[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 226-249.]

Попередня     Головна     Наступна





ЛОЙКО Олег Антонович (1.V 1931, м. Слонім, теп. Грод. обл.) — білорус. поет і літературознавець, доктор філол. наук з 1969, чл.-кор. АН Білорусі з 1989. Закін. 1953 Білорус. ун-т (Мінськ). Збіркам Л. «На юнацькім шляху» (1959), «Блакитне озерце» (1965), «Коли ти в дорозі» (1971), «Лінія життя» (1978), «Скрижалі» (1981), «Грайна» (1986), «Балади війни і миру» (1988) та ін. властиві щирість, глибока віра в людину. У багатьох поезіях — роздуми над складними проблемами часу. Для дітей написав поет. збірки «Хоровод химерних пригод» (1966), «Про діда Аяяй і бабу Ойойой» (1984) та ін. Автор праць «Адам Міцкевич і білоруська література» (1959), «Максим Богданович» (1966), «Білоруська поезія початку 20 ст.» (1972), «Історія білоруської літератури. Дожовтневий період» (ч. 1 — 2, 1977 — 80), «Поезія і час» (1981), «Янка Купала» (1982), «Як огонь, як вода...» (1984), «Скорина» (1989). У трьох ост. дослідженнях висвітлюються, зокрема, білорус.-укр. літ. зв’язки. Переклав ряд віршів П. Тичини, Є. Плужника та ін. Україні присвятив поезії «Поема Тересвянської долини», «Львівські елегії», «Похорон Владислава Козака», «Короткевич у Києві», «Коломийки», «Караїми покидають Чуфут-Кале» та ін. Окр. твори Л. переклали Р. Лубківський, П. Скунць, В. Лучук, Л. Череватенко, С. Литвин, B. Моруга, М. Львович та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Моя планета. М., 1971; Расколдованное Полесье. М., 1976; Немига. М., 1981.

О. К. Бабишкін.


ЛОЙЦКЕР Юхим Борисович [справж. ім’я та по батькові — Хаїм Берович; 8(20).III 1898, м. Канів, тепер Черкас. обл. — 1.II 1970, Київ] — євр. і укр. літературознавець. Закін. 1930 Моск. ун-т. Учителював, викладав у Київ. вечірньому робіт. ун-ті. З 1933 — співробітник Ін-ту євр. культури при АН УРСР, згодом — вчений секретар Кабінету євр. культури при АН УРСР, 1956 — 58 працював у вид-ві АН УРСР. Л. належить ряд праць з проблем розвитку єврейської л-ри, зокрема про творчість Шолом-Алейхема (брошура «Шолом-Алейхем», 1959), Менделе Мойхер-Сфоріма, Д. Бергельсона, О. Шварцмана, Д. Гофштейна. Автор статей «Стиль єврейської радянської поезії», «Поетичне слово, ритм і рима», рецензій. Один з упорядників «Русско-еврейского (идиш) словаря» (вид. 1984). Брав участь у складанні підручників для учнів шкіл та вузів. Незаконно репресований 1950. Реабілітований 1955.

І. Т. Мазоре.


ЛОКАЛЬНИЙ ПРИЙОМ — див. Місцевий колорит.


ЛОКАФ, ЛОЧАФ — літературне об’єднання Червоної Армії і Флоту. Утв. 1930 в Москві. До об’єднання входили письменники М. Асєєв, Дем’ян Бєдний, Вс. Вишневський, Мате Залка, Янка Купала, О. Сурков та ін. Друковані видання об’єднання — журнали «Красноармеец», «Краснофлотец», «ЛОКАФ» (з 1933 — «Знамя»), «Залп», газ. «Красная звезда» та ін. Діяв ряд філій ЛОКАФу. Найчисельнішою була українська (ЛОЧАФ), до якої входили Мирослав Ірчан, C. Пилипенко, Ю. Смолич, Д. Галушко, Д. Косарик, В. Сосюра, М. Шпак та ін. Вона видавала журн. «Червоний боєць» (1931 — 35) та альм. «На чатах» (1931 — 33). Після утворення Спілки рад. письменників (1934) ЛОКАФ припинив діяльність.

Літ.: Ларіков Т. Українське ЛОЧАФ. «Прапор», 1966, № 5; Лещенко П. Я. Якщо завтра війна... (Оборонна тема в українській поезії передвоєнних років). «Українське літературознавство», 1971, в. 12.

П. Я. Лещенко.


ЛОМИКОВСЬКИЙ Василь Якович [15(26).І 1777, с. Мелюшки, тепер Хорольського р-ну Полтав. обл. — бл. 1848, х. Трудолюб побл. Миргорода, тепер село Полтав. обл.] — укр. історик, етнограф, перекладач. Нар. в сім’ї поміщика. З 1785 навч. в Шляхетному кадет. корпусі (Москва), служив в армії. Вийшовши у відставку, жив у своєму маєтку на х. Трудолюб. Зібрав матеріали про походження козацтва, етногенез українців, вірування давніх слов’ян («Запаси для малоруської історії», рукопис зберіг. в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України). Найзначніша праця Л. — «Словник малоруської старовини. Писано 1808 р. (Про Малоросію. Про стародавні звичаї малоруські)», надр. 1894 в журн. «Киевская старина». Грунтовним є дослідження «Про первісних жителів Малоросії обох берегів Дніпра і берегів Чорного та Азовського моря» (1812, не опубл.). 1803 — 05 записував думи від «сліпця Івана, кращого рапсодія того часу» (найраніший на Україні зб. дум, опубл. П. Житецький у додатку до монографії «Думки про народні малоруські думи», 1893). 1809 переклав з франц. «Історію малоруських і запорізьких козаків» Ж. Б. Шерера, окр. вірші Ж. Ж. Руссо та ін. Спілкувався з М. Гоголем, В. Капністом. М. Костомаров називав Л. одним з піонерів вивчення побут. і заг. історії, пам’яток усної народної творчості України.

Літ.: Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половини XVIII века. Полтава, 1912; Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків. К., 1964; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 5; Апанович Е. М. Сборник Ломиковского. В кн.: Апанович Е. М. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. Исторические сборники. К., 1983.

В. Ф. Горленко, П. П. Ротач.


ЛОМІДЗЕ Георгій Йосипович [28.VII (10.VIII) 1914, Тбілісі] — рос. та груз. літературознавець, доктор філол. наук з 1960, чл.-кор. Рос. АН з 1972. Закін. 1947 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва), 1951 — Академію сусп. наук (Москва). Учасник Вел. Вітчизн. війни. З 1952 працює в Ін-ті світ. л-ри ім. О. М. Горького (Москва). Один з гол. редакторів 6-томної «Історії радянської багатонаціональної літератури» (1970 — 74). Автор праць «Єдність і розмаїття» (1957), «Проблеми творчої взаємодії літератур народів СРСР» (1960), «Моральні витоки подвигу. Радянська література і Велика Вітчизняна війна» (1975) та ін. В них Л. аналізує також твори П. Тичини, М. Рильського, А. Головка, О. Довженка, М. Бажана, О. Гончара, П. Загребельного, В. Козаченка та ін. укр. письменників. Написав ст. «Горький і Шевченко» (1939).

Літ.: Немитоков К. К. Георгий Иосифович Ломидзе (к 75-летию со дня рождения). «Известия АН СССР. Серия литературы и языка», 1989, в. 4.

О. Н. Мушкудіані.


ЛОМОНОСОВ Михайло Васильович [8(19).XI 1711, с. Денисовка, тепер с. Ломоносово Холмогорського р-ну Арх. обл. (за ін. даними — с. Мишанинське Куростровської вол. Двинського пов. Арх. губ.) — 4(15).IV 1765, Петербург] рос. учений-енциклопедист, поет, академік Петерб. АН з 1745, член Академії мист-в з 1763, почес. член Швед. АН з 1760 і Болонської академії з 1764. 1731 вступив до Слов’яно-греко-лат. академії в Москві. Восени 1734 прибув в Україну і кілька місяців навч. в Київській академії. 1735 Л. разом з групою кращих студентів був направлений до ун-ту Рос. АН (Петербург), 1736 — за кордон, слухав лекції в Марбурзькому і Фрайбурзькому ун-тах. З 1741 і до кінця життя працював у Рос. АН. 1748 засн. при АН першу в Росії хім. лабораторію. З ініціативи Л. 1755 засн. Моск. ун-т. Відкриття Л. збагатили різні галузі знань: природознавство, хімію, фізику, геологію, географію, історію, філософію тощо. Заклав основи фіз. хімії, відкрив 1761 атмосферу на Венері, описав будову Землі та ін. Відродив мист-во мозаїки, створював з учнями мозаїчні картини (зберег. понад 20). Один із зачинателів нової рос. л-ри.

В поет. творчості Л. звертався до істор.-героїчної теми: оди «На здобуття Хотина» (1739, опубл. 1751), «На день вступу на всеросійський престол її величності государині Єлисавети Петрівни» (1747), поема «Петро Великий» (незакін.; частково опубл. 1760 — 61). Виступав також у жанрах послання, ідилії, епіграми, сатири. Популярною у 18 ст. була його сатира «Гімн бороді» (1757; поширювалась у списках, опубл. 1859), яка гостро висміювала реакц. духовенство. Працював і в жанрі трагедії («Таміра і Селім», пост. 1750; «Демофонт», пост. 1752).

Новаторство Л. яскраво виявилось у працях з проблем рос. версифікації. Він теоретично обгрунтував і завершив реформу рос. віршування, почату В. Тредіаковським. Теор. праці («Лист про правила російського віршування», 1739, опубл. 1778, та ін.) і худож. практика Л. утвердили в рос. поезії силабо-тонічну систему. Автор філол. праць: «Російська граматика» (1757) — першої наук. граматики рос. літ. мови, «Короткий посібник з красномовства, книга перша...» (1748), який заклав основи риторики і теорії л-ри на вітчизн. матеріалі, «Передмова про користь книг церковних у російській мові» (1758), де викладено міркування щодо стильових проблем літ. мови та жанрової класифікації. Вчений дійшов висновку, що першоосновою літ. мови повинна бути мова народу. Перебуваючи у Києві, Л. знайомився з укр. мовою та культурою, виявляв інтерес до географії України. В ідилії «Полідор», присвяченій гетьману Кирилові Розумовському, Л. віддав данину чарівній укр. природі. В Україні твори Л. були відомі ще у 18 ст. Його поезії сприяли становленню жанру оди в укр. л-рі. 1956 АН СРСР встановила найвищу академ. нагороду — Золоту медаль М. В. Ломоносова (в галузі сусп. і природничих наук). Л. присвячено ряд худож. творів, фільмів, зокрема телесеріал «Михайло Ломоносов» (1986). Окр. твори Л. переклав М. Терещенко.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 11. М. — Л., 1950 — 83; Стихотворения. М., 1984; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1986; Сочинения. М., 1987; Укр. перекл. — вибране.

Літ.: Данилевский В. В. Ломоносов на Украине. Л., 1954; Шолом Ф. Я. Російсько-українські літературні зв’язки в XVI — XVIII ст. М. В. Ломоносов і українська поезія середини XVIII ст. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 1. К., 1959; Білодід І. К. Вчення М. В. Ломоносова про три стилі і його значення в історії російської і української літературних мов. К., 1961; Ломоносов, т. 1 — 8. М. — Л., 1940 — 83; Литературное творчество М. В. Ломоносова. М. — Л., 1962; М. В. Ломоносов в воспоминаниях и характеристиках современников. М. — Л., 1962; Моисеева Г. Н. М. В. Ломоносов на Украине. В кн.: Русская литература XVIII века и славянские литературы. М. — Л., 1963; Морозов А. А. Ломоносов. М., 1965; Хінкулов Л. Михайло Васильович Ломоносов. В кн.: Хінкулов Л. Літературні зустрічі. К., 1980; З Україною в долі своїй. «Літературна Україна», 1986, 27 листопада; Павлова Г. Е., Федоров А. С. Михаил Васильевич Ломоносов. М., 1980; Ломоносов и русская литература. М., 1987; Крутікова Н. Є. До проблеми «Ломоносов і українська культура». «Радянське літературознавство», 1987, № 5.

П. В. Михед.


ЛОМОУРІ Ніко (Микола) Йосифович [псевд. — Леван Цавелі, Горелі, Арбоелі та ін.; 7(19).II 1852, с. Арбо, тепер Горійського р-ну — 17(30). IV 1915, м. Горі] — груз. письменник. Закін. 1879 Київ. духовну академію. Виступав з оповіданнями, одне з яких — «Русалка» (1878) — написав у Києві; відображав у них тяжке життя груз. селянства. Окр. оповідання адресував дітям («Каджана» та ін.). Л. перекладав з рос. і англ. л-р. Перший перекладач творів Т. Шевченка груз. мовою (поема «Наймичка», 1877; надр. у журн. «Іверія», 1881, № 5). Перебуваючи в Києві, вивчав історію та культуру укр. народу. У тбіліс. газ. «Дроеба» («Часи») опубл. серію статей під заг. назвою «Голос з монастиря» (1875) — про життя і побут бідних верств населення Києва.

Тв.: Рос. перекл. — Рассказы. Тбилиси, 1957; Каджана. М., 1958.

Літ.: Баканідзе О. А. Ніко Ломоурі у Києві. В кн.: Баканідзе О. А. Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини. К., 1985; Мушкудіані О. Н. З історії українсько-грузинських літературно-культурних взаємин XIX — початку XX ст. К., 1986.

О. Н. Мушкудіані


ЛОНАЧЕВСЬКИЙ Олександр Іванович (псевд. — Комаха, Ломака, Петруняка А. та ін.: 1841 — р. і м. см. невід.) — укр. письменник, фольклорист, публіцист. Закін. Київ. ун-т. Учителював, був директором залізн. уч-ща у Гомелі. Перші літ. спроби вміщував у рукопис. гумор. журн. «Помийниця», який видавала Київ. громада (1863). Друкувався в журналах «Киевская старина» (1882), «Зоря» (оповідання «Гессенська муха», 1885, № 18 — 19). Автор статей: «Уявлення українців про царя» («Исторический вестник», 1887, № 3), «Опис місцевих бобрів» (з повір’ями про них; журн. «Природа и охота», 1887, № 2) та ін. Зібрав укр. нар. пісні (зб. «Пісні про кохання», 1864; упорядкував етнограф Д. Лавренко), казки (зб. «Народные южнорусские сказки», в. 1 — 2, 1869 — 70; упорядкував І. Рудченко). У 70-і pp. редагував «Записки Юго-Западного отдела Российского географического общества», де, зокрема, вмістив нарис «Криниця» (1875). У 1875 уклав (за програмою М. Драгоманова) «Сборник песен буковинского народа» (зібрані Г. Купчанком), написав до нього передмову.

Літ.: Пыпин А. История русской этнографии, т. 3. СПБ, 1891.

І. М. Лисенко.


ЛОНГ (Λόγγος, бл. 2 — 3 ст.) — давньогрец. письменник. Жив, імовірно, на о. Лесбос. Гаданий автор кн. «Дафніє і Хлоя» (укр. переклади В. Державина, 1936; В. Маслюка, 1989), в якій поєднуються жанри елліністичної пастушої поезії (див. Буколіка) і роману. Твір вважається найкращим зразком серед романів рим. епохи. Він мав значний вплив на світову л-ру, зокрема на пасторалі епохи бароко. До персонажів роману зверталося багато художників і скульпторів.

Тв.: Укр. перекл. — Пастуша повість про Дафніса і Хлою. К. — Х., 1936; Дафніс і Хлоя. «Жовтень», 1989, № 10; Рос. перекл. — Дафнис и Хлоя. М., 1964.

Літ.: Беркова Е. А. Буколический роман Лонга. В кн.: Античный роман. М., 1969; Білецький О. І. До історії «Дафніса і Хлої». В кн.: Лонг. Пастуша повість про Дафніса і Хлою. К. — Х., 1936.

А. О. Білецький.


ЛОНГФЕЛЛО (Longfellow) Генрі Уодсуорт (27.II 1807, м Портленд, шт. Мен — 24.III 1882, м. Кембрідж, шт. Массачусетс) — амер. письменник, перекладач. Закін. 1825 Боудуїнський коледж. 1836 — 54 — професор Гарвард. ун-ту. Перший твір Л. — вірш «Битва біля Ловелз-Понд» (1820) — про боротьбу індіанців за волю. На творчості Л. позначився вплив нім. романтизму: поет. збірки «Голоси ночі» (1839), «Балади й поеми» (1842), романи «Гіперіон» (т. 1 — 2, 1839), «Кавана» (1849). До кращих зразків громадян. лірики належать збірки «Пісні неволі» (1842) та «Перелітні птахи» (1958), в яких автор засуджує класове гноблення, винищення негрів й індіанців, рабство, реліг. фанатизм. Запозичуючи мотиви з європ. міфології і л-ри, пов’язує їх з істор. традицією і фольклором рідного краю, прагне створити амер. нац. епос — писані гекзаметром поеми (його Л. утвердив в англомов. поезії) — «Еванджеліна» (1847), «Сватання Майлза Стендіша» (1858). Світову славу Л. принесла поема«Пісня про Гайавату» (1855), створена на основі індіан. легенд. Автор циклу «Оповідання у заїзді на узбіччі» (1863). Переклав «Божественну комедію» Данте, окр. ліричні твори Й. В. Гете. Укладач зб. «Поети і поезія Європи» (1846), де зібрано 400 перекладів, здійснених амер. поетами, в т. ч. самим Л. До 31-томного видання «Вірші різних місцевостей» (1876 — 79; т. 20 відведено поезії народів Росії) Л. включив пісні «Їхав козак за Дунай» (перекладач невід.), «На смерть Мартина Пушкаря», «Про козака Саву» (обидві в перекл. Тальві, 1850), «Про Свирговського» та думу «Про втечу трьох братів з неволі турецької з Азова» [два останні переклади передр. з анонім. рецензії на зб. «Українські народні пісні» М. Максимовича (1934), опубл. 1841 в англ. журн. «The Foreign Quarterly Review» («Зарубіжний щоквартальний огляд»]. Перший укр. переклад творів Л. належить М. Павлику (вірш «Сон невільника», 1873). «Пісню про Гайавату» вперше переклав О. Олесь («Літературно-науковий вістник», 1912, т. 58 — 60). У різні часи твори Л. перекладали Олена Пчілка, П. Грабовський, Панас Мирний, С. Куликівна, М.-Зеров, Л. Мосендз, Г. Кочур, Н. Забіла, М. Пилинський, М. Гаско, В. Мисик, К. Шмиговський, К. Шарандак, Д. Павличко. Уривки з «Пісні про Гайавату» перекл. М. Мандрика (надр. у його зб. «Золота осінь», Вінніпег, 1958). 1965 в Вінніпезі опубл. «Заспів» та чотири розділи «Пісні про Гайавату» в укр. перекл. О. Соловей з післямовою К. Филипович «Г. В. Лонгфелло — літературний піонер своєї доби». Творчість Л., зокрема «Пісню про Гайавату», дуже високо цінував М. Хвильовий (згадував про цей твір у романі «Вальдшнепи»), 1957 за ухвалою Всесв. Ради Миру відзначалося 150-річчя від дня народження Г. Лонгфелло.

Тв.: Укр. перекл. — Пісня про Гайавату. К., 1957; [Вірші]. «Вітчизна», 1957, 8; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Пісня про Гайавату [фрагм.]. «Всесвіт», 1982, № 3; Пісня про Гайавату. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Мисик В. Твори, т. 2. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; Пісня про Гайавату [фрагм.]. «Всесвіт», 1987, № 7; Смеркається. — Крила ночі... В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991; Рос. перекл. — Песнь о Гайавате. — Поэмы. — Стихотворения. М., 1987.

Літ.: Устенко Г. О. Викриття расової дискримінації в «Піснях про невільництво» Генрі Лонгфелло. «Наукові записки Одеського педагогічного інституту іноземних мов», 1958, т. 3; Устенко Г. О. Основні мотиви ліричної поезії Лонгфелло 20 — 30-х років XIX ст. «Іноземна філологія», 1971, в. 26; Ронгонен Л. И. Генри У. Лонгфелло и его поэма «Песнь о Гайавате». М., 1982; Зорівчак Р. Генрі Лонгфелло українською мовою. «Всесвіт», 1982, № 3; Драч І. «Пісня про Гайавату» Генрі Лонгфелло. В кн.: Драч І. Духовний меч. К., 1983.

Р. П. Зорівчак.


ЛОНДОН (London) Джек (справж. — Джон Гріффіт Лондон; 12.I 1876, Сан-Франціско — 22.XI 1916, місцевість Глен-Еллен, шт. Каліфорнія) — амер. письменник, публіцист. Рано почав трудове життя, змінив багато професій (робітник, матрос, золотошукач у Клондайку). Навч. 1896 — 97 в Каліфорн. ун-ті. У 1895 — 1901 — член Соціаліст. робітн. партії, 1901 — 16 — Соціаліст. партії, з якої вийшов за кілька місяців до смерті. Покінчив життя самогубством. Критика сусп. і моральних устоїв капіталізму є наскрізною в творчості Л., водночас на ряді його творів позначився вплив позитивіст. філософії Г. Спенсера та індивідуалізму Ф. Ніцше. Славу Л. приніс цикл оповідань про амер. Північ. Їхня тематика — боротьба мужньої людини з суворою природою, з примхами долі — збірки «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), цикл «Смок Беллю» (1912). Близькі за тематикою до цих творів блискучі анімаліст. повісті «Поклик предків» (1903) і «Білозуб» (1906), а також роман «Морський Вовк» (1904) та цикл «Південноморські оповідання» (1911; місце дії — острови Океанії). Л. належить також ряд реаліст. оповідань «Дебсова мрія» (1909), «Сила дужого», «Мексиканець» (обидва — 1911). В умовах розгортання боротьби амер. пролетаріату за соціальні права написав роман «Залізна п’ята» (1907), опубл. статті «Війна класів» (1905), «Що означає для мене життя» (1906), «Революція» (1910). Жахливі картини життя лонд. бідноти зобразив у кн. нарисів «На дні прірви» (1903). В автобіогр. романі «Мартін Іден» (1901), що є вершиною реалізму Л., змальовано траг. долю талановитого письменника, вихідця з народу, в бурж. суспільстві. У романах «Місячна долина» (1913), «Маленька господиня Великого Будинку» (1916), «Серця трьох» (вид. 1920) звучить мотив примирення з існуючою дійсністю. Серед перших укр. перекладів творів Л. — оповідання «Батар» (анонімний; «Вісник культури і життя», 1913, № 2 — 4), «Син вовка», «Непохитність жінки», «Бог його батьків» (перекл. Н. Романович-Ткаченко; «Літературно-науковий вістник», 1913, т. 61 — 62). В різні часи твори Л. перекладали В. Гладка, С. Куликівна, К. Корякіна, Д. Лисиченко, О. Косач-Кривинюк, Г. Касьяненко, М. Рябова, Ю. Лісняк, Ф. Яцина, М. Рильський, І. Рильський, О. Сенюк, І. Стешенко, Е. Хоменко, О. Терех, Є. Попович, М. Пінчевський, П. Соколовський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 27. Х. — К., 1927 — 32; Твори, т. 1 — 12. К., 1969 — 72; Любов до життя. К., 1976; Твори, т. 1 — 2. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 13. М., 1976; Рассказы. М., 1980.

Літ.: Савченко С. [Рец. на кн.: Лондон Дж. Твори, т. 1. Х. — К., 1927]. «Життя й революція», 1927, 4; Родзевич С. Джек Лондон в українських перекладах. «Життя й революція», 1928, № 10; Богословский В. Н. Джек Лондон. М., 1964; Фонер Ф. Джек Лондон — американский бунтарь. М., 1966; Білорус М. Давно сподіване. «Вітчизна», 1969, № 9; Зорівчак Р. Джек Лондон у виданні «Дніпра». «Всесвіт», 1971, № 7; Доценко Р. Джек Лондон в українських перекладах. «Всесвіт», 1976, № 5; Корунець І. Джек Лондон. К., 1976; Денисова Т. Джек Лондон. К., 1978; Балтроп Р. Джек Лондон, человек, писатель, бунтарь. М., 1981; Шахова К. Живой Джек Лондон. В кн.: Лондон Дж. Избранное. К., 1985; Стоун И. Моряк в седле. М., 1987; Парчевская Б. М. Джек Лондон. Биобиблиографический указатель. М., 1969; Біганський P., Мороз Р. Твори Джека Лондона в українських перекладах (Бібліографічний покажчик). В кн.: Лондон Дж. Твори, т. 12. К., 1972.

Р. П. Зорівчак.


ЛОНІН Рюрик Петрович (22.ІХ 1930, с. Каскесругей, тепер Прионезького р-ну Карелії) — вепський фольклорист, етнограф, поет, перекладач. Закінчив 1948 ремісн. уч-ще в Петрозаводську. Був організатором і співробітником першого нар. музею вепської культури (з 1980 — Вепський етногр. відділ; тепер філіал Карел. краєзн. музею). Частина зібраного Л. фольклор. та етногр. матеріалу ввійшла до зб. «Образцы вепского языка» (Л., 1969). Автор книжки «Нотатки краєзнавця» (1990), а також ряду статей з питань народознавства та краєзнавства. Вірші Л. опубл. у вепському «Букварі» (1990), періодиці. Перекладає з фін., комі. Переклав рідною мовою «Заповіт» Т. Шевченка (опубл. в антології «Тарас Шевченко. „Заповіт“ мовами народів світу». К., 1989), вірші «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського та «Коли втомлюся я життям щоденним» Лесі Українки (обидва — 1990).

Літ.: Пулькин В. Вепсские напевы. Петрозаводск, 1973; Чесноков Ж. Познание родины. «Правда», 1975, 31 марта; Щестинский О. Вепсы. «Литературная Россия», 1983, 11 ноября.

Б. В. Хоменко.


ЛОПАТИНСЬКИЙ Лев Григорович [6(18).I 1842, м. Долина, тепер Івано-Франк. обл. — 21.VIII 1922, Баку] — укр. мовознавець і етнограф. Закін. 1864 Львів. ун-т. Учителював у Львові, видав «Народний календар на рік звичайний 1865». 1865 виїхав до Росії. Працював учителем лат. мови, інспектором, директором гімназій і прогімназій у Новгороді-Сіверському, Києві, Уфі, П’ятигорську та ін. Був окружним інспектором Кавказ. навч. округу. З 1917 — доцент Закавказ. ун-ту (тепер Тбіліський), з 1919 — професор Бакинського (тепер Азербайджанський) ун-ту. Автор праць, виданих російською мовою: розвідок «Суфікси російської мови. Вплив кавказьких мов на їх утворення» (1902), «Замітки про особливості нальчицького говору» (1904), «Дещо про кумиків та про їхню мову»; посібників та підручників, які витримали кілька видань, — «Керівництво початкового навчання латинської мови», «Латинська граматика», «Латинська читанка». За «Кабардинську граматику із словником» одержав звання доктора філософії і магістра красних мистецтв Лейпц. ун-ту. Уклав «Латино-російський і російсько-латинський словник» (1875), «Кабардинську азбуку» (1906), «Російсько-кабардинський словник...» (1906). Підготував і видав 25 томів (з 44) «Збірника матеріалів для опису місцевості й племен Кавказу». Переклав повість чес. письменника П. Хохолоушека «Косове поле» (1864).

Літ.: Марр Н. Я. Отзыв о трудах Л. Г. Лопатинского. «Записки Восточного отделения Русского археологического общества», 1917, т. 24; Памяти Л. Г. Лопатинского. «Известия Азербайджанского университета», 1925, т. 4 — 5; Полєк В. Лев Лопатинський — дослідник Кавказу. «Жовтень», 1984, № 9.

В. Т. Полєк.


ЛОПАТИНСЬКИЙ Лев-Зеновій Васильович (псевд. і крипт. — Вел. Йикснитапол, Наколесник, Зенон Наколесник, Л. Л., Лев Л., Лев Л-ий; 29.II 1868, Львів — листопад 1914) — укр. письменник і театр. діяч. Навч. у Львів. ун-ті та 1891 — 92 у Віден. консерваторії. В 1890 — 98 — актор Руського нар. театру (1896 і 1898 — його керівник). Працював 1907 — 11 адвокатом у Самборі, Чорткові, Копичинцях. Був редактором газет «Руслан» (1898 — 1907) і «Буковина» (1911 — 14). Під час 1-ї світ. війни — хорунжим Укр. січових стрільців, загинув у бою. Написав ряд п’єс на теми з життя села і міста, про еміграцію за океан тощо — «До Бразилії» (1898), «Праця» (1901), «Спокуса», «Ілько Пащак», «Конкурс на мужа», «Пожар», «Кам’яний дах» (усі — 1907). Автор алегор. віршованої драми «Невмирака» (1907), істор. драми «Беата і Гальшка» (1899), п’єси «Перший горальник» (1902, за комедією «Перший винокур» Л. Толстого), лібрето опери «Будка» Д. Січинського (за п’єсою «Будка ч. 27» І. Франка) та ін. Л. належать праця «До психології актора» (1892, нім. мовою), зб. статей і спогадів «Перед і за кулісами сцени» (1908), ряд перекладів.

Літ.: Франко І. Зенон Наколесник. Невмирака. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Заславський І. Дві українські інтерпретації комедії Л. М. Толстого «Перший винокур». В кн.: «Хай слово мовлено інакше...». К., 1982.

В. Т. Полєк.


ЛОПАТІН Вукол Вуколович (17.III 1929, ст. Осиповичі Могильов. обл., Білорусь) — рос. поет. Закін. 1952 Харків. індустр. технікум, 1957 — Харків. військ. авіауч-ще. Автор збірок «Добрий грім» (1965), «Сонце в траві» (1966), «Світлий день» (1974), «Зарубки» (1978), «Тополина гілка» (1981), «Зірниці» (1984). Написав цикл віршів «Пам’яті Остапа Вишні» (1990). Для поезії Л. характерні оптимістичне світосприймання, високий моральний ідеал лірич. героя.

Літ.: Кац З. Поетичні зарубки. «Вечірній Харків», 1979, 26 березня.

І. В. Зборовець.


ЛОПЕ ДЕ ВЕГА КАРПЙО Фелікс (1562 — 1635) — ісп. письменник. Див. Вега Карпйо Л. Ф. де.


ЛОПУШАНСЬКИЙ (справж. — Гомич-Лопушанський) Володимир Миколайович (16.XI 1903, м. Ходорів, тепер Жидачівського р-ну Львівської обл. — 27.III 1987, Львів) — укр. письменник. З сім’ї старшини Укр. Галиц. Армії (УГА). Закін. 1929 Львів. ун-т. Автор повістей «У споконвічному вирі» (1927; інсценізована 1936 Л. під назвою «Встоятись не було сили»), «Гомін душі», «Перемога» (обидві — 1929), «Обжаловую» (1939), драми «Ой біда, біда чайці небозі» (1936), в яких відтв. лихоліття Галичини в часи 1-ї світ. війни та по війні, показав звитягу і трагедію УГА. Герої творів Л. — незламні, готові до самопожертви, сповнені віри у незнищенність нації патріоти. Драми «Садок вишневий коло хати. Чорна колиска» (1936) і «Чорна колиска. У кріпацькій тьмі» (1937) — про дитинство Т. Шевченка. Окр. твори Л. перевидано за кордоном. 1952 Л. був безпідставно репресований. Реабілітований 1956.

Р. П. Головин.


ЛОРДКІПАНІДЗЕ Костянтин Олександрович [25.XII 1904 (7.I 1905), с. Діді-Джіхаїші, тепер Самтредського р-ну — 30.VII 1986, Кутаїсі, похов. у Тбілісі] — груз. письменник, Герой Соц. Праці (1985). Закін. 1924 Кутаїс. гуманітарний технікум. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Починав як поет — зб. «Вибрані вірші» (1926), поема «Степан Разін» (1927). Л. — автор романів «Світанок Колхіди» (1931 — 52) — про нові явища в груз. селі, «Чарівний камінь» (ч. 1, 1955 — 56; ч. 2, 1956) — широкого епіч. полотна про життя Грузії в 30-і і повоєнні роки. Опублікував цикли оповідань «Безсмертя» (1938), «Смерть іще почекає» (1968) та ін. Письменникові належать кілька докум. повістей, кіносценаріїв. Член шевченківських ювілейних комітетів, створених у Грузії 1939, 1961, 1964. Переклав ряд творів Т. Шевченка (поеми «Тарасова ніч», «Кавказ», «Великий льох», баладу «Тополя», вірші «Якби зострілися ми знову», «О люди! люди небораки!»), поему І. Франка «Мойсей» (разом з Р. Гветадзе). Окр. твори Л. переклали О. Синиченко, О. Сорока, Г. Наморадзе, С. Голованівський, Л. Первомайський.

Тв.: Укр. перекл. — Зайві люди. К., 1930; Перша мати. Х., 1930; Світанок Колхіди. К., 1967; Цабунія. К., 1968; Безсмертя. К., 1978; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 2. Тбилиси, 1975; Когда человек один. М., 1971.

Р. Ш. Чилачава.


ЛОРДКІПАНІДЗЕ Ніко [Микола Мерабович; 17(29).IX 1880, с. Чунеші, побл. м. Цхалтубо — 25.V 1944, Тбілісі] — груз. письменник. Навч. 1900 — 02 у Харків. ун-ті, звідки був виключений за участь у студ. демонстраціях. Закін. 1907 Гірничу академію в м. Леобені (Австрія). Займався пед. діяльністю. З 1928 до кінця життя — зав. кафедрою іноз. мов Тбіліс. інж. (згодом політех.) ін-ту. В ряді творів (оповідання «Продається Грузія», 1910; цикл новел «Зруйновані гнізда», 1916; повість «Лихоліття», 1914 — 19, та ін.) викривав мораль буржуазії, феод. аристократії, дворянства. Повість «Зі стежок на рейки» (1928) — про боротьбу груз. народу за нац. та соціальне визволення. Героїці Вел. Вітчизн. війни присвячено повісті «Нескорені» (1943), «Повернення колишнього полоненого» (1944). В прозі Л. органічно поєдналися традиції європ. імпресіонізму та груз. крит. реалізму. Окр. твори Л. переклав Г. Наморадзе.

Тв.: Укр. перекл. — Сільський зальотник. Х. — К., 1931; Рос. перекл. — Избранное. М., 1956; С тропинок на рельсы. М., 1981.

Літ.: Жгенти Б. Нико Лордкипанидзе. Тбилиси, 1958.

Р. Ш. Чилачава.


ЛОРЕНЦ (Lorenc) Кіто (4.III 1938, с. Слєпо, побл. м. Войєрець, Німеччина) — серболуж. письменник, літературознавець, перекладач. Закін. 1961 Лейпц. ун-т. Пише верхньо- і нижньолуж. мовами. У поет. збірках «Нові часи — нові весілля» (1961), «Струга» (1967), «Ключі й дороги» (1971), оповіданнях і нарисах оспівує природу Лужиці, її людей. Автор вірш. книжок для дітей «Вовк і лисиця — друзі» (1982), «Римарей і Дирдомдей» (1985). Упорядкував хрестоматію серболуж. л-ри XV — XX ст. і переклав її нім. мовою (1981). Перекладає вірші рос., білорус., польс., нім. поетів. 1971 у власному перекл. опубл. добірку віршів Лесі Українки. Виступає зі статтями і нарисами про сучас. укр. л-ру. Ряд творів Л. переклали Р. Лубківський, В. Лучук, М. Павлюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Пісенька пилососа. В кн.: Ластівка з Лужиці. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Поезія лужицьких сербів. Антологія. К., 1971; 3 подорожі в Білорусь в 1965. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; Святвечір. В кн.: Дивна любов. Оповідання лужицьких письменників. К., 1984.

Літ.: Трофимович К., Моторний В. Нариси з історії серболужицької літератури. Львів, 1970; Моторный В. А., Трофимович К. К. Серболужицкая литература. История. Современность. Взаимосвязи. Львов, 1987.

М. М. Павлюк.


ЛОСЬ Євдокія Яківна (1.III 1929, с. Старина, тепер Ушацького р-ну Вітеб. обл. — 3.VII 1977, Мінськ) — білорус. поетеса. Закін. 1955 Мін. пед. ін-т, 1960 — Вищі літ. курси при Літ..ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Працювала на журналіст. роботі. Автор збірок «Березень» (1958), «Люди добрі» (1963), «Краса» (1965), «Ясноокі мальви» (1967), «Перевал» (1971), «Гілка з яблуком» (1973), «Лірика липня» (1977), поем «Вінок» (1970), «Моя Хатинь» (1971), «Високосний рік» (1972) та ін. На поезії Л. позначилися вплив нар. творчості, купалівське чуття батьківщини. У збірниках прози «Китиці» (1966), «Травиця брат-сестриця» (1970) порушувала актуальні морально-етичні проблеми життя сучасників. Для дітей написала книжки «Казка про Ласку» (1963), «Дванадцять загадок» (1974) та ін. Переклала окр. твори М. Стельмаха, К. Герасименка, Т. Коломієць, Н. Забіли, М. Пригари. Вірші Л. переклали М. Упеник, Г. Донець, С. Литвин.

Тв.: Выбраныя творы, т. 1 — 2, Мінск, 1979; Вянцы зруба. Мінск, 1963; Лірыка. Мінск, 1975; Валошка на мяжы. Мінск, 1984; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Черемховий поїзд. К., 1984; Рос. перекл. — Если помнить о солнце. М., 1960; Купалка. М., 1963.

Літ.: Гніламёдаў У. Праўда перажытага. В кн.: Гніламёдаў У. Ля аднаго вогнішча. Мінск, 1984.

О. Я. Ющенко.


ЛОТІ (Loti) П’єр (справж. — Луї Марі Жюльєн Bio; 14.I 1850, м. Рошфор-сюр-Мер, деп. Приморська Шаранта — 10.VI 1923, м. Андай, тепер деп. Атлантичні Піренеї) — франц. письменник. Член Франц. академії з 1891. Як офіцер морського флоту бл. 40 років провів у колон. експедиціях і війнах. У т. з. колоніальних романах «Азіаде» (1879), «Шлюб Лоті» (1880), «Роман одного спагі» (1881) в імпресіоніст. стилі відтв. екзотичні пейзажі, звичаї та побут тубільців. Романи «Мій брат Ів» (1883), «Ісландський рибалка» (1886, укр. перекл. під назвою «Допоки житиму...» С. Пінчука), «Матрос» (1893), «Галілея» (1896) — про життя простої людини, в них підкреслено марність її прагнень до кращої долі. Про свої подорожі розповів у книгах «В Марокко» (1889), «Останні дні Пекіна» (1901), «Індія без англійців» (1903) та ін. Характерні мотиви творчості Л. — песимізм, розчарування у сподіваннях, ностальгія за минулим. Окр. твори Л. переклали Марко Черемшина, О. Кривинюк, Н. Трикулівська-Дубровська.

Тв.: Укр. перекл. — Рибак ісландський. Львів, 1893; Горе старого каторжника. Катеринослав, 1918; Ісландський рибалка. Х., 1928; Спотворення чоловіка. В-кн.: Черемшина М. Твори, т. 2. К., 1974; Допоки житиму... К., 1991; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. СПБ, 1901; Собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1909 — 11.

Літ.: Пресс А. Пьер Лоти. СПБ, 1902; История французской литературы, т. 3. М., 1959.

В. Г. Матвіїшин.


ЛОТМАН Юрій Михайлович (28.II 1922, Петроград — 28.Х 1993, Тарту) — рос. літературознавець. Закінчив 1950 Ленінгр. університет. З 1963 — професор Тартуського університету. Автор праць з історії рос. л-ри кін. 18 — поч. 19 ст., про рос.-західноєвроп. літ. і культур. зв’язки, творчість О. Пушкіна. Л. обгрунтував принципи структурно-семіот. досліджень л-ри і мист-ва: праці «Про проблему значень у вторинних моделюючих системах» (1965), «Структура художнього тексту» (1970), «Аналіз поетичного тексту. Структура вірша» (1972). У дослідженнях Л. («П. А. Вяземський і рух декабристів», 1961; «Олександр Сергійович Пушкін», 1982, та ін.) використані матеріали, пов’язані з Україною.

Літ.: Сборник статей к 70-летию проф. Ю. М. Лотмана. Тарту, 1992.

М. Л. Ковсан.


ЛОТОЦЬКИЙ Антін Львович (псевд. і крипт. — А. Вільшенко, Лотан, Тото-Долото, А. Бей та ін.; 13.I 1881, с. Вільховець, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл. — 28.V 1949, Львів) — укр. письменник. Син Л. А. Лотоцького. Закін. Львів. ун-т. Працював учителем гімназії у м. Рогатині (тепер Івано-Франк. обл.). Під час 1-ї світ. війни перебував у лавах Укр. січ. стрільців. Редагував стрілецькі часописи «Вісник „Пресової кватири“ УСС», «Самопал», «Червона калина», співробітничав у журн. «Світ дитини». Автор літ. обробок нар. казок, легенд, істор. переказів та оповідань для дітей і юнацтва: «Бузьки» (1906), «Цвіти з поля» (1907), «Пан Коцький» (1920), «Вільгельм Тель» (1921), «Пригоди Лиса Микити» (1924). Написав низку істор. повістей з княжих і козацьких часів: «Ведмедівська попівна» (1909), «Триліси» (1910), «Наїзд обрів» (1923), «Лицар Добриня», «Кужіль і меч» (обидві — 1927), «Козак Байда», «Княжна Галиця», «Роксолана» (всі — 1936), «Отрок князя Романа» (1937), «Сім чудес світу» (1939), «Княжа слава» (1942) та ін. Л. належать «Історія України для дітей» (1934), цикл оповідань з вітчизн. історії 10 — 14 ст. «Було колись на Україні» (кн. 1 — 5, 1937 — 38). Опубл. розвідку «Тарас Шевченко в німецьких перекладах» (1914). Переклав повість «Месть умерця» Владислава Оркана (1907), оповідання «Малі герої» де Амічіса (1923). Написав (разом з М. Угриним-Безгрішним) «Коротку граматику української літературної мови» (1936).

Тв.: Котигорошок. Львів, 1946; Історія України для дітей. Івано-Франківськ, 1991; Кужіль і меч. Львів, 1991.

Літ.: Якимович Б. Антін Лотоцький: життєвий і творчий шлях. В кн.: Лотоцький А. Княжа слава. Львів, 1991.

Р. Ф. Карпів.


ЛОТОЦЬКИЙ Лев Антонович (псевд. — Лео Буш; 1.I 1850, с. Тростянець, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл. — 21.Х 1926, там же) — укр. письменник. Батько А. Л. Лотоцького. Закін. учит. семінарію. Вчителював у селах Бережанщини (Вільхівець, Тростянець). Перші твори опубл. у нім. пресі (70 — 80-і pp.). Друкувався в журн. «Літературно-науковий вістник», тижневику «Неділя», зб. «Для всіх», антології «На вічну пам’ять Тарасові Шевченкові», альманахах. Серед поезій — вірші «В мене в хаті бідно дуже», «Шевченко» (обидві — 1910), «Цвітка на могилу М. Шашкевича» (1911), поема «Смерть Довбуша» (1921) та ін. Писав реаліст. оповідання з сел. життя: «Сила помсти» (1901), «Прокіп Чінчик» (1904), «На роботу» (1908), «Червоні яблучка» (1911) та ін. 1911 видав зб. оповідань «Горицвіт». В основі ряду оповідань («Дівоча гора», 1911, та ін.) лежать нар. легенди і бувальщини. Л. належать комедії «Заверуха», «Два будинки й одна хвіртка» (обидві — 1904), «Людські язики» (1923), «Закукурічені тітки» (1926). Автор статей «Причинок до історії перекладів українських народних пісень» (1912), «Ювілейні згадки про театр» (1914) та ін.

П. К. Медведик.


ЛОТОЦЬКИЙ Олександр Гнатович (псевд. і крипт. — О. Білоусенко, Spectator, Липовецький, Чорноморець, Любенький, О. Л-ий та ін.; 1870, с. Бронниця, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінн. обл. — 22.Х 1939, Варшава) — укр. громад.-культур. і держ. діяч, видавець, письменник, публіцист, член НТШ у Львові. Закін. 1895 Київ. духовну академію. Належав до київ. «Старої громади», Т-ва українських поступовців. Один з засновників київ. вид-ва «Вік». Протягом 1900 — 17 жив у Петербурзі, працював у Контрольній палаті. 1917 — губ. комісар Буковини, потім — генеральний писар, 1918 — держ. контролер, міністр віросповідань в уряді УНР, 1919 — посол УНР у Туреччині. Один з ініціаторів відновлення Укр. автокефальної правосл. церкви (УАПЦ). 1919 виїхав до Чехо-Словаччини. В 1920 — 28 — доцент, згодом професор церк. права Укр. ун-ту в Празі; 1929 — 39 — професор правосл. теології Варшав. ун-ту, з 1930 — директор Українського наукового інституту у Варшаві. Автор збірок «Батьків гріх» (1895), «Оповідання» (1896), «Серед мертвих душ» (1909), до яких увійшли оповідання, написані в реаліст. манері; книга дорож. нарисів «Вражіння подорожі на Поділля» (1910), розвідки «Історично-літературні перспективи Грузії» (1910). Виступав зі статтями і дослідженнями — «Трудівник ідеї» (про В. Доманицького) та «Жартівливі вірші В. М. Доманицького» (обидві — 1912), «Перед світом» (1918, про К. Пузину), «З історії української книги» (1926), «П. О. Куліш та М. П. Драгоманов у їх листуванні» (1939). Опубл. наук.-публіцист. праці «Холмська справа» (1909) та ін. Досліджував історію церкви — «Церковний устав князя Володимира Великого» (1929), «Українські джерела церковного права» (1931), «Автокефалія» (кн. 1 — 2, 1938).

Упорядкував (разом з П. Стебницьким) і видав зб. статей «Українське питання» (1915, 3 вид.), хрестоматію-читанку для дітей мол. віку «Вінок» (1906, 2-е вид. — 1911). Здійснював наук. та практичне керівництво підготовкою і випуском у Варшаві 16-томного Повного видання творів Т. Шевченка (1934 — 39). Л. належить мемуарна праця «Сторінки минулого» (т. 1 — 5, 1932 — 39), в якій дано широку панораму культур. життя в Україні 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. (окр. розділи присвячено В. Антоновичу, О. Кониському, М. Грушевському, І. Левицькому, М. Лисенкові, М. Старицькому, М. Комарову, В. Доманицькому, Ф. Матушевському та ін. діячам).

Літ.: Харлампович К. [Рец. на кн.: Лотоцький О. Церковний Устав князя Володимира Великого. Львів, 1925]. «Україна», 1927, кн. 3; Чикаленко Є. Спогади, ч. 1. 1861 — 1907. Львів, 1925.

Ф. П. Погребенник.


ЛОУЕЛЛ (Lowell) Роберт Трейл Спенс (1.III 1917, м. Бостон — 12.ІХ 1977, Нью-Йорк) — амер. поет, перекладач. Навч. (1935 — 37) в Гарвард. і (1940 — 41) Луїзіанському ун-тах. Під час 2-ї світ. війни відмовився служити в армії з реліг.етич. та пацифіст. переконань, за що був ув’язнений. У ранній творчості виявляв увагу переважно до морально-етич. проблем (збірки «Країна невідповідностей», 1944; «Замок лорда Уїрі», 1946; «Млини Кавано», 1951). Філос. забарвлення мають збірки «Історія», «Присвячується Ліззі та Гаррієт», «Дельфін» (усі — 1973), «День за днем» (1977). Автор п’єси «Минула слава» (1964), кн. «Вибрана проза» (1987), що містить есе, інтерв’ю та спогади. Перекладав твори Гомера, Сапфо, Ювенала, Данте, Р. М. Рільке, Б. Пастернака, ін. письменників. Окр. вірші Л. переклав В. Коротич.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1972, № 2; Рос. перекл. — Избранное. М., 1982; [Вірші]. В кн.: Американская поэзия в русских переводах XIX — XX века. М., 1983.

Літ.: Коротич В. Сучасні американські поети. «Всесвіт», 1972, № 2; Ветрова Е. И. Традиции Уитмена в поэзии США 60-х годов. В кн.: Проблемы новейшей литературы США. К., 1981; Зверев А. Поэзия. В кн.: Литература США в 70-е годы XX века. М., 1983.

Н. О. Висоцька.


ЛОУРЕНС (Лоренс; Lawrence) Девід Герберт (11.IX 1885, м. Іствуд; побл. Ноттінгема — 2.III 1930, м. Ванс, Франція) — англ. письменник, критик. Навч. в університ. коледжі (Ноттінгем). Деякий час учителював. Автор романів «Білий павич» (1911), «Сини й коханці» (1913), «Райдуга» (1915), «Закохані жінки» (1921), «Жезл Аарона» (1922), «Пернатий змій» (1926), «Коханець леді Чаттерлей» (1928; тираж цього твору був конфіскований і спалений у Дуврі, 1960 — реабілітований на лонд. судовому процесі; укр. перекл. — С. Павличко). Писав також оповідання (зб. «Англія, моя Англія», 1922), поезії (зб. «Вибрані вірші», т. 1 — 2, 1928), крит. есе, дорожні нариси тощо. Окр. твори Л. переклали М. Габлевич, М. Стріха, О. Лишега, Р. Доценко, О. Мокровольський.

Тв.: Укр. перекл. — Дочка баришника. «Всесвіт», 1983, № 8; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; [Вірші]. «Всесвіт», 1985, № 9; Коханець леді Чаттерлей. «Всесвіт», 1989, № 12; 1990, № 1 — 2; Рос. перекл. — Дочь лошадника. М., 1985; Любовник леди Чаттерли. К., 1992.

Літ.: Затонський Д. Девід Герберт Лоуренс, або Торжество звірка. В кн.: Затонський Д. Про модернізм і модерністів. К., 1972; Стріха М. Кілька слів про поезію Лоуренса. «Всесвіт», 1985, № 9; Жлуктенко Н. Английский психологический роман XX века. К., 1988; Антонич Б.-І. Мистець пристрасті (Про Д. Г. Лоуренса). «Всесвіт», 1990, № 2.

Н. Ю. Жлуктенко.


ЛОУСОН (Лосон; Lawson) Генрі Арчібалд (17.VI 1867, Гренфелльські золоті копальні, тепер шт. Новий Пд. Уельс — 2.IX 1922, Сідней) — австрал. письменник. З 1877 навч. в держ. школі (с. Пайпклен). Автор зб. віршів «У дні, коли світ був широкий» (1896), збірок оповідань «Поки закипає казанок» (1896), «На дорогах і за огорожами» (1900), «Джо Вільсон і його товариші» (1901), зб. оповідань «Діти чагарів» (1902). У збірках віршів «Вершники на обрії» (1910), віршів та оповідань «Суд виносить вирок» (1910), зб. оповідань «Трикутники життя» (1913) та ін. відобразив тяжке життя австрал. трудящих. Окр. новели Л. переклала І. Стешенко.

Тв.: Укр. перекл. — Тут місце не для жінки та інші новели. К., 1970; Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Лоусон Г. Рассказы. — Причард К. С. Девяностые годы. М., 1976.

Літ.: Петриківська А. С. Класик австралійської новели Генрі Лоусон. «Радянське літературознавство», 1967, № 6; Зорівчак P., Березинський В. В перекладах Ірини Стешенко. «Прапор», 1972, № 4; Петриковская А. С. Генри Лоусон и рождение австралийского рассказа. М., 1972.

О. В. Зернецька.


ЛОУСОН (Лосон; Lawson) Джон Говард (25.ІХ 1895, Нью-Йорк — 11.VIII 1977, там же) — амер. драматург, критик. Закін. 1914 Вільямсівський коледж (Нью-Йорк). Один з творців соціальної драми в л-рі США. Експериментував у галузі драм. форми, впроваджуючи спеціальні прийоми, характерні для експресіоністської драми — п’єси «Роджер Блумер» (1923), «Гучномовець» (1927), «Інтернаціонал» (1928). В п’єсі «Історія успіху» (1932) Л. розвінчує антилюдяну мораль великого бізнесу. Тема збереження миру, пролет. солідарності стає провідною в п’єсах «Маршова пісня» (1937), «Чари у вітальні» (1961). Автор кіносценаріїв «Серце Іспанії» (1937), «Блокада» (1938) і «Контратака» (1945), праць з проблем амер. культури — «Теорія і практика створення п’єси» (1936, доп. вид. 1949), «Прихована спадщина» (1950), «Кінофільми у боротьбі ідей» (1953), «Нотатки про американську культуру» (1967) та ін., літ.-крит. статей.

Тв.: Рос. перекл. — Теория и практика создания пьесы и киносценария. М., 1960.

Літ.: Гіленсон Б. Світло Жовтня. «Всесвіт», 1959, № 11; Гіленсон Б. «Якась незвичайна війна», «Всесвіт», 1971, № 7; Ромм А. Джон Говард Лоусон. В кн.: Ромм А. Американская драматургия первой половини XX века. Л., 1978.

Н. О. Висоцька.


ЛОЧАФ — див. ЛОКАФ.


ЛУБЕНСЬКИЙ (справж. прізв. — Афонський) Петро Олександрович [8 (21).XI 1907, с. Коренево, тепер смт Курської обл.] — укр. письменник. Закін. 1930 Моск. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював у газетах, журн. «Перець». Автор збірок нарисів «Весняна атака» (1930), «Балада про неспокій» (1968), зб. гуморесок «Про діляг і стиляг» (1957). П’єса «Нескорена полтавчанка» (1949) — про підпільну молодіжну групу, що діяла у Полтаві під час німецькофашист. окупації. Написав також п’єси «Соколята» (1951), «Пісня над Бугом» (1958), сатир. комедію «Джеррі в джунглях» (1960), трагікомедію «Виноградна історія» (1990), докум. повість «Олександр Григорович Шліхтер» (1973, у співавт.), сценарії до кінофільмів «Кришталевий кубок» (1953), «Перший хлопець» (1959, у співавт.), «Королева бензоколонки» (1963) та ін.

Літ.: Малик В. Петрові Лубенському — 85. «Літературна Україна», 1992, 26 листопада.

А. М. Дяченко.


ЛУБКІВСЬКИЙ Роман Мар’янович (10.VIII 1941, с. Острівець Теребовлянського р-ну Терноп. обл.) — укр. поет, перекладач, засл. діяч культури Польщі (1977). Закін. 1963 Львів. ун-т. Працював у вид-ві «Каменяр», був заст. гол. редактора журн. «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»). У 1980 — 92 очолював Львів. орг-цію СПУ. З 1992 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чес. і Словацькій Федеративній Республіці, 1993 — 95 — у Чес. Республіці. Нар. депутат України (1990 — 94). Автор збірок «Зачудовані олені» (1965), «Громове дерево» (1967), «Рамена» (1969), «Смолоскипи» (1975), «Звіздар» (1977; премія ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини», 1979), «Словацьке літо» (1985), «Карбівня» (1987), «Серпневе яблуко» (1989), «Погляд вічності» (1990; Держ. премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1992). Поезія Л. у жанрово-стильовому плані є продовженням високогромадян. творчості «шістдесятників». Ідейно-тем. свіжість, оригінальність мислення, новизна поетики — гол. ознаки лірики Л. Нар. мотиви, сюжети, образна символіка оживають у самобутніх худож. інтерпретаціях поета. Історія і сучасність у творах Л. існують як єдина часова цілісність. Істор. колізії в поезії Л. є своєрідними вимірами сучасності, її уроками. Звідси і витоки його т. з. історіософічної лірики. Осібний тем. пласт становлять культурологічні вірші. Поет віддає перевагу класич. формам вірша, водночас успішно працює у формі білого вірша. Опубл. зб. літ.-крит. статей про класиків укр. л-ри та видатних митців братніх слов’ян. народів «Многосвіточ» (1978), кн. публіцист. роздумів «Високі райдуги» (1979), нарис «Львів» (1985). Упорядкував видання «Вінок Маркіянові Шашкевичу» (1987, разом з М. Шалатою) і «Весни розспіваної князь. Слово про Антонича» (1989, разом з М. Ільницьким). Переклав ряд творів В. Тредіаковського, В. Жуковського, О. Блока, А. Міцкевича, Я. Івашкевича, І. Базова, Л. Левчева, Десанки Максимович та ін. (увійшли до підготовлених Л. антологій «Слов’янське небо», 1972; «Слов’янська ліра», 1983). Як упорядник і перекладач брав участь у виданнях творів Янки Купали, В. Броневського, Десанки Максимович, Лацо Новомеського, Ї. Волькера та ін. За перекладацьку діяльність і популяризацію в Україні польської літератури Л. присвоєно звання заслуженого діяча культури Польщі (1977), чеської л-ри — відзначений премією ім. В. Незвала Чес. літ. фонду (1984). Лауреат премії ім. П. О. Гвєздослава (1988, за ориг. та перекладацьку творчість, відданість культурі словац. народу). Окр. твори Л. перекладено рос., білорус., груз., вірм., болг., польс., чес., словац., угор. та ін. мовами. Портрет с. 231.

Тв.: Рос. перекл. — Очарованные олени. М., 1971; Звездочет. М., 1977.

Літ.: Ільницький М. Найголовніша з ліній. В кн.: Ільницький М. На вістрі серця і пера. К., 1980; Скирда Л. Дім під зорею. В кн.: Скирда Л. Сучасна українська поезія. К., 1983; Павличко Д. Власне обличчя і власний дух. «Літературна Україна», 1990, 22 лютого; Салига Т. Дивен мій світ. В кн.: Салига Т. Ю. Продовження. Львів, 1991.

Т. Ю. Салига.


ЛУБОЧНА ЛІТЕРАТУРА — невеликі за обсягом дешеві масові видання з ілюстраціями, переважно анонімні, які виходили в Україні та Росії з 2-ї пол. 18 — до поч. 20 ст. Л. л. відома з 8 ст. в Китаї та з 15 ст. — у Зх. Європі. Спочатку це були прозові або віршовані підписи до малюнків, що виконувалися на лубі — деревній корі (здебільшого липи), а починаючи з 16 століття — на папері в техніці кольорової гравюри й літографії. Поступово такі тексти набули самост. значення, і лубочний лист перетворився в книжку, з якої нерідко широкі маси діставали перші уроки грамоти. Лубочні видання містили переробки казок, билин, істор. оповідань, житій святих, перекладних рицар. романів та авантюрних повістей. До Л. л. належали також «сонники», «письмовники», «оракули», збірки анекдотів, де з гумором, у спрощеній манері зображувався побут народу («Била жінка мужика, за чуприну взявши», «Як кум Бандура чортяку піймав, та не вдержав», «Побрехеньки» тощо). З кін. 19 ст. в Зх. Україні друкувалися лубочні «малоросійські пісенники» («Молодий чумак», 1884; «Бандурист», 1887; «Сліпий кобзар», 1899). Серед Л. л., зокрема на поч. 20 ст., з’являлися й «усічені» (скорочені, часто — механічно) худож. твори укр. та рос. класиків.

В. П. Колосова.


«ЛУГ ДУХОВНИЙ» — див. «Лимонар».


ЛУГОВИК Микола Миколайович (10.I 1946, с. Дем’янці Переяслав-Хмельницького р-ну Київ. обл.) — укр. поет. Закін. 1976 Ніжин. пед. ін-т. Працював у музеях, пресі, вид-ві «Молодь». Автор збірок «Відблиски на сурмах» (1982), «Вічне перо» (1986), «Скрипка для Орфея» (1991). Для дітей написав збірки віршів «Врятоване пташенятко» (1987), «Заболів у Зубра зуб» (1992). В поезіях Л. нестримна фантазія, що виростає з міфу, фольклор. скарбів, малярства, переплітається зі звичайними життєвими реаліями.

Літ.: Бровченко В. З голубого джерела. В кн.: Поезія, в 3. К., 1980; Сердюк П. Змістовність і художність невіддільні. «Дніпро», 1987, № 8; Пінчук С. Після дебюту. «Київ», 1989, № 3.

В. Г. Пугач.


ЛУГОВСЬКОЙ Володимир Олександрович [18.VI (1.VII) 1901, Москва — 5.VI 1957, Ялта, похов. у Москві] — рос. поет. Закін. 1921 Військ.пед. ін-т (Москва). Перша зб. «Сполохи» (1926) сповнена пафосу громадян. війни. Кн. «Мускул» (1929) — на теми революції, соціаліст. будівництва. Творче зростання поета в цей час ускладнене впливом конструктивізму, долання якого відбилося у наступній кн. «Страждання моїх друзів» (1930). Враження від поїздки у Середню Азію 30-х pp. лягли в основу поет. епопеї «Більшовикам пустелі і весни» (кн. 1 — 1931, кн. 2 — 1933, кн. 3 — 1948). У зб. публіцист. віршів «Європа» (1932) Л. розповідає про подорож до Туреччини, Греції, Італії. Зб. автобіогр. поем «Життя» (1933) написана у філос.-поет. жанрі. Збірки «Каспійське море» (1936), «Нові вірші»- (1941) виразно засвідчили творчу самобутність Л.: поєднання романт. патетики, пристрасної громадянськості, енергії поет. мислення та яскравої метафоричності. Найповніше ці риси виявилися у творчості ост. років (збірки «Сонцеворот», 1956; «Лірика», «Синя весна», «Середина віку», всі — 1958). Л. належить кн. статей і виступів «Роздум про поезію» (вид. 1960). Укр. мотиви представлені зб. «Кримські вірші» (1954), циклом поезій «Україна» (1954), віршем «Шевченко на Аральському морі». Переклав ряд поезій Т. Шевченка («Не кидай матері! — казали», «Один у другого питаєм», «Минули літа молодії»). У вірші «Сестрі Україні» (1954) використав ремінісценції з Шевченкового «Заповіту». Окр. твори Л. переклали М. Упеник, О. Жолдак.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1971; Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1988 — 89; Укр. перекл. — Сестрі Україні. В кн.: Народн-брати. К., 1954; Вогні. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; Пісня дружби. В кн.: Сузір’я, в. 16. К., 1982.

Літ.: Левин Л. Владимир Луговской. М., 1972; Соловей Э. Поэтический мир В. Луговского. М., 1977; Страницы воспоминаний о Луговском. М., 1981.

Е. С. Соловей.


ЛУДЕМІС (Λουντέμης) Менелаос (справж. — Валасіадіс Дімітріс; 25. X 1915, Стамбул — 22.I 1977, Афіни) — грец. письменник. У роки 2-ї світ. війни — учасник Руху Опору. 1948 — 52 перебував у в’язницях, концтаборах, на засланні; 1959 — 75 — в еміграції (Румунія). В романах «Екстаз» (1943), «Добраніч, життя» (1946), «Хмариться» (1948), «Хлопчина лічить зорі» (1956 — 57) і «Шлях губиться в лісі» (1958) змалював долю різн їх поколінь грец. суспільства. Зб. оповідань «Кораблі не причалили» (1938) — про життя безробітних. Зб. оповідань «Заплакані дні» (1953), зб. віршів «Зойк на краю світу» (1954), романи «Вулиця безодні № 0» (1962) і «Вино боягузів» (1965) присвячені боротьбі проти фашист. окупації. В поемі «Співаю про Кіпр» (1956) зображено трудові будні та визв. змагання кіпріотів проти колон. ярма. 1959 відвідав Київ. Окр. твори Л. переклали Н. Головко і Т. Чернишова.

Тв.: Укр. перекл. — Заплакані дні. К., 1958; Білі хризантеми. К., 1961; Рос. перекл. — Тучи сгущаются... — Мальчик считает звезды. М., 1959; Мальчик считает звезды, кн. 2. Дорога теряется в лесу. М., 1960.

О. Д. Пономарів.


ЛУЖАНІН Максим [справж. — Каратай Олександр Амвросійович; 20.Х (2.XI) 1909, с. Пруси, тепер Солігор. р-ну Мінської обл.] — білорус. письменник, перекладач. Навч. 1928 — 31 в Білорус. ун-ті (Мінськ). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював у пресі, на кіностудії «Білорусьфільм» та ін. Автор поет. збірок «Кроки» (1928), «Голоси міст» (1932), «Широке поле війни» (1945), «Мовою серця» (1955), «Поговори зі мною, земле» (1983), «Повернуся вітром» (1987) та ін., зб. оповідань і повістей «Дванадцять вечірніх вогнищ» (1968), «Люди, птахи, простір» (1976), гумору «Саливон на дачі» (1958) та ін., спогадів, есе, літ. портретів, крит. статей, кіносценаріїв. Твори Л. присвячені мирній праці людей, їхньому героїзму під час війни. Пише і для дітей. Перекладає з рос., польс. і укр. л-р. Переклав, зокрема, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя, роман «Переяславська рада» Н. Рибака, зб. оповідань «Одна доба» І. Кириленка та ін., окр. поезії П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, С. Олійника, С. Крижанівського, оповідання М. Стельмаха, Є. Гуцала. Ряд статей присвятив творчості Т. Шевченка («Вуста народу», 1961), Лесі Українки («Велика Леся», 1963), В. Сосюри («Хода крізь роки», 1976) та ін. За ред. Л. (разом з А. Русецьким) вийшли 1954 (білорус. мовою) «Вибрані твори» П. Тичини. Твори Л. перекладали В. Сосюра, М. Нагнибіда, П. Усенко, М. Руденко, О. Ющенко, В. Швець, В. Корж та ін.

Тв.: Збор твораў, т. 1 — 3. Мінск, 1968 — 70; Збор твораў, т. 1 — 4. Мінск, 1979 — 81; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — Двенадцать вечерних костров. М., 1970; Окна дороги. М., 1976; Начало человека. М., 1985.

Літ.: Зуёнак В. Лінія высокага напружання. Мінск, 1983; Бечык В. Прад высокаю красою... Мінск, 1984.

Т. Б. Ліокумович.


ЛУЖЕЦЬКИЙ Антін Євстахійович (крипт. — А. Л., Ант. Л.; 1.II 1807, с. Стара Лінина, тепер Велика Лінина Старосамбірського р-ну Львів. обл. — 4.VI 1891, с. Літиня, тепер Дрогобицького р-ну тієї ж обл.) — укр. поет. Із сім’ї священика. По закінченні 1835 Львів. семінарії був священиком у галиц. селах Медиці, Кобильниці Руській, з кін. 30-х pp. — у Скопові, з 1856 — у Порохні, з 1872 — в Літині. Писав укр., польс. і частково лат. мовами. Перший вірш укр. мовою «До луни» надр. 1842 у польс. журн. «Rozmaitosci» («Розмаїтості») лат. буквами. 1843 підготував до друку в Перемишлі зб. «Проба стихотворчого заводу во малоруськім язиці в Галіції», до якої входили ориг. й перекладні (з польс. і нім. мов) ліричні твори, істор. поема «Переяслав», байки (рукопис зберіг. в б-ці Львів. ун-ту). Дві поезії — «Плач вдовиці» і «Голос вдовиці до згаслого друга» — з’явилися 1847 в альм. «Вінок русинам на обжинки». Єдина опубл. зб. Л. — «Плач вдовиці» (1853) позначена сумними, елегійними мотивами, почасти — христ. моралізаторством. У віден. «Отечественном сборнике повісток, сказок, исторических воспоминаний, господарских и инных общеполезных вЂстей и пр., и пр.» (1856) опубл. поезії «Вдовиця», «Первий Святий вечір у вдовиці». Найпоширенішим був вірш Л. «Річниця» («В Перемишлі на Підзамчу зозуленька кує...», 1863; у шкільних читанках наз. «Гріб у волнах»), написання якого пов’язане із загибеллю сина.

М. Й. Шалата.


ЛУЖИЦЬКІ МОВИ — див. Серболужицькі мови.


ЛУЖНИЦЬКИЙ Григор Леонідович (псевд. — Меріям, Л. Нигрицький, Б. Полянич, П. Корнич, С. Ордівський; 27.VIII 1903, Львів — 3.III 1990, с. Сіннемінсон, шт. Нью-Джерсі) — укр. письменник, літературознавець, перекладач і публіцист, дійсний член НТШ у США з 1950. Навч. 1921 — 22 в Укр. підп. ун-ті у Львові та ун-ті м. Граца (Австрія). Закін. 1926 Карлів ун-т (Прага). 1927 повернувся до Львова, тоді ж став членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові. 1927 — 31 був ред. журн. «Поступ», літ. редактором у газ. «Новий час», вид-ві «Українська преса» (Львів). 1939 викладав укр. мову у евр. гімназії, 1940 — 41 — співробітник Відділу сусп. наук АН УРСР у Львові. 1944 виїхав до Австрії, де 1946 — 49 викладав укр. та польс. мови в ун-ті Граца. 1949 емігрував до США, жив у Філадельфії, де 1950 — 57 був співред., згодом — гол. ред. укр. газ. «Америка»; 1958 — 67 — професор укр. л-ри Пенсільван. ун-ту (Філадельфія). Належав до літ. орг-ції «Логос», Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові, літ. об’єднання «МУР». Автор зб. поезій «Вечірні смутки» (1924), п’єс «Дума про Нечая» (1930), «Ой Морозе, Морозенку!» (1933), «Посол до Бога» (1934), «Акорди» (1935), детект. повістей «Товариші усміху» (1930) та «„0 — 313“: Шпигунська повість» (1950), зб. нарисів «Чорний сніг» (1928), лібрето муз. комедії «Жабуриння» (1932). Переклав ряд оповідань Е. По (вид. 1930 окр. книжкою «Червона смерть і інші оповідання»), комедії «Ідеальний чоловік» О. Уайльда (пост. 1922). Опубл. літературознавчу працю «Українська література в контексті світової літератури: короткий нарис української літератури від Відродження до романтизму» (1961, англ. мовою) та істор.-теол. розвідку «Українська церква між Сходом і Заходом» (1954), ряд статей з питань укр. культури, виступав на театр. теми.

Літ.: Рудницький Л. Драматургія Григора Лужницького. «Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка», 1992, т. 224.

Р. П. Зорівчак, І. М. Лисенко.


ЛУЙК Війві (6.XI 1946, с. Тянассільма, тепер Вільяндіського пов., Естонія) — ест. письменниця. Автор збірок поезій «Вітер піднебесся» (1966), «Продавець пісень», «Голос» (обидві — 1968), «Вічна весна» (1976), «Справи землі» (1978), «Від радості тяжкої» (1982), роману «Сьома мирна весна» (1985) — про повоєн. ест. село; оповідань і казок для дітей та ін. Окр. твори Л. переклали О. Завгородній, Л. Череватенко, М. Слабошпицький.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Сьома весна без війни. К., 1989; Рос. перекл. — Большие деревья. Стихи из семи книг. Таллин, 1978; Рука человеческая. М., 1984; Седьмая мирная весна. Таллин, 1988.

С. Г. Ісаков.


ЛУКА ЖИДЯТА (Жирята; р. н. невід. — 15.X 1059 або 1060, похов. у Новгороді) — давньорус. письменник і церк. діяч. Вірогідно, родом з Новгорода. 1036 поставлений князем Ярославом Мудрим новгор. єпископом. За час його єпископства у Новгороді збудовано Софійський собор, створене Остромирове євангеліє, переписано «Тлумачні пророцтва», укладено «Новгородський літопис». За доносом 1055 був викликаний митрополитом до Києва і затриманий там до 1058. По звільненні, вертаючи до Новгорода, помер. Канонізований церквою. Єдиний твір Л. Ж., що зберігся (у багатьох списках 15 — 17 ст.), — коротке «Повчання архиєпископа Луки до братії» («Се братіє, первЂе всего сію заповЂдь...») — є викладом осн. реліг. понять, моральних обов’язків християнина.

Літ.: Тимковский Р. Поучение архиєпископа Луки к братии. «Русские достопамятности», 1815, ч. 1; Бугославский С. Поучение еп. Луки Жидяты по рукописям XV — XVII вв. «Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук», 1913, т. 18, кн. 2; Будовниц И. У. Общественно-полит. мысль Древ. Руси (XI — XIV вв.). М., 1960.

Ю. В. Пелешенко.


ЛУКАН Юрій (1935, с. Калинешти-Єнаке Сучавського пов.) — укр. письменник в Румунії. Закін. 1958 Бухарест. ун-т. Автор епічних романів «Терези» (1979), «Не тяжко крука вбити» (1982) та «Банальні ночі» (1985), що становлять трилогію про життя південнобуков. укр. села від 1944 до поч. 70-х pp. Виступає і в жанрі сатир. оповідання. Відомий як самодіяльний композитор.

Літ.: Ткачук С. Слово про побратимів; Юрій Лукан. В кн.: Обрії. Бухарест, 1982; Михайлюк М. Новий роман про село. «Новий вік», 1986, 1 лютого.

В. Д. Ганущак.


ЛУКАШ Микола Олексійович (19.XII 1919, м. Кролевець, тепер Сум. обл. — 29.VIII 1988, Київ) — укр. перекладач, літературознавець, лексикограф. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1947 Харків. пед. ін-т. Був на пед. роботі, зав. відділом поезії журн. «Всесвіт». Перекладав з 14 мов, відтворивши з високою худож. досконалістю великий масив шедеврів світ. л-ри. Окр. книжками в перекладі Л. вийшли: з нім. мови — трагедія «Фауст» Й. В. Гете (1955), зб. «Лірика» Ф. Шіллера (1967); з італ. — кн. «Декамерон» Дж. Боккаччо (1964); з франц. — романи «Перший удар» А. Стіля (1953), «Пані Боварі» Г. Флобера (1961), зб. «Поезії» Г. Аполлінера (1984); з ісп. — п’єси «Овеча криниця» і «Собака на сіні» Лопе де Веги (1962), зб. «Лірика» Ф. Гарсіа Лорки (1969); з угор. — драма «Трагедія людини» І. Мадача (1967). Опубл. зб. перекладів Л. «Від Боккаччо до Аполлінера» (1990). Л. належать також переклади (надр. у періодиці та окр. збірниках) з англ. (драма «Троїл і Крессіда» В. Шекспіра, поезії Р. Бернса, вірші з роману «Аліса в Країні Чудес» Л. Керролла), франц. (поезії В. Гюго, П. Верлена, А. Рембо, П. Лафарга, Сен-Поля Ру, М. Жакоба, О. В. Л. Мілоша), ісп. (фрагменти з драм «Життя — це сон» і «Саламейський алькальд» П. Кальдерона де ла Барки), нім. (поезії Г. Гейне, Р. М. Рільке, Г. Тракля), італ. (оповідання Дж. Родарі), польс. (поезії А. Міцкевича, Ю. Тувіма), чес. (вірші І. Волькера, П. Безруча, К. Гавлічека-Боровського, О. Лисогорського), угор. (поезії Е. Аді, А. Йожефа), болг. (вірші Х. Смирненського), япон. (добірка середньовіч. поезії), ідиш (вірші Д. Гофштейна), івриту, лат., серб. мов. Переклав ряд лібрето до опер. Незакін. лишились переклади романів «Дон-Кіхот» М. Сервантеса і «Простак Простакович» Г. Я. К. Гріммельсгаузена, а також «Пісні про Нібелунгів» та ін. Переклади Л. — важливий етап у розвитку укр. перекладного мистецтва. Писав також сонети. Виступав із статтями про зарубіж. л-ри. Лауреат премії ім. М. Т; Рильського (1988). 1989 редакція «Всесвіту» засн. премію ім. М. О. Лукаша за кращий худож. переклад або статтю про мистецтво перекладу, опубл. в журналі.

Тв.: [Вірші]. «Україна», 1989, № 50; Сонетаріум Миколи Лукаша. «Прапор», 1990, № 3.

Літ.: Первомайський Л. «Фауст» Гете в перекладі М. Лукаша. В кн.: Первомайський Л. Творчий будень. К., 1967; Коптілов В. Поезія огнистого гуманізму. «Літературна Україна», 1967, 21 липня; Кочур Г. Лорка в нових перекладах. «Всесвіт», 1967, № 6; Кочур Г. Роман Сервантеса на Україні. «Всесвіт», 1967, № 1; Наливайко Д. Поль Верлен по-українськи. «Дніпро», 1969, № 8; Доценко Р. Під знаком Миколи Лукаша. «Україна», 1988, № 50; Кочур Г. Феномен Лукаша. В кн.: Наука і культура. Україна, в. 23. К., 1989; Новикова М. Пригода з Робертом Бернсом (про переклади М. Лукаша). «Всесвіт», 1989, № 1; Кирилюк В. Нарівні з великими. — Кочур Г. Колоски з Лукашевого пожнив’я. «Літературна Україна», 1990, 18 січня; Журахович С. В лещатах темного часу. Спогад про Миколу Лукаша. «Україна», 1990, № 32; Гуцало Є. Спогад про Миколу-«козловода». «Літературна Україна», 1990, 15 листопада.

Г. П. Кочур.


ЛУКАШЕВИЧ Платон Якимович (1806, с. Березань, тепер смт Баришів. р-ну Київ. обл. — кінець 1887, там же) — укр. фольклорист, етнограф, видавець, мовознавець. Нар. у поміщ. сім’ї. Навч. у Ніжин. гімназії вищих наук (в одному класі з М. Гоголем), Закін. 1828 Рішельєвський ліцей (Одеса). Під впливом чес. культур. діячів В. Ганки та Я. Коллара, з якими познайомився за кордоном, захопився збиранням нар. творчості. Видав (без зазначення укладача) зб. «Малоруські й червоноруські народні думи і пісні» (1836), де вперше опубл. укр. думи «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Плач невольника», новий варіант думи «Івась Коновченко». У журналах «Киевский телеграф», «Северный архив», «Москвитянин» виступав з етногр. статтями («Передісторичний слов’янський світ», «Про чудові звичаї і розваги малоросіян на святах Різдва Христового і на Новий рік»), друкував мовозн. праці («Грецький коренеслов», «Пояснення ассирійських імен», «Латинський коренеслов»). Листувався з Я. Головацьким (листи опубл. в «Українському науковому збірнику», 1915). Маєток Л. у Березані 1843 відвідав Т. Шевченко, там він ознайомився з творчістю І. Вагилевича.

Літ.: W. [Горленко В.]. Платон Акимович Лукашевич. «Киевская старина», 1889, № 1; Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава, 1912; Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 6; Кирдан Б. П. Собиратели народной поэзии. М., 1974.

І. П. Березовський.


ЛУКАШЕНКО Олексій Іванович (1.V 1937, с. Козаровичі Вишгородського р-ну Київ. обл.) — укр. поет. Закін. 1964 Київ. технол. ін-т харч. пром-сті, 1971 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював інженером, журналістом. Автор збірок «Вітер у березах» (1971), «Грім за Дніпром» (1974). Переклав ряд рос. (М. Рубцова), білорус. (Р. Бородуліна) та євр. (Д. Хайкіної) поезій.

Літ.: Олійник Б. Кілька слів про поета. В кн.: Лукашенко О. Вітер у березах. К., 1971.

В. Г. Пугач.


ЛУКИЧ Василь (справж. — Левицький Володимир Лукич; ін. псевд. і крипт. — Василь Левченко, Володимир Лукич, Василь Січовик, Онисим Миронюк, Домонтар, В. Лавров, Вол. Орлик, В. Л., Ъ, Муха, Лев Кл. Г., Н. Срібнаренко, Станіславець та ін.; 2.IX 1856, с. Белзець, тепер Гончарівка Золочівського р-ну Львів. обл. — 6.Х 1938, м. Винники, тепер у складі Львова; похов. у Львові) — укр. культур.-громад. діяч, видавець, літературознавець, бібліограф. Із сім’ї священика. Закін. 1879 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Працював нотарем у Болехові, Стрию, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), з 1896 — у Винниках. Поділяв погляди «народовців». Студентом входив до «Академического кружка». Послідовно виступав за возз’єднання Галичини з Наддніпрян. Україною, боровся за єдину літ. мову на всіх укр. землях. Видав разом з І. Франком альм. «Дністрянка», брав участь у випуску журн. «Друг», «Антології руської». У 1881 — 86 та 1891 — 94 уклав і видавав календарі «Просвіти», в яких публікував і твори укр. письменників, статті про їхнє життя й літ. діяльність. Видав альманахи «Ватра», «Квітка», «Рідний зільник», «Левада», «Рідна стріха». Упорядковував, редагував і видавав твори Т. Шевченка, С. Руданського, М. Старицького, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Кропивницького, Б. Грінченка та ін. 1891 — 97 був редактором журн. «Зоря», до співробітництва в якому залучив, за словами І. Франка, «майже всі видніші літературні сили з України й Галичини» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 500). Писав літературознавчі статті; «Володимир Александров. Огляд життя і діяльності» (1888), «Заборонені цензурою уступи з Шевченкової поеми „Катерина“» (1889), «Трохим Зіньківський», «Огляд життя й діяльності Петра Ніщинського», «Тридцятирічні роковини смерті Петра Гулака-Артемовського», «П’ятидесятиліття діяльності Якова Щоголіва», «Ол. Кониський», «Причинки до життєпису Ів. Манжури», «Омелян Огоновський», «Василь Чайченко», «Іван Белей», «Леонід Глібов», «Олександр Барвінський», «Юліан Лавровський» (усі — 1891 — 96). На сторінках період. видань з 1876 вів поточний облік укр. друк. продукції. Одним з перших в укр. бібліографії описував муз. л-ру, запровадивши в оглядах друк. продукції розділ «Музикалія». Систематично друкував шевченкознавчі матеріали: покажчик творів Т. Шевченка; «Нові переклади Т. Шевченка» (хорват. і чес. мовами), «Польські переклади поезій Т. Шевченка» (усі — 1889); подавав інформації про переклади творів І. Франка, Б. Грінченка та ін., щорічні огляди («Бібліографія руська, російська, польська, німецька, французька, чеська», 1878; «Закордонська Україна в 1881 p.», 1882), проблемні статті з бібліографії. Виступав з етногр. й істор. статтями: «Народна руська співачка Маруся Гордіївна Чурай», «На Дніпрові пороги» (обидві — 1880), «Угорська Русь» (1887), «Матеріал етнографічний», «Золоті ворота в Києві», «Історичний діяч України-Русі гетьман Петро Дорошенко» (усі — 1890) та ін. Писав оповідання, які друк. у додатку до газ. «Учитель» «Ластівці» і календарях «Просвіти». Переклав окр. твори з рос., польс. й нім. літератур.

Літ.: Гуменюк М. П. Бібліограф, редактор, видавець (До 30-річчя з дня смерті Василя Лукича). «Жовтень», 1968, № 10; Гуменюк М. П. Василь Лукич (Володимир Левицький). В кн.: Гуменюк М. П. Українські бібліографи XIX — початку XX століття. Х., 1969.

М. П. Гуменюк.


ЛУКІАН (Λουκιανός; бл. 125, м. Самосата, Сирія — після 180, м. Александрія, Єгипет) — давньогрец. письменник-сатирик. Творець антич. сатир. діалога. Був мандрівним ритором. Зазнав впливу епікуреїзму, скептицизму, філософії кініків. Вільно володів майже всіма тодішніми літ. жанрами («малими формами») — комічним діалогом, мімом, памфлетом, пародійним і фантастичним оповіданням тощо. Л. приписують бл. 80 творів, з яких не всі належать письменникові, їх можна поділити на кілька груп: ранні риторичні декламації традиц. типу («Тирановбивця», «Похвала мусі»), декламації з посиленням діалогіч. і оповід. елемента («Токсарид», «Сновидіння»), невеликі діалоги коміч. змісту («Розмови богів», «Прометей», «Розмови гетер»), просторіші діалоги — філос. і сатиричні («Розмови в царстві мертвих»), міркування, діатриби, листи тощо («Про смерть Перегріна», «Александр, або Лжепророк»), декламації останніх років («Діоніс», «Геракл» та ін.). У своїх творах Л. висміював містику, забобони, марнотратство, псевдовченість. Вплив сатир. таланту Л. позначився на творчості У. фон Гуттена, Еразма Роттердамського, Ф. Рабле, Дж. Свіфта та ін. В Україні до творчості Л. зверталися Феофан Прокопович, Г. Сковорода, І. Франко. Окр. твори Л. переклали А. Сагарда, Т. Мандибур.

Тв.: Укр. перекл. — Юпітер у клопотах. Львів, 1902; Зевс трагічний. В кн.: Антична література. К., 1938; [Твори]. В кн.: Антична література. Хрестоматія, К., 1968; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 2. Л.М., 1935; Избранные атеистические произведения. М., 1955; Избранное. М 1962; Избранное. М., 1987.

Літ.: Апт С. К. Лукиан. В кн.: История греческой литературы, т. 3. М., 1960; Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво. В кн.: Прокопович Ф. Філософські твори, т. 1. К., 1979; Франко І. Лукіан і його епоха. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 45. К., 1986; Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. К., 1989.

Й. О. Баглай.


ЛУКІВ Микола Володимирович (6.I 1949, с. Куманівці Хмільницького р-ну Вінн. обл.) — укр. поет. Закін. 1973 Київ. ун-т. Працював 1973 — 84 у редакції газ. «Літературна Україна», з 1984 — гол. ред. журн. «Дніпро». Автор збірок «Ріка» (1973), «Шлях» (1976), «Політ» (1979), «Весняні дощі» (1981), «Отча земля» (1983), «Кущ осінньої калини» (1985), «Право на пам’ять» (1987), «Стрибок з парашутом» (1989). Поет тяжіє до соціально-філос., пейзажної та інтимної лірики, до епічного осмислення істор. минувшини укр. народу, сучас. життя. Відзначений респ. премією ім. М. Островського (1986, за збірки «Отча земля» і «Кущ осінньої калини»), премією ім. Г. Сковороди (1993, за зб. «Мелодії для матері і коханої»), премією ім. В. Вернадського (1994).

Тв.: Поезії. К., 1986; Мелодії для матері і коханої.. К., 1991; Рос. перекл. — На хуторе Надежда. М., 1988; Что нашептала мне калина. «Радуга», 1990, № 10; Мелодии для мамы и любимой. М., 1991.

Літ.: Підсуха О. На терезах добра. «Дніпро», 1984, № 2; Олійник Б. Надійність. В кн.: Луків М. Поезії. К., 1986; Гордасевич Г. Життя, як ріка. «Донбас», 1988, № 5.

М. І. Дубина.


ЛУКІЯНОВИЧ Денис Якович (псевд. і крипт. — Л. Журбенко, Л. Городничий, Іван Левицький, Ів. Макуха, He-критик, А. Б., Б. П. та ін.; 13.IX 1873, с. Городниця, тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — 28.I 1965, Львів) — укр. письменник і літературознавець, канд. філол. наук з 1947. Нар. в сім’ї вчителя. Закін. 1900 юрид. і 1907 філос. ф-ти Львів. ун-ту. 1907 — 39 учителював. Співробітничав у редакціях журналів «Народ», «Літературно-науковий вістник», газет «Буковина», «Нова Буковина» та ін., 1905 редагував журн. «Дзвінок». З кінця 1939 викладав у Львів. ун-ті. Друкувався з 1889 (оповідання «Сабашева вечеря»). 1895 виходить зб. «Новели», герої її — селяни, ремісники. Оповідання циклу «Ескізи і оповідання» (1897), повісті «Від кривди» (1904), «Філістер» (1909) — це своєрідні замальовки з натури. В основу сюжету повісті «За Кадильну» (1904) лягли події, пов’язані з масовим обезземеленням селян Галичини та Буковини після скасування панщини 1848. Твір високо оцінений І. Франком (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 158). В центрі повісті «Я — з більшістю» (1934) — події нац.-визв. боротьби на західноукр. землях. У біогр. повістях про І. Франка «Франко і Беркут» (1956) і «Суд над митрополитом» (1959) порушив проблему взаємовідносин письменника й народу. Написав книги спогадів «Криваві вибори. (Спогади з минулого)», «Перші жертви. (Спогади про вибори 1897 р.)», а також спогади про І. Франка, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, О. Маковея, М. Павлика, Ф. Ржегоржа, Лесю Українку, В. Стефаника. Л. належать літ.-крит. праці про Т. Шевченка («Кілька слів про життя і твори Тараса Шевченка», 1911; «Про Шевченкові твори», 1914; «Культ Шевченка на Буковині», 1917), Ю. Федьковича («Спірні і сумнівні питання в житті Осипа Юрія Федьковича», 1911; «Про Осипа Федьковича», 1913; «Виступ Ю. Федьковича в Галичині», 1941), І. Франка («Нові рядки про Івана Франка», 1941; «Другий арешт Ів. Франка», 1946; «Неопубліковані листи Івана Франка [до Уляни Кравченко]», 1954), М. Коцюбинського («М. Коцюбинський і Західна Україна», 1941), О. Кобилянську («Від „Царівни“ до „Землі“», 1945), Н. Кобринську («Надприродний світ в казках Наталії Кобринської», 1904; «Два документи до життєпису Наталії Озаркевич-Кобринської», 1939), М. Яцківа, Є. Ярошинську та ін.

Тв.: Повісті. Львів, 1963; Вибрані твори. К., 1973; [Твори]. В кн.: Образки з життя. Львів, 1989.

Літ.: Міщенко Л., Денисюк І. Найстаріший український письменник. «Жовтень», 1958, № 9; Гуменюк М. Сучасник Івана Франка. «Жовтень», 1963, № 9; Денисюк І., Міщенко Л. Денис Лукіянович. В кн.: Лукіянович Д. Вибрані твори. К., 1973; Денисюк І. Письменник з когорти каменярів. В кн.: Лукіянович Д. Повісті. Львів, 1990; Міщенко Л., Денисюк І. Денис Лукіянович. Бібліографічний покажчик. Львів, 1958.

М. П. Гуменюк.


ЛУКНИЦЬКИЙ Павло Миколайович [29.ІХ (12.Х) 1900, Петербург — 23.VI 1973, Москва] — рос. письменник. Закін. 1925 Ленінгр. ун-т. Учасник громадян. та Вел. Вітчизн. воєн. Автор поет. збірок «Будяк» (1927), «Перехід» (1931). У книгах оповідань і нарисів «В підніжжі смерті» (1931), «Памір без легенд» (1932), «Вершники і пішоходи» (1933), зб. повістей та оповідань «Сонце все вище» (1939), повісті «Басмачі на Алтаї», п’єсі «Священне дерево» (обидві ввійшли до зб. «Час за нас», 1960), романах «Земля молодості» (1936), «Ніссо» (1946) відобразив життя і складні соціальні перетворення у побуті й свідомості малочисельних народів Алтаю та Паміру. Подіям Вел. Вітчизн. війни присвятив книги докум. прози «У лісах Карелії» (1942), «На берегах Неви» (1961), «Угорський щоденник. Листопад 1944 — квітень 1945» (1973), «Ленінград діє» (1961 — 68, ін. назва — «Крізь усю блокаду»). Написав спогади про А. Ахматову. Окр. твори Л. переклали В. Біленко та М. Щербина.

Тв.: Избранное. М., 1971; Сквозь всю блокаду. Л., 1988; Укр. перекл. — В підніжжі смерті. Одеса, 1933; Ніссо. К., 1985.

Літ.: Лукницкая В. К. Исполнение мечты (Жизнь и путешествия П. Н. Лукницкого). М., 1979; Лукницкая В. К. Пусть будет земля. М., 1985; Лукницкая В. К. Из двух тысяч встреч. М., 1987.

Л. С. Литвиненко.


ЛУКОНІН Михайло Кузьмич (29.Х 1918, Астрахань — 4.VIII 1976, Москва) — рос. поет. Навч. 1937 — 41 у Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Великої Вітчизняної війни. Фронтові вірші Л. увійшли до зб. «Биття серця» (1947). Поема «Робочий день» (1948; Держ. премія СРСР, 1949) — про мирну працю кол. воїнів. Видав кілька збірок віршів і поем: «Вірші далекого прямування» (1956), «Освідчення в коханні» (1959), «Поема повернення» (1962), «Обвуглений кордон» (1968), «Необхідність» (1969; Держ. премія СРСР, 1973). Поезії Л. властива епічність, багатство ритміко-інтонаційних засобів. В ост. його книгах міцніє лірична стихія. Літ.-крит. статті Л. ввійшли до кн. «Товариш поезія» (1963). Україні присвятив вірші «Дякую», «Харкову», розділи поеми «Дорога до миру». Переклав ряд віршів Т. Шевченка. Окр. твори Л. переклали І. Драч, В. Бичко, В. Бойченко, Б. Олійник, П. Воронько, М: Нагнибіда та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1978 — 79; Стихотворения и поэмы. Л., 1985; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1989; Укр. перекл. — Робочий день. В кн.: Російська радянська поезія. К., 1950; Необхідність. К., 1976.

Літ.: Киреева А. Так ли живу? Очерк о творчестве Михаила Луконина. М., 1980; Аннинский Л. Михаил Луконин. М., 1982; Воспоминания о Михаиле Луконине. М., 1982.

М. М. Радецька.


ЛУК’ЯНЕНКО Олександр Петрович (5.XI 1927, Житомир) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1952 Київ. ун-т. Працював у редакціях газ. «Молодь України» та журн. «Україна». Автор гумор. та сатир. повістей, оповідань, байок у прозі, притч, що увійшли до книжок «Листи без конвертів» (1961), «Муха в космосі» (1963), «Корінь зла» (1969), «Зуб мамонта» (1970), «Підозріла компанія» (1975), «Звітна галочка» (1982), «Чому загинули бангути» (1984), «Оптимус, або Незвичайні пригоди манекена Макса» (1985), «Добрий пірат Джон» (1987). Опубл. книжки повістей «Вогненне дерево» (1981), «Помилка судді Терницького» (1983) та «Строк давності» (1990). Для дітей видав зб. байок «Кукурідло та інші» (1985). Окр. твори Л. перекладено рос., болг., чес., польс., угор. мовами.

Тв.: Вогненне дерево. К., 1988; Рос. перекл. — Судебная ошибка. М., 1988.

Літ.: Слабошпицький М. ...У легкій оболонці гумору. «Літературна Україна», 1985, 16 травня; Маківчук Ф. Олександр Лук’яненко. В кн.: Лук’яненко О. Добрий пірат Джон. К., 1987; Мар’янівський М. Правда — жанр вічно актуальний. «Українська мова і література в школі», 1990, № 7.

Н. К. Черненко.


ЛУК’ЯНЧУК Раїса Федорівна (7.ІХ 1948, с. Баранівка, тепер Ярмолинецького р-ну Хмельн. обл.) — укр. поетеса. Закін. 1990 Луган. пед. ін-т. Працювала у пресі. Автор збірок «Освідчення» (1979), «Воскресіння» (1989). Окр. вірші Л. перекл. болг. мовою.

В. І. Ткаченко.


ЛУНА (ехо) — один з різновидів курйозних віршів (див. Курйозне віршування), характерних для поезії бароко. Це переважно двовірш, другий рядок якого складається з одного слова, що є частиною ост. слова першого рядка і звучить ніби його відлуння. В результаті цього між рядками немов відбувається своєрід. діалог. Напр.:

— Что плачеш, Адаме: земного ли края?

— Рая.

(І. Величковський. „Ехо...“).

Л. споріднена з амебейними композиціями. Описана майже в усіх відомих поетиках 17 — 18 ст. Використовувалась і в драматургії («Мудрость ПредвЂчная», 1703, та ін.). У поезії пізніших часів зустрічається рідко.

М. М. Сулима.


«ЛУНА» — літ.-худож. альманах. Випущений 1881 в Києві Л. Ільницьким. Вміщено поезії «Хустина» Т. Шевченка, «Зимовий вечір», «Перед труною», «Сиділи ми, каганчик миготів...» М. Старицького, «Козак» Я. Щоголіва, «На березі моря», «Божевільна» О. Кониського та ін., повість «Приятелі» і нарис «Шевченкова могила» І. Нечуя-Левицького, водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицького. Вихід альманаху сприяв активізації літ. життя, поклав початок появі літ.-худож. альманахів «Рада», «Нива», «Степ», «Складка» та ін.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

П. М. Федченко.


ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович [11(23).XI 1875, Полтава — 26.XII 1933, м. Ментона, Франція; похов. у Москві] — рос. літературознавець, мистецтвознавець, письменник, держ. діяч, академік АН СРСР з 1930. Закін. 1895 гімназію в Києві. В 1895 — 97 жив у Швейцарії (навч. в Цюріх. ун-ті), Франції, Італії. Повернувшись у Росію, зазнав переслідувань за соціал.-демокр. діяльність, перебував на засланні. З 1904 — в еміграції. У 1917 — 33 — нар. комісар освіти РРФСР, був на дипломат, роботі. Досліджував проблеми естетики (книги «Основи позитивної естетики», 1904; «Марксизм і естетика. Діалог про мистецтво», 1905), філософії (кн. «Релігія і соціалізм», т. 1 — 2, 1908 — 11), л-ри («Листи про пролетарську літературу», 1914; «Ленін і літературознавство», 1932, та ін.). Автор статей про М. Горького, В. Маяковського, С. Єсеніна, Л. Леонова, Б. Пастернака та ін. Писав п’єси («Фауст і місто», 1918; «Звільнений Дон-Кіхот», 1922; «Палії», 1924; «Отрута», 1926, та ін.), оповідання, кіносценарії — на актуальні соціально-філос. теми сучасності. Переклав окр. поезії Н. Ленау, Ади Негрі, К. Ф. Мейєра, Ш. Петефі, К. Шпіттелера. Пропагував творчість Т. Шевченка: реферат «Великий народний поет» (опубл. 1912), рецензія «Шевченко і Драгоманов» тощо. Писав про М. Коцюбинського (1928), про п’єси «Камінний господар» Лесі Українки, «97» М. Куліша та ін., про гастролі в Москві Укр. драм. театру ім. І. Франка («Гості з України», 1926). П’єса Л. «Полум’ярі» 1924 ішла на сцені театру ім. І. Франка у Харкові (тепер Київ. укр. драм. театр ім. І. Франка), 1925 — в Одес. держ. драмі (нині Одеський український музично-драматичний театр). Ряд п’єс було поставлено на сцені Держ. академ. театру в Харкові (тепер Харків. рос. драм. театр ім. О. С. Пушкіна). Окр. твори Л. переклали О. Бойко, Д. Прикордонний, Л. Жарова та. ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1963 — 67; Статьи о литературе, т. 1 — 2. М., 1988; Укр. перекл. — Шевченко і Драгоманов. В кн.: Пам’яті Михайла Драгоманова 1895 — 1920. Х., 1920; Великий народний поет (Тарас Шевченко). К., 1961; Про літературу. К., 1975; Про літературу і мистецтво. К., 1986.

Літ.: Трифонов Н. А. А. В. Луначарский и советская литература. М., 1974; О Луначарском. Исследования. Воспоминания. М., 1976; Павловский О. А. Луначарский. М., 1980; Кулик О. О. На зорі радянського театру. К., 1982; Анатолий Васильевич Луначарский. Указатель трудов, писем и литературы о жизни и деятельности, т. 1 — 2. М., 1975 — 79.

М. Г. Зельдович.


ЛУНДКВІСТ (Lundkvist) Артур Нільс (3.III 1906, с. Оберюнга, лен Сконе) — швед. письменник, громад. діяч, член Швед. академії з 1968. Віце-президент Всесв. Ради Миру (з 1950). Освіту здобув самотужки. Новаторством у галузі форми позначені вірші збірок «Жар» (1928), «Оголене життя» (1929), «Чорне місто» (1930), «Біла людина» (1932). З серед. 30-х pp. Л. перебував під впливом фрейдизму та франц. сюрреалізму. Песимістичні мотиви наявні у романі «Річки течуть до моря» (1934), поет. збірках «Мости ночі» (1936), «Тема вогню» (1939), «На перехресті» (1942), «Вірші між звіром і богом» (1944). Для повоєнної поезії Л. характерні життєстверджуючі настрої: збірки «Життя як трава» (1954), «Дерево, що говорить» (вірші у прозі, 1960). Сатиричне спрямування мають повісті-роздуми «Малінга» (1952) та «Про Сірканію, країну майбутнього» (1957), поема «Агадір» (1961). Л. належать ще автобіогр. роман «Подорож в юність» (1945), істор. балади і романи «Життя і смерть вільного стрільця» (1968) та «Воля неба. Чингісхан у сучасному розумінні» (1970), роман-фантазія «Оптиміст, очорнитель» (1976, про Ф. Гойю) та ін. твори цього жанру. Опублікував кілька збірок дорожніх нарисів — «Індійська пожежа» (1950), «Маки з Ташкента» (1952), «Вулканічний континент» (1957), «Так живе Куба» (1965). Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1957). Вірш Л. «Мій тост» перекл. Г. Кирпа (зб. «Поклик». К., 1984). Портрет с. 237.

Тв.: Рос. перекл. — Вулканический континент. М., 1961; Говорящее дерево. М., 1964; Жизнь и смерть вольного стрелка. М., 1972; Избранное. М., 1988.

Літ.: Неустроев В. П. А. Лундквист. В кн.: Неустроев В. П. Литература скандинавских стран (1870 — 1970). М., 1980.

Е. А. Жежерун.


«ЛУННИК» — рукописний збірник матеріалів (з різних джерел), що доводять залежність долі, здоров’я та життя людини від днів і фаз місяця. Формувався і поширювався у сх. слов’ян у 15 — 16 ст. Найповніший список «Л.» 15 ст. зберіг. в б-ці Києво-Михайлівського монастиря (тепер — в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України). «Л.» належить до апокриф. л-ри (див. Апокрифи) і внесений до індексу заборонених книг.

Літ.: Перетц В. Н. Материалы к истории апокрифа и легенды, в. 2. К истории лунника. СПБ, 1901.

М. М. Сулима.


ЛУПАН Андрій Павлович [2(15).II 1912, с. Міхулени, тепер Шолденештського району Молдови — 24.VIII 1992, Кишинів, Молдова] — молдовський письменник, перекладач і громадський діяч, академік АН Молдови з 1961, нар. письменник Молдови з 1982. Закін. 1941 Кишинівський сільськогосподарський інститут. Голова Верх. Ради МРСР (1963 — 67), заст. голови Президії Верх. Ради МРСР (1967 — 71), голова правління СП Молдови (1946 — 62, з перервами). До першої зб. «Поезії» (1947) ввійшли твори, написані протягом поперед. 15 років. У збірках віршів «Вступ до балади» (1954), «Майстер коваль» (1958), «Брат землі» (1959), «Закон гостинності» (1966), «Вірші» (1969), «Весь від землі» (1986) глибина філос. думки поєднується з образністю мови. Вірші та статті Л., написані до звільнення Бессарабії, пройняті духом протесту і віри в сили знедолених, пошуком соціального та худож. ідеалу. Автор п’єс «Пекале і окупанти» (1944) і «Світло» (1948), публіцист. зб. «Книги і роки» (1969), ряду творів для дітей. Присвятив Т. Шевченкові вірш «Перша зустріч» (1961), статті «Народний співець» і «Голос скривджених» (обидві — 1961). Л. належать також статті про М. Гоголя, М. Бажана, О. Гончара, розвідка «Творча дружба» про укр.-молд. літ. взаємини. Відомий як перекладач з рос., укр. та англ. літератур. Переклав ряд віршів Т. Шевченка («Заповіт», «Тече вода з-під явора» та ін.), укр. рад. поетів. Окр. твори Л. переклали І. Гончаренко, К. Дрок, О. Жолдак, С. Литвин, А. М’ястківський, Я. Шпорта. Лауреат Держ. премії СРСР (1975, за поет. цикл «Магістралі» — із зб. «Ноша своя», 1970).

Тв.: Укр. перекл.: — [Вірші]. В кн.: Молдавія. К., 1953; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 8. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. К., 1975; Добрий знак. К., 1987; Рос. перекл. — Лицом к лицу. Кишинев, 1957; Про нас. М., 1959; Стихи. М., 1961; Ноша своя. М., 1975; Магистрали. М., 1977; Добро носящий. М., 1980; Стихи. М., 1987.

Літ.: Корбу Х. Г. Летопись времени. Кишинев, 1986.

С. В. Семчинський.


ЛУПАН Леонід Сильвестрович [12(25).Х 1915, с. Нестерівці, тепер Дунаєвецького р-ну Хмельн. обл. — 16.I 1938] — укр. поет. Закін. 1933 Кам’янець-Подільський пед. технікум, навч. 1934 — 37 в Київ. ун-ті. Автор поем «Кармалюк у фортеці» (1935), «Дорога у вічність» (1937), низки лірич. віршів. Підготував збірку поезій, яка залишилась неопубл. Писав про героїчне минуле укр. народу, порушував ряд актуальних соціальних проблем. Незаконно репресований 1937. Реабіліт. 1956,

Літ.: Скорський М. Поезія Леоніда Лупана. «Радянське Поділля», 1962, 30 червня; Скорський М., Сваричевський А. Від Дністра до Горині. Літературно-мистецька карта Поділля. «Жовтень», 1972. № 8.

В. П. Мацько.


ЛУПІЙ Олесь (Олександр) Васильович (28.III 1938, с. Нова Кам’янка, тепер Жовківського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник. Закін. 1961 Київ. ун-т, працював у редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»).

Любов до рідної землі, філос. осмислення минулого і сучасності, звеличення людини — осн. теми поет. збірок «Вінки юності» (1957), «Майовість» (1964), «Перевал» (1969), «Голос» (1970), «Люди всієї планети» (1974), «Невпинність» (1977), «Любов і лад» (1982), «Одна-єдина» (1984), «Довголіття бджоли» (1987), «Кольорами предків» (1991) та ін. Майже всі прозові твори Л. присвячені подіям на західноукр. землях у важкий повоєнний час, найвідоміші з них — романи «Милява» (1965), «Герць» (1966), «Грань» (1968), «Відлуння осіннього грому» («Вірність», 1976), «Нікому тебе не віддам» (1984), «Чоловіки не відчувають болю» (1987), збірки повістей та оповідань «Романа» (1971), «Час квітня» (1975). Автор істор. роману «Падіння давньої столиці» (1991, про героїчну оборону Києва 1240 від монголо-татар. орд) та істор. повісті «Гетьманська булава» (1993) — за обидва твори письменник удостоєний Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка (1994). Для дітей написав збірки віршів «Заграй, сопілко» (1960), «Веселі музики» (1985). За сценаріями Л. поставлено на Одес. кіностудії худож. фільми «Багряні береги» (1979) і «Данило — князь Галицький» (1987). Окр. твори Л. перекладено багатьма мовами світу.

Літ.: Малишко А. Молоде жниво. В кн.: Лупій О. Поезії. К., 1972; Мишанич О. На перехресті любові й ненависті. «Літературна Україна», 1986, 9 січня; Чередниченко Д. С. Свідчення пшеничної стеблини. В кн.: Лупій О. Віра серця мого. К., 1988.

О. В. Мишанич.


ЛУПСЯКОВ Микола Родіонович (4.III 1919, Москва — 12.II 1972, Мінськ) — білоруський письменник. Закін. 1941 Мін. пед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Був на журналіст. роботі. У збірках оповідань і повістей «Перша атака» (1946), «Міст» (1947), «Червоний берег» (1954), «Дніпровська чайка», «Поєдинок» (обидві — 1957), «Горобиної ночі» (1958), «На берегах Дніпра» (1966), «Михайлів дуб» (вид. 1974) та ін. з любов’ю писав про людей праці та рідну природу. Для дітей видав збірки оповідань «Розвідники» (1949), «Зелена чорнильниця» (1956) і повість «Я пам’ятаю...» (1964). Перекладав з рос. і англ. л-р. Окр. твори Л. переклали М. Шумило, О. Кундзіч, Г. Кулінич, Ю. Назаренко.

Тв.: Выбраныя творы. Мінск, 1968; Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1949; Графський хутір. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1957; Переправа. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979; Рос. перекл. — Домик на колесах. М., 1957; На Днепре моем. М., 1961; В начале жатвы. М., 1961; Деревенские предания. М., 1969.

Літ.: Вольский А. Воспитание правдой. «Неман», 1963, № 3; Ляпич А. Днепровские были. «Неман», 1968, № 8.

О. Г. Астаф’єв.


ЛУР’Є Нойах Гершельович [12(24).XII 1885, м. Блашна, тепер Білорусь — 18.V 1960, Москва] — євр. письменник. 1917 — 41 жив в Україні. Автор збірок оповідань «Мости горять» (1929), «Звичайне життя» (1935), «Біля відкритої могили» (1944), повістей «Рідні» (1948) та «Лісова тиша» (автобіогр., 1957). Осн. мотиви — життя і побут євр. бідноти, інтелігенції. Роман «Еля Йорш» (1938) — про життя євр. колгоспників у херсонських степах. Окремі твори Л. переклали С. Кац, М. Зісман, Я. Вишневецький, М. Берг.

Тв.: Укр. перекл. — Завл-ноги. Х. — К., 1932; Звичайне життя. К., 1936; Еля Йорш. К., 1941; Рос. перекл. — Лесная тишина. М., 1961; Старше на одну ночь. М., 1963.

Літ.: Славин Л. Ной Лурье. В кн.: Славин Л. Портреты и записки. М., 1965.

Г. І. Полянкер.


ЛУР’Є Ноте [справж. — Лур’є Натан Михайлович; 2 (15).І 1906, с. Розкішне Гуляйпільського р-ну Запоріз. обл., з 1968 не існує — 28.XI 1987, Одеса] — євр. письменник. Закін. 1931 Моск. ун-т. Вчителював. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Писав мовою ідиш. Автор оповідань, новел, нарисів — збірки «Пасажир» (1937), «Брати» (1938), «Три оповідання» (1940); докум. повістей «Дорога до щастя» (1950), «Перед грозою» (1973), «В дорозі» (1978), кн. повістей і оповідань «Історія одного кохання» (1976). Роман Л. «Степ кличе» (ч. 1 — 3, 1932 — 48; перероб. 1958) — епіч. полотно про долю сільс. євр. бідноти в Україні після громадян. війни. Окр. лінії твору розвинуті у романі «Небо і земля» (1965), де події розгортаються під час боротьби з нім.-фашист. навалою. Ряд творів Л. переклали О. Кривов’яз, М. Сидоренко та ін. Незаконно репресований 1950. Реабілітований 1955.

Тв.: Укр. перекл. — Новели. Х. — К., 1931; Дорога до щастя. Одеса, 1950; Степ кличе. К., 1976; Перед грозою. — В дорозі. К., 1983; Рос. перекл. — Шесть рассказов. К., 1939; Степь зовет. Одесса, 1984; История одной любви. М., 1986; В дороге. Одесса, 1986.

Літ.: Ременик Г. Ноте Лурье. В кн.: Ременик Г. Очерки и портреты. М., 1975; Гончар О. [Вітання Н. Лур’є]. В кн.: Горизонт. Одеса, 1982; Дузь І. Ноте Лур’є — 80. В кн.: Горизонт. Одеса, 1986; Чернего Н. М. Ноте (Натан Михайлович) Лур’є. Біобібліографічний покажчик. Одеса, 1991.

Г. Д. Зленко, Г. І. Полянкер.


ЛУР’Є Соломон Якович [27.XII 1890 (8.I 1891), м. Могильов — 30.Х 1964, Львів] — рос. філологеллініст, історик, перекладач, доктор істор. наук з 1934, доктор філологічних наук з 1943. Закінчив Петербурзький університет. Був професором Самар. та Ленінгр. ун-тів. З 1953 — зав. кафедрою класич. філології Львів. ун-ту. Автор праць з давньогрец. історії, л-ри, мовознавства: «Історія Греції» (т. 1, 1940), «Мова і культура мікенської Греції» (1957, перша у світі монографія з мікеністики), «Догрецькі написи Криту» (1947). Написав біогр. нариси про Антифона (1920), Демокріта (1937), Архімеда (1945), Геродота (1947), науково-худож. книжки для дітей («Лист грецького хлопчика», 1930; «Таблички заговорили», 1960; «Невгомонний», 1962) та ін. Л. належать коментовані переклади творів Ксенофонта (1935), Плутарха (1940), Демокріта (опубл. 1970). Уклав «Підручник грецької мови» (не опубл.). Один із засновників респ. міжвідомчого наук. збірника Львів. ун-ту «Питання класичної філології» (видавався окремо в 1953 — 63, з 1964 — в складі респ. міжвідомчого наук. зб. «Іноземна філологія»).

Літ.: К 70-летию профессора С. Я. Лурье. «Вестник древней истории», 1960, № 4; Амусин И. Д., Ботвинник М. Н., Глускина Л. М. Памяти учителя. «Вестник древней истории», 1965, № 1; Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967; Амусин И. Д. Список трудов С. Я. Лурье. «Вестник древней истории», 1965, № 1.

Р. І. Доценко.


ЛУ СІНЬ (справж. — Чжоу Шужень; 25.ІХ 1881, м. Шаосін, пров. Чжецзян — 19.X 1936, Шанхай) — кит. письменник, публіцист, літературознавець, перекладач. Основоположник сучас. кит. л-ри. Закін. 1902 Нанкін. гірничо-залізн. уч-ще. В зб. «Клич» (1923, ввійшли ряд оповідань і найпопулярніша повість «Справжня історія А-К’ю», де Л. С. критикував соціальну пасивність нар. мас) показано злиденне життя і безправ’я селян. бідноти. Зб. новел «Блукання» (1926) — про долю інтелігенції у напівфеод. Китаї. Л. С. належать зб. віршів у прозі «Дикі трави» (1927), зб. сатир. казок «Давні легенди в новому викладі» (1936), численні збірки публіцист. статей, літературозн. праць («Коротка історія китайської оповідної прози», 1923, та ін.). Перекладав твори світової літератури, зокрема М. Гоголя, А. Чехова та ін. У перекладі Л. С. (з його доповненнями) в журн. «Сяоше юебао» (жовтень 1921) надр. розділ про укр. л-ру з 2-го тому кн. нім. мовою «Загальна історія літератури...» Г. Карпелеса (т. 1 — 2, Берлін, 1891), що поклало початок перекл. творів Т. Шевченка та ін. укр. письменників кит. мовою. Переклав «Заповіт» Т. Шевченка. Окр. твори Л. С. переклали І. Чирко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1953; Рідний край. К., 1957; Справжня історія А-К’ю. К., 1958; Вибрані твори. К., 1961; Твори. К., 1981; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1954 — 56; Избранное. М., 1989.

Літ.: Федоренко М. Т. Лу Сінь. В кн.: Федоренко М. Т. Письменники сучасного Китаю. К., 1959; Петров В. В. Лу Синь. М., 1960; Семанов В. И. Лу Синь и его предшественники. М., 1967; Глаголева И. К. Лу Синь. Биобиблиографический указатель. М., 1977.

І. К. Чирко.


ЛУТС Оскар [26.XII 1886 (7.I 1887), с. Ярвепере Каарепереської волості Тартумааського пов., тепер Йигеваського р-ну — 23.III 1953, Тарту] — ест. письменник, нар. письменник Естонії з 1945. Навч. 1911 — 13 у Тартуському ун-ті. Автор гумор. повісті про школярів «Весна» (ч. 1 — 2, 1912 — 13; укр. мовою переклали Б. Комар, І. Батюшков), її продовження — повістей «Літо» (ч. 1 — 2, 1918 — 19) і «Весілля Тоотса» (1921), а також «Життя Андреса» (1923), «Туман» (1928), «На задвірках» (1933) та ін.; комедій «Паунвере», «Капустина», «Комерсанти» (всі — 1913); 13 книжок спогадів («Старі стежки», «Зимові дороги», «Крізь вітер і воду» та ін.; 1930 — 41). У 1937 — 40 вийшло Зібрання творів Л. у 27 томах.

Тв.: Укр. перекл. — Весна. К., 1958; Рос. перекл. — На задворках и другие повести. Таллин, 1975; Весна. — Ученик Вальтер. — На задворках. М., 1987; Банкрот. Таллин, 1988.

Літ.: Тобиас Х. Творчество Оскара Лутса. В кн.: Об эстонской литературе. Таллин, 1956.

О. С. Завгородній.


ЛУТФІ (1366 або 1367, Герат — 1465 або 1466, там же) — узб. поет-лірик. Писав давньоузб. мовою і фарсі. До нас дійшли лише деякі твори Л., зокрема диван узб. газелей та написана староузб. мовою поема «Гульта Навруз» (1411 — 12, в основу покладено легенду про двох закоханих). Вірші Л. мовою фарсі та його переклад «Книги перемог» («Зафар-наме»; про подвиги Тимура) історика Шарафіодіна Язді не збереглися. Багато його поезій стали нар. піснями. Л. наблизив традиц. засоби худож. виразності, притаманні тюркомовній поезії, до реалій сучас. йому життя, дав зразки яскравих побут. замальовок.

Тв.: Рос. перекл. — Газели. В кн.: Антология узбекской поэзии. М., 1950; Лирика. — Гуль и Навруз. М., 1961.

Літ.: Бертельс Е. Э. Тюркская поэзия эпохи тимуридов, В кн.: Бертельс Е. Э. Навои. М. — Л., 1948; Рустамов Э. Р. Узбекская поэзия в первой половине XV века. М., 1963.

О. В. Іовса.


ЛУХМАНОВ Дмитро Панасович [25.VIII (6.IX) 1867, Петербург — червень 1946, Москва] — рос. письменник, Герой Праці. Навч. у Керченському і Петерб. морехідних класах. Перша прозова зб. «Морські оповідання» вийшла 1903. Книги Л. «На палубі» (1928), «20 000 миль під вітрилами» (1931; укр. перекл. В. Дорошенка), «Під вітрилами. (Спогади капітана)» (1948) присвячені важкій професії моряка. Писав вірші (зб. «На суше и на море». Мариуполь, 1911).

Тв.: Вилли. Симферополь, 1948; Соленый ветер. Одесса, 1961;

Укр. перекл. — 20 000 миль під вітрилами. Х.-Одеса, 1932.

Літ.: Соболев В. Легендарный капитан. В кн.: Лухманов Д. Жизнь моряка. Л., 1985.

Г. Д. Зленко.


ЛУЦЕНКО Дмитро Омелянович (15.Х 1921, с. Березова Рудка, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл. — 16.I 1989, Київ) — укр. поет, засл. діяч мист. УРСР з 1974. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Навч. 1938 — 39 у Київ. гідромеліоративному ін-ті. Працював на шахтах Донбасу, а в повоєнні роки — в редакціях газет «Колгоспне село» (тепер — «Сільські вісті»), «Молодь України», був кор. Всесоюзного радіо, завідував відділом поезії журн. «Вітчизна». Перша збірка — «Дарую людям пісню» (1962). Мужності людей у роки війни, красі рідної Вітчизни, невмирущості народу присвячені наступні збірки — «Незакінчена соната» (1966), «Як тебе не любити» (1969), «Добрість» (1971), «Пахучий хліб» (1974), «До останнього патрона» (1975), «За Березовою Рудкою» (1976), «Коли ти зі мною» (1978), «Березовий дзвін» (1980), «Дорога спадщина» (1984) та ін. Автор багатьох популярних пісень («Києве мій», «Фронтовики», «Сивина», «Не шуми, калинонько», «Стоїть над Волгою курган», «Неспокій», «Мамина вишня», «Осіннє золото» та ін.), створених у співдружності з композиторами Л. Ревуцьким, К. Данькевичем, О. Білашем, І. Шамо, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Філіпенком, М. Дремлюгою, А. Пашкевичем та ін. За пісні, написані разом з композитором І. Шамо, удостоєний Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1976). Окр. твори Л. перекладено рос., білорус., казах., тадж., молд., англ., нім., франц. мовами.

Тв.: Вибране. К., 1981; Рос. перекл. — Хлеб и песня. М. 1978.

Літ.: Сосюра В. Барви поета. В кн.: Луценко Д. Дарую людям пісню. К., 1962; Гоян Я. Туга маминої вишні. «Літературна. Україна», 1989, 26 січня.

М. І. Дубина.


ЛУЦЕНКО Іван Антонович [4(17).V 1915, с. Акмечетка, тепер с. Прибужжя Доманівського р-ну Микол. обл.] — укр. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1971. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1941 Одес. пед. ін-т. У 1972 — 79 — професор, зав. кафедрою укр. л-ри Микол. пед. ін-ту, 1980 — 88 — зав. кафедрою методики мови і л-ри Київ. пед. ін-ту. Автор книжок «Олекса Десняк» (1951), «Коста Хетагуров і Україна» (1961), «Українсько-грузинські літературні зв’язки в їх історичному розвиткові» (1968), «Деякі закономірності взаємин літератур народів СРСР» (1972). Один з авторів кількох колект. монографій, присвячених проблемам школи, вихованню учнів.

Г. Г. Єжелов.


ЛУЦИК Володимир Федорович (псевд. і крипт. — Бодак Музика, Л-к В., В. Ф. Л. та ін.; 2.ІХ 1857, с. Годів, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл. — 1909, Львів) — укр. письменник і журналіст. Закін. 1880 Львів. ун-т. Співробітничав у «москвофільській» (див. «Москвофіли») пресі, був ред. газет «Галичанин» (1894 — 1901) і «Руське слово» (1901 — 03). Автор віршів (опубл. у журналах «Весна» і «Страхопуд»), повістей «Кровавий танець» (1896, про відсіч жителів с. Годова татар. нападникам 1694), «Не введи нас во іскушеніє» (1900); оповідань «Пустинний дух», «Зустріч не передбачена», «Старець в одну ніч», «На слизькому шляху», «Месть моря» (всі — 1886), «Зозулька» (1899), «Виновата» (1901). Писав гуморески (польс. мовою). Переклав оповідання «Пані Юність» і «Кмітливість художника» С. Чеха, баладу «Шукач скарбів» Й. В. Гете. Рукопис автобіографії Л. зберіг. в ЛНБ ім. В. Стефаника АН України.

Літ.: Левицкий И. Галицко-русская библиография XIX-го столетия (1801 — 1886), т. 1. Львов, 1888.

П. К. Медведик.


ЛУЦЬКИЙ Остап (псевд. і крипт. — О. Люнатик, Немирич, О. Л-ий, О-п Л-й та ін.; 8.XI 1883, с. Луки, тепер Самбірського р-ну Львів. обл. — З.Х 1941, побл. м. Котласа, тепер Арх. обл.) — укр. поет, критик, перекладач. З поміщицької родини. Навч. в Празькому, Львів. і Краків. ун-тах. Брав участь в укр. кооперативному русі на Галичині, 1928 — 39 був начальним директором Ревізійного союзу укр. кооперативів. 1905 видав альм. «За красою» на вшанування О. Кобилянської. Один з організаторів (1906) літ. групи «Молода муза». Друкувався з 1902 — у періодиці (в т. ч. польс. і чес), альманахах, збірниках, антології «Українська муза» та ін. Поезії збірок «З моїх днів» (1905) і «В такі хвилі» (1906) написані переважно в модерніст. дусі, їх гол. герої — «діти скорби й туги». Кращі вірші Л. — «З пісень кохання», «На верхах», «Вже зацвіли маки...», «В лісі», «Гей, вівчарику мій...», «Спокійна ясна ніч...» та ін. — виходять за рамки сповідуваної ним теорії «чистого мистецтва», відзначаються елегійним лірично-пісенним настроєм, розмаїтістю поет. форм.

В ряді літ.-критич. статей пропагував модернізм, обгрунтовував необхідність збагачення та урізноманітнення худож. принципів і засобів відображення в л-рі явищ життя. Свої погляди на л-ру висловив, зокрема, у ст. «Молода муза» (1907), яка стала своєрідним маніфестом однойм. літ. групи. Л. належать публікації про творчість Лесі Українки, О. Кобилянської (вважав її «першою ластівкою» укр. літ. модернізму), І. Франка та ін. Переклав з рос. мови «Поезії у прозі» І. Тургенєва (1903), нім. — драму «Смерть Тіціана» Г. Гофмансталя (1918), з польс. — поему «Смерть Офелії» С. Виспянського [1907, переклад схвально оцінила Леся Українка (Українка Леся. Твори, т. 12. К., 1979, с. 184)], з чес. — вірш «Наполеон» Й. С. Махара (1902) та ін. Польс. мовою переклав окр. твори М. Яцківа й Б. Лепкого. У 20-30-і pp. відійшов від активної літ. творчості. 1939 незаконно репресований. Помер у концтаборі. Портрет с. 241.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 2. К., 1930; Час обнови. «Жовтень», 1989; № 1; [Вірші]. В кн.: Молода муза. Антологія західноукраїнської поезії початку XX століття. К., 1989.

Літ.: Франко І. Остап Луцький. В такі хвилі. — Маніфест «Молодої музи». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Остап Луцький — молодомузець. Нью-Йорк, 1968; Ільницький М. П’ять «літературних» років Остапа Луцького. «Жовтень», 1989, № 1; Ільницький М. Поети «Молодої музи». «Укр. мова і л-ра в школі», 1990, № 4.

Ф. П. Погребенник.


ЛУЦЬКИЙ Юрій Остапович (11.VI 1919, с. Янчин, тепер с. Іванівка Перемишлянського р-ну Львів. обл.) — укр. літературознавець, перекладач у Канаді. Син О. Луцького. 1937 емігрував до Німеччини, пізніше — до Англії, США, Канади. В 1952 — 84 — професор Торонт. ун-ту, 1976 — 82 — заст. директора Канад. ін-ту укр. студій Альберт. ун-ту. В 1986 — 88 — літ. редактор журн. «Сучасність». Автор англомов. праць з укр. л-ри: «Літературна політика на Радянській Україні. 1917 — 1934» (1956, доп. вид. — 1990), «Між Гоголем і Шевченком» (1971), «Пантелеймон Куліш» (1983), «Зберігаючи звіт. Чистка в українській літературі в 1930-х pp.» (1988), «Молода Україна» (1990; про Кирило-Мефодіївське братство). Редактор англомов. збірника «Шевченко і критики» (1980), англомов. редактор 1-го тому «Енциклопедії українознавства» (1984). Редактор збірників укр. мовою: «ВапліТянський збірник» (1977), «Вибрані листи Пантелеймона Куліша, писані українською мовою» (1984), «Самі про себе, автобіографії видатних українців XIX-го сторіччя» (1989). Переклав англ. мовою оповідання М. Хвильового (1960), роман «Чорна рада» П. Куліша (1973), повість «Невеличка драма» В. Підмогильного (1972), п’єсу «Патети.чна соната» М. Куліша (1975), «Есеї» Є. Сверстюка (1976), працю «Життя Тараса Шевченка» П. Зайцева (1988) та ін.

М. О. Мороз.


ЛУЧАК Міля (Емілія Володимирівна; 1.VIII 1937, с. Вісько, Добромильського пов., тепер Перемишльське воєводство, Польща) — укр. письменниця в Польщі. Закін. 1970 Варшав. ун-т. Учителює в Перемишлі. Друкується з 1957 — в укр. періодиці Польщі. Автор збірок «Любов і мир» (1984) і «Дітям» (1987). Ряд поезій опубл. в журн. «Дзвін» (1990, № 7). Пише також оповідання і гуморески.

І. Д. Красовський.


ЛУЧАКІВСЬКИЙ Володимир Дмитрович (псевд. — Володимирко; 19.III 1838, с. Ременів, тепер Кам’янка-Бузького р-ну Львів. обл. — 29.III 1903, Тернопіль) — укр. письменник, фольклорист, етнограф, громад.-культур. діяч. З сім’ї священика. Закін. 1862 Львів. ун-т. У 1868 — 69 — співробітник редакції журн. «Правда» у Львові, член Фізіографічного наук. т-ва у Кракові. 1872 — 1903 — адвокат у Тернополі. Один із засновників у Тернополі т-в «Руська бесіда», «Приятелі музики», ряду осв. закладів, бібліотеки. Перший вірш «Степ» («Гей, на Русі світ прекрасний...») опубл. у альм. «Зоря галицкая яко альбум на год 1860». Автор істор. поеми «Смерть князя Олега» (1866), балади «Топельник» (1866), що є обробкою фольклор. сюжету, зб. віршових побажань на день народження для молоді «В’язанка желаній» (1885), ряду соціально-побут. і гумор. оповідань з життя галиц. інтелігенції («Пан Боніфат», 1886, та ін.), комедій «Весілля у багачки», «Недоспілі женихи», «Іспит на мужа» (1886). Записував нар. пісні, приказки, загадки [деякі з них надр. у журналах «Правда» (1868) і «Зоря» (1889)], частину опубл. І. Франко в зб. «Галицько-руські народні приповідки» (т. 1, 1901). Л. належать розвідки з етнографії («Ворожба і забобони», 1860; «Причинки до етнографії галицького Поділля», 1892); статті-біографії «А. Могильницький» і. «Ярослав Осмомисл». Разом з Ю. Романчуком уклав «Читанку руську для нижчих класів середніх шкіл» (поч. 70-х pp.). Серед перекладів Л. — поема «Фарис» А. Міцкевича, багато одноактних п’єс для амат. театру з нім. і польс. мов (О. Фредра та ін.). Рукописна спадщина Л. зберіг. у ЦДІА України у Львові.

Літ.: Д-р Володимир Лучаківський [Некролог]. «Діло», 1903, 29 березня; Франко І. [Листи до В. Лучаківського]. В кн.: Фраико І. Зібрання творів, т. 50. К., 1986.

Л. Г. Голомб, П. К. Медведик.


ЛУЧИНА Янка (справж. — Неслуховський Іван Люціанович; 6.VII 1851, Мінськ — 16.VII 1897, там же) — білоруський поет. Навчався 1870 — 71 у Петерб. ун-ті, закін. 1877 Петерб. технол. ін-т. Писав білорус., рос. і польс. мовами. У зб. «В’язанка» (1891, білорус. мовою; опубл. 1903) із співчуттям описував страждання народу, оспівував красу рідної природи. Л. належать зб. «Вірші» (1898, польс. мовою), повість «Вірочка» (рос. мовою, опубл. 1900), нарис «З кривавих днів» (1889). Збирав білорус. фольклор. Перекладав з польс., рос., нім. л-р. Вітаючи гастролі в Мінську укр. театр. труп, зокрема трупи М. Старицького, 1887 написав вірші «Всій трупі добродія Старицького білоруське слово» та «Добродію артисту Маньку», в яких підкреслював спільність культур укр. і білорус. народів. Збереглися фрагменти п’єси з селян. життя; їхній зміст перегукується з його вірш. твором «Пригорща пшениці», де один з героїв висловлює захоплення Україною. Вірші Л. вперше укр. мовою з’явилися 1909 у кн. «Білоруси» І. Крип’якевича. Окр. твори Л. переклав Р. Лубківський.

Тв.: Выбраныя творы. Мінск, 1953; Укр. перекл. — Всій трупі добродія Старицького білоруське слово. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983.

Літ.: Охріменко П. Шляхами братання. К., 1968; История белорусской дооктябрьской литературы. Минск, 1977.

П. П. Охріменко.


ЛУЧКАЙ (справж. прізв. — Поп) Михайло Михайлович (19.XI 1789, с. Великі Лучки, тепер Мукачів. р-ну Закарп. обл. — 3.XII 1843, Ужгород) — укр. мовознавець та історик. Навч. 1805; — 12 у Мукачів. і Великовародинській гімназіях, 1812 — 16 у Віден. духовній семінарії. Працював 1816 — 27 бібліотекарем, архіваріусом, секретарем єпископ, канцелярії в Ужгороді. 1827 — 43 — священик і намісник Ужгор. церк. округи, водночас (1829 — 31) — придворний капелан князя Карла Людовика Бурбона у м. Лукка (Італія). Л. — автор кн. «Slavo-ruthena grammatica» («Граматика слов’яно-руська»), вид. 1830 у Будині (Будапешті) лат. мовою (укр. мовою переклали П. Лизанець та Ю. Сак). Для укр. мовознавства і славістики вона важлива з огляду на докладний опис фонет. і грам. системи укр. говорів Закарпаття. Граматикою користувалися вчені-славісти В. Копітар, Я. Коллар, Й. Шафарик, І. Срезневський, Ф. Міклошич, П. Ягич та ін. Вони високо оцінили зібраний Л. і доданий до граматики фольклорний матеріал (тексти розмовної мови): казки, народні пісні, приказки, прислів’я, порівняння, загадки та заклинання. Посібник вводив у наук. сферу живу укр. мову й об’єктивно ставив завдання порівняльно-істор. вивчення її у зіставленні з мертвою книжно-писемною старослов’ян. мовою. Л. підготував проспект (лат. мовою) «Роздуми про укладання та видання... русько-латинсько-угорсько-німецького словника на основі священних та літургійних книг» і почав укладати його (зберігся рукопис на букви А — Б). 1831 Л. видав у Будині двотомник «Церковныя бесЂды на всЂ недЂли рока». Мова їх — церковнослов’ян., але насичена народнорозмовною лексикою. Л. — автор 6-томної «Історії карпатських русинів» (лат. мовою), яка була підготовлена до друку 1843. Перші томи укр. мовою опубл. у Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (в. 11, 13, 14, 17, 18, 1983 — 92). Серед рукописів Л. є розвідка про ефіоп. мови — «Словник і алфавіт». Усі рукописи Л. зберіг. у наук. б-ці Ужгор. ун-ту.

Тв.: Граматика слов’яно-руська. К., 1989.

Літ.: Тютрюмова Т. Л., Штернберг Я. И. Рукопись 1815 г. укр. ученого М. Лучкая (об эфиопских языках). В кн.: Семитские языки, в. 2, ч. 1. М., 1965; Сак Ю. М. Латинская рукопись М. Лучкая «Historia Carpato-Ruthenorum». В кн.: Тезисы докладов Всесоюзной научной конференции «Проблемы античной истории и классической филологии». Харьков, 1980; Лизанець П. М. Михайло Лучкай і його граматика. В кн.: Лучкай М. М. Граматика слов’яно-руська. К., 1989; Булахов М. Г. Лучкай Михаил Михайлович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 3. Минск, 1978.

М. П. Лизанець.


ЛУЧУК Володимир Іванович (27.VIII 1934, с. Матче, тепер Грубешівського пов. Люблін. воєводства, Польща — 24.IX 1992, Київ, похований у Львові) — український поет, перекладач. Закін. 1958 Львів. ун-т. Працював у пресі, був відп. секретарем Львів. обл. орг-ції Укр. т-ва охорони пам’яток історії та культури, зав. відділом рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника АН України, науковим співробітником Львівського відділення Ін-ту л-ри ім. 1. Г. Шевченка АН України. Перша книжка — зб. «Довір’я» (1959). Наступні збірки «Осоння» (1962), «Полум’я мене овіює» (1963), «Обрій на крилах» (1965), «Вагомість» (1967), «Братні луни» (1974), «Дивовид» (1979), «Навстріч» (1984), «Колобіг» (1986) та ін. — про мирну працю, вірність і кохання, радість зустрічей і тугу розлук. Для дітей написав збірки «Уставати рано треба» (1962), «Я малюю голуба» (1967), «Сіла хмара на коня» (1968), «Хитрий лис малює ліс» (1971), «Зелене око» (1974), «Чарівний глобус» (1977), «Казкова орбіта» (1981), «Маленькі друзі» (1984), «Найрідніші слова» (1989) та ін. У перекладі Л. вийшли поезії сербо-лужицьких (зб. «Ластівка з Лужиці», 1969; антологія дит. л-ри «Пташине весілля», 1989), чес. (зб. «Про що співає деревце» Ф. Грубіна, 1975), білорус. (зб. «Покотився клубок» В. Зуйонка, 1979) письменників. За переклади, що увійшли до «Пташиного весілля», Л. удостоєний 1990 літ. премії Т-ва лужицьких сербів «Домовіна». Окр. твори Л. перекл. багатьма мовами народів світу.

Тв.: Довір’я. К., 1979; Рос. перекл. — Братское эхо. М., 1981.

Літ.: Сеник Л. Постійність пошуку. В кн.: Лучук В. Поезії. К., 1968; Ільницький М. Неначе стоколос. «Літературна Україна», 1976, 20 січня; Салига Т. Сім барв — неначе райдуга стоїть. В кн.: Салига Т. Право на себе. К., 1983; Пінчук С. Талант щедрий і добрий. «Київ», 1984, № 6; Єрема А. Частинка всесвіту в кожному з нас. «Літературна Україна», 1991, 14 березня.

В. О. Хитрук.


ЛУ-ЮГАНСОН (Lo-Johansson) Івар Карл (23.II 1901, Есму, лен Седермланд — 19.V 1990, Стокгольм) — шведський письменник. Освіту здобув самотужки. Багато подорожував світом, змінив чимало професій. У дорожніх нарисах («Волоцюгою по Франції», 1927; «Обличчя моїх міст», 1930, та ін.) порушував гострі соціальні проблеми. Роман-дилогія «Мона мертва» (1932) та «Будинок астронома» (1966), романи «На добраніч, земле» (1933), «Королівська вулиця» (1935), «Тільки мати» (1939), «Трактор» (1943), збірках новел «Батраки» (т. 1 — 2, 1936 — 37), «Пролетарі землі» (1941) — пристрасні виступи проти безправного становища селян-наймитів. У романі «Геній» (1947) Л.-Ю. звернувся до проблеми виховання молоді. У ряді своїх творів письменник розробляє сюжети вітчизняної та світової історії — збірки малої прози «Хтиві» (1970), «Брехуни» (1971), «Вчителі правди» (1972), «Сила слова» (1973), «Королі» (1974). Л.-Ю. належить цикл автобіогр. романів «Неписьменний», «Коробейник», «Стокгольмець», «Журналіст», «Письменник», «Соціаліст» і «Солдат» (укр. переклад — М. Спектор, І. Гречанівський), «Пролетарський письменник» (1951 — 60), романи «Щастя» (1962), «Електра. Жінка 2070 року» (1967), семитомник оповідань «Пристрасті. Поневіряння» (1968 — 72), мемуарні твори («Зрілість», 1978; «Асфальт», 1979; «Поріг», 1982), публіцист. статті.

Тв.: Укр. перекл. — Солдат. «Всесвіт», 1962, № 10; Рос. перекл. — Мадонна скотного двора. М., 1961; Только мать. М., 1969.

Літ.: Неустроев В. П. Литература скандинавских стран (1870 — 1970). М., 1980.

Е. А. Жежерун.


ЛХАМСУРЕН Чойжілжавин (25.V 1917, Баянхонгорський аймак — 7.VIII 1979, Улан-Батор) — монг. письменник. Закін. 1965 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор поет. збірок «Вірші» (1950), «Мамій і Жукей» (1951), «Квітка щастя», «Однодумці», «Незабутній урок» (усі — 1953), «Залізниця» (1959), «Полковник» (1961), «Пісня біля вогнища» (1964) та ін., зб. «Оповідання й нариси» (1947), зб. прози «Дівчина з квітами» (1958). Писав також для дітей (поема «Гнідий кінь», 1957). Поетична творчість Л. близька до нар. поезії, мова насичена фольклор. образами. Багато його віршів стали нар. піснями. Окр. поезії Л. переклав М. Лиходід.

Тв.: Укр. перекл. — Збирав аргал я... В кн.: Поезія народної Монголії. К., 1971; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: К солнцу! М., 1969; [Вірші]. В кн.: Из монгольской поэзии XX века. М., 1981; [Вірші]. В кн.: Поэзия народной Монголии, т. 1. М., 1985.

Літ.: Герасимович Л. К. Литература Монгольской Народной Республики 1921 — 1964 годов. Л., 1965.

І. О. Дяченко.


ЛЮБАЄВ Павло Кирилович (24.XII 1919, с. Пікшень, тепер Большеболдинського р-ну Нижегородської обл.) — мордов. поет, перекладач. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1961 Мордов. ун-т (Саранськ). Був на журналіст. роботі. Пише ерзя-мордов. мовою. Автор збірок віршів і поем «За мир» (1950), «Слово товариша» (1958), «Сосновий дзвін» (1967), «Світла крапля» (1972), «Іскри багаття» (1979) та ін. Перекладає з рос. поезії. Серед перекладів з укр. л-ри — поема «Катерина» (опубл. у кн. «Кобзар». Саранськ, 1940) та уривок з поеми «Великий льох» Т. Шевченка, вірші Лесі Українки, П. Тичини, В. Лучука та ін. Опубл. ст. «Як ми працювали над перекладом „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка» (1974). За активну участь у популяризації творів великого укр. поета в Мордовії Л. нагороджений 1939 Шевченківською ювілейною медаллю. Учасник свята «Чуття єдиної родини» в Чернігові (1980). Україні і подвигу Героя Рад. Союзу мордвина К. Рассказова, який загинув, визволяючи укр. землю від нім.-фашист. загарбників, Л. присвятив поему «Джерело» (1974). Кілька творів Л. переклав П. Горецький.

Тв.: Укр. перекл. — Моє щастя. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — Голос сердца. Саранск, 1961; Сквозь свинцовые вихри. Саранск, 1969; Зерна радости. Саранск, 1984; [Вірші]. В кн.: Антология мордовской поэзии. Саранск, 1987.

Літ.: Петрухин В. Гимн жизни. «Советская Мордовия», 1984, 20 сентября.

Б. В. Хоменко.


ЛЮ БАЙЮЙ (2.ІХ 1916, Пекін) — кит. письменник. 1931 добровільно вступив до Нар.-визв. армії Китаю. Служба в ній дала матеріал для написання кількох збірок оповідань і нарисів («У степу», 1937; «Під горою Утайшань», 1939; «О шостій ранку», 1952), повістей («Зоря перед нами», 1949; «Невгасиме полум’я», 1957), сценарію кінофільму «Перемога китайського народу» (1950; Держ. премія СРСР, 1951). Окр. твори Л. Б. переклали П. Воробйов, С. Тардова і В. Суміна.

Тв.: Укр. перекл. — Три бійці. К., 1952; Зоря перед нами. К., 1953; Рос. перекл. — Три бойца. М., 1950; Заря впереди. М., 1951; Избранное. М., 1955; Неугасимое пламя. М., 1959.

Літ.: Балашов Н., Рифтин Б. Творчество Лю Бай-юя. В кн.: Писатели стран народной демократии, в. 3. М., 1959.

І. К. Чарко.


ЛЮБОМУДРИ — див. Товариство любомудрія.


ЛЮБЧЕНКО Аркадій Панасович [7(19).III 1889, с. Старо-Животів Уманського пов. (нині Черкас. обл.) — 25.II 1945, м. Бад-Кіссінген, Німеччина] — укр. письменник. Навч. 1912 — 18 у Сквирській гімназії. Належав до «Гарту». Один з фундаторів і секретар ВАПЛІТЕ (1925 — 28), член літ. орг-ції Пролітфронт (1930 — 31). Співробітничав у журналах «Вапліте», «Пролітфронт», альм. «Літературний ярмарок». Перебуваючи в окупованому Харкові, працював у газеті «Нова Україна». З посиленням гестапів. терору проти укр. діячів 1943 утік до Львова, де був арештований. Звільнений 1944, виїхав до Німеччини: Автор зб. лірич. новел «Буремна путь» (1926), якою виявив себе продовжувачем традицій М. Коцюбинського. У ній звучить життєстверджуючий пафос. Повісті «Образа» (1927) та «Земля горить» (1933) — зразок сатир. прози, де саркаст. окреслюється середовище рад. парт. і держ. бюрократії. Лірич. повість у новелах «Вертеп» (1929) — спроба синтезу світогляду, філософії укр. відродження 20-х pp., письменник змалював картини майбутньої індустр. України, в якій народ, позбувшись провінційності, опанує європ. культуру. Тут поєднані автор. ліричні рефлексії та філос. узагальнення, «лялькові дійства» і побут. сценки. Творчість Л., як відзначав О. Білецький, «займає особливе місце в літературі наших днів» (див.: Лейтес О., Яшек М. Десять років української літератури, т. 1. Х., 1928, с. 298), збагатила стильове розмаїття укр. прози 20-х pp. 1977 Ю. Луцький випустив у Канаді «Ваплітянський збірник» (вид-во «Мозаїка»), де міститься ряд творів Л. та матеріали про його життя і творчість. Перекладав з франц. л-ри (А. Доде, Ф. Моріака).

Літ.: Шерех Ю. Колір нестримних палахтінь. «Березіль», 1992, № 1.

В. П. Агеєеа.


ЛЮДКЕВИЧ Марія Йосипівна (7.I 1948, с. Нижня Липиця, тепер Рогатинського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. поетеса. Закін. 1974 Львів. ун-т. Була на пед. і журналіст. роботі. Дебютувала зб. «Теплі гнізда» (1981). Наступні збірки — «Червнева повінь» (1983), «Продовження літа» (1986), «На Білій горі» (1990), «Старий годинникар» (1991). Для дітей написала збірки «Джмелятко» (1987) та «Левеня із міста Лева» (1991). Окр. вірші Л. покладені на музику.

Літ.: Лучук В. Щоб слово співало. В кн.: Поезія в. 3. К., 1980.

В. І. Лучук.


ЛЮДКЕВИЧ Станіслав Пилипович (24.XII 1879, м. Ярослав, тепер Польща — 10.ІХ 1979, Львів) — укр. композитор, фольклорист, музикознавець, педагог, нар. артист СРСР з 1969, Герой Соц. Праці (1979). Закін. 1901 філос. ф-т Львів. ун-ту. Теорію композиції вивчав самостійно, а також у композитора М. Солтиса (Львів), потім на музиколог. ф-ті Віден. ун-ту, де 1908 отримав ступінь доктора музикознавства. 1905 — 07 редагував журн. «Артистичний вістник». Один з організаторів Вищого муз. ін-ту ім. М. В. Лисенка у Львові, 1910. — 15 — його директор. Після вересня 1939 — професор, зав. кафедрою теорії і композиції Львів. консерваторії, водночас (1939 — 51, з перервою) — ст. наук. співробітник Львів. відділення ІМФЕ АН УРСР.

Творчість Л. позначена масштабністю образного мислення й виразним нац. колоритом. Він — автор «Прикарпатської симфонії» (1952), опери «Довбуш» (1955, лібрето власне). Визначний муз. інтерпретатор поезії Т. Шевченка (кантата-симфонія «Кавказ», 1902 — 13); кантата «Заповіт», 1934, 2-а ред. 1955; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1964), І. Франка (кантати «Вічний революцйонер», 1898; «Наймит», 1941; симф. поема «Мойсей», 1962). Л. належать хорові композиції на тексти М. Шашкевича, М. Рильського та ін.; солоспіви («Спи, дитинко моя»); обробки нар. пісень («Гагілка», «Ой Морозе, Морозенку», «Бодай ся когут знудив», «Про Бондарівну»). Підготував зб. «Галицько-руські народні мелодії» (1906 — 07, разом з О. Роздольським) тощо. Серед музикознавчих праць Л. — розвідки «Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка», «Про композиції до поезій Т. Шевченка» (1902), «Вокальна музика на тексти поезій „Кобзаря“» (1932).

Тв.: Дослідження і статті. К., 1976.

Літ.: Кос-Анатольський А. С. П. Людкевич. К., 1951; Загайкевич М. П. С. П. Людкевич. К., 1957; Павлишин С. Станіслав Людкевич. К., 1974; Творчість С. Людкевича. К., 1979.

С. Й. Грица.


ЛЮТИЙ Григорій Іванович (7.II 1949, м. Гуляйполе, тепер Запоріз. обл.) — укр. поет. Закін. 1973 Запоріз. пед. ін-т. Учителював, працював у районній газеті. Автор збірок «Крилатий корінь» (1984), «Крона вічності» (1985), «Червона літера вогню» (1987), «Хліб любові» (1990).

Літ.: Логвиненко О. Шум вічних крон. «Друг читача», 1985, 8 серпня.

Є. В. Шарова.


ЛЮТИК Мірча Савович (29.V 1939, с. Підлісне, тепер Глибоцького р-ну Чернів. обл.) — молд. поет, перекладач. Закін. 1964 Кишинів. ун-т. Учителював, з 1967 — відп. секретар чернів. обласної газ. «Зоріле Буковиней» («Зоря Буковини»). Автор збірок «Сонячне лоно» (1973), «Незгасне вікно» (1978). Переклав молд. мовою окр. твори Г. Сковороди, П. Грабовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, А. Тесленка, В. Васильченка, Г. Косинки, Є. Гуцала, Б. Олійника, І. Драча, М. Вінграновського, роман «Циклон» (1979) і повість «Бригантина» (1988) О. Гончара, роман «Лебедина зграя» В. Земляка (1989). Перекладає також з рос., білорус., болг., англ., ісп. та ін. мов. Упорядник і один з перекладачів антології укр. новели і короткого оповідання «Вінок сонця» (1979). Окр. твори Л. переклали В. Колодій, П. Палій, В. Демченко.

Літ.: Стокорінь П. «Циклон» молдавською мовою. «Літературна Україна», 1979, 18 вересня; Мельничук Б. Перелуння збратаних лір. «Радянська Буковина», 1989, 28 травня.

С. В. Далавурак.


«ЛЮЦИДАРІЙ» (Elucidarius — просвітник, просвітитель) — середньовічний твір, який у формі відповідей учителя на запитання учнів викладає різноманітні відомості (про світобудову, країни, людей, тварин та ін.), що грунтуються переважно на досягненнях антич. науки, зокрема на космогонічній системі Арістотеля. Містить деякі сюжети і образи антич. міфології. Змістом близький до Палеї Толкової, «Александрії», «Бесіди трьох святителів», «Запитань Іоанна Богослова». Укладений у Німеччині в 12 ст. на основі пам’яток середньовіч. західноєвроп. л-ри, творів латиномов. письменника Г. Отенського та «Філософії світу» (анонім.). Згодом поширився в Україні, на межі 15 — 16 ст. перекл. староукр. мовою. Твір постійно переписувався й доповнювався хронографами, апокрифами, лікарськими порадниками та ін. Окр. списки «Л.» опубл. М. Тихонравовим (1859), І. Порфир’євим (1890). Внесений до індексу заборонених книг.

Літ.: Карский Е. Ф. Малорусский люцидарий по рукописи XVII века. Варшава, 1906; Возняк М. С. Історія укр. л-ри, т. 3, ч. 2. Л., 1924; Історія укр. л-ри, т. 1. К., 1967.

М. М. Сулима.


ЛЯЛЬКО Михайло Петрович (30.VIII 1914, с. Волосянка, тепер Великоберезнянського р-ну Закарп. обл. — 24.I 1992, Ужгород, похов. у с. Волосянці) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни, воював також у складі Чехо-Словац. арм. корпусу. Закін. 1952 — Мукачів. пед. уч-ще, 1956 — ВПШ (Москва). Був на госп. та парт. роботі, 1957 — 70 — нач. Закарп. обл. управління внутр. справ. Автор худож.-докум. повістей «Під Бескид-горою» (1970), «Чуєш, Верховино?..» (1974), «Зірниця надії» (1978), що склали трилогію «Незміряні дороги» (Пряшів, 1982). У цих творах Л. показав життя і побут закарпатців 1-ї пол. 20 ст., їхню боротьбу проти соціального і нац. гніту, за возз’єднання в єдиній Укр. державі. Повісті «Так веліло серце» (1983) і «Хата-чародійка» (1991) — про життя закарп. села в повоєнні роки. Трилогія «Незміряні дороги» перекладена рос. («Зарница надежды». М., 1984) і чес. мовами.

Літ.: Гуняк М. Ужанська Верховина прокидається. «Жовтень», 1972, № 9; Гранчак І. Дні і ночі мужності. «Закарпатська правда», 1978, 12 березня.

В. С. Поп.


ЛЯМ (Lam) Ян (16.I. 1838, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — 3.VIII 1886, Львів) — польс. письменник, журналіст. Навч. 1856 — 59 у Львів. ун-ті. Учасник польського повстання 1863 — 64. З 1866 жив у Львові. В сатир. повістях «Великий світ Цаповиць» (1869), «Пан воєнний комісар» (1870), «Голови для позолочення» (1873), «Ідеалісти» (1876), «Дивні кар’єри» (1880) та ін. осуджував окр. вади тогочас. суспільства. В циклі публіцист. статей «Львівські нариси» (1868 — 69) порушив актуальні соціальні проблеми. В тижневих оглядах «З краю та світу», які вміщувала 1883 — 86 «Gazeta Lwówska» («Львівська газета»), висвітлював події культур. життя, писав про визначних діячів, зокрема про І. Франка, М. Павлика. Вивчав історію України, викривав її фальсифікаторів, зокрема деякі концепції М. Карамзіна. Виступав у 80-х pp. проти реакц. течії «москвофілів». У поемі «Завіхост» (1862) обстоював ідею дружби укр. і польс. народів. Позитивними рисами змалював Б. Хмельницького в статтях «З моєї галереї картин», «З днів тривоги», «30-літня львівська війна». У творах Л. багато укр. слів і висловів, сцен з життя галичан.

Літ.: Верба А. Ян Лям. В кн.: Український календар. 1968. Варшава, 1968.

Р. П. Головин.


ЛЯПУНОВ Борис Михайлович [25.VII (6.VIII) 1862, с. Болобонове, тепер Спаського р-ну Нижегор. обл. — 22.II 1943, с. Борове, тепер смт Акмолінської обл., Казахстан] — рос. і укр. філолог-славіст, педагог, академік АН СРСР з 1923 і Польс. АН з 1930, чл.-кор. Болг. АН з 1932 і Чес. АН з 1934. Закін. 1885 Петерб. ун-т. Учень О. Потебні. 1892 — 99 викладав у Харків., з 1900 (з 1902 — професор) у Новорос. (Одеса) ун-ті. З 1924 очолював слов’янозн. сектор Ін-ту мови і мислення АН СРСР (Ленінград). Досліджував походження та взаємозв’язки слов’ян. мов, старослов’ян. і давньорус. мови: праці «Форми відмінювання у старослов’янській мові» (1905), «Із спостережень над мовою давньоруських і старослов’янських пам’яток» (1908), «Про мову „Слова“ В. І. Григоровича» (1915), «Єдність російської мови в її наріччях» (1918), «Найдавніші взаємозв’язки російської та української мов та деякі висновки про час їхнього виникнення як окремих лінгвістичних груп» (опубл. в кн.: «Русская историческая лексикология», 1968) та ін. Видав курс лекцій з порівняльної фонетики слов’ян., мов (1913 — 14). Автор нарисів про О. Потебню, І. Ягича, О. Шахматова, П. Лаврова, О. Кочубинського та ін. ученихславістів.

Тв.: Українське «бадьорий», «бадьор», «бадьорний» тощо. «Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови», 1931, в. 3.

Літ.: Пам’яті Бориса Михайловича Ляпунова. «Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР», 1946, т. 2 — 3; Бернштейн С. Б. Борис Михайлович Ляпунов. — Трубачев О. Н. Список печатных работ Б. М. Ляпунова. «Вопросы языкознания», 1958, 2; Кравчук Р. В. Борис Михайлович Ляпунов. В кн.: Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства. К., 1961.

О. І. Білодід.


ЛЯСКОВСЬКИЙ Володимир Георгійович [31.XII 1917 (13.I 1918), м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ] — рос. письменник. Живе в Україні. Закін. 1937 Моск. обл. газ.-журн. школу. В роки Вел. Вітчизн. війни — військ. кор. газ. «Комсомольская правда», після війни — її кор. у пд. областях України. Ряд творів написав разом з М. Котовим: повісті «Безсмертя» (1942), «Серця сміливих» (1945), «Курган» (1978) та ін.; кілька книжок про А. Гайдара., Автор творів на виробничу тематику — повісті «Чорноморці під землею» (1958), «Хустка Макара» (1984) та ін.; збірки оповідань і нарисів «Про людей хороших» (1962), «Гусарська балада» (1964), «Апасіоната» (1976), «Зустрічі» (1988). Написав зб. гумор. оповідань «Де чорти водяться...» (1963) та гумор. повість «Крапелька в морі» (1969). Окр. твори Л. переклали А. Боженко і Д. Прикордонний.

Тв.: Укр. перекл. — Повість про Гайдара. К., 1973 [у співавт.]; Тієї суворої осені. К., 1978 [у співавт.].

Літ.: Смичок Л. М. Лясковський Володимир Георгійович. В кн.: Смичок Л. М. Письменники Одещини. Біобібліографічний покажчик. Одеса, 1989.

Г. Д. Зленко.


ЛЯСКОРОНСЬКИЙ Сильвестр [р. і м. н. невід. — 8(19).V 1754, Київ] — укр. письменник і церк. діяч. Закін. Київську академію, працював там же — спочатку в нижчих класах, з 1729 викладав піїтику. В 1741 — 44 був настоятелем Святодухівського монастиря у Вільні; 1745 — архімандрит Благовіщенського монастиря у Ніжині, 1746 — 51 — архімандрит Києво-Братського монастиря, ректор Київ. академії. Ост. роки — у Видубицькому монастирі (Київ). Автор великодньої трагедокомедії «Образ страстей міра сего» (1729), що є переробкою анонім. драми «Царство Натури Людской» (1698). У ній доводиться теза про марність життя на землі. Крім традиц. образів-символів, тут фігурують антич. постаті (Геракліт, Демокріт, Арістотель, Ціцерон, Нерон), а також учні академії.

Літ.: Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII — XVIII вв., преимущественно драматическая. К., 1911; Рєзанов В. Драма українська. 1. Старовинний театр український, в. 3. К., 1925.

М. М. Сулима.


ЛЯТУРИНСЬКА Оксана Михайлівна (псевд. — Роксана Вишневецька, Оксана Печеніг, Оксана Черлелівна; 1.II 1902, с. Вишнівець, тепер селище міського типу Збаразького району Терноп. обл. — 13.VI 1970, м. Міннеаполіс, США) — українська письменниця і скульптор. Закінчила гімназію ім. І. Стешенка в Кам’янці-Подільському. 1924 емігрувала до Чехо-Словаччини, навч. в Праз. ун-ті та Вищій мист. пром. школі (Прага). Тут почала літ. творчість. Належала до Празької школи української поезії. Після 2-ї світ. війни жила в м. Ашафенбурзі (Німеччина), з 1949 — в США. Автор збірок поезій «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941; 2-е вид. з додатком зб. «Веселка», 1955), зб. новел «Материнка» (1946), зб. віршів для дітей «Бедрик» (1956) та ін. 1983 видано «Зібрані твори» Л. (з передмовою Ю. Шевельова). У поезії Л. домінує давньорус. тематика, наявні фольклорні ремінісценції; твори відзначаються образністю, точністю поет. вислову, баладно-драматичним звучанням. Виступала також з літ.-крит. і мистецтвозн. статтями. Л. належать скульптурні твори: погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри, пам’ятник полеглим (м. Пардубіци) та ін. Працювала і в галузі худож. кераміки.

Тв.: Великодній передзвін. Писанки і поезії Оксани Лятуринської. Торонто, 1986; Лятуринська О. Гусла. «Жовтень», 1989, № 9.

Літ.: Маланюк Є. Оксана Лятуринська. В кн.: Лятуринська О. Княжа емаль. Нью-Йорк — Торонто, 1955; Шевельов Ю. Після «Княжої емалі». «Сучасність», 1982, № 4 — 5; Ільницький М. Поетичні емалі Оксани Лятуринської. «Жовтень», 1989, № 9.

І. М. Лисенко.


ЛЯХОЦЬКИЙ Антін Михайлович (псевд. — Н. Кузьма, Олександр Куртієв; 1853, Житомир — 24.IV 1918, Лозанна) — укр. громад.-культур. діяч, видавець. Одержав поч. освіту, далі поглиблював свої знання самотужки. Працював у Київ. повіт. суді. 1876 арештований за зв’язки з революц. молоддю, утік з тюрми. Жив у Галичині, де зблизився з І. Франком та М. Павликом. 1877 разом з ними арештований за поширення соціаліст. ідей, рік сидів у тюрмі в Кракові. Виправданий на судовому процесі 1878, емігрував до Швейцарії. У Женеві встановив контакти з М. Драгомановим, поділяв його погляди, обстоював ідею автономії України. 1906 і 1915 обирався головою «Української громади» в Женеві. У вільній безцензурній укр. друкарні в Женеві, заснованій М. Драгомановим, працював як укладач і видавець політ., публіцист. і літ.-худож. творів укр. і рос. письменників. Велика заслуга Л. у виданні праць М. Драгоманова («Політичні пісні українського народу XVIII — XIX ст.», ч. 1 — 1883; ч. 2 — 1885), збірників «Громада» (1878 — 79 і 1882), творів Т. Шевченка («Кобзар», 1878; «Кобзар», кн. 1 — 2, 1881; «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії», 1890), роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, повісті «Вихора» М. Павлика (обидва твори — 1880) та ін. Всього за участю Л. видано понад 100 книжок укр. і рос. мовами. Автор кількох оповідань мемуар. характеру: «Василь Хведорович», «Нухим Шкловський», «Шампанське», «Степан Прокопович Очковський» (усі неопубл.).

Літ.: Єфремов С. Пам’яті А. Ляхоцького. «Нова рада», 1918, 17(4) травня; Бачинський Є. Українська друкарня в Женеві. В кн.: Науковий збірник, II. Нью-Йорк, 1953; Каспрук А. А. Хто такий Олександр Куртієв? «Радянське літературознавство», 1980, № 1.

Ф. П. Погребенник.


ЛЯШЕНКО Лука Іванович [31.Х(12.XI) 1898, с. Житнє, тепер Роменського р-ну Сум. обл. — 1.XII 1976, Київ] — укр. письменник, кінорежисер. Закін. 1930 Київ. муз.-драм. ін-т ім. М. В. Лисенка (тепер Київ. ін-т театр. мист-ва). Працював актором [знімався в кінофільмах «Земля» О. Довженка (1930), «Останній порт» (1935) та ін.], режисером на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. Автор збірок оповідань і повістей «В заметах» (1930), «Оповідання» (1932), «За екраном» (1961), «Панас Горнятко» (1962), «Блискавиця темної ночі» (1965, про Г. Сковороду), «Льодяний музикант» (1966), «Дивосил» (1970) та ін. У рукопису залишилася автобіогр. повість «Шість хлопців і сьомий Лука». За власними сценаріями пост. фільми «Штурм землі» (1930), «Вовчі стежки» (1932). Зазнав репресій 1935, 1946. Реабілітований 1955.

С. І. Білокінь.


ЛЯШКО (справж. прізв. — Лященко) Микола Миколайович [7(19).XI 1884, м. Лебедин, тепер Сумської області — 26.VIII 1953, Москва] — рос. письменник. Працював у Харкові, де 1900 — 02 прилучився до робіт. руху, навч. на курсах для робітників у школі «Товариства по боротьбі з неписьменністю», якою керувала Х. Алчевська. Був одним з керівників літ. групи «Кузница» у Москві. В оповіданнях («Оповідання про кайдани», 1920, та ін.), повістях («З отарою», 1925; «Минуча смерть», 1928; «Шахтар», 1928), автобіогр. романі «Солодка каторга» (ч. 1 — 2, 1934 — 36) показав тяжке життя трудового люду, його революц. боротьбу. Повість «Доменна піч» (1925) присвячена відбудові нар. госп-ва, становленню нових відносин у сім’ї. Про подвиг народу у битві з фашизмом, самовіддану працю — зб. «Російські ночі» (1945), автобіогр. повість «Микола з Лебедина» (1951). У перекладі Л. виходили твори В. Стефаника («Рассказы». М., 1947; «Кленовые листья». М., 1948, та ін.). Окр. твори Л. переклали М. Кравченко, Мих. Шульга.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М. — Л., 1927 — 31; Сочинения, т. 1 — 3. М., 1955; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1990; Укр. перекл. — Оповідання про кайдани. Х., 1925; Кайдани. Х., 1930; Перший червоний. Х., 1931; Солодка каторга. К., 1958.

Літ.: Серебрянский М. Творчество Ник. Ляшко. М.-Л., 1931; Воспоминания о Н. Н. Ляшко. М., 1979.

В. О. Дорошенко.


ЛЯЩЕНКО Аркадій Якимович [26.I(7.II) 1871, Київ — 12.IX 1931, Ленінград] — укр. і рос. літературознавець, чл.-кор. АН СРСР з 1928, АН УРСР з 1925, член НТШ у Львові. Закін. 1892 Петерб. ун-т. Один з фундаторів і заст. голови Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді, дійсний член Товариства любителів російської словесності (1903), Слов’ян. наук. комісії (1922). Учасник філол. семінару В. М. Перетца. У 1893 — 97 — ред. видань «Обшества любителей древней письменности» в Петербурзі. 1901 — 04 — ред. «Литературного вестника». 1903 — 04 — президент Рос. бібліол. т-ва у Петербурзі. Працював у Петербурзі — інспектором Петровського комерц. уч-ща, 1921 — у Бібліотеці АН СРСР. Друкувався в журналах «Киевская старина», «Русская старина», «Исторический вестник», «Живая старина», «Библиограф» та ін. Автор праць: «Про моління Данила Заточника» (1895), «До історії російського роману» (1898), «Нотатки про твори Феодосія, письменника XII ст.» (1900), «„Ревізор“ Гоголя і комедія Квітки „Приезжий из столицы“» (1902), «Етюд про „Слово о полку Ігоревім“», «Сага про Олафа Трігвасона і літописне оповідання про Ольгу» (обидві — 1924), «„Eymundar Saga“ і руські літописи» (1926), «Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла» (1929), багатьох статей в енциклопед. виданнях. Досліджував нар. творчість, зокрема укр. думи («Нотатки по вивченню сучасної народної поезії», 1894), доводив зв’язок їх із сканд. сагами. Уклав покажчики до «Журнала министерства народного просвещения» за 1867 — 91 (1894), «Волынских губернских ведомостей» за 1838 — 88 і до «Летописей русской литературы и древностей» (обидва — 1896). Бібліотека, колекція портретів (10 тис. одиниць) та картотека з укр. л-ри, які зібрав Л., зберіг. в Ін-ті рос. л-ри (Пушкінському домі) та Бібліотеці Рос. АН.

Літ.: Никольський Н., Истрин В., Лавров П., Перетц В., Ляпунов Б. Записка об ученых трудах А. И. Лященко. «Известия АН СССР. VII серия. Отделениє гуманитарных наук», 1928, № 8 — 10; Перетц В. Н. Аркадий Иоакимович Лященко. «Известия АН СССР. VII серия. Отделениє общественных наук», 1931, № 10; Федоров Л. А. И. Лященко. «Вестник Академии наук СССР», 1931, № 10; Берков П. Н. А. И. Лященко. «Slavia», 1932, № 3 — 4; Калитин В. Хронологический список главнейших литературных трудов А. И. Лященко и отзывы о них. В кн.: Доклады и отчеты Русского библиологического общества. Новая серия, в. 2. СПБ, 1913.

І. Д. Бажинов, І. М. Лисенко.


ЛЬВІВСЬКИЙ ЛІТОПИС — пам’ятка укр. л-ри та історіографії 1-ї пол. 17 ст. Місце і точний час написання літопису невідомі. Знайдений Д. Зубрицьким на поч. 19 ст. у Львові, звідси й назва. Імовірним автором вважається М. Гунашевський, у рукописній книзі якого він уміщений. Починається рядком «Ісписаніе лЂтом от рождества Христова 1498, и по нем идущых». Уперше опублікований за копією Я. Головацького в «Русском историческом сборнике, издаваемом обществом истории и древностей российских» (т. 3, кн. 3, 1839). Літопис. записи відтв. хроніку 1498 — 1649. До 1630 — це короткі нотатки, з 1630 — докладний опис подій, свідком і учасником яких був автор. Л. л. подає цінні відомості про зовнішньополіт. і екон. становище України, її зв’язки з Росією, про загарбницьку політику феод. Польщі, грабіжницькі напади татар на Україну тощо. Багато уваги приділено сел.-козац. повстанням 1630 на чолі з Т. Федоровичем (Трясилом), 1637 і 1638 під проводом Павлюка та Я. Острянина. Визв. війну укр. народу 1648 — 54 описано від битви під Жовтими Водами до укладення Зборівського договору 1649. З повагою автор відгукується про видатних діячів того часу — П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, Іова Борецького, Петра Могилу. Таврує ката укр. народу Я. Вишневецького, критикує верхівку правосл. духівництва України за прийняття Брест. унії 1596. Л. л. написаний тодішньою укр. книжною мовою. Рукопис Л. л. зберіг. в ЦНБ ім. В. І. Вернадськрго АН України.

Вид.: Науковый сборник, издаваемый литературным обществом Галицко-русской матицы, в. 1 — 4. Львов, 1868.

Літ.: Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1970.

О. В. Мишанич.


ЛЬВІВСЬКІ КУЛЬТУРНІ ОСЕРЕДКИ — громад. організації українських міщан Львова. Перший, найвідоміший з них, згуртувався у місцевому братстві з ініціативи львів. єпископа Гедеона Балабана. До нього входили львів. архієпископ Арсеній, культ.-осв. діячі Стефан і Лаврентій Зизанії, Юрій Рогатинець, Кирило Ставровецький (Транквіліон), Гавриїл Дорофієвич, Памво Беринда, Іов Борецький, проповідник Гнат та ін.; близький до них був Іван Вишенський. Серед визначних діянь за участю осередку — заснування (1586) братської школи, спорудження приміщень для друкарні та шпиталю. Архієпископ Арсеній, Стефан Зизаній, Юрій Рогатинець були першими вчителями школи. Осередок видав у брат. друкарні «Адельфотес» — граматику грец. мови (ймовірний автор — архієпископ Арсеній), «Просфониму» — першу збірку віршів, яка приписується Кирилові Транквіліону-Ставровецькому, поет. книгу Памва Беринди «На Рожство... вЂршЂ для утЂхи православным христіаном». У виданнях осередку вперше було вміщено текстові ілюстрації («Часослов», 1609). У 1616 — 29 друкарня не працювала, що позначилося на діяльності осередку. 1630 зусиллями Михайла Сльозки і Андрія Скульського (автора кн. «ВЂршЂ з трагодіи „Хрістос пасхон“ Григоріа Богослова», 1630) відновила роботу. Тут видав 1631 свій поет. діалог «Розмышлянє о муць Христа Спасителя нашего...» вчитель брат, школи Іоаникій Волкович. У 2-й пол. 17 ст. друкарня перевид. старі книжки, випускала підручники для школи, т. з. граматички (букварі). З ориг. видань виділяється «Анамнисіс» (1695) — братський пом’яник, який подає відомості до генеалогії львів. міщан-братчиків та з історії України. Л. к. о. цього періоду складають друкарі Симон Пронткевич, Степан Половецький, Степан Ставницький, Дмитро Кульчицький, художники-гравери Василь Ушакевич, Ілля, Афанасій К., Іван Глинський, ієромонах Доротей, Євстахій Завадовський, Никодим Зубрицький, Дионісій Сінкевич та ін. У 18 ст. осередок видав поет. панегірик «ВЂнец побЂди» (1709), «Філософію Арістотелеву» Михайла Козачинського (1745) та ін., перевидав київську «Ифьку ієрополітіку» з ілюстраціями Івана Филиповича (1760), ряд книжок світського характеру. В 2-й пол. 18 ст. до осередку входили друкарі Василь та Петро Ставницькі, управитель друкарні Іван Грозевський, Яків Русянович, чернець Святковський, учитель Панькевич, священики Іван Левинський та Іван Горбачевський. Діяльність першого Л. к. о. припинилася незадовго до скасування (1787) самого братства; друкарня перейшла до Ставропігійського ін-ту.

Другий Л. к. о. виник навколо друкарні Михайла Сльозки, яка діяла 1638 — 68. Осередок складався з талановитих художників-граверів (Іван Глинський, Лука, Ілля, А. К., В. Ф., В. Ф. З. та ін.), друкарів Дмитра Кульчицького, Дем’яна Хом’янського; близьким до них був єпископ Арсеній Желиборський. Видання відзначалися майстерно виконаними прикрасами та ілюстраціями. Михайло Сльозка підтримував тісні зв’язки з друкарнею Києво-Печерської лаври, випускав кириличні й латиномовні видання (поет. панегірики Адама Томецького, Войцеха Зимункевича та ін.), надрукував ряд праць Іоаникія Галятовського. Третій Л. к. о. групувався при Львів. єпископ. кафедрі та кафедрі монастирі св. Юра. Свою діяльність зосереджував навколо друкарні, засн. в 40-х pp. у Львові єпископом Арсенієм Желиборським. Серед відомих членів осередку — друкар Андрій Скольський, поет Григорій Бутович, автор панегірика Арсенію Желиборському «Єводія...» (1642). Доробок осередку був незначний — кн. «Метрика» львів. єпископа Йосифа Шумлянського (1687) та надр. Йосифом Горецьким збірник нотно-лінійного письма «Ірмолой» (1700) з передмовою ігумена Юрського монастиря Йосифа Скольського.

Літ.: Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века... Казань, 1898; Возняк М. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921; Исаевич Я. Преемники первопечатника. М., 1981; Запаско Я., Мацюк О. Львівські стародруки. Львів, 1983.

В. О. Шевчук.


ЛЬВОВ Микола Олександрович [4(15).III 1751, маєток Нікольське-Черенчиці побл. м. Торжка, тепер Твер. обл. — 22.XII 1803 (3.I 1804), Москва] — рос. поет, мистецтвознавець, художник, архітектор, член Рос. академії з 1783, почес. член Петерб. AM з 1786. Свої поезії Л. прагнув наблизити до нар.-пісенної творчості, використовуючи нар. лексику та тонічні розміри (поема «Добриня, богатирська пісня», 1796, опубл. 1804; текст комічної опери Є. Фоміна «Візники на заїзді», 1787, та ін.). Разом з І. Прачем упоряд. кн. «Збірник російських народних пісень з їхніми голосами, на музику поклав Іван Прач» (1790). Тут окр. розділом представлені також 16 укр. нар. пісень «Котилися вози з гори», «Ой під вишнею, під черешнею», «Послала мене мати зелене жито жати», «Ой не відтіль місяць світить» та ін. Л. перекладав з ісл. та італ. л-р. Знайшов і опубл. з передмовою два давньоруські літописи (1792), один з яких («Летописец русский от пришествия Рурика до кончины Иоанна Васильевича») на його честь називають ще львовським літописом. Виконав ілюстрації до творів Г. Державша, «Метаморфоз» Овідія.

Вид.: Собрание народных русских песен с их голосами, на музыку положил Иван Прач. М., 1955.

Літ.: Вейс А. Ю. Новые материалы для изучения биографии и творчества Н. А. Львова. В кн.: XVIII век, сб. 3. М.-Л., 1958; Глумов А. Н.Н. А. Львов. М., 1980.

О. А. Правдюк.


ЛЬВОВИЧ Майя Давидівна (23.IV 1933, Одеса) — українська і білоруська поетеса, перекладачка. Закін. 1957 Харківський університет. У 1963 — 88 працювала у вид-ві «Прапор». Автор зб. віршів «Земле моя...» (1985). Переклала з білорус. мови публіцистичну кн. «Я — з вогняного села» А. Адамовича, Янки Бриля і В. Колесника (1977), роман «Хуртовини. Грудень» І. Мележа (1978 — 79), зб. повістей та оповідань «Світанок, побачений здаля» Янки Бриля (1983), окр. твори Янки Купали, В. Короткевича, Максима Танка та ін. Перекладає також із сербохорв. (Десанка Максимович), чес. (В. Галек), ідиш (А. Кацев, Г. Глік та ін.), рос. (В. Брюсов та ін.), польс. (Ю. Тувім та ін.). Білорус. мовою переклала ряд творів укр. л-ри (І. Вирган, Ю. Стадниченко). Окр. вірші Л. перекладено білорус., сербохорв., ідиш мовами.

Літ.: Ковальова О. Адекватність відтворення. «Прапор», 1984, № 10; Ковальова О. Так повниться душа... «Прапор», 1985, № 11.

І. Л. Михайлин.


ЛЬОВШИН Олексій Іраклійович [1797, с. Пожилино, тепер Єфремовського р-ну Тул. обл. — 16(28). IX 1879, там же] — рос. письменник, історик, етнограф, видавець, держ. діяч, почес. член Петерб. АН з 1856, член Рос. геогр. з 1827 і Азіат. (у Парижі) з 1828 товариств. Закін. 1818 Харків. ун-т. Працював в Одесі (1823 — 37). Один із засновників Рос. геогр. т-ва, газ. «Одесский вестник» (1827), Одес. міської публ. б-ки (1829). Сприяв випуску «Одесского альманаха» (1831). У книзі «Листи з Малоросії» (1816) описав красу укр. землі, пам’ятки старовини й духовного життя її народу, підкреслив великі можливості укр. мови як мови науки й л-ри. Автор праць «Опис киргиз-козачих, або киргиз-кайсацьких орд і степів» (1832; Демидовська премія Петерб. АН, 1834), мемуар. нарису «Вікопомні хвилини в моєму житті» (1860 — 68; опубл. 1885), в якому розповів про свою участь у підготовці реформи 1861.

Літ.: Милонов Н. А. Русские писатели и Тульский край. Тула, 1971; Зленко Г. Д. Берег Пушкина. Одесса, 1987.

Г. Д. Зленко.


ЛЬЮЇС (Lewis) Норман (1908, Еннфілд) — англ. письменник, публіцист. Багато мандрував країнами Пд.-Сх. Азії та Лат. Америки. Враження від подорожей відбилися у нарисах і романах кін. 40-х pp., сповнених протесту проти колоніальної експлуатації та відсталості. Після публікації нарису Л. «Геноцид у Бразилії» (1960) про винищення індіан. племен браз. уряд був змушений переглянути закон про права аборигенів. Досяг майстерності в жанрі гостросюжет. роману з виразною антиколон. тенденцією — «Вулкани над нами» (1957), «Видима темрява» (1960), «Мала війна на замовлення» (1966) та ін., в яких порушено складні моральні проблеми свободи особистості, відчуження й самотності людини. В романі «Від руки брата його» (1968) описує реалії сучас. життя, духовн. атмосфери Уельса. Працює в жанрі політ. роману — «Сіцілійський фахівець» (1974; укр. перекл. — В. Митрофанова), «Німецька компанія» (1979; укр. перекл. — М. Пінчевського), «Зручний випадок для корупції» (1984). 1978 опубл. кн. «Неаполь — 44» — щоденникові записи Л. часів 2-ї світ. війни (фрагменти переклав О. Буценко).

Тв.: Укр. перекл. — Сіцілійський фахівець. — Німецька компанія. К., 1984; Неаполь-44. «Всесвіт», 1985, № 5; Рос. перекл. — Зримая тьма. М., 1963; Вулканы над нами. М., 1964; Компания «Гезельшафт». М., 1983; День лисицы. — От руки брата. М., 1985; Бегство от мрачного экватора. — Голоса старого моря. М., 1986.

Літ.: Затонський Д. Два політичні романи Нормана Льюїса. В кн.: Льюїс Н. Сіцілійський фахівець. — Німецька компанія. К., 1984; Ивашева В. Судьбы английских писателей. М., 1989.

Н. Ю. Жлуктенко.


ЛЬЮЇС (Lewis) Сінклер Гаррі (7.II 1885, м. Сок-Сентр, шт. Міннесота — 10.I 1951, Рим) — амер. письменник. Закін. 1908 Йєльський ун-т. У романах Л. створено правдиву панораму амер. життя, кращі твори відзначаються реалістичністю, гостротою крит. спрямування. Визнання приніс роман «Головна вулиця» (1920) — нищівна сатира на бездуховне животіння амер. провінції. В романі «Енн Вікерс» (1933) виступив з критикою ліберального реформізму, вивів позитив. образ «ділової жінки». В ін. сатир. романах викривав консерватизм бізнесменів («Беббіт», 1922), підпорядкованість науки інтересам капіталу («Ероусміт», 1925, у співавт. з П. де Крайфом), реліг. святенництво («Елмер Гентрі», 1927), бурж. кар’єризм («Гідеон Пленіш», 1943), расизм («Королівська кров», 1947; рос. перекл. — «Кингсблад, потомок королей»). В антиутоп. романі «У нас це неможливо» (1935), написаному у формі політ. памфлету, Л. попереджує про наростання фашист. тенденцій у політ. житті США, показує, до яких тяжких наслідків може привести країну ця згубна лінія. Актуальним соціальним та естет. проблемам присвячено ряд есе («Чи може митець жити в Америці», 1925; «Не сподівайтеся піднятися на Олімп!», 1928; «Лист про стиль», 1932, та ін.). Лауреат Нобелівської премії (1930). Портрет с. 247.

Тв.: Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 9. М., 1965; Кингсблад, потомок королей. М., 1989; У нас это невозможно. М., 1989; Эроусмит. М., 1990.

Літ.: Гіленсон Б. Про реалізм Сінклера Льюїса. «Всесвіт», 1959, № 6; Біографія Сінклера. Льюїса. «Всесвіт», 1962, № 6; Денисова Т. Н. Современный американский роман. К., 1976; Гиленсон Б. А. Синклер Льюис. М., 1985; Денисова Т. Н. Головною вулицею з Сінклером Льюїсом. В кн.: Денисова Т. Н. Роман і романісти США XX століття. К., 1990; Левидова И. М. Синклер Льюис. Биобиблиографический указатель. М., 1959; Парчевская В. М. Синклер Льюис. Биобиблиографический указатель. М., 1985.

Н. О. Висоцька.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.