х pp. закінчив розпочаті ще до революції поеми «Нова земля» (1911 — 23) та «Симон-музика» (1911 — 25). На широкому тлі життя Білорусії початку 20 століття К. показав долю демократичної інтелігенції у трилогії «На розстанях» («У поліській глушині», 1923; «В глибині Полісся», 1927; «На розстанях», 1954). Повісті «На просторах життя» (1926), «Відщепенець» (1931), «Трясозиyа» (1934), зб. поезій «Наші дні», драма «Війна — війні» (обидві — 1937) та ін. відтворюють процес становлення нового життя. Героїзм і патріотизм рад. людей розкриті в збірках віршів «Помстимося» (1942), «Голос землі» (1943), поемах «Суд у лісі» (1943), «Відплата» (1945). За цикл патріотич. віршів періоду Великої Вітчизн. війни удостоєний Держ. премії СРСР (1946). Боротьбу трудящих західнобілорус. земель проти гніту панської Польщі за возз’єднання з Рад. Білорусією розкрито в поемі «Рибалчина хата» (1947; Держ. премія СРСР, 1949).

Творчість К. тісно переплітається з укр. л-рою, зокрема з поезією Т. Шевченка. Йому він присвятив вірші «Пам’яті Тараса Шевченка» (1909), «Боянові-Кобзареві» (1939), статті «Його слово лунає над усією країною», «Великий художник слова». У період підготовки до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка написав грунтовне дослідження «Шевченко і білоруська поезія», яке згодом стане основою його доповіді на 6-му пленумі правління СП СРСР (1939). За ред. К. та Янки Купали 1939 видано «Кобзар» Т. Шевченка білорус. мовою; цього ж року за ред. К. і М. Линькова — зб. віршів білорус. поетів «У вінок Т. Г. Шевченкові». Переклав ряд Шевченкових творів (поеми «Гайдамаки», «Сова», «Єретик», «Гамалія», «Марія», «Неофіти», «Невольник», вірші «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине» та ін.). Опубл. 1956 статтю про І. Франка — «Співець дружби і братерства народів». Письменник не раз бував на Україні, підтримував дружні зв’язки з П. Тичиною, який присвятив К. ст. «Могутній, прекрасний» (1962), М. Рильським (написав вірш «Якубу Коласу», 1952). Виступив у пресі (1930) на підтримку боротьби Зх. України за соціальне і нац. визволення, вітав возз’єднання західноукр. земель з Рад. Україною, написав вірш «Розлука. Українським і білоруським партизанам». 1942 в Ташкенті виступив на вечорі з нагоди 25-річчя УРСР тощо. Твори К. перекладали В. Щурат, О. Сорока, І. Кулик, А. Панів, М. Рильський, П. Тичина, М. Терещенко, В. Сосюра, П. Дорошко, С. Олійник, Т. Масенко, Г. Вігурська, М. Полотай, О. Ющенко, С. Крижанівський, Б. Степанюк та ін. Спогади про К. залишили М. Рильський, Д. Білоус, О. Ющенко та ін. 1959 встановлено літ. премію імені К. (з 1965 — Держ. премія БРСР ім. Якуба Коласа).

Тв.: Збор твораў, т. 1 — 14. Мінск, 1972 — 77; Укр. перекл. — Прокурор. Х., 1930; Вибрані твори. К., 1951; Війна — війні. К., 1956; Дід Талаш. К., 1971; Думки в дорозі. К., 1972; Савось-бєшкетник. К., 1981; На розстанях. К., 1982; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1982 — 83.

Літ.: Нікітіна-Фокіна О. О. Шевченко і Якуб Колас. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Охріменко П. Якуб Колас і Україна. «Вітчизна», 1962, № 11; Мушынскій М. І. Якуб Колас. летопіс Жыцця і творчасці. Мінск, 1982; Пшыркоў Ю. С. Летапісец свайго народа: Жыццёвы і творчы шлях Якуба Коласа. Мінск, 1982; Науменко И. Янка Купала. Якуб Колас. М., 1982; Янка Купала та Якуб Колас і Україна. Суми, 1982; Бабишкін О. Підсумки дослідження. «Радянське літературознавство», 1983, № 6.

О. К. Бабишкін.


КОЛБАСІН Єлисей Якович [криптонім — Є. К-н; 1831 (за ін. даними — 1827) — 28.ІХ (10.Х) 1885, с. Чогодарівка, тепер Ширяївського р-ну Одес. обл.] — рос. письменник, літературознавець. Навчався у Рішельєв. ліцеї (Одеса), закінчив 1854 Петерб. ун-т. Перші твори — повісті «Ентузіаст» та «Практичний чоловічок» — опубл. 1849 — 50 в альманасі «Литературные вечера» (Одеса). Пізніше К. друкувався у журналах «Современник», «Библиотека для чтения», «Атеней», «Время» та ін. Повісті й оповідання «В селі і в Петербурзі», «Дівоча шкіра», «Сурков», «Два зайці», «Академічний провулок», «Фрідріх», «Дядечко», «Сім наклепів на кохання», «Майор Щавель» були популярні в 50 — 60-х pp. 19 ст., окремі дістали позитивну оцінку М. Добролюбова. К. написав кн. «Літературні діячі минулого часу» (1859, крит.-біогр. нариси про О. Воейкова, М. Курганова, І. Мартинова, Д. Хвостова), опубл. листування М. Карамзіна з 1799 пс 1826. Письменник належав до кола друзів І. Тургенєва, листувався з ним.

Г. Д. Зленко.


КОЛДУЕЛЛ (Caldwell) Ерскін (17.XII 1903, м. Вайт-Ок, шт. Джорджія — 11.IV 1987, Парадайс-Валлі, шт. Арізона) — амер. письменник, публіцист. Навчався у Вірджінському ун-ті. В червні — вересні 1941 — кор. журн. «Life» («Життя») у Москві. Починав як новеліст. Автор збірок «Американська земля» (1931), «Південні звичаї» (1938) тощо, в яких показано соціальні суперечності Півдня США. У романах «Тютюнова дорога» (1932), «Акр Господа Бога» (1933), автобіогр. повісті «Хлопчик з Джорджії» (1943) відобразив безрадісне існування найбідніших верств амер. суспільства. Роман «Цілу ніч» (1942, про рад. партизанів), публіцист. книги «Москва під вогнем» і «Смоленська дорога» (обидві — 1942), «Трагічна земля» (1944) — про героїчну боротьбу рад. народу проти нім.-фашист. загарбників. Деякі твори К. написані під впливом натуралізму, згодом письменник повертається до реалістичного письма, створює антирасист. й антивоєнні романи «Лампа горить цілу ніч» (1952), «Дженні» (1961), «Біля свого порога» (1962). Йому належить ряд книжок, зокрема «Назвіть це досвідом» (1951, автобіогр.), «Письменство в Америці» (1967, публіцист.), подорожні нотатки «Полудень посеред Америки» (1976). 1959 і 1963 відвідав СРСР. Окр. твори К. переклали В. Митрофанов, Л. Солонько, Ю. Лісняк, М. Пінчевський, А. Кадук.

Тв.: Укр. перекл. — Рейчел. К., 1960; Лампа горить цілу ніч. — Біля свого порога. К., 1969; Смоленська дорога. «Всесвіт», 1975, № 5; В суботу пополудні. В кн.: Американська новела. К., 1978; [Твори]. «Дніпро», 1983, № 12; Рос. перекл. — Повести и рассказы. М., 1956; Дженни. — Ближе к дому. М., 1963; Вдоль и поперек Америки. М., 1966.

Літ.: Яценко В. Эрскин Колдуэлл. Иркутск, 1967; Кадук А. О. Америка очима реаліста. Життя і творчість Ерскіна Колдуелла. К., 1968; Яценко В. Південь Ерскіна Колдуелла. «Всесвіт», 1979. № 2; Кадук А. Ерскін Колдуелл. «Дніпро», 1983, № 12.

Т. Н. Денисова.


КОЛЕГІЯ ПАВЛА ГАЛАГАНА — приватний навч.-виховний заклад у Києві. Відкритий 1871 за ініціативою і на кошти громад. діяча Г. Галэгана, який засн. цей заклад в пам’ять сина Павла, померлого у 16-річному віці. Наук. опіку здійснював безпосередньо Київ. ун-т. У колегії було 4 старших класи. Навчалося 30 стипендіатів — учнів з незаможних сімей (до закладу приймали і дітей селян) та 40 — 50 учнів — на кошти батьків. За статутом К. П. Г. покликана «сприяти розвитку педагогічної справи в Росії шляхом навчально-виховної практики». Вивчались історія, словесність, археологія, слов’ян. філологія та старод. мови, соціологія, суспільствознавство, природознавчі науки, а також естетика, етика, мист-во, теорія музики, малювання. При К. П. Г. було створено природничо-наук. кабінет, діяла фундаментальна б-ка, започаткована книжковою колекцією історика і літератора М. Маркевича. Г. Галаган передав колегії власну б-ку та книжкову добірку свого сина Павла. Серед книг — стародруки («Литовський статут» видання Мамоничів 1588, «Аполлонова лютня» Лазаря Барановича, 1671, «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди); з рукописів — курси логіки, діалектики, читані в Київській академії, рукописні книги «Генерального слідства про маєтності» по Чернігівському, Ніжинському й Стародубському полках 1729 — 30, список «Истории русов». У 1880-х pp. вихованці К. П. Г. випускали журнали «Колегіантська думка» (вміщено першу ст. А. Кримського «Працелюбні трутні», укр. прозу й поезії П. Чубинського) та «Слово», в якому друкувалися прозові й поетич. твори, літ.-крит. статті, театр. рецензії. В б-ці 1885 і 1886 працював І. Франко. В колегії у різний час викладали філолог і фольклорист П. Житецький, рос. історик і педагог В. Сиповський, рос. поет, перекладач, драматург І. Анненський (1891 — 93 — директор закладу), історик л-ри В. Науменко, філолог-класицист В. Пьотр, живописці М. Мурашко та М. Пимоненко, славіст А. Степович, літературознавець М. Марковський, філософ Я. Колубовський (три останніх закінчили К. П. Г.). Серед вихованців колегії також історик л-ри, академік Петерб. АН Н. Котляревський, вченийфілолог, сходознавець, письменник, академік АН УРСР А. Кримський, історик-медієвіст, академік АН СРСР Д. Петрушевський, ботанік, академік АН УРСР В. Липський, юристи, чл.-кор. АН УРСР М. Максимейко та проф. Й. Покровський, офтальмолог, проф. О. Шимановський, композитор і педагог Б. Яновський, літературознавці С. Савченко, Б. Навроцький, мовознавці М. Калинович, Б. Ларін, поети П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін. 1917 в колегії почали викладати українознавчі дисципліни. Колегія видавала «Ежегодник» (1896 — 1916) і періодичний збірник «Педагогическая мысль» (1904 — 05). Припинила існування за наказом Наркомату освіти УРСР від 15.VI 1920. З 1986 у цьому будинку — Літератури УРСР музей.

Літ.: Позняк П. Колишня колегія. «Прапор комунізму», 1986, 16 травня; Силін О. Київська колегія. «Літературна Україна», 1986, 30 жовтня; Білокінь С. Колегія Павла Галагана. «Київ», 1988, № 8.

Л. П. Мірошниченко.


КОЛЕСНИК Володимир Андрійович (17.IX 1922, с. Синявська Слобода, тепер Корелицького р-ну Грод. обл.) — білорус. рад. критик і літературознавець, письменник, професор з 1983. Член КПРС з 1952. Учасник антифашист. підпілля і партиз. руху в Білорусії. Закінчив 1949 Мін. пед. ін-т. З 1956 зав. кафедрою білорус. л-ри Брест. пед. ін-ту. Досліджує літ. процес на західнобілорус. землях періоду панування бурж. Польщі (монографії «Поезія боротьби», 1959; «Вітрила Одіссея», 1977; «Максим Танк», 1981; «Янка Бриль», 1990, та ін.), розвиток білоруської літератури від давніх часів до наших днів (збірки літературних портретів та нарисів «Зоряна пісня», 1975; «Долею пізнане», 1982; «Творення легенди», 1987), а також білорус.-польс. літ. зв’язки. Автор докум.-публіцистичних статей і нарисів («Повість про Тавлая», 1964 — 65: «Посланець Прометея», 1979). Разом з А. Адамовичем та Я. Брилем написав кн. «Я з вогняного села...» (1975, укр. перекл. М. Львович). Один з авторів «Історії білоруської радянської літератури» (т. 1, 1965), «Історії білоруської дожовтневої літератури» (т. 1, 1977), «Історії білоруської радянської літератури» (т. 2, 1977), підручників і навч. посібників для студентів вузів і т. д. Написав передмову «Світ Максима Танка» до кн. «Вибране» Максима Танка (К., 1982). Творчості О. Гаврилюка присвятив нарис «Кільце легенди» (в кн. «Час і пісні», 1952). Опубл. ст. «Поетичні свята» (1988) — про творчі зв’язки поетів Волинської і Брестської областей.

Тв.: Укр. перекл. — Я з вогняного села... К., 1977 [у співавт.]; Янка Бриль. «Жовтень», 1985, № 10; Рос. перекл. — Я из огненной деревин... Минск. 1979 [у співавт.].

В. В. Гниломедов.


КОЛЕСНИК Іван Іванович (9.Х 1932, с. Гринчина Дзержинського р-ну Мін. обл. — 10.VI 1979, Мінськ) — білорус. рад поет, перекладає Член КПРС з 1970. В 1954 — 58 навчався в Білорус. ун-ті (Мінськ), 1967 закінчив Виші літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Білі каштани» (1959). «П’ять сузір’їв» (1963), «Коли ми разом» (1967). «Інтернат» (1971), «Юність» (1975). Осн. тематика — героїка Великої Вітчизн. війни, мирна праця, високі людські почуття. Перекладав з літератур народів СРСР, світу — зокрема вірші Лесі Українки, М. Рильського, М. Нагнибіди. Ряд віршів К. переклав Д. Чередниченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969.

А. П. Могила.


КОЛЕСНИК (справж. прізв. — Колесников) Микола Петрович (6.Х 1922, с-ще Фрунзе, тепер смт Слов’яносербського р-ну Луганської обл.) — укр. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1962 Харків. мед. ін-т. Працював лікарем. Друкується з 1959. Автор книжок повістей та оповідань «Коли розвіється туман» (1962), «На перегоні» (1963), «Досвоїх» (1967), «Нас розділяла ріка» (1972), «Голуба заметіль» (1977); романів «Світ клином» (1966), «Однолюби» (1975), «Над Луганню» (1981), «Стежки в неспокій» (1982), «Діти Асклепік» (1984), «Квартиранти» (1988). Осн. теми — героїзм рад. народу в роки війни, сьогодення, праця лікарів. Окр. оповідання перекладено молд. та чувас. мовами.

Тв.: Діти Асклепія К., 1988; Рос. перекл. — Над Луганью. М., 1987.

Літ.: Сенюк І. На поклик рідної землі. «Вітчизна», 1973. № 7; Опанасюк О. Труди і дні наші. «Літературна Україна», 1986, 7 серпня; Скорський М. Життя — вічний неспокій. «Вітчизна», 1986, № 1; Скорский Н. Истоки всенародного подвига. «Радуга», 1989. № 5.

В. В. Грабовський.


КОЛЕСНИК Петро Йосипович [15(28).І 1905, с. Баришівка, тепер смт Київ. обл. — 9.VIII 1987, Київ] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1964, письменник. Член КПРС з 1962. Закінчив 1928 Київ. ін-т нар. освіти. У 1931 — 34 — в. о. редактора журн. «Молодняк», був зав. відділом журн. «Радянська література», У 1931 — 37 та 1956 — 71 — наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Представник соціол. школи в літературознавстві. Ряд праць К., особливо 20 — 30-х pp., позначені вульгарним соціологізмом. У наук. доробку К. — монографії «Син народу. Життя і творчість Івана Франка» (1957), «Коцюбинський — художник слова» (1964), літ. портрети «Іван Франко» (1964), «Степан Руданський»(1971), нарис «Валеріан Підмогильний» (1932), нариси про Т. Шевченка («Безсмертний Кобзар», 1961; «Народу син, народам брат», 1964). Автор статей із загальнометодол. проблем літературознавства, про творчість Ю. Яновського, П. Тичини, М. Стельмаха, І. Сенченка, Л. Смілянського, М. Шолохова, М. Островського та ін. Написав передмови — до «Антології українського оповідання» (1960), видань творів І. Франка, С. Руданського, М. Коцюбинського; розділи до «Історії української літератури» у 8 томах. Брав участь у підготовці та упорядкуванні текстів Зібрання творів І. Франка у 50 томах. Автор роману «На фронті сталися зміни» (1935), в основу якого лягли події 1-ї світової війни, та соціально-психол. роману-дилогії «Терен на шляху» (1959) і «Поет під час облоги» (1980) — про І. Франка. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1955.

Тв.: Рос. перекл. — Поэт в осаде. М., 1986.

Літ.: Громяк Р. Годы исканий, годы борьбы. «Литературное обозрение», 1981, № 7.

Л. О. Гаєвська.


КОЛЕСНИК Степан Павлович (12.II 1932, с. Мончинці Калинівського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1959. Закінчив 1958 Київ. ун-т. Працював у пресі, з 1980 — викладач Київ. ун-ту. Автор збірок нарисів та оповідань «Мічені крила» (1962), «Медозбір» (1967), «Доброкут» (1975). У 60 — 70-і pp. K. піддавався несправедливій критиці (за ст. «Верблюд і капуста», 1964, та ін.) і тривалий час не друкувався. Чергові книжки — збірки нарисів та оповідань «За Десною жито половіє» (1982), «На Півночі жарко» (1983), зо. докум. оповідань та кіноповісті «Живу після смерті» (1980). К. пише про людей складної, часом траг. долі, вольових, могутніх духом, які не схиляють голови під ударами життя. Кн. публіцистики «Обкрадені села» (1988) присвячена гострій проблемі — занепаду сіл. К. належать сценарії багатьох докум. фільмів («Солдатські вдови» та ін.).

Літ.: Таран А. До книги життя. «Ранок», 1968, № 4; Скрипник А. Чуття обов’язку. «Літературна Україна». 1976, 18 травня: Малиновський І. Земля однолюбів шукає. «Друг читача», 1983, 24 березня.

Н. А. Полеха.


КОЛЕСНИКОВА Лідія Морисівна [20.XI (3.XII) 1916, с-ще Баннівське, тепер м. Слов’яногірськ Донец. обл.] — укр. рад. поетеса. Працювала 1944 — 49 на відбудові Донбасу. Автор збірок «З ліричного зошита» (1954), «Рідний край» (1957), «Лісове джерельце» (1959), «Земле моя» (1962), «Зустрічі й розлуки» (1964), «Стежки й літа» (1966), «Відгомін» (1969), «Клени золоті» (1972), «Вересневий цвіт» (1976), «В дорозі» (1979), «Намисто» (1983), «Розмова в дорозі» (1988). Осн. мотиви лірики К. — поетизація чистоти людських взаємин, закоханість у донец. край та його трудівників. Окремі вірші перекладено рос мовою.

Тв.: Поезії. К., 1986.

Літ.: Гордасевич Г. Слів прозора глибина. «Літературна Україна», 1969, 26 грудня.

М. С. Федорчук.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.