[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 441-467.]

Попередня     Головна     Наступна





НАУМЕНКО Володимир Павлович [7 (19).VII 1852, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — 3.VII 1919, Київ] — укр. громад.-політ. діяч, педагог, філолог, журналіст, етнограф, дійсний член Пд.-Зх. відділу Рос. геогр. т-ва, Наукового товариства імені Шевченка. З родини педагога. Закін. 1873 історико-філол. ф-т Київ. ун-ту. Викладав у гімназіях Києва, з 1893 — у кадет. корпусі, 1906 — 14 був директором гімназії, знаної як «Гімназія В. П. Науменка» (вважалась найпрогресивнішою в Києві). 1874 став членом «Старої громади», в кін. 19 — на поч. 20 ст. — її фактичний керівник. Ініціатор і активний учасник ряду громад. та культур. акцій (підготовка та видання «Словаря української мови», т. 1 — 4, 1907 — 09; створення фондів для видання укр. книжок і поширення освіти серед народу, організація заходів щодо скасування заборони укр. друкованого слова, заснування укр. періодичних видань тощо). 1897 — 1906 — редактор, а 1902 — 06 і видавець журн. «Киевская старина», з 1907 — редактор-видавець журн. «Україна». Був одним із засновників Українського наукового товариства (з 1907), його головою (1914 — 17), видавав «Записки Українського наукового товариства в Києві». Редактор-видавець газети кадет, партії «Свобода і право» (1906, разом з І. В. Лучицьким). Один з фундаторів, а потім і голова Укр. федеративно-демокр. партії, програму якої він склав. Був членом Центр. Ради, 1918 — міністром освіти в уряді гетьмана П. Скоропадського. З поч. 1919 працював в УАН над історією укр. л-ри поч. 19 ст. Трагічно загинув у роки громадян. війни — розстріляний більшовиками. Н. — автор численних статей з питань укр. л-ри й мови, опублікованих, зокрема, в «Киевской старине»: «Происхождение малорусской думы о Самуиле Кошке» (1883, № 6), «К истории газетно-журнального дела в Киеве» (1884, № 11), «Костомаров Н. И. как этнограф» (1885, № 5), «Новелла Бокаччио в южно-русском стихотворном пересказе XVII — XVIII ст.» (1885, № 6), «Стефан Яворский в двойной роли хвалителя и обличителя Мазепы» (1885, № 9), «К пятидесятилетию со дня смерти Котляревского» (1888, № 11), «Сатира на панов в начале 60 годов» (1890, № 3), «К вопросу о научном издании „Кобзаря“ Шевченко» (1892, № 2), «Квитка-Основьяненко» (1893, № 8), «Ученическое сочинение Н. В. Гоголя» (1894, № 1 — 2), «Слово о полку Игореве как памятник дружинной поэзии Древней Руси» (1895, № 12), «Куліш П. Дзвін. Староруські думи і співи. Женева, 1893» (1896, № 4), «Книжная речь у малороссов и русинов» (1899, № 1) та ін. Видав граматику укр. мови (з огляду на цензуру — під назвою «Фонетические особенности малорусской речи», 1890), «Руководство для изучения украинского языка в русских школах» (1918). Розшукав зб. нар. пісень, зібраних З. Доленгою-Ходаковським, опубл. епістолярну спадщину М. Максимовича, Зберігав «захалявні книжечки» Т. Шевченка, його портрет роботи І. Рєпіна, архів М. Максимовича. Окр. пам’ятки передав до Церковно-археол. музею при Київ. духовній академії і до Київ. художньо-промислового та наук. музею. Після смерті Н. збірки перейшли до УАН, Всенар. б-ки України (тепер ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України).

Тв.: Нові матеріали для історії початків української літератури XIX віку. К., 1924; «Зазначена на сторінках історії...» (Матеріали з архіву В. Науменка). «Літературна Україна», 1992, 6 серпня.

Літ.: Франко І. Українці. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Історія української літературної критики. К., 1988; Ільєнко І. Володимир Науменко (1852 — 1919). «Літературна Україна», 1992, 6 серпня; Систематический указатель журнала «Киевская старина» (1882 — 1906). Полтава, 1911.

С. І. Білокінь, 17. М. Федченко.


НАУМЕНКО Іван Якович (16.II 1925, с-ще Василевичі, нині Речиц. р-ну Гом. обл.) — білорус. письменник і літературознавець, доктор філол. наук з 1969, професор з 1971, чл.-кор. з 1972, академік АН Білорусі з 1980. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1950 Білорус. ун-т (Мінськ). Був на журналіст. роботі, викладав з 1954 у Білорус. ун-ті, у 1973 — 82 працював дир. Ін-ту л-ри АН Білорусі; у 1982 — 92 — віце-президент АН Білорусі. Перша зб. оповідань «Сімнадцятою весною» (1957) — про молодь, на долю якої випали випробування Вел. Вітчизн. війни. Ця тема знайшла відображення і в збірках оповідань «Хлопці-однолітки» (1958), «Тополі юності» (1966). Автор повістей «Мій брат Петрусь», «Переломний вік» (обидві — 1958), «Тремтіння дубового листя» (1962), «У бору на світанні» (1971) та ін., в яких порушуються проблеми становлення характеру та моральних цінностей особистості. Боротьбі білорус. народу проти нім.-фашист. загарбників присвячено роман-трилогію «Сосна при дорозі» (1962), «Вітер у соснах» (1967), «Сорок третій» (1973). Повістям «Прощання у Ковальцях» (1974), «Остання осінь», «Віхола жовтолистя» (обидві — 1976) властиве глибоке худож. осмислення внутр. світу людини. Про сенс людського життя, складні екол. проблеми йдеться в романах «Смуток білих ночей» (1979), «Мрійник» (1984), п’єсі «Птахи серед блискавок» (1982). Для дітей написав повість «Війна біля Титової копайки» (1957). 1981 — 84 вийшло 6-томне Зібрання творів письменника. Опубл. монографії «Янка Купала. Духовне обличчя героя» (1967), «Якуб Колас. Духовне обличчя героя» (1968), праці «З глибин життя» (1960), «Письменники-демократи» (1967), «Книга відкриває світ» (1978). Окр. твори Н. перекладені рос., латис., польс., болг., нім., франц. та ін. мовами. Ряд творів Н. вийшли в укр. перекладі Д. Гринька, Г. Кулінича, О. Корсун, М. Дубини.

Тв.: Укр. перекл. — Учитель креслення. В кн.: Бійці нашої батареї. К., 1975; Іван та Мар’я. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979; Сосна при дорозі. К., 1987; Рос. перекл. — Ветер в соснах. М., 1975; Сорок третий. М., 1977; Тополя нашей юности. М., 1978; Грусть белых ночей. М., 1982; Б бору на рассвете. Минск, 1988.

Літ.: Овчаренко А. Современный белорусский роман. М., 1978; Сіненка Г. Іван Навуменка. Мінск, 1981.

Т. Б. Ліокумович.


НАУМОВ Анатолій Іванович (6.VI 1938, м. Красний Лиман Донец. обл.) — рос. письменник. Закін. 1969 ф-т журн-ки Моск. ун-ту. Живе в Україні. Автор збірок гумор. оповідань «Викликаю на ринг!» (1976), «Солоний нектар» (1979), «Ділові ігри», «Весілля триває» (обидві — 1984) та ін., повістей «Журавель у руці» (1982) та «Голуба мрія» (1986). Стилю Н. властиві м’якість, ліризм.

Літ.: Шаповалов В. Смешно о серьезном. «Донбас», 1977, № 6; Черногуз О. Прощание с прошлым. В кн.: Наумов А. Голубая мечта. Донецк, 1986.

В. О. Соболь.


НАУМОВ Євген Іванович (18.VI 1939, смт Тельманове Донец. обл. — 21.X 1992, с. Засулля Лубен. р-ну Полт. обл.) — укр. письменник. Закін. 1959 Ленінгр. річкове уч-ше. Працював штурманом, рибалкою на Дал. Сході, був на журналіст. роботі. Писав укр. і рос. мовами, переважно для дітей. Автор збірок гумору і сатири «„Хронікон“ і ми» (1965), «Звільнена від чарів ріка» (1966), «Любов і робот» (1971), зб. нарисів «Немає ночі в Арктиці» (1968), повістей-казок «Ранок мудріший за - вечір» (1969), «Коралове місто, або Пригоди Смішинки» (1974), «Нісенітниця» (1979), «Чарівна круговерть» (1986), «Таємниця чарівної кімнати» (1991), книжки «Казки північних сполохів» (1985); повістей «Непутящий екіпаж» (1974), «Загадка острова Раутана» (1981), «Такий далекий, такий близький» (1987), а також детективної повісті «Антимафія» (1992); романів «Чорна райдуга» і «Напіврозпад» (обидва — 1989) та ін. В них Н. розповідає про геологів, звіроловів, підводників, полярників, моряків.

Літ.: Тельнюк С. Євгенові Наумову — 50. «Літературна Україна», 1989, 10 серпня.

А. М. Дяченко.


НАУМОВ Михайло Іванович (3.Х 1908, с. Велика Соснова, тепер Великососновського р-ну Перм. обл. — 8.II 1974, Київ) — військ. діяч, Герой Рад. Союзу (1943). Закін. 1937 Вищу прикордонну школу в Москві, 1945 — Вищу військ. академію Генштабу (Москва). З 1930 — у військах ОДПУ та НКВС. Під час Вел. Вітчизн. війни — один з керівників партиз. руху в Україні. Автор повістей-спогадів про війну — «Хінельські походи» (1953), «Степовий рейд» (кн. 1 — 1961, кн. 2 — 1964), «Західний рейд», «Крізь безодню» (обидві — 1969).

Н. В. Журавлевич.


НАУМОВИЧ Іван Григорович [псевд. і крипт. — И. Н. Бужаненько, И. Гр. Наум., И. Г. Н., И. Н., Н. та ін.; 14 (26).І 1826, с. Кізлів, тепер Буського р-ну Львів. обл. — 4 (16).VIII 1891, Новоросійськ, похов. у Києві] — укр. письменник і громад. діяч «москвофільського» напряму (див. «Москвофіли»). Закінчив 1851 Львівську духовну семінарію. Був священиком. 1861 і 1867 обирався послом сейму Галичини; 1873 — австр. парламенту. Засновник і редактор журн. «Наука» (1871 — 76, Коломия; 1877 — 86, Львів), співробітник журн. «Русская Рада» (1871 — 86, Коломия), де виступав з наук.-популярними статтями, зокрема на природничі теми. Автор праць із сільськогосподарських наук, переважно бджільництва. Один із засновників 1874 осв. т-ва «Общество имени Качковского», брав участь у підготовці його видань. 1882 за поширення «москвофільства» засуджений австр. владою до 8-місячного ув’язнення, відлучений папою від церкви: 1886 прийняв рос. підданство, переїхав на Київщину, став правосл. священиком у с. Борщагівка. Літ. діяльність почав 1848 поезією. Свої вірші («Воспоминание Надднестровья», 1853; «Три други», 1854; «Чужина», 1860; «Сусідам», 1861, та ін.) публ. у різних період. виданнях. Писав також панегірики на честь діячів церкви. У численних оповіданнях («Онуфрій Грушкевич — чарівник», «Сироти», усі — 1872; «Крислаті тополі», «Настуня», обидва — 1874; «Горить!», «Голодні роки», обидва — 1876, та ін.) зображував побут галиц. селянства і духівництва, хоча й у дещо ідеалізованому світлі. Н. належить комедія «Знімчений Юрко» (1874), переробка комедії «Жорж Данден» Мольєра (під назвою «Гриць Мазниця, або Муж заманений», 1849). Для дітей написав книжки: «Повісті к домашному читаню для учащейся молодежи» (1858), «Ластівка для руських дітей» (1860), «Повісті і пісні; списал для руських дітей...» (1861), «Золота книжка для дітей» (1874).

Твори Н. написані «язичієм». Літературній спадщині і громадсько-політичній діяльності Н. діячі демокр. спрямування, зокрема І. Франко, давали негативну оцінку.

Тв.: Письма, т. 1 — 2. Львов, 1907 — 08; Собрание сочинений, т. 1 — 3. Львов, 1926 — 27; Рос. перекл. — Как в простоте живут люди. СПБ, 1890; Повести и рассказы из галицкорусской жизни. СПБ, 1901.

Літ.: Франко І. Іван Наумович. «Хлібороб», 1891, № 6 — 7, 8 — 10; Франко І. Із історії «москвофільського» письменства в Галичині. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Киричук О. Галицький Дон-Кіхот. «Людина і світ», 1989, № 2; Левицкий И. Е. Галицко-русская библиография XIX-го столетия.., т. 1. Львов, 1888; Наумович І. Г. В кн.: Особисті архівні фонди відділу рукописів [Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР]. Анотований покажчик. Львів, 1977.

М. О. Мороз.


НАХІМОВ Яким Миколайович [8 (19).IX 1782, Богодухів. повіт Слобідсько-Української губ. — 18 (30).VII 1814, хутір побл. с. Довжик, тепер у складі с. Довжик Золочівського р-ну Харків. обл.] — рос. і укр. сатирик. З укр. родини. Закін. 1808 Харків. ун-т, 1809 — 11 працював у ньому. Сатир. обдаровання Н. — послідовника традицій просвіт. реалізму рос. л-ри виявилося в його творах кін. 18 — поч. 19 ст. (вірші «Елегія», «Повістка», байка «Живописець», сатири «Звіринець» та «Рідкості, які мені пощастило побачити», поема «Лист від приятеля мого Ростислава», 1811, та ін.). В гротескових образах викриває хабарництво, кривосуддя, казнокрадство. Байки 800-х pp. «Моська і Собака на прив’язі», «Море і Річка», «Юпітер і Нетопирі», «Проповідь і Байка», в яких певною мірою відбились настрої укр. селян, солдатів і різночинної інтелігенції, мають антикріпосницьке спрямування. У творчості Н. відобразились бурлескно-травестійні традиції рос. та укр. л-р. Писав поет. мініатюри (епіграми, епітафії, написи), сатир. і публіцист. прозові твори («Сказання про Феміду та про іноплемінних приказних», «Приклад уряду сильніший од законів» та ін.). Твори Н. друкувалися в журналах «Харьковский Демократ», «Украинский вестник».

Тв.: Сочинения в стихах и прозе. М., 1822; [Вірші]. В кн.: Поэты-сатирики конца XVIII — начала XIX века. Л., 1959.

Літ.: Маслович В. Память о харьковском стихотворце А. Н. Нахимове. СПБ, 1818; Чириков Г. С. Аким Николаевич Нахимов, 1782 — 1814 гг., его стихотворения; сатиры, эпиграммы и эпитафии. «Русская старина», 1880, № 11 — 12; Лещенко П. Несправедливо забытый талант. «Радуга», 1965, № 11; Лосієвський І. «Нахімов створив собі гучне ім’я в літературі свого часу...». «Прапор», 1982, № 9.

І. Я. Лосієвський.


НАЦАГДОРЖ Дашдоржійн (17.XI 1906, с. Баян-Делгер, тепер Центр. аймака — 13.VII 1937, Улан-Батор) — монг. письменник, перекладач, громад. діяч. Один з основоположників сучас. монг. л-ри. Учасник Нар. революції 1921. Навч. 1925 — 26 у Ленінгр. ін-ті нац. меншостей. 1929 — 37 працював в АН МНР. Повість «Нечувані події» (1933) — антифеод. спрямування. Оповідання («Син старого світу», 1930; «Новий рік і гіркі сльози», 1932, тощо) та вірші Н., зокрема цикл «Моя батьківщина» (1933), присвячено соціальним перетворенням у країні. Класич. твором нац. драматургії стала п’єса Н. «Біля трьох пагорбів» (1934). Перекладав твори О. Пушкіна, Гі де Мопассана, Е. По. Окр. вірші Н. переклали Д. Павличко, І. Дяченко, О. Новицький, С. Йовенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія народної Монголії. К., 1971; Рос. перекл. — Избранное. М., 1956.

Літ.: Яцковская К. Н. Дашдоржийн Нацагдорж. М., 1974; Кайгородов А. М. Дашдоржийн Нацагдорж. Биобиблиографический указатель. М., 1975.

І. О. Дяченко.


НАЦІОНАЛЬНЕ НАУКОВО-ВИРОБНИЧЕ ОБ’ЄДНАННЯ «КНИЖКОВА ПАЛАТА УКРАЇНИ» — до лютого 1992 Книжкова палата УРСР ім. Івана Федорова.


НАЦІОНАЛЬНЕ ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ в літературі — специфічний естет. вимір худож. твору, що зумовлює її самобутність і водночас інтегрує мист. надбання в загальнолюдську культуру. Проблему національного в мист-ві уперше поставили в кін. 18 — поч. 19 ст. романтики, які почали писати про «дух нації» та історизм, ввели терміни «географічна» та «історична» людина. Пізніше категорія національного розроблялася представниками різних наук.

Домінантою національного в л-рі виступає мова як система. Через неї адекватно розкривається динамічна цілісність природного, геопсихічного, соціоетичного, культуро-морфічного буття народу, його істор. досвіду, ціннісних установок та ідеалів. Проте мова не є єдиним параметром національного [укр. л-ра 16 — 18 ст. творилася укр. книжною, церковнослов’янською, польською, латинською мовами; у 19 ст. — українською, російською, німецькою; нині — українською, а також англійською (в діаспорі) та ін.]. Нац. специфіка виявляється через складний комплекс психічних установок сусп. свідомості, що формується природним середовищем проживання нації, соціокультурними обставинами її існування та істор.культурним досвідом. Національне — єдино можлива форма вияву загальнолюдських духовних цінностей; поза національним категорії інтернаціонального не існує. Інтернаціональне, що уможливлює різноманітні впливи та запозичення, асимілюється і засвоюється нац. культурою, є одним з чинників її розвитку (напр., вплив франц. класицизму на російський, «українська школа» в польській літературі, неокласицизм в укр. л-рі). Діалектика взаємозалежностей національного й інтернаціонального така, що тільки в їхній єдності реалізується загальнолюдське. Проблема Н. та і. в л. — предмет постійних літературознавчих пошуків.

Літ.: Шерех Ю. Етюди про національне в літературах сучасності. В кн.: Літературно-науковий збірник, в. 1. Нью-Йорк. 1952; Артановский С. Историческое единство человечества и взаимное влияние культур. Л., 1967; Бурсов Б. Национальное своеобразие русской литературы. Л., 1967; Национальное и интернациональное в советской литературе. М., 1971; Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Дзюба І. У діапазоні від мистецтва до політики. В кн.: Авторитет. Література і критика в час перебудови. К., 1989; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? «Вітчизна», 1990, № 5 — 8; Свєнціцький-Святицький І. Національне й інтернаціональне в письменстві і мистецтві давньої України: «Мовознавство», 1991, № 1.

В. С. Брюховецький.


НАЦУМЕ Сосекі (справж. ім’я — Кінноске; 5.I 1867, Токіо — 9.XII 1916, там же) — япон. письменник. Одержав філол. освіту. Автор сатир. роману «Ваш покірний слуга кіт» (1905; укр. перекл. І. Дзюба), трилогії з життя япон. інтелігенції — психол. романи «Сансіро» (1908), «Потім» (1909), «Брама» (1910), романів «Серце» (1914), «Трава при дорозі» (1915), повістей «Хлопчисько», «В дорозі» (обидві — 1906), оповідань тощо. Творчість Н.-реаліста й гуманіста мала значний вплив на розвиток японської літератури.

Тв.: Укр. перекл. — Ваш покірний слуга кіт. К., 1973; Рос. перекл. — Сердце. Л., 1935; Мальчуган. М., 1956; Ваш покорный слуга кот. М., 1960; Сансиро. — Затем. — Врата. М., 1973.

Літ.: Гривнин В. Нацумэ Сосэки. Биобиблиографический указатель. М., 1959.

Б. П. Яценко.


«НАШ ГОЛОС» — укр. літ.-культур. журнал СП Румунії. Виходить з липня 1990 у Бухаресті щомісяця. Гол. ред. — М. Корсюк. Висвітлює розвиток укр. л-ри в Румунії. Вміщує наук. розвідки, літ.-крит. статті, огляди, рецензії на нові твори, архівні матеріали, дослідження з укр. етнографії та фольклору, переклади з рум. та ін. л-р, інформації про культурне життя українців у світі. Надр. ряд творів укр. письменників Румунії (К. Ірода, І. Ковача, Ю. Павліша, П. Романюка та ін.), оповідання «Ворожки» О. Кобилянської, поезії М. Зерова та ін., вірші рум. поета М. Дінеску в укр. перекл. С. Ткачука та ін. Опубл. також дослідження «Про роль староукраїнських книг у розвитку румунської культури XVI — XVII ст.» Д. Мазілу, статті «Здобутки і прогалини в дослідженні української народної культури» І. Ребошапки, «Світоч духу» (про перше видання «Кобзаря» Т. Шевченка) М. Ласло-Куцюк та ін.

Літ.: Носенко Т. Долучімо наш голос. «Слово і час», 1991, № 1.

Т. А. Носенко.


«НАШ РІДНИЙ КРАЙ» — літ.-краєзнавчий журнал для молоді, орган укр. учительства Тячівського, Хустського, Рахівського, Іршавського та Севлюського шкільних округів Закарпаття. Виходив з листопада 1922 до березня 1939 у м. Тячеві щомісяця (крім липня і серпня). Відп. редактор і видавець — письменник О. Маркуш. Журнал ставив завданням виховання молодого покоління в дусі нар. свідомості, ознайомлення з історією та нар. звичаями краю, збирання та популяризацію скарбів усної нар. творчості. Вміщував етногр., фольклор., краєзнавчі та ілюстр. матеріали, твори В. Гренджі-Донського, Ю. Боршоша-Кум’ятського, Марійки Підгірянки, Ф. Потушняка, П. Пойди та ін. місцевих письменників. З 1924 як додаток до «Н. р. к.» виходив журн. «Віночок для підкарпатських діточок». Журнал відіграв позитивну роль у формуванні в населення Закарпаття української національної ідентичності.

О. В. Мишанич.


«НАША ДОЛЯ» — літ.-публіцист. збірник для жінок. Вийшов трьома випусками: 1893 у Стрию, 1895 — 96 у Львові в серії «Жіноча бібліотека». Редактор-упорядник — Н. Кобринська. Вміщував твори письменниць, громад. і культур. діячок Зх. України. Надр. статті «Жіноча справа в Галичині», «Стремління жіночого руху» Н. Кобринської, «Звістки з заграниці і краю» О. Кобилянської (у співавт. з Н. Кобринською), «Чого нам боятись?» Є. Ярошинської, оповідання «Праправнучка Баби Борбця», «Королівщина» Ганни Барвінок, «Швачка» О. Ходовицького, ряд укр. нар. пісень, переклади поезій Й. В. Гете, Г. Гейне, Дж. Байрона, огляди нових видань західноєвроп. л-р. Про 1-й випуск альманаху схвально відгукнувся І. Франко.

Літ.: Франко І. Жіноча бібліотека, видає Наталія Кобринська. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981.

Ф. П. Погребенник.


«НАША ЗЕМЛЯ» — громад.-політ. і літ.-худож. ілюстрований журнал, неофіц. орган Закарп. крайкому компартії Чехо-Словаччини. Виходив з лютого 1927 до грудня 1928 в Ужгороді щомісяця (23 номери). Гол. ред. — В. Гренджа-Донський. Журнал критикував політику чес. буржуазії на Закарпатті, послідовно боровся за соціальне і нац. визволення краю та возз’єднання його в єдиній Укр. державі. Вміщувалися твори закарп. письменників Ю. Боршоша-Кум’ятського, М. Тисянської, О. Джумурата та ін., оповідання В. Стефаника, Марка Черемшини, П. Козланюка, поезії П. Тичини, гуморески Остапа Вишні, статті про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, С. Черкасенка та ін., фольклор. записи. Журнал постійно переслідувався цензурою і на поч. 1929 заборонений місц. владою.

О. В. Мишанич.


«НАША КУЛЬТУРА» — наук.-літ. журнал. Виходив у Варшаві 1935 — 39 щомісяця укр. мовою під ред. І. Огієнка. Сприяв розвитку нар. освіти й культури, популяризував укр. науку й л-ру, гуртував творчі сили, зокрема в еміграції. Вміщував статті й розвідки з питань історії, філософії, л-ри, мовознавства, педагогіки, театру, музики, етнографії, археології, хроніку літ.-наук. життя та ін. Творче обличчя видання визначали дослідження К. Студинського, І. Свєнціцького, Л. Білецького, І. Огієнка, Я. Гординського, В. Щербаківського, С. Сірополка, В. Січинського, М. Мочульського та ін. На його сторінках з’являлися поезії С. Черкасенка, О. Олеся, Б. І. Антонича, В. Короліва-Старого, оповідання А. Чайковського, Ф. Коковського, Н. Королевої та ін., переклади із зарубіж. літератур. Журнал публікував окр. твори письменників рад. України (Д. Фальківського, Ю. Вухналя), відгукувався на творчість П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Семенка, М. Доленга та ін. Опубл. розвідку «Поетична творчість у Совітській Україні» Ол. Чернової (1937), статті з історії давньої укр. л-ри (Д. Чижевського, І. Коровицького, Д. Олянчина, Г. Костельника та ін.), релігії (А. Шептицького), культури, з питань розвитку укр. мови. Подано спогади й автобіографії А. Чайковського, І. Огієнка, М. Мочульського, Л. Бачинського та ін., матеріали про укр.-чес. культурні взаємини.

Ф. П. Погребенник.


«НАША КУЛЬТУРА» — укр. літ. і наук.-популярний журнал у Польщі, додаток до газ. «Наше слово». Виходить з 1958 (з перервами) у Варшаві: до 1985 — щомісяця, 1986 — 87 й 1989 — 90 — не виходив, 1988 — вип. три номери, 1991 — шість. Першим редактором був М. Щирба (М. Тарасенко), з 1984 — А. Середницький (А. Верба). Вміщує твори укр. письменників Польщі (М. Щирби, А. Середняцького, Є. Самохваленка, О. Лапського, Я. Гудемчука, І. Златокудра та ін.), Чехії, Словаччини та ін. країн, знайомить з досягненнями красного письменства України, публікує переклади із зарубіжних л-р. Друкуються літ.-крит., публіцист. статті, рецензії, матеріали з історії України, фольклору та етнографії лемків, бойків, гуцулів, буковинців та ін.

Літ.: Кирчів Р. 10-річчя «Нашої культури». В кн.: Український календар. 1968. Варшава, 1967.

І. Д. Красовський.


«НАШЕ МИНУЛЕ» — журнал. Виходив протягом 1918 — 19 у Києві у видавнич. товаристві «Друкарь» (всього 5 номерів). Ред. — П. Зайцев. Мав рубрики: «Архів літературний», «Архів історичний», «Полиця антиквара-бібліофіла» тощо. Уміщувалися статті, розвідки, архівні матеріали з історії України, історії укр. л-ри, мемуари, листування тощо. Надр. матеріали про діяльність Кирило-Мефодіївського братства, неопубл. листи та уривок з щоденника Т. Шевченка, два номери рукоп. гумор. журн. «Помийниця» (1863), листи, твори П. Гулака-Артемовського, О. Бодянського, М. Максимовича, П. Куліша, П. Свєнціцького, М. Коцюбинського, В. Доманицького, матеріали про життя і творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Писаревської, Марка Вовчка, С. Носа, Я. Щоголіва, М. Павлика та ін., спогади про М. Драгоманова, Ф. Вовка. Серед авторів — І. Айзеншток, Д. Багалій, С. Єфремов, М. Зеров, В. Модзалевський, М. Плевако, П. Стебницький, М. Сумцов, П. Филипович, К. Широцький та ін. Обкладинка журналу виконана Г. Нарбутом. 1993 випуск «Н. м.» відновлено.

Літ.: Тисяченко Г. Сторінки минулого (З приводу виходу 1-ої кн. журналу «Наше минуле»). «Книгарь», 1918, № 16.

О. Л. Рибалко.


«НАШЕ СЛОВО» — газета. Виходила 1909 — 10 в Одесі щоденно. Ред.-вид. — Б. Лівшиць. Висвітлювала питання громад.-політ., екон. і літ.мист. життя. Одним з активних авторів «Н. с.» був В. Воровський. Під псевдонімами Профан, Мухомор та ін. він опубл. ряд фейлетонів на сусп.-екон. і літ.-мист. теми, статті «Пам’яті Т. Г. Шевченка», «А. П. Чехов». У «Н. с.» передруковані з ін. видань окр. твори М. Горького, А. Чехова та ін. Вміщувалися інформації про нові книжки місц. літераторів, хроніка театр. життя, зокрема відгуки на актор. гру М. Кропивницького. За браком коштів газета припинила вихід.

Літ.: Семеновский О. В. Воровский в Одессе. Одесса, 1962; Семеновський О. Дожовтнева марксистська критика про українську літературу. К., 1964.

Г. Д. Зленко.


«НАШЕ СЛОВО» — літ., громад.-політ. і наук.популярний ілюстр. журнал; додаток до газ. «Більшовик Полтавщини». Виходив 1928 у Полтаві неперіодично (всього 8 номерів). Редактор — Л. Дяченко. Вміщувалися худож., публіцист літ.-крит. твори літераторів Полтавщини — Ю. Андрущенка, О. Діхтяра, Ю. Жилка, С. Жураховича, М. Корсуна, К. Лаврунова, В. Онищенка та ін. Опубл: ряд статей з історії укр. л-ри («Іван Котляревський», «Т. Г. Шевченко», «П. О. Куліш») та гуморесок П. Капельгородського, нарис «Чужі закони» Мате Залки, спогади- про Панаса Мирного, критико-бібліогр, матеріали.

Літ.: Чатор П. Червоне десятиріччя (Сторінки літературного життя Полтави 1917 — 1928 pp.). «Архіви України», 1967, № 6.

П. П. Ротач.


«НАШЕ СЛОВО» — газета, орган Об’єднання українців у Польщі (до березня 1990 — Гол. правління Укр. сусп.-культур. т-ва у Польщі). Виходить з 1956 у Варшаві щотижня. Гол. ред. були М. Тарасенко (М. Щирба), М. Вербовий; з грудня 1991 — Роман Галан.

Газета висвітлює життя українців у Польщі та ін. країнах, вміщує матеріали з питань економіки, науки і культури, л-ри і мист-ва в Україні. Друкуються твори укр. письменників Польщі; опубл. ряд віршів Б. І. Антонича, М. Рильського, В. Сосюри, Д. Павличка, В. Стуса та ін., роман «Батурин» (з тетралогії «Мазепа») Б. Лепкого тощо. З 1957 «Н. с.» друкує сторінку «Лемківське слово» (з 1964 — «Лемківська сторінка», з 1990 — «Лемківська бесіда»). З 1958 вид. додатки: літ. і наук.-поп. журн. «Наша культура» та дит. журн. «Світанок».

І. Д. Красовський.


«НАШИМ ДІТЯМ» — укр. вид-во. Засн. 1913 у Петербурзі. Випускало дешеві книжки з малюнками для дітей дошкільного віку. Вийшли, зокрема, «Кобзарик» Т. Шевченка, зб. «Колядничок» (з нотами), ряд нар. казок («Бідний вовк», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Солом’яний бичок» та ін.), казка «Ріпка» у записі І. Франка. Книжки ілюстрували укр. художники В. Каррик і Г. Павлович.

О. І. Сидоренко.


«НАШИ ВЕЧЕРА» — збірник Літературно-артистичного товариства в Одесі. Вид. 1903. Кошти від реалізації призначалися для допомоги творчим працівникам. Надр. твори, прочитані на літ. вечорах т-ва: оповідання «Перевал» І. Буніна, «Захист (Історія одного дня)» Л. Андрєєва, вірші К. Бальмонта, О. Федорова, баладу «Ворон» Е. По в перекладі В. Жаботинського, статті «Про відношення Т. Г. Шевченка до життя» О. Андрієвського та ін. Вміщено твори графіки й живопису Є. Буковецького, Т. Дворникова, В. Заузе, М. Кузнецова, П. Нілуса, що експонувалися на худож. виставках товариства.

Літ.: Зленко Г. С участием Ивана Бунина. «Вечерняя Одесса», 1981, 28 ноября.

Г. Д. Зленко.


НГУЄН ДІНЬ ТХІ (Nguyên Dinh Thi; 1924, м. Луангпхабанг) — в’єтн. письменник. Навч. у ліцеї. Учасник антиколон, руху (з 1943), Війни Опору в’єтн. народу 1945 — 54. Визв. темі присвятив роман-епопею «Руйнуються береги» (т. 1 — 2, 1962 — 70). Боротьбу проти іноз. загарбників відобразив у повістях «Вперед, в атаку» (1951), «У вогні» (1966) і «Лінія фронту прокреслює небо» (1967), зб. віршів «Солдат» (1956), зб. оповідань «На березі ріки Ло» (1957). Поема «Чорноморська пісня» (1959) — про подвиг Ток Дик Тханга, який під час повстання Чорномор. флоту в роки громадян. війни підняв прапор солідарності на франц. крейсері. Писав п’єси. Окр. твори Н. Д. Т. переклали К. Скрипченко, М. Кашель.

Тв.: Укр. перекл. — У вогні. К., 1967; В бій за майбуття. В кн.: Літопису рядки багряні. К., 1979; Чорноморська поема. В кн.: Знамено першої зорі. Одеса, 1980; Полонений марокканець. В кн.: Оповідання письменників В’єтнаму. К., 1981; Рос. перекл. — Вперед, в атаку. М., 1961; [Вірші]. В кн.: Поэзия ведет огонь. М., 1968; Разгневанная река, М., 1973; Избранное. М., 1981.

Літ.: Нікулін М. Поезія боротьби. В кн.: Літопису рядки багряні. К., 1979.

В. І. Ткаченко.


НГУЄН ДІНЬ ТЬЄУ (Nguyễn Dinh Chiễv; 1.VII 1822, c. Танкхань, пров. Зядінь — 3.VII 1888, с. Андик, пров. Бенче) — в’єтн. поет. 1849 втратив зір. Творчість Н. Д. Т. тісно пов’язана з визв. рухом в’єтн. народу проти франц. колонізаторів. Насамперед — це автобіогр. поема «Лук Ван Тієн» (50-і pp.), гол. герої якої уособлюють найвищі чесноти, волелюбність в’єтнамців; написані ритм, прозою глибоко патріот. твори — «Пам’яті героїв Кензуока» (1861), «Пам’яті вояків, полеглих у битвах за Шість провінцій» (1867) та ін. В поемі «Зионг Ти і Ха May» христ. релігії, як ідейному прапору колонізаторів, автор протиставив засади конфуціанства. Окр. твори Н. Д. Т. переклала М. Кашель.

Тв.: Укр. перекл. — Пам’яті героїв Кензуока. «Всесвіт», 1972, № 8; Лук Ван Тієн. К., 1983.

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. От средних веков к новому времени. X — XIX вв. М., 1977; Єфремов С. Візерунки в’єтнамської класики. «Всесвіт», 1985, № 2.

В. І. Ткаченко.


НГУЄН ЗА ТХІЄУ (Nguyễn da Thiếu; 1741 — 1798) — в’єтн. поет. Рано почав військ. і придворну кар’єру. Займався наукою, вивчав словесність, буддизм і даосизм. Творчість Н. З. Т. належить до класич. періоду у в’етн. л-рі (18 — поч. 19 ст.), який збігся в часі з повст. рухом Тейшонів. Н. З. Т. відмовився співробітничати з повстанцями-тейшонами і ост. роки життя прожив самітником. Утвердився в жанрі лірич. поеми. Найвідоміша його поема — «Плач королівської невільниці», у якій показано трагедію жінки з князів. гарему. Твір написано вишуканою мовою з багатьма літ. та істор. ремінісценціями. Н. З. Т. належить кілька збірок лірич. віршів. Відомий також як зодчий (спорудив ряд величних храмів і палаців), художник і композитор.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Классическая поэзия Индии, Китая, Кореи, Вьетнама, Японии. М., 1977.

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971.

В. В. Різун.


НГУЄН ЗУ (Nguyễn Dv; 1765, с. Тьєндьєн, тепер пров. Хатінь — 16.ІХ 1820, м. Хюе) — в’єтн. поет. Отримав грунтовну освіту. З 1802 займав важливі посади при імперат. дворі. Видатною пам’яткою в’єтн. класич. л-ри є ліро-епіч. поема Н. З. «Стогін змученої душі». Поема «Все живе» — схвильована поет. оповідь про численні драми епохи, ліричні роздуми про швидкоплинність життя. Н. З. належить також зб. «Різноманітні записи про подорож на Північ» (1813 — 14) — своєрідний поет. щоденник про поїздку на чолі в’єтн. посольства у Пекін. Писав також вірші, в яких оспівував природу, високі людські почуття. Відігравав важливу роль у становленні в’єтн. літ. мови. Творчість Н. З. пройнята гуманіст. ідеями.

Тв.: Рос. перекл. — Все живое. М., 1965; [Вірші]. В кн.: Классическая поэзия Индии, Китая, Кореи, Вьетнама Японии, М., 1977.

Літ.: Никулин Н. Великий вьетнамский поэт Нгуен Зу. М., 1965; Чан Ньо Тхин. Творчество великого вьетнамского поэта Нгуен Зу (1765 — 1820) и конфуцианская концепция личности. М., 1989.

В. В. Різун.


НГУЄН КОНГ ХОАН (Nguyễn Công Hoan; 6.III 1903, с. Суанкау, тепер пров. Хайхинг — 6.VI 1977, Ханой) — в’єтн. письменник. Закін. 1926 пед. уч-ще. Учасник Війни Опору в’єтн. народу 1945 — 54. Визнання Н. К. Х. принесли сатир. оповідання, спрямовані проти гнобителів народу (зб. «Актор Ти Бен», 1935). У романі «Останній крок» (1938) показав тяжке життя в’єтн. селянства. Автор зб. оповідань «Селяни й поміщики» (1955), романів «Напівтінь і напівсвітло» (1956), «Стовпотворіння» (1961) і «Купа старого мотлоху» (1963), кн. мемуарів «Моє життя в літературі» (1971). Окр. твори Н. К. Х. переклала М. Кашель.

Тв.: Укр. перекл. — Переполох. В кн.: Оповідання письменників В’єтнаму. К., 1981; Останній крок. К., 1988; Рос. перекл. — Женщина — слабое создание. М., 1960; Последний шаг. Ханой, 1963; Заколдованная монета. М., 1973; Избранные рассказы. В. кн.: Нго Тат То. Состязание в императорском дворце. — Нгуен Конг Хоан. Избранные рассказы. М., 1982.

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971.

В. І. Ткаченко.


НГУЄН СУАН ШАНЬ (Nguyễn Xuân Sanh;’ 16.XI 1920, м. Далат, Пд. В’єтнам) — в’єтн. письменник, перекладач, літературознавець, Учасник Серпневої революції 1945 у В’єтнамі, Війни Опору в’єтн. народу 1945 — 54. Автор поеми «Блукання» (1936), вірш. щоденника «Земля пахне» (1940 — 45), поет. збірок «Пісні рідного краю» (1955), «Кроки весни» (1961), «Поетичний ранок» (1971), «Вітчизна й пісня» (1978). Пише також для дітей. Н. С. Ш. належать кілька літературозн. статей, серед них «Тарас Шевченко — великий поет українського народу» (1964). Перекладає твори європ., зокрема слов’ян. поетів. Багато зробив для популяризації творчості Т. Шевченка у В’єтнамі. Виступав також з доповідями про життя і творчість укр. поета. Переклав його вірші «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», «Заповіт» (опубл. у кн. «Шевченко Т. „Заповіт“ мовами народів світу». К., 1989), «Мені тринадцятий минало», «Муза», «Садок вишневий коло хати», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Якби мені черевики» та ін., уривок з балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», поеми «Гамалія», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ». Окр. вірші Н. С. Ш. переклали М. Кашель та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: В’єтнам бореться. К., 1972; [Вірші]. В кн.: Літопису рядки багряні. К., 1979; Панцерник і обрій. В кн.: Знамено першої зорі. Одеса, 1980: В селі великого Пушкіна. «Україна», 1980, № 5; Острів кавунів. К., 1988; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Стихи поэтов Вьетнама, М., 1955.

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971.

В. В. Різун.


НГУЄН ТУАН (Nguyễn Tyan; 1910, с. Мок, тепер у складі Ханоя) — в’єтн. письменник, публіцист. Був репортером, актором, театр. критиком, журналістом. Очолював (з 1948 — часу заснування) Асоціацію діячів л-ри і мист-ва В’єтнаму. Автор книг новел («Тіні й відлуння часу», 1940; «Без Батьківщини», 1944; «Нгуєн», 1945; «Храм музики», 1946; «Дух Опору», 1950) і нарисів («Нариси Опору й миру», 1955; «Нариси», 1976). Новели Н. Т. відзначаються романт. піднесеністю, вишуканим стилем. Перекладав ряд оповідань А. Чехова, написав есе про нього і Л. Толстого тощо. Оповідання Н. Т. «І грабіжники, і жебраки» переклала М. Кашель (кн. «Оповідання письменників В’єтнаму». К., 1981).

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1982.

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971.

В. І. Ткаченко.


НГУЄН ХОНГ (Nguyễn Hông; повне ім’я — Нгуєн Нгуєн Хонг; 5.XI 1918, м. Намдінь) — в’єтн. письменник. З 1937 брав участь у демокр. русі, з 1943 — у підп. асоціації діячів культури «За порятунок Батьківщини». Учасник Війни Опору в’єтн. народу 1945 — 54. Один із зачинателів в’єтн. реаліст. роману: «Злодійка» (1938), тетралогія «Морські ворота» (романи «Хвилі ревуть», 1961; «І почалася буря», 1968; «Чорні часи», 1973; «Коли дитина приходить у життя», 1976). У зб. оповідань «Горно» (1946) створив образи революціонерів. Окр. твори Н. Х. переклала М. Кашель.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Літопису рядки багряні. К., 1979; У залізних лабетах. В кн.: Оповідання письменників В’єтнаму, К., 1981; Рос. перекл. — Воровка. — Рассказы. М., 1966; Избранное. В кн.: Нам Као, Нгуен Хонг. Избранное. М., 1979.

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971.

В. І. Ткаченко.


НГУЄН ЧАЙ (Nguyễn Trãi; 1380, м. Ньїкхе, тепер повіт Тхионтін, пров. Хатай — 1442) — в’єтн. письменник, мислитель, учений, держ. діяч, нац. герой. Основоположник вітчизн. поезії в’єтн. мовою. Сподвижник імператора Ле Лоя у боротьбі проти нашестя кит. феодалів, був звинувачений у царевбивстві й страчений, реабілітований посмертно. У «Великій відозві на замирення китайців» (1428) вперше у в’єтн. л-рі висловив глибокі переживання з приводу страждання народу під гнітом завойовників. У своїй поет. книжці — найдавнішій пам’ятці розмовної в’єтн. мови, що дійшла до нас, — «Збірка віршів рідною мовою» — висунув соціально-утопіч. ідеї, які базувалися на конфуц. поняттях про справедливість правління, відданість моральному обов’язкові, гармонію в суспільстві. Н. Ч. належать також наук. твори «Опис земель держави» і «Діяння государя із Ламшона».

Тв.: Рос. перекл.. — [Вірші]. В кн.: Классическая поэзия Индии, Китая, Кореи, Вьетнама, Японии, М., 1977.

Літ.: Кашель М. Нгуєн Чай. «Всесвіт», 1980, № 9; Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971.

В. В. Різун.


НЕБИЛИЦЯ — жанр народнопоет. творчості, різновид казки, де вимисел доведено до абсурду, чим і досягається коміч. ефект. Н. може бути самостійним твором, проте часто включається до казки як її частина. Елементи Н. іноді містяться у казкових зачинах та кінцівках, приказках і прислів’ях, жартівливих, весільних, дитячих піснях. Нерідко Н. побудована на каламбурі, за принципом метатези, в ній використовується оксиморон. Н. використовував С. Руданський у своїх «Переслів’ях»; у наш час — О. Ільченко, поети-гумористи та ін.

Вид.: Шейковський К. Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці. Перша кланя. Бобруйське, 1871; Ястребов В. Н. Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии. «Летопись Историкофилологического общества при имп. Новороссийском университете», 1894, в. 3; Козацька розвага. Сборник малороссийских веселых рассказов, песен, стихотворений, басен, небылиц, шуток, монологов, сцен из народного быта и других подобных произведений малорусской литературы для чтения и декламирования на сцене, в домах, на вечеринках, в общественных собраниях и т. д. М., 1907; Этнографические материалы, собранные В. Гр. Кравченко в Волынской и соседних с ней губерниях. «Труды Общества исследователей Волыни», 1914, т. 12; Дитячі пісні та речитативи. К., 1991.

Літ.: Федорова В. П. Небылицы. В кн.: Проблеми изучения русского устного народного творчества, в. 1. М., 1975; Небылицы. В кн.: Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка. Л., 1979.


НЕБИЛЯК Михайло (17.I 1949, с. Рона де Сус, Марамуреського пов.) — укр. письменник у Румунії. Закін. 1972 Бухарест. ун-т. З 1974 працює вчителем укр. мови та л-ри. Автор зб. поезій «Криниці моїх очей» (1972). Ррмани «Лорана» (1974) і «Любов до ближнього» (1978) — про людські драми, спричинені траг. подіями 2-ї світ. війни та боротьбою за утвердження істор. справедливості. Окр. вірші Н. опубл. в колект. збірках «Окрилений час» (1971), «Сонячні відлуння» (1973), «Балада рідного краю» (1975), альм. «Обрії». Ряд творів Н. перекладено рум. мовою.

Тв.: [Вірші). В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Літ.: Михайлюк М. Куди ще поведе Подорожній? В кн.: Михайлюк М. Слово про слово. Бухарест, 1983.

Т. А. Носенко.


НЕБОРАК Віктор Володимирович (9.V 1961, смт Івано-Франкове Яворівського р-ну Львів. обл.) — укр. поет. Закін. 1983 Львів. університет. З 1989 працює в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, з 1991 — у його Львівському відділенні. Збірки «Бурштиновий час» (1987, у співавт.), «Літаюча голова» (1990) відзначаються експресивністю, грою на контрастах, метафоричністю.

Літ.: Таран Л. Спокуса гри. «Слово і час», 1991, № 9.

В. А. Бурбела.


НЕВЕСТЮК Яків Іванович (псевд. і крипт. — Радикал, Той самий; Н. Н.; Н-к Я.; 1.I 1868, м. Городенка, тепер Івано-Франк. обл. — 1934, селище Жаб’є, тепер смт Верховина тієї ж обл.) — укр. громад. діяч, письменник, лікар. Навч. 1887 — 94 на мед. ф-ті Краків. ун-ту (разом з В. Стефаником), один з організаторів і голова укр. студ. т-ва «Академічна громада». Був членом Русько-укр. радикальної партії, підтримував зв’язки з М. Драгомановим, І. Франком, М. Павликом, нелегально перевозив у Росію укр. видання; 1892 цар. жандарми затримали Н. у Волочиську і вилучили в нього л-ру (зб. «Громада», журн. «Народ», твори І. Франка, М. Павлика та ін., заборонені в Росії). Перебував 6 місяців під слідством у Києві, потім півроку в одиночному ув’язненні в Петербурзі, про що згодом писав у «Споминах з моєї пригоди в Росії» («Народ», 1893, № 17). Працював лікарем у Великих Мостах, потім у Жаб’єму (надавав мед. допомогу І. Франкові та М. Коцюбинському під час їхнього перебування на Гуцульщині). Автор драм «Жид» (1883), «Кандидат» (1895), «Супруги», «Несамовиті», комедії «Запорізьке сватання», в яких змалював життя різних верств населення Галичини, їхній побут і звичаї. Виступав зі статтями на мед., громад.-політ. і культур.-осв. теми у газетах «Діло», «Учитель», «Хлібороб», журналах «Народ», «Зоря» та ін.

П. І. Арсенич.


НЕВЄРОВ Ігор Михайлович (15.VI 1926, Ленінград) — рос. письменник. Закін. 1963 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Підлітком пережив ленінгр. блокаду. Працював токарем на заводі, служив у військ.-мор. авіації, тричі побував в антаркт. рейсах як ред. газ. «Советский китобой». Живе і працює в Україні. У поет. творчості (збірки «Синій кордон», 1956; «Балада про красу», 1968; «Дощ при зорях», 1972; «Квітень, квітень!..», 1980; «Дні вражаючого віку», 1984) тяжіє до трагедійно-лірич. осмислення сучасності з її красою і складними соціальними суперечностями. Повість «Рік спокійного сонця» (1966), роман «Третя дія» (1977), нарисові книги «Вогні в порту» (1960), «Далекий рейс» (1963), «Мачти над степом» (1977), «Повернене сонце» (1985), зб. оповідань «Весела Антарктида» (1970) присвячені трудівникам моря, людям мист-ва й науки. Нарис «Севастополь» (1983) — про героїч. оборону і визволення міста під час Вел. Вітчизн. війни. Написав драму «Поїзди проходять мимо» (1956, у співавт. з А. Зорич). За сценарієм Н. «Синє небо» на Одес. кіностудії знято однойм. худож. фільм (1973).

Тв.: Третье действие. К., 1987.

Літ.: Езерская Б. «В прозе, словно в обороне...». «Радуга», 1967, № 7; Дружник М. Спадщина першовідкривачів. В кн.: Горизонт. Одеса, 1982; Присовский Е. Поэзия правды. «Paдуга», 1985, № 2.

Г. Д. Зленко.


НЕВЄРОВ О. [справж. — Олександр Сергійович Скобелєв; 12 (24).XII 1886, с. Новиковка, тепер Старомайнського р-ну Ульян. обл. — 24.XII 1923, Москва] — рос. письменник. 1906 — 16 учителював. В оповіданнях з сел. життя («Приїхали на базар», 1907; «Баба — Іван», 1910; «Учитель Стройкін», 1911) показав тяжке становище бідноти, класову боротьбу на селі. Оповідання «Мар’я-більшовичка» (1921), повісті «Андрон Непутящий» (1922) і «Ташкент — місто хлібне» (1923), роман «Гуси-лебеді» (1922 — 23, незакін.) відтворюють соціальні конфлікти на селі, моральну стійкість людини у подоланні труднощів. Автор п’єс («Баби», 1920; «Сміх і горе», 1922, та ін.). Писав також дитячі оповідання. Окр. твори Н. переклали В. Щербак, П. Іванов та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. Куйбышев, 1957 — 58; Избранное. М., 1977; Укр. перекл. — Мишко Додон. Х., 1927; Я хочу жити. Х., 1929; Порося. Х., 1930; Туди, де хліба досить. Х., 1930; Мар’я-більшовичка. Х. — К., 1931.

Літ.: Страхов Н. И. Александр Неверов. М., 1972; Александр Неверов. К 100-летию со дня рождения. Воспоминания, статьи, библиография. Куйбышев, 1986.

І. Т. Крук.


НЕВИЦЬКА Ірина Павлівна (псевдоніми — Анна Новак, Анна Горняк; 10.XII 1886, с. Збудська Біла, тепер Гуменського окр., Сх. Словаччина — 21.XI 1965, м. Пряшів) — укр. письменниця в Словаччині. Навчалася в Пряшів. учит. семінарії. У 20 — 30-х pp. брала активну участь у громад.-культур. і літ. житті Закарпаття. Видавала 1931 укр. газету «Слово народу» (Пряшів), відстоювала право на функціонування укр. мови на Закарпатті. Автор роману «Правда побідила» (1924, вільна переробка істор. роману Г. Сенкевича «Quo vadis»), зб. оповідань «Дарунок» (1929), повісті «Матвій Куколка» (20-і pp.), присвячених істор. минулому та сучас. життю українців Сх. Словаччини. Писала також байки, драм. твори, вірші для дітей, публіцист. статті.

Тв.: Матвій Куколка. Пряшів, 1968.

Літ.: Мольнар М. Згадка про забуту письменницю Ірину Невицьку. В кн.: Мольнар М. Зустрічі культур. Пряшів, 1980.

О. В. Мишанич.


НЕВІНЧАНА Валентина Дмитрівна (1.V 1924, Володарка, тепер смт Київ. обл. — 4.III 1981, Сімферополь) — укр. поетеса. Закін. 1945 Київ. ун-т. Учителювала, була директором Херсон. будинку нар. творчості, відп. секретарем Крим. орг-ції СПУ. Автор збірок «Ластівки» (1963), «Голубі дороги» (1967), «Тепло любові» (1984, включені також поеми). Опубл. книжки, нарисів «Син землі» (1967) й «Хазяйка степу» (1968). Для дітей написала зб. віршів «Здрастуй, село» (1963). Виступала з публіцист. статтями.

В. А. Бурбела.


НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПЛАЧІ ліро епічні укр. нар. думи 15 — 16 ст.: «Плач невольників» («Невольники на каторзі») та «Плач невольника в турецькій неволі». Стиль і мелодія Н. п. нагадують голосіння. В них козаки — тур. невільники, ніби плачучи, розповідають про свої поневіряння та благають допомогти їм визволитись з неволі. Відомо кілька варіантів цих дум. Іноді до Н. п. відносять й інші думи про тяжку долю козаків на тур. каторзі («Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Втеча трьох братів з города Азова»). Але ці думи — епічні, їхня осн. тема — визволення або втеча з неволі.

Б. П. Кардан.


НЕВРЛИЙ (Nevrlý) Мікулаш (15.XI 1916, Ростов-на-Дону) — чес. і словац. літературознавець, критик, бібліограф, україніст, доктор славістики з 1950. З 1933 живе в Словаччині. Закінчив 1945 Праз. ун-т. Працював у Н.-д. пед. ін-ті в Братиславі, з 1963 — у Літературозн. ін-ті Словац. АН (Братислава). Більшість праць Н. присвячена укр. л-рі. Чільне місце серед них посідають франкознавчі («Іван Франко — український поет-революціонер», 1952; «Іван Франко і чеська культура», 1956; «Іван Франко і словаки», 1956; «Іван Франко і дитяча література», 1957; «Іван Франко і чеський революційний рух», 1958; «„Мойсей“ І. Франка в контексті світової літератури», 1989) та шевченкознавчі («Безсмертний Шевченко», 1954, укр. мовою; «Тарас Шевченко — революційний поет України», 1960; «Шевченко і слов’янство», 1961; «Шевченко і театр», 1964) дослідження. Н. належить вступна стаття і коментарі (разом з М. Мольнаром) до двотомника творів Т. Шевченка словац. мовою (1959 — 62). Автор грунтовних розвідок «Поетеса світового рівня (Леся Українка)» (1963), «Михайль Семенко, український футуризм і словацькі давісти» (1966), «Українська авангардна поезія» (1967), «Літературний ярмарок» (1967), «Просвітительські ідеали Г. С. Сковороди» (1972), «Деякі спільні і відмінні риси українського і словацького романтизму» (1972), «Сучасний український роман» (1974), «Київські неокласики» (1974, у співавт. з С. Козаком), «Українське і словацьке національне відродження» (1987), «Хвильовий і хвильовизм» (1991). Чес.-словац.-укр. літ. зв’язки розкрив у ст. «Зденєк Неєдли та Україна» (1959), покажчику «Словацька україніка. Бібліографія (1945 — 1964)» (1965), розвідці «Українсько-іншослов’янські зв’язки» (1970). В монографії «Українська радянська поезія 20-х років (Мікропортрети в художніх стилях і напрямах)» (1966, опубл. 1991) досліджено поет. творчість першого пореволюц. десятиліття в Україні, розглянуто укр. символізм, футуризм, неоромантизм, неокласицизм тогочас. літ. процесу. Написав вступне слово, подав коментарі, спогади, фотоілюстрації до книжок «Перстені молодості» Б. І. Антонича (1966), «Ранені дні» Д. Фальківського (1969), «Земна Мадонна» Є. Маланюка та «Цитаделя духа» О. Ольжича (обидві — 1991). Окр. твори Н. переклали Вас. Шевчук, О. та Г. Булахи.

Тв.: Укр. перекл. — Іван Франко і чеський революційний рух. В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 6. Львів, 1958; Із книги «Т. Г. Шевченко — революційний поет України». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Мірошниченко М. Любов цю — успадковано. «Літературна Україна», 1985, 21 листопада; Жулинський М. Чех із українським серцем. В кн.: Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років. К., 1991.

Г. П. Кочур, В. А. Моторний.


НЕГАЛЕВСЬКОГО ЄВАНГЕЛІЄ рукописна пам’ятка староукр. л-ри 16 ст., частина Нового Завіту, перекладеного В. Негалевським 1581 з польськомовної версії социніанина М. Чеховича (вид. 1577 в Ракові). Н. Є. наз. ще Хорошівським, оскільки його знайдено в с. Хорошів на Волині. Текст, крім глав, поділений також на зачала — тобто призначався для потреб правосл. церкви. Виконано скорописом кін. 16 ст. У мові пам’ятки відбито деякі особливості укр. мови, а також польс. мовні риси. Рукопис належав бібліотеці Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, тепер зберіг. в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України.

Літ.: Назаревский А. А. Язык Евангелия 1581 года в переводе В. Негалевского. К., 1911.

І. П. Чепіга.


НЕГОДА Микола Тодосійович (9.I 1928, с. Бузуків, тепер у складі с. Степанки Черкас. р-ну Черкас. обл.) — укр. письменник. Під час Вел. Вітчизн. війни був у партизанах. Закін. 1956 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). 1977 — 87 — відп. секретар Черк. орг-ції СПУ. У поет. збірках «Ростуть сини» (1955), «Зерно на долоні» (1981) та «Промовляють очі» (1985) — героїка боротьби з фашист. загарбниками, трудівники Придніпров’я, краса рідної землі. Автор драм. поеми «Дума про Кобзаря» (1961), докум. повісті «Говоритиму з віками» (1977). В центрі роману «Холодний Яр» (1971) — партиз. тема. Вірш Н. «Степом, степом...» (муз. А. Пашкевича) став популярною піснею. На музику покладено ряд ін. його поезій. Деякі твори перекладено болг., польс., англ. та ін. мовами.

Тв.: Негода М. Степом, степом. К., 1988.

В. Х. Косян.


НЕГОШ (Његош) Пèтар II Пèтрович (світське ім’я — Радивой Томов Петрович; 1.XI 1813, с. Негуші — 19.Х 1851, м. Цетине) — чорногор. поет, держ. діяч. З роду Негошів-Петро: вичів — династії правителів Чорногорії. Одержав різнобічну дом. освіту (вчителем Н. був відомий серб. письменник С. Милутинович). 1830 — 51 — митрополит і правитель Чорногорії (під ім’ям Петар II Пéтрович). Відстоював незалежність країни від Туреччини й Австрії. Сприяв поширенню освіти, друкарства. Значне місце в творчості Н. посідає патріот. лірика — зб. «Ліки проти люті турецької» (1834), епіч. поема «Свободіада» (1835), драм. поема «Лжецар Степан Малий» (1847, вид. 1851). У поезіях 1836 — 44 («Доброчинність», «Освіта», «Думка» та ін.), філос. поемі «Промінь мікрокосму» (1845) роздумував над сенсом буття, славив людський розум, у драм. поемі «Гірський вінець» (1846) відстоював право малих народів на нац. незалежність. У «Новій пісні чорногорській про війну росіян і турків, почату 1828 року» (1829) згадував укр. козаків. Переклав серб. мовою уривки із «Слова о полку Ігоревім». 1963 у Югославії встановлено літ. премію ім. П. Негоша. Вірш Н. «Твердо стіймо за рідну країну...» перекл. П. Грабовський (журн. «Зоря», 1897, № 19). Окр. твори Н. переклали Д. Павличко, О. Жолдак, Р. Лубківський, С. Пилипенко. До життя і діяльності Н. звертався у своїх працях А. Степович. Згадки про Н. є у статтях про літ. життя Сербії та Чорногорії, надр. 1853 — 57 у газ. «Зоря галицька». Укр. прозаїк В. Синенко написав роман «Золото Чорної Гори» (1957), в якому Н. є одним з гол. персонажів.

Тв.: Укр. перекл. — Святий вечір. «Шляхи мистецтва», 1922, № 1; Гірський вінець. К., 1967; Сном тяжким забулася людина. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; «Твердо стіймо за рідну країну...». В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; Поеми. К., 1987; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Европєйская поэзия XIX века. М., 1977; Горный венец. — Самозванец Степан Малый. М., 1988.

Літ.: Лавров И. Петр Петрович Негош, владыка черногорский и его литературная деятельность. М., 1887; Ющук І. Іскра викресана з каменя. В кн.: Негош П. Поеми. К., 1987.

І. П. Ющук.


НЕГРИТЮД (франц. negritude, від négre — негр) — ідеологічна концепція нац.-культур. відрубності, що набула поширення в ряді країн тропіч. Африки, переважно франкомовних. Виникла як природна реакція негро-афр. народів на колон. гноблення й расову дискримінацію. Була своєрід. протестом проти європоцентрист. теорій, що надавали Європі пріоритет у створенні духов. цінностей, формою утвердження самобутності афр. культур. Термін «негритюд» уперше вжив 1939 -Е. Сезер. Ряд понять, характерних для Н., зокрема «африканська особистість», було вироблено ще на поч. 20-х pp. західноафр. громад. діячами. Теор. розробку концепції здійснив гол. чин. Л. Сенгор. Помітний вплив на теорію Н. справили також деякі ідеї А. Бергсона, А. Бретона, Ж. П. Сартра. В період антиколон. боротьби Н. сприяв формуванню нац. самосвідомості афр. народів. У царині літ. творчості ідеї Н. відбилися виключно в поезії франкомовних країн Зх. і Центр. Африки (Л. Сенгор, Б. Діоп, Ф. Чікая У Тамсі, Л. Діакхате, М. Фалл та ін.). У 60 — 70-х pp., коли багато афр. країн здобули незалежність, Н. поступово набув рис елітар. культури, став формою естет, замилування фольклор. і реліг. образами.

Літ.: Ерасов Б. С. Тропическая Африка: идеология и проблемы культуры. М., 1972; Мяло О. Негритюд: проблеми та історія. «Всесвіт», 1973, № 9; Кухалашвілі В. Пізнання проти «інтуїції». В кн.: Контрасти. К., 1978; Летнев А. Б. Общественная мысль в Западной Африке. 1918 — 1939. М., 1983.

С. І. Ткаченко.


НЕГРІ (Negri) Ада (3.II 1870, м. Лоді — 11.I 1945, Мілан) — італ. поетеса. У збірках «Доля» (1892), «Бурі» (1896) висловила протест проти соціальної несправедливості. Збірки «Материнство» (1904), «З глибин» (1910) — ліричні екскурси у світ інтим. переживань. Мотиви самітності, реліг. містики стають основними в збірках «Вигнання» (1914), «Веспертина» (1931), «Джерело кохання» (1939). Н. зверталася й до прози (автобіогр. роман «Ранкова зоря», 1921, тощо). Окр. вірші Н. переклали П. Грабовський, В. Самійленко, Леся Українка та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані, поезії. Х., 1931; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; Рос. перекл. — Стихотворения. К., 1919.

Літ.: Білецький О. І. Ада Негрі. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Українка Леся. Два направлення в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио). В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977.

Т. Т. Духовний.


НЕГРУЦІ (Negruzzi) Константін, Костаке [жовтень 1808, с. Тріфешті Век Ясського пов., тепер Румунія — 25.VIII (6.ІХ) 1868, там же] — молд. та рум. письменник, перекладач, член Рум. академії з 1867. Один з фундаторів і керівників Нац. театру в Яссах. 1821 — 23 перебував у Бессарабії, де познайомився з О. Пушкіним. У повістях «Зоє» (1837), «Скачки» (1840) помітний вплив романтизму. За твори демокр. і ліберального спрямування (ст. «Вандалізм», 1838, повість «Тодеріке», 1844) зазнав переслідувань. Істор. повість «Александру Лепушняну» (1840) — перший значний твір молд. й рум. реаліст. прози. Писав також п’єси, вірші (поема «Апродул Пуріче», 1837, тощо), досліджував молд. фольклор. Перекладав твори В. Гюго та рос. письменників.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. Кишинев, 1973.

С. В. Семчинський.


НЕГРЮК Іван Іванович (15.XI 1954, с. Іпотешти Сучавського пов.) — укр. поет у Румунії. Закін. 1972 індустр. ліцей у м. Сучаві. Автор зб. «Металеві квіти» (1983), «Золотий браслет слова» (1986), «Балади і екстази» (1989). Пише вільним віршем. Провідна тема асоціативно-метафор. сугестивної лірики Н. — людина в мікрокосмосі, багатогранність її світовідчуття і світосприймання.

Тв.: [Твори]. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Літ.: Михайлюк М. Дзвін металевих квітів. В кн.: Михайлюк М. М. Слово про слово. Бухарест, 1983.

Т. А. Носенко.


НЕДЗВІДСЬКИЙ Андрій Володимирович [псевдоніми — А. Недз., В. Листопад, Н. Володченко, Ст. Антоненко; 10(23).XI 1908, Одеса — 1.VI 1984, там же] — укр. літературознавець, театрознавець, критик, публіцист, доктор філол. наук з 1964. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1930 Одес. ін-т нар. госп-ва. Працював у пресі, з 1944 — в Одес. ун-ті. Автор праць «Пушкін і Шевченко» (1939), «Російські романи і повісті Марка Вовчка» (1961), «Виховне і пізнавальне значення літератури» (1965) та ін., статей про творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, В. Блакитного, І. Гайдаєнка та ін., з питань укр.-рос. літературно-мистецьких взаємозв’язків, історії театру тощо. Н. належать книжки про видатних майстрів укр. театр. сцени «Лідія Мацієвська» (1958) та «Василь Василько» (1960), публіцист. нариси.

Літ.: Кравченко Ж., Немировська Є. У вирі життя. «Радянська освіта», 1964, 23 вересня; Маркушевський П. Літературознавець, публіцист. «Чорноморська комуна», 1968, 23 листопада; Андрій Володимирович Недзвідський. Бібліографічний покажчик. Одеса, 1986.

П. Т. Маркушевський.


НЕДИЧ (Недић) Владан (20.V 1920, м. Плесковаць — 18.IX 1975, Белград) — серб. вчений, історик л-ри, фольклорист, перекладач. Закін. 1946 Белгр. ун-т, з 1964 — професор цього ун-ту. Автор монографії «Сима Милутинович Сарайлія» (1959), праць про творчість серб. письменників Л. Лазаревича, Д. Якшича, А. Шантича та ін. Вивчав фольклорист. спадщину В. Караджича (монографія «Про перший і другий збірники Вука», 1966). Осн. фольклорист. праці Н. увійшли до зб. «Про усну народну поезію» (вид. 1976). Упорядкував «Антологію югославської народної лірики» (1962) та «Антологію ліричних народних пісень» (т. 1 — 2, 1973 — 74). Виявляв інтерес до укр. л-ри (ст. «Зв’язки Вука з українцями», 1958, тощо). Його ст. «Один сербський мотив у Шевченка» (1955) знайшла жвавий відгук у працях українських шевченкознавців. 1947 у белградському журн. «Летопис Матице српске» («Літопис матиці сербської») вмістив рецензію на переклади М. Рильського серб. нар. пісень (зб. «Сербські епічні пісні». К., 1946). Цікавився також дослідженнями Я. Головацького, І. Франка про сербську народну творчість. Переклав повість «Fata morgana», новели «Подарунок на іменини», «Він іде!», «В дорозі» та «Intermezzo» М. Коцюбинського, які включив до своєї зб. перекладів «Фата моргана: з сільських настроїв» (1955), написав також передмову до цього видання.

Тв.: «Пісня» Євгена Гребінки в сербському перекладі. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1966, в. 2.

Літ.: Айзеншток І. Я. «Подражаніє сербському» Т. Шевченка. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Ющук І. П. Шевченкове «Подражаніє сербському». «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Грицюта М. С. Михайло Коцюбинський у слов’янських літературах. К., 1964; Гуць М. В. Сербохорватська пісня на Україні. К., 1966.

М. Я. Гольберг.


«НЕДІЛЯ» — літ.-наук. ілюстр. журнал. Виходив 1911 — 12 у Львові щотижня за ред. В. Щурата, Я. Весоловського. Вміщував худож. твори, наук.-популярні статті, рецензії на нові видання, еяогади, хроніку літ.-мист. життя, репродукції картин художників. Значну увагу приділяв творчості молодих письменників. Відстоював принципи реалізму і народності мист-ва. Серед публікацій — худож. твори, статті й рецензії І. Франка («Давнє й нове», «Шевченко по-німецьки», «Причинки до автобіографії», «Ходить туга...»), новели М. Яцківа, оповідання та вірші Г. Хоткевича, О. Колесси, П. Норманського, Катрі Гриневичевої, Б. Лепкого, Н. Романович, О. Турянського, М. Жука, статті М. Возняка, С. Людкевича, І. Труша та ін. Опубл. переклади окр. творів зарубіж. (А. Аверченка, Г. Гейне, В. Оркана, Ч. Діккенса, Б. Пруса, К. Міксата) письменників.

Ф. П. Погребенник.


НЕДІЛЬСЬКИЙ Софрон (10.I 1857, м. н. невід. — 8.VIII 1917, м. Коломия) — укр. лексикограф, філолог, член Наукового товариства імені Шевченка. Вчителював 1883 — 94 у гімназіях Золочева, Станіслава (тепер Івано-Франківськ), 1894 — 1917 був директором укр. гімназії в Коломиї. Допомагав Є. Желехівському у праці над «Малорусько-німецьким словарем»: напис. передмову і подав список джерел до 1-го тому, а також підготував до друку (1886, по смерті автора) 2-й том словника. Переклав з рос. мови нарис «Женьска доля посля малорускихъ пЂсень» О. Боровиковського (1882), зробив огляд видань «Просвіти» від початку заснування («Зоря», 1894).

Літ.: Москаленко А. А. «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського та С. Недільського. В кн.: Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961.

В. Т. Полєк.


НЕДОБРОВО Микола Володимирович (1882, Харків — 3.XII 1919, Ялта) — рос. письменник. Навч. 1901 — 02 в Харків. ун-ті, закін. 1906 Петерб. ун-т. Один з організаторів «Товариства ревнителів художнього слова» і «Товариства поетів» у Петербурзі. Естет і блискучий промовець, Н. мав репутацію «законодавця смаків», обстоював традиції рос. класики 19 ст., вимагаючи від л-ри стриманості поет. засобів, строгості і ясності худож. форми, чим об’єктивно протистояв символізму і примикав до акмеїзму. Друкувався в журналах «Аполлон», «Гиперборей», «Русская мысль», зб. «Альманах муз» та ін. Писав любовну й пейзажну лірику. Автор прозових творів (повість «Душа у масці», 1914), п’єс (драма «Юдіф», 1916). Виступав як літературознавець і критик. Був у дружніх стосунках з О. Білецьким, в архіві якого (Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України) зберіг. неопубл. стаття, присвячена Н., спогади про нього (уривки надр. у зб. «Искусство слова». М., 1973).

Тв.: Письма Н. В. Недоброво к Блоку. В кн.: Литературное наследство, т. 92, кн. 2. М., 1981; [Вірші]. В кн.: Серебряный век. Петербургская поэзия конца XIX — начала XX вв. Л., 1991.

Літ.: Сазонова-Слонимская Ю. Л. Николай Владимирович Недоброво. «Русская мысль» [Париж], 1923, № 7 — 8; Сазонова-Слонимская Ю. Л. Николай Владимирович Недоброво. «Новое русское слово» [Нью-Йорк], 1954, 26 мая; Кондратьев А. А. «Юдифь» Недоброво. «Волынское слово» [Ровно], 1924, 28 марта; Білецький П. Витоки. В кн.: Про Олександра Білецького. К., 1984; Кралин М. М. «Победившее смерть слово». «Нева», 1988, № 7.

І. Д. Бажинов.


НЕДОГОНОВ Олексій Іванович [19.X (1.XI) 1914, м. Олександрівськ-Грушевський, тепер м. Шахти Ростов. обл. — 13.III 1948, Москва] — рос. поет. Навч. 1934 — 39 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Великої Вітчизняної війни. Н. — автор збірок «Прості люди» (опубл. 1948), «Дорога моєї землі» (опубл. 1975), «Троянів вал» (опубл. 1978) та поем «Прапор над сільрадою» (1947; Держ. премія СРСР, 1948; про відбудову зруйнованого війною сільс. господарства) і «Тринадцять» (1.944). Ряд віршів написано на укр. тематику («Семен Вдовиченко», «Дорога до Дніпра», «І під’їхав до криниці козак молодий», «Балада про позивні», «Непередбачений десант»). Окр. твори Н. переклали М. Зісман, А. Глущак.

Тв.: Избранное. М., 1977; Укр. перекл. — Прапор над сільрадою. К., 1950; [Вірші]. В кн.: Автографи. Одеса, 1988.

Літ.: Тельпугов В. П. Алексей Недогонов. М., 1958; Дементьев В. Полетом сердца, взора, кисти. В кн.: Дементьев В. Огненный мост. М., 1970; Поздняев К. И. Утверждение. Алексей Недогонов и его стихи. М., 1973.

Г. М. Сабат.


НЕДОЛЯ Леонід [справж. — Гончаренко Лук’ян Володимирович; 7 (19).IX 1897, с. Цесарська Слобода, тепер с. Червона Слобода Черкас. р-ну Черкас. обл. — 5.VII 1963, Черкаси] — укр. письменник. Закін. 1922 Комуніст. ун-т (Москва). Учасник Великої Вітчизняної війни. З 13 років працював на моск. заводах токарем; брав активну участь у революційних виступах, за що відбував заслання в Сибіру (м. Златоуст). З поч. листопадових подій 1917 очолив у Москві загін Черв. гвардії. Був на парт. і журналіст. роботі. Н. — організатор і керівник «Юго-ЛЕФа» в Одесі (див. «ЛЕФ»), один з керівників «Нової генерації», член Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Автор п’єс «Хвороба» (1928, напис. у футурист. манері), «Підземна комуна» (1930), «За врубову» (1931), поеми «Свої права» (1931) — про будні і революц. героїку робіт. класу. Враження від перебування в Китаї виклав у книжках нарисів «Жовті брати. Крізь Хіну» (1929), «На китайській землі» (1934), зб. оповідань «Поневолені хінці» (1931).

Літ.: Новицький М. Передмова. В кн.: Недоля Л. Жовті брати. Х., 1930.

І. М. Лисенко.


НЕДРЕОС (Nedreaas) Турборг Еуд (13.XI 1906, Берген) — норв. письменниця. Під час 2-ї світ. війни брала участь у Русі Опору. Збірки новел «За шафою стоїть сокира», «Доки не задзвонять втретє» (обидві — 1945) — про нім.-фашист. окупацію країни. Громад.-політ. життя повоєнної Норвегії — в центрі роману «Гарячі руки» (1952). Романи «З місячного світла нічого не росте» (1947), «Музика блакитної криниці» (1950) і «Коли зійде молодик» (1971), збірки новел «Чарівне скло» (1950), «Зупинка» (1953), «Остання полька» і «Під час затемнення» (обидві — 1965) присвячені морально-етич. проблемам. Автор віршів, теле- і радіоп’єс. Окр. твори Н. переклали О. Сенюк, Н. Іваничук.

Тв.: Укр. перекл. — Час затемнених вікон. В кн.: Сучасна норвезька новела. К., 1975; [Твори]. «Всесвіт». 1980, № 12; Рос. перекл. — Музыка голубого колодна. М., 1964; В следующее новолуние. М., 1976.

Літ.: Борген Ю. За мир и любовь. В кн.: Борген Ю. Слова, живущие во времени. М., 1988.

Є. І. Нечепорук.


НЕЄДЛИЙ (Nejedlý) Зденек (10.II 1878, м. Літомишль, Сх.-Чес. обл. — 9.III 1962, Прага) — чес. і словац. громад. і держ. діяч, історик, літературознавець, мистецтвознавець, публіцист, критик. Член Чес. академії наук і мист-в з 1907, засновник і президент Чехо-Словац. АН з 1952, іноз. чл.-кор. АН СРСР з 1947, почес. член ряду ін. зарубіж. академій. Закін. 1899 Праз. ун-т; 1909 — 39 і 1945 — 62 працював у ньому професором. У 1939 — 45 — професор Московського університету. В 1945 — 62 — член чехо-словацького уряду (з 1953 — заступник прем’єр-міністра). З 1945 М. — голова Слов’янського комітету Чехо-Словаччини. Був редактором і видавцем кількох журналів: «Var» («Кипіння»), «Nové Rusko» («Нова Росія») та ін. Автор істор. («Від Гуса до Табора», 1921; «Гус і наш час», 1936; «Історія народу чеського», т. 1 — 2, 1949 — 55, та ін.) та літературозн. праць. Н. опубл. розвідки з історії чес. («Історія гуситської пісні», 1913; монографія «Бедржих Сметана», т. 1 — 4, 1924 — 33), укр., рос. та ін. культур. Перші його українознавчі праці — «Український хор», «Українці» (обидві — 1919), «Українська республіканська капела» (1920); в них Н. знайомив чехів з творчістю М. Лисенка, М. Леонтовича та ін. укр. композиторів. Досліджував чес.-укр. культурні взаємини («Українське питання», 1928; «„Продана наречена“ у Києві», 1937; «Три України», 1939). Н. належать статті «З Підкарпатської Русі» (1919), «Боротьба буковинських українців за національну незалежність» (1940), «Закарпаття бореться» (1942), «Чехи та українці» (1942, укр. перекл. М. Мольнара і Л. Мольнар), «Довбуш», «Короткий огляд історії Карпатської України» (обидві — 1944), «Історія Закарпатської Русі до XIV сторіччя» (1945). У кн. «Історія Радянського Союзу» (1948) увагу приділив Україні. Низку праць присвятив укр. л-рі («Тарас Шевченко», 1921; «Тарас Шевченко», 1939; «О. Корнійчук і Чехословаччина», «„Загибель ескадри» О. Корнійчука, обидва дослідження — 1937, та ін.).

Написав передмови до книги вибраних творів «Було колись в Україні» Т. Шевченка (1946) та путівника «Тарас Шевченко. 1814 — 1861. Виставка про життя і творчість» (1951). Окр. твори Н. перекл. Вас. Шевчук.

Тв.: Укр. перекл. — З передмови до творів Т. Г. Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Чехи та українці. «Нове слово», 1978, № 6; Рос. перекл. — Статьи об искусстве. М. — Л., 1960; Избранные труды. М., 1960.

Літ.: Неврлі М. Зденєк Неєдли та Україна. В кн.: З історії чехословацько-українських зв’язків. Братіслава, 1959; Моторний В. А. Зденєк Неєдли про Т. Г. Шевченка. В кн.: Тези доповідей наукової сесії, присвяченої 100-річчю з дня смерті Т. Г. Шевченка. Львів, 1961; Зденек Неедлы — выдающийся общественный деятель и ученый. М., 1964; Sto padesát let česko-ukrajinských literárnich styků. 1844 — 1964. — Сто п’ятдесят років чесько-українських літературних зв’язків. Praha, 1968; Мольнар М. Україністичні зацікавлення Зденєка Неєдлого. В кн.: Мольнар М. Зустрічі культур. Братіслава, 1983; Неверли М. З. Неєдлий та Україна. Братіслава, 1983; Мельникова И. Н. Неедлы и Украина. В кн.: Украина во взаимосвязях славянских народов. К., 1983.

М. Неврлий, В. А. Моторний.


НЕЗВАЛ (Nezval) Вітезслав (26.V 1900, с. Біскоупки, Пд.-Моравська обл. — 6.IV 1958, Прага) — чес. письменник, перекладач. Навч. 1919 в ун-ті Брно, з 1920 — у Праз. ун-ті. Один з засновників поетизму і сюрреалізму в чес. л-рі — поет. збірки «Міст» (1922), «Пантоміма» (1924), «Вірші ночі» (1930; сюди ж увійшли поеми «Дивний чарівник», 1922, і «Едісон», 1928), «Жінка у множині», «Прага з пальцями дощу», «52 гіркі балади вічного студента Роберта Давіда» (усі — 1936). Згодом поезія Н. набуває громадян. звучання, в ній чується протест проти реакції, фашист. небезпеки — збірки «Мати-надія» (1938), «П’ять хвилин за містом» (1940), «Шваби» (сатир., 1939, опубл. 1945). По війні Н. стає співцем мирного життя — поеми «Пісня миру» (1950; Золота медаль Всесв. Ради Миру, 1953), «Про рідний край» (1951), поет. збірки «Крила» (1952) і «Волошки і міста» (1955). Писав прозові (кн. «Небачена Москва», 1955; кн. спогадів «З мого життя», 1957 — 58) і драматичні твори (драм. поема «Сьогодні ще заходить сонце над Атлантидою», 1956), сценарії, лібрето водевілів та ін. Автор кн. «Сучасні поетичні напрями» (1937). Перекладав твори Г. Гейне, П. Неруди, Ж. Н. А. Рембо, П. Елюара, О. Пушкіна, Нізамі. Відомий також як композитор, художник. Окр. твори Н. переклали А. Павлюк, П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко, Г. Кочур, Є. Дроб’язко, В. Житник та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. Антологія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Малишко А. Твори, т. 9. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Поєзія-76, в. 2. К., 1976; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Про короля Ячменичка. В кн.: Тичина П. Г. Зібрання творів, т. 6. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Поезія-86, н. 2. К., 1986; [Вірші]. В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991.

Літ.: Кочур Г. Про поезію В. Незвала. «Всесвіт», 1960, № 6; Коновалов Г. Вітєзслав Незвал. В кн.: Сучасні письменники Чехословаччини. К., 1963; Будагова Л. Н. Витезслав Незвал. М., 1967; Шерлаимова С. А. Витезслав Незвал. М., 1968; Вервес Г. М. Рильський і В. Незвал. В кн.: Вервес Г. Як література самоутверджується у світі. К., 1990; Инов И. Судьба и музы Витезслава Незвала. М., 1990; Токсина И. В. Витезслав Незвал. Биобиблиографический указатель. М., 1967.

В. К. Житник.


НЕЙМАН (Neumann) Станіслав Костка (5.VI 1875, Прага — 28.VI 1947, там же) — чес. письменник, громад. діяч. Навч. у Торг. академії (Прага). У 90-х pp. брав участь у нац.-визв. русі «Омладина», за що 1893 був ув’язнений. 1897 — 1905 видавав журн. письменників-анархістів «Nový Kult» («Новий культ»). У тюрмі написав першу зб. віршів «Nemesis, bonorum custos» («Справедливість — вартова добрих», 1895). Наступні збірки Н. — «Я апостол нового життя» (1896), «Сон про натовп розпачливих» (1903) — позначені впливом символізму. Захоплення футуризмом виявилось у зб. «Нові пісні» (1918), кн. статей «Хай живе життя!» (1920). Політ. життя країни відобразив у зб. «Чеські пісні» (1910). Зб. «Книга лісів, горбів і вод» (1914) — один з найкращих зразків пейзажної лірики у чес. л-рі. Віру в перемогу над фашизмом втілив у поет. збірках «Бездонний рік» (1945) і «Зачумлені роки» (1946). Автор роману-оповіді «Золота хмара» (1932), зб. інтим. лірики «Любов» (1933). Н. виявляв схильність до вільного вірша, збагатив його форми. Йому належать також праці «Історія любові» (1925), «Максиміліан Робесп’єр» (1927), «Французька революція» (1925 — 30), «Історія жінки» (1931 — 32). 1932 і 1933 побував на Закарпатті, став поборником прав закарп. українців (кн. нарисів «Енціани з ПопаІвана», 1933; щоденник «Карпатське літо», 1934; цикл віршів «Карпатські мелодії», опубл. у зб. «Бездонний рік»; ряд статей). Окр. твори Н. переклали Г. Кочур, Ф. Скляр, М. Зісман, О. Новицький, Р. Лубківський, П. Скунць, Ю. Качій, Д. Меденцій та ін. Портрет с. 477.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. Антологія. К., 1964; [Твори]. В кн.: Легенда про голод. Ужгород, 1969; [Твори]. В кн.: Забута земля. Ужгород, 1982; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; Туристи. «Закарпатська правда», 1983, 7 серпня; [Вірші]. В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991; Рос. перекл. — Избранное. М., 1958.

Літ.: Шерлаимова С. А. Станислав Костка Нейман. М., 1959; Гонтар П. Станіслав Костка Нейман. В кн.: Сучасні письменники Чехословаччини. К., 1963; Копистянська Н. Х. Статті С. К. Неймана про Закарпаття у чеській літературі. «Українське слов’янознавство». 1975, в. 11.

В. К. Житник.


НЕЙМАН (Nejman) Чеслав Гермогенович (псевдоніми — N., Ц. Н., Нейман И., Поляк Юго-Западного края; 1852 — 1906) — укр. і польс. фольклорист та етнограф. За фахом юрист. Жив в Україні, працював присяжним повіреним у Вінниці. Там у кін. 80-х pp. близько познайомився з М. Коцюбинським (письменник деякий час був домашнім учителем дітей Н.). Наук. діяльність розпочав на поч. 80-х pp. Був співробітником журн. «Киевская старина», де опубл. більшість своїх досліджень. Друкувався також у польс. періодиці. Вивчав ритміку укр. нар. пісень, героїч. епос, балади, звичаї та мову лірників, рукописні фольклор. збірники. Автор праць з історії укр. фольклору «Куплетні форми народної української пісні» (1883), «Українські думи» (1885), «Малоруська балада про Бондарівну і пана Каньовського» (1902), істор.-етногр. — «Стара Брацлавщина та її люди» (1889). У фольклорист. студіях Н. дотримувався методів історичної школи, вдавався до паралелей з рос. та польс. народнопоет. творами. Опубл. ряд пам’яток давнього укр. письменства: «Суд Божий над душею грішника (Південно-руська релігійна драма кінця 17 ст.)», «Малоруський пісенник XVIII ст.» (обидві — 1884), рецензій на праці О. Кольберга «Покуття» (1884), І. (С.) Коперницького «Про руських горян в Галичині» (1889), О. Потебні «Объяснения малорусских и сродных народных песен» (1884) та ін.

Ф. П. Погребенник.


НЕКРАСОВ Віктор Платонович [4 (17).VI 1911, Київ — 3.ІХ 1987, Париж] — рос. письменник. Дит. роки пройшли в Парижі (1911 — 15). Закін. 1936 Київ. буд. ін-т, навч. 1937 в театр. студії при Київ. театрі рос. драми. Грав у багатьох театрах країни. З поч. Вел. Вітчизн. війни — на фронті, учасник Сталінградської битви. Після поранення (1944) — в Києві на журналіст. роботі. Перша ж повість «В окопах Сталінграда» (1946; Держ. премія СРСР, 1947; укр. перекл. М. Шумила; за цією повістю Н. написав сценарій до кінофільму «Солдати», студія «Ленфільм», 1957) — один з кращих творів про Вітчизн. війну. Його характеризує сувора правда про військ. будні, психол. заглибленість в образи гол. героїв. Уникнувши фальшивого пафосу і патетики, Н. створив широку картину ратного подвигу народу на війні, започаткував напрям т. з. військової прози. Повість «В рідному місті» (1954; за її мотивами на студії «Ленфільм» 1958 знято кінострічку «Місто запалює вогні») — про складні долі фронтовиків, які поверталися з війни; вирізняється загостреною полемічністю, реаліст. зображенням повоєнної ситуації в країні. Пристрасною драм. оповіддю про життя країни після розвінчання кривавого культу особи, про повернення додому в’язнів сталінських концтаборів, моральну відповідальність держави перед ними є повість «Кіра Георгіївна» (1959). Багато дорожніх нарисів Н. — «Перше знайомство» (1958), «По обидва боки океану» (1962), «Місяць у Франції» (1965) зазнали численних нападок з боку тодішньої офіціозної критики за те, що автор не змалював «образу ворога». Публіцист. виступи письменника (про увічнення жертв фашизму у Бабиному Яру в Києві, про «будинок Турбіна» на Андріївському узвозі, на захист укр. культури) завжди мали широкий громад. резонанс. Автор сценарію докум. фільму «Невідомому солдату» (Укр. студія хронікально-докум. фільмів, 1961). За безпідставними звинуваченнями Н. 1971 виключений зі СПУ. 1974 емігрував до Франції, працював на радіо «Свобода». В зарубіжних журналах надруковано «Записки роззяви» (1975) — ностальгічні спогади про Київ, його історію та архітектуру, «Маленьку печальну повість» (1979) — про долю «третьої хвилі» еміграції з СРСР. Н. належать також повісті «Саперліпопед» (1983; гротескна розповідь про можливі варіанти своєї долі), «Свято, яке завжди і зі мною» (1985, присвячена Парижу), нарис «По той бік Стіни» (про ФРН), оповідання, публіцист. статті, спогади про письменників.

Тв.: Городские прогулки. «Юность», 1988, № 7; Праздник, который всегда и со мной... «Знамя», 1990, № 5; Три встречи. М., 1990; Написано карандашом. К., 1990; Маленькая печальная повесть. М., 1990; Записки зеваки. М., 1991; Укр. перекл. — В окопах Сталінграда. К., 1971.

Літ.: Бакланов Г. Гневная память. «Искусство кино», 1962, № 6; Быков В. Быть достойным нашего читателя. «Новый мир», 1967, № 11; Дз’юба И. Не сдавшийся лжи. «Радуга», 1990, № 10; [Воспоминания о В. Некрасове]. «Радуга», 1990, № 2; Берзер А. Мамаев курган — Париж. В кн.: Некрасов В. Маленькая печальная повесть. М., 1990; Лазарев Л. То, что запомнилось... О Викторе Некрасове н Андрее Тарковском. М., 1990; Шпиталь А. На війні і після війни. «Слово і час», 1991, № 6; О Викторе Некрасове. Воспоминания. К., 1992.

Л. Г. Шпиталь.


НЕКРАСОВ Микола Олексійович [28.XI (10.XII) 1821, м. Немирів, тепер Вінн. обл., за ін. даними — с. Синьки, тепер Ульяновського р-ну Кіровогр. обл. — 27.XII 1877 (8.I 1878), Петербург] — рос. письменник, журналіст. Раннє дитинство провів у с. Юзвині (тепер Некрасове Вінн. р-ну Вінн. обл.). З 1824 — у маєтку батька в с. Грешньово Яросл. губернії. Навч. 1832 — 37 в яросл. гімназії. 1839 переїхав до Петербурга. 1839 — 40 був вільним слухачем Петерб. ун-ту. 1844 — 45 видав зб. «Фізіологія Петербурга» (т. 1 — 2), 1846 — «Петербурзький збірник», де було надр. твори письменників натуральної школи. 1847 — 66 видавав журн. «Современник», з 1868 — «Отечественные записки». Першу зб. віршів «Мрії і звуки» опубл. 1840 (не мала успіху). З 2-ї пол. 1840-х pp. у творчості Н. починає формуватися своєрідна поет. система, характерними рисами якої є мотиви соціального протесту, співчуття до гнобленої людини, увага до життя простих людей, злиття ліричного та сатир. струменів, розробка нових жанрових форм та ін. Народні поеми «Коробейники» (1861), «Мороз, Червоний ніс» (1863 — 64), істор.-революц. поеми «Дідусь» (1870), «Російські жінки» (1872), вірші «Забуте село» (1855), «Роздуми біля парадного під’їзду» (1858), «Залізниця», «Пам’яті Добролюбова» (обидва — 1864) та ін. сповнені високого громадянського пафосу, в них органічно поєднуються кращі традиції рос. поезії з новаторством. У найзначнішому творі Н. — поемі «Кому на Русі жити добре» (1863 — 77) показано зростання самосвідомості й активності народу. Лірич. вірші останніх років увійшли у зб. «Останні пісні» (1877). Вироблені Н. принципи зображення нар. життя і характерів, худож. відкриття, використання фольклорної скарбниці (т. з. некрасовська школа) мали вплив на видатних представників рос. поезії поч. 20 ст. (О. Блока, А. Бєлого та ін.). Писав також прозові твори: романи «Життя і пригоди Тихона Тростникова» (незакін., уривки опубл. 1843 — 45, повн. 1931), «Три країни світу» (1848 — 49), «Мертве озеро» (т. 1 — 3, 1852, обидва — у співавт. з Є. Панаєвою), повість «Макар Осипович Случайний». (1840), оповідання, нариси, рецензії. Багато віршів Н. покладено на музику.

Н. з великою повагою ставився до України, її культури. Переробив на комедію роман «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова...» Г. Квітки-Основ’яненка. Високо цінував поезію Т. Шевченка, всіляко сприяв виданню його творів. Брав активну участь у вшануванні пам’яті поета. Написав вірш «На смерть Шевченка» (1861). Як експерт виступав у судовій справі І. Лисенкова проти Д. Кожанчикова з приводу видання останнім Шевченкової спадщини. Існує певна типологічна схожість творчих спрямувань Т. Шевченка і Н.: співчутливе зображення нар. життя, органічний зв’язок з фольклором тощо. З Н. підтримувала творчі стосунки Марко Вовчок, яка активно співпрацювала в його журналах. В поемі «Кому на Русі жити добре» Н. змалював образ українця, який розповідає про страждання свого народу. У вірші «Зелений шум» використав укр. нар. пісні. 1971 у Немирові Вінницької області встановлено пам’ятник письменнику. Окр. твори Н. переклали І. Франко, П. Грабовський, М. Старицький, М. Терещенко, М. Пригара, Н. Забіла, П. Усенко та ін.

Тв.: Полное собрание сочинений и писем, т. 1 — 12. М., 1981 — 91; Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1971; Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1990; Укр. перекл. — Вибрані твори. К., 1946; Вибрані твори. К., 1949; Дітям. К., 1954; На смерть Шевченка. В кн.: Т. Г. Шевченко в художній літературі. К., 1964; Відзив про твори Т. Г. Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964; Лірика. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 11. К., 1978; Пророк. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

Літ.: Ашукин Н. С. Летопись жизни и творчества Н. А. Некрасова. М. — Л., 1935; Евгеньев-Максимов В. Е. Шевченко и Некрасов. «Звездая., 1939, № 3; Евгеньев-Максимов В. Е. Жизнь и деятельность Н. А. Некрасова, т. 1 — 3. М. — Л., 1947 — 52; Омельченко В. І. М. О. Некрасов — популяризатор і критик творчості Т. Г. Шевченка. «Наукові записки Станіславського педагогічного інституту. Історико-філологічна серія», 1956, т. 1; Шабліовський Є. М. О. Некрасов і українська література. К., 1971; Чалый Д. В. Некрасов и украинская дооктябрьская поэзия. Опыт сравнительного изучения. К., 1971; Н. А. Некрасов в воспоминаниях современников. М., 1971; Чуковский К. И. Мастерство Некрасова. М., 1971; Жданов В. В. Жизнь Некрасова. М., 1981; Некрасовский сборник, т. 1 — 8. М. — Л., 1951 — 83; Скатов Н. Н. Некрасов. Современники и продолжатели. М., 1986; Добровольский Л. М., Лавров В. М. Библиография литературы о Н. А. Некрасове. 1917 — 1952. М. — Л., 1953.

М. В. Тепликський.


НЕКРАСОВА Ксенія Олександрівна (1912, с. Ірбітські Вершини, тепер Ірбітського р-ну Єкатеринб. обл. — 17.II 1958, Москва) — рос. поетеса. Виховувалася у дит. будинку в Харкові. Навч. 1938 — 41 у Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). У довоєнні роки працювала на Донбасі. Після 1944 жила переважно в Москві. Поезії збірок «Ніч на баштані» (1955), «А земля наша чудова!» (опубл. 1958), «Вірші» (опубл. 1973), «Мої вірші» (опубл. 1976) та ін. відзначаються глибокою людяністю, ориг. світобаченням і лаконізмом, природністю інтонації. Н. постійно зверталась до укр. тем, мотивів, образів, лексики (вірш «Українка», поема «На баштані» та ін.). Образ поетеси відтв. у поемі «Ксенія Некрасова» Л. Кисельов. Вірш Н. «Російська осінь» переклав Г. Прокопенко.

Тв.: Судьба. М., 1981; Укр. перекл. — Російська осінь. «Прапор», 1982, № 12.

Літ.: Быков Л. С нами на одной земле. «Урал», 1982, № 1; Павлов Н. Открывая современника. «Звезда Востока», 1982, № 4; Алигер М. Жгучее воспоминание. В кн.: Алигер М. Собрание сочинений, т. 3. М., 1985.

І. Д. Бажинов.


НЕКРАШЕВИЧ Іван Георгійович (1742, с. Вишеньки, тепер Бориспільського р-ну Київ. обл. — після 1796) — укр. письменник і проповідник. Нар. в сім’ї священика. Закін. 1763 Київську академію, був священиком у рідному селі. 1796 київ. митрополит Єрофей призначив його своїм намісником і благочинним. Писав церк. проповіді з нагоди різних свят і подій — укр. книжною і лат. мовами. Збереглися в рукописах поет. твори Н.: філос.-моралістичний діалог «Спор души и тЂла» (1773, переписаний 1781), твір викривально-сатир. змісту «ИсповЂдь» (1789), діалог «Ярмарок» (1790), п’ять дружніх вірш. листів-послань до різних осіб, у яких відбито конфлікт між нар. і реліг. світоглядом, показано процес зрощення світської і духовної влади, спрямованих на фізичне і духовне закріпачення укр. селянства. Н. приписують сатир. «Супліку, або Замисл на попа» (1798, опубл. 1885), однак проблема її авторства залишається відкритою. У поет. творчості Н. близький до стихійного нар. сатир.-гумор. письменства 18 ст. Від книжної мови і традиц. силабічного вірша Н. поступово переходив до живої нар.-розмовної мови і силабо-тонічної системи віршування, ставши одним з попередників І. Котляревського у творенні нової укр. л-ри. Рукописна збірка творів Н. зберіг. в Публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Петербург).

Тв.: [Твори]. В кн.: Кістяківська Н. Твори Івана Некрашевича — українського письменника XVIII віку. (Розвідка й тексти). К., 1929; [Твори]. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983.

Літ.: Кістяківська Н. Іван Некрашевич і його твори. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 1. К., 1959; Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. К., 1980.

О. В. Мишанич.


НЕКРОЛОГ (від грец. νεκρός — мертвий та λόγος — слово, мова) — стаття або замітка в періодиці з приводу смерті того чи ін. діяча. В ній подаються відомості про життя і діяльність померлого. Н. (зокрема, про письменника) часто містять докладний аналіз-підсумок творчої спадщини.


НЕКУЛЧЕ (Neculce) Йон (1672, Ясси — бл. 1745) — молд. і рум. літописець, політ. діяч. Був радником молд. господаря Д. Кантеміра та рос. царя Петра I. Крім Молдови, жив також у Польщі, Туреччині й Росії. Написаний Н. 1733 — 44 «Літопис країни Молдавії від Дабіжи-Воде до другого перебування господарем Константина Маврокордата» з передмовою і 42 легендами охоплює політ., сусп.-екон. і культур. життя Молд. князівства від 1662 до 1744. Літопис містить, зокрема, відомості про тогочас. події на укр. буков. землях, антифеод. виступи нар. мас, спустошливі набіги татар, воєнні дії між Туреччиною і Польщею в 2-й пол. 17 ст. на цій території, боротьбу буковинців проти чужоземних загарбників тощо. На світогляд Н. помітний вплив справив Феофан Прокопович.

Літ.: Коробан В. П., Руссев Е. М. Летописец Ион Некулче. Кишинев, 1958.

В. І. Ткаченко.


НЕМЕНТОВСЬКИЙ (Niementowski) Єжи (псевдоніми — Юрко Кравченко, Прімавера доня та ін.; 7.I 1889, с. Сілець, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — 28.XI 1918, м. Яворів, тепер тієї ж обл.) — польс. письменник і художник. Син Уляни Кравченко. З 1907 вивчав полоністику та історію мист-ва у Львів. ун-ті. 1909 — 14 навч. у Краків. академії красних мист-в. Автор роману «Про життя й славну смерть Францішка Гузика», сатир. повісті «З клубу павуків» (обидва твори вид. 1973), оповідань, віршів. Кілька поезій написав укр. мовою (опубл. у газетах «На розсвіті», 1907, № 1, та «Буковина», 1916, № 10). Перекладав вірші Уляни Кравченко, Лесі Українки. Твори Н. сповнені жаги до життя, пройняті мотивами суму й смерті, насичені автобіогр. матеріалом. Як художник працював у манері імпресіонізму: 1917 у Перемишлі, 1918 у Львові організовано виставки його картин.

Літ.: Грицков’ян Я. Творчий шлях Юрія Нементовського — сина Уляни Кравченко. «Наше слово», 1970, 18 жовтня.

Р. П. Головин.


НЕМЕТ (Németh) Ласло (18. IV 1901, м. Надьбаня, тепер м. Бая-Маре, Румунія — 3.III 1975, Будапешт) — угор. письменник, перекладач. Закін. 1924 Будапешт. ун-т. У 30-х pp. став одним з ідеологів руху «народних письменників», які передусім цікавились життям селян. У романі «Жалоба» (1936) показав згубний вплив дрібнобурж. моралі на непересічну особистість. Уявлення Н. про «якісну революцію», «третій шлях» розвитку містять соціально-психол. роман «Провина» (1936, укр. перекл. Е. Жежерун) та романи автобіогр. циклу «Остання спроба» (1937 — 41). У центрі роману «Відраза» (1947) — сильна особистість, яка виступає проти приниження людської гідності. Високим моральним потенціалом відзначається гол. герой. роману «Естер Егете» (1956). Своєрід. дзеркалом моральних позицій автора, який прагне любов’ю освітити шлях «хворому людству», є роман «Милосердя» (1965). Н. — автор понад 30 драм. творів, що становлять цикли «Історичні драми» та «Соціальні драми». В істор. драмах «Сечені» (1946), «Ян Гус» (1948), «Галілей» (1953), «Смерть Ганді» (1963) зобразив видатні постаті угор. та світ. історії. Перекладав твори рос. та ін. письменників.

Тв.: Укр. перекл. — Провина. К., 1987; Рос. перекл. — Галилей. М., 1958; Эстер Эгете. М., 1978; Траур. — Вина. М., 1982; Милосердие. М., 1988.

Літ.: Белади М. Ласло Немет. В кн.: Этюды о Венгрии, т. 1. Будапешт, 1966; Мегела І. П. Ласло Немет — романіст. В кн.: Індивідуальність письменника і літературний процес. К., 1977; Мегела І. До питання російсько-угорських літературних зв’язків. (Лев Толстой и Ласло Немет). «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1978, в. 13.

І. П. Мегела.


НЕМЕТ Мирослав Іванович (14.VI 1943, с. Малий Березний, нині Великоберезнянського р-ну Закарп. області) — укр. письменник у Словаччині. Закін. 1965 філос. ф-т (Пряшів) Кошицького ун-ту. З 1966 — на ред.-вид. роботі в м. Пряшеві. Автор збірок поезій «Полюси серця» (1968), «Прибої» (1975), «Світ в зелені» (1978), в яких утвердився талант Н. як лірика з оптимістичним, романтично піднесеним світобаченням. Прозові твори Н. (збірки «Оповідання з-під гори», 1984; «Останнє весілля», 1989) — про істор. минуле підбескидських українців-русинів, їхні складні сучас. проблеми.

Тв.: Батіжок. «Вітчизна», 1990, № 2.

Літ.: Ковач Ф. Слово про поезію та поетів. Пряшів, 1978.

О. В. Мишанич.


НЕМИРОВИЧ Іван Олексійович (20. II 1928, Дніпропетровськ — 17. VI 1986, Київ) — укр. письменник. Закін. 1965 ф-т журналістики Київ. ун-ту. Був артистом Держ. засл. капели бандуристів України, працював у вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»), журн. «Перець». Автор поет. збірок лірики та гумору «По шляхах-дорогах» (1956), «Дзвени, бандуро!» (1960), «Від щирого серця» (1983) та ін. Сатира й гумор Н. жанрово розмаїті: письменник звертається до фейлетону, рецензії, жарту, пародії, монологу тощо — збірки «Як Комар морякував» (1967), «Карапет під бубон» (1977), «Каліфи на годину» (1984) та ін. В романі «На білому коні» (1979), повісті «Березневе моє свято» (увійшла до однойм. зб. повістей і оповідань, 1983) відтв. життя акторів. Дітям адресував збірки віршів «Цілюща вода» (1964), «Грім — вірний друг» (1979) та ін. Написав біогр.-докум. книжки «Олександр Білаш» (1979), «Взяв би я бандуру. Оповіді про сучасних кобзарів-бандуристів» (1986). Упорядник зб. сатири й гумору «Веселим пером» (1973).

Тв.: Одісея Роберта Кендюка. К., 1987.

Літ.: П’янов В. Людина багатогранного обдаровання. В кн.: Немирович І. Гумористичне та ліричне. К., 1988.

В. В. Громова.


НЕМОЄВСЬКИЙ (Niemojewski) Анджей (псевд. — Ламбро; 24. І 1864, с. Рокитниця, поблизу м. Плоцька — 3.XI 1921, Варшава) — польс. письменник. Закін. 1889 Дерпт. унт. В основу зб. новел «Листопад» (1896) та поет. циклу під заг. назвою «Невидима Польща» (1895 — 1907) покладено конкретні спостереження з життя польс. шахтарів і металургів. Спрямована проти церк. догм, зб. новел «Легенди» (1902, про перших християн) була конфіскована цензурою. Рос. революції 1905 — 07, в якій Н. брав участь, він присвятив збірку оповідань «Люди революції» (1906) і повість «Борух» (1907). Виступав також у сатиричному жанрі («Листи шаленця», 1899; «Покрівлі», 1906). Окр. твори Н. переклали Я. Веселовський, М. Рябчук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Мейлах. «Літературно-науковий вістник», 1902, № 4; [Твори]. «Літературно-науковий вістник», 1902, № 6; Посланець. «Шлях», 1918, № 12; [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. І. М., 1910; Листопад, Прометей и другие рассказы. СПБ, 1914; Люди революции. Л., 1925; Бумажный дьявол и другие новеллы. Х., 1926.

Ю. Л. Булаховська.


НЕМТУШКІН Альберт (справж — Алітет) Миколайович (12. XI 1939, стійбище Іршики Катанського р-ну Ірк. обл.) — евенк. поет. Пише евенк. та рос. мовами. Автор збірок віршів «Ранок у тайзі» (1960), «Пісні евенка» (1962), «Сяйво Півночі» (1967), «Долі початок» (1969), «Запахи тайги» (1974), «Вогнища моїх предків» (1980). Творчість Н. характеризується багатим нац. колоритом, емоційністю.

Тв.: Укр. перекл. — «Я спитав у ягід буяхів...». В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Рос. перекл. — Запахи тайги. М., 1974; Мои костры. Красноярск, 1985; Мне снятся небесные олени. М., 1987.

В. Г. Пугач.


НЕМЦЕВИЧ (Niemcewicz) Юліан Урсин (16.II 1758, за ін. даними — 1757; с. Скоки, тепер Брест. обл., Білорусь — 21. V 1841, Париж) — польс. письменник, історик, політ. діяч. Навч. 1770 — 77 у кадет, корпусі (Варшава). Учасник польс. повстань 1794 і 1830 — 31. В істор. романі «Ян з Тенчина» (1825) показав життя і побут у Польщі 16 ст. У комедії «Повернення посла» (1790) інтерпретує дії політ. сил у польс. сеймі. Політ. памфлет «Уривок із Тарговицької Біблії. Книги Щенсного» (1792 — 93) спрямований проти польс. магнатів. Писав також сатири, байки, оди, елегії, повісті й трагедії гострополіт. змісту. Один із зачинателів польс. сентиментальної балади. У зб. балад Н. «Історичні пісні» (1816) вміщено, зокрема, твори про укр. князів Костянтина Острозького (балада) та Михайла Глинського (дума). Про своє перебування в Україні (1782, 1786, 1818, 1820) згадував у кн. «Спогади моїх літ» (т. 1 — 2, 1957). У монографії «Історія панування Зигмунта III» (т. 1 — 3, 1819), «Збірнику історичних мемуарів про давню Польщу» (т. 1 — 5, 1822 — 30) подав відомості про Київ, Г. Лободу, С. Наливайка, Б. Хмельницького, соціальні рухи і побут в Україні, про укр. істор. пісні та думи. Уривки з трагедії «Богдан Хмельницький» опубл. у журн. «Pamiętnik Literacki» («Літературні записки», 1906). Поезію Н. «Вірші, писані на березі моря біля Агрідженто в Сіцілії 1784 року» в перекл. С. Йовенко опубл. в «Антології польської поезії», т. 1 (К., 1979).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Польская поэзия, т. 1. М., 1963.

Літ.: Верба А. Юліан Нємцевич. В кн.: Український календар 1967. Варшава, 1966; Липатов А. В. Юлиан Урсын Немцевич. В кн.: История польской литературы, т. 1 М 1968.

І. М. Лозинський.


НЕМЦОВА (Nĕmcová) Божена (уродж. — Панклова Барбора; псевд. — Вожена; 4.II 1820, Відень — 21.I 1862, Прага) — чес. письменниця, публіцист. Закін. сільс. школу, займалася самоосвітою. Переїхавши з 1842 до Праги, включилася в процес чес. відродження, підтримувала тісні зв’язки з діячами революції 1848, проводила осв. роботу серед селян. За волелюбні виступи у пресі зазнала переслідувань влади. Дебютувала патріот. віршами «До чеських жінок» та «Славний ранок» (обидва — 1843). В повістях «Барушка» (1853), «Розарка», «Карла» (обидві — 1-855), «Дика Бара» (1856) відтворила життя, простолюду — селян, робітників, ремісників. Антиміщанське спрямування мають сатир. роман «Гірське село» (1856), повісті «В замку й біля замку» (1856) і «Хатина в горах» (1858). Повість «Бабуся» (1855) — перлина нац. л-ри, поклала початок чес. реаліст. прозі. В образі звичайної сільс. жінки втілено ідеал нар. мудрості та життєвої правди. Виступала з публіцист. статтями — «Картини домажліцьких околиць» (1845), «Сільська політика» (1848) та ін. Н. належить зб. поет. обробок «Народні казки та оповіді» (ч. 1 — 7, 1845 — 47), писала також твори для дітей. Цікавилася укр. культурою, зокрема нар. прозою. У нарисі «Картини із словацького життя» (1859) Н. описує укр. обряди, сватання та весілля. Елементи укр. фольклору є у зб. «Словацькі казки та оповіді» (1857 — 58). Окр. твори Н. переклали С. Пархомовська, А. Багмуг, Ю. Круть, Д. Андрухів.

Тв.: Укр. перекл. — Три казки. К., 1958; Бабуся. К., 1962; Дика Бара та інші твори. К., 1970; Володар часу. К., 1991; Рос. перекл. — Дикая Бара и другие рассказы. М., 1954; Сказки. Повести. Рассказы. М. — Л., 1961; В замке и около замка. Л., 1970; Бабушка. М. — Прага, 1982.

Літ.: Мішкова О. Л. Велика чеська письменниця Божена Нємцова. К., 1962; Урбан З. Божена Нємцова і українці. «Українське слов’янознавство», 1970, № 3.

О. М. Медовников.


НЕНАДКЕВИЧ Євген Олександрович [17 (29).XII 1882, с. Довгалівка, тепер Білогірського р-ну Хмельн. обл. — 30. IX 1966, Житомир] — укр. літературознавець і педагог. Навч. в Кременец. духовному уч-щі та Волин. духовній семінарії. Закін. 1907 Петерб. духовну академію (словесний ф-т). У 1907 — 1-7 — викладач укр., рос. та зарубіж. л-р у школах Кременчука і Житомира, 1920 — 29 — Волин. ін-ті нар. освіти, 1930 — 33 — професор укр. л-ри Ніжин, пед. ін-ту. У серед. 30-х pp. зазнав необгрунтованих репресій: висланий за межі України (1939 — 47 викладав рос. л-ру в пед. ін-тах Саранська, Пермі, Іванова, Москви). З 1947 — професор Житом. пед. ін-ту. Відомий насамперед своїми працями в галузі шевченкознавства: книги «Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857 — 58)» (1956), «З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847 — 1858 pp.» (1959), статті «Про „Москалеву криницю“ Шевченка» (1932), «Шевченко в школі» (1939), «Шевченко і російська революційна демократія» (1948), «Шевченко і Щепкін» (1957), «Поетичний епілог творчості Шевченка» (1959). Автор ряду статей про творчість І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін.

Літ.: Євген Олександрович Ненадкевич [Некролог]. «Радянське літературознавство», 1966, № 12.

І. М. Лисенко.


НЕНАДОВИЧ (Ненадовић) Любомир (14. IX 1826, с. Бранковина, Сербія — 21.I 1895, м. Валево, там же) — серб. поет, публіцист. Навч. 1844 — 48 в ун-тах Праги, Берліна, Гейдельберга, Женеви й Парижа. З 1848 — професор Белгр. ун-ту. У 1850 — 57 видавав журн. демокр. спрямування «Шумадинка». Поезії Н. прикметні романт. стилем — збірки «Слов’янська віла» (1849), «Пісні» (1849, 1860). Опубл. кілька книжок дорож. нарисів — «Листи з Грейсфальда» (1850), «Листи із Швейцарії» (1852), «Листи з Італії» (1868 — 69), «Листи з Німеччини» (1874), «Листи про чорногорців» (1879), — де критикував пережитки феодалізму, колоніалізм і мілітаризм. 1881 в журн. «Зоря» (№ 19 — 20) опубл. у перекл. В. Масляка вірші Н. «Грудка землі» і «Ранений чорногорець» (про боротьбу чорногорців проти тур. поневолення). 1889 журн. «Новий Галичанин» (№ 3) подав нарис про життя і творчість Н. У тому ж журналі (1889, № 2) надр. уривки з вірша Н. «На океанських просторах» під назвою «Море» у перекл. Фавстини Галичанки (псевд. П. Полянського). Вірш «Грає синє море, криють сонце хмари» (ориг. назва — «Стамбулу») перекл. П. Грабовський (Грабовський П. Зібр. тв., Т. 3. К., 1959).

М. Я. Гольберг.


НЕНЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра ненців, які живуть гол. чин. у Ненецькому, Ямало-Ненец. і Таймирському нац. округах. Розвивається ненецькою мовою. До 20 ст. худож. самосвідомість народу виражалася тільки в усній нар. творчості. Реаліст. за характером героїч. пісні (сюдбабац) відобразили життя патріарх.-родового суспільства; в них докладно описані побут оленярів, далекі мандрівки тощо. З давнини відомі пісні-плачі (ярабц). Поширені.казки про тварин. У деяких переказах оспіваний Ваулі Пієттомін — керівник повстання бідноти на Обській Півночі в 1-й пол. 19 ст. В кін. 20-х — на поч. 30-х pp. 20 ст., з появою нац. писемності та розвитком культури, зароджується худож. л-ра. В збірниках «Про наше життя» (1929), «Тайга і тундра» (1928 — 33; обидва вийшли в Ленінграді), в місц. альманахах — «Заполярье» (Нар’ян-Мар, в. 1 — 2, 1935 — 36), «Искра Ямала» (Салехард, 1937) з’явилися записи фольклору, вірші, автобіогр. проза та ін. Перші літ. гуртки виникли при Салехард. пед. училищі (з 1932), при окружній газ. «Наръяна вындер» («Червоний тундровик», з 1929). Після Вел. Вітчизн. війни став відомим літ. гурток при ямал. окружній газ. «Наръяна Нгерм» («Червона Північ»). Серед ненец. літераторів — оповідач і художник І. Тико Вилка, його племінник Н. Вилка, який написав твори про безрадісне минуле і зміни у житті оленярів Печор. Півночі і Нової Землі (повісті «Вилка на острові», «Мар’я»; обидві — 1937); драматург і прозаїк І. Ного (п’єса «Шаман», 1937, та ін.); лінгвіст, фольклорист і письменник А. Пирерка, автор повісті «Молодший син Ведо» (1940, опубл. 1960) — про важке дитинство сиріт, встановлення рад. влади в тундрі. З 1936 друкується І. Істомін, який у віршах, прозі і драматургії показує еволюцію вікових традицій пн. кочівників, зміни в їхньому побуті і свідомості (повість «Остання кочівля», 1961; п’єса «Квіти в снігах», пост. 1964; роман «Живун», 1970, та ін.). В повоєнні роки в Н. л. прийшли Л. Лапцуй, В. Пирерка, І. Юганпелик, А. Пічков, В. Лєдков, Г. Пуйко, Б. Окатетто та ін. Укр. мовою видано ряд ненец. казок: «Три сини» (1955), «Людина й собака» (1958), «Як могутній орел повернув людям сонце» (1961), «Володар Світів» (1977) та ін. Серед перекладачів — О. Іваненко, М. Шумило, Ю. Логвин, В. Соботович та ін.

Вид.: Ненецкие сказки. Л., 1935; Ненецкие сказки. М. — Л., 1954; Творчество народов Севера. Л., 1955; Север поет. Л., 1961; Северные россыпи. Салехард, 1962; Эпические песни ненцев. М., 1965.

Літ.: Попов Н. Д. О ненецком литературном творчестве. «Coветская Арктика», 1936, № 7; Полонский Л. Из истории ненецкой литературы. Тюмень, 1961; Хомич Л. В. Ненцы. М. — Л., 1966; Комановский Б. Л. Самые молодые литературы. М., 1973; Санги В. От исторических преданий до исторических романов. «Дружба народов», 1981, № 4; Терещенко Н. М. Ненецкий эпос. Л., 1990.

В. Г. Пугач.


НЕНЦІНСЬКИЙ Анатолій Йосипович (20. VII 1944, с. Веснянка, тепер Старокостянтин. р-ну Хмельн. обл.) — укр. поет. Закін. 1979 Кам’янець-Поділ. пед. ін-т. Працює в пресі. Автор збірок «Вірність» (1975), «Передчуття польоту» (1980), «Атакуючий ряд» (1984), «Комаргород» (1991). Переклав з болг. мови ряд віршів С. Манолова і В. Чернєва (опубл. у колект. зб. «Від Поділля до Добруджі», Львів, 1987).

Літ.: Грищук Б. Обрії першої книжки. «Жовтень», 1977, № 4.

В. П. Мацько.


«НЕОКЛАСИКИ» — літ. група. Діяла в Києві 1918 — 28. До «Н.» належали М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт. Їхні погляди цілком поділяли літературознавці і критики Є. Голоскевич, А. Лебідь, М. Могилянський, М. Новицький, В. Петров, Б. Якубський. Літературно-художні принципи, близькі до «Н.», обстоювала також літературна група «Марс». «Н.» закликали до опанування висот художньої культури, виступали проти «масовізму» «Плугу», пролеткультівського, раппівського та вусппівського лівацтва. Офіц. ставлення до «Н.» тривалий час було, однак, негативним. Зумовлювалося це твердженнями постанов ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» (1926) та «Політика партії у справі української художньої літератури» (1927), нібито в роботі «українських буржуазних літераторів» типу «неокласиків» відбилися «антипролетарські течії». Під час літ. дискусії 1925 — 28, коли «Н.» підтримали гасла М. Хвильового та його групи про орієнтацію «на Європу» та ін. у питаннях розвитку укр. культури, «неокласиків» звинуватили ще в прихильності до «чистого мистецтва», неприйнятті нового життя та ін. В результаті планомірного цькування група перестала існувати, а більшість її учасників була піддана репресіям.

Гостроту ідеологічних інвектив проти неокласиків послабив М. Рильський, який у ст. «Микола Зеров — поет і перекладач» (1965) дав їм об’єктивну оцінку: «Треба прямо сказати, що досить невиразний термін „неокласики“ прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів і літературознавців, які групувалися спершу навколо журн. „Книгарь“ (1917 — 20), а пізніше навколо видавництва „Слово“. Хоч і пишеться в довідкових виданнях, ніби українські „неокласики“ проголосили культ „чистого мистецтва“, заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде і ніколи такого гасла не підносив... Естетичною платформою, яка їх об’єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури. Український неокласицизм був у значній мірі виявом боротьби проти панфутуристів, деструкторів та інших представників того мистецтва, яке так безпідставно декларувало себе як „ліве“. Аж ніяк не беручи під захист усе, що говорили й писали українські „неокласики“, серед них і М. Зеров, мушу, проте, — підкреслював поет-академік М. Рильський, — твердо заявити, що в їх боротьбі проти футуризму та інших формалістичних течій, у їх заклику шанувати літературну традицію, у їх любові до грецьких та римських класиків, до Ередіа та Леконта де Ліля, до Пушкіна, Міцкевича, Шевченка, Франка було, безперечно, здорове зерно». Однак вульгар. оцінка діяльності «Н.» у курсах та підручниках з історії укр. л-ри залишалася ще довго як один з найстійкіших стереотипів. Сучасне літературознавство визнало їх видатними майстрами слова, а репресовані сталінським режимом учасники групи повністю реабілітовані.

Літ.: Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917 — 1927), т. 1. Х., 1928; Безсмертні. Мюнхен, 1963; Рильський М. Зібрання творів, т. ІЗ. К., 1986; Крижанівський С. Чи був у неокласиків літературний маніфест? «Вітчизна», 1988. № 2; Кочур Г. Про одне літературне відкриття. «Літературна Україна», 1988, 29 вересня; Брюховецький В. Микола Зеров. К., 1990.

С. А. Крижанівський.


НЕОКЛАСИЦИЗМ (від грец. νέος — новий і класицизм) — літ. напрям, стилістичний принцип, що продовжував традиції класицизму, постійно відроджуючись у європ. мист-ві й л-рі 2-ї пол. 18 — 20 ст. Н. мав різні вияви, хоч завжди містив у собі елементи «погляду назад». Серед осн. його ознак — дотримання стилістичних норм, викінченість форми, використання міфол. образів і мотивів, антич. тем і сюжетів. Після таких нових мист. напрямів, як сентименталізм та романтизм, традиції класицизму відроджувалися представниками т. з. парнаської школи (див. «Парнас») — Леконтом де Лілем (1852 він опубл. «Античні вірші») і Т. Готьє, автором зб. поезій «Емалі і камеї» (1852). Пізніше в дусі Н. виступав Ж. М. де Ередіа (зб. сонетів «Трофеї», 1893). В рос. л-рі Н. виявився в антологічних (тобто написаних у дусі антич. ліричної поезії) віршах О. Пушкіна, К. Батюшкова, А. Майкова, А. Фета та ін. Неокласичні традиції продовжені поетами кін. 19 — поч. 20 ст., зокрема символістами В. Брюсовим, І. Анненським, В’яч. Івановим. Відгомін Н. відчутний у поезіях представників кларизму та акмеїзму. В укр. поезії поч. 20 ст. тенденції Н., зокрема звертання до антич. тем, сюжетів та образів, спостерігаються у драмах Лесі Українки, окр. віршах М. Філянського. Пізніше естетику й поетику Н. розвинула група укр. «неокласиків».

Літ.: Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. К., 1971.

С. А. Крижанівський.


НЕОЛОГІЗМИ (від грец. νέος — новий і λόγος слово) — слова та словосполучення, що з’являються в мові для назви нових предметів, понять, явищ, якостей, властивостей, дій. Вони виникають на основі вже існуючих у мові способів словотворення (атомник, електродоїння, сінаж) або запозичуються з ін. мов (інтернаціоналізми — біоніка, кібернетика, космодром, лайнер). Крім лексичних, є й семантичні Н., тобто такі, Що виражають нові значення давновживаних слів. Лексичний склад кожної мови постійно поповнюється Н. Якщо вони закріплюються в мові і стають загальновживаними, то поступово перестають сприйматися як нові слова (колгосп, радгосп, тракторист, що в 20 — 30-х pp. належали до безсумнівних Н., тепер міцно ввійшли до лексичного фонду сучас. української мови). Окремі Н. на означення короткочасних сусп. явищ, заходів (неп, лікнеп), деяких установ і організацій, термін існування яких обмежений (сельбуд, комнезам), у мові не закріплюються й виходять з активного вжитку. Крім загальномовних, існують індивідуально-авторські (стилістичні, оказіональні) Н., використовувані гол. чин. у мові художньої літератури; творяться вони письменниками з стилістичною метою для виразнішого (в певному контексті) змалювання дійсності, глибшого відтворення думок, почуттів тощо, напр.: «Все живе чавуніло від нещадної тріскучої спеки» (А. Головко). «Не дивися так привітно — яблуневоцвітно» (П. Тичина). Індивідуальні авторські Н. загального поширення в мові, як правило, не набувають.

Літ.: Черторизька Т. К. Неологізми. В кн.: Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973.

М. А. Жовтобрюх.


НЕОРЕАЛІЗМ (від грец. νέος — новий і реалізм) — худож. напрям, що виник після 2-ї світ. війни, переважно в італ. л-рі й кіномистецтві, почасти в живопису та графіці. Формуватися почав у серед. 30-х pp. як реакція на фальшиве псевдокласичне мист-во фашист. диктатури й герметизм. Н. тісно пов’язаний з антифашист. Рухом Опору й загальнодемокр. піднесенням в Італії. Деякі засади Н. були сформульовані в кн. «Про зміст та інші речі» італ. естетика Е. де Міхеліса (1935), а перше переконливе вираження він здобув у повісті «Сицилійські бесіди» Е. Вітторіні (1941). Поширення набув під час 2-ї світ. війни, розквіту досяг у перше повоєнне десятиліття (Е. Вітторіні, В. Пратоліні, Ч. Павезе, А. Моравія, Ф. Йовіне, К. Леві, І. Кальвіно, К. Кассола, Б. Фенольйо та ін. — в л-рі; Р. Росселіні, Д. Де Сантіс, В. Де Сіка, Л. Вісконті, А. Блазетті, Р. Кастеллані та ін. — в кіномистецтві; Р. Гуттузо — в живопису). Н. не мав організац. форм і чіткої естет, програми, однак творчості неореалістів притаманні яскраво виражені спільні риси й тенденції: демокр. пафос, смак до життєвого факту, повсякденного буття простих людей, ліризація розповіді. Генетично пов’язаний з веризмом, Н., за висловом італ. літературознавця К. Салінарі (в праці «Початок і кінець реалізму в Італії». Неаполь, 1967), став «відповіддю на потребу показати справжню Італію з її відсталістю й бідністю, кричущими суперечностями і мудрою та революціонізуючою вірою в здатність до оновлення й прогресу». Н. можна назвати мист-вом опоетизованого факту, ліричної документальності. В серед. 50-х pp. почалася криза Н., зумовлена його неспроможністю глибоко розкрити нову, складну й неоднозначну дійсність, розкрити протиріччя і багатоманітність духовного світу людини. Однак Н. виконав значні художні завдання: повернув італ. л-рі інтерес до тем та проблем нац. і нар. життя, надав їй більшої сусп. й міжнар. значущості. Неореаліст. традиції виявилися досить стійкими. Вплив італ. Н. позначився на л-рі й кіномистецтві Франції, Польщі та ін. країн.

Літ.: Потапова З. М. Неореализм в итальянской литературе. М., 1961; Кин Ц. Итальянские светотени. М., 1976; Брейтбурд Г. На стороне разума. О современной итальянской литературе. М., 1978; Наливайко Д. С. Проблеми реалізму в сучасній італійській літературі. В кн.: Контрасти, в. 2. К., 1983.

Д. С. Наливайко.


НЕОРОМАНТИЗМ (від грец. νέος новий і романтизм) — об’єднуюча назва різних романт. течій і тенденцій у європейських та американській л-рах кін. 19 — поч. 20 ст. Н. пов’язаний з романт. традиціями кін. 18 — 1-ї третини 19 ст., характеризується як пізня модифікація романт. типу творчості, що проходить через л-ру й мист-во упродовж 19 ст. Йому властиві неприйняття «прози життя» бурж. суспільства, створення світу пригод і екзотики з «небуржуазним» романт. героєм, що виступає носієм гуманіст. цінностей. Н. розвивався у тісних взаємозв’язках як з реалізмом, так і з модернізмом. У т. з. класичному варіанті Н. склався в англ. л-рі, зокрема у творчості Р. Стівенсона, Дж. Конрада, Дж. Р. Кіплінга, А. К. Дойля, Дж. Мейсфілда та ін. Особливою строкатістю Н. відзначався у нім. та австр. л-рах, де найвагомішим складником його був символізм (С. Георге, Р. М. Рільке, Г. фон Гофмансталь), хоч сам цей термін у німецькомовних л-рах увійшов у вжиток після 2-ї світ. війни. Для франц. л-ри характерне чіткіше розмежування символізму й Н., до якого відносять такі у багатьох аспектах різні явища, як романтико-патетичні драми Е. Ростана і прозу Ж. А. Барбе д’Орвільї та Ф. О. Вільє де Ліль-Адана, що стала продовженням пізнього франц. романтизму. Великою різнорідністю неоромант. явищ відзначаються польський Н. (група «Молода Польща» — С. Пшибишевський, С. Виспянський, К. Тетмайєр, Я. Каспрович та ін), а також чеський (Я. Врхліцький, Й. Махар, А. Сова та ін.); в рос. л-рі неоромант. тенденції по-різному виявлялися у творчості В. Короленка, М. Горького, Л. Андрєєва, Д. Мережковського, О. Ремізова. Широко й розмаїто представлений Н. в укр. л-рі кін. 19 — поч. 20 ст., зокрема у творчості Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Олеся, М. Вороного, С. Черкасенка, Г. Хоткевича та ін. письменників. Притаманний він був і новітній українській л-рі (М. Хвильовий, О. Довженко, Г. Косинка, Ю. Яновський, М. Бажан та ін.).

Літ.: История английской литературы, т. 3. М., 1958; Історія української літератури, т. 3 — 4. К., 1968 — 69; Долгополов Л. На рубеже веков. Л., 1977; Царик Д. К. Типология неоромантизма. Кишинев, 1984; Неврлий М. Неоромантизм. В кн.: Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років. К., 1991; Козак С. Неоромантизм Лесі Українки. «Вісник Академії наук України», 1992, № 5.

Д. С. Наливайко.


НЕПАЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Непалу. Розвивається неварською і непальською мовами. Найдавніші літ. пам’ятки — епіграфіка (серед 1 тис. н. е.), ваншавалі (генеалогії), махатм’я (звеличування божеств і святинь), «Сваямбху-пурана» (10 ст.), «Непалі-махатм’я» (14 — 15 ст.) — написані санскритом. У 6 — 12 ст. поширилася буддійська л-ра: до неї відносять різноманітні за жанрами твори, гол. дійовою особою яких є Будда Шак’ямуні. Будда виступає тут як учитель-проповідник, учасник дискусій, суддя. В ряді творів описано його численні пригоди на шляху самовдосконалення. В 14 — 18 ст. набула розвитку світська л-ра, передусім драма, що орієнтувалася на класич. санскрит. поетику. Найвідоміші письменники цього періоду — Манік (14 ст.), автор першої в Непалі чотириактної «Драми про Раму, нащадка Рагху» і драми «Бхайравананду» на сюжети з «Рамаяни» й «Махабгарати»; В. Оджха (17 ст.), який у драмі «Гітадогамбара» описав історію божеств. кохання Шіви і Парваті; К. Майтхілі, автор алегор. драми «Пуранджана-чаріта» про десять втілень бога Вішну.

Л-ра неварською мовою розвивалася з кін. 14 ст., коли невар. мова стала державною (істор. хроніки, генеалогії, переклади з санскриту, перської та араб. мов, «Тисяча й одна ніч» та ін.). У 18 — 19 ст., після повалення династії Малла, неваромовна л-ра занепала. Відродилася в 20 ст. Тоді прозаїк Н. Баджрачар’я переклав з санскриту реліг. твір «Чудова мудрість» (1909) і здійснив переказ життєпису Будди «Вільні простори» (1914). Дидакт. поеми «Приборкання шляхетного серця», «Сатья Саті» і «Розмова» написав поет С. Аматья. Відродженню неваромовної л-ри сприяв заснований 1925 буддійський журн. «Буддха дхарма патрика», де з літ.-крит. статтями виступав його ред. Д. Дхармачар’я. В річищі реалізму розвивалася поезія, представлена іменами Б. Лакоула, С. Шрестха. Окр. поети, насамперед Ч. Хрідай, звернулися до давніх сюжетів, наділяючи традиц. персонажі рисами своїх сучасників. З падінням (1951) автократ. режиму династії Рана розвиток неваромовної л-ри пожвавлюється. Із зарубіжжя повертаються письменники-вигнанці, 1951 створюється Т-во невар. л-ри. З’являються істор. драми С. Срамарена, С. Джоші, Х. Джоші. В романах «Холодна кров» і «Дзеркало» І. Шрестхачар’я реаліст. відтворено життя середніх верств міськ. населення. Впливом західноєвроп. модернізму позначені соціальні романи «Затемнення» і «Пісок» Д. Сеймі. Громадян. пафосом пройняті вірші Д. Шрестха, Премананди, К. Чандри, Кхвабілу та ін. поетів. З 60-х pp. невар. мовою видаються літературно-художні журнали «Рупрекха» і «Мадхупарка». З утвердженням у 19 ст. непал. мови як офіційної нею інтенсивно розвивається л-ра. Поет Б. Ачар’я перший надав л-рі непал. мовою самобутності. Цю справу продовжив поет М. Бхатта — творець непал. літ. мови («Життєпис Бханубхакти», 1891, тощо). Визначні поети поч. 20 ст. Д. Коїрала і Л. Паудьялай, закликаючи відмовитися від формального традиціоналізму, виступали за розвиток нац. л-ри. Своєю письменницькою і громад. діяльністю Д. Коїрала сприяв просвітництву. В цей час у прозі формуються нові жанри, в поезії — нові школи й течії. Одним з гол. напрямів у непал. поезії 30-х pp. стає «пракріті кавіта» («поезія природи»), яскравими представниками якої були Л. Девкота і С. Шрестха. Для обох поетів природа, що символізує вічну гармонію, — це рятівний острів, де можна сховатися від життєвих знегод. Становлення непал. драматургії тісно пов’язане з ім’ям Балкрішни, який створив ряд п’єс про життя тогочас. суспільства. Серед новелістів серед. 20 ст. провідне місце займав Б. Бхікчу. В 50-х pp., з демократизацією життя в країні, настав новий етап у розвитку Н. л. В поезії переважають ідеї миру й братерства людей усіх рас і національностей (поема «Це снаряди» Л. Девкоти, вірші «Я люблю людей» і «Людині» Б. Сами, «Воднева бомба» М. Гхіміре тощо). Соціальні проблеми — у центрі оповідань К. Малли, Б. П. Коїрали, М. Дхунгели, п’єс «Пожежа» Готхале і «Живий мрець» Б. Малли. Л-ра 60 — 70-х pp. відзначається глибоким проникненням у внутр. світ людини, пошуками нових форм і прийомів. Поети групи «Ральфи» і романістка Парізат у своїй творчості дотримуються маністка Парізат у своїй творчості дотримуються модерніст. принципів. У романах Б. П. Коїрали («Три повороти», 1968), Д. Бішти проглядають реаліст. тенденції. Ряд віршів Л. Девкоти, М. Гхіміре, Б. Тіварі, Б. Сами, Г. Роки, С. Шрестхи, Ш. Гаркея в перекл. П. Дорошка опубл. у журн. «Всесвіт» (1959, № 4), непал. казку «Гончар» у перекл. М. Венгренівської — у кн. «Казки народів світу» (К., 1989).

Літ.: Аганина Л. А. Непальская литература. М., 1964; Аганина Л. А. Человек, общество, религия в современной непальской поэзии. М., 1985.

В. І. Романець.


НЕПОКУПНИЙ Анатолій Павлович (18. III 1932, Полтава) — укр. мовознавець, літературознавець, поет, перекладач, доктор філол. наук з 1976, чл.-кор. АН України з 1988, професор з 1991. Закін. 1955 Київ. ун-т. З 1961 працює в Ін-ті мовознавства ім. О. О. Потебні АН України (з 1982 — зав. відділом романських, германських та балт. мов). Автор праць «Балто-північнослов’янські мовні зв’язки» (1976, рос. мовою), «Балтійські родичі слов’ян» (1979; 1983 — лит. мовою) та ін. Досліджує творчість Т. Шевченка; виявив багато нових фактів з біографії поета: розвідки «Балтійські зорі Тараса. Литва в житті і творчості Т. Г. Шевченка», «Т. Г. Шевченко і В. П. Енгельгардт» (обидві — 1989), «Т. Г. Шевченко, 1831 рік. Подорож з Вільна до Петербурга» (1990), «Невідомий Тарасів побратим: постскриптум до від’їзду Т. Г. Шевченка з Вільна», «Вільно, 1829 рік: ще одна, неофіційна адреса Т. Г. Шевченка» (обидві — 1992). Укр.-литовські і укр.-латиські літературні стосунки — тема статей «Київські сюжети Яніса Райніса» (1983), «Київська alma mater класиків литовської літератури» (1985) та ін.

Поезії Н. (зб. «Золото вікон», 1989; добірки віршів у пресі) відзначаються органічним поєднанням лірич. і філос. начал. Перекладає твори лит. (Майроніса, А. Малдоніса, М. Мартінайтіса, Р. Гранаускаса) і латис. (О. Чака, І. Аузіньша) письменників. Окр. вірші Н. перекладено лит. мовою.

Літ.: Масьонєне Б. «У Вільні, городі преславнім...». «Вісник Академії наук Української РСР», 1990, № 10; Демчук Л. О. А. П. Непокупний: «Віршами я віддаю свій давній борг поезії...». «Вісник Академії наук Української РСР», 1991, № 8.

Д. С. Чередниченко.


НЕПОМЕНКО Федір Іванович (11.І 1927, с. Любо-Надеждівка, тепер Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.) — рос. письменник. Закін. 1951 Одес. ун-т. Живе в Україні. Автор збірок оповідань і повістей «В чеканні» (1961), «Чудова мить» (1963), «Дорожче золота» (1977), «В усій своїй полиновій гіркоті» (1980). Осн. тема творів — соціальні зрушення в українському селі, моральна відповідальність людей за свій вибір у житті.

Тв.: Без суеты. К., 1991.

Літ.: Дончик В. Рух. «Літературна Україна», 1962, 11 травня; Базилевський В. Прокіп Багній та інші. «Літературна Україна», 1981, 15 вересня.

В. А. Бурбела.


НЕПОРОЖНЯ Надія Олександрівна (9. IX 1948, м. Яготин Київ. обл.) — укр. перекладачка, канд. філол. наук з 1977. Закін. 1971 Київ. ун-т, викладала у ньому 1976 — 89. З 1991 працює у Вільнюс. пед. ун-ті. Перекладає в основному з лит. мови — кн. «Литовські прислів’я та приказки» (1975, упорядник і автор передмови), зб. оповідань та повістей «Білий вітер» В. Бубніса (1982), повісті «Моя ненависть сильніша» В. Жилінскайте (1983), «Садиба під кленом» (1989), «Білий вінок для чорного паровоза» та «Бружас» Р. Гранаускаса, «Марафон — 1» Л. Дцінявічюса (усі — 1991), роман «В тіні вівтарів» В. Міколайтіса-Путінаса (1985), низка оповідань Й. Авіжюса, Ю. Балтушиса, А. Венуоліса, Ю. Грушаса, А. Венцлови, Е. Ігнатавічюса, А. Поцюса, П. Цвірки та ін.; публіцист. книжки «Лунає дзвін Вільнюської вежі» Р. Будріса (1973) і «Вічні берези: Силуети Росії» А. Лаурінчюкаса (1984). Н. належать також переклади із сербохорв. мови — повість «Найманець» Д. Сушича (1981), ряд оповідань Б. Чопича, М. Алечкович, Д. Костича, М. Ражнятовича; з словен. — оповідання Ф. Бевка, Б. Юрци та ін. Автор посібника «Історія сербської літератури (кінець XIX — початок XX ст.)» (1987), розвідок «Вук Караджич і культура України» (1987), «Традиційне і нове в сербському історичному романі» (1990) та ін., статей з історії укр.-лит. культурних взаємин («Тарас Шевченко литовською мовою», 1981; «Слово і образ в перекладах поезії», 1987; «Шлях Чюрльоніса на Україну», «Антанас Баранаускас і Україна», обидві — 1988; «Українська поетична класика литовською», «Донелайтіс уперше українською мовою», обидві — 1990, тощо).

В. І. Ткаченко.


НЕПРИЦЬКИЙ-ГРАНОВСЬКИЙ Олександр Анастасійович (псевд. — He-кий Ол., Неприцький Олександр; 4. XI 1887, с. Великі Бережці, тепер Кременец. р-ну Терноп. обл. — 4.XI 1976, м. Сан-Паулу, США) — укр. письменник і вчений-ентомолог, доктор філософії з 1925, дійсний член Міжнар. Вільної АН (Франція), Української Вільної АН (США). Закін. 1910 Київ. комерц. ін-т. 1913 виїхав за кордон, закін. 1916 Париз. ун-т та 1918 Агроном. ін-т (м. Форт Коллінс, шт. Колорадо, США). Працював на дослідній сільськогосп. станції шт. Колорадо, 1930 — 56 — в Міннесот. ун-ті професор ентомології та екон. зоології. З 1935 протягом багатьох років очолював Організацію держ. відродження України. 1965 організував бібліотеку-архів — свого роду загальноамер. укр. еміграційний центр. Найперші художні твори — вірші Н.-Г. опублікував у журналах «Українська хата», «Рідний край», газ. «Рада». Автор поет. збірок «Пелюстки надій» (1910), «Намистечко сліз» (1911), «Акорди» (1914), «Іскри віри» (1953), «Осінні узори» (1957), «Гімни сонцю» (1958), «Сни зруйнованого замку» (1964).

Теми природи, туги за Україною, інтимні почуття, філос. роздуми є основними у віршах періоду еміграції. Писав і оповідання [«Таємна постать», «Біла лілея (Казка)», «Оксана»], дорожні нотатки про відвідання Козацьких Могил, Берестечка, Львова, Бродів, статті-огляди худож. виставок]. Наук. праці Н.-Г. (зокрема з проблем ентомології) здобули високу оцінку вчених багатьох країн.

Тв.: Золоті Ворота. К., 1992.

Літ.: Чернихівський Г. Професор Міннесоти — уродженець Великих Бережець. «Друг читача», 1991, 10 квітня.

Г. І. Чернихівський.


НЕРІС (справж. прізв. — Бачинскайте-Бучене) Саломея [4 (17). XI 1904, с. Кіршай, Вілкавішкського повіту — 7. VII 1945, Москва, похов. у Каунасі] — лит. поетеса, нар. поет Литви з 1954 (посм.). Закін. 1928 Каунас. ун-т. Учителювала. З 1941 — в евакуації (Москва, Пенза, Уфа), з 1944 — в Каунасі. В перших збірках «Рано-вранці» (1927), «Сліди на піску» (1931) домінує романт. світосприймання дійсності; зб. «По ламкій кризі» (1935) пройнята мотивами самопожертви в ім’я щастя людей, у зб. «Демядисом зацвіту» (1938) і циклі віршів «Дикі яблуні» (1939 — 40) поетеса прагне осмислити сенс буття, тему життя і смерті. Поеми «Егле — королева вужів», «Сирітка» (обидві — 1940) написані за фольклор. мотивами, «Шлях більшовика» і «Чотири» (1940 — 41) — про революц. події в Литві. Збірки «Оспівуй, серце, життя!» (1943), «Соловей не може не співати» (1945) — про переживання лірич. героя, відірваного від батьківщини. Н. витворила своєрідний ліризм, який і досі впливає на розвиток лит. поезії. Лауреат Держ. премії СРСР (1947). Окр. твори Н. переклали П. Тичина, Л. Первомайський, В. Бичко, М. Терещенко, І. Муратов та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1950; Могутні імена. К., 1952; Соловей не може не співати. В кн.: Сузір’я, в. 22. К., 1985; Рос. перекл. — У родника. Вильнюс, 1967; Лирика. М., 1971; Ветер новых дней. М., 1979; Сестра голубая — Вилия. М., 1987; Соловей не петь не может. Вильнюс, 1988.

Літ.: Ростовайте Т. Поэтесса литовского народа Саломея Нерис. М., 1957.

Д. Митайте.


НЕРСЕС ШНОРАЛІ (близько 1100, у фортеці Цовк, Кілікійська Вірменія, тепер тер. Туреччини — 13. VIII 1173, фортеця Ромкла, там же) — вірм. поет і композитор, політ. та громад. діяч. Нар. у княжій родині. Був єпископом, 1166 обраний католикосом Кілікії. Одержав різнобічну освіту в монастирі Кармір (побл. Кесуна). Залишив багату літ. спадщину — прозову (листи, послання, промови; увійшли до зб. «Послання». СПБ, 1788) та поетичну (духовні пісні-шаракани, вірші, панегірики, загадки, епіч. та ліро-епіч. поеми тощо). Автор поем «Слово про віру» (1151), «Син Ісуса» (1152). Вінцем поезій Н. Ш. стала алегор. поема «Елегія на здобуття Едеси» (1145 — 46), у якій оплакується захоплення 1144 араб. військами заснованого хрестоносцями міста-держави, де жили христ. народи, у т. ч. вірмени. В «Елегії...» вперше у вірм. л-рі вживається худож. прийом уособлення: в образі Едеси постає Батьківщина-Мати, що тужить за втраченим улюбленим сином. Створений Н. Ш. жанр істор.патріот. поеми-плачу набув широкого розвитку у вірм. л-рі. Особливе місце в його творчості належить також новому у вірм. л-рі жанру — загадкам у віршах. Разом з текстами шаракан Н. Ш. писав музику, збагатив вірм. духовну пісню. Окр. вірші Н. Ш. переклав Л. Череватенко.

Тв.: Укр. перекл. — Ранок світла. В кн.: Вірменська класична поезія. К., 1988; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия Армении с древнейших врємен до наших дней. М., 1916; [Вірші]. В кн.: Армянская классическая лирика, т. 1. Ереван, 1977.

Літ.: Мкртчян Л. М. Возраст поэзии. В кн.: Армянская классическая лирика, т. 1. Ереван, 1977.

С. Г. Амірян.


НЕРУДА (Neruda) Пабло (справж. — Нефталі Рікардо Рейєс Басуальто; 12. VII 1904, м. Парраль — 23. IX 1973, Сантьяго) — чил. поет, громад. діяч. Навч. в ун-ті Сантьяго. Член Всесв. Ради Миру. Учасник нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39. У 1927 — 43 — на дипломат. роботі. Збіркою «Двадцять поезій кохання і одна пісня відчаю» (1924) заявив себе як тонкий лірик і майстер асоціативно-емоц. вільного вірша. Мотивами смутку, самотності пройняті дві однойм. збірки «Місце проживання — земля» (1933 і 1935), характерними ознаками яких є ускладнена асоціативність і герметизм. У віршах зб. «Іспанія в серці» (1937), сповнених ненависті до фашизму, Н. звертається до теми людської солідарності. Драм. і поет. історію Лат. Америки Н. закарбував у чітких образах епопеї «Вселюдська пісня» (1948, вид. 1950). Філос. осмислення людського буття характерне для збірок «Виноградники й вітри» (1954), «Оди одвічним речам» (кн. 1 — 3, 1954 — 57), «Естравагаріо» (1958), «Плавання й повернення» (1959), «Сто сонетів про кохання», «Камені Чилі» (обидві — 1960), «Ритуальні пісні» (1961), «Баркарола» (1967), «Кінець світу» (1969), поеми-автобіографії «Меморіал Ісла-Негра» (т. 1 — 5, 1964) та ін. Писав статті, нариси тощо. Активна громадян. позиція поета виявилася під час піночетівського путчу 1973: публікує «Гімни чилійської революції», виступає зі «Зверненням до інтелігенції Латинської Америки та Європи», розвінчуючи реакц. сили в країні. Не опубл. за життя твори Н. зібрані у посмертних виданнях «Самотня троянда», «Зимовий сад», «2000», «Жовте серце», «Книга запитань», «Елегія», «Вибрані недоліки», «Зізнаюсь: я жив» (усі — 1974). Лауреат Міжнар. премії Миру (1950), Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1953) та Нобел. премії (1971). Окр. твори Н. переклали М. Терещенко, Л. Первомайський, М. Москаленко, П. Дорошко, А. Малишко, Д. Павличко, І. Драч, Н. Кащук, С. Борщевський, М. Литвинець, В. Колодій, П. Марусик, С. Жолоб та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Поеми та. вірші. К., 1951; Лірика. К., 1975; Альєнде. В кн.: Нескорені. К., 1982; Із книжки «Сто сонетів про кохання». В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Зі збірки «Сто сонетів про кохання». В кн.: Поезія 1983, в. 2. К., 1983; Ода першому дню року. «Україна», 1984, № 29; [Вірші]. «Всесвіт», 1984, № 8; Я люблю тебе... В кн.: Колодій В. С. Братерство. Львів, 1985; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1978 — 79; О поэзии и о жизни. М., 1974.

Літ.: Агірре М. Дух і постать Пабло Неруди. «Всесвіт», 1974, № 7; Венок Пабло Неруде. Воспоминания о поэте и его стихи. М., 1974; Коротич В. Сталь і ніжність. В кн.: Неруда П. Лірика. К., 1975; Янковський Ю. З. Пабло Неруда. К., 1975; Полєк В. «Уклонитися вашому серцю». «Вітчизна», 1979, № 12; Харитонов В. Поет космічної ери. «Всесвіт», 1984, № 8; Щур Л. А. Пабло Неруда. Биобиблиографический указатель. М., 1960.

М. І. Литвинець.


НЕРУДА (Neruda) Ян (9.VII 1834, Прага — 22.VIII 1891, там же) — чес. письменник, публіцист. Навч. (з 1853) у Праз. ун-ті. Демокр. спрямування мають поет. збірки «Цвинтарні квіти» (1857), «Книги віршів» (1868), «Космічні пісні» (1878), «Балади і романси», «Прості мотиви» (обидві — 1883), «Пісні страсної п’ятниці» (вид. 1896). У збірках оповідань «Арабески» (1864), «Різні люди» (1871), у «Малостранських повістях» (1878), повісті «Босяки» (1872) та ін. реаліст. відтворив життя сучас. йому міста. Автор збірок дорож. нарисів «Малюнки з чужини» (1872), «Близькі мандри» (1877). Сусп. і літ. боротьба в Чехії 50 — 80-х pp. відбилася у публіцист. збірках Н. «Статті короткі й ще коротші» (1876), «Жарти грайливі й вразливі» (1877). 1863 в Парижі познайомився з Марком Вовчком, про що згадує у нарисі «Слов’яни в Парижі» (увійшов до зб. нарисів «Паризькі малюнки», 1863, згодом перейменованої на «Близькі мандри»). Написав ст. «Тарас Григорович Шевченко» (1889). У редагованих Н. журналах, зокрема «Obrazy života» («Картини життя»), «Květy» («Квіти») надр. статті про укр. поета, переклади його творів. Про зб. «Космічні пісні» схвально відгукнувся І. Франко як про «твір цілком оригінальний, сповнений глибокими думами, буйною фантазією, гумором і сердечною простотою» (Франко І. Зібр. тв., т. 28. К., 1980, с. 144). У редагованому І. Франком журн. «Світ» 1882 було опубл. біогр. статтю П. Соботки про Н. З Н. зустрічався і писав про нього укр. учений-славіст А. Степович (ст. «Пам’яті Яна Неруди, чеського письменника», 1892, та ін.). Окр. твори Н. переклали І. Франко (вірш «Закон над закони», 1889, опубл. 1890), М. Рильський, І. Вирган, Л. Первомайський, Г. Кочур, С. Голованівський, Д. Білоус, М. Терещенко, В. І. Шевчук, Д. Чередниченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1952; [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. Антологія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Вирган І. О. Твори. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Рильський М. Т. Зібрання творів, т. 8. К., 1985; «Так тихо, так смутно...». В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1959; Стихотворения. — Рассказы. — Малостранские повести. — Очерки и статьи. М., 1975.

Літ.: Франко І. [Ян Неруда]. В кн.: Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками. Братіслава, 1957; Чичерин А. Нерудовский этап в истории критического реализма. К., 1963; Соловьева А. П. Ян Неруда и утверждение реализма в чешской литературе. М., 1973; Шмелькова И. А., Поглей П. Ян Неруда. Биобиблиографический указатель. М., 1984.

В. К. Житник.


НЕРУНОВИЧ Інокентій (р. н. невід., Київ — 26. X 1741, Іркутськ) — укр. поет-драматург, церк. і освіт. діяч. Закін. 1721 Київську академію, 1725 прийняв чернецтво у Братському монастирі (Київ), 1724 — 25 і 1727 — 28 викладав у академії поетику [Н. приписують курс цієї науки «Bicollis Parnassus» («Двогірний Парнас»)]. З 1728 — учитель риторики в Слов’яно-греко-лат. академії (Москва), з 1730 був тут префектом. З 1732 — іркутський єпископ. Дбав про розвиток шкільництва, займався місіонер. діяльністю, зокрема, навернув до християнства тунгусів (стали називатися нерунівцями). 1728 на рекреації (свято з нагоди закін. навч. року в Київ. академії) розіграно драму «Милость Божія...», присвячену виборам гетьмана Данила Апостола. Щодо авторства твору в науці не було єдиної думки: М. Максимович приписував його Феофану Прокоповичу, М. Петров — Феофану Трофимовичу. М. Возняк обгрунтував, що. найвірогіднішим автором драми є Н. Твір написаний під безпосереднім впливом літописів Григорія Грабянки та Самійла Величка. Складається з п’яти дій з епілогом, у ній діють хор, Муза і Аполлон, алегор. постаті України, Милості Божої, Смотріння; напис, книжною укр. мовою. У ній подано епізоди нар.-визв. війни укр. народу 1648. Вперше в укр. драматургії тут героєм постає Богдан Хмельницький. Драма пройнята патріотизмом і вірою в майбутнє України. Діалог, написаний Н. в Слов’яно-лат. академії, не зберігся, назва його невідома.

Тв.: Милость божія, Украину от неудоб носимых обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкаго, преславнаго войск запорозких гетмана, свободившая, и дарованными ему над ляхами побЂдами возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрезентованная в школах кіевских 1728 лЂта. В кн.: Исторические песни малорусского народа с объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова, т. 2, в. 1. К., 1875; «Милість божа». В кн.: Марсове поле, кн. 2. К., 1989.

Літ.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею, ч. 2. К., 1856; Максимович М. О двух стихотворениях «Плач Малой России» и «Милость Божия». В кн.: Максимович М. Собрание сочинений, т. 3. К., 1880; Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII. ст. К., 1903; Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII — XVIII вв., преимущественно драматическая. К., 1911; Возняк М. Історія української літератури, т. 3, ч. 2. Львів, 1924; Гординський Я. «Милость божія», українська драма з 1728 р. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1925, т. 136 — 137; 1927, т. 146.

В. О. Шевчук.


НЕСІМІ (Насімі) Імадеддін (справж. ім’я — Сеїд Імадеддін; 1369, м. Шемаха — 1417, м. Алеппо) — азерб. поет, мислитель. Вивчав богослов’я, логіку, математику, астрономію. За поширення хуруфістського вчення (протестантська течія в ісламі) і своїх пантеїстичних та хуруфістських поезій неодноразово ув’язнювався. Ост. період життя провів в Алеппо (Сирія), де згодом був схоплений як єретик і за рішенням ортодокс. мусульм. духовенства страчений (з нього живцем здерли шкіру). Одним з перших в Азербайджані звернувся до нац. мови як літературної. Писав також перською, араб. мовами. Дослідники й досі знаходять його невідомі вірші. Ост. знахідка — рукопис (286 с.) азербайджанською мовою, який виявив А. Бендсроглу в Іраку (опубліковано у 1973). У газелях і касидах, к’ита і рубаях поет намагається розгадати таємниці буття, людського розуму, прагне злитися з трансцендентальним духом, оспівує красу світу і жіночу вроду, осуджує мусульм. фанатизм, визиск і деспотизм. Поезія Н. багата ориг. фігурами й метафорами, несподіваними римами. Окр. твори Н. переклали М. Мірошниченко, П. Мовчан, О. Петькун, Б. Степанюк, С. Тельнюк.

Тв.: Укр. перекл. — Я прийшов. «Вітчизна», 1973, № 9; [Вірші]. «Літературна Україна», 1973, 11 вересня; [Вірші]. «Людина і світ», 1979, № 9; Рос. перекл. — Избранная лирика, т. 1 — 2. Баку, 1973 — 76.

Літ.: Ариф М. Литература азербайджанского народа. Баку, 1958; Ибрагимов М. Насими и его время. В кн.: Насими И. Избранная лирика, т. 1. Баку, 1973; Акперов З. Великий гуманіст. «Літературна Україна», 1973, 11 вересня.

М. М. Мірошниченко.


НЕСТАЙКО Всеволод Зіновійович (30.І. 1930, м. Бердичів, тепер Житом. обл.) — укр. письменник. Закін. 1952 Київ. ун-т. Працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», вид-вах «Молодь», «Веселка». Пише повісті, оповідання, казки для дітей. Автор збірок оповідань «Шурка і Шурко» (1956), «Це було в Києві» (1957), повістей «В Країні Сонячних Зайчиків» (1959), «Пригоди Робінзона Кукурузо» (1964), «Таємниця трьох невідомих» (1970), «Тореадори з Васюківки» (1973; однойм. телефільм 1968 за цим твором одержав „Гран-прі“ на Міжнар. кінофестивалі в Мюнхені і 1969 — гол. премію на Міжнар. кінофестивалі в Алегзандрії, Австралія). «Одиниця з обманом» (1976, однойм. фільм за цим твором одержав 1984 премію на Всесоюз. кінофестивалі в Києві та 1985 — на Міжнар. кінофестивалі в Габрово), «Пригоди Грицька Половинки» (1978), «Пригоди журавлика» (1979), «Незвичайні пригоди у лісовій школі» (1981; премія ім. Лесі Українки, 1982), «Чудеса в Гарбузянах» (1984), «П’ятірка з хвостиком» (1985), «Скринька з секретом» (1987), зб. казок «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» (1988), зб. детективів «Таємничий голос за спиною» (1990), п’єс «Марсіанський жених» (1968), «Робінзон Кукурузо» (1970), «Вітька Магеллан» (1975), «Пересадка серця» (1983), зб. п’єс «Слідство триває» (1989) та ін. Тематика творів Н. (більшість з них — пригодницько-гумористичні) — життя школярів, формування духовного світу дітей. Книжку «Тореадори з Васюківки» 1979 рішенням Міжнар. Ради з дит. та юнац. л-ри занесено до «Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена». Твори Н. перекладено багатьма мовами.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1990; Рос. перекл. — Необычайные приключения Робинзона Кукурузо... М., 1965; Тайна трех неизвестных. М., 1975; Тореадоры из Васюковки. М., 1980; Единица с обманом. М., 1983.

Літ.: Смирнова В. Всеволод Нестайко и его книги. «Детская литература», 1976, № 10; Дончик В. Світ веселий і повчальний. В кн.: Нестайко В. Тореадори з Васюківки. К., 1980; Ярмыш Ю. Всеволод Нестайко. В кн.: Ярмыш Ю. Детская литература Украины. М., 1982; Разумневич В. Веселая доброта. В кн.: Разумневич В. С книгой по жизни. М., 1986; Алексин А. Мастер «веселого цеха». В кн.: Как слово наше отзовется. К., 1987; Чайковський Б. Знайомець із країни сонячного дитинства. В кн.: Нестайко В. Вибрані твори, т. 1. К., 1990.

Л. Л. Маляренко.


НЕСТЕРОВСЬКИЙ Петро Петрович (10.III 1914, Варшава) — укр. драматург, театр. критик. Закін. 1935 Київ. інж.-буд. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Автор п’єс «Гірська балада» (1937, про нац.-революц. війну ісп. народу 1936 — 39) та «Сьогодні опівночі» (1946, про героїзм людей на окупованих гітлерівцями територіях), кіноповісті «Юність Заньковецької» (1960), зб. повістей «Перо Жар-птиці» (1984). Н. належать театрозн. праці «К. П. Хохлов. Народний артист СРСР» (1945) та «І. П. Чужой. Заслужений діяч мистецтв» (1949). Упорядник хрестоматії «Теорія драми в історичному розвитку» (1950) та «Хрестоматії з теорії драми» (1978).

Літ.: Нестайко В. Петру Нестеровському — 75. «Літературна Україна», 1989, 23 березня.

В. А. Бурбела.


НЕСТЕРЧУК Мирон Матвійович (25. V 1942, с. Сильне Ківерцівського р-ну Волин. обл.) — укр. поет. Закін. 1965 Укр. ін-т інженерів водного госп-ва (Рівне). Автор збірок «Джерела» (1982), «Мелодія світанку» (1985), «Вірменська рапсодія» (1992). Перекладає вірм. поезії (П. Севака, Л. Міріджаняна, Р. Давояна, Г. Едояна, Г. Алішана, Г. Ар’янца та ін.). Окр. вірші Н. перекладено вірм. мовою.

Літ.: Рябчук М. Нетлінність пам’яті. «Літературна Україна», 1984, 19 січня.

М. І. Гнатюк.


НЕСТОР, Нестор Печерський (бл. 1056 — 57, Київщина бл. 1116 — 21, Київ. похов. у Ближніх печерах Києво-Печер. монастиря) — агіограф і літописець, основоположник давньорус. історіографії, чернець Києво-Печер. монастиря. Чернецтво прийняв у 17-річному віці, пізніше висвячений в сан диякона. Автор двох відомих агіогр. творів — «Чтение о житіи и о погубленіи и о чюдесЂх блаженую страстотерпьцю Бориса и ГлЂба» (див. «Житія Бориса і Гліба») та «Житиє преподобнаго отца нашего Феодосія, игумена Печерськаго» (див. «Житіє Феодосія Печерського»), складених у кін. 11 або на поч. 12 ст. Утверджував христ. ідеали, сприяв поширенню культу перших христ. святих на Русі. Всесвітню славу Н. принесла його участь у літописанні Київ. Русі. Про нього згадує Києво-Печерський патерик. У Хлєбниківському та деяких ін. списках «Літопису руського» називається «ПовЂсть времяньных лЂт черноризца Нестора Федосьева манастыря Печерьскаго». У більшості списків літопису ім’я Н. не названо. Проте вчені О. Шахматов, М. Грушевський, М. Присьолков, Д. Лихачов, М. Брайчевський та ін. переконливо довели активну участь Н. у його написанні. Продовживши літописання у Києво-Печер. монастирі, він переробив зведення Никона (1073) та Іоанна (1093), опрацював низку нових усних і письмових джерел, довів розповідь до 1113, надав їй літ. форми. Так на поч. 12 ст. виникла перша ред. «Повісті временних літ». Патріот Руської землі, Н. обстоював її політ. єдність, виступав проти міжкнязівських чвар. Історію Русі розглядав як частину історії людства. Ім’я Н. — першого вітчизн. історика, видатного письменника і мислителя європ. Середньовіччя — стало символом ученого і патріота, діяльність якого спрямована на встановлення істор. істини, на добро рідній землі. У 17 ст. було написано житіє Н. (увійшло до друкованого Києво-Печер. патерика 1661 і «Книги житій святих», 1689 — 1705, Димитрія Туптала). На зшанування Н. 1872 засн. Історичне товариство Нестора-літописця, 1989 у Києві встановлено пам’ятник (скульптор Ф. Согоян). Іл. див. на окр. аркуші до ст. Літописи, т. 3, с.

Тв.: Житие Феодосия, игумена Печерского. Списание Нестора. «Чтения в имп. обществе истории и древностей российских», 1858, кн. 3; Ипатьевская летопись. В кн.: Полное собрание русских летописей, т. 2. СПБ, 1908; Читання про свв. кнн. Бориса та Гліба препод. Нестора. В кн.: Бугославський С. Україно-руські пам’ятки XI — XVIII в.в. про князів Бориса та Гліба. К., 1928; Повесть временных лет, ч. 1 — 2. М. — Л., 1950; Памятники литературы Древней Руси. XI — начало XII века. М., 1978; Літопис руський. К., 1989; Повість врем’яних літ. К., 1990.

Літ.: Сухомлинов М. И. О древней русской Летописи как памятнике литературном. СПБ, 1856; Шахматов А. Нестор летописец. «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1913, т. 117 — 118; Бугославский С. Л. К вопросу о характере и объеме литературной деятельности преп. Нестора, т. 3. «Известия Отделения русского языка и словесности Академии наук», 1914, т. 19, кн. 1,3; Перфецький Є. До питання про Нестора Печерського. «Україна», 1918, кн. 1 — 2; Грушевський М. Нестор. В кн.: Грушевський М. Історія української літератури, т. 2. К. — Львів, 1923; Приселков М. Д. История русского летописания XI — XV вв. Л., 1940; Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М. — Л., 1947; Ильин Н. Н. Летопцсная статья 6523 года и ее источник. (Опыт анализа). М., 1957; Марченка М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Еремин И. П. К характеристике Нестора как писателя. В кн.: Еремин И. П. Литература древней Руси. М. — Л., 1966; Буганов В. И. Отечеств. историография рус. летописания. Обзор сов. литературы. М., 1975; Толочко П. П. Нестор — літописець Київ. Русі. «Укр. істор. журнал», 1981, № 12.

О. В. Мишанич.


НЕСТРОЙ (Nestroy) Йоганн Непомук (7. XII 1801, Відень — 25. V 1862, м. Грац) — австр. письменник, театр. діяч, актор. До 1822 вивчав право у Віден. ун-ті. З 1822 — оперний, 1831 — 60 — драм. актор віден. театрів, де ставив свої п’єси. Продовжуючи багатовікову традицію нар. театру, Н. створив реалістичну віден. нар. комедію. Написав понад 80 п’єс. Світової слави зажив комедією «Злий дух Лумпацівагабундус, або Нерозлучна безпутня трійця» (1833, про зародження буржуазії). Її продовження — п’єса «Сім’я Цвірн, Кнірім і Лайм, або День світової катастрофи» (1834). Комедією «Напівпідвал і бельетаж, або Примхи щастя» (1835), започаткував цикл п’єс, спрямованих проти користолюбства й підлості. Прагнення вирватися за межі бурж. існування керує діями персонажів комедій «Талісман» (1841), «Він забажав пожартувати» (1842) і «Змучений протиріччями» (1844). Зростання нар. свідомості простежує у п’єсі «Незначна людина» (1846). П’єса «Протеже» (1847) — перша в європ. л-рі спроба показати на сцені пролетаріат в умовах виробництва. Першим твором у жанрі політ. комедії в австр. л-рі є п’єса Н. «Свобода у Ведмежому кутку» (1848), в якій відображено події революції 1848 в Австрії, учасником якої був письменник. У цій комедії Н. засобами сатири розвінчав дворушність ліберал. буржуазії. Після поразки революції прагнув збагнути її наслідки, виступив проти переслідування революціонерів (комедії «Леді та кравець», «Пекельний страх», обидві — 1849; «Старий чоловік з молодою дружиною», 1850). Н. належать також драм. пародії на опери Р. Вагнера.

Тв.: Рос. перекл. — Незначительный человек. М., 1955.

Літ.: Слободкин Г. С. Характер комического в венской народной комедии И. Нестроя. В кн.: Эстетические категории в литературоведческом и искусствоведческом анализе. Днепропетровск, 1978; Слободкин Г. С. Венская народная комедия XIX века. М., 1985; Бётхер К. Йоганн Непомук Нестрой. В кн.: История немецкой литературы, т. 2. М., 1986.

Є. І. Нечепорук.


НЕТО (Нету; Neto) Антоніу Агостіньйо (17.IX 1922, с. Кашікана, пров. Луанда, Ангола — 8. IX 1979, Москва) — ангол. поет, держ. і політ. діяч. Президент Анголи з 1975; з 1962 голова Нар. руху за визволення Анголи (МПЛА; з 1977 — Партія праці Анголи). 1947 — 58 жив у Португалії, навч. в ун-тах Лісабона й Коїмбри. За політ. діяльність зазнав переслідувань, неодноразово був ув’язнений. Автор збірок «Вірші» (1961), «З сухими очима» (1963) і «Священна надія» (1974), осн. теми яких — трагедія багатовікової неволі ангол. народу, боротьба за нац. і соціальне визволення, проти колоніалізму й расизму. Вільний вірш Н. синтезував культур“, традиції афр. народів з європ. лірикою 20 ст. Лауреат Міжнар. Ленін. премії «За зміцнення миру між народами» (1977), Міжнар. літ. премії «Лотос» Асоціації письменників країн Азії й Африки (1970). Окр. поезії Н. переклали М. Жердинівська, Г. Козаченко, В. Кордун, Вс. Ткаченко, Г. Латник, М. Литвинець, П. Марусик, П. Мовчан, Д. Шупта та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1972, № 5; [Вірші]. «Всесвіт», 1979, № 6; Священна надія. К., 1987; Рос. перекл. — Звездный путь. М., 1977; Священная надежда. М., 1981.

Літ.: Ряузова Е. А. Португалоязычные литературы Африки. М., 1972; Долматовський Є. Поет здійсненої надії. — Ксьондзик В. Сучасна поезія Анголи. «Всесвіт», 1979, № 6; Хазанов А. М. Агостиньо Нето. М., 1985.

В. І. Ткаченко.


НЕУВАЖНИЙ (Nieuwazny) Флоріан (30.IV 1929, м. Живець, тепер Бельського воєводства) — польс. літературознавець і перекладач. Закін. 1954 Київ. ун-т. Досліджує проблеми сучас. укр. та рос. л-ри, 1987 захистив докт. дисертацію «Від фольклоризму до синкретизму (основні етапи української поезії)». Автор монографій «Ілля Еренбург» (1965), «Володимир Маяковський» (1967), «Основні етапи розвитку радянської культури» (1972), багатьох літературозн. статей, зокрема про творчість Олени Пчілки, Лесі Українки, передмов до польс. видань творів П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана. Один з упорядників «Антології української поезії» (Варшава, 1978). Переклав окр. вірші Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана. Лауреат премії ім. І. Я. Франка (1992).

Тв.: Укр. перекл. — Фантастична народна фреска. «Всесвіт», 1977, № 3; Від зближення до братерської дружби. «Літературна Україна», 1979, 24 липня; Тепло доброзичливості. «Всесвіт», 1980, № 1.

Ю. Л. Булаховська.


НЕУПОКОЄВА Ірина Григорівна (26. IV 1917, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — 23. VII 1977, Москва) — рос. літературознавець, доктор філол. наук з 1956. Закін. 1939 Моск. ін-т філософії, л-ри та історії. З 1957 працювала в Ін-ті світової л-ри ім. О. М. Горького (Москва). Н. належать монографії «Революційний романтизм Шеллі» (1959), «Проблеми взаємодії сучасних літератур» (1963), «Революційно-романтична поема першої половини XIX століття. Спроба типології жанру» (1971), «Спільні риси європейського романтизму і своєрідність його національних шляхів» (1973) та ін. Під керівництвом Н. була розпочата підготовка багатотомної «Історії всесвітньої літератури», методол. принципи якої викладено в її монографії «Історія всесвітньої літератури. Проблеми системного і порівняльного аналізу» (1976). У своїх дослідженнях спиралася й на досвід укр. л-ри, явища якої розглядала в контексті світового літ. процесу. У працях про романтизм у європейських літературах розглядала, зокрема, творчість Т. Шевченка.

Літ.: Дымшиц А. Исследование типологии жанра. «Вопросы литературы», 1972, № 1; Гнатюк М. П. Українська поема першої половини XIX століття. К., 1975; Неустроев В. П. [Рец. на кн.: Неупокоева И. Г. История всемирной литературы. М., 1976]. «Филологические науки», 1977, № 1; Хализев В. Е. Проблемы решенные, поставленные и вновь возникающие. «Вестник Московского университета. Серия филология», 1977, № 4.

І. Д. Бажинов.


НЕФЕЛІН (справж. прізв. — Нагорський) Василь Данилович [28.II (13.III) 1907, с. Сваром’я, тепер тер., затоплена Київ. водосховищем, — 11.VI 1968, м. Остер Черніг. обл.] — укр. письменник. Закін. 1950 Черніг. учит. ін-т. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг», 1929 — 30 відп. секретар редакції журн. «Плуг», пізніше працював у редакціях газет. Учителював, був директором школи. У зб. оповідань «Із глибини» (1930), повісті «Будні» (1930) відтв. соціальні колізії в пореволюц. селі. Збірки оповідань «Сулонські оповідання» (1959), «Золоте відерце» (1962) порушують проблему морального випробування людини в роки Вел. Вітчизн. війни, трудовими буднями. Повість «Ранок його життя» (1960) — автобіогр. сповідь молодого педагога. Перекладав твори рос. (С. Дангулова), азерб. (А. Валієва) письменників. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Любов. К., 1965.

Літ.: Смілянська В. У містечку над Десною. «Вітчизна», 1960, № 4; Малець В. Іспит на людяність. «Дніпро», 1963, № 9; Холодний М. Співець ідеалів Жовтня. «Українська мова і література в школі», 1989, № 2.

В. О. Мельник.


НЕХОДА Іван Іванович [11 (24). VI 1910, с.Олексіївка, тепер Краснокутського р-ну Харків. обл. — 17. X 1963, Київ] — укр. поет. Закін. 1932 Харків. ін-т профес. освіти і 1940 ВДІК (Москва). Учасник Вел. Вітчизн. війни. З 1929 працював у пресі (був гол. ред. вид. «Молодь», відп. ред. жури. «Піонерія»), 1958 — 63 очолював Крим. орг-цію СПУ. Автор збірок «Пісня радості» (1935), «Початок пісні» (1937), «Дніпровий край» (1939), пройнятих мажорними настроями, сповнених роздумів молодої людини. Емоційно зазвучала поезія Н. в дні битви з фашист. загарбниками. В збірках «Я іду в бій» (1942), «Лісові оселі» (1944), «Дорога в свято» (1945) правдиво відтворив фронт, будні, показав гіркоту втрат, розлуки з рідними, з Києвом. По війні виходять збірки «Дивлюсь на карту України» (1949), «Дума про дружбу» (1954), «Пам’ять про французьку землю» (1958), «На Вкраїні милій» (1961) та ін., в яких поет звертається до джерел народної духовності. Чимало ліричних віршів Н. присвячено коханню, красі рідної природи. Повісті у віршах «Повість про моїх друзів» (1952) і «Хто сіє вітер» (1959) — епос про шляхи сучасників у дні війни й миру; однак через певну еклектичність композиції, деяку загальність та заідеологізованість людських біографій ці твори не стали набутком укр. поезії. Дітям та юнацтву адресував збірки віршів, поем та вірш. оповідань: «Червона Армія» (1931), «Перша допомога» (1932), «Моя книжка» (1940), «Ростіть щасливо» (1947), «Казки» (1951), «Ми живемо на Україні» (1960) та ін. Н. належать також збірки поет. переспівів казок народів світу — «Хлоп’ята з нашої вулиці» (1953), «Не любо — не слухай» (1956), «Казки моїх братів» (1958) та ін.

Тв.: Маленьким братікам і сестричкам. К., 1949; Під щасливою зорею. К., 1950; Казки. К., 1954; Тобі, кохана! К., 1960; Сад. К., 1971; Поезії. К., 1990; Рос. перекл. — Южный фронт. М., 1943; Детям. М. — Л., 1951; Книга лирики. М., 1955; Стихотворения. Поэмы. М., 1957; О времени и о себе. Стихи. Поэмы. Сказки. М., 1963.

Літ.: Кудін О. Три книги поета. «Літературна газета», 1949, 13 жовтня; Бурляй Ю. Віршована повість. «Вітчизна», 1953, № 11; Кочевський В. Завжди в дорозі. «Прапор», 1957, № 9; Кацнельсон А. Іван Нехода. «Дніпро», 1960, № 6; Бичко В. Іван Нехода. В кн.: Українські радянські письменники, в. 7. К., 1973; Зуб І. Високі думи, зоряні серця. В кн.: Нехода І. Поезії. К., 1982.

І. В. Зуб.


НЕЧАЙ Михайло Потапович (8.XI 1919, с. Володимирівка, тепер Межівського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. письменник. Закін. 1941 Дніпроп. ун-т. Під час Вел. Вітчизн. війни служив у Військ.-Мор. Флоті. Працював у пресі, 1960 — 66 був відп. секретарем Дніпроп. орг-ції СПУ. Автор романів «Діти землі» (1960), «Людина живе любов’ю» (1961), «Небо душі твоєї» (1963), «Білі лебеді» (1970), «Східний бастіон» (1972), «Шумів суворо океан» (1982), роману-трилогії «Любов і пам’ять» (1984), роману «Тривожні наші дні» (1987); повістей «Вірність» (1958), «Пора чарівних снів» (1965), «Кров на камені» (1968), «Сотвори свою долю», «Олешко» (обидві — 1981), докум. повістей «Третє літо», «Слово про майстра» (обидві — 1974), зб. нарисів «Біля річки степової» (1957) та ін. Письменник досліджує життя і долю укр. села, його людей на крутих поворотах історії, морально-етич. проблеми.

Тв.: Рос. перекл. — Пора весенних снов. М., 1971; Восточный бастион. М., 1981; Любовь и память. М., 1987. Літ.: Бедзик Ю. Діти землі нашої. «Літературна газета», 1960, 30 серпня; Плющ В. Тетралогія Михайла Нечая та її герої. В кн.: Нечай М. Тривожні наші дні. К., 1987; Іщенко М. Життєва наповненість прози. В кн.: Нечай М. Східний бастіон. К., 1989.

Ф. М. Білецький.


НЕЧЕРДА Борис Андрійович (11. VII 1939, с. Ярешки Андрушівського р-ну Житом. обл.) — укр. поет. Навч. в Одес. ін-ті інженерів мор. флоту. Працював у пресі, на Одес. телестудії, на Одес. кіностудії, відп. секретарем Одес. орг-ції СПУ. Автор збірок «Материк» (1963), «Лада» (1965), «Барельєфи» (1967), «Літак у краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978), «Вежа» (1980), «Удвох із матір’ю» (1983), «Лірика» (1989), роману «Смерть кур’єра» (1991). Ліричний талант Н. особливо виявився в жанрі поеми — «Лада», «Фашизм», «Шевченко», «Революція», «Данте» та ін. (вміщені в названих збірках). У творах Н. відчуваються пристрасна громадянськість, правдолюбність, що поєднуються з глибиною філос. роздуму — про сутність людини й світу. Поет постійно в пошуках вірш. форми, гостроасоціативної образності, нетрадиційної ритміки й мелодики, що відтв. напружений, нервово збуджений стан нашого сучасника. Окр. твори Н. перекладено рос., білорус., груз., латис., казах., авар., болг., нім., словац., польс. мовами.

Тв.: Поезії. К., 1970; Поезії. К., 1984; Вибране. К., 1991; Рос. перекл. — Седло для кентавра. М., 1986.

Літ.: Громова В. «Лада — моя постійна любов...». «Жовтень», 1966, № 8; Ільницький М. Простота барельєфа. «Жовтень», 1968, № 3; Малиновська М. Дорога на материк. В кн.: Нечерда Б. Поезії. К., 1970; Прісовський Є. Складності й суперечності пошуку. «Вітчизна», 1979, № 6; Слабошпицький М. Автопортрет в мінливому інтер’єрі. В кн.: Нечерда Б. Вибране. К., 1991.

Є. М. Прісовський.


НЕЧИТАЛЮК Михайло Федорович (3.VII 1921, с. Устя, тепер Бершад. р-ну Вінн. обл.) — укр. літературознавець, критик, доктор філол. наук з 1984. Навч. (з 1938) в Київ. ун-ті, закін. 1942 Об’єднаний укр. ун-т (м. Кзил-Орда, Казахстан). Учасник Вел. Вітчизн. війни. 1946 — 57 працював у Львів. філіалі АН України, 1957 — 62 — у редакції журн. «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»); з 1962 — доцент, з 1985 — професор Львів. ун-ту. Осн. дослідження: «Іван Франко про театр і драматургію» (1957), «Буковинський кобзар» (1963, про Ю. Федьковича), «З народних ручаїв» (1970, про майстерність І. Франка-драматурга), «Публіцистика Івана Франка» (1972), «Зброєю публіциста: Питання історії, проблематики, ідеологічної функції, майстерності публіцистики Івана Франка» (1981, рос. мовою) та ін. Один з авторів колект. праці «Українська народна поетична творчість, т. 1. Дожовтневий період» (1958) та навч. посібника для студентів «Історія української дожовтневої журналістики» (1983). Виступає з літ.-крит. статтями, рецензіями. Уклав «Твори» Ю. Федьковича (т. 1 — 2, 1960, 1984).

Літ.: Вчений, журналіст, педагог. «Жовтень», 1981, № 8; Моторнюк І. Публіцист незвичайної сили. «Жовтень», 1982, № 8; Федченко П. Актуальна проблема франкознавства. «Радянське літературознавство», 1983, № 1.

М. І. Гнатюк.


НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович [справж. прізв. — Левицький; ін. псевдоніми та криптоніми — Іван Нечуй, Іван Нечуй-Левицький, І. Баштовий, А. Глаголь, О. Криницький, Neczuj, І. Н., Г....ль, А. Г-ов; 13(25). XI 1838, містечко Стеблів, тепер смт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл. — 2. IV 1918, Київ] — укр. письменник. Нар. у сім’ї священика. Навч. 1845 — 53 в духовному уч-щі при Богуславському монастирі, потім у Києві — в духовній семінарії (1853 — 59), духовній академії (1861 — 65), яку закін. із званням магістра богослов’я. Відмовившись від духовної кар’єри, викладав у Полтав. духовній семінарії (1865 — 66), вчителював у гімназіях Каліша (1866 — 67), Седлеця (1867 — 73), Кишинева (1873 — 84). 1885 вийшов у відставку, оселився в Києві, віддавшись літ. праці.

Погляди Н.-Л. формувалися під впливом творів укр. (Т. Шевченко, Марко Вовчок), рос. (О. Пушкін, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв), західноєвроп. (Данте, М. Сервантес, Ф. Р. Шатобріан, А. Р. Лесаж та ін.) л-р, майбутній письменник стежив за журналами «Основа», «Современник», «Русское слово» тощо. Дебютував 1868 повістями «Дві московки» і «Рибалка Панас Круть», які привернули увагу виразно окресленими образами, правдивим змалюванням траг. долі простих людей в несприятливих соціальних умовах. У повісті «Причепа» (1869), що є родинною хронікою, письменник відтворив побут польс. шляхти, укр. заможного міщанства та духівництва на Волині. На першому плані тут — нац. аспекти, зокрема болючі питання денаціоналізації та розкладу укр. старосвіт. родин (сім’ї попа Чепурнівського, міщанина Лемішки), згубного впливу пихатої польс. шляхти. Рельєфно виступають у творі осн. персонажі (Ганя, Зося, Ясь Серединський), соковиті побут. картини, часом виразно сатиричні. У 70-і pp. письменник створює класичні повісті з нар. життя часів кріпацтва та пореформеної доби. В центрі повісті «Микола Джеря» (1878) — представник нового молодого покоління селян, серед яких зростає потяг до волі і незалежності, несумісний з тодішнім соціальним ладом. В особі Миколи Джері втілено високу духовність народу, почуття власної гідності, відразу до всіх форм рабства і поневолення. Н.-Л. послідовно розгортає худож. життєпис героя, простежує його невгамовний протест, постійний конфлікт з усіма, хто кривдить людину праці — з поміщиками, підприємцями, урядовцями. Твір відзначається стрункістю побудови, динамічністю й сконцентрованістю дії. І. Франко розглядав повість поряд з ін. видатними явищами світ. л-ри про селянство. Сувора правдивість і точність у зображенні тяжкого побуту й праці на селі і в капіталіст. місті поєднуються в повісті з увагою Н.-Л. до світлих, поет. рис характеру трудівників, до барвистих пейзажів вітчизни. Процеси зубожіння й пролетаризації селян, їх поневіряння на перших капіталіст. промислах та фабриках знаходять відголос у повісті «Бурлачка» (1880). Письменник вірить у світлі, здорові основи нар. душі. Розкривши трагедію покритки Василини, що стає на грань деморалізації й загибелі, Н.-Л. у фіналі показав, як жінка відроджується до чесного життя. В оповіданні «Баба Параска та баба Палажка» майстерно відтворено природну лексичну й фразеологічну барвистість мови героїв — пащекуватих, безпосередніх і сварливих селянок, чим досягається великий худож. ефект. Продовжуючи традиційну для укр. прози оповідну манеру, письменник надає їй яскравої жвавості й природності. У повісті «Кайдашева сім’я» (1879) гумор стає засобом реаліст. виявлення суперечливого сел. буття й психіки в пореформену епоху. Н.-Л. показує ворожнечу між членами однієї родини за клапоть поля, за садибу, за грушу на межі, заздрощі, сварки та бійки. Сміх його має й відтінок суму за долю трудівників, які після довговічної панщини борсаються в незвичних і важких житейських обставинах. Прекрасні, здорові риси селян контрастують з їх дріб’язковим і темним хатнім побутом. У повісті майстерно змальовано чудові пейзажі, епізоди молодого кохання. Нові складні процеси на селі відбиваються в пізніших творах Н.-Л. — повісті «Не той став» (1896), оповіданнях «Старі гультяї» (1897), «Сільська старшина бенкетує» (1911) та ін. Розширюючи обрії укр. прози, письменник звертається до духовних запитів, ідей і поривань укр. інтелігенції. Роман «Хмари» (1874) розгортається як послідовна хроніка ідейних пошуків, суперечок і особистого життя двох поколінь укр. інтелігенції. Перше з них уособлене в контрастуючих постатях — Дашковича і Воздвиженського — студентів Київ. духовної академії, згодом — професорів ун-ту. В особі реакціонера і кар’єриста Воздвиженського справедливо вбачали «прямого попередника тих чорносотенних київських професорів, які особливо розплодилися в кінці XIX і на початку XX століття» (Білецький О. І. Зібр. праць, т. 2. К., 1965, с. 350). Натомість Дашкович мріє про розквіт нац. культури, хоче бути корисним народові, запалює своїми лекціями студ. молодь. Однак справжнього шляху не знаходить і перетворюється на схоластичного кабінетного вченого, відірваного від потреб сусп. життя. Представник нового покоління — Павло Радюк — досить радикальний у критиці тогочас. ладу і є носієм демокр., просвітит. поглядів. Письменник правдиво відтворює в цьому образі прояви протесту, зростання нац. свідомості, прагнення до розвитку укр. культури, мови й просвіти, характерні для укр. ліберальної інтелігенції 60-х pp. Назва твору символічна. «Хмари» — це і гнобительська нац. політика царизму, й консерватизм у всіх сферах соціального буття, в т. ч. схоластична система освіти. Роман подає широку картину побуту й думок різних соціальних станів укр. суспільства. Привертають увагу майстерно виписані міські пейзажі, що, на думку сучасників, роблять повість «переважно київською» («Киевский телеграф», 1875, № 90). Образ Радюка знайшов продовження в особі героя ін. роману Н.-Л. «Над Чорним морем» (1890) — вчителя Комашка, який виступає тут в ідейних суперечках з діячами народницького руху. Серед останніх є світлі постаті (Надія Мурашкова, Саня Навроцька) й шахраі-пристосуванці (Целаброс). Комашко — просвітянин-культурник, ратує за розвиток освіти на нац. грунті, водночас автор його вустами висловлює принцип «толерантності до інших народів і націй, особливо слов’янських». Тема інтелігенції знаходить розвиток в оповіданні «Гастролі» (1905), повісті «На гастролях в Микитянках» (1912) та ін., де Н.-Л. відкриває своєрідні сторінки буття укр. акторів та ін. сусп. груп. Письменник, з одного боку, показує порожнечу провінц. існування, а з другого — підкреслює яскраву талановитість, тяжіння до краси, музики, співу як артистів (Лятошинський), так і широкого загалу українців. У літ. спадщині Н.-Л. чимало творів про духівництво. Повість-хроніка «Старосвітські батюшки та матушки» (1884 — 88) витримана в дусі плавної авторської оповіді, що досить часто переривається жвавими діалогами та кумедними сценками-анекдотами. Автор розкриває паралельну історію двох попівських родин — Моссаковських та Балабухів. Священики постають не під час культової служби, а в численних епізодах буденного особистого життя та у взаєминах з громадою. Гумор в описах побуту старосвітських і «новочасних» батюшок овіяний легким сумом і вболіванням за порушену старосвітську патріархальність. В оповіданні «Афонський пройдисвіт» (1890) і повісті «Поміж ворогами» (1893) письменник безжально картає ченців та попів, що, забувши про своє призначення, жадібно нагромаджують гроші, дбають лише про кар’єру або цілковито розбещуються. Ці своєрідні «мертві душі» змальовано гостросатирично, а іноді й гротескно-карикатурно. Цілком оригінальний світ міського «дна» змальовано в оповіданні «Київські прохачі» (1905). На істор. тему написано роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897, вперше надр. 1932), повість «Гетьман Іван Виговський» (1899). В реаліст. мист-ві Н.-Л. є й фантаст. твори-казки — «Запорожці» (1873), «Скривджені й нескривджені» (1892) та нарис («фантазія») «Бідний думкою багатіє» (1875). В цих творах автор протиставляє славне минуле часів Запорізької Січі сучасному поневоленню українців, в алегор. формі пише про нар. повстання, що змітає деспотичний цар. лад, висловлює утопічну мрію про щасливе майбутнє рідного народу і всього людства, торжество миру, злагоди, добробуту, освіти й щастя. Н.-Л. належать і драм. твори — комедії «На Кожум’яках» (1875, в переробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» йшла на сцені укр. театру з 1883), «Голодному й опеньки м’ясо» (1887), що містять влучні характеристики міщан, торговців, дрібних урядовців, істор. драми «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та полум’ї» (1910).

Н.-Л. — автор численних наук.-популярних нарисів («Унія і Петро Могила, київський митрополит», 1875; «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і Святий Володимир і його потомки», 1876; «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький», обидва — 1878; «Князь Олег, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий», 1879, та ін.). Нариси 1910 — 14 («Апокаліпсична картина в Києві», «Мар’яна Погребнячка й Бейліс», «Призва запасних москалів» та ін.), недруковані за життя автора, свідчать про його демокр. настрої в цей складний період.

Н.-Л. належать публіцист. і літ.-крит. статті («Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», 1868; «Українство на літературних позвах з московщиною», 1891; «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка», 1906; «Українська декадентщина», 1910 — 11, надр. 1968; «Школа повинна бути національна», 1911, та ін.). Літ.-естет, погляди Н.-Л. викладені у ст. «Сьогочасне літературне прямування» (1878). Письменник висловлює важливі думки про осн. принципи укр. л-ри (реалізм, народність і національність) та необхідність розширення її темат. меж. У статті висловлено протест проти утисків укр. культури з боку царизму та правлячих кіл Росії. В запалі полеміки Н.-Л. деколи доходив крайнощів, зокрема у твердженні про «непотрібність» рос. л-ри для України. Ця думка викликала крит. відповідь з боку І. Франка («Література, її завдання й найважніші ціхи», 1878). В ін. статтях, порадах молодим письменникам, в своїй худож. практиці Н.-Л. високо ставив рос. реалістичну л-ру, зокрема творчість М. Гоголя, І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, звертався до її досвіду. Ще на поч. діяльності перекладав укр. мовою казки М. Салтикова-Щедріна («Повість про те, як мужик харчував двох генералів», «Дикий пан»). Великий інтерес становлять рецензії Н.-Л. в галузі театру, музики й живопису («Українська трупа М. Старицького і Кропивницького», 1884; «В концерті», 1887; «Марія Заньковецька, українська артистка», 1893), етногр.-художні твори («Українські гумористи й штукарі», 1890, та ін.), мовознавчі праці («Сьогочасна часописна мова на Україні», 1907; «Криве дзеркало української мови», 1912; «Граматика української мови», ч. 1 — 2, 1914). У львів. журн. «Правда» (1868, 1874, 1876) надр. ориг. працю «Світогляд українського народа» — своєрідний ескіз укр. міфології. Проаналізувавши укр. нар. вірування та звичаї, численні колядки, щедрівки, веснянки, влучні прислів’я, сатир. та апокрифічні твори, письменник прагнув розкрити вияви пантеїстичного світосприймання, процес творення народом поетичних образів Сонця, Зорі, Хмари, Вітру, Весни та цілої низки фантаст. істот (русалки, мавки, вовкулаки, полісуни). У ряді праць, присвячених міфології та л-рі греків, євреїв, індусів та ін. народів, схарактеризував властиві їм культурні типи. Він дійшов висновку, що фольклор є важливим засобом пізнання нар. психології і невичерпним джерелом літ.-худож. творчості. Брав участь (разом з П. Кулішем та І. Пулюєм) у перекладанні першого повного видання Біблії укр. мовою («Святе письмо Старого Завіту». Відень, 1903). Творчість Н.-Л. займає визначне місце в укр. л-рі. Письменник збагатив образні засоби, розширив тематичні й жанрові межі худож. прози, охопив укр. суспільство в усіх соціальних зрізах, створивши повнокровні й різноманітні нац. типи, соковиті й виразні картини побуту, праці, інтелектуального життя українців. Блискуче розвинувши традиц. оповідну манеру, письменник, особливо у великих епіч. творах, звернувся й до об’єктивно-повістевого стилю, відкривши тим простір для детальних характеристик і описів, для ліричних і публіцист. відступів та узагальнень. Його мова — багата й яскрава — корінням сягає в укр. фольклор та живу розмовну мову народу. Письменникові притаманні лірична теплота, м’який співчутливий гумор, часом досить гостра сатира. Однією з характерних рис його стилю є вміння відтворювати навколишній світ в яскравих живописних тонах, пластичних образах. На думку І. Франка, письменник виділяється в укр. л-рі «як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунка та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначує поміж російськими писателями Тургенєва та Помяловського» (Франко І. Зібр. тв., т. 26. К., 1980, с. 63). Н.-Л. — визнаний майстер пейзажу, якому цілком присвятив й окремі нариси, етюди («Шевченкова могила», 1881, «Ніч на Дніпрі», 1906; «Вечір на Владимирській горі», 1912, та ін.). Кращі традиції Н.-Л. знайшли відголос і розвиток у творчості Панаса Мирного, І. Франка, Б. Грінченка, М. Коцюбинського та ін. укр. письменників. Повісті й оповідання Н.-Л. перекладені рос., молд., польс., чес., угор., нім. та ін. мовами. На Одес. кінофабриці екранізовано «Миколу Джерю» (1927) і «Бурлачку» (під назвою «Василина», 1928). Повість «Микола Джеря» інсценізована Київ. драм. театром ім. І. Франка. Твори Н.-Л. ілюстрували М. Глущенко, В. Касіян, А. Базилевич, В. Полтавець та ін. 1968 у Стеблеві відкрито Нечуя-Левицького І. С. будинок-музей, тут встановлено пам’ятник письменникові. 1993 засн. премію імені Івана Нечуя-Левицького, що вручається раз на два роки літераторам і митцям, які високохудожньо та оригінально відобразили у своїх творах укр. нац. характер. Іл. див. на окремому аркуші, с. 400 — 401.

Тв.: Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим. «Світ», 1881, ч. 7 — 9; Твори, т. 1 — 10. Х. — К., 1930 — 31; Зібрання творів, т. 1 — 10. К., 1965 — 68; Князь Єремія Вишневецький. — Гетьман Іван Виговський. К., 1991; Світогляд українського народу. К., 1992; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1988.

Літ.: Їжакевич Г. П. Мова творів І. Нечуя-Левицького. В кн.: Курс історії української літературної мови, т. 1. К., 1958; Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К., 1961; Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй). В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький. К., 1966; Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К., 1969; Хаврусь С. Л. Нечуй-Левицький іноземними мовами. «Всесвіт», 1969, № 3; Поважна В. М. Розвиток української літературної критики у 80 — 90-х роках XIX ст. К., 1973; Франко І. [Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 26. К., 1980; Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя). В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Тараненко М. П. І. С. Нечуй-Левицький. Семінарій. К., 1984; Міщук Р. С. Співець душі народної. К., 1987; Крутікова Н. Є. У світі художньої правди і краси. В кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори, т. 1. К., 1988; Поліщук В. До 150-річчя з дня народження І. С. Нечуя-Левицького. «Радянське літературознавство», 1989, № 5; Зінченко Н. І. «Мета ясна й проста — народ й Україна». «Слово і час», 1991, № 8; Мороз М. О. Бібліографічний покажчик. В кн.: Нечуй-Левицький І. Твори, т. 3. К., 1988.

Н. Є. Крутікова.


НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО І. С. БУДИНОК-МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей у с. Стеблеві Корсунь-Шевченків. р-ну Черкас. обл. Засн. 1968 (1960 — 67 діяв на громад. засадах) як філіал Черкас. краєзн. музею. З 1992 має сучасний (самост.) статус. Відкритий у будинку, де нар. і протягом 1852 — 1904 періодично жив письменник. В осн. фонді — 1300 експонатів. Серед них — меблі, посуд, книжки, картини, що належали сім’ї Левицьких; срібний вінок з нагоди 35-річчя літ. діяльності письменника від І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського; портрет Т. Шевченка, подарований Літ.-артистичним т-вом у Києві; альбом з фотографіями тощо. Представлені прижиттєві видання творів письменника з дарчими написами, копії рукописів, листування з І. Франком, М. Коцюбинським, Панасом Мирним, В. Короленком; твори письменника мовами народів світу та ін. В експозиції — картини І. Труша, Ф. Красицького, А. Базилевича, В. Полтавця та ін. укр. художників. На тер. музею встановлено пам’ятник письменнику (1968, скульптор Г. Кальченко, арх. А. Ігнащенко).

Літ.: Стеблівський будинок-музей І. С. Нечуя-Левицького. К., 1971; Будинок-музей І. С. Нечуя-Левицького. К., 1980; Хаврусь С. Л. Музей І. С. Нечуя-Левицького у Стеблеві. Дніпропетровськ, 1988.

С. Л. Хаврусь.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.