[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 441-467.]

Попередня     Головна     Наступна





Н



«НА ВАРТІ» — вид-во. Ств. 1930 (листопад) у Харкові в складі Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ). У вересні 1932 виділене з ДВОУ і передане у відання Політуправління Укр. військ. округу. З 1934 діяло в Києві. Випускало укр. мовою спец. і популярну л-ру з військ. справи (зокрема працю «Про війну» К. Клаузевіца, 1936), фізичної культури і спорту, твори членів літ. орг-ції ЛОКАФ (поема «Минуле» B. Сосюри, зб. поезій «Ми йдемо вперед» П. Кононенка; збірки оповідань «Під Черніговом» C. Пилипенка, «Червоноармієць Кучеренко» П. Капельгородського, «Перший раз на чаті» Д. Галушка та ін.). Видавалася «Військова художня бібліотека» — надр. зб. оповідань «Залізні бійці» (1931) і повість «Відвага» (1932) І. Дубинського, переклад роману «Шанці» М. Тардова (1930) та ін. Припинило діяльність 1938.

О. Л. Рибалко.


«НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ» — альманах. Випущений 1904 у Києві вид-вом «Вік» з нагоди відкриття в Полтаві пам’ятника І. Котляревському (1903). Вміщено твори І. Франка (сонет «Котляревський», поема «Іван Вишенський»), Лесі Українки [вірші «На Земмерингу» («Кучері темні уквітчала хмарка...»), «Бранець» («На країну Італійську...»)], М. Коцюбинського (етюд «Цвіт яблуні»), І. Карпенка-Карого (драма «Гандзя»); поезії В. Самійленка, П. Грабовського, М. Чернявського, Г. Комарової, оповідання О. Кониського, В. Стефаника, Грицька Григоренка, О. Маковея, Ганни Барвінок та ін. Надр. також кілька уривків з «Пісні про Гайявату» Г. Лонгфелло (перекл. Панаса Мирного), «Бібліографічний покажчик видань Котляревського, творів та писань про його» (укладений М. Комаровим), ілюстрації художників Ф. Красицького, О. Сластіона, В. Корніенка, Л. Позена. Іл. див. на окр. аркуші до статей Альманах і Збірник, т. 1, с. 256 — 257.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

В. Г. Пугач.


«НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКОВІ» — літ. збірник. Випущений 1910 у Золочеві (Львівщина) до 50-річчя смерті Т. Шевченка та з метою збору коштів на спорудження пам’ятника Кобзареві у Києві. Упорядник-видавець — В. Супранівський. Уміщено вірші «Шевченкові», «На могилі Тараса Шевченка» О. Афанасьєва-Чужбинського, «До Шевченка», «Брату Тарасові на той світ», «Ода до Тарасової гори» П. Куліша та ін. Надр. також вірші І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка, Х. О. Алчевської, О. Кониського, В. Забіли, Б. Грінченка, Ю. Федьковича, С. Яричевського, Б. Лепкого, О. Левицького, В. Шашкевича, В. Масляка та ін., вірш «На смерть Тараса Шевченка» («Не предавайтесь важкому терпінню!») М. Некрасова (перекл. B. Супранівського), нар. пісні про укр. поета, бібліогр. матеріали.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

В. Г. Пугач.


«НА ЧАТАХ» — літ.-мистецький альманах. Видавався укр. філією літ. орг-ції ЛОЧАФ. Виходив 1931 — 33 у Харкові. Редакторами були І. Щербина, А. Патяк. Уміщував твори з військ. тематики. На сторінках альманаху виступали письменники В. Бобинський, І. Дубинський, І. Кириленко, Д. Галушко, Я. Кальницький, П. Загоруйко, C. Ковганюк, В. Минко, А. Любченко, М. Йогансен, П. Нечай, Мирослав Ірчан, А. Патяк, П. Кононенко, С. Воскрекасенко, М. Шеремет, А. Панів, Т. Масенко, Л. Зимний та ін. Вміщувалися також публіцист., літ.-крит. статті, рецензії тощо.

В. О. Дорошенко.


«НА ШЛЯХУ» — альманах. Вид. 1906 у Чернівцях студ. т-вом «Союз» з нагоди його 30-річчя. Підготовлений ред. комітетом (В. Карбулицький, П. Катеринюк, С. Коралевич) за участю О. Маковея. Вміщено твори переважно інтимно-побут. тематики молодих західноукр. письменників — братів В. Карбулицького (вірші «Просьба», «Під осінь», «Перший сніг», оповідання «Немічні») й І. Карбулицького (оповідання «Прощаю»), а також С. Канюка (оповідання «Жалоба»), Д. Макогона (вірші «Із днів журби», «Прощай, моя мила») та ін.

М. І. Юрійчук.


НАБОКОВ Володимир Володимирович [псевд. — В. Сирин; 10 (22).IV 1899, Петербург — 2.VII 1977, м. Монтре, Швейцарія] — рос. і амер. письменник. Закін. 1922 ун-т у Кембриджі. 1917 — 19 жив у Криму, друкував вірші в газ. «Ялтинский голос». 1922 — 37 — у Берліні (публ. вірші, прозу, п’єси, есе, переклади в рос. емігрант. вид-вах і періодиці). 1937 виїхав з фашист. Німеччини до Праги, потім у Ментону (Франція). 1938 — 40 перебував у Парижі. 1940 виїхав до США, де викладав л-ру в коледжах та ун-тах. З 1959 до кінця життя жив у Швейцарії. Писав рос. та англ. мовами. Першу зб. віршів видав 1916. Автор романів «Машенька» (1926), «Король, дама, валет» (1928), «Захист Лужина» (1930), «Звитяга» (1932), «Камера обскура» (1933), «Відчай» (1936), алегор. повісті «Запрошення на страту» (1938) та ін., де зобразив світ жорстокості, якому можна протистояти лише шляхом активізації індивід. творчого начала, аж до створення «паралельних» світів. Про небезпеку та тяжкі моральні наслідки тоталітаризму попереджав в оповіданнях «Хмара, озеро, вежа» (1937), «Знищення тиранів» (1938) та ін. Місце інтелектуала в ідеологізованому світі — тема роману «Дар» (скороч. вид. 1937 — 38, повне окр вид. 1952), англомовних романів «Справжнє життя Себастьяна Найта» (1941), «Ознака байстрюків» (1947), «Пнін» (1957). Своєрідною кульмінацією творчості Н. став роман «Лоліта» (1955, опубл. 1958 у США; автор. переклад рос. мовою, 1967) — один з найвидатніщих у світ. л-рі 20 ст. творів про кохання. В англомовних романах «Бліде вогнище» (1962), «Ада, або Жага» (1969), «Прозорі речі» (1972), «Подивись на арлекінів!» (1974), кн. спогадів «Інші береги» (1954) автобіогр. мотиви переплітаються з роздумами про долю ориг. творчої особистості у суспільстві. Писав також п’єси («Винайдення Вальса», 1938, та ін.). Творам Н. притаманні тонкий психологізм, вишукана гра мови, блискуча композиція. Досліджував рос. літ. класику 19 ст. У кн. «Микола Гоголь» (1944, англ. мовою) показав значення зрілої психол. прози й драми письменника для розвитку світ. л-ри, оцінив його українські повісті як суто літ. романтичні стилізації. Н. належать ще «Лекції з літератури» (опубл. 1980) та «Лекції з російської літератури» (опубл. 1981). Переклав англ. мовою «Слово о полку Ігоревім» (1960), окр. твори М. Лермонтова, Ф. Тютчева. Здійснив коментований переклад «Євгенія Онегіна» О. Пушкіна (1964).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1990; Пьесы. М., 1990.

Літ.: Давыдов С. «Тексты-матрешки» Владимира Набокова. Мюнхен, 1982; Ерофеев В. Русский метароман В. Набокова, или В поисках потерянного рая. «Вопросы литературы», 1988, № 10; Анастасьев Н. А. Феномен Набокова. М., 1992.

В. Я. Звиняцковський.


НАВОЇ Нізамаддін Мір Алішер (Алішер Навої; 9.II 1441, м. Герат — 3.I 1501, там же) — узб. поет, мислитель, просвітитель, державний діяч. Навчався у Гераті, Мешхеді, Самарканді. 1472 султан Герата Хусейн Байкара призначив Н. візиром, надав йому титул еміра. Н. допомагав поетам, музикантам і ученим, сприяв будівництву шкіл, лікарень тощо. Виступав на захист простого народу, чим викликав невдоволення придворних вельмож. 1488 залишив держ. службу. Писав давньоузб. (тюркі), перс., тадж. мовами, а також фарсі. Залишив бл. 30 збірок віршів (переважно газелей, касид, рубаїв), поем, прозових творів і наук. трактатів. Вершина творчості Н. — зб. «П’ятериця» («Хамсе»), до якої увійшло 5 поем: «Неспокій праведних» (1483, уривки під назвою «Добродійних дивування» переклав П. Тичина), «Фархад і Шірін» (укр. перекл. М. Бажана), «Лейлі і Меджнун», «Сім планет» (усі — 1484), «Іскандерів мур» (1485). Написані давньоузб. мовою за мотивами творів нар. епосу, вони відзначаються філос. повчальністю і мелодійністю (за це поет і прозваний «Навої», що означає «мелодійний, співучий»). До кращих збірок належать диван «Скарбниця думок», зібраний Н. 1498 — 99 (4 цикли: «Дивовижі дитинства», «Дивовижі юності», «Дивовижі середнього віку», «Напуття на старість») і зб. «Диван Фані» (1499, мовою фарсі). У творах Н. відбилися демокр. і гуманіст. погляди, його глибокий оптимізм, прагнення до миру між народами. Викриваючи владу монархів, Н. намагався створити образ ідеального правителя. Протиріччя та ілюзії в творчості поета були віддзеркаленням складних колізій епохи середньовіччя. Герої поем «Фархад і Шірін», «Лейлі і Меджнун» стали називними, бо їм притаманні високі моральні якості: вірність коханню, благородство, справедливість, самопожертва.

Автор філос.-алегор. поеми «Мова птахів» (1499), філос.-дидакт. твору «Кахана сердець» (1500), прози — «Розмови обраних» (1491 — 92, короткі оповіді про письменників-сучасників Н.), «Історія іранських царів», «Історія пророків і мудреців» (обидві — 1492); трактатів «Терези розмірів» (1494, про поетику), «Змагання двох мов» (1499, про значення староузб. мови) тощо. Н. справив винятковий вплив на розвиток багатьох л-р Сходу. Окр. його твори переклали М. Бажан, П. Тичина, М. Терещенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Газели. «Вітчизна», 1948, №5; Фархад і Шірін. К., 1968; Добродійних дивування. В кн.: Тичина II. Зібрання творів, т. 5, кн. 2. К., 1986; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 10. Ташкент, 1968 — 70; Стихотворения и поэмы. Л., 1983.

Літ.: Захидов В. Мир идей и образов Алишера Навои. Ташкент, 1961; Бертельс Е. Э. Избранные труды [т. 4]. Навои и Джами. М., 1965; Айбек и Дейч А. Алишер Навои. Ташкент, 1968; Тельнюк С. В. Безсмертя Співучого. К., 1968; Султан И. Книга признаний Навои. Ташкент, 1979; Свидина Е. Д. Алишер Навои. Биобиблиография (1917 — 1966 гг.). Ташкент, 1968.

В. Г. Леденьов.


НАВРОЦЬКИЙ Борис Олексійович (26.IV 1894, Київ — 10.II 1943) — укр. літературознавець. Після закін. 1917 Київ. ун-ту працював у ньому викладачем, завідував кафедрою рос. л-ри, пізніше — кафедрою укр. л-ри, читав лекції в ряді ін. вищих навч. закладів. З 1927 працював у Київ. філії Шевченка Тараса інституту (вченим секретарем, зав. секцією шевченкознавства, зав. секцією слов’ян. л-ри, а в 1930 — 34 був в. о. директора ін-ту). У 1934 — 35 завідував кафедрою Ростов. ун-ту (Росія); з вересня 1935 — наук. працівник Ін-ту світової л-ри ім. М. Горького АН СРСР (Москва), професор Моск. консерваторії. Досліджував творчість Т. Шевченка: «Шевченко як прозаїк» (1925), «Проблеми Шевченкової поетики» (1926), «„Гайдамаки“ Тараса Шевченка» (1928), «Проблематика Шевченкових повістей», «Проблеми соціологічної аналізи Шевченкової поетики» (обидві — 1930) та ін. Автор праць «Мовна інтонація та музика» (1923), «Ораторське мистецтво та його сучасне значення», «Поезія і музика» (обидві — 1925). Незаконно репресований 1936, реабілітований 1957.

Тв.: Мова та поезія. Х., 1925; «Гайдамаки» Тараса Шевченка. К., 1928; Шевченкова творчість. К., 1930.

Ф. К. Сарана.


НАВРОЦЬКИЙ Володимир Михайлович (псевд. та крипт. — Бузько, Онисим, Василь Н., Н. З. Ж., *** та ін.; 18.XI 1847, с. Котузів, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 16.III 1882, м. Жешув, тепер Польща) — укр. економістстатистик, публіцист, письменник, фольклорист. З родини священика. Закін. 1866 гімназію в Станіславі (тепер Івано-Франківськ), 1871 — правничий ф-т Львів. ун-ту. Працював фінанс. чиновником у Жешуві, актором. Один з перших організаторів студ. громад у Галичині. Був відп. секретарем т-ва «Просвіта» у Львові (з 1867), очолював студ. т-во «Дружний лихвар» (1871). Належав до лівого крила «народовців». Ініціатор створення і активний співробітник журн. «Правда», сприяв перетворенню його на загальноукр. видання, поглибленню реаліст. проблематики. Написав ряд праць з історії соціально-екон. розвитку Галичини 19 ст., в яких виступив творцем наук. стилю в укр. мові — «Чого нас коштує пропінація?» (1876), «Руська народність в школах галицьких» (1876), «Класові інтереси і інтереси народу» (1877) та ін. У публіцист. статтях, надр. в журналах «Правда», «Вестник Европы», газетах «Діло», «Киевский телеграф», «Одесский вестник», зб. «Громада» та ін., популяризував ідеї М. Драгоманова про сусп. і культур. поступ, писав про важливість для України правильного розв’язання нац. питання, обстоював потребу писати живою нар. мовою, відтворювати «живих осіб». Худож.-публіцист. нариси Н. («Visum reportorum», «Отелло» та ін.) є спробою сатир. розвінчання польс. українофобів, обмежених «народовців». Н. залишив ряд лірич. поезій («Добраніч родині», «До ластівки», «Огнева сторожа» та ін.). Чимало фрагментів нереалізованих худож. задумів Н. (у т. ч. план трагедії «Настуся») міститься в його архіві (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України). Зібрав на Тернопільщині багатий фольклор. матеріал. Автор фольклор.-етногр. праці «Весілля в Котузові» (1869), ст. «До світогляду українського народу» (1870), рецензії на перший том зб. «Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича і М. Драгоманова, позначених прагненням осмислити філос. аспект досліджуваних явищ. Фольклорні записи Н. зберіг. в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН України, у ЛНБ ім. В. Стефаника АН України (фонд М. Бучинського) та ін. сховищах.

Тв.: Твори, т. 1. Львів, 1884; Дневник. «Житє і слово», 1894, кн. 6; [Вірші]. В кн.: Акорди. Львів, 1903; [Листи]. В кн.: Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862 — 1884 pp. Х. — К., 1931.

Літ.: Барвінський В. Пам’яті найлучшого друга. «Діло», 1882, № 40 — 41; Олесницький Є. Володимир Навроцький, його значення і заслуги. «Діло», 1888, № 120 — 123; Терлецький О. Галицько-руське письменство 1848 — 1865 pp. Львів, 1903; Студинський К. Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким. В кн.: За сто літ, кн. І. К., 1927; Витанович І. Володимир Навроцький (1847 — 1882). Перший український статистик-економіст в Галичині на тлі своєї доби. Львів, 1934; Бернштейн М. Д. В. Навроцький — критик і публіцист у «Правді». В кн.: Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX ст. К., 1959; Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867 — 1877). В кн.: Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці, т. 2. К., 1970; Грицик М. І. Фольклористична спадщина Володимира Навроцького. «Народна творчість та етнографія», 1984, № 5; Франко І. Нарис українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

Р. С. Міщук.


НАВРОЦЬКИЙ Олександр Олександрович [28.VII (9.VIII) 1823, с. Антипівка, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — 10(22).X 1892, м. Темір-Хан-Шура, тепер м. Буйнакськ, Дагестан] — укр. поет, перекладач, громад. діяч. Закін. 1847 філос. ф-т Київ. ун-ту. Брав участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, поділяв погляди його радикально-демокр. крила. Поширював у списках недруковані твори Т. Шевченка. Після розгрому братства був ув’язнений у В’ятці, засланий до Єлабуги, згодом до Курська. Після 1858 служив урядовцем (в канцелярії генерал-губернатора Дагестану, казенній палаті та ін.) у Темір-Хан-Шурі, Єревані, Новочеркаську, Миколаєві. Наприкінці життя повернувся на Закавказзя. Вірші Н. опубл. в журналах «Основа» (1861, № 6, 8), «Русский архив» (1892, кн. 2), «Киевская старина» (1902, № 10), наводяться у праці «Нариси з історії української літератури XIX ст.» М. Петрова (К., 1884). В поезії Н. відчутний вплив Т. Шевченка (на смерть якого відгукнувся віршами «То не вітер стогне в полі» та «Не втихомирилась душа»); в ній відобразились події сусп. та літ. життя, особисті мотиви. Здійснив драм. переробку поеми «Сотник» Т. Шевченка. Живучи в Закавказзі, Н. переклав укр. мовою з Біблії «Псалом пророка Давида», «Пісню пісень», «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, окр. розділи нім. епосу «Пісня про Нібелунгів» та епіч. поеми «Витязь в тигровій шкурі» Ш. Руставелі, ліро-епіч. поему М. Фізулі «Лейлі і Меджнун», поеми Оссіана, ряд творів П. Б. Шеллі, Дж. Н. Г. Байрона, П. Ж. Беранже, A. О. Барб’є, Й. В. Гете, Н. Ленау, Г. Гейне, Г. Лонгфелло, А. Міцкевича, В. Сирокомлі, B. Жуковського, О. Пушкіна, О. К. Толстого, серб. епіч. пісні та ін. Уклав рукописну зб. «Аварские, казикумукские, чеченские и кумукские песни» в своїх перекладах рос. мовою (зберіг. у Публ. б-ці Грузії, Тбілісі). Більшість поезій і перекладів Н. неопубл., частина автографів зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України.

Тв.: [Твори]. В кн.: Поети пошевченківської доби. К., 1961.

Літ.: Шр-ко А. [Шрамченко А]. А. А. Навроцкий. «Киевская старина», 1902, № 12; Павлюк М. М. О. О. Навроцький — перший український перекладач поеми Руставелі. «Радянське літературознавство», 1966, № 9; Павлюк М. М. Поетичний відгук О. Навроцького на смерть Тургенєва. «Радянське літературознавство», 1968, № 11; Павлюк Н. Н. Александр Навроцкий и армянская культура. В кн.: Исторические связи и дружба украинского и армянского народов, в. 3. Ереван, 1971.

М. М. Павлюк.


НАГІБІН Юрій Марковим (3.IV 1920, Москва — 17.VI 1994, там же) — рос. письменник. Навч. 1939 — 42 у Всесоюз. ін-ті кінематографії (Москва). Учасник Вел. Вітчизн. війни. У збірках оповідань «Людина з фронту» (1943), «Дві сили», «Велике серце» (обидві — 1944) показав війну через сприйняття її рядовим солдатом. Складні драм. долі простих людей відтворив у збірках повістей, оповідань і нарисів — «Зерно життя» (1948), «Оповідання» (1953), «Зимовий дуб», «Хлопчики» (обидві — 1955), «Важке щастя» (1956), «Людина і дорога» (1958), «Напередодні свята» (1960), «Ранньої весни», «Друзі мої, люди» (обидві — 1961) та ін. Прозові збірки «Чисті ставки» (1962), «Сторінки життя Трубникова», «Гонитва. Мещерські бувальщини» (обидві — 1963), «Далеко від війни» (1964), «Провулки мого дитинства» (1971) та.ін. сповнені гуманіст. пафосу, тривоги за майбутнє народу й країни. Значне місце в ост. два десятиліття у Н. посідає тема худож. творчості (повісті й оповідання про письменників, композиторів вміщені у зб. «Царськосельський ранок», 1979). Н. належать також істор. повість «Павлусь» (1959), збірки повістей та оповідань «Поїздка на острови», «Терпіння» (обидві — 1987), «Встань та іди» (1989), «Любов вождів» (1991), докум. повісті «Шкільний альбом» (1981) та «У ті юні роки» (1982), публіцист. повість «Термінове відрядження, або Дорога Маргарет Тетчер» (1989). Твори Н. гостросюжетні, вирізняються психологізмом. Його статті про л-ру, мист-во, зокрема кіно, увійшли до збірок «Роздуми про оповідання» (1964), «Літературні роздуми» (1977), «Не чуже ремесло» (1983) та ін. Писав п’єси, кіносценарії за власними оповіданнями й повістями: «Голова» (1964), «Дівчинка і луна» (1965), «Чисті ставки», «Гонитва» (обидва — 1966) та ін. Окр. твори Н. переклали А. Лисенко, В. Запорожець, С. Пильненький, Д. Олександренко, В. Гончар, М. Равлюк. Портрет с. 443.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1980 — 81; Укр. перекл. — Люлька. К., 1954; Важке щастя. К., 1958; Далеке і близьке. К., 1968; [Твори]. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Острів кохання. К., 1981; Розповіді про Гагаріна. К., 1982; Повість про те, як не сварилися Іван Сергійович з Іваном Опанасовичем. «Березіль», 1991, № 2.

Літ.: Богатко И. Юрий Нагибин. М., 1980; Горюхина Э. Н. В эти юные годы. М., 1986; Холопова В. Ф. Парадокс любви. Новеллистика Юрия Нагибина. М., 1990.

Т. П. Заморій.


НАГІШКІН Дмитро Дмитрович [30.ІХ (13.Х) 1909, Чита — 11.III 1961, Рига] — рос. письменник. Закін. 1928 електротех. школу. Працював у газетах Хабаровська, Благовєщенська, Чити. У творах Н. домінує далекосх. тематика: романи «Серце Бонівура» (1947), «Сузір’я Стрільця» (опубл. 1962), повістей «Тиха бухта» (1939) та «Місто Золотого Півника» (1959). В літ. казках (збірки «Хлопчик Чокчо», 1945; «Амурські казки», 1946, та ін.) відобразив побут, звичаї та фольклор народів Дал. Сходу. Н. належить ряд фольклор. досліджень. Окр. твори Н. переклали Г. Ткаченко, О. Гуреєв, В. Прокопенко та ін.

Тв.: Сказка и жизнь. Письма о сказке. М., 1957; Созвездие Стрельца. М., 1987; Сердце Бонивура. М., 1988; Город Золотого Петушка. — Сказки. М., 1988; Укр. перекл. — Серце Бонівура. К., 1973; Тиха бухта. К., 1977; Амурські казки. К., 1978.

Літ.: Окладников А. П. Сказочный мир народов Амура. В кн.: Нагишкин Д. Д. Амурские сказки. Хабаровск, 1980; Ерохина Е. Д. Д. Нагишкин. Указатель литературы. Хабаровск, 1963.

О. М. Гуторов.


НАГНИБІДА Микола Львович [7 (20).IX 1911, с. Попівка, тепер с. Смирнове Куйбишевського р-ну Запоріз. обл. — 16.IX 1985, Київ] — укр. поет, засл. працівник культури БРСР з 1974. Навч. (до 1941) в Комуніст, ін-ті журн-ки (Харків), закін. 1946 Київ. пед. ін-т. Працював на заводі, на будовах, у редакціях респ. і фронтових газет. Перша зб. «Дніпровська весна» (1932) — про будівників Дніпрогесу. Автор збірок віршів, балад, поем «Зерна» (1933), «Дніпроград» (1937), «Дорога на південь» (1940), «Здрастуй, Харків!» (1943), «Незабутнє» (1946), «Морські балади» (1947), «Правий берег» (1948), «Пісня походів» (1949), «Вічно цвіти, Батьківщино!» (1951), «Оживуть степи» (1952), «Степ і море» (1958), «Гірські вершини» (1960), «Зерна граніту» (1963), «Вечірні багаття» (1965), «Крила» (1966), «На полі битви» (1969), «Пригорщ землі» (1970), «Моє серце в степах» (1973), «Вам присвячую» (1975), «День побачення» (1977), «Висота» (1978), «Благословенна будь!» (1980), «Подвиг любові» (1984) та ін., кількох збірок нарисів. Осн. теми — трудові будні, героїка Великої Вітчизняної війни, чуття єдиної родини. За збірку «Поезії» (1952) удостоєний Держ. премії СРСР (1952), за цикл віршів «Риси рідного обличчя» (увійшов до кн. «На полі битви», 1974) — Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка (1970). Перекладав з ін. л-р, найбільше — з білорус. поезії.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1961; Вибране, т. 1 — 2. К., 1971; Дзвони Хатині. Колокола Хатыни. Званы Хатыні. К., 1979; Твори, т. 1 — 3. К., 1981; Рос. перекл. — Избранное. М., 1981.

Літ.: Іванисенко В. Микола Нагнибіда. В кн.: Літературні портрети, т. 2. К., 1960; Острик М. Критичні етюди. К., 1970; Мартинова Е. Щире серце поета. «Українська мова і література в школі», 1981, № 9; Крижанівський А. Один ковток свободи... «Літературна Україна», 1991, 26 вересня.

П. О. Сердюк.


НАГОЛОС, акцент — виділення у мовленні певної одиниці з послідовності однорід. одиниць різними фонет. засобами. Розрізняють Н. словесний (виділення складу в слові), синтагм. (виділення слова в синтагмі), фразовий (виділення синтагми у фразі) та логічний (виділення найважливішого у смисловому відношенні слова). За способом виділення одного із складів словесний Н. може бути: динамічний (експіраторний) — досягається посиленням м’язової напруги (напр., у східнослов’ян. мовах); музичний Н. — зміною висоти тону (напр., у кит., кор., япон. мовах; а у поєднанні з посиленням м’язової напруги — у лит. і сербохорв. мовах); часокількісний Н. — збільшенням тривалості звучання (напр., у новогрец. мові).

В українській мові за фонет. природою Н. є динамічним, водночас він має і часокількісний елемент. Залежно від місця Н. у слові розрізняють мови з постійним Н. (напр., у чес., латис. та угор. мовах — завжди на першому складі, у польс. — на передостанньому, у франц. — на останньому) і з вільним Н. (наголошеним може бути будь-який склад слова). Словесний Н. в укр. мові є вільним (пор. думати, носити, віднести). Відхилення від літ. норми наголошування слів зустрічаються у піснях, прислів’ях, приказках.

Робота над унормуванням укр. літ. Н. фактично почалася з появою перших укр. словників (Лаврентія Зизанія, 1596; Памва Беринди, 1627, та ін.). У становленні літ. наголосу в укр. мові велику роль відіграла творчість класиків — Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського та ін.

Вид.: Погрібний М. І. Словник наголосів української літературної мови. К., 1964; Українська літературна вимова і наголос. К., 1973.

Літ.: Булаховський Л. А. Порівняльно-історичні розвідки в ділянці українського наголосу. «Мовознавство», 1937, № 11; Булаховський Л. А. Український літературний наголос. К. — Львів, 1947; Веселовська З. М. Дублетні наголоси в сучасній українській літературній мові. «Українська мова в школі», 1960, № 2; Бровченко Т. О. Словесний наголос в сучасній українській мові. К., 1969; Винницький В. М. Наголос у сучасній українській мові. К., 1984.

В. Г. Скляренко.


«НАД МОГИЛОЮ БОРИСА ГРІНЧЕНКА» літ. збірник. Випущений 1910 вид-вом «Вік». Упорядник — С. Єфремов. Містить уперше надр. автобіографію Б. Грінченка (напис. 1898), спогади про нього Д. Пісочниця (Ткаченка), Н. Кибальчич, В. Доманицького, С. Гурковського, С. Єфремова, Г. Шерстюка, М. Загірньої, а також учнів письменника і селян. Опубл. матеріали про похорон Б. Грінченка, який перетворився на могутню антицар. демонстрацію; виступи на похороні Л. Яновської, Ф. Матушевського, П. Богацького, М. Лисенка, М. Левицького, М. Зерова, Є. Вольського (від польс. громадськості), А. Бульби (від білорус. громадськості), телеграми і листи, інформацію про відгуки на смерть письменника у вітчизн. та зарубіж. пресі.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик, К., 1967.

А. Г. Погрібний.


НАДДНІСТРЯНСЬКИЙ ГОВІР — говір укр. мови. Належить до її південно-західного наріччя. Поширений у Львів. (за винятком невеликих територій на заході та півночі), в пд.-зх. р-нах Терноп., пн.-зх. р-нах Івано-Франк. областей. Характерні риси: сильне укання (рубúти, худúти, твурúти, гóрлу, тúху); перехід наголошеного а в е після м’яких приголосних (д’éктувати); звук а в позиції перед у наближається до о (проўда, зоўтра); сильне пом’якшення (майже до шепелявості) приголосних с’, з’, ц’, дз’ у позиції перед і, перед м’якими приголосними (зрідка й перед твердими) та в кінці слів (с’íну, з’íле, ц’інá, дзýра, нúс’ку, шіс’ц’); перехід т’ в к’, д’ в г’к’інá, ґ’істáти); наявність форми інфінітива на -чи (б’íшчи, стрúшчи, пичú); наявність форм 2-ї особи однини атематичних дієслів (jіс’, дас’). Є своєрідна лексика (пудити — лякати, копнути — штовхнути ногою тощо). Н. г. використовували автори альм. «Русалка Дністровая» Т. Бордуляк, А. Чайковський та ін.

М. М. Онишкевич.


НАДЕЖДІН Микола Іванович [5(17).Х 1804, с. Нижній Бєлоомут, тепер смт Луховицького р-ну Моск. обл. — 11 (23).І 1856, Петербург] — рос. критик, філософ, історик, етнограф, журналіст. Закінчив 1824 Моск. духовну академію. 1831 — 35 — проф. Моск. ун-ту. З 1831 видавав журн. «Телескоп» (з додатком — газ. «Молва»). 1836 — 37 відбував заслання в Усть-Сисольську, В’ятці (за опублікування у журн. «Філософічного листа» П. Чаадаєва, 1836). Значне місце в житті й діяльності Н. займала Україна. 1835 він тут подорожував, 1838 — 42 — жив. Очолював Одес. т-во історії і старожитностей, редагував «Одесский альманах», «Записки Одесского общества истории и древностей», «Етнографічний збірник» та ін. Написав ряд розвідок з історії Пд. України від найдавніших часів до кін. 18 ст., зокрема з істор. географії. 1840, мандруючи слов’ян. землями Австр. імперії, побував в укр. Буковині. 1843 переїхав до Петербурга, редагував «Журнал министерства внутренних дел» (до 1856). З 1848 — керівник відділу етнографії Рос. геогр. т-ва. Один із зачинателів рос. філос. естетики. Під впливом нім. ідеаліст. філософії (Ф. Шеллінг та ін.) розробляв ідеї діалектики. Сприяв формуванню естет принципів реалізму, обстоював простоту і правдивість у л-рі. Погляди Н. відображені у статтях «Європеїзм і народність стосовно російської словесності» (1836), «Про історичні праці в Росії» (1837) та ін. Підтримував дружні стосунки з М. Максимовичем. Т. Шевченко виконав ілюстрацію до спогадів Н. про свої мандрівки «Сила волі» (вміщено в 2-му томі кн. «Сто русских литераторов». СПБ, 1841).

Тв.: Литературная критика. Эстетика. М., 1972.

Літ.: Козмин Н. К. Николай Иванович Надеждин. СПБ, 1912; Осовцев С. Кто был автором «Литературной летописи Одессы»? «Русская литература», 1966, № 1; Прийма Ф. Я. Н. И. Надеждин и славяне. В кн.: Славянские литературные связи. Л., 1968; Манн Ю. В. Н. И. Надеждин — предшественник Белинского. В кн.: Манн Ю. В. Русская философская эстетика. М., 1969.

М. Л. Гомон.


НАДЖМІ (справж. прізв. — Нежметдінов) Каві Гіб’ятович [2 (15).XII 1901, с. Красний Остров, тепер Петряцького р-ну Перм. обл. — 24.III 1957, Казань] — татар. письменник і громад. діяч. Навч. 1919 — 20 на військ.-госп. курсах у Києві, закін. 1923 Моск. вищу військ.-пед. школу. В істор.-революц. романі «Весняні вітри» (1948; Держ. премія СРСР, 1951; укр. перекл. Н. Ніколенко) показав формування робіт, класу в Татарії. Повісті «Прибережні вогнища» (1929) — про героїку громадян. війни; «Світла стежка» і «Перша весна» (обидві — 1930) — про колективізацію в Татарії. Писав оповідання (зб. «Жереб», 1926), вірші (зб. «Найостаннє», 1925), поеми («Хаят апа», 1941; «Фаріда», 1944), твори для дітей. Перекладав вірші рос. поетів. В оповіданні «Жереб» (1926) розповів про дружбу укр. селянина Трохима з татарином-червоноармійцем Хайруллою. Переклав татар. мовою оповідання «Хліб» І. Франка.

Тв.: Укр. перекл. — Весняні вітри. К., 1972; Рос. перекл. — Повести и рассказы. М., 1957; Весенние ветры. М., 1972.

Літ.: Гизатуллин Н. Кави Наджми. В кн.: История татарской советской литературы. М., 1965.

Р. К. Ганієва.


НАДЖМІ (справж. прізв. — Назмутдінов) Назар Назмутдінович (5.II 1918, с. Минішти, тепер Дюртюлинського р-ну, Башкирія) — башк. поет і драматург. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1947 Башк. пед. ін-т (Уфа). Був головою правління СП Башкири (1962 — 68). Автор збірок віршів і поем «Краплинки» (1950), «Хвилі» (1955), «Несподіваний дощ» (1960), «Земля і пісня» (1962), «Осінні стежки» (1967), «Ідуть сніги» (1971), «Сторони» (1980), «Доки світло» (1984), «Отчий дім» (1988) та ін., для яких характерні ліризм, філос. роздуми про життя і покликання людини. У п’єсах «Весняна пісня» (1951), «Прощавай, Хайруш» (1952), «Непроханий гість» (1954), «Джигіт залишається джигітом» (1960), «Друг-гармоніст» (1964), «Дуга із дзвіночками» (1980) та ін. порушуються моральні проблеми. Україні присвятив поезії «Вічний вогонь», «Хвала вогню». Переклав оповідання «А ви кажете — Америка!» С. Жураховича (1953), повість «Щасливий день суворовця Криничного» І. Багмута (1955). Ряд віршів Н. переклав Ю. Петренко.

Тв.: Рос. перекл. — Лирика. М., 1954; Открывающий ворота. М., 1963; Осенние тропы. М., 1969; Вслушиваясь в тишину. М., 1973; Всегда под звездами. М., 1975; Приглашение другу. М., 1984; Сосед по огню. М., 1985.

С. Г. Сафуанов.


НАДІЇН Дмитро Пимонович [16.V (за ін. даними — 21.Х) 1907, с. Володимирівка, нині Казанківського р-ну Микол. обл. — березень 1942, м. Батайськ Рост. обл.] — укр. поет. Закін. 1930 Микол, ін-т нар. освіти. Був на журналіст. роботі; з 1933 жив в Одесі, працював відп. секретарем журн. «Літературний Жовтень», водночас читав лекції з історії укр. л-ри в Одес. пед. ін-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Був безпідставно звинувачений у ворожій пропаганді, вбитий під арештом під час прориву противника. Автор збірок «На світанні» (1929), «Втручання поета» (1931), «Прозорість» (1933), «Я був бійцем» (опубл. 1958), «Пісня мужніх» (опубл. 1960), «Пісня бійця» (опубл. 1966). Творчості Н. властиві романтика, ліризм. Портрет с. 445.

Тв.: Прозорість. К., 1972.

Літ.: Дузь І. Недоспівана пісня бійця. В кн.: Надіїн Д. П. Пісня бійця. Одеса, 1966; Крижанівський С. Поет залишається молодим. В кн.: Надіїн Д. П. Прозорість. К., 1972; Дузь І. Смерть без вироку. «Чорноморська комуна», 1990, 4 грудня.

Г. Г. Єжелов, Г. Д. Зленко.


НАДІРАДЗЕ Колау (Ніколоз Галактіонович) [24.II (8.III) 1895, Кутаїсі — 28.Х 1990, Тбілісі] — груз. поет. Навч. (до 1916) в Моск. ун-ті. Один з організаторів групи груз. символістів «Голубі роги» (1915 — 16). Вірші Н. цього періоду ввійшли до першої збірки «Катафалк» (1920). Згодом як представник символізму зазнав переслідувань офіціозною критикою. Осн. книжки — «Біля великого шляху» (1946), «Поезії» (1955), «Вибране. Вірші та переклади» (1962), «Однотомник» (1971, увійшли й прозові твори), «Нові поезії» (1981), «Від Ціцамурі до Сагурамо» (1984). Пройшов шлях від модерніст. шукань до класич. вірша, від настроїв самотності й приреченості до життєствердних мотивів. Творчості Н. притаманні глибокий ліризм, злиття емоц. та медитаційних начал, прагнення до гармонії, благоговіння перед красою природи і людини. Переклав ряд творів з рос., франц. поезії, поему «Гайдамаки» Т. Шевченка (1938, вид. окр. книжкою). Окр. вірші Н. переклали М. Бажан, Є. Фомін, Г. Плоткін, Л. Горлач, одне з оповідань — Г. Наморадзе.

Тв.: Укр. перекл. — Гаспар. Х., 1930; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1969; Рос. перекл. — Тбилисское утро. М., 1977; Приближение. Тбилиси, 1979; Имя страны. М., 1987.

Літ.: Натрошвили Г. О поэзии Колау Надирадзе. В кн.: Надирадзе К. И длится май... М., 1981;“ Чомахидзе А. Патриарх грузинской поэзии. «Литературная Грузия», 1988, № 6.

О. П. Синиченко, Р. Ш. Чилачава.


НАДСОН Семен Якович [14 (26).XII 1862, Петербург — 19 (31).І 1887, Ялта, похов. у Петербурзі] — рос. письменник. Навч. 1870 — 72 в гімназії (Київ), закін. 1882 Павловське військ. уч-ще (Петербург). Співробітничав у журн. «Отечественньсе записки». Поезія Н. пройнята громадян. мотивами, сповнена ненависті до тиранії і деспотизму, прагнення до свободи і щастя, віри в світле майбутнє народу («Вперед», «Якщо душно тобі...», «Друже мій, брате мій...», «Пам’яті Ф. М. Достоєвського», «На могилі О. І. Герцена» та ін.). Деяким віршам притаманні настрої песимізму, почуття приреченості і траг. безвиході («Скільки фраз брехливих», «Померла моя муза...» тощо). Писав також любовну і пейзажну лірику. Звертався до істор. теми — п’єса «Царівна Софія», незакін. драма «Томас Мюнцер» та ін. Виступав з крит. статтями. Ряд поезій Н. покладено на музику. У віршах «Прощай, туманна столице!», «Пишу вам з глушини українських полів» (обидва — 1885) та ін. оспівав укр. природу. І. Франко згадував Н. у ст. «Московська ластівка на Галицькій Русі», рецензії «Микола Чернявський». Окр. твори Н. переклали І. Франко, М. Старицький, Леся Українка, П. Грабовський та ін.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 2. Пг., 1917; Полное собрание сочинений. М. — Л., 1962; Укр. перекл. — У сні мені марилось небо. «Літературно-науковий вістник», 1898, № 10; «Друже-брате сумний...». В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

Літ.: С. Я. Надсон. СПБ, 1887; Котляревский Н. А. Очерки новейшей русской литературы. Поэзия гнева и скорби. М., 1890.

І. Д. Бажинов.


НАДСЯНСЬКИЙ ГОВІР — говір укр. мови. Належить до її південно-західного наріччя. Поширений на крайньому заході Львів. обл. та окр. острівцями в околицях Перемишля, Ярослава (тепер Польща). Характерні риси: перехід звука е в а (грáчка, сáрп, трáба, чарвóнî); чітко виражене укання — перехід ненагол. о в уурóва, на∩гурóді, худîтî); наявність давнього необниженого і (î) (вîд’íтî, кусîтî, рубîтî); наявність фонеми ыымн’а, дым, мытî, сыр); відсутність вставного л (робjу, спjу); в у функції прийменника та префікса переходить в г, а ф в х (гдовá, гл’íт’і, гмирáтî; хпаў, хпéріт, х’татî); в оруд. відмінку однини іменників жін. роду й узгоджених з ними прикметників, порядкових числівників та деяких займенників у пн. частині говорів закінчення -ом (моjом старом бабом), а в пд. -оў (зó∩мноў, за дурóгоў); втрата особового закінчення у формі 2-ї особи наказового способу тепер. часу дієслова (бер’ — «бери»; вос’ — «візьми»). Є своєрідна лексика (халýпа — «хата», варцáби — «віконні рами» та ін.). Н. г. присутній у мові персонажів О. Маковея та ін.

М. М. Онишкевич.


НАД’ЯРНИХ Ніна Степанівна (14.I 1927, м. Остер Козелецького р-ну Черніг. обл.) — рос. критик, літературознавець, доктор філол. наук з 1976, професор з 1992. Закінчила 1952 Московський університет. З 1956 працює (з 1988 — завідуюча відділом національних літератур) в Ін-ті світ. л-ри ім. О. М. Горького РАН (Москва). Наук. інтереси Н. — порівняльне літературознавство, історія й теорія укр. л-ри. Автор книг: «Іван Ле» (1967), «Типологічні особливості реалізму», «Сучасність в українській літературі» (обидві — 1972), «Народжена історією» (1976), «Література і духовне життя» (1979), «Зброя іскриста» (1980), «Інтернаціональна співдружність літератур» (1984), «Ритми єднання» (1986), численних статей про укр. літературу кінця 19 — 20 ст., художнього перекладу рос. мовою прози М. Коцюбинського, передмов до вибр. творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Івана Ле, П. Капельгородського та ін. Один з авторів колект. праць «Історія радянської багатонаціональної літератури» (т. 1, 5, 6, 1970, 1974), «Історія всесвітньої літератури» (т. 7, 1991), «В вінок Михайлу Коцюбинському» (1967), «Леся Українка. Публікації, статті, дослідження» (1973), «Теорія і історія літератури» (1985) та ін.

Літ.: Ільницький М. Риси спорідненості. «Жовтень», 1973, № 12; Крутикова Н. В начале века. Горький и символисты. К., 1978; Денисюк І. Проблеми історичної типології літератури. «Жовтень», 1988, № 1.

Н. Л. Калениченко.


НАДЬ Гавриїл (17.IV 1913, м. Старий Врбас, Воєводина — 15.Х 1983, с. Коцур, там же) — руський (укр.) поет, мовознавець, перекладач у Воєводині. Закін. 1936 Белгр. ун-т. Працював учителем у Руському Керестурі й Коцурі. Автор віршів «Щеня», «Літній вечір у полі», «Чуєте, браття», ряду сонетів. Поезії та наук. статті друкував у пресі з серед. 30-х pp. Окр. твори опубл. в «Антологии рускей поезиї» (Нови Сад, 1984). Невелика за обсягом поет. творчість Н. (громадян. лірика, сонети) сповнена філос. роздумів і тривоги за долю свого малого народу. Науково опрацьовував розмовну мову югосл. русинів, сприяв її унормуванню як літ. мови: праці «Лингвистични статі и розправи» (1983), «Прилоги до историї руского язика» (1988). Переклав руською мовою ряд худож. творів з сербохорв. і рос. мов. Літ.: Тамаш J. Русинска књижевност. Нови Сад, 1984.

О. В. Мишанич.


НАДЬ (Nagy) Лайош (5.II 1883, м. Апоштаг — 28.Х 1954, Будапешт) — угор. письменник. Навч. 1901 — 05 на юрид. ф-ті Будапешт. ун-ту. Написав соціальний роман «Кішкунгалом» (1934). У романах «Учень» і «Підвальний щоденник» (обидва — 1945) змалював суспільно-політ. життя хортистської Угорщини. Н. належать також автобіогр. романи «Бунтар» (1949) і «Втікач» (1954), ряд оповідань. Оповідання Н. «У травні 1919 року» переклав І. Мегела.

Тв.: Укр. перекл. — У травні 1919 року. В кн.: Угорське оповідання. К., 1976; Рос. перекл. — Избранное. М., 1976.

Літ.: Мегела І. Традиції Лайоша Надя. «Літературна Україна», 1983, 31 березня.

І. П. Мегела.


НАДЬ (Nagy) Ласло (17.VI 1925, с. Фелшоісказ, тепер медє Веспрем — 30.I 1978, Будапешт) — угор. поет і перекладач. Навч. 1946 — 49 в Ін-ті приклад, і образотв. мист-ва (Будапешт). Працював у пресі. Автор збірок «Щезни, біль» (1949), «Недільна втіха» (1956), «Обличчям до моря» (1966), «Небо і земля» (1971), «Блукач у віршах» (1973), «Вже дзвонять по мені дзвони» (1977) та ін. Н. належать також щоденник «Спроба проти смутку» (1980), есе «Надсилаю вам гілку золоту» (1979). Ліриці Н. притаманна простота і водночас вишуканість стилю. Його поезії мають фольклор. основу, вони пройняті високою громадянськістю, філос. роздумами, почуттям єдності з природою. Перекладав європ., зокрема рос. (В. Жуковського, О. Пушкіна, О. Блока, С. Єсеніна), лірику. Переклав і уклав «Антологію болгарської поезії» (1975). Окр. вірші Н. переклали М. Братан, В. Фединишинець, Ю. Шкробинець.

Тв.: Укр. перекл. — Гімн у всі часи. «Жовтень», 1970, № 6; [Вірші]. «Всесвіт», 1979, № 7; Рос. перекл. — Стихи. М., 1985.

Літ.: Мегела І. Пристрасність художнього мислення. «Всесвіт», 1975, № 4; Такач Лайош М. Поезія Ласло Надя. «Всесвіт», 1979, № 7.

Г. П. Герасимова.


НАДЬ Митро (4.XI 1896, с. Міклошевці, Воєводина — 8.II 1962, с. Петровці, там же) — руський (укр.) поет і культур.-осв. діяч у Воєводині. Мав поч. освіту. Учасник 1-ї світ. війни. Працював кравцем. Друкувався у русинських газетах, календарях, журналах, антологіях. На становлення Н.-поета вирішальний вплив мала нар. пісня, форму, образність і поетику якої він наслідував у своїх творах. Йому належить зб. «Бакарни дзвон за Дунайом» («Мідний дзвін за Дунаєм», 1967). Автор нац.-патріот. і лірич. віршів, багато з яких стали нар. піснями.

Літ.: Тамаш J. Русинска кньижевност. Нови Сад, 1984.

О. В. Мишанич.


НАЄНКО Михайло Кузьмич (21.XI 1938, с. Гуляйполе, тепер Катеринопіл. р-ну Черкас. обл.) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1989, професор з 1991. Закін. 1966 Київ. ун-т. З 1966 викладав у Київ. муз. уч-щі ім. Р. Глієра; працював у журн. «Знання та праця» (1970 — 74), «Українська мова і література в школі» (1974 — 79). З 1979 — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, з 1989 — провід. наук. співробітник ін-ту і зав. кафедрою теорії л-ри Київ. ун-ту, а з 1992 — декан філол. ф-ту ун-ту. Вивчає питання історії і теорії укр. л-ри, зокрема жанрово-стильові особливості творчості О. Довженка, Ю. Яновського, О. Гончара та ін. Автор книжок «Жовтневі крила новелістики» (1980), «Краса вірності» (1981), «П’ятиліття українського роману» (1985), «Романтичний епос» (1988), «Григорій Косинка» (1989), «Одержимість» (1990), «Наука і кон’юнктура» (1993).

Літ.: Дончик В. Історія й сучасність новелістики. «Дніпро», 1980, № 11; Яворівський В. Прекрасна доля. «Літературна Україна», 1981, 3 квітня; Панченко В. Поиски ядра. «Вопросы литературы», 1982, № 6; Мельничук Б. [Рец. на кн.: Наєнко М. К. Романтичний епос. К., 1988]. «Радянське літературознавство», 1988, № 10.

В. П. Лета.


НАЗАРЕВСЬКИЙ Олександр Адріанович [30.XI (12.XII) 1887, м. Златопіль, тепер Новомиргород Кіровогр. обл. — 30.ІХ 1977, Київ] — укр. літературознавець, бібліограф. Закін. 1910 Київ. ун-т. Був учасником семінару проф. В. Перетца, ще студентом 1908 опубл. наук. розвідку «„Хожденіє Богородицы по мукам“ в нових українських списках XVII — XVIII вв.», відзначену університетською золотою медаллю. З 1914 до ост. років життя викладав у Київ. ун-ті. Водночас (1928 — 50) — наук. співробітник різних установ АН України. Автор праць з історії укр. і рос. л-р «До студій над давньою українською повістю» (1928), «Із спостережень над листами Т. Г. Шевченка» (1947), «Питання про жанрову природу „Слова о полку Ігоревім“» (1952, рос. мовою), «Пам’ятки російської літератури XIV — XVII ст. в українських списках, перекладах і переробках» (1968, рос. мовою), з істор. бібліографії «Бібліографія давньоруської повісті» (1955, рос. мовою). Н. належать також публікації з текстології, фольклористики, мистецтвознавства, пушкіністики. Брав участь у текстол. підготовці 10-томного видання творів Т. Шевченка (т. 1 — 2, 1939; т. 3 — 4, 1949; т. 5, 1951).

Тв.: Очерки из области русской исторической повести начала XVII века. К., 1958; Из истории русско-украинских литературных связей. К., 1963.

Літ.: Колосова В. Ювілей вченого-педагога. «Радянське літературознавство», 1968, № 2; Крекотень В. Пам’яті вченого-філолога. «Радянське літературознавство», 1978, № 3.

В. П. Колосова.


НАЗАРЕНКО Іван Дмитрович [3 (16).VIII 1909, с. Бірки, тепер Великобагачанського р-ну Полтавської області — 9.VI 1985, Київ] — укр. парт. діяч. Закінчив 1935 Харківський електротех. ін-т. Навч. також 1933 — 35 в Ін-ті черв. професури (Харків), 1947 — 48 в Академії сусп. наук (Москва). 1936 — 41 — викладач філософії ряду харків. вузів. У роки Вел. Вітчизн. війни — один з керівників нар. ополчення Харкова. З 1946 — секретар ЦК КПУ; 1956 — 74 — директор Ін-ту історії партії при ЦК КПУ — філіалу Ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР. Автор кількох праць з філософії, історії КПРС, а також розвідок «До характеристики світогляду Шевченка» (1940), «Світогляд Т. Г. Шевченка» (1957), брошури «Співець свободи слов’янських народів» (1943), монографії «Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка» (1961; Ленінська премія, 1964) та ін. Праці Н. написані в дусі вульгарного соціологізму.

М. Ф. Пономаренко.


НАЗАРЕНКО Юрій (Георгій) Іванович [12 (25).V 1904, м. Конотоп, тепер Сум. обл. 21.I 1991, Київ] — укр. перекладач, літературознавець. Закін. 1933 Вінн. ін-т соціального виховання і 1939 — Київ. пед. ін-т. Викладав зарубіж. л-ру у Вінн., Черніг. та Бухарському пед. ін-тах, у Київ. ун-ті, працював у пресі. Переклав з нім. мови — драми «Підступність і кохання» Ф. Шіллера (1955), «Перед заходом сонця» Г. Гауптмана (1956); з франц. — романи «П’єретта Амабль» Р. Ф. Вайяна (1956), «П’ятнадцятирічний капітан» Ж. Берна (1957), «Чорним по білому» Е. Пармелен (1961, у співавт.), п’єси «Марія Тюдор» В. Гюго (пост. 1955, опубл. 1985), «Полковник Фостер визнає себе винним» Р. Ф. Вайяна (1953), працю «Історія війни козаків проти Польщі...» П. Шевальє (1960); з польс. — п’єсу «Такі часи» Є. Юрандота (1956), ряд оповідань Е. Ожешко; з чес. — окр. оповідання Я. Неруди; з рос. — п’єсу «Армія миру» Я. Апушкіна (1952), повість «Бориско, я та невидимка» Ю. Томіна (1965); з білорус. — п’єси «З народом» (1950), «Співають жайворонки» (1951), «Люди та дияволи» (1958) К. Крапиви, драм. поему «Щастя поета» В. Вітки (1953), окр. твори Янки Бриля, спогади О. Слєсаренка, білорус. нар. казки; з латис. — п’єсу «Слово жінкам» Е. Заліте (1952); з лит. — п’єсу «Співають півні» Ю. Балтушиса (1954), ряд оповідань Ю. Жемайте, П. Цвірки та ін. Опубл. у періодиці немало статей, оглядів і заміток про укр. л-ру та її зв’язки з світовим письменством.

Літ.: Шабатин П. Юрієві Назаренку — 85. «Літературна Україна», 1989, 8 червня.

Б. В. Хоменко.


НАЗАРЕНКО Юрій Йосипович (28.II 1942, м. Білопілля Сум. обл.) — укр. поет. Закін. 1969 Київ. політех. ін-т, 1977 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював токарем, інженером-конструктором, з 1985 — провідний конструктор сум. вироб. об’єднання «Електрон». Пише укр. та рос. мовами. Автор збірок «Незгасні зірки» (1977), «Працелюбною долею дорожу» (1981), «Пролісковий мед» (1990), поет. добірок у пресі.

Тв.: Пред именем твоим. Х., 1991.

П. П. Охріменко.


НАЗАРІЇВ Олекса Теодотович [7(19).Х 1880, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — 1918 (?)] — укр. бібліограф, критик. Здобував юрид. освіту в Петерб. і Львів. ун-тах. На поч. 1908 виїхав з Полтавщини до Львова, брав 1908 участь в етногр. експедиції по Закарпаттю. Працював у б-ці та музеї Наукового товариства імені Шевченка, входив до складу Бібліогр. комісії НТШ. Впорядкував 1917 бібліотеку І. Франка, передану НТШ, склав її каталог. Тяжко хворий, Н. постійно виїздив лікуватися за кордон. Восени 1918 виїхав зі Львова, далі його сліди губляться. Автор багатьох статей (на юрид., літературозн., істор. теми) і рецензій, надр. у «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Публікувався в газ. «Рада», журн. «Ілюстрована Україна» та ін. період. виданнях. Перекладав рос. мовою твори О. Кобилянської та Л. Мартовича, написав передмови до їх видань. Архів Н. зберіг. у ЛНБ ім. В. Стефаника АН України.

М. О. Мороз.


НАЗАРУК Василь (26.VI 1946, с. Ольшанки Білопідляського воєвод., Польща) — укр. літературознавець і перекладач у Польщі. Закін. 1960 Варшав. ун-т, працює в ньому викладачем укр. філології. Захистив 1976 канд. дисертацію «Поетична творчість Івана Драча». В журн. «Наша культура» та «Українському календарі» опубл. ряд статей про П. Куліша, В. Самійленка, Б. І. Антонича, М. Бажана, О. Гончара, В. Коротича та ін., а також про творчість укр. письменників у Польщі (Я. Гудемчука, О. Лапського та ін.). Уклав підручник з укр. мови та л-ри (6-й клас) для укр. шкіл у Польщі. Переклав польс. мовою повісті Т. Шевченка, ряд творів ін. укр. поетів. Перекладає (укр. мовою) з польс. поезії.

І. Д. Красовський.


НАЗАРУК Осип (31.VIII 1883, м. Бучач, тепер Терноп. обл. — 31.XI 1940, США) — укр. письменник, публіцист і громад. діяч. Навч. на юрид. ф-ті Львів. ун-ту, був одним з керівників студ. руху в Галичині. Входив до управи Укр. радикально-демокр. партії. 1915 — 18 очолював пресову службу та секретаріат Укр. січових стрільців на Поділлі. Співредактор «Вісника Союзу визволення України», газет «Громадський голос», «Стрілець» (видання Укр. Гал. Армії). З жовтня 1918 — член Укр. Нац. Ради ЗУНР. 1920 емігрував до Відня, де керував прес-бюро при уряді ЗУНР в екзилі. 1922 — 23 перебував у Канаді і США, був редактором журн. «Січ» (Чикаго) та газ. «Америка» (Філадельфія). 1926 повернувся до Львова, редагував газ. «Нова зоря». 1939 емігрував до США. Як письменник звертався до істор. тематики — зб. «Суд Олекси Довбуша та інші оповідання» (1919), повісті «Князь Ярослав Осмомисл» (1920), «Проти орд Чингісхана» (1921), роман «Роксоляна» (1930; інсценізація на Укр. радіо, 1991). Написав ряд публіцист. творів про Укр. січових стрільців («Слідами УСС», «Над Золотою Липою», обидва — 1916; «Рік на Великій Україні», 1920), розвідок з питань громад.-політ. життя («Студентство і політика», 1921; «Корупція в державному життю», 1923; «Світогляд Івана Франка», «Робітництво і релігія», обидві — 1926). Виступав у жанрі дорож. репортажу. Чимало творів Н. залишилося в рукописах.

Тв.: Роксоляна, жінка халіфа й падишаха (Сулеймана великого), завойовника і законодавця. К., 1990.

Літ.: Опільський Ю. В путах девотизму. «Нові шляхи», 1929, № 8.

А. Г. Шпиталь, І. М. Лисенко.


НАЗВА ТВОРУ художньої літератури, заголовок твору — графічно виділений елемент структури тексту; коротка словесна формула твору, яка випливає з його змісту. Первісна функція Н. т. у рукописних текстах — стисло означити твір, виокремити його з-поміж інших. Такі назви в давнину мали здебільшого умовний характер, залежали від числа розділів, строф, рядків, віршового розміру тощо — пам’ятка середньовіч. араб. л-ри «Тисяча й одна ніч», «Метафізика» Арістотеля та ін. Поширеними в давнину та середні віки були багатослівні Н. т. анотаційного характеру, заголовки-передмови та заголовки-змісти, що нерідко вбирали в себе і жанрове визначення твору («Се повЂсти времяньных лЂт, откуду есть пошла Руская земля, кто в Кие†нача первЂе княжити и откуда Руская земля стала есть»). Згодом призначення Н. т. доповнювалося естет, функціями, що діють у конкр. творі.

За час свого існування л-ра виробила різноманітні типи Н. т. Вибір назви є проблемою композиції і певною мірою зумовлений історично — сучасним письменникові рівнем сусп. та літ. розвитку, завданнями літ. напряму, до якого він належить, домінуючим типом худож. мислення і т. д. Зокрема, тяжіння укр. письменників-модерністів кін. 19 — поч. 20 ст. до винесення у Н. т. іншомовних та маловідомих слів пов’язане з проблемою європеїзації рідної культури і водночас є даниною зовн. ознакам декадентства з його орієнтацією на елітарність мист-ва («Amoroso»; «Ad astra»; «De mortuis»; «Гуморески. Cum grano salis» — назви циклів М. Вороного; «Vae victis!», «Le sonnet sans tête», «Sphärenmusik» — назви окр. його поезій). «Виробничі» Н. т. рад. л-ри 20 — 30-х pp. («Цемент», «Енергія» Ф. Гладкова, «Турбіни» В. Кузьмича, «Металісти» І. Сенченка, «Інженери» Ю. Шовкопляса) відобразили захоплення письменників індустріалізацією країни, підтримку пануючої тоді тенденції в галузі мист-ва щодо примату зображення громадського над особистим. Існують дві осн. форми зв’язку між Н. т. і текстом твору. Н. т. може розгортатися в тексті, повторюватися у ньому, породжуючи при цьому підтекст твору і заголовка («Розрита могила» Т. Шевченка, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Давня казка» Лесі Українки); а може пов’язуватися з текстом твору опосередковано, через глибинні семант. рівні (зокрема символічний, — як у повісті «Перехресні стежки» І. Франка, оповіданні «Лялечка» М. Коцюбинського, романі «Бур’ян» А. Головка). Одна з істотних характеристик заголовка твору — його рухливість; він може змінюватись у процесі становлення тексту («Осика» — «Відьма» Т. Шевченка, «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» — «Дай серцеві волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Льореляй» — «Безподій» — «Царівна» О. Кобилянської), або й після завершення роботи над твором. Це відбувається з волі автора («Бесталанный» — «Тризна» Т. Шевченка; «Гроші» — «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого), або редактора чи цензора (цензурні назви повісті Панаса Мирного «Лихі люди» — «Товариші», роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — «Пропаща сила»). Інший вияв рухливості заголовка твору — подвійні назви із сполучником «або», що постають з прагнення письменника поєднати в Н. т. логіку й емоції, поняття й образ, власне назву і моралізуючий момент, смаки й потреби читачів та ін. («Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» П. Куліша, «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького).

Абсолютна більшість Н. т. належить до номінативних структур. Найчисленніші їх тематичні групи такі: заголовки, що називають гол. героя або героїв твору; вказують на жанр твору; визначають місце або час подій, які відбуваються у творі; заголовки — назви пори року, доби, явища природи, істор. події тощо. Серед естет. функцій, які виконують заголовки, — символічна, типізаційна, художньо узагальнююча, афористично-резюмуюча, моралізаторська, іронічна, алюзивна, інакомовна, епатуюча та ін. Заголовок не є обов’язковим для літ. твору. Часто він відсутній у ліричних віршах, що зумовлено специфічною для лірики семантичною ускладненістю. Функцію називання в таких випадках можуть виконувати цифрові позначки чи окр. літери, графічні знаки, зірочки, перший рядок твору.

Літ.: Кржижановский С. Поэтика заглавий. М., 1931; Блисковский З. Д. Муки заголовка. М., 1981; Чамата Н. П. Заголовок у поезії Шевченка. «Радянське літературознавство», 1987, № 7; Кожина Н. А. Заглавие художественного произведения: онтология, функции, параметры типологни. В кн.: Проблеми структурной лингвистики. 1984. М., 1988.

Н. П. Чамата.


НАЗИМ ХІКМЕТ (1902 — 66) — тур. письменник, громад. діяч. Див. Хікмет Назим Ран.


НАЗІР Хакім (справж. — Хакім Назірович Назіров; 15.Х 1915, Ташкент) — узб. письменник, нар. письменник Узбекистану з 1984. Закін. 1941 Ташк. пед. ін-т. Пише для дітей і молоді — збірки оповідань «Піонерський сад» (1950), «Добре ім’я» (1962), «Вогненна ріка» (1966); повісті «Вогні Кокарала» (1954), «Незгасні блискавки» (1957), «Вітри Коктерака» (1968); роман «Крила сокола» (1973). Провідна тема — життя підлітків, їхні взаємини з дорослими у сім’ї, школі тощо. У збірках оповідань «Ціна людини» (1958) та «В пошуках героя» (1970) Н. порушує гострі морально-етич. проблеми. Його творам притаманні нарисова точність, публіцист. пафос. Перекладає з рос. л-ри. Нагород. почесним дипломом Г. К. Андерсена. Окр. твори Н. переклав В. Женченко.

Тв.: Укр. перекл. — Повісті. К., 1975; Рос. перекл. — Ветры Коктерака. М., 1971; Сабир — внук Надира. М., 1979.

Літ.: Разумневич В. Неугасимый свет радости. В кн.: Назир Х. Крылья сокола. — Неугасимые молнии. — Огненная река. — Рассказы. Ташкент, 1986.

В. Т. Леденьов.


НАЗОР (Názor) Владимир (30.V, 1876, с. Постире, о. Брач — 19.VI 1949, Загреб) — хорв. письменник, держ. і громад. діяч. Навч. в ун-тах Граца та Загреба. У 1898 — 1931 вчителював. Учасник нар.-визв. війни народів Югославії 1941 — 45, з 1943 — голова Земальського (Крайового) антифашист. віча Нар. визволення Хорватії, з 1945 — голова Президії Нар. Собору Хорватії. В поет. збірках «Слов’янські легенди» (1900), «Живана» (1902), «Хорватські королі» (1912), «Нові пісні» (1913), поемі «Ведмідь Буркун» (1915), зб. «Істрійські оповідання» (1913) Н., використовуючи образність і символіку давньослов’ян. історії, міфології, стверджував велич слов’янства. До прозових творів Н. належать спогади «Оповідання з дитинства» (1924), зб. «Оповідання з острова, з міста і з гір» (1927). Антифашист. боротьбі присвячено істор.-алегор. роман «Пастир Лода» (1938 — 46), повість «Партизанка Мара» (1946), щоденник «З партизанами» (1945). Активно використовував фольклор, в т. ч. український (новела «Бошкарина», 1910). У ряді публіцист. творів звернувся до давньої історії Києва. Спілкувався з М. Рильським. Окр. вірші Н. переклали О. Новицький, П. Усенко, А. Лисенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Літературна Україна», 1976, 1 червня; Рос. перекл. — Новеллы. М., 1959; [Вірші]. В кн.: Поэты Югославии XIX — XX вв. М., 1963.

Літ.: Рильський М. Вечірні розмови. К., 1962; Вервес Г. Д. М. Рильський в колі слов’янських поетів. К., 1972; Пащенко Е. Н. В. Назор и фольклоризм в хорватской литературе. К., 1983.

Є. М. Пащенко.


«НАЗУСТРІЧ ВОЛІ» — альманах. Вид. 1922 у Чернівцях до 15-річчя студ. т-ва «Православна академія». Вміщено добірку поезій Т. Шевченка, І. Франка, О. Олеся, Б. Лепкого, Б. Грінченка та ін. Надр. новели «Жаль» Д. Харов’юка, «Остання зустріч» К. Ластівки, «За волю» О. Дуди та ін., оглядову розвідку «Історія України в красному письменстві» С. Лакусти. «Н. в.» — один з небагатьох укр. альманахів, що вийшли в період окупації Пн. Буковини боярською Румунією, яка всіляко придушувала розвиток укр. культури.

Ф. П. Погребенник.


НАЙДЬОНОВ Сергій Олександрович [справж. прізв. — Алексєєв; 14 (26).IX 1868, Казань — 5.XII 1922, Ялта] — рос. драматург. Закін. 1889 Московське муз.-драматичне училище. Був актором. З 1909 Н. жив у Криму. В першій п’єсі «Діти Ванюшина» (1901; укр. перекл. Й. Стадника) відобразив реаліст. картину життя рос. купецтва. Автор п’єс «Номер тринадцятий», «Блудний син», «Багата людина» (всі — 1903), «Явдошине життя» (1904), в яких осн. увага зосереджена на проблемі «маленької людини». Н. належать і міщан. комедія «Гарненька» (1907), камерна психол. драма «Роман тьоті Ані» (1912), п’єси «Робітниця» (1915), «Жертви нашого часу» (1917, нова ред. — «Полотняне небо», 1919), п’єса-хроніка «Москва. Сцени з московського життя 1905 року» (1921, про рос. революцію 1905 — 07), істор.-революц. драма «Незгасне світло» (1922). Для творів Н. характерні чіткість соціально-психол. характеристик, віртуозна розробка масових сцен, діалогів, динамізм дії. П’єса «Діти Ванюшина» входила до репертуару театрів Києва та Одеси.

Тв.: Пьесы, т. 1 — 2. СПБ, 1907 — 11; Дети Ванюшина. М., 1955; Укр. перекл. — Діти Ванюшина. Львів, 1904.

Літ.: Чернышев А. А. Путь драматурга. С. А. Найденов. М., 1977.

В. С. Ботнер.


НАЙМИТСЬКІ ПІСНІ — цикл укр. нар. пісень про наймитів (із середовища неімущих, сиріт тощо), які працювали на соледобувних, чумацьких, риболовних, сплавних промислах, у багатих сел. господарствах. Н. п. тужливі, лірично-рефлексійні, оповідь у них, як правило, ведеться від третьої особи («Ой немає гірш нікому, як наймиту молодому», «Ой поїхав наймитонько у поле орати», «Ой робить сірома»). Входять у більший цикл заробітчанських пісень. З ідейно-образною сферою і стилем Н. п. перегукуються поема І. Франка «Наймит», драма І. КарпенкаКарого «Наймичка», опера М. Вериківського «Наймичка» (за Т. Шевченком) та ін.

Вид.: Наймитські та заробітчанські пісні. К., 1975.

С. Й. Грица.


НАЙПОЛ, Нейпол (Naipaul) Відья (повне ім’я — Відьягар Сураджпрасад; 17.VIII 1932, Тринідад) — тринідад. письменник. З 1950 живе в Англії. Закін. 1954 Оксфорд. ун-т. У творах Н. показано розпад традиц. сусп. структур і складний процес становлення нової нац. спільноти в етнічно й реліг. строкатих кол. колоніях: романи «Мігель-стріт» (1959, укр. перекл. Р. Доценка), «Будинок для добродія Бісваса» (1961), «У підвішеному стані» (1971), «Партизани» (1974), «Вигин річки» (1979) та ін., повість «Вибори в Елвірі» (1958), збірки повістей і оповідань «Прапор над островом» (1967), «Втрата Ельдорадо» (1969), «У вільній країні» (1971). Серед його героїв переважають люди, вибиті з узвичаєної життєвої колії, часто диваки й неприкаяні, змальовані з доброзичливим гумором, а також усілякі політ. й церк. демагоги, для яких Н. не шкодує іронії та сарказму. Враження від багатьох подорожей лягли в основу книжок Н. «Індія — поранена цивілізація» (1977), «Повернення Єви Перон» (1980, про Аргентину), «Поворот на Південь» (1989, про США) тощо.

Тв.: Укр. перекл. — Мігель-стріт. «Всесвіт», 1983, № 2; Рос. перекл. - Повести и рассказы. М., 1984.

Літ.: Доценко Р. На шляху з минулого в майбутнє. «Всесвіт», 1983, № 2.

Р. І. Доценко.


НАКАНО Сігехару (25.I 1902, с. Маруока-маті, преф. Фукуї — 24.VII 1979, Токіо) — япон. письменник. Закін. 1927 Токій. ун-т. Один з організаторів Т-ва літераторів Японії (1945). Автор романів «Вітер ранньої весни» (1928), «Письменник, який не може писати романи» (1936), «Кочегар паровоза» (1937), «Душа» (1954), «Цвіт груші» (1959) та ін., повісті «Прощання з піснею» (1939), кількох збірок віршів тощо. Виступав також як публіцист, літ. критик. Окр. вірші Н. у перекл. Г. Туркова опубл. у журн. «Всесвіт» (1973, № 9).

Тв.: Рос. перекл. — Волны Японии. М., 1964; Пляшущий мужчина. М., 1970.

Літ.: Григорьева Т., Логунова В. Японская литература. М., 1964.

Б. П. Яценко.


НАККО Ольга Єгорівна (1832, Одеса — 1919, м. см. невідоме) — рос. письменниця. Закін. Одес. ін-т шляхетних дівчат. Тривалий час учителювала в м. Вилковому, селах Ізмаїл. повіту. Виступала здебільшого в жанрі малої прози, дебютувавши 1889 оповіданням «Вовк». Друкувалася в газетах «Бессарабский вестник», «Новороссийский телеграф», «Одесский вестник». Численні оповідання і нариси Н. розкривають нужденне життя селян — українців, молдаван, болгар, гагаузів (оповідання «Свідок», «На базарі», «В лабетах злиднів», «На мамализі», «Поминки дідуся Архипа», «За дві копійки» та ін.). Повість «Баймачани» — про бессарабське село пореформеного часу. Худож. манері Н. властиве широке використання етногр. матеріалів, легенд, переказів, народнопісенних мотивів. У ряді оповідань і нарисів письменниця звернулася до подій Крим, війни 1853 — 56: «Дні юності. (З щоденника офіцера)», «Розповідь дідуся Максима про Севастопольську оборону...», «З Одеси до. Вознесенська 1854 року». Нарис «Дні молодості» (1899) присвятила першим місяцям Кишинів. заслання О. Пушкіна. Залишила спогади «В Ясній Поляні» (1912) — про свої зустрічі (влітку 1903) з Л. Толстим.

Тв.: Бессарабские очерки и рассказы. Одесса, 1901; Рассказы. Одесса, 1912; Бессарабские очерки и рассказы. Одесса, 1913; Из бессарабской старины. Кишинев. 1970.

Літ.: Кидель А. С. От составителя. В кн.: Накко О. Из бессарабской старины. Кишинев, 1970; Молдавско-русско-украинские литературиые связи второй половины XIX в. Кишинев, 1979; Зленко Г. Что мы знаєм об Ольге Накко. «Вечерняя Одесса», 1991, 7 сентября.

Г. Д. Зленко.


НАКОНЕЧНИЙ Микола Федорович [25.VIII (6.IX) 1900, с. Новий Тагамлик, тепер Машівського р-ну Полтав. обл. — 11.XI 1981, Харків] — укр. мовознавець. Закін. 1923 Полтав. ін-т нар. освіти. Вчителював, викладав у вузах Харкова, був безпідставно звинувачений в «буржуазному націоналізмі» і звільнений з роботи. 1958 — 70 — ст. викладач Харків. ун-ту. Автор посібника «Українська мова» (1928), розділу «Фонетика» в «Курсі сучасної української літературної мови» (1951), «Програми з української діалектології для університетів і факультетів мови й літератури педагогічних інститутів» (1941; 2-е вид., 1949). Досліджував також орфоепію, культуру укр. мовлення (праця «Українська літературна вимова», не опубл.), лексикографію, один з укладачів «Практичного російсько-українського словника» (1926), редактор «Російсько-українського фразеологічного словника» (укладачі І. Вирган та М. Пилинська, 1959 — 67) тощо. Виступав з рецензіями на мовозн. праці.

Тв.: До характеристики української вимови Т. Шевченка та його найближчих попередників. «Вісник Харківського університету, № 7. Серія філологічна», 1965, в. 1; Розмаїтість форм — багатство мови. «Мовознавство», 1967, № 2; Г. Квітка-Основ’яненко і розвиток національної літературної мови. «Мовознавство», 1990, № 4.

Літ.: Муромцева О. Лінгвістична діяльність Миколи Федоровича Наконечного. «Мовознавство», 1990, № 4.

І. М. Лисенко.


НАЛБАНДЯН Мікаел Лазарович [2 (14).XI 1829, с. Нова Нахічевань, тепер у складі Ростова-на-Дону — 31.III (12.IV) 1866, м. Камишин, тепер Волгоградської області, похований у Ростові-на-Дону] — вірм. письменник, публіцист. У 1855 — 58 — вільний слухач мед. ф-ту Моск. ун-ту. 1860 на сх. факультеті Петерб. ун-ту захистив дисертацію «Про вивчення вірменської мови в Європі і наукове значення вірменської літератури». Один із засновників вірм. журналу в Москві «Юсісапайл» («Північне сяйво», 1858 — 64). Подорожував (1860 — 62) країнами Азії та Європи (Індія, Франція, Англія та ін.), спілкувався з гарибальдійцями, О. Герценим, М. Огарьовим (у Лондоні). В Парижі опубл. (1861 — 62) памфлети «Два рядки» і «Землеробство як правильний шлях», де гостро критикував сел. реформу 1861 в Росії, закликав до збройного повстання. Засуджував нац.-колон. політику цар. самодержавства, виступав за рівність народів. Брав участь у діяльності (зокрема в створенні програми) т-ва «Земля і воля». У липні 1862 був арештований за зв’язки з «лондонськими пропагандистами» («процес 32-х») та ув’язнений у Петропавлівській фортеці. У листопаді 1865 висланий до Камишина.

Політ. лірика Н. раннього періоду. — це романт. твори, в яких постає образ пригнобленої батьківщини (вірші «Свобода», «Аполлону», «Пісні італійської дівчини» та ін.). Н. — один з основоположників реалізму у вірм. л-рі: повість «Одному — слово, іншому — наречена» (1858), незакін. роман «Благання мертвих» (1859). У «Щоденнику графа Еммануела» (1858 — 60) вивів типи буржуа, показав девальвацію особистості в антагоніст. суспільстві. Автор статей «Слово про вірменську словесність» (1854 — 55, опубл. 1895), «Критика „Сос і Вардітер“» (1863 — 64, опубл. 1935), «„Вступ“ до „Граматики нової вірменської мови“» (1863, опубл. 1900) та ін., де обгрунтовуються принципи реалізму та народності. Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, П. Ж. Беранже, Г. Гейне. Волелюбний пафос творів Н. перегукується з громадян. та патріот. лірикою Т. Шевченка. Н. зближує з укр. поетом і звернення до філос. роздумів, сатир. прийомів, створення образів зміщанених лжепатріотів, використання біблійних сюжетів. У поемі Н. «Пригоди праотця» (з циклу «Ахцемник») і поемі «Марія» Т. Шевченка біблійна історія переводиться в реально-побутову площину, аскетизму реліг. моралі протиставляється природне начало в людині. Ідейно-творча близькість з Т. Шевченком відчутна в памфлеті «Землеробство як правильний шлях», де Н. говорить про «пророка волі» України. Є припущення про зустріч Н. з Т. Шевченком в 1859 — 60 у Петербурзі.

Тв.: Укр. перекл. — Свобода. «Літературна газета», 1954, 25 листопада; Рос. перекл. — Сочинения, т 1 — 2. Ереван, 1968 — 70; Избранное. Ереван, 1979.

Літ.: Лемке М. Арест Налбандяна. Его личность. В кн.: Лемке М. Очерки освободительного движения «шестидесятых годов». СПБ, 1908; Мкртчян А. Великий син вірменського народу. «Літературна газета», 1954, 25 листопада; Даронян С. Микаэл Налбандян. Проблеми творчества и литературных связей. Ереван, 1975; Даронян С. М. Налбандян н русские революционные демократи. М., 1979; Хачатурян А. М., Л. Налбандян. М., 1983.

С. Г. Амірян.


НАЛИВАЙКО Даміан (світське ім’я — Дем’ян; 2-а пол. 16 ст., м. Гусятин, тепер смт Терноп. обл. — 1627) — укр. письменник, перекладач, церк. і культур. діяч. З родини ремісника. Закін. Острозьку школу. Був священиком Онуфріївської Богоявленської та Миколаївської церков в Острозі. Брав активну участь у сел.-козац. повстанні 1594 — 96 під проводом свого брата Северина Наливайка. В 90-х pp. входив до Острозького літературно-наукового гуртка, а 1602 — 05 керував Острозькою друкарнею (в той час вона розміщувалася в Дермані). Н. сприяв перетворенню Дерман. монастиря на культурно-осв. центр. З поверненням друкарні до Острога продовжував там літ.-видавничу діяльність. Автор кн. «Лямент дому княжат Острозских над зешлым с того свЂта ясне освецоным княжатем Александром Конъстанътиновичом княжатем Острозским, воєводою вольшьским» (1603; збереглася в єдиному примірнику в Нар. б-ці ім. Кирила і Мефодія в Софії), ряду віршів, надр., зокрема, в кн. «ЛЂкарство на оспалый умысл человЂчій, а особливе на затвердЂлыє сердца людскіє, заведеныє свЂтом, альбо якими грЂхами...» (Острог, 1607), а також передмов і післямов до видань, що виходили в Дерман. та Остроз. друкарнях («Охтаик, сирЂч Осмогласник...». Дермань, 1604; «Лист Мелетія, святЂйшаго патріархи александрійскаго, до велебнаго єпископа Ипатія ПотЂя». Дермань, 1605; «Требник». Острог, 1606; «Часослов». Острог, 1612). Склав рукописний зб. «Лекції словенскіє...» — укр. переклад церковнослов’ян. бібл. та патристичних сентенцій про бідність і багатство, переваги душевної чистоти над родовитістю тощо; книжка мала резонанс в укр. л-рі 18 ст., зокрема у творчості Климентія Зіновієва.

Тв.: [Вірші). В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

Літ.: Возняк М. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921; Мыцко И. З. Дерманский культурно-просветительный центр и его участие в идеологической борьбе на Украине (70-е годы XVI в. — 30-е годы XVII в.). В кн.: Федоровские чтения, 1978. М., 1981; Барна В. «Ласкаве мя споминайте». В кн.: Наука і культура. Україна, в. 23. К., 1989; Мицько І. З. Матеріали до історії Острозької академії (1576 — 1636). Бібліографічний довідник. К., 1990.

В. П. Колосова.


НАЛИВАЙКО Дмитро Сергійович (6.XI 1929, с. Понорниця, тепер Коропського р-ну Черніг. обл.) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1987, член-кореспондент АН України з 1992. Закін. 1953 Сум. пед. ін-т. Викладав 1971 — 82 в Київ. пед. ін-ті, з 1982 працює в Київ. ун-ті (з 1990 — професор). Досліджує питання історії західноєвроп. л-р, теорії л-ри, історіографії, мистецтвознавства, культур. (зокрема літ.) взаємин України та західноєвроп. країн. Автор літ. портретів «Віктор Гюго» (1976), «Оноре Бальзак» (1985), монографій «Спільність і своєрідність» (1988), «Козацька християнська республіка (Запорозька Січ в західноєвропейських літературних пам’ятках)» (1992), грунт. праці «Мистецтво: напрямки, течії, стилі» (т. 1 — 2, 1981 — 85), статей «Жанрово-стильова система літератури Відродження (1979), «Романтизм як естетична система» (1982) та ін.

Літ.: Ласло-Куцюк М. Перше синтетичне дослідження. «Всесвіт», 1990, № 4.

В. А. Герасимчук.


НАЛИВАЙКО Степан Іванович (26.IX 1940, с. Масевичі Рокитнівського р-ну Рівн. обл.) — укр. перекладач, індолог. Закін. 1967 ф-т сх. мов Ташк. ун-ту, навч. також у Лакхнауському ун-ті (шт. Уттар-Прадеш, Індія). Працював у вид-ві «Дніпро», з 1987 — зав. відділом л-р країн Азії, Африки і Лат. Америки журн. «Всесвіт». Перекладає з інд. л-ри (гінді, урду та англ. мов): романи «Дівчина і тисяча безумців», «Коли пробудилися поля» (1971), «Пагони бурі» (1972) К. Чандара, «Гід» (разом з О. Хатунцевою) і «Продавець солодощів» Р. К. Нараяна (обидва — 1974), «Дві пригорщі рису» Т. Ш. Піллаї та «Дим, вогонь і людина» Ш. Шрівастава (обидва — 1975), «Листя на гілці» М. Мані (1988), зб. новел «Свято кохання» (1976) та роман «Жертовна корова» (1979) Премчанда, повість «Село над морем» А. Десаї (1987), зб. повістей та оповідань «Перо рожевої чакви» (1984), зб. повістей «Ой не течи, Ганго, вночі...» (1985), твори фольклору та давнього письменства — «Рамаяна» (1979, скороч. переклад з прозового переказу Премчанда), збірки «Індійські прислів’я та приказки» (1983) та «Індійські народні казки» (1984). Н. опубл. в укр. та інд. пресі ряд статей про інд.-слов’ян.-укр. міфол., істор., мовні паралелі.

Літ.: Чайковський Б. Степанові Наливайку — 50. «Літературна Україна», 1990, 13 грудня.

Р. І. Доценко.


НАЛКОВСЬКА (Nałkowska) Зоф’я (10.XI 1884, Варшава — 17.XII 1954, там же) — польс. письменниця. Закін. 1901 гімназію у Варшаві. З 1933 належала до об’єднання прогрес. письменників «Przedmieście» («Передмістя»). Обиралася депутатом сейму. Дебютувала 1898 як поетеса. Романи «Жінки» (1906), «Нарциза» (1910), збірки оповідань «Кішечка, або Білі тюльпани» (1909) і «Дзеркала» (1913) позначені впливом модернізму. В соціально-психол. романах «Роман Терези Геннерт» (1923) і «Межа» (1935) відобразила духовне виродження військ.-чиновницького апарату в Польщі. Автор романів «Недобре кохання» (1928), «Нетерплячі» (1938), «Вузли життя» (1948; доп. вид. т. 1 — 2, 1950 — 54), п’єс «Вдови (Вдовин дім)» (1930), «День його повернення» (1930), зб. літ.-крит. і публіцист. статей «Далеке й близьке» (опубл. 1957), книг «Щоденники періоду війни» (опубл. 1970) і «Щоденники» (т. 1 — 3, опубл. 1976 — 80). В основі збірки оповідань «Медальйони» (1946) — свідчення очевидців про гітлер. злочини у Польщі. Окр. твори Н. переклав В. Струтинський.

Тв.: Укр. перекл. — Роман Терези Геннерт. — Межа. К., 1985; Вузли життя. «Всесвіт», 1987, № 2; Рос. перекл. — Избранное. М., 1979.

Літ.: Рубанова Г. Л. Соціальна й політична проблематика «Роману Терези Геннерт» Зофії Налковської. «Проблеми слов’янознавства», 1980, в. 21; Рубанова Г. Л. «Вузли життя» З. Налковської як політичний роман. «Проблеми слов’янознавства», 1981, в. 23; Рубанова Г. Л. У пошуках істини про людину й суспільство (Зофія Налковська). «Проблеми слов’янознавства», 1984, в. 29; Вєдіна В. Шляхом творення і боротьби. «Всесвіт», 1984, № 11; Агапкина Т. П. Зофья Налковская. В кн.: Писатели Народной Польши. М., 1976; Мусиенко С. Ф. Творчество Зофьи Налковской. Минск, 1989.

В. П. Вєдіна.


НАМИК КЕМАЛЬ [Namik Kemal; 21.XII 1840. м. Текірдаг — 2.XII 1888, м. Хіос) — тур. письменник-просвітитель, громад. діяч. Видатний представник Танзімату (епохи реформ), прихильник європ. орієнтації в культурі. Один з активних членів політ. т-ва «Нові Османи», що виступало за конституц. розвиток країни. За антимонарх. діяльність зазнав переслідувань, 1867 — 70 перебував у Франції. 1873 після великого політ. резонансу у зв’язку з постановкою його драми «Батьківщина, або Сілістрія» М. був звинувачений в антидерж. діяльності і ув’язнений. Після звільнення (1876) жив у вигнанні на островах Егейського моря. Ім’я Н. К., який є взірцем самозречення заради ідеї свободи, оточене у Туреччині побожною шанобою. Творчість Н. К. знаменує етап у розвитку т. з. нової поезії, осн. темами якої є громадян. служіння народові, ненависть до тиранії. Його поет. доробок повністю уперше опубл. 1933 — диван віршів «Намик Кемаль. Його життя і поезія». Н. К. започаткував у тур. л-рі соціально-побут. та істор. роман («Пробудження, або Пригоди Алі-бея», 1876; «Джезмі», 1880). Стояв біля витоків нац. театру: п’єси «Бідне дитя» (1873), «Акиф-бей» (1874), «Гюльніхаль» (1875), в яких змалював моторошну картину життя тур. народу в лещатах султ. деспотизму. Творчістю Н. К. цікавився А. Кримський, який написав про нього статті до Брокгауза і Єфрона енциклопедичного словника (т. 40, СПБ, 1897) і Нового енциклопедичного словника (т. 27, П., 1916).

Літ.: Стамбулов В. И. Намык Кемаль. М., 1935; Алькаева Л., Бабаев А. Турецкая литература. М., 1967.

Г. І. Халимоненко.


НАМ КАО (Nam Cao; справж. — Чан Хну Чі; 29.Х 1917, с. Дайхоанг, тепер пров. Ханамнінь — 30.XI 1951, пров. Ханамнінь) — в’єтн. письменник. Після закін. школи поїхав у Сайгон, де працював на різних роботах, зблизився з учасниками революц. руху. 1943 став членом нелег. Спілки діячів культури «За врятування батьківщини». Після Серпневої революції 1945 — на журналіст. роботі, був зокрема, відп. ред. журн. «Vãn Nghê» («Література і мистецтво»). В автобіограф. романі «Зношене життя» (1934 — 44, опубл. 1956) показав духовну драму інтелігента в роки япон. окупації В’єтнаму. Автор повістей («Ті Фео», 1941, та ін.), оповідань (збірки «Північ», 1944, та «Сміх», 1946), нарисів, літ.-крит. статей. До кн. Н. К. «Очі» (вид. 1954) ввійшли фронт. щоденник «У джунглях» і ряд оповідань. Окр. твори Н. К. переклала М. Кашель. Тв.: Укр. перекл. — Очі. К., 1975.

Літ.: То Хоай. Нам Као — гіисатель и солдат. — Зимонина И. Нам Као. В кн.: Нам Као. Нгуен Хонг. Избранное. М., 1979.

В. В. Різун.


НАМОРАДЗЕ Георгій Андрійович [псевд. — Горський; 1 (13).Х 1882, м. Горі — 16.II 1965, Тбілісі] — груз. письменник, перекладач. Навч. 1907 — 11 в Київ. ун-ті та 1912 — 14 у Київ. комерц. ін-ті. 1915 — 36 жив в Україні. Був військ. лікарем, працював у Державному видавництві України (1924 — 28). Писав груз. та укр. мовами. З 1900 друкував у груз. періодиці вірші, оповідання, переклади (вступна частина балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка, 1914), статті (в т. ч. про Б. Грінченка, 1910; М. Коцюбинського, 1913; Т. Шевченка, 1914). Укр. мовою переклав (в 30-х pp.) бл. 20 книжок груз. письменників: романи «Хізани Джако» (в перекл. — «Покидьки життя»), «Арсен з Марабди» та оповідання («Збірка оповідань») М. Джавахішвілі, роман «Зайві люди» і повість «Перша мати» К. Лордкіпанідзе, повість «Лютий» Н. Міцишвілі, ряд оповідань Н. Лордкіпанідзе, Й. Татішвілі, Д. Суліашвілі та ін.; в 60-х pp. — роман «Зелене шатро» Р. Коркія, казку «Старий осел» Важа Пшавели.

Грузинською мовою переклав повість «Муха Макар і його помилка» Петра Панча (1931), книжку «Давид Гурамішвілі на Україні» Д. Косарика-Коваленка (1957), повість «Кам’яний Брід» В. Земляка, казку «Лелія» Лесі Українки, оповідання О. Гончара, Ю. Збанацького, Н. Рибака та ін. 1932 — 33 написав ряд статей про Грузію та її діячів для УРЕ, що мала тоді виходити; редагував підготовлений Гол. редакцією УРЕ груз.-укр. словник (рукопис втрачений). Допомагав П. Тичині вивчати груз. мову, а М. Бажану — перекладати перші пісні «Витязя у тигровій шкурі» Ш. Руставелі. Незаконно репресований 1936. Реабілітований 1956. Архів Н. зберіг. у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України.

Тв.: Короткий нарис грузинської літератури. «Червоний шлях», 1929, № 5 — 6; Дешевий матеріал. «Перець», 1960, № 20; Чуття єдиної родини. В кн.: Павлові Тичині. К., 1961.

Літ.: Гжицький В. Життя, присвячене дружбі літератур. «Жовтень», 1962, № 11; Новицький О. Георгій Наморадзе. В кн.: Райдужними мостами. К., 1968.

О. П. Синиченко.


НАМСАРАЄВ Хоца Намсарайович [27.IV (9.V) 1889, містечко Кіжинга, тепер Хоринський аймак, Бурятія — 28.VII 1959, Улан-Уде] — бурят. письменник. З восьми років учився у місцевого знавця монгол. грамоти. Потім освоїв спеціальність столяра. Згодом Н. вивчив російську мову, 1917 — 28 — вчителював. Автор збірок віршів та поем «Слово старого Гелена» (1926), оповідань «Так було...» (1935), а також повістей «Циремпіл» (1935), «Якось уночі» (1938; згодом на основі цього твору написав роман «На світанку», 1950), «Юнаки» (1947), «Троє друзів» (1950). Подіям Вел. Вітчизн. війни присвятив зб. віршів «До перемоги» (1944) та повісті «Промінь перемоги» (1942), «Золота стріла» (1946). Опубл. п’єси «Темрява» (1919), «Оракул Дамбі» (1920), «Темне життя» (1921), істор. драму «Батіг тайші» (1945) та ін. Збирав і досліджував бурят, фольклор. 1957 — 59 вид. 5-томне Зібр. тв. письменника.

Тв.: Рос. перекл. — Золотая весна. М., 1950; Повести. М., 1950; Избранное. М., 1959; Сагадай Мэргэн. М., 1990.

Літ.: Романенко Д. Хоца Намсараев. В кн.: Романенко Д. У могучих истоков. М., 1963; Соктоев А. Б. Хоца Намсараев. Улан-Удэ, 1971.

В. Г. Пугач.


НАНАЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра нанайців (застаріла назва — гольди), які живуть у Хабаров. та Примор. краях Рос. Федерації. До Н. л. належить л-ра близьких мовою та історією ульчів. За царизму життєвий досвід і мудрість цих неписьменних народів втілювалися в усній творчості, де переважали казки (нінгман), гол. чин. героїко-епічні (про подвиги захисників інтересів роду Мергена і Пудін) та казки про тварин. У казках більш пізнього походження відображено майнову нерівність; в них утверджується, розум і кмітливість бідняків, розвінчується зажерливість і підступність багатіїв. З казками про битви богатирів споріднені легенди, перекази (телунгу). Пісні (дярин) — лірич., жартівливі, сатир. та ін. — у минулому співали тільки чоловіки, на долю жінок припадали лише плачі над померлими. У 20 ст. утвердилася й жіноча пісня. Із запровадженням писемності з’явилися нанайські журнали «Новий шлях» (1932, 1934) і «Навчальний шлях» (1933 — 34), газ. «Нове життя» (1936) та ін. Розвиткові Н. л. сприяли рос. педагоги і літератори: разом з В. Авроріним створені перші книги оповідань «Бідняк Гара» Л. Бельди (1932) та «Як Бага пішов учитися» А. Бельди (1933). Оповідання писали також Б. Ходжер та К. Гейкер. Значне місце в Н. л. посів А. Самар, який від опрацювання фольклор. мотивів перейшов до написання віршів і пісень на громад.політ. теми, оспівав красу рідного краю, збагатив поезію малих народів Півночі любовною лірикою (зб. «Пісні нанайця», 1938; «Поезії», 1940). В його прозі виділяється оповідь «Син бідняка» (1941). Традиції письменника розвинули А. Пассар (поеми «Сказання про Моконе», «Пісня про матір», «Дванадцять ведмежих голів») та В. Заксор, який розробляє пісенний жанр; обидва виступають також з оповіданнями, а В. Заксор — і з п’єсами («Дарту»). Зрілістю відзначається творчість Г. Ходжера, який пише рос. мовою: збірники оповідань, повісті «Чайки збираються над морем» (1958), «Еморон-озеро» (1960), «Правнук Дерсу Узала» (1962) та ін. — про працю і побут рибалок та мисливців; істор. роман «Кінець великого дому» (1964) — про минуле й сучасне нанайського народу. Л-ра ульчів представлена гол. чин. книгами казок, нарисів та оповідань «Життя і казка» (1956), «Казки народу нані» (1961) О. Вальдю, віршами Чулла Дятала. Нанайською та ульчською мовами перекл. ряд творів укр. л-ри — Т. Шевченка («Заповіт»), Лесі Українки, сучас. письменників. Деякі твори ульчських письменників [оповідання «Найсвітліше слово» (1972), «Як нані щастя знайшли» (1980) О. Вальдю, казка «Айога» (1982) та ін.] переклали М. Пригара, Л. Клименко та ін. укр. перекладачі.

Вид.: Сказки народов Севера. М. — Л., 1959; Север поет. Л., 1961; От Москвы до тайги одна ночевка. М., 1961.

Літ.: Сергеев М. Литературное творчество народов Дальнего Востока. «Дальний Восток», 1954, № 4; Романенко Д. Литературы народов Крайнего Севера. В кн.: Романенко Д. У могучих истоков. М., 1963; Пришвин А. Первый нанайский роман. «Дружба народов», 1965, № 9.

В. Г. Пугач.


НАНКЕВИЧ Андрій Андрійович (23.VII 1941, с. Дружелюбівка Солонянського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. письменник. Закін. 1967 Київ. ун-т. Працює у пресі. У збірках оповідань «Червоний глід» (1981), «Три тополі на вітрі» (1985, увійшла повість «Двоє для любові»), повістях «Така тепла осінь» (1990), «Іронія» (1991) змальовує сільське життя, красу природи. Окр. твори Н. перекладено рос., лит., азерб., болг. мовами.

Літ.: Дяченко А. Андрієві Нанкевичу — 50. «Літературна Україна», 1991, 26 вересня.

А. М. Дяченко.


НАПРЯМ І ТЕЧІЯ ЛІТЕРАТУРНІ поняття, якими позначається спільність засадних ознак, притаманних творчості багатьох письменників, літ. груп, шкіл та ін. Ця спільність зумовлює збіг світовідчуттєвих установок, естет. принципів, проблемно-темат. зацікавлень, стильових домінант, жанрових уподобань тощо. Вживання термінів «напрям» і «течія» неусталене: часом вони використовуються як синоніми, іноді напрям ототожнюється зі стилем художнім чи методом художнім, а течія — з літ. школою або групою. Боротьба та зміна Н. і т. л. найвиразніше характеризує перебіг нац. літ. процесу як цілісного динамічного явища, в якому взаємодоповнюються чи взаємовідштовхуються різноманітні ідейно-худож. тенденції. Рух їх зумовлений зміною естетично-філос. концепції мист-ва, впливом на письменника соціальних чинників. Ідеологізація літ. процесу призводить до вульгаризаторського розмежування письменників одного напряму за світоглядними ознаками (напр., уявлення в рад. літературознавстві про т. з. прогресивний романтизм і реакційний романтизм або визначення осн. напрямів укр. л-ри кін. 19 — поч. 20 ст. як революц.-демокр., ліберальнобурж. і декадент.-модерністського). Напрями формуються на основі спільності естет. світовідчування, світоглядні ж установки різних письменників можуть відрізнятися. Зокрема, романтизм, виникнувши внаслідок розчарування ідеалами Просвітительства (в Україні — і як подолання бурлескної традиції), утверджувався, з одного боку, як потяг до всезагальних, абсолютних ідеалів, а з іншого — як потужна підойма формування нац. л-р. Світоглядні установки романтиків були досить відмінними, що, однак, не дає підстав для розмежування романтизму як цілісного напряму. Цим напрями відрізняються від літ. груп і шкіл, які засновуються на програмовоестет. єдності їхніх учасників («Озерна школа» в англ. романтизмі, «Парнас» у Франції, ВАПЛІТЕ в Україні). Напрям відрізняється і від течії, яка є складовою частиною напряму (напр., «філософська», «психологічна» і «громадянська» течії в рос. романтизмі 19 ст., «поетичний реалізм» або «химерна проза» в укр. л-рі 70-х pp. 20 ст.). Н. і т. л. є історично конкретними явищами (англ. романтизм, укр. бароко, рос. сентименталізм) на відміну від методу, в якому виявляються типологічні властивості (романтизм прози М. Хвильового або неокласицизм поезії М. Зерова). Н. і т. л. виникають на високому рівні розвитку л-ри (в Європі — лише в новий час), коли в ній починає переважати особистісне начало і вона виокремлюється в самостійний вид мистецтва. Найзначнішими напрямами в історії європ. л-ри є ренесансний реалізм, бароко, рококо, класицизм, маньєризм, просвітительський реалізм, сентименталізм, романтизм, крит. реалізм, натуралізм, символізм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, неокласицизм, футуризм, сюрреалізм, імажинізм, акмеїзм. Як напрям і метод розглядався в рад. літературознавстві 30 — 80-х pp. соціалістичний реалізм. В ост. роки велися гострі дискусії про природу цього вкрай ідеологізованого феномена. Подібність виникнення і чергування напрямів у різних л-рах світу дозволяє розглядати їх як явища загальнозначимі для л-р багатьох народів. Але, з іншого боку, Н. і т. л. мають виразні нац. особливості, зумовлені конкретними обставинами, культурними традиціями і т. ін., що викликає певні труднощі в їх однозначній класифікації: при атрибутивній подібності нац. різновидів класицизму, сентименталізму, бароко, романтизму та ін. типол. їх однорідність далеко не очевидна.

Літ.: Зеров М. Нове українське письменство. К., 1924; Грушевський М. Історія української літератури, т. 5, ч. 1 — 2. К., 1926 — 27; Чижевський Д. Історія української літератури. Прага, 1942; Чижевський Д. Культурно-історичні епохи. Авгсбург, 1948; Поспелов Г. Проблемы исторического развития литературы. М., 1972; Калениченко Н. Українська література XIX ст. Напрями, течії. К., 1977; Жирмунский В. Сравнительное литературоведение. Восток и Запад. Л., 1979; Калениченко Н. Українська література кінця XIX — початку XX ст. Напрями, течії. К., 1983; Безпечний І. Теорія літератури. Торонто. 1984; Наливайко Д. С. Искусство; направлення, течения, стили [кн. 1 — 2]. К., 1981 — 85.

В. С. Брюховецький.


НАРАЯН Разіпурам Крішнасвамі (10.Х 1906, Мадрас) — інд. письменник. Пише англ. мовою. Закін. 1930 Майсурський ун-т. У романах «Свамі та його друзі» (1935), «Бакалавр мистецтв» (1938), «Учитель англійської мови» (1945) змальовано життя інд. інтелігенції часів брит. панування. У романах «Фінансовий інспектор» (1947), «Чекаючи Махатму» (1955), «Гід» (1958; рос. перекл. — «Святой Раджу»), «Людожер у Мальгуді» (1961), «Продавець солодощів» (1967) зобразив буденне життя провінції. Більшість оповідань («День астролога», «Вулиця Лоулі», «Дні Мальгуді» та ін.) написано за мотивами давньої інд. л-ри та інд. фольклору. Твори Н. сповнені гумору, часом мають сатир. забарвлення. У багатьох з них відбилися світоглядні позиції автора — непротивлення злу насильством. Опубл. зб. легенд і переказів у своїй обробці «Боги, демони та інші» (1965). Окр. твори Н. переклали О. Хатунцева, С. Наливайко, М. Лук’янчикова, А. Калік. Портрет с. 453.

Тв.: Укр. перекл. — Боги, демони та інші. «Всесвіт», 1967, № 5 — 6; Гід. — Продавець солодощів. К., 1974; Рос. перекл. — Святой Раджу. М., 1961; Людоед в Мальгуди. М., 1964; Художник малюет вывески. М., 1979.

Літ.: Покальчук Ю. Післямова. В кн.: Нараян Р. К. Гід. — Продавець солодощів. К., 1974; Калинникова Е. Я. Разипурам Кришнасвами Нарайан. М., 1981.

Ю. В. Покальчук.


НАРБУТ Володимир Іванович [2 (14).IV 1888, х. Нарбутівка, тепер с. Червоне Глухівського р-ну Сум. обл. — березень, 1938] — рос. поет. Навч. 1906 — 12 в Петерб. ун-ті. З 1909 публікував вірші в петерб. виданнях (журн. «Аполлон» та ін.) і провінц. пресі. Належав до акмеїстів (див. Акмеїзм), член літ. гуртка «Цех поэтов» (1911 — 14). Редагував «Воронежские известия» та «пролетарський» двотижневик «Сирена», 1919 — 22 працював в Україні, зокрема директором «ЮгРОСТА» в Одесі та РАТАУ в Харкові. 1922 переїхав до Москви. Засновник і директор вид-ва «Земля и фабрика», редактор кількох журналів. Автор збірок «Алілуя» (1912, конфіскована цар. цензурою), «Любов і любов» (1913), «У вогняних стовпах» (в ній відчутні укр. мотиви), «Плоть», «Вірші про війну» (всі — 1920), «Олександра Павлівна» (1922) та ін. Згодом розробляв жанр т. з. наукової поезії (друк. у журн. «Новий мир», «Красная новь»). Мова творів Н. соковита, пересипана діалектизмами, в ній багато українізмів. У деяких поезіях змалював колоритні образи глухівського маломаєтного побуту. Епіграфами до своїх віршів брав рядки з творів М. Гоголя та Г. Сковороди. Книги Н. оформляв його брат, відомий укр. графік Г. Нарбут. Незаконно репресований 1936. Реабілітований 1987.

Тв.: Стихотворения. М., 1990.

Літ.: Гумилев Н. Письма о русской поэзии. Пг., 1923; Зелинский К. На рубеже двух эпох. Литературные встречи. 1917 — 1920 гг. М., 1962; Зенкевич М. Владимир Нарбут. В кн.: День поэзии 1967. М., 1967; Берловская Л. В. Владимир Нарбут в Одессе. «Русская литература», 1982, № 3; Крюков А. Редактор Владимир Нарбут. «Подъём», 1987, № 11; Озеров Л. О Владимире Нарбуте. «Простор», 1988, № 3.

С. І. Білокінь.


НАРИС — худож.-публіцист. твір, побудований на фактично-докум. основі; один із жанрових різновидів худож. документалістики. За мист. природою близький до оповідання. «Записки мисливця» І. Тургенєв писав як Н.; «Палату № 6» А. Чехов вважав Н. Нарис «Нюренберзьке яйце» М. Коцюбинського також часто називають оповіданням. Виділяють такі осн. різновиди Н.: портретний, дорожній, проблемний, науково-популярний, психологічний. Однак у більшості Н. органічно поєднуються всі різновиди. Нарисова творчість має свою специфіку. Так, образність у Н. виконує, як правило, публіцист. функцію. В ньому багато місця займають роздуми, наук. і екон. аналіз, обгрунтування та узагальнення. Нарисовці часом звертаються до статистики (класичний зразок такого Н. — «Чверть коня» Г. Успенського). Мова Н. включає публіцист. та наук. термінологію. Не згасають суперечки щодо домислу і вимислу в Н. Багато літературознавців вважає, що письменник-нарисовець може (зберігаючи факт. основу Н. недоторканою) тактовно домислити окр. незначні деталі. Широкого розвитку Н. набув у 20-х — на поч. 30-х pp. («Землею українською» Б. Антоненка-Давидовича; «Подорож у Дагестан» М. Йогансена та ін.). Жанр став дуже популярним під час війни (нариси М. Шумила, С. Жураховича, А. Шияна, A. Головка, І. Ле та ін.). У 50 — 60-х pp. в укр. л-рі переважав нарис-портрет, нерідко ілюстративний, безпроблемний. У 70 — на поч. 80-х pp. спроби окр. нарисовців (С. Колесника, С. Плачинди) сказати правдиве слово, порушити гострі проблеми офіц. підтримки не одержували. У 80 — 90-х pp. спостерігається активне зацікавлення документалістикою; Н., особливо проблемний, виходить на передній план (нариси І. Волошина, М. Чабанівського, В. Большака, Д. Прилюка, П. Інгульського, С. Колесника, В. Князюка, І. Чендея, Р. Федоріва, Григора Тютюнника, B. Яворівського, С. Плачинди, О. Дмитренка, Ф. Зубанича та ін.).

Літ.: Волошин І. Нарис про нарис. В кн.: Герой і сучасність. К., 1960; Бондар Є. Становлення і розвиток українського радянського нарису. К., 1962; Білецький Ф. Оповідання. Новела. Нарис. К., 1966; Здоровега В. У майстерні публіциста. Львів, 1969; Бойко Л. Обрії документальної прози. В кн.; Бойко Л. Сенс життя людського. К., 1972.

Л. С. Бойко.


НАРІЖНИЙ Борис Микитович (5.II 1935, м. Хорол Полтав. обл.) — укр. письменник. Закін. 1958 Львів. ун-т. Працював у пресі, був на комс. і парт. роботі. 1978 — 90 — голова Черніг. обл. телерадіокомітету. Опубл. докум. оповідання «Роробинова заграва» (1979) та істор. роман «Єрмолай Четвертак» (1987).

Тв.: Рос. перекл. — Ермолай Четвертак. К., 1991.

Літ.: Дрозд В. Нескорені. «Літературна Україна», 1980, 9 травня.

В. А. Бурбела.


НАРІЖНИЙ Василь Трохимович [1780, с. Устивиця, тепер Великобагачанського р-ну Полтав. обл. — 21.VI (3.VII) 1825, Петербург] — укр. і рос. письменник, етнограф. З козац. родини. Навч. у Черніг. бурсі, 1792 — 99 — у Моск. університет. гімназії, 1799 — 1801 — Моск. ун-ті. З 1801 — на службі в різних департаментах м-в внутр. справ і військового. Перші твори — поезії, присвячені давньорус. історії, з’являються друком 1798. У кн. істор. повістей «Словенські вечори» (1809) відчутні елементи преромантичної поетики. Н. стояв біля джерел російської та української романістики — реалістичний роман «Російський Жілблаз, або Пригоди князя Гаврила Симоновича Чистякова» (ч. 1 — 3, 1814; ч. 4 — 6 були заборонені цензурою; повністю опубл. 1938), прототипом одного з героїв якого є Г. Сковорода. У творчості Н. органічно відбилися життя України, її історія, культура. В романі «Арістіон» (1822), повісті «Багатий бідняк...» та ін. відчутний вплив побутової укр. казки, пісні, інтермедії, вертепної драми, орації, бурлеску і травестії. Картини укр. історії 17 ст., бурсацького побуту змалював у романі «Бурсак» (1824). Повість «Запорожець» (увійшла до зб. «Нові повісті», 1824) — з життя Запоріз. Січі. Незакінченим залишився роман «Гаркуша. Український розбійник» (1825, вид. 1950), в якому образ гол. героя навіяний народними легендами і переказами. Колоритно відображено укр. побут у романі «Два Івани, або Пристрасть до позвів» (1825). Романи Н. за жанром є перехідними від крутійського роману до роману виховання. Н. належать також трагедії, сповнені пафосу тираноборства, — «День лиходійства і помсти» (1800), «Димитрій Самозванець» (1804), в яких він теж звертається до укр. минувшини, змальовує образ благородного месника січовика Чорномора. Окр. твори Н. переклали П. Німченко, Г. і В. Білі.

Тв.: Романи и повести, ч. 1 — 10. СПБ, 1835 — 36; Избранные романы. М. — Л., 1933; Избранные сочинения, т. 1 — 2. М., 1956; Сочинения, т. 1 — 2. М., 1983; Укр. перекл. — Гаркуша. Український розбійник. Х., 1931; Два Івани, або Пристрасть до позвів. Х. — Орьол, 1931.

Літ.: Белозерская Н. А. Василий Трофимович Нарежный. СПБ, 1896; Белинский В. Г. Русская литература в 1841 году. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954; Михед П. В. В. Т. Наріжний і барокко. «Радянське літературознавство», 1979, № 11; Манн Ю. В. У истоков русского романа. В кн.: Манн Ю. В. Диалектика художественного образа. М., 1987.

П. В. Михед.


НАРІМАНОВ Наріман Кербалай Наджаф оглу [2 (14).IV 1870, Тифліс — 19.III 1925, Москва] — азерб. письменник, публіцист, держ. діяч. Навч. 1882 — 90 в Горійській учит. семінарії, закін. 1908 мед. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса). Переїхавши 1892 до Баку, зайнявся культур.-просвіт. діяльністю, уклав кілька шкільних підручників. Став членом нелег. політ. орг-ції «Гуммет». У березні 1909 був арештований за революц. агітацію і висланий до Астрахані. 1917 — 18 редагував бакин. більшовицьку газ. «Гуммет», 1919 очолив відділ Бл. Сходу в Наркоматі закорд. справ РРФСР. 1920 був обраний головою Раднаркому Азербайджану. Загинув при загадкових обставинах, похов. на Красній площі. Літ. творчістю Н. зайнявся у 90-х pp. Його драма «Невігластво» (1894), комедія «Шамден-бек» (1895), перша в азерб. л-рі істор. трагедія «Надіршах» (1899) та повість «Бахадур і Сона» (1896) реалістично відтворюють атмосферу родового ладу мусульман з його феодально-деспот. традицією і патріарх. звичаями. В центрі ряду творів (повість «Банкет», оповідання «Події одного села» та ін.) — життя маленької людини. Переклав комедію «Ревізор» М. Гоголя (1892). Виступав з публіцист. і літ.-крит. статтями. Портрет с. 455.

Тв.: Рос. перекл. — Речь к спектаклю, сказанная Н. Наримановым в Елисаветполе. Баку, 1899; Бахадур и Сона. М., 1971; Избранные статьи, речи и письма. Баку, 1987; Избранные произведения, т. 1. Баку, 1988.

Літ.: Дубинский-Мухадзе И. Нариманов. М., 1978; Агасиев В. А. Одесские страницы. Баку, 1981; Ахмедов Т. Нариман Нариманов. Баку, 1988.

М. М. Мірошниченко.


НАРІЧЧЯ — різновид загальнонар. мови, широкий діалектний масив структурно споріднених говорів та діалектів. Характеризується певними фонет., грамат. та лексичними рисами. У процесі істор. розвитку мови відбувається перегрупування говорів і діалектів, зміна ареалів їхнього поширення, тому з часом кількість Н. певної мови може змінюватися. В сучас. українській мові виділяють три Н.: пн. (поліське), пд.-зх. і пд.-сх. (див. Північні говори, Південно-західні говори, Південно-східні говори). Діалектною основою укр. літ. мови вважають середньонаддніпрянський говір пд.-сх. наріччя, хоч у її формуванні брали участь практично всі говори укр. мовної території.

Й. О. Дзендзелівський.


НАРОВЧАТОВ Сергій Сергійович (З.Х 1919, м. Хвалинськ, тепер Сарат. обл. — 22.VII 1981, Москва) — рос. поет, літературознавець, Герой Соц. Праці (1979). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1941 Моск. ін-т філософії, л-р, історії та Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). 1974 — 81 — гол. ред. журн. «Новый мир». Автор збірок громадян.-патріотичної («Вогнище», 1948; «Солдати свободи», 1952; «Чверть віку», 1965; «Через війну», 1968), філос. («Полудень», 1969; «Широчінь», 1979), інтимної («Гірке кохання», 1957) лірики; істор.-філос. поем «Семен Дежньов» (1941, 1964), «Василь Буслаєв» (1957; перероб. вид. 1973). Н. належать літературозн. дослідження «Лірика Лермонтова» (1964), «Незвичайне літературознавство» (1970), «Жива ріка» (1974); зб. статей про поезію «Атлантида поруч з тобою (Критика. Полеміка. Роздуми)» (1972), спогади про поетів — побратимів «Ми входимо в життя» (1978), статті про стан сучас. поезії (зокрема про творчість М. Бажана, П. Воронька, І. Неходи). Перекладав вірші укр. поетів. Про Н. писали П. Воронько (нарис «Названий мій брат», 1978), М. Сингаївський (вірш «Пам’яті Сергія Наровчатова»). Вірш Н. «У ті роки» переклав С. Зінчук.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1977 — 78; Стихотворения и поэмы. Л., 1985; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1988; Укр. перекл. — У ті роки. В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975.

Літ.: Грудцова О. М. Сергей Наровчатов. М., 1971; Воспоминания о Сергее Наровчатове. М., 1990.

І. Я. Павленко.


«НАРОД» — громад.-політ. і наук.-попул. журнал. Виходив 1890 — 95 поперемінно у Львові та Коломиї раз на два тижні за ред. І. Франка і М. Павлика. Протягом 1890 — 93 був органом русько-укр. радикальної партії. Журнал уміщував матеріали про тяжке становище селянства Галичини, викривав угодовство бурж. партій, подавав огляди міжнародного робітничого та селян. руху. Значна частина матеріалів присвячувалася культур.-осв. справам, жіночому питанню. Актуальні проблеми політ. і культур. життя в Україні порушував у своїх виступах М. Драгоманов («Австро-руські спомини», «Листи на Наддніпрянську Україну» та ін.). В «Н.» вперше опубл. вірші із циклів «Сльози-перли» і «Невільничі пісні» Лесі Українки, поема «Молох» О. Маковея, оповідання «Свиня», «Казка про Добробит», «Як то Згода дім будувала» та поезії з циклів «Тюремні сонети», «Жидівські мелодії» І. Франка, оповідання «Лумера» Леся Мартовича. Надр. окр. праці І. Франка: про специфіку худож. творчості («Із поезій Павла Думки»), методологію її дослідження («Професор Омелян Огоновський») та інші публікації. Вміщено ряд творів російських письменників — казка «Сусіди» М. Салтикова-Щедріна, оповідання «На краю світу» М. Лєскова, «Народна совість» Г. Успенського, «Два старці» і драма «Влада темноти» Л. Толстого в перекладі М. Павлика. «Н.» сприяв згуртуванню прогрес. літ. і політ. сил Зх. та Сх. України.

Літ.: Пустова Ф. Д. До історії журналу «Народ» і участі в ньому Івана Франка. В кн.: Труди філологічного факультету Харківського державного університету ім. О. М. Горького, т. 4. Х., 1956; Дмитрук В. Демократична журналістика 90-х років. В кн.: Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики XIX ст. Львів, 1969; Бутрин М. Л. Журнал «Народ» під обухом реакції. «Українське літературознавство», 1971, в. 13; Радванська Н. О. Пропаганда передової російської літератури та викриття царизму в журналі «Народ» (1890 — 1895). «Українське літературознавство», 1979, в. 33; Мороз М. «Без „Народа“ світ якимсь порожнім видається...». «Друг читача», 1990, 20 вересня.

Ф. Д. Пустова.


«НАРОДНА БІБЛІОТЕКА» — серія популярних книжок для масового читача. Виходила 1905 — 11 в Чернівцях під ред. Л. Когута, А. Веретельника. Видавець — М. Грабчук. Більшість видань (усіх — понад 30) присвячена практичним питанням хлібороб, життя. Окр. випуски містили твори Т. Шевченка (поема «Невольник»), Ю. Федьковича (оповідання «Опришок», «Побратим»), Л. Толстого (казка «Ассірійський цар Асирхадан» та ін.), зб. новел «Кидаю слова» Б. Лепкого, повість «Двічі охрещена» Д. Грушки, роман «Боротьба за право» К.-Е. Францоза та ін.

М. І. Юрійчук.


НАРОДНА ЕТИМОЛОГІЯ (грец. έτυμολογία — справжнє, первісне значення слова) — переосмислення мовцем (на відміну від наук. етимології) семантично незрозумілих йому (звичайно іншомовних) слів, частин слів та словосполучень, зближення їх із загальновідомими словами чи словосполученнями (переважно рідної мови) за значенням на основі зовн. звукової і структурно-грам. подібності. Напр., слова коклюш, вазелін, тротуар, пельмені у розмовно-просторічному мовленні етимологізуються як кашлюк, мазелін, плитуар, перемелі. Н. е. лежить в основі багатьох легенд гідронім. і топонім. циклу: (р. Чортомлик — чорт мликнув, Томаківка — то маківка, Лепетиха — ляпай тихо). У мові художньої літератури використовується як експресивно-стилістичний прийом для самохарактеристики персонажа, для створення гумор. ефекту і т. п.: «Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження. — Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси! — сказав Овчаренко» (О. Довженко); «Зсутулений француз затряс до Хоми ріденькою бородою, схвильовано забелькотів: — Же ву... Же ву...Живу, кажеш? — Хаєцький приязно хляпнув його по плечу. — Живи на здоров’я, товаришу...» (О. Гончар); «„Імажиністи“ — від слова „і ми мажемо“. „Реалісти“ — це, як ви самі догадуєтесь, письменники, що скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки. Так реалістами й залишились...» (Остап Вишня).

Літ.: Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. Серія друга. В кн.: Булаховський Л. А. Вибрані праці, т. 1. К., 1975.

В. А. Чабаненко.


НАРОДНА ПІСНЯ див. Пісня.


НАРОДНА ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ, народна словесність, усна поезія, усна народна творчість — заг. назва самодіяльного у своїй основі словесного мистецтва, органічна складова фольклору. Виникнувши в сиву давнину, Н. п. т. у початковий період свого розвитку відзначалася недостатньою розчленованістю форм і видів. Це був час первісного синкретизму, коли словесний елемент функціонував як лише супровід первісного обряду і виявляв себе насамперед в органічній єдності з ін. виразовими засобами (ритмом, мелодією, танком, мімікою, жестом тощо). Як і інші форми культури старод. часу, Н. п. т. первісної доби закономірно зазнавала впливу характерної для певного істор. періоду сусп. свідомості (міфол. уявлень, різних видів первісної магії, багатоманітних виявів початкових форм релігії та ін.) і в цілому мала суто утилітарне призначення. Лише згодом, з розвитком абстрагуючої здатності людського мислення, із збагаченням мови, практичного худож. досвіду людини, її Н. п. т., що все більше поривала з обрядом і виокремлювалася в самостійну сферу діяльності, набувала й естет. функцій. Оскільки у створенні, розвитку, удосконаленні та збереженні Н. п. т. брали участь усі верстви народу, в ній виразно відбились характер і вдача, психологія, побут, істор., соціальні, етичні, естет. та ін. погляди й ідеали людей, різнобічний і багатоманітний, колективний у своїй основі, стихійно-матеріалістичний за своєю суттю життєвий досвід. Усе це зумовило виняткову естет. і виховну силу та дієвість Н. п. т., її важливу роль у становленні й розвитку нац. культур (передусім л-р) різних народів світу.

Універсальність зв’язку Н. п. т. з життям і почуттями її творців та носіїв, неоднакове їхнє ставлення до освоюваного життєвого матеріалу, різноманітність худож. завдань зумовлювали й різноманітність ідейно-емоц. звучання словесного мистецтва народу, забезпечуючи появу різнорідних за своїм характером стильових ліній, характерних способів худож. відображення дійсності — епічного, ліричного, драм., філос., сатиричного. Це відбувалося в органічному зв’язку з виникненням та розвитком у Н п. т. відповідних жанрових різновидів — пісенних, оповідальних, драм., сатир.-гумор., філос., дидактико-виховних тощо.

Переважно колективний спосіб творення й удосконалення худож. зразків протягом тривалого часу, усні форми поширення, масовість побутування, постійне варіювання твору в межах певної традиції як природна форма його функціонування — усе це зумовило складання в Н. п. т. характерної поетики (з розвиненою системою «загальних місць», постійними епітетами, усталеними символами та худож. зворотами), специфічного стилю (сутність якого найповніше виявляється у відповідній жанровій формі). Разом з тим у Н. п. т. важливу роль відіграє й індивід. творче начало, яке постійно взаємодіє, діалектично поєднується з колективною традицією. Це закономірно викликало появу в Н. п. т. різних народів багатьох виконавців, справжніх майстрів худож. слова — казкарів, співців, оповідачів тощо.

Зміна умов життя людей неминуче позначалася й на характері їх Н. п. т. З’являлися нові сусп. ідеали, певних змін набували етичні погляди народу, збагачувались його естет. смаки. Усе це вплинуло й на динаміку розвитку різних жанрових форм: кожна істор. доба відзначається своєрідністю жанрової структури Н. п. т. Одні форми, набуваючи актуальності, виходять на передній план у заг. системі жанрів; інші ж, втрачаючи актуальність, а отже, й фактичний грунт для розвитку, трансформуються або зовсім зникають. Чимало з них згодом відроджуються, але вже у відмінних від попередніх умовах, і неминуче несуть на собі ознаки нового часу.

У фольклор. скарбниці кожного народу — різні форми Н. п. т., і складались вони по-різному. Проте наявний факт. матеріал свідчить і про певні заг. закономірності складання й істор. змінності жанрових форм Н. п. т. Найдавнішою з них є обрядова поезія, чільне місце в якій належить замовлянням, закликанням, прокльонам, чаклуванню з використанням специфічних словесних формул, яким приписувалась здатність магічної дії. Обрядова поезія, що розвинулась пізніше під впливом трудової й побутової практики народу, ділиться на два осн. цикли: календарно-обрядову поезію й родинно-обрядову поезію. В давнину почали складатись і такі характерні жанри як трудові пісні та голосіння. Дещо пізніше виникла народна лірика, яка представлена в Н. п. т. багатьох народів світу насамперед піснями про кохання, жартівливими піснями, монострофами (нерідко жартівливого плану).

Давньою за походженням є нар. оповідальна творчість. У світ. фольклорі вона представлена двома великими групами: казкова творчість (казки про тварин, байки, притчі, новелістичні, жартівливі, соціально-побутові казки) й неказкова проза (легенда, переказ, оповідання, усмішка, билиця, анекдот). В основі жанру казки лежить первісне усне оповідання, що в давнину супроводило певний обряд. Пізніше воно дедалі більше набувало самодостатнього вияву, ставши основою усної оповідальної творчості в багатоманітності її жанрових форм.

Фіксація зразків Н. п. т. засобами письма відбувалася вже в давнину, зокрема в країнах старод. Сходу. Одним з найдавніше записаних вважається «Епос про Гільгамеша» — пам’ятка аккадсько-шумерської гліптики (кін. З тис. до н. е.). Тоді ж у Старод. Китаї набув поширення зб. казок «Шан-Хої-Кінг». Міцно увійшли в культур. скарбницю людства й інші пам’ятки усної оповідальної творчості, створені пізніше: староінд. «Панчатантра» (3 — 4 ст.), зб. араб. казок «Тисяча й одна ніч» (9 ст.). З часом, в умовах формування державності, що йшла на зміну первісним спільностям людей (племенам, союзам племен тощо), виник пісенний епос, нерідко перейнятий патріот. мотивами, яскравими образами істор. -героїчного звучання. У світ. фольклорі впродовж віків склались видатні віршовані нац., епоси — «Іліада», «Рамаяна», «Манас», «Гесер», «Калевала», «Джангар», «Лачплесіс» та ін., численні героїч. поеми, історичні пісні, билини, думи, епічні співанки-хроніки (див. Співанки).

Згодом з’явилися соціально-побутові пісні різних тем. циклів — чумацькі, солдатські, рекрутські, наймитські, сирітські та ін. — як наслідок органічного зв’язку Н. п. т. з життям трудового народу, свідчення її здатності активно реагувати на явища соціальної дійсності. Характерний худож. масив Н. п. т. у фольклор. скарбниці становлять твори малих жанрів — прислів’я, приказки (в них сконденсовано філос. осмислення навколишнього світу, явищ сусп. життя, побут. практики народу), загадки (виникли з потреб удосконалення кмітливості людини, виховання спостережливості), дитячий фольклор (метою його є вирішення багатьох корінних завдань етнопедагогіки). У процесі істор. розвитку Н. п. т. спостерігаються явища, характерні в цілому для фольклор. процесу (міжнац. взаємодії, міжжанрові дифузії, регіон. особливості в сюжеті, образності, що виявляються, проте, в контексті певного нац. стилю, варіювання образів і мотивів, але в усталених рамках традиції, та ін.). Тому Н. п. т. здавна привертає увагу не лише філологів, а й музикознавців, етнографів, мистецтвознавців. Високим ступенем розвитку, різноманітністю тематики й багатством, досконалістю форм відзначається Н. п. т. укр. народу: думи та історичні пісні, казки, легенди і перекази, усмішки, прислів’я і приказки, народна лірика, балади, самобутня обрядова поезія здобули заслужену високу оцінку й широке визнання. Важливим і вдячним джерелом творчого зростання була Н. п. т. для багатьох укр. письменників різного часу. Нині, в атмосфері посилення уваги до нац. культурних надбань, постають завдання творчого використання, постійного й цілеспрямованого вивчення Н. п. т.

Вид.: Українські приказки, прислів’я і таке інше. СПБ, 1864; Рудченко И. Я. Народные южнорусские сказки, в. 1 — 2. К., 1869 — 70; Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, т. 1 — 7. СПБ, 1872 — 78; Гнатюк В. М. Галицько-руські анекдоти. «Етнографічний збірник», 1899, т. 6; Українські народні думи, т. 1 — 2. Х. — К., 1927 — 31; Левченко М. З. Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860-х pp., в. 1 — 2. К., 1928; Історичні пісні. К., 1961; Загадки. К., 1962; Ігри та пісні. К., 1963; Колядки та щедрівки. К., 1965; Украинские народные думы. М., 1972; Співанки-хроніки. К., 1972; Чумацькі пісні. К., 1976; Казки про тварин. К., 1979; Весільні пісні, кн. 1 — 2. К., 1982; Народні оповідання. К., 1983; Легенди та перекази. К., 1985; Прислів’я та приказки, [кн. 1 — 3]. К., 1989 — 91.

Літ.: Потебня А. А. Объяснения малорусских и сродных народных песен, ч. 1 — 2. Варшава, 1883 — 87; Українська народна поетична творчість, т. 1 — 2. К., 1958; Кирдан Б. П. Украинские народные думы (XV — начало XVII в.). М., 1962; Бойко В. Г. Поетичне слово народу і літературний процес. К., 1965; Березовський І. П. Українська народна творчість (20 — 30 роки XX ст.). К., 1973; Дей О. І. Поетика української народної пісні. К., 1978; Шумада Н. С. Сучасна пісенність слов’янських народів. К., 1981; Довженок Г. В. Український дитячий фольклор. К., 1981; Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаевська Л. Ф. Українська народна поетична творчість. К., 1983; Пазяк М. М. Українські прислів’я та приказки. К., 1984; Мишанич С. В. Усні народні оповідання. К., 1986; Дунаєвська Л. Ф. Українська народна казка. К., 1987; Нудьга Г. А. Українська пісня в світі. К., 1989; Крук И. И. Восточнославянские сказки о животных. Минск, 1989; Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору т. 1. К., 1930.

І. П. Березовський.


НАРОДНА СЛОВЕСНІСТЬ — див. Народна поетична творчість.


«НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ» наук.-популярний ілюстр. журнал Ін-ту укр. фольклору АН України та Управління в справах мистецтв при РНК України. Виходив 1939 — 41 у Києві раз на два місяці. Попередники «Н. т.» — «Етнографічний вісник» (1925 — 32), «Український фольклор» (1937 — 39). Уміщував наук., наук.-популярні статті, записи нар. творчості, огляди л-ри, бібліогр. покажчики та ін. В журналі надр. статті про фольклорні джерела творчості укр. письменників: «Народнопісенна ритміка в поезії І. Франка» Ф. Колесси, «Фольклор і міфологія в „Лісовій пісні“ Лесі Українки» Т. Борисюк, «Мотиви народних пісень у творчості Архипа Тесленка» В. Півторадні та ін. З 1957 виходить під назвою «Народна творчість та етнографія».


«НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ» — наук.-популярний ілюстр. журнал ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН України та М-ва культури України. Виходить з 1957 у Києві, спочатку — 4 рази на рік, з 1990 — раз на два місяці. Гол. ред. М. Рильський (1957 — 64). З 1988 — О. Костюк. Попередники «Н. т. та е.» — «Етнографічний вісник» (1925 — 32), «Український фольклор» (1937 — 39), «Народна творчість» (1939 — 41). Вміщуються наукові, наук.-популярні статті, записи нар. творчості, огляди л-ри, бібліогр. покажчики, хроніка з питань фольклору, нар. образотв. мист-ва, хореографії та етнографії України, ін. країн. Опубл. ряд статей про фольклорні джерела творчості укр. письменників: «Фольклор у ранній творчості Т. Г. Шевченка» В. Скрипки, «Народні прислів’я та приказки у творах Г. Ф. Квітки-Основ’яненка» О. Скорик, «Осип Маковей і народна творчість» Ф. Погребенника, «Народнопоетичні джерела творчості Олеся Гончара» М. Пазяка, «Максим Рильський — організатор дослідження народної творчості» І. Березовського та ін.

М. М. Пазяк.


НАРОДНЕ ВІРШУВАННЯ — система ритмічної організації мови в народній поетичній творчості, зумовлена закономірностями мовного матеріалу та особливостями нац. мелосу. В укр. народно-поет. творчості (як і у фольклорі ін. слов’ян. народів) існує два типи вірш. будови: нерівноскладовий вірш (переважно речитативний, рідше — декламаційний), властивий старовинним замовлянням, весільним обрядовим промовам, похоронним голосінням, т. з. жебранкам старцівпрохачів, лірницьким духовним псальмам, кобзарським думам; рівноскладовий вірш, силабічний (пісенний) — більшості укр. нар. пісень різних жанрів.

Конструктивним принципом ритм. організації усіх різновидів нар. нерівноскладового вірша є членування поет. тексту на різновеликі, але синтаксично й інтонаційно завершені вірш. рядки. Вони можуть довільно поєднуватися у більші чи менші за обсягом групи — періоди або уступи, що замикають закінчену думку чи образ. Групування віршів у періоди часто підтримується синтаксичним паралелізмом та пов’язаними з ним анафорами, асонансами, а іноді й точними римами (переважно дієслівними). Типологічно така будова інтонаційно-синтакс. вірша репрезентує початкову стадію розвитку вірш. мови, де поет. думка не вкладається в задану ритмічну схему, а вільно підпорядковує собі будову віршів та відповідних їм імпровізованих мелодичних фраз. Кристалізація народнопісенної вірш. форми зумовлювалася нормуючим впливом мелодії: від упорядкованості грам. і мелод. акцентів у закінченнях пісенних фраз (віршів), що є основою для утворення послідовної рими, та вирівнювання розміру вірш. рядків — до появи устал. пісенних типів з послідовним поділом віршів на рівномірні силабічні групи і до виникнення періодич. строф. Правильний силабічний вірш був уже в найдавніших обрядових піснях: купальських піснях, весільних піснях, колядках, веснянках.

Ритмічна організація рівноскладових вірш. форм нерозривно пов’язана з ієрархією усталеної мелод. структури, яка підпорядковує собі текст. Згідно з поділом музичного періоду на музичні речення і фрази, словесна строфа нар. пісні членується на окремі вірші та силабічні групи, відділені цезурами, які обов’язково збігаються з синтаксичним членуванням поет. тексту. Цим народнопісенний рівноскладовий вірш (по суті інтонац.синтаксич.), незважаючи на зовн. подібність, суттєво відрізняється від літ.-силабічного, де складочислова схема вірша (як задана метрична константа) може не збігатися з його синтаксичною будовою, внаслідок чого допускаються перенесення, неможливі у нар. пісні. Найменшою неподільною ритмічною одиницею народнопісенного вірша є ритмо-синтаксична стопа (пісенне коліно) — силабічна група, відзначена внутр. семантико-синтакс. та ритміко-інтонац. єдністю, яка сполучається з відповідною фразою мелодії. За обсягом пісенні коліна бувають 3 — 7-складовими. Їх різні комбінації утворюють численні силабічні віршові розміри: /4 + 3/, /4 + 4/, /5+5/, /6+6/, /4+4+3/, /5+5+7/, /4+4+6/ — т. з. коломийковий вірш, що є найпоширенішою формою в укр. необрядовій пісенності. Грам. наголоси у межах ритмо-синтакс. стоп та вірш. рядків розташовуються довільно (згідно з природними мовними нормами) і часто не збігаються з мелодичними наголосами (що згладжується у вокальному виконанні), за винятком постійного (константного) акценту в клаузулі, зумовленого мелодичними каденціями, що стає основою для утворення жін. та чол. рими, рідше дактилічної. Найпоширенішою в укр. нар. пісенності є двовіршова строфа з суміжним римуванням: /5 + 5 + 3/2

Ой забриніли // ковані вози // на дворі.

Ой заплакала // Ганнина мати // в коморі.

(Весільна пісня).

/4+4+6/ 2

Лугом іду, / коня веду, // розвивайся, луже.

Сватай мене, / козаченьку, // люблю тебе дуже.

(Лірична пісня).

Однак досить часто зустрічаються строфи, складені з різних віршів: /7 + 7/ + /5 + 5 + 7/; /6+6 / + /4 + 4 + 6/ тощо та складні строфічні будови типу: /4 + 4/ 2 + / 4 + 3/ 2; /4 + 3/ 3 + /6 + 6/ — у колискових піснях, /4 + 3/ 2+ /6 + 6/ + /4 + 4/; /4 + 5/ 2 + /4 + 4/ 3 — у ліричних піснях. Н. в. вплинуло на розвиток літ. віршування.

Літ.: Колесса Ф. М. Ритміка українських народних пісень. В кн.: Колесса Ф. М. Музикознавчі праці. К., 1970; Квитка К. В. Избранные труды, т. 1 — 2. М., 1971 — 73; Сидоренко Г. К. Українське віршування. Від найдавніших часів до Шевченка. К., 1972; Грица С. Й. Мелос української народної епіки. К., 1979.

Р. А. Омеляшко.


«НАРОДНЕ СЛОВО» — літ.-худож. і громад.політ. ілюстр. газета. Вид. 1907 — 11 у Львові тричі на тиждень. Усього вийшло 603 номери. Редакторами в різні роки були культур.-осв. діячі А. Веретельник, М. Курцеба, Є. Турбацький та ін. В «Н. с.» співробітничали Катря Гриневичева, О. Колесса, Н. Кобринська та ін. Газета виступала за піднесення осв. рівня усіх верств українського народу, розвиток національної свідомості. Вміщувала статті на громад.-політ., літ. та істор. теми (1909 вперше надр. праця «Наша історія» І. Нечуя-Левицького), рецензії на нові книги і театр. вистави тощо. Публікувалися поезії Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, В. Самійленка, Ю. Федьковича, переклади творів М. Горького, О. Купріна, М. Богдановича, Я. Коласа, Гі де Мопассана, Марка Твена та ін. зарубіж. письменників. У літ. додатку до «Н. с.» опубл. повісті «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького (1907), «Розбійник Кармелюк» М. Старицького (1908) та ін.

М. О. Мороз.


«НАРОДНИЙ СТЯГ» — укр. вид-во. Засн. 1917 в Одесі з ініціативи письменників і культур. діячів І. Липи та його сина Ю. Липи. Діяло (з перервами) до 1919. Випустило ряд видань на теми нац.-визв. боротьби укр. народу та громадян. війни («Носіть свої ознаки!», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Союз визволення України», «Гетьман Іван Мазепа» та ін.). З худож. творів тут вийшли «Казки про Волю» (в. 1 — 4) та казка «Лада прекрасна» І. Липи, зб. «Приказки на москалів та німців» С. Руданського та ін. Рецензії на окр. видання «Н. с.» вміщені в журн. «Книгарь».

Літ.: Зленко Г. Видав «Народний стяг». «Чорноморська комуна», 1991, 18 липня; Максим’юк Т. І батько, і син... Видавництво «Народний стяг». «Книжник», 1992, № 4.

Г. Д. Зленко.


«НАРОДНІ ПІСНІ ДЛЯ СПІВОЛЮБИВИХ РУСИНІВ» — літ.-фольклорний збірник. Вид. 1883 у Львові. Містить 145 нар. пісень (істор., соціально-побутових, обрядових, ліричних) та пісень літ. походження, що були популярними на західноукр. землях. Серед них — «Віють вітри, віють буйні» (на вірш І. Котляревського), «Мир вам, браття, всім приносим» (на вірш І. Гушалевича), «Не журися, мій хазяю» (на вірш Т. Падури), «Весною пташки щебечуть», «Воскресни, Бояне» (на вірші Ю. Федьковича), «Там, де Чорна гора» (на вірш О. Заклинського), «Я русин був, єсьм і буду...» (на вірш О. Духновича) та ін. Пісні літ. походження подані без зазначення автора слів і музики.

Ф. П. Погребенник.


НАРОДНІСТЬ ЛІТЕРАТУРИ — одне з фундаментальних понять теорії і практики літ.-худож. творчості, що характеризує її співвіднесеність з життям людини й суспільства, з соціальними перетвореннями. Охоплює широке коло питань, починаючи від здатності худож. слова виражати духовну сутність нації, зміст її життя і закінчуючи адресуванням та доступністю літ. творів нар. масам. Поняття Н. л. відіграє виразно конструктивну роль у визначенні ідейно-худож. орієнтирів розвитку л-ри. Розуміння і трактування його в істор. перебігу завжди впливало на розстановку літ. сил, багато в чому визначало систему основних, зокрема естетичних, домінант творчості. Худож. правда, суспільна роль митця і мистецтва загалом, місце фольклору в літ.худож. процесі, концепція літ. мови — ці та багато ін. проблем охоплює теорія Н. л. Виникнувши і сформувавшись у 18 ст. (Й. Г. Гердер), спираючись спочатку на тезу про нац. окремішність л-ри, найяскравіше втілену в фольклорі, положення про Н. л. активно розвивалися у франц. романтизмі та в реалізмі західноєвроп. л-р, з 20-х pp. 19 ст. плідно розроблялися в рос. л-рі (О. Пушкін та революц.-демокр. критика). Теорія Н. історично заперечувала класицистичні (див. Класицизм) настанови творчості з їхньою канонічністю, розмежуванням на «високі» й «низькі» (простонародні) стилі, орієнтацією на аристократизм. Звернення до Н. л. означало не що інше як еволюцію худож. творчості в бік демократизації змісту і форми, адресування її широким читацьким колам, відображення життя в усіх соціальних вимірах, його нац. своєрідність та співвіднесеність із загальнолюдськими духовними цінностями.

Укр. л-ра з 19 ст. в умовах рос. імперського тиску, спрямованого на асиміляцію українців, формує власні засади народності. І. Котляревський та Г. Квітка-Основ’яненко у своїх творах утверджують літ. можливості укр. мови, показують життя, характери й типи людей з народу з відповідною їм естетикою, звертаються до фольклору, нац. історії тощо. Справді нар. письменником і водночас унікальним явищем у світовій л-рі став Т. Шевченко. Наступна укр. літ. думка спиралась на феномен його творчості, яка стала вирішальною підвалиною народності укр. л-ри. Теорію Н. л. розробляв І. Франко, починаючи з відомої ст. «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878).

Н. л. передбачає гармонійне поєднання в худож. творчості національного і загальнолюдського (див. Національне та інтернаціональне в літературі). Велика роль тут належить перекладам на мову даної нац. л-ри творів світової л-ри, а також участі письменників у літ. процесі ін. народів. Прикладом такої участі є М. Гоголь, на думку якого поет народним лишається і тоді, коли зображує чужий світ, але через призму своєї нац. стихії. Таким є Т. Шевченко, котрий у своїй творчості значну увагу приділив життю народів Кавказу, Серед. Азії. Втім, не кожній л-рі вдається увійти в контекст загальнолюдських духовних набутків у силу різних причин. Для укр. л-ри цей шлях супроводжувався складними теоретич. суперечками про її «домашній вжиток» (19 ст.), орієнтацію на «Європу чи „Просвіту“» (М. Хвильовий, 20-і pp. 20 ст.), про «велику літературу» (укр. емігрантська концепція повоєнного часу) тощо. Подолання такого роду проблем, труднощів входження у загальнолюд. духовний світ, притаманних насамперед т. з. дефенсивним (оборонним) літературам, об’єктивно передбачалося соціальними програмами революційного 1917. Однак, по-перше, не обійшлося при цьому без популістського спрощення худож. творчості. По-друге, «теорія» соціалістичного реалізму, проголосивши комуніст, ідейність найвищим змістом творчості в ім’я народу, а найперше — робіт. класу, тим самим вихолощувала класичні традиції Н. л., тенденційно віддавала перевагу класовому підходу перед загальнолюдським. Ототожнення Н. л. з партійністю, пріоритет інтернаціональних, а на практиці — безнаціональних цінностей над національними, нарешті, догматизація основних теор., ідеол., політ. засад у т. з. рад. л-рі остаточно призвели до втрати нею народності в її суто гуманістичному значенні. Останнім часом, зокрема в укр. л-рі, категорія Н. л. виразно пов’язується з нац. її специфікою, з увагою до неперехідних традицій класики і вираженням духовних цінностей народу як нації. Істотних змін поняття Н. л. зазнає під впливом притаманного 20 століттю прагматизму і поширення масової культури, особливостей функціонування масового мист-ва. У зв’язку з новими можливостями продукування, тиражування і поширення мист. цінностей, зокрема книжок, видозмінюється характер їх споживання, оскільки іншим стає й адресат творчості. Не випадково у світовій естетиці 2-ї пол. 20 ст. спостерігається тенденція до переосмислення поняття елітарності, протиставлення його популізму, що, природно, призводить до видозмін в осн. теор. концепціях Н. л., серед яких — захист, збереження за худож. творчістю її неодмінного права на своєрідність, суверенність новатор. пошуків. Переосмислюється, таким чином, уявлення про популярність як важливе в теорії народності літератури. Однак за поняттям «народність» і зараз, і, очевидно, в майбутньому стоятиме зміст, істотний для трактування самої сутності худож. л-ри, для творення та функціонування мистецтва.

Літ.: Фокс Р. Роман и народ. Л., 1960; Добролюбов Н. А. О степени участня народности в развитии русской литературы. В кн.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений, т. 2. М., 1962; Франко І. Краса і секрети творчості. К., 1980; Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. М., 1981; Шевченко Т. Про мистецтво. К., 1984; Дзюба І. У всякого своя доля. К., 1989.

Г. М. Сивокінь.


«НАРОДНОЕ ЧТЕНИЕ» — журнал. Виходив 1859 — 61 у Петербурзі раз на два місяці, 1862 — щомісяця. Видавець — М. Лермантов, редактори — О. Оболонський і Г. Щербачов. Уміщував урядові розпорядження, огляди законодавчих актів, худож. твори, статті на істор., наук.-природничі теми, мемуар. матеріали тощо. Представлена була й укр. л-ра: поезії «Хустина» («Чи то на те Божа воля?...»), «Якби мені черевики...», «І широкую долину...», «Не вернувся із походу...», «1 багата я...», «Ой одна я, одна»; автобіографія Т. Шевченка (під назвою «Письмо Т. Г. Шевченко к редактору „Народного чтения“», 1860, № 2). Згадки про «Н. ч.» є в листах Т. Шевченка до В. Г. Шевченка й П. Симиренка. Надр. також оповідання «Надія», «Саша», «Катерина» Марка Вовчка; «Повість про Південну Русь» і ст. «Нащадки задніпровських гайдамаків» П. Куліша та ін.

В. Г. Пугач.


«НАРОДОВЦІ» — одна з провідних культурно-політичних течій на західноукраїнських землях у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. Зародилась на поч. 60-х pp. 19 ст. в основному серед укр. греко-катол. і правосл. духівництва, учительства та університ. професури на противагу консервативним колам старшої генерації, зокрема «москвофілам». Ідейною базою «Н.» були демокр. традиції нац. і культур. відродження укр. народу 30 — 40-х pp. 19 ст. («Руська трійця», Кирило-Мефодіївське братство, Головна руська рада), національні та суспільні устремління Т. Шевченка. «Народовці» заявили про себе спочатку на літ. ниві, згуртувавшись навколо журналів «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка». Визначними постатями з-поміж них стали К. Климкович, В. Шашкевич, Ф. Заревич, О. Партицький, Д. Танячкевич, К. Горбаль та ін. До них приєдналися згодом культур. і політ. діячі старшого покоління — Ю. Лаврівський, С. Качала, І. Борисикевич, К. Устиянович, С. Воробкевич. «Н.» обстоювали викладання в школах і видання л-ри нар. мовою, заснування україномовної преси, широку культурно-просвіт. діяльність, дослідження фольклору та етнографії тощо. Пропагували ідею загальноукр. літ. і культур. спільності. Особливе значення в процесі консолідації надавали поширенню л-ри Наддніпр. України, творчості Т. Шевченка. У розвитку «народовської» преси велику роль відіграли контакти галичан з П. Кулішем, О. Кониським, ін. діячами «Старої громади». Завдяки матеріальній допомозі наддніпрянців почав виходити літ. часопис «Правда», що став єдиним на той час загальноукр. журналом. «Н.» створили низку товариств: «Руська бесіда» (і при ньому — Руський нар. театр у Львові), «Просвіта», Літ. т-во ім. Шевченка. Східноукр. письменники дістали можливість друкуватися в «народовській» пресі, у Галичині виходили твори О. Кониського, П. Куліша, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького та ін. На формування поглядів частини «Н.», зокрема учасників студ. гуртка «Січ», вплинули ідеї М. Драгоманова (він вів з «народовськими» виданнями «Правда», «Зоря», «Діло», «Буковина» численні дискусії). В поглядах «Н.» на політику й культуру відчутні елементи слов’янофільства, романт. ідеї народності та ідеаліст. естет. теорій (Г. В. Ф. Гегель, Ф. В. Й. Шеллінг), засад культурно-істор. школи. «Н.» дискутували з «москвофілами» з питань нац. інтересів, реліг. обряду, правопису (фонетичного чи етимологічного), азбуки, літ. процесу тощо. Намагалися знайти компроміси для співробітництва з польс. інтелігенцією. Загалом культурно-політ. орієнтація «Н.» полягала в поєднанні нац.-просвіт. діяльності з лояльністю щодо австр. урядових кіл і греко-катол. церкви. З кін. 70-х pp. серед «Н.» виділилась нова радикальна течія — «молодші народовці» (І. Франко, М. Павлик, Є. Олесницький, Т. Окуневський). Вони виступали за послідовну секуляризацію культур. і сусп. життя, розгортання культурно-просв. роботи, боротьби за політичні і економічні права тощо. На поч. 80-х pp. припадає співпраця старшого крила «Н.» з радикальним, робиться навіть спроба передати редагування журн. «Зоря» І. Франкові. 1890 гол. представники «Н.» (Ю. Романчук, О. Барвінський, Н. (А.) Вахнянин) уклали угоду з австр. владою (в особі галиц. намісника графа К. Бадені) і представниками польс. кіл щодо співробітництва укр. і польс. інтелігенції в Галичині. З цього часу вони проголосили «нову еру», за якої певною мірою легалізувалося укр. культурне життя: засн. 5 нац. шкіл, 3 гімназії, вводився фонет. правопис, Літ. т-во ім. Шевченка реформувалося в Наукове товариство імені Шевченка, засн. кафедра укр. історії у Львів. ун-ті тощо. За участю «Н.» видавалися журнали «Дзвінок», «Записки Наукового товариства імені Шевченка». Однак доводилося йти на значні політ. поступки, виявляти лояльність до уряду. Прогрес. укр. інтелігенція, в т. ч. частина «народовської», сприйняла політику «нової ери» як згортання боротьби за нац. відродження України і підпорядкування укр. суспільно-культур. думки, освіти, л-ри інтересам інших, «державних» націй.

З Галичини «народовський» рух поширився на Буковину, де активну роль відіграли Ю. Федькович, брати С. і Г. Воробкевичі. 1884 буковинські «Н.» витіснили «москвофілів» з «Руської бесіди», 1885 — з Руської ради, з 1885 почали видавати газ. «Буковина». Провідними діячами серед буковинських «Н.» були також Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович. На Закарпатті «народовський» рух розгорнувся в 90-х pp. Найяскравішим його представником став Л. Чопей. Свій внесок у просвітництво, розвиток літ. і мист. життя краю зробили на поч. 20 ст. А. Волошин, Г. Стрипський, Ю. Жаткович та ін. Нац.-культурне відродження Закарпаття у 20 — 30-х pp. 20 ст. відбувалося в дусі «народовських» ідей. Після розколу Русько-укр. радикальної партії частина радикалів (І. Франко, В. Охримович, С. Данилович та ін.) об’єдналася з «Н.» і утворила 1899 Укр. національно-демокр. партію, на основі якої 1925 виникло Укр. нац.-демокр. об’єднання. На. поч. 20 ст. «Н.» були однією з політ. сил укр. інтелігенції, яка значною мірою склала уряд Західноукр. Нар. Республіки. Набутком «Н.» стали наук. розвідки з питань історії л-ри, критики, фольклористики, мовознавства, права (В. Барвінський, Ом. Огоновський, О. Барвінський, О. Партицький, К. Климкович, В. Коцовський, Є. Желехівський, В. Шашкевич, В. Навроцький). Творчість письменників «народовського» спрямування позначена наслідуванням традицій сентименталізму, пізнього романтизму, виразними національно-історичними, патріот. мотивами. Водночас окремі художні твори (Ф. Заревича, В. Барвінського, Г. Цеглинського, О. Огоновського) — це цікаві спроби освоєння істор. і сучас. подій, характерів тогочас. інтелігентів.

Літ.: Терлецький О. Москвофіли й народовці в 70-х pp. Львів, 1902; Павлик М. Москвофільство та українофільство серед австро-руського народу. Львів, 1906; Павлик М. Михайло Драгоманів, «високий рівень» українства та «нова ера». Львів, 1906; Франко 1. Молода Україна, ч. 1. Львів, 1910; Барвінський О. Спомини з мого життя, ч. 1 — 2, Львів, 1912 — 13; Левицький І. Історія політичної думки галицьких українців 1848 — 1914. Львів, 1926; Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст. Львів, 1964; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Франко І. Южно-русская литература. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Крип’якевич І. історія України. Львів, 1990.

Т. І. Гундорова, Б. З. Якимович.


НАРТСЬКИЙ ЕПОС, нартівський епос — героїч. епос народів Кавказу (осетинів, абхазів, адигейців, кабардинців, черкесів, убихів). Відомий також балкарцям, чеченцям, інгушам, карачаєвцям. Побутує в прозі та вірш. формі. Герої епосу — богатирі-нарти становлять могутню співдружність, душею якої є мудра чарівниця Сатана (Сатаней). Вони борються зі страхітливими велетнями, драконами, ворожими людині силами природи, іноз. загарбниками. В основі Н. е. лежить старод. аланський епіч. цикл, який сягає 7 — 4 ст. до н. е. Записувати Н. е. почали з серед. 19 ст. У серед. 20 ст. вперше вид. зведені тексти. Укр. мовою Н. е. переклала В. Чередниченко.

Вид.: Рос. перекл. — Нарты. Кабардинский эпос. М., 1957; Нарты. Адыгейский героический эпос. М., 1974; Сказання о нартах. Осетинский эпос. М., 1978.

Літ.: Нартский эпос. Материалы совещания 19 — 20 октября 1956 г. Орджоникидзе, 1957; Дюмезиль Ж. Осетинский эпос и мифология. М., 1976.

М. Г. Бочко.


НАРУШЕВИЧ (Naruszewicz) Адам Станіслав (20.Х 1733, с. Логішин, тепер Пінського р-ну Брест. обл., Білорусь — 6.VII 1796, м.Янув-Подляський, тепер Польща) — польс. поет, історик, перекладач. Навч. до 1757 у Вілен. академії, 1758 — 62 вивчав філософію й теологію в Ліоні (Франція). Викладав поетику й риторику у Варш. колегії єзуїтів, Вілен. академії. З 1788 — катол. єпископ в Смоленську, з 1790 — в Луцьку. Автор лірич. віршів, од, сатир (т. 1 — 4, 1778). Н. належить «Історія польського народу» (т. 2 — 7, 1780 — 86, т. 1, 1824). 1788 вид. «Щоденник подорожі короля Станіслава Августа в Україну 1787 року». Залишив 230 томів джерел з історії Польщі «Теки Нарушевича», в яких уміщено важливі документи про Визв. війну укр. народу 1648 — 54. Перекладав твори Горація, Анакреонта, Таціта. Уривки з «Історії польського народу» переклав рос. мовою П. Гулак-Артемовський. Окр. вірші Н. переклав В. Лучук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979.

Р. П. Радишевський.


НАРУШЕВИЧ Віктор Володимирович (24.VIII 1937, с. Сутиски, тепер смт Тиврівського р-ну Вінн. обл.) — укр. поет. Закін. 1963 Вінн. пед. ін-т. Учителював, був на журналіст. роботі. З 1978 — зав. ред. худож. л-ри вид-ва «Маяк». Автор збірок «Літодень» (1975), «Розповінь» (1979), «Акваторія» (1983), «Серпневе гроно» (1985), «Пізнання ріки» (1991). Тематика збірок пов’язана з Поділлям і Причорномор’ям, їхньою природою, працею і життям хліборобів, рибалок. Упорядник зб. літ. казок рос. письменників «Два брати» (1990), один з упорядників зб. віршів поетів України і Угорщини «Веселка над берегами» (1981). Окр. твори Н. перекладено рос., молд., осет., болг. мовами.

Літ.: Стрельбицький М. «Себе дослухатись на людях». «Україна», 1983, № 41.

А. М. Подолинний.


НАСИРІ Каюм [справж. — Насиров Габделкаюм Габделнасирович; 2 (14).II 1825, с. Верхні Ширдани, тепер Зеленодольського р-ну, Татарстан — 20.VIII (2.ІХ) 1902, Казань] — татар. письменник, перекладач, учений-просвітитель. Після закін: 1855 медресе був вільним слухачем Казан. ун-ту. З 1855 викладав татар. мову в казан. духов. уч-щі й семінарії. Діяльність Н. мала енциклопед. характер. Гол. праця — «Книга для співбесідників з літератури» (1884, татар. мовою), що містить фольклор. зразки, а також ориг. твори (новели, короткі повч. оповідання, байки) та переклади Н., ін. авторів. Був зачинателем татар. дит. л-ри (кн. «На дозвіллі», 1860, тощо). Своїми реаліст. новелами сприяв розвиткові татар. худож. прози. Уклав граматику татар. мови (1895), ряд словників («Татарсько-російський словник», 1875, та ін.), підручники з математики, географії, історії, книги з природ. наук, землеробства, лінгвістики, фольклору («Повір’я та обряди казанських татар...», 1880, рос. мовою; «Зразки народної літератури казанських татар», 1896, рос. мовою). В інтерпретації Н. опубл. кілька творів на сх. тематику: кн. «Повість про сорок візирів» (1868), повість-казка «Абугалісіна» (1872; укр. перекл. В. Зайця) та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Абугалісіна. К., 1980; Рос. перекл. — Избранные произведения. Казань, 1977.

Літ.: Гайнуллин М. Каюм Насыров и просветительское движение среди татар. Казань, 1955; Гайнуллин М. Каюм Насыри. Казань, 1975; Выдающийся просветитель-демократ Каюм Насыри. Казань. 1976.

Р. К. Ганієва.


НАСІР XOCPОB, Абу Муїн аль Кубадіяні аль Марвазі (1004, с. Кубадіян, побл. м. Балха — після 1072, за ін. даними — бл. 1080 чи 1088, с. Йомган, місцевість Бадахшан, Памір) — тадж. і перс. поет, філософ. Жив у м. Мерві, служив у податковому відомстві сельджуцьких правителів Хорасану. 1045, вірогідно, встановив таємний зв’язок з карматськими общинами, став прихильником, а згодом проповідником карматства (ісмаїлізму — філос. системи, що під гаслом сел. «зрівнювального комунізму» ставила вимоги спільності землі й майна і, як багато сел. рухів Середньовіччя, вважалася реліг. єрессю). Тоді ж здійснив хадж (проща) до Мекки, 1046 — 52 подорожував по Індії, Сирії, Палестині, Єгипту. Через гоніння ортодоксального мусульм. духівництва за вільнодумні реліг.-філос. погляди Н. Х. змушений був рятуватися на Памірі, де й провів ост. третину свого життя. Автор лірич. «Дивана», прозової «Книги мандрів» («Сафарнаме», містить блискучі описи подорожі до Єгипту), віршованих дидакт. творів «Книга просвітлення’» («Ровшанаї-наме») та «Книга щастя» («Саодат-наме»), автобіогр. кн. «Образ віри» («Ваджгі дін»). У реліг.-філос. трактатах проповідував духовне самовдосконалення, осягнення істини кожною людиною. Осн. їхня теза — велич думки. Розвинув літ. жанри перс.-тадж. письменства — філос. касиди, дидакт. поеми; сприяв збагаченню перс. мови філос. термінологією. В Україні творчість Н. Х. досліджував і перекладав рос. мовою А. Кримський. Укр. мовою окр. поезії Н. Х. переклав В. Мисик.

Тв.: Укр. перекл. — Чинара та гарбуз. В кн.: Мисик В. Захід і Схід. К., 1990; Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Крымский А. История Персии, ее литературы и дервишеской теософии, т. 1, в. 4. М., 1915; Сафар-наме. Книга путешествий. М. — Л., 1933; Избранное. Душанбе, 1949; Лирика. М., 1979.

Літ.: Крымский А. История Персии, ее литературы и дервишеской теософии, т. 1, в. 4. М., 1915; Бертельс А. Е. Насир-и Хосров и исмаилизм. М., 1959.

О. А. Шокало.


НАСЛІДУВАННЯ в літературі — свідоме використання письменником творів ін. авторів або зразків фольклору для вираження власних думок і настроїв. На відміну від запозичення в літературі, що точніше передає особливості чужого твору, в Н. в л. при своєрідному розкритті теми зберігаються лише заг. риси подібності з наслідуваним літ. зразком. Після появи повісті «Бідна Ліза» М. Карамзіна написано чимало творів з’ подібним змістом. Н. в л. часто бувають учнівськими пробами пера молодих письменників. Напр., А. Тесленко свою прозову творчість розпочав з не зовсім вдалого наслідування гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки» («Ночь на Ивана Купала в с. Харьковцах», «На досветках»). Більш досконале Н. з л. властиве зрілим майстрам слова. Їхні твори тільки заг. ознаками нагадують обрані для наслідування зразки, відзначаються самостійністю й оригінальністю, високими ідейно-художніми якостями (наприклад, вірш «Наслідування Корану» О. Пушкіна). Багато наслідувань має вірш «До Мельпомени» Горація, що увійшов в історію л-ри під назвою «Пам’ятник» — автор у ньому проголосив: «Смерті весь не скорюсь». Наслідуючи твір загалом, ці слова майже повністю перенесли у свої вірші Г. Державін, О. Пушкін, В. Брюсов, М. Рильський. Кілька віршів-наслідувань назвав Т. Шевченко подражаніями («Подражаніє Ієзекіїлю», «Подражаніє Едуарду Сові» та ін.). Поет наслідував окр. епізоди з Біблії, зокрема з Псалтиря («Давидові псалми»). Є наслідування і в І. Франка (цикл «На старі теми»), М. Старицького («На мотив з Гейне „Як з тобою ми спізнались...“») та ін. До Н. в л. нерідко вдаються сучас. письменники: «Пісня кузні (за Рибацьким)», «Це весна (з Баратинського)» П. Тичини та інші. Близькими до Н. в л. є переспіви чужих творів (переважно віршів), стилізації (відтворення їхніх стильових особливостей), пародіювання (імітація властивостей змісту й форми творів ін. авторів з метою їх висміювання; див. Пародія, Епігонство в літературі).

В. М. Лесин.


НАСПІВНИЙ ВІРШ — інтонаційний тип вірша у класич. поезії (поряд з говірним віршем і ораторським віршем). Осн. структурною ознакою Н. в. є високий ступінь гармонійної впорядкованості мелодичного, темпового та динамічного руху твору. В розвитку теми й композиції Н. в. велику роль відіграє емоційне розгортання. Структура Н. в. здебільшого симетрична: членування синтаксичне і ритмічне збігаються, перенесення зустрічаються рідко, рядки об’єднуються у строфи, які поділяються навпіл на тематично та інтонаційно-ритмічно відокремлені групи — ритміко-інтонаційні періоди. Інтонаційно-синтаксичний лад впорядкований, система пауз відповідає строфіці твору, часто зустрічаються повтори — паралелізми, анафори та ін. Звучання Н. в. порівняно з говірним визначається більшою мелодич. згладженістю та темповою симетричністю, заг. сповільненням темпу вимови і пом’якшенням тембру голосу: «Не щебечи, соловейку, / Під вікном близенько; / Не щебечи, малюсенький, / На зорі раненько» (В. Забіла. «Соловей»). Розрізняються три види Н. в. — куплетний, пісенний, романсний. В укр. поезії Н. в. розвинули поети-романтики, ним користувалися Т. Шевченко, М. Старицький, О. Олесь, В. Сосюра та ін. Найчастіше Н. в. вживається в інтимній ліриці. Див. також Мелодика вірша.

Літ.: Эйхенбаум Б. М. Мелодика русского лирического стиха. Пг., 1922; Холшевников В. Е. Основы стиховедения. Русское стихосложение. Л., 1972; Сафронова Е. Г. Интонация и стиль стиха. В кн.: Исследования по теории стиха. Л., 1978; Чамата Н. П. Типи віршової інтонації. В кн.: Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. К., 1980.

Н. П. Чамата.


НАТУРАЛІЗМ (франц. naturalisme, від лат. natura — природа) — літ. та мист. напрям, що склався в ост. третині 19 ст. в Європі і США. Виник у Франції (творчість Е. Золя, братів Гонкурів, Гі де Мопассана). Методол. основу теорії Н., осн. принципи якої були сформульовані Е. Золя в зб. статей «Експериментальний роман» (1880 — 1881) та в передмові до т. з. наукового роману «Тереза Ракен» (1867), становлять позитивістська філософія О. Конта, естет. теорія І. Тена, досягнення експеримент. фізіології (К. Бернар). За цією теорією, мист-во покликане служити засобом пізнання об’єктивної дійсності і людської особистості (худож. твори, за Е. Золя, мають бути «людськими документами»), психол. аналіз мусить спиратися на науку, матеріально-біол. фактори проголошуються визначальними, худож. правда рівнозначна достовірності. Н. у літературознавстві оцінюється неоднозначно. З одного боку — це демократизація тематики і проблематики («Пастка» Е. Золя, «Жерміні Ласерте» братів Гонкурів), зображення класового розшарування суспільства й робіт. руху («Жерміналь» Е. Золя) і т. ін., з другого — біологізація психол. мотивацій, емпіризм, дегуманізація людської особистості, перетворення її на функцію середовища, підпорядкування спадковим біол. інстинктам. В Україні, де в 19 ст. антропол. історіософія та культурософія стали наук. основою демократизації худож. мислення, Н. став формою переходу від романтизму до реалізму і нерідко переймає функцію останнього. Часто неможливо розрізнити елементи Н. і реалізму у творчості одного письменника. Перші теоретики укр. реалізму (М. Драгоманов, І. Франко) ототожнювали ці поняття. Можна виділити два гол. принципи Н., спільні з реалізмом. Перший — пріоритет життя над естет. канонами, що виявився в наголошенні пізнавального начала худож. творчості, в утвердженні права митця освоювати всі сфери соціального й індивідуального буття людини, у прагненні до простоти й доступності стилю. Другий — принцип соціально-біол. детермінізму, що став одним з наріжних каменів реаліст. типізації, хоча одночасно давав підставу для емпіризму, надмірної побутовізації. Укр. л-ра не мала Н. в його класичному (французькому) варіанті, однак окр. його вияви — стильовий еклектизм, емпіризм, схематизм характерів займають помітне місце у творчості т. з. народницьких письменників (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка, Т. Зіньківський, В. Левенко, Грицько Григоренко, Т. Сулима та ін.): Н. привертав також увагу молодих І. Франка, Лесі Українки, В. Винниченка, М. Хвильового, А. Головка та ін.

Літ.: Кулиш П. Обзор украинской словесности. «Основа», 1861, № 1; Золя Э. Экспериментальный роман. В кн.: Золя Э. Собрание сочинений, т. 24. М., 1966; Драгоманов М. Література російська, великоруська, українська і галицька. В кн.: Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці, т. 1. К., 1970; Чупринин С. «Фигуранты» — среда — реальность (К характеристике русского натурализма). «Вопросы литературы», 1979, № 7; Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 26. К., 1980; Франко І. Влада землі в сучасному романі. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 28. К., 1980; Кулешов В. Натуральная школа в русской литературе XIX века. М., 1982; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, етили. К., 1985.

Л. О. Гаєвська.


НАТУРАЛЬНА ШКОЛА — умовна назва раннього періоду розвитку критичного реалізму (40-і pp. 19 ст.). Пізніше у літ. вжиток увійшло більш широке поняття — «гоголівський напрям». Вираз «натуральна школа» вперше вжив Ф. Булгарін для зневажливої характеристики молодих послідовників М. Гоголя (газ. «Северная пчела», 1846, 26 лютого). Термінологічного значення Н. ш. набула у виступах В. Бєлінського — вступній ст. до зб. «Фізіологія Петербурга», статтях «Відповідь „Москвитянину“», «Погляд на російську літературу 1846 р.» та ін. За твердженням критика, Н. ш. стала «результатом усього минулого розвитку... літератури і відповіддю на сучасні запити... суспільства» (В. Г. Белинский. Полн. собр. соч., т. 10. М., 1956, с. 243). Представниками Н. ш., крім М. Гоголя, були М. Некрасов, О. Герцен, І. Тургенєв, Д. Григорович, І. Панаев, В. Даль, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін. У 1842 — 45 роках вони гуртувалися навколо «Отечественных записок»; з 1847 друкованим органом Н. ш. став «Современник». Письменники Н. ш. видали 2 збірники: «Физиология Петербурга» (ч. 1 — 2, 1845), де вміщено переважно фізіологічні нариси, і «Петербургский сборник» (1846), різноманітніший за жанрами. Естет. засади Н. ш. визначались прагненням до крит. зображення соціальної дійсності, викриття всевладдя грошей, чиновницької ієрархії, виступами проти знецінення людської особистості. Цим зумовлений інтерес Н. ш. до обставин життя представників неімущих кіл суспільства. Об’єднуючи явища широкого стильового діапазону, Н. ш. не була однорідною. У поетиці Н. ш. протягом 40-х р. відбулися істотні зрушення: поряд з інтересом до конкретних фактів з життя суспільства з’явилося прагнення показати внутр. світ людини. Пізніше у зв’язку з новими творчими настановами нарисові принципи побудови сюжету втратили роль, фізіологічний нарис, оповідання, мемуари поступилися психол. повісті та роману. Естет. засади Н. ш. позначилися на творах багатьох укр. письменників. Активним прихильником Н. ш. був Є. Гребінка. Окр. традиції Н. ш. розвивали у своїй творчості Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький.

Літ.: Белецкий А. Достоевский и натуральная школа в 1846 году. «Наука на Украине», 1922, № 4; Манн Ю. Утверждение критического реализма. Натуральная школа. В кн.: Развитие реализма в русской литературе, т. 1. М., 1972.

З. В. Кирилюк.


«НАУКА» — вид-во. Діяло 1919 — 20 у Вінниці. Випускало наук., наук.-популярну, худож. (у т. ч. перекладну зарубіж.) л-ру. Вийшли п’єса «Украдене щастя», казка «Лис Микита» І. Франка та істор. драма «Остання ніч» М. Старицького, зб. оповідань «Івась-музика» Г. Сенкевича та ін.

В. А. Бурбела.


«НАУКОВА ДУМКА» — видавництво АН України. Засн. 1922 у складі Ред.-вид. комісії ВУАН; з 1927 функціонує як вид-во ВУАН; з 1964 — сучас. назва. Випускає ориг. монографічну л-ру з усіх галузей знань, а також довідники, збірники наукових праць, наук.-популярні видання, наук. журнали. Важливим напрямом діяльності «Н. д.» є випуск академ. видань творів класиків укр. л-ри. 1939 — 64 видрукувано Повне зібр. тв. Т. Шевченка в 10 томах, з 1989 видається Повне зібр. тв. Т. Шевченка в 12 томах. Випущено багатотомні видання Творів І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, Г. Квітки-Основ’яненка, Лесі Українки, Зібрання творів І. Франка у 50 томах, М. Рильського у 20 томах, П. Тичини у 12 томах та ін. З 1961 виходить серія «Українська народна творчість», з 1982 — «Бібліотека української літератури». Видано збірники «Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.» (1978), «Українська поезія. Середина XVII ст.» (1992). Вид-во багато робить для повернення народові спадщини письменників, на довгі роки незаслужено забутих і вилучених з літ. процесу. Значний масив видань становлять книги з питань теорії л-ри, історії укр. л-ри, зарубіж. л-ри, сучас. літ. процесу. Найвагоміше з лінгвіст. видань — «Словник української мови» в 11 томах. 1991 розпочато випуск багатотомної «Історії України — Руси» М. Грушевського. В активі «Н. д.» такі видання, як Зібрання праць О. Білецького (т. 1 — 5, 1965 — 66), «Історія української літератури» (т. 1 — 8, 1967 — 72), «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» у 5 томах (т. 1 — 4, 1987 — 91), «Історія української літературної критики» (1988) тощо.

Ю. О. Храмов.


НАУКОВА ПОЕЗІЯ — віршовані твори, в яких закони розвитку природи і суспільства осягаються за допомогою чуттєво-образних засобів. Думка в Н. п. постає у такій естет. єдності раціонального та емоц. начал, що наук. елемент не лише становить зміст, а й визначає жанр твору, стає рушійною силою розвитку теми. Термін «наукова поезія» вперше вжив франц. літературознавець Р. Гіль у «Трактаті про слово» (1896), де обстоював необхідність тісного взаємозв’язку науки й мист-ва. До Н. п. належить рання грец. космогонічна й астрон. поезія, філос.-дидактичні поеми Гесіода («Астрономія»), Лукреція («Про природу речей»), Вергілія («Георгіки»), деякі шестодневи та фізіологи в л-рі Київ. Русі, окр. твори вчених (напр., «Прогностична оцінка поточного 1483 року» Ю. Дрогобича). Літ. традиція Н. п., що спирається на філос. засади сцієнтизму (світоглядна позиція’, в основі якої лежить уявлення про природничі знання як про найвищу культурну цінність), має кілька тематичних різновидів. В одному з них, який умовно можна назвати літературознавчим, поєднано худож. слово з теор. змістом («Наука поезії» Горація, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Призначення поезії» В. Гюго, «Критика поезії» П. Елюара, «Декларація прав поета» І. Сельвінського, «Декларація обов’язків поета і громадянина» М. Рильського та ін.). Окр. гілку Н. п. становлять твори натурфілос. тематики («Лист про користь скла» М. Ломоносова, «Про золотарів», «Про гутників і про склярів», «Про кожум’як, що шкури вичиняють», «Про бондарів, або ж про плотників» Климентія Зіновієва). Увага до Н. п. посилюється в кін. 19 — на поч. 20 ст., коли на сусп.-мист. арену вийшов авангардизм. Одним з фундаторів Н. п. в Україні був В. Гадзінський (поема «Айнштайн», 1925; присвячена нім. і амер. фізику А. Ейнштейну). Естетизацію наук., зокрема технічних, знань пропагувала очолювана В. Поліщуком група «Авангард». Поезія В. Поліщука (зокрема зб. «Геніальні кристали») дала взірці синтезу естетики й космогонії, фізики і психології, біології та соціології. Елементи Н. п. наявні у творчості П. Тичини (цикл «Псалом залізу», «У космічному оркестрі»), М. Бажана (поема «Число»), М. Семенка («Каблепоема за океан», «Моя мозаїка») та ін. До Н. п. 60 — 90-х pp. належать окр. твори І. Драча (зб. «На дні роси»), Є. Гуцала (зб. «Письмо землі»), Л. Вишеславського та ін.

Літ.: Романченко І. В. Поліщук та його конструктивний динамізм. «Червоний шлях», 1928, № 12; Чорногуз Т. Наукова поезія В. Гадзінського. «Наука і суспільство», 1990, № 6; Соловей Е. С. Поезія пізнання. К., 1991.

О. Г. Астаф’єв.


НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА (НТШ) — найстаріша укр. наук. орг-ція. Засн. 1873 у Львові, спершу як Літ. т-во ім. Шевченка, що ставило за мету «вспомогати розвій руської (малоруської) словесності», з 1892 перетворене в Наук. т-во ім. Шевченка. З 90-х pp. стало «плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки старинності і предмети наукові України-Руси». Ініціатори створення НТШ — В. Антонович, О. Барвінський, М. Драгоманов, С. Качала, О. Кониський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, К. Сушкевич; фундатори — М. Жученко, С. Качала, О. Кониський, Є. Милорадович, Д. Пильчиков, т-во «Січ» у Відні та ін.

Діяльність НТШ поділяється на кілька етапів. На поч. етапі (1873 — 92) Т-во зосереджувало увагу на друкуванні та поширенні серед народу укр. худож. л-ри. 1874 засн. власну друкарню, у якій вийшло бл. 20 назв книг, у т. ч. «Історія літератури руської» О. Огоновського (т. 1 — 5, ч. 1 — 7, 1887 — 94); видавало журн. «Зоря» (з 1885), «Часопись правничу» (т. 1 — 3, 1889 — 91) тощо. Першим головою Т-ва 1874 — 85 був К. Сушкевич, 1885 — 92 — С. Громницький і Д. Гладилович, 1892 — Ю. Целевич.

Другий етап (1893 — 1914) почався з реорганізації Т-ва у наук. установу, кінцевою метою якої було ств. на його базі майбутньої Академії наук України. В цей час Т-во мало три секції: філологічну, історично-філософічну та математично-природописно-лікарську. Керував НТШ Виділ (президія) на чолі з головою і секретарем. 1893 — 97 Т-во діяло під керівництвом О. Барвінського, 1897 — 1913 — М. Грушевського. Активізації його роботи сприяла співпраця М. Грушевського з В. Гнатюком (секретар з 1899), І. Франком (голова Філол. секції з 1898), І. Верхратським, пізніше — з В. Левицьким (голови мат.-природописно-лікар. секції). Розбудові НТШ сприяли відкриті меценатами грошові фонди, зокрема, П. Пелехіна, Т. Дембицького, О. Кониського, М. Грушевського, О. Огоновського, А. Бончевського та фонди ім. Д. Мордовця, І. Котляревського й ін. НТШ створює власний секретаріат, бібліогр. бюро, купує 1898 і 1912 два будинки. Були уточнені осн. напрями дослід. роботи (визначені статутом Т-ва 1892) з акцентом на гуманітар. науках. Після 1898 чітко визначився статус членства в НТШ, який базувався тільки на наук. кваліфікаціях. Було сформовано перший склад дійсних членів Т-ва, розпочато комплектування бібліотеки науковою літературою, переоснащено друкарню, відкрито 1903 власну палітурню і 1905 — книгарню та ін.

З кін. 90-х pp. поч. активні зв’язки НТШ із зарубіж. наук. установами, навч. закладами, т-вами, бібліот. центрами та ін. НТЩ стає також своєрідним ун-том для молоді, на кошти Є. Чикаленка, В. Симиренка, М. Аркаса та ін. будує т. з. Академічний дім і 1907 передає його молоді, студенти одержують стипендії й грошові допомоги. Проте особлива увага НТШ зосереджується на видавничій діяльності. Випускаються «Записки Наукового товариства імені Шевченка» («ЗНТШ»; т. 5 — 118, 121, 1895 — 14), які спочатку були органом усіх секцій, а з 1897 — істор.-філос. та філол. секцій; «Хроніка Наукового Товариства імені Шевченка» (в. 1 — 59, 1900 — 14, паралельно виходила нім. мовою). Історично-філософічна секція видає «Збірник історичнофілософічної секції» (т. 1 — 14, 1898 — 1913, усіх — 17; у цьому зб. вміщено 8 томів «Історії України-Руси» М. Грушевського); серію «Студії з поля суспільних наук і статистики» (т. 1 — 3, 1909 — 12, усіх — 5); Археогр. комісія цієї секції — «Жерела до історії України-Руси» (т. 1 — 2, 4 — 8, 12, 16, 22, 1895 — 1913, усіх — 10), «Українсько-руський архів» (т. 1 — 10, 1906 — 14; усіх — 15). Виходять окр. тем. збірники та монографії, перший україномовний «Словар правничий» К. Левицького (1894), 1895 — 1904 під егідою НТШ продовжує друкуватися «Руська історична бібліотека» (т. 17 — 24, усіх — 24). Над підготовкою цих видань працювали М. Грушевський, О. Барвінський, С. Томашівський, І. Франко, М. Кордуба, І. Джиджора, І. Кревецький, В. Герасимчук, І. Крип’якевич та ін. Видає свої праці правнича комісія істор.-філос. секції. Серії праць друкують філол. секція, очолювана І. Франком: «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» (т. 1 — 7, 1896 — 1912, всього — 8), «Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка» (т. І — 23, 1898 — 1937) та етногр. комісія тієї ж секції — «Етнографічний збірник» (т. 1 — 40, 1895 — 1929), «Матеріали до українсько-руської етнології» (т. 1 — 22, 1899 — 1929). У їх підготовці найактивнішу участь, крім І. Франка, взяли В. Гнатюк, Ф. Вовк, В. Охримович, Ф. та І. Колесси, О. Роздольський, В. Шухевич та ін. Філол. секція випускала також «Українсько-руську бібліотеку» творів укр. письменників (т. 1 — 8, 1902 — 11), 1898 — 1905 — журн. «Літературно-науковий вістник», ряд ін. українознавчих видань. З’являються перші публікації мат.-природописно-лікарської секції, майже всі комісії якої займалися виробленням нац. термінології для відповідних наук; виходить «Збірник математично-природописно-лікарської секції» (т. 1 — 16, кн. 1 — 23, 1897 — 1913, всього — 32). У 1909 засн. бібліогр. комісію (1934 — 39 — Бібліологічна комісія), згодом — видавничу комісію, яка співпрацювала з усіма секціями. Бібліогр. комісія видавала «Матеріали до української бібліографії» (т. 1 — 3, 1909 — 11, всього — 7). Вже на поч. 20 ст. Т-во мало значні наук. досягнення, набуло всеукр. значення і міжнар. визнання.

Третій етап діяльності НТШ припадає на 1914 — 45 і характеризується як наук. досягненнями, так і значним спадом у видавничій роботі. 1913 — 18 Т-во очолював С. Томашівський, пізніше головами обиралися: у 1919 — 25 — В. Щурат, у 1925 — 31 — К. Студинський, у 1931 — 35 — В. Левицький, у 1935 — 40 — І. Раковський. Діяльність НТШ була перервана 1-ю світ. війною. Багато його членів не повернулося з фронтів, а після польс. окупації Львова почався відплив наук. сил в ін. країни. Це значною мірою зірвало роботу (1916) по створенню на базі Т-ва Укр. академії наук. На поч. 20-х pp. почалися адміністративно-політ. утиски з боку польс. влади, значні фінансові труднощі. У 20 — 30-х pp. наук.видавнича продукція була незначною. 1915 — 39 вийшло лише 36 томів (з них 9 здвоєних) «Записок...», 15 випусків «Хроніки НТШ». Ряд ін. серійних видань скоротився до мінімуму, а після 1921 деякі взагалі перестали виходити. Проте структура НТШ зберігається; водночас утв. комісії археології, статистична, мовна, термінологічна, класичної філології, шевченкознавства, історії штуки (мист-ва) та ін. Серед нових видань — «Праці комісії шевченкознавства» (т. 1 — 2, 1931 — 33), «Праці комісії класичної філології» (т. 1, 1919); виходять журнали «Стара Україна» (1924 — 25), «Сьогочасне і минуле» (1939, № 1 — 4) та ін.

Разом з ін. т-вами засн. журнали «Українська книга» (1937 — 38; 1939, № 1; окр. номери 1940 — 43 вийшли у Кракові), «Українська музика» (1939, № 1 — 4, з 1937 — у Стрию). Здійснюється (1937) підготовка великої колект. праці «Атлас України й сумежних країв». На поч. 20-х pp. НТШ організовує у Львові таємні укр. ун-т і політех. школу. Починається активне співробітництво з ВУАН (спільні видання, опрацювання єдиного для України правопису), що триває до поч. 30-х pp. ВУАН присвоює ряду дійсних членів НТШ звання академіків: С. Смаль-Стоцькому (1918), В. Гнатюкові (1924), К. Студинському (1924), С. Дністрянському (1926), І. Горбачевському (1927), М. Вознякові, Ф. Колессі та В. Щуратові (1929). З 1921 при НТШ організовуються н.-д. установи — Ін-т нормальної і патол. психології (керівник С. Балей), Ін-т бактеріол.-хім. дослідів та лікар, аналізу крові (керівник М. Музика), музеї — культурно-істор. (з відділами археології, етнографії, істор. пам’яток, образотв. мист-ва і нумізматики), природописний (бл. 75 тис. каталогіз. предметів) та укр. війська. На 1939 б-ка НТШ (крім архіву, картогр. і фотогр. колекцій) налічувала понад 300 тис. томів.

За 1873 — 1939 pp. Т-во випустило 591 том різних серій, 352 наук. праці, підручники і карти, 103 номери літ.-громад. та літ.-мист. журналів, 95 назв худож. творів, 31 інформ. видання. За цей період НТШ співробітничало з понад 500 наук. центрами, т-вами, б-ками світу. З різних зарубіж. академій, наук. установ, навч. закладів дійсними членами НТШ обрано понад 90 осіб, серед них — А. Ейнштейн, О. Шахматов, Ф. Корш, A. Мазон, В. Ягич, О. Пипін, А. Йоффе, А. Рауль, І. Бодуен де Куртене, Л. Нідерле, Т. Масарик, М. Планк, М. Фасмер, А. Пенк, О. Брох, І. Шишманов та ін.

Після возз’єднання 1939 західноукр. земель в єдиній Укр. державі НТШ і всі пов’язані з ним установи у Львові ліквідовуються і остаточно припиняють діяльність 14.I 1940. Більшість членів Т-ва не визнала розпуску НТШ (окр. з них напівлег. збиралися на засідання секцій, напр., історико-філософічної, кооптували у свої ряди нових членів).

Четвертий етап діяльності НТШ можна умовно назвати еміграційним. Почався він із Заг. зборів укр. вчених-емігрантів (в осн. дійсних членів НТШ B. Кубійовича, О. Кульчицького, П. Зайцева, В. Яніва та ін., у м. Міттенвальд під Мюнхеном, Німеччина) 30.III 1947. Збори вирішили відновити активну діяльність НТШ в Європі, затвердили його структуру і президію. Головою знову обрано І. Раковського (1947 — 49), пізніше — З. Кузелю (1949 — 52). Місцем перебування НТШ (1951) стало м. Сарсель (побл. Парижа). Було створено нові комісії та ін-ти, зокрема Ін-т нац. досліджень та Ін-т Енциклопедії українознавства. До НТШ входять його члени, що живуть у Франції, Німеччині, Італії, Англії, Бельгії, Швейцарії, Австрії, Голландії, Норвегії, Польщі, Чехії, Словаччині. Головою НТШ в Європі 1952 — 85 був В. Кубійович, нині — А. Жуковський. Окр. відділи НТШ з’явилися у США (Нью-Йорк, 1947), Канаді (Торонто, 1949), Австралії (Сідней, 1950). На їх базі з 50-х pp. виникають автономні крайові НТШ у США (голови: 1947 — 51 — М. Чубатий, 1951 — 69 — Р. Смаль-Стоцький, 1969 — 74 — М. Стахів, 1974 — 77 — О. Андрушків, 1977 — 90 — Я. Падох, з 1991 — Л. Рудницький), Канаді (включає також представництва НТШ в Аргентині й Бразилії, голови: 1949 — 73 — Є. Вертипорох, з 1973 — Б. Стебельський) та Австралії (голови: 1950 — 56 — Є. Пеленський, 1956 — 61 — П. Шулежко, 1961 — 70 — І. Рибчин, з 1970 — Р. Микитович). Координацію діяльності всіх НТШ здійснює створена 1955 Головна Рада НТШ (Нью-Йорк) на чолі з президентом (1955 — 69 — Р. Смаль-Стоцький, 1970 — 73 — Є. Вертипорох, з 1973 — Я. Падох). У крайових НТШ діють різні секції, найчастіше — філол., істор.-філос., сусп. наук або історії України, а також хім.-біол.-лікарська і мат.-фізична; секції, в свою чергу, поділяються на комісії. Кожне крайове НТШ має програму діяльності, де на першому місці — науково-вид. і просвіт. праця. Продовжується випуск спільних традиц. видань: «Записки...» (з 1948 вийшло понад 60 томів), «Український архів» (т. 1 — 43, 1960 — 87). Спільними виданнями є «Бібліотека українознавства» (т. 1 — 61, 1951 — 89) та окр. збірники, присвячені визначним діячам і подіям. Крім того, крайові т-ва здійснюють власну (часто спеціалізовану) наук. роботу. Європ. НТШ підготувало і видало «Енциклопедію українознавства» у 2 томах: т. 1, тематичний (ч. 1 — 3, 1949), та т. 2, словниковий (ч. 1 — 10, 1955 — 84); п’ятитомну англомовну словникову «Encyclopedia of Ukraine» (1984 — 93, разом з Канадським інститутом українських студій).

У Сарселі виходять наук.-інформ. видання «Вісті Наукового товариства ім. Шевченка в Європі», «Вісті із Сарселю», пам’ятки укр. писемності («Требник Петра Могили 1646 p.», 1988, та ін.). НТШ у США в кін. 40-х pp. продовжило розпочатий у Галичині випуск журн. «Сьогочасне і минуле» (1948, № 1; 1949, № 1 — 2), видає з 1958 серію «Доповіді» («Papers», майже 50 випусків), з 1951 — резюме («Proceedings») прочитаних доповідей у різних секціях т-ва, бібліогр. покажчики, бюлетені, вісники, словники, карти. НТШ у Канаді видає збірники праць і матеріалів наук. конференцій: спочатку під назвою «Бюлетень» (понад 10 випусків), з 1955 — «Збірник матеріалів наукових конференцій» (бл. 10 випусків), монографії різної тематики (1965 — 89, понад 30 назв). Видання наук.-популярної і худож. л-ри, підручників здійснює НТШ в Австралії. Опубл. зб. матеріалів «Українці в Австралії» (Мельбурн, 1966) та ін.

21.Х 1989 з ініціативи групи львів. учених відбулися установчі збори, на яких відновлено Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Тоді ж прийнято статут і програму, сформовано секції, комісії та ін. структурні підрозділи. Головою обрано чл.-кор. АН України О. Романіва. 1990 відн. випуск «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Іл. див. на окр. арк., с. 384 — 385, 400 — 401.

Літ.: Дорошенко В. Наукове Товариство імені Шевченка у Львові (1873 — 1892 — 1912 pp.). К. — Львів, 1913; Гнатюк В. Наукове товариство імені Шевченка. З нагоди 50-ліття його заснування (1873 — 1923). Львів, 1923; Дорошенко В. Огнище української науки — Наукове товариство імені Т. Шевченка. Нью-Йорк — Філадельфія, 1951; Наукове товариство ім. Шевченка в ЗДА, Нью-Йорк, 1963; Радіон С. Нарис Історії Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Австралії (1950 — 1975). Мельбурн, 1976; Ювілейний збірник наукових праць з нагоди 100-річчя НТШ і 25-річчя НТШ у Канаді. Торонто, 1977; Романів О. М. Розвиток природничо-технічних наук на Західній Україні в Науковому товаристві ім. Шевченка. «Физико-химическая механика материалов», 1989, № 6; Т. Шевченко і українська національна культура. Львів, 1990; Романів О., Грицак Я. НТШ: етапи діяльності. «Вісник Академії наук Української РСР», 1990, № 3; Кубійович В. М. Нарис історії Наукового товариства імені Шевченка (1873 — 1949). Львів, 1991.

О. А. Купчинський.




«НАУКОВИЙ ЗБІРНИК МУЗЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У СВИДНИКУ» — видання праць з історії, л-ри, мист-ва, мови, етнографії та фольклору українців Сх. Словаччини. Вид. з 1965 у Пряшеві неперіодично (до 1988 вийшло 15 книжок). Упорядники-редактори — М. Мушинка (ініціатор видання і гол. ред. 1 — 4 томів), І. Чабиняк (т. 5 — 6), І. Русинко (т. 7 — 12), М. Сополига (т. 15). Матеріали друк. переважно укр., деякі — чес., рос. і словацькою мовами. Вміщує дослідження укр., словац. і чес. авторів, неопубл. худож. твори з літ. спадщини (В. Довговича, О. Духновича, О. Павловича та ін.), спогади, епістолярні та архівні матеріали, інформацію про літ.-мист. життя. Окр. томи є монографічними дослідженнями — про дерев’яні церкви сх. обряду на Словаччині (т. 5, 1971) і укр. писанки Сх. Словаччини (т. 6, кн. 2, 1972), наук. спадщину видатних карпатознавців В. Гнатюка (т. 3, 1967) та І. Панькевича (т. 4, кн. 1 — 2, 1969 — 70). Надр. також «Історію карпатських русинів» М. Лучкая (т. 11, 13, 14, 17, 18, 1983 — 92), рукопис. збірку віршів В. Довговича з 1832 (т. 10, 1982), неопубл. працю І. Панькевича «Матеріали до історії мови південно-карпатських українців» (т. 4, кн. 2, 1970), записи закарпатоукр. фольклору 50 — 60-х pp. 19 ст. (т. 10, 1982) та ін.

О. В. Мишанич.


«НАУКОВИЙ ЗБІРНИК ТОВАРИСТВА „ПРОСВІТА“ В УЖГОРОДІ» — літ.-наук. видання. Виходив 1922 — 38 неперіодично (всього 14 випусків у 12 книжках) під ред. А. Волошина, В. Гаджеги, І. Панькевича, В. Бирчака. Матеріали подавалися укр. і рос. мовами, етимол. та фонет. («желехівка») правописами. Опубл. праці з історії л-ри, мови, етнографії, мист-ва, церк. історії Закарпаття. Серед авторів — В. Гнатюк, М. Возняк, Ф. Колесса, С. Рудницький, К. Студинський, Ф. Потушняк та ін., а також чес. дослідники Ф. Тіхий, Ф. Габріел, А. Шаш та ін., укр. і рос. вчені-емігранти О. Петров, Є. Перфецький, Ю. Яворський, О. Мицюк, В. Саханєв, які жили в Чехо-Словаччині. Надр. повість «Александрія» (про давньогрец. полководця і держ. діяча Александра Македонського), нар. пісні Закарпаття в записах Ф. Колесси, архівні матеріали тощо.

О. В. Мишанич.


«НАУКОВІ ЗАПИСКИ», «Учені записки» — збірники друкованих праць наук. установ, товариств, вищих навч. закладів тощо. Як тип видання з’явилися в 2-й пол. 17 ст. у Західній Європі. Уміщувалися наук. розвідки, доповіді, звіти й протоколи’ засідань учених рад тощо. В Україні «Н. з.» почали видавати в 2-й пол. 19 ст.: Наукове товариство імені Шевченка у Львові та Українське наукове товариство в Києві — укр. мовою; Київ., Харків. і Новорос. (Одеса) ун-ти — рос. мовою. Інтенсивний розвиток науки зумовив появу «Н. з.» з багатьох галузей знань. «Н. з.», зокрема в Україні, випускають наук. установи АН України, численні відомчі н.-д. заклади, вузи, музеї. З’явився новий тип «Н. з.» — респ. міжвідомчий наук. збірник. Серед широко відомих «Н. з.» — «Вісник Київського університету», «Вісник Харківського університету», респ. міжвідомчі збірники «Слов’янське літературознавство і фольклористика», «Журналістика: преса, телебачення, радіо», «Іноземна філологія» тощо.

Ф. К. Сарана.


«НАУКОВІ ЗАПИСКИ» — видання Наукового товариства Союзу русинів-українців Словаччини (до 1990 — Культурної Спілки укр. трудящих Чехо-Словаччини). Виходять з 1972 у Пряшеві неперіодично. Голова редколегії — М. Ричалка, гол. ред. — М. Новак. Вміщує праці з питань історії, л-ри, мови, культури, фольклору укр. населення Сх. Словаччини. Окр. випуски присвячені наук. спадщині мовознавця В. Латти (в. 8 — 9, 1979 — 81), літ. творчості О. Павловича (в. 10, 1982), Ф. Лазорика (в. 12, 1985), укр. говіркам Сх. Словаччини (в. 13, 1987). В «Н. з.» постійно виступають вчені-україністи Чехії, Словаччини: М. Затовканюк, Я. Моравець, М. Гиряк, М. Роман, О. Рудловчак, Л. Бабота, Ю. Муличак, А. Ковач, Ю. Кундрат, А. Шлепецький, Ф. Ковач та ін. Друкуються також статті авторів з України — Й. Дзендзелівського, П. Чучки, М. Симулика, М. Лакизи, П. Лісового та ін.

О. В. Мишанич.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.