[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 250-267.]

Попередня     Головна     Наступна





М



МААРІ (справж. прізв. — Аджемян) Гурген Григорович [1(14).VIII 1903, м. Ван, Зх. Вірменія, у складі Туреччини — 16.VII 1969, м. Паланга, Литва, похов. у Єревані] — вірм. письменник. Навч. у 20-х pp. в Єреван. ун-ті. Автор поет. збірок «Титанік» (1924), «Дві поеми» (1926), «Тополі» (1927), «Час дозрівання плодів» (1933). Автобіогр. трилогія — романи «Дитинство», «Отроцтво» (обидва твори — 1930), «Юність» (1956) — своєрідна панорама вірм. дійсності 1-ї чв. 20 ст., в якій тісно переплелися особиста доля автора, траг. сторінки геноциду вірм. населення в Туреччині 1915, роки становлення рад. режиму у Вірменії. М. належить істор. роман «Палаючі сади» (1966) — про життя старовинного міста Ван. Опубл. кн. мемуарів «Чаренц-наме» (1968) та ін. Писав також оповідання. Творчості М. притаманні тонкий психологізм, ліризм, поєднання трагедійності і світлого гумору. Дружбі вірм. і укр. народів присвятив нарис «Слово братерства» (1962). Окр. твори М. переклали П. Тичина, В. Коротич, С. Зінчук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. К., 1980; Оповідання пари черевиків. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 2. К., 1986; Рос. перекл.. — Детство и отрочество. Ереван, 1956; Огни Наири. М., 1962; Юность. М., 1978.

В. В. Кочевський.


МААРРІ (аль-Мааррі), Абу-ль-Ала Ахмед ібн Абдулла ібн Сулейман ат-Танухі (973, м. Мааррет-ен-Нууман, Сирія — 1057 чи 1058, там же) — араб. письменник, мислитель. У трирічному віці осліп. Учився в медресе міста Алеппо (Халеб). 1007 жив у Багдаді. Автор віршів лірич. (зб. «Викресаний вогонь» і коментар до неї — «Світло від іскор») та філос. (зб. «Обов’язковість необов’язкового») характеру, проз. творів «Послання про прощення», «Послання про ангелів», «Послання про роздоріжжя», «Книга розділів і границь», зб. афоризмів «Кинуте на дорозі» та ін. Написав також коментар до дивану аль-Мутанаббі під назвою «Чудо Ахмеда». Творам М. притаманні гуманізм, крит. погляди на суспільство і релігію; багато з них пройняті песимізмом. Творчість М. вивчав та перекладав його вірші укр. і рос. мовами А. Кримський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Кримський А. Твори, т. 1. К., 1972; Рос. пер екл. — Стихотворения. М., 1971; Страницы жизни. Ереван, 1978.

Літ.: Крымский А. Е. Арабская литература в очерках и образцах. М., 1911; Крачковский И. Ю. Избранные сочинения, т. 1 — 2. М. — Л., 1955 — 56; Широян С. Г. Великий арабский поэт и мыслитель Абу-ль-Аля аль-Маарри. М., 1957; Кримський А. Троє вчених поетів X — XI вв. В кн.: Кримський А. Твори, т. 1. К., 1972.

Ю. М. Кочубей.


МАВЛЯНОВ Джунай (23.Х 1923, с. Ренджит, тепер Кош-Дюбе Джангі-Джольського р-ну Ошської обл.) — кирг. письменник, перекладач. Під час Вел. Вітчизн. війни брав участь у визволенні України. Закін. 1950 Джалалабадський учит. ін-т, 1952 — Кирг. ун-т (Фрунзе, тепер Бішкек). Учителював, працював у пресі. Автор зб. віршів і поем «Серце» (1960), романів «Чисте небо» (1968), «Висота» (1977) і «Нова зоря» (1980), повісті «Дай руку» (1969), збірок повістей і оповідань «Хліб» (1973), «Життя» (1979). Більшість творів присвятив темі виховання молодого покоління, становленню особистості. Переклав кн. «Лист синові» В. Сухомлинського (1981). Оповідання «Корж» перекл. Д. Шкуренко.

Тв.: Укр. перекл. — Корж. В кн.: Вітер з Ала-Тоо. К., 1971; Рос. перекл. — Ясное небо, [кн. 1 — 2]. М., 1975 — 88.

Б. П. Степанюк.


МАВР Янка [справж. — Федоров Іван Михайлович; 28.IV (10.V) 1883, м. Лібава, тепер Лієпая, Латвія — 3.VIII 1971, Мінськ] — білорус. письменник, засл. діяч культури Білорусі з 1968. Навч. 1902 у Паневежській учит. гімназії, звідки був виключений за участь у революц. русі. 1903 здав екстерном екзамен за семінар. курс. Був на пед. роботі. Осн. твір — автобіогр. повість «Шлях з темряви» (ч. 1 — 1920, ч. 2 — 1956, ч. 3 — 1957). М. належать повісті «Людина іде», «В країні райської пташки» (обидві — 1927), «Син води» (1928), «Поліські робінзони» (1930), «Повість майбутніх днів» (1932), «ТВТ...» (1934), «Фантомобіль професора Циляковського» (1954), роман «Амок» (1929), зб. оповідань «Сльози Тубі» (1930), збірки «Повісті та оповідання» (1954), «Оповідання і повісті» (1969) та ін. М. — один із зачинателів пригод. роману, наук.-фантаст. і автобіогр. повісті у білорус. л-рі. Писав також п’єси, нариси. Перекладав з ін. л-р. Укр. мовою його роман «Амок» переклала Л. Кардиналовська.

Тв.: Выбраныя творы. Мінск. 1952; Збор твораў, т. 1 — 2. Мінск, 1960; Збор твораў, т. 1 — 4. Мінск, 1975 — 76; Укр. перекл. — Амок. К., 1958.

Літ.: Яфімава М. Янка Маўр. Мінск, 1960; Гурэвіч Э. С. Янка Маўр. Мінск, 1983.

П. П. Охріменко.


МАВРИТАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра мавританського народу. Розвивається переважно араб. класич. мовою і араб. діалектом хасанійа. Усна нар, творчість представлена здебільшого казками, піснями, приказками тощо. Перші твори араб. класич. мовою (відомі з 11 ст.) мали реліг. та істор. зміст. Діалектом хасанійа створювалася епічна та лірична поезія. В 16 ст. з’явилася світська поезія араб. класич. мовою. Серед кращих поетів 17 — 18 ст., що писали араб. класич. мовою, — У. Разга, Бу Фумуайн, М. аль Йадалі, 19 ст. — У. ат Тельба, У. Мухамді, У. аш Шейх Сідійа, 20 ст. — Аль Мухтар аль Хамід, Х. ібн Хатрі, У. Абну. Діалектом хасанійа в 19 ст. виступили поети У. Нджарту, У. Абба, шейх М. аль Мамі, М. ульд Ахмад Йура; в 20 ст. — М. ульд Абну ульд Хмейда, М. ульд Сід Брахім, Х. Фалль, У. Маккієн. У віршах М. ульд Ахмада Йура, Баккена (Абу Бакра ульд Бу Баккара) класич. форму араб. вірша відтворено діалектом хасанійа. До поч. 20 ст. вірші маврит. поетів поширювались усно. Кращі твори М. л. опубл. у кн. «Посередник» (Каїр, 1911; упоряд. Сід Ахмед аш-Шінкіті). У зв’язку з обмеженими можливостями публікації худож. творів літ. життя у країні розвивається повільно. У 70-х pp. в л-ру влилося нове покоління поетів, які оволодівають вільним віршем: Ю. Гейе (зб. «Сахара», 1975), А. бен-Абделькадер (зб. «Луна пісків»), М. аль Хафез бен Ахмед. Франц. мовою пише Ю. Гейє (зб. оповідань «На порозі Сахари», зб. п’єс «Вигнані з Гумели», обидві — 1975), франц. і фула мовами — У. Ба. Діє Маврит. асоціація л-ри. Вірш Ю. Гейє «А коли настане вечір...» у перекл. Вс. Ткаченка опубл. в антології «Поезія Африки» (К., 1983).

Ю. М. Кочубей.


МАВРОДІ Іван Васильович [22.VII (3.VIII) 1911, с. Катаржине, тепер Червонознам’янка Іванівського р-ну Одес. обл. — 5.IV 1981, Одеса] — болг. і рос. письменник, перекладач. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1935 Одес. пед. ін-т. Літ. діяльність почав болг. мовою, звернувшись до сільс. проблематики 30-х pp. (зб. оповідань «На повний хід», 1934; повість «Дончо Цигуларов», 1941). Після війни писав рос. мовою, видав ряд книжок, присвяч. Болгарії, — повість «Перші сходи» (1956), збірки оповідань «Радість» (1955), «В країні троянд» (1959) і «Від села до баштана» (1962). Значне місце у творчості М. посіли твори з життя болгар в Україні: роман-хроніка «Катаржі» (кн. 1, 1978; кн. 2, 1984), прозові збірки «У нас на півдні» (1971, повісті); «Земляки» (1972, повісті й оповідання), «Буджацькі повісті» (1977, доп. вид. 1985). Переклав ряд творів болг. л-ри: укр. мовою (разом з І. Буше) — повісті «Герої Бєліци» (1956) та «Партійна таємниця» (1957) М. Марчевського, роман «Сліди залишаються» П. Вежинова (1957); рос. мовою (разом з Я. Сікорським) — роман «Своя земля» С. Даскалова (1959).

Літ.: Кочерга Ю. Путівці Буджацького степу. «Друг читача», 1985, 1 серпня.

Г. Д. Зленко.


МАВРОЇДІ-ПАПАДАКІ (Μαυροειδη-Παπαδάκη) Софія (10.II 1906, м. Іракліон, о. Кріт — 24.VI 1977, Афіни) — грец. письменниця і перекладачка. Дружина К. Пападакіса. Навч. у пед. уч-щі (Іракліон) та Афін. ун-ті. В роки 2-ї світ. війни учасниця грец. Руху Опору. Автор романів «Аталанта, лісова русалка» (1957), «Олександр і Горгона» (1959), «Дзавеллас, душа Сулі» (1961); повістей «Казка Олімпу» (1943) і «Калатання дзвону» (1965); поет. збірок «Години кохання» (1943), «Пісні миру» (1944), «Пісня молодості й волі» (1946), «Квітка з попелу» (1966), ряду масових революц. пісень. Осн. теми творчості М.-П. — життя сучас. світу, міць людського духу, важка праця простих людей. Перекладала твори англ., амер., франц., норв. письменників. У перекл. М.-П. опубл. вірші Т. Шевченка («І виріс я на чужині», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Пророк»), ряд творів І. Франка і Лесі Українки.

О. Д. Пономарів.


МАГЕРА Микола Никанорович (1.ІХ 1922, с. Могилівка, тепер у складі м. Дунаївці Хмельн. обл.) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1951 Київ. університет. Учителював, працював у системі нар. освіти. Пише здебільшого для дітей — вірші, казки, оповідання, повісті. Автор збірок «Мати» (1971), «Журавка» (1973), «Юрасик» (1984), «Друзі» (1987), «Хлопчаки», «Я хочу жити» (обидві — 1990); повістей «Надійка» (1975), «Там, біля Дивень-гори» (1977). Повість «Кам’янецькими стежками» (1989) — про перебування Т. Шевченка у Кам’янці-Подільському. Окр. твори М. перекладено рос. мовою.

Тв.: Зелені паляниці. Хмельницький, 1991.

Літ.: Парфенюк В. Повість про героїчне життя. «Жовтень», 1976. № 5; Скорський М. Літопис Кобзаревої долі. «Друг читача», 1991, 13 березня.

О. С. Кухар-Онишко.


МАГИР Микита Львович (10.VI 1888, с. Сілець Беньків, тепер Сілець Кам’янка-Бузького р-ну Львів. обл. — 12.XI 1948, м. Самбір тієї ж обл.) — укр. письменник. Закін. 1909 Сокальську (на Львівщині) учит. семінарію. Вчителював у селах Луковому і Ваньковій Ліського повіту (тепер тер. Польщі), з 1945 — у Самборі. У своїх поезіях показував нелегке життя галиц. трудящих, застерігав їх від пошуків кращої долі за океаном, закликав виборювати її на рідній землі («Ой ти Дніпре», «Емігранти», обидві — 1911; «До пісні», 1914, та ін.; байки «Вовча допомога», «Згода» та ін.). Написав п’єси «Ліпше ніколи, чим запізно», «Св. Миколай на селі» (1934). Багато творів адресував дітям: оповідання «Як Славко бажав стати поетом» (1922), «Невеселі свята» (1927), «Івась-Мізинчик» (1936) та ін., вірші «Пісня школяриків», «Світ української дитини»; байки «Хлопчик і горобчик», «Лис і ворона», «Пригоди лінивого котика» та ін. Переклав «Казку про золоту рибку» О. Пушкіна, вірш «При колисці» М. Лермонтова.

Тв.: Байки. Львів, 1924; Пригоди лінивого котика. Львів, 1924.

Г. В. Дем’ян, К. Г. Куб’як.


МАГІСТРАЛ (від лат. magistralis — керівний) — у вінку сонетів заключний 15-й сонет, що складається з перших рядків усіх попередніх сонетів.


МАГІЧНИЙ РЕАЛІЗМ — творчий напрям у світ. письменстві, що найбільш примітно і самобутньо розвинувся, починаючи з 30-х pp. 20 ст., в латиноамер. л-рі. Літературознавці сходяться на тому, що М. р. — це реалізм, в якому наявність фантастичного елемента (звідси і визначення «магічний») допомагає авторові точніше і повніше відтворити дійсність. Відмічено спорідненість М. р. з європ. літ. традицією (Л. Й. Тік, Новаліс, Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь, Ф. Рабле, Е. По, М. Булгаков, творчість представників сюрреалізму тощо). Осн. риси — всебічне відображення дійсності за допомогою поєднання реального і фантастичного, ймовірного і таємного, повсякденного буття і нар. міфології. Основи нового напряму в л-рі Лат. Америки виклав один з його родоначальників кубинський письменник А. Карпентьєр у передмові до свого раннього роману «Екуе-Ямба-о!» (1933). Елементи М. р. найвиразніше помітні в романах Ж. Амаду («Жубіаба», 1935; «Мертве море», 1936; «Капітани піску», 1937), М. А. Астуріаса («Маїсові люди», 1949, і т. з. банановій трилогії «Сильний вітер», 1950, «Зелений Папа», 1954, та «Очі похованих», 1960), у творах Х. Рульфо; Х. М. Аргедаса, Х. Кортасара, Х. Л. Борхеса (збагатив М. р. урбаністичними мотивами). Класич. зразком М. р. вважається роман «Сто років самотності» Г. Гарсіа Маркеса (1967), де в міфічно-реальних образах відтв. історію Колумбії і всієї Лат. Америки.

Літ.: Покальчук Ю. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Мамонтов С. П. Испаноязычная литература стран Латинской Америки XX века. М., 1983.

М. І. Литвинець, Ю. В. Покальчук.


МАГОЧІ (Magocsi) Пол Роберт (26.I 1945, м. Енглвуд, шт. Нью-Джерсі, США) — амер. і канад. історик, бібліограф, картограф, доктор філософії з 1972. З родини угорських емігрантів. Закінчив 1967 Ратгерський ун-т. З 1978 — президент Карпаторуського дослідного центру США (м. Файрвю, шт. Нью-Джерсі), працював у Гарвард. центрі україністики з 1980 — зав. кафедрою українознавчих студій Торонт. ун-ту (Канада). Учасник I конгресу Міжнародної асоціації україністів у Києві (1990). Основні дослідження М. присвячені проблемі національної свідомості населення західноукр. земель, переважно Закарпаття («Формування національної свідомості в Підкарпатській Русі: 1848 — 1948», 1978; «Галичина», 1983, та ін.). Всупереч усталеним науковим поглядам вважає, що українці-русини Карпатського регіону можуть стати окремим народом. Автор праць з історії укр. та рос. еміграції США, історії українців Сх. Словаччини, бібліогр. покажчика «Карпато-русинські студії» (1988). М. — упорядник «Історичного атласу України» (1985 — 87), англо-русинського і русинсько-англійського розмовників, фотоальбому «Дерев’яна архітектура Закарпаття» (1982) тощо.

О. В. Мишанич.


МАГРАДЗЕ Елгуджа Самуїлович (1.I 1927, Тбілісі) — груз. письменник, літературознавець, перекладач, доктор філол. наук з 1970. Закін. 1949 Всесоюз. юрид. заочний ін-т (Москва) і 1952 — Тбіліс. ун-т. Був гол. ред. журналів «Ніангі» («Крокодил»), «Мнатобі» («Світоч»), 1-м секретарем правління СП Грузії, головою Держкомвидаву Грузії. Автор романів «Григол Орбеліані» (1967), «Стогін» (1974, скороч. укр. переклад Р. Чилачави — «Давид Гурамішвілі»), «Приречений» (1984). Написав монографію «Мевеле» (1963), есе про письменників Л. Готуа (1976), К. Гамсахурдіа (1977), М. Мачаваріані (1985), І. Чавчавадзе (1987). Видав зб. літ.-крит. статей «Праведним серцем» (1979). Перекладає з англомовних літератур.

Тв.: Укр. перекл. — Давид Гурамішвілі. К., 1980; Рос. перекл. — Григол Орбелиани. М., 1980.

Літ.: Кумсишвили Д. Книга издана в Москве. «Литературная Грузия», 1980, № 11.

О. П. Синиченко.


МАДАРАС (Madarász) Еміль (12.XI 1884, с. Надьсентміклош — 18.II 1962, Будапешт) — угор. поет, перекладач. Закін. пед. уч-ще (Будапешт). Учасник революції 1919 в Угорщині, Після її поразки емігрував до Австрії. 1922 — 46 жив і працював в СРСР. Теми збірок поезій «Чепель» (1933), «Мінське шосе», «Матрос Чигайда» (обидві — 1938), «П’ятдесят років» (1954), «Двадцять чотири червоні троянди» (1959) та ін. — боротьба угор. народу проти фашист. режиму Хорті, солідарність трудящих, повоєнне життя угорців та їхнє істор. минуле. Перекладав твори О. Гончара, рос. письменників. Україні присвятив вірші «На полях України» і «Степовий колодязь». Окр. вірші М. переклав Ю. Шкробинець.

Тв.: Укр. перекл. — Фортунаті знайшов своїх синів. Х., 1931; Рос. перекл. — Верность. М., 1960.

Літ.: Балог Й. Розквіт угорської поезії. «Літературна газета», 1955, 31 березня; Россиянов О. К. Венгерская литература после 1917 года. М., 1961; Гедеш А. А. На землі Петефі. В кн.: Про Олеся Гончара. К., 1978.

К. О. Шахова.


МАДАЧ (Madách) Імре (21.I 1823, с. Альшострегова — 5.Х 1864, там же) — угор. письменник. Закін. 1842 Пешт. ун-т. Найвідоміший твір М. — віршов. філософ. драма «Трагедія людини» (1861, укр. переклад М. Лукаша), в тужливих настроях якої відбилася поразка угор. революції 1848 — 49. У сценічній переробці вперше пост. 1883 і досі не сходить зі сцени. М. належать також сатир. драма «Цивілізатор» (1860), філософська драма «Мойсей» (1861), лірич. вірші (зб. «Квіти ліри», 1840, тощо).

Тв.: Укр. перекл. — Трагедія людини. К., 1967; Рос. перекл. — Трагедия человека. М., 1964.

Літ.: Корунець І. З десяти мов світу. «Всесвіт», 1968, № 6; Гаккебуш В. Імре Мадач на будапештській сцені. «Всесвіт», 1970, № 10; Радо Д. Переклади шедевру. Лист з Будапешта. «Вітчизна», 1971, № 10.

К. О. Шахова.


МАДРИГАЛ (від італ. mandra — отара; Прованс. mandre — пастух; італ. gall — пісня) — один з жанрів лірики. Виник в Італії (14 ст.) як вірш про сільс. життя, пісня пастухів; з 17 ст. — один з жанрів альбомної лірики, невеликий (до 12 рядків) вірш інтим, чи інтимно-жартівливого змісту. Поширення набув в епоху Відродження (Дж. Боккаччо, Ф. Саккетті та ін.). В укр. л-рі М. утвердився як жанр любовної поезії, зокрема у творчості М. Старицького, О. Кониського, І. Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, М. Чернявського. Напр.:

Як фіалка, ти вродлива

І маленька, як вона.

Тільки та — немов сумна,

Ти ж — весела, жартівлива.

(М. Чернявський. «Як фіалка, ти вродлива»).

У сучас. поезії М. використовується рідко.

Н. М. Гаєвська.


МАЄВСЬКА Тетяна Петрівна (21.XI 1928, Харків) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1988. Закінчила 1953 Київ. ун-т. У 1957 — 84 працювала в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, з 1989 — професор Ніжин. пед. ін-ту. Автор монографій про рос. письменників-народників, розвиток реалізму в рос. прозі кін. 19 ст.: «Слово і подвиг. Життя і творчість С. М. Степняка-Кравчинського», 1968; «Романтичні тенденції в російській прозі кінця XIX століття», 1978, та ін. Досліджує рос.-укр. літературні зв’язки. Склала бібліогр. покажчики творів і л-ри про життя і творчість С. Тудора та А. Головка.

Літ.: Черняков М. В. В глубь проблемы. «Радуга», 1976, № 6; Капустін В. [Рец. на кн.: Маевская Т. П. Романтические тенденции в русской прозе XIX века. К., 1978]. «Радянське літературознавство», 1980, № 3.

І. Я. Павленко.


МАЄРОВА, Майєрова (Majerová) Марія (1.II 1882, м. Ували, побл. Праги — 16.I 1967, Прага) — чес. письменниця. Навч. в гімназії (м. Кладно), 1906 — 07 була вільною слухачкою в Сорбонні. В романі «Дівоцтво» (1907), збірках оповідань «Повісті з пекла» (1907), «Червоні квіти» (1911) М. зображує тяжку працю гірників і металургів, їх стихійний протест проти експлуатації. Про нелегку долю жінки розповідає в збірках оповідань «Пустоцвіт любові» (1908), «Ворог у домі» (1909), «Дочки рідного краю» (1910). Роман «Площа Республіки» (1914) спрямований проти тероризму як засобу революц. боротьби. В романах «Найкращий світ» (1923), «Гребля» (1932), «Сирена» (1935), «Шахтарська балада» (1938) розкривається процес революціонізації людей праці. Автор збірок повістей і оповідань «Шлях блискавиці» (1951), «Дикий Захід» (1964); збірок нарисів «Враження про Америку» (1920), «Моя батьківщина», «Африканські хвилини» (обидві — 1932), «Палаюче місто» (1940), «Дівчата, ковані зі срібла» (1964). Поважне місце у творчості М. посіли книжки для дітей (зб. оповідань «Чудесні часи», 1923) та юнацтва (романи «Бруно», 1930; «Робінзонка», 1940). 1924 відвідала СРСР (кн. «Переможна хода», 1953). 1925 у Празі познайомилася з П. Тичиною, сприяла виданню в перекл. чес. мовою його зб. «Вітер з України» (Прага, 1927). Окр. твори М. переклали В. Пасічна, Д. Андрухів, В. Струтинський.

Тв.: Укр. перекл. — Перемога. «Вітчизна», 1956, № 5; Робінзонка. К., 1966; [Твори]. В кн.: Майєрова М., Ольбрахт І. Вибрані твори. К., 1982; Рос. перекл. — Избранное. М., 1966.

Літ.: Копистянська Н. Марія Майєрова. В кн.: Сучасні письменники Чехословаччини. К., 1963; Кузнецова Р. Р. Мария Майерова. М., 1982; Шмелькова И. А. Мария Майерова. Биобиблиографический указатель. М., 1962.

В. І. Шевчук.


МАЖВІДАС Мартінас (бл. 1520, Литва — 21.I 1563, м. Рагайне, тепер Неман Калінінгр. обл.) — лит. письменник, перекладач. Навч. у Краків. ун-ті, закін. 1549 Кенігсб. ун-т. З 1549 був пастором у Рагайне. Уклав і видав першу лит. книгу «Прості слова катехізису» (1547), до якої, окрім катехізису, ввійшли перший лит. буквар «Дешева і коротка наука читати і писати» та 11 церк. пісень. Єдиний примірник цієї книжки, що зберігся, 1957 переданий Одес. наук. б-кою ім. О. М. Горького б-ці Вільнюс. ун-ту. М. також підготував до друку (зі своєю передмовою) зб. «Християнські пісні» лит. мовою (ч. 1 — 2, вид. 1566 — 70), куди увійшли 130 пісень і псалмів, перекладених з польс., лат. і нім. мов (більшість перекладів належить письменникові.

Т. І. Пушкаренко.


МАЖУРАНИЧІ (Mažuranići) — родина хорв. письменників.

Іван М. (18.VIII 1814, м. Новий Винодольський, Хорватське Примор’я — 4.VIII 1890, Загреб) — хорв. поет, юрист, держ. діяч. Закін. 1838 ф-т права Загреб. академії, 1850 — 60 — генер. прокурор Хорватії і Славонії. 1848 обраний у хорв. сабор (парламент), 1873 — 80 — бан (правитель) Хорватії. Один з ініціаторів заснування Югослов’ян. академії наук і мист-в (1866) та ун-ту в Загребі (1874). Найзначніший твір М. — ліроепічна поема «Смерть Смаїл-аги Ченгича» (1846), присвяч. боротьбі чорногорців проти тур. завойовників. Блискуче відтворив (1844) втрачені 14-у і 15-у пісні поеми «Осман» І. Гундулича. Писав вірші лірич. і громадян. звучання («Явір», «Куди тече Драва», «З часів Іллірії» та ін.). 1895 вийшла зб. «Поезії Івана Мажуранича», яку підготував і видав його син Владимир М. Вірш М. «До пера» перекл. Р. Лубківський («Слов’янська ліра». К., 1983).

Владимир М. (16.Х 1845, м. Карловац — 17.I 1928, Загреб) — хорв. юрист, історик, письменник. Син Івана М. Навч. у Віден. ун-ті, закін. 1866 Правознавчу академію у Загребі. З 1913 — член (1918 — 21 — президент) Югослов’ян. академії наук і мист-в, був почес. членом Чес. і Польс. АН, НТШ у Львові. Автор віршів («Орле мій...», «Недоля» та ін.), драм. творів, біогр. розвідок («Принц Яша Дубровчанин в Індії 1480 — 1528», 1925), «Матеріалів до хорватського історичного словника юридичних понять».

Фран М., (справж. ім’я — Владимир; 26.III 1859, м. Новий Винодольський — 21.VIII 1928, Берлін) — хорв. письменник. Небіж Івана М. Закін. 1882 офіцерське уч-ще у Празі. Автор поезій у прозі, написаних, як твердять дослідники, під впливом І. Тургенєва (зб. «Листя», 1887), гумор. оповідань, притч та ін. коротких прозових творів (зб. «Від світання до смеркання», 1927). Укр. мовою надр. ряд поезій Франа М., зокрема «Як розповів мені тато старий...» в перекл. П. Грабовського (Грабовський П. Вибр. тв., т. 1. К., 1985) та «Молоді паничі» в перекл. О. Шпитька (альманах «Руська хата», 1905, № 17 — 18).

Івана Брлич-М. (18.IV 1874, м. Огулин — 21.IX 1938., Загреб) — хорв. письменниця. Онука Івана М., дочка Владимира М. Класик хорв. л-ри для дітей. Займалася самоосвітою. Перша жінка — член-кор. Югослов’ян. академії наук і мист-в (з 1937). Відмітна риса творів І. Б.-М. — потужний моральний струмінь, оспівування чесності, сміливості, розуму, шляхетності, справедливості, що надає їм великого виховного значення — зб. «Казки з давнини» (1916), повісті «Порядні і непорядні» (1902), «Дивовижні пригоди малого Хлапича» (1913), «Яша Далматин, віце-король Гуджерата» (1937). Окремі твори І. Б.-М. опубл. в Україні: казка «Стриборів ліс» (львів. журн. «Дитячий світ», 1932; переклав В. Войта.нівський), зб. «Казки з давнини» (К., 1971; перекл. В. Гримич), повість «Дивовижні пригоди малого Хлапича» (К., 1975; перекл. О. Сакидон), казка «Деревинець Топорко і дев’ятеро жупанчат» (К., 1978; перекл. В. Гримич).

Літ.: Кононенко П. Чарівний світ казки. «Літературна Україна», 1971, 24 грудня.

В. Г. Гримич.


МАЗАД (Mazade) Фернан (14.Х 1863, побл. м. Андюз, деп. Гар — 17.VI 1939, Париж) — франц. поет, перекладач. Автор збірок «Пристрасна мандрівка», «Пісок і кров» (обидві — 1921) та ін., позначених впливом символізму. Виявляв інтерес до укр. поезії — переклав римованим віршем (на відміну від усталеної у Франції традиції перекладати вірші прозою) поезії «І широкую долину» та «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка (опубл. 1920), сонет «У теплі дні збирання винограду» М. Рильського. Виступав з публіцист. і науковими (з медицини) статтями. Окр. вірші М. переклали М. Рильський, М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Музика. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 10. К., 1985.

Літ.: Кухтенко В. А., Миронов О. О. З історії перекладу творів Шевченка у Франції. «Вісник Харківського університету», 1975, № 128. Іноземні мови, в. 8.

В. І. Ткаченко.


МАЗЕПА, Мазепа-Колединський Іван Степанович (20.III 1639, за ін. даними 1629, 2.Х 1639 або 1644, с. Мазепинці, тепер Білоцерківського р-ну Київ. обл. — 22.IX 1709, м. Бендери, тепер Молдова; похов. у м. Галаці, тепер Румунія) — гетьман України. Навч. в Киево-Могилянській колегії, у Варшав. єзуїт. колегії, проходив рицарський вишкіл при дворі польс. короля Яна Казимиpa. Завершив освіту за кордоном (1656 — 59) — в Німеччині, Італії, Франції, Голландії; вивчив кілька іноз. мов. 1663 повернувся на батьківщину. Займав різні старшинські посади. З 1669 служив генеральним осавулом у гетьмана П. Дорошенка, пізніше — у гетьмана І. Самойловича. 25 липня 1687 обирається гетьманом Лівобережної України. Бере участь у походах рос. царя Петра I. Восени 1708 вступає в союз із швед. королем Карлом XII, а після Полтав. битви 1709 відходить у турецькі володіння. За свого гетьманування М. сприяв розвитку культури, мист-ва й л-ри в Україні. На його кошти споруджено кілька храмів у Києві: церкви Богоявленська Братського монастиря на Подолі, Миколи, дві церкви на тер. Києво-Печерської лаври; Вознесенська церква в Переяславі та ряд церков в ін. місцях. Було завершено відбудову Софійського собору в Києві. М. збудував також нові корпуси Київ. академії, яку відтоді називали також Могиляно-Мазепинською. Дослідники вважають, що М. — автор пісень «Ой, біда, біда чайці-небозі», що стала народною, «Дума гетьмана Мазепи» («Всі покою щиро прагнуть»), «Ей, поповичу-гетьмане», «Псальма» («Бідна моя головонька...») та ін. Збереглися також листи гетьмана до Мотрі Кочубеївни.

Постать М. привертала увагу багатьох істориків, письменників, митців. Ще за життя укр. гетьманові присвячено ряд поет. панегіриків: «Echo głosu» Стефана Яворського (1689), «Muza Roxolańska» Івана Орновського (1693), «Alcides rossiysky» (1695) і «Hippomenes Sarmacki» (1698) Пилипа Орлика, «Teatrum perenis gloria» Петра Армашенка (1699), «Зерцало от писанія...» Антонія Стаховського (1705) та ін.; пишуться вірші на герб І. Мазепи (Димитрій Туптало в «Руні орошенному» та ін.). Після Полтав. битви на М. було складено ряд осудних творів у дусі офіц. царської версії про його «зраду». Найдавніший з них — анонімний вірш «МазепЂ измЂннику ЗаднЂпрянскому Вкраинскому». 1708 Стефан Яворський виголошує в Москві «Слово пред проклятием Мазепи», пише вірш «Изми мя, Боже», який М. Драгоманов назвав «школярсько-попівською лайкою». Подібного тону ода «Епінікіон» Феофана Прокоповича (1709); анонімні вірші «БЂдно, ах бЂдно, что нинЂ учинися», «Орле парящі», «Орле російскій» й драма «Божіе уничижителей гордых унічиженіе», вірш. діалог Семена Дівовича «Разговор Великороссіи с Малороссіею» (1762) та ін. Про життя М. йдеться в літописах, зокрема Самійла. Величка (1-а третина 18 ст.). Багато уваги особистості М. приділив Вольтер в «Історії Карла XII» (1731). А. Корниловичу належить «Життєпис Мазепи», А. Бестужеву — «Життєпис Войнаровського» (обидва — 1827). В історіографії цар. Росії панувала офіційна думка про «запроданство» укр. гетьмана, яку запозичила і радянська історіографія. Першими літ. творами, де М. зображений позитивно, були романи «Спомини Аземи» франц. письменника А. д’Орвіє (1764), «Прекрасна росіянка» невідом. автора (1790), «Полтава, епічна поема» польс. поета Н. Мусніцького (1803). У творенні образу М. в укр., рос. і західноєвроп. л-рах простежуються такі традиції: романтична (лиходійного й любовного героя); т. з. костомарівська, проміжна, коли гетьман у цілому змальовується правдиво, але засуджується його вчинок; патріотична (гетьман — політ. герой України). У романт. традиції образ М. подавали Дж. Байрон (поема «Мазепа», 1818), Л. Гувель (драма «Мазепа», 1825), В. Гюго (вірш «Мазепа»), К. Рилєєв (поема «Войнаровський», 1825), Є. Аладьїн (повість «Кочубей», 1827), О. Пушкін (поема «Полтава», 1829), Ю. Б. Залеський (дума «Думка Мазепи», 1820-і pp.), анонім. роман «Мазепа» (вийшов у Франції 1830), П. Голота (роман «Мазепа», ч. 1 — 4, 1832), Ф. Булгарін (роман «Мазепа», ч. 1 — 2, 1833 — 34), О. Чуровський (роман «Запорожські наїзди», 1837), Ю. Баршев (поема «Єврей», 1837), Ю. Словацький (трагедія «Мазепа», 1840), О. Кузьмич (роман «Козаки», ч. 1 — 2, 1843), невід. автори (роман «Іван Мазепа, гетьман Малоросії», 1846), Р. Готшаль (трагедія «Мазепа», 1859), А. Мюцельбург (роман «Мазепа», т. 1 — 2, 1860) та ін. Деякі автори — М. Сементовський (роман «Мазепа, гетьман Малоросії», 1845), невід. автор («Юність Мазепи. Оповідь його племінника А. Войнаровського», 1848), Д. Мордовець (роман «Цар і гетьман», 1880) та ін. — об’єктивно описували істор. події, характер, вчинки М., але в кінці твору засуджували гетьмана. Як прогресивного політ. діяча України насамперед трактували образ гетьмана Т. Шевченко (поеми «Великий льох», 1845; «Чернець» та «Іржавець», обидві — 1847; повісті «Музыкант», опубл. 1882, та «Близнецы», опубл. 1886; «Археологічні нотатки», опубл. 1925), який вважав поразку М. нац. катастрофою, Г. Карпенко (повість «Дмитро Войнаровський», 1845), С. Руданський (поема «Мазепа, гетьман український»), Б. Лепкий (тетралогія «Мазепа», 1926 — 29), Ю. Дараган (поема «Мазепа»), В. Сосюра (поема «Мазепа», опубл. 1989). Образ М. відбито в укр. фольклорі, зокрема в піснях («Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазвати», 1831; «Про Палія і Мазепу», «Пісня про Мазепу», обидві — 1834), думах («Палій під Полтавою», «Мазепа», «Смерть Мазепи», всі — 1834, та ін.), легендах і переказах («Про Палія і Мазепу», 1845; «Малоросійський переказ про образ Покрови Божої Матері й падіння гетьмана Мазепи перед Покровською церквою в Переяславі», 1865; «Народні перекази й пісні про Палія і Мазепу», 1868; «Легенди про Мазепу і М [отрю] Кочубей...», 1888; «Про Мазепин дім», 1898; «За що Мазепу проклинають?», 1902, та ін.), прислів’я (опубл. 1830). М. присвятили свої твори композитори Ф. Ліст, П. Чайковський, П. Сокальський, художники О. Верне, Т. Шевченко, І. Рєпін, В. Масютин, О. Архипенко та ін. У 90-і pp. 20 ст. — час нац. відродження України, підновлення її незалежності — знову пробудився інтерес до постаті М. В періодиці з’явилися статті, розвідки, худож. твори, перевидано деякі давні твори про гетьмана.

Тв.: Переписка з Мотрею Кочубеївною в Батурині. К., 1916; Вірші. К., 1917; Писання. Краків — Львів, 1943; [Вірші]. «Літературна Україна», 1990, 29 листопада.

Літ.: Каллаш Вл. Палий и Мазепа в народной поэзии. «Этнографическое обозрение», 1889, кн. 2; Уманец Ф. Гетьман Мазепа. СПБ, 1897; Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. В кн.: Костомаров Н. Собрание сочинений, т. 6. СПБ, 1905; Jensen A. Mazepa. Lund, 1909; Донцов Д. Гетьман Мазепа в западно-европейской литературе. «Украинская жизнь», 1913, № 4; Щеглова С. Вірші про Мазепу, складені після його «зради». В кн.: Науковий збірник за рік 1926. К., 1926; Сиповський В. Україна в російському письменстві, ч. 1 (1801 — 1850). К., 1928; Жінкін М. Мазепа в художній літературі. «Літературний архів», 1930, кн. 1 — 2; Мазепа, зб. 1 — 2. Варшава, 1938 — 39; Українські пісні, видані М. Максимовичем. К., 1962; Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 — 1709. Мюнхен, 1988; Марсове поле. Героїчна поезія на Україні, кн. 2. К., 1989; Марочкін В. Гірка чаша Івана Мазепи. «Україна», 1989, № 25; Брайчевський М., Марочкін В. Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні нотатки). «Україна», 1990, № 6; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. К., 1991; Вишневий Г. Мазепа. «Україна», 1991, № 2; Костомаров М. Гетьман Іван Степанович Мазепа. В кн.: Костомаров М. Історія України в житєписях визначнійших єї діячів. К., 1991. Славутич Яр. «Озмітейся всі за руки...». Гетьман Іван Мазепа як поет. «Київ», 1991, № 3; Хоткевич Г. Гетьман Іван Мазепа. В кн.: Хоткевич Г. Два гетьмани. К., 1991; Хоткевич Г. Іван Мазепа. В кн.: Гетьмани України. К., 1991; Гюго В. Мазепа. «Березіль», 1992, № 1; Іван Мазепа. К., 1992; Пеленський Є. Ю. Літературна спадщина Мазепи. В кн.: Гетьман Іван Мазепа. Писання. К., 1992.

В. О. Шевчук.


МАЗЕПА Наталя Ростиславівна (20.V 1930, Москва) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1988. Закін. 1953 Київ. ун-т. З 1956 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Осн. праці присвячені сучас. вітчизн. л-рі: «Поезія думки» (1968), «У поетичному пошуку» (1978), «Проза поета» (1980), «Розвиток сучасної поеми» (1986). М. належать також монографія «Є. А. Баратинський. Естетичні і літературно-критичні погляди» (1960), ряд брошур, статей. Одна з авторів кількох колект. досліджень.

В. А. Зарва.


МАЗІЛУ (Mazilu) Дан Хорія (20. IV 1943, м. Пітешть) — рум. філолог-славіст, перекладач, доктор філол. наук з 1972. Закін. 1965 укр. відділення ф-ту слов’ян. мов та л-р Бухарест. ун-ту. Досліджує давню рум. та укр. л-ри. Автор монографій «Удріште Нестурел» (1974, про рум. культур. діяча 17 ст.), «Бароко в румунській літературі 17 століття» (1976), «Румунська література епохи Відродження» (1984), «Ораторська проза в давній румунській літературі» (ч. 1 — 2, 1986 — 87) та ін., статей «З історії румуно-українських літературних взаємин», «Українська барокова література та сприйняття мотивів античності» (обидві — 1983), «Петро Могила і київські панегіристи» (1987), «Маловідомі румунські переклади з творчості Іоаникія Галятовського» (1988) тощо. Розробив курс сучас. укр. мови для вузів (морфологія, 1976; синтаксис, 1978) та курс історії української мови (1983). Написав шкільні підручники з укр. граматики (для 5 — 7 класів). Разом з С. Груєю перекл. і видав антологію сучас. укр. новели «Пролетіли коні» (1971); переклав зб. оповідань «Таке гірке, таке солодке життя» Є. Гуцала (1975), романи «Канал» І. Григурка (1979) і «Лебедина зграя» В. Земляка (1985).

Літ.: Соловей Е. Обрії румунського україніста. «Всесвіт», 1985, № 10.

Т. А. Носенко.


МАЗОН (Mazon) Андре (7.ІХ 1881, Париж — 13.VII 1967, там же) — франц. філолог-славіст, літературознавець, член Франц. академії написів і красного письменства з 1941, член НТШ у Львові, іноз. член АН СРСР з 1928, чл.-кор. ряду зарубіж. академій. Навч. у Париз. ун-ті. Викладав франц. мову в Харків. ун-ті (1905 — 09). Після повернення до Франції М. — учений секретар Ін-ту живих слов’ян. мов (1909 — 14). Професор слов’ян. філології Страсбур. ун-ту (1919 — 23), Колеж де Франс (1924 — 51), директор Париз. ін-ту слов’янознавства (1937 — 39). Віце-президент Міжнар. к-ту славістів (1958 — 67). Разом з А. Мейє та П. Ж. Буайє 1921 засн. журн. „Revue des Études Slaves“ («Огляд слов’янських студій») і був його редактором понад 45 років. М. належать праці з слов’ян. мовознавства, граматики рос. та чес. мов. Досліджував давньорус. л-ру — розвідка про «Слово о полку Ігоревім» (1940), де висловив припущення, яке спростував М. Гудзій, що пам’ятка написана у 18 ст. Опубл. кілька статей з історії укр. л-ри: «Марко Вовчок в Італії» (1928), «Про Шевченка» (1962, відгук на кн. Є. Шабліовського «Народ і слово Шевченка»). М. цікавився укр. фольклором. Бував в Україні, підтримував дружні зв’язки з мовознавцями І. Білодідом та Л. Булаховським. Разом з М. Шеррер 1965 доклав зусиль, щоб Ін-т мовознавства АН України отримав фотокопію рукопису граматики Івана Ужевича — першої відомої граматики староукр. літ. мови 16 — 17 ст., написаної у Франції лат. мовою (1643, опубл. 1970).

Тв.: Укр. перекл. — Про Шевченка. «Всесвіт», 1963, № 1.

Літ.: Ляпунов Б. и др. Записка об ученых трудах проф. А. Мазона. «Известия АН СССР. Отделение гуманитарных наук», 1928, № 8 — 10; Кравчук Р. В. Видатні зарубіжні славісти-мовознавці. В кн.: Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства. К., 1961.

М. А. Венгренівська.


МАЗОРЄ Іліє (Мазур Ілля) Трохимович (12.IX 1937, с. Моара-Ноуе, тепер Марамонівка Дондюшан. р-ну, Молдова) — укр. і молд. письменник, перекладач. Закін. 1972 Київ. ун-т. Учителював. 1986 — 92 працював у Музеї л-ри України, з 1991 — викладач Київ. ун-ту, з 1992 — Київ. пед. ін-ту. Пише укр. (повість «Я — з Калістану», 1976), молд. (ряд оповідань і нарисів), циган. (низка поезій) мовами. Переклав українською — з бенг. мови зб. «Оповідання» Р. Тагора (1972), ряд віршів Джасімуддіна, С. Камал; з ідиш — зб. комедій «Хелмські розумахи» М. Гершензона (1989); з молд. — низку віршів Г. Вієру, кілька казок. Вірш «Заповіт» Т. Шевченка в перекл. М. івритом опубл. в антол. «Шевченко Т. „Заповіт“ мовами народів світу» (К., 1989).

В. І. Ткаченко.


МАЗУРЕНКО Галя (Галина Сергіївна; 25.XII 1901, Петербург) — укр. поетеса й художниця. 1923 емігрувала до Чехо-Словаччини. Навчалася в Укр. академії мистецтва та Укр. вільному ун-ті (Прага). З 1945 живе в Лондоні. Автор збірок «Акварелі» (1927), «Стежка», «Вогні» (обидві — 1939), «Снігоцвіти» (1941), «Пороги» (1960), «Скит поетів», «Зелена ящірка» (обидві — 1971), «Корона золота» (1972), «Осінь» (1973), «Північ на вулиці» (1980) та ін. В поезії М. еволюціонувала від традиц. манери «празької школи» до модернізму, зокрема сюрреалізму. Акварельність в її поетиці . поєднується з космічністю, метафізикою, міфологією та укр. істор. тематикою (козацтвом). Для М.-художниці також характерна сюрреалістична манера письма. Сама ілюструвала свої твори.

Тв.: Снігоцвіти. «Дзвін», 1992, № 1 — 2.

Літ.: Шаян В. Її світ. В кн.: Мазуренко Г. Ключі. Лондон, 1969; Ільницький М. Божі очі синіх волошок. «Дзвін», 1992, № 1 — 2; Гнатенко В. Подвижниця на ниві культури. «Літературна Україна», 1992, 13 лютого; Погребенник Ф. Дух воїна живе в душі поета. «Голос України», 1992, 18 лютого; Салига Т. Ліричний сюжет долі. «Літературна Україна», 1992, 16 квітня.

І. М. Лисенко.


МАЗУРКЕВИЧ Олександр Романович [27.VIII (9.IX) 1913, с. Жабокрич, тепер у складі с. Торків Тульчин. р-ну Вінн. обл.] — укр. літературознавець, доктор пед. наук з 1964, акад. АПН СРСР (1968 — 91), акад. АПН України з 1992. Закін. 1941 Вінн. педагогічний ін-т. Учасник Вел. Вітчиз. війни. Вчителював, 1945 — 50 — проректор у Вінн. пед. ін-ті, 1950 — 51 — у Київських ун-ті та пед. ін-ті, 1950 — 58 — гол. ред. журн. «Радянська школа», з 1951 — в Н.-д. ін-ті педагогіки України, з 1956 — відп. ред. зб. «Методика викладання української мови і літератури», з 1986 — гол. наук. співробітник Н.-д. ін-ту педагогіки України. Досліджує історію укр. л-ри, творчість і пед. погляди Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, А. Тесленка, С. Васильченка, Х. Д. та Х. О. Алчевських, І. Прижова, В. Домбровського та ін.: книги «Письменник і життя» (1958), «Виховна сила художньої літератури» (1960), «Нариси з історії методики української літератури» (1961), «Визначні українські педагоги — народні просвітителі» (1963), «Метод і творчість» (1973) та ін. Надр. статті про творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Некрасова, М. Горького, Остапа Вишні, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Стельмаха, О. Гончара, педагогічну діяльність О. Духновича, О. Калмикової, А. Макаренка, В. Сухомлинського та ін. Брав участь у створенні підручників та навч. посібників з укр. л-ри для шкіл (1953 — 92), з теорії л-ри для вузів (1975). Учасник Міжнар. з’їздів славістів, де зробив наук. доповіді про Л. Каравелова (опубл. 1962), В. Караджича (опубл. 1988) і укр. л-ру.

Тв.: И. Г. Прыжов. К., 1958; Визначні українські педагоги — народні просвітителі. К., 1963.

Літ.: Білецький О. Письменник і епоха. К., 1963; Бугайко Т. Наукова озброєність і творчий пафос учителя літератури. В кн.: Мазуркевич О. Р. Метод і творчість. К., 1973.

Д. Я. Шлапак.


МАЙДАНОВИЧ (Таран) Тетяна Василівна (18.IV 1957, с. Андрієвичі Ємільчинського р-ну Житом. обл.) — укр. поетеса. Закінчила 1990 Київ. ун-т. Автор збірок «Голубий кришталь» (1980), «Завжди зі мною» (1983), «Насіння диких трав» (1985), «Золотий пісок» (1988), збірок віршів для дітей «Квітневий дощ» (1985) та казок «Калина цвіте пізно» (1990). Поезії М. — про духовне формування сучас. молоді, її наполегливі морально-етичні пошуки, життєву позицію.

Літ.: Турко Г. Відкритість душі. «Друг читача», 1985, 19 грудня.

Л. М. Задорожна.


МАЙДАНСЬКА Софія Василівна (7.ІХ 1948, м. Азанка Єкатеринб. обл., Росія) — укр. письменниця, перекладачка. Закін. 1973 Львів. консерваторію та 1989 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). 1977 — 84 викладала в Київ. ін-ті культури. Поет. збірки «Мій добрий світ» (1977), «Долоні континентів» (1979), «Похвала землі» (1981), «Терези» (1986), «Повноліття надії» (1988), «Освідчення» (1990). Опублікувала повість «Про дівчинку, яка малювала на піску» (1991), оповідання «По той бік студеного плину» (1992) та ін. твори. Для дітей написала збірку «Іде мишка на машині» (1989), п’єсу «Чарівна шабля» (пост. 1990), казку «Пригоди Галки Димарівни» (1991). Виступає з публіцист. нарисами. Впорядкувала кн. колядок та щедрівок «Ой радуйся, земле!» (1990). Автор сценарію 1-го Респ. фестивалю сучас. укр. пісні і музики «Червона рута» (Чернівці, 1989). Перекладає з рум. (зб. «Поезії» Т. Аргезі, 1980), латис. («Поема про молоко» І. Зієдоніса, 1985) та ряду слов’ян. мов. Окр. твори М. перекладено рос., білорус., молд., лит., болг., польс., рум. мовами.

Літ.: Рубан Л. «Я — за планету Землю». «Літературна Україна», 1980, 4 липня; Білоцерківець Н. Стиль і розвиток. «Вітчизна», 1981, № 2.

Л. М. Задорожна.


МАЙ-ДНІПРОВИЧ (справж. — Майборода) Дмитро Артемович (24.II 1895, Черкаси — 4.I. 1930, м. Тирасполь) — укр. поет. По закін. двокласної школи працював на залізниці, з 1924 — на шахтах Донбасу, з 1928 — співробітник молд. газ. «Плугатарул рошу» («Червоний плугатар»). Належав до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Автор зб. поезій «Залізний тон» (1928) і поеми «Грабарі» (1929). У творчості М.-Д. домінує пролет. тематика, його вірші пройняті революц. пафосом.

Літ.: Гайний Л. Май-Дніпрович. «Життя й революція», 1930, № 2; Комарницький М. Поет-черкащанин Д. М. Май-Дніпрович. «Черкаська правда», 1960, 30 липня.

І. М. Лисенко.


МАЙЄР (Mayer) Рудольф (13.Х 1837, с. Нова Господа, тепер Зх.-Чеської обл. — 12.VIII 1865, с. Лоучим, тепер тієї ж обл.) — чес. поет. Вивчав право у Відні і Празі. Перша й єдина збірка М. — «Вірші Рудольфа Майера» — вийшла посм., 1873. Його поезія, крім переживань інтим. характеру (цикл «Нещасній подрузі»), відображає конфлікт поета з суспільством, віру у справедливість і творчі сили народу (вірш «Опівдні», 1862), сповнена патріот. поривів. Цікавився історією України, її фольклором — вірші «Козацька», «Ти широка без меж, Україно...», «Заспівай ту пісню...». Окр. поезії М. переклали Д. Павличко, І. Гончаренко, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія, К., 1964; Україна. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология чешской поэзии XIX — XX веков, т. 1. М., 1959.

В. К. Житник.


МАЙКОВ Аполлон Миколайович [23.V (4.VI) 1821, Москва — 8(20).III 1897, Петербург] — рос. поет, чл.-кор. Петерб. АН з 1853. Брат В. М. Майкова. Закін. 1841 Петерб. ун-т. З 1852 — цензор, пізніше — голова Комітету іноз. цензури. Був близький до гуртка М. В. Петрашевського. Продовжуючи традиції поезії рос. неокласицизму поч. 19 ст. (див. Класицизм), М. культивував гуманіст. ідеали, ясність і пластичність поет. образів. У 40-і pp. в його творчості звучать громадян. мотиви, він пише ряд творів у дусі натуральної школи, зокрема поеми «Дві долі» (1845), «Машенька», «Панночка» (обидві — 1846). В 50 — 60-х pp. перейшов на консервативні позиції, відстоював теорію «мистецтва для мистецтва». Автор творів на істор. тематику — віршів «Хто він?» (1868), «Біля труни Грозного» (1887), циклу «З слов’янського світу»; драм. поем «Три смерті» (1857), «Смерть Люція» (1863), «Два світи» (1871) та ін. Багато поезій М. покладено на музику (П. Чайковським, М. Римським-Корсаковим), М. належить один з найкращих поет. перекладів; «Слова о полку Ігоревім» (1870). Переклав також окр. твори Й. В. Гете, Г. Гейне, А. Міцкевича та ін. М. високо цінував творчість Т. Шевченка. Був з ним знайомий, підтримував дружні стосунки; вони разом брали участь у літ. читаннях на користь недільних шкіл у Петербурзі. М. клопотався про полегшення становища засланого поета. 14.IV 1861 виступив у Петерб. ун-ті на вечорі пам’яті Т. Шевченка, присвятив Кобзареві вірш «На белой отмели Каспийского поморья» («Отечественные записки», 1863, № 1). Окр. поезії М. переклали П. Грабовський, В. Щурат, В. Милорадович, Р. Лубківський та ін.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 4. СПБ, 1914; Избранные произведения. Л., 1977; Сочинения, т. 1 — 2. М., 1984; Укр. перекл. — «На білій мілині над Каспієм безкраїм». «Піонерія», 1939, № 3; «На білій замілі Каспійській у пустелі...». «Літературний журнал», 1939, № 3; Стрибожі внуки. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

Літ.: Бородкин М. Поэтическое творчество А. Н. Майкова. СПБ, 1900.

Л. Г. Фрізман.


МАЙКОВ Валеріан Миколайович [28.VIII (9.IX) 1823, Москва — 15(27).VIII 1847, с. Нове, тепер Ломоносовського р-ну Ленінгр. обл.] — рос. літ. критик і публіцист. Брат А. М. Майкова. Закін. 1842 Петерб. ун-т. З 1845 співробітничав у журналах «Отечественные записки», «Современник» та ін. Зблизився з петрашевцями, редагував виданий ними «Карманный словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка» (в. 1, 1845). Автор статей «Суспільні науки в Росії» (1845), «Вірші Кольцова» (1846), «Дещо про російську літературу в 1846 р.» (1847) та ін., рецензій (на твори М. Гоголя, Ф. Достоєвського та ін.) тощо. 1846 — 47 опубл. кілька відгуків на белетрист. твори, присвячені історії України (зокрема на «Повесть об украинском народе» П. Куліша), виступав за реаліст. відтворення життя і творчості видатних постатей і подій укр. давнини (рецензії на твори А. Кузьмича, М. Сементовського та ін.).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. К., 1901; Литературная критика. Л., 1985.

Літ.: Манн Ю. Валериан Майков. «Вопросы литературы», 1963, № 11.

М. Г. Зельдович.


МАЙКОВ Василь Іванович [1728, Ярославль — 17(28).VII 1778, Москва] — рос. поет. Одержав домашню освіту. Тривалий час був на військ. і держ. службі, входив до масон. ложі. Писав оди, героїчні трагедії («Агріппа», «Феміст і Ієроніма», обидві — 1775). У зб. «Повчальні байки» (ч. 1 — 2, 1766 — 67) викривав паразитизм, неосвіченість дворян, користолюбство суддів. Автор пастушої драми «Сільське свято, або Увінчана доброчесність» (1777), де в ідилічно-сентим. тонах змальовано життя кріпаків. Вершина творчості М. — ірої-комічні поеми «Гравець ломбера» (1763) та «Єлисей, або Роздратований Вакх» (1771). У першій — висміяно побут дворянства, в другій — сатир. зображено дворян-галломанів, чиновників, відкупщиків, показано петерб. «дно». Насиченість поеми побут. деталями, наявність простонар. лексики, фольклору і бурлеску типологічно споріднюють її з «Енеїдою» І. Котляревського. Перекладав псалми, «Метаморфози» Овідія (1763).

Тв.: Сочинения и переводы. СПБ, 1867; Избранные произведения. М. — Л.., 1966.

Літ.: Яценко М. Т. На рубежі літературних епох. К., 1977.

І. І. Доценко.


МАЙЛІН Беїмбет (Бімагамбет) Жармагамбетовйч (15.XI 1894, кочовище Актюба Дамбарської волості, тепер Тарановського р-ну Кустан. обл. — 26.II 1938, Казахстан) — казах. письменник. Навч. в мулли, 1913 — 15 — в Уфим. медресе. У гостроконфліктній психол. повісті «Пам’ятник Шуги» (1915) — визначному творі казах. дореволюц. прози — відобразив трагедію кохання двох молодих людей, які стали жертвами невігластва і соціальних передсудів. Автор повісті «Руда смугаста шуба» (1928; укр. перекл. В. Струтинського), роману «Азамат Азаматович» (1934), драм. творів — «Фронт» (1933), «Порядки Талтанбая» (1934), «Шуга» (1934, сцен, інтерпретація повісті «Пам’ятник Шуги»), віршів, поем, нарисів, оповідань, пройнятих пафосом гуманізму. До істор. тематики М. звернувся у драмах «Амангельди» (1935, про нац.-визв. рух казах. народу 1916 під проводом Амангельди Іманова) та «Жалбир» (1936, про події громадян. війни). Незаконно репресований. Посмертно реабілітований.

Тв.: Укр. перекл. — Руда смугаста шуба. В кн.: Казахське радянське оповідання. К., 1983; Рос. перекл. — Повести. М., 1960; Берень. Алма-Ата, 1964; Рыжая полосатая шуба. Алма-Ата, 1984.

Літ.: Жармагамбетов К. Беимбет Майлин. Жизнь и творчество. Алма-Ата, 1962; Каратасов М. Два портрета. «Простор», 1984, № 6; Жиренчин А. Беимбет Майлин. Биобиблиографический очерк. Алма-Ата, 1958.

О. Г. Астаф’єв.


МАЙН РІД (1818 — 83) — англ. письменник. Див. Рід Томас Майн.


МАЙОРОВ Микола Кирилович (19.XII 1919, с. Велика Олександрівка, тепер смт Херсонської області — 12.VII 1993, Одеса) — укр. письменник. Закін. 1939 Одес. машинобудівний технікум. Учасник Вел. Вітчизн. війни, партиз. руху. Писав також рос. мовою. Повість «Мужність» (1951, у співавт.; нова ред. під назвою «За велінням серця», 1976) відтв. героїчну боротьбу партизанів улітку 1943. Нар. месникам присвятив худож.-мемуарні твори «Незабутні дні» (1963), «Загін „Ураган“» (1967), «Суворі випробування» (1968), «Йшли в похід» (1979). Плідно працював у царині сатири й гумору. Фейлетони, гуморески, скетчі, памфлети увійшли до збірок «Перший постріл» (1954), «Гуморески» (1956), «Гарячі припарки» (1962), «Кінець нейтралітету» (1971), «На прицілі» (1979), «Моїм адресатам» (1985) та ін.

Тв.: Суворі випробування. — За велінням серця. К., 1990.

Літ.: Сушинський Б. Миколі Майорову — 70. «Літературна Україна», 1990, 11 січня.

В. О. Дорошенко.


МАЙРОНІС [справж. — Мачюліс Йонас; 21.Х (2.XI) 1862, маєток Пасандравіс, тепер с. Расейняйського р-ну, Литва — 28.VI 1932, Каунас] — лит. поет, драматург. Навч. 1883 — 84 у Київ. ун-ті, закін. 1888 Каунас. духовну семінарію, 1892 — Петерб. катол. духовну академію; 1894 — 1909 — професор цієї академії, з 1909 — ректор Каунас. духовної семінарії, у 1922 — 23 — викладач Каунас. ун-ту. Писав лит. і польс. мовами. Автор зб. «Весняні голоси» (1895); поем «З гори Біруте» (1904, польс. мовою), «Молода Литва» (1907), «Магде з Расейняя» (1909), «Наші злигодні» (1920); істор. вірш. драм. трилогії «Смерть Кястутіса» (1921), «Вітовт у хрестоносців» (1925) і «Вітовт Великий — король» (1930); балади «Юрате і Кастітіс» (1920), лібрето опери «Весілля нещасної Дангуте» (1930) та ін. У 1926 — 30 вийшло Зібрання творів М. в 5 томах. У ліриці та поемах М. виражена ідеологія лит. національного відродження, відтворюється боротьба з хрестоносцями, звеличується народ, селянство. Пейзажна і філос. поезія М. відзначається експресивністю, милозвучністю. М. утвердив у лит. поезії силаботонічне віршування, збагатив її вірш. жанрами. На ранній ліриці лит. поета помітний вплив Т. Шевченка, творчість якого М. високо оцінив у «Лекції про єпископа Ант. Баранаускаса» (1923). М. належить праця «Короткий курс історії світової літератури» (1926). Багато його поезій покладено на музику. Окр. вірші М. переклали П. Тичина, Д. Білоус.

Тв.: Укр. перекл. — Де води Шешупе і Німан гойдає... «Вітчизна», 1947, № 4; [Вірші]. «Літературна Україна», 1987, 22 жовтня; [Вірші]. В кн.: Білоус Д. Вибране. К., 1990; «Б’є, але й гартує лихо...». «Літературна Україна», 1991, 24 січня; Рос. перекл. — Избранное. М., 1949; Избранное. М., 1962.

Літ.: Мікшіте Р. Деякі питання формування литовського силабо-тонічного віршування і вірш Шевченка. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Непорожня Н. О. Тарас Шевченко литовською мовою. В кн.: Т. Г. Шевченко в інтернаціональних літературних зв’язках. К., 1981; Непокупний А. Київська alma mater класиків литовської літератури. В кн.: Отчий край ’85. К., 1985; Білоус Д. Зоря в небі Литви. «Літературна Україна», 1987, 22 жовтня; Славинскайте И. Майронис. 1862 — 1932. Вильнюс, 1987.

Н. О. Непорожня.


МАЙСТРЕНКО Гнат Петрович (6.I 1934, с. Забуяння Макарівського р-ну Київ. обл. — 16.XI 1987, Київ) — укр. письменник. Закін. 1970 Київ. ін-т нар. г-ва. Автор збірок оповідань для дітей і юнацтва «Незвичайні пасажири» (1979), «Весняний передзвін» (1980), «Кому співав жайвір» (1983), «Хто кого піймав» (1987). Твори М. пройняті турботою про природу, тваринний світ. Окр. оповідання перекладено рос. та угор. мовами.

Літ.: Винник О. Лисиця на ялині. «Друг читача», 1984, 8 березня.

В. В. Громова.


МАЙСТРЕНКО Яків Васильович [29.ІХ (12.Х) 1903, м. Опішня, тепер Полтав. обл. — 4.IV 1987, Київ] — укр. драматург, перекладач. Закін. 1926 Харків. ін-т нар. г-ва, 1930 — 32 навч. в аспірантурі Ін-ту укр. л-ри АН України. Був на комс, парт. роботі, працював у театрах України. Перші літ.-крит. статті опубл. 1924. З 1939 виступав як драматург — п’єси «Огні Прометея», «Переможці степу» («Кар’єра П’ясецького»; обидві — 1940) та ін. Тематика повоєнних драм. творів — життя інтелігенції («Поема про любов», 1958), будні села («Знай наших!», 1977; «У добру путь!», 1981), героїзм партизанів та підпільників у роки Вел. Вітчизн. війни («Дев’яте коло пекла», 1965), духовна велич видатних діячів укр. народу («Леся Українка», 1971) та ін. Ці та багато ін. п’єс (у т. ч. для дітей) склали збірки «Веління серця» (1965), «В пошуках скарбу», «Відважна Маринка», «У добру путь» (всі — 1983). Автор повістей «Земле моя» (1967), «Скарб старійшини Пермяти» (1972). Переклав з рос. мови п’єси «Не все коту масляна» О. Островського (1939), «Старик» Максима Горького (1940), «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова (1946); з білорус. — зб. повістей та оповідань «На Бистринці» Янки Бриля (1957) та ін. Незаконно репресований 1949. Реабілітований 1956.

Літ.: Шлапак Д. З народних джерел. В кн.: Майстренко Я. В. На довгій ниві. К., 1989.

В. А. Бурбела.


МАЙСЬКИЙ (справж. прізв. — Булгаков) Михайло Семенович [22.V (3.VI) 1889, м. Гайворон, тепер Кур. обл. — 31.XII 1960, Харків] — укр. письменник. Закін. сільс. школу на Харківщині. Учасник громадян. війни. Працював у газ. «Вісті», в 30-х pp. — на виробництві, після Вел. Вітчизн. війни — в буд. орг-ціях, Харків. вуглехім. ін-ті. Належав до Спілки пролет. письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ. Автор збірок оповідань «Ніч» (1925), «Творці білого міста» (1927), «Індустріальні етюди», «Іспит», «Новели» (всі — 1930), «Злочин старого Майстра» (1931), «Косминина проблема» (1932) — про життя і працю робітників індустр. міста. Написав п’єсу «На посту» (1921), кіносценарій «Остап Бандура» (1924).

А. О. Ковтуненко.


МАЙФЕТ Григорій Йосипович [19.VII (1.VIII) 1903, м. Ромни, тепер Сумської області — 13.ІХ 1975, с. Канін, Комі] — укр. літературознавець, канд. філол. наук. Закін. 1924 Полтав. ін-т нар. освіти. Вчителював. У 1931 — 34 викладав західноєвроп. л-ру в Полтав. ін-ті соціального виховання (з 1933 — Полтав. пед. ін-т). Автор праць «Матеріали до характеристики творчості П. Г. Тичини» (1926), «Природа новели» (ч. 1, 1928; ч. 2, 1929), «„Мені однаково“ та його відтворення в англійському і німецькому перекладах» (1929), «Із студій над поетичними варіантами» (1931, про поезію М. Рильського). Досліджував переклади поезії Т. Шевченка — «Англійські переклади з Шевченка» (1927), «Т. Шевченко у французькій інтерпретації» (1928), «Шевченко в англійській інтерпретації» (1928) та ін. Виступав у періодиці зі статтями про укр. і світову л-ри, образотв. мист-во, рецензіями. Незаконно репресований 1934. Реабілітований 1956.

Літ.: Савенко І. «Писати можна і на Печорі...». «Вітчизна», 1990, № 7; Граб В. Трагедія Григорія Майфета. «Зоря Полтавщини», 1990, 9 серпня.

Г. П. Кочур.


МАКАЙОНОК Андрій Єгорович (12.XI 1920, с. Борхів, тепер Рогачів. р-ну Гом. обл. — 16.XI 1982, Мінськ) — білорус. драматург, нар. письменник Білорусі з 1977. Учасник Вел. Вітч. війни. Закін. 1949 Респ. парт. школу (Мінськ). Учителював, був на комс., парт. роботі. Працював у пресі, 1966 — 77 — гол. ред. журн. «Неман». Автор одноакт. драм «Добре, що добре кінчається» (1946), «Перед зустріччю», «Життя вимагає» (обидві — 1950), «Кримінальна справа» (1951), «Перше кохання» (1952), драми «Виграш» (1948, за життя не друк. і не ставилася), політ. драми «На світанку» (пост. 1952), сатир. комедії «Вибачайте, коли ласка!» (пост. 1954) та ін. Життя білорус. повоєнного села показав у комедіях «Щоб люди не журилися» (пост. 1959), «Лявониха на орбіті» (пост. 1961). Творчість М. позначена талановитим пошуком нових жанрово-композиц. форм, багатством худож. типізації та сценіч. прийомів, що засвідчили трагікомедії «Трибунал» (пост. 1971), «Погорільці» (1966, опубл. 1980, пост. 1981) і «Дихайте обачно» (опубл. 1982), сатир. комедія-памфлет «Затюканий апостол» (пост. 1971), комедія-репортаж «Таблетку під язик» (пост. 1973), комедії «Кошмар» (пост. під назвою «Свята простота», 1976) і «Вірочка» (автор. визначення — сентиментальний фейлетон; пост. 1979 під назвою «Не сумуй, Вірочко»). М. написав кіноповість «Твій хліб» (1956), сценарії кінофільмів «Щастя треба берегти» (1958), «Кіндрат Крапива» (1961) та ін. Виступав також у жанрах гуморески, фейлетону, нарису. П’єса «Трибунал» ішла у театрах України (1972). Переклав ряд п’єс О. Корнійчука, М. Зарудного, О. Коломійця. Окр. твори М. перекладено багатьма мовами, у т. ч. українською (В. Козаченко, В. Нагорний, С. Геращенко).

Тв.: Збор твораў, т. 3 — 5. Мінск, 1987 — 90; Укр. перекл. — Вибачайте, коли ласка! К., 1954; Лявониха на орбіті. К., 1961; Затюканий апостол. К., 1970; Трибунал. К., 1971; Рос. перекл. — Избранное. М., 1984.

Літ.: Вишневская И. Комедия на орбите. М., 1979; Сохар Ю. М. На пульсе жыцця. Андрэй Макаенак і беларускі тэатр. Мінск, 1979; Усікаў Я. К. Андрэй Макаёнак. Мінск, 1984.

Т. Б. Ліокумович.


МАКАЛЬ Пятрусь (Петро Михайлович; 25.VIII 1932, с. Крушиняни Білостоц. воєводства, Польща) — білорус. поет. Закін. 1953 Грод. пед. ін-т, 1962 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Був на журналіст. та видавничій роботі. Автор збірок «Перший слід» (1955), «Вітрам назустріч» (1958), «Вічний вогонь» (1960), «Круглий стіл» (1964), «Вікно» (1967), «Поле» (1978), «Заручини» (1979), «Смак яблука» (1981). Громадян., метафор.-асоціативна поезія М. сповнена філос. роздумів про актуальні проблеми сучас. життя. Укр. тема присутня у віршах «Зустріч з братом», «Лютий в Ялті», «В букових лісах» та ін. Видав кн. віршів для дітей «Хлопчик будить сонце» (1966). Написав п’єси «За лісами дрімучими» (1958, у співавт.), «Відчиніть, козенятка!» (1970), «Дай води, колодязю!» (1971), «На всіх одна біда» (1974). Переклав антологію словац. поезії «Татри співають» (1976), ряд творів з ін. л-р, зокрема української — М. Бажана, М. Нагнибіди, Л. Танюка. Окр. вірші М. переклали Д. Білоус, О. Новицький, Б. Олійник, Т. Коломієць та ін.

Тв.: Выбраныя творы, т. 1 — 2. Мінск, 1982; Калыска долі. Мінск, 1984; Асенняя пошта лістоты. Мінск, 1987; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. Антологія молодої білоруської поезії. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Заручини. К., 1983.

Літ.: Баравікова Р. Адчуванне часу і дарогі. «Маладосць», 1980, № 5; Зуйонок В. Рукостискання. В кн.: Макаль П. Заручини. К., 1983.

Т. Б. Ліокумович.


МАКАНІН Володимир Семенович (13.III 1937, м. Орськ Оренб. обл.) — рос. письменник. Закін. 1960 Моск. ун-т, 1967 — Вищі дворічні курси сценаристів та режисерів (Москва). Роман «Пряма лінія» (1967) — про серйозні життєві випробування молодих науковців, близький до «сповідальної прози» 60-х pp. Про сплюндровані війною людські долі йдеться у повістях «Безбатченки» та «Солдат і солдатка» (обидві — 1971). Ориг. жанр «портрета в соціально-побутовому оточенні» розробляє М. у повістях «Старі книжки (Портрет молодої жінки)», «На першому диханні (Портрет молодої людини)» (обидві — 1976), «Повість про Старе Селище (Провінціал)», «Валенька Чекіна (Провінціалка)» (обидві — 1974) та ряді оповідань. Морально-етич. проблемам присвятив роман «Портрет і довкола» (1978). У повістях та оповіданнях 2-ї пол. 70-х — поч. 80-х pp. відтворено побут і психологію «середньостатистичного» мешканця сучас. вел. міста (збірки «Ключарьов та Алимушкін», 1979; «У великому місті», «На зимовому шляху», обидві — 1980). У повісті-есе «Голоси» (1977) письменник за явищами повсякденності прагне осягнути філос. сенс часу. Худож. відкриттям у галузі характерології людини, вихованої в умовах тоталітарного суспільства, стали оповідання «Громадянин, що втікає» (1978), «Антилідер» (1980), «Людина почту» (1982) та ін. У повістях «Предтеча» (1983), «Де сходилося небо з пагорбами» (1984), «Один і одна» (1988), «Лаз» (1990), «Довгий наш путь» (1991) та ін. М. намагається збагнути глибини людської психології, звертаючись до складних умовно-асоціативних форм, насичених багатою метафор. образністю.

Тв.: Отдушина. М., 1990.

Літ.: Аннинский Л. Структура лабиринта. Владимир Маканин и литература «серединного» человека. В кн.: Маканин В. Избранное. М., 1987; Марченко А. Запах своей тропы. В кн.: Маканин В. Отставший. М., 1988; Пискунова С., Пискунов В. Все прочее — литература. «Вопросы литературы», 1988, № 2; Черная Н. Позиция писателя и развитие романных форм. К., 1990.

Н. І. Чорна.


МАКАРЕНКА А. С. МУЗЕЙ у Кременчуці — пед.-мемор. музей. Відкритий 1951 у будинку, де 1905 — 11 та 1917 — 19 жив і працював А. Макаренко. В музеї — понад 10 тис. експонатів, які розповідають про життєвий і творчий шлях педагога, письменника. Тут зберіг. його рукописи, фотографії, б-ка, особисті речі; відтв. обстановку робочого кабінету тощо. Музей проводить Макаренківські читання та наук.-практ. конференції.

Літ.: Лысенко П. Г. Педагогическо-мемориальный музей А. С. Макаренко. Х., 1988.

П. Г. Лисенко.


МАКАРЕНКО Антон Семенович [1 (13).III 1888, м. Білопілля, тепер Сумської обл. — 1.IV 1939, Москва] — рос. і укр. письменник, педагог. Закін. 1917 Полтав. учит. ін-т. 1920 очолив трудову колонію ім. М. Горького для неповнолітніх правопорушників (побл. Полтави), з кін. 1927 керував комуною ім. Ф. Дзержинського (під Харковом). 1935 — 36 працював у Києві помічником нач. відділу труд. колоній НКВС УРСР, 1936 — поч. 1937 керував труд. колонією в м. Броварах (під Києвом). З 1937 жив у Москві, займався літ. та громад.-пед. роботою. Писав рос. мовою. У «Педагогічній поемі» (ч. 1 — 3, 1933 — 36) відобразив життя колонії ім. М. Горького. Повість «Прапори на баштах» (1938) розповідає про дит. трудову комуну. «Книга для батьків» (1937, у співавт.) — худож.-пед. твір про виховання дітей у сім’ї. Автор повістей «Марш 30 року» (1932), «ФД-I» (1932, опубл. 1950), «Честь» (1937 — 38), п’єс, кіносценаріїв, пед. та публіцист. статей. У своїх творах письменник-педагог досліджував взаємодію особистості і колективу, процес виховання людини шляхом поєднання навчання і праці. Виступав як літ. критик. Твори М. перекладені багатьма мовами світу, в т. ч. українською (Ю. Доленко, Л. Єзерницький).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 7. М., 1950 — 52; Педагогические сочинения, т. 1 — 8. М., 1983 — 86; Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1987; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 7. К., 1953 — 55; Книга для батьків. К., 1980.

Літ.: А. С. Макаренко, кн. 1 — 11. Львов, 1949 — 85; Лукин Ю. А. С. Макаренко. М., 1954; Морозова Н. А. А. С. Макаренко. Л., 1961; Балабанович Е. З. Антон Семенович Макаренко. Человек и писатель. М., 1963; Ніжинський М. П. Життя і педагогічна діяльність А. С. Макаренка. К., 1967; Гетманец М. Ф. А. С. Макаренко на Украине. Х., 1975.

М. Ф. Гетьманець.


МАКАРІЙ (бл. 1482 — 31.XII 1563, Москва) — моск. митрополит, письменник. Один з найосвіченіших людей свого часу. Був радником вел. князя московського Івана IV. Ідеолог самовладдя, сприяв зміцненню світської і церк. влади. Писав повчання, послання, промови, грамоти. За ред. М. підготовлено «Стоглав» (збірник рішень церк. собору 1551); опрацював (в урочистому ритор, стилі) багато літ. матеріалів. Під його керівництвом зібрано «Великі Мінеї Четьї» (т. 1 — 12, 1530 — 50-і pp., у трьох версіях), які охоплювали всі пам’ятки (крім літописів і хронографів), що допускалися до читання в країні. За ініціативою М. складалася «Книга степенна царського родоводу» (1560 — 63) — своєрідне поєднання агіогр. зводу з історичним. Сприяв улаштуванню в Москві першої рос. друкарні. «Великі Мінеї Четьї» були джерелом для укр. редакції «Четьїх Міней» Димитрія Туптала (1683 — 1705).

Літ.: Лебедев Н. Макарий, митрополит всероссийский. М., 1877; Заусцинский К. Макарий, митрополит всея России. «Журнал Министерства народного просвещения», 1881, 10 — 11; Гудзий Н. К. История древней русской литературы. М., 1966; Словарь кннжников и книжности Древней Руси, в. 2, ч. 2. Л., 1989.

Л. М. Копаниця.


МАКАРОВ Анатолій Миколайович (28.I 1939, селище Тельмана Сіндачевського р-ну Хабаров. краю) — укр. критик, літературознавець і мистецтвознавець. Закін. 1962 Київ. ун-т. Працював 1962 — 67 в газ. «Літературна Україна», з 1967 — у вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Досліджує історію і теорію поет. жанрів в укр. л-рі, сучас. укр. поезію, психологію творчості, укр. нар. декоративне мист-во та ін. Автор збірок літ.-крит. нарисів «Розмаїття тенденцій» (1969), «Світ образу» (1977), книжок «Барви України» (1970, у співавт. з О. Найденом), «П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво» (1990), літературозн. статей, оглядів, рецензій у колект. збірниках і пресі. Упорядник зб. літ.-крит. статей «Проблеми. Жанри. Майстерність» (в. 3, 1978). Лауреат премії ім. О. І. Білецького в галузі літ.-худож. критики (1990).

Літ.: Таран Л. Продовження перерваної розмови. «Вітчизна», 1991, № 6.

В. Г. Пугач.


МАКАРОВСЬКИЙ Михайло Михайлович [ 1783 — 7 (19).IX 1846, м. Гадяч, тепер Полтав. обл.] — укр. поет. Нар. в сім’ї флотського священика. Закінчив (10-і pp.) Полтав. духовну семінарію. Досконало володів лат., франц. і нім. мовами. Був домашнім учителем у родинах полтав. поміщиків. З 1818 викладав історію, географію, лат. і рос. мови та закон божий у Гадяцькому повіт. уч-щі, пізніше був у ньому доглядачем. 1848 в «Южном русском зборнике» А. Метлинський, який був учнем М. у повіт. уч-щі, опубл. дві його поеми. У першій — соціально-побут. поемі «Наталя, або Дві долі разом» (напис. 1844), що є своєрідним укр. варіантом поеми «Герман і Доротéя» Й. В. Гете, уславлюються працелюбність, хазяйновитість, висока моральність укр. селян. Друга — істор. поема «Гарасько, або Талан і в неволі» (напис. бл. 1846) якоюсь мірою є переспівом «Кавказького бранця» О. Пушкіна. Твір позначений травестійними рисами, водночас у ньому в романт. дусі зображено побут, звичаї народу, його мораль і етика. У зб. «Мова з України» (Полтава, 1864) вміщено поезії М. «Полтавська різанина» і «Полтавська могила».

Тв.: Поеми. Львів, 1899; [Твори]. В кн.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959.

Літ.: Метлинский А. Известие о жизни сочинителя «Натали» и «Гараська». В кн.: Южный русский сборник. Х., 1848; Петров Н. Очерки истории украинской литературы XIX ст. К., 1884; Вільхівський Б. [Грінченко]. Забутий писатель. «Зоря», 1887, № 5; Огоновський О. Історія літератури руської, ч. 2, відділ 1. Львів, 1889; Глаголь [Горленко В.]. М. М. Макаровский. «Киевская старина», 1893, т. 43, № 12; Хропко П. П. Біля джерел української реалістичної поезії (10 — 40-і pp. XIX ст.). К., 1972; Франко І. Нове видання поем М. Макаровського. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981; Єфремов С. Історія українського письменства, т. 1. Мюнхен, 1989.

Г. А. Нудьга.


МАКАРОНІЗМИ (від італ. maccheroni — макарони) — чужомовні чи переінакшені на іноз. лад слова або вирази, механічно перенесені у літ. мову. Вживаються переважно як засіб гумору та сатири, пародіювання, висміювання захоплень іншомовними словами тощо; часом надають тексту гротеск. характеру. До М. вдавалися ще в давнину: макаронічна поезія рим. поета 4 ст. до н. е. Авсонія, коміч. поема «Макаронії» італ. письменника Т. Фоленго (1517), де латина поєднувалася з живою італ. мовою (звідси й назва). Пізніше до М. (макаронічного стилю) почали звертатися в прозі — для мовної характеристики персонажів. Із стиліст. метою М. використовувались у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, М. Зарудного, П. Глазового та ін. Напр.: «Енеус вам буде рекс» («Енеїда» І. Котляревського); «Я до Тамари. Вона просила мене сказати їй про ваше окончатільне рішеніє» («„Аристократ“ із Вапнярки» О. Чорногуза). Одним з різновидів макаронічного стилю було «язичіє», насаджуване на західноукр. землях в 19 ст. «москвофілами».

Літ.: Плющ П. П. До характеристики мовних засобів гумору в «Енеїді» Котляревського. «Мовознавство», 1947, т. 4 — 5.

К. В. Ленець.


МАКАРУШКА Остап [крипт. і псевд. — О. М., Остап М...ка, О. Василенко; 9.VIII 1867, м. Яворів, тепер Львів. обл. — 21.XI 1931, Львів] — укр. філолог і педагог, член НТШ у Львові. Закін. 1894 Львів. ун-т. Працював 1894 — 1905 у гімназіях Львова і Коломиї, з 1910 — директор жін. учит. семінарії у Львові. Уклав кілька посібників з лат. та старогрец. мов для гімназій., Друкувався у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», журналах «Правда» і «Дзвінок», збірниках «Для всіх», «...Не вмре, не загине» та ін. Власним коштом видав поему Т. Шевченка «Гайдамаки» (Львів, 1895), спорядивши її вступною ст. «Дещо про гайдамаччину» та коментарями. Праці М. з мовознавства — «Складня причастників у Галицько-Волинській літописі» (1896), «Життя і значення О. Потебні» (1901), «„Граматика“ Мелетія Смотрицького» (1908). Автор наук.-популярних нарисів «Омелян Огоновський. Його життя і діяльність» (1895), «Тарас Шевченко» (1897), статей «Поезії Осипа Маковея» (1895), «Альтруїзм Тараса Шевченка» (1896), «Русь — русини — українці» (1908), багатьох рецензій. Писав і для дітей — оповідання «Малий герой Степанцьо», «Роздерта сукмана (Різдвяна легенда)» (обидва — 1896), повість «Учені розмови Никольця з татуськом» (1896), в якій популярно виклав історію України, появу укр. писемності й зародження красного письменства, дав огляд укр. л-ри до І. Котляревського. Переклав казки братів Грімм («Казки», 1906).

Ф. П. Погребенник.


МАКДІАРМІД (Макдайармід; MacDiarmid) Г’ю (справж. — Крістофер Маррі Грів; 11.VIII 1892, с. Ленгхолм, поблизу м. Дамфріс — 9.IX 1978, Едінбург) — шотл. поет, перекладач, критик. Закін. Едінб. ун-т. Очолював рух «Шотландське літературне відродження». Збірки «Вибрані вірші» (1962), «Ще раз вибрані вірші» (1970), «Антологія віршів» (1972), «Пісня Серафима» (1973), «Соціалістичні поеми» (1978) та ін. Цикл «Битва триває» (1957) присвячено боротьбі ісп. народу проти фашизму. У багатьох поезіях («Сп’янілий оглядає чортополох», «Ще одна епітафія на могилу армії гендлярів», «У нетрищах Глазго») продовжив сатир. традиції Дж. Свіфта. З-поміж прозових творів виділяється автобіогр. книга «Щасливий поет» (1943). Збирач і дослідник шотл. фольклору (зб. нарисів «Під знаком чортополоху», 1934), перекладав гельську поезію. М. написав ряд літературно-критичних праць (зб. «Метафізика і поезія», 1975, та ін.). Виступив з доповіддю про Т. Шевченка на ювілейному вечорі 11.III 1964 в Едінбурзі. Окр. вірші М. перекл. Є. Крижевич.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984.

Літ.: Жуков Д. Постоянство. «Иностранная литература», 1963, № 5; Діброва В. Вірші поетів з Шотландії. «Літературна Україна», 1990, 21 червня.

Р. П. Зорівчак.


МАКДОНАЛЬД (MacDonald) Вілсон (5.V 1880, м. Чипсайд, провінція Онтаріо — 8.IV 1967) — канад. поет. За походженням шотландець. Автор збірок «Пісня прерій» (1918), «З пустелі» (1926), «Балади про вороняче царство» (1930), «Карафка краси» (1931), «Пісня баржі» (1935), «Ліричний рік» (1952). Пейзажна лірика М. поєднує традиц. прийоми зображення із свіжістю словесних образів. Ряд сатир. віршів («Марш арештантів», 1918; «Член парламенту», 1939; «Балада про Джона-обіцяльника», 1961, та ін.) спрямовано проти вад бурж. цивілізації. У своїй творчості М. продовжив традиції Р. Бернса, англійського романтизму, поет широко використовував канадський фольклор. Знав творчість Т. Шевченка. Учасник Міжнародного форуму діячів культури в Києві (1964).

Тв.: Укр. перекл. — Промова канадського поета Вільсона Макдональда. В кн.: Всенародна шана. К., 1967; Рос. перекл. — Избранные стихи. М., 1964.

Літ.: Уоллес Дж. Заметки о канадской поэзии. «Иностранная литература», 1959, № 10; Голышева А. И. Англоязычная литература Канады. М., 1979.

Р. П. Зорівчак.


МАКЕДОНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра македонців. Розвивається макед. мовою. Поділ народу й території проживання македонців на три частини (Вардарську Македонію — тепер Республіка Македонія, Егейську Македонію — у межах Греції та Пиринську М. як частину Зх. Болгарії) не міг не позначитись на розвиткові М. л. Витоки М. л. належить шукати в 2-й пол. 9 ст., коли мовою слов’ян Солунського краю (тобто мовою предків нинішніх македонців) Кирило і Мефодій створили перші писемні тексти, зокрема переклади з грец. церк. книг. Справу братів продовжили їхні учні й послідовники, серед них — македонці за походженням Климент Охридський — засновник Охридської літ. школи, автор ориг. творів (проповідей, молитов, апологій і канонів на честь христ. святих), численних перекладів, і Наум Охридський — засновник монастиря на Охридському озері, що став центром літ. і просвіт. діяльності. Найдавнішою кириличною писемною пам’яткою, знайденою на території Македонії, є напис, зроблений 993 р. з наказу царя Самуїла на надгробному камені могили з похованням його батьків і брата. До кириличних пам’яток 12 — 13 ст. з рисами макед. редакції старослов’ян. мови належать також «Охридський апостол», «Болонський псалтир», «Битолська триодь», «Македонське Євангеліє попа Йована» (12 — поч. 13 ст.) і «Вранешницький апостол» (13 ст.). Переважно 10 — 11 ст. датують глаголичні пам’ятки, яких ще більше було в цей час на тер. Македонії, зокрема «Зографський кодекс (чотириєвангеліє)», «Асеманієве Євангеліє», «Синайська псалтир», «Синайський требник (евхологій)» тощо. Л-ра наступних століть (аж до 18-го) багата на агіогр. твори й апокриф. тексти, переклади і компіляції проповідного, молитовного та моралізат.-дидакт. характеру, авторами яких були церк. і культур. діячі (К. Пейчинович-Тетовець, Й. Крчовський, Т. Синаїтський). У 19 ст. велику роль у пробудженні нац. свідомості макед. народу відіграли представники т. з. македонського відродження, зокрема брати Д. і К. Миладинови, Р. Жинзифов, Г. Прличев та ін. З метою консолідації зусиль проти тур. і грец. денаціоналізатор. політики македонці часом брали участь у спільних болг. і макед. виданнях, які, проте, називалися здебільшого болгарськими. Брати Д. і К. Миладинови видали 1861 у Загребі збірник макед. (з додатком болг.) нар. пісень під назвою «Болгарські народні пісні». К. Миладинов додав до нього чималу передмову і складений ним перший макед.- хорв. словник. К. Миладинова вважають першим справжнім макед. поетом, найвідоміші з його поезій — «Туга за півднем», «Сопілка», «Перлина», «Побратимство», «На чужині» та ін. Справу братів Миладинових по збиранню зразків усн. нар. творчості македонців продовжив М. Цепенков. Більшу частину свого життя він провів у Софії, де 1903 у журн. «Автономна Македонія» була опубл. його драма «Воєвода Црне» (написана макед. мовою), а також вел. кількість зібраних ним фольклор. матеріалів (вид. 1958 у Македонії). До худож. скарбниці і македонців, і болгар увійшов творчий доробок Р. Жинзифова (псевд. — Велешанин, тобто уродженець м. Велеса). Відомо бл. 40 його ориг. поезій макед. мовою, перший прозовий твір макед. мовою — оповідання «На прогулянці» та переклади із слов’ян. мов. Важливе значення для розвитку М. л. серед. 19 ст. мала творчість Г. Прличева (грецькомовні поеми «Сердар» і «Скендербег», які він сам згодом переклав макед. мовою; доробок увінчав «Автобіографією» — твором високої естет, вартості), Г. Пулевського (зб. «Македонський пісенник», в. 1 — 2, 1879, куди увійшли його власні, а також-народні пісні й поезії; уклав також «Македонсько-албансько-турецький словник», 1875), Й. Х. Константинова-Джинота та ін. У галузі драматургії плідно працював В. Чернодримський (п’єси «Майстри», «Дух свободи», трагедія «Македонське криваве весілля»; пост. 1900). Значна роль у становленні М. л. належить наук. і публіцист. діяльності К. П. Мисиркова, автора багатьох статей і досліджень у галузі етногенезу й нар. творчості. Він створив, зокрема, на основі прилепсько-битолської говірки зразок макед. літ. мови, близький до її сьогоднішньої фонет. і морфол. структури. У кн. «Про македонські проблеми» (1903) виклав план боротьби за досягнення нац. свободи макед. народу. Видана у Софії, ця книга викликала хвилю великодерж. галасу і переслідування автора, була заборонена і знищена. Засновником сучас. поезії македонців вважається Кочо Рацин (справж. — Коста Апостолов Солев), автор зб. віршів «Білі світанки» (1939) тощо. Творчість К. Неделковського (збірки «Блискавки», 1940; «Пішки по світу», 1941) і М. Богоєвського, які загинули в боротьбі проти гітлер. окупантів, позначена революц.-патріот. тенденціями. У повоєнній макед. поезії першого періоду переважають теми нар.- визв. війни в Югославії 1941 — 45, місця і ролі людини в соціальних і політ. процесах суспільства — поет. збірки «Криваве намисто» С. Яневського (1945), «Кривава блокада» Л. Каровського (1947), «Земля і любов» Б. Конеського (1948), «Нашими руками» А. Шопова (1950), «Тривожні звуки» Г. Тодоровського (1953). З часом зникає ідеол. патетика, романтизація революц. нетерпимості й непримиренності. У цьому процесі беруть участь не лише представники нової генерації (поети т. з. другої хвилі), такі як М. Матевський (збірки «Рівнодення», 1963; «Ірис», 1976; «Народження трагедії», 1985), А. Поповський («Непокора», 1964; «Камінна», 1972; «Синя пісня», 1984), С. Івановський («Зачарований мандрівець», 1966; «Гірська піна», 1971; «Прагнення дива», 1983), Ц. Андреєвський («Срібний потік», 1969; «Зв’язки», 1982; «Світ і ми», 1987), Є. Манев, М. Атанасовський, а й згадані вище С. Яневський («Змаєві ігри», 1983), Б. Конеський («Джерела», 1984), А. Шопов («Рубець», 1981), Г. Тодоровський («Січень», 1981), Л. Каровський та ін. Розмаїття творчих манер, розуміння концепції поет. образу, захоплення принципами вільного вірша стають дедалі помітнішими, ширшими. Водночас автори частіше звертаються до фольклорних джерел, але на новому інтерпретаційному рівні. Представники цієї поет. хвилі Б. Джузел («Порожній простір», 1982), П. Бошковський («Небесний камінь», 1985), Р. Павловський («Ключі», 1986), В. Урошевич («Гіпнополіс», 1986). У 50 — 70-х pp. утверджуються жанри роману і повісті. В них трактувалися героїч. і драм. події в історії країни, складнощі повоєнного життя, зумовлені радикальними соціальними перетвореннями. Активно розроблялася й істор. тематика. Автор першого макед. роману «Село за сімома ясенами» (1952, в укр. перекл. — «Ясени») — С. Яневський. Широко відомі твори таких прозаїків, як Й. Бошковський (зб. оповідань «Розстріл», 1947; роман «Солунські терористи», 1963), Г. Абаджиєв (роман «Пустеля», 1961), Й. Леов (роман «Антологія болю», 1968), а також В. Малеський, І. Точко, Т. Георгієвський, С. Дракул, Ц. Мартиновський, В. Подгорець, Д. Солев, Й. Стрезовський, Ж. Чинго. Драматурги порушують переважно проблеми соціальної моралі, звертаються й до істор. тематики та злоби дня, часто використовують фольклорні мотиви (В. Ільоський, А. Панов, Р. Крле, К. Чашуле, Т. Арсовський, Г. Стефановський та ін.). Важливий внесок у заг. культуру Македонії поетів, прозаїків і перекладачів, які пишуть тур. мовою — Енвер Тузджу, Шюкрю Рамо, Мустафа Карахасан, Неджаті Зекерія та ін. Серед албаномовних письменників Македонії — Муртеза Пеза, Мехмет Ходжа, Адем Гайтані та ін. 1946 створено СП Македонії, 1954 — Т-во макед. мови і літ-ри. Почали виходити літ. журнали «Савременост» («Сучасність», з 1953), «Разгледи» («Огляд», 1958), турецькомовний «Sesler» («Звуки», 1964) тощо.

Коріння укр.-макед. взаємин сягає 10 — поч. 11 ст. Христ. вчення і його твори, писані і перекладені старослов’янською мовою — першою книжною мовою слов’ян, твореною на підвалинах однієї з макед. говірок того часу, проникли на схід, у межі Київ. Русі ще до її християнізації. Особливо ж посилився цей процес після хрещення Русі 988. Через Болгарію і безпосередньо з Македонії на землі сх. слов’ян поширювалися твори Охридської літ. школи. Піднесення культури Київ. Русі в 11 ст. породило зворотний процес — з кін. 12 — 14 ст. звідси почався інтенсивний потік творів на Захід. Це, зокрема, «Служба Борисові і Глібові» Іоанна I, митрополита Київського, «Слово о законЂ і благодати» Іларіона, «Житіє Феодосія Печерського»-Нестора та ін. Бл. 1580 Іван Вишенський, мандруючи Македонією (під час подорожі на Афон), побував у м. Охриді, де на основі почутої тут розповіді створив оповідання «Новина, или вЂсть о обрЂтеніи тЂла убитаго Варлаама, архіепіскопа Охридскаго, во градЂ ВелицЂ за истинну пострадавшего и в рЂку Вардар вверженнаго...». Це оповідання разом з ін. творами Івана Вишенського стало матеріалом великого дослідження І. Франка «Іван Вишенський і його твори» (опубл. 1895), яке водночас було його магістерською дисертацією. У 17 ст. на тер. сучасної Румунії співпрацюють у галузі книгодрукування македонці — Мелетіє Македонський, Стефан Охридський і Нектарій з Пелагонії, а також двоє українців — друкар Іван Кинотович і Тимофій Олександрович. 1841 випускник Харківського, згодом професор Новорос. (Одеса) ун-ту В. Григорович здійснив подорож у Царгород і на Афон, відвідав ряд міст Македонії. Свої враження він описав у кн. «Нариси наукової подорожі Європейською Туреччиною» (1848). В Охриді В. Григорович познайомився з Д. Миладиновим, якого заохотив до збирання макед. нар. пісень, сам записав чимало зразків макед. усної нар. творчості. Укр.- макед. взаємини поглиблюються з кін. 19 ст. Найбільшим досягненням шевченкознавства у Македонії є перекладацька праця Р. Жинзифова. 1863 він видав у Москві «Новоболгарську збірку», в якій під назвою «Гусляр Тараса Шевченка» вмістив свої переклади на македонське наріччя творів укр. поета («Тополя», «Катерина», «Утоплена», «Тече вода в синє море», «Нащо мені чорні брови», «Вітре буйний, вітре буйний!»); увійшли сюди також переклад «Слова о полку Ігоревім» і ориг. твори Р. Жинзифова. Згодом у різних період. виданнях та часописах виходили нові його переклади Шевченкових творів — «Наймичка» (1863), «Посланіє славному П. І. Шафарикові» — вступ до поеми «Єретик» (1868), уривок з поеми «Гамалія», опубл. під назвою «Козацька пісня» (1870), «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой чого ти почорніло», новий варіант перекладу поезії «Нащо мені чорні брови» (1874) та ін. 1964 газ. «Нова Македонія» (16 серпня) опубл. ст. «Поет збурення й протесту. 150-річчя від народження українського поета Т. Шевченка» Д. Яневського. Того ж року Б. Конеський узяв участь у Міжнародному форумі діячів культури в Києві, де виголосив пристрасне слово на честь Т. Шевченка. Йому ж належать переклади «Заповіту» Т. Шевченка та драми «Платон Кречет» О. Корнійчука, 1945 перший сезон Макед. театру в Скоп’є відкрився постановкою п’єси «Платон Кречет» О. Корнійчука. Макед. читачі мали змогу ознайомитися з двома перекладами всесвітньовідомого твору «Тарас Бульба» М. Гоголя: один з них здійснений 1947 К. Кепеським, другий 1966 — Л. Єжовою. Активним перекладачем укр. поезії є поет Є. Манев, який не раз бував в Україні. Йому належать переклади «Заповіту» та ін. поезій Т. Шевченка, віршів П. Тичини, А. Малишка, І. Драча, Д. Павличка, B. Коротича, Б. Олійника та ін. Переклад роману «Дикий мед» Л. Первомайського 1967 здійснив Т. Момировський. У різних письменницьких форумах, творчих зустрічах в Україні брали участь С. Яневський, Т. Арсовський, О. Арбулевська, О. Николова, Г. Старделов, Г. Сталев, Р. Ячев.

Одним з перших 1900 почав перекладати твори письменників Македонії П. Грабовський (вірш «На смерть юнака» Р. Жинзифова). З-поміж сучас. укр. популяризаторів М. л. виділяється А. Лисенко, який переклав роман «Ясени» C. Яневського, повісті «Закарпатська повість» і «Гайдуцька криниця» В. Подгорця, зб. оповідань для дітей «Зокі-Покі» О. Николової, ряд віршів Л. Каровського й Ц. Андреєвського та ін. Він упорядкував і переклав зб. «Македонська новела» (1972; Міжнар. літ. премія «Золоте перо», 1972), до якої ввійшли твори майже тридцяти новелістів. Укр. мовою публікувалися твори М. Матевського, А. Поповського, М. Ренджова, Р. Павловського, К. Рацина, Б. Конеського, А. Шопова, Є. Манева, Є. Шуплинової та ін. — у перекладі І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка, В. Коротича, Д. Білоуса, В. Гримича, З. Гончарука, В. Коломійця, Н. Кащук, М. Упеника та ін. Окр. твори М. л. вміщено в укр. виданнях: зб. «Золотий птах» (1966; розділ — макед. казки, перекл. С. Сакидона), «Антології болгарської поезії» (т. 1, 1974; вірші К. Охридського, Р. Жинзифова, перекл. Р. Лубківського, Л. Дмитерка), зб. «Югославська повість» (1980; увійшла повість «Зміїний вітер» Т. Георгієвського в перекл. А. Лисенка), антології «Слов’янська ліра» (1983; вірші К. Рацина, Б. Конеського, М. Матевського та ін., упорядник і перекл. Р. Лубківський), «Казки народів Югославії» (розділ — макед. казки; 1983, упорядник і перекл. І. Ющук), зб. «Ядран» (1986; вірші Б. Конеського, упорядник і перекл. З. Гончарук). Укр. поети (Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Л. Горлач, З. Гончарук, Д. Білоус та ін.) беруть участь у щорічному міжнарод. форумі «Струзькі вечори поезії» (м. Струга), де знайомлять макед. читацьку громаду і гостей республіки з укр. поезією, перекладами тощо.

Літ.: Франко І. Іван Вишенський і його твори. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 30. К., 1981; Лисенко А. Від серця до серця. В кн.: Македонська новела. К., 1972; Яковлева Н. Б. Современный роман Югославии. М., 1980; Лисенко А. Славко Яневський. В кн.: Яневський С. Ясени. К., 1982.

В. Г. Гримич.


МАКЕДОНСЬКА МОВА — мова македонців, які живуть у Македонії. Належить до сх. підгрупи південнослов’ян. мов. Розмовляє нею майже 2 млн. чол. Виділяються три діалектні групи: зх., сх. і північна. Має багато спільних структурних рис з болгарською мовою.

Сучасна літ. М. м. остаточно сформувалася до серед. 40-х pp. 20 ст. на основі зх. (центральних) говорів. Для її розвитку і становлення вел. значення мала діяльність Крсте Мисиркова (1874 — 1926), автора істор.-філол. дослідження «Про македонські проблеми» (1903), де він обгрунтував необхідність розвитку самост. літ. М. м., створив перший зразок, близький до сучас. М. м. Графіка — на основі кирилиці. М. м. досліджував Л. Булаховський. М. м. створюється македонська література.

Літ.: Булаховский Л. А. Сравнительно-исторические заметки к македонскому ударению. «Труды Узбекского университета. Новая серия», 1958, № 92; Речник на македонскиот јазик, т. 1 — 3. Скопје, 1961 — 66; Толовски Д., Иллич-Свитыч В. М. Македонско-русский словарь. М., 1963; Конески Б. Избрани дела, т. 6. Граматика на македонскиот литературен јазик. Скопје, 1967; Ковалев Н. С. Македонский язык. Иваново, 1977.

В. Т. Коломієць.


МАКІАВЕЛЛІ (Мак’явеллі; Machiavelli) Нікколо (3.V 1469, Флоренція — 22.VI 1527, там же) — італ. письменник, політ. діяч, мислитель, історик, військовий теоретик. Одержав різнобічну освіту. Після вигнання (1498) з Флоренції правлячої родини Медічі став секретарем Ради десяти Флорентійської республіки, виконував різні дипломат. доручення. Побувавши з дипломат. місіями в Німеччині і Швейцарії (1508) та Франції (1509), написав праці про сусп.-політ. устрій цих країн. Повернення 1512 Медічі до влади перервало держ. кар’єру М., він був висланий до свого маєтку Сант Андреа (м. Сан-Кашано побл. Флоренції). Тут створив комедію «Мандрагора» (1518, вид. 1524; на тему моралі), поему «Золотий осел» (1519), чимало карнавальних пісень, стансів, серенад, сонетів і канцон, часто алегоричних, моралізаторських і насмішкуватих. Худож. твори М. містили реаліст. начало, вивільняли людину з лещат містики й фаталізму. Написав ряд трактатів з історії державності: «Володар» (1513; вид. 1532; укр. перекл. М. Островерхи), «Міркування з приводу першої декади Тита Лівія» (1513 — 21, вид. 1531), «Життя Каструччо Кастракані з Лукки» (1520) та ін. Трактат «Історія Флоренції» (1520 — 25, вид. 1532; уривки перекл. укр. мовою М. Берданосов) завдяки жвавому опису, яскравій портретній характеристиці істор. осіб, драматизму описуваних подій можна віднести до худож. творів. Велике значення для італ. л-ри мала його праця «Діалог про мову» (1514 — 16). Вважав, що для зміцнення держави всі засоби (в т. ч. вбивство, підступність, зрада та ін.) виправдані; звідси з’явився згодом термін «макіавеллізм», що означає політику, яка нехтує законами моралі.

Тв.: Укр. перекл. — Володар, Львів, 1934; Історія Флоренції. В кн.: Хрестоматія з історії середніх віків, т. 2. К., 1952; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1-М. — Л., 1934; Избранные сочинения. М., 1982; История Флоренции. М., 1987.

Літ.: Виллари П. Н. Макиавелли и его время, т. 1. СПБ, 1914; Донцов Д. Передмова. В кн.: Макіявель М. Володар. Львів, 1934; Бурлацкий Ф. М. Загадка и урок Никколо Макиавелли. М., 1977; Никколо Макьявелли. В кн.: Проблемы культуры итальянского Возрождения. Л., 1979; Юсим М. А. Этика Макиавелли. М., 1990.

І. В. Корунець.


МАКІВКА Степан Адамович. (11.XI 1889, с. Коденець Влодавського пов. Люблін, воєводства, тепер Польща — 25.I 1966, Львів) — укр. письменник і громад. діяч. Закін. 1908 Бєльську учит. семінарію. 1915 мобілізований до рос. армії. 1921 — 27 — депутат польс. сейму від блоку нац. меншостей. Один з організаторів «Сельробу» (1926), редактор його органу — газ. «Наше життя» (з 1928 — «Нове життя», м. Холм). 1929 — 36 — в ув’язненні. Під час Вел. Вітчизн. війни — учасник підп. антифашист. орг-ції «Народна гвардія ім. Івана Франка» (Львівщина). Після визволення працював у системі нар. освіти, був на керівній рад. роботі, журналістом. Автор збірок оповідань і нарисів «В наші дні» (1927), «Виборчий порадник» (1928), спогадів «Нескорені креси» (1954), «Народна гвардія ім. Івана Франка» (1959), «Це було темної ночі» (1963), «На крутих поворотах» (1964), «Тривожні дороги» (опубл. 1967). Окр. твори перекладено російською мовою.

Літ.: Революційна діяльність західноукраїнських пролетарських письменників. Львів, 1959; Гуменюк М. Письменники радянського Львова. Матеріали до біобібліографії, в. І. Львів, 1960.

В. І. Лучук.


МАКІВЧУК Федір Юрійович [27.VIII (9.IX) 1912, с. Кордишівка, тепер Козятинського р-ну Вінн. обл. — 4.XI 1988, Київ] — укр. письменник-гуморист, публіцист. засл. працівник культури України з 1967. Закін. 1945 Київ. пед. ін-т. З 1931 — на журналіст. роботі. В роки Вел. Вітчизн. війни редагував газ. «Молодь України». В 1946 — 86 — гол. ред. журн. «Перець». Виступав у жанрах фейлетону і фейлетону-послання, гуморески і сатир. оповідання, розвиваючи досвід і традиції укр. класич. сатир. прози та нар. гумору. Перша кн сатири і гумору — «Здоровенькі були» (1952). Широкі тематичні обрії наступних збірок («І сміх і гріх», 1957; «Замужем і вдома», 1962; «Про добре і про зле», 1963; «Любов і параграф», 1966; «Анфас і в профіль», 1972; «Штрихи до портретів», 1977) своїм пафосом спрямовані проти негативних суспільних явищ. М. належать книжки політ. памфлетів і репортажів («Репортаж з того світу», 1960, Респ. премія ім. Я. О. Галана, 1967; «Галас у жабуринні», 1967). Видав книжки для дітей «Пушок і Дружок» (1957), «Зустріч друзів» (1959, обидві — в співавт. з П. Глазовим). За безпосередньої участі М. 1951 засн. «Бібліотека „Перця“», в якій видаються твори укр. та зарубіж. гумористів і сатириків. Упорядкував (разом з В. О. Губенко-Маслюченко) Твори Остапа Вишні (т. 1 — 7, 1963 — 65), зб. творів «Привіт! Привіт!» Остапа Вишні (1957), третій том зб. укр. сатири і гумору «Україна сміється» (1960) та ін. Ряд творів М. перекл. рос., болг., чес., нім., в’єтн. та ін. мовами. Портрет с. 263.

Тв.: Любе й нелюбе. К., 1965; Сатира і гумор. К., 1982; Рос. перекл. — Поцелуй с тигром. М., 1963; Двойная уха. М., 1970; Анфас и в профиль. М., 1975.

Літ.: Мінчин Б. Письменник веде репортаж. «Літературна газета», 1960, 12 серпня; Іщенко М. Утверджуючи добро. В кн.: Маківчук Ф. Сатира і гумор. К., 1982.

І. В. Зуб.


МАККАВЕЙСЬКИЙ Володимир Миколайович (1895, Київ — ?) — рос. поет, перекладач. Нар. у сім’ї викладача Київ. духовної академії. Навч. у Київ. ун-ті. Активний учасник (1910-і pp.) культур. життя Києва, згуртував навколо себе багатьох київ. постсимволістів, займався видавничою діяльністю, був ред. часопису «Гермес». Найвідоміша книжка М. — зб. сонетів і поем «Стілос Александрії» (1918). Твори М. насичені антич. та середньовіч. образами, алюзіями на александрійську поезію та модерну франц. поезію (С. Малларме). Написав драму «П’єро-вбивця» та філос- мистецтвознавчий трактат «Мистецтво як предмет знання» (обидва твори — 1919). Переклав поему «Жизнь Марии» P. M. Рільке (К., 1914). Про М. згадується у мемуарах Ю. Терапіано («Встречи», Нью-Йорк, 1953) та І. Еренбурга («Люди, годы, жизнь», т. 1. М., 1990).

В. В. Кравець.


МАКЛЕВЕРТІ (Maclaverty) Майкл (6.VII 1907, м. Каррікмакрос, графство Монаган, Пн. Ірландія) — ірл. письменник. Закін. ун-т у Белфасті. Пише англ. мовою. У романах «Поклич мого брата» (1939), «Втрачені поля» (1941), «У цей твій день» (1945), «Правда вночі» (1952) М. відтворює нелегке життя співвітчизників у сповненому соціально-політ. катаклізмів Ольстері. Для новелістики М. характерні ліризм, проникливе змалювання людських характерів, мальовничі описи природи, краса якої контрастує з траг. долею батьківщини, — збірки «Білий кінь» (1943), «Півень-перебієць» (1947), «Дорога на узбережжя» (1976) та ін. 1983 видав зб. казок «Біллі Бугль і бура корова». Окр. твори М. переклали О. Сенюк, Р. Доценко.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Господар у домі. К., 1961; Зігнані з землі. В кн.: Сучасна ірландська новела. К., 1983.

Р. І. Доценко.


МАКОВЕЙ Осип Степанович (псевд. і крипт. — Євмен, Омікрон, Стефан Ярошенко, О. Степанович, О. М., М-ей Ом., Явор, Осип з Буковини, Один із них, Spectator, Соколик та ін.; 23.VIII 1867, м. Яворів, тепер Львівської обл. — 21.VIII 1925, м. Заліщики, тепер Терноп. обл.) — укр. письменник, критик, історик л-ри, публіцист, перекладач, громад. діяч. Нар. в сім’ї ремісника. Закін. 1893 Львів. ун-т. 1899 вивчав слов’ян. мови і л-ри у Віден. ун-ті. Був ред. журн. «Зоря» (1894 — 95), газ. «Буковина» (1895 — 97), одним з редакторів «Літературно-наукового вістника» (1898 — 99). З 1899 викладав укр. мову та л-ру в учит. семінаріях Чернівців, Львова; з 1913 — директор Заліщ. учит. семінарії. Двічі приїздив до Києва (1897, 1905) налагоджувати взаємини з діячами культури Наддніпр. України. В 1914 — 18 служив в австро-угор. армії. 1921 польс. влада, запідозривши М. в антидерж. діяльності, кинула його до в’язниці.

Літ. творчість почав у серед. 80-х pp. Його переспів «Орфея і Еврідіки» з Овідія та переклад вірша «Післанець» Г. Гейне опубл. І. Франко у «Зорі» (1885); перший вірш М. «Заказані яблука» вміщено там же (1886). Друкувався майже в усіх укр. період. виданнях кін. 19 — поч. 20 ст. Окр. праці публікував у газетах «Санкт-Петербургские ведомости», „Bucowiner Nachrichten“ («Буковинські вісті»), „Die Gesellschaft“ («Громада»), „Czas“ («Час»). Видав збірки віршів «Поезії» (1895), «Подорож до Києва» (1897), «Ревун» (1911). Опубл. у періодиці поет. цикли «Сум і глум» (1896), «Гірські думи» (1899), друкувався в альм. «Багаття» (Одеса, 1905), в антологіях «Акорди» (Львів, 1903), «Українська муза» (Київ, 1909) тощо. У поезії органічно поєднуються громадян. та інтимні мотиви, літ. ремінісценції співіснують з фольклорними. М. відображав тяжке життя селян, траг. події 1-ї світ. війни, рішуче протестував проти соціального і нац. гноблення, оспівував красу рідного краю, утверджував духовну спорідненість, єдність нац. долі галичан і буковинців із братами з Наддніпр. України, висловив надію на возз’єднання укр. земель. У ряді творів М. — осуд духовної тиранії, реліг. фанатизму (поема «Молох», 1891). У зб. «Подорож до Києва» змалював поривання передових сил України до свободи, звеличив образ М. Лисенка. Виступав також у жанрі ліричної медитації, пейзажного малюнка. Лірика його близька до нар. пісні. Осн. частина худож. спадщини М. — проза (оповідання, новели, нариси, фейлетони). Вона видана окр. книжками: «Весняні бурі» (1895), «Клопоти Савчихи» (1896), «Наші знакомі» (1901), «Оповідання» (1904), «„Пустельник з Путні“ та інші оповідання» (1909), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923). У прозі М. реалістично змалював побут мешканців малих містечок з їхнім світом дрібних інтересів («Клопоти Савчихи»; «Христини» та ін.), процес зубожіння селян («Заробок на свята», «Туга», «Поза правом»), страждання і муки людей під час 1-ї світ. війни («Інвалід», «Розлука», «На окопах»). Один з осн. мотивів прози М. — розвінчання засобами сатири виявів псевдопатріотизму й хамелеонства серед частини галиц. інтелігенції (новели «Казка про невдоволеного Русина», «Виклад про крамниці», обидві — 1895, та ін.). У повісті «Залісся» (1897) письменник дав широку картину життя галиц. села кін. 19 ст. Свій погляд на важливі істор. події та окр. аспекти укр.-польс. взаємин висловив в істор.-пригодницькій повісті «Ярошенко» (1905). Твір пройнятий ідеєю спільної боротьби українців і поляків з тур.-татар. завойовниками, зображує битву під Хотином 1621. У ряді прозових повоєнних творів М. звучить осуд польс. поневолювачів Зх. України, їдка сатира на урядовців — оповідання «Мухолап» (1922), «Шерлок Еольмес» (1923) та ін. М. виступає проникливим спостерігачем і аналітиком, часто висвітлює факти і явища крізь призму гумору й сатири. Його твори відзначаються динамізмом сюжету, досконалістю композиції, лаконізмом худож. мови, індивідуалізацією портретних характеристик. Багатьма набутками спадщина М. — «талановитого новеліста і поета» (І. Франко) — стала врівень з досягненнями укр. худож. слова кін. 19 — поч. 20 ст., відбила творчі пошуки митців цього періоду, їх прагнення до конденсації думки, експресивності вислову. В істор.-літ. дослідженнях М. обстоював реалізм, народність, демократизм мистецтва: «З життя письменства. П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики», «Столітні роковини відродження українсько-руського письменства», «Шевченко про Котляревського» (всі — 1898), «Збірник пісень Івана Велегорського з 1806 р. Матеріали до історії Карпато-руського письменства» (1901), «Про історичні оповідання» (1907). Дав грунтовні оцінки творчості багатьох укр. письменників — «Андрій Чайковський», «Тимотей Бордуляк (Т. Ветлина)», «Ювілей 25-літньої літературної діяльності Івана Франка» (усі — 1898), «Павло Грабовський», «Ольга Кобилянська» (обидві праці — 1899), «Стефан Ковалів», «Панько Олелькович Куліш» (обидві — 1900), «Ізидор Воробкевич» (1909). Ряд статей присвятив Т. Шевченкові: «Світла й тіні (до 34-х роковин з дня смерті Т. Г. Шевченка)» (1895), «„Заповіт“ Т. Шевченка. Кілька заміток до автографу поета» (1911) тощо. М. розшукав, прокоментував і підготував до друку наявні на той час джерела про життя і творчість О. Ю. Федьковича — вийшли під назвою «Матеріали до життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича» (1910). На їх основі написав велику монографію про письменника «Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича» (1911). Видав зб. «Поезії» Г. Воробкевича (1904) і «Твори» С. Воробкевича (т. 1 — 3, 1909 — 21) з власними вступ. статтями і коментарями. Збирав і досліджував етногр. матеріали, фольклор — істор.-краєзнавчі нариси «Рекрут», «Звичаї, обряди і повір’я святочні в місті Яворові» (обидві — 1895). М. належить мовозн. праця «Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський)» (1903), істор. розвідки «Кілька документів з Гуцульщини з другої половини XVIII століття», «Матеріали до історії Буковинської Русі» (обидві — 1909), статті, річні огляди преси, рецензії. Опубл. «Автобіографію» (1925). Переклав ряд творів з польс. (Г. Сенкевич, Е. Ожешко, І. Домбровський, С. Жеромський), амер. і англ. (Марк Твен, Дж. К. Джером), австр. (Г. Зудерман, М. Ебнер-Ешенбах, М. Конрад), дат. (Є. П. Якобсен), франц. (Е. М. Прево) та ін. л-р. Окр. твори М. перекладено рос., польс., чес., нім. та ін. мовами. На його вірші «Сон» і «Рекрут» написали музику М. Лисенко і Ф. Колесса. Нар. піснею став вірш «Ми гайдамаки...» (1901). У Заліщиках 1957 М. споруджено пам’ятник. 1987 у Яворові відкрито нар. літ.-мемор. музей письменника. Архів М. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України.

Тв.: Вибрані твори. К., 1961; Поезії. К., 1967; Вибрані твори. К.; 1979; Народні пісні в записах Осипа Маковея. К., 1981; Ярошенко. Львів, 1989; Твори, т. 1 — 2. К., 1990; Рос. перекл. — Избранные рассказы и очерки. М., 1957.

Літ.: Грушевський М. [Рец. на кн.: Маковей О. Залісє, Чернівці, 1897]. «Галицький літературно-науковий вістник», 1898, т. 3, № 9; Лукіянович Д. Осип Маковей (Огляд 40-літньої літературної і громадянської праці). «Літературно-науковий вістник», 1925, т. 87, кн. 7 — 8; Кріль Й. Осип Маковей — борець за народну освіту. «Радянська школа», 1957, № 9; Погребенник Ф. Осип Маковей. К., 1960; Засенко О. Є. Осип Маковей. К., 1968; Франко І. З остатніх десятиліть XIX в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Баб’як П. Повідали давні листи... «Друг читача», 1990, 4 січня; Погребенник Ф. «Не загине наше слово, не загине рідний край», «Друг читача», 1990, 22 березня; Погребенник Ф. «Ми гайдамаки!..». «Дзвін», 1990, № 9; Кущ О. П. Осип Маковей. Бібліографічний покажчик. Львів, 1958.

Ф. П. Погребенник.


МАКОВЕЦЬКИЙ Василь Якович (18.III 1931, м. Ірпінь Київ. обл.) — рос. письменник. Закін. 1975 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Живе в Криму (Керч). Служив на флоті, працював у пресі. Автор збірок нарисів «Синіх річок майстри» (1965), «Керченські кілометри» (1969) і «Арабатська стрілка» (1971), повістей «Поріг» (1970), «Скіфське золото» (1976), «Керченські повісті» (1981), «Дорога на Митридат» (1984), кн. «Керченські оповідання» (1988). Для дітей написав зб. оповідань «Півняче слово» (1961), казку «Пригоди Горошка» (1964), повісті «Яшко» (1962), «Васька з кубрика казок» (1965). Ряд дит. оповідань М. переклав А. Осипчук.

Тв.: Укр. перекл. — Чудо в криниці. К., 1971.

Літ.: Смородін М. Василеві Маковецькому — 60. «Літературна Україна», 1991, 4 липня.

П. А. Дегтярьов.


МАКОВИЦЬКИЙ Душан Петрович (10.XII 1866, м. Ружомберок, тепер Словаччина — 12.III 1921, там же) — словацький письменник, публіцист, перекладач, громад. діяч. Закін. 1890 мед. ф-т Праз. ун-ту, слухав лекції в ун-тах Берліна та Інсбрука. У 1891 — 94 працював лікарем. Був послідовником морально-філос. вчення Л. Толстого (з 90-х pp.), перекладав його худож. та публіцист. твори. На власні кошти видав серії книжок рос. та зарубіж. авторів — «Повчальне читання» та «Повчальна бібліотека». З грудня 1904 став домашнім лікарем і секретарем Л. Толстого, записував розмови з ним. Складена у формі щоденникових записів хроніка М. «У Толстого» (працював над нею і після смерті письменника) — документ виняткової біогр., істор., філос. цінності. В ній зафіксовано також висловлювання Л. Толстого про укр. культуру та її діячів, зокрема Г. Сковороду. М. листувався з І. Франком (два листи М. до І. Франка зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т.Г. Шевченка АН України).

Тв.: У Толстого. 1904 — 1910. «Яснополянские записки» Д. П. Маковицкого. В кн.: Литературное наследство, т. 90, кн. 1 — 4. М., 1979.

Літ.: Асмус В. Ф. Толстой в дневнике Маковицкого. — Колафа С. Д. П. Маковицкий. Биографический очерк. — Зайденшнур Э. Е. «Яснополянские записки». Их место среди других дневников о Толстом. В кн.: Литературное наследство, т. 90, кн. 1. М., 1979; Лев Толстой у дослідженнях радянських літературознавців. К., 1978.

І. Д. Бажинов.


МАКОГОН Дмитро Якович (псевд. і крипт. — Д. Макогоненко, Іван Галайда, Павло Хрін, С. Кушнір, Хоростківський, М. Коко, Д. М., М-о та ін.; 28.Х 1881, с. Хоростків, тепер місто Гусятинського р-ну Терноп. обл. — 7.Х 1961, Івано-Франківськ) — укр. письменник, культур.-осв. діяч. Батько Ірини Вільде. Після закін. 1902 Заліщицької учит. семінарії працював у сільс. школах Буковини. Переслідуваний рум. окупац. владою за нац.-просв. діяльність, змушений був 1923 виїхати до Галичини, де вчителював у приват. школах. Дебютував зб. віршів «Мужицькі ідилії» (1907), в якій з гіркою іронією писав про безпросвітне життя селянина. Гострого соціально-громадян. звучання сповнені вірші «Громадянам», «Знайомим» (обидва — 1921), «В’язень», «Вільні вибори» (обидва — 1922). Поезія «Два листи» — про сумну долю емігранта і його родини — поширилася на Буковині та Покутті як нар. пісня. Гімном радикальної партії Буковини став вірш М. «До боротьби». Осн. місце в доробку М. посідають прозові твори (збірки оповідань «Шкільні образки» та «Учительські гаразди», обидві — 1911; «По наших селах», «Проти хвилі», обидві — 1914) — переважно про злиденне становище укр. школи в Австрії, про важку працю, вбогість селян. М. належить низка антивоєн. оповідань («Шпигун», «Австрійський герой»). Манері М.-оповідача властиве широке використання нар. гумору. Виступав з сатир. і гумор. творами в журналах «Жало», «Оса», «Зеркало». Його фейлетони циклів «З зеленої та стуленої Буковини» і «Наші герої» спрямовані проти псевдопатріотизму певних представників укр. панства. В чернів. часописах «Каменярі» і «Промінь» на поч. 20-х pp. опубл. ряд публіцист. статей («Знищення», «Виїмкові закони», «Більше витривалості» та ін.) проти окупац. режиму на Буковині. У повоєнний час друкував гуморески у газетах і альманахах. Портрет с. 265.

Тв.: [Твори]. В кн.: Письменники Буковини початку XX століття. К., 1958; Вибрані оповідання. Львів, 1959; [Твори]. В кн.: Укр. новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989.

Літ.: Романець О. Дмитро Макогон. «Жовтень», 1957, № 10.

О. С. Романець.


МАКСИМ ГРЕК (справж. — Михаїл Триволіс; бл. 1470, м. Арта, Греція — 12.XII 1555, за ін. даними — 21.I 1556, Троїце-Сергіїв монастир, нині в Сергієвому Посаді поблизу Москви) — письменник і публіцист, перекладач, філософ. Різнобічні знання здобув у відомих італ. гуманістів, зокрема в Іоанна Ласкаріса. 1502 прийняв чернецтво, жив на Афоні. 1516 на запрошення Василія III прибув до Москви для перекладу та виправлення церк. книг. У Москві зблизився з церк. опозицією, звинувачений церк. соборами 1525 і 1531 у єресі, 1525 — 47 (за ін. даними до 1551) перебував у монастирських в’язницях. Збереглося кілька листів і віршів М. Г. грец. мовою — 4 епітафії, епіграма і канон Іоанну Хрестителю. Писав посібники з граматики, ономастики («Толкование именам по алфавиту»). Автор слів і послань, в яких виступає проти монастир. землеволодіння («Стязание о известном иноческом жительстве»), розмірковує над принципами взаємовідносин держави і церкви, висловлюючи свій політ. ідеал — гармонії між світською й духовною владою («Главы поучительны начальствующим правоверно», «Слово к начальствующему на земли», алегор. твір «Слово, пространне излагающе, с жалостию, нестроения и бесчиния царей и властей последнего жития» та ін.), засуджує захоплення астрологією, апокрифами, полемізує з представниками ін. церков («Слово на латинов»). Літ. спадщина моск. періоду складається насамперед з перекладів церковнослов’ян. мовою: Толкового Псалтиря, книг Святого Письма, творів Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, житій із збірника Симеона Метафраста, статей з візант. енциклопед. книги 10 ст. — Лексикона Свиди тощо. М. Г. виправляв перекладні книги, здебільшого богослужебні, свою практику редагування книжок обгрунтував у статтях «Слово отвещательно о исправлении книг русских» та «Слово отвещательно о книжном исправлении». Твори М. Г. були популярні також в Україні, на них посилалися діячі правосл. церкви у своїй полеміці з уніатами. Значна частина спадщини письменника досі не опублікована.

Тв.: Сочинения преподобного Максима Грека, ч. 1 — 3. Казань, 1859 — 62; Сочинения преподобного Максима Грека в русском переводе, ч. 1 — 3. Свято-Троицкая Сергиева лавра, 1910 — 11; Буланин Д. М. Переводы и послання Максима Грека. Л., 1984.

Літ.: Иконников В. С. Собрание исторических трудов, т. 1. Максим Грек и его время. К., 1915; Иванов А. И. Литературное наследие Максима Грека. Л., 1969; Синицина Н. В. Максим Грек в России. М., 1977.

Д. М. Буланін.


МАКСИМЕЙКО Олекса (Олексій) Іванович (26.V 1921, с. Снітин, тепер Лубенського р-ну Полтав. обл.) — укр. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1951 Київ. ун-т. Працював у редакціях журналів «Колгоспник України», «Радянська школа» (з 1991 — «Рідна школа»). Автор збірок «Суцвіття» (1965, у співавт.), «У пломені літ» (1972), «Відлуння часу» (1981), «Солдатською ходою» (1986), «Наперекір долі» (1990), «Весни у березових сережках» (1991), поеми «Петрусь» (1972, про поета, учасника антифашист. підпілля П. І. Артеменка). Осн. тематика творів М. — героїка Вел. Вітчизн. війни, праця земляків-хліборобів, природа рідного краю. Поезії М. властиві глибокий ліризм, щирість і доброта, колоритна образна мова.

Тв.: Колосок на вітрах. К., 1994.

Літ.: Дьяченко А. Память сердца. «Радуга», 1983, № 4; Дяченко А. Рядки, зігріті юністю. «Київська правда», 1987, 28 травня; Біба П. Олексі Максимейку — 70. «Літературна Україна», 1991, 13 червня.

А. М. Дяченко.


МАКСИМЕНКО Федір Пилипович [23.I (4.II) 1897, с. Біленьке, тепер Запоріз. р-ну Запоріз. обл. — 6.VII 1983, Львів] — укр. бібліограф і книгознавець. Закін. 1925 Київ. ін-т нар. освіти. Працював у культур.-осв. закладах, 1923 — 33 — у Всенар. б-ці України при ВУАН (тепер ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України), 1946 — 83 — Наук. б-ці Львів. ун-ту. Викладав основи бібліографії в Київ. і Львів. ун-тах та ін. вузах. Основні праці: «Матеріали до краєзнавчої бібліографії України. 1847 — 1929» (1930), «Матеріали до бібліографії М. О. Скрипника» (1932, у співавт.), каталог «Першодруки (інкунабули) Наукової бібліотеки Львівського університету» (1958), зведений каталог «Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках (1574 — 1800)» (1975).

Літ.: Корнєйчик І. Славний шлях. «Бібліотекознавство та бібліографія», 1969, в. 6; Бутрин М. Л. Федір Пилипович Максименко. Бібліогр. покажчик. Л., 1983.

Н. Ф. Королевич.


МАКСИМОВ Володимир Омелянович (справж. — Михеєв Лев Олексійович; 9.XII 1932, Ленінград — 26.III 1995, Париж) — рос. письменник. Як син репрес. батьків, виховувався в дит. будинках, ФЗУ, працював на будовах, у геол. експедиціях. З 1952 жив на Кубані, де й почав писати. 1974 був виключений з СП СРСР і виїхав за кордон, де видавав журн. «Континент» (№ 1 — 65, Париж; з № 66 1991 — у Москві). Автор зб. віршів і поем «Покоління на чатах» (1956), повістей «Ми обживаємо землю» (1961), «Жива людина» (1962). В центрі цих творів — стійкі люди з драм. долями, які проходять через складні випробування. 1964 опубл. п’єсу «Позивні твоїх паралелей». Роман «Сім днів творення» (1971) — позначена нещадним реалізмом багатопланова епопея про життя рад. суспільства після листопада 1917, устремління і страждання т. з. простих людей. Роман «Заглянути в безодню» (серед. 70-х pp.) — біогр. оповідь про адмірала О. Колчака. М. належать також романи «Карантин» (1973), «Прощання із нівідкіля» (1974), «Балада про Саву» (1977), «Ковчег для непокликаних» (1979), «І Аз воздам» (не опубл.). Твори М. перекладено багатьма мовами, окремі — відзначені міжнар. преміями.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1991 — 92.

Літ.: Иванова Л. Еще раз о добре и зле. «Знамя», 1963, № 3; Берзер А. Победил человек. «Новый мир», 1963, № 4; Бушин В. Спор века. «Звезда», 1963, № 4; Немзер А. «Из тяжести недоброй...». «Литературная газета», 1991, 17 апреля.

А. Г. Шпиталь.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.