[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 120-135.]

Попередня     Головна     Наступна





Л



«ЛАВА» — літ.-крит. і політ. журнал. Вид. 1920 в Одесі (рос. мовою) відділом преси губвиконкому щомісяця (вийшло два номери — у червні і липні). Фактич. ред. був В. Нарбут. «Л.» мала відділи: поезії, прози, публіцистики та бібліографії. Опубл. вірші В. Нарбута («Більшовик», «Чека» та ін.), В. Сосюри («И снова день ушел в сухом трескучем зное...»), оповідання І. Бабеля («На полі честі», «Дезертир», «Сімейство папаші Мереско», «Квакер»), Л. Кармена («Гніздо»), Л. Григорова («Злодій»), драм. сцени Г. Шенгелі («Нечаєв»), Вміщено ряд рецензій на нові книги. Журнал активно виступав за реалістичний напрям у л-рі й мистецтві, підтримував молодих літераторів. Видання «Л». припинилося у зв’язку з матеріальними труднощами.

Літ.: Зленко Г. Сосюра начинается. В кн.: Одесские тетради. Одесса, 1980.

Г. Д. Зленко.


ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС — пам’ятка давньорус. л-ри та історіографії 14 ст. (пергаментний рукопис), переписана 1377 за дорученням суздальсько-нижегородського князя Дмитрія Костянтиновича ченцем Лаврентієм (звідси назва) з давнішого, вірогідно, Володимирського або Твер. великокнязівського літописного зведення. Містить найбільш повний текст «Повісті временних літ» у редакції Сильвестра, «Повчання Володимира Мономаха» (1096), записи оповідей про події в Ростов. та Володимиро-Суздальській землях з 12 ст. до 1305. Написаний уставом і півуставом. Л. л. покладено в основу пізніших північноруських літопис. зведень — 1408 (Троїцький літопис), 1448 (Софійський і Новгород. перший літописи), Моск. літописні зведення кінця 15 ст. До поч. 18 ст. зберіг. у Володимир. Рождественському монастирі, тепер — в Бібліотеці публічній імені М. Є. Салтикова-Щедріна (Петербург). Частково видавався 1804 і 1826, повністю — 1846.

Вид.: Летопись по Лаврентьевскому списку. СПБ, 1872; Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по Академическому списку. В кн.: Полное собрание русских летописей, т. 1. М., 1962.

Літ.: Багалій Д. І. Нарис української історіографії, т. 1, в. 2. К., 1925; Шахматов А. А. Обозрение русских летописных сводов XIV — XVI вв. М. — Л., 1938; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Яременко В. На замовлення вічності. В кн.: Повість врем’яних літ. К., 1990.

О. В. Мишанич.


ЛАВРЕНТЬЄВА Олена Хомівна (12.ІХ 1937,с.Єрмаковка Тарського р-ну Ом. обл.) — російська поетеса. Закін. 1961 Донец. пед. ін-т. Живе в Україні. Працювала вчителькою, журналісткою. Автор збірок «Луна» (1964), «На лісовій стежці» (1968), «Не тільки про себе» (1976), «Білий дощ» (1979), «Горицвіт» (1984), «Стук у віконце» (1985), «Залісся» (1986).

М. С. Федорчук.


ЛАВРЕНЬОВ Борис Андрійович [5(17).VII 1891, Херсон — 7.I 1959, Москва] — рос. письменник. Навч. 1909 в Київ. ун-ті, закін. 1915 Моск. ун-т. 1911 виступив з футурист. віршами (друкував їх, зокрема, в херсон. газ. «Родной край»). Повісті «Вітер» (1924), «Сорок перший» (1924), «Оповідання про просту річ» (1925), «Сьомий супутник» (1927) і «Гравюра на дереві» (1928) та ін. — про події громадян. війни в Україні, Серед. Азії, місце інтелігенції в революції. До цієї теми близька і драма Л. «Розлом» (1927). Героїка Вітчизн. війни відображена у ряді оповідань, п’єсі «За тих, хто в морі» (1945; Держ премія СРСР, 1946) та ін. У сатир. романі «Крах республіки Ітль» (1925), повісті «Стратегічна помилка» (1934) та драмі «Голос Америки» (1949; Держ. премія СРСР, 1950) Л. критикує бурж. суспільство. Ост. твір Л. — драма «Лермонтов» (1952). Багато творів Л., зокрема оповідання «Зоряний цвіт» (1923), «Невгамовне серце» (1942), роман «Синє і біле» (1933), драма «Пісня про чорноморців» (1943), тематично пов’язані з Україною. Деякі п’єси Л. йшли вукр. театрах. Окр. твори Л. переклали Н. Снігірьов, В. Свідзінський, В. Владко, О. Копиленко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1963 — 65; Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1982 — 84; Бессмертная вахта. Неизданная публицистика. М., 1973; Укр. перекл. — Вітер. Х., 1930; Зоряний цвіт. Х., 1930; Вибране. К., 1936; Голос Америки. Х., 1950; Розлом. К., 1953; Сорок перший. К., 1960.

Літ.: Эвентов И. Борис Лавренев. Л., 1951; Вишневская И. Борис Лавренев. М., 1962; Кардин В. Борис Лавренев. М., 1981.

І. Т. Крук.


ЛАВРИНЕНКОВ Володимир Дмитрович (17.V 1919, с. Птахіно, тепер Починковського р-ну Смол. обл. — 13.I 1988, Київ) — генерал-полковник авіації, двічі Герой Рад. Союзу (1943, 1944). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1948 Військ. академію ім. М В. Фрунзе і 1954 Академію Генштабу (Москва). Жив в Україні. Автор докум. повістей «Повернення в небо» (1972, літ. запис А. Хорунжого) і «Його позивний „Сокіл-1“» (1975), «Со.кіл-2» (1988), «Дід Василь» (1984, всі три — у творчому співробітництві з військ. журналістом М. Біловолом) — про особисту участь у війні, про бойових побратимів — пілотів-винищувачів, про подвиги партизанів. Повоєнний час відтворено у документальних повістях «Без війни» (1977) і «Шпага честі» (1980, обидві — разом з М. Біловолом).

Тв.: Возвращение в небо. М., 1983; Военные повести. М., 1989 [у співавт.].

Літ.: Солдатенко И. Дорогами войны. «Радуга», 1973, № 6; Солдатенко І. [Рец. на кн.: Лавриненков В. Без війни. К., 1977]. «Дніпро», 1978, № 5.

В. А. Бурбела.


ЛАВРІНЕНКО Юрій Андріянович (псевд. — Ю. Ясен, Ю. Дивнич, Ю. Гайдар; 3.V 1905, с. Хижинці, тепер Лисян. р-ну Черкас. обл. — 14.XII 1987, Нью-Йорк) — укр. літературознавець і публіцист. Закін. 1930 Харків. ін-т нар. освіти. Працював 1932 — 33 в газ. «Вісті». Належав до «Плугу» (1925 — 31), друкувався у журналах «Плуг», «Критика». 1935 Л. незаконно репресовано (перебував на засланні до 1942). 1944 емігрував до Австрії, 1947 — до Німеччини, з 1950 жив у США. Автор літ.-крит. нарисів «В. Блакитний-Еллан» (1929), «В. Чумак», «Творчість П. Тичини» (обидва — 1930); «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема „Сковорода“ на тлі епохи» (1980); літературозн. статей про сучас. укр. поезію («Зруб і парости», 1971), публіцист. праць «На іспиті великої революції» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Американське малоросійство» (1951), «Василь Каразін — архітект. відродження» (1975), «Чорна пурга та інші спомини» (1985). Упорядкував антологію творів укр. л-ри 20 — 30-х pp. «Розстріляне відродження» (1959), де вмістив і ряд своїх літ.-крит. статей.

І. М. Лисенко.


ЛАВРОВ Петро Лаврович [псевд. — П. Миртов, П. Столєтов та ін.; 2(14).VI 1823, с. Мелехово, тепер Псков. р-ну Псков. обл. — 25.I (6.II) 1900, Париж] — рос. філософ, теоретик народництва, поет, публіцист. літ. критик. Закін. 1842 Арт. уч-ще в Петербурзі. Був професором математики в Арт. академії (Петербург). 1862 зблизився з М. Чернишевським, вступив до революц. орг-ції «Земля і воля». Відбував (з 1867) заслання у Волог, губ. 1870 утік, ост. роки провів у Парижі під чужим прізвищем. Член Рос. секції 1-го Інтернаціоналу, учасник Париз. комуни 1871. 1873 — 77 видавав журн. «Вперед!», 1875 — 76 — газ. «Вперед!». 1883 — 86 редагував «Вестник „Народной воли“», його «Історичні листи» (1868 — 69, окр. вид. 1870) — один з програм. документів революц. народництва. Вважаючи мистецтво могутньою зброєю соціальної боротьби, відкидав теорію «чистого мистецтва» («Кому належить майбутнє?», 1874), проповідь «непротивлення злу насильством» Л. Толстого («Старі питання», 1886). Істор.-літ. значення мають статті Л. про І. Тургенєва: «Цивілізація і дикі племена», «Листи провінціала про деякі літературні явища» (1869) та ін. Л. належать літ.-крит. статті та розвідки про творчість В. Шекспіра, Ч. Діккенса, Е. Золя та ін. Автор багатьох політ. віршів, у т. ч. «Нової пісні» (пізніша назва «Робоча марсельєза», 1875). Був знайомий з Т. Шевченком. У ст. «Наслідки реформ» (1877), викриваючи гнобительську політику царизму, наводив рядки з його поеми «Кавказ». Згадував Т. Шевченка й у «Календаре „Народной воли“ на 1883 год». У щоденнику укр. поета 1857 записано вірш Л. «Російському народу».

Тв.: Избранные произведения на социально-политические темы, т. 1 — 4. М., 1934 — 35; Философия и социология, т. 1 — 2. М., 1965.

Літ.: Книжник-Ветров И. Петр Лаврович Лавров. М., 1930; Рудько М. П. Революційні народники на Україні. К., 1973; Лукин В. Н. П. Л. Лавров как эстетик и литературный критик. Саратов, 1979; Володин А. И., Итенберг Б. С. Лавров. М., 1981; Антонов В. Ф. Революционное творчество П. Л. Лаврова. Саратов, 1984; Итенберг Б. С. П. Л. Лавров в русском революционном движении. М., 1988.

І. І. Доценко.


ЛАВРОВ Петро Олексійович [6(18).IX 1856, Ярославль — 24.XI 1929, Ленінград] — рос. філолог-славіст, академік АН СРСР з 1923. Закін. 1879 Моск. ун-т. З 1898 — професор Новорос. (Одеса), згодом 1900 — Петерб. ун-тів, дійсний член Істор.-філол. т-ва при Новорос. ун-ті з 1898, голова Слов’ян. комісії АН СРСР з 1923, чл.-кор. Королів. Серб. академії з 1906, Чес. академії наук. словесності та мист-в з 1907 і Югослов’ян. академії наук та мист-в з 1911. Автор досліджень з серб. та болг. мов, праць «Палеографічний огляд кириличного письма» (1914), «Матеріали з історії виникнення найдавнішої слов’янської писемності» (опубл. 1930), нарису «Петро II Петрович Негош, владика Чорногорський і його літературна діяльність» (1887) та ін. Виявив, дослідив і видав ряд старослов’ян. пам’яток: «Поученіє Климента Словенського» Климента Охридського, «Ізборник Святослава — Симеона 1073» (за списками 13 ст.), «Житіє Наума Охридського» та ін. Вивчав Остромирове євангеліє, Київські листки та давні кириличні написи Київської Софії. Портрет с. 122.

Літ.: Ільїнський Г. А. [Рец. на кн.: Лавров П. Кирило та Методій в давньослов’янському письменстві. К., 1928]. «Вуzantinoslavica», 1929, т. 1; Ляпунов Б. М. Краткий обзор жизни и научной деятельности П. А. Лаврова. — Сперанский М. Н. Палеографические труды П. А. Лаврова. — Чернобаев В. Г. П. А. Лавров как историк литературы. «Известия Академии наук СССР. 7 серия. Отделение гуманитарных наук», 1930, № 8; Державин Н. С. Труды акад. П. А. Лаврова в области древнеславянской письменности. «Известия Академии наук СССР. 7 серия. Отделение гуманитарных наук», 1931, № 2; Булахов М. Г. Лавров Петр Алексеевич. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 3. Минск, 1978.

А. П. Могила.


ЛАВРОВ Федір Іванович [11 (24).II 1903, с. Вереміївка, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — 9.XII 1980, Київ] — укр. фольклорист, канд. філол. наук з 1943. Закін. 1935 Комуніст. ін-т журналістики та 1937 Ін-т черв. професури (обидва — у Москві). Учасник Вел. Вітчизн. війни. 1939 — 63 (з перервою) працював в ІМФЕ АН України, редагував журн. «Український фольклор» (1938 — 41). Досліджував укр. кобзарство — монографії «Кобзар Остап Вересай» (1955) і «Кобзарі. Нариси з історії кобзарства України» (1980), статті й брошури: «Кобзар Федір Кушнерик» (1940, з М. Грінченком), «Кобзар Єгор Мовчан» (1958, з М. Рильським), «Кобзар П. Носач» (1960) та ін. Вивчав нар. сатиру й гумор — «Гумор і сатира в українському фольклорі Великої Вітчизняної війни» (1947), «Українська народна суспільно-політична сатира» (1967, 1971), «Українська народна сатира» (1969) та ін. Написав «Порадник по фольклору» (1940), «Посібник по збиранню народно-поетичної творчості» (1951) та ін. Автор вступних статей та окр. розділів підручника «Українська народна поетична творчість» (1955, 1958, 1965). Упорядник кількох фольклор. збірників.

Літ.: Березовський І. П. Українська радянська фольклористика. К., 1968; Федір Іванович Лавров. «Народна творчість та етнографія», 1981, № 2.

Г. Т. Рубай.


ЛАВРОВСЬКИЙ Микола Олексійович [21.XI (3.XII) 1825, с. Видропужськ, тепер Спіровського р-ну Твер. обл. — 18(30).IX 1899, с. Кочеток, тепер смт Чугуївського р-ну Харків. обл.) — рос. та укр. філолог-славіст і осв. діяч, академік Петерб. АН.з 1890. Брат П. О. Лавровського. Закін. 1851 Головний педагогічний інститут у Петербурзі. З 1855 — професор Харківського університету, з 1875 — директор Ніжинського істор. -філологічного інституту. 1883 — 90 — ректор Варшавського університету.

Автор праць «Про візантійський елемент у мові договорів руських з греками» (1853), «Про давньоруські училища» (1854), «Пам’ятки старовинного руського виховання» (1861), «Гімназія вищих наук князя Безбородька в Ніжині» (1879); статей про творчість М. Ломоносова, М. Карамзіна, І. Крилова, М. Гоголя та ін.

Літ.: Смирнов А. И. Очерк педагогической и учено-литературной деятельности Н. А. Лавровского. «Русский филологический вестник», 1890, т. 24, № 3; Рудаков В. Е. Николай Алексеевич Лавровский. «Исторический вестник», 1899, № 11.

О. І. Білодід.


ЛАВРОВСЬКИЙ Петро Олексійович [13(25).III 1827, с. Видропужськ, тепер Спіровського р-ну Твер. обл. — 28.II (12.III) 1886, Петербург] — рос. та укр. філолог-славіст, чл.-кор. Петерб. АН (з 1856). Брат М. О. Лавровського. Закін. 1851 Гол. пед. ін-т у Петербурзі. З 1851 — професор Харків. ун-ту, 1869 — 72 — ректор Варшав. ун-ту, 1880 — 85 — попечитель Одес. навч. округу. Автор праць з давньорус. мови, палеографії («Про Реймське Євангеліє», 1852; «Про мову північних руських літописів», 1852; «Про особливості словотвору і значення слів у давній руській мові», 1853; «Корінне значення у назвах спорідненості в слов’ян», 1867). Досліджував питання історії укр. народу та його мови, взаємодії укр. мови з ін. слов’ян. мовами («Огляд визначних особливостей наріччя малоруського порівняно з великоруським та іншими слов’яноруськими наріччями», 1859, «Критичні замітки про малоруське наріччя», 1861, та’ ін.). У ст. «Відповіді на листи п. Максимовича до п. Погодіна про наріччя малоруське» (1856) обстоював думку про існування давньорус. літ. мови, відмінної від церковнослов’ян., а початок формування укр. мови відносив до 13 — 14 ст. Упорядкував серб.-рос. (1870) та россерб. (1880) словники.

Літ.: Кочубинский А. А. Памяти Петра Алексеевича Лавровского. «Записки императорского Одесского общества истории и древностей», 1889, т. 15; Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства. К., 1961.

О. І. Білодід.


ЛАВРУНОВ Кость Олександрович [30.V (12.VI) 1907, Полтава — 18.XII 1968, Херсон] — укр. письменник, літературознавець, канд. філол. наук з 1950. Закін. 1933 Полтав. ін-т нар. освіти. Вчителював, з 1936 викладав у вузах, був зав. кафедрою укр. л-ри в Запоріз. (1943 — 48) і Херсон. (1948 — 68) пед. ін-тах, 1944 — 48 — заст. ректора Запоріз. пед. ін-ту, 1955 — 66 — декан філол. ф-ту Херсон. пед. ін-ту. Автор збірок оповідань «Світлячок» (1961), «Конвалії» (1966). Опублікував ряд літературознавчих досліджень, статей, рецензій.

Літ.: Фащенко В. Імітація оповідання і кристалізація художності. «Вітчизна», 1968, №2.

В. О. Соболь.


ЛАГЕРКВІСТ (Lagerkvist) Пер Фабіан (23.V 1891, м. Векше — 11.VII 1974, Стокгольм) — швед. письменник, член Швед. академії з 1940. Закін. 1912 Уппсал. ун-т. Більшість творів Л. витримано у дусі естет. канонів експресіонізму. Події 1-ї світ. війни зумовили песимістичні мотиви у зб. новел «Залізо і люди» (1915), зб. віршів у прозі «Жах» (1916), кн. «Хаос» (1919; ввійшли вірші, есе, символіст. п’єса «Таємниця неба»). В повістях «Вічна посмішка» (1920), «У світі гість» (1925, автобіогр.) у філос. плані трактуються одвічні проблеми людського існування, стверджуються гуманіст. цінності. Умовно-істор. сюжет з сучас. підтекстом притаманний повістям «Кат» (1933, перероб. на драму), «Перемога у пітьмі» (1939), романові «Карлик» (1944), зб. віршів «Поезія та битва» (1940), де викривається природа фашизму та авторитаризму. Прагнення Л. до абстрактно-філос. пізнання істини виявилося у його творах, написаних за бібл. сюжетами, — драмах «Філософський камінь» (1947) і «Дайте людям жити» (1949), повістях «Варавва» (1950) і «Сивіла» (1956), трилогії «Паломник» (повісті «Смерть Агасфера», 1960; «Паломник на морі», 1962; «Свята земля», 1964). Повість-притча «Маріамна» (1967) позначена рисами реалізму. Автор праць «Мистецтво слова» (1913), «Сучасний театр» (1918). Лауреат Нобел. премії (1951). Окр. вірші Л. переклала Г. Кирпа. Твори Л. («Кат», «Карлик», «Варавва», «Паломник», «Маріамна») в перекл. О. Сенюк увійшли до кн. «Маріамна» (1988).

Тв.: Укр. перекл. — Після літньої зливи. В кн.: Поклик. К., 1984; Маріамна. К., 1988; Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Шведская новелла XIX — XX веков. М., 1964; В мире гость. М., 1972; Карлик. М., 1981.

Літ.: Звєрєв О. Повірити, що життя — це добро. В кн.: Лагерквіст П. Маріамна. К., 1988.

Е. А. Жежерун.


ЛАГЕРЛЕФ (Lagerlöf) Сельма Оттілія Лувіса (20.XI 1858, маєток Морбакка, лен Вермланд — 16.III 1940, там же) — швед. письменниця, член Швед. академії з 1914. Закін. 1885 учит. семінарію. Учасниця міжнар. асоціації «Кларте». Тяжіла до неоромантизму. її «Сага про Єсту Берлінга» (1881 — 91), за висловом самої письменниці, — прозова казка у формі роману, де добро протиставлено силам зла. Консервативний утопізм Л. щодо патріарх. минувшини позначився на творах 90-х pp. 19 ст. та поч. 20 ст., зокрема на романі «Чудеса антихриста» (1897), романі-дилогії «Єрусалим» (1901 — 02). В архаїч. традиціях автор вбачає силу, що може протистояти наступові капіталізму [зб. новел «Невидимі ланцюги», 1894; зб. оповідань на основі давньосканд. фольклору «Королеви Кунгахелли», 1899 (укр. перекл. «Королеви Півночі»); істор. трилогія «Перстень Левеншельдів», 1925; «Шарлотта Левеншельд», 1925; «Анна Сверд», 1928]. Занепад і деградацію села, трагедію швед. селянства реаліст. відображено в романі «Імператор Португалії» (1914). Всесвітньовідома кн. для дітей «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» (т. 1 — 2, 1906 — 07) і зб. новел «Тролі та люди» (т. 1 — 2, 1915 — 21) — знайомство з історією Швеції, гімн її природі. Л. належить пацифіст. роман «Вигнанець» (1918); автобіогр. нарис «Казка про казку» (1902). Писала вірші. Лауреат Нобел. премії (1909). Окр. твори Л. переклали І. Франко, Дніпрова Чайка, З. Левицька, Н. Романович, О. Сенюк.

Тв.: Укр. перекл. — Королеви Півночі. К., 1911; Різдвяні троянди. «Поступ», 1929, ч. 3; Довговічність св. Отця. «Поступ», 1929, ч. 4; Хустина Вероніки. Львів, 1930; Великодня чарівниця. «Нова хата», 1938, ч. 8; Письмо на землі. «Жіноча доля», 1938, ч. 6 — 7; Сага про Єсту Берлінга. К., 1971; Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми. К., 1978; Скарбничка цісаревої. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 25. К., 1980; Рос. перекл. — Полное собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1909 — 11; Сага о Йесте Берлинге. М., 1959; [Твори]. В кн.: Шведская новелла XIX — XX веков. М., 1964; Перстень Левеншельдов. — Шарлотта Левеншельд. — Анна Сверд. Л., 1972; Чудесное путешествие Нильса с дикими гусями. К., 1990.

Літ.: Брауде Л. Ю. Обновление волшебного мира. В кн.: Брауде Л. Ю. Сказочники Скандинавии. Л., 1974; Ерхов Б. А. Художественная литература скандинавских стран в русской печати. Библиографический указатель, в. 1. М., 1986.

Е. А. Жежерун.


ЛАГОДА (справж. прізв. — Лагодзинський) Валентин Костянтинович [14(27).V 1913, с. Степанці, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. — 10.I 1991, Київ] — укр. поет, гуморист і сатирик. Навч. 1938 — 41 у Дніпроп. ун-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював у пресі, на радіо. Був членом літ. орг-ції «Молодняк». Перша книжка — зб. віршів «Квітень» (1953). Наступні збірки — «За нашими Карпатами» (1954), «Натхнення» (1960), «Бурхливий плин» (1963), «Кличе земля» (1983, премія ім. С. І. Олійника, 1984) та ін. Центр. місце в творчому доробку Л. посідають різні форми віршованої сатири й гумору — памфлети, фейлетони, гуморески, байки, жарти, пародії, епіграми, казки-небилиці (збірки «Що посієш, те й пожнеш», 1955; «Хто в бороні, хто в стороні», 1961; «Гаряча завивка», 1968; «Що правда, то правда», 1980; «Вимушена посадка», 1982; та ін.). У сатир. та гумор. творах дошкульний сміх поєднується з доброзичливою усмішкою. Автор комедії «Заяча позиція» (1959), книжок для дітей «Веселе люстерко» (1973), «Ганнуся і Михась» (1975). Написав багато пісень для хору ім. Г. Верьовки (увійшли до його збірників «Над широким Дніпром», 1978; «Солов’їний край», 1985). Переклав ряд творів С. Михалкова, В. Корбана, Н. Гілевича, С. Кудаша, А. Дарбні, М. Сюндюкле та ін. Твори Л. перекладено багатьма мовами світу.

Тв.: Гумор, сатира, лірика. К., 1983; Фатальна необачність. К., 1988; Рос. перекл. — За нашими Карпатами. М., 1954; Кукольная комедия. М., 1959.

Літ.: Бурляй Ю. Поет, його тема та майстерність. «Вітчизна», 1953, № 9; Ковінька О. Співець ліричного й сатиричного... «Дніпро», 1973, № 5; Шабліовський Є. Пісня над Славутичем. В кн.: Лагода В. Над широким Дніпром. К., 1978; Косяченко В. Лірично, пісенно усміхнений. В кн.: Косяченко В. Любов’ю окрилений сміх. К., 1985.

В. О. Дорошенко.


ЛАГОЗА Віктор Маркевич (24.XI 1918, м. Канів, тепер Черкас. обл.) — укр. письменник. Закін. 1937 робітфак Харків. мед. ін-ту і 1939 Одес. арт. уч-ще. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Після служби в армії працював на будівництві і в промисловості, в журн. «Прапор» (з 1991 — «Березіль»). Автор байок, віршованих гуморесок, пародій, що ввійшли до збірок «Байки» (1956), «Вчений і колода» (1958), «Списати!» (1959), «І з медом і з перцем» (1962), «Лихе зілля» (1963), «Припечатаний Заєць» (1965), «Вередливий слимак» (1973), «Рання Коза» (1976), «Чужі млинці» (1978), «Соловей у курнику» (1981), «Ведмежа послуга» (1986), «З перцем і сіллю». (1989) та ін. Л. надає перевагу сюжетній байці з традиц. і новими алегор. персонажами або людьми, характери яких розкриваються через дію, вчинки, жвавий діалог, жанрову сценку чи автор. розповідь. Лірична проза та поезії Л. склали збірки «Сонячні цілунки» (1965) та «Дика груша» (1967). Окр. байки Л. перекладено рос., удм., чувас., болг., чес. мовами.

Тв.: Байки. Х., 1975; Віч-на-віч. К., 1981; Твори. К., 1988.

Літ.: Галкін Л. Байки Віктора Лагози. «Прапор», 1956, № 2; Зуб І. Гумор. характери, алегорії. «Прапор», 1959, № 8; Величко А. Грані сміху. «Прапор», 1963, № 9; Ципін С. Віктору Лагозі — 70. «Літературна Україна», 1988, 24 листопада.

В. О. Дорошенко.


ЛА ГУМА (La Guma) Алекс (20.II 1925, Кейптаун, ПАР — 13.Х 1985, Гавана) — південноафр. письменник і громад. діяч. За політ. і літ. діяльність неодноразово переслідувався, 11 років провів у в’язницях. З 1966 — в еміграції. Писав англ. мовою. В ряді оповідань, повісті «Блукання вночі» (1962) змалював злиденне життя кольорового населення ПАР. Боротьбу проти расизму показав у повісті «І нитка, втроє зсукана» (1964) та романі «Час сорокопуда» (1980). У повістях «Кам’яна країна» (1967) і «В кінці сезону туманів» (1972) створив образи борців за свободу Пд. Африки. В журн. «Всесвіт» опубл. статті Л. Г. «Письменство Південної Африки в умовах апартеїду» (1977, № 2) і «Суспільство істинного гуманізму» (1977, № 11), а також інтерв’ю з ним (1979, № 6). Окр. твори Л. Г. переклали Н. Биховець, В. Вишневий, Л. Гончар, Г. Книш, Ю. Лимар, А. Петренко.

Тв.: Укр. перекл. — Засланець. «Всесвіт», 1975, № 10; В кінці сезону туманів. — Час сорокопуда. К., 1980; [Твори]. В кн.: Пароль: «Свобода!». К., 1984; Блукання вночі. В кн.: Ла Гума А. Блукання вночі. — Катійо -У. Син рідної землі. К., 1990; Рос. перекл. — Избранное. М., 1985.

Літ.: Картузов С. П. Алекс Ла Гума. М., 1978; Кухалашвілі В. Алекс Ла Гума, «Всесвіт», 1983, № 10.

В. І. Ткаченко.


ЛАГУТІ (Лахуті) Абулкасем (справж. — Гасем Агмад-заде Кирманшахі; 4.XII 1887, м. Керманшах, Зх. Іран — 16.ПІ 1957, Москва) — іран. і тадж. поет, перекладач. Навч. у суфійській школі (Тегеран). За участь в іран. революції 1905 — 11 засуджений урядом до страти, втік з в’язниці; емігрував до Туреччини. 1922 повернувся на батьківщину, очолив Тебрізьке повстання (відоме як «повстання Лагуті-хана»), після поразки якого опинився на тер. Рад. Азербайджану. Жив в СРСР. Творча спадщина Л. різноманітна: інтимна і філос.-духовна лірика, поеми, притчі, драми тощо. Автор книжок: «Книга Нового року — книга Ірану» (1918), «Веснянка» (1919), «Рубіни Лагуті» (1921), «Пісні» (1936), «Диван Лагуті» (т. 1 — 2, 1938 — 40), «Таджицькі вірші» (1940), «Диван вибраних творів» (1946); алегор. поеми «Пері щастя» (1947), циклу поезій-спогадів про юність (увійшов до збірок «Пісні про волю й мир», 1954; «Поклик життя», 1956; «Диван Абулкасема Лагуті», 1957). Переклав окр. твори В. Шекспіра, Лопе де Веги, О. Пушкіна, В. Маяковського. Першим перекл. тадж. мовою «Заповіт» Т. Шевченка (1933). Україні (бував тут 1931, 1933), Т. Шевченкові присвятив кілька своїх віршів («Тарасу Шевченкові. Відповідь на „Заповіт“», 1933; «На березі Дніпра», 1936; «Дім Тараса буде вільний», «Народові України», обидва — 1942). Щира приязнь єднала Л. з П. Тичиною, В. Сосюрою, які перекладали його поезії. За рішенням ЮНЕСКО 1987 відзначено 100-річчя від дня народження Л. Окр. твори Л. переклали М. Рильський, Б. Нікітін, Т. Масенко, І. Маленький, О. Шокало та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. Х., 1932; Вибрані поезії. Х., 1934; Тарасу Шевченкові. Відповідь на «Заповіт». В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Таджицька поезія. Антологія. К., 1962; На березі Дніпра. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 2. К., 1986; [Вірші]. В кн.: Заграва. К., 1989; Рос. перекл. — Лирика. М., 1970; Стихотворения и поэмы. Л., 1981.

Літ.: Дун А., Султанов Ш. Лахути о Шевченко. «Коммунист Таджикистана», 1960, 10 марта; Дун О., Султанов Ш. Лахуті в Харкові. «Прапор», 1964, № 10; Шодыкулов Х. Стихотворные ответы Лахути поэтам братских народов. В кн.: Памяти Лахути. Душанбе, 1974; Шокало О. «Заповіт» Т. Г. Шевченка в таджицьких перекладах. В кн.: Взаємозв’язки літератур братніх народів. К., 1978; Шокало О. «Я приохотила до України й Лахуті». В кн.: Отчий край’86. К., 1986; Шокало О. «Душею залишусь у плоті вірша...». В кн.: Лагуті. Поезії. К., 1990.

О. А. Шокало.


ЛАДИЖЕЦЬ Володимир Іванович (17.VI 1924, с. Харківці, тепер Старосинявського р-ну Хмельн. обл. — 22.XI 1991, Ужгород) — укр. письменник. Після закін. 1949 Респ. парт. школи (Київ) працював у пресі Закарпаття, був на видавничій роботі. 1959 — 61 очолював Закарп. орг-цію СПУ. Автор поет. збірок «Славлю труд» (1950), «Єдність» (1951), «Винобрання» (1952), «За синіми перевалами» (1955), «Лірика» (1959), «Між берегами» (1962), «З далеких і близьких доріг» (1963), «Вічне коло» (1978). Написав трилогію «Перехрестя» (1980), що складається з романів «Перехрестя» (1967), «Розхитана земля» (1971), «За бруствером — світанок» (1974) — про істор. долю Закарпаття. Сучасникам присвятив повість «Рапсодія степу» (1969). Активно працював у галузі дит. л-ри: видав близько 20 книжок віршів, казок, загадок, пісень («Сопілка», 1953; «Казки», 1955; «Співаночки Ганночки», 1958; «Ми малята-веселята», 1961; «На високій полонині», 1969; «Трембіта», 1974; «Ластівки з Карпат», 1984; «Криниця», 1987, та ін.), збірки оповідань «Ми і діти» (1962), «Маячок» (1968), повість «Кришталеві палаци» (1963) та ін. Поет. простота, лірико-гумор. тональність, безпосередність — прикметні риси творів Л. для дітей. За зб. «Ластівки з Карпат» та зб. вибр. віршів у рос. перекладі «Орлиный дом» (М., 1983) удостоєний премії ім. Лесі Українки (1985). На вірші Л. композиторами А. Кос-Анатольським, Ю. Рожавською та ін. створено багато пісень. Перекладав з чес., словац., угор. л-р. Окр. твори Л. перекладено рос., білорус., осет., комі, молд., казах., словац., чес., польс., угор. мовами.

Тв.: Вибране. Ужгород, 1984; Рос. перекл. — Закарпатская свирель. М., 1958; Черевички. М., 1961; Вышло солнце на лужок. М., 1975; На перепутье. М., 1981.

Літ.: Поп В. Суцвіття таланту. В кн.: Ладижець В. Вибране. Ужгород, 1984; Балега Ю. На перехрестях історії. В кн.: Ладижець В. Перехрестя. Ужгород, 1989; Хланта І. В. Володимир Ладижець. Бібліографічний покажчик. Ужгород, 1985.

В. С. Поп.


ЛАДИНСЬКИЙ Антонін Петрович [19(31).І 1896, с. Обще Поле, тепер Порховського р-ну Псков. обл. — 4.VI 1961, Москва] — рос. письменник, перекладач. Навч. у Петерб. ун-ті. З 1921 жив в еміграції (переважно у Парижі), навч. в Сорбонні. 1955 повернувся на батьківщину. Видав кілька книг віршів та прози переважно істор. тематики: «Північне серце» (1930), «Подорож до Палестини» (1937), «Троянда і чума. П’ята книга віршів» (1950) та ін. Автор панорамної трилогії (романи «Коли загинув Херсонес», 1959; «Анна Ярославна — королева Франції», 1961; «Останній шлях Володимира Мономаха», 1961, вид. 1966) — з історії Київ. Русі, роману «У дні Каракалли». (1961) — про Рим. імперію періоду занепаду (поч. З ст.). Написав нарис «Останні роки І. О. Буніна» (1955).

Тв.: В дни Каракаллы. Минск, 1987; Когда пал Херсонес. — Анна Ярославна — королева Франции. К., 1987; Последний путь Владимира Мономаха. Симферополь, 1990.

Літ.: Ковалева И. А. П. Ладинский. В кн.: Ладинский А. Исторические романы. М., 1984.

М. М. Радецька.


ЛАДКАНКИ (ладкання, латкання) — різновид укр. нар. обрядових пісень з характерним типом мелодії, ритмічної структури, особливостями виконання та поетики тексту. Поширені в Карпатах та Прикарпатті. Розрізняють Л. весільні та пастуші. У весільних Л. 4 — 6 жінок (свашки) ладкають (співають) про все те, що виконується чи має виконуватися на весіллі. Пісні цього типу поширені серед сх. та зх. слов’ян. Пастуші Л., які побутують в основному на Бойківщині, пов’язані з весняним звичаєм плетіння вінків на пасовищі — під час свята Юрія або Зелених свят. Л. виконували пастухи, які в полі зверталися до кожної худобини окремо і, прикрасивши вінками, супроводжували її до двору. Пастушим Л. властива ритмічна структура ладканок весільних, вони близькі за худож.-стиліст, прийомами, побажальними, величальними формами тощо. В Л. простежується зв’язок змісту, мотивів пісень з компонентами дійства, яке є рудиментом давнього ритуалу, пов’язаного з вшановуванням свійських тварин.

Літ.: Весілля, кн. 2. К., 1970; Колесса Ф. М. Старинні мелодії українських обрядових пісень (весільних і колядок) на Закарпатті. В кн.: Колесса Ф. М. Музикознавчі праці. К., 1970; Кирчів Р. Ф. Релікти юріївської обрядовості в українських Карпатах. «Народна творчість та етнографія», 1985, № 2.

Г. В. Довженок.


ЛАЄК Сулейман (1931, м. Катаваза, пров. Газні) — афг. поет, президент АН Афганістану з 1980. Закін. 1958 Кабул. ун-т. Пише мовами пушту і дарі. Автор збірок «Чунгар» (1962), «Намет кочівника» (1976), «Спогади й поля» (1978) та ін. Л. переклав мовою пушту «Заповіт» Т. Шевченка (факсимільний відбиток рукопису опубл. у журн. «Всесвіт», 1974, № 3; переклад вміщено в кн. «Шевченко Т. „Заповіт“ мовами світу». К., 1988). Окр. вірші Л. переклали Д. Онкович, А. Хижняк.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1986, № 4; Рос. перекл. — Избранная лирика. М., 1981.

Літ.: Хижняк А. Наш друг Сулейман Лаєк. «Літературна Україна», 1978, 22 грудня; Хашімбеков Х. Співець своболи. «Всесвіт», 1986, № 4.

А. Ф. Хижняк.


ЛАЖЕЧНИКОВ Іван Іванович [14(25).IX 1792, м. Коломна — 26.VI (8.VII) 1869, Москва] — рос. письменник. Одержав домашню освіту. Учасник Вітчизн. війни 1812, а також європ. походів рос. армії 1813 — 14 та 1815, які відтворив у «Похідних записках російського офіцера» (1820). 1835 вийшов найвідоміший роман Л. «Крижаний дім» (укр. перекл. В. Груничева), в якому з демокр. позицій викриває антинар. політику рос. самодержавства. Л. належать також романи «Останній Новик» (1831 — 33) і «Бусурман» (1838), в яких відображені процеси становлення Рос. централізованої держави. Автор драм у віршах «Христієрн II і Густав Ваза» (1841), «Опричник» (1843, опубл. 1859, на її сюжет П. Чайковський написав однойм. оперу) та «Матері-суперниці» (1867), нарисів-спогадів «Нотатки для біографії Бєлінського», «Знайомство моє з Пушкіним», «Новобранець 1812 року».

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 12. СПБ — М., 1899 — 1900; Сочинения, т. 1 — 2. М., 1987; Укр. перекл.— Крижаний дім. К., 1965.

Літ.: Белинский В. Г. Ледяной дом. Соч. И. И. Лажечникова. В кн.: Белинский В. Полное собрание сочинений, т. 3. М., 1953; Нечаева В. С. И. И. Лажечников. Пенза, 1945; Петров С. М. Русский исторический роман XIX в. М., 1984.

О. П. Охріменко.


ЛАЗАРЕВИЧ (Лазаревић) Лаза (1.V 1851, м. Шабаць — 29.XII 1890, Белград) — серб. письменник, перекладач. У 1867 — 71 вивчав право у Белгр. ун-ті, закін. 1879 мед. ф-т Берлін. ун-ту. Твори Л. відзначаються тонким психологізмом, драматичною напруженістю фабули, довершеністю стилю. В новелах «Вперше з батьком до заутрені» (1879), «Шкільна ікона», «У добрий час, гайдуки!» (обидві — 1880), «Вертер» (1881), «Народ віддячить» (1882) Л. ідеалізував патріархальну мораль, викривав жорстокість бурж. відносин. У 1898 — 99 вийшло його Повне зібр. творів у 2 томах. Переклав главу «Особлива людина» з роману «Що робити?» М. Чернишевського (1869), оповідання «Зачароване місце» з 2-ї кн. «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (під назвою «Бісова робота») М. Гоголя (1870). 1889 газ. «Діло» (№ 196 — 198) опубл. анонім. переклад (належав І. Белею) оповідання Л. «Вперше з батьком до заутрені» під назвою «Мій отець». 1897 в газетах «Руслан» (ч. 235 — 237, 239,241) [«Буковина» (ч. 259 — 261) надр. ще два анонімні переклади цього твору. 1895 в «Народній часописі» (ч. 207 — 208) опубл. анонімний переклад оповідання «У добрий час, гайдуки!» з докладними примітками, зіставленнями серб. і укр. нар. пісень. Оповідання «Біля криниці» в перекл. І. Франка опубл. в «Літературно-науковому вістнику» (кн. 12, 1905). Укр. учений-славіст А. Степович перекл. рос. мовою оповідання «Шкільна ікона» (1887); 24.II 1891 він виступив з доповіддю про письменника в Історичному товаристві Нестора-літописця, високо оцінив і докладно проаналізував творчість Л. у «Нарисах з історії сербохорватської літератури» (К., 1899).

Тв.: Укр. перекл. — Біля криниці. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 25. К., 1980; Рос. перекл. — Первый раз с отцом на заутрени. В кн.: Сербский сборник. М., 1913.

Літ.: Степович А. И. Поминка по Л. К. Лазаревиче, сербском писателе. В кн.: Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца, кн. 6. К., 1892; Доронина Р. Ф. Становление реализма в сербской литературе. В кн.: Реализм в литературах стран Центральной и Юго-Восточной Европы. Пути и специфика литературного развития в XIX веке. М., 1983; Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 1. К., 1987; Гольберг М. Я. Іван Франко і українсько-сербські культурні зв’язки. Львів, 1991.

Н. О. Непорожня, М. Я. Гольберг.


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Борис Олександрович [псевд. — Б. Л., Хтось; 26.III (7.IV) 1871, Полтава — 24.IX 1936, Париж] — укр. і рос. письменник. Син О. М. Лазаревського. Навч. 1895 в Київ. ун-ті, 1896 залишає його і працює на залізниці, 1897 складає екзамен за ун-т і служить у військ.-мор. суді в Севастополі. З 1905 Л., вийшовши у відставку, жив у Петербурзі, займався літ. працею, з 1920 — в еміграції. Друкувався в журналах «Вестник Европы», «Нива», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник» та ін. Перша книжка нарисів та оповідань «Забуті люди» вийшла 1899 в Одесі. Твори укр. мовою — повість «Святий город» (1902, окр. книжкою вид. 1912), оповідання «Земляки» (1905), «Уляна» (1906), «Початок життя» (1912) та ін. Л. був знайомий з А. Чеховим, надр. про нього спогади «А. П. Чехов» і «Сильна людина» («Ежемесячный журнал для всех», 1905, № 7, «Новый журнал для всех», 1909, № 9). Рукописна спадщина Л. зберіг. в Центральному державному архіві літератури і мистецтва (Москва), Рос. держ. б-ці (до 1992 — Бібліотека СРСР імені В. І. Леніна), Бібліотеці публічній імені М. Є. Салтикова-Щедріна.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 7. СПБ, 1911 — 16.

Літ.: Владиславлев И. В. Русские писатели. Опыт библиографического пособия по новейшей русской литературе XIX — XX ст. Л., 1924; Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 4.

П. П. Ротач.


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Гліб Олександрович [14 (26).V 1877, с. Підлипне, тепер Конотоп. р-ну Сум. обл. — 15.I 1949, Львів] — укр. літературознавець. Син О. М. Лазаревського. Закін. 1899 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Працював у судових установах, за рад. влади до 1930 — в системі кооперації. В 1930 — 39 жив у Варшаві, був наук. співробітником Укр. наук. ін-ту. У вересні 1939 повернувся в Україну, працював до 1946 у Київ. музеї Т. Г. Шевченка, з 1946 — у наук. б-ці Львів. ун-ту. Автор повісті «Молодість Лесі Українки» (1937), статей «До 85-ліття з часу перебування Шевченка у Києві» (1944), «Брати Лазаревські» (1945), «Століття „Заповіту“ Т. Г. Шевченка», «Тарас Шевченко і Глафіра Псьол», «Шевченко в житті» (всі — 1946), спогадів «Шевченко і Лазаревські» (1942), «Київська старовина» (1943 — 44). Перебуваючи у Варшаві, впорядковував архів М. Драгоманова, видав кн. «Архів Михайла Драгоманова» (т. 1, 1937).

Літ.: Сарбей В. Наснага на все життя. «Вітчизна», 1989, № 3; Мороз М. «Рекомендую вашій увазі...». «Друг читача», 1991, 4 грудня.

М. О. Мороз.


ЛАЗАРЕВСЬКИЙ Олександр Матвійович [8 (20).VI 1834, с. Гирівка, тепер с. Шевченкове Конотопського р-ну Сум. обл. — 31.III (13.IV) 1902, Київ, похов. в с. Підлипному, тепер Конотопського р-ну Сум. обл.] — укр. історик, бібліограф. Закін. 1858 Петерб. ун-т, працював у Археогр. комісії при департаменті нар. освіти, бібліотекарем у графа Уварова, в адм.-управлін. та суд. установах Чернігівщини, Полтавщини, Курщини, з 1880 — у Києві. Один із засновників (1881) журн. «Киевская старина». Першим уклав бібліогр. покажчики про Україну — «Указатель источников для изучения Малороссийского края» (1858), «Украинская литературная летопись» (1854 — 58). «Малороссийские сборники» Л. містять матеріали з історії України, її культури, л-ри, етнографії, мовознавства, географії, сільськогосп. пром-сті, статистики, нар. медицини тощо. Автор праць «Історичні нариси сіл Конотопського повіту» (1886 — 87), «Павло Полуботок» (1880), «Замітки про Мазепу» (1898), досліджень з фольклору («Малоруські історичні прислів’я та приказки», що друк. у «Черниговских губернских ведомостях» 1853 — 54), а також численних публікацій у періодиці, зокрема розвідок про М. Гоголя, Г. Квітку-Основ’яненка, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Пушкіна. Один із зачинателів шевч. мемуаристики і біографістики [«Последний день жизни Т. Г. Шевченко...» (опубл. в газ. «Северная пчела», 1861, 28 февраля); «Детство Шевченка (1814 — 1828)», «Основа», 1862, № 3]. Підтримував дружні стосунки з Т. Шевченком, доглядав поета під час хвороби, брав участь у його похоронах у Петербурзі, супроводжував труну з тілом покійного в Україну. Рукописну частину свого архіву та багату українознавчу б-ку Л. передав Київ. ун-ту (тепер зберіг. у ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України).

Літ.: Грушевський М. Пам’яті Олександра Лазаревського. «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1902, т. 47; Марченко М. І., Полухін Л. К. Видатний історик України О. М. Лазаревський. К., 1958; Сарбей В. Г. Історичні погляди О. М. Лазаревського. К., 1961; Гуменюк М. П. О. М. Лазаревський. В кн.: Гуменюк М. П. Українські бібліографи XIX — початку XX століття. Х., 1969; Ющенко О. Я. Шевченкові дерева. «Вечірній Київ», 1991, 11 січня; Ткаченко М. М. Список праць О. М. Лазаревського і праць про нього. В кн.: Український археографічний збірник, т. 2. К., 1928.

В. Г. Сарбей.


ЛАЗАРЕНКО Костянтин Андрійович (2.XII 1938, с. Чуків Немирівського р-ну Вінн. обл.) — укр. поет, перекладач. Закін. 1970 Київ. ун-т. Працює в пресі. Твори Л. опубл. у багатьох колект. збірниках («Вершини», 1975, «Чорнобиль. Дні випробувань», 1987, та ін.) і альманахах («Поезія-84», «Горизонт», «Вітрила» та ін.), журналах. Автор збірок «Ластівки над вікном»’ (1979), «Материна пісня» (1985), «Сонцем сад проміниться» (1990). Пише також оповідання. Переклав ряд віршів рос. (В. Зорін, П. Голосов) та кабард. (Б. Кагермазов, П. Кажаров, І. Боташев) поетів. Виступає як літ. критик.

Літ.: Миколайчук В. Визріває щире слово. «Літературна Україна», 1980, 4 липня; Тарнашинська Л. Тяжіння отчого дому. «Дніпро», 1986, № 7.

Б. В. Хоменко.


ЛАЗАРУК Віктор Антонович (2. XI 1934, с. Дубове, тепер Ковельського р-ну Волин. обл.) — укр. письменник. Закін. 1958 Львів. ун-т. Учителював, працював у редакції журн. «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»), у Волин. обл. орг-ції Т-ва охорони пам’яток історії та культури, був директором обл. Будинку природи. Автор збірок «Синь озерна» (1963), «Музика верховіть» (1966), «Озерний дзвін» (1982), «Глаголи землі» (1987), «Літораль» (1989), роману «Світязь» (1987), книжок краєзн. нарисів «Шацькі озера» (1975), «Сині очі Волині» (1979). Брав участь у колект. поет. збірниках «Провесінь» (1959), «Мій комсомол» і «Сурми перемоги» (обидві — 1975). Твори Л. — про красу поліських лісів та озер, закоханість у рідну землю. Переклав з білорус. мови ряд поезій Максима Богдановича. Окр. твори Л. перекладено рос., польс., білорус. мовами.

Літ.: Лучук В. Музика природи. «Жовтень», 1967, № 8; Павличко Д. Затамована блискавиця. «Київ», 1984, № 11; Мельник Я. Тиша озерного дзвону. В кн.: Мельник Я. Сила вогню і слова. К., 1991.

І. І. Сірак.


ЛАЗАРУК Мирослав Ярославович (13.Х 1956, с. Королівка Коломийського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. поет, критик. Закін. 1979 Львів. ун-т. Працює у пресі. Автор зб. «Коломия» (1988), лірич. сповіді «Поема без назви» (1990, про трагічну долю укр. інтелігенції). Виступає зі статтями про сучас. літ. процес.

В. А. Бурбела.


ЛАЗНЯ Віктор Опанасович (19.IV 1918, с. Іванівка Великописарівського р-ну Сум. обл. — 3.I 1986, Київ) — укр. перекладач, канд. філол. наук з 1975. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1942 Київ. ун-т (у м. Кзил-Орді). З 1953 викладав у Київ. ун-ті. Переклав з нім. мови повісті «Кете» Е. Паніца (1956), «Франк» К. Ноймана (1960), «Женні» (1976) і «Марія та її великий брат» (1980) Г. Гарделя, сатир. роман «Життя і подвиги славетного лицаря Шнапганського» Г. Веєрта (1958) та ін.

Г. О. Бандура.


ЛАЗОРИК Федір Семенович (псевд. — Федь Маковичанин, Смуткожер, Дальнозір; 1. IV 1913, с. Бехерів Бардіївського окр., Сх. Словаччина — 4.VII 1969, Пряшів) — укр. письменник у Словаччині. Закінчив 1932 Пряшів. учит. семінарію. Був на пед. роботі, редактором часописів «Пряшівщина», «Дружно вперед», «Дукля». Автор збірок поезій «Слово гнаних і голодних» (1949), «Велика сила» (1955), «Сніжні хризантеми» (1968), «Карпатська замана» (1971), в яких змальовано життя закарп. українців за бурж. ладу, їх боротьбу проти угор.-фашист. окупації, красу рідної землі, світлі почуття кохання. Пробудженню соціальної і нац. свідомості укр. населення краю на поч. 20 ст. присвячена повість-хроніка «Світанок над селами» (1953). В основі сюжету повісті «Вік наш фестивальний» (1958) — щорічне свято української культури у м. Свиднику (Словаччина). Л. упорядкував збірник народних пісень «Співаночки мої» (1956), а також буквар, читанку та підручник з укр. мови для укр. шкіл Сх. Словаччини.

Тв.: Вибране. Пряшів, 1963; Твори, т. 1 — 2. Пряшів, 1985 — 88.

Літ.: Роман М. Співець нашого краю. «Дукля», 1963, № 1; Ковач Ф. Деякі проблеми розвитку української літератури в Чехословаччині. Пряшів, 1973; Роман М. Федір Лазорик. Пряшів, 1974; Роман М. Публіцистика Ф. Лазорика. «Дукля», 1974, № 2; Роман М. Тенденції розвитку української літератури Чехословаччини після 1945 року. «Радянське літературознавство», 1986, № 2.

О. В. Мишанич.


ЛАЗОРСЬКИЙ Микола Панасович [псевд. — Коркішка; 27. X (9. XI) 1884, за ін. відомостями — 1885 або 1890, Полтава — 13.III 1970, Мельбурн, Австралія] — укр. письменник. На початку 20 ст. закінчив Полтавську учит. семінарію, 1914 — Харків. ун-т. З 1916 працював у Полтаві; урядовцем земства, в місц. музеї, редагував «Журная губернского присутствия». 1920 — 28 був редактором у Державному видавництві України (ДВУ). 1929 незаконно арештований і висланий на Соловки. Повернувшись 1932, працював в Експеримент. ін-ті (Полтава). Під час нім.-фашист. окупації перебував у Кам’янці-Подільському, редагував журн. «Подолянин». 1944 виїхав до Німеччини, з 1948 жив в Австралії. Член Австрал. філії об’єднання укр. письменників «Слово». Друк. в журналах «Знання», «Нова громада», «Всесвіт», газ. «Українські вісті», укр. періодиці Австралії. Автор істор. романів «Гетьман Кирило Розумовський» (1961), «Степова квітка» (1965, про Роксолану), «Патріот» (1969; про Г. Орлика — військ. діяча і дипломата Франції, сина укр. гетьмана П. Орлика), зб. оповідань, нарисів, статей і спогадів про маловідомі події укр. та всесвітньої історії «Світлотіні» (опубл. 1973, передмова Д. Нитченка). Л. належить істор. розвідка «Полтава за сто років». Окр. книгами вийшли праці «У надрах землі», «Моря та океани», «Географічні етюди».

Тв.: Гетьман Кирило Розумовський. «Україна», 1991, № 24 — 25; Патріот. К., 1992.

Літ.: Гаврильченко О., Коваленко А. Невідомий Микола Лазорський. «Україна», 1991, № 2.

І. М. Лисенко.


ЛАЗУРІН (справж. прізв. — Баєвський) Соломон Мойсейович [15(27).V 1899, Мелітополь — 5.IV 1959, Київ] — рос. письменник. Навч. у Харків. ін-ті нар. освіти. Працював у Наркомосі УРСР, з 1923 — у ВУФКУ, був худож. керівником (по війні — редактором) Київ. кіностудії худож. фільмів, у роки війни — кор. «Кустанайской правды». Листопадові події 1917 та громадян. війна — в основі сюжету його психол. кіносценаріїв «Ордер на арешт» (1926), «Два дні» (1927), «Каховський плацдарм» (1933). Гротескова кінокомедія «Три кімнати з кухнею» (1928) — на побутову тему. Автор п’єс «Шлак» (1925) і «Зелений конвейєр» (1949), кіносценаріїв «Боротьба гігантів» (1925, про конкуренцію великих фірм та страйкову боротьбу робітників у капіталіст. світі), «Винахідник» (1925), «Квартал № 14» (1942) та ін.; сценаріїв ряду наук.-популяр. фільмів.

Літ.: Мороз-Погрібна Л. З. Українська радянська кінодраматургія. К., 1976; Історія українського радянського кіно, т. 1 — 2. К., 1986 — 87.

Л. З. Мороз.


ЛАЗУРСЬКИЙ Володимир Федорович [псевд. — В. Л-ій, В. Л-скій; 21.VII (2.VIII) 1869, м. Переяслав, тепер Переяслав-Хмельницький Київ. обл. — 1.V 1947, Одеса] — укр. критик, літературознавець, доктор філол. наук з 1941. Закін. 1892 Моск. ун-т. У 1894 — 1900 вчителював у Москві, був домашнім учителем у сім’ї Л. Толстого. У 20-і pp. Л. — голова Укр. бібліогр. т-ва в Одесі. З 1917 викладав у вузах Одеси. Йому належать публікації «Чехов в Англії» (1901), «Англійська журналістика 18 ст.» (1906, 1907), «Великий меланхолік. Промова з нагоди відкриття пам’ятника Гоголю» (1909), «Український елемент у творчості В. Г. Короленка» (1922), «Шевченко і Толстой» (1929), «Шекспір українською мовою» (1929) та ін. Автор «Курсу історії західноєвропейської літератури. Вісімнадцяте століття» (1920). У «Спогадах про Л. М. Толстого» (1911) розповів, зокрема, про захоплення рос. письменника поемою Т. Шевченка «Наймичка». У ст. «Чи Шевченком написаний „Назар Стодоля“» (1921) Л. переконливо обгрунтував Шевченкове авторство твору.

Літ.: Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половини XVIII века. Полтава, 1912.

П. П. Рогач.


ЛАЙВСЕЙ (Livesay) Дороті (12.Х 1909, м. Вінніпег, пров. Манітоба) — канад. поетеса, літературознавець. Дочка Ф. Лайвсей. У 1931 — 32 навч. у Сорбонні. Пише англ. мовою. Дебютувала зб. лірич. віршів «Зелений глечик» (1928). Згодом звернулася до соціальної тематики: збірки «День і ніч» (1944), «Вірші для людей» (1947), «Документальні поеми» (1968), «Дві пори року» (1972). Віршам збірок «Неспокійне ложе» (1967), «Льодовий вік» (1975), «Права рука, ліва рука», «Жінка, якою я є» (обидві — 1977), «Небезпечні грані» (1981), «Періоди кохання» (1983), «Відчуття світу» (1984), «Самозавершальне дерево» (1986) властиве ориг. світобачення, філос. роздуми, пошуки нових художніх форм. Досліджує творчість англомов. письменниць Канади. Упорядкувала антології «Сорок поетес Канади» (1972), «Жіноче око» (1974). Укр. музика та поезія, що їх чула Л. з раннього дитинства, сприяли формуванню її як творчої особистості. Великий вплив на Л. мала творчість Т. Шевченка та Лесі Українки. В автобіогр. повісті «Дитинство в Вінніпезі» (1973) розповіла про свою няню-українку, яка познайомила її матір з укр. нар. піснями, про працю матері над перекладами укр. худож. слова. Брала участь у виданні неопубл. перекладів та українозн. розвідок Ф. Лайвсей (кн. «Спів упродовж віків», 1981). 1981 відвідала Київ. Окр. поезії Л. переклали В. Коротич, В. Сулима.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1976, № 9.

Літ.: Голышева А. И. Англоязычная литература Канады. М., 1979.

P. П. Зорівчак.


ЛАЙВСЕЙ (Livesay). Флоренс Гамілтон Рендел (3.XI 1874, м. Комптон, пров. Квебек — 28.VII 1953, м. Торонто, пров. Онтаріо) — канад. англомовна перекладачка, журналістка, письменниця. 1903 — 20 жила у Вінніпезі, де познайомилася з укр. іммігрантами, зокрема з літератором П. Кратом. Захопившись укр. піснями, опанувала укр. мову, досліджувала укр. фольклор. До зб. «Пісні України з русинськими поемами» (1916, передмова П. Крата) увійшло 100 перекладів Л. — нар. пісні, дума «Маруся Богуславка», поезії Т. Шевченка («Сонце заходить, гори чорніють», «Тополя», «Чого ти ходиш на могилу?» та ін.), І. Котляревського (пісні Наталки з п’єси «Наталка Полтавка»), С. Руданського («Повій, вітре, на Вкраїну» та ін.), Ю. Федьковича («Флояра», «Рекрут»), С. Воробкевича («Перстень»). Переклала повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка (1940). При сприянні її дочки Д. Лайвсей було опубл. кн. Л. «Спів упродовж віків» (1981), куди увійшли раніше неопубл. переклади драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки, оповідання «Закоханий чорт» О. Стороженка, дум та істор. пісень («Про втечу трьох братів з неволі турецької з Азова», «Самійло Кішка», «Смерть козака бандуриста» та ін.), розвідка «Весільні обряди і пісні». Л. належать збірка «Зачарована трава» (1923), куди ввійшли власні вірші й переклади (з польської і франц. мов; з української — вірша «Дезертир» Ю. Федьковича), та повість «Присмак солі» (1927). Автор статей «Релігія старовинної України з погляду археології і фольклору» (1918), «Пісні і танці українців» (1927) та ін. З доповіддю про Ф. Лайвсей як перекладача поезій Т. Шевченка М. Скрипник виступила на ювілейній наук. конференції «Т. Г. Шевченко: історія і сучасність» у Києві (1989).

Літ.: Кулик І. Ю. [Рец. на кн.: Лайвсей Ф. Р. «Пісні України з русинськими поемами...» 1916]. «Червоний шлях», 1924, № 6; Майфет Г. Й. Шевченко в англійській інтерпретації. В кн.: Шевченко. Річник І.Х., 1928; Дубицький І., Смаль-Стоцький Р. Шевченко в англійській мові. В кн.: Шевченко Т. Повне видання творів, т. 15. Варшава — Львів, 1938; Кравчук П. І. Пропагандист української літератури. «Всесвіт», 1964, № 11; Зорівчак Р. Шевченко в англомовному світі. В кн.: Шевченко і світ. К., 1989.

Р. П. Зорівчак.


ЛАЙЦЕН (Лайценс) Лінард [3(15).XI 1883, х. Метуми, теп. Алуксненський р-н — 3.VIII 1937, Москва] — латис. письменник. Закін. 1917 Моск. нар. ун-т А. Шанявського. Учасник рос. революції 1905 — 07. В 1909 — 11 був ув’язнений. Організатор легал. робіт. преси в Латвії. З 1932 жив у СРСР. Творчість пройнята революц. пафосом, критикою бурж. ладу. Автор збірок віршів «Караван» (1920), «Хо-Тай» (1922), «Семафор», «Берлін» (обидві — 1924), «Азіат» (1929), «Політика і лірика» (1930), збірок оповідань «Виправдані» (1921), «Меблева Рига і додатки» (1923), «Прекрасна Італія» (1925), «Камери» (1929), «Портфель і петля» (1933), романів «Емігрант» (1926, з елементами автобіографізму), «Волаючі корпуси» (1930), «Лімітрофія» (1935), п’єс «Альфа і Авто» (1925), «Компроміс» (1926) та ін. Написав кн. нарисів «69 днів у Союзі Радянських Соціалістичних Республік» (1928). На Міжнар. конференції революц. письменників 1930 у Харкові виступив з промовою про дружбу латис. та укр. народів. Переклав (1905) оповідання «Ліси і пасовиська» І. Франка (публікацію заборонила цензура). Окр. твори Л. укр. мовою переклали Іван Ле, Ю. Ружанський. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Укр. перекл. — На Алжирській каторзі. Х., 1931; Батьківщина. Х., 1932; Високі збори. Х., 1934; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М. — Л., 1931 — 34; Накал. Рига, 1963; Портфель и петля. М., 1983.

Літ.: Ле І. Лінард Лайценс. 30 років письменницької діяльності. «Червоний шлях», 1934, № 5.

Б. К. Звайгзне.


ЛАКИЗА Іван Никифорович (25.XI 1895, с. Салогубівка, тепер Роменського р-ну Сум. обл. — 2.XI 1938) — укр. критик, літературознавець. Навч. в Київ. ун-ті. Був директором Київ. філії Держвидаву, редактором газ. «Пролетарська правда», членом редколегій журналів «Життя й революція» та «Глобус». 1932 переїхав до Москви. Автор книжок «М. Коцюбинський» (1928), «Тарас Григорович Шевченко», «Лічилка» (обидві — 1929), «Закарпатська Україна» (1930). Незаконно репресований 1934. Реабілітований 1957.

Літ.: Старинкевич Л. [Рец. на кн.: Лакиза І. Письменник і критик]. «Червоний шлях», 1929, № 10 — 11; Підгайний Л. Іван Лакиза. Письменник і критик. Статті. «Гарт», 1929, № 7 — 8.

Л. І. Левандовський.


ЛАКСНЕСС (Laxness; справж. прізв. — Гвюдйоунссон) Гадльдоур Кільян (23.IV 1902, Рейк’явік) — ісл. письменник, публіцист. Закін. гімназію в Рейк’явіку. Дебютував романт. повістю «Дитя природи» (1919), писав поезії («Книга віршів», 1929). Період захоплення Л. сюрреалізмом позначився на автобіогр. філос. романі «Великий ткач з Кашміра» (1927). Знайомство з соціаліст. ідеями в кін. 20-х pp. відбилось на романі «Салка Валка» (т. 1 — 2, 1931 — 32) — про зародження робіт, руху в Ісландії. Соціальна загостреність характерна для романів «Самостійні люди» (т. 1 — 2, 1934 — 35), «Олафур Карасон Льйосвікінг» (т. 1 — 4, 1937 — 40; рос. перекл. 1-ї част. — «Свет мира»), «Літопис хутора Бреккукот» (1957), «Знайдений рай» (1960). Антивоєнне спрямування має сатир. роман «Атомна станція» (1948, рос. перекл. — «Атомная база»). На істор. тему — романи «Сага про героїв» (1952) та «Ісландський дзвін» (т. 1 — 3, 1943 — 46). Автор драм «Срібний місяць» (1954; рос. перекл. — «Проданная колыбельная»), «Майстерня Сонця» (1962), «Бенкет з засмаженими голубами» (1966). Л. належить автобіогр. трилогія «На галявині біля рідного дому» (1975), «Молодий я був» (1976) і «Повість про сімох мудреців» (1978), кн. спогадів «Приховані місця» (1971). Враження від подорожі до СРСР виклав у книжках нарисів «Шлях на Схід» (1933) та «Російська казка» (1938). Лауреат Міжнар. премії Миру (1953), Нобел. премії (1955). Окр. твори Л. переклали Н. Лісовенко, М. Равлюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Самостійні люди. К., 1959; Дім скальда. «Всесвіт», 1967, № 10; Рос. перекл. — Проданная колыбельная. М., 1955; [Твори]. В кн.: Рассказы скандинавских писателей. М., 1957; Милая фрекен и господский дом. М., 1961; Исландский колокол. М., 1963; Свет мира. М., 1969; Атомная база. — Брехкукотская летопись. — Возвращенный рай. М., 1977; Званый обед с жареными голубями. М., 1978; Салка Валка. М., 1985.

Літ.: Крымова Н., Погодин А. Халлдор Лакснесс М., 1970; Неустроев В. П. Литература скандинавских стран (1870 — 1970). М., 1980; Переслегина Э. В. Халлдор Кильян Лакснесс. Биобиблиографический указатель. М., 1963.

Г. П. Кочур.


ЛАКСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра лакців, одна з л-р Дагестану (див. Дагестану література). Розвивається лак. мовою. Лакський фольклор представлений переважно казками, лірич. піснями, епіч. творами. У 17 — 19 ст. лакські поети-вчені (Магомед-ефенді з Убрі, Магомед-ефенді Заруг із Кумуха, Гаджі Атал-Хаджі-ефенді, Абдул-Халіль-ефенді з Циші, Абдул-Керім Баратов та ін.) писали реліг. вірші в основному араб. мовою і лише зрідка — лакською. Іноді зверталися до світської тематики. До. 1928 писемна л-ра послуговувалася араб. алфавітом; 1928 — 38 — латинським; з 1938 — російським. У віршах поетів кін. 19 — поч. 20 ст. Юсупа з Муркелі («Скарга на життя»), Шази із Курклі («Відходить ніч — настає день»), Г. Гузунова («Молочай») — соціальні контрасти, мотиви братерства, дружби, кохання. Першими звернулися до прози і драматургії С. Габієв та Г. Саїдов, які запровадили в Л. л. публіцист. жанри. Своєю творчістю вони сприяли пробудженню народу, закликали до боротьби за свободу. У 20 — 30-і pp. з’явилися твори А. Гафурова (зб. віршів «Новий світ», 1934), К. Закуєва (повість «Обдурене кохання», 1919; надр. 1935), М. Чаринова (п’єси «Габібат і Гаджіяв», 1919; «Шагалай», 1929), М. Алієва (п’єса «Зулейха залишилась одна», 1937), Е. Калієва, Ю. Хаппалаєва, І.-Х. Курбаналієва та ін. Провідні теми — становище жінки в суспільстві, соціальні перетворення, взаємини між людьми. Вел. Вітчизн. війні присвячені вірші А. Гафурова, М. Магомедова, «Фронтові нариси» Е. Капієва тощо. Розширюється тем. палітра Л. л. повоєнних років — нове життя і звичаї лакців, краса праці, долі людей, рідного краю тощо. Високого громадян. звучання набула поезія Н. Юсупова (зб. «Слово про матір», 1956), А. Адамова («Сувора юність», 1967), М.-З. Амінова («Іскри з каменю», 1974), Ц. Камалова («Хвилі», 1978), С. Курбанової (зб. «Вірність», 1990) та ін. У жанрі прози виступають М. Башаєв (роман «В горах Дагестану», 1964), А. Мудунов (роман «Вогонь у крові», 1967), К. Мазаєв (повість «Хурттама», 1975), Ш. Шовхул (повість «Біллаяті», 1989), З. Айдамиров (зб. оповідань «Весняне оновлення», 1984) та ін. З-поміж драматургів відомі С. Увайсов («Дружіть з нами», 1962;«Сонце над Шайтанскелею», 1985), Ц. Камалов («Доля», 1979; «Перша борозна», 1981), М. Давидов («Джаріят», 1985; «Обов’язок», 1986) та ін. В галузі дит. л-ри працюють поети Н. Юсупов, С. Увайсов, А. Гусейнаєв. Розвиваються літературознавство і критика — монографії, статті, рецензії М.-З. Амінова, С. Ахмедова, А. Гусейнаєва, Е. Кассієва та ін. Лак. мовою виходить журн. «Літературний Дагестан» (з 1952). У складі СП Дагестану діє з 1934 секція лакської л-ри. Знайомство лак. читача з укр. л-рою почалося з поезії Т. Шевченка в перекладі Г. Гаджієва («Заповіт»), Б. Рамазанова і Ю. Хаппалаєва («Реве та стогне Дніпр широкий», «Тяжко-важко в світі жити», «Минають дні, минають ночі», «Сова», «Наймичка»). Лак. мовою опубл. п’єси «Платон Кречет» і «Калиновий гай» О. Корнійчука у перекладі Ш. Абдуллаєва. Окр. твори лак. письменників перекладено укр. мовою (вірші A. Гафурова, М. Магомедова, оповідання М. Давидова, Е. Калієва тощо). Серед перекладачів Л. л. — В. Бичко, В. Бровченко, В. Грінчак, Л. Дмитерко, К. Дрок, С. Захарова, С. Зінчук, B. Коломієць, М. Литвинець, А. М’ястківський, C. Олійник, П. Тичина, Р. Третьяков та ін.

Літ.: Кассиев Э. Ю. Очерки лакской дореволюционной литературы. Махачкала. 1959; Гусейнаев А. Г., Кассиев Э. Ю. Очерки лакской советской литературы. Махачкала, 1964; История дагестанской советской литературы, т. 1 — 2. Махачкала, 1967.

Г. Г. Ханмурзаєв.


ЛАКШИН Володимир Якович (6.V 1933, Москва — 26.VII 1993, там же) — рос. літературознавець, академік Російської академії освіти з 1992. Закін. 1955 Моск. ун-т. З 1991 — гол. ред. журн. «Иностранная литература». Автор літературознавчих праць «Толстой і Чехов» (1963), «Олександр Миколайович Островський» (1976), статей про творчість М. Булгакова, С. Маршака, О. Солженіцина та ін., передмови до кн. «Киев Михаила Булгакова» А. Кончаковського та Д. Малакова (К., 1990). Написав спогади про О. Твардовського, М. Гудзія, повість «Закон палати» (1986) та ін.

Тв.: Биография книги. Статьи, исследования, эссе. М., 1979; Пять великих имен. Статьи, исследования, эссе. М., 1988; Открытая дверь. Воспоминания и портреты. М., 1989; Закон палаты. М., 1989; Судьбы: от Пушкина до Блока. Телевизионные опыты. М., 1990.

М. Л. Ковсан.


ЛАЛИЧ (Лалић) Михайло (7.Х 1914, с. Трепча, Чорногорія) — чорногор. письменник, член Серб. академії наук і мист-в (з 1967). Навч. (з 1933) в Белгр. ун-ті. Учасник нар.-визв. боротьби в Югославії та Греції проти фашизму. Був засуджений гестапо до смертної кари, втік із концтабору. Автор зб. віршів «Стежки свободи» (1948), збірок оповідань «Розвідка» (1948), «Перший сніг» (1951), «Під місячним світлом» (1956), «Остання висота» (1967), «Пустошня земля» (1968) та ін. Цикл романів «Весілля» (1950, за цим твором Київ. кіностудія ім. О. П. Довженка разом з чорногор. «Филмско студіо» 1975 зняла однойм. худож. фільм), «Лиха весна» (1953), «Розрив» (1955, 2-а ред. 1969), «Лелейська гора» (1957, 2-а ред. 1962), «Облава» (1960), «Пасмо пітьми» (1970) — про антифашист. нар.визв. боротьбу в Чорногорії. Л. належать істор. романи «Воєнне щастя» (1973), «Поборники» (1976), «Доки ліс зазеленіє» (1982), «Дивлячись униз, на дороги» (1985). Окр. твори Л. переклали А. Лисенко, Ю. Чикирисов.

Тв.: Укр. перекл. — Пустошня земля. «Всесвіт», 1975, № 11; Раде Башич. В кн.: Перемога. К., 1975; Лелейська гора. К., 1981; Рос. перекл. — Соч, т. 1 — 3. М., 1989.

Літ.: Непорожня Н. Чорногорський цикл Михайла Лалича. «Всесвіт», 1975, №11; Яковлева Н. Б. Совр. роман Югославии. М., 1980; Посудневська Т. «Лелейська гора» Михайла Лалича. В кн.: Лалич М. Лелейська гора. К., 1981; Непорожня Н. Героїка творів Михайла Лалича. «Всесвіт», 1984, № 10.

Н. О. Непорожня.


ЛАМАР [справж. — Лалю Маринов Пончев; 1 (13).I 1898, с. Калейця, тепер Ловецької обл. — 21.II 1974, Софія] — болг. поет, нар. діяч культури Болгарії з 1970. Закін. 1916 торг. гімназію у м. Свиштові. Від захоплень футуризмом (збірки «Арена», 1921; «Залізні ікони», 1927) прийшов до реалізму. В його творчості відчутні фольклор. мотиви (антивоєнна поема «Мирно-тривожні роки», 1928). Народ і війна — тема поем «Захід — Схід» (1944) і «Горан Горинов» (1946), зб. віршів «Бойові пісні» (1949). Автор збірок «Ранок над батьківщиною» (1951), «Ліс віковий» (1954) і «Перетворення» (1968). Збірки «Береги думки» (1971), «Знайдені листи» (1973) і «Земні видіння» (вид. 1975) відзначаються афористичністю думки, філос. роздумами, в них Л. часто вдається до форми сонета. 1970 видав зб. есе «Розморожена лавина». Писав і для дітей. Перекладав з рос. л-ри. Окр. вірші Л. переклали Д. Білоус, П. Воронько.

Тв.: Укр. перекл. — Атака. В кн.: Світло над Болгарією. К., 1954; [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Рос. перекл. — Стихи. М., 1961.

Літ.: Захаржевська В. О. Поетичний злиток новітнього й регіонального. В кн.: Захаржевська В. О. Болгарська революційна поезія 30-х — початку 40-х років XX ст. К., 1971.

В. О. Захаржевська.


ЛАМАРТІН (Lamartine) Альфонс Марі Луї де (21.XI 1790, м. Макон, деп. Сона і Луара — 28.II 1869, Париж) — франц. поет, історик, публіцист. політ. діяч, член Франц. академії з 1829. Навч. в Імператор. ліцеї (Ліон). Був одним з впливових діячів революції 1848 у Франції. Відіграв важливу роль у розвитку франц. романтизму. У збірках «Поетичні роздуми» (1820), «Нові поетичні роздуми» (1823), «Поетичні й релігійні гармонії» (1830) — мотиви самотності, смутку, скептицизму, покірливості. У поемах «Жослен» (1836), «Падіння ангела» (1838) шукав примирення з реальністю. Праця «Історія жирондистів» (1847) та публіцистика Л. виявляють його різко негативне ставлення до якобінського терору. Окр. вірші Л. переклали В. Щурат, М. Терещенко, Вс. Ткаченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В. кн.: Щурат В. Поезія XIX віку, ч. 1. Львів, 1903; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. І. К., 1971; Жовтневий день. В кн.: Троє цуценят покидають Париж. К., 1991; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Французские стихи в переводе русских поэтов. XIX — XX вв. М., 1969.

Літ.: Обломиевский Д. Поэмы и лирика Альфонса де Ламартина. В кн.: Обломиевский Д. Французский романтизм. М., 1947; Рабинович Г. Альфонс де Ламартин. В кн.: Писатели Франции, М., 1964; Матвіїшин В. Українсько-французькі літературні зв’язки XIX — початку XX ст. Львів, 1989.

В. Г. Матвіїшин.


ЛАМПЕДУЗА Томазі ді Джузеппе (1896 — 1957) — італ. письменник. Див. Томазі ді Лампедуза Джузеппе.


ЛАН О. (справж. — Коршак Кирило Юхимович; 12.V 1897, х. Дирдин, тепер село Городищен. р-ну Черкас. обл. — 22.XII 1937) — укр. поет, археолог. Закін. учит. семінарію в Черкасах і 1932 Київ. ін-т проф. освіти. Працював 1932 — 34 в Ін-ті історії матеріальної культури Академії наук УРСР. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг». Автор збірок «Отави косять» (1928), «Назустріч сонцю», «Долоні площ» (обидві — 1930). Л. — майстер сільс. і міського поет. пейзажу. Опубл. ряд статей з археології. Був незаконно репресований 1937. Реабілітований 1960.

С. А. Крижанівський.


«ЛАН» — вид-во. Засн. 1909 у Києві О. Грушевським. Випускало дві серії: «Науково-популярну бібліотеку» (для дорослих) і «Дитячу бібліотеку». У першій, зокрема, вийшли книжки «Життя рослин» Ю. Сірого, «Дикі люди» Ю. Будяка, «Богдан Хмельницький» М. Грушевського, у другій серії — «Байки» Л. Глібова, «Джунглі» та «От так казки!» Дж. Р. Кіплінга (у перекл. Ю. Сірого), «Казки» В. Гауфа (у перекл. О. Олеся) та ін. Припинило діяльність 1913.

Літ.: Сірий Ю. Із спогадів про українські видавництва «Лан» і «Дзвін». В кн.: Українські бібліологічні вісті, в. 1. Авгсбург, 1948.

О. І. Сидоренко.


ЛАНГЕ (Lange) Top (9.IV 1851, Копенгаген — 22.II 1915, с. Нападівка, тепер Липовецького р-ну Вінн. обл.; прах перевезено до Копенгагена) — дат. філолог, письменник, перекладач, осв. діяч. Закін. 1874 Копенг. ун-т. У 1871 — 74 вивчав рос., ін. слов’ян. мови. 1876 був запрошений на роботу до Москви (тут став відомий як Георгій Іванович Ланге), де читав лекції у Лазаревському ін-ті сх. мов (1876 — 1906) та одночасно у т. з. Каховському ліцеї (1876 — 87). У 1887 — 1906 — дат. консул у Москві. 1893 захистив докт. дисертацію про творчість О. К. Толстого. Популяризував слов’ян. л-ри в Данії та Скандинавії. Опубл. кн. нарисів «З Росії» (1882), де подав також свої вірші. У цій книзі відбилися враження Л. від подорожі 1879 по Росії і 1881 — по Україні (розділи «В Україну», «Степовий сон», «З України», «Присмерк»). Зб. нарисів «Місяць на Сході» (1887) — про подорож по Бл. Сходу. У збірках «Через мальовану шибку» (1894) і «Ноктюрн» (1897) значне місце посідає ориг. лірика, але переважають переклади з ін. л-р, подано також укр. нар. пісні. Вірші зб. «Гра на скрипці» (1906) присвячені Україні, її природі. Переклав 1876 оповідання «Максим Тримач» і «Чумак» Марка Вовчка, 1888 — «Слово о полку Ігоревім». До зб. «Кілька народних пісень» (1878) включив свої переклади нім., шотл., швед., серб., чес., рос., а також укр. пісень — «Ой не світи, місяченьку», «Ой вийду я на долину» та ін. Здійснив переклади (з рос. і укр. поезій) до збірок «Весна» (1886) і «Зірниця» (1896). Зб. «Далекі мелодії» (1902) майже вся — переклади укр. нар. пісень. Дат. композитори написали понад 40 мелодій до 26 текстів укр. пісень, перекладених Л., — «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя», «Ой не світи, місяченьку», «Із-за гори кам’яної», «Ой на гору козак воду носить», «Стоїть явір над водою», «Плавай, плавай, лебедонько» (на вірш Т. Шевченка) та ін. З 1883 (після одруження) Л. подовгу жив в Україні у маєтку дружини в с. Нападівка, вивчав побут, фольклор укр. народу. Високо цінував творчість Т. Шевченка. Був близько знайомий з діячами укр. культури (А. Кримським, Ф. Коршем та ін.).

Літ.: Тиандер К. Датско-русские исследования, в. 2. СПБ, 1913; Мсерианц Л. Памяти Тора Ланге. «Русский филологический вестник», 1915, № 3; Нудьга Г. Українська пісня в Данії. «Радянське літературознавство», 1962, № 4; Нудьга Г. А. Українська пісня в світі. К., 1989.

Г. А. Нудьга.


«ЛАНДЫШИ КИЕВСКОЙ УКРАЙНЫ» («Кунволія Київської України») — літ.-збірники. Вийшли в Петербурзі (кн. 1, 1848; кн. 2 — 3, 1851) рос. і укр. мовами. Упорядник і видавець — Г. Карпенко з участю брата С. Карпенка. Надр. твори Г. Карпенка (під псевд. Карпенко 2-й Г.) — вірші «И может быть я счастлив тем...», «Ллються думи прудко...», драма «Дмитрий Климовский», казка «Вовк і старий собака»), С. Карпенка (вірші «На захід сонце вже хилилось...», «Де ж то наше щастя...», дума «Слово про мою щирость до людей убогих» та ін.), Т. Думитрашка-Райча [вірші «Голубка» («Чого ти так зажурилась...»), «Чуже не своє» («Тяжко мені дихать...») та ін.], О. Федоровського [вірш «К Таврии» («Прелестен вид, когда поля...»), оповідання «Тоска по милой сердцу»] тощо.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.


ЛАНІ (Lányi) Шаролта (6.VI 1891, м. Секешфегервар — 10.XI 1975, Будапешт) — угор. поетеса і перекладачка. Закін. 1909 пед. уч-ще в м. Сабадка. Замолоду пов’язала свою долю з робіт. рухом. 1922 емігрувала до Рад. Союзу. 1946 повернулася на батьківщину. Автор збірок «Подарунок» (1912), «Мої дні» (1922), «Незліченні роки» (1947), «Осінній сад» (1956), «Минуле і сучасне» (1966), «Зимовий світанок» (1971), «Шкода забувати» (1975) та ін. Поезії Л. міжвоєн. періоду сповнені революц. і антифашист. пафосу. 1939 у журн. «Új Hang» («Новий голос», № 4, виходив у Москві) опубл. у своєму перекл. вірші Т. Шевченка «В неволі, в самоті немає...», «Заповіт», «О люди! люди небораки!», «Чого мені тяжко, чого мені нудно?», а також ст. «До 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка». Брала участь у святкуванні в Україні 100-річчя від дня народження І. Франка (1956) та 150-річчя від дня народження Т. Шевченка (1964), виступила в угор. пресі зі статтями про них.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Современная венгерская поэзия. М., 1973.

Літ.: Радо Д. Як угорці познайомилися з великим поетом. «Всесвіт», 1961, № 7; Васовчик В. Ю. «Заповіт» Шевченка у перекладі Шарольти Ланьї. В кн.: Тези доповідей до XX наукової конференції Ужгородського державного університету. Серія літературознавства. Ужгород, 1966; Стець І. Кобзар в Угорщині. «Всесвіт», 1975, № 3.

Г. П. Герасимова.


«ЛАНКА» — літ. група. Утв. 1924 в Києві на основі «Аспису». До неї входили Б. АнтоненкоДавидович, М. Галич, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін. Твори учасників «Л.» зазнали незаслужених негативних оцінок з боку вульгарно-соціол. критики. 1926 на основі «Л.» утв. літ. група «Марс».

Літ.: Історія української літератури, т. 2. К., 1988; Мовчан Р. Валеріан Підмогильний. В кн.: Письменники Радянської України, в. 14. 20 — 30 роки. К., 1989.

С. А. Крижанівський.


ЛАНОВЕНКО Петро Климентійович [8(21).V 1905, Тбілісі — 14.XII 1982, Київ] — укр. та рос. письменник. Закін. 1926 Уман. сільськогосп. ін-т. Працював агрономом, був на парт. роботі, заст. міністра сільс. госп-ва УРСР. Автор романів «Цвяхи» (1931), «Чудова посада» (1959), «Невмирущий хліб» (1966), «У всякого своя доля» (1970), повісті «Первоцвіт» (1974), зб. оповідань «Краса людська» (1961) та ін. — про життя українського села. Опубл. ряд худож.-публіцистичних нарисів, статей.

Літ.: Моторний О. Вимогливість до себе. «Вітчизна», 1973, № 2; Савчук О. Петрові Лановенку — 75. «Літературна Україна», 1980, 23 травня.

В. А. Бурбела.


ЛАНУ (Lanoux) Арман (24.Х 1913, Париж — 23.III 1983, м. Шан-сюр-Марн, деп. Сена і Марна) — франц. письменник і літературознавець. Перші романи «Убита канадка» (1943) й «Золото і сніг» (1944) — детективного плану. Ряд творів Л. має антифашист., антивоєнне спрямування — повість «Ковчег безумців» (1947), трилогія «Божевільна Марго» (романи «Майор Ватрен», 1956; «Побачення в Брюгге», 1958; «Коли море відступає», 1963), дилогія про Паризьку комуну (романи «Полька гармат», 1971; «Червоний півень», 1972), роман «Бджолиний пастух» (1974) і докум. роман «Прощай життя, прощай кохання» (1977). Л. належать романізовані біографії «Здрастуйте, пане Золя!» (1954), «Любий друг Мопассан» (1967), новели. У традиціях франц. натураліст. школи написані нариси Л. «Фізіологія Парижа» (1954) і «Кохання дев’ятисотих років» (1961). Відомий також як поет (збірки «Рознощик», 1925; «Образи Епіналя», 1969) і драматург (п’єса «Людина у фраці», 1959). 1977 відвідав Україну, прочитав лекцію про сучасну франц. л-ру в Київ. ун-ті. Окр. твори Л. переклали Б. Баєв, В. Решетилов та І. Берман.

Тв.: Укр. перекл. — Майор Ватрен. К., 1960; Любий друг Мопассан. К., 1982; Рос. перекл. — Когда море отступает. М., 1965; Здравствуйте, Эмиль Золя! М., 1966; Мопассан. М., 1971; Свидание в Брюгге. М., 1977; Песочные замки. М., 1982; Пчелиный пастырь. М., 1985.

Літ.: Пащенко В. Книга Армана Лану про Мопассана. В кн.: Лану А. Любий друг Мопассан. К., 1983.

В. І. Пащенко.


ЛАНЬ Мань (справж. — Лань Веньжуй; 2.VI 1922, м. Уцян, пров. Хебей) — кит. письменник, перекладач. Навчався (з 1940) у Військово-політичній академії в Яньані, вивчав російську мову в школі іноземних мов. Автор поетичних збірок «Старий човняр» (1956), «Степова флейта» (1957), «Безмежжя» (1960) та ін., поем «Затока Чорного Дракона», «Танки мчать», «Квіти береста» і «Ранкові квіти», збірок нарисів «Вогні на Червоній скелі», «Під грім хлопавок» тощо. Перекладає з рос. поезії. 1985 у серії світової класики опубл. перекладену ним кн. «Вибране» Т. Шевченка, до якої написав також передмову. Видання містить 86 віршів, баладу «Тополя», поеми «Катерина», «Мар’яна-черниця», «Наймичка» і «Сова».

Тв.: Моя робота над «Вибраним» Шевченка. «Всесвіт», 1987, № 3.

І. К. Чирко.


ЛАОСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра лаос. народу. Розвивається лаос. мовою. Ранні пам’ятки епіграфіки, знайдені на тер. Лаосу, належать до 2-ї пол. 13 ст. Усна нар. творчість представлена казками, переказами, піснями тощо. Перші твори реліг., а згодом і світського змісту з’явилися після створення д-ви Лансанг (1353) та поширення буддизму: поема «Принц Хунг» про чвари лаос. правителів, прозова «Оповідь про Кхун Боломе» — про легенд. засновника одного з перших князівств у Лаосі (ймовірно 13 — 15 ст.) та ін. Великий вплив на формування Л. л. мала давньоінд. л-ра, зокрема місцеві варіанти інд. джатак («Вессантра джатака», про життя Будди; «Золота мова», «Хоробрий Тианг» тощо), а також «Рамаяна», відома в Лаосі під назвою «Па Лак Па Лам». Сюжети давньоінд. л-ри під впливом місцевих фольклор. традицій переосмислювались і зазнавали в Л. л. значних обробок. Вершина розвитку середньовіч. Л. л. — епіч. поема «Сінсай» Панкхама (16 — 17 ст.). До пізньої середньовіч. л-ри належать також реліг.-дидактичні і дидактико-побут. твори, в яких відображено етичні норми й правові відносини середньовіч. Лаосу: «Повчання Інтіана» і «Повчання дідуся внукам» Key Дангта та анонімні повісті «Сійоау Сават», «Путтасен» і «Мунла Тантай». З поч. 18 ст. внаслідок розпаду (в 1707) д-ви Лансанг, а пізніше — втрати лаос. територіями незалежності (в кін. 19 ст.) Л. л. переживала період глибокого застою. Її відродження почалося тільки після закінчення 2-ї світ. війни, в ході наростання нац.-визв. руху лаос. народу, його боротьби проти франц. поневолювачів. У л-рі переважають твори малих форм (вірші Д. Сомсі, пісні Сісана, повісті «Маленька Сі» К. Фолсени, 1969, і «Дороги життя» Чантхі Диансавана, 1970, та ін.), а також публіцистика. На поч. 70-х pp. у Л. л. розвивається реаліст. напрям (колект. збірники оповідань «Море життя» і «Сморід», обидва — 1971, «Рідний В’єнтьян», 1973), він утверджується після проголошення ЛНДР (1975). Твори сучас. Л. л. присвячені гол. чин. історії боротьби за незалежність країни і побудові нового життя — романи «Другий батальйон» (т. 1 — 3, 1976 — 80), «Дочка партії» і «Два береги» (обидва — 1982) Сувантхонга Бупханувонга, «Кохання» К. Фолсени (1981) та ін. У жанрі оповідання виступають К. Пхуангсада, У. Бунявонг, Д. Вілавонг, Т. Онмінасон, Х. Раттанавонг, К. Маніван, С. Савенгсикса, Б. Сомсайпхон та ін. В галузі поезії плідно працюють Д. Сомсі (зб. «Революційна поезія», 1977), К. Пхомконга та ін. У жовтні 1990 засн. Асоціацію письменників Лаосу.

Літ.: Морев Л. Н. Литература. В кн.: Лаос. Справочник. М., 1980; Осипов Ю. М. Очерки истории лаосской классической литературы. СПБ, 1991.

Л. М. Морєв.


ЛАО ШЕ (справж. прізв. та ім’я — Шу Шеюй, друге ім’я — Цінчунь; 3.II 1899, Пекін — 24.VIII 1966, там же) — кит. письменник, громад. діяч, нар. письменник КНР. Закін. 1918 учит. семінарію (Пекін). 1924 — 29 викладав кит. мову в Лонд. ун-ті. У Великобританії написав романи «Філософія шановного Чжана» (1926), «Чжао Цзиюе» (1926) і «Двоє Ма» (1929) — про розвиток бурж. відносин у Китаї, проникнення іноз. капіталу. В сатир. романі «Записки про Котяче місто» (1932) піддав гострій критиці гоміндан, режим. Злиденне життя міської бідноти зобразив у романах «Розлучення». (1933) і «Сян-цзи верблюд» (1936). Написав також повість «День народження Сяо-по» (1930), роман «Кремація» (1940), трилогію «Чотири покоління однієї сім’ї» (1946), ряд п’єс («Клоччя туману», 1939; «Держава понад усе», 1940, та ін.), істор. драму «Кулак в ім’я справедливості» (1961). Загинув під час «культурної революції». Окр. твори Л. Ш. переклали К. Скрипченко, І. Чирко.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. К., 1955; Серп місяця. К., 1974; Сян-цзи верблюд. К., 1978; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 2. М., 1957; Развод. М., 1967; Рикша. — Записки о Кошачьем городе. — Под пурпурными стягами. — Рассказы. — Старый вол, разбитая повозка. — Эссе. М., 1982; Сказители. М., 1986; Избранные произведения. М., 1991.

Літ.: Федоренко М. Т. Лао Ше. В кн.: Федоренко М. Т. Письменники сучасного Китаю. К., 1959; Антиповский А. А. Раннее творчество Лао Шэ. М., 1967; Кононенко П. Читаючи Лао Ше. «Всесвіт», 1975, № 8; Болотина О. П. Лао Шэ. Творчество военніх лет, 1937 — 1949. М., 1983; Лао Шэ. Биобиблиографический указатель. М., 1983.

І. К. Чирко.


ЛАПСЬКИЙ Остап (7.VII 1926, с. Кобрин, тепер місто Брест. обл., Білорусь) — укр. поет і перекладач у Польщі. Закін. 1957 Варшав. ун-т, працює там же на кафедрі укр. філології. Друкується в укр. періодиці Польщі (журн. «Наша культура») в Україні [журнали «Дніпро», «Прапор» (з 1991 «Березіль»)]. Низку творів опубл. в антології «Гомін». Автор зб. «Деякі елегії та дещо інше» (1982), статей «Шевченко в польській літературній критиці» і «Тарас Шевченко — великий син України». Переклав польс. мовою ряд творів Т. Шевченка, П. Тичини, В. Коротича і українською — Ю. Словацького, Ц. Норвіда, В. Броневського, Ю. Тувіма, Є. Герасимовича та ін.

І. Д. Красовський.


ЛАПЦУЙ Леонід Васильович (28.II 1932, Ямало-Ненец. авт. окр. Рос. Федерації) — ненец. письменник. Закін. відділ журналістики Вищих курсів при ЦК ВЛКСМ (Москва). Пише ненец. та рос. мовами. Автор зб. віршів «Квітни, мій Ямал!» (1960), «Земля моєї любові» (1965), «Голубі сніги» (1970), «На Півночі — ранок» (1977), «Оленячий біг» (1979) та ін. Видав збірки малої прози «Оповідання про Ямал» (1962) та «Заметілі стеляться до ніг» (1968, увійшли однойм. повість і ряд оповідань; у співавт. з B. Лєдковим). Окр. поезії Л. переклали П. Ребро, C. Зінчук, М. Лещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Моя пісня. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Райдуга. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Пісня оновленої Півночі. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — В краю оленьих троп. Л., 1982; Тер. М., 1984; Олений бег. М., 1986.

В. Г. Пугач.


ЛАРА (Lara) Xecyc (1904, с. Вілья-Ріверо, побл. м. Кочабамба — 6.IX 1980, Кочабамба) — болів. письменник, учений-філолог. Представник індіанізму. Писав мовами кечуа та іспанською. Автор поет. зб. «Аравії, Аравіку» (мовою кечуа; ісп. мовою вийшла під назвою «Спів цикади», 1921), поеми «Паукарвара» (1947). Повість «Репете» (1937, заборон. урядом), написана у формі щоденника новобранця, розвінчує антигуманну сутність мілітаризму. В романах «Сурумі» (1943), «Янакуна» (1952, укр. перекл. — «Невільниця»), «Яварнинчих» (1959, рос. перекл. — «Наша кровь»), «Синчикай» (1962, рос. перекл. — «Мужество»), «Льяльїйпача» (1965) Л. розкриває процес соціального пробудження індіанців. Досліджував культуру кечуа (праці «Поезія кечуа», 1947; «Література кечуа», 1961; «Культура інків», т. 1 — 2, 1966 — 67). Уклав антологію «Народна поезія кечуа» (1956), «Словник кечуаіспанський-кечуа» (1947). Окр. твори Л. переклали Х. Борисюк, С. Борщевський.

Тв.: Укр. перекл. — Невільниця. К., 1975; Ньято Мендес. «Всесвіт», 1976, №2; Рос. перекл. — Наша кровь. М., 1962; Мужество. М., 1966.

Б. В. Клименко.


ЛАРІН Борис Олександрович [5(17).I 1893, Полтава — 26.III 1964, Ленінград] — рос. і укр. мовознавець, педагог, чл.-кор. АН УРСР з 1945, академік АН Лит. РСР з 1949. Навч. у Київ. (1910 — 14) та Петроград. (1916 — 17) ун-тах. З 1931 — професор Ленінгр. ун-ту, у 1951 — 53 — викладач Вільнюс. ун-ту. Автор багатьох праць: «Про сонячні кларнети П. Тичини» (1920), «Матеріали з литовської діалектології» (1926), «Мовний побут міста» (1928), «Паризький словник московитів 1586 p.», «Програма для збирання матеріалів до діалектологічного атласу української мови» (обидві — 1948), «Нариси з фразеології» (1956) та ін. Один з організаторів грунтовного вивчення укр. діалектів, розробки теор. принципів укладання Атласу укр. мови, регіон. лексичних словників та ін. В ряді статей аналізував мовно-стиліст. особливості творів А. Чехова, М. Некрасова, М. Шолохова та ін. письменників.

Тв.: Про народну фразеологію. «Українська мова у школі», 1959, № 5; Эстетика слова и язык писателя. Л., 1974.

Літ.: Тимошенко П. Д. Борис Олександрович Ларін. «Мовознавство», 1968, № 4; Плющ П. П. Б. О. Ларін і українське радянське мовознавство (1893 — 1964). «Мовознавство», 1973, № 5; Булахов М. Г. Ларин Борис Александрович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 3. Минск, 1978.

А. П. Могила.


ЛАРІН Михайло Петрович (10.I 1924, с. Осоївка, тепер Краснопільського р-ну Сум. обл. — 19.IX 1986, Київ) — рос. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Навч. 1946 — 48 у Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Жив в Україні. Працював у пресі. Писав рос. і укр. мовами. Автор збірок «Україна — Росії сестра» (1953), «Відкриття» (1957), «Весняна пошта» (1962), ряду поем і новел. Твори Л. сповнені синівської любові до Вітчизни, спогадів про фронтову юність. На деякі вірші Л. композиторами В. Рождественським, К. Домінченим, І. Віденським написані пісні. Переклав рос. мовою окр. твори М. Рильського, Д. Луценка, Л. Забашти, П. Панченка, М. Чернявського та ін.

Літ.: Логвиненко М. Розмова про перші книги. «Молодь України», 1953, 19 серпня; Ющенко О. Третья книга поэта. «Радуга», 1963, № 5.

С. М. Руссова.


ЛАРІОНОВ Сергій Степанович [6(19).X 1908, с. Анаєве, тепер Зубово-Полянського р-ну Мордовії] — мордовський письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1948 учит. ін-т (Саранськ). Пише мокша-мордов. мовою. У повісті «Сумління» (1961, рос. мовою), романах «Теплими руками» (1962), «Три вітри» (1967) розповідається про сучас. мордов. село, порушуються морально-етич. проблеми. Роман-дилогія «Кришталеві дзвони» (кн. 1, 1974; кн. 2, 1989) присвячено робіт. класу Мордовії. У повісті «Один день бою» (1983) відтворено траг. події Вел. Вітчизн. війни. Для дітей написав повісті «Дитинство» (1970, автобіогр.) та «Журавлине озеро» (1980). Виступає і в жанрі оповідання. Переклав оповідання «Муляр» І. Франка, ряд творів О. Копиленка.

Тв.: Рос. перекл. — Живая история. Саранск, 1958; Теплыми руками. М., 1968; Три ветра. Саранск, 1978; В июльский долгий день. Саранск, 1986.

Літ.: Макушкин В. Ориентиры во времени. (Заметки о творчестве С. С. Ларионова). В кн.: Солнечный край. Саранск, 1979; Кирюшкина Р. Б. Проблема положительного героя в романе С. Ларионова «Хрустальные колокола». В кн.: Проблемы развития современной мордовской литературы. Саранск. 1983.

Б. В. Хоменко.


ЛАРНІ (Larni) Мартті Йоганнес (справж. прізв. — Лайне; псевд. — Аслак Нуорті, Дан Астер; 22.IX 1909, с. Пакіла, побл. Хельсінкі) — фін. письменник, журналіст. Освіту здобув у Хельс. ун-ті. 1948-49 і 1951 — 54 жив у США. Літ. діяльність почав романом для юнацтва «Пригоди у країні Сааме» (1936), збірками віршів «Перелітні птахи» (1938) і «Материнська доля» (1940). Роман «Шановані бідняки та їхня розмаїта компанія» (1944) — сатира на збанкрутілих підприємців періоду екон. кризи 30-х pp. 20 ст. у Фінляндії. В романах «Нетерпляча пристрасть» (1945) і «Близько до гріха» (1946) відобразив життя робітників. Істор. роман «Небо спустилося на землю» (1948) — про сел. повстання 15 ст. у Франції. Широку популярність Л. приніс роман-памфлет «Четвертий хребець, або Шахрай мимоволі» (1957) — дошкульна сатира на амер. спосіб життя. Сатир. спрямування мають також романи «Чарівна свинарка, або Спогади економічної радниці Мінни Карлссон-Кананен» (1959), «Про це вголос не говорять» (1964), «Первісток» (1968), збірки новел «Фінська кішечка» (1961), «Неймовірне щастя» (1965), «Фінська кішечка в мінорі» (1966), «Сократ у Хельсінкі» (1972). Л. належать також романи «Червона Венера» (1951) і «Міннесота говорить» (1952), кіносценарії, збірки казок, дорожні нариси, фейлетони. 1972 відвідав Одесу. Окр. твори Л. переклали Е. Лисецька, К. Смирнов і П. Івасенко. Портрет с. 131.

Тв.: Укр. перекл. — Українським друзям про Фінляндію та фіннів. — Фестиваль у спеку. «Всесвіт», 1973, № 8; Сократ у Хельсінкі. К., 1975; Рос. перекл. — Четвертий позвонок, или Мошенник поневоле. М., 1959; Памфлеты. — Фельетоны. — Рассказы. М., 1973; Прекрасная свинарка, — Об этом помалкивают. Минск, 1987.

Літ.: Карху Э. Г. Очерки финской литературы начала XX века. Л., 1972.

Е. А. Лисецька.


ЛАРОШФУКО (La Rochefoucauld) Франсуа де (15.ІХ 1613, Париж — 17.III 1680, там же) — франц. письменник, філософ-мораліст, герцог. Виступав проти кардинала Рішельє і абсолютизму. В «Мемуарах» (1662, повністю вид. 1817) подав сатир. картину тогочас. франц. суспільства. Широку популярність здобув кн. філос. афоризмів «Максими» («Роздуми, або Сентенції і максими про мораль», 1665), що засвідчила глибоке знання Л. психології верхівки франц. дворянства серед. 17 ст., її безпринципності і продажності. Побудовані на парадоксальності, сентенції Л. відзначаються вишуканістю стилю й дотепністю. Окр. афоризми Л. перекл. Р. Доценко, Я. Кравець.

Тв.: Укр. перекл. — Афоризми. «Всесвіт», 1977, № 9; Роздуми, або Висловлювання і моральні максими. «Всесвіт», 1993, № 11 — 12; Рос. перекл. — Мемуары. — Максими. Л., 1971.

Літ.: Линецкая Э. Ф. Франсуа Ларошфуко. В кн.: Писатели Франции. М., 1964: Кравець Я. Ларошфуко і Україна. «Всесвіт», 1993, № 11 — 12.

В. Г. Матвіїшин.


ЛАРРА (Larra; справж. прізв. — Лараджоне, Ларахйоне) Рауль (10.X 1913, Буенос-Айрес) — аргент. письменник, публіцист. Продовжував традиції відомої в аргент. л-рі групи письменників-реалістів «Боедо». Повість «Гран-Чако» (1947) — про страйкову боротьбу робітників, бавовникових плантацій. У романах «Зустріч серед ночі» (1949), «Без перепочинку» (1953), «Вітер зі сходу в моєму передмісті» (1965), повістях «Його звали Чубатий» (1956), «Людина з валізою» (1971) Л. відтворив соціальні конфлікти, характерні для сучас. аргент. суспільства. Автор істор. роману «Я — Андресіто Артігас» (1970), романізованих біографій: «Пайро: письменник і демократія» (1938), «Роберто Арльт під тортурами» (1951), «Москоні — генерал нафти» (1957), «Барлетта — людина-дзвін» (1978), зб. нарисів «Світ письменства» (1973). Окр. романи Л. переклали В. Харитонов, А. Кретова, І. Ворона, Л. Добрянська.

Тв.: Укр. перекл. — Гран-Чако. К., 1958; Без перепочинку. К., 1959. Його звали Чубатий. К., 1961.

Літ.: Покальчук Ю. На шляху до нової свідомості. К., 1974.

Ю. В. Покальчук.


ЛАРЧЕНКО Михась [Михайло Романович; 1(14).XI 1907, с. Хворостяни, тепер Славгородського р-ну Могильов. обл. — 31.VII 1981, Мінськ] — білорус. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1956. Закін. 1932 Білорус. пед. ін-т (Мінськ). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Досліджував історію білорус. л-ри і фольклору, проблеми становлення й розвитку реалізму в білорус. л-рі. Автор праць про творчість Янки Купали, Якуба Коласа, М. Богдановича та ін., монографії «Зв’язки білоруської літератури з літературами сусідніх слов’янських народів у другій половині 19 століття» (1958), збірників статей «Слов’янська єдність» (1963), «Єднання братніх літератур» (1974). Підкреслював велике значення шевченківських традицій для виникнення й розвитку нової білорус. л-ри (ст. «Під життєдайним впливом Шевченка», 1939), висвітлював спільні мотиви у творчості Т. Шевченка і білорус. письменників (статті «Тарас Шевченко і Янка Купала», 1953, «Тарас Шевченко й Максим Богданович», 1961).

Тв.: Тарас Шевченко і Янка Купала. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Тарас Шевченко і білоруська література. «Українська мова і література в школі», 1964, № 3.

В. В. Гниломедов.


ЛАРЧЕНКОВ Анатолій Якович (30.XI 1931, с. Дашино В’яземського р-ну Смол. обл.) — рос. драматург, канд. геолого-мінерал. наук з 1968. Закін. 1956 Моск. нафтовий ін-т, 1961 — Всесоюз. заочний ун-т мист-в (Москва). Працював у геологорозв. партіях, з 1969 — ст. наук. співробітник Черніг. відділення Укр. н.-д. геологорозв. ін-ту. Автор п’єс «Каракумська новела» (1962), «Постріл» (1965), «Троє» (1967), «Завтра — День Перемоги» (1976), «Біла-біла черемха» (1981), зб. п’єс «Вірність» (1984; укр. перекл. Є. Бантиша) та ін., в яких відтв. події часів революції та Вел. Вітчизн. війни, порушено морально-етич. проблеми. Виступає також і як театр. критик. П’єси Л. ставилися в театрах Чернігова, Житомира, Івано-Франківська, Ніжина.

Тв.: Укр. перекл. — Вірність. К., 1984.

Літ.: Нестеровський П. Анатолій Ларченков і його п’єси. В кн.: Ларченков А. Вірність. К., 1984.

Г. Я. Неділько.


ЛАСКОВ Михайло Рафаїлович (3.VI 1923, м. Токмак, тепер Запоріз. обл.) — рос. та укр. письменник. Закін. 1953 Запоріз. пед. ін-т. З 1943 працював у пресі. Автор збірок поезій «Рідні вогники» (1956), «Струмочок» (1959), «Червона гвоздика» (1969), «Зірки, які не згасають» (1983), «Пам’ятні роки» (1984) та ін., зб. оповідань, повістей і нарисів «Справжній друг» (1960), «Життя дається раз», «Старт „Запорожця“» (обидві — 1962), «Тече річка Жилінка» (1965) та ін. Осн. теми — героїка Вел. Вітчизн. війни, трудові будні Придніпров’я. Окр. вірші Л. перекл. Г. Літневський та В. Чубенко.

Тв.: Притяжение земли. Днепропетровск, 1988; Укр. перекл. — [Вірші]. «Прапор», 1985, № 10; [Вірші]. «Прапор», 1986, № 6.

Літ.: Кириченко Ю. Михайлу Ласкову — 60. «Літературна Україна», 1983, 9 червня.

М. С. Федорчук.


ЛАСЛО-КУЦЮК Магдалина (30.VIII 1928, м. Тімішоара) — укр. літературознавець в Румунії, доктор філол. наук з 1971, професор з 1972. Дружина К. А. Куцюк-Кочинського. Навчалася в Калузькому, Бухарестському ун-тах, 1954 закін. Харків. ун-т. У 1955 — 83 викладала укр. л-ру в Бухарест. ун-ті. Автор праць «Шевченко в Румунії» (1961), «Дослідження українського фольклору в Румунії» (1965), «Румунсько-українські літературні взаємини XIX — початку XX ст.» (докт. дисертація, опубл. 1972) ; з історії укр. Л-ри і культури: «Головні напрямки української поезії XX ст.» (1977), «Велика традиція» (1979), «Шукання форми» (1980), «Внесок славістів нашої країни у вивчення української культури» (1982), «Засади поетики» (1983), «Україністика у житті і науковій спадщині Петру Карамана» (1986); статей про творчість Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, О. Маковея та ін.; передмов до рум. перекладів творів Лесі Українки, Ю. Яновського. Видала навч. посібники «Питання української поетики» (1974), «Українська радянська література» (1975). Творчості укр. письменників у Румунії присвятила статті «Сонети і ронделі Ореста Масикевича» (1983), «Віддзеркалення вогню» (1984) та ін. Л.-К. упорядкувала, написала передмови і коментарі до виданих рум. мовою «Антології української класичної поезії» (1970), «З книги життя. Антологія українського класичного оповідання» (1973), творів С. Яричевського (т. 1 — 2, 1977 — 78), П. Тичини (1980), М. Рильського (1981), В. Сосюри (1987).

Тв.: Катарсис. «Березіль», 1991, № 8.

Літ.: Ткачук С. Магдалина Ласло-Куцюк. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983; Сивокінь Г. [Переднє слово до статті М. Ласло-Куцюк «Про філософічність поезії»]. «Прапор», 1989, № 10; Яценко М. Наукові обрії україністки з Бухареста. «Слово і час», 1990, № 3.

О. С. Романець.


ЛАССАЛЬ (Lassalle) Фердінанд (11.IV 1825, Бреслау, тепер Вроцлав, Польща — 31.VIII 1864, Женева) — нім. публіцист, філософ, критик. Вивчав 1843 — 46 філологію та філософію в ун-тах Бреслау і Берліна. Учасник революції 1848 — 49 в Німеччині. Один із засновників і президент Заг. нім. робіт. союзу (1863 — 75). Свої естет. погляди Л. втілив у трагедії «Франц фон Зікінген» (1859), декларував у ст. «Г. Е. Лессінг з культурноісторичної точки зору» (1861) та памфлеті «Юліан Шмідт, історик літератури» (1862, у співавт.). Творами Л. цікавився І. Франко, вважав його одним з «головних вчителів соціалізму» (див. Франко І. Зібр. тв., т. 48. К., 1986, с. 322).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 3. [М., 1925].

Літ.: Виноградская П. Фердинанд Лассаль. М. — Л., 1926.

Л. С. Кравченко.


ЛАССІЛА (Lassila) Майю (справж. — Алгот Унтола Тієтявяйнен; 28.XI 1868, м. Тохмаярві — 21.V 1918, Хельсінкі) — фін. письменник. Закін. 1891 учит. семінарію (м. Сортавала). 1898 — 1904 жив у Петербурзі, був близьким до рос. визв. руху. За пропаганду революц. ідей арештований фінськими властями і розстріляний. В автобіогр. романах «Хархама» і «Мартва» (обидва — 1909) зобразив життя робітників, соціальну нерівність у рос. суспільстві. Популярність Л. принесли гумор. і сатир. повісті з нар. побуту «По сірники» (1910), «Пірттіпох’я та її мешканці» (1911), «Надто розумний» (1915), «Воскреслий із мертвих» (1916), п’єси «Коли закохуються вдівці» (1911), «Молодий мельник», «Коли цвітуть троянди» (обидві — 1912), «Мудра діва» (1914) та ін. Романи «Безпорадні» (1913) і «Дім нещастя» (1917) — про злиденне життя фін. селян. Окр. твори Л. переклала Е. Лисецька.

Тв.: Укр. перекл. — По сірники. — Воскреслий із мертвих. К., 1969; Рос. перекл. — Пирттипохья и ее обитатели. — Сверхумный. — Воскресший из мертвых. В кн.: Кианто И. Красная черта. — Лассила М. Пирттипохья и ее обитатели. — Сверхумный. — Воскресший из мертвых. М., 1978.

Літ.: Карху Э. Г. Очерки финской литературы начала XX века. Л., 1972.

Е. А. Лисецька.


ЛАСТІВКА Корнило [псевд. і крипт. — Вернигора-Вірленко, К. Л.; 17.XII 1893, с. Горошівці, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл. — 17.XII 1975, Відень] — укр. письменник, фольклорист. Закін. 1922 Чернів. ун-т. Був священиком на Буковині. Друкувався в чернів. виданнях — журн. «Промінь» (1921 — 23), газ. «Час» (1930 — 31), у варшав. журн. «Наша культура» та ін. У вірші «Плач Єремії» (1923), циклі новел «Війна» (1923) відтв. трагедію 1-ї світ. війни. У прозових циклах «Казка», «Зорі», «На тернистий шлях життя» (1922), звертаючись до фольклор. джерел, опоетизував красу високих людських почуттів. Окр. вірші («Прийшли кати у нашу хату», 1922, та ін.) містять протест проти загарбання Буковини бояр. Румунією. Досліджував обрядову творчість, зокрема веснянки (розвідка «Північнобуковинські гаївки». «Наша культура», 1937, кн. 7). Автор етногр. нарису «Як обходять український Великдень на Буковині» (1930). Опинившись під час 2-ї світ. війни за кордоном, опубл. у газ. «Українське слово» (Париж) ряд рецензій і статей з питань л-ри. В ост. роки життя написав грунтовне фолькл.-етногр. дослідження «Основи українських календарних обрядів» (не надр.). Частина творів Л., написаних в еміграції, зберіг. в родині письменника у Відні.

Ф. П. Погребенник.


«ЛАСТІВКА», «Ластбвка» — укр. літ. альманах. Упорядкований Є. Гребінкою з матеріалів, що планувалися для «литературных прибавлений» до журн. «Отечественные записки». Вид. 1841 у Петербурзі В. Поляковим. У редагуванні «Л.» брав участь Т.. Шевченко. Тут уперше з’явилися п’ять його творів — «Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському», «Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний!» і розділ з поеми «Гайдамаки». Т. Шевченко подав до альманаху й уривок з поеми «Тарасова ніч», який було знято цензурою. В «Л.» надр. також уривки з п’єси «Москаль-чарівник» І. Котляревського, повість «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ’яненка, уривок з казки «Циган» П. Куліша, казка «Собака та злодій» П. Писаревського, байки «Дядько й дядина», «Лікар та здоров’я», «Москаль і Мотря» Л. Боровиковського, вірші «Повіяли вітри буйні» В. Забіли, «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить...») Є. Гребінки, «Прощання» («Прощай, весела сторона!») О. Афанасьєва-Чужбинського та ін., байка «Панько та верства» П. Кореницького, добірка нар. пісень, зібраних С. Писаревським, тощо. Іл. див. на окр. аркуші до ст. Альманах і Збірник (т. 1, с. 256 — 257).

Літ.: Кирилюк Є. Шевченко в «Ластівці». «Літературна газета», 1941, 7 березня; Федченко П. М. Матеріали з історії української журналістики, в. 1. К., 1959; Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

Л. І. Гольденберг.


«ЛАСТІВКА», «Ластбвка» — ілюстр. журнал для дітей і молоді. Виходив 1869 — 81 у Львові щотижня як додаток до газ. «Учитель»; з 1875 як самостійне видання — двічі на тиждень. Редактор-видавець — М. Клемертович. Пропагував ідеї «москвофілів» (див. «Москвофіли»). Вміщувалися популярні статті з історії та географії, на сільськогосподарські теми, фольклорні матеріали, художні твори. В журналі опубліковані уривки з поеми «Гайдамаки» та окремих поезій Т. Шевченка, вірші «Гей-гей, воли!» С. Руданського, «Сиротка на чужині», «Рідна мова» С. Воробкевича, «Чи ти знаєш» О. Духновича, «Ой лихо дитинг» М. Устияновича, казка «Глогорожечка» Ю. Федьковича, твори Б. Дідицького, В. Масляка, І. Наумовича та ін.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

М. О. Мороз.


«ЛАСТІВКА» — літ.-худож. дитячий журнал. Під такою назвою 1894 — 95 виходив у Чернівцях журн. «Бібліотека для молодіжі».


«ЛАСТІВКА» — укр. приватне вид-во в Австралії (Мельбурн — Аделаїда), засн. 1953 письменником і літературознавцем Д. Нитченком. За його ред. та з його передмовами виходять укр. і англ. мовами худож., в т. ч. дитяча, мемуар. л-ра, збірники, навч. посібники для шкіл. З 1954 вид-во випускає альм. «Новий обрій». Серед видань — «Антологія української прози» (1983, англ. мовою), зб. поезій «Легіт і бризи» Г. Далекої (1957), романи «Голос крові» І. Сірко (1961), «Скелька» І. Багряного (1984), «За ширмою» та оповідання «Печатка» Б. Антоненка-Давидовича (обидва — 1989) та ін. У цьому вид-ві вийшли осн. твори Д. Нитченка.

П. П. Рогач.


ЛАСТОВЕНКО Борис Якович (25.VI 1946, с. Старомайорське. Великоновосілківського р-ну Донец. обл.) — рос. письменник. Закін. 1971 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працює (з 1980) у редакції журн. «Донбас». Автор поет. збірок «Осокори» (1969), «Дозор» (1974), «Русла пам’яті» (1977), «На білому лузі» (1983), «Липи в шахтарському селищі» (1986), «Обжиті гнізда» (1987), кн. оповідань «Тала вода» (1980). Минуле донец. краю, його своєрідна природа, духовний світ людини — осн. теми творчості письменника.

М. С. Федорчук.


ЛАСТОВЕЦЬКИЙ Анатолій Олексійович (7.II 1938, с. Баратівка Новобузького р-ну Микол. обл. — 27.V 1979, Миколаїв) — український поет. Закін. 1964 Первомайське мед. уч-ще. Працював фельдшером на міській станції швидкої мед. допомоги. Автор збірок «Жбан роботи» (1970), «Час цілющих турбот» (1974), «Голосом любові» (1981). Лірич. герой творів Л. закохано і щиро сприймає світ добрих, працелюбних людей, прагне жити в злагоді з природою. Окр. вірші Л. перекладено рос., осет. мовами.

Літ.: Крижанівський С. Поезія степу. В кн.: Ластовецький А. Голосом любові. Одеса, 1981.

О. С. Кухар-Онишко.


ЛАСУНСЬКИЙ Олег Григорович (5.V 1936, с. Виползово Бологовського р-ну Твер. обл.) — рос. письменник, літературознавець, бібліограф, книгознавець, канд. філол. наук з 1967. У дитинстві жив в Україні. Закін. 1958 Ворон. ун-т. Голова Всерос. асоціації бібліофілів. Автор книжок «Влада книги» (1966), «Книжковий знак» (1967), «Літературні розкопки» (1972), «Чарівне дзеркало» (1981), «Літературна прогулянка по Воронежу» (1985). Досліджує рос.-укр. літ. зв’язки, зокрема, перебування і творчу роботу укр. письменників (О. Довженка, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського, С. Голованівського, Івана Ле) у Воронежі під час Вел. Вітчизн. війни. Нарис «Голос із провінції» (1972) присвятив укр. літ. критикові і фольклористові 19 ст. М. Мізку. 1983 зробив опис унікальної бібліотеки укр. поета В. Тарноградського, яка зберіг. у його сина В. В. Тарноградського в Дрогобичі.

Тв.: «Эти люди — нам друзья...» (Украина и воронежский край: вехи литературных взаимосвязей). «Подъем», 1982, № 12; Письмо нз Дрогобича. В кн.: Встречи с книгой, в. 2. М., 1984.

Літ.: Зленко Г. Д. Олег Григорьевич Ласунский. Библиографический список. Одесса, 1986; Акиньшин А. Н. Олег Григорьевич Ласунский. Указатель литературы. Воронеж, 1987.

Г. Д. Зленко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.