[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 106-119.]

Попередня     Головна     Наступна





КУПЧИНСЬКИЙ Олег Антонович (18.V 1934, с. Сороцьке, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл.) — укр. філолог, історик, археограф, канд. філол. наук з 1974. Після закін. 1958 Львів. ун-ту працює у Львові: в ЛНБ АН України, з 1961 — в ЦДІА України, з 1978 — в Ін-ті сусп. наук АН України; з 1989 — наук. секретар, голова комісії допоміжних істор. дисциплін та публікації джерел НТШ у Львові. Автор праць з ономастики — монографії «Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень» (1981), ряду статей. Опубл. ст. «Ранні твори А. Кримського і царська цензура» (1971), огляди документів про Т. Шевченка (1965), І. Франка (1972), В. Стефаника (1971), Марка Черемшину (1974) та ін. К. належать дослідження з архівознавства, джерелознавства та археографії, з дипломатики, хронології, картографії. Один з упорядників докум. збірників «Іван Франко. Документи і матеріали» (1966), «Леся Українка. Документи і матеріали» (1971), «Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні. XVI — перша половина XVII ст.» (1975), «Русалка Дністрова. Документи і матеріали» (1989) та ін.

Г. В. Дем’ян.


КУПЧИНСЬКИЙ Роман Григорович (псевд. і крипт. — Мусій Гак, Чіпка Талант, Галактіон Чіпка, Мирон-Доля, Тойсам, Зиз, М. Д., Т. С. та ін.; 24.IX 1894, с. Розгадів, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл. — 10.XI 1976, м. Оссінг, США) — укр. письменник, критик, композитор. Нар. в сім’ї священика. Навч. у Львів. ун-ті. З поч. 1-ї світ. війни студентом вступив до лав січових стрільців: був учасником стрілецької епопеї аж до її траг. фіналу. 1922 разом із Ю. Шкрумеляком, В. Бобинським, Л. Лепким, М. Голубцем створив групу поетів-символістів «Митуса», що видавала однойм. журнал, входив до його редколегії. Був ред. газ. «Діло». З 1934 — голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка. Після 1944 емігрував — спочатку до Німеччини, згодом до США. Друкувався в газ. «Діло», тижневику «Світ», «Календарі „Червоної калини“ на 1925 рік», період. виданнях «Заграва», «Зиз», «Новий час» та ін. Рання поезія позначена ірон. інтонаціями, символікою; в поетиці К. не завжди дотримується канонічного стилю, вдається до розмовної ритміки. Написав чимало віршів громадян. звучання «Ода до пісні», «На подільських ланах», «На свіжому побоєщі», драм. поему «Великий день» (1921), в еміграції — поему «Скоропад» (1965). Автор маршово-похідних, обозних, лірич., героїч., жартівливих стрілец. пісень (текстів і мелодій до них). Народними стали пісні К. «Як з Бережан до кадри», «Зажурились галичанки», «Пиймо, друзі», «Ми йдемо у бій», «Ірчик», «Ой, шумить, шумить». Великої популярності набув його романс «Човен хитається». Пісні К. відомі в обробках композиторів С. Людкевича, М Вериківського, П. Козицького, В. Барвінського, М. Колесси, Н. Нижанківського, Б. Вахнянина, М. Леонтовича та ін. Повна зб. пісень «Ми йдемо в бій» вид. 1977. Проза К. теж присвячена драм. стрілецьким будням, подіям, які пережив сам письменник; герої творів — його товариші, однодумці: роман-трилогія «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою», обидва — 1928, «У зворах Бескиду», 1933), нариси, оповідання. 1964 видав кн. «Мисливські оповідання».

Тв.: [Вірші]. «Жовтень», 1989, № 5; ...І зі співом умирали. «Україна», 1990, № 6; Заметіль, [кн. 1 — 3]. Львів, 1991.

Літ.: Федорів Р. Чотири поети з коша січових стрільців. «Жовтень», 1989, № 5; Салига Т. Курилася доріженька. Про Романа Купчинського та українську стрілецьку поезію. «Україна», 1990, № 6; Салига Т. Поет із коша стрілецького. В кн.: Літературна панорама. К., 1990.

І. В. Гущак.


КУП’ЯНСЬКИЙ Йосип Якович [2(15).XI 1904, с. Закітне, тепер Краснолиманського р-ну Донец. обл. — 19.Х 1966, Київ] — укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1953. Закін. 1934 Харків. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Автор статей про Марка Вовчка, М. Шашкевича, М. Шпака, М. Трублаїні та ін. укр. письменників. Досліджував творчість Л. Глібова, В. Самійленка, М. Коцюбинського (кн. «Літопис життя і творчості М. Коцюбинського», 1965). Брав участь у підготовці наук. видань творів І. Франка (у 20 томах), І. Нечуя-Левицького (у 4 томах), П. Грабовського (у 3 томах), А. Кримського («Вибрані твори», 1965).

Л. З. Мороз.


КУРАТОВ Іван Олексійович [6(18).VII 1839, с. Кібра, тепер Куратово Сисольського району, Комі — 17 (29).XI 1875, м. Вєрний, тепер Алма-Ата] — комі поет, лінгвіст, основоположник комі л-ри. Навч. 1854 — 60 у Волог. духовній семінарії. За життя К. опубл. тільки п’ять віршів (як нар. пісні). Його твори видані повністю лише 1939. Громадян. кредо поета — служити народові, виражати інтереси трудящих (вірш «Моя муза», 1866 — 67). Створив галерею образів трудівників у віршах «Із собакою», «Бідняк», «Жебрак». З гострим сарказмом зображував чиновників, куркулів, попів (вірші «Сни», «Усть-Сисольськ»). Матеріаліст. світосприйняттям, філос. роздумами про походження світу, таємниці вічно живої природи, неперервність життя пройняті вірші «Знаю я її такою», «Брамін перед смертю» та ін. Вірші «Смерть молодої людини», «Комі бенкет», «Парубок-злидар» написані за мотивами укр. нар. пісень. Склав граматику комі мови. Відомий як перекладач (ряд поезій О. Пушкіна, Г. Гейне, Ф. Шіллера, П. Ж. Беранже та ін., окр. твори рос., кирг., татар. фольклору). Переклав пісню Наталки «Віють вітри, віють буйні» з п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Творчості К. присвячено статті «Іван Куратов і Україна» Б. Хоменка (1977) та «Моя муза не на продаж» Б. Хоменка і К. Хоменка (1979). Окр. твори К. переклали І. Гончаренко, П. Скунць, А. Славута, П. Перебийніс та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Вітчизна», 1959, № 7; [Вірші]. В кн.: Пісні з-над Печори. Ужгород — Сиктивкар, 1975; [Вірші]. «Молодь України», 1975, 30 листопада; Рос. перекл. — Стихотворения. М. — Л., 1951; Избранное. М., 1958; Моя муза. Сыктывкар, 1979; [Вірші]. В кн.: Антология коми поэзии. Сыктывкар, 1981.

Літ.: Федорова А. И. А. Куратов. Сыктывкар, 1975.

Є. О. Ігушев.


КУРАХАРА Корехіто (26.I 1902, Токіо) — япон. літературознавець, перекладач. Закін. 1923 Ін-т іноз. мов (Токіо). Фахівець з рос. л-ри. 1925 — 26 і 1929 відвідав СРСР. 1928 вступив до Всеяпон. федерації пролет. мист-ва. 1932 — 40 за участь у пролет. літ. русі перебував у в’язниці. 1945 К. спільно з М. Юріко і Н. Сігехару засн. Т-во л-ри нової Японії, брав активну участь у літ. процесі. 1965 став одним з організаторів Спілки демокр. л-ри Японії. Автор праць «Мистецтво і клас пролетарів» (1929) і «Думка про художній метод» (1931), монографій «Революція культури» (1948), «Теорія літератури» (1950), «Кобаясі Такідзі та Міямото Юріко» (1953), «Народна культура й література» (1955). Переклав окр. твори М. Горького, О. Серафимовича, О. Фадєєва.

Тв.: Рос. перекл. — Статьи о современной японской литературе. М., 1959.

Літ.: История современной японской литературы, М., 1961.

Б. П. Яценко.


КУРАШКЕВИЧ (Kuraszkiewicz) Владислав (22.II 1905, м. Влодава) — польс. мовознавець, член Польс. АН з 1967. Закін. 1929 Львів. ун-т. У 1940 — 45 — в’язень фашист. концтабору Заксенгаузен. Професор Люблін. (з 1936), Вроцлав. (з 1946), Познан. (з 1950) ун-тів. Автор праць з діалектології та історії польс. і східнослов’ян. мов («Дослідження польських носових голосних», 1932; «Нарис діалектології східнослов’янських мов», 1954, 1964; «Група східнослов’янських мов», 1955; «Етюди про мову М. Рея», 1960, та ін.). Досліджував укр. мову: «Галицько-волинські грамоти 14 — 15 ст.» (1934), «Білоруські та українські тенденції в говірках навколо Біловезької пущі» (1964), «Українські та білоруські дифтонги і їхня редукція в говірках від Сяну до Нарви» (1978), «Ненаголошені голосні о — є у відношенні до дифтонгів і їхня редукція в білоруських та українських діалектах від Нарви до Сяну» (1983) тощо.

Т. Б. Лукінова.


КУРАШКЕВИЧ Кирило Володимирович (8.XI 1920, містечко Тростянець, тепер смт Вінн. обл.) — укр. письменник. Закін. 1940 Тульчинський учит. ін-т і 1952 Військово-політ. академію (Москва). Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у пресі. Автор поет. збірок «Весняні грози» (1961), «Чорнобривці» (1966), «Квітнева рань» (1967), «Щедре літо» (1970), «Яблуневий світанок» (1977), «Зустріч у вересні», «Сонце в лютому» (обидві — 1980), «Березнева заметіль» (1983), «Монолог» (1988) та ін., збірок оповідань «Осінні дими» (1986), «Паролі міняються» (1990). Осн. мотиви творчості визначаються героїкою Вел. Вітчизн. війни, боротьбою за мир, істор. минулим і сьогоденням рідної землі, її людей. На вірші К. композитори М. Дремлюга, Р. Скалецький, В. Папаїко, Я. Поляхівський, В. П’ятигорський створили пісні. Окр. його твори перекладено рос., білорус., молд., кабард., балк., чес., болг. мовами.

Літ.: Дереч Д. Рідна тема. «Літературна Україна», 1966, 21 червня; Буглов М. Щедрість. «Жовтень», 1972, № 7; Римар М. Багатолюддя життєвих доріг. «Вечірній Київ», 1986, 17 червня; Кравченко М. Кирилу Курашкевичу — 70. «Літературна Україна», 1990, 27 грудня.

М. М. Потупейко.


КУРАШОВА Варвара Степанівна [18(31).V 1907, с. Максимівка, тепер с. Петропавлівка Богодухівського р-ну Харків. обл. — 27.XII 1967, Київ] — укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1947. Закін. 1931 Харків. ін-т профес. освіти. 1944 — 62 працювала в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. К. — представник фактолог. напряму в літературознавстві. Досліджувала історію укр. дожовт. л-ри. Окр. книжками (у співавт.) вийшли: «Степан Васильченко. Статті та матеріали» (1950), «Леся Українка. Життя і творчість» (1955). Автор розділів про творчість А. Тесленка, С. Васильченка, А. Шабленка в «Історії української літератури» в 2 томах (1954 — 57). Брала участь у підготовці видань творів Лесі Українки, І. Франка, С. Васильченка.

Н. М. Шумило.


КУРБАННЕПЕСОВ Керім (26.Х 1929, с. Геок-Тепе 1-е, тепер Геок-Тепинського р-ну Ашхаб. обл. — 1.IX 1988, Ашхабад) — туркм. поет, нар. письменник Туркменії з 1967. Закін. 1961 Туркм. ун-т (Ашхабад). Автор збірок «Джерело моєї сили» (1951), «Серце солдата» (1954), «Дні гіркі, дні солодкі» (1962), «Змагання» (1972), «Життя» (1975), «Земля» (1978), «Сім листків» (1983), поем «Дід Таймаз» (1960), «Сорок» (1967), «Весняна поема» (1973) та ін. Поезія К. емоційна, романт. піднесена, пройнята оптимізмом, вірою в силу людини. Багато його віршів стали нар. піснями. Писав і для дітей. Перекладав з ін. л-р, зокрема в його перекладі опубл. зб. віршів укр. поетів. Деякі твори К. переклали П. Засенко, С. Литвин, Б. Олійник, В. Забаштанський, В. Коломієць та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Коли б я три життя одержав в нагороду. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Поезії. К., 1981; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 17. К., 1982; Рос. перекл. — Избранное. М., 1979.

Літ.: Агаева М. Туркменская литература. Рекомендательный библиографический указатель. М., 1980.

А. Улугбердиєв.


КУРБАНСАХАТОВ Курбандурди (1.I 1919, с. Караяп, тепер Сакар-Чагинського р-ну Марийської області — 25.II 1992, Ашхабад) — туркменський письменник. Закінчив 1941 Туркменський педагогічний інститут (Ашхабад). 1950 — 55 — голова СП Туркменії. Автор багатьох оповідань і повістей, об’єднаних у збірниках «Сурай» (1955), «Серце — не камінь» (1958), «Сорок монет» (1961), «Рідна людина» (1965) та ін. Видав зб. віршів «Сад Садів» (1962), роман «Тойлі Мерген» (1970, про туркм. село кін. 60-х pp.), зб. п’єс «Непролита кров» (1977) та ін. Перекладає з ін. л-р, у т. ч. української (І. Франко). Оповідання К. «Мірабів сон» переклав В. Гнатовський.

Тв.: Укр. перекл. — Мірабів сон. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Рос. перекл. — Если любишь... М., 1987.

Літ.: Агаева М. Туркменская литература. Рекомендательный библиографический указатель. М., 1980.

А. Улугбердиєв.


КУРБАС Лесь [Олександр-Зенон Степанович; 25.II 1887, м. Самбір, тепер Львів. обл. — 3.XI 1937] — укр. режисер, актор, теоретик театру, драматург і публіцист, перекладач, нар. арт. Республіки (з 1925). Нар. в сім’ї укр. акторів С. Яновича і В. Яновичевої. 1907 — 08 і 1911 навч. на філос. ф-ті Віден. ун-ту, 1908 — 10 — у Львів. ун-ті. Викладав 1922 — 26 у Київ. та 1926 — 33 — у Харків. муз.-драм. ін-тах. Один з ініціаторів створення журналів «Театральні вісті», «Барикади театру», «Радянський театр». Засн. 1915 — 16 трупу «Тернопільські театральні вечори», 1916 — 19 — Молодий театр у Києві, 1920 — 21 — Київ. драм. театр, 1922 — 35 — театр «Березіль» (з 1935 — Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка), худож. керівником якого був до 1933. Як актор створив на сценах ряду театрів образи Гонти («Гайдамаки» Т. Шевченка), Гурмана («Украдене щастя» І. Франка), Астрова («Дядя Ваня»А. Чехова), Хлєстакова («Ревізор» М. Гоголя), Едіпа («Цар Едіп» Софокла), Макбета («Макбет» В. Шекспіра), Збігнева («Мазепа» Ю. Словацького) та ін.

Літ. діяльність почав новелами «В гарячці» (1906) і «Сни» (1907, опубл. 1987), насиченими протестом проти соціальної несправедливості, гноблення і кривди. К., інсценізувавши ряд поет. творів Т. Шевченка, поставив 1919 у Молодому театрі «Шевченківську виставу». Інсценізована ним 1920 поема «Гайдамаки» йшла в Першому театрі Укр. Рад. Республіки ім. Шевченка, а також в ін. театрах України, Канади (понад 150 прем’єр). К. належить ще інсценізація поезій П. Тичини з циклу «Сонячні кларнети» (1919). Вперше на укр. сцені поставив вистави за творами Лесі Українки («У пущі», 1918), М. Куліша («Народний Малахій», 1928; «Мина Мазайло», 1929; «Маклена Граса», 1933), Софокла («Цар Едіп», 1918), В. Шекспіра («Макбет», 1920), Ш. Дадіані («Тетнульд», 1932). Будучи в’язнем Соловецького концтабору, К. здійснив тут (1936 — 37) вистави «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Аристократи» М. Погодіна, «Інтервенція» Л. Славіна, «Учень диявола» Б. Шоу та ін. Написав агітп’єси «Жовтень» (пост. 1922), «Рур» (пост. 1923), драму «Джіммі Хіггінс» (за мотивами роману Е. Сінклера, пост. 1923), «Пролог» (пост. 1927, разом з Ст. Бондарчуком).

Автор кн. «Шляхи українського театру і „Березіль“» (1927), статей «Молодий театр. Генеза — завдання — шляхи» (1917), «Театральний лист» (1918), «Нова німецька драма», «На грані (Про Молодий театр)» (обидві — 1919), «Жовтень і театр» (1923), «Естетство» (1924), «Мамонтові парадокси» (1928), «На дискусійний стіл», «Треба перемінити окуляри» (обидві — 1929), «Вузол братнього зв’язку» (1931). Переклав з нім. мови кн. «Мистецтво вмирає» В. Обюртена (1918), написав до неї вступне слово. Для театру переклав з нім. мови драми «Молодість» М Гальбе, «Войцек» Г. Бюхнера, комедію «Горе брехунові» Ф. Грільпарцера, з польс. — драму «Йоля» Ю. Жулавського, з франц. — комедію «Останній лист» В. Сарду, з норв. — вірш «Березіль» Б. Б’єрнсона. З приводу своїх літ. спроб 1906 — 07 листувався з І. Франком, 1913 брав участь у святкуванні його 40-річчя літ. та наук. діяльності (читав поезії І. Франка із зб. «Зів’яле листя»), листувався з Г. Хоткевичем, дружив з багатьма укр. письменниками (зокрема, з М Кулішем). Творча діяльність К. — епоха в укр. культурі: він сприяв піднесенню українського театру на новий, вищий щабель, прилученню української сцени до висот світ. мист-ва. Його інсценізації глибоко передають дух твору, водночас відзначаються актуальністю осмислення. К. проводив велику експериментальну і навч. роботу в театрі, виховав когорту видатних акторів і режисерів. Його творча практика позначена впливом експресіонізму і конструктивізму. На студії ВУФКУ поставив фільми: «Вендета», «Макдональд» (обидва — 1924), «Арсенальні» («Червоний Арсенал», 1925). Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1957. Рішенням ЮНЕСКО 1987 у світі відзначено 100-річчя від дня народження Л. Курбаса. В с. Старий Скалат Підволочиського р-ну Терноп. обл., де минули дит. і юнацькі роки митця, 1987 відкрито мемор. садибу-музей К. Портрет с. 107.

Тв.: В гарячці. «Літературно-науковий вістник», 1906, кн. 34; Набринілі болем акорди. З режисерського щоденника Курбаса. «Україна», 1986, № 3; Сни. «Україна», 1987, № 9; Березіль. Із творчої спадщини. К., 1988.

Літ.: Курбас Лесь. Спогади сучасників. К., 1969; Тичина П. Г. Чорнобрович. «Прапор», 1970; № 1; Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша. К., 1970; Довбищенко Г., Лабінський М. Поема народного гніву. К., 1972; Смолич Ю. Лесь Курбас. В кн.: Смолич Ю. Про театр. К., 1977; Дейч О. Людина, яка була театром. «Жовтень», 1982, № 6; Кузякина Н. Б. Становление украинской советской режиссуры (1920 — начало 30-х гг.). Л., 1984; Бажан М. У світлі Курбаса. В кн.: Бажан М. Твори, т. 3. К., 1985; Запорожец А. В. Мастер: Воспоминание о Лесе Курбасе. В кн.: Запорожец А. В. Избранные психологические труды, т. 1. М., 1986; Бобошко Ю. М. Режисер Лесь Курбас. К., 1987; Лабінський М. У силовому полі майстра. «Вітчизна», 1987, № 2; Лесь Курбас. Статьи и воспоминания о Л. Курбасе. Литературное наследие. М., 1987; Медведик П. Курбасові весняні вечори. «Жовтень», 1987, № 4 — 5; Довбищенко Г., Лабінський М. На сцені «Гайдамаки». К., 1989; Кузякіна Н. Олександр Довженко та Лесь Курбас. «Український театр», 1989, № 6; Суровцева Н. Лесь Курбас. 1917 — 1927 — 1937. «Слово і час», 1990, № 5; Шудря М., Лабінський М. Трагедійна доля митця. Справа № 3168. «Україна», 1991, № 11 — 13; Лесь Курбас у театральній діяльності, в оцінках сучасників, — документи. Балтимор — Торонто, 1989; Молодий театр. Генеза. Завдання. Шляхи. К., 1991; Попов А. В. Лесь Курбас (Указатель литературы за 1957 — 1987 гг.). Х., 1988.

М. Г. Лабінський.


КУРБСЬКИЙ Андрій Михайлович (бл. 1528 — травень 1583) — рос. князь, політичний діяч, публіцист, перекладач. Після цар. опали 1564 втік до Вел. князівства Литовського, володів землями в Литві й на Волині, у т. ч. Ковелем. У памфлеті К. «Історія про великого князя московського» (1573) відбилась ідеологія бояр. верхівки, невдоволеної централізаторською політикою царя. Три послання К. до Івана Грозного (1564 — 79) разом з двома відповідями на них царя становлять коло літ.-публіцистич. творів, які відображають політ. боротьбу в Московії. Захищав православ’я від католиків і протестантів. Перекладав з лат. мови твори Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова. Твори К. були поширені в Україні вже в 2-й пол. 16 ст. Ряд важливих матеріалів про життя і діяльність К. зібрав, узагальнив та опублікував укр. літературознавець, історик Л. Мацієвич (праця «Князь Курбський. Розшуки в 1819 р. про життя його на Волині», 1880).

Тв.: Переписка Ивана Грозного с Андреем Курбским. Л., 1979.

Літ.: Скрынников P. Г. Переписка Грозного и Курбского. Л., 1973.

Л. М. Копаниця.


КУРДСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра курдів, що населяють райони Пн.-Сх. і Центр. Туреччини, Пн.-Зх. і Зх. Ірану, Пн. Іраку, Пн. Сирії та частково Вірменію, Грузію, Азербайджан і Туркменистан. Розвив. курд. мовою. Для К. Л. характерний тісний зв’язок з усною нар. творчістю і епосом, в яких оспівано почуття патріотизму курд. народу, відображено його трагічну долю (поеми «Сіабанд і Хадже», «Карр і Кулик», «Фортеця Димдим» та ін.). Найдавніша пам’ятка К. л. — написана на шкірі поема невід. автора 7 ст. — кілька вірш. рядків про невідрадні наслідки араб. загарбання. До видатних поетів раннього середньовіччя належать А. Хірарі (11 ст.), автор дивану лірич. віршів, написаних нар. мовою, а також засновник першої літ. школи Мелае Джізрі (12 ст.). К. л. створювалася трьома діалектами. Основу класич. К. л. становить поезія, написана в 11 — 18 ст. на пн.-зх. діалекті курд. мови (курманджі) в курд. феод. князівствах Бохтан, Хакярі, Бахдіанан, Бітліс (Тур. Курдистан). Набула поширення й епічна поезія: героїчні пісні й поеми любовно-романт. змісту. Теми, сюжети й худож. образи в ній взято з фольклору. Цикл поем створив поет-філософ і лірик Ф. Тайран (14 ст.). У романт. поемі «Продавець кошиків» поет М. Бате (15 ст.) висловив протест. проти соціальної нерівності. Період піднесення нац. л-ри (17 ст.) представлений творчістю основоположника нової літ. школи А. Хані, який увів у К. л. форми араб.-перс. класич. поезії (месневі, газель, касида). Його поема «Мам та Зін» є перлиною курд. поезії. У 17 — 18 ст. простежується тенденція до активної обробки сюжетів відомих епічних поем Сходу (поеми «Юсуф і Зулейха» і «Лейлі і Меджнун» Х. Бітлісі тощо).

На поч. 17 ст. на тер. Іран. Курдистану при дворі правителів курд. князівства Ардалан виникає літ. центр. Він об’єднував поетів, які писали на діалекті гурані (Ш. А. Тахті, Ю. Яск, М Бесарані та ін.). Творчість цих поетів мала переважно суфійський характер, їхньою улюбленою темою було звеличення природи й кохання. В кін. 18 — на поч. 19 ст. літ. центр перемістився в Пн.-Зх. Іран і Пн. Ірак, літ. мовою став пд.-сх. діалект (сорані, мукрі). Зразки патріот. поезії створили в 19 ст. Налі, Курді та ін. Їхні вірші пройняті тугою за втраченою незалежністю курдів, звеличенням героїчного минулого. Визначним явищем К. л. 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. є творчість основоположника демокр. поезії Х. Кадирі Койі, який наповнив жанр касиди громадян. звучанням. У К. л. поч. 20 ст. вирізняється соціальна тематика, дужчають патріот. мотиви, вдосконалюється літ. мова як єдина для всіх курдів. На поч. 20-х pp. 20 ст. формується новочас. л-ра, пов’язана з нац.-визв. боротьбою курдів. Заклик до боротьби за визволення звучить у поезії Ф. Зівера, П. Мерда. Громадян. лірика представлена також віршами А. Мухтара-бека і А. Хамді. Під впливом європ. романтизму створюється інтимна лірика (Ф. Бекас та ін.). На цей час припадає зародження худож. прози (новела «Що я бачив уві сні» Джеміля Саїба, 1920). В л-рі періоду 2-ї світ. війни домінують теми нац.-визв. соціальної боротьби. Подією в історії курдської л-ри було видання в Іраку курд. і араб. мовами «Антології курдської поезії» (Сулейманія, 1945), в якій зібрано твори 124 курд. поетів. Ірак. цензура заборонила видання зб. оповідань «Людина у феодальному суспільстві» М. Ахмада (1945). У повоєнний період з’являються помітні реаліст. твори, в яких тема істор. долі Курдистану пов’язана з ідеями демокр. перебудови суспільства. Особливу популярність серед курдів Іраку набули твори А. Горана (поеми «Подорож по Хавристану» та «Подорож по Карадагу», обидві — 1953) і А. Хажара (збірки віршів «Алакок», 1945; «Розповідь про баранячі голови», 1957; комедія «Пес і Місяць», 1958). З прозовими творами виступають Ш. Фатах, І. Ахмед, М. Барзинджі (Ірак), К. Бадирхан (Туреччина) та ін., з поетичними — Ш. Джегархун, Кадріджан (Сирія). Правдиво відображаючи життя курд. народу, його боротьбу за незалежність, вони протестують проти політики асиміляції, яку проводять уряди країн, де проживають курди, проти переслідувань курдської культури.

В Туреччині видання книг курд. мовою заборонено. В Іраку після революції 1958 умови розвитку К. л. поліпшилися, при СП Іраку створено відділення курд. письменників, але в країні поступово йде згортання курд. преси. Наймолодше покоління курд. письменників звертається до традиц. теми нац. і соціальної боротьби. Поети М. Х. Хемн, Л. З. Халмат, Ш. Бекас, Е. Р. Хамош, прозаїки М. Мавлуд, М. Ботані, Г. Аріф, Г. Казлиджі, драматург Ф. Маджід Місрі розвивають різні жанри, шукають нові поет. форми (культивують вільний вірш тощо). З літературозн. і крит. статтями виступають Дж. Небез, М. Хазнадар, К. Мазхер та ін. К. л. на території колишнього СРСР виникла в 30-і pp. 20 ст., переважно у Вірменії, де живе компактна група курд. населення. З 1930 в Єревані виходить курд. газета «Рйа теза» («Новий шлях»), в якій друкуються твори курд. письменників. Визначним курд. письменником був А. Шамілов. У п’єсі «Облудний самітник» (1930), повістях «Курдський пастух» (рос. мовою 1931, курд. мовою 1935), «Курди Алагезу» (1932) він показав життя курдів першої третини 20 ст. У 30-х pp. з’явилися колект. збірники «Перші твори» (1932), «Курдські письменники» (1934) і «Третя книга» (1935). Окр. книгами вийшли 1935 п’єси «Минуле» А. Міразі, збірки віршів «Весна» А. Авдала, «Нубар» В. Надрі, «Перше сяйво» О. Шаро тощо. У повоєнний період опубл. романи «Світанок» (1958), «Дорога до щастя» (1959) і «Дим-дим» (1966) А. Шамілова, поет. збірки «Дорогами Батьківщини» (1957) і «Моє серце» (1960) М. Рашида, «Мої дні» Дж. Джасме (1960), «Вірші» (1957) і «Два світи» (1963) О. Шаро, «Вірші й поеми» А. Авдала (1963), «Веселка» (1961) і «Моя мрія» (1963) У. Бако та ін. Становлення курд. рад. літературознавства й критики у Вірменії пов’язане з А. Джінді (кн. «Нариси курдської радянської літератури», 1967), пізніше з’явилися праці К. Чачані. У 70 — 80-і роки К. л. збагатилася драмами А. Боїка, поет. творами Дж. Джасме (збірки «Пісні гір», 1970; «Курдська ода», 1975; «Закоханий курд», 1985), Т. Рашида, Ч. Раша, Б. Келеша. Активізувалося літ. життя курдів у Грузії. У Тбілісі виходять колект. збірки віршів молодих курд. поетів — «Співає мій саз» (1966), «Край джерельної чистоти» (1977). Серед відомих поетів — Б. Іско, А. Іско, Т. Бро, Д. Асат. Окр. твори Т. Шевченка переклав курд. мовою Дж. Джасме. У вірші «Курдському братові» (1963; опубл. у київ. газ. «Молода гвардія», 1988, 16 грудня) В. Симоненко відгукнувся на повстання курдів 1963 проти Іран. шаха.

Літ.: Лерх П. И. Исследования об иранских курдах и их предках северных халдеях, кн. 1 — 3. СПБ, 1856 — 58; Джиди А. В единой семье. «Литературная Армения», 1960, № 6; Руденко М. Б. Описание курдских рукописей ленинградских собраний. М., 1961; Эйюби К. Р. Два сборника стихов курдского поэта Хажара. В кн.: Вопросы филологии и истории стран Советского и Зарубежного Востока. М., 1961; Никитин В. Курды. М., 1964; Хазнадар Маруф. Очерк истории современной курдской литературы. М., 1967; Вильчевский О. Библиографический обзор зарубежных курдских печатных изданий в XX столетии. В кн.: Иранские языки, т. 1. М. — Л., 1945.

Г. І. Халимоненко.


КУРЕЛЛА (Kurella) Альфред (псевд. — Б. Ціглер, В. Ребіг, А. Бернард; 2.V 1895, м. Бжег, тепер Польща — 12.VI 1975, Берлін) — нім. письменник, публіцист, перекладач, громад. і культур. діяч, член Нім. AM. Навч. в Мюнхен. худож. ін-ті прикладного мист-ва, 1932 — 34 — секретар очолюваного А. Барбюсом та Р. Ролланом «Інтернаціонального комітету боротьби проти фашизму й війни». 1935 — 54 жив і працював у Рад. Союзі. 1955 — 57 — засновник і голова Літ. ін-ту в Лейпцігу. Автор романів «Акти в Гронау» (1954), «Пішак у великій грі» (1961), в яких звучить осуд фашизму, збірок літературозн. статей, публіцист. праць «Димитров проти Герінга» (1964) та ін. К. належать літ.-крит. есе про творчість А. Барбюса, Б. Брехта, Т. Манна, А. Цвейга та ін. Перекладав твори багатьох рос. письменників (О. Герцена, М. Чернишевського, Ф. Тютчева, І. Еренбурга, К. Паустовського, О. Твардовського та ін.), вірм. і груз. епоси. З кін. 30-х pp. активно перекладав і досліджував творчість Т. Шевченка. В журн. «Internationale Literatur» («Інтернаціональна література», 1940, № 11) опубл. ст. «Тарас Шевченко — національний поет України». За ред. К. в Москві видано нім. мовою «Кобзар» Т. Шевченка (т. 1 — 2, 1951), куди ввійшли його переклади повісті «Наймичка», поем «Кавказ», «Катерина», послання «І мертвим, і живим...», балади «Причинна», вірша «Перебендя» (всього 87 творів) та розвідка «Німецький переклад „Кобзаря“». К. належать ін. дослідження про укр. поета, спогади про історію видання «Кобзаря» нім. мовою тощо. 1964 з нагоди 150-річчя від дня народження Т. Шевченка К. виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури у Києві.

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Німецький переклад „Кобзаря“» — Із статті «Співець України». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Дорога до Леніна. К., 1970; Рос. перекл. — Пешка в большой игре. М., 1963; Жемчужина в сокровищнице мировой литературы. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Своє и чужое. М., 1970; На пути к Ленину. М., 1979.

Літ.: Погребенник Я. Альфред Курелла. «Всесвіт», 1972, № 7.

Я. М. Погребенник.


КУРИЛОВ Гаврило Миколайович [псевд. — Улуро Адо; 30.IV 1938, Олеринський насліг, тепер Нижньоколимського р-ну, Респ-ка Саха (Якутія)] — юкагир. письменник, канд. філол. наук з 1969. Брат С. М. Курилова. Закін. 1962 Ленінгр. пед. ін-т. Автор поет. збірок «Розтоплені сніги» (1975), «Мила Лабунмедену» (1992), оповідань про минуле і сучасне життя юкагирів (зб. «Оповідання Юко», 1973). Дітям адресував п’єсу «Наш друг Чага» (1984). К. творчо використовує традиції нар. пісень, притчі, прийоми фольклор. паралелізму, зображує неповторну красу пн. природи, юкагир. побут. Звертаючись до істор. легенд, дає глибоко патріот. осмислення історії своєї землі. Написав ряд наукових праць («Складні іменники в юкагирській мові», 1977, та ін.). К. створив юкагирську писемність, уклав «Правила орфографії юкагирської мови», «Юкагирсько-російський словник» (1990), перший юкагир. буквар. Переклав 1968 «Заповіт» Т. Шевченка.

Тв.: Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Адо Улуро, Курилов С. Юкагирские костры. Якутск, 1965; Пока дремлют олени. М., 1973.

І. М. Дзюба.


КУРИЛОВ Семен Миколайович [9.IX 1935, Олерин. насліг, тепер Нижньоколим. р-ну, Респ-ка Саха (Якутія) — 6.IV 1980, смт Черський того ж р-ну] — юкагир. письменник. Брат Г. М. Курилова. Осн. твір — дилогія «Ханідо і Халерха» (кн. 1 — 2, 1968 — 75), в якій відтв. життя людей тундри кін. 19 — поч. 20 ст. К. належать також обробки нар. легенд, казок і притч, ліричні етюди, оповідання, повість «Останнє літо дитинства» (1986, незакін.). Написав ст. «Слово про Коцюбинського» (1983). Окр. твори К. переклали Б. Хоменко і К. Хоменко.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. «Жовтень», 1975, № 12; [Твори]. «Прапор», 1976, № 12; Острівець на бистрині. «Прапор», 1977, № 12; Буря. «Дніпро», 1982, № 12; Як на бідного Макара... «Україна», 1984, № 34; Рос. перекл. — Чаундаур. Якутск, 1979; Последнее лето детства. «Полярная звезда» 1985, № 6; Ханидо » Халерха. М., 1988.

Літ.: Литвиненко Г., Хоменко Б. Світ високого таланту. «Літературна Україна», 1974, 17 вересня; Гринес А. Он был настоящим человеком. «Полярная звезда», 1985, № 6.

І. М. Дзюба.


КУРИЛЬЧУК Микола Михайлович (24.ІХ 1926, с. Джерело Олевського р-ну Житом. обл.) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1963 Київ. ун-т. Був на комс. роботі, працював у пресі. Події війни, подвиг народу у боротьбі з нім.-фашист. загарбниками відтворено у дилогії, що складається з романів «Джерело» (1973) і «Живий попіл» (1988), повістях «Десант капітана Творогова» (1979), «Не остуди свого серця» (1981), п’єсах «Ніч перед безсмертям» (1967), «Ми прийдемо в травні» (1983). Збірки гумор. оповідань «Неув’язочка» (1965), «Гуморески» (1968), п’єси «Важке призначення» (1962), «Іду до вас, друзі» (1964), «Агрономи» (1965), «Щедре літо» (1974), роман «Криниця» (1976), повість «Заради чого?» (1981) — про проблеми сучас. села, зокрема: наук.-тех. прогрес і збереження природи, моральну чистоту в стосунках людей, їхнє ставлення до справи тощо.

Тв.: Одноактні п’єси. К., 1967; Криниця. К., 1986.

Літ.: Шитікова Т. Ф. Микола Михайлович Курильчук. До 50-річчя з дня народження. Короткий список літератури. Житомир, 1976.

В. Б. Грабовський.


КУРЙОЗНЕ ВІРШУВАННЯ (від лат. curiosus — дивний, смішний) — версифікац. техніка, яка за допомогою зорового і слухового ефектів надає поет. творам змісту, узгодженого з вираженим безпосередньо чи суперечного йому. Твори, в яких домінує зоровий ефект, визначаються також як фігурні вірші. Найпоширеніші різновиди курйозних віршів: рак (читається однаково як зліва направо, так і справа наліво), луна (має форму діалога, в якому останнє слово питального речення римується з однослівним реченням-відповіддю), кентавр (складається з віршованих рядків неоднакової довжини, внаслідок чого набуває розмаїтих графічних форм — піраміди, яйця, хреста, келиха, стріли тощо), піфагорійський вірш (будується на одному з афористичних грецьких висловів), хроновірш (будується на буквено-числовій символіці), загадка (буквено-словеснографічна композиція) тощо. Окремо виділяється леонінський вірш, який характеризується наявністю внутр. рим, що стимулювало розвиток силабо-тонічної версифікації. К. в. зародилося й поширилося в епоху еллінізму, відроджувалося й розвивалося літ. теорією та поет. практикою європейського, зокрема українського, бароко, а також футуризму: твори з кн. «Млеко...» І. Величковського (1691), з поет. циклу «Поезомалярство» М Семенка (1922) та ін.

Літ.: Петров Н. О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии от начала ее до преобразования в 1819 году. «Труды Киевской духовной академии», 1867, т. 1; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Х., 1960; Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983.

І. П. Бетко.


КУРЛАТ Йосип Борисович (17.Х 1927, Луганськ) — рос. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1954 Чернів. ун-т, 1961 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Вчителював, працював у пресі, на Чернів. студії телебачення. Автор поет. та прозових творів для дітей, лірич. віршів: книжки «Народження пісні» (1956), «В гостях у казки» (1957), «Ми й самі з вусами» (1963), «Місячні доріжки» (1967), «Камінний лікар» (1970), «Пісня доброго ранку» (1977), «Вересень» (1981), «Джерело ніжності» (1985), «Справжні хлопчаки» (1987), «Зустріч з юністю» (1989) та ін. Перекладає з ін. л-р. Його переклади віршів сучас. укр. поетів видані окр. зб. «Смішинки» (1960).

Тв.: Стихотворения. К., 1987.

М. В. Ночовний.


КУРОВСЬКИЙ Дмитро Мусійович (4.Х 1922, с. Мала Загорівка, тепер Борзнянського р-ну Черніг. обл. — 16.VIII 1988, Чернігів) — укр. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1949 Ніжин, пед. ін-т. Працював учителем. Осн. мотиви збірок «У домі ріднім» (1959), «Миропілля» (1966), «Хвала долі» (1982) — події Вітчизн. війни, краса мирної праці, рідного краю, багатство внутр. світу трудівника. Автор книжок для дітей «Андрійко і чечітка» (1962), «Польова сторожка» (1966), «Музичний зоопарк» (1969), «Срібний дощ» (1977), «Гриць та деркачик» (1979) та ін., сповнених щирості й лагідного гумору. Окр. твори К. перекладено рос., білорус., мовами.

Літ.: Шеремет М. Повинно слово у душі побути. «Вітчизна», 1960, № 2; Коваленко-Горлач Л. Не світ дивувати... «Вітчизна», 1967, № 4.

В. П. Крутиус.


КУРОДА Тацуо (20.VII 1902, м. Осака) — япон. літературознавець, перекладач. Закін. ун-т «Васеда» (Токіо). Автор книжок «Історія російської літератури» (1954), «Процес розвитку російського символізму» (1955). Переклав ряд творів С. Аксакова, М Горького, О. Фадєєва та ін. За ред. К. вийшов 1962 «Довідник кращих творів світової літератури», в 4-му томі якого вміщено огляд «Кобзаря» Т. Шевченка, зроблений С. Комацу. 1964 в газ. «Докусьо сімбун» («Читацька газета») опубл. рецензію на перше видання творів Т. Шевченка япон. мовою під назвою «Як умру...» (Токіо, 1964). 1961 і 1964 виступав на Шевченківських вечорах у Токіо. 1964 на Міжнародному форумі діячів культури у Києві виголосив промову.

Тв.: Укр. перекл. — Промова японського ученого-славіста Тацуо Куроди. В кн.: Всенародна шана. Відзначення сторіччя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. К., 1967.

Б. П. Яценко.


КУРОЧКА Анатолій Якович (7.I 1938, с. Жолоби, тепер Грун. р-ну Сум. обл. — 23.III 1985, Харків) — укр. поет. У дитинстві втратив зір. Закін. 1963 Харків. ун-т. Працював учителем укр. мови та л-ри у Харків. школі-інтернаті для сліпих. Осн. мотиви збірок «Промінь» (1961), «Тривожна пам’ять» (1967), «Чуєш, батьку...» (1980) — доля покоління, що втратило батьків під час Вел. Вітчизн. війни, моральність людських взаємин, мирна праця людей.

В. А. Бурбела.


КУРОЧКІН Василь Степанович [28.VII (9.VIII) 1831, Петербург — 15(27).VIII 1875, там же] — рос. поет, журналіст, перекладач, громад. діяч. Брат М С. Курочкіна. Закін. 1849 петерб. військ.-навч. заклад — Дворянський полк. Учасник революц. руху 60 — 70-х pp., один з ініціаторів створення і керівників таємної революц.-демокр. орг-ції «Земля і воля» (1861 — 63). В 1859 — 73 — редактор-видавець журн. «Искра». У поезіях, політ. піснях закликав до сел. революції, в сатир. віршах висміював кріпосницьку реакцію та бурж. лібералізм. Перекладав твори П. Ж. Беранже. Сатир. вірші та переклади К. привернули увагу Т. Шевченка ще на засланні, згодом до свого щоденника він записав три його поезії («У наші роки молоді», «16 липня 1857 року», «Навуходоносор»). Вірш Т. Шевченка «Тим неситим очам» є переспівом поезії К. «Для великих землі». К. познайомився з Т. Шевченком у Петербурзі, підтримував з ним приязні взаємини.

Тв.: Собрание стихотворений, т. 1 — 2. СПБ; 1869; Стихотворения. Статьи. Фельетоны. М., 1957; Стихотворения. М. — Л., 1962; [Твори]. В кн.: Поэты «Искры», т. 1. Л., 1987.

Літ.: Ивакин Ю. А. Т. Г. Шевченко и В. Курочкин. «Советская Украина», 1957, № 6; Прийма Ф. Я. Шевченко и поэты «Искры». В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Ямпольский И. Василий Курочкин. В кн.: Ямпольский И. Середина века. Л., 1974.

М. М. Павлюк.


КУРОЧКІН Микола Степанович [2(14).VI 1830, Петербург — 2(14).XII 1884, там же] — рос. поет, журналіст, перекладач, громад. діяч. Брат В. С. Курочкіна. Закін. 1854 Медико-хірург. академію (Петербург). Активний діяч таємної революц.-демокр. орг-ції «Земля і воля». Допомагав братові у виданні журн. «Искра». Редагував журнали «Иллюстрация» (1861 — 62) і «Книжный вестник» (1865 — 67), альм. «Невский сборник» (1867). Співробітничав (1868 — 74) в «Отечественных записках» та ін. виданнях. Виступав з сатир. віршами та фейлетонами, статтями, крит. оглядами, рецензіями, перекладами з франц. та італ. поезії. Один з перших рос. перекладачів творів Т. Шевченка. Укр. поет приятелював з К., знайомив його з рукописами своїх ще не опубл. творів. Збереглися дві записки К. до Т. Шевченка. В журн. «Народное чтение» К. надр. свої переклади 4 віршів укр. поета: «Один у другого питаєм», «Доля», «Муза», «Огні горять, музика грає». Написав крит. статтю про рос. переклад «Кобзаря». Листувався з Т. Шевченком. Виступив з промовою на похороні Т. Шевченка в Петербурзі. Поезії К. перекладав П. Грабовський.

Тв.: [Твори]. В кн.: Поэты «Искры», т. 2. Л., 1987; Укр. перекл. — «Чесним я був співаком...». В кн.: Грабовський П. Твори, т. 1. К., 1964.

Літ.: Прийма Ф. Из забытых отзывов русских писателей о Т. Г. Шевченко. «Русская литература», 1958, № 1; Павлюк М. М. Кілька уточнень до Шевченкового листування (Т. Шевченко і М. Курочкін). «Радянське літературознавство», 1970, № 6.

М. М. Павлюк.


КУРТАД (Courtade) П’єр (3.I 1915, м. Баньєр-де-Бігор, деп. Верхні Піренеї — 14.V 1963, Париж) — франц. письменник, журналіст. Учасник Руху Опору. З 1960 кор. газ. «L’Humanité» («Людство») в Москві. Автор філос. роману «Ельсенор» (1949), антивоєнних романів «Джіммі» (1951), «Чорна ріка» (1953). У політ. романі «Красна площа» (1961) на широкому й складному істор. тлі 30 — 50-хх pp. 20 ст. показав долю франц. інтелігента-комуніста. К. належать також збірки оповідань «Обставини» (1946), «Вищі тварини» (1956), публіцист. книги «Нотатки про антикомунізм» (1946) і «Вбивство в Афінах» (1952, у співавт.), нариси, статті з міжнар. політики. Друкувався і в рад. пресі.

Тв.: Рос. перекл. — Джимми. М., 1953; Красная площадь. М., 1963.

Літ.: Шкунаева И. Д. Ховременная французская литература. М., 1961; Пащенко В. Проти колоніалізму і війни. К., 1969.

В. І. Пащенко.


КУРТУАЗНА ЛІТЕРАТУРА (від франц. courtois — гречний, ввічливий) — рицарсько-придворний напрям середньовічної європ. л-ри. К. л. виникла в кін. 11 — на поч. 12 ст. на Пд. Франції в Провансі (поезія трубадурів; в серед. 12 ст. з’явився рицарський роман.). Філос. основою К. л. була концепція гармонійного співвідношення людини і всесвіту (мікро- та макрокосму). Основні поняття К. л. — честь, мужність, вірність, любов, життя, смерть тощо. У 12 — 13 ст. під час хрестових походів К. л. поширилася на Пн. Франції (поезія труверів), у Німеччині (поезія мінезингерів), в Італії (новелістика), а також в Іспанії, Португалії, Англії, Данії, Візантії, Чехії, Болгарії та ін. країнах. На поч. 15 ст. К. л. помітно занепадає, її осн. жанри, зокрема рицарський роман, пародіюються («Несамовитий Орландо» Л. Аріосто, «Дон Кіхот» М. Сервантеса тощо). Знайомство укр. л-ри з К. л. відбувалося спочатку через візантійсько-південнослов’ян. (II пол. 13 — поч. 17 ст.), а потім західноєвроп. (кін. 16 — перша пол. 18 ст.) посередництво шляхом перекладів та переробок куртуазно-рицарських інтерпретацій оповідей про Александра Македонського (див. «Александрія»), Троянську війну, романів про Трістана, Бово (Бову-королевича) та Аттілу (Познанський збірник, 1580), а також повістей про Петра Золоті Ключі, кесаря Оттона, графиню Альтдорфську. Популярні сюжети К. л. розробляли в поемах І. Франко («Бідний Генріх») та Леся Українка («Ізольда Білорука»). М. Рильський переклав «Роман про Трістана та Ізольду» Ж. Бедьє (1928). Мотиви К. л. творчо осмислюються в поезіях Л. Костенко («Чи й справді необхідно», «Апологія лицарства») та О. Пахльовської (вірші з циклів «Між мороком і сонцем», «Лицарські балади»). К. л. вивчали О. Веселовський («Жінки та старовинні теорії кохання», 1862), М. Дашкевич («З історії середньовічного романтизму. Сказання про св. Грааль», 1876; «Романтика круглого столу в літературах і житті Заходу», 1890; «Провансальське знатне товариство і трубадурки», 1894), І. Созонович («Візантійська романтична поезія», 1891), С. Соловйов («Провансальська поезія», 1896) тощо. На окр. аспектах вивчення К. л. зупинився І. Франко у праці «Данте Алігіері. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії» (1913) та у передмові до поеми «Бідний Генріх» (1914).

Літ.: Франко І. Бідний Генріх. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 4. К., 1976; Франко І. Данте Алігіері. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978; Деркач Б. А. Перекладна українська повість XVII — XVIII століть. К., 1960; Троянские сказання. Средневековые рыцарские романы о Троянской войне по русским рукописям XVI — XVII веков. Л., 1972; Мелетинский Е. М. Средневековый роман. Происхождение и классические формы. М., 1983; Пахльовська О. Золота мушля середньовіччя. «Всесвіт», 1984, № 7.

І. П. Бетко.


КУРТЯК Євген Григорович (11.II 1936, с. Великосілки, тепер Кам’янсько-Бузького р-ну Львів. обл.) — укр. письменник. Навч. у Львів. ун-ті. Був на журналіст. і видавничій роботі. У центрі творчості К. — історична доля і сьогодення Галичини. Автор романів «Долина печалі» (1971), «Губернаторські вали» (1981), «Спадок віків» (1989), «Спалені обози» (1990), дилогії «Бескиди» (1983), що складається з романів «Присяга на Бескиді» (1979) і «Зелемінь» (1979), тетралогії про події в Зх. Україні напередодні, під час другої світової війни і в перші повоєнні роки: романи «Віхола» (1963), «Високий Замок» (1964), «Хрест і калина» (1966), «Кров на стежках» (1968). Соціальним і морально-етич. проблемам, що постають перед молоддю, присвячені повісті «Світла доля твоя» (1961), «Буг іскрить хвилями» (1964), «Двоє в дорозі» (1975).

Тв.: Бескиди. К., 1983; Акція «Шталаг-325». К., 1988; Губернаторські вали. — Високий Замок. К., 1991; Рос. перекл. — Губернаторские валы. М., 1985.

Літ.: Ящук П. Вчитися письменницької майстерності «Жовтень», 1962, № 1; Мельничук Ю. Чорна віхола. В кн.: Куртяк Є. Віхола. К., 1963; Панасюк К. Нелегкий шлях до вересня. «Прапор», 1980, № 3.

Г. О. Бандура.


КУСНЕВИЧ (Kuśniewicz) Анджей (30.XI 1904, с. Ковиничі, тепер Самбірського р-ну Львів. обл.) — польс. письменник. Закін. 1935 Краків. ун-т. З 1936 працював у польс. консульствах у Чехо-Словаччині, Франції. Учасник франц. Руху Опору, був в’язнем фашист. концтабору. З 1945 — на дипломат, службі у Франції. 1950 повернувся до Польщі. Майстер сучас. польс. соціально-політ. і психол. роману. Складні колізії Руху Опору на Півдні Франції відтв. у романах «Корупція...» (1961) і «Ероїка» (1963). Протиставлення міфів і повоєнної дійсності відображено в романі «В дорозі до Корінфу» (1964). В романі «Стан невагомості» (1973) зіставлено польс.-нім. відносини 18 ст. з подіями сучасності. Класові суперечності й конфлікти молоді ФРН показав у романі «Третє царство» (1975, укр. перекл. К. Марущак). Панораму життя франц. городян до і після 2-ї світ. війни змальовано в романі «Вітраж» (1980). Багатопланова повість «Король обох Сіцілій» (1970) — про події напередодні 1-ї світ. війни. У поет. зб. «Слово про ненависть» (1956) закликав зміцнювати дружбу між польс. і укр. народами, висловив шану українській землі, героям Коліївщини. Мотиви давніх укр. і польс. народних переказів та істор. подій звучать у збірках поезій «Чортів недогарок» (1959) і «Особистий час» (1962). У романі «Зони» (1971) зображено життя, настрої і діяльність укр. молоді Львівщини в 30-х pp. 20 ст. Істор. та політ. події в Україні напередодні розпаду Австро-Угорщини і побут карпат. зони Львівщини відтворено в повісті «Урок мертвої мови» (1977). Написав 1980 передмову до кн. «На високій полонині. Образи, думи та оповідання з Гуцульської Верховини» С. Вінценза, сповнену любові до України, її народу, історії, звичаїв. Вірші К. «Я розмовляю про Україну» і «Спільно» переклав Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — Третє царство. «Всесвіт», 1978, № 8 — 10; [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979: Рос. перекл. — Состояние невесомости. М., 1979.

Літ.: Єрмонський А. «Третє царство» і його автор. «Всесвіт», 1978, № 8.

І. М. Лозинський.


КУСТЕНКО Олексій Михайлович (23.II 1913, с. Волинка, тепер Сосницького району Чернігівської області — 10.XII 1993, Суми) — укр. письменник. Закінчив 1938 Луг. пед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Вчителював. Автор збірок оповідань «Сила молода» (1955), «Поленько-поле», «Ох, молодість, молодість» (обидві — 1960), повістей «Гарячі дні» (1956), «Загадай бажання» (1985, рос. мовою), романів «На глибинах» (1961), «Чорний блиск» (1985), «Дожити б...», «Спокуса» (обидва — 1991) та ін.

В. Г. Пугач.


КУСЬКО Андрій Андрійович (8.III 1915, с. Чабини, тепер Гуменського окр. Сх.-Словац. обл.) — укр. письменник у Словаччині. Нар. в селян. сім’ї. Закін. 1934 Пряшів. учит. семінарію і пед. ф-т (Пряшів) Кошицького ун-ту. Учасник антифашист. Руху Опору. Працював учителем. Автор збірок оповідань «Селянська правда» (1957) і «Оповідання» (1960). Упорядник кількох читанок.

Літ.: Волощук И. Андрей Куско. В кн.: Волощук И. Современная украинская литература в Чехословакии. Пряшев, 1957; Роман М. Шляхи літератури українців Чехословаччини після 1945 р. Пряшів, 1979.

О. В. Мишанич.


КУТИНСЬКИЙ Михайло Іванович (8.Х 1890, с. Зарубинці, тепер Монастирищенського р-ну Черкас. обл. — 10.I 1974, Москва) — укр. краєзнавець, історик. Закін. 1928 Київ. ін-т нар. освіти, де слухав лекції М. К. Зерова. В кін. 20-х pp. виступив з низкою оповідань у журналах «Життя й революція», «Глобус», в газ. «Пролетарська правда». Автор праці «Некрополь України. Довідник про місця поховання або місця смерті видатних українських історичних і культурних діячів від давнини до сучасності» (вперше публікується у журналі «Дніпро», 1990 — 1992, 1993. № 1 — 4), де подано статті про життя і творчість відомих укр. письменників. Дослідження К., незважаючи на певні прогалини й неточності, має істор., пізнавальне значення. Репресований 1936. Реабілітований 1954.

Ф. П. Погребенник.


КУТУЙ Адель [справж. — Кутуєв Адельша Нурмухамедович; 15 (28).XI 1903, с. Татарський Канадей, тепер Кузнецького р-ну Пенз. обл. — 16.VI 1945, м. Згеж, Польща] — татар. письменник. Закін. 1929 Сх. пед. ін-т (Казань). Учасник Вел. Вітчизн. війни. У 20 — 30-х pp. виступав з поет. творами. Автор п’єс на морально-етич. теми («Своячка», 1926; «Сиза голубка», «Відповідь», обидві — 1929, та ін.). П’єса «Пісня радості» (1935), оповідання «Один день Султана» (1938), «Муки совісті» (1939), «Як бути» (1940), лірико-психол. повість «Невідправлені листи» (1936, перекладена багатьма мовами) присвячені питанням формування моральних засад суспільства. Написав також фантаст. повість для дітей «Пригоди Рустама» (1945). Переклав окр. твори В. Маяковського. Не раз бував в Україні. Опубл. цикли нарисів «Листи з Донбасу» (1926), «Не можна рости, варячись у власному соку» (1929), де йшлося про творчість Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, І. Микитенка.

Тв.: Рос. перекл. — Мы — сталинградцы. Казань, 1947;

Неотосланные письма. Казань, 1982.

Літ.: Усманова З. Адель Кутуй. Казань, 1966.

Р. К. Ганієва.


КУУСБЕРГ Пауль (30.IV 1916, Таллінн) — ест. письменник, нар. письменник Естонії з 1972, Герой Соц. Праці (1984). Закін. 1929 початкову школу. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Голова СП Естонії (1976 — 83). Тяжкі перипетії війни, вплив її на долю людей відтв. у романах «Два „я“ Енна Кальма» (1961), «В розпалі літа» (1966), «Одна ніч» (1972). Деформацію особистості в складних обставинах повоєнного часу простежує у романі «Пригода з Андресом Лапетеусом» (1963). У романі «Краплі дощу» (1976) викриває кар’єризм, бездуховність. Виступав також як новеліст (збірки «Посмішка», 1971; «Ох і замазура наша кицька», 1980; «Хто вони були?», 1986). Автор літ.-крит. статей (зб. «Вставляю слово», 1959). Для творчості К. характерні ділова, аналітична манера письма з елементами публіцистичності, гостра постановка соціальних проблем. Окр. твори К. переклали О. Завгородній, А. Спрогіс, Е. Жежерун.

Тв.: Укр. перекл. — Пригода з Андресом Лапетеусом. К., 1967; Посмішка. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Одна ніч. К., 1975; Два «я» Енна Кальма. К., 1978; Бородань. В кн.: Сузір’я, в. 24. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1986.

Літ.: Теракопян Л. Поколение и революция. Заметки о творчестве Пауля Куусберга. «Вопросы литературы», 1978, № 9.

С. Г. Ісаков.


КУХАЛАШВІЛІ Володимир Костянтинович (3.I 1949, Тернопіль) — укр. поет, літературознавець, перекладач. Закін. 1971 Київ. ун-т. Працював 1971 — 73 перекладачем у. Єгипті, в 1975 — 90 — наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, з 1990 займається нетрадиційними методами лікування. Опубл. збірки дит. віршів «Лісовий ліхтарик» (1978) і «Як побачити вітер» (1980), праці «Назим Хікмет» (1976),.«Ф. С. Фіцджеральд і американський літературний процес 20 — 30 pp. XX століття» (1983, рос. мовою). Автор вступної статті і перекладач зб. «Прислів’я та приказки народів Африки» (1986), передмови до укр. видання романів «Великий Гетсбі» і «Ніч лагідна» Ф. С. Фіцджеральда (К., 1982).

Літ.: Шокало О. В. [Рец. на кн.: Кухалашвілі В. Назим Хікмет. К., 1976]. «Радянське літературознавство», 1978, № 11; Прилуцька О. Письменник і літературний процес. «Всесвіт», 1984, № 8.

А. Г. Шпиталь.


КУХАРЕНКО Яків Герасимович [1799, м. Єйськ, тепер Краснодар. краю — 26.IX (8.Х) 1862, похов. у Катеринодарі, тепер Краснодар] — укр. письменник, етнограф, військ. діяч. Нар. в сім’ї офіцера. Закін. 1823 військовий клас Катеринодар. гімназії, служив у Чорномор. козацькому війську, згодом — наказний отаман цього війська, начальник Нижньокордонної лінії, генерал-майор. Помер від ран у полоні у горців абадзехів (Пн. Кавказ). Автор п’єси «Чорноморський побит на Кубані» (1836, опубл. 1861). У ній зобразив козацьке середовище, характер та звичаї населення південно-сх. частини укр. Причорномор’я. Родинно-побут. конфлікт переконливо зумовлений соц. нерівністю. П’єсу позитивно оцінив Т. Шевченко, вперше її поставлено 1845 в Таганрозі. На основі «Чорноморського побиту» 1878 М. Старицький створив лібрето опери «Чорноморці» (музика М. Лисенка). К. належить незавершена істор. поема «Харько, запорозький кошовий» (поч. 40-х pp., надр. 1913), що у побутово-бурлескному (див. Бурлеск) стилі відбиває історію колонізації Кубані запорожцями, а також їхні поневіряння під гнітом шляхти і старшини. Написав етногр. нариси «Чабанський словник» (1861), «Пластуни», «Вівці й чабани в Чорномор’ї» (обидва — 1862), що друкувалися у журн. «Основа»; у співавт. з О. Туренком — «Исторические записки о войске черноморском» («Киевская старина», 1887, № 3 — 6). Твори К. видано окр. книжкою 1880. Підтримував дружні стосунки з Т. Шевченком, допомагав йому матеріально в тяжкі роки заслання, листувався з поетом. За сприяння К. таганрозька трупа 1843 поставила в Ростові-на-Дону Шевченкового «Назара Стодолю». Т. Шевченко присвятив К. поему «Москалева криниця».

Тв.: Збірник творів. К., 1880; Чорноморський побит. В кн.: Українська драматургія першої половини XIX століття. Маловідомі п’єси. К., 1958.

Літ.: Коцюбинський М. Яків Кухаренко. В кн.: Коцюбинський М. Твори, т. 4. К., 1962; Мельников Л. М. Я. Г. Кухаренко и Т. Г. Шевченко в их взаимных отношениях. «Известия Общества любителей изучения Кубанской области», 1913, в. 6; Рєзанов В. Т. Г. Шевченко та Я. Г. Кухаренко. «Записки Українського наукового товариства в Києві», 1925, т. 20; Нудьга Г. А. Яків Кухаренко. В кн.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959; Орел В. М. Невідома історична праця Я. Г. Кухаренка. «Український історичний журнал», 1966, № 3; Орел В. М. З біографії та літературних зв’язків Я. Кухаренка. «Радянське літературознавство», 1969, № 2.

В. М. Орел, В. Є. Шубравський.


КУХЗОД Урун (справж. — Джумаєв Урунбой; 15.III 1937, кишлак Газа, тепер Пенджикентського р-ну Худжанд. обл.) — тадж. письменник. Закін. 1959 пед. ін-т ім. Т. Г. Шевченка (Душанбе). Автор багатьох оповідань і повістей — збірки «У кожного своє» (1972), «Великому кораблю велике плавання» (1983), повістей «Перевал» (1971), «Пісанддара» (1974), «Віддяка Хумори», «Довгий, дуже довгий день» (обидві — 1978), роману «І висока гора, і велике місто» (1983). Творам К. властивий тонкий психологізм. Найбільшу увагу автор приділяє зображенню складних явищ сучасності, зокрема проблем сільс. життя. Окр. твори К. переклали В. Рудківський, О. Шокало.

Тв.: Укр. перекл. — Саттар-провідник. В кн.: Таджицьке радянське оповідання. К., 1985; Перевал. К., 1985; Рос. перекл. — Реванш. М., 1980; И высокая гора, и большой город. М., 1984.

О. А. Шокало.


КУЦЕНКО Петро Іларіонович (13.VII 1948, с. Голикове Олександрівського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. поет. Закін. 1977 Київ. ун-т. З 1977 — на журналіст. роботі. Автор збірок «Продовження розмови» (1983), «Манливе світло днів непроминулих» (1986). Твори К. характеризуються вибагливим добором виражальних засобів, притчевою символікою, метафоричністю, в них своєрідно поєднуються реальне і уявне. Центральними є образи Дому, Сім’ї, Родинного Вогнища, що переходять у ширші поняття: чистота людських стосунків, збереження природи на Землі. Окр. твори К. перекладено рос., білорус., мар., чувас., чес. та ін. мовами.

Літ.: Сулима М. Чорно-білий світ П. Куценка. В кн.: Поезія, в. 2. К., 1986; Білоцерківець Н. Досвід пам’яті. «Жовтень», 1987, № 1; Таран Л. Енергія пошуку. К., 1988.

А. Г. Шпиталь.


КУЦЮК-КОЧИНСЬКИЙ Кирило Андрійович (8.VII 1910, с. Якимівці, тепер Лановецького р-ну Терноп. обл. — 29.XI 1991, Бухарест; похов. у с. Якимівцях Лановецького р-ну Терноп. обл.) — укр. поет у Румунії. Чоловік М. Ласло-Куцюк. Закін. 1935 Львів. політех. ін-т. 1941 — 44 служив у церкві на Вінниччині. 1944 втік з ешелону укр. бранців, яких окупанти везли на каторгу до Німеччини. Оселився в Румунії. З 1944 працював інженером-будівельником у Сучавському пов.; 1968 — 75 — тех. наглядачем будівельного тресту у Бухаресті. Автор збірок «Надвечірній заспів» (1974), «Запах неба» (1977), «Вогні смеркання» (1978, двомовна: румунською — у перекл. Л. Бакиру), «Непоборна надія» (1981), «Рушник на камені» (1984), «Шумлять тополі» (1988), «Відгук віків» (1989). У Нью-Йорку окр. книгою вид. фантаст. поема в 18 піснях з прологом «Довге блукання Одіссея» (1988). У творчості К.-К. переважає мінорно-елегійна лірика. Осн. мотиви — роздуми про долю митця в суспільстві (цикл віршів «Із щоденника Павла Грабовського»), ностальгія за втраченими традиціями нар. культури («Лотоки чародійні», «Чумацька пісня»), інтимна лірика («Елегія», «Осіння туга»), ремінісценції з ант. л-ри («Поліфем», «Кроки Еврідіки»). Під впливом М. Зерова серед жанрів віддає перевагу сонету. Переклав окр. вірші з рум. (Дж. Баковії, А. Мачедонського), польс. (Л. Стаффа, Ю. Словацького, Б. Лесьмяна), словен. (Ф. Прешерна), франц. (П. Елюара), італ. (С. Квазімодо), австр. (Г. фон Гофмансталя), угор. (А. Йожефа, Б. Балажа), рос. (О. Мандельштама, А. Вознесенського) та ін. л-р.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Поезія, в. 1. К., 1986; Стиснувши пам’ять серця до нестями. «Україна», 1989, № 27; [Вірші]. «Тернопіль», 1991, № 2.

Літ.: Ласло-Куцюк М. Засади поетики. Бухарест, 1983; Ткачук С. Кирило Куцюк-Кочинський. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983; Погребенник Ф. Кирило Куцюк-Кочинський. В кн.: Поезія, в. 1. К., 1986; Корпанюк М. Рушник на камені. «Україна», 1989, № 27; Кушнірик І. Українське слово в Румунії. «Жовтень», 1989, № 7.

М. М. Мірошниченко.


КУЧВАРЕВИЧ (Kuczwarewicz) Мартин (р. і м. н. невід. — 1696) — польс. поет. Замолоду служив у війську. Автор віршованої поеми «Реляція експедиції Збаразької в 1649 році проти Хмельницького» (Люблін, 1650) — своєрідного щоденника воєнних дій під Збаражем улітку 1649. Твір є важливим джерелом історії Визв. війни укр. народу 1648 — 54, зокрема вивчення відносин, поглядів і настроїв різних сусп. верств. Поему досліджував І. Франко, її використав Г. Сенкевич під час створення роману «Вогнем і мечем».

Літ.: Франко І. Хмельниччина 1648 — 1649 років у сучасних віршах. В кн.: Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981.

Д. В. Чобіт.


КУЧЕР Василь Степанович [7(20).VII 1911, с. Вербів, тепер с. Любимівка Андрушівського р-ну Житом. обл. — 18.IV 1967, Київ] — укр. письменник. Навч. 1930 — 34 в Харків. ун-ті. Під час Вел. Вітчизн. війни — військ. кореспондент. Працював у пресі. У довоєнні роки вийшли збірки оповідань і нарисів «Cuscuta», «Дві новели», «Марта» (всі — 1932), «Мої друзі» (1935), «Квітує жито» (1938), «Дорога на заставу» (1939) та ін. — про хліборобів, робітників, воїнів Червоної Армії. Опубл. істор. повість «Кармелюк» (1940; нова ред. — роман «Устим Кармалюк», 1954). Героїку війни, зокрема оборону Одеси і Севастополя, відобразив у нарисі «Людмила Павличенко» (1943), романах «Чорноморці» (1948, нова ред. — 1952) і «Голод» (1961). Життя повоєнного села, трудові будні робіт. колективів К. змалював у романах «Прощай, море» (1957), «Трудна любов» (1960), «Намисто» (1964), «Орли воду п’ють» (1966). К. належить також роман «Ми не спимо на трояндах» (1967), сценарій кінофільму «Вітер зі сходу». Автор численних нарисів про передових виробничників, сільс. інтелігентів, молодих трудівників та ін. Окр. твори К. перекладено рос. та ін. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1970 — 71; Голод. К., 1988; Рос. перекл. — Черноморцы. М., 1976; Плещут холодные волны М., 1977.

Літ.: Килимник О. Крізь роки. К., 1968; Про Василя Кучера. К., 1971; Зленко Г. Д. Вічне моє море. В кн.: Зленко Г. Д. З полону літ. К., 1989; Логвиненко М. Правда письменника. «Літературна Україна», 1991, 25 липня.

Л. С. Монастирецький.


КУЧЕР Микола Іванович (2.IV 1932, с. Широке Верхньодніпровського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. письменник. Закін. 1961 Дніпроп. ун-т. 1956 був засуджений за листи-звернення до радіостанції «Свобода», звільнений 1959. Вчителює на Дніпропетровщині. Автор гумор. оповідань, байок, що увійшли до збірок «Як я став поліглотом» (1972), «Дядина» (1973), «Операція „Три зайці“» (1978), «Усім по сім» (1983). Реабілітований 1991.

І. В. Зуб.


КУЧЕРЕНКО Марія Олександрівна (6.ІХ 1958, м. Боярка, тепер Києво-Святошинського р-ну Київ. обл.) — укр. поетеса. Закін. 1979 Київ. пед. ін-т. Працювала у вид-вах «Дніпро», «Мистецтво», з 1988 — редактор вид-ва «Веселка». Автор зб. «Чарівний клубок» (1986). Для віршів К. характерні ориг. ритмічні малюнки, тонка пластика. Окр. твори перекладені рос., польс. і чес. мовами.

Літ.: Жулинський М. Світло пам’яті. В кн.: Кучеренко М. Чарівний клубок. К., 1986; Білоцерківець Н. «Те щось, якому назви ще нема». «Київ», 1987, № 7.

В. Г. Пугач.


КУЧІЯК Павло Васильович [5(17).III 1897, Куюмська долина на Алтаї — 2.VII 1943, м. ГорноАлтайськ] — алт. письменник. Один із зачинателів алт. л-ри. Навч. 1925 — 27 в Комуніст. ун-ті трудящих Сходу (Москва). Написав першу алт. п’єсу «Боротьба» (1932), поезію «Моє слово до 10-річчя Ойротії» (1932), оповідання «Залізний кінь» (1933). Життя алт. жінки показав у реаліст. поемі «Арбачі» (1933). Поема-легенда «Запалала золота зоря» (1934, у співавт.) — про долю алт. народу. Громадян. війну на Алтаї, повоєнний період відображено у п’єсі «Чейнеш» (1938), повісті «Долина Диявола» (1940). В роки Вел. Вітчизн. війни створив п’єси «Не пройдеш», «Два гвардійці». Опубл. автобіогр. роман «Адийок» (1943, незакін.), ряд оповідань і віршів. Збирач і дослідник усної нар. творчості алтайців (записав богатирські перекази «Алтай-Буучай», «Алип-Манаш», «Малчи-Мерген» та ін.).

Тв.: Золотая заря. Новосибирск, 1948; В горах Алтая. М., 1957; В долине Дьявола. Горно-Алтайск, 1972.

Літ.: Кожевников С. Зачинатель алтайской литературы. В кн.: Кожевников С. Литературные очерки. Новосибирск, 1949; Суразаков С. Павел Васильевич Кучияк. Горно-Алтайск, 1957; Каташ С. Слово о певце Голубого Алтая. В кн.: Каташ С. С. Литературные портреты. Горно-Алтайск, 1971; Казагачева З. Павел Кучияк. В кн.: Казагачева З. Зарождение алтайской литературы. Горно-Алтайск, 1972.

С. С. Каташ.


КУЧКОВСЬКА Ярослава Миколаївна (1903 — 1936) — укр. письменниця. Див. Верховинка Леся.


КУЧУГУРА-КУЧЕРЕНКО Іван Йович (1878, за ін. даними — 7.VII 1874, с. Мурафа, тепер Краснокутського р-ну Харків. обл. — 1943) — укр. кобзар, нар. артист Республіки з 1925. Учень кобзаря П. Гащенка. 1902 виступив на Археол. з’їзді (Харків). У 1908 — 10 працював викладачем класу кобзи в Муз.-драм. школі М. Лисенка в Києві. 1911 брав участь у Шевченківських вечорах у Москві, Петербурзі й Варшаві, виступав на могилі поета в Каневі. В репертуарі К.-К. — думи («Богдан Хмельницький та Барабаш», «Олексій Попович», «Федір безродний, бездольний», «Смерть козака-бандуриста», «Смерть Богдана Хмельницького та обрання нового гетьмана», «Бідна вдова та три сини»), нар. пісні (зокрема «Пісня про Морозенка»), пісні на слова Т. Шевченка, І. Франка та ін., пісні про Кобзаря («Сподівалися Шевченка»), свої твори (пісня «На високій дуже кручі» — про похорон Т. Шевченка та ін.). Ф. Колесса, який записував думи від К.-К. (видав їх у своїй кн; «Мелодії українських народних дум», 1910), вважав, що він належить до нового типу кобзарів, хоч зберіг у своїх рецитаціях стародавню основу. Значний вплив на К.-К. справив Г. Хоткевич (вони приятелювали). Високо оцінював виконавську майстерність кобзаря М. Сумцов. Незаконно репресований.

Літ.: Омельченко А. Кобзарська діяльність І. І. Кучугури-Кучеренка. «Народна творчість та етнографія», 1978, № 4; Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980; Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980.

Б. П. Кирдан.


КУШЕВИЧ (Kuszewicz) Самуель (Самійло) Казимеж (26.XII 1607, м. Хелмно, Польща — 1666) — польс. хроніст, письменник. З міщанської родини. Освіту здобув в Ягеллон. ун-ті (Краків). Був доктором мистецтв і філософії. 1636 викладав у колегіумах Познані й Кракова. З 1641 працював у магістраті Львова, з 1656 — член ради Львова. 1648 і 1655 як представник магістрату брав участь у переговорах з Б. Хмельницьким. Писав лат. мовою. Його листи зі Львова про події 1648 — цінне джерело з історії визв. боротьби укр. народу 1648 — 54. Склав діаріуш (щоденник) облоги Львова укр. і рос. військами 1655. Автор істор. нарисів про визв. боротьбу укр. народу 1648 — 54, про похід трансільван. князя Ракоці Дєрдя II на Польщу 1657. Писав панегірики, весільні орації, вірші. Виступав як виразник інтересів катол. патриціату.

Тв.: Укр. перекл. — Листи зі Львова. «Жовтень», 1980, № 1 — 4.

Літ.: Франко І. Студії над українськими народними піснями. Хмельниччина (думи, пісні та вірші). 5. Стоянка під Білою Церквою в червні 1648 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 43. К., 1986; Томашівський С. Самуїл Казимир Кушевич, райця львівський і його записна книжка. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1897, т. 15.

М. Я. Хомшиин.


КУШКО Іван Михайлович [13 (26).VIII 1912, с. Парутине, тепер Очаківського р-ну Микол. обл. — 2.V 1969, Київ] — укр. письменник. Закін. 1938 Ленінгр. комуніст. ін-т журналістики, а після війни — ВПШ (Київ). Працював агрономом, був на комс. і парт. роботі. Писав укр. і рос. мовами. Автор нарису «Молоді господарі колгоспу» (1940), повістей «Надійне слово» (1950) і «Біля самого синього моря»-(1964), романів «Поворот» (1955), «Яблука» (1967).

Літ.: Марков П. Вторая книга. «Советская Украина», 1956, № 7.

І. І. Сірак.


КУШНЕР Олександр Семенович (14.IX 1936, Ленінград) — рос. поет. Закін. 1959 Ленінгр. пед. ін-т ім. О. І. Герцена. Автор збірок «Перша зустріч» (1957), «Перше враження» (1962), «Нічні чати» (1966), «Прикмети» (1969), «Лист» (1974), «Пряма мова» (1975), «Місто в подарунок» (1976), «Голос» (1978), «Таврійський сад» (1984) та ін. К. утверджує гуманіст. концепцію людської особистості, громадян. гідність сучасника і соціальну справедливість. Публікує літ.-крит. статті і рецензії з питань сучасної поезії. Виступає як перекладач (переклав, зокрема, кілька віршів П. Мовчана). Деякі аспекти творчості К. досліджували М. Ільницький, П. Мовчан та ін. Ряд його віршів переклали П. Мовчан, Л. Череватенко та ін.

Тв.: Канва. Из шести книг. Л., 1981; Стихотворения. Л., 1986; Живая изгородь. Л., 1988; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Березова криниця. К., 1972.

Літ.: Роднянская И. Канва романа с жизнью. «Дружба народов», 1983, № 5; Лихачев Д. С. Кратчайший путь. «Литературное обозрение», 1985, № 11; Гинзбург Л. Я. «Смысл жизни — в жизнн, в ней самой...». «Юность», 1986, № 12; Страшнов С. Исповедальное слово. «Литературное обозрение», 1988, №11.

І. Д. Бажинов.


КУШНЕРИК Федір Данилович [7(19).IX 1875, с. Багачка, тепер смт Велика Багачка Полтав. обл. — 23.VII 1941, там же] — укр. кобзар, поет. У дитинстві осліп. Учень кобзаря М. С. Кравченка, який подарував йому свою кобзу. В репертуарі К. були різні твори: народні думи («Про трьох братів азовських», «Про Олексія Поповича», «Про Федора Безродного», «Про Хмельницького та Барабаша», «Маруся Богуславка» та ін.), істор. пісні («Сава Чалий», «Нечай», «Морозенко», «Максим Залізняк», «Про руйнування Січі»), побутові, жартівливі та сатиричні («Про Правду і Неправду»), пісні на слова Т. Шевченка, Г. Сковороди та С. Руданського. Складав також власні твори. Його виконавську майстерність високо оцінювали М. Грінченко, М. Рильський, який вважав К. одним з ост. носіїв давньої кобзар. традиції. П. Тичина присвятив йому вірш «Ідемо з Великої Багачки».

Літ.: Грінченко М., Лавров Ф. Кобзар Федір Кушнерик. К., 1940; Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980; Тичина П. Ф. Д. Кушнерик. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 8, кн. 1. К., 1986.

М. П. Полатай.


КУШНЕРЯН Керовпе (світське ім’я — Кушнерев Данило; 28.I 1841, м. Карасубазар, тепер Білогірськ, Крим — 12.VII 1891, м. Феодосія, Крим) — вірм. церк. і культур.-осв. діяч, історик, перекладач. Кореспондент Одес. т-ва історії і старожитностей з 1877. Освіту одержав у монастирі на о. Св. Лазара, побл. Венеції (перебував тут 1858 — 65). Повернувшись до Карасубазара, вчителював у парафіяльній школі. З 1871 — настоятель Феодос. вірм.-катол. і декан римокатол. церков Таврійської губ. Досліджував вірм. поселення та старожитності Півдня України (брошура «Судацька долина і заново освячена генуезька стародавня капела», 1885). З нагоди 65-річчя від дня народження Т. Шевченка опубл. свій переклад статті франц. дослідника Е. Дюрана «Тарас Шевченко — національний поет Малоросії» (вірм. журн. «Базмавеп» — «Всезнавець», 1879, № 37). У цьому ж номері вміщено поезії Т. Шевченка «Заповіт», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Марина», «Гамалія» і «Мар’яна-черниця», перекладені К. (окр. з незначними скороченнями, з деяких — уривки). Це перша публікація творів Т. Шевченка вірм. мовою (переклади увійшли також до посм. зб. К. «Притчі, антологія й автографи», Венеція, 1904). Переклав дорожні нариси «На Арарат» Д. Мордовця, окр. твори з рос. літератури.

Літ.: [Некролог]. В кн.: Отчет имп. Одесского общества истории и древностей. С 14.XI 1890 г. по 14.XI 1891 г. Одесса, 1892; Яковлев В. Священник Кушнерев Херувим. В кн.: Записки имп. Одесского общества истории и древностей, т. 16. Одесса, 1893; Первый армянский переводчик Тараса Шевченко. «Коммунист» [Ереван], 1936, 12 мая; Амирян С. Армяно-украинские литературные связи. Библиография. Ереван, 1976.

О. І. Божко, Г. Д. Зленко.


КУШНІР Віктор Степанович (3.VIII 1937, с. Калиня, тепер Кам’янець-Подільського р-ну Хмельн. обл. — 4.Х 1973, Київ) — укр. поет. Закін. 1963 Київ. ун-т. Працював у пресі. Автор збірок «Пам’ять» (1968), «Неподільність» (1972), «Повернення» (опубл. 1980). Осн. тематика віршів К. пов’язана з долею отчого краю, з селом, навколишньою природою, працею земляків.

Літ.: Косяченко В. Пізнання. «Літературна Україна», 1968, 1 жовтня; Ткач М. Пішов у тихе золото діброви... В кн.: Кушнір В. Повернення. К., 1980; Скрипник А. Чим далі відкривається дорога... «Прапор», 1981, № 5.

І. Г. Безручко.


КУШНІР Володимир (псевд. і крипт. — В. Ріншук; К-р, В.; — Р; V; W. К. та ін.; 1881, Галичина — 25.Х 1933, Прага) — укр. публіцист і культур. діяч. Закін. Львів. ун-т. На поч. 20 ст. переїхав до Відня, де організував і керував Бюро укр. преси (1907), 1906 — 10 став співзасновником і ред. журн. «Ruthenische Revue» (пізніша назва «Ukrainische Rundschau» — «Український огляд»), на сторінках якого вміщував твори Ю. Федьковича, І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської та ін. у перекладах В. Горошовського, А. Боша, М. Ючури. 1912 — ред. газ. «Діло», 1913 — 14 — «Народний голос» у Чернівцях; під час 1-ї світ. війни — редактор віден. газ. «Ukrainische Korrespondenz» («Українська кореспонденція»), співробітник віден. журналів «Воля» (1919), «На переломі» (1920) та ін. На поч. 20-х pp. очолював Спілку укр. письменників і журналістів у Чехії, до якої входили О. Олесь, А. Крушельницький та ін. З 1923 жив у Празі, викладав нім. мову у Вищому пед. ін-ті, видав підручник з нім. мови. Автор ст. «Б’єрнштьєрне Бйорнсон» (1910). До 100-річчя від дня народження Кобзаря уклав, відредагував і видав разом з О. Поповичем зб. «Тарас Шевченко — найбільший поет України» (1914, нім. мовою). Написав кілька політ. есе і розвідок. Деякі статті періоду 1-ї світ. війни позначені впливом австрофільських тенденцій. К. уклав і видав зб. документів «Польські жорстокості на Західній Україні» (1931, англ. мовою). Підтримував творчі взаємини і листувався з М. Коцюбинським, І. Франком.

Ф. П. Погребенник.


КУШНІРИК Іван Григорович (8.III 1924, с. Малятинці, тепер Кіцманського р-ну Чернів. обл.) — укр. перекладач. Закін. 1949 Чернів. ун-т. Учителював. Переклав з рум. мови романи «Зірка впаде опівночі» Т. Константіна (1960), «Свати» А. І. Гілія (1961), «Злочин банкіра Другана» З. Станку (1963), «Марнотратці» М. Преди (1967), «Остання ніч кохання, перша ніч війни» К. Петреску (1977), повісті «Боги спускаються з Олімпу» Д. Рендіса (1964), «Золотий шолом» А. Шахігіана (1970), зб. «Казки» І. Крянге (1968), а також окр. твори ін. жанрів О. ПанкуЯш, В. Коліна, Д. Ютеш, Ф. Нягу, Х. Ловінеску, Л. Ребряну, М. Садовяну, Й. Брада та ін. Молд. мовою переклав ряд новел В. Стефаника.

С. В. Цалавурал.


КУШНІРОВ Арон Давидович (7.I 1890, с-ще Будаївка, тепер м. Боярка Києво-Святошинського району Київської області — 7.ІХ 1949, Москва) — євр. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Перша зб. «Стіни» (1921) пройнята революц. пафосом. Темі будівництва нового життя присвячені цикл віршів «Поїзд» (1930), зб. «Бродіння» (1927). Автор віршованої драми «Гірш Леккерт» (1929) — про революц. боротьбу робіт. класу. Зб. «Батько-командир» (1948) — присвяч. подіям Вел. Вітчизн. війни. Переклав «Слово о полку Ігоревім», окр. твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Горького, трагедії В. Шекспіра, п’єси Лопе де Веги та ін.; ряд поезій Т. Шевченка, Лесі Українки. Деякі твори К. переклав М. Ізгур.

Тв.: Укр. перекл. — Мертва сопуха. Х., 1930; Тверда земля. Х., 1930; Рос. перекл. — Избранное. М., 1956; Стихи. М., 1964.

Г. І. Полянкер.


КУШТЕНКО Іван Федорович (27.XI 1929, с. Чорногородка, тепер Макарів. р-ну Київ. обл.) — укр. письменник. Закін. 1959 ф-т журналістики, 1980 — біол. ф-т Київ. ун-ту. Був на комс. роботі, працював у пресі, вид-ві «Молодь»; з 1988 — зав. відділом культури й л-ри журн. «Сільські обрії». Проблеми сучас. села, життя молоді, становлення митця, нелегкі долі інтелігентів — осн. теми, які розробляє К. у книгах оповідань і повістей «Заграва» (1965), «Пісня для матері» (1970), «Сусіди» (1984). У співавт. з С. Тельнюком опубл. повість «Легенда про Сари-Арка» (1976). Окр. місце у його творчості посідає мариністика: описав звитягу Чорномор. флоту в роки Вел. Вітчизн. війни (повість «Вогненний мис», 1985); будні моряків у мирний час (повість «Фарватер», 1975). Творам К. властиві виразна сюжетність, ліризм.

Літ.: Крехович Н. На шляху до людини. «Літературна Україна», 1985, 31 жовтня.

А. Є. Кравченко.


КУЩ Олег Павлович [22.Х (3.XI) 1914, м. Олександрівськ, тепер Запоріжжя — 1.I 1984, Львів] — укр. бібліограф і книгознавець. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1952 Львів. ун-т. Працював у ЛНБ ім. В. Стефаника АН України. Укладач бібліогр. праць «Олександр Гаврилюк» (1957), «Осип Маковей» (1958), «Ольга Кобилянська» (1960), «Василь Стефаник» (1961), «Російська література в українських перекладах і критиці. Галичина і Буковина XIX ст. — 1939 р.» (1963), «Лауреати Нобелівської премії з літератури, 1901 — 1966» (1967) та ін. К. брав безпосередню участь у знищенні мист. творів з колекції Львів. музею укр. мист-ва (1952).

Літ.: Кравченко Є. Є. Олег Павлович Кущ. Бібліографічний покажчик. Львів, 1980; Возницький Б. [та ін.] Вандали в музеї. «Жовтень», 1989, № 4.

М. П. Гуменюк.


К’ЮЗЕК (К’юсек, К’юсак; Cusack) Елен Дімфна (22.IX 1902, с. Уалонг, шт. Новий Пд. Уельс — 19.Х 1981, Мельбурн) — австрал. письменниця. Закін. 1924 Сіднейський ун-т. Роман «Скажи смерті „ні!“» (1951) спрямований проти капіталіст, системи, яка прирікає бідних на смерть; романи «Сонце у вигнанні» (1955), «Чорна блискавка» (1964), «Напівобгоріле дерево» (1969) — проти расової дискримінації. Автор антифашист. романів «Літо в Берліні» (1961), «Самого сонця замало» (1967), «Сук у пеклі» (1971, про складну жіночу долю в сучас. суспільстві), драм «Комети пролітають швидко» (1943), «Тихоокеанський рай» (1956), автобіогр. кн. «Дімфна» (1975, у співавт.). Виступила в журн. «Всесвіт» із ст. «Крізь завісу брехні» (1965) про австрал. критику. 1972 відповіла на міжнар. анкету «Всесвіту». Окр. твори К. переклали М. Троян, М. Дмитренко, Е. Паскевич, П. Соколовський.

Тв.: Укр. перекл. — Літо в Берліні. «Всесвіт», 1965, № 10 — 11; Самого сонця замало. К., 1971; Рос. перекл. — Тихоокеанский рай. М., 1961; Жаркое лето в Берлине. М., 1964; Солнце — это еше не все. М., 1970; Скажи смерти «нет!». — Черная молния. — Полусожженное дерево. М. 1984.

Літ.: Пінчевський М. Дімфна К’юсак застерігає. «Літературна газета», 1961, 30 червня; Букрєєва Н. Відродження Темпл Секстон. «Всесвіт», 1966, 8; Зернецкая О. В. Вэнс Палмер и австралийский роман. К., 1984.

О. В. Зернецька.


КЮЛЯВКОВ Крум Павлов (24.II 1893, м. Кюстендил — 18.XII 1955, Софія) — болг. письменник, художник, засл. діяч культури з 1953. Закін. 1919 художньо-індустріальне училище. За революц. діяльність зазнав переслідувань. 1928 — 40 — в еміграції в СРСР, зокрема в Україні (переважно в Харкові), де працював художником у газетах «Комуніст» і «Харківський пролетар». Повернувшись 1940 року на батьківщину, включився в антифашист. боротьбу. Після 1944 був гол. ред. газ. «Работническо дело» («Робітнича справа»), 1948 — 51 — радник болг. посольства в Чехо-Словаччині, 1951 — 55 — ректор Художньої академії в Софії. К. — автор збірок віршів «Занесені сокири» (1931) і «Слава героєві» (1935), поем «Атака» (1931), «Сашо» (1932), а також роману «Перелом» (1935), п’єс «Боротьба продовжується» (1945, укр. перекл. П. Тичини), «Марта» (1946), «Борсанови», «Дорогі гості» (обидві — 1948), «Перший удар» (1952, про Г. Димитрова; йшла на сцені Київ. рос. драм. театру ім. Лесі Українки), зб. статей «Мистецтво й політика» (1947). Творчий доробок К. зібрано в книжках «Весела антологія» (1941), «Загробні турботи», «Розпал» (обидві — 1945), «Вибрані твори» (т. 1 — 3, 1953). Створив понад 500 карикатур, плакатів і малюнків. Перекладав твори Т. Шевченка (1939 в Києві видав болг. мовою повість «Художник» і зб. поезій «Вибрані твори», доп. перевид. 1950 у Софії), П. Тичини, В. Маяковського. Окр. твори К. переклали М. Рильський, П. Тичина, М. Молярчук.

Тв.: Укр. перекл. — Боротьба продовжується. К., 1946; Перший удар. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология болгарской поэзии. М., 1956.

О. Д. Кетков.


КЮНЗЕГЕШ Юрій Шойдакович (17.XI 1927, урочище Арбак, тепер Тоджинського р-ну Туви) — тув. поет і перекладач. Закін. 1961 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Пише тув. і рос. мовами. Автор збірок «Степові мотиви» (1952), «Вірші» (1954, рос. мовою), «Щоб поділитися радістю» (1970), «Орел, любов, праця» (1972), «Меч Багира» (1976, рос. мовою), «Наскельні малюнки» (1983), «Зайча» (1986). Написав поезію «Україні». Переклав окр. твори Еврипіда, В. Шекспіра, Ф. Шіллера, Дж. Байрона, О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Маяковського та ін. У перекл. К. надр. ряд Шевченкових творів (вірші «Згадайте, братія моя», «Ой одна я, одна», «Рано-вранці новобранці», «Не тополю високую», «В неволі тяжко, хоча й волі», «Мені однаково, чи буду» та ін.), пролог з поеми «Мойсей» І. Франка, деякі поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, С. Олійника та ін. Опубл. ст. «Вірші, написані в неволі» (1964) — про Т. Шевченка. Один з ініціаторів створення кн. «Письменники України» (Кизил, 1954).

Тв.: Стихотворения. М., 1954; Сердце Саян. Кызыл, 1968; Меч Багыра. Кызыл, 1976; Сказання у костра. Кызыл, 1986.

Літ.: Романенко Д. Степные мотивы. «Дружба народов», 1955, № 9.

Д. С. Куулар.


КЮХЕЛЬБЕКЕР Вільгельм Карлович [10(21).VI 1797, Петербург — 11 (23).VIII 1846, Тобольськ] — рос. письменник, декабрист. Закін. 1817 Царськосел. ліцей, де зблизився з О. Пушкіним і А. Дельвігом. Видавав з В. Одоєвським альм. «Мнемозина», в якому 1824 опубл. програмну ст. «Про напрям нашої поезії, особливо лі, ричної, в останнє десятиріччя». Працював у журн. «Сын отечества» (1825). Був членом таємного Північного т-ва декабристів (1825). За участь у повстанні 14 грудня 1825 засуджений на 20-річну каторгу, яку згодом було замінено на десятирічну, а 1835 — переведено на довічне поселення в Сибіру. У ранніх творах (вірші «Грецька пісня», «До друзів на Рейні», обидва — 1821; трагедія «Аргів’яни», незакін., 1822 — 25) К. закликав до боротьби проти самодержавного гніту. Романом «Останній Колонна» (ч. 1 — 2, 1832 — 43, опубл. 1937) викрив жорстокість і деспотизм тиранії. Вірші «Тінь Рилєєва» (1827, опубл. 1862), «Герой і співець» (1840, опубл. 1862) — на тему служіння поета народові. К. належать також поеми, п’єси. Виступав як критик. Перекладав твори В. Шекспіра. Виявляв інтерес до укр. мови та нар. поезії. Переклав нім. мовою укр. пісню «Їхав козак за Дунай». Окр. твори К. переклали П. Тичина, Л. Первомайський, М. Терещенко, С. Голованівський, П. Воронько, А. Малишко, О. Новицький та ін.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М. — Л., 1967; Путешествие. Дневник. Статьи. Л., 1979; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поети-декабристи. К., 1950; Прокофій Ляпунов (Уривок із трагедії). В кн.: Тичина П. Г. Зібрання творів, т. 5, кн. 1. К., 1986.

Літ.: Базанов В. Г. Поэты-декабристы. К. Ф. Рылеев, В. К. Кюхельбекер, А. И. Одоевский. М. — Л., 1950; Гоцуленко В. Кюхельбекер (1827). «Дніпро», 1987, № 2; Кунин В. В. Биографический очерк. В кн.: Дельвиг А. А., Кюхельбекер В. К. Избранное. М., 1987.

О. П. Охріменко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.