Попередня     Головна     Наступна




І. К. Білодід, Є. М. Кудрицький

ІВАН УЖЕВИЧ І ЙОГО ГРАМАТИКА



І


У Відділі рукописів Національної бібліотеки в Парижі під № 3876 зберігається рукопис-автограф in 4° «Граматыка словенскаıа написана прє [з] Ї’ώ’анна Ужє́вича СловАни́на; Слáвноѝ Акадємїѝ Пари[з]скоѝ в Тєωлогїѝ Студєнта в Пари́жү», позначений 1643 р.

В міській бібліотеці м. Арраса, на півночі Франції, теж є автограф in 4° того ж автора, але позначений 1645 р. під подібною ж назвою: «Грамматыка словєнская зложє́на и напи́сана трүдомъ и прилєжáніє[м] Іωанна Ужє́вича словıани́на».

Було б неправильно вважати, що в науці зовсім нічого не знали про ці рукописи і про їх автора. Уперше в науковій літературі візантолог А. Бандурі в своїй праці «Східна держава, або константинопольська старовина. Про управління державою» 1, надрукованій в 1711 р. в Парижі і повторним виданням у 1729 р. у Венеції, цитує латинський заголовок паризького рукопису граматики Ужевича і тут же наводить чотири таблиці 2 кирилівського алфавіту, запозичені ним, як пише про це сам Бандурі, в Ужевича.

Згадує про рукопис 1643 р. в своїх «Основах старослов’янської мови» 3 і Й. Добровський. Він посилається на нотатки Копітара 4, який знайомився в Парижі з цим рукописом, і приходить до висновку, хоч і не такого категоричного, як Копітар, що Ужевич був «aut Polonum aut Russum e Polonia», бо зміщує польське з слов’янським.



1 «Imperium orientale sive antiquitates constantinopolitanae. De administratione imperii», t. II.

2 А не одну, як він же зазначає в передмові.

3 І. І. Dobrovski, Institutiones linguae slavicae dialecti veteris, Vindobonae, 1822, стор. LXII.

4 В листі до Й. Добровського від 11/I 1815 р. Копітар, згадавши про «Слов’янську граматику» Ужевича, дає загальну характеристику і її авторові: «Нещодавно я досліджував граматику Ужевича. Він поляк і вважає «пан» старослов’янським, наводячи це слово як приклад. Одержиш від мене докладний її опис» (В. Ягич, Письма Добровского и Копитара, «Сборник ОРЯС ИАН», т. 39, СПб., 1885, стор. 394).



Очевидно, за Добровським, а можливо, безпосередньо за Копітаром, польський дослідник М. Вишневський у своїй історії літератури польської теж згадує про граматику Ужевича: «В паризькій бібліотеці знаходиться слов’янська граматика, написана Іваном Ужевичем (учнем с. богослов’я) в 1643 р., яку там бачив Копітар, засвідчуючи, що її написав поляк з земель руських, бо він польську з слов’янською мовою сплутав» 5.

Але ні Добровський, ні Вишневський не обстоювали б польської національної приналежності Ужевича, коли б їм був відомий оригінал його слов’янської граматики.

Релігійно-літературний матеріал перших і останніх сторінок паризького рукопису (Зб. 4. 71б) та рукопису з Арраса особливо, яким, за звичаєм тих часів, Ужевич оформив свої граматичні трактати, безперечно, взятий ним із арсеналу не західноримської, а східновізантійської християнської ортодоксії 6.

Це добре усвідомив дослідник П. Мартинов, який у своїй бібліографічній праці «Слов’янські рукописи в державній бібліотеці Парижа» 7 теж описує паризький рукопис граматики Ужевича, але не тільки за Добровським, а й на підставі фактичної обізнаності з рукописом. З цього опису видно, що Мартинов більше уваги приділив літературно-релігійному оформленню. А тому, щодо мови, він цілком пішов за Й. Добровським, вважаючи, що мова граматики Ужевича — це un mélange de slavon et de polonais (суміш слов’янського та польського) і на доказ цього наводить ще й свій приклад полонізму — текст заголовка граматики Ужевича 8. Зате в питанні про походження автора рукопису Мартинов висловлює, хоч і надто широко окреслену, але в цілому певну і правильну думку, що автор граматики належить до тих численних південнорусів, головним чином із Києва 9 (bien de Russes de midi, surtout de Kieff), які тоді прибували по науку до Сорбонни і до Риму (venaient faire leurs études a là Sorbonne, aussi bien qu’a Rome).



5 M. Wiszniewsky, Historia literatury polskiej, t. VIII, Kraków, 1851, стор. 450.

6 Наприклад, у паризькому рукописі див. стор. 4а (ряд. 3 — 4): «Милость бога... зо всЂми вами православными хрєстіани». В арраському рукописі Ужевич повністю наводить Исповєданиє вЂры православной» (стор. 16 — 17), текст якого теж не залишає сумніву щодо його східновізантійського спрямування.

7 P. Martinof, Les manuscrits slaves de la bibliotèque imperiale de Paris, 1858, стор. 31 — 32.

8 «Grammatica scripta per Joannem est un polonisme, qui est bien plus sensible enccre dans ie titre slave que voici» (далі Мартинов цитує текст заголовка паризького рукопису).

9 Чи не спричинився цей вислів Мартинова про етнічну приналежність Ужевича до категоричного, але ж ніяк не обгрунтованого твердження І. Борщака в його «Звідомленні з дослідів в архівах Західної Європи» (ЗНТШ, т. CXXXIV-CXXXV. Праці іст.-філософ. секції, Львів, 1924, стор. 242): «Українська граматика 1643 року. Киянина в Сорбоні Усевича на латинській мові (7.568А)».



Так постали в науці перші і дуже скупі відомості про слов’янську граматику Ужевича в її паризькій редакції 10.

Одні з перших дослідників у галузі слов’янознавства — Й. Добровський, В. Копітар, чию діяльність, як і пізніше В. Ягича, не можна розглядати окремо від піднесення національно-визвольного руху західних і південних слов’ян, що перебували під гнітом Прусії, Австрії і султанської Туреччини, а також від процесу формування слов’янських націй в цілому, найбільшу увагу приділяли звичаям і мовам слов’янським, розшукували і досліджували слов’янські рукописи по визначніших книгосховищах Західної Європи. Тому-то й паризький варіант слов’янської граматики Ужевича не минув їхньої уваги. Арраський же рукопис, здавна опинившись у бібліотеці провінціального міста, віками лишався не відомим у науці. Обома автографами Ужевича науковці-славісти по-справжньому зацікавилися тільки в XX ст. і на Заході і на Сході Європи.

Цьому сприяла, звичайно, й історична та лінгвістична дискусія, що розгорнулася спочатку навколо гіпотези М. Погодіна, а потім — протягом другої половини XIX і початку XX ст. — у зв’язку з виступами П. Лавровського і О. І. Соболевського.

Численні статті і розвідки багатьох визначних славістів сприяли розв’язанню і постановці цілого ряду важливих проблем з історії та діалектології східнослов’янських мов, ввели в науку багато діалектологічного матеріалу та рукописів, іноді вже давно відомих, але ще, по суті, не досліджених.

В цих умовах надійшла черга і до обох рукописів Ужевича. На початку XX ст. у Києві виходить друком 11 стаття О. І. Соболевського «Грамматика Й. Ужевича», присвячена описові паризького рукопису, а в берлінському журналі «Архів слов’янської філології» — велика стаття В. Ягича «Іван Ужевич, граматист XVII століття» 12. О. І. Соболевський, за власним його свідченням, описував паризький варіант граматики Ужевича за нотатками проф. Малеіна; В. Ягич же користувався, крім арраського рукопису, ще й статтею Соболевського, а тому, зрозуміло, його праця про Ужевича докладніша і повніша. Обидва дослідники ставлять питання і про мову граматики, і про походження самого автора.



10 Можна згадати ще стислу нотатку про паризький рукопис в «Описаний памятников славяно-русской литературы» С. Строева (М., 1841, стор. 109), з яким він ознайомився в Парижі і висловився, що «автор подчинил славянский язык польскому».

11 Див. «Чтения в историческом Обществе Нестора-летописца», т. 19, вып. 2, ч. V,

К., 1906. стор. 1 — 7.

12 Див. «Archiv für slavische Philologie», Bd 29, H. l, 1907, стор. 154 — 160.



На думку О. І. Соболевського, слов’янська граматика Ужевича — «это грамматика юго-западного литературного языка XVII века, той смеси белорусского и польского языков, на котором писались в XVI веке в литовскорусском государстве документы, а в XVII веке в Южной Руси литературные произведения 13. Старая Москва знала этот язык под именем белорусского. Автор грамматики — Иоанн Ужевич, студент Парижской Сорбонны, родом, по-видимому, из Галиции» (стор. 1).



13 За Житецьким, як відомо, це мова, коли вже про вплив білоруської мови не доводиться говорити. Це книжна українська літературна мова XVI — XVII ст., що все більше грунтувалася на народній мові, її ще називали й «мовою простою», хоч, звичайно, вона за своїм складом переважно не була «простою». Функціонувала вона поряд з мовою церковнослов’янською в її українському варіанті, або інакше, слов’янороською чи слов’яноукраїнською.



О. І. Соболевський звертає увагу і на той факт, що Ужевич не раз вказує на різницю між описуваною ним у своїй граматиці мовою і мовою церковнослов’янською — sacra lingua, а також на відмінності між мовою його граматики і живою мовою поляків, русинів, богемів, моравів тощо. Ці останні спостереження, зроблені О. І. Соболевським, очевидно, і вплинули на його вищенаведене міркування про мову граматики Ужевича.

В. Ягич, якому, можна припустити, належить і честь відкриття арраського рукопису, у своїй статті теж говорить про мову граматики, але. в його дефініціях, при певних збігах з поглядами О. І. Соболевського, легко можна помітити свідомо ним підкреслений інший підхід до характеристики цієї мови. Слід зупинитися на перебігу його думок.

На початку своєї статті (стор. 154) В. Ягич вважає, що обидва варіанти граматики І. Ужевича становлять собою «Граматику церковнослов’янсько- мало або білоруської мови» («eine Grammatik der kirchenslavisch-klein oder veissrussischen Sprache»), а наприкінці статті формулює свою думку ще точніше, називаючи граматику Ужевича просто граматикою «церковнослов’янської мови» («der kirchenslavischen Sprache»), а авторові її віддає шану як одному з тих південно-східнорусів («unter der Zahl derjenigen Sudwestrussen»), які в середині XVII ct. піклувалися про граматичну сторону цього органу церкви («die sich... um die grammatische Zeit dieses Kirchenorgans kümmerten» — стор. 160).

В іншому місці свого опису (стор. 156 — 157) В. Ягич наводить два тексти «Отче наш» з арраського рукопису Ужевича під заголовками: «Молитва господня» (стор. 13 рукопису) і «Молитва панськал» (стор. 14 рукопису), як В. Ягич висловлюється: «in kirchenslavischer und in polnischveissrussischer Fassung», тобто «в церковнослов’янському і польсько-білоруському викладі (редакції)».

Таким чином, потрібно зробити висновок, що В. Ягич, на відміну від О. І. Соболевського, відносить «слов’янську мову» граматики Ужевича, коли йти за класифікацією Житецького, до типу церковнослов’янської мови, але не уточнює її української чи білоруської редакції («klein oder veissrussischen Sprache»), враховує наявність в ній полонізмів і ніби віддає перевагу білоруській стихії. Однак, як і Мартинов, Ягич, вважаючи Ужевича південноросом, приходить до висновку наприкінці статті, що лише завзяття малоросів (Eifer der Kleinrussen) може допомогти, щоб більше дізнатися про долю І. Ужевича.

У тому ж 1907 р. відповідальний редактор філологічної серії «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», Іван Франко, у стислому викладі 14 змісту розвідок О. І. Соболевського і В. Ягича, особливо останнього, також знайомить ще нечисленних тоді українських філологів з лінгвістичною спадщиною І. Ужевича (ЗНТШ, т. V, стор. 65 — 67). Однак і після цих виступів тільки глуха, бібліографічно не опрацьована згадка, і то лише про рукопис граматики Ужевича 1645 р., з’явилася в бібліографічному покажчику «Українська мова» І. Огієнка (К., 1918) та в «Покажчику української мови» Л. Ф. Червінської, А. Т. Дикого (X., 1929 — 1930). Важкі умови розвитку українського мовознавства в дореволюційний час, перебування автографів праці далеко за межами нашої країни не могли сприяти більш докладному оволодінню лінгвістичною спадщиною І. Ужевича.

Розвиток української радянської лінгвістичної науки, творчі зв’язки українських мовознавців з мовознавцями-славістами інших країн дали можливість Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР приступити до підготовки наукового видання цієї пам’ятки 15.



14 Це була, власне, редакторська вставка, яка виправляла необізнаність або ж недогляд автора ширшої статті І. Огієнка «Огляд українського мовознавства», що друкувалась тоді в ряді випусків ЗНТШ.

16 До Києва обидва автографи надійшли такими шляхами.

. У 1962 р. І. К. Білодід, перебуваючи в Парижі, відвідав Інститут славістики, на чолі якого стояв тоді відомий французький академік-славіст Андре Мазон, життєвий шлях якого в певні роки був зв’язаний з Україною (з 1908 до 1914 р. А. Мазон викладав у Харківському університеті французьку літературу й мову, а сам удосконалювався там у володінні російською мовою і поглиблював свої знання з російської літератури). І в радянський час А. Мазон перебував на Україні, зокрема в інститутах літератури і мовознавства АН УРСР у Києві. У паризькому Інституті славістики відбулася зустріч з викладачкою української мови в Інституті живих східних мов Паризького університету Марією Шеррер, відомою перекладачкою українських дум на французьку мову. М. Шеррер була гостем Республіканського Шевченківського комітету в час святкування ювілею Великого Кобзаря в 1964 р. на Україні.

. Під час цих та інших зустрічей з французькими славістами І. К. Білодід просив їх допомогти Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР одержати з Національної бібліотеки в Парижі рукопис граматики Івана Ужевича 1643 р., що є, фактично, першою граматикою власне української мови.

.У результаті допомоги наших доброзичливих колег — французьких славістів Андре Мазона і Марії Шеррер — фотокопія рукопису граматики І. Ужевича в 1965 р. прибула До Києва. Українські мовознавці глибоко вдячні академікові Андре Мазону і професорові Марії Шеррер за їх допомогу. Ми розцінюємо це як благородний акт дружнього, творчого співробітництва французьких і радянських українських славістів на ниві розвитку науки, миру і прогресу.

. Рукопис І. Ужевича написаний латинською мовою, і Інститут мовознавства їм. О. О. Потебні запросив для підготовки цього видання Є. М. Кудрицького, мовознавця-україніста і латиніста, доцента Житомирського педагогічного інституту. Є. М. Кудрицькин поширив коло розшуків матеріалів, пов’язаних з граматикою І. Ужевича, внаслідок чого, з допомогою уродженця України, професора Паризької ветеринарної академії П. Ф. Шумовського, а також літератора Бориса Тена було здобуто фотокопію іншого варіанта рукопису цієї ж граматики — з м. Арраса. Ми висловлюємо професорові П. Ф. Шумовському і літераторові Борису T e ну щиру подяку за їх допомогу в розвиткові українського мовознавства.

16 За це упорядники граматики висловлюють щиру подяку Ф. П. Максименкові.

17 «Album Studiosorum universitatis Cracoviensis», t. 4, Cracoviae, 1950, стор. 179 — 180.

18 W. Maciejowski, Piśmiennictwo polskie od czasów najdawniejszych aż do roku 1830, t. III, Warszawa, 1852, стор. 835.



Тепер у розпорядженні Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР є добре зроблені фотографічні копії паризького і арраського варіантів граматики І. Ужевича, які констатують задовільну збереженість обох оригіналів і дають науковцеві повну можливість досліджувати їх і в філологічному плані (за винятком, зрозуміло, поглибленого палеографічного аналізу), і в плані спеціально лінгвістичному.

Через заступника директора Наукової бібліотеки Львівського університету виявлено також відомості про І. Ужевича з польських джерел, що стосуються до передпаризького періоду його життя, зокрема в Кракові 16.

Правда, прямих вказівок щодо ідентичності паризького і краківського Ужевичів немає ні в польських джерелах, ні в автографах, але навряд чи повинні тут мати місце якісь сумніви.

Ці відомості мають значення і при дослідженні граматики Ужевича, і для повнішого уявлення про ще одного, не знаного досі, але яскравого представника української інтелігенції середини XVII ст. З цих джерел ми довідуємося, що у краківському виданні 1950 р. «Списки студентів краківського університету» вміщено прізвища студентів від 1608 по 1642 р.: «В 1637 ... записані студентами університету такі... 28-го жовтня... Іван, син Петра, Ужевич д[іецези] Віл[енської] («hi sunt in Albumum Studiosorum inscripti... Die 28 octobris... Joannes Petri Uzewicz, d. Vil.)17.

Отже, в списках студентів, що навчалися в Краківському університеті, значиться Іван, син Петра, Ужевич, Віленської діецези, записаний до складу студентів 28 жовтня 1637 р.

У своїй праці «Польське письменство від найдавніших часів аж до 1830 року» 18 В. Мацейовський містить такі відомості: «Іван Ужевич видав: «Образ чесноти і слави, що перебуває в Шановній Родині їх панів Пржиленцьких неодмінно, назавжди. На радісно щасливий акт одруження шановного подружжя: мостивого пана Олександра з Пржиленка Пржиленцького і мостивої панни Єви з Рупніова Рупніовської... Аонським пером описаний і в науку новому подружжю подарований Іваном Ужевичем, знаменитої Краківської академії студентом», Краків, у П’ятковського. Р. б. 1641».

Далі В. Мацейовський подає стислу оцінку цього твору. На думку вченого, ця брошура цікава не змістом своїм, а епілогом, в якому І. Ужевич описав особу зоїла, його житло і страву, наприкінці іронічно визначив його долю, влучно забезпечуючи себе від можливої критики в майбутньому.

Про І. Ужевича і його твір К. Естрейхер в «Бібліографії польській» 19 подає ті ж самі відомості, що й В. Мацейовський, наводить ту ж саму назву його твору, надрукованого в Кракові 1641 р., але твір І. Ужевича називає поемою і анотує, правда дуже стисло, її зміст. На зворотній, другій сторінці поеми І. Ужевича міститься герб і 8-рядковий вірш на честь Пшиленцьких; далі йде авторова передмова, датована 13 травня 1641 р.

Потім К. Естрейхер зазначає (у незгоді з анотацією В. Мацейовського), що поема закінчується цитатою з Плутарха 20.



19 K. Estreicher, Bibliografia Polska, t. 32, Kraków, 1938, стор. 125 — 126.

20 Це розходження пояснюється тим, що В. Мацейовський включив і останню сторінку поеми до твору І. Ужевича, а К. Естрейхер зупинився на передостанній, бо Ужевич останню картку з віршами до зоїла називає «Osobna kartka». В дійсності жоден з рецензентів не зазначив, що в цій брошурі є ще одна сторінка, справді остання, з 4-рядковим віршем під заголовком «Wety Zoilowi».



Аналіз польських джерел зміцнює думку про ідентичність краківського і паризького Ужевичів. Про це промовляє і володіння польською мовою, зокрема технікою віршування, помітне в обох його автографах; по-друге, прийом уміщення герба і посвятного 8-рядкового вірша на честь Пржиленцьких на початку поеми польською мовою, який І. Ужевич пізніше повторить в своєму арраському автографі на честь «пановъ БрыгаллЂровъ», і дуже можливо, що при подальших пошуках ці прізвища внесуть більшу ясність у питання про його походження. Адже сама лаконічна вказівка на Віленську діецезу навколо прізвища Ужевича як вступника до Краківського університету ще не вирішує цього питання, — особливо, коли зважити на тісні в той час взаємозв’язки між братськими школами Києва, Львова, Вільна, Острога, на численні переходи і викладачів, і учнів цих шкіл з однієї школи до іншої.

Ми не знаємо дати вибуття І. Ужевича з Краківського університету, як і дати його вступу до Паризького, але в плані хронологічному суперечностей тут немає. Навпаки, можна цілком логічно припустити, що після чотирьох років навчання в Кракові, І. Ужевич, як і багато молоді з тогочасної України, вирішив продовжити свою вищу освіту в Сорбонні. До речі, в світлі цих обставин біографічного порядку стає зрозумілою та підготовленість І. Ужевича, з якою він ще на студентській лаві міг взятися і виконати добре спланований, науково кваліфікований, як на той час, посібник з мови.

Ось ті попередні, але важливі висновки з загального огляду історії граматики І. Ужевича та з аналізу наукової літератури, бібліографічно-історичних джерел про нашого автора, які підводять нас безпосередньо до лінгвістичного аналізу автографів І. Ужевича.




II


Текстові пояснення в обох автографах І. Ужевича написані латинською мовою, а мова — об’єкт описання, тобто парадигми відмін і дієвідмін, ілюстративний матеріал у тексті у вигляді окремих літер, складів, слів, словосполучень і речень, — ця частина написана кирилицею.

У фотокопії паризького варіанта граматики — 71 подвійна сторінка, з них 1а, 2а і 71а — незаповнені 21.

У фотокопії арраського рукопису пронумерованих подвійних сторінок, заповнених текстом граматики, від 4-ї до 86-ї включно — 84. З них: 4, 5, 6 і 862 — незаповнені. Крім того, в цьому рукописі є ще дві подвійні сторінки. На одній з них французькою мовою написано не рукою автора «91 feuillets», а на другій, за свідченням В. Ягича, зафотографовано шкіряну палітурку рукопису — півтора рядка тексту французькою мовою і цифра 1741.

Почерк у латинському тексті обох рукописів — звичайний заокруглений курсив. Літери кирилівські — в алфавіті, у прикладах і парадигмах — мають унціальну форму більшого і меншого розміру, а в рядках звичайного тексту унціальний шрифт переходить у курсивний кирилівський почерк так званого київського письма XVII ст. з виразними рисами латинського шкільного впливу 22.



21 На стор. 1а вміщений французький переклад заголовка праці І. Ужевича, написаний іншою особою.

22 Див. И. М. Каманин, Палеографический изборник южнорусского письма XV — XVIII вв., К., 1899, стор. 13 — 17.



На окремих сторінках своїх рукописів (3а, б; 4а, б; 62, 71-2, 92, 102 — 171) автор показує особливості цього курсиву в шкільному і канцелярському вжитку і знайомить читача з різними варіантами надрядкових знаків (в паризькому рукописі — стор. 2б, 3а, 4 а, б і в арраському — стор. 102, 111, а також з різноманітними формами заголовних літер в алфавітному порядку (5а, 132, 142).

Крім того, в арраському рукописі (172, 181) міститься кирилівський алфавіт боснійського різновиду, а також глаголичний шрифт, за визначенням В. Ягича, кроатського кутастого зразка.

В обох рукописах автор зрідка, по потребі, користується латинським алфавітом для передачі польських слів і форм, а для прикладів з інших слов’янських мов вживає кирилицю, іноді латиницю. На стор. 841 наведено два віршовані рядки польською мовою з Кохановського, один приклад (296) — старогрецькою мовою і один — французькою (576).

Графічні знаки, тобто літери і надрядкові позначки, в обох рукописах в основному не відходять від традицій друкованої граматичної літератури XVI — XVII ст., починаючи від граматики 1574 р. І. Федорова і кінчаючи працею Мелетія Смотрицького «Граматїки словєнскиА правильное сунтаґма» 1619 р. Автор практично і досить докладно знайомить читача з системою надрядкових знаків на перших сторінках своїх автографів (стор. 2б — 5б рукопису 1643 р. і стор. 62 — 172 рукопису 1645 р.). Ужевич і тут не пориває з традицією. Однак щодо його власної послідовності в їх застосуванні, то в цьому він трохи нагадує тих писарів, які, на думку І. Ужевича (7а), здебільшого не користуються надрядковими знаками, то кваплячись, то покладаючись на свою природну мовну обізнаність, а то й через недбальство,

На жаль, в обох його автографах, особливо в паризькому, ця непослідовність автора найбільше позначилася на його системі наголошування, саме там, де боротьбу між українською народною і польською стихіями простежити можна було б дуже чітко.

В оформленні кожного з рукописів можна, проте, помітити й чималу відмінність. Простота графіки, відсутність візерунків на початку і в кінці більших і менших розділів, у заголовних літерах, композиція тексту кожної сторінки, а також і те, що починаючи із стор. 2а, 3а, 8а на протязі всього рукопису автор звертається з методичними порадами безпосередньо до вчителя і до учня — все це примушує думати про ділове, навчальне призначення рукопису 1643 р.

Не можна відмовити в цьому призначенні і арраському рукописові. Але тут уже немає прямих методичних порад, розрахованих безпосередньо на викладача. Курсив латинського тексту в ньому зберігається, але стає чіткішим, скорочень у словах меншає; не тільки заголовки великих розділів рукопису (252, 292, 372, 422, 752), але й заголовні літери окремих абзаців часто прикрашаються художньо виконаними фігурними і рослинними візерунками. Наслідуючи, очевидно, прийоми ще середньовічних авторів і копіїстів, І. Ужевич на сторінках свого рукопису, поруч з релігійними зображеннями (42, 52, 151), вправно малює також портрет невідомої особи (122), не раз вписуючи її обличчя, анфас і в профіль, у заставні літери (161 222, 422) або в художньо виконану кінцівку (751).

Кирилівські літери в суцільному тексті тут пишуться теж виразніше, не втрачаючи, правда, своїх почеркових ознак, а в прикладах і парадигмах вони набувають характеру ніби уставного і напівуставного письма.

Система розділових знаків в арраському рукописі в цілому не відрізняється від пунктуації паризького. Крапка, якщо вона не пропущена, завжди означає кінець речення. Кома в основному відокремлює повторювані слова і словосполучення, але дуже часто автор обминає цей знак в належному для коми місці і, навпаки, використовує його ніби замість тире (стор. 32а: «знаю, cognosco даваю, do маю, habeo»).

Часто в обох рукописах використовується і двокрапка (в основному перед переліком форм). Але й тут належної послідовності немає. Іноді Двокрапка ніби заступає кому, а іноді — квадратні дужки або лапки для відокремлення в суцільному тексті літери, складу, слова (37б: «Dabit Secundam жεшъ, mutato г: на ж: Praeteritum recepto iterum г: ab ехіlіо, dic глεмъ»).

Крім крапки з комою та знака запитання, який вживається в поодиноких випадках (23а), інших розділових знаків у рукописах немає.

Слід додати, що в арраському варіанті розділових знаків взагалі менше, ніж у паризькому, можливо, внаслідок значних змін у графіці його тексту в напрямку до більшої пишноти, урочистості. Останню рису рукопису 1645 р. особливо підкреслює гарне і різнобарвне оформлення титульної (42) і другої сторінки (52), на якій вміщено 6-рядковий вірш на «Гербъ пано(в) БрыгаллЂровъ», а над віршем намальовано різнокольоровими барвами і сам герб. Різнобарвності фотокопія відтворити, звичайно, не може, але докладний опис цих сторінок у В. Ягича 23 дає достатнє уявлення і про характер оздоблення рукопису, і про ступінь мистецького вміння автора, причому в обох рукописах, і зокрема в останньому, відсутні ознаки того, що виконавцем мистецької сторони рукопису є інша особа.

Таким чином, всі спостережені відмінності між автографами граматики І. Ужевича, особливо остання, підкреслюють ще й спеціальне призначення арраського автографа, його подарунковий характер, як це було звичайним у ту епоху. А викінченість обох рукописів, їх чистовий вигляд 24 наводять на ймовірний здогад, що обидві свої праці І. Ужевич готував до друку.




III


Автографи І. Ужевича — це хронологічно послідовні, взаємозв’язані щодо змісту, викінчені щодо форми варіанти 25 єдиного задуму автора, реалізованого в його рукописах під назвою слов’янської граматики.

Мову, описувану ним в обох варіантах, Ужевич завжди називає слов’янською, а себе — слов’янином (1б, 4б), sclavonus (1б, 70б). Отже, після всього сказаного про особу автора і його рукописи тільки в самому тексті граматики І. Ужевича належить шукати розв’язання питання, яку саме мову описує наш автор в своїй граматиці і яка його рідна мова.



23 Див. В. Ягич, зазнач. праця, стор. 155 — 156.

24 Окремі пропуски, навіть поодинокі помилки автора, не міняють загального враження від рукописів.

25 Це відзначив і акад. В. Ягич у своїй статті про Ужевича та його граматику, але, очевидно, не маючи під руками паризького оригіналу, він не міг дати належної характеристики взаємозв’язків обох автографів.



У цьому плані не можна обминути одного з основних прийомів Ужевича — звичайного в граматистів XVII ст. на Заході — прийому порівняльного зіставлення граматичних і стилістичних явищ та особливостей слов’янської мови (lingua sclavonica) з іншими мовами — живими і мертвими.

Дослідити цей прийом і наслідки його застосування в тексті рукописів І. Ужевича, зваживши при цьому на домисли попередніх дослідників, і, особливо, на висновки О. І. Соболевського та В. Ягича, — це значить знайти надійний шлях до розв’язання проблеми слов’янської мови в граматиці І Ужевича.

Насамперед слід зупинитися на латинській мові твору. В силу середньовічних традицій, своєрідно продовжених в добу Відродження, латинська мова надовго ще лишається мовою науки, а граматична система її — обов’язковою схемою і вихідною позицією в граматиках живих європейських мов, зокрема слов’янських. У XVI — XVII ст. практика живих мов все частіше заперечує цей схематизм внаслідок все більше усвідомлюваних розходжень у граматичній системі живих мов і латинської.

І. Ужевич писав свою граматику на Заході, і теж латинською мовою. Отже, в нього можна простежити і цю залежність його граматичної системи від латинської, і чимало фактів випадання з латинської схеми граматичних і стилістичних явищ описуваної ним мови внаслідок переможного тиску практики живої мови.

З одного боку, наприклад, наш автор беззастережно, як і всі тогочасні граматисти, записує: «Слов’яни, як і латини, мають 8 частин мови» (8б, 202). Або: «Виходячи з латинської мови, ти дізнаєшся про стан дієслова, бо якщо латинське [дієслово] буде в стані активному, пасивному, в середньому або відкладному, то й слов’янською мовою ти його віднесеш до того ж дієслова» (45а, 711). Але з другого боку, очевидно, і приклад інших граматик, і глибинний зв’язок автора з живою мовною стихією допомагає йому, навіть при багаторічному відриві від рідного краю, критично ставитися до норм і схем латинської граматики, а то й переборювати їх, коли практика живої мови виразно протистоїть змертвілим формам латинської мови. Тому-то розділ синтаксису, наприклад, в арраському рукописі (751) І. Ужевич починає з характерного зауваження: «У синтаксисі потрібно розглянути тільки ті правила, що є відмінними від латинських конструкцій». І дійсно, в тексті обох автографів можна знайти чимало прикладів реалізації цього зауваження автора.

Так, І. Ужевич зазначає (52б), що «прийменників у слов’янській мові може бути стільки, скільки і в латинській, але щодо вживання, то вони між собою значно розходяться. Адже деякі з них у латинів полюбляють знахідний відмінок, а слов’яни їх вживають з давальним і родовим».

«Активні дієслова, — зазначає в іншому місці автор, — які в латинів керують двома знахідними відмінками, а саме особи і речі, як наприклад: «Docso te grammaticam», у слов’ян вимагають родового відмінка речі: «үчү тεбε кграматики» (58а). Констатуючи в слов’янській мові відсутність дієприкметників майбутнього часу активного стану на -rus, І. Ужевич пояснює, що в цьому випадку слов’янська мова користується описовим зворотом з формою майбутнього часу та сполучниками жε, ижъ, як-от: сподЂваюсА, ижъ ми за мою працү нагородишъ — Spero te mini pro meo labore compensaturum» (66a). Ще важливіші для дослідника ті сторінки граматики І. Ужевича, де авторові доводиться описувати і називати граматичні явища, зовсім відсутні у латинській мові. Тут ясніший стає рівень філологічної ерудиції автора, виразніше виступають складові елементи тієї мови, яку Ужевич називає слов’янською, і власна говірка автора в таких специфічних обставинах чіткіше починає звучати для дослідника. Так, наприклад, пильну увагу Ужевича привертають до себе форми іменників, які, сполучаючись з прийменниками при, на, в: на обЂди, при панахъ, в жεлεзи (18а, 341) — із специфічними закінченнями, не відповідають — ні формою, ні значенням — жодному з шести відмінків латинської мови.

Це І. Ужевич дуже добре розуміє, але, щоб окреслити ще одну відмінкову форму іменника, не порушуючи 6-відмінкової латинської парадигми, наш автор приєднує цю форму, як він каже, знаком «хреста» до закінчення орудного відмінка і тоді називає її «casus vagabundus», тобто «відмінок мандрівний».

Тому-то, мабуть, не має рації О. І. Соболевський, вважаючи, що «Ужевич не сумел справиться c местным падежом и как филолог оказался много ниже своего современника Мелетия Смотрицкого» 26.

Не минають уваги нашого автора і невідповідності між латинською і слов’янською граматичними системами в категоріях часу і виду, в дієслівних неособових формах.

З першим питанням — щодо системи часів у латинській мові і категорії часу та виду в слов’янській — І. Ужевич, відчуваючи і відзначаючи цю невідповідність, проте не справився 27.



26 «Чтения в историческом Обществе Нестора-летописца», т. 19, вып. 2, ч. V, стор. 6.

27 Порівн. у М. Смотрицького (видання 1619 року): стор. 118, стор. 119.




В автографі 1643 р. він говорить про «verba perfecta, inhoativa, frequentativa, primitiva», тобто дієслова доконані, починальні, многократні, первинні (32 а, б), а в автографі 1645 р. уже не згадує про них. Спеціально зупинившись (28б) на формі майбутнього часу типу бүдү писати і напишү, не без підстави зауважує з приводу останнього як про більше відому в ужитку, ніж у науці (тобто в тодішніх латинських граматиках), форму, але вміщує цю форму і в парадигмах (442), і в численних основних формах дієслів (31а — 43б; 581 — 701), очевидно, зважаючи на її значення в описуваній ним мові. У розділі про будову дієслів (Varia de compositione verborum — стор. 46a — 48a) І. Ужевич багато говорить про роль прийменників-префіксів у зміні значення дієслів, але до усвідомлення їхньої ролі в наданні кожного разу інших видових відтінків так, як їх розуміє наша епоха, він не доходить. Тому, форми ’ıа бүдү ковáти і скүю І. Ужевич однаково перекладає латинською мовою «scudam», тобто скую.

Питання про неособові форми дієслова в описуваній ним мові І. Ужевич розв’язує по-іншому.

Неособові дієслівні форми наш автор в обох рукописах розглядає безпосередньо в системі дієслова, а саме: інфінітив, віддієслівний іменник, активні дієприкметники теперішнього і минулого часу, а також дієприслівник теперішнього часу на -чи (29 а, б, 461,2). Дієприслівник же минулого часу на -ши автор розглядає в розділі синтаксису, в окремій конструкції «орудний самостійний» (61б, 811) — ablativus absolutus. Форму віддієслівного іменника середнього роду І. Ужевич розглядає як одну з основних форм дієслова, а дієприслівники теперішнього і минулого часу — як форми, невідповідні латинській мові, але й тут намагається знайти для всіх них відповідні назви в межах латинської граматичної номенклатури. Обізнаний, очевидно, з сучасною йому граматичною літературою, він не просто фіксує мовні розбіжності, а глибоко їх студіює й намагається систематизувати. Йдучи за прикладом латино-польської граматичної літератури його епохи, в якій віддієслівний іменник (rzeczownik odslowny) і дієприслівник (imiesłów przysłówkowy) латинською мовою називалися gerundium 28, І. Ужевич використав цей термін для віддієслівного іменника, і в зв’язку з цим у нього виникла специфічна термінологія для віддієслівного іменника і дієприслівника теперішнього часу, різна в кожному з автографів.



28 Див., наприклад, арраський рукопис.



У рукописі 1643 р. виникли терміни: gerundium (наприклад, панованА — dominandum) і participium absolutum (панүючи — dominando), а в рукописі 1645 р. відповідно: gerundium І (ковáнА — cudendum) i gerundium II (күючи — cudendo). Для дієприслівників минулого часу в обох рукописах терміни утворилися відповідно до латинської конструкції «орудний самостійний»: ablativus absolutus — [participium] absolutum. Наприклад: писавъши — scripto (verbo) (61б); написавши scripta (epistoła) (811).

Тут не можна відмовити авторові у продуманості, винахідливості щодо запровадження ним термінології для дієслівних форм. І хоч би як ми поставилися до його термінів для цих форм, зокрема щодо категорії виду, і до встановлення словотворчого зв’язку між останніми, слід визнати, що їх роль і співвідносність в описуваній ним мові він розумів і висвітлив чітко.

У текстах обох автографів можна знайти чимало інших тонких спостережень, якими автор окреслює граматично-стилістичні особливості мови своєї граматики у порівнянні, за звичаєм філологів того часу, не тільки з латинською, але й з церковнослов’янською (sacra lingua sclavonica — святою слов’янською мовою); принагідно з мовою поляків, живою мовою русинів (Ruteni), іноді з мовою богемів, моравів, далматів тощо.

Ось одне з таких спостережень (60а). Автор допускає в слов’янській мові конструкцію іменника в орудному відмінку при дієслові в пасивному стані і наводить приклад: «забилъсА ножомъ», вважаючи, що «ця конструкція має місце, коли хтось завдає страждання самому собі. Якщо ж [це страждання] завдає іншим, то зворот [такий] слід передати активним [зворотом], а саме, коли б я хотів сказати «я забитий тобою», то я скажу: «ты сь мεнε заби(л)».

«Мова ж свята слов’янська і латинська, — продовжує І. Ужевич, — звичайно, знає пасивну конструкцію з прийменником — ω(т) — а, ав: христосъ крεстисА ω(т) И’ώ[а]нна въ Іεрдáни — Christus baptisatus est ab Joanne in Iordane» (60б).

Неодноразові принагідні порівняння особливостей (а іноді і збігів) мови його граматики і церковнослов’янської, яку І. Ужевич часто скорочено називає «sacra lingua», мають місце в обох автографах. Найбільше уваги в цих порівняннях Ужевич приділяє дієслову, а в арраському автографі наводить усі форми дієслова глаголати в парадигмах з очевидною метою — виразніше відтінити специфіку церковнослов’янської мови (512 — 551) поруч з описуваною ним мовою.

В іншому місці автор приділяє увагу розходженням і збігам у дієслівних формах живих слов’янських мов поряд з церковнослов’янською (44 а, б; 701,2 — 711), особливо зупинившись на мовах поляків і русинів. Наприклад, при церковнослов’янській формі минулого часу писахъ поляки і русини, — зазначає І. Ужевич, користуються формою писалεмъ, проте деякі русини, — зауважує автор, — вимовляють: писавъεмъ і писавεмъ.

З цього слід зробити логічний висновок, що коли форма писалεмъ є спільною для описуваної І. Ужевичем мови в його граматиці і польської, то формами писавъεмъ і писавεмъ Ужевич демонструє форми південно-західних українських говорів (наддністрянських, східнокарпатських, буковинських), один з яких, імовірно, був йому рідний. Зате форми інфінітива польської мови на ac’, uc’, ec’, ic’ — pisac’, czuc’, strzec’, bic’ (44a), — зазначає наш автор, — відрізняються від інших слов’янських: русинів, богемів, моравів — писати, чүти, робити, а також від церковнослов’янської мови: дεрзати, глаголати. А в формі дієприслівника читаючи (за термінологією І. Ужевича, дієприкметник самостійний в паризькому рукописі і герундій — в арраському) русини відрізняються і від поляків (czytaiąc), і від богемів, моравів та далматів (читáнци — czÿtaizi — 711) тощо.

Таким чином, на підставі навіть цих небагатьох прикладів слід зробити незаперечний висновок, що наш автор і тут розрізняє між собою: 1) мову, описувану в його граматиці, 2) церковнослов’янську мову і 3) живу мову русинів та 4) поляків.

Виявлені І. Ужевичем в обох випадках, крім того, факти сходжень і збігів між ними тільки вказують на глибокий підхід автора до цього питання, а тексти молитви «Отче наш» (131) церковнослов’янською мовою з паралельним перекладом (141) на слов’янську мову, описану в його граматиці, свідчать про, безумовно, свідому позицію автора в його завданні написати граматику літературної мови своєї епохи 29. Свідомий і патріотичний погляд І. Ужевича на своє завдання, безперечно, звучить і в перших рядках його поетичного звертання до книги («Epigramma ad librum»), вміщеного ним у паризькому рукописі граматики (стор. 70б):


В рідній країні, о книго, такою ніколи не знана,

Мову слов’янську містиш ти на своїх сторінках.


Однак повністю відповісти на питання, як автор виконав своє завдання — це означає: по-перше, виявити безпосередні джерела його слов’янської граматики, визначити роль і місце граматичної традиції в його рукописах, а по-друге, уточнити питання про етнічну приналежність мовного матеріалу його граматики.

Для вичерпних висновків у цих питаннях потрібне спеціальне дослідження, але навіть попередній аналіз тексту автографів, особливо в плані їх порівняльного зіставлення, дає чимало матеріалу для міркувань на цю тему.

Зупинимося на першому питанні. Нечітка, наприклад, спроба І. Ужевича окреслити категорію виду дуже нагадує трактовку цієї ж граматичної категорії у М. Смотрицького (див. виноску 27). Далі, поділяючи дієслова на дві дієвідміни, І. Ужевич, очевидно, продовжує традицію Л. Зизанія і М. Смотрицького. Можна також думати, що механічний підхід 30 нашого автора до класифікації дієслів за кінцевим складом кожного з них у теперішньому часі 1-ї особи однини дійсного способу (31б — 45б і 581 — 701 теж чи не навіяний традицією, що йде від Л. Зизанія і, особливо, від М. Смотрицького, але значно ширше і послідовніше І. Ужевичем опрацьований. Цією традицією можна також пояснити і поділ іменників у І. Ужевича на 4 відміни та цілий ряд інших явищ в його граматиці. Навчаючися в одній із братських шкіл України чи Білорусії, І. Ужевич повинен був мати справу з цими посібниками.


29 Що ж до розуміння самої суті літературної мови XVII ст. на Україні, то О. І. Соболевський (див. вище) займав більш правильну позицію, аніж В. Ягич, не кажучи вже про всіх попередніх дослідників, що мали те або інше відношення до автографів І. Ужевича.

30 Саме внаслідок такого підходу до класифікації граматичних явищ за єдиною загальною схемою, яку І. Ужевич називає «Forma coniugandorum yerborum generalis» (стор. 28а), в його граматиці, як і в граматиці М. Смотрицького, мають місце і штучні форми віддієслівного іменника, як-от грєбє́нА (35а), ЂхáнА (38а), або дієприкметника хотЂный (43а). Правда, останньої форми в арраському рукописі І. Ужевич не повторив.



Проте далеко не все в граматиці нашого автора вкладається в межі його залежності від українських граматистів XVI — XVII ст. Незрівнянно ширше і послідовніше, як ми це вже спостерігали, запроваджено в І. Ужевича, наприклад, принцип порівняння описуваної ним мови з іншими, неслов’янськими і слов’янськими мовами. Самé вживання терміна «слов’янська мова», застосованого ним в його граматиці, дуже можливо, навіяне впливами західно- та південнослов’янської граматичної, історичної і художньої літератури, про що дуже добре пише В. Ягич у перших розділах своєї «Історії слов’янської філології», хоч, звичайно, не слід забувати про велику популярність цього терміна і на Сході Європи. Цілий ряд прийомів І. Ужевича у викладі граматичного і взагалі мовного матеріалу не можна пояснити, спираючись лише на традиції українських граматистів. Таке, наприклад, його прагнення в арраському рукописі познайомити читача з основними тодішніми слов’янськими алфавітами (122, 172), називаючи кожну літеру і слов’янськими (кирилицею), і латинськими літерами, тоді як у Л. Зизанія і в М. Смотрицького алфавіт — це простий перелік літер, а в «Адельфотесі» слов’янського алфавіту немає зовсім. Те ж саме слід сказати і про прийом перекладу церковнослов’янського тексту молитви «Отче наш» на тогочасну українську літературну мову. Справа в тому, що цю молитву можна знайти і в Л. Зизанія, та ще й з докладним тлумаченням її, але без перекладу. І це зрозуміло, бо такого прийому не могло бути в плані викладу граматики церковнослов’янської мови, в яку елементи живої мов» ної практики, літературної та діалектної, проривалися непомітно для автора. І саме в цьому розумінні слов’янські граматисти заходу і півдня Європи епохи І. Ужевича справляли на його граматичні пошуки позитивний вплив.

Трудно відразу, без попередніх студій, при все зростаючому числі граматик різних слов’янських мов у другій половині XVI і, особливо, в XVII ст. вказати на того або іншого автора і його граматику як на безпосереднє джерело для граматики І. Ужевича. Але знайти мотиви, щойно зазначені в автографах І. Ужевича, в якійсь добре написаній і популярній граматиці того часу не важко.

Наприклад, В. Ягич дає високу оцінку обізнаності Адама Богорича, який 1584 р. видав граматику словінської мови, як він сам зазначає в заголовку, за аналогією до латинської мови, і яка, за свідченням В. Ягича, аж до 40-х років XIX ст. правила за основний посібник з орфографії.

У багатослівному, за тодішнім звичаєм, заголовку своєї праці 31 A. Богорич висловлює упевненість, що з його латино-словінської граматичної науки виявляється спорідненість між мовами московитів, русинів, поляків, богемів, лузатів (лужичан) та далматів і кроатів.



31 Повна назва праці А. Богорича: Arcticae horulae succisiyae, De latinocarniolana literatura, ad latinae linguae analogiam accommodata, Unde Moshoviticae, Rutenicae, Polonicae, Boemicae et Lusaticae linguae, cum Dalmatica et Croatica cognatio, facile deprehenditur.

. Praemittuntur his omnibus, tabellae aliquot, Cyrillicam et Glagoliticam, et. in his Rutenicam et Moshoviticam Orthographiam continentes, Adami Bohorizh. Witebergae. Anno MDLXXXIII.



Уже твердження А. Богорича, в якому він підкреслює спорідненість слов’янських мов і знаходить серед них належне місце для тодішньої української мови, реалізуючи це твердження в наступних п’ятьох таблицях своєї праці, не може не привернути до себе уваги дослідника автографів І. Ужевича. Стислий зміст цих таблиць такий. У 1-й таблиці А. Богорич подає знаки кирилиці в алфавітному порядку, вимову кожного з них, слов’янську назву латинськими літерами і цифрове їх значення, тут же зауваживши, що кирилицею тепер користуються при дворі турецького султана, особливо солдати-охоронці, яких звуть яничарами, а також усі боснійці, русини і московити. У 2-й таблиці розглядаються надрядкові знаки письма русинів і московитів. 3-я таблиця знайомить читача з глаголицею того ж кроатського кутастого типу, який, за визначенням В. Ягича, має місце і в арраському рукописі (122), причому, як видно з тексту таблиці, А. Богорич, як і І. Ужевич (стор. 7а паризького рукопису), ще надає віри легенді, ніби Ієронім склав для кроатів глаголицю. 4-а таблиця містить карніоланський (словінський) і латинський алфавіти, а в 5-й таблиці А. Богорич демонструє, переклад латинського тексту «Отче наш» на названі ним слов’янські мови, звичайно, не стільки відтворюючи природу кожної з цих мов, як рівень своєї власної обізнаності з ними.

«П’ята таблиця, — зазначає А. Богорич, — вказує на зв’язок між мовами кирилівською (старослов’янською), кроатською (з ними найбільше збігаються русинська і московитська), богемською, лузатицькою (лужицькою), карніоланською (словінською), а звідціль, — додає він, — і спорідненість цих ... мов», і саме тому точно і дуже легко виявляється їх походження.

Кожному, знайомому з автографами І. Ужевича, впадає в око така ж увага його до інших слов’янських мов, те ж саме встановлення співвідношення і зв’язків між ними, той же, в основному, добір алфавітів і метод ознайомлення з ними читача і, очевидно, така ж демонстрація цих зв’язків на прикладі зіставлення двох текстів молитви в арраському рукописі (131 — 141).

Отже, в обох авгорів-слов’ян, що були майже сучасниками, відчувається щось спільне і в практичній меті написання такого посібника, і в ідейному задумі — окреслити, явити світові ще одну слов’янську мову в ту епоху, коли в боротьбі проти своїх політичних і класових ворогів почала формуватися національна свідомість кожного слов’янського народу та зароджувалася ідея всеслов’янської єдності. Таким чином, суть справи тут, очевидно, не в тому, чи могла бути граматика А. Богорича одним з першоджерел І. Ужевича, а в тому, що саме такий стиль викладу граматик слов’янських мов, а серед них і тодішньої української, відповідав настроям тієї епохи. Його-то, цей стиль, і відтворив І. Ужевич у своїй граматиці.

Тепер залишається тільки уточнити питання про мовний матеріал граматики нашого автора, на який попередні дослідники або дивилися, за висловом О. І. Соболевського, як на «смесь белорусских и польских элементов», або стояли на позиції В. Ягича, яка в даному разі, по суті, мало чим відрізняється від поглядів О. І. Соболевського.

Не зупиняючись саме тут на питанні про «польські елементи», наявність яких природна в мові граматики І. Ужевича, як і в українській книжній літературній мові тієї епохи взагалі, звернемося безпосередньо до аналізу мови автографів І. Ужевича.

У граматиці, звичайно, можна знайти ряд фонетичних ознак, властивих мовам і білоруської, і української народностей. Це явище ствердіння губних і р, дуже поширене в тексті автографів; наявність звукосполучень ри, ли; перехід л у в після зредукованого перед наступним приголосним; протетичні голосні, наприклад, ирцЂ (62); наявність у правописі граматики переважаючого ε замість Ђ, спільні ознаки в наголосах (наприклад, одинáдцıатъ, чотирнáдцıать) тощо. Але в граматиці І. Ужевича немає будь-яких фонетичних ознак, властивих тільки білоруській мові, не кажучи вже про те, що явища акання, дзекання і цекання відсутні зовсім. Зате фонетичні риси, властиві тільки українській мові, дуже виразні. Ось основні:


1. Заміна Ђ на і добре виявлена в ряді прикладів обох автографів: ω(т) гриховъ (201); во всихъ (53б); в злотоглови (61а), по обЂди (70а), вмЂсти (741); по үлици (792); виншүю (33а, 58а) — вЂншүю (791), при польському winszuję; поклонїмсıапоклонЂмсА (142); варЂ́мо, варЂ́тε (49).

2. Перехід етимологічного о в і: розки[ш]нε (51б).

3. Збіг у вимові етимологічних иы. Виразні приклади цього явища, зокрема, після губних приголосних: ’о́чи (136); ’о́чы (166); ’ώчи (291); хεрүбимы — хεрүбими (4б); м[ү]ч[ε]н[и]цы — мүчεници (4а); давыдъ (4а); пытεль (15а, 262).

4. Перехід е в о перед наступним твердим приголосним (842) — чотыри при чεтвεртый, шостый при шεсть.

Морфологічні явища. Давальний відмінок: богови (192); родовий відмінок однини іменників середнього роду: тεлıатА, врεмє́нА, имє́нА, стрымє́нА, плεмє́нА (272) (діалектна риса наддністрянських говорів) 32.



32 Див. Т. Ф. Шило, Південно-західні говори на північ від Дністра, Львів, 1957, стор; 88 — 89.



Втрата подвоєння в іменниках середнього роду після голосних перед давнім -ьjе, напр.: ковáнА (451), пановáнА (27б). У родовому відмінку множини іменника чоловічого роду — за тыхъ дний (63а); місцевий відмінок іменника однини: по обЂди (61а) і т. д., прояв категорії живого і неживого, властивий лише українській мові в знахідному однини іменників чоловічого роду, напр.: поправи(л) малıаръ ’ώбраза — emendavit pictor imaginem; поставилъ хрыбта — supposuit tergum (59a), поруч з: малюючи ’ώбразъ — pingens imaginem (66a). Звертає на себе увагу також використання І. Ужевичем суфікса -иск(о) в іменниках типу хлопи́ско, кіїско, мεчиско (13а), дуже поширеного в південно-західних діалектах.

Навіть ці окремі приклади засвідчують український характер мовного матеріалу, а саме південно-західних говорів з певними ознаками північно-наддністрянських: глεжү (38б), тысεчный (852). Це підтверджує і словопокажчик до граматики, в якому переважає лексика, відбита і в словнику Памви Беринди, і в рукописному словнику «Синонїма СлавєноросскаА». Отже, можна зробити висновок, що в поле зору дослідників історії української мови входить граматика книжної української мови XVI — XVII ст. Відомо, що знаменита праця М. Смотрицького, як і інші попередні й сучасні йому праці такого тишу, являючи собою фактично й теоретично граматику церковнослов’янської мови, відображала водночас і процес певного перетворення цієї інтерслов’янської літературної мови. Тут фіксуються, крім традиційних моментів, і певні риси живого мовлення. Універсальний слов’янський характер граматики М. Смотрицького дозволяв їй бути до певної міри посібником літературної мови в її регламентації не тільки для східного слов’янства, а в ряді випадків і для південного.

Але праця М. Смотрицького не могла, проте, стати справжньою граматичною основою того типу літературної мови на Україні, що формувався як книжна українська літературна мова, яка мала велике поширення, була відображена в творах різноманітних і багатьох жанрів писемності, починаючи від перекладів типу Пересопницького євангелія, закарпатських Нягівських повчань на євангелії, різних учительних євангелій і апостолів, значного кола ділової писемності, творів полеміки з їх пристрасною, динамічною мовою, яскравих творів драматургії і повістевого жанру і кінчаючи інтермедіями, сатиричними і посвятними віршами, а також віршами ліричними і пісенними. Цей тип літературної мови, як відомо, в своїй граматичній системі грунтувався на традиціях ділової і книжної літературної мови періоду Київської Русі, а в своєму лексико-фразеологічному наповненні, яке міняло, «українізувало» й саму граматичну структуру цієї мови, спирався на елементи живої української народної мови того часу 33.



33 Наявність значної кількості народно-розмовних рис у цьому типі мови давала підстави називати її «мовою простою», хоч ця назва, що мала певне поширення, не може бути віднесена до творів усіх жанрів даного типу мови.



Цей тип мови також потребував своєї регламентації, свого певного нормування. Щодо слововживання, то такою працею, яка фіксувала словник тогочасної української літературної мови в своїй тлумачній частині, був «Лексикон» Памви Беринди (1627 р.), а невідомий автор словника «Синоніма славеноросскал», безперечно, уже свідомо став першим кодифікатором української книжної літературної мови, широко, але обережно, використавши саме тлумачну частину словника П. Беринди в своїй, на жаль, ненадрукованій лексикографічній праці. Сюди ж можна віднести і «Лексикон» Єпіфанія Славинецького тощо. Праця ж Івана Ужевича дала опис граматичної системи цієї мови, саме власне української, так званої книжної літературної мови XVI — XVII ст. в її широкому діапазоні — від рис традиційної книжності і академічної ученості до народно-розмовного живого просторіччя.

Отже, період XVI — XVII ст. у розвитку української мови, в історії української граматичної науки знайшов своє струнке, гармонійне відображення і в лексикографічних працях того часу, і в граматиці Івана Ужевича. Введенням у наукове життя праці І. Ужевича заповнюється певна прогалина в історії української граматичної науки щодо опису граматичної системи української літературної мови XVI — XVII ст. Українська філологія, підготовка філологічних кадрів, славістика в цілому дістають важливий матеріал як для його застосування в сучасних потребах, так і для дальших наукових досліджень. Зокрема, слід продовжувати пошуки матеріалів для дальшої характеристики самої особи Івана Ужевича. Адже І. Ужевич спромігся не тільки дати опис системи української літературної мови, але і в теоретичному плані своєї праці стояв на рівні тодішніх філологічних знань слов’янського і європейського світу.

Даючи назву своїй граматиці, І. Ужевич ішов за звичаєм тодішніх слов’янських істориків, граматистів, які свій народ називали богемами, поляками, русинами, а коли йшлося про мовні справи, то називали свою мову lingua sclavonica — мовою слов’янською. Так вчинив і І. Ужевич, назвавши свою граматику слов’янською, себе — слов’янином, але коли йому доводилось згадувати в своїй граматиці про живу українську мову, то він користувався тоді найбільш поширеною за його часів на Заході назвою свого народу — Ruteni — русини.



















© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
15.III.2003









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.