[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 171-187.]

Попередня     Головна     Наступна





ЛИБЕДИНСЬКИЙ Юрій Миколайович [28.XI (10.XII) 1898, Одеса — 24.XI 1959, Москва] — рос. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1918 Челяб. реальне уч-ще. Один з керівників РАППу. Повісті «Тиждень» (1922) та «Комісари» (1925, укр. перекл. М. Пилинської) — про перипетії громадян. війни. Романи «Завтра» (1923), «Поворот» (1927), «Народження героя» (1930) присвячено пореволюц. змінам в країні. Життя комуни «Комінтерн» побл. Каховки, де певний час перебував Л., він відобразив у повісті «Напередодні» (1933). Події Вел. Вітчизн. війни лягли в основу ряду оповідань, повістей «Гвардійці» (1942) і «Гармата Югова» (1944). Трилогія «Гори і люди» (1947), «Заграва» (1952) і «Ранок Рад» (1957) — про життя і побут народів Кавказу, їхнє минуле, визв. боротьбу. Написав автобіогр. повість «Подорож до Криму» (1957), книжки спогадів «Комуністи» (1957), «Сучасники» (1958), «Зв’язок часу» і «Виховання душі» (обидві — 1962), виступав з нарисами.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1980; Укр. перекл. — Комісари. Х.. 1930; На варті. Х. — К., 1931.

Літ.: Либединская Л. Зеленая лампа. Воспоминания. М., 1966.

В. П. Мацько.


«ЛИБІДЬ» — вид-во при Київ. ун-ті. Підпорядковане Держкомвидаву України і Міносвіти України. Засн. 1949 як вид-во Київ. ун-ту. З 1973 — у складі видавничого об’єднання «Вища школа», з 1990 — тепер. назва.

«Л.» випускає монографії з різних галузей знання, навч., навч.-метод., довідкову, л-ру для вищих і серед, спец. навч. закладів та профтехучилищ. Серед помітних книжок — факсим. видання випущеної в Лейпцігу 1859 зб. поезій «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», «Історичні твори. Автобіографія» М. Костомарова, «Нарис історії українського народу» М. Грушевського, довідник «Культура української мови» та ін. «Л.» випускає серії «Літературні пам’ятки України» та «Пам’ятки історичної думки України».

Літ.: Історія Київського університету. 1834 — 1959. К., 1959; Київський університет 1834 — 1984. К., 1984.

О. О. Бойко.


ЛИВЧАК (Лівчак) Йосип Миколайович [крипт. — І. Н. Л; 16.V 1840, с. Тисове, побл. Перемишля, за ін. даними — с. Тисів, тепер Долинського р-ну Івано-Франк. обл. — 27.Х (9.XI) 1914, Петроград] — укр. громад.-культур. діяч, видавець і винахідник. Закін. Віден. політех. ін-т. Один з ідеологів «москвофільства» (див. «Москвофіли») і панславізму. Учасник З’їзду слов’ян. учених (1867) у Москві. 1863 — 68 видавав і редагував у Відні сатир. журн. «Страхопуд», 1864 — 67 — додаток до нього «Золотая грамота», 1867 — 68 — громад.-політ. журн. «Славянская заря». З 1870 працював у Вільно в Публ. б-ці і Музеї старожитностей, 1871 — 79 викладав у Вілен. реальному уч-щі. Ост. 14 років жив у Петербурзі. Л. мав намір випускати щомісяця «Славянскую библиотеку» — твори класиків слов’ян. л-р (як додаток до журн. «Славянская заря»). Із запланованого вийшла одна книжка — «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна. Займався питаннями повітроплавання. Винайшов (бл. 1875) матрицевибивальну складальну машину; прототип лінотипа (1881, раніше од нім. винахідника О. Мергенталера), діаскоп (вид перископа), універсальний прицільний верстат (1886, відзначений великою золотою медаллю Паризької академії), автоматичний покажчик пройденого шляху і швидкості руху паровоза (1900, відзначений 1903 золотою медаллю ім. О. П. Бородіна Рос. тех. т-ва).

Літ.: Лук’янчук О. Журналіст, винахідник. «Друг читача», 1981, 9 квітня.

М. П. Гуменюк, В. Т. Полєк.


ЛИЗАНЕЦЬ Петро Миколайович (2.VII 1930, с. Ізвор, тепер Родниківка Свалявського р-ну Закарп. обл.) — укр. мовознавець, літературознавець, фольклорист, доктор філол. наук з 1971, професор з 1972. Закін. 1953 Ужгор. ун-т, працює в ньому з 1956, з 1966 — зав. кафедрою угор. філології. Віце-президент Міжнар. т-ва угор. філології з 1975, директор Українського центру гунгарології при Ужгородському ун-ті з 1988. Автор праць з україністики і унгаристики: «Функції старослов’янізмів у поемі Т. Г. Шевченка „Марія“» (1961), «Використання Т. Г. Шевченком іншомовної лексики» (1964), монографії «Українсько-угорські міжмовні контакти» (т. 1 — 3, 1970 — 76) та ін. Л. належить нарис про Ш. Петефі «Співець угорської революції» (1973). Брав участь у створенні «Короткого огляду угорської літератури на Закарпатті» (1985). Вивчає мадяризми у творах О. Духновича та ін. укр. письменників. Досліджує фольклор Закарпаття, окр. записи вміщені у зб. «Казки Верховини» (1960), уклав зб. угор. нар. казок «Три золоті стріли» (1973), один з укладачів і ред. «Народних балад угорського населення Закарпаття» (1974), антології «Дорогою щастя» — творів поетів і прозаїків Закарпаття, які пишуть угор. мовою (1985).

Літ.: Гедеш А. А., Дебрецені О. О., Кіш Є. Я. Лизанець Петро Миколайович. Бібліографічний покажчик. Ужгород, 1990.

В. С. Поп.


ЛИЗАНІВСЬКИЙ Іван (1892, м. Золочів, тепер Львів. обл. — 1934) — укр. видавець і літературознавець. Навч. 1910 — 14 у Львів. ун-ті. 1910 — 12 був секретарем І. Франка. Під час 1-ї світ. війни переїхав до Києва, вступив до Укр. партії соціалістів-революціонерів (УПСР). 1919 — міністр преси та пропаганди в уряді УНР. У 20-х pp. працював у вид-ві «Рух» (Харків). 1913 своїм коштом видав зб. «Панщизняний хліб і інші оповідання» І. Франка. За редакцією Л. та С. Пилипенка видано перше багатотомне Зібрання творів І. Франка (т. 1 — 30, 1924 — 29). На основі цього видання за ред. Л. вийшли «Твори» І. Франка (т. 1 — 5, 1930 — 32). Окр. книжками Л. видав статті І. Франка про Л. Толстого (1930), Е. Золя (1931). Брав участь у виданні «Творів» О. Кобилянської (т. 1 — 9, 1927 — 29; написав до т. 4 розвідку «О. Кобилянська в українській критиці»), оповідань та новел В. Стефаника (зб. «Кленові листки», 1924; «Твори», 1927, 1929). Л. першим почав публікувати листи В. Стефаника. Автор статей «Стефаник про себе» («Плужанин», 1927, № 3), «Два роки з Іваном Франком» («Всесвіт», 1926, № 10), передмови до оповідання І. Франка «Моя стріча з Олексою» (1925) та ін. Незаконно репресований 1934.

Ф. П. Погребенник.


ЛИЗОГУБ Яків Юхимович (1675 — 1749) — укр. державний діяч, ймовірний автор літописних записок. З родини козацької старшини. Під час Полтав. битви був на боці Петра I. У 1713 — 28 — генеральний бунчужний, 1729 — 49 — генеральний обозний. Під час рос.-тур. війни 1735 — 39 — наказний гетьман козацького війська. Очолював 1728 — 44 кодифікаційну комісію, яка опрацювала проект укр. правничого кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ». Л. вважають автором т. з. Лизогубівського літопису (1742, повна назва — «ЛЂтописец, или Описаніе краткое знатнЂйших дЂйств и случаев, что в котором году дЂлалося в Украини малороссійской обЂих сторон Дніпра и кто именно когда гетманом был козацким»). Літопис, що охоплює події з поч. 16 ст. до 1737, складається із скороч. і перероб. текстів козацьких літописів, «Короткого опису Малоросії», від 90-х pp. 17 ст. доповнений родинними записами Лизогубів. Вміщено невеликі оповідання з історії України, гол. чин. про гетьманів, про участь козаків у Північній війні 1700 — 21, про побудову Києво-Печерської фортеці, про страту І. Мазепою І. Іскри та В. Кочубея. Закінчується літопис описом походу рос. військ та укр. козаків проти Крим. ханства під час рос.-тур. війни 1735 — 39. Літописець прагнув показати укр. старшин вірними слугами цар. уряду, водночас обстоював ідею автономії України.

Літ.: Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. К., 1900; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до серед. XIX ст.). К., 1959.

О. М. Апанович.


ЛИЗУНОВА Євгенія Василівна (31.VIII 1926, Дніпропетровськ) — казах. літературознавець, чл.-кор. АН Казахстану з 1975, засл. діяч науки Казахстану з 1982. Закін. 1946 Каз. ун-т (АлмаАта). Працює в Ін-ті л-ри і мист-ва АН Казахстану. В основному займається проблемами сучас. казах. л-ри, літ. взаємозв’язків. Автор монографій «Сучасний казахський роман» (1964), «Майстерність Мухтара Ауезова» (1968), статей «Чехов і казахська література», «Творчі зв’язки Л. Соболева з казахською літературою» (обидві — 1986) та ін. У статтях «Казахстан і Україна — діти однієї землі» (1961), «„Українська тема“ в казахській літературі», «Казахський вінок Кобзареві» (обидві — 1964), «У дружби — глибоке коріння» (1966) досліджує казах.-укр. літ. зв’язки, вплив творчості Т. Шевченка на розвиток казах. л-ри, зокрема поезії.

Тв.: «Украинская тема» в казахской литературе. В кн.: Брат наш, друг наш. Алма-Ата, 1964.

Б. І. Іскаков.


ЛИКОВ Віктор Васильович (30.III 1930, м. Бердянськ Запорізької області — 7.VIII 1993, там же) — рос. письменник. Жив в Україні. Закін. 1960 Одес. морехідне уч-ще, навч. 1966 — 70 на ф-ті журн-ки Київ. ун-ту. Служив на флоті, працював у пресі. Перша книжка — зб. «Небезпечний пеленг» (1965, кілька оповідань і повістей) — присвячена трудівникам моря. Автор гостросюжетного роману-трилогії «Море солоне» (кн. 1 — 3, 1980 — 90, про життя приазовського рибальського села), худож.-документальних повістей «Вогні у Тихому океані» (1975), «Справи і люди Першотравневого» (1976), кіносценаріїв («Перший шторм», 1972; «Право на любов», 1976; «Бердянськ — місто сонячне», 1978).

В. А. Зарва.


«ЛИМОНАР», «Луг духовний», «Сінайський патерик» — візант. агіографічний (див. Житійна література) твір. Складений бл. 550 — 620 палест. ченцем Іоанном Мосхом, можливо, вихідцем з мосхів або месхів (сучас. Грузія). У ньому подано епізоди життя ченців, побачені автором Л. під час подорожі по Сирії, Палестині, Єгипту. Л. має т. з. патерикові новели, осн. думка яких — ні добрі, ні погані вчинки людей не минають безслідно. Л. був широко відомий у Київ. Русі, зберігся в тогочас. списках. Окр. новели з Л. входять до прологів, зведених патериків. В Україні вперше випущено 1628 під наз. «Лимонар, сиріч Цвітник» у друкарні Спиридона Соболя. У рос. перекладі вийшов під назвами «Луг духовный» (М., 1848, 1850, 1853) та «Синайский патерик» (М., 1967). Л. вплинув на розвиток вітчизн. житійної л-ри, зокрема на Києво-Печерський патерик.

Літ.: Петров Н. И. О происхождении и составе славянорусского печатного Пролога (Иноземные источники). К., 1875.

Ю. А. Ісіченко.


ЛИНОВИЦЬКИЙ Петро Павлович (12.VII 1943, с. Паризька Комуна Гребінківського р-ну Полтав. обл.) — укр. поет. Закін. 1969 Укр. полігр. ін-т. Учителював, працює у пресі. Автор збірок «Оржиця» (1969), «Громаденки» (1973), «Зоряна далечінь» (1975), «Свято надії» (1977), «Живої пам’яті багаття» (1988). Окр. вірші Л. перекладено рос., казах., кирг., польс. мовами.

Літ.: Горлач Л. На запити часу. «Вітчизна», 1973, № 9; Вєтрова Б. Випробування на зрілість. «Літературна Україна», 1977, 1 лютого.

А. М. Подолинний.


ЛИНЬКОВ Михась [Михайло Тихонович; 18(30).XI 1899, с. Зазиби, тепер Вітеб. р-ну Вітеб. обл. — 21.IX 1975, Мінськ] — білорус. письменник, літературознавець, громад. діяч, академік АН БРСР з 1953, нар. письменник БРСР з 1962. Закін. 1917 учит. семінарію в м. Рогачові (тепер Гомельської обл.). Учасник Великої Вітчизн. війни. Був на журналіст. і наук. роботі. Перші оповідання, написані в 20-х pp. переважно на матеріалі особистого життєвого досвіду, присвячені драмат. жовт. подіям 1917 і громадян. війни в Білорусі (збірки «Оповідання», 1927, і «Гой», 1929). У центрі оповідань збірок «Андрій Літун» (1930), «Савка-агітатор» (1933), «На великій хвилі» (1934), «Баян» (1935) та ін. — люди праці, пафос творення. Герой оповідань збірок «Васильки» (1942), «Оповідання», «Остап» (обидві — 1944) — народ, який піднявся на боротьбу з нім.-фашист. навалою. Ця ж тема розвивається в найзначнішому творі Л. — романі «Незабутні дні» (кн. 1 — 4, 1-е вид. 1948 — 58). Це широке епічне полотно про боротьбу білорус. партизанів під час Вел. Вітчизн. війни. Незавершеним залишився роман «На червоних вирубках» (1934) — про передреволюц. білорус. село. Л. написав повісті для дітей «Миколка-паровоз» та «Про сміливого вояку Мишка і його славних товаришів» (обидві — 1937). Романтичні, наснажені ліризмом твори Л. приваблюють своєрідним гумором, глибокою любов’ю до людей, яких автор наділяє благородством і душевною красою. Зарубіжні враження лягли в основу кн. «За океаном» (1962). Л. виступав також з сатир. оповіданнями, фейлетонами, публіцист. і літ.-крит. статтями. Йому належить праця «Взаємозв’язки літератур братніх народів: російського, українського і білоруського» (1954), статті «Поет світового імені» (1939) та «Слово поета — зброя народу» (1962) — про творчість Т. Шевченка. За ред. Л. і Якуба Коласа видано зб. віршів білорус. поетів «У вінок Т. Г. Шевченкові» (1939). Окр. твори Л. переклали Г. Вігурська, Т. Масенко, Н. Полонська, М. Ятко.

Тв.: Збор твораў, т. 1 — 4. Мінск, 1967 — 68; Збор твораў, т. 1 — 8. Мінск, 1981 — 85; Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1949; Миколка-паровоз. К., 1956; Вогні Танганьїки. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1957; Андрій Літун. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979; Рос. перекл. — Избранные рассказы. М., 1949; Повести. Минск, 1957; Рассказы. М., — Л., 1961.

Літ.: Бугаеў Дз. Шчодрае сэрца пісьменніка. Мінск, 1963; Куляшоў Ф. І. Міхась Лынькоў. Мінск. 1979.

В. В. Гниломедов.


ЛИПА Іван Львович (псевд. і крипт. — Іван Степовик, Петро Шелест, Петро Марієнко, Мих. Міщанин, Марнієнко, Літописець, М. Л., М. М., Мих. Житецький та ін.; 24.II 1865, м. Керч — 13.XI 1923, м. Винники, тепер у складі Львова) — укр. письменник і громад.-культур. діяч. Батько Ю. І. Липи. Навч. у Казан. і Харків. (закін. 1897) ун-тах. Один із засновників і авторів програми («Profession de foi молодих українців») нелег. антицаристського т-ва «Братство тарасівців» (1891 — 93); 1893 був засуджений до ув’язнення. Працював лікарем в Ананьєвському (на Одещині) й Полтав. земствах, з 1902 — в Одесі. 1919 — міністр віросповідань УНР. Того ж року виїхав у Зх. Україну. Брав діяльну участь в одес. «Просвіті», упорядкував і видав 1905 альм. «Багаття». Разом з Ю. Липою 1917 виступив ініціатором заснування вид-ва «Народний стяг». Друкувався з 1892 у журналах «Зоря», «Правда», «Літературно-науковий вістник», «Шершень», альманахах «Терновий вінок», «За красою», «З-над хмар і з долин», «На шляху», антологіях «Акорди», збірниках «Досвітні огні», «З неволі», газ. «Рада» та ін. Автор багатьох оповідань («Він умирав», 1905; «У невідому путь», 1908; «Живі свідки» та ін.), повісті «Нові Хрести» (1913), казок-поем «Колесо життя», «Дух всесвіту» (обидві — 1909), «З нового світу» (1918), в яких правдиво відобразив тяжке життя народу, духовні поривання демокр. інтелігенції. Л. порушував нац.-патріотичні й філос.-етичні проблеми (оповідання «Утома», 1922, «Або воля, або смерть», 1923), переосмислював фольклорно-казкові сюжети («Сім братів», 1899; «Лада прекрасна», 1924). Як прозаїк тяжів до соціально-психол. манери письма. Писав інтимну («В альбом Івасі», «Журба», «її очі», «На спомин», «Цвіти ще трохи...», усі — 1906) та громадян. («Суд визволеного краю.», 1903; «З чужини», «У камеру № 3», «У камеру № 5», «Уночі», «Море», усі — 1908) лірику, поезії у прозі. Л. належать статті про творчість Б. Грінченка, О. Плюща та ін., спогади про Н. Грінченко (1909), І. Франка (1918), про «Братство тарасівців» (1925) та ін. Переклав окр. вірші М. Лермонтова, С. Надсона, П. Вейнберга. Був у дружніх стосунках з М. Комаровим, О. Кобилянською, М. Коцюбинським, О. Олесем, М. Вороним, В. Самійленком. Частина спадщини зберіг. в Держ. архіві Одес. області.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; Незабутній вечір. В кн.: Іван Франко у спогадах сучасників, кн. 2. Львів, 1972; Живі свідки. «Дзвін», 1990, № 1: Мати. «Березіль» 1991, № 1.

Літ.: Богацький П. [Рец. на кн.: Липа І. З нового світу]. «Книгарь», 1918, № 9; Світильник невгасимий. Пам’яті Івана Липи. Львів, 1924; Коцюбинський М. [Листи до Івана Липи]. В кн.: Коцюбинський М. Твори, т. 5. К., 1974; Погребенник Ф. Один з «тарасівців». «Дзвін», 1990, № 1; Липа-Гуменецька М. Про мого батька і діда. «Березіль», 1991, № 1.

Ф. П. Погребенник.


ЛИПА Юрій Іванович [5(18).V 1900, Одеса — 20.VIII 1944, с. Бунів, тепер Яворів. р-ну Львів. обл.] — укр. письменник, публіцист, лікар, громад. діяч. Син І. Л. Липи. 1920 емігрував до Польщі. Закін. 1929 Познан. ун-т, 1931 — курси військ. лікарів у Варшаві. Разом з батьком виступив 1917 ініціатором заснування вид-ва «Народний стяг». 1921 — 28 Л. часто відвідував Галичину та Волинь, де заснував літ. об’єднання «Сонцесвіт». Очолював літ. об’єднання укр. поетів «Танк» (Варшава). 1943 повернувся в Україну, працював лікарем у Яворові. Арештований органами НКВС і страчений. Автор поет. збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), «Поезія» (1967). Лірика Л. утверджує переваги духовного над матеріальним, пронизана глибокою вірою, в Бога; земну любов поет трансформує у всеосяжну, «всесвітню». Знавець давньоукр. мови, звичаїв, обрядів, Л. пересипав свою поезію справжніми перлинами із нар. скарбниці. Істор. роман «Козаки в Московії» (1935) присвятив укр. козацтву. Оповідання Л. видані збірками «Нотатник І», «Нотатник II» (обидві — 1936), «Нотатник III» (1937), «Рубан», «Кіннотник та інші оповідання» (обидві — 1946). Автор публіцист. праць «Союз визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Гетьман Іван Мазепа» (всі — 1917), «Бій за українську літературу» (1936) та ін., наук. видань «Фітотерапія» (1933), «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» (1937), «Ліки під ногами» (1943) та ін. Упорядник зб. «Світильник невгасимий» (1924). Портрет с. 173.

Тв.: [Вірші]. «Березіль», 1991, № 1; [Вірші]. «Дніпро», 1991, № 4; [Твори]. «Дніпро», 1991, 10; Призначення України Львів, 1992.

Літ.: Марочкін В. «Душа, як дерево, очищена громами...». «Слово і час», 1990, № 5; Липа-Гуменецька М. Про мого батька і діда. «Березіль», 1991, № 1; Череватенко Л. «Господь міцним мене створив і душу дав нерозділиму». «Дніпро», 1991, № 4.

В. П. Марочкін.


ЛИПОВЕЦЬКА Млада (справж. — Таїса Бельман; 1897, Волинь — 1963, Турін, Італія) — укр. співачка, перекладачка, видавець. Закін. 1914 Миколаївський ін-т для дівчат-сиріт у Петербурзі. Тоді ж виїхала до Італії навчатися співу. Виступала з концертами, популяризувала укр. пісні, музику. Втративши голос, з 1919 почала перекладати з укр. на італ. мову. Разом з італ. письменником Ч. Меано 1926 підготувала до друку кн. «Вибрана лірика з „Кобзаря“» (ввійшло 38 поезій Т. Шевченка — «Заповіт», «Чигрине, Чигрине», послання «І мертвим, і живим...» та ін.; книжка не побачила світу; окр. переклади опубл. у період. виданнях). Надр. 1926 у своєму перекладі новелу «Кленові листки» В. Стефаника, а також окр. вірші Лесі Українки, І. Франка, О. Олеся, драми «Брехня» та «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка. Видавала газ. «La voce dell’ Ucraina» («Голос України»), в якій вміщувала переклади з укр. л-ри, статті про Україну, її культуру. Автор кількох розвідок про Лесю Українку, Н. Кобринську в італ. виданнях.

Літ.: Шебедів В. Українська справа в італійській пресі. «Книга», 1921, № 1; Укр. література в загальнослов’янському і світовому літ. контексті, т. 3. К., 1988.

Ф. П. Погребенник.


ЛИС Василь Михайлович (5.VIII 1934, с. Домашів, тепер Сокальського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник, засл. журналіст України з 1987. Закін. 1960 Львів. ун-т. Працює в пресі. Автор худож. і худож.-докум. книг для дітей — повістей, оповідань: «Глибина» (1979), «Три жмені цукру» (1980), «Сині проліски» (1983), «Срібні ключі» (1986), «Погоня» (1989). Повість «Сині проліски» перекл. вірм., нім., франц. і англ. мовами.

Літ.: Пономаренко В. На землі полтавській. В кн.: Література. Діти. Час, в. 6. К., 1981.

А. М. Дяченко.


ЛИСЕНКО Андрій Віталійович [1 (13).VII 1851, с. Жовнине Кременчуцького повіту на Полтавщині, нині затоплене Кременчуц. водосховищем — 8(21).VI 1910, Київ] — укр. письменник і лікар. Брат М. В. Лисенка. Закін. 1876 мед. ф-т Київ. ун-ту. Працював флот. лікарем на Балтиці, потім — у Миколаєві. Брав участь як доброволець у війні Сербії проти турків 1876 та в рос.-тур. війні 1877 — 78. В 1883 — 1905 завідував залізн. лікарнею в Знам’янці (тепер Кіровогр. обл., лікарні присвоєно ім’я Л.). За організацію (у жовтні — грудні 1905) залізн. страйкому у Знам’янці був арештований і висланий у Вятку. З допомогою брата 1907 емігрував. Працював лікарем у Львові. 1910 повернувся до Києва. Революц. події 1905 відобразив у драмі «Заспокоїлось» (1909). Л. належать оповідання «Геть з шляху — капітал пре», «Шторм», «Сухотна кузка»; спогади «Між добровольцями 1876 p.», «Малюнки-мініатюри» і «Спомини».

Літ.: Шкода В., Шкода Є. Брат композитора. «Вітчизна», 1965, № 2; Бородій М. К. Лицар з когорти незабутніх. «Літературна Україна», 1966, 1 липня; Бородій М. К. Медичні працівники в революційних подіях. «Український історичний журнал», 1985, № 12.

М. К. Бородій.


ЛИСЕНКО. Андрій Семенович [17(30).XI 1915, Катеринослав — 14.XI 1984, Київ] — укр. перекладач. Закінчив 1933 робітничий факультет при Дніпропетровському інституті професійної освіти і 1938 — Київський ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Вчителював, був директором Будинку літераторів та Бюро пропаганди СПУ. Автор кн. «Міф про стовпотворіння та людські мови» (1965). Переклав з сербохорв. мови зб. оповідань «Пригоди Николетини Бурсача» (1957) і роман «Прорив» (1975) Б. Чопича, романи «Ясени» С. Яневського (1974), «Лелейська гора» М. Лалича (1981); з болг. — «Повість про ліс» Є. Станева (1958), роман «Шлях до Софії» С. Дичева (1973). За переклад і впорядкування зб. «Македонська новела» (1972) удостоєний Міжнар. літ. премії «Золоте перо» (Югославія, 1972).

П. М. Рудяков.


ЛИСЕНКО Василь Олександрович (7.VIII 1927, с. Нова Басань, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл.) — укр. письменник. Закін. 1955 Київ. ун-т. Працював у пресі, на радіо. Автор збірок «Легенди про Тараса» (1964, написаної на основі нар. переказів про Т. Шевченка), «Легенда рідного краю» (1969), худож.-докум. повісті «Поліська легенда» (1965), збірок нарисів «Господарі власної долі» (1969), «Праця на благо суспільства» (1975) та ін. Пригодницькі повісті «Таємниця зоряної кімнати» (1978; доповн. і переробл. видання — під назвою «Старе підземелля», 1991), «Наказ лейтенанта Вершини» (1984), «Татарський острів» (1987) — для дітей.

Літ.: Андріанова Н. Витоки подвигу. «Літературна Україна», 1979, 31 липня; Воловець Л. Силою художнього образу. «Дніпро», 1981, № 6; Сизоненко О. Таємниця Татарського острова. «Радянська освіта», 1988, 19 січня.

В. І. Гнатенко.


ЛИСЕНКО Василь Федорович (28.ІХ 1921, с. Залізнячка, тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл. — 6.I 1993, с. Горенка Києво-Святошинського р-ну Київської області) — укр. письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук з 1954. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закін. 1941 Бердян. учит. ін-т і 1949 Львів. ун-т. Працював у редакціях журналів «Дніпро», «Вітчизна», вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»), 1960 — 62 — гол. редактор Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. Автор пригод. роману «Поле бою» (кн. 1, 1983), повісті «Загибель Олександра Македонського, або Жінка з таємницею» (1990), сценаріїв «Павло Дибенко» (1962), «Микола Скрипник», «Бджілка» (обидва — 1963). Опубл. багато літературозн. статей.

Літ.: Речмедін В. На життєвому полі. «Вітчизна», 1985, № 1; Франко З. Василеві Лисенку — 70. «Літературна Україна», 1991, 10 жовтня.

В. О. Хитрук.


ЛИСЕНКО (Lysenko; справж. прізв. — Лесик) Віра (7.VIII 1910, Вінніпег — 19.Х 1975, Торонто) — канад. письменниця укр. походження. Нар. в сім’ї емігрантів з м. Таращі Київ. обл. Закін. 1929 Манітоб. ун-т. Учителювала, працювала журналісткою. 1943 — 47 подорожувала по Канаді, збираючи матеріал для своїх творів. Писала англ. мовою. Автор першої істор.-публіцист. книжки «Люди в кожухах» (1947) — про історію укр. імміграції в Канаді від її початку (90-і pp. 19 ст.) до серед. 40-х pp. 20 ст. з докладним описом укр. побуту, звичаїв, традицій, а тако» стислим викладом історії укр. народу. Повість «Жовті чобітки» (1954) — про життя буков. громади в пров. Манітоба. У пригод. повісті «Дикий Захід» (1956) змалювала життя в канад. преріях. Повісті «Смолоскип» (автобіогр.) та «Глибокий смуток» залишилися в рукописах (зберіг. у Держ. літ. архіві Канади). У творах Л. чимало уривків укр. поезій (зокрема Т. Шевченка) і нар. пісень у перекл. О. Іваха, А. Дж. Гантера, Ф. Г. Р. Лайвсей.

Літ.: Кравчук П. І. Цікаві повісті. В кн.: Кравчук П. І. Українці в канадській літературі. К., 1990.

Р. П. Зорівчак.


ЛИСЕНКО Микола Віталійович [10(22).III 1842, с. Гриньки, тепер Глобинського р-ну Полтав. обл. — 24.Х (6.XI) 1912, Київ] — укр. композитор, фольклорист, громад. діяч. Засновник національної музично-творчої школи, основоположник укр. класич. музики. Закін. 1865 природн. ф-т Київ. ун-ту. 1867 — 69 навч. у Лейпц. консерваторії, 1874 — 76 удосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. Протягом 1865 — 67 — мировий посередник у Таращанському пов. на Київщині. З 1869 — у Києві, виступав у концертах як піаніст, викладав у муз. школах. 1904 Л. відкрив першу в Україні нац. муз.-драм. школу (з 1913 — ім. М. В. Лисенка), яка працювала за програмою вищих мистецьких навч. закладів. Один з фундаторів «Старої громади», разом з О. Кошицем організував 1905 муз.-хорове т-во «Київський Боян», головою якого був до кінця життя. Засновник і голова ради правління (1908 — 11) «Українського клубу» (з 1911 — клуб «Родина»). Активний учасник щорічних Шевченківських концертів (з 1864). Підтримував творчі зв’язки з «Плеядою», Літературно-артистичним товариством у Києві. 1872 завершив свій перший муз.-сценічний твір — оперету «Чорноморці» за п’єсою «Чорноморський побит» Я. Кухаренка (лібрето М. Старицького). Центральне місце в спадщині Л. посідають опери: «Різдв’яна ніч» (1873, 2-а редакція 1882), «Утоплена» (1883), «Тарас Бульба» (за М. Гоголем, 1890), «Наталка Полтавка» (1889), «Енеїда» (за І. Котляревським, 1910), «Ноктюрн» (лібрето Л. Старицької-Черняхівської, 1912), дит. опери «Коза-Дереза» (1888), «Пан Коцький» (1891), «Зима й Весна» (1892). Крім того, Л. залишив кілька незавершених опер: «Сапфо», «Літньої ночі», «Відьма» та ін. Л. — один з найкращих інтерпретаторів «Кобзаря» Т. Шевченка, на тексти якого написав понад 80 вокал. творів різних жанрів (пісні, романси, хори, кантати тощо), серед них «Заповіт», «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая», «На вічну пам’ять Котляревському», «Іван Гус», «Ой нема, нема», «У туркені по тім боці», «Минають дні», «Мені однаково», «Огні горять». Крім того, Л. створив ряд хорів, ансамблів і романсів на слова П. Куліша, І. Франка (в т. ч. гімн «Вічний революціонер»), О. Кониського («Молитва за Україну»), Лесі Українки, О. Олеся, М. Вороного, М. Старицького, О. Маковея, С. Руданського, Г. Гейне, А. Міцкевича, С. Надсона та ін.

Ще з студ. років Л. почав збирати укр. пісенний фольклор, під час навчання у Лейпцігу надрукував три перших випуски обробок українських народних пісень. Усього вийшло 7 випусків — по 40 пісень сольних обробок, 12 хорових десятків, 5 циклів обрядових («Молодощі», «Весілля», «Купальська справа», «Колядки, щедрівки», «Веснянки») тощо. Записав ряд пісень і дум від кобзаря О. Вересая, виступив з рефератом про нього («Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм», 1873). Це була перша в Україні муз.-фольклорист. праця. В цій та ін. розвідках («Дума про Хмельницького та Барабаша», 1888; «Про торбан і музику пісень Відорта», 1892; «Народні музичні інструменти на Україні», 1894) Л. визначив ряд специфічних нац. особливостей укр. нар. музики. Брав участь у підготовці «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка.

Тв.: Зібрання творів, т. 1 — 20. К., 1950 — 1956; Листи. К., 1964.

Літ.: Квітка К. М. Лисенко як збирач народних пісень. К., 1923; Лисенко О. М. М. В. Лисенко. Спогади сина. К., 1966; М. В. Лисенко у спогадах сучасників. К., 1968; Василенко З. І. Фольклористична діяльність М. В. Лисенка. К., 1972; Товстуха Є. Микола Лисенко. К., 1988; Святі уболівання. Листи Миколи Лисенка до Михайла Драгоманова. «Культура і життя», 1990, 4 лютого; Єфремов С. З Лисенком до Галичини. «Дзвін», 1991, № 7; Архімович А., Гордійчук М. Микола Віталійович Лисенко. К., 1992.

М. М. Гордійчук.


ЛИСЕНКО Мирон (Орест Степанович; 15.XII 1952, м. Гейфільд, шт. Вікторія) — австрал. поет і драматург укр. походження. Закін. 1969 укр. суботню школу ім. Т. Г. Шевченка, 1971 — англ. середню школу (обидві — в Мельбурні). Один із засновників (1982) молодіжного літ. журн. «Off the Record» («Між іншим»). Пише англ. мовою. Вірші Л. видані в зб. «Сміливе покашлювання» (1988), вміщені в антологіях. В окр. з них («Моє ім’я», «Батьки», «Я українець, друже» та ін.) відчутна ностальгія австрал. українця за істор. батьківщиною. Автор комедій «Я зроблю що-небудь» і «Діалог з друкарською машинкою» (обидві пост. 1984 в мельбурн. театрі «Пластер каст»).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Золотий гомін. Українська поезія світу, в. 1. К., 1991.

М. М. Мірошниченко.


ЛИСЕНКО Юрій Макарович (24.XII 1925, с. В’язенка, тепер Путивльського р-ну Сум. обл.) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закінч. 1954 Всесоюз. юрид. заочний ін-т. Автор збірок повістей і оповідань «За синім лісом» (1962) і «Важке відрядження» (1979) — на теми дитинства, про самовідданих і чесних трудівників. Після публікації 1968 повісті «Облава відкладається» (написана 1963), в якій письменник гостро засудив негативні явища рад. дійсності, Л. перестали друкувати. Продовженням цього твору є повість «Вовчий виводок» (1990, увійшла до однойм. збірки повістей та оповідань). У романі «Плями на краплях роси» (1961) йдеться про перші повоєнні роки, зловісний культ особи. Виступає у пресі з статтями на соціально-екон. та правові теми. Окр. твори перекл. рос. мовою.

Літ.: Мельник Я. Характер перш за все. «Вітчизна», 1980, № 1; Волинський К., Міщенко Д. «Є вічна загадка любові». «Літературна Україна», 1986, 4 грудня.

І. А. Луценко.


ЛИСЕНКОВ (Лисенко) Іван Тимофійович [1795, Суми — 15 (27).III 1881, Петербург] — укр. та рос. книготорговець і видавець. Книготоргівлею займався з 1836 в Петербурзі. Здійснював також видавничу діяльність. Випустив твори Г. Квітки-Основ’яненка, книжки для дітей, «Іліаду» у перекладі М. Гнєдича, твори Ф. Булгаріна. 8.II 1843 Л. придбав у Т. Шевченка право на видання його творів, що ввійшли до «Кобзаря» 1840, та поеми «Гайдамаки». Водночас купив 800 прим. 1-го вид. поеми «Гайдамаки» (1841). 1844 видав «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Т. Шевченка (передрук з незначними змінами «Кобзаря» 1840, разом з яким зброшуровано нерозпродані прим. «Гайдамаків»). У вид-ві П. Куліша 1867 випустив «Чигиринський Кобзар», тоді ж видав його з паралельним текстом укр. і рос. мовами (рос. перекл. О. Лепко). 1867 порушив судову справу проти рос. видавця Д. Кожанчикова, звинувативши його в незаконному виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1867. Експертами на суді виступили М. Некрасов, М. Костомаров, О. Пипін. Процес тривав 10 років і закінчився не на користь Л. Нездійсненим залишилося підготовлене Л. 1880 видання «Кобзарь: Гайдамаки. Поэма Т. Г. Шевченка. Часть вторая». Серед постійних відвідувачів і покупців книгарні Л. — своєрідного літ. клубу, були М. Гоголь, І. Крилов, М. Гнєдич, О. Пушкін, Т. Шевченко, М. Некрасов. Л. залишив спогади про Т. Шевченка, О. Пушкіна та ін. письменників (див. Калайдович К. Материалы для истории русской книжной торговли. СПБ., 1879).

Літ.: Безъязычный В. Тарас Шевченко и книгопродавец Иван Лысенков. «Книжная торговля», 1964, № 3; Большаков Л. Н., Бородин В. С. Путь «Кобзаря». Судьба книги Т. Шевченко. М., 1978.

В. С. Бородін.


ЛИСИКЕВИЧ Микола Хомич (псевд. — Кайко; 1835, с. Улазів Жовківського пов. на Львівщині, тепер Перемишл. воєвод., Польща — 7.IX 1883, с. Журавиця, тепер того ж воєводства) — укр. поет. З родини священика. Навч. у Львів. ун-ті. На поч. 60-х pp. працював пом. учителя у Перемишлі. 1862 переїхав до Львова, де склав іспит на вчителя. З 1865 — співробітник газ. «Слово». З 1868 жив у Вільно, де викладав лат. і грец. мови в гімназії. В кін. 70-х pp. повернувся до Галичини, поселився в Журавиці. Заповів значні кошти укр. навч.-виховним закладам у Перемишлі та ін. галиц. містах. Дебютував 1860 віршем «На гробі Йосифа Левицького...». Автор патріот. поем «Співак з Полісся» (1861) і «Гостина на Україні» (1862). Осн. ідея поем — нерозривна єдність укр. земель. Я. Головацький у листі до М. Гербеля назвав поеми Л. серед «кращих літературних творів Галичини» 60-х pp. Обидва твори видав у Львові Б. Дідицький, який своїм редакторським втручанням деформував їхню мову в «москвофільському» (див. «Москвофіли») дусі.

Літ.: [Гербель Н. В.]. Н. Лисикевич. В кн.: Поэзия славян. СПБ, 1871; Н. із-над Сяна [А. Вахнянин]. Гадки за читанням поеми «Гостина на Україні». «Вечерниці» [Львів], 1862, № 18 — 20.

М. Й. Шалата.


«ЛИСТИ ТЕМНИХ ЛЮДЕЙ» (лат. «Epistolae obscurorum virorum») — нім. сатира поч. 16 ст. Вийшла лат. мовою анонімно (ч. 1 — 2, 1515 — 17). Автори — гуманісти К. Рубіан, Г. Буш, У. фон Гуттен, які виступили під маскою кліриків, у листах-пародіях дотепно висміювали вбогість мислення, реліг. фанатизм, тупе самовдоволення богословів-схоластів, зажерливість, розпусту, невігластво ченців. Сатира, яка виникл,а в результаті дискусії між гуманістами та богословами з Кельнського ун-ту, завдала відчутного удару схоласт. науці і середньовіч. обскурантизму. «Л. т. л.» переклали Й. Кобів та Ю. Цимбалюк.

Вид.: Укр. перекл. — Листи темних людей. К., 1987; Рос. перекл. — Письма темных людей. В кн.: Брант С. Корабль дураков. — Эразм Роттердамский. Похвала глупости. — Навозннк гонится за орлом. — Разговоры запросто. — Письма темных людей. — Ульрих фон Гуттен. Диалоги. М., 1971.

Літ.: Пуришев Б. И. «Письма темных людей». В кн.: История всемирной литературы, т. 3. М., 1985; Колінець В. «Листи темних людей» на українському Парнасі. «Всесвіт», 1989, № 3.

Г. Л. Рубанова.


ЛИСТОПАД (справж. прізв. — Нікітіна) Антоніна Іванівна (11.X 1941, с. Перекалі, тепер Млинівського р-ну Рівн. обл.) — укр. поетеса. Закін. 1968 Івано-Франківський медичний інститут. Працює лікарем у м. Краснодоні. Автор збірок «Сльоза любистку» (1990), «Євшан-провидіння» (1992), осн. теми якої — Україна, її істор. доля, духовність людини. Ряд віршів опубл. в колект. зб. «Пошук», журналах «Донбас», «Дніпро», «Дзвін», «Київ».

Літ.: Малахута М. Любов, що проросла крізь камінь. «Молодогвардієць», 1990, 12 липня.

В. В. Біленко.


ЛИСЮК Панас Павлович (1.II 1922, с. Миньківці, тепер Сквир. р-ну Київ. обл.) — укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1976. Закін. 1948 Київ. пед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. 1952 — 74 був на видавн. роботі, працював у журналах «Вітчизна», «Радянське літературознавство» (з 1990 — «Слово і час»); 1976 — 87 викладав у Київ. ін-ті культури. Автор книги «Співець братерства нового» (1966, про І. Франка), статей «Літературно-естетичні погляди Івана Франка» (1951), «Павло Грабовський» (1952), «Степан Руданський» (1953), «Іван Франко про Тараса Шевченка» (1956), «Боротьба за спадщину Шевченка в Галичині» (1979), «Сила і краса рідної літератури» (1989) та ін., післямови до, повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (1957) тощо.

В. І. Мазний.


ЛИСЯНСЬКИЙ Марк Самійлович [31.XII 1912 (13.I 1913), Одеса] — рос. поет. Закін. 1934 Моск. ін-т журн-ки. Під час Вел. Вітчизн. війни працював у військ. пресі. Враження воєнних років осн. зміст збірок «Фронтова весна», «Моя земля» (обидві — 1942), «Пошта польова» (1963). Автор збірок «Завжди з нами» (1955), «За весною — весна» (1959), «Такий час» (1968), «Дорога моя столиця» (1977), «Спасибі» (1981), «Напуття», «Назавжди» (обидві — 1987), поеми «Добра путь» (1972) та ін. На слова Л. написано популярні пісні «Моя Москва», «Осіннє листя» та ін. Вірш поета прозорий і простий, відзначається народною образністю і метафоричністю. Окр. поезії Л. переклали С. Голованівський, М. Удовиченко та ін. (опубл. у періодиці).

Тв.: Избранные произвєдения, т. І — 2. М., 1983.

О. С. Кухар-Онишко.


ЛИТВИН Микола Степанович (4.III 1943, с. Федорівка, теп. Добровеличківського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. письменник, кобзар. Закін. 1971 Львів. консерваторію. Працював артистом, був на пед., видавничій роботі, з 1983 — в журн. «Україна», з 1991 — зав. відділом мист-ва журн. «Сільські обрії». 1965 був звинувачений у т. з. антирадянській пропаганді й арештований. Тривалий час не друкувався. Підготовлена 1968 до друку перша збірка віршів «Вітряки» опубл. лише 1988. Зб. оповідань і повістей «Зорі на дні криниці», повісті «Понад лужком зелененьким», «Гарнітур», «Коло» (всі — 1987) — про масову міграцію сільс. молоді до міста, бездуховність і міщанство частини суспільства. Життю і творчості укр. композиторів А. Веделя, Д. Січинського, М. Леонтовича присвятив повісті «Допоки плине час», «Гей, лети, павутино!» і «Ластівочка» (всі — 1990). Л. належать також повість-есе «На цілий світ єдині» (1990, про врятування від забуття мелодій козацьких дум), ряд статей з історії кобзарства, літ. записи. Більшість повістей Л. вийшли окр. книжкою у серії «Романи й повісті» («Лети, павутино!». К., 1990). Автор багатьох пісень, окремі з яких перекладено англ. мовою. Лауреат літ.-мист. премії ім. І. Нечуя-Левицького (1993).

Тв.: Струни золотії. К., 1994.

Літ.: Косів М. Можете не хвалити, але прочитайте... «Київ», 1988, № 10; Правдюк О. Кобзарське мистецтво в ювілейний шевченківський рік. «Бандура» [Нью-Йорк], 1990, № 31 — 32.

В. І. Ткаченко.


ЛИТВИН Степан Михайлович (10.VI 1931, с. Головчинці, тепер с. Кармалюкове Жмеринського р-ну Вінн. обл.) — укр. поет, перекладач. Закін. 1954 Київ. ун-т. Працював у редакціях крим. газет, вид-вах, з 1984 — зав. відділом у редакції газ. «Літературна Україна». Автор збірок «Серце не мовчить» (1958), «Під небом Криму» (1960), «Бентежність» (1966), «Рушник і шабля» (1972), «Спадкоємність» (1974), «Нездоланність любові» (1976), «Твій голос» (1980), «Кольори тривоги і надії» (1984), «На зоряних вітрах» (1988). Осн. мотиви творчості — істор. минуле укр. народу, спадкоємність поколінь, краса рідної природи, людська доброта. Переклав ряд творів рос. (М. Луконіна, М. Дудіна), білорус. (Максима Танка, А. Кулешова, М. Богдановича), груз. (І. Абашидзе), болг. (І. Базова) та ін. поетів. Окр. поезії Л. перекл. багатьма мовами світу.

Тв.: Бентежність. К., 1981; Поезії. К., 1991; Рос. перекл. — Неодолимость любви. М., 1985.

Літ.: Бичко В. Поетичне зростання. «Дніпро», 1972, № 10; Костенко Н. «Тільки б світ пустельним не зробивсь». «Дніпро», 1985, № 8.

В. Г. Пугач.


ЛИТВИН Юрій Тимонович (26.XI 1934, с. Ксаверівка Васильківського р-ну Київ. обл. — 5.IX 1984, с. Кучино Чусовського р-ну Перм. обл., Росія; 19.XI 1989 прах перенесено до Києва) — укр. письменник, правозахисник. Закін. гірничо-промислову школу в м. Шахтах (Рост. обл.). Працював комсоргом у рідному селі. 1953 за протест проти сваволі місцевого начальства на підставі сфабрикованого звинувачення був засуджений до примусової праці (відправлений на буд-во Куйбишев. ГЕС), згодом зазнав ще чотирьох ув’язнень за т. з. наклепницькі вигадки про рад. лад. З 1978 — член Укр. Гельсінської Спілки. Помер у таборі особл. режиму. Більшість творів написана у в’язницях і таборах (конфісковані КДБ): на поч. 60-х pp. — «Поема про проліски», повісті «Безумець», «Робітнича справа» (всі — рос. мовою, неопубл.), цикл віршів «Трагічна галерея» (рос. мовою, опубл. 1991); в кін. 70-х pp. — есе «Якщо Бога нема — все дозволено» (неопубл.), ст. «Правозахисний рух на Україні, його засади і перспективи» (1979). В основі повісті «Ялинка» (1983, незакін.) — особисті переживання. Твори Л. мають антитоталітарне спрямування, пройняті любов’ю до рідної землі, тривогою за долю України.

Тв.: Трагічна галерея. В кн.: Стус В., Литвин Ю. Передчуття. Львів, 1991; «Сонце без Ялинки не приносить щастя...» [Листи]. «Україна», 1991, № 25; Правозахисний рух на Україні, його засади і перспективи. «Слово і час», 1992, № 2; Табірні вірші. «Сучасність», 1993, № 3.

Літ.: Покальчук О. Доказ речей незримих. В кн.: Стус В., Литвин Ю. Предчуття. Львів, 1991; Овсієнко В. Любов. Добро. Свобода. «Україна». 1991, № 24; Доценко Р. Під в’язничим муром епохи. «Сучасність», 1993, № 3.

А. Г. Шпиталь.


ЛИТВИНЕНКО-ВОЛТОРНІСТ Христина Дмитрівна [23.V (4.VI) 1883, х. Христинівка, тепер село Лохвицького р-ну Полтав. обл. — 7.I 1978, м. Миргород Полтав. обл.] — укр. поетеса, бандуристка. В 1903 — 07 була вільною слухачкою Миргор. худож.-пром. школи, 1907 — 13 працювала телефоністкою земської управи, 1913 — 15 — викладач малювання Полтав. приватної школи ім. І. П. Котляревського. Друкувалася в періодиці з 1910. Поезії Л.-В. опубл. в журналах «Український фольклор», «Народна творчість» (тепер «Народна творчість та етнографія»), збірниках «Поети колгоспного села» (1940), «Народні співці Радянської України» (1955), читанках, календарях. Окр. вийшли книжки поезій Л.-В. «Широким шляхом» (1958), «Степові квіти» (1960). До своїх творів поетеса складала мелодії і виконувала під акомпанемент бандури. Л.-В. — автор пісень і віршів для дітей.

Літ.: Родіна М. Ювілей колгоспної поетеси Х. Д. Литвиненко. «Народна творчість та етнографія», 1958, № 3; Ткаченко В. «Степові квіти». «Літературна газета», 1960, 28 жовтня; Ротач П. П. Матеріали до укр. біографічного словника. Літ. Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 5.

Г. Т. Рубай.


ЛИТВИНЕЦЬ Михайло Іванович (29.XI 1933, с. Ришавка, тепер Коростен. р-ну Житом. обл. — укр. поет, перекладач. Закін. 1956 Київ. пед. ін-т іноз. мов. 1958 — 67 працював у вид-ві «Молодь». Автор збірок «Добридень, люди!» (1960), «Червоний грім» (1966), «Терновий вогонь» (1974), роману у віршах «Чуже весілля» (1963). Збірки віршів «Зацвіли ромашки» (1959), «Хатка на колесах» (1970) — для дітей. Перекладає з роман. мов. З португ. мови переклав повість «Робота» Д. да Кости (1963), зб. новел «Ангел на трапеції» М. да Фонсеки (1977), поему «Лузіади» Л. ді Камоенса (1987); з галіс. — зб. оповідань «Хлопчик, який приносить щастя» К. Касареса (К. Казареша; 1987); з ісп. — повість «Згубна дружба» Х. Марті (1965), романи «Грішниці» і «Сфінкс» (обидва — 1966) М. де Карріона, «Вибране» Р. Даріо (1968); з Прованс — поему «Мірейо» Ф. Містраля (1980) та ін. У перекладі Л. вийшли книжки «Іспанські прислів’я та приказки» (1980), «Португальські прислів’я та приказки» (1982), «Італійські прислів’я та приказки» (1987), «Баскські прислів’я та приказки» (1989). Переклав також окр. твори П. Бровки, М. Луконіна, О. Блока та ін. Більшість перекладів супроводжує власними передмовами, післямовами. Окр. твори Л. перекладено рос., дарг., монг. та ін. мовами.

Літ.: Весняный П. Источники красоты. «Радуга», 1963, № 6.

В. О. Хитрук.


ЛИТВИНОВ Володимир Дмитрович (16.IV 1936, смт Черкаське Слов’янського р-ну Донец. обл.) — укр. перекладач, канд. філос. наук з 1974. Закін. 1963 Львів. ун-т. Викладав 1963 — 80 у Ніжин, пед. ін-ті, з 1980 працює в Ін-ті філософії АН України. Перекладає здебільшого з лат. мови: зб. «Байки» Федра (1980, упорядник і автор передмови), панегірик-пародія «Похвала Глупоті» Еразма Роттердамського, поема «Дніпрові камени» Івана Домбровського, ряд творів Феофана Прокоповича, С. Оріховського, Юрія Дрогобича, Георгія Тичинського, Івана Туробінського та ін. Переклав також з нім. мови зб. казок «Дивовижні пригоди трьох краплин води» Л. ВельскопфГенріх, з польс. — окр. твори І. Франка. Опубл. монографію «Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України (початок XVIII сторіччя)» (1984), ряд статей про укр. латиномовну л-ру 14 — 17 ст. тощо. Один з авторів праць «Опис курсів філософії і риторики професорів Києво-Могилянської академії» (1982), «Історія філософії на Україні» (т. 1, 1987), «Ідеї гуманізму і реформації у філософській думці України» (1991). Написав підручник «Латинська мова для інститутів і факультетів іноземних мов університетів» (1990, у співавт.).

Літ.: Компан О. Вперше українською. «Дніпро», 1982, № 11; Бурячок А. Вечір байки. «Літературна Україна», 1986, 6 березня.

В. І. Ткаченко.


ЛИТВИНОВА Пелагея Яківна [дівоче прізв. — Бартош, псевд. — П. Л-вой; 3 (15).X 1833, х. Теребень, тепер село Глухів. р-ну Сум. обл. — 8 (21). IX 1904, с. Землянка, тепер тих же р-ну і обл.] — укр. етнограф, фольклорист, письменниця і педагог, член НТШ у Львові, Париз. антропол. т-ва. Закін. 1852 Моск. ун-т, вчителювала 1853 — 66 у с. Землянці. З 1867 — у Києві. Брала участь у створенні Моск. політех. музею, делегат Археол: з’їзду у Харкові (1902). Співробітничала у журн. «Киевская старина», газетах «Киевлянин», «Санкт-Петербургские новости». Осн. наукові праці Л.: «Руські народні узори Чернігівської і Полтавської губерній» (1877), «Південноруський народний орнамент» (в. 1, 1898; в. 2, 1902), «Збірник народних руських узорів для жіночого рукоділля» (1879), «Криниця — богиня родючості у сіверян» (1885), «Весільні обряди і звичаї у с. Землянці Глухівського повіту на Чернігівщині» (1900) та ін. Записувала укр. нар. пісні, казки тощо. Частину фольклорних записів Л. опублікував О. Малинка у «Збірнику матеріалів з малоруського фольклору» (1902). Збирала матеріали до народного календаря. Опубл. «Разговор Великороссіи з Малороссіей» Семена Дівовича («Киевская старина», 1882, № 7). Видала зб. «Оповідання, для дітей про домашніх тварин» (1877). В оповіданнях для дорослих, що друкувалися в періодиці, реалістично відтв. безпросвітне життя народу. Переклала комедії «Жорж Данден, або Обдурений чоловік» («Грицько Дендрик, або Одарчин чоловік»), «Лікар мимоволі» («Знахар поневолі») Ж. Б. Мольєра. Підготувала і надр. «Азбуку для народних шкіл, складену звуковим способом для наочного навчання» (1877).

Літ.: Спаська І. Пелагея Яковівна Литвинова (1833 — 1904). Нарис її життя та праці за її рукописами й родинними документами. — Василенко Н. П. Я. Литвинова. — Малинка О. Мої спогади про П. Я. Литвинову. «Етнографічний вісник», 1928, кн. 7; Ткачук П. Одержимість. «Радянська жінка», 1979, № 6.

Г. Т. Рубай, Б. В. Хоменко.


ЛИТВИНОВА Тетяна Олександрівна (23.V 1956, с. Довгалівка Балаклійського р-ну Харків. обл.) — рос. поетеса. Закін. 1978 Харків. ун-т. Живе в Україні. Автор збірок «Пам’яті живі джерела» (1983), «Журавлики паперові, летіть...» (1986). В поезії Л. поєднуються почуття громадянськості зі щирим ліризмом.

Тв.: Снежное яблоко. Донецк, 1991.

О. Л. Бішарев.


ЛИТКІН Василь Ілліч [псевд. — Ілля Вась; 15 (27).XII 1895, с. Тентюкове, побл. Сиктивкара — 28.VIII 1981, Сиктивкар] — комі поет, лінгвіст, перекладач, доктор філол. наук з 1947, академік Фін. АН з 1969. Один з основоположників сучас. комі л-ри. Закін. 1925 Моск. ун-т. Був доцентом Моск. ун-ту, зав. кафедрою рос. мови ряду пед. ін-тів, з 1959 — зав. Сектором фіно-угорських мов Ін-ту мовознавства АН СРСР. Автор поем, казок (зб. «Казки Іллі Вася», 1975), поезій для дітей, підручників з комі мови, монографій («Історичний вокалізм пермських мов», 1964; «Короткий етимологічний словник комі мови», 1970; «Історична лексикологія комі мови», 1979). Перекладав з рос. і зарубіж. поезії, вірші Т. Шевченка.

Літ.: Коми ученый и писатель В. И. Лыткин (Илля Вась). К 75-летию со дня рождения. Сыктывкар, 1970; Куштысев Е. Василий Ильич Лыткин (Илля Вась). Сыктывкар, 1963.

Є. О. Ігушев.


ЛИТОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра лит. народу. Розвивається литовською мовою. Бере початок з уснопоетичної нар. творчості (пісні-дайни, легенди, перекази, казки, прислів’я), формувалася у Вел. князівстві Литовському. Найдавніші писемні пам’ятки датуються кін. 15 — поч. 16 ст. Литовські літописи, твори юридичного, публіцистичного характеру написані здебільшого давньоруською мовою з елементами книжної української мови. Вживалися також лат. і польс. мови. Розвитку лит. писемності сприяв рух Реформації в 1-й пол. 16 ст. Найдавніший знайдений текст лит. мовою — переклад молитви поч. 16 ст. Першою лит. книгою став укладений М. Мажвідасом зб. «Прості слова катехізису» (1547), де поряд з реліг. текстами вміщено віршов. передмову та перший лит. буквар. У 16 — 17 ст. створювалася гол. чин. реліг. л-ра (Й. Бреткунас, М. Даукша, М. Петкявічюс, С. Славочінскіс). Значну роль у становленні лит. писемності 17 ст. відіграв К. Шірвідас — автор проповідей лит. мовою та першого словника лит. мови. У 17 — 18 ст. з’являлися й худож. твори лит. мовою світського змісту — поеми, листи у віршах, панегірики, дедикації, епіграми. Чільне місце в л-рі 18 ст. належить поемі «Літа» К. Донелайтіса, в якій багатими мовними засобами змальовано життя, побут, звичаї лит. селян Сх. Пруссії. В л-рі 1-ї пол. 19 ст. поєднувалися елементи класицизму, сентименталізму (вірші А. Клементаса), романтизму (Д. Пошка, С. Станявічюс, С. Валюнас). Особливе місце займає творчість священика, борця за соціальну справедливість А. Страздаса, багато віршів якого стали нар. піснями. Рисами худож. прози позначені твори історика С. Даукантаса, який уперше писав лит. мовою. Інтенсивно збирається і видається фольклор (С. Станявічюс, С. Даукантас, у Сх. Пруссії — Л. Реза). Пожвавленню літ. життя сприяла діяльність публіцистів, перекладачів та видавців Л. Юцявічюса, Л. Івінскіса. Активно виступає М. Валанчюс — зачинатель лит. худож. прози (повість «Юзе із Паланги», зб. дидакт. оповідань). У поемі «Анікщяйський бір» (1858 — 59) А. Баранаускас, оспівавши красу рідного краю, порівняв її загибель від рук цар. колонізаторів з духовним зубожінням лит. народу. На розвитку лит. л-ри в 2-й пол. 19 ст. негативно позначилася цар. заборона (1864 — 1904) лит. друку лат. літерами після повстання 1863. Культур. життя пожвавилося в кін. 19 ст. з посиленням нац.-визв. руху. У Сх. Пруссії випускаються і нелег. розповсюджуються в Литві лит. періодичні видання. Особливу роль відіграє поезія. Визначний поет-романтик лит. нац. відродження — Майроніс, творчість якого сприяла розвитку віршування, звукопису в Л. л., формуванню літ. мови. Відомі поети-реалісти — П. Вайчайтіс, В. Кудірка (автор нац. гімну), Й. Мачіс-Кекштас, поет-романтик А. Венажіндіс. У кін. 19 — поч. 20 ст. різноманітнішими стали літ. жанри й форми, у прозі домінують тенденції крит. реалізму, вершиною якого стала творчість Ю. Жемайте. В оповіданнях, написаних нар. мовою, вона створила низку нац. характерів лит. селян. Реаліст. традиції розвивали також Г. Пяткявічайте-Біте, Лаздіну Пеледа (псевд. сестер С. Іванаускайте-Пшибиляускене та М. Іванаускайте-Ластаускене), Шатрієс Рагана, Л. Гіра та ін.

Розвиток Л. л. початку 20 ст. стимулювали рос. революція 1905 — 07, скасування заборони лит. друку. У Вільнюсі видаються лит. газети і журнали, книжки. Особливо зростає проза (переважно сільс. тематики), в л-рі посилюються демокр. тенденції (Ю. Жемайте, А. Венуоліс, В. Креве). В поезії утверджуються індивід. мотиви (Л. Гіра, К. Бінкіс, В. Міколайтіс-Путінас), продовжуються народнопісенні традиції. Революц. поезію започаткував Ю. Яноніс. Побут. драми й комедії писали Ю. Жемайте, К. Ясюкайтіс, Г. Ландсбергіс. Значний етап у розвитку драматургії — романт.-істор. драми і трагедії В. Креве, Л. Гіри, B. Відунаса. З’явився перший літ. журнал «Vaivorykštė» «Веселка», 1913 — 14), епіграфом до якого стала друга строфа з вірша «Чи не добре б нам, брати, зачати...» І. Франка (цикл «На старі теми», перекл. Л. Гіри). Крім реаліст. та романт. тенденцій, у Л. л. виявляються і модерністські (С. Чюрльонене-Кімантайте, Ю. Савіцкіс, І. Шейнюс, М. Вайткус та ін.).

Наступний етап Л. л. тісно пов’язаний з революц. подіями 1917 в Росії, боротьбою лит. народу за соціальне та нац. визволення. У 20-х pp. реаліст. та романт. традиції продовжують письменники старшого покоління Лаздіну Пеледа, Майроніс, Вайжгантас, А. Венуоліс та ін. Більшість з них співробітничає у літ. журналі «Skaitymai» («Читання», 1920 — 23). Помітне явище цього періоду — роман Вайжгантаса «Просвітки» (т. 1, 1918; т. 2, 1920), де худож. зображуються картини нац. руху 1890 — 1905. На противагу символізму в серед. 20-х pp. виникла авангардист. група (К. Бінкіс, С. Шямяріс, Ю. Тислява та ін.), яка видавала журнал «Keturi vejai» («Чотири вітри», 1924 — 28) і пропагувала естетику футуризму та експресіонізму. Рисами імпресіонізму та неоромантизму позначена проза І. Шейнюса, К. Пуйди, А. Вайчюлайтіса, К. Янкаускаса, поезія Й. Александравічюса (псевд. — Коссу-Александрішкіс), Й. Грайчюнаса, К. Інчюри та ін. В поезії неоромантика Б. Бражджьоніса вирізняються також реліг. мотиви. В 30-і pp. на позиції реалізму переходять письменники, знані як модерністи (К. Бінкіс, Б. Сруога та ін.). На загальний літературний процес особливо впливала творчість C. Неріс, П. Цвірки.

В кін. 20-х — на поч. 30-х pp. наростаюча загроза фашизму викликала гострий протест письменників. З антифашист. позицій виступають П. Цвірка, А. Венцлова, Й. Шімкус, К. Корсакас, В. Монтвіла та ін. Більшість з них об’єдналася навколо журналів «Trečias frontas» («Третій фронт», 1930 — 31), «Kūltūra» («Культура», 1923 — 41), «Literatūra» («Література», 1936) та ін. У кін. 30-х pp. до антифашист. руху приєдналися Т. Тільвітіс, Ю. Бутенас, Ю. Балтушис, С. Англіцкіс та ін. Прогрес. спрямуванням відзначалася діяльність Т-ва лит. письменників (засн. 1932).

Після включення Литви до складу СРСР (1940) у результаті зловісного пакту Ріббентропа — Молотова частина літераторів зазнала репресій, окремі емігрували за кордон. Під час Вел. Вітчизн. війни група лит. письменників, перебуваючи в евакуації, продовжувала творчу діяльність, найбільше — в поезії та публіцистиці. Драматизм війни звучить у віршах С. Неріс, Л. Гіри, А. Венцлови, Е. Межелайтіса, В. Мозурюнаса та ін. Худож. прозу й публіцистику писали П. Цвірка, А. Венцлова, Ю. Балтушис, А. Гріцюс та ін. У белетризованій кн. спогадів «Ліс богів» Б. Сруоги (вид. 1957) розвінчується система знищення людей у концтаборах.

У повоєнні роки продовжували творити С. Неріс, П. Цвірка, Й. Довідайтіс, Й. Авіжюс, М. Слуцкіс, А. Гудайтіс-Гузявічюс, А. Венцлова та ін.

Кількісні і якісні зміни в Л. л. сталися у 2-й пол. 60-х pp., після розвінчання злочинної суті сталінщини. Лит. письменники, уникаючи схематизму, поверховості, прагнули глибше розкрити психологію індивіда, філос. узагальнити буття людини, випробувати різноманітні худож. форми. В своїх поет. творах Е. Межелайтіс (зб. «Людина», 1961; Ленінська премія, 1962), В. Міколайтіс-Путінас (зб. «Година буття», 1963), Ю. Марцінкявічюс (поеми «Кров і попіл», 1960, і «Стіна», 1965) порушили проблеми світосприймання сучас. людини, відкрили нові можливості асоціат. мислення, лірич. сповіді, драматизму й ліро-епіки.

Невід’ємною частиною Л. л. є література зарубіжжя, т. з. ішейвíя. Найзначніші представники традиц. лірики — Й. Айстіс, Б. Бражджьоніс. Підкреслено суб’єктивіст., індивідуаліст. лірика Г. Радаускаса. Кілька поетів-ровесників, яких доля закинула після війни за кордон, видали 1951 у США антологію «Žemė» («Земля»), за якою й отримали ім’я «жямінінкай» (пов’язані з землею, краєм): Ю. Кекштас, К. Брадунас, A. Ніка-Нілюнас, Г. Нагіс та ін.

Сучас. Л. л. звертається до нац. традицій, для неї характерні заглиблення у складний внутр. світ людини, пошук нових виражальних засобів. Колоритні нац. образи створені в романах Ю. Балтушиса («Продані літа», т. 1, 1957; т. 2, 1969; «Сказання про Юзу», 1979). Здобули визнання романи «внутрішнього монологу» А. Беляускаса, М. Слуцкіса, Й. Мікелінскаса. Успішно застосовуючи метод соціально-психол. аналізу, підняли на новий художній рівень лит. роман Й. Авіжюс, В. Бубніс, Й. Мікелінскас, Б. Радзявічюс. Поряд з «сільською» тематикою, яка продовжує домінувати в лит. прозі, з’явилася низка істор. романів «Вже сонечко...» А. Дрілінги (1982), «Молодий поганин» В. Місявічюса (1983), «Вогонь діаманта» А. Маркявічюса (1985), «Останній вік каяття» B. Петкявічюса (ч. 1, 1985; ч. 2, 1986) та ін. Багатством вираження лірич. почуттів відзначається поезія А. Жукаускаса, А. Мішкініса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцінкявічюса, А. Балтакіса, А. Малдоніса, Я. Дягутіте, П. Шірвіса, B. Шімкуса, А. Бярнотаса, В. Пальчінскайте, Й. Стрелкунаса та ін. На поч. 70-х pp. виходять збірки деідеологізованої поезії В. Бложе, Ю. Вайчюнайте, С. Гяди, Й. Юшкайтіса, Т. Венцлови, М. Мартінайтіса, які сповідують образне слово, внутр. творчу свободу, часто виражену засобами фольклору: нар. пісні, жарту, гротеску, міфу. Плідно розвивають у цей період жанр психол. оповідання Ю. Апутіс, В. Мартінкус, А. Поцюс, Р. Ланкаускас, С. Шальтяніс, Р. Шавяліс, Р. Гранаускас, Л. Яцінявічюс, Е. Ігнатавічюс, Р. Кашаускас, В. Рімкявічюс та ін. Заг. визнання здобули повісті Р. Гранаускаса, Ю. Пожери, Р. Шавяліса, С. Шальтяніса, В. Мартінкуса, C. Т. Кондротаса, Б. Балтрушайтіте, Ю. Іванаускайте. В драматургії переважають морально-психол. колізії, що вирішуються як на сучас., так і на істор. матеріалі (Ю. Грушас, Ю. Глінскіс, К. Сая, Е. Ігнатавічюс та ін.). Широко використовуються форми поет. драми, гротеску, трагікомедії та ін. Глибокою інтелектуальністю відзначаються гуморески В. Жилінскайте. Твори для дітей написали К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, Ю. Марцінкявічюс, М. Слуцкіс, А. Льобіте, А. Матутіс, М. Вайнілайтіс та ін. Жанр літ. казки розробляють В. Петкявічюс, В. Жилінскайте, К. Сая, Й. Авіжюс.

У галузі літературознавства та літ. критики відомі К. Корсакас, В. Кубілюс, Й. Ланкутіс, В. Галініс, В. Аряшка, Д. Саука, В. Заборскайте, А. Бучіс, П. Браженас, А. Залаторюс та ін.

СП Литви ств. 1941. Виходять літ.-мист. газ. «Literatūra ir menas» («Література і мистецтво», з 1946), літ.-худож. журнали «Pergalė» («Перемога» з 1945; з 1991 під назвою «Metai» («Літа»), «Nemunas» («Німан» — з 1967), «Литва литературная» (рос. мовою, з 1978; з серпня 1989 під назвою — «Вильнюс»).

Духовні, культурні зв’язки укр. і лит. народів сягають у період балто-слов’янської мовно-етнічної єдності, а також спільної держави — Вел. князівства Литовського, що виражено в особливій близькості фольклору, поганської міфології, етногр. реалій, нар. архітектури, побуту тощо. У белетриз. творі «Про звичаї татар, литовців та московитів» («De moribus tartarorum, litvanorum et moschorum», 1550, опубл. в Базелі 1615) Міколас Лєтувіс описує також Україну, що входила тоді до лит. держави, захоплюється красою Києва, Придніпров’я, гіперболізує красу і багатство Київщини. Літ.-культур. зв’язки лит. та укр. народів пожвавилися в 16 — 17 ст. Вчені, письменники з Вільни приїжджали викладати в Острозькій школі. На поч. 17 ст. у Віленській брат. школі працювали Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, друкували у Вільні свої твори. 1829 — 31 у Вільні жив Т. Шевченко. Поет згадує це місто в повісті «Варнак», щоденнику, листах, у вірші «У Вільні, городі преславнім». Лит.-укр. взаєминам сприяла діяльність групи польс. поетів-романтиків (див. «Українська школа» в польській літературі). В 60-х pp. 19 ст. у Литві вийшли перші видання поезій Т. Шевченка і дослідження його творчості польс. мовою («Т. Шевченко. Студія Л. Совінського з додатком перекладу „Гайдамаків“», 1861; «Кобзар», 1863). У м. Гарляві 1883 існував гурток любителів творчості Т. Шевченка, організований К. Аглінскасом. Першим перекладачем творів укр. поета (1885 — 87; «Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Іван Підкова», «Ой чого ти почорніло» та ін.) лит. мовою став Ю. Андзюлайтіс. Поезія Т. Шевченка вплинула на творчість лит. поетів-романтиків 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. А. Баранаускаса, Майроніса, К. Сакалаускаса-Ванагеліса, Ю. Андзюлайтіса, Й. Білюнаса та ін. Один з перекладачів шевченкових творів Л. Гіра власним коштом видав 1912 у м. Сейнаї лит. мовою кн. «Віночок віршів Тараса Шевченка», подавши до неї свою передмову. Йому належать також статті про життя і творчість укр. поета — «Співець України — Тарас Шевченко» (1909) і «Тарас Шевченко» (1914). Лит. мовою були перекладені оповідання «Історія моєї січкарні» (1891), «Добрий заробок» (1903), «Історія кожуха» (1906), видано зб. «Оповідання» (1908) І. Франка; опубл. статтю «Русини та Іван Франко» (1898). Вільнюські альманахи «Боян» (1828), «Лінксмінє» (1841) в перекладі польс. мовою друкували зразки укр. і лит. фольклору, робили перші спроби порівняльного аналізу пісень (Л. Юцявічюс). У кін. 19 — на поч. 20 ст. важливі питання укр.-лит. культурних взаємин висвітлювали львів. журнали «Громадський голос», «Літературно-науковий вістник», «Народ» та ін., «Нариси з історії України» АН УРСР (1937, 1939, 1941) тощо. 1928 — 40 у Каунасі діяло Литовсько-українське товариство, яке виступало за розширення культур. зв’язків між лит. і укр. народами, популяризувало укр. історію, культуру та літературу.

Лит.-укр. літ. зв’язки помітно активізувалися в повоєнний час. З’явилися нові видання перекладів творів Т. Шевченка («Поезії», 1951; «Вірші», 1955; «Кобзар», 1961). Опубл. книжки «Добрий заробок» І. Франка (1948), «Вибрані твори» М. Коцюбинського (1949), «Прапороносці» (1949) та «Злата Прага» (1950) О. Гончара, «Молодість» О. Бойченка (ч. 1, 1949; ч. 2, 1950) та ін.; у 50 — 80-х pp. — Панаса Мирного, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Собка, Л. Первомайського, О. Копиленка, Я. Галана, С. Тудора, І. Муратова, Г. Тютюнника, О. Сизоненка, Є. Гуцала, І. Драча, Григора Тютюнника, збірки укр. казок, дит. поезії тощо. 1984 вийшли антології сучас. укр. оповідання «День тихий», «Українські повісті» (1987), двотомна антологія сучас. укр. поезії «Калиновий край» (1988, передмова Д. Павличка). Драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки (переклад В. Бложе, 1957) вплинула на фольклористичну орієнтацію лит. поетів-модерністів С. Гяди, М. Мартінайтіса. Україні присвятили свої вірші Л. Гіра, С. Неріс, К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, А. Балтакіс, Е. Матузявічюс та ін. Лит.-укр. літ. зв’язки висвітлюються в «Історії литовської літератури» (т. 1 — 4, 1957 — 68), їм присвячена розвідка «Літературні зв’язки литовців і українців» К. Корсакаса, статті Б. Пранскуса, А. Адикліте, Р. Мікшіте, Т. Тільвітіса, Е. Межелайтіса, А. Венцлови, Б. Масьонене, укр. дослідників А. Непокупного, Д. Чередниченка, Н. Непорожньої, І. Остапика, Т. Пушкаренко та ін. В Україні видані книги поезій С. Неріс, Е. Межелайтіса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцінкявічюса, А. Малдоніса, М. Мартінайтіса, романи П. Цвірки, Ю. Балтушиса, М. Слуцкіса, Й. Авіжюса, В. Бубніса, В. Міколайтіса-Путінаса, В. Петкявічюса та ін. Ряд творів лит. письменників вміщено у зб. «Сузір’я» (в. 5. К., 1971). Вийшли антології «Подарунок з Німану. Сучасна литовська поезія» (1963), «Хвилі Німану. Молода поезія Литви» (1974), «Литовське радянське оповідання» (1981), «Бурштинові розсипи. Оповідання молодих литовських письменників» (1983), «Литовська радянська поезія» (1985), збірки «Литовські прислів’я та приказки» (1975), «Литовські народні пісні» (1981). Серед перекладачів — М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина, В. Бичко, Д. Білоус, В. Петровський, Д. Павличко, І. Драч, П. Мовчан, О. Градаускене, Р. Григорова-Петкявічене, Д. Чередниченко, С. Жолоб, П. Засенко, В. Затуливітер, В. Моруга, Ю. Назаренко, А. Непокупний, Н. Непорожня та ін. Литву оспівали М. Бажан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, Л. Забашта, І. Нехода, І. Муратов, І. Драч та ін. укр. поети. Лит. тема в укр. поезії найтісніше пов’язана з творчістю художника і композитора М. К. Чюрльоніса, якому присвятили вірші М. Семенко, Д. Павличко, В. Бичко, П. Мовчан, Д. Чередниченко, В. Моруга, С. Майданська, Н. Білоцерківець та ін. У театрах України йшли п’єси Ю. Марцінкявічюса, Ю. Грушаса, В. Пальчинскайте.

Літ.: Ланкутис Й. Панорама литовской советской литературы. Вильнюс, 1975; Кубілюс В. Квітуче древо литовської поезії. «Вітчизна», 1975, № 12; История лнтовской литературы. Вильнюс, 1977; Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. К., 1979; Дзюба І. Рух до власного кореня. Про повісті і романи В. Бубніса. «Дніпро», 1983, № 2; Непорожня Н. Живий голос. «Вітчизна», 1985, № 5; Непорожня Н. І дух, і буква першотвору. «Вітчизна», 1986, №9; Пушкаренко Т. Біля джерел українсько-литовських літературних взаємозв’язків. «Радянське літературознавство», 1986, № 8; Саука Д. Литовский фольклор. Поэзия народного творчества. Вильнюс, 1986; Остапик И. Литовско-украинские литературные связи конца XIX — начала XX вв. В кн.: Связи литовской литературы с литературами СССР и зарубежных стран. Вильнюс, 1987; Браженас П. Будни и праздники романа. Литовский роман 70 — 80-х годов. М., 1988; Добренко Є. Між помислом і вчинком. Думки з приводу сучасного литовського роману. «Вітчизна», 1989, № 5; Лаурушас Ю. Восприятие творчества Ивана Франко в Литве. В кн.: Іван Франко і світова культура. Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО, кн. 1. К., 1990; Пушкаренко Т. Три осені литовського лану. «Слово і час». 1990, № 7.

Н. О. Непорожня.


ЛИТОВСЬКА МОВА — мова литовців, які живуть у Литві, а також у США, Канаді, Бразилії, Польщі та ін. Належить до балтійської групи індоєвропейської сім’ї мов. Л. м. розмовляє понад З млн. чол. (1989). У Л. м. виділяють два основні наріччя: жемайтське (нижньолитовське) і аукштайтське (верхньолитовське). Л. м. зберег. давні архаїчні риси (переважна частина словн. фонду — корені давньоіндоєвроп. прамови та власне балт. лексики), у процесі розвитку зазнавала впливу сусідніх (слов’ян., герм.) мов, взаємодіяла з ними. Писемність виникла в серед. 16 ст. У Кенігсберзі 1547 надр. першу лит. книгу — «Прості слова катехізису», укладену М. Мажвідасом, де разом з реліг. текстами вміщено вірш. передмову та перший лит. буквар. 1629 у Вільні видано польсько-латинсько-литовський словник К. Шірвідаса, а 1653 в Кенігсберзі створену Д. Клейнасом першу граматику Л. м. (лат. мовою). На основі зх. аукштайтського наріччя з 18 ст. почала формуватися літ. Л. м. Значну роль у її становленні відіграла творчість К. Донелайтіса, А. Баранаускаса, М. Валанчюса, Майроніса та ін. Писемність — на основі латинського алфавіту. Л. м. створена і розвивається литовська література. 1955 — 65 опубл. етимол. словник Л. м., продовжується випуск тлумачного «Словника литовської мови» (1991 вийшов т. 15). З укр. учених Л. м. досліджували Л. Булаховський, Б. Ларін, А. Непокупний та ін.

Літ.: Петерсон М. Н. Очерк литовского языка. М., 1955; Непокупный А. П. Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений. К., 1964; Орвидене Э. Д. Учебник литовского языка. Вильнюс, 1975; Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. К., 1979; Русско-литовский словарь, т. 1 — 4. Вильнюс, 1982 — 85; Грамматика литовского языка. Вильнюс, 1985; Либерис А. Литовско-русский словарь. Вильнюс, 1988; Общая лексика германских и балто-славянских языков. К., 1989.

А. Сабаляускас.


ЛИТОВСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО — громад.-культурна орг-ція. Засн. 1928 у Каунасі з ініціативи професорів місц. ун-ту М. Біржішки (був головою т-ва) і В. Креве-Міцкявічюса та голови Спілки письменників і журналістів Литви Ю. Пуріцкіса. Активну участь у діяльності т-ва брав письменник, катол. священик Ю. Тумас-Вайжгантас. Виступало за розвиток культур. зв’язків між лит. і укр. народами, популяризувало укр. історію, культуру та л-ру, організовувало лекції, концерти, театр. вистави, радіопередачі тощо. Л.-у. т. проводило щорічні (в березні) Шевченківські свята, відмічало дату проголошення (1 листопада) ЗУНРу. При т-ві діяли укр. хор і амат. театр. група, яка здійснила 1932 у Каунасі та Маріямполі постановку п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Т-во підтримувало зв’язки з укр. громадами Бельгії, Франції, США, Канади. Видавало бюлетень «Lietuvių-Ukrainiecių Draugÿos Žinios» («Вісті литовсько-українського товариства», 1932 — 35, № 1 — 17), де опубл. ряд статей про життя і творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, Х. Алчевської, Б. Лепкого, М. Лисенка, М. Садовського; про Б. Хмельницького, І. Мазепу, А. Шептицького, матеріали про роботу т-ва тощо. Припинило діяльність 1940.

Н. О. Непорожня.


ЛИХАЧОВ Дмитро Сергійович [15 (28).XI 1906, Петербург] — рос: літературознавець та історик культури, академік АН СРСР (з 1992 — Рос. АН) з 1970, Герой Соц. Праці (1986), член Болг. (з 1963), Серб. (з 1971) та Угор. (з 1973) АН, чл.-кор. Австр. (з 1968), Брит. (з 1976) та Геттінген. (з 1988) АН, почес. доктор ряду іноз. ун-тів. Закін. 1928 Ленінгр. ун-т. З 1938 працює (з 1954 очолює сектор давньої рос. л-ри) в Ін-ті рос. л-ри (Пушкінському домі) Рос. АН. З 1986 — голова правління Рос. фонду культури. Автор фундам. праць, присвячених літ. процесу з часів Київ. Русі до кін. 17 ст., в яких порушив ряд важливих теор. проблем сучас. літературознавства. Висвітлив історію давньорус. літописання у зв’язках з політ. і соціальною боротьбою; показав його самобутність, художність, народно-поетичні джерела («Руські літописи та їх культурноісторичне значення», 1947; «Повість временних літ», ч. 1 — 2, 1950).

Створив теор. історію давньорус. л-ри, простежив процес її виникнення й становлення, зміну епох, літ. стилів і напрямів, еволюцію худож. засобів у зображенні людини, формування системи літ. жанрів («Виникнення руської літератури», 1952; «Людина в літературі Давньої Русі», 1958; 2-е вид. — 1970; «Розвиток руської літератури X — XVII віків. Епохи і стилі», 1973). Художню специфіку давньої л-ри дослідив у кн. «Поетика давньоруської літератури» (1967). В монографії «Текстологія» (1962) на матеріалі давньорус. л-ри систематизував завдання і проблеми вивчення давньої л-ри, розробив методику комплексного дослідження давніх текстів. У циклі робіт про «Слово о полку Ігоревім» довів оригінальність пам’ятки, її зв’язок з культурою свого часу, розробив нові принципи коментування й перекладу давньорус. тексту («Слово о полку Ігоревім», 1955; «„Слово о полку Ігоревім“ і культура його часу», 1978). Підготував низку наук. і популярних видань «Слова», здійснив прозовий, пояснювальний і ритм. переклади тексту.

Вивчає питання другого південнослов’янського впливу і період Передвідродження на Русі, специфіку сміхової культури Давньої Русі й особливості російського бароко 17 ст., висунув концепцію перехідного періоду від давньої л-ри до нової. Вперше дослідив семантику садово-паркових стилів від давнини до поч. 19 ст.

У колі інтересів Л. і проблеми класич. і сучас. рос. л-ри, методологія літературознавчих досліджень (статті про М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, М. Лєскова, А. Ахматову, Б. Пастернака та ін.). Активно виступає в пресі з питань охорони і збереження пам’яток старовини, естетич. виховання молоді. Лауреат Держ. премій СРСР (1952, 1969). Нагороджений болг. орденом Кирила і Мефодія 1-го ступеня (1980). Осн. наук. праці Л. перекладено багатьма мовами світу. Був репресований; відбував 1928 — 32 заслання на Соловках.

Тв.: Национальное самосознание Древней Руси. М. — Л., 1945; Культура русского народа X — XVII вв. М. — Л., 1961; Культура Вуси времени Андрея Рублева и Епифания Премудрого. М. — Л., 1962; Поэзия садов. Л., 1982; Текстология. Л., 1983; Литература — реальность — Литература. Л., 1984; Заметки о русском. М., 1984; Прошлое — будущему. Статьи и очерки. Л., 1985; Исследования по древнерусской литературе. Л., 1986; Избранные работы, т. 1 — 3. Л., 1987; Исследования по древнерусской литературе. Л., 1987; О филологии. М., 1989.

Літ.: Дмитрий Сергеевич Лихачев. М., 1977.

О. В. Мишанич.


ЛИХОДІД Микола Хомич (1.XI 1940, с. Михайлівка, тепер смт Михайлівського р-ну Запоріз. обл. — 13.IX 1993, Запоріжжя) — укр. поет. Закінчив 1963 Запорізький педагогічний інститут і 1979 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Сонце» (1963), «Світ» (1966), «Хортиця» (1967), «Літаки над матерями» (1969), «Столітник» (1971), «Світанкові речитативи» (1973), «Вічний Дніпробуд» (1977), «Криниця і небо» (1983), «Корінь блискавки» (1985), «Передосінній скарб» (1989) та ін. Опубл. зб. етюдів і нарисів «Будьонівка для сина» (1979). Окр. поезії Л. перекладено рос., абхаз., калм., хакас., угор. мовами.

Літ.: Ребро П. Миколі Лиходіду — 50. «Літературна Україна», 1991, 10 січня.

Л. Б. Стрюк.


ЛИХОНОСОВ Віктор Іванович (30.IV 1936, ст. Топки Кемеров. обл.) — рос. письменник. Закін. 1961 Краснодар. пед. ін-т. Ранні повісті та оповідання ввійшли до збірок «Голоси в тиші» (1967), «На довгу пам“ять» (1969), «Щасливі миттєвості» (1971) та ін. Процес духовного самовизначення молоді відбито в повістях «Люблю тебе світло» (1969), «Осінь у Тамані» (1971), «Чисті очі», «Елегія» (обидві — 1973). Роман «Коли ж ми зустрінемося?» (1978) — про становлення творчої індивідуальності. У романі «Наш маленький Париж. Ненаписані спогади» (1987) відображено істор. долю кубан. козацтва, дух кубан. старовини, стихію укр. слова й нар. гумор нащадків запорожців. Творам Л. притаманні яскраво виражене лірико-філос. начало, напружена емоційність, музичність оповіді. Виступає з літ.-крит. статтями та есе (зб. «Чарівні дні», 1988). Окр. твори Л. переклали О. Зарва, В. Бурбан.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1984; Укр. перекл. — На довгу пам’ять. К., 1980; Наш маленький Париж. Ненаписані спогади К., 1990.

Літ.: Мраморнов О. Блажен, кто помнит... «Новый мир», 1988, № 7.

І. Д. Бажинов.


ЛИЧКО Іван Дмитрович-(крипт. — И. Л.; 1882 — після 30-х pp.) — укр. письменник, критик. За освітою — лісовий інженер та агроном. 1907 за участь у революц. русі відбував ув’язнення у петерб. тюрмі «Хрести». Під час 1-ї світ. війни як солдат рос. армії був у Львові, зустрічався з І. Франком. Друкувався у журналах «Вільна Україна» (ред. якої був 1906), «Українська хата», «Южные записки», альм. «Терновий вінок», зб. «Літературний річник українських і польських авторів» та ін. В оповіданнях «Акбар-Аллах... Аллах-керім. (З арабських легенд)» (1908), «Степ» (1909) і «Тайна» (1910), п’єсі «В руїнах» (1907), публіцистиці (статті «На захист малоруської культури», «Хитрість розуму», обидві — 1905, та ін.) порушував проблеми соціального і нац. становища укр. народу, його боротьби проти духовного закріпачення, ставав на захист укр. культури від утисків царату. Автор рецензії на оповідання В. Винниченка «Краса і сила» (1903), статей «Олексій Плющ», «Іван Манжура», «Спиридон Черкасенко» (усі — 1909). Переклав рос. мовою (прозою) поему «Одно слово» Лесі Українки. В Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України (архів І. Франка) зберіг. рукопис повісті Л. «Sic transit gloria mundi». Незаконно репресований у 30-і pp.

Ф. П. Погребенник.


ЛИШЕГА Олег Богданович (З.Х 1949, смт Тисмениця Івано-Франк. обл.) — укр. письменник, перекладач. Навч. 1968 — 72 у Львів. ун-ті, з якого був виключений за т. з. антирад. діяльність. Працював чорноробом, учителював у школах Бурятії, 1977 повернувся в Україну, працює декоратором у навч. кіностудії Київ. ін-ту театр. мист-ва ім. І. К. Карпенка-Карого. Автор зб. віршів «Великий міст» (1989), п’єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» (1990). Л. активно використовує форму верлібру, його поезіям властива розгорнута метафоричність. Переклав з англ. мови оповідання «Витяги з щоденника» Марка Твена (1987), з кит. — зб. «Оповідки давнього Китаю» (1990, разом з І. Зуєвим), ряд поезій.

Літ.: Діброва В. «Бийся головою об лід» «Слово і час» 1990, № 4.

В. А. Бурбела.


ЛІ (Lee) Гарпер (28.IV 1926, м. Монровілл, шт. Алабама) — амер. письменниця. Навч. 1945 — 49 на юрид. ф-ті Алабам. ун-ту (м. Бірмінгем). Осн. твір Л. — роман «Убити пересмішника» (1960, Пулітцерівська премія; укр. перекл. — М. Харенка), побудований значною мірою на автобіогр. матеріалі. В ньому зображується життя провінц. містечка на Півдні США середини 30-х pp. 20 ст., роман пройнятий гнівним протестом проти будь-яких виявів расизму. Писала есе й оповідання. Вистава «Убити пересмішника» (за однойм. романом Л.) йшла у Львів. театрі юного глядача.

Тв.: Укр. перекл. — Убити пересмішника. К., 1975; Рос. перекл. — Убить пересмешника. М., 1988.

Літ.: Левидова И. Аттикус Финч и его дети. «Новый мир», 1963, № 6; Покальчук Ю. В. Самотнє покоління. Молодь у сучасному романі США і теорія відчуження. К., 1972.

Н. О. Висоцька.


ЛІ (Lie) Юнас Лауріте Ідеміль (6.XI 1833, Ейкер, побл. м. Модума — 5.VII 1908, м. Ставерн) — норв. письменник. Вивчав 1851 — 58 юриспруденцію в ун-ті м. Крістіанії. У 1871 — 1874, 1878 — 1906 жив за кордоном (Італія, Німеччина, Франція). 1866 опубл. зб. «Вірші». В романі «Духовидець, або Нурланнські картини» (1870) реальні події поєднуються з містикою. Автор перших у норв. л-рі мариніст. романів — «Трищогловик „Майбутнє“, або Життя на Півночі» (1872), «Лоцман та його дружина» (1874), «Уперед!» (1882). Соціально-крит. спрямування мають романи «Довічно засуджений» (1883), «Родина із Гільє» (1883; рос. перекл. — «Хутор Гилье»), «Мальстрем» (1884), «Дочки командора» (1886), «Майса Юнс» (1889). У творах 90-х pp., поряд з розробкою соціальних питань, Л. під впливом неоромантизму звертається до ірраціонального, підсвідомого в сприйманні людини — романи «Злі сили» (1890), «Ніоба» (1893; укр. перекл. — «Сучасна Ніоба», Львів, 1896), «Хибними шляхами» (1899), «Коли спадає залізна завіса» (1901), «На схід від сонця, на захід від місяця і позаду Вавілонської вежі» (1905), збірки оповідань і казок «Вісім оповідань» (1885), «Троль» (т. 1 — 2, 1891 — 92), «Казки» (1908). Писав драми («Лінделін», 1897, та ін.).

Тв.: Укр. перекл. — Дві матері. В кн.: Будні. Оповідання з чужих мов, зб. 1. К., 1917; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. СПБ, 1895; Пожизненно осужденный. М., 1962; Хутор Гилье — Майса Юнс. М., 1966.

Є. І. Нечепорук.


ЛІБЕРДА Ігор Васильович (22.III 1938, с. Вишнівка Баранівського р-ну Житом. обл.) — укр. поет. Закін. 1964 Житом. пед. ін-т, 1979 — ВПШ (Київ). З 1964 — на журналіст. роботі. Автор збірок «Квартали життя» (1966), «Світанковий сад» (1987). Переклав з чувас. мови зб. «Чуваські народні казки» (1976), зб. казок «Юман і його друзі» (1985), зб. оповідань «А чи є в тебе бабуся?» В. Єнеша (1992, всі — разом з О. Табаковою). Осн. мотиви творчості Л. — утвердження високих гуманіст. ідеалів, людяності, краси і добра.

В. Г. Пугач.


ЛІБЕРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Ліберії. Розвивається гол. чином англ. мовою. Народ ваї має свою писемність (засн. на силабічній системі письма) і літературу, в 30-х pp. 19 ст. М. Д. Букре написав мовою ваї першу історію свого народу. Деякі ін. народи мають писемність, створену на лат. основі. У народів Ліберії існує багатий фольклор (казки, легенди, байки, прислів’я, приказки, пісні та ін.). Окр. його зразки включені до зб. «Історичні легенди і фольклор народу гребо» (1957) та кн. «Ліберійський фольклор» (1966), яку уклала поетеса і літ. критик Д. Б. Хенріс. Грунт. дослідження «Класифікація традиційних пісень ліберійських народів» (1969) належить письменнику і фольклористу Б. Т. Муру. Зародження англомов, лібер. прози пов’язане з ім’ям Т. Е. Босолоу (автобіогр. кн. «З африканської пітьми до світла Америки — життя африканського вождя», 1891). 1937 опубл. автобіогр. повість «Гола в Америці» Б. Т. Мура. З’явився перший лібер. роман «Любов в Ебоні: західноафриканський роман» Варфеллі Карлі (псевд. Ч. Е. Купера, 1932). Під впливом афр. нац.-визв. руху в 50 — 60-х pp. у Л. л., особливо в поезії, зазвучали патріот. мотиви. Яскравою антиколон. спрямованістю пройняті вірші P. T. Демпстера (збірки «Відлуння з долини», 1947; «Монровії, старій і новій», 1958; «Опівнічна пісня», 1959, та ін.), Б. Т. Мура (збірки «Ліберія сьогодні», 1958; «Чорний пил», 1963), Дж. Холмс, Х. К. Томаса, К. Кхасу. Розвивається драматургія (п’єси Едіт Брайт). Видано антології «Література Ліберії» (укладач P. T. Демпстер) і «Поезія Ліберії (1836 — 1961)», укладена Д. Б. Хенріс (1966). Після 2-ї світ. війни створено Т-во письменників. Окр. вірші Б. Т. Мура в перекл. О. Мокровольського опубл. у зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989).

Літ.: Фольклор и литература народов Африки. М., 1970.

В. І. Ткаченко.


ЛІБМАН Захар (Захарій) Якович [12(25).Х 1911, м. Остер, тепер Черніг. обл. — 3.IX 1981, Київ] — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1972. Закін. 1934 Укр. ін-т лінгв. освіти. (Київ) та 1938 Київ. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював викладачем 1938 — 41 і 1944 — 50 у Київ. ун-ті, 1950 — 81 — в Укр. сільськогосп. академії. Досліджував різні аспекти розвитку зарубіжних л-р 19 — 20 ст.: праці «Отруєна зброя» (1959, у співавт. з Д. Затонським), «Мистецтво без людини» (1965), «Агонія сміху. „Комічне“, „трагічне“ і „героїчне“ в літературі модернізму» (1969), наук.-популярні нариси «Марк Твен» (1977), «Чарлз Діккенс» (1982). Автор ряду передмов до українських видань зарубіжних письменників. Л. переклав також (разом з М. Овруцькою) з англ. мови романи «Останній кордон» (1948) і «Шлях свободи» (1949) Г. Фаста.

Р. І. Доценко.


ЛІ БО (друге ім’я — Лі Тайбо; 701, пров. Сичуань — 762, м. Данту, тепер пров. Аньхой) — кит. поет. Здобувши грунтовну освіту, відмовився складати екзамен на посаду чиновника і пішов мандрувати по країні. У 742 був запрошений до імператор/ двору в м. Чан’ань, одержав звання ханьліня (академіка), але 744 покинув столицю. Після змови Ань Лушаня (756) проти імператора зазнав переслідувань, був на засланні. Прощений 759, помер у злиднях. Збереглося понад 1000 віршів Л. Б., зокрема цикл «Стародавні», вірші в жанрі нар. пісень (юефу), чотиривірші, ритмічна проза (фу). Вони відзначаються широтою тематики, тонким відчуттям природи, любов’ю до рідної країни та її народу. Творчість Л. Б. мала значний вплив на розвиток кит. поезії в наступні епохи. Ряд віршів Л. Б. переклав Л. Первомайський.

Тв.: Укр. перекл. — Лірика. К., 1962; Рос. перекл. — Избранная лирика. М., 1957.

Літ.: Фишман О. Л. Ли Бо. М., 1958; Конрад Н. И. Три поэта. В кн.: Конрад Н. И. Запад и Восток. М., 1972; Варжапетян В. Путник со свечой. М., 1987.

І. К. Чирко.


ЛІБРЕТО (італ. libretto — книжечка) — здебільшого віршований словесний текст опери чи оперети, що становить їхню ідейно-образну основу, але не є самостійним худож. твором. П. Чайковський назвав Л. «канвою» для музики. Л. пишуть, як правило, за відомими сюжетами і образами драм. творів, поем, романів, повістей та ін. (напр., Л. опер «Утоплена» і «Тарас Бульба» М. Лисенка написані за однойменними поемою Т. Шевченка і повістю М. Гоголя). Можуть бути і цілком ориг. за тематикою творами (напр., «Хованщина» М. Мусоргського). Л. пишуть письменники-лібретисти в співавт. з композиторами, іноді — самі композитори. Л. називають також літ. сценарії балетів, пантомім, розгорнуті схемисюжети кіносценаріїв, короткі анонси сюжетів вистав, кінофільмів та ін.

Н. М. Гаєвська.


ЛІВ (Лівс) Егон (справж. прізвище — Гутманіс; 31.VIII 1924, м. Єлгава, Латвія — 1.IV 1989, м. Лієпая, там же) — латис. письменник. Автор повістей «Капітан Нуль» (1963), «Прелюдія» (1964), романів «Лазня старих романтиків» (1968), «Очеретяний ліс» (1972), «Поріг» (1974), збірок оповідань «Повернення» (1977), «На милій, добрій землі» (1983) і «Сумні ігри» (1984), присвячених проблемам сучасності, життю рибалок. Роман «Близнята Велнакаула» (1966; перевид. під наз. «Чортів кряж», 1968) — про події Вел. Вітчизн. війни. Написав кілька кіносценаріїв. Окр. оповідання Л. переклала І. Липовецька.

Тв.: Укр. перекл. — Чорний Ніклав. «Вітчизна», 1962, № 7; Премія? Відмовляюся! «Молода гвардія», 1965, 2 червня; Рос. перекл. — Чертов кряж. М., 1983.

Б. К. Звайгзне.


ЛІВАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра ліван. народу. Створюється переважно араб. мовою. З 7 ст. Л. л. розвивалася в заг. руслі араб. л-ри (див. Арабська література середньовічна). Період тур. панування (поч. 16 — поч. 19 ст.) характеризувався занепадом культур. життя, зокрема л-ри в араб. світі. В 19 ст. Ліван став одним з осн. центрів відродження араб. культури. З’являється нац. преса, театр. розвивається перекладацька справа. Просвітит. ідеї поширюють поет Н. аль-Язиджі, публіцист, перекладач і енциклопедист Б. аль-Бустані, письменник А. Ф. аш-Шідійяк, драматург М. Наккаш та ін. Жанр араб. істор. роману започаткували письменники-просвітителі Дж. Зейдан, Фарах Антун, Я. Сарруф, які в кін. 19 ст. емігрували до Єгипту (див. Єгипетська література нова). Ліван. поезія і проза 2-ї пол. 19 ст. — поч. 20 ст. пройнята антифеод. і просвітит. ідеями, вони тісно пов’язані з традиціями араб. класич. письменства: публіцист. роман «Повість про Фаріака» А. Ф. аш-Шідійяка (1855), зб. макам «Зібрання двох морів» (1856) і дивани віршів Н. аль-Язиджі тощо. Новий період у розвитку Л. л. розпочався напередодні 1-ї світ. війни. В л-рі помітний відхід від традиц. форм, в поезії утверджується романтизм, у прозі — крит. реалізм: твори Дж. Х. Джубрана (повість «Зламані крила», 1912; зб. віршів «Сльоза й усмішка», 1914; зб. оповідань «Бурі», 1920), А. ар-Рейхані (романи «Лілія дна», 1915, і «За гаремом», 1917) та ін. письменників, які емігрували в США та Пд. Америку, де писали також англ. мовою. Членом створеної 1920 письменницької орг-ції арабів-емігрантів у США «Асоціація пера» був і М. Нуайме (п’єса «Батьки і діти», 1918; зб. оповідань «Було — не було», 1937). З оголошенням (1920) Лівана підмандатною тер. Франції у творчості багатьох письменників з’явилися песиміст, настрої. У 20 — 30-х pp. поети Ю. Гасуб, С. Лабакі, А. Мазхар перебували під впливом франц. символізму. Соціальні мотиви та заклик до боротьби за нац. визволення звучали у віршах Б. аль-Xypі і С. Акля. Внесок у розвиток реаліст. Л. л. зробили Т. Ю. Аввад (зб. оповідань «Кульгавий хлопчик», 1936; роман «Перепічка», 1939), К. М. Карам (романи «Хворий на сухоти», 1936, і «Крик страждань», 1939), О. Фахурі. В роки 2-ї світ. війни і по війні навколо журн. «Ат-Тарик» («Шлях», вид. з 1941) об’єдналися літератори О. Фахурі, А. Табет, Ж. Ханна, Р. аль-Хурі, Х. Мурувве, А. Аббуд, які відстоювали принципи реалізму. Гол. темою їхніх творів була боротьба за нац. визволення, у них осуджувалася соціальна несправедливість. Журнал активно сприяв розвиткові культури арабського світу, популяризував твори європейських, амер. письменників. У 50 — 60-х pp. чільне місце зайняли прихильники вільного вірша Адоніс, Ю. аль-Халь, Х. Хаві, У. аль-Хадж, Ж. Ганем. Їхня творчість і засн. ними журн. «Шіїр» («Поезія») позначилися на розвитку сучас. араб. поезії. Класичні традиції продовжували поети Б. аль-Хурі, С. Акль, І. Абу Шабака. Тяжке життя фелахів, долю ліван. молоді показано у збірках оповідань «Карлики-богатирі» (1948) та «Чорнило на папері» (1957) письменника і філолога М. Аббуда. Складні процеси соціального і політ. життя араб. країни відображено в творах Ж. Ханни (повісті «Жерці храму», 1952; «Могутній Убейд», 1955) і С. Ідріса. Творчість прозаїків 60 — 70-х pp. (М. Айтані, Е. Бустані, Т. Ю. Аввад, С. Ідріс та ін.) тісно пов’язана з соціальними і політ. проблемами тогочас. ліван. дійсності, в т. ч. з темою боротьби проти імперіалізму та ізраїл. агресії. Вплив західноєвроп. модерніст. л-ри і філософії екзистенціалізму відчутний у творах Е. Насруллах, Л. Баальбекі, Ж. Ганема і Ю. Юнеса. В 70-х pp. у ліван. поезії з’явився новий жанр — прозова касида. Ряд ліван. письменників (Ф. Хаїк, Ф. Г. Наффах, С. Стетіє і Ж. Шахаде) пишуть франц. мовою. На поч. 80-х pp. з загостренням близькосх. конфлікту у творах М. Дакруба, Х. Мурувве, Х. Садека, А. Сувейда та ін. письменників звучить тема палест. і араб. опору. СП Лівану засн. 1955. Укр. мовою опубл. зб. оповідань та віршів «Знатні» М. Нуайме і повість «Жерці храму» Ж. Ханни (обидві — К., 1958), оповідання М. Дакруба, С. Ідріса, А. Сувейда, Х. Такі-ед-діна і вірші А. Саїда у збірках «Оповідання арабських письменників» (К., 1959), «Полум’я» (К., 1964) і «Вогненні вітри» (К., 1983), вірші Т. Зійяда, Р.Аміна і А. Саїда — у «Всесвіті» (1983, № 10) і зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Серед перекладачів Л. л. — Т. Кезма, І. Лебединський, Ю. Кочубей, І. Римарук та ін.

Літ.: Крачковский И. Ю. Арабская литература в XX веке. Л., 1946; Ханна Ж. О литературе Ливана. В кн.: Современная арабская литература. М., 1960; Левин З. И. Литература. В кн.: Современный Ливан. М., 1963; Крымский А. Е. История новой арабской литературы XIX — начала XX века. М., 1971; Фильштинский И. М. Арабская литература в средние века. М., 1978; Ройтенбурд А. С. Писатели Сирий и Ливана (1946 — 1975 гг.). Библиографический справочник. М., 1979.

Ю. М. Кочубей.


ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА Наталя (псевд. — Наталка Волошка; 15.VI 1902, хутір біля с. Гельмязів, нині Золотоніського р-ну Черкас. обл.) — укр. поетеса і перекладачка. 1919 разом з батьками виїхала до Польщі. Закін. 1927 Варшав. ун-т. Після 2-ї світ. війни жила й працювала в Німеччині, з 1950 — у США. Тепер живе в Канаді. Належала до літ. об’єднання укр. поетів «Танк» (Варшава). Почала друкуватися у віден. укр. журн. «Воля» (1921). Автор збірок: «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937 — обидві вид. у Варшаві), «Поезії старі й нові» (1986). Окр. твори опубл. в антології сучас. укр. поезії на Заході «Координати» (т. 1, Нью-Йорк, 1969), журн. «Літопис „Червоної Калини“» (1991, № 1) та ін. Автор худож.-біогр. повісті «Шлях велетня» (1955) про Т. Шевченка. Мотиви любові до рідного краю, вболівання за тяжку долю народу, оспівування його нац.-визв. прагнень у поезії Л.-Х. органічно поєднуються із звеличенням глибоких людських почуттів. Значних успіхів поетеса досягла в інтимній ліриці, проникаючи в світ внутр. переживань людини. Переклала з франц. мови ряд поезій Ш. Бодлера («Коти», «Сплін»), П. Валері («Цезар»), з італ. — окр. новели Л. Піранделло, М. Бонтемпеллі.

Тв.: «І оживе твій світлий край...». «Дзвін», 1991, № 6.

Літ.: Салига Т. Сім літер любові. «Друг читача», 1990, 30 серпня; Ільницький М. Погляд у душу. «Дзвін», 1991, № 6; Пахаренко В. «Долетить на Дніпро луна...». «Слово і час», 1992, № 6; Погребенник Ф. «Прислужитись моїй країні...». «Літературна Україна», 1992, 2 липня.

Ф. П. Погребенник.


ЛІВІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА л-ра лівійського народу. Розвивається переважно араб. мовою. Становлення Л. л. відбувалося у середні віки в руслі заг. араб. культури (див. Арабська література середньовічна). Кількавікове (з 16 ст.) тур. панування надовго затримало розвиток нац. л-ри. В 17 — 18 ст. традиції давньої араб. поезії продовжили поети-суфії О. бен аль-Фарід і А. аль-Бахлюлі. Їхні вірші містили ідеї мусульм. містицизму — суфізму. В 1-й пол. 20 ст. Лівію охопив рух за культур. відродження, який сприяв активізації літ. життя в країні. На поч. 20 ст. нац.-визв., патріот., просвітит. і соціальні мотиви зазвучали в касидах А. аш-Шаріфа, М. Бен Зікрі, С. аль-Баруні та ін. поетів, які закликали до боротьби проти тур. ярма. В період італ. поневолення (1912 — 43) за визволення країни виступили поети І. аль-Уста Умар (зб. «Диван соловейка і гніздечко», опубл. 1967), А. Р. аль-Махдауї, ас-Сеїд Ахмед Ганнаб, М. А. аль-Мультасір та ін. Проте в поезії цього часу бадьорі мотиви часом змінювалися песиміст, настроями. Перші новели і п’єси з’явилися в Лівії після 2-ї світ. війни. Здобуття 1951 Лівією незалежності активізувало літ. життя країни. В Л. л. влилося нове покоління поетів — А. С. Абд аль-Кадер (збірки «Мрія і революція», 1957; «Поклик», 1965; «Радісні крики і дощ на світанку», 1966; «У слів є очі», 1970), А. ар-Ракійа (збірки «Палке бажання», 1957; «Маленькі захоплення», 1966), А. Ф. Шінніб та ін. Їхня творчість відзначається осмисленням громадян. проблем, людського повсякдення. В 60 — на поч. 70-х pp. на літ. арену виходять поет А. аль-Фаззані (збірки «Світлі зорі печалі» і «Шлях утрати», обидві — 1968; «Смерть на мінареті», 1973), письменники Дж. аль-Фарані, А. ан-Нуейрі, Ф. Баріюун, А. Х. аль-Маяр, Ф. аль-Арабі. Лів. проза цього періоду розвивалась під значним впливом творчості єгип. письменників, особливо Т. Хусейна і Т. аль-Хакіма. Теми боротьби за соціальну рівність, осудження забобонів і неуцтва порушують новелісти М. аль-Місураті (збірки «Розірване вітрило», 1963; «Сонце і решето», 1977, та ін.), А. І. аль-Факіх (збірки «Висохле море», 1966; «Людина, яка ніколи не бачила ріки», 1979, та ін.), І. аль-Куні (зб. «Позачергова молитва», 1974). У своїх новелах письменники створили яскраві образи сучасників — рибалок, фелахів і ремісників. Л. л. 70 — 80-х pp. представлена майже всіма сучас. жанрами. 1977 засн. СП Лівії; 1980 перейм. в Нац. конгрес письменників, музикантів і художників. З 1978 видається літ. журн. «Аль-Фусуль аль-арбаа» («Чотири пори року»). Кілька сучас. поетів (Ф. аль-Каабазі та ін.), здобувши освіту в Італії, пишуть італ. мовою.

Укр. мовою опубл. оповідання А. К. Абу Харруса (у зб. «Полум’я». К., 1964), І. аль-Куні («Всесвіт», 1979, № 6; 1982, № 8), вірші А. С. Абд аль-Кадера (у зб. «Вогненні вітри». К., 1983) і А. М. ар-Ракії (в антології «Поезія Африки». К., 1983). Серед перекладачів Л. л. — Т. та І. Лебединські, І. Єрмаков і Н. Дроботун, Г. Колосова, В. Коротич, П. Мовчан.

Літ.: Мухаммед Садык Арифи. Поэты и поэзия Ливии. В кн.: Современная арабская литература. М., 1960; Бодянский В. Л., Шагаль В. Э. Литература. В кн.: Бодянский В. Л., Шагаль В. Э. Современная Ливия. М., 1965; Крымский А. Е. История арабской литературы. XIX — начало XX века. М., 1971.

В. І. Ткаченко.


ЛІВШИЦЬ Бенедикт Костянтинович (6.II 1887, Одеса — 22.IX 1938, Ленінград) — рос. письменник, перекладач. Навчався у Київ. ун-ті. Працював у петерб. журн. «Аполлон». 1912 — 13 зблизився з футуристами літературного об’єднання «Гілея». З кінця 1917 року жив у Києві, брав участь у культур. житті міста. Перші вірші Л. надр. в «Антології сьогоденної поезії» (1909). Автор збірок «Флейта Марсія» (1911), «Болотна медуза» (1922), «Кротонський південь» (1928) та ін. Залишив кн. спогадів «Півтораокий стрілець» (1933). Перекладав з франц. та ін. зарубіж. л-р (зб. «Біля нічного вікна», надр. 1970). У його перекладі опубл. ряд поезій груз. та укр. («Класики», «Степ», «До альбому» М. Зерова; «Ходить Фауст» П. Тичини) поетів. Незаконно репресований 1937. Реабілітований посмертно.

Літ.: Терапиано Ю. Встречи. Нью-Йорк, 1953; Эренбург И. Люди, годы, жизнь, кн. 1 — 2. М., 1961; Дейч А. День нынешний и день минувший. Литературные впечатления и встречи. М., 1985.

В. В. Кравець.


ЛІ ГІ ЙОН, Лі Гі Єн (псевд. — Мінчхон; 29.V 1895, с. Хверйонні, побл. м. Чхонана — 1984, Пхеньян) — кор. письменник, громад. діяч. Член Всесв. Ради Миру з 1950. 1922 — 23 жив і навчався в Японії. Один з організаторів Кор. федерації пролет. мист-ва (1925). Зазнав переслідувань з боку япон. властей, відбував тюремне ув’язнення. Панораму життя кор. селянства напередодні 2-ї світ. війни зобразив у романі «Рідний край» (1934). Роман «Земля» (ч. 1 — 2, 1948 — 60) — про складний процес оновлення в кор. селі та перебудову психології людини. Істор. трилогія «Ріка Туманган» (1954 — 64) охоплює період з кін. 19 до серед. 20 ст. Автор істор. трилогії «Доля однієї жінки» (1963 — 65), повістей («Село простих людей», 1925; «Перший урожай», 1957), оповідань, публіцистичних і дорожніх нарисів. Окр. твори Л. Г. Й. переклали О. Кундзіч, М. Сингаївський. Портрет с. 183.

Тв.: Укр. перекл. — Земля. К., 1954; Рідний край. К., 1980; Рос. перекл. — Земля, ч. 1 — 2. М., 1953; Судьба одной женщины. Пхеньян, 1964; Родная сторона. М., 1967.

Літ.: Иванова В. Н. Ли Ги Ен. Жизнь и творчество. М., 1962; Агеева Г. М. Ли Ги Ен. Биобиблиографический указатель. М., 1983.

О. Л. Жовтіс.


ЛІГОСТОВ Вільям Олексійович (20.III 1930, с. Червоновершка, тепер Компаніївського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. письменник. Закін. 1954 Київ. ун-т. Працював у пресі, з 1984 — у вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Пише твори переважно гумор.-сатир. спрямування. До першої книжки «Катастрофа в раю» (1967) увійшли однойм. повість, в якій розвінчуються фетишизація досягнень техніки й науки, та гуморески. Гостро висміюється споживацька психологія у пригод.-гумор. повісті «Подорож до Ельдорадо» (1969) і зб. сатир. творів «Заберіть свій мільйон!» (1975). Автор зб. лірич. і гумор. віршів «Найсвятіше» (1989). Окр. п’єси Л. йшли в театрах Сімферополя, Миколаєва, Луганська, Дрогобича.

Літ.: Кисельов Й. Міра відповідальності. «Радянське літературознавство», 1978, № 6; Сивокінь Г. У межах і за межами іронії. «Літературна Україна», 1989, 28 грудня; Лук’яненко О. Вільяму Лігостову — 60. «Літературна Україна», 1990, 17 травня.

В. А. Бурбела.


ЛІДІН Володимир Германович [3(15).II 1894, Москва — 27.IX 1979, там же] — рос. письменник. Закін. 1915 Моск. ун-т. Перші збірки оповідань — «Трин-трава», «Вороні коні» (обидві — 1916) і «Весняна вода» (1917). З серед. 20-х pp. Л. тяжіє до зображення сильних, мужніх, вольових людей (зб. оповідань «Норд», 1925; роман «Ідуть кораблі», 1926, та ін.). Складні соціальні і моральні проблеми життя країни Л. прагне художньо осмислити в романах «Відступник» (1928), «Шукачі» (1930), «Син» (1936), книгах оповідань і нарисів «Путина» (1930), «Про Далекий Схід» (1932), романі «Великий, або Тихий» (1933), повісті «Велика ріка» (1938). Події Вел. Вітчизн. війни відобразив у зб. оповідань «Просте життя» (1943), повісті «Вигнання» (1947) та ін. В оповіданнях повоєнних років Л. створив образи людей активної громадян. позиції і великої душі (збірки «Дорога журавлів», 1962; «Відблиск зірок», 1978; «Танення снігів», вид. 1980, та ін.). Автор книжок спогадів, літ. портретів, есе («Люди і зустрічі», 1962; «Друзі мої — книги», 1962; нові розділи — 1981). Дія деяких творів Л. відбувається в Україні (оповідання «Криниця», повість «Вигнання» та ін.). Чимале місце україніка посідає в кн. «Друзі мої — книги» (есе «Від нащадків Шевченка», «Київські типи», «Народ на війні», «Книга безсмертна» та ін.). Окр. твори Л. переклали Б. Гур’єв, М. Моторнюк.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М. — Л., 1928 — 30; Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 3 973 — 74; Укр. перекл. — Стародавня повість. К., 1960; Далекий друг. К., 1966.

Літ.: Шевченко М. Лидинский переулок. «Литературная Россия», 1988, 1 июля.

І. Д. Бажинов.


ЛІДМАН (Lidman) Сара Адела (30.XII 1923, с. Міссентреск, лен Вестерботтен) — шведська письменниця. Закінчила Уппсал. ун-т. У романах «Смолярня» (1953), «Край морошки» (1955; укр. перекл. — «Острів»), «Паростки під дощем» (1958), «Під омелою» (1960) Л. змальовує життя селян, зосереджуючи особливу увагу на становищі жінки в суспільстві. Зверталася до афр. теми (1960 — 61 перебувала в ПАР): докум. антикол. романи «Я і мій син» (1961), «З п’ятьма діамантами» (1964). Соціальна тематика домінує в романах «Твій слуга слухає» (1977), «Діти гніву» (1979), «Дочка И. Клокмакаре» (пост. 1954, за романом «Смолярня»), «Айна» (пост. 1956), «Марта, Марта» (1970), «Камінь Набута» (1981), «Дивний чоловік» (1983), кн. репортажів «Копальня» (1968). Після поїздки Л. 1965 до В’єтнаму вийшли докум. книжки «Бесіди в Ханої» (1966) та «Зустрічі в Ханої» (1967). Окр. твори Л. перекл. О. Сенюк.

Тв.: Укр. перекл. — Острів. — Я і мій син. К., 1984.

Літ.: Кирпа Г. Мистецьке кредо — правда. В кн.: Лідман С. Острів. — Я і мій син. К., 1984; Ерхов Б. А. Художественная литература скандинавских стран в русской печати. Библиографический указатель, в 1. М., 1986.

Е. А. Жежерун.


ЛІЗЕН (справж. прізв. — Лізенберг) Олександр Михайлович [7(20).VII 1911, с. Гайдайки, тепер Волочиського р-ну Хмельн. обл.] — укр. та євр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1951 Львів. торг.-екон. ін-т. Працював бухгалтером. Перша книжка — зб. новел «Монумент» (1966). У повістях «Зелені надгробники» (1969), «Друге сонце» (1982), романі «Корінь добра» (1973), зб. повістей «Доля завжди з тобою» (1978), зб. повістей та оповідань «І знов прийшла весна» (1986) відобразив робіт. життя, проблеми молоді. Автор роману-балади «Даймоніон, або Життя і смерть Василя Дударя» (1983), трагікоміч. роману «Алхімік» (1990). Мовою ідиш видав зб. романів і повістей «Нохемке Есрег» (1981), роман-баладу «Це не легенда» (1988), повісті «Учитель есперанто» (1986), «Жмурки» (1987), зб. нарисів «Усі барви райдуги» (1984).

Тв.: Рос. перекл. — Меднос небо. М., 1985.

Літ.: Вільде І. Передмова. В кн.: Лізен О. М. Зелені надгробники. Львів, 1969; Сивокінь Г. У чому ж корінь? «Вітчизна», 1974, № 3; Воловець Л. Весна приходить удруге. «Жовтень», 1988, № 2.

В. І. Лучук.


ЛІЙВ Юхан [18(30).IV 1864, побл. містечка Алатсківі, тепер с-ще Тартуського р-ну — 18.XI (1.XII) 1913, х. Плакса-Мадізе, тепер того ж р-ну; похов. у с-щі Алатсківі] — ест. письменник. Недовго (через матеріальні нестатки) відвідував парафіяльну школу, далі освіту здобував самотужки. Автор повістей «Зозуля із Кякімяе» (1893), «Завіса» (1894), «Донька чаклуна» (1895), збірок поезій «Вибрані твори» (1904), «Вірші» (1909). Творчість Л. спрямована проти соціальної нерівності, перейнята любов’ю до трудящої людини, природи рідного краю. Перекладав з рос. літератури. З 1965 в Естонії встановлено літ. премію ім. Ю. Лійва. Окр. твори Л. переклав О. Завгородній.

Тв.: Укр. перекл. — Лірика. «Прапор», 1972, № 11; [Вірші]. «Дніпро», 1977, № 8; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1962; Повести и рассказы. Таллин, 1976.

Літ.: Винкель А. Жизнь и творчество Юхана Лийва. В кн.: Об эстонской литературе. Таллин, 1956; Завгородній О. Гордість естонської поезії. «Прапор», 1972, № 11.

О. С. Завгородній.


ЛІКОК (Leacock) Стівен Батлер (30.XII 1869, м. Суонмур, графство Гемпшир, Великобританія — 28.III 1944, Торонто, пров. Онтаріо) — канад. письменник, публіцист, учений, доктор філософії з 1903. Закін. 1891 Торонт. і 1899 Чиказький ун-ти. Викладав економіку і політологію в університеті Монреаля (1903 — 36).

Автор багатьох праць з політології, економіки та історії Канади. Писав англ. мовою. У збірках оповідань «Проба пера» (1910), «Нісенітні новели» (1911), «Веселі нариси про маленьке містечко» (1912), «Ідилічні пригоди байдикуючого багача» (1914), «Божевільні вигадки» (1917), «Сад дурниць» (1924) висміював пережитки вікторіанства в побуті канадців, такі людські вади, як фальш, лицемірство та ін. Опубл. книжки «Марк Твен» (1932), «Ч. Діккенс» (1933), літературозн. статті «Гумор, як я його розумію» (1916), «Гумор, його теорія і техніка» (1935), «Гумор і людство» (1937), «Як писати» (1944), памфлети «Моє відкриття Англії» (1922), «Братня любов націй» (1926), публіцист. нарис «Наша спадщина свободи» (1942). Фейлетон Л. «Моя фінансова кар’єра» (ім’я перекладача позначено криптонімом — М. Л.) надр. у львів. газ. «Діло» (1923, 18 серпня). Новелу «Очікуючи вбивство» перекл. М. Маламед («Вітчизна», 1980, № 10).

Тв.: Рос. перекл. — Юмористические рассказы. М. — Л., 1967.

Літ.: Голышева А. Проблема сюжетосложения в юмористической новелле Стивена Ликока. «Проблемы русской и зарубежной литературы», 1970, в. 4.

Р. П. Зорівчак.


ЛІЛІЄВ Николай (справж. — Попиванов, за ін. джерелами — Михайлов; 26.V 1885, м. Стара Загора — 6.Х 1960, Софія) — болг. поет, критик, перекладач, член Болг. АН з 1945. З 1905 вивчав л-ру в Лозанні, торг.-екон. освіту здобув 1909 — 12 у Парижі. Автор збірок «Птахи вночі» (1918), «Місячні плями» (1922), «Поезії» (1932). Один з яскравих представників символізму в болг. поезії, майстер пейзажної і психол.-філос. лірики. Виступав як театр. і літ. критик. Переклав багато творів класиків європ. л-ри. Окр. вірші Л. переклав Д. Білоус.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 1. К., 1974; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Болгарская поэзия, т. 1. М., 1970.

Літ.: Константинов Г. Николай Лилиев всред своите приятели. София, 1971.

Г. П. Кочур.


ЛІМНИЧЕНКО (справж. прізв. — Мельник) Василь (31.XII 1898, с. Небилів, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл. — 8.III 1949, Мюнхен) — укр. письменник, перекладач, громад.культур. і церк. діяч у Німеччині. Закін. богосл. ф-т Львів. ун-ту. Був священиком на Тернопільщині — в селах Зарваниці і Звенигороді (засн. тут читальню «Просвіти»). 1944 виїхав до Чехо-Словаччини, з 1946 жив у Німеччині. Належав доліт. т-ва «Логос» у Львові. Автор збірок поезій «З війни» (1920), «Хуртовина» (1921), «Клонюсь» (1926) та «Дзвонять дзвони» (1939), повісті «Верховинець» (1938). У Бразилії видано книжки його вибр. поезій (1977) та оповідань (1982). Видав реліг.-філос. праці «Українські хрестоносці», «Релігія і життя» (обидві — 1948), «Післанництво українського народу» (1949).

В. Т. Полек.


ЛІНГАРТ (Linhart) Антон Томаж (11.XII 1756, м. Радовлиця, Пн. Словенія — 15.VII 1795, Любляна) — словен. драматург, історик. Навч. 1778 — 80 у Віден. ун-ті. Належав до гуртка словен. просвітителів, які пропагували нац. культуру. Організатор Т-ва друзів театру (1787 — 90). Писав нім., згодом словен. мовами. Автор романт. трагедії «Міс Дженні Лав» (1780, нім. мовою). Поет. альм. «Квіти Крайни на рік 1781» (1781) склали вірші Л., а також його переклади і переробки. Перелицював комедії австр. драматурга Й. Ріхтера «Сільський млин» (під назвою «Жупанова Мицка», пост. 1789) і П. Бомарше «Весілля Фігаро» (під назвою «Веселий день, або Матичек жениться», 1790, пост. 1848), що заклали підвалини демокр. словен. театру. Дослідження «Спроба опису історії Крайни та інших південних слов’ян Австрії» (ч. 1 — 2, 1788 — 91) знаменувало початок історіографії словен. народу. Про творчість Л. писав В. Гримич у ст. «Нетлінне серце Словенії» (кн. Прешерн Ф. «Поезії». К., 1977).

В. Г. Гримич.


ЛІНГВІСТИКА (від лат. lingua — мова) — див. Мовознавство.


ЛІНГВІСТИКА ТЕКСТУ, транслінгвістика — галузь сучасного мовознавства, що вивчає заг. закономірності текстотворення. Комплексне завдання Л. т. — з’ясувати і описати систему категорій тексту, розкрити його структурну організацію як єдиного цілого, визначити специфічні одиниці форми і змісту. У худож. творах Л. т. вивчає специфічні мовні засоби, які передають специфіку автор. стилю і виявляють закономірності організації текстів у окр. жанрах л-ри, у вирішенні питань заг. поетики. Теор. значення Л. т. — у розкритті діалектичної єдності та взаємодії мови і тексту. До Л. т. звертаються при вивченні культури писемної мови, встановленні авторства тощо.

Літ.: Николаева Т. М. Лингвистика текста. Современное состояние и перспективи. В кн.: Новое в зарубежной лингвистике, в. 8. М., 1978; Воробйова О. П., Лук’янова Т. В. До проблеми аналізу логічного аспекту художнього тексту. «Мовознавство», 1989, № 2; Лук’янова Т. В. Про розмежування підходів до вивчення тексту з позицій лінгвістики тексту та інтерпретації тексту. «Мовознавство», 1990, № 3; Радзієвська Т. В. Про один з напрямів сучасної лінгвістики тексту. «Мовознавство», 1991, № 3.

В. С. Перебийніс.


ЛІНГВОСТИЛІСТИКА — див. Стилістика.


ЛІНГВОФОЛЬКЛОРИСТИКА — міждисциплінарна галузь, що займається вивченням мови фольклору в її лінгвостиліст. та країнознавчому аспектах. Об’єктом Л. є народнопоет. словник, фразеологія, словотвір, синтаксис фольклор. жанрів, мовне вираження традиц. фольклорних мотивів, структура та семантика народнопоет. символів, їх трансформація в літературній мові. Л. тісно пов’язана з поетикою фольклору та історією літ. мови. З погляду Л. фольклорні тексти — наддіалектний тип мовлення, що становить окр. функціональний стиль літ. мови, співвідносний з мовою худож. л-ри. Характерна ознака фольклорної стиліст. норми — фонет., лексико-семант., грам. варіантність, а також фольклорні синонімічні ряди, що об’єднують, зокрема на лексичному рівні, загальновживану, регіональну, застарілу, оказіональну (специфічну) лексику, розмовні фонетично-словотворчі варіанти. Приклад фольклор. синонімічного ряду із заг. значенням «ліс»: діброва, гай, байрак, луг, бір, пуща. Фольклоризми як мовні засоби, вислови-символи типу «калиновий міст», «біла хата», «хрещатий барвінок» і под. є невіддільним компонентом стиліст. системи укр. літ. мови. Основи Л. закладені в працях О. Потебні, П. Житецького.

Літ.: Потебня А. А. Объяснения малорусских и сродных народных песен, кн. 2. Колядки и щедровки. Варшава, 1887; Житецький П. Про українські народні думи. К., 1919; Рак Л. К. Синоніми українських народних дум. «Лексикографічний бюлетень», 1961, в. 8; Бондаренко Д. В. Мовностилістичні особливості українських прислів’їв та приказок. «Мовознавство», 1976, № 2; Дей О. І. Поетика української народної пісні. К., 1978; Єрмоленко С. Я. Фольклор і літературна мова. К., 1987.

С. Я. Єрмоленко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.