[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 153-171.]

Попередня     Головна     Наступна





ЛЕКСИКА (від грец. λεξικός — словесний, словниковий) — сукупність слів будь-якої мови чи діалекту, її словниковий запас, а також певні шари словникового складу мови (напр., книжна Л., розмовна Л., спеціальна Л.). За частотою вживаності розрізняють активний і пасивний фонд Л. Виділяють слова: повнозначні — це назви реальних чи уявлюваних людиною предметів, подій, явищ природи і сусп. життя (гай, товариш, добрий, працювати, сім, далеко), службові — виражають різні відношення між повнозначними словами у словосполученні та реченні (на, при, за і т. д.); вигуки, що виражають різні людські почуття, не називаючи їх (агов, ах, ох тощо).

У мові існують слова однозначні, серед них числівники, найменування деяких рослин і тварин, більшість наук., тех. та ін. термінів. Чимало слів, крім осн. значення, набувають у процесі розвитку мови додаткових і стають багатозначними (див. Багатозначність). Їх зміст розкривається в контексті: «Тремтяча рука довго не могла попасти ключем у дірку, щоб відімкнути двері» (І. Франко); «А журавлі летять собі на той бік ключами» (Т. Шевченко). У мовленні слова вживаються не тільки в своєму прямому значенні, а й у переносному, особливо в худож. л-рі (метафора, метонімія, синекдоха): «Вітер по траві ступає» (П. Тичина).

На основі співвідношення лексичних значень слів у мові виділяють синоніми, антоніми, омоніми і пароніми. За стиліст. ознаками Л. будь-якої мови дуже неоднорідна. Найбільше в ній загальновживаних слів. Вони стилістично нейтральні і без будь-якого обмеження вживаються в усіх структурно-функціональних стилях мови — розмовно-побут., наук., публіцист., інформ., стилях худож. л-ри, в усному і писемному різновидах літ. мови. До них належать назви предметів і явищ навколишньої дійсності — родинних стосунків, явищ природи, рослин, тварин, будівель та їх частин, одягу, взуття, їжі, елементарних знарядь і процесів праці, людських почуттів, понять культури тощо. Серед загальновживаної виділяється Л. побутова (означає назви різних речей повсякденного побуту). В ній у 20 ст. відбулися значні зміни, з активного ужитку вийшло багато слів, пов’язаних з старим побутом (заговини, очіпок, сіряк, свитка, затірка, грабарка) і стали загальновживаними такі слова, як радіо, телевізор, електроплита, транзистор, пилосос, газета та ін., що є наслідком наук.-тех. прогресу.

Другу велику групу слів становить професійно-виробнича Л., до якої належать назви знарядь, матеріалів і процесів виробн. сфери. Ця Л. теж інтенсивно змінюється і активно збагачується. У словниковому складі виділяється і наукова Л. — слова, поширені у наук. мові (дослідження, метод, категорія, алгоритм). Важливим компонентом сучас. Л., зокрема наук. стилю, є терміни. Найсуттєвіша їхня особливість — однозначність у тій галузі людських знань, у якій вони вживаються. Є терміни, поширені в багатьох спец. галузях (аналіз, синтез, аналогія, реакція, функція), а є закріплені за певною галуззю наукових чи ін. знань, вони виступають як частина професійної лексики.

У худож. л-рі використовуються усі наявні лексичні ресурси мови. Проте існує ряд слів, поширених лише в худож. л-рі, переважно в її поет. жанрі, та нар. творчості (блакить, багряний, жура, зело, зоріти, лада, осяйний, розмай та ін.). Є слова, що функціонують переважно в усному мовленні, інші — в писемному різновиді літ. мови. На цій основі виділяють Л. книжну (велич, доблесть, знамено та ін.) і розмовну (братва, балакун, добряк, дідуган). Цей поділ певною мірою умовний, оскільки чіткої межі між розмовною і книжною Л., як і між загальновживаною та співвіднесеною з окр. функціональними стилями, практично не існує. За своїм походженням словниковий склад кожної мови неоднаковий. В укр. мові корінними є слова, успадковані через давньоруську мову ще з спільнослов’янської, серед них і давньоіндоєвропейські (день, трава, мати, брат), а також слова, що виникли в давньоруській і від неї успадковані укр. мовою (білка, коромисло, ківш, урожай, сорок), та слова власне українські, тобто такі, що з’явились уже в період її самост. розвитку (відмінник, лелека, мрія, свідомість, вибагливий, гарний, кмітливий, баритися, міркувати і т. д.). Постійним і важливим джерелом поповнення словникового складу укр. мови є діалектна Л. (див. Діалект). Приблизно 10 відсотків лексичних запозичень з грец., лат., старослов’ян., англ., франц., нім., тюркських мов тощо — це наслідок безпосередніх чи опосередкованих, зумовлених сусп. розвитком, контактів укр. мови з ін. мовами на різних етапах розвитку. Іншомовні слова засвоюються в укр. мові відповідно до її фонет. і грам. системи. Чимало з них поширені в багатьох мовах, отже, вони виступають як інтернаціоналізми (комуна, гімн, політика, прогрес, театр і т. д.).

Л., що становить найбільш відкриту систему мови, постійно поповнюється неологізмами (атомник, біоніка, конверсія, комп’ютер). Окремі ж слова зникають з активного вжитку, переходять в архаїзми (рало, коногон, перст, ректи тощо). Проте в худож. л-рі вони часто використовуються як засіб створення урочистості або іронії, гумор. ефекту: «Вставай, хто серцем кучерявий! Нова республіко, гряди!» (П. Тичина), «Люди добрі, пожалійте Бідолашного піїту, що від горя, від наруги За слізьми не бачить світу» (В. Самійленко). За допомогою Л. письменники індивідуалізують мову своїх персонажів, використовуючи іноді діалектизми чи арготизми (див. Арго). Л. називають також словниковий склад творів певного автора чи якогось твору.

Літ.: Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973.

М. А. Жовтобрюх.


ЛЕКСИКОГРАФІЯ (від грец. λεξικόν — словник і γράφω — пишу) — галузь мовознавства, що займається теорією і практикою укладання словників різного типу й призначення, разом з лексикологією вивчає лексику. Початки Л. у сх. слов’ян пов’язують з виникненням глосаріїв — первісних рукописних словничків (13 ст.). У серед. 16 — на поч. 17 ст. з’являються перші укр. друковані словники: «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто», «Лексис, сирЂчь реченія, въкратъцЂ събранны и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы Л. Z». Лаврентія Зизанія (1596) і «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди (1627). Цінними лексикогр. працями 17 ст. є рукописні словники Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського (обидва надр. 1973). З кін. 18 ст. в Л. на Україні значна увага приділяється упорядкуванню та виданню перекладних укр.-рос. словників до творів з фольклору, худож. л-ри, лексичних збірників [«Изъяснение малороссійских речений в предшедших листах» (додаток до праці Ф. Туманського «Летописец Малой России»; журн. «Российский магазин», 1793), «Собрание малороссийских слов...» (додаток до «Енеїди» І. Котляревського, 1798), «Краткий малороссийский словарь» (додаток до «Грамматики малороссийского наречия» О. Павловського, 1818]; окр. укр.-рос. словників (І. Войцеховича, 1823; А. Метлинського, 1835; П. Білецького-Носенка, 1845, опубл. 1966; О. Афанасьєва-Чужбинського, 1855; М. Закревського, К. Шейковського, обидва — 1861; Ф. Піскунова, 1873 і 1882, та ін.), а з 2-ї пол. 19 ст. — укладанню рос.-укр. словників (М. Левченка, 1874; М. Уманця та А. Спілки, 1893 — 98; Є. Тимченка, 1897 — 99; І. Нечуя-Левицького, 1914). Тоді ж було укладено словники: нім.-укр., укр.-нім., угор.-укр. та лат.-укр., що давало можливість ученим Європи знайомитися з лексичними скарбами укр. мови. Інтенсивніше почали збирати укр. діалектну, термінол. лексику, були спроби укладання термінол. словників. Найвище досягнення укр. Л. — «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (т. 1 — 4, 1907 — 09). Протягом 1917 — 33 видано 131 словник. Серед них: 1920 — 1-й том «Словника української мови» Д. Яворницького (у реєстрі було до 20 тис. слів, планувалося видати 4 томи як доповнення до «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка), 1926 — «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного та ін. В АН УРСР під кер. А. Кримського підготовлено академ. «Російсько-український словник» в 4 томах (т. 1 — 3, 1924 — 33, т. 4 не надр.). 1933 комісія Наркомосу УРСР для перевірки роботи на мовному фронті на засіданні викривлено інтерпретувала досягнення укр. Л. тих років і вирішила «виправити» укр. правопис, переглянути «шкідливі» словники; вилучити і не подавати в них слова «націоналістичного» типу, напр.: жильник — кабель, прямка — катет, дзюбак — кирка, фаєрка — конфорка). Багато словників було знищено. Ін-т мовознавства АН УРСР 1934 — 35 вид. 5 термінол. бюлетенів, які мали «очистити» укр. рад. термінологію від націоналістичних «перекручень». У повоєнні роки побачили світ академ. «Українсько-російський словник» (т. 1 — 6, 1953 — 63), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1968; Держ. премія УРСР, 1971), «Словник староукраїнської мови XIV — XV ст.» (т. 1 — 2; премія АН УРСР ім. І. Франка, 1980), «Словник української мови» (т. 1 — 11, 1970 — 80; Держ. премія СРСР, 1983), «Словник мови Шевченка» (т. 1 — 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 — 2, 1985 — 86; обидва — Держ. премія УРСР, 1989). Продовжує виходити «Етимологічний словник української мови» в 7 томах (з 1982 вийшло три томи). Опубл. ряд термінол. та спец. словників, зокрема «Російсько-український технічний словник» (1961). Протягом 1951 — 63 (9 випусків) виходив «Лексикографічний бюлетень». Пізніші дослідження з теорії, історії і практики лексикографії опубл. у міжвідомчих мовозн. збірниках.

Літ.: Грінченко Б. Огляд української лексикографії. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1905, т. 66; Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961; Горецький П. Й. Історія української лексикографії. К., 1963; Щерба Л. В. Опыт общей теории лексикографии. В кн.: Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Л., 1974; Паламарчук Л. С. Українська радянська лексикографія. К., 1978.

Л. С. Паламарчук.


ЛЕКСИКОЛОГІЯ (від грец. λεξικός — словниковий і λόγος — вчення) — галузь мовознавства, об’єктом дослідження якої є словниковий склад мови, тобто лексика. Л. розглядає лексему (слово) як найважливішу структурно-семант. одиницю мови відокремлено і у зв’язках з ін. словами, вивчає процеси формування словникового складу мови в цілому, аналізує лексику з погляду її походження, істор. змін, розшаруваня за сферами використання, ступенем активності (частотою вживання) тощо. Л. досліджує насамперед ті особливості словникового складу, що обумовлюються позамовною дійсністю і факторами соціальноістор. плану. З Л. тісно пов’язані семасіологія, семантика, етимологія, діалектологія, вчення про словотвір, стилістика. Всередині Л. виділяється фразеологія, де аналізуються умови функціонування слів у стійких словосполученнях. Серед осн. проблем сучасної Л. — питання розрізнення і розмежування однозначності та багатозначності, вільного і зв’язаного значення слова, омоніми, синоніми й антоніми, стилістичне використання слова тощо. Л. є наук. основою для створення словників різного типу.

Літ.: Білодід І. К. Із спостережень над лексикою післявоєнної української художньої прози. «Мовознавство», 1952, т. 10; Ахманова О. С. Очерки по общей и русской лексикологии. М., 1957; Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973; Кузнецова Э. В. Лексикология русского языка. М., 1982; Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. К. — Одеса, 1983.

Л. С. Паламарчук.


«ЛЕКСІКОНЪ СЛАВЕНОРОССКІЙ И ИМЕНЪ ТЛЪКОВАНІЄ» — видатна пам’ятка староукраїнської лексикографії. Уклав Памво Беринда. Вид. 1627 у Києво-Печерській друкарні. Містить бл. 7000 статей. Складається з 2 частин: 1. Власне «Лексіконъ» — диференційний церковнослов’ян.укр. словник (майже 5000 статей) і 2. «Имена свойственная от єврейского, греческого, латинского и от иных языков начинающаяся» — тлумачення топонімів (див. Топоніміка), антропонімів (див. Антропоніміка) неслов’ян. походження (2000 статей, у т. ч. 1400 власних імен). Осн. лексикогр. джерела укр. частин словника — «Лексис...» Лаврентія Зизанія, ономастикони (тлумачення антропонімів грец. походження) Максима Грека, Мануїла Ритора, тлумачення онімів (власних імен) з антверп. видання Біблії (1571), давньорус. і зарубіжні словники, староукр. глосарії та глоси Франциска Скорини. Джерела церковнослов’ян. частини — Острозька Біблія, рукописні твори правосл. богословів, перекладені у старослов’ян., давньорус. та наступні епохи, житійна література, реліг. поезія, твори світських письменників — майже все видане церковнослов’ян. мовою до 1-ї чв. 17 ст. У словнику багато східнослов’ян. літературозн. і мовозн. термінів. Готуючи «Лексиконъ...», Памво Беринда вперше в історії східнослов’ян. філології науково опрацював лексикогр. матеріал, застосував паспортизацію реєстрових слів. Кожне реєстрове слово відділене від перекладної частини двокрапкою. 2-а част. «Лексікона...» містить слова, запозичені з грец., лат. мов, з відповідними ремарками. Автор добирав для їхнього перекладу укр. чи спільні східнослов’ян. слова. Коли відповідник знайти було важко, творилася калька, або автор вдавався до описового пояснення. Це сприяло певній нормалізації лексики церковнослов’ян. і староукр. мов. У «Лексіконі...» надр. низку тлумачень енциклопед. характеру, взятих з «Люцидарія», Палеї толкової, бестіаріїв. Значення слова розкривається і за допомогою етимол. відомостей, зіставлення з відповідними словами з ін. мов. Беринда нерідко вказував на образне вживання слова, вперше в укр. лексикографії застосувавши ремарки «преноснЂ», «инорЂчЂ», «метафор». «Лексиконъ...» — найбільше зібрання словникового багатства тогочас. укр. та церковнослов’ян. мов — був базою, джерелом для укладання нових вітчизн. та зарубіж. словників. Словник служив посібником у навч. закладах до поч. 19 ст.

Вид.: Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє. К., 1961 (факсиміле першодруку 1627).

Літ.: Коляда Г. Памво Берында и его «Лексикон словеноросский». «Ученые записки Душанбинского педагогического института. Филологическая серия», 1953, в. 3; Горецький П. Памва Беринда і його «Лексіконъ славеноросскій». «Українська мова в школі», 1956, № 2; Горецький П. Й. Історія української лексикографії. К., 1963; Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. К., 1980.

В. В. Німчук.


ЛЕ КУЇ ДОН (Lê Quý Dôn; 1726, с. Нижній Шоннам, тепер с. Фух’єу, пров. Тхайбінь — 1.VI 1784, м. Нгеан) — в’єтн. письменник, ученийенциклопедист. Був учителем, сановником при дворі династії князів Чінів, дипломатом. Книжки творів Л. К. Д. «Зібрання поезій краю КуеДионг», «Зібрання поем ритмічною прозою краю Куе-Дионг» всебічно відображують життя тодішнього в’єтн. суспільства, пройняті патріот. мотивами. Автор перших в’єтн. творів енциклопед. характеру «Височенна вежа всяких слів» (1773, вперше у В’єтнамі згадав про Московію), численних праць з історії, філософії, економіки. Впорядкував (із своїми коментарями) ряд антологій, зокрема в’єтн. поезії 11 — 16 ст. «Повне зібрання поезії країни в’єтів» (897 віршів 73 авторів).

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971; Ткачев М. Поэзия Дай-вьета. В кн.: Классич. поэзия Индии, Китая. Кореи, Вьетнама, Японии. М., 1977.

М. Д. Кашель.


ЛЕЛЕВЕЛЬ (Lelewel) Йоахім (21.III 1786, Варшава — 29.V 1861, Париж) — польс. історик, публіцист і громад. діяч. Один з ідеологів польс. нац.-визв. руху 1-ї пол. 19 ст. Закін. 1808 Вілен. ун-т. Викладав 1809 — 10 історію в ліцеї м. Кременця (тепер Терноп. обл.), 1815 — 24 — професор Вілен. і Варшав. ун-тів. За демокр. погляди був позбавлений права викладання. Під час польс. повстання 1830 — 31 — голова «Патріотичного товариства», член Тимчас. уряду. Після поразки повстання емігрував (Париж, Брюссель). Основоположник романт. школи в польс. історіографії. Автор праць з історії Польщі й Литви («Нумізматика середньовіччя», т. 1 — 3, 1835 — франц. мовою; «Порівняння двох польських повстань, 1794 і 1830 — 31», вид. 1840; «Середньовічна Польща», т. 1 — 4, 1846 — 51, та ін.). Був поборником єдності слов’ян. народів. Підкреслював роль нар. мас в історії, виступав проти соціального і нац. гноблення. Наголошував на прогресивності нац.-визв. рухів, у т. ч. Визв. війни укр. народу 1648 — 54. Ідеї Л. знаходили підтримку в середовищі прогрес. укр. інтелігенції, зокрема кирило-мефодіївців. У повісті «Художник» Т. Шевченко з повагою згадав про Л. як історика.

Тв.: [Твори]. В кн.: Избранные произведения прогрессивных польских мыслителей, т. 2. М., 1956.

Літ.: Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Кеневич С. Лелевель. М., 1970.

Г. Д. Вервес.


ЛЕЛЕКАЧ Микола Михайлович (19.XII 1907, с. Коритняни, тепер Ужгородського р-ну Закарп. обл. — 5.IX 1975, м. Ужгород) — укр. історик, літературознавець, бібліограф, канд. філол. наук з 1959. Закін. 1934 Празький ун-т. Був на архівній і видавничій роботі. З 1946 — доцент Ужгор. ун-ту. Автор розвідок «Коритнянський збірник церковних і світських пісень» (1929), «Матеріали до історії культурного життя Підкарпатської Русі» (1935), «Олександр Маркуш» (1941), «Хрест у світогляді підкарпатських поетів» (1942), «Підкарпатське письменство на початку XX ст.» (1943) та ін. Один з укладачів антології «Вибір із старого руського письменства Підкарпаття» (1944), кн. «Загальна бібліографія Підкарпаття» (ч. 1), «Бібліографії підкарпатської руської літератури» (обидві — 1943). Виступав з рецензіями на літ. твори. Окр. праці Л. перекладено чес. та угор. мовами.

Літ.: Микола Михайлович Лелекач. [Некролог]. «Український історичний журнал», 1975, № 12; Божук Г. Дослідник історії Закарпаття. «Закарпатська правда», 1988, 3 лютого.

В. С. Поп.


ЛЕМ (Lem) Станіслав (12.ІХ 1921, Львів) — польс. письменник. Навч. 1939 — 41 і 1944 — 46 у Львів. мед. ін-ті, закін. 1948 Краків. ун-т. Під час нім.-фашист. окупації брав участь у Русі Опору. Визначний представник наук.-філос. фантастики. Осн. проблематика творів — соціально-моральні перспективи розвитку сучас. цивілізації. Автор романів «Астронавти» (1951), «Маска», «Нежить» (обидва — 1976), «Катар» (1978), роману-утопії «Магелланова хмара» (1955), романів-антиутопій «Едем» (1959), «Повернення з зірок», «Щоденник, знайдений у ванні» (обидва — 1961), детект. роману «Слідство» (1959), філос. роману «Соляріс» (1961, однойм. рад. фільм, 1972), роману-трактату «Голос Неба» (1968). Л. належать збірки наук.-фантаст. оповідань «Сезам» (1954), «Зоряні щоденники» (1957, доп. вид. 1971), «Вторгнення з Альдебарана» (1959), «Книга роботів» (1964), «Кіберіада», «Полювання» (обидві — 1965), «Оповідання про пілота Піркса» (1968), «Безсоння» (1971), «Локальний огляд» (1982). Філос.-соціол. праці «Діалоги» (1957), «Сума технології» (1964, доп. вид. 1974) і «Абсолютний вакуум» (1971) присвятив питанням кібернетики, космонавтики і футурології. В есе «Філософія випадку» (1968) і монографії «Фантастика і футурологія» (т. 1 — 2, 1970) — порушував проблеми науки про л-ру. Дія автобіогр. романів «Незагублений час» (1955) і «Високий Замок» (1966) відбувається у Львові. Ряд творів Л. переклали Д. Андрухів, А. Гуць, О. Гриценко, О. Король, М. Ларін, І. Сварник та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Зоряні щоденники Ійона Тихого. «Всесвіт», 1961, № 9; Вірний робот. «Наука і життя», 1965, № 1 — 2; Полювання на Сетавра. «Наука і життя», 1965, № 9 — 11; Трулева машина. — Добряча хлоста. «Жовтень», 1966, № 7; Правда. «Всесвіт», 1970, № 2; Конгрес футурологів. «Всесвіт», 1971, № 6; Повернення з зірок. Львів, 1976; Катар. Львів, 1982; Соляріс — Едем. К., 1987; Професор Доньда. — Із спогадів Ійона Тихого. — Одна хвилина людства. Есе. «Всесвіт», 1988, № 4; Розповідь першого розмороженого. «Всесвіт», 1989, № 8; Кіберіада. К., 1990; Рос. перекл. — Звездные дневники Ийона Тихого. М., 1961; Формула Лимфатера. М., 1963; Охота на сэтавра. М., 1965; Навигатор Пиркс. — Голос Неба. М., 1971; Избранное. Л., 1981.

Літ.: Значні теми, високі вимоги. [Бесіда з польським письменником С. Лемом]. «Знання та праця», 1974, № 9; Гриценко О. Ретрологія Станіслава Лема. «Всесвіт», 1989, № 8.

А. Р. Волков.


ЛЕМКІВСЬКИЙ ГОВІР — говірки укр. мови, які належать до її пд.-зх. наріччя. Розмовляє ними субетн. група українців (лемків) — корінне населення Низьких Бескидів у Карпатах (Україна, Польща, Словаччина). У 1944 — 47 частину лемків, чиї землі перебували в складі польської держави, переселено на тер. Львів., Терноп., Микол. областей України; решта — депортована в зх. райони Польщі (репресивна операція «Вісла»). Живуть також у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, ряді ін. країн. Назву «лемки» дістали за часте вживання прислівника «лем» — тільки, лише. Самоназва — русини, руснаки. Основні риси Л. г.: наявність звука ы (бы́кы); перехід звукосполучення шк > чк (чкóла, чкóда) ; відсутність вставного -л-: лóвйу; р, л із редукованими ъ, ь переходить в ыр, ыл: хы́рбет, гы́рмит; наявність прийменникового та префіксового г, х замість в (у): г болóті, г нас, х комóрі; гдóва, гмéрти, хпéред; закінчення у називному відмінку множини — ове: братóве; в орудному відмінку однини іменників жін. роду та займенників — ом (жóном, зó мном); закінчення — ох у родовому відмінку множини: (вóўкох, хлóпох); наявність прийменника ку(гу): кý нам, гý мні. При відмінюванні дієслів у 1-й та 2-й особі множини минулого часу (роби́ли зме — ми робили, роби́ли сте — ви робили) зберіг. форми давньоруської мови. Чимало архаїзмів і в лексиці (гýшлі — скрипка, гáча — лоша, ви́гляд — вікно).

Л. г. створено багатий фольклор (його досліджували В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін.). Вплив Л. г. позначився на мові офіц. документів і літ. творів 15 — 18 ст.: «Війтівські книги (акти) села Одрехови» (опубл. 1970), «Книги Сяноцького гродського суду», переклад Псалтиря, духовні й світські пісні, оповідання тощо. Л. г. у своїй творчості вживали Н. Вахнянин, П. Костецький, В. Хиляк, Ф. Коковський, Б. І. Антонич, Д. Бедзик, М. Шмайда та ін. Л. г. написані твори багатьох нар. поетів (Я. Дудра, І. Русенко, І. Желем, І. Жак, І. Новак, Н. Гвозда, А. Галчакова, Ю. Матяшовська та ін.), а також окр. професійних літераторів-поетів П. Муренка (Трохановського), П. Стефанівського, І. Головчака, В. Грибана, В. Хомика, Н. Шейко-Медведєвої, прозаїків Г. Гануляка, Д. Вислоцького, В. Петровая та ін. В антології «Гомін» (Варшава, 1964) опубл. зразки творчості лем. нар. поетів і оповідачів. Друкуються збірники лем. фольклору; зокрема, в Україні в 60 — 70-х pp. видано збірники лем. пісень, укладені О. Гижею, І. Майчиком, М. Соболевським. Мовою, наближеною до Л. г., у Львові, а потім Новому Санчі (тепер Польща) в 1911 — 14 друкувалася газ. «Лемко» (як додаток до москвофіл, газети «Галичанин»). У 30-х pp. Л. г. видано буквар і читанки. Сторінки з матеріалами, написаними Л. г., регулярно публікуються в укр. газетах «Наше слово» (Варшава), «Нове життя» (Пряшів). Л. г. із значною домішкою «язичія» випускаються газ. «Карпатська Русь», календарі-альманахи та ін. видання об’єднання «ЛемкоСоюз» (США). Ряд лем. період. видань у США й Канаді («Лемко», «Лемківський дзвін», «Лемківщина», «Лемківські вісті») вид. переважно укр. літ. мовою. Деякі зі створених у 90-х pp. лем. період. видань («Бесіда» в Польщі, «Русин» і «Народны новинкы» в Словаччині) під впливом антиукраїнських настроїв певного кола псевдополітиків послуговуються штучно витворюваною «лемківською (русинською) літературною мовою», силкуючись одірвати регіональну лем. культуру від загальноукраїнської. Л. г. вивчали І. Верхратський, І. Зілинський, Я. Головацький, І. Панькевич, З. Штібер, В. Латта, З. Ганудель та ін. Про використання Л. г. у л-рі писав І. Франко (ст. «Літературна мова і діалекти», 1907).

Літ.: Верхратський І. Про говор галицьких Лемків. «Збірник Філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка», 1902, т. 5; Панькевич І. А. Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей, ч. І. Прага, 1938; Панькевич І. До питання генези українських лемківських говорів. В кн.: Славянская филология, т. 2. М., 1958; Керницький І. М. Фонетичні особливості мови війтівських книг XVI — XVII ст. села Одрехови в порівнянні з сучасними лемківськими говорами. В кн.: Дослідження і матеріали з української мови, т. 4. К., 1961; Бандрівський Д. Г. Деякі особливості говірки лемківських переселенців у с. Липівці на Дрогобиччині. «Діалектологічний бюлетень», 1961, в. 8; Сірка й. Розвиток національної свідомості лемків Пряшівщини у світлі української художньої літератури Чехословаччини. Мюнхен, 1980; Когутов П. Лемки — Кобзареві. «Нова думка» [Вуковар], 1989, № 75; Російський О. Лемки. «Наука і суспільство», 1990, № 1; Штець М. До питання «русинської літературної мови». «Пам’ятки України», 1992, № 1; Штець М., Муличак Ю. Аналіз норм правопису т. зв. русинської мови. «Нове життя» [Пряшів), 1992, № 42 [додаток]; Мишанич О. Політичне русинство і що за ним? «Літературна Україна», 1993, 23 жовтня.

М. М. Онишкевич, О. Л. Рибалко.


«ЛЕМКІВЩИНА» — укр. музей-архів, створений 1930 за ініціативою художника Л. Геца (він же був директором) в м. Сяноку (Польща). Серед ін. засновників і співробітників — С. Венгринович, І. Добрянська, Ф. Коковський, І. Фюнт. «Л.» була осередком культури лемків — субетніч. групи українців, корінних жителів Сяноччини. В музеї були зосереджені зразки лемківського нар. миства (одяг, вишивки, килими, писанки тощо), колекція картин, зібрання ікон, рукописів 15 — 16 ст. Існував також архівний відділ. «Л.» була центром культурної і дослідницької роботи на Лемківщині. У 1935 — 40 видавала «Бібліотеку „Лемківщини“» (22 випуски): повісті «Шибеничний верх», «Лихо на світі», «Руська доля» В. Хиляка, «На переломі» Г. Гануляка, книги «Ілюстрована історія Лемківщини» Ю. Тарновича, «Українське весілля на Лемківщині» І. Бугери та ін. В роки 2-ї світ. війни «Л.» була частково розграбована, а по війні ліквідована польс. владою — водночас з примусовим виселенням укр. населення краю в зх. райони Польщі. Уцілілі експонати передані до Музею історії Сяноцької землі (пам’ятки історії, мистецтва) та Музею народного будівництва в Сяноку (знаряддя сільськогосп. техніки, нар. промисли, побут. речі).

І. М. Лисенко, І. Д. Красовський.


ЛЕМНИЙ Ігор Іванович (4.VIII 1929, Чернівці) — укр. літературознавець, перекладач у Румунії, доктор екон. наук з 1970. Закін. 1953 Академію екон. наук (Бухарест). Автор статей та есе з теорії л-ри (усі опубл. в альм. «Обрії»), про творчість укр. письменників у Румунії (О. Масикевича, І. Негрюка, М. Корсюка та ін.), передмови до рум. видання казки «Коли ще звірі говорили» І. Франка. Переклав рум. мовою оповідання «Schönschreiben» І. Франка та окр. твори К. Чапека, І. Ольбрахта.

Т. А. Носенко.


ЛЕМОНЬЄ (Lemonnier) Каміль (справж. — Антуан Луї Каміль; 24.III 1844, м. Іксель — 13.VI 1913, Брюссель) — бельг. письменник, мистецтвознавець. Закін. Брюссел. ун-т. Один з організаторів літ. об’єднання «Молода Бельгія». Виступав за демократизацію бельг. л-ри, звільнення її від надмірної традиційності та конформізму. Л. писав французькою мовою. Занепад дворянства, соціальне розшарування на селі показано у зб. «Фламандські і валлонські оповідання» (1873). Антимілітар. спрямування має роман «Седан» (1871). У романах «Кровопивця» (1886) та «Кінець буржуа» (1892) реалістично змальовано життя робітників, розкрито осн. протиріччя бельг. суспільства 80-х pp. 19 ст. Автор психол. етюду «Помилка мадам Шарве» (1895), романів «Самець.» (1881), «У полоні пристрасті» (1899), «Коли я був мужчиною» (1907) та ін. Утопічні ідеї Л. щодо повернення патріарх. минулого виявилися в романах «Адам і Єва» (1899), «Вітрогон» (1901), «Як тече струмок» (1903). Йому належать кн. спогадів «Життя письменника» (1913, опубл. 1945), праці про франц. та бельг. мист-во («Наші фламандці», 1869, тощо). Окр. твори Л. переклали М. Мещеряк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — На св. Миколая. «Народна часопись», 1891, 5 — 6 грудня; Весела проща. К., 1959; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. Пг. — М., 1922; Конец буржуа. М., 1985.

Літ.: Андреев Л. Г. Сто лет бельгийской литературы. М., 1967.

Я. І. Кравець.


ЛЕНАРД (Lenard) Леопольд (1879, с. Свибне, поблизу м. Радече, Словенія — 1962, Белград) — словенський критик, славіст, публіцист, перекладач. Навч. в Інсбрук. та Краків. ун-тах. З 1921 жив у Белграді. Літ. діяльність почав 1902 як публіцист. Пропагував ідеї єдності і дружби слов’ян. народів, досліджував їхню історію і культуру. Популяризував творчість класиків укр. л-ри — статті «Ольга Кобилянська» (1903), «Іван Петрович Котляревський» (1904). У перекладі Л. опубл. низка новел О. Кобилянської («Битва», «Час», «Impromtu phantasie», «Він і вона»), а також її повість «Земля» [журн. «Piščalka» («Свисток»), 1905 — 06; через заборону видання твір опубл. не повністю]. Першим у Словенії почав перекладати прозу І. Франка — оповідання «Добрий заробок», опубл. у газ. «Міг» («Мир», 1911, № 11 — 12). Під час подорожі по Галичині і Буковині 1903 побував у Львові і Чернівцях, зустрічався з О. Кобилянською; зберег. листування Л. з О. Кобилянською і В. Гнатюком. У 30-і pp. досліджував поезію лужиц. сербів (кн. «Сербство в поезіях лужицьких сербів», 1931). Перекладав також з рос. л-ри.

Тв.: Ольга Кобилянська. В кн.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963.

Літ.: Томашук Н. О., Панчук Є. М. До питання про зв’язки О. Кобилянської із словенцями. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1965, в. 1; Вервес Г. ...За три моря. «Літературна Україна», 1969, 21 листопада; Погребенник Ф. Леопольд Ленард і українська література. «Всесвіт», 1978, № 2.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕНАРТОВИЧ (Lenartowicz) Теофіль (27.II 1822, Варшава — ЗЛІ 1893, Флоренція, похов. у Кракові) — польс. поет, перекладач. 1846 — 48 брав участь у русі за незалежність Польщі. З 1851 в еміграції (Бельгія, Франція, Італія). Викладав слов’ян. л-ри в Болон. ун-ті. Вірші збірок «Польська земля в картинках», «Чотири малюнки» (обидві — 1848), «Ліронька» (1855), «Нова ліронька» (1859), «Луни надвіслянські» (1868) пройняті патріот. настроями. Деякі стали нар. піснями («Калина» тощо). Л. належать також збірки «Поезії» (1863), «Вибрані поезії» (1876), «Народні ритми» (1881), поеми. Перекладав і переспівував укр. нар. пісні. Літ. спадщину Л. у ряді своїх праць розглядав І. Франко. Окр. вірші Л. переклали П. Осадчук, Д. Паламарчук. Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Польская поэзия, т. 1. М., 1963.

Літ.: Вервес Г. Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70 — 90-х років XIX ст. К., 1957; История польской литературы, т. 1. М., 1968; Франко І. Сучасні польські поети. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981.

С. В. Далавурак.


ЛЕНАУ (Lenau) Ніколаус (справж. — Франц Німбш Едлер фон Штреленау; 13.VIII 1802, с. Чатад, побл. м. Темешвар, тепер Тімішоара, Румунія — 22.VIII 1850, с. Обердеблінг, побл. Відня) — австр. поет. В ун-тах Відня, Гейдельберга та ін. вивчав філософію, юриспруденцію, медицину, сільс. господарство. В романт. творах (збірки «Вірші», 1832, «Нові вірші», 1838; соціально-філос. поеми «Фауст», 1836, «Савонарола», 1837, «Ян Жижка», 1837 — 42, «Альбігойці», 1842, та ін.), використовуючи форми нар. поезії, оспівував природу, кохання. Був виразником настроїв австр. революц. демократії 30 — 40-х pp. Разом з тим деяким творам Л. притаманні «світова скорбота», соціальний песимізм. І. Франко написав статтю «Микола Ленау» (1902). Окр. вірші Л. переклали І. Франко, П. Грабовський, Л. Череватенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 1, 2. К., 1959; На гробі міністра. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Рос. перекл. — Фауст. СПБ, 1904; Стихотворения. — Ян Жижка. М., 1956.

Літ.: Луначарский А. В. Н. Ленау и его философские поэмы. В кн.: Луначарский А. В. Собрание сочинений, т. 5. М., 1965; Франко І. Микола Ленау. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982.

Н. М. Матузова.


ЛЕНДЬЄЛЬ (Лендєл; Lendyel) Йожеф (4.VIII 1896, с. Марцалі — 13.VII 1975, Будапешт) — угор. письменник. Навч. 1912 — 16 у Будапешт. і Віден. ун-тах. Учасник угор. революції 1919. Після її поразки емігрував до Відня, 1927 переїхав до Берліна, 1930 — в СРСР. 1938 на підставі несправедливого звинувачення був репресований. 1955 повернувся на батьківщину. Автор роману-репортажу «Вишеградська вулиця» (1932), присвяченого революц. подіям в Угорщині 1919. Психол. роман «Неспокійне життя Ференца Пренна, або Стрілки показують майбутнє» (1958) — про визрівання революц. свідомості. Індустріалізація в СРСР, участь у ній іноз. спеціалістів відображені в романі «Моє прізвище Бергард Райзіх» (опубл. 1979). Л. належать також повісті «Чаклун» (1961) і «Від початку до кінця» (1963), роман-есе «Будівничі мостів» (1971), п’єса «Листи до Арістофана» (1972), кн. нарисів «Три домни» (1933). Окр. твори Л. переклали Л. Мішлеї, К. Бібіков, Ю. Керекеш.

Тв.: Укр. перекл. — Дорозі немає кінця. «Україна», 1970, № 14; Відпущення гріхів. В кн.: Угорське оповідання. К., 1976; Чаклун. «Всесвіт», 1977, 6; Літа наші... «Всесвіт», 1983, № 12; Рос. перекл. — Избранное. М., 1984; Незабудки. М., 1990.

Літ.: Иллеш Б. «Вышеградская улица» Йожефа Ленделя. «Иностранная литература», 1958, № 3; Мегела І. П. Пролетарська співдружність. К., 1978; Науменко А. [Рец. на кн.: Лендел Й. Очная ставка. Бухарест, 1988]. «Современная художественная литература за рубежом», 1989, № 1; Малыхина Е. [Предисловие]. В кн.: Лендєл Й. Очная ставка. М., 1990.

І. П. Мегела.


ЛЕНЕ (Lainé) Паскаль (10.V 1942, м. Ане, деп. Ер і Луар) — франц. письменник. Закін. Вищу нормальну школу (Париж). Автор романів «В. як Варрава» (1967), «Коли б вирушати» (1978), «Ніжна кузина» (1979), «Земля тіней» (1982) тощо. В автобіогр. повісті «Ірреволюція» (1971) відобразив бунтарські виступи студентів у травні 1968 у Франції. Становище жінки в суспільстві показано в повісті «Мережниця». (1974, укр. перекл. П. Федосенка). Проблеми жін. руху розглянув у кн. «Жінка та її образи» (1974).

Тв.: Укр. перекл. — Мережниця. В кн.: Таким було наше кохання. К., 1985; Рос. перекл. — Ирреволюция. В кн.: Галлуа К. Шито белыми нитками. — Пелегри Ж. Лошадь в городе. — Ленэ П. Ирреволюция. М., 1975; Кружевница. М., 1977.

Літ.: Наркирьер Ф. С. Французский роман наших дней. М., 1980.

В. І. Ткаченко.


ЛЕНЦ (Lenz) Зігфрід (17.III 1926, м. Лик, Сх. Пруссія, тепер м. Елк, Польща) — нім. письменник. Навч. в Гамб. ун-ті. Працював репортером, редактором газети. Низка романів Л. — «Людина на бистрині» (1957), «Хліба й видовищ» (1959), «Міські розмови» (1963), «Урок німецької» (1968, найвідоміший твір письменника), «Взірець» (1973, рос. перекл. «Живой пример»), «Краєзнавчий музей» (1978), «На плацу» (1985) та ін. — має антифашист. і соціально-крит. спрямування. Автор кількох збірок оповідань («Ейнштейн перетинає Ельбу поблизу Гамбурга», «Запах мірабелі», обидві — 1975, та ін.), філос. драми-притчі «Час невинних» (1961), п’єс для театру і радіоп’єс, літ.-крит. і публіцист. статей. Окр. твори Л. переклали В. Коломієць, Ю. Лісняк, О. Логвиненко.

Тв.: Укр. перекл. — Урок німецької. К., 1976; [Твори]. «Всесвіт», 1984, № 7; Рос. перекл. — Благонадежный гражданин и другие рассказы. М., 1970; Хлеба и зрелищ. М., 1975; Живой прнмер. М., 1977; Краеведческий музей. М., 1982; Учебный плац. М., 1989.

Літ.: Затонський Д. «Епічний стан», «епічний простір» і сучасний роман на Заході. «Всесвіт», 1972, № 1; Хотинская Г. А. Романы Зигфрида Ленца. Саратов, 1985.

А. М. Подолинний.


ЛЕНЧ (справж. прізв. — Попов) Леонід Сергійович [20.VII (2.VIII) 1905, с. Морозовка, тепер Краснинського р-ну Смол. обл. — 28.I 1991, Москва] — рос. письменник. Закін. Кубан. політех. ін-т (Краснодар) та 1925 Ростов. ун-т. Під час Вел. Вітчизн. війни — військ. кор. газ. «Известия». З 1934 — співробітник журн. «Крокодил». Як сатирик виступав у жанрах оповідання, фейлетону, казки, лірико-гумор. мініатюри тощо: збірки «Перша посмішка» (1936), «Знайоме обличчя» (1938), «Осиковий кіл» (1942), «Непорушний запас» (1944), «Наскок» (1951), «Дорогі гості» (1954), «Коли медицина безсила» (1958), «Пекельна машина» (1961), «На грішній землі» (1962) та ін. У п’єсі «Павло Греков» (1939, у співавт.) відтв. атмосферу політ. терору в Рад. Союзі 30-х pp. Події громадян. війни на Кубані відобразив у повістях «Чорні погони» (1962), «З роду Караваєвих» (1982), «Вона була красивою жінкою» (1984); у перших двох повістях Л. використовує укр. лексику. Опубл. спогади про В. Маяковського, М. Зощенка та ін. письменників. У нарисі «Батько Остап».з великою симпатією виписав портрет Остапа Вишні. Окр. сатир. та гумор. оповідання Л. переклали В. Бойко, В. Кириленко, М. Прудник, А. Хуторян, В. Чепіга, О. Чорногуз, Ю. Цеков.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1982; Из рода Караваевых. М., 1989; Укр. перекл. — Милі сусіди. К., 1983.

Літ.: Ананьин С. Чем же отличен Ленч? В кн : Ленч Л. Избранное. М., 1987.

І. Д. Бажинов.


ЛЕО (Léo) Андре (справж. — Леоні Шансе; 1829, м. Лузіньян, деп. В’єнна — 1900, Париж) — франц. письменниця, публіцист. Активна учасниця Паризької комуни 1871. Емігрувала 1871 до Швейцарії, повернулася після амністії 1880. В романах «Обурливий шлюб» (1862; рос. переклад Марка Вовчка, 1865), «Стара діва» (1864), «Жак Галерон» (1865), «Ідеал у селі» (1867) та ін. порушила питання соціального визволення жінки, викривала міщан, мораль. До проблем родини й шлюбу, людського щастя звернулася в романах «Дві дочки мосьє Плішона» (1865), «Розлучення» (1866) і «Аліна-Алі» (1869). Виступала з публіцист. статтями, нарисами. У кін. 70 — на поч. 80-х pp. співробітничала в рос. журн. «Слово».

Тв.: Рос. перекл. — Жди и надейся. СПБ, 1870.

Літ.: Писарев Д. И. Романы Андре Лео. В кн.: Писарев Д. И. Полное собрание сочинений, т. 6. СПБ, 1897.

В. І. Пащенко.


ЛЕОН (León) Карлос Аугусто (20.Х 1914, Каракас) — венес. поет, публіцист, громад. діяч. Член Всесв. Ради Миру з 1953. Брав участь у студ. революц. русі, працював у пресі. Протягом 1937 — 39, 1953 — 58 — в еміграції (Мексика). У зб. «Живі кроки» (1940) змалював боротьбу народів Лат. Америки за своє соціальне і нац. визволення, уславив героїзм ісп. народу у нац.-революц. війні 1936 — 39. Соціальна загостреність притаманна збіркам «З життям наодинці» (1948), «Три поеми» (1951) та ін. Л. належать також кілька публіцист. книг («Людина і зірка», 1965, та ін.), збірки інтим, лірики «Душі моєї глибина» (1968), «Трактат про спогади і забуття» (1969), «Завжди любов» (1970). Нагород. Золотою медаллю Миру (1952). Окр. твори Л. переклали І. Драч, Г. Латник.

Тв.: Укр. перекл. — Ціле життя тебе я знаю. «Всесвіт», 1967, № 11; Рос. перекл. — Избранное. М., 1959.

Ю. В. Покальчук.


ЛЕОН (León) Марія Тереса (1905, м. Логроньйо, пров. Бургос) — ісп. письменниця, перекладачка. Навч. у Мадрид. ун-ті. У 1930 — 34 працювала у пресі. В роки нац.-революц. війни 1936 — 39 ісп. народу була одним з організаторів Союзу антифашист. інтелігенції. Писала нариси (зб. «Загальна хроніка громадянської війни», 1937), п’єси для фронтових театрів. 1939 — 76 — в еміграції (Франція, Аргентина, Італія). Автор збірок оповідань «Проти вітру і припливу» (1940), «Ти помреш на чужині...» (1942), істор. повісті «Родріго Діас де Бівар, Сід-Войовник» (1957, про нац. героя Іспанії) тощо. У романі «Чесна гра» (1959) відтв. події 1937 року в Іспанії. Відома як перекладачка з франц., рум. і кит. мов. 1964 побувала в Україні, взяла участь у роботі Міжнародного форуму діячів культури, присвяченого 150-річчю від дня народження Т. Шевченка. В газ. «Літературна Україна» (1964, 2 черв.) надр. ст. Л. «Не можу без хвилювання думати...». Спілкувалася з багатьма діячами укр! культури — М. Бажаном, М. Стельмахом, художником В. Касіяном та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Сид-Воитель. М., 1958; [Твори]. В кн.: Испанская новелла XX в. М., 1965; Химена. Верность и долг. М., 1971.

Б. В. Клименко.


ЛЕОНІДЗЕ Георгій Миколайович [15 (27).XII 1899, с. Патардзеулі, тепер Сагареджойського р-ну — 9.VIII 1966, Тбілісі] — груз. письменник, нар. поет Грузії з 1959, академік АН Груз. РСР з 1944. З 1913 навч. в Тбіліс. духовній семінарії. В 1957 — 66 — директор Ін-ту історії груз. л-ри ім. Ш. Руставелі АН Груз. РСР. З 1918 — член групи груз. символістів «Голубі роги», згодом відійшов від символізму. Протягом 1924 — 25 створив шедеври груз. лірики: «Побачення кипчака», «Ніноцміндська ніч», «Ніно Чавчавадзе», «Пісня першого снігу», «Цесарка», «Оле» та ін. Автор істор. поем «Самгорі» (1947), «Бершоула» та «Портохала» (обидві — 1951) та ін., зб. оповідань «Чарівне дерево» (1962), кіносценаріїв. Досліджував історію груз. л-ри. Груз.-укр. літ. зв’язкам, творчості Т. Шевченка присвятив статті «Поет народу», «Славетне ім’я» (обидві — 1939), «Велика весна» (1957), «Безсмертя орла» (1961), «Подвиг» (1964) та ін. Опубл. вірші «Радянська Україна», «Тарасові Шевченку», «Привіт із Грузії», «Поет-Прометей», цикл «У Миргороді». Не раз бував в Україні. Переклав деякі розділи «Слова о полку Ігоревім», ряд поезій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини. Зб. Л. «Поезії» вийшла укр. мовою в перекл. Г. Халимоненка. Окр. твори Л. переклали М. Бажан, Є. Дроб’язко, А. Малишко, М. Рильський, М. Терещенко, Н. Тихий, П. Тичина, П. Усенко, Є. Фомін та ін. Двічі лауреат Держ. премії СРСР (1941, 1952).

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1949; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; «Олень помирав у горах...». В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Поезії. К., 1985; Давиду Гурамішвілі. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 1. К., 1986; Рос. перекл. — Избранное. М., 1979; Избранные стихотворения и поэмы. Тбилиси, 1986.

Літ.: Гольцев В. В. Георгий Леонидзе. М., 1955; Маргвелашвили Г. Г. Георгий Леонидзе. Тбилиси, 1970.

Р. Ш. Чилачава.


ЛЕОНІНСЬКИЙ ВІРШ (лат. versus Leoninus) первісно римований гекзаметр і пентаметр, широко вживані в латинській літературі (особливо 11 — 12 ст.), зокрема у творчості вагантів. Власне. Л. в. називались вірші, в яких перший піврядок римується з другим, хоч могло бути й інше розташування рим: «птиця голубиця», «місто, де нечисто» і т. д. Назва Л. в. за аналогією перейшла на польський, а потім на укр. силабічний вірш із внутр. римами. Напр., у творчості мандрівних дяків:

Баби́, діди́ пиво-меди́, горілку варену

Кухликом п’ють, з книшами труть свини́ну печéну

(«Вірша на Різдво Христове»).

Теорія Л. в. викладається у київ. поетиках 17 — 18 ст. До нього зверталися у своїй творчості Лазар Баранович та Іван Величковський. Форма Л. в., удосконалена під впливом силабо-тонічного віршування, зустрічається й в сучасній поезії:

Моя ти зоре, високі гори

Нас не розлучать, ні!

Як вірна поміч зі мною поруч

Ідеш ти завжди на війні.

(Олесь Гончар. «Моя ти зоре...»).

Літ.: Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Х., 1960; Квятковский А. Поэтический словарь. М., 1966; Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні К., 1983.

М. Л. Гаспаров.


ЛЕОНОВ Леонід Максимович [19(31).V 1899, Москва — 8.VIII 1994, Москва] — рос. письменник, академік Російської АН з 1972, Герой Соціалістичної Праці (1967). Навчався 1910 — 17 в гімназії (Москва). Під час громадян. війни працював у фронтових та арм. газетах в Одесі й Катеринославі. До 1920 друкував у пресі вірші й театр. рецензії. Перші прозові твори — оповідання «Бурига» (1922), «Загибель Єгорушки», «Туатамур» (обидва — 1924), «Халіль» (1925), повісті «Петушихінський пролом» (1923), «Кінець дрібної людини», «Записи деяких епізодів, зроблені в місті Гогулеві Андрієм Петровичем Ковякіним» (обидві — 1924) написані в стилі т. з. орнаментальної прози. У романі «Борсуки» (1925) показав драм. події в селі під час революції. Складні соціально-філос. та морально-психол. проблеми порушені Л. в романі «Злодій» (1928, нова ред. 1958 — 59). Тема соціальних перетворень, проблеми науки, морально-етичні шукання, трагедії людей у складних умовах 20 — 30-х pp. досліджуються у романах «Соть» (1930), «Скутаревський» (1932), «Дорога на Океан» (1936). драм. колізії 30-х pp. відображено в повісті про рос. еміграцію «Evgenia Ivanovna» (1938, опубл. 1963), п’єсах «Вовк», «Половчанські сади» (обидві — 1938), «Хуртовина» (1940, опубл. 1963), «Звичайна людина» (1941). — Події Вел. Вітчизн. війни Л. відтворив у повісті «Взяття Великошумська» (1944), п’єсах «Навала» (1942; Держ. премія СРСР, 1943; 2-а ред. 1964) та «Льонушка» (1943), худож.-публіцист. статтях і нарисах (зб. «Статті воєнних років», 1946). Складні морально-етич. проблеми порушено у комедії «Золота карета» (1946; 2-а ред. 1955, 3-я ред. 1964), яка свого часу зазнала гострої критики, знімалась з репертуару театрів; у процесі тривалої роботи над нею п’єса вдосконалювалась. Видатним надбанням л-ри є роман Л. «Російський ліс» (1953; Ленінська премія, 1957) — натхненний виступ на захист природних багатств вітчизни. В ньому пристрасно звучать теми патріотизму, моралі, виховання, простежується зв’язок поколінь. У романі виявилися найголовніші риси таланту Л.: глибина філос. мислення, висока інтелектуальність, худож. майстерність, уміння побудувати складну і водночас струнку композицію. Автор сатир. кінопамфлету «Втеча містера Мак-Кінлі» (1961; Держ. премія СРСР, 1977). Незавершеним залишився роман «Світобудова за Димковим» (уривки надр. 1974, 1984, 1989). Виступав як літературознавець, критик, публіцист — збірки «Літературні виступи» (1966) і «Роздуми біля старого каменя» (1987). У ряді творів Л. порушується укр. тема (ст. «Роздуми біля Києва», 1943; повість «Взяття Великошумська», 1944). П’єси Л. «Золота карета», «Навала», «Звичайна людина» пост. в театрах Києва, Ужгорода, Донецька, Запоріжжя. Окр. твори Л. переклали Д. Бобир, О. Кундзіч, Ю. Костюк.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. Х., 1928 — 30; Собрание сочинений, т. 1 — 9. М., 1960 — 62; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1969 — 72; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1981 — 84; Литература и время. М., 1983; Укр. перекл.. — Звичайна людина. К., 1953; Борсуки. К., 1971; Російський ліс. К., 1979.

Літ.: Богуславская З. Леонид Леонов. М., 1960; Старикова Е. В. Леонид Леонов. М., 1972; Власов Ф. Х. Эпос мужества. М., 1973; О Леонове. М., 1979; Малиновська М. Ю. Древо дружби. Леонід Леонов і Україна. К., 1979; Мировое значение творчества Леонида Леонова. М., 1981; Ковалев В. Леонид Леонов. М., 1982; Щеглова Г. Н. Жанрово-стилевое своеобразие драматургии Леонида Леонова. М., 1984; Крук И. Леонид Леонов. К., 1985; Михайлов О. Мироздание по Леониду Леонову. М., 1987; Акимов В. М. Леонид Максимович Леонов. Указатель литературы. Л., 1958; Гельфанд Н. Библиография текстов Л. М. Леонова. 1915 — 1962. М., 1962.

І. Т. Круч.


ЛЕОНОВА Тамара Іванівна (28.XI 1909, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 23.III 1973, там же) — рос. письменниця. Закін. 1933 Харків. ін-т раціоналізації управління. Працювала в Дніпроп. облвиконкомі. Автор романів «Вдома залишались дружини» (кн. 1, 1952; кн. 2, 1955) — про самовіддану працю жінок в роки Вел. Вітчизн. війни, «Тривога» (незакін.), збірок оповідань «Марусине серце» (1955), «Випадок з життя» (1956).

Літ.: Сітнікова К. В роки суворих випробувань. В кн.: Вогні Придніпров’я, кн. 5. Дніпропетровськ, 1955; Шатров М. Поезія повсякденного. «Україна», 1956, № 2.

К. П. Фролова.


ЛЕОНТОВИЧ Володимир Миколайович [псевд. і крипт. — Вол. Левенко, В. Л-ко, Л. Давній та ін.; 24.VII (5.VIII) 1866, х. Оріхівщина, тепер село Хорольського р-ну Полтав. обл. — 10.XII 1933, Прага] — укр. письменник і громад.-культур. діяч. Нар. в сім’ї поміщика. Закін. 1888 юрид. ф-т Моск. ун-ту. Був гласним Полтав. губ. зібрання. Належав до київ. «Старої громади» й Т-ва укр. поступовців (ТУП). Був головою «Товариства підмоги українській літературі, науці й штуці» (1911 — 19). 1906 редагував журн. «Нова громада»; 1906 — 14 видавав газети «Громадська думка» і «Рада» (разом з В. Симиренком і Є. Чикаленком); 1907 — 19 — працював у складі редколегії журн. «Літературно-науковий вістник». Л. був членом Центральної Ради, 1918 — міністр земельних справ в уряді гетьмана П. Скоропадського. З 1919 жив у Болгарії, Сербії, Німеччині, Чехії. Перше оповідання «Солдатський розрух» опубл. в газ. «Діло» (1891). Автор зб. повістей «Per pedes apostolorum» («Стопами апостолів», 1896), що має підзаголовок «Образки з життя духовенства на Україні», збірок оповідань «Старе й нове» (1913), «Хроніки Гречок» (1931), в яких правдиво показав нужденне життя селян і ремісників, фабрич. робітників, перші вияви їхньої соціальної свідомості. Порушував проблему взаємовідносин інтелігенції і народу (повість «Пани й люди», 1893). Засуджував занепадницькі настрої (сатир. оповідання «Самовбивець»), В оповіданні «Абдул Газіс» (1903) — протест проти нац. поневолення, громадян. байдужості. В еміграції написав повість «Спомини утікача» (1922), зб. «Ворохобня й інші оповідання» (1930) та ін. Залишив історико-літ. мемуари про культурне життя в Україні кін. 19 — поч. 20 ст. («Спогад про Чикаленка», 1929; «Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління», 1938, та ін.). У своїй творчості Л., долаючи впливи побут.-реаліст. школи, еволюціонував у напрямі поглибленого психологізму, наблизився до імпресіоніст. манери. Виступав з літ.-крит. статтями («Грицько Григоренко», 1903; «Естетизм Коцюбинського», надр. 1913; «Новини нашої літератури», 1914), розвідками на пед. теми («До питання про укладання підручників для сільських шкіл Полтавської губернії», 1901), рецензіями.

Тв.: Солдатський розрух. Х., 1926.

Літ.: Грушевський О. Володимир Левенко. В кн.: Грушевський О. З сучасної української літератури. К., 1918; Єфремов С. Утопія з недавнього часу. В кн.: Леонтович В. Пани й люди. К., 1929; Сірополко С. Смерть Володимира Леонтовича. «Діло», 1933, 15 грудня; Володимир Леонтович. «Дзвони», 1933. № 11 — 12; Франко І. На вічну пам’ять Котляревському. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 35. К., 1982.

Ф. П. Погребенник, П. П. Ротач.


ЛЕОНТОВИЧ. Микола Дмитрович [1(13).XII 1877, присілок Монастирок, тепер село Немирівського р-ну Вінн. обл. — 23.I 1921, с. Марківка, тепер Теплицького р-ну Вінн. обл.] — укр. композитор, збирач муз. фольклору. Закін. 1899 духовну семінарію у Кам’янці-Подільському. Л. — один з видатних майстрів хорових обробок укр. нар. пісень («Щедрик», «Пряля», «Козака несуть», «Мак», «Піють півні», «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Ой з-за гори кам’яної», «Зашуміла ліщинонька», «Смерть») та хорових поем на тексти укр. поетів («Легенда» М. Вороного, «Моя пісня» К. Білиловського, «Літні тони» та «Льодолом» В. Сосюри). Йому належать обробки революц. пісень «Інтернаціонал», «Варшав’янка», «Ми ковалі». Л. підготував підручник «Практичний курс навчання співу у середніх школах України» (1920, вид. 1989). В ост. роки Л. працював над фантаст. оперою «На русалчин великдень» за одноймен. казкою Б. Грінченка, до якої написав музику ще 1919. Під назвою «Русалчині луки» роботу над оперою завершив композитор М. Скорик, її 1977 поставив Київ. театр опери та балету. Л. постійно збирав укр. нар. пісні. Ще 1901 уклав і опубл. першу збірку обробок нар. пісень для хору без супроводу, 1903 вийшла друком «Друга збірка пісень з Поділля», яку присвятив М. Лисенкові. Була підготовлена і третя збірка (не опубл.).

Літ.: М. Д. Леонтович. Збірка статей та матеріалів. К., 1947; Пугач В. Г. Незвичайний долею і талантом. «Народна творчість та етнографія», 1973, № 2; Гордійчук М. М. Микола Леонтович. К., 1974; Творчість М. Леонтовича. К., 1977; Микола Леонтович. Спогади, листи, матеріали. К., 1982; Дяченко В. П. М. Леонтович. К., 1985.

М. М. Гордійчук.


ЛЕОНТОВИЧ Павло Іванович (псевд. — П. Л., Павло Л., Павло Л-ч, Єлизавета попадя, Павло із Шуткова; 9.III 1825, с. Шутків, тепер Польща — 19.V 1880, с. Руда, тепер Жовківського р-ну Львів. обл.) — укр. культ.-осв. діяч, письменник. Закін. 1852 Перемишльську духовну семінарію. Один з видавців і авторів альм. «Сборник приветствований и желаний» (1851), зб. «Лірвак з-над Сяна» (1852). Писав укр. і польс. мовами. Друкувався в журналах «Новини» (1849), «Вечерниці» (1862), альм. «Зоря галщкая яко альбум на год 1860» та ін. Як письменник розвивав традиції М. Шашкевича. У поезії Л. помітні впливи укр. і польс. поетів-романтиків, нар. поезії, звучать істор. мотиви («Лети, думко, в сторононьку», «Літа мої молоденькі», «Гей, Хмельницький, наш Богдане» та ін.). Писав інтимно-лірич. пісні, оповідання («Чиє серце, того правда» та ін.). В окр. творах Л. пропагував христ. доброчесність. У багатьох віршах-присвятах (панегіриках), звернених до приятелів і знайомих, світських і духовних осіб, висвітлює свої міркування про добро і справедливість. Рукописна спадщина Л. зберіг. у ЦДІА України у Львові (фонд К. Студинського).

Літ.: Студинський К. Павло Леонтович. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1921 — 25, т. 131 — 132, 136 — 137.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕОНТОВИЧ Роман Андріянович (псевд. — Вуйко Ромко; 21.VI 1883, м. Сокаль, тепер Львів. обл. — 12.VIII 1954, с. Нова Весь Гданського воєводства) — укр. письменник. Навчався у Львів. ун-ті, брав участь у студ. русі, за що зазнав переслідувань. Учителював на Львівщині. Після другої світ. війни переїхав до Польщі. Автор повістей «Звенислава» (1936), «На прю!» (1937), «На відлюдді» (1938), в яких на основі легенд і переказів відображена героїчна минувшина Галичини.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕОПАРДІ (Leopardi) Джакомо (29.VI 1798, м. Реканаті, пров. Мачерата, тепер обл. Марке — 14.VI 1837, Неаполь) — італ. письменник. Вивчав антич. культуру, оволодів багатьма мовами. У 1806 — 12 написав пісні, сонети, метричні вірші під Горація, вірші на бібл. теми, філос. трактати, трагедії «Індійська доброчинність» і «Помпей у Єгипті», переклав окр. пісні з «Енеїди» Вергілія й «Одіссеї» Гомера, твори Симоніда. Впродовж 1818 — 20 створив пасторальні драми «Ерміна» і «Телезілла», прозові оповіді (зб. «Записки й спогади») та зб. «Пісні» (вид. 1831; містить політ., філос. й інтимну лірику Л. і переклади). Песимістичні настрої відбились у зб. «Вірші» (1824). Прозова зб. «Діалоги й думки» (1827) — про вічну боротьбу правди і кривди, страждання людини та її ставлення до природи. Л. належать сатир. поема «Параліпомени Війни мишей і жаб» (вид. 1842), збірки прозових діалогів («Моралістичні твори», вид. 1827 — 45, і «Листування», вид. 1849), трактат «Міркування італійця — про романтичну поезію» (1818, вид. 1906). Творчістю Л. цікавилися І. Франко, Леся Українка, М. Рильський. Ряд його віршів переклали П. Грабовський, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Литвинець, О. Мокровольський, окр. прозові діалоги — П. Карманський.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Діалоги. Львів, 1907; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Поезії. К., 1988; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1893; Диалоги и мысли. СПБ, 1908; Лирика. М., 1967; Этика и эстетика. М., 1978; Избранные произведения. М., 1989.

Літ.: Веселовский Ю. Джакомо Леопарди. В кн.: Веселовский Ю. Литературные очерки. М., 1900; Потапова З. М. Итальянская литература Рисорджименто в России 60-х годов XIX века. В кн.: Из истории литературных связей XIX века. М., 1962; Творчество Джакомо Леопарди. М., 1983.

І. В. Корунець.


ЛЕПКИЙ Богдан Сильвестрович (псевд. і крипт. — Федір Крегулецький, Нестор, Ярослав Марченко, Л. Богдан, Б. Л. та ін.; 9.XI 1872, х. Кривеньке, побл. с. Крегулець, тепер Крогулець Гусятинського р-ну Терноп. обл. — 21.VII 1941, Краків) — укр. письменник, педагог, перекладач, літературознавець, художник. Син С. Т. Лепкого. Навч. у Віден. AM, Віден., Львів. (закін. 1895) ун-тах. З 1899 і до кінця життя жив (з перервами) у Кракові, де працював спочатку в гімназії, пізніше в Ягеллонському університеті. Л. — один з організаторів вечора у Кракові, присвяченого 100-річчю від дня народження Т. Шевченка. У вересні 1914 виїхав до Австрії, оселився у м. Родавні побл. Відня. Під час 1-ї світ. війни майже 5 років учителював у таборах укр. військовополонених (Фрайштадт, Раштадт і Вецляр). Співробітничав у вид-ві «Українська накладня», на поч. 20-х pp. у вид-ві «Українське слово» та однойм. газеті (Берлін), де брав участь у випуску б-ки укр. класики. 1926 переїхав до Кракова, викладав укр. л-ру в Ягеллонському ун-ті. 1932 обраний професором цього ун-ту. 1938 був послом польс. сейму. Дебютував 1895 віршами («В світ за очі», «Ідилія», «Сонет») та оповіданнями («Шумка», «На палеті», «В лісі») в газ. «Діло» та журн. «Зоря». Згодом друкувався в ін. виданнях, у т. ч. в польс., чес. і нім. журналах. Сусп. та літ.-естетичні погляди Л. формувалися під впливом національного громад.-культур. руху в Галичині, передових укр. і зарубіж. л-р. На світогляд раннього Л. певний відбиток наклали концепції галиц. народовства (див. «Народовці»), деякий час поет належав до модерністського об’єднання «Молода муза». Літ. творчість Л. розпочав у середині 90-х pp. У збірках поезій «Стрічки» (1901), «Осінь», «Листки падуть» (обидві — 1902), «Книжка горя» (1903), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913), «Доля» (1917) тужливо-елегійні настрої поєднуються з соціальними мотивами (цикл «Осіння симфонія», вірші «Самотній плуг», «Минеться ніч, розвієсь тьма...», «Помежи нами море синє...» ); у них виразно вчувається скорбота й співчуття тяжкій долі скривджених і знедолених. Л. — поет сповідальної тональності, ориг. образного самовираження, тонкий і чутливий лірик, майстерний живописець природи («Біла мево, що кружляєш...», «Вороне чорний!», цикли «З сіл і піль», «В Розтоках», «Над рікою»). Вірш «Журавлі» («Видиш, брате мій», 1912) став нар. піснею (муз. Л. Лепкого). Громадян. пафос домінує у віршах, присвячених Т. Шевченкові («В Тарасові роковини», «Літ тому сто», «На Тарасовій могилі», «Суд над Шевченком»), М. Лисенкові, І. Франкові, В. Стефаникові, Г. Чупринці. Писав також лірико-медитаційні поезії в прозі («На ринку», «Лежав при відчиненім вікні», обидві — 1924, та ін.). Осн. збірки малої прози Л.: «З села» (1898), «Оповідання», «Щаслива година» (обидві — 1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кара» (1906), «Кидаю слова» (1911) та ін. У цьому жанрі Л. розвивався в руслі нової соціально-психол. школи, зазнаючи певного впливу М. Коцюбинського і В. Стефаника. В новелах і оповіданнях дав широку й правдиву панораму тогочас. галиц. дійсності, зокрема життя і побуту селян Поділля, порушував проблеми еміграції селян, показував пробудження соціальної й нац. свідомості, боротьбу за демокр. права тощо. Твори його пройняті теплим почуттям до людини і побудовані здебільшого як емоційно забарвлені згадки з пережитих літ (оповідання «Оповідання дяка», 1897; «Босий», 1903, та ін.; цикли віршів «1914 — 1920», «Рідний край», 1924). Його поет. й новеліст. доробок високо оцінив І. Франко в ст. «Южнорусская литература»: «Мягкостью колорита и нежностью чувства блестят новеллы и стихотворения Богдана Лепкого» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 158).

У 20 — 30-х pp. Л. звертається до таких жанрів, як повість-казка («Під тихий вечір»), прозова мініатюра (зб. «От так собі», 1926); пише повісті з сучас. йому життя («Веселка над пустирем», «Зірка»; обидві — 1929), книги для дітей («Під ялинку», 1930, «Три казки», 1933). Багато працює як істор. белетрист. До його тетралогії «Мазепа» увійшли повісті «Мотря» (т. 1 — 2), «Не вбивай» (обидві — 1926), «Батурин» (1927) і «Полтава» (т. 1 — 2, 1928 — 29). У цій епопеї Л. першим в укр. л-рі змалював широку панораму складного періоду історії України 17 — поч. 18 ст., правдиво відобразив життя різних соціальних верств і прошарків (гетьманський двір, козацька старшина, духівництво, посполитий люд тощо). Письменник розкрив підступне прагнення рос. царя підкорити Україну, його спроби підкупу укр. старшини й духівництва, придушення волелюбного козацтва. Автор романтизує образ Мазепи, показує його державницькі устремління, виправдовує політ. орієнтацію гетьмана. Істор. минулому присвячені також повісті «Сотниківна» (1927), «Вадим» (1930) і «Крутіж» (1941). Глибоким ліризмом пройнята автобіогр. оповідь про дит. літа «Казка мойого життя. Крегулець» (1936), чималу громад.-культур. і худож. цінність мають книги спогадів «Три портрети. Франко — Стефаник — Оркан» (1937), «Казка мойого життя. Бережани» (1941).

Як літературознавець одним з перших високо оцінив художнє новаторство В. Стефаника («Василь Стефаник», 1903), М. Коцюбинського, О. Кобилянської. Написав ряд розвідок і статей про творчість І. Котляревського, Т. Шевченка («Про життя і твори Тараса Шевченка», 1919; «Тарас Шевченко», 1920), Марка Вовчка, О. Пушкіна («Пушкін», 1939), Ф. Достоєвського, Л. Толстого, статті і спогади про І. Франка, О. Турянського, нариси і статті польс. мовою про творчість Ю. Федьковича, М. Драгоманова, М. Старицького, В. Доманицького, Л. Глібова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника, М. Драй-Хмари та ін. Л. належить теор. праця «До питання про переклад ліричних поезій» (1933), ряд мистецтвозн. публікацій («Шевченко про мистецтво», 1919; «Славній капелі і її славному диригентові Кошицю привіт», 1920, та ін.), наук.-популярні істор.літ. дослідження, що мали пед. призначення: «Начерк історії української літератури» (ч. 1, 1909; ч. 2, 1912), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Нарис української літератури» (1930, польс. мовою), «Наше письменство» (1941). Здійснив науково-текстологічну й ред. підготовку повного зібрання поезії і прози Т. Шевченка в 5 томах, що вийшло 1918 — 20 у Києві — Лейпцігу — Коломиї, Марка Вовчка в 3 томах, «Історії України» М. Аркаса. Редагував, писав передмови до видань творів С. Руданського («Співомовки», Коломия, 1910), Є. Гребінки («Твори», т. 1 — 2. Берлін, 1922), П. Куліша («Твори», т. 1 — 4. Берлін, 1922 — 23), Я. Щоголіва, М. Стороженка та ін. Склав кілька антологій і пісенників («Ще не вмерла Україна». Відень, 1916; «Струни», т. 1 — 2. Берлін, 1922). Переклав і видав ряд творів М. Конопніцької, Г. Гейне, П. Б. Шеллі та ін., польс. мовою — «Слово о полку Ігоревім» (1905, переклад високо оцінений І. Франком у журн. «Літературно-науковий вістник», 1906, № 3), кн. новел «В путах шайтана» М. Коцюбинського (1906), багато творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, П. Тичини та ін. Приятелював з В. Стефаником, В. Орканом, С. Яричевським, художниками М. Бойчуком, І. Трушем, О. Новаківським та ін. Листувався з І. Франком, М. Коцюбинським. Твори Л. перекладено чес., нім., англ., португ. та ін. мовами. На його тексти писали музику М. Гайворонський, Ф. Колесса, Н. Нижанківський, Д. Січинський та ін. композитори. Л. присвятили свої вірші Б. І. Антонич («Поет. Богданові Лепкому у 60-річчя»), О. Бабій («Казка»), В. Пачовський («Сукмарський дзвін») та ін.

Як художник залишив чималу спадщину — живописні й графічні портрети, пейзажі, ілюстрації до творів («Байки» Л. Глібова, 1918; «Русалка й інші казки» братів Грімм). 1932 у Кракові відбулася виставка малярських робіт Л. Архів Л. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, ЛНБ ім. В. Стефаника АН України та ін. держ. установах, осн. частина — за кордоном. Редакцією журн. «Тернопіль» 1992 встановлено літ. мистецьку премію імені братів Богдана і Левка Лепких. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; Писання, т. 1 — 2. Київ — Лейпціг, 1922; Золота Липа. Берлін, 1924; [Вірші]. «Літературна Україна», 1988, 21 січня; 3 циклу «Тихі драми». «Молода гвардія», 1988, 18 травня; Вадим. «Жовтень», 1989, №-6; Поезії. К., 1990; Вибране. Львів, 1990; З-під Полтави до Бендер. — Крутіж. Львів, 1991; Мазепа. Мотря. «Дзвін» 1991. № 2-3; Твори, т. 1-2. К., 1991. Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Ой упало солнце. М., 1991.

Літ.: Рудницький М. Богдан Лепкий. В кн.: Рудницькии М. Від Мирного до Хвильового. Львів, 1936; Вервес Г. Д. Владислав Оркан і українська література. К., 1962; Лев В. Богдан Лепкий. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1976, т. 193; Франко І. Южнорусская литература. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Жулинський М. Богдан Лепкий. «Літературна Україна», 1988, 21 січня; Погребенник Ф. Богдан Лепкий — поет, прозаїк, учений. «Жовтень», 1988, № 1; Шевчук В. Богдан Лепкий. «Молода гвардія», 1988, 18 травня; Сивіцький М. Білі плями і міцностійкий трафарет. «Вітчизна», 1989, № 2; Коритко Р.Черченські вечори. «Жовтень», 1989, № 6; Горак Р. Трагедія Богдана Лепкого. «Дзвін», 1990, № 10; Ільницький М. Настроєний життям, як скрипка. В кн.: Лепкий Б. Поезії. К., 1990; Горак Р. Крик Івана Мазепи. «Дзвін», 1991, № 2; Син золотого Поділля. «Дзвін», 1991, Хе 7; Ільницький М. «Найпопулярніша постать на галицькому грунті...».В кн.: Лепкий Б. Твори, т. 1. К., 1991; Погребенник Ф. Богдан Лепкий — український письменник з Поділля. [Тернопіль], 1992.

Ф. П. Погребенник.



ЛЕПКИЙ Данило Хомич (псевд. і крипт. — Сава Сливич, Хомів, Священик, Д. Л., Υ, γ, β та ін.; 29.XII 1858, с. Літиня, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — 20.III 1912, м. Старий Самбір, тепер тієї ж обл.) — укр. письменник і етнограф. Нар. у сел. сім’ї. Закін. 1884 Перемишл. духовну семінарію. Був священиком у різних селах Галичини, з 1900 — у Старому Самборі, де 1901 організував кредитне т-во, керував філією т-ва «Просвіта» тощо. Член Етногр. комісії НТШ (з 1900). Друкувався в журналах «Зоря», «Дзвінок», газетах «Діло», «Батьківщина», календарях «Просвіти», ін. галиц. період. виданнях, альм. «Ватра». Автор повістей з галиц. життя «Повінь» і «Чужа кривда не загріє» (обидві — 1894), автобіогр. повісті «Селянська дитина» (1900). Писав також оповідання для дітей: «Святий вечір», 1894; «Непослушний школяр», «Дуб і потік», обидва — 1899. Опубл. матеріали до біографії В. Навроцького (1886), етногр. статті: «Народні звичаї про вітер», «Народні звичаї й повірки: Святий вечір в околиці Дрогобича, по Різдві і Щедрий вечір» (усі — 1882), «Похоронні звичаї і обряди нашого народу», «Хованець, або бог домовик», «Весняні звичаї, обряди та вірування на Русі» (усі — 1883), «Як-то дівчата приворожують женихів», «З вірування нашого люду: перелесник, манія, мара» (усі — 1884), «На св. Андрія», цикл «Людові вірування про птахів», «Дещо про вовкулаків» (усі — 1885), «Деякі вірування про дитину» (1886), «Домашнє життя нашого люду в деяких його віруваннях» (1887), «Вода в людовій вірі» (1888) та ін. Мав дружні взаємини з І. Франком, В. Гнатюком, М. Павликом, І. Трушем. Ряд етногр. статей Л. переклав чес. мовою Ф. Ржегорж.

Літ.: Данило Лепкий. «Діло», 1912, 21 березня; Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. К., 1978.

Б. З. Якимович.


ЛЕПКИЙ Левко Сильвестрович (псевд. — Зиз, Зазик, Льоньо, Леле, Оровець; 7.XII 1888, с. Поручин Бережанського пов., тепер с. Бище Бережанського р-ну Терноп. обл. — 28.Х 1971, м. Трентон, США) — укр. письменник, видавець, композитор у США. Брат Б. Лепкого. Закін. Бережан. гімназію. Навч. 1909 — 14 у Краків. ун-ті. Учасник 1-ї світ. війни. 1940 виїхав до Кракова, 1944 — до США. Один з організаторів та командир кавалерії Укр. січових стрільців. Належав до літ. об’єднання «Богема» і Товариства письменників і журналістів імені І. Франка у Львові. Був директором вид-ва «Червона Калина», ред. сатир.-гумор. журналів «Будяк», «Зиз». Друкувався в журн. «Шляхи», «Нові шляхи», «Календарі „Червоної Калини“» та ін. Окр. вірші Л. опубл. в антології «Струни» (1922). Автор п’єси для дітей «Сон Івасика» (1922, з нотним додатком). Один з видавців пісенника «Великий співаник „Червоної Калини“» (1937). Упорядник пісенника «140 пісень з нотами» (1940, містить святкові, козац., стрілец., побут., любовні та лемківські пісні, коломийки, гагілки, веснянки). Один із засновників першого на західноукр. землях літ.-мист. театру «Співомовки» і лялькового театру сатири й гумору «Вертеп наших днів» (обидва — у Львові). Написав пісню «Журавлі» (слова Б. Лепкого; відома також під назвою «Чуєш, брате мій?...») та пісні на власні вірші «Ой видно село...», «Маєва нічка», «Бо війна війною», що стали народними. Редакцією журн. «Тернопіль» 1992 встановлено літ.-мистецьку премію імені братів Богдана і Левка Лепких.

Літ.: Подуфалий В. Крила стрілецької пісні. В кн.: «Чуєш, брате мій...». Тернопіль, 1990.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕПКИЙ Онуфрій Федорович (псевд. і крипт. — Из-над Дуная, О. Л-й; 16.VI 1838, с. Літиня, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — 12.XI 1905, Львів) — укр. мовознавець і літературознавець, чл.-кор. Академії знань (Краків). Навч. (60-і pp.) у Львів. і Віден. ун-тах. З 1864 учителював у гімназіях Станіслава (тепер Івано-Франківськ), Бережан, Львова, був священиком. Дотримувався «москвофільських» (див. «Москвофіли») поглядів. Протягом 1874 — 86 редагував «Временник Ставропигийских институций с месяцесловом», 1885 — 87 — газету «Мир». Досліджував давньоукраїнські писемність і л-ру. Праці: «Короткое обозрение руской письменности, ч. 1. От введення християнства до пришествия татар», «Житіє пр. Георгія» (обидві — 1869); «Акти, що стосуються історії Південно-Західної Русі», «Житіє пр. Онуфрія» (обидві — 1870), «Кілька слів про грецько-словенську граматику, видану у Львові 1591 р.» (1872), «Погляд на освіту і писемність на Русі за часів княжих» (1894) та ін. Уклав і видав «Молитвослов... з доданням пояснень менш зрозумілих церковнослов’янських слів» (1872), «Евхологіон, або Требник» (1873). Писав статті з питань граматики і правопису укр. мови. Доопрацював і вид. 1876 разом з Г. Онишкевичем «Граматику руського язика» М. Осадці.

О. А. Купчинський.


ЛЕПКИЙ Сильвестр Теодорович (псевд. і крипт. — Марко Мурава, Борис Борислав, Борис Лепкий, Василишин, М-о; 31.XII 1845, м. Куликів, тепер смт Жовківського р-ну Львів. обл. — 5.VI 1901, с. Жуків, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл.) — укр. письменник і громад.-культур. діяч. Батько Б. С. Легшого і Л. С. Лепкого. Нар. в сім’ї вчителя. Закін. 1871 Львів. духовну семінарію. Був священиком у селах Львівщини й Тернопільщини, з 1892 — у с. Жукові. Належав до Русько-укр. радикальної партії, обирався головою органу громад. самоврядування «Селянська рада» в Бережанах, був членом багатьох укр. т-в і орг-цій, засновував у селах читальні «Просвіти» — протипожежно-спорт. орг-ції «Січ» тощо. Допомагав К. Сушкевичу укладати зб. «Поезії» Т. Шевченка (т. 1 — 2, 1867), редагував брошурки-метелики («Одноднівка бережанська», 1886). Друкувався в газетах «Діло», «Буковина», журн. «Зоря», антології «Акорди», зб. «На великі роковини і в пам’ять Івана Котляревського» та ін. виданнях.

Перший віршований твір Л. — «Вспоминки смерті Григорія барона Яхимовича, митрополита Галицької Русі, батька вітчини» (1866). Осн. мотив поезій «До слова» (1870), «У великі роковини» («Сто літ борьба на нашій землі...», 1898) та ін. — піднесення нац. свідомості укр. народу, боротьба за власну державність. Зб. поезій Л. «Книжка горя» упорядкував і вид. 1903 Б. Лепкий. За оповідання «Горить» т-во «Просвіта» відзначило письменника 1901 премією відомого західноукр. громад. діяча і педагога С. Дубравського. Автор статей з філософії, літературознавства, соціології, економіки, агрономії. Підтримував дружні зв’язки з І. Франком, М. і К. Устияновичами та ін.

Літ.: Марко Мурава (Сильвестр Лепкий). [Некролог]. «Киевская старина», 1901, № 6; Лепкий Б. Казка мойого життя. Бережани — Краків, 1941.

Б. З. Якимович.


ЛЕПКО Ольга Олександрівна [псевд. — О. Охтенська; 17(29).VII 1840, м. Ізмаїл, тепер Одес. обл. — 1(14).II 1905, м. Барановичі, тепер Білорусь] — рос. поетеса й перекладачка. Закін. Київ. ін-т шляхетних дівчат. Широкої популярності набув вірш Л. «Жіноче питання» (1868). Ориг. твори і переклади поетеси (з укр., польс. та франц. мов) опубл. в альманахах «Поезія слов’ян» (1871), «Слов’янські думи й голоси», «Сміх крізь сльози» (обидва — 1876), «Думки й почуття» (1886), «Французькі поети» (1900) та ін. 1867 в її перекладі вид. кн. «Чигиринский торбанистпевец». До неї увійшли поезії Т. Шевченка з його зб. «Чигиринський Кобзар» («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Катерина»), твори І. Котляревського («Пісня на новий 1805 год...») і П. Гулака-Артемовського («Твардовський», «Пан та Собака»). В книжці поряд з перекладами вміщено тексти оригіналу. Це була перша в Росії спроба білінгв. видання творів одного поета. Уривок з «Енеїди» І. Котляревського в перекладі Л. (перша публікація в альм. «Поезія слов’ян») надр. також в «Антологии украинской поэзии в русских переводах» (1924).

Літ.: Ямпольский И. Сатирическая журналистика 1860-х годов. Журнал революционной сатиры «Искра» (1859 — 1873). М., 1964; Неврлий М. Нез’ясовані сторінки «Чигиринського Кобзаря». «Літературна Україна», 1987, 11 червня; Зленко Г. «Чигиринский торбанист...». «Литературная Россия», 1989, 10 марта.

Г. Д. Зленко.


ЛЕРМОНТОВ Михайло Юрійович [3(15).Х 1814, Москва — 15(27).VII 1841, м. П’ятигорськ, похов. у с. Тарханах, тепер Лермонтове Бєлінського р-ну Пенз. обл.] — рос. письменник. Навч. 1828 — 30 в Благородному університетському пансіоні (Москва), 1830 — 32 — в Моск. ун-ті, 1832 — 34 — у Школі гвард. підпрапорщиків та кавалерійських юнкерів (Петербург). З 1834 — офіцер (корнет, поручик). Літ. діяльність почав 1828. Славу Л. приніс вірш «Смерть Поета» (1837; розповсюджувався у рукописних копіях; опубл. за кордоном 1858, в Росії повн. — 1860), яким він відгукнувся на загибель О. Пушкіна. Тоді ж цар. урядом засланий у діючу армію на Кавказ. Убитий на дуелі під час другого заслання. У становленні письменника важливу роль відіграли романт. поезія декабристів, творчість О. Пушкіна, Дж. Байрона. Вже в юнацькі роки Л. зосереджується на моральній і філос. проблематиці (вірші «Монолог», 1829; «1831 червня 11 дня», 1831), утверджує високе покликання особистості, засуджує всі форми гноблення (вірш «Нарікання турка», 1829; драми «Іспанці», 1830, і «Дивна людина», 1831, опубл. 1860), закликає до активних дій (поема «Останній син вольності», 1831, опубл. 1910; вірш «Вітрило», 1832). У ряді творів Л. роздумує над темою повстання проти абсолютизму і кріпосництва (вірші «Пророцтво», 1830; «10 липня 1830», 1830 — 31, та ін.). Лірика 1837 — 41 сповнена туги і скорботи (вірші «Подяка», «І нудно і сумно», обидва — 1840), таврує панівні сусп. кола і держ. лад (поезії «1 січня», 1840; «Прощай, немитая Росіє...», опубл. 1890), утверджує громадян. мужність («Кинджал», «Дума», «Поет», всі — 1838), нар. патріотизм («Бородіно», 1837; «Вітчизна», 1841), ідеали людяності і моральної краси («Козача колискова пісня», 1838; «Валерик», «Заповіт», обидва — 1840; «Пам’яті О. І. О<доєвсько>го», 1839). У поемах «Пісня про царя Івана Васильовича...» (1838), «Утікач» (1838, опубл. 1846) виражена ідея людської гідності, вірності високим сусп.-етич. уявленням. Поряд з поемами, у яких домінують реаліст. тенденції («Тамбовська казначейша», 1838; «Сашко», 1835 — 36, опубл. 1882), Л. створює взірці романт. поезії (поеми «Мцирі», 1839; «Демон», 1829 — 39, опубл. у Німеччині 1856, в Росії повністю 1860). Конфлікт між бунтівним героем-індивідуалістом та аристокр. «світом» з його лицемірством зображено в драмі «Маскарад» (1835 — 36, опубл. 1840, пост. 1862), позначеній поєднанням романт. і реаліст. начал. Звернувшись до прози, Л. у романі «Княгиня Ліговська» (1836, незакін., опубл. 1882) — першій спробі письменника відтворити психологічно складний тип «героя часу», порушив також тему «маленької людини». У цьому творі автор накреслив деякі конфлікти і ситуації, які пізніше розвинув у романі «Герой нашого часу» (1839 — 40) — визначному зразку соціально-психол. і філос. прози. В центрі роману — образ Печоріна, що втілює соціально-психол. риси цілого покоління того часу — егоцентризм, індивідуалізм і, водночас, інтелектуальність, здатність до тверезої та нещадної самооцінки. Незакін. роман «Вадим» (1832 — 34, опубл. 1873) — про події сел. війни під проводом О. Пугачова. В своїх творах Л. широко використовував мотиви не лише рос. нар. поезії, а й фольклору народів Кавказу. Л. виявив себе також талановитим художником. Йому належить чимало картин, акварелей та бл. 300 малюнків. Життя і творчість Л. відображені в численних худож. творах (повість «Розливи річок» К. Паустовського, романи «Сучасники» О. Форш, «Життя і смерть Михайла Лермонтова» Г. Гуліа та ін., поезії В. Маяковського, Є. Євтушенка, М. Рильського, К. Герасименка, Л. Первомайського, П. Воронька тощо). Лермонтовська тема знайшла інтерпретацію у живописі (М. Врубель, В. Васнецов, І. Рєпін та ін.), музиці (романси, опери, балети), кінематографі (фільми «Маскарад», 1941; «Княжна Мері», 1955; «Герой нашого часу», 1967, та ін.), театрі. Ряд поезій Л. стали народними піснями («В’язень», «На дорогу йду я в самотині» та ін.). 1981 вийшла «Лермонтовская энциклопедия». З 1957 в Ленінграді, Москві, Києві, Тбілісі, Ставрополі, Пензі, останнім часом переважно у П’ятигорську періодично відбуваються Лермонтовські наук. конференції. Діють музеї — Будиночок Лермонтова в П’ятигорську (з 1976 — музей-заповідник), Музей (Будинок-музей) М. Ю. Лермонтова в Москві (1981), «Тархани» (з 1939 — будинок-музей, з 1969 — музей-заповідник) та ін.

Письменник з любов’ю ставився до України (називав «сумною вітчизною»), її народу (вірш «На світські окови»). Л. — один з найулюбленіших поетів Т. Шевченка (згадки в листах, щоденнику, вірш «Мені здається, я не знаю»). Багато творів Л. і Кобзаря відзначаються спільністю викривального пафосу. М. Рильський писав: «Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, співців обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко» (Рильський М. Твори, т. 3. К., 1956, с. 237). Т. Шевченко за сюжетом поезії Л. «Умираючий гладіатор» виконав малюнок під такою ж назвою. І. Франко вважав Л. корифеєм російської поезії (Франко І. Зібр. тв., т. 29. К., 1981, с. 86). П’єси Л. йшли в багатьох театрах України («Маскарад» — у Києві, Одесі; «Дивна людина», «Два брати» — у Києві; «Іспанці» — у Миколаєві, Чернівцях, Сімферополі, Хмельницькому та ін.). Мотиви поезії Л. знайшли втілення в укр. музиці (романси «Бескет» М. Жербіна, «О. О. Смирновій» Ф. Надененка, «Сонце» Б. Лятошинського, «Ні, не тебе так палко я люблю» Ю. Мейтуса, «Сумний я...» В. Косенка та ін.). Перші укр. переклади та переспіви поезій Л. з’явилися в 60-х pp. 19 ст.; його твори перекладали М. Старицький, І. Франко, Олена Пчілка, Дніпрова Чайка, В. Мова, П. Грабовський, М. Зеров, М. ДрайХмара, М. Рильський, М. Терещенко, В. Сосюра, Л. Первомайський, А. Малишко, Р. Лубківський, В. Колодій та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1983 — 84; Укр. перекл. — Вибрані поезії. К., 1946; Вибрані твори. К., 1951; Вірші про Батьківщину. К., 1954; Маскарад. К., 1955; Герой нашого часу. К., 1964; Лірика. К., 1966; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; [Вірші]. В кн.: Мова В. Старе гніздо й молоді птахи. К., 1990.

Літ.: Таранушенко С. До питання про лермонтовські мотиви в «Кобзарі» Шевченка. «Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії України», 1924, в. 1; Гозенпуд А. Лермонтов і мистецтво. Х., 1941; Іофанов Д. М. Лермонтов і Шевченко. К., 1962; Мануйлов В. Летопись жизни и творчества М. Ю. Лермонтова. М. — Л., 1964; Вырыпаев П. А. Лермонтов. Новые материалы к биографии. Воронеж, 1972; Заславский И. Я. Поэтическое наследие М. Ю. Лермонтова в украинских переводах. К., 1973; Андроников И. Лермонтов. М., 1977; Заславский И. Я. М. Ю. Лермонтов и украинская поэзия. К., 1977; Заславский И. Я. Лермонтов и Украина. К., 1989; М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. М., 1989; М. Ю. Лермонтов і Україна. Бібліографічний покажчик, ч. 1 — 2. К., 1969; Миллер О. В. Библиография литературы о М. Ю. Лермонтове (1917 — 1977 гг.). Л., 1980.

І. Я. Заславський.


ЛЕР-СПЛАВІНСЬКИЙ (Lehr-Spławinski) Taдеуш (20.ІХ 1891, Краків — 17.II 1965, там же) — польс. мовознавець, славіст, академік Польс. АН з 1952, член Болг. АН і Серб. академії наук і мист-в. Закін. 1913 Краків. ун-т. Професор Познан. (1919 — 21), Львів. (1922 — 29), Краків. (1929 — 62) ун-тів; 1945 — 62 — директор Ін-ту мовознавства (Краків). В 1939 — 40 перебував у фашист. концтаборі Заксенгаузен. Один з ініціаторів створення «Словника старожитностей слов’янських». Досліджував проблеми прабатьківщини слов’ян, зв’язку мови і культури, походження польс. літ. мови, польс., укр. і рос. мовних взаємовпливів — праці «Із спостережень над слов’янським наголосом» (1917), «Про праслов’янську метатонію» (1918), «Польська мова» (1947), «Розвідки з історії культури слов’ян» (1954), «Вибрані праці з слов’янського мовознавства» (1957; 1966), «Від XV століття. Нариси з історії польської культури» (1962). Автор підручників з слов’ян. мов для ун-тів. Написав «Нарис історії української мови» (1956, у співавт. з П. Зволінським та С. Грабцем), видавав давні тексти.

Тв.: К современному состоянию проблемы происхождения славян. «Вопросы языкознания», 1960, № 4.

Літ.: Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства. К., 1961.

Т. Б. Лукінова.


ЛЕ РУА (Le Roy) Ежен (29.XI 1836, м. Отфор, деп. Дордонь — 5.V 1907, м. Монтіньяк, деп. Дордонь) — франц. письменник. Навч. в монастир. школі. Широкої популярності набув свого часу його істор. роман «Жаку-Крокан» (1899, укр. скороч. перекл. Н. Ткаченко-Ходкевич під назвою «Юний месник»), дія якого відбувається напередодні Липневої революції 1830. У центрі твору — образ сільс. волелюбного юнака, який піднімає селян на повстання проти поміщика. З-поміж інших романів Л. Р. виділяються соціальним спрямуванням «Вітряк Фро» (1891), «Люди Оберока» (1906), «Ворог смерті» (1911).

Тв.: Укр. перекл. — Юний месник. К., 1929; Рос. перекл. — Жаку Крокан. М., 1969.

Літ.: Гальперин В. А. Социальный роман коица XIX века. В кн.: История французской литературы, т. 3. М., 1959.

В. І. Ткаченко.


ЛЕСАЖ (Lesage) Ален Рене (8.V 1668, м. Сарзо — 17.XI 1747, м. Булонь-сюр-Мер) — франц. письменник, попередник франц. Просвітительства. Вивчав право в Парижі. В комедіях «Кріспен — суперник свого пана» (1707), «Тюркаре» (1709) показав згубний вплив грошей на взаємовідносини між людьми. В сатир. «шахрайському» романі «Кульгавий біс» (1707, укр. перекл. І. Сидоренко) критикував феод. Францію, паразитизм аристократів, бюрокр. апарат. Роман «Історія Жіль Блаза із Сантільяни» (1715 — 35, укр. перекл. за ред. В. Державина) — політ. сатира на панівні кола тогочас. Франції. В незакін. романі «Пригоди Робера Шевальє, прозваного Бощеном, капітана флібустьєрів у Новій Франції» (1732) таврував колонізатор. політику місіонерів на амер. континенті, співчутливо ставився до індіанців. Писав сатир. комедії для ярмаркового театру, комічні опери. Автор численних вільних перекладів та обробок творів грец., італ. та ісп. письменників. Творчість Л. сприяла розвиткові укр. побут. та сатир. роману. І. Франкові був до вподоби «простий і ясний, щиро французький спосіб оповідання» Л. (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 37). Схвально відгукнувся про творчість Л. також І. Нечуй-Левицький (див. Нечуй-Левицький І. Твори, т. 10. К., 1968, с. 14, 265). Портрет с. 165.

Тв.: Укр. перекл. — Історія Жіль Блаза із Сантільяни, т. 1 — 2. К.-X., 1935; Кульгавий біс. К., 1982; Рос. перекл. — Тюркаре. М., 1955; Криспен — соперник своего господина. М., 1957; Похождение Жиль Бласа из Сантильяны. Л., 1958; Хромой Бес. М., 1969.

Літ.: Лозовецкий В. С. Творчество Лесажа. «Ученые записки Абаканского государственного педагогического института», 1958, в. 3; Эткинд Е. Ален Рене Лесаж. В кн.: Писатели Франции. М., 1964.

В. Г. Матвіїшин.


ЛЕСЕВИЧ Володимир Вікторович [3(15).І 1838, с. Денисівна, тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — 31.Х (13.XI) 1905, Київ] — укр. та рос. філософ, літературознавець, фольклорист, дійсний член НТШ. З дворян. Закін. гімназію в Києві, Військ.-інж. уч-ще та Академію Генштабу (Петербург). 1862 залишив військ. службу й оселився в рідному селі. Там засн. школу з укр. мовою навчання, вчителював, займався наук. і творчою діяльністю. Зазнав переслідувань місц. адміністрації, виїхав до Петербурга, співробітничав у журналах «Отечественные записки», «Русское богатство». 1875 засн. у Петербурзі Літературний фонд ім. Т. Шевченка, а також організував Українське видавниче товариство, маючи намір випустити серію книжок про Україну, видати роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного тощо. Однак цензура заборонила підготовлені видання, а Л., як порушника Емського акту 1876, та за зв’язки з «народовцями» 1879 було відправлено до Сибіру. 1888 повернувся до Петербурга. З 1901 жив в Україні, підтримував зв’язки з М. Драгомановим, І. Франком, М. Грушевським. Перебуваючи в Лондоні, відвідував О. Герцена. Під його впливом П. Карманський, з яким Л. познайомився у Римі, 1903 зрікся богосл. кар’єри і вступив до Львів. ун-ту. У філософії Л. був послідовником позитивізму; осн. праці — «Спроба дослідження основоначал позитивної філософії» (1876), «Листи про наукову філософію» (1878). Свої історико-літературні розвідки вид. окремою кн. «Етюди й нариси» (1886), де, зокрема, вмістив статті про творчість Т. Шевченка, Є. Гребінки, Данте, Д. Дефо, Г. Е. Лессінга, Б. Переса Гальдоса та ін. На вечорі пам’яті Т. Шевченка 1897 у Петербурзі виступив з промовою про поета, в якій порівняв його роль в укр. л-рі з роллю Данте в італ. л-рі (надр. в «Санкт-Петербургских ведомостях» 7.III 1897). В мадрид. журн. «La Ilustración. Española y Americana» («Іспано-американське просвітительство», 1877, № 4) Л. вмістив ст. «Тарас Шевченко — великий поет України», де опубл. уривки з творів «Тарасова ніч», «Кавказ», «До Основ’яненка», «Заповіт» ісп. мовою. Вивчав укр. нар. казки. Записав репертуар казкаря Р. Чмихала і подав його в «Етнографічному збірнику» (1904, т. 14), а в журн. «Мир божий» (1895, № 4) надр. ст. «Денисівський козак Р. Ф. Чмихало, його казки і приказки». Свою бібліотеку Л. заповів Науковому товариству імені Шевченка.

Літ.: Дорошенко Л. Володимир Лесевич. «Нова громада», 1906, січень; Кереев Н. Памяти В. В. Лесевича. «Русское богатство», 1906, № 3; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 4.

Г. П. Кочур.


ЛЕСИК Василь Васильович [27.II (12.III) 1914, с. Почапці, тепер у складі м. Миргорода Полтав. обл.) — укр. літературознавець, критик, канд. філол. наук з 1941. Закін. 1936 Харків. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. З 1946 — викладач Львів. ун-ту, де 1954 — 58 був деканом філол ф-ту й одночасно зав. кафедрою укр. л-ри. Автор книжок «Елементи теорії літератури в школі» (1959), «Про ідейність художньої літератури» (1962), «Композиція художнього твору» (1972) та ін.

Літ.: Вязовський Г. А. [Рец. на кн.: Лесик В. В. Елементи теорії літератури в школі. К., 1959]. «Література в школі», 1960, № 1; Лесин В. [Рец. на кн.: Лесик В. Композиция художественного произведения. К., 1972]. «Вопросы литературы», 1973, 6.

В. І. Лучук.


ЛЕСИН Василь Максимович [8(21).III 1914, с. Хотіївка, тепер Корюківського р-ну Черніг. обл. — 25.II 1991, Чернівці] — укр. літературознавець, критик, доктор філол. наук з 1968, засл. працівник культури України з 1972. Учасник. Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1940 Харків. пед. ін-т. Викладав у Львів. і Чернів. ун-тах, був професором з 1968, зав. кафедрою історії укр. л-ри Чернів. ун-ту. Досліджував історію укр. л-ри, зокрема літ. процес на західноукр. землях, теорію л-ри. Автор книжок «Сатира Леся Мартовича на попівщину» (1951), «Композиція і сюжет літературного твору» (1960), «Лесь Мартович» (1963), «Творчість Василя Стефаника», «Василь Стефаник і українська проза кінця XIX ст.» (обидві — 1965), «Василь Стефаник — майстер новели» (1970), «Марко Черемшина» (1974), «Реалістичний образ у художньому творі» (1976), «Василь Стефаник» (1981), «Юрій Федькович» (1984), «Як працювати з книжкою» (1989) та ін. У співавт. з О. Пулинцем підготував «Короткий словник літературознавчих термінів» (1961) і «Словник літературознавчих термінів» (1965, 2-е вид. — 1971). Видав довідник «Літературознавчі терміни» (1985), ряд праць з літ. краєзнавства, підручників і посібників для вузів. Упорядник, автор передмов і коментарів до багатьох видань творів укр. письменників.

Літ.: Грузинська Л. Учитель. «Радянська Буковина», 1989, 21 березня; Севернюк Т. Василеві Лесину — 75. «Літературна Україна», 1989, 20 квітня.

В. Л. Микитась.


ЛЕСИН (Лисин) Олександр Андрійович (8.VII 1921, с. Кудеїха, тепер Порецького р-ну Чувашії) — рос. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Навч. 1938 — 40 в Моск. бібліот. ін-ті, з 1946 — в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Працював - відп. секретарем та редактором альм. «Крым» та ін. Автор збірок «У шерензі» (1948), «Вогні кличуть» (1952), «Вірші» (1956), «Юність моя» (1958), «Неспокій» (1962), «З відкритим серцем» (1963), «Рубежі» (1970), «Півострів» (1974), «Братське поле» (1980), «Непримиренність» (1989), поеми «Ровеснику за океаном» (1949), книжок нарисів, книги-щоденника фронтового життя «Була війна» (1968). Пише і для дітей. Поезії Л. властиві м’яка іронія, ліризм. Окр. вірші Л. переклали Д. Черевичний, Л. Клименко, І. Римарук, О. Ющенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. -- Залізний півострів. В кн.: Сад над морем. Сімферополь, 1972; Перед Сапун-горою. В кн.: Перемога. К., 1980; Лесі Українці. В кн.: Співачка досвітніх вогнів. К., 1986.

Літ.: Степанов Ф. Олександру Лесину — 70. «Літературна Україна», 1991, 1 травня.

Д. А. Кононенко.


ЛЕСИЧ Ярослав Володимирович (псевд. — Ярослав Дригинич, Ярослав Ярий; 25.IV 1909, с. Устя, тепер Снятин. р-ну Івано-Франк. обл. — 24.VIII 1982, Нью-Йорк, США) — укр. поет, літературознавець, перекладач. Закінчив у 1938 школу журналістики у Варшаві. Під час 2-ї світ. війни переїхав до Німеччини, з 1948 — у Нью-Йорку. Був членом об’єднання укр. письменників «Словом (Канада). Автор збірок «Сонцеблиски» (1930), «Відчиняю вікно» (1932), «Різьблю віддаль» (1935), «Ліричний зошит» (1953), «Розмова з батьком» (1957), «Крейдяне коло» (1960), «Кам’яні луни» (1965), «Предметність нізвідкіль» (1972) та ін. Окр. твори Л. вміщено в антології сучас. укр. поезії на Заході «Координати» (т. 2, Нью-Йорк, 1969). Вони засвідчують еволюцію Л. від традиц. поетики, спрощеної образності до худож. самобутності, поглиблення медитаційно-філос. основи його поезії, удосконалення звукової системи вірша, тяжіння до символ. образності, розповідно-речитат. інтонації. Творчу уяву Л. живили події сучасності, літ.-мист. впливи. Писав новели, нариси. Виступав з літ.-крит. статтями, зокрема «На межах незавершеного покоління» (про поетів укр. еміграції Яра Славутича, О. Тарнавського, Б. Нижанківського, І. Костецького та ін.). Переклав укр. мовою ряд творів англ. і амер. поета Т. С. Еліота. Вірші Л. перекладено білоруською, англійською, польською, німецькою мовами.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕСНА (Lesna) Марта (9.Х 1931, с. Тушиці Західно-Чеської області, Чехія) — словацька перекладачка, критик. Закінчила 1953 Братисл. ун-т. У колі творчих зацікавлень Л. домінуюче місце займає укр. л-ра. В її перекладі вийшли зб. укр. нар. казок «Від казки до казки» (1964), повість «В неділю рано зілля копала» О. Кобилянської (1965), романи «Помилка Оноре де Бальзака» Н. Рибака (1977), «Бур’ян» А. Головка (1979), «Вершники» Ю. Яновського (1980), «Євпраксія» П. Загребельного, п’єса «Дикий Ангел» О. Коломійця (обидва переклади — 1982). Перекладає також з угор. і рос. мов. Автор статей «Великий Кобзар [Чехословацька тема в творчості Т. Шевченка] » — газ. «Hlas ľudu» («Голос народу», 1955, № 17), «Вічний революціонер [І. Я. Франко]» — газ. «Smena» («Зміна», 1956, 31 травня), «Підвищена увага до дитячої літератури [з IV з’їзду укр. письменників]» — журн. «Zlatý máj» («Золотий травень», 1959, № 6) та ін.

Л. Бабота.


ЛЕССІНГ (Lessing) Готгольд Ефраїм (22.I 1729, м. Каменц, Саксонія — 15.II 1781, м. Брауншвайг) — нім. письменник, теоретик мист-ва. Освіту здобув у Лейпц. (1746 — 48) і Віттенб. (1748) ун-тах. Основоположник нім. класич. л-ри. Очолюючи радикально-демокр. напрям нім. Просвітительства, Л. був непримиренним ворогом феодалізму, борцем проти ідеології абсолютизму за створення прогрес. нац. культури. Автор комедії «Молодий учений» (1747), міщан. драми «Міс Сара Сампсон» (1755), зб. «Байки» (1759), епіграм. У комедії «Мінна фон Барнгельм» (1767) звучить осуд мілітаризму, заклик до об’єднання Німеччини, до мирної праці. Вершина творчості Л. — трагедія «Емілія Галотті» (1772), спрямована проти князів, деспотизму і розпусти. В драм. поемі «Натан Мудрий» (1779, уривок з неї під назвою «Притча про три перстені» переклав І. Франко) відстоював ідеї гуманізму, закликав до братерства між народами. В галузі естетики (трактат «Лаокоон, або Про межі живопису й поезії», 1766) виступав за наближення мист-ва до життя. В зб. статей і рецензій «Гамбурзька драматургія» (т. 1 — 2, 1767 — 69) обгрунтував теорію нової реаліст. драми, театр розглядав як трибуну пропаганди нових ідей, завданням його вважав виховання глядачів у дусі патріотизму й демократії. Творчість Л. високо оцінював І. Франко. Ряд творів Л. переклали Є. Попович, Л. Федоришин, М. Годованець, Б. Гавришків. Портрет с. 167.

Тв.: Укр. перекл. — Лаокоон. К., 1968; [Байки]. «Жовтень», 1970, № 9; [Байки]. «Всесвіт», 1973, № 4; Афоризми. «Всесвіт», 1976, №8; Мінна фон Барнгельм. — Емілія Галотті. — Лаокоон. К., 1976; Притча про три перстені. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978; [Листи до Ф. Ніколаї та М. Мендельсона]. «Всесвіт», 1980, № 8; Рос. перекл. — Избранное. М., 1980.

Літ.: Чернышевский Н. Г. Лессинг, его время, его жизнь и деятельность. В кн.: Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 4. М., 1948; Гавришков Б. Лессинг как критик и борец за новый немецкий литературный язык. Черновцы, 1957; Фридлендер Г. М. Готхольд-Эфраим Лессинг. Л. — М., 1958; Баглай И., Бендзар Б. «Лаокоон» українською мовою. «Всесвіт», 1969, № 7; Гавришків Б. Листи Г.-Е. Лессінга до Ф. Ніколаї та М. Мендельсона. «Всесвіт», 1980, № 8; Лессинг и современность. М., 1981; Стадников Г. В. Лессинг. Л., 1987.

П. О. Модестова.


ЛЕССІНГ (Lessing) Доріс Мей (22.Х 1919, м. Керманшах, Іран) — англ. письменниця. З 1924 жила в Пд. Родезії (тепер Зімбабве), з 1949 — в Англії. У ранніх творах гостро критикувала расизм на півдні Африки — збірки оповідань «Країна старого вождя» (1951), «Звичка любити» (1957), «Африканські оповідання» (1961), зб. «П’ять повістей» (1953; у т. ч. «Домівка гірської худоби», укр. перекл. Р. Доценка), роман «Трава співає» (1950), пенталогія «Діти насильства» (романи «Марта Квест», 1952; «Пристойний шлюб», 1954; «Відгомін бурі», 1958; «Середземне», 1965; «Місто за чотирма брамами», 1969). Пильна увага до актуальних проблем сусп. життя, зокрема молоді, в різних регіонах світу, обстоювання гуманіст. цінностей вирізняють романи «Золотий щоденник» (1962, частково автобіогр.), «Інструкція до спуску в пекло» (1972), «Мемуари вцілілого» (1974), «Літо перед смерком» (1976), «Справжній терор» (1985). Спробою показати стан і перспективи людської цивілізації крізь призму антиутопії є наук.-фантаст. цикл романів «Канопус в Аргосі: архіви» («Шикаста», 1979; «Шлюби між зонами три, чотири, п’ять», 1980; «Експерименти Сіріуса», 1981, та ін.). Л. належать ще романи «Щоденник доброго ближнього» (1983) та «Якби старі могли» (1984), — обидва твори опубл. під псевд. Джейн Соммерс; повість «П’ята дитина» (1988), ряд п’єс («Співучі двері», 1972, та ін.), публіцист. зб. «Тюрми, на які ми себе прирікаємо» (1987).

Тв.: Укр. перекл. — Домівка гірської худоби. «Всесвіт», 1977, № 5; Рос. перекл. — Муравейник. М., 1956; Марта Квест. М., 1957; Повести. М., 1958.

Р. І. Доценко.


ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871 — 1913) — укр. письменниця і громад. діячка. Див. Українка Леся.


ЛЕСЬМЯН (Les’mian) Болеслав Станіслав (22.I 1877, Варшава — 5.XI 1937, там же) — польс. письменник, член Польс. академії л-ри з 1933. Дитинство і юність Л. минули в Україні. Закін. 1901 Київ. ун-т. 1906 — 07 надр. у періодиці кілька віршів рос. мовою. Зазнавши в ранній період творчості впливу модерніст., символістсько-неоромант. течій, Л. став одним з визначних польс. ліриків 20 ст., співцем духовного світу людини. Автор збірок віршів «Садок на роздоріжжі» (1912), «Лука» (1920), «Холодне питво» (1936), «Лісове дійство» (вид. 1938), збірок фантаст.-казкових оповідань «Сезамові легенди» (1913), «Пригоди Сіндбада-Мореплавця» (1914), «Польські легенди» (вид. 1956). Переклав і видав 1913 зб. «Новели» Е. По. Окр. вірші Л. переклали В. Коптілов, І. Качуровський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; Рос. перекл. — Стихи. М., 1971.

Літ.: Богомолова Н. А. Болеслав Лесьмян. В кн.: История польской литературы, т. 2. М., 1969; Василенко В. М. Поетичний світ Болеслава Лесьмяна. К., 1990.

В. М. Василенко.


ЛЕТЮК Євген Миколайович (13.IV 1929, с. Романівка, тепер Глобинського р-ну Полтав. обл. — 22.IX 1976, Донецьк) — укр. письменник, перекладач. Закін. 1954 Київ. ун-т. Працював геологом на шахтах, у редакціях газет Донецька. Дебютував зб. поезій «Завжди сімнадцять» (1957). Автор поет. збірок «Хто там зорі ворушить?» (1960), «Чолом тобі, світе» (1962), «Я розплів твої коси» (1965), «Третє весло» (1966), «Дівич-зілля» (1969), «Рівнодення» (1970), «З повними відрами» (вид. 1978). Зб. віршів «Валько-хвалько» (1960) адресована дітям. Ліриці Л. притаманні романт. піднесеність, пісенність, афористичність. Л. належать також збірки новел «Різні бувають квіти» (1962), «Анюта з Кривої Коси» (1963), істор. повісті «Смалене озеро» (1968), «Громова криниця» (1971), повість «Сипались з неба зорі» (1974, містить автобіогр. матеріал). Революц. подіям у Донбасі присвятив повість «Пароль довір’я» (1974), Вел. Вітчизн. війні — повість «Рік, один тільки рік» (1968). На вірші Л. композиторами Г. Сесіашвілі, К. Мясковим, П. Дмитрієвим-Кабановим, В. Ізотовим створено пісні. Окр. твори Л. перекладено рос. мовою. Портрет с. 170.

Тв.: Вибране. К., 1980.

Літ.: Пустова Ф. Вибране поета. «Донбас», 1981. № 2: Загнітко А. Оновлення душі людської. «Донбас», 1989, № 2.


ЛЕХ Юрій Миронович (19.IX 1958, Буенос-Айрес) — укр. та ісп. поет, перекладач, композитор. Закін. 1981 драм. школу в Буенос-Айресі. З 1983 живе в Іспанії (Барселона). В місц. період. виданнях виступає зі статтями про л-ру й мист-во країн Сх. Європи, зокрема України, політ. оглядами. Вірші збірок «Простори болю» (1981), «Енеен» (1986), «Несамовитий молитовник», «Сліди» (обидві — 1987) вийшли ісп. мовою. Ряд віршів, які Л. написав укр. мовою, вміщено в альм. «Золотий гомін» (К., 1991). Поезії Л. характеризуються сюрреаліст. баченням світу. Поет дає перевагу вільному віршу. Перекладає ісп. мовою твори укр. поетів. Переклав і упоряд. антологію «Українська поезія XX століття» (1993), в якій представлені вірші Б. І. Антонича, В. Барки, Є. Плужника, М. Семенка, М. Рильського, В. Свідзінського, В. Симоненка, В. Стуса, І. Драча, М. Вінграновського, В. Голобородька та ін. Автор багатьох авангардист. муз. творів.

М. М. Мірошниченко.


ЛЕЩЕНКО Іван Федорович (24.IV 1923, с. Кирило-Ганнівка, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл.) — укр. перекладач. Закін. 1959 Київ. ун-т. Працював 1961 — 84 у вид-ві «Дніпро». Перекладає з англомовних л-р. У перекладі Л. вийшли романи «Буллет-Парк» Дж. Чівера (1973), «На порозі» Ш. О’Кейсі (1975), «Родина Суейнів» Е. В. Палмера (1978), ряд оповідань Дж. Болдуїна та Дж. Чівера (увійшли до зб. «Американська новела», 1976; перевид. 1978). Для дітей переклав повість «Селище Ясени» А. Саутолла (1978), окр. тв. Е. Сетона-Томпсона та Марка Твена.

П. П. Рогач.


ЛЕЩЕНКО Мирослава Пилипівна (12.V 1923, с. Шмирки, теп. Волочиського р-ну Хмельн. обл.) — укр. літературознавець, перекладач. Закін. 1946 Київ. пед. ін-т. Викладала 1948 — 49 у Київ. театр. ін-ті, з 1950 — на видавничій роботі, 1973 — 80 була гол. ред. вид-ва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Автор літ. портретів «Ольга Кобилянська» (1973) і «Ванда Василевська» (1986), літ.-крит. статей. Переклала ряд творів з рос. (А. Гайдара, П. Проскурін’а, О. Бека, С. Вороніна, В. Астаф’єва), білорус. (Янки Купали), чес. (Я. Неруди) та ін. л-р.

В. Г. Пугач.


ЛЕЩУК Осип Микитович [6. (18).І 1894, с. Стаї, тепер Стаївка Сокальського р-ну Львів. обл. — 28.VIII 1949, с. Божкове Полтав. р-ну Полтав. обл.] — укр. письменник, теолог, педагог. Закін. 1913 гімназію у м. Перемишлі. Навч. 1914 у Віден., 1915 — 17 — Львів. ун-тах. 1918 — 19 служив у частинах Укр. січ. стрільців. Закін. 1921 Перемишльську духовну семінарію. Працював 1921 — 44 у Рава-Руській реал. гімназії та школах. Володів старогрец., староєвр., лат., польс., нім., чес., франц. мовами. Публікуватись почав у журн. «Червона Калина» — оповідання «Американська військова місія», «Попсований револьвер», «В церкві», «На квартирі» та ін. (усі — 1924 — 29). Окр. книжками видав оповідання «Ждала, ждала козака» (1928) і «Ганя» (1929), повісті «Кроваві сліди» (1929) і «Пекельний хоровід» (1932). У своїх творах показав важку долю простих людей на західноукр. землях під час та після 1-ї світ. війни, їх визвольні змагання, прагнення до знань і кращого життя, до праці задля сусп. поступу, морально-етич. удосконалення. У своїй пед. практиці дотримувався засад взаємозв’язку морально-етич. виховання з навч. процесом, єдності школи і сім’ї, впливу громадськості на формування особистості. Написав ряд теол. праць — «Догматика», «Етика», «Катехиз», «Вишкіл Марійських дружин» (усі — 1937), «Християнське виховання молоді» (1939). Займався опікун, діяльністю: дбав про бідних, сиріт, калік, безробітних. Спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким, О. Маковеєм, Б. Лепким, М. Возняком.

Літ.: Козьоровський В. Галицький подвижник. «За вільну Україну», 1990, 31 жовтня; Лещук Т. Дорога у вічність. «Віра батьків», 1991, № 3, 6, 13.

П. Г. Баб’як.


ЛЄДКОВ Василь Миколайович (16.XII 1933, Великоземельна тундра, Ненец. авт. окр. Рос. Федерації) — ненец. поет. Закін. 1959 Ленінгр. пед. ін-т. Учителював. Автор збірок віршів «Далеко Серне моя живе» (1961, у співавт. з А. Пічковим), «Вербове море» (1968), «Пісня — мій парус» (1973), «Голуба країна» (1975), «Штрихи» (1980), «Сніг розтане...» (1981), «Обігріта земля» (1991), прозових збірок «Заметілі стеляться до ніг» (1968, увійшли однойм. повість і ряд оповідань; у співавт. з Л. Лапцуєм) та «Голубінь в аркані» (1970, кілька повістей), роману «Люди Великої Ведмедиці» (1977). Видав збірки оповідань для малят «Дітям мого стійбища» (1960), «Швидконоге оленятко» (1962). Окр. вірші Л. переклали П. Ребро, Л. Кульбак.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; «І жарко, і трудно...». В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976; Рос. перекл. — Штрихи. М., 1980; Розовое утро. М., 1984; Месяц малой темноты. М., 1989.

Літ.: Поэт тундры. «Лит. газета», 1962. 5 июля.

В. Г. Пугач.


ЛЄНІК Ольга Тихонівна (9.IV 1922, м. Біла Церква, тепер Київ. обл.) — укр. перекладачка, засл. діяч культури Польщі (1980). Закін. 1948 Київ. ун-т. Працювала у вид-вах «Молодь», «Дніпро». Перекладає з слов’ян. мов. У перекладі Л. вийшли: з польс. мови — повісті «Повість про Шопена» (1960) і «Довгий дощовий тиждень» (1975) Є. Брошкевича, «Палац і хатина» Б. Пруса (1978), «Таємниця висоти 117» Я. Пшимановського (1978), «Сади» Я. Івашкевича (1979), романи «Чорти» Т. Новака (1981), «Без догмата» Г. Сенкевича (1986), збірки нарисів «Біблійні оповіді» (1968, разом з О. Федосенком) та «Ліссіпові коні» (1972) З. Косідовського, «Міфологія» Я. Парандовського (1977); з словац. — роман «Єдина» (1970) та повість «Месник» (1974) К. Ярункової, романи «Пеларгонія», «Вільма» та повість «Цвіт ліщини» В. Шікули (всі — 1984), а також окр. твори П. Яроша, В. Швенкової, П. Ковачіка, Г. Зелінової, М. Дюрічкової, Р. Моріца; з чес. — ряд оповідань Я. Гашека та ін. Співавтор підручника «Самовчитель польської мови» (1960), автор передмов та післямов до творів зарубіж. письменників, ряду статей.

Літ.: Мовчан П. Біографія почуття. «Всесвіт», 1975, № 6.

А. М. Зубар.


ЛЕРМОНТОВСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ — персональна літературна енциклопедія. Підготовлена Інститутом російської літератури (Пушкінський дім) Рос. АН. Випущена 1981 в Москві вид-вом «Советская энциклопедия». Містить матеріали про життя і творчість М. Ю. Лермонтова, худож. метод письменника, його літ. оточення, про відображення лермонтовських сюжетів та образів в усіх видах мист-ва тощо. Надр. також статті про переклади його творів мовами народів світу. У ст. «Українська література» І. Заславського розглядається творчість М. Лермонтова у контексті укр. л-ри, образ письменника в укр. письменстві, розповідається про історію перекладів його творів в Україні з 1840 до наших днів, про праці укр. лермонтознавців. Вміщено ст. про Т. Шевченка, в якій, зокрема, йдеться про ориг. втілення окр. мотивів і образів М. Лермонтова у творах укр. поета.

В. Г. Пугач.


ЛЄСКОВ Микола Семенович [псевд. — Фрейшиць, М. Горохов, М. Стебницький; 4(16).II 1831, с. Горохово, тепер Орл. обл. — 21.II (5.III) 1895, Петербург] — рос. письменник, публіцист. Навч. 1841 — 46 в Орл. гімназії. Працював 1847 — 49 в Орл. палаті карного суду, 1849 — 57 — в Київ. казенній палаті. Живучи у Києві, зблизився з представниками укр. інтелігенції та студ. молоді. З 1857 — службовець приват. торг. фірми. Багато подорожував по країні. На поч. 1861 переїхав до Петербурга, був журналістом, відтак стає профес. літератором. У 1874 — 83 служив в Ученому к-ті М-ва нар. освіти, звідки звільнений за «несумісність» його літ. занять зі службою. Перші літ. твори Л. написані в жанрі худож. нарису: «Погасле діло» (1862), «Уїдливий» (1863) та ін. Пробудження народу, звільненого від гніту кріпацтва, утвердження в людині-трудівникові почуття гідності показав у повісті «Житіє однієї баби» (1863; у пізнішій редакції — «Амур у личачках»). У центрі полеміч. спрямованих романів «Нікуди» (1864), «Обійдені» (1865), оповідання «Вівцебик» — проблеми революц. соціаліст, руху в Росії. До цих творів тематично близькі роман «На ножах» (1872), повість «Загадкова людина» (1870). Гострі морально-соціальні проблеми, породжені суперечностями пореформеної доби, порушено у повісті «Леді Макбет Мценського повіту» (1865; за цим твором Д. Шостакович створив 1934 однойм. оперу, поновлену 1962 під назвою «Катерина Ізмайлова»). Важливе місце у творчій спадщині Л. посідають хроніки з життя різних соціальних прошарків: «Старі роки в селі Плодомасові» (1869), «Соборяни» (1872) і «Захудалий рід» (1874), в яких проводиться ідея соціальної злагоди як передумови сусп. прогресу. Галерею «праведників» — людей, здатних на активне і самовіддане служіння ближнім, добру подано у повістях «Зачарований мандрівник» і «Затаврований ангел» (обидві — 1873), оповіданнях «Однодум», «Несмертельний Голован», «Лівша», «Людина на варті», «На краю світу» та ін. У 80-і pp. Л. зблизився з Л. Толстим: почав виступати як письменник-мораліст, обстоював думку, що моральний прогрес передує прогресові соціальному. В худож. творах і публіцист. статтях писав про відповідальність людини за життя суспільства, закликав до морального самовдосконалення. Ці ідеї виражено і в циклі т. з. великодних оповідань «Христос у гостях у мужика», «Парадокс з нігілістом», «Нерозмінний карбованець», «Звір», «Старий геній», а також у циклі оповідань і повістей, створених на матеріалі реліг. житій, патерикових легенд («Скоморох Памфалон», «Прекрасна Аза», «Гора» та ін.). Важливе місце у творчості належить творам викривального характеру. 1871 виходить друком його сатир. повість-огляд «Сміх і горе», в якій показано соціальну невпорядкованість життя, цілковите безправ’я людини. У циклі «Дрібниці архієрейського життя» (1878) Л. висміяв звичаї рос. духівництва. Особливо посилились сатир. мотиви у творах ост. років. Л. показав моральний розклад правлячої верхівки (повість «Імпровізатори», 1892; оповідання «Зимовий день»), екон. і культур. відсталість царської Росії (оповідання «Загон»), піддав нищівній критиці всю самодерж. систему правління (незакін. роман «Чортові ляльки», 1890). Найбільшої соціально-викривальної сили Л. досягає в оповіданні «Адміністративна грація» (1893, опубл. 1934) та повісті «Заячий реміз» (1894, опубл. 1917), в яких сатирично зобразив царську охранку. Творчість Л. позначена жанровим новаторством, розмаїтістю і багатством мовних засобів, органічно зв’язана з фольклором. Перебуваючи в Україні, Л. знайомився з життям і культурою її народу, вивчав мову, був обізнаний з укр. л-рою. Залишив спогади про Київ. На укр. матеріалі написані оповідання «Нехрещений піп», «Старосвітські психопати», «Печерські антики», повість «Заячий реміз» та ін. Був особисто знайомий з Т. Шевченком, Марком Вовчком, О. Марковичем, художниками М. Сажиним, І. Гудовським. Про Т. Шевченка, про його похорон опубл. спогади «Остання зустріч і остання розлука з Шевченком» (1861). Присвятив поетові ряд статей («Офіційне буфонство», «Вічна пам’ять на короткий строк», «Чи забута „Тарасова могила“?», всі — 1882). Окр. твори Л. переклали О. Калитовський, М. Павлик, М. Загірня (Грінченко), С. Васильченко, М. Зеров, О. Кундзіч.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 11. М., 1956 — 58; Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1973; Собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1989; Избранное, т. 1 — 2. Л., 1977; О литературе и искусстве. Л., 1984; Сочинения, т. 1 — 3. М., 1988; Укр. перекл. — Вибрані твори. Х., 1929; Вибрані твори. К., 1950.

Літ.: Гроссман Л. П. Н. С. Лесков. М., 1945; Другов Б. М. Н. С. Лесков. М., 1961; Горячкина М. С. Сатира Лескова. М., 1963; Білецький О. І. Рассказы и очерки Н. С. Лескова. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 4. К., 1966; Троицкий В. Ю. Лесков — художник. М., 1974; Столярова И. В. В поисках идеала (Творчество Н. С. Лескова). Л., 1978; Левандовський Л. 1. М. С. Лесков і українська література. К., 1980; Лесков А. Н. Жизнь Николая Лескова, т. 1 — 2. М., 1984; Горелов А. А. Н. С. Лесков и народная культура. Л., 1988; Зарва В. О. Творчество Н. С. Лескова и Украина. К., 1990; Бухштаб Б. Я. Н. С. Лесков. Указатель основной литературы. Л., 1948.

Л. І. Левандовський.


«ЛЕТОПИСИ РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ И ДРЕВНОСТИ» — серія наук. збірників. Видавав 1859 — 63 в Москві рос. літературознавець, академік Петерб. АН М. Тихонравов (вийшло 5 томів). Збірники мають розділи: «Дослідження», «Матеріали», «Суміш і бібліографія». Містять розвідки, публікації, рецензії, нотатки про л-ру (до 17 ст. включно), істор. та фольклор. матеріали переважно східнослов’ян. народів. Серед авторів — філологи та історики О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, К. Герц, О. Дювернуа, І. Забєлін, М. Костомаров, О. Котляревський, С. Соловйов, В. Ундольський. Для українознавства мають значення розвідки про легенди (зокрема апокрифічні), перекладні повісті, інтермедії, шкільні драми (зокрема, першопублікації п’єс «Рождественная драма» Димитрія Туптала і «Трагедокомедія о награжденіи в сем свЂтЂ пріисканных дЂл мзды в будущей жизни вЂчной» Варлаама Лащевського), проповіді.

Літ.: Тихонравов Н. Русские драматические произведения 1672-1725 годов, т. 1. СПБ, 1874; Гудзий Н. К. Николай Саввич Тихонравов. М., 1956; Лященко А. Указатель к «Летописям русской литературы и древностей» Н. С. Тихонравова. СПБ, 1896.

В. І. Крекотень.


«ЛЕТОПИСЬ ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОЙ УЧЕНОЙ АРХИВНОЙ КОМИССИИ» — наук. збірник. Видавався у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) губ. вченою арх. комісією за ред. A. Синявського (в. 1 — 2, 1904 — 05; в. 3 — 9, 1907 — 13; в. 10, 1915). Вміщено матеріали з історії України, зокрема запорізького козацтва, низку розвідок про літ. життя на Катеринославщині (зокрема статті і спогади про І. Манжуру, М. Мізка, О. Єгорова). Як додатки до збірника вийшли брошури «Малорусские народные заговори, заклинання, молитвы и рецепты, собранные в Екатеринославщине» Я. Новицького (1913) та «Научные знання в „Ключе разумЂния...“ Иоанникия Галятовского, южно-русского проповедника XVII века» І. Огієнка (1915).

Літ.: «Летопись Екатеринославской учёной архивной комиссии» (1904 — 1915). Бібліографічний довідник. К., 1991.

О. І. Сидоренко.


«ЛЕФ», «Левый фронт искусства» — літ.-худож. об’єднання. Існувало 1922 — 29 в Москві. До нього входили В. Маяковський, М. Асєєв, Б. Пастернак, B. Каменський, С. Третьяков, С. Кірсанов, П. Незнамов та ін. Активно виступало проти «буржуазних» впливів, «мистецтва для мистецтва», за зміцнення зв’язків л-ри з дійсністю, новаторські пошуки. Діячі «Л.», насамперед теоретики «виробничого мистецтва», «літератури факту» (М. Чужак, О. Брик, Б. Арватов) з вульгарносоціол. позицій трактували природу і завдання мист-ва, розглядали художника як майстра, що виконує «соціальне замовлення», виступали проти класич. спадщини, традиц. жанрів, пропагуючи публіцист.-агіт. форми (нарис, фейлетон, вірші-гасла та ін.); самі поняття «творчість», «натхнення» замінювали поняттям «виробництво речей». Об’єднання видавало журнали «ЛЕФ» (1923 — 25) і «Новый ЛЕФ» (1927 — 28). Лефівці оголошували себе продовжувачами футуризму. Творча практика В. Маяковського, Б. Пастернака входила в суперечність з лефівською теорією, і вони порвали з «ЛЕФ». 1929 за ініціативою В. Маяковського об’єднання перетворено на «РЕФ». Лефівські групи діяли також в Україні — «ЮгоЛЕФ» в Одесі (С. Кірсанов, Л. Гончаренко, Л. Недоля), «Нова генерація» в Харкові (О. Близько, М. Семенко, М. Бажан, Гео Шкурупій, Е. Стріха).

Літ.: Перцов В. Маяковский и Леф. В кн.: Перцов В. Маяковский. Жизнь и творчество, т. 2. М., 1958.

А. В. Кулінич.


ЛЄЦ (Lec) Станіслав Єжи (6.III 1909, Львів — 7.V 1966, Варшава) — польс. письменник. Закін. 1933 Львів. ун-т. Учасник Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові. Під час 2-ї світ. війни опинився у нім.-фашист. концтаборі в Тернополі (1941 — 43), після втечі брав участь у партиз. русі. В поезії Л. співіснують лірика й сатира (збірки «Барви», 1933; «Авелеві й Каїну», 1961), зокрема у формі фрашки (зб. «З тисячі й однієї фрашки», 1959). Широке визнання здобули його глибоко гуманіст., часто парадоксальні, пройняті іронією афоризми (вперше зібрані в кн. «Незачісані думки», 1957). Переклав окр. вірші І. Франка, Лесі Українки, М. Бажана та ін. укр. поетів. Деякі твори Л. переклали Ю. Щербак, М. Петренко, А. Глущак, Л. Череватенко, В. Зінченко, Д. Пилипчук, Р. Доценко, І. Костецький та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Фрашки. «Жовтень», 1964, № 4; Афоризми. «Всесвіт», 1966, № 10; Непричесані думки. «Всесвіт», 1968, № 3; Фрашки. «Всесвіт», 1968, № 6; Фрашки. «Всесвіт», 1969, № 8; Незачесані думки. «Вітчизна», 1969, № 12; Думки незачесані. «Вітчизна», 1971, № 6; Афоризми. «Всесвіт», 1976, № 7; [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; Фрашки. В кн.: Поезія, в. 2. К., 1987; [Вірші]. В кн.: Польські фрашки. К., 1990; Незачісані думки. «Слово і час», 1991, № 8. Рос. перекл. — Непричесанные мысли. М., 1978.

Р. І. Доценко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.