Попередня     Головна     Наступна





РОЗДІЛ X

Про три знаки, які були перед війною Хмельницького,— вони ознаменували швидке пришестя гніву божого обом, польському й козако-руському, народам.


81 Дані про ці знаки взято в Твардовського.

Хочу я згадати та від щирого серця записати всі військові дії Хмельницького з поляками за прикладом Самуїла Твардовського, який розповідав про те саме віршами. Хочу викласти, як поводили себе на той час обидва, козако-руський і польський, преславні в Європі народи, про їхню міжусобицю, що накликала на них великі страти й шкоди, і про їхнє взаємне кровопролиття. Але перш ніж почати про це, хочу оповісти про знаки, які були перед тією війною 81, витлумачивши їх своїм дрібним розумом на власний розсуд.

З тих знаків першим лихим призвістником було велике, надзвичайне затемнення і зміна сонця,— сталося це в день страсної п’ятниці. Другим знаком була комета, що подібної не бачили від давніх літ. Вона з’явилася через дванадцять днів на небі — після заходу сонця. Третій знак — велика сарана, яка незвідь-звідки взялася й налетіла хмарами в землю Польську вже перед самим початком тієї міжусобної домової війни: трави та збіжжя ця сарана поз’їдала була й винищила. Всі старі люди розуміли це як гнів божий до себе і відчували, що надходить неуникненна божа на них кара. Це їх не оминуло, бо через примноження беззаконня висохла в багатьох серцях любов, а без неї збільшилися й розрослися в людині гординя, ненависть, розпуста, ненаситність на майно й грошолюбство, з’явилися заздрощі, пиха, ворожнеча, гнів, здатність ображати та інші гидкі й богопротивні якості. За це-бо по описаних вище знаках мала прийти праведна божа кара, а яка саме, можна було пізнати, розумно роздивившися згадані знаки й оцінивши тодішні воєнні події.

Той перший знак — затемнення сонця — міг свідчити, що як зникає здутий вітром дим, так зникне, забраних божим перстом, чимало панів з високими родоводами й своїми ясними титулами посад та гонорів. Ті, що у світі цьому виблискували й світилися, мали тоді завдяки війні потемніти і відстраждати своє життя, майно та славу — все-бо це зникає швидко. Другий знак — мітла або різка, і це мало означати, що багато роджених на землі людей різного стану та чинів має бути вдарено за свої беззаконня тією різкою божого гніву. А мітла їх не тільки з посідань високих вимете, але й і з життя. Третій знак — сарана — віщував нашестя з Хмельницьким кримських орд, які впадуть, наче сарана, на Польську землю, а земля ця кипіла тоді медом і молоком. Це все мало принести невиміряні шкоди й розорення тому панству, і збудеться тоді божественне писання, що беззаконство і злодіяння перетворять сильних. А при сильних та славних однаково впадуть від пошесті кволі й безславні і вип’ють чашу божого гніву, так само, як з міцними й багатими — убогі й безпомічні, а з винними — невинні. Це потверджується таким віршем одного малоросійського віршаря:


82 Ці слова знаходимо і в листі Б. Хмельницького до короля від 2 червня 1648 р.

Праведний із грішним буде смертю битий —

Може між сухого і сире горіти! 82


Про ті знаки можна знайти в рукописних літописах ще й таке: 1648 року, у Великий піст, над містом Варшавою люди бачили на вечірньому небі мітлу, меч, труну і на ній хреста. Але я не вважаю це за правдиве, оскільки Твардовський, мешкаючи в той час у Польщі, не бачив тих знамень і зовсім не згадав про них у своїй книзі «Війна домова».






РОЗДІЛ XI

Про те, що гетьмани зрозуміли хитрощі Хмельницького, коли він писав у своїх листах, що посилаються запорозькі посли; про прибуття коронних гетьманів з польськими військами на Україну; про виправу проти Хмельницького з Черкас до Кодака водою і суходолом польських і козацьких військ, їхня невправність.


83 Вважають, що у кварцянім війську було тоді 3510 чоловік: 1040 гусарів, 1170 козаків, 900 драгунів, 300 піхотинців. Поляки рахували силу Хмельницького на три тисячі чоловік.

84 Штаб-квартирою польських військ був Корсунь. Потоцький слав свої листи, зокрема до Хмельницького, з Корсуня.

Великий коронний гетьман Микола з Потока Потоцький, воєвода брацлавський, і польний гетьман Калиновський кілька тижнів виглядали запорозьких послів, котрі, відповідно до листів Хмельницького, мали їхати до короля Владислава. Але вони постерегли, що Хмельницький їх дурить, і, сподіваючись від нього якоїсь для себе несподіванки, зараз же зібрали з дозволу короля й усього сенату до п’ятдесяти тисяч польського платного й посполитого війська з багатьма знаменитими й високородними польськими панами 83. На козацьку Україну вони прибули 18 лютого, в п’ятницю, першої неділі Великого посту, хоча зима тоді була нестала й бездорожна, і розташували, дуже обтяжуючи цим людність, війська на кватирях. Гетьмани ж обрали собі резиденції: польний — у Корсуні, а великий — у Черкасах, оскільки поміж цими містами невелика, всього на шість миль, відстань 84.

Спинившись на Україні, гетьмани дуже здивувалися, що тут нічого не знали про замисли Хмельницького й не готувалися до оборони. Одначе вони урадили за краще шукати й гонити вітра в полі і виправити задля того водою й суходолом значні частини свого війська до Кодака, де сиділа досить числена платна передова сторожа Річі Посполитої. Для цього, за їхнім гетьманським наказом, козацький комісар, що був тоді на Україні замість гетьмана, послав військове розпорядження готуватися всім реєстровим козакам у невідомий похід. Тим часом, за велінням великого коронного гетьмана, з Києва до Черкас було спущено кількадесят байдаків та менших суден з достатнім провіантом; було там чимало й воєнних риштунків. Крім того, поставлено на переяславського полковника якогось поляка Адама Душинського, змістивши Кречовського 85, бо той добре ставився до Хмельницького і не тільки не виконав гетьманського письмового наказу арештувати Хмельницького (про це вже писалося), але ще й застеріг його, розголосивши той гетьманський лист. Все це діялося й готувалося протягом усього Великого посту і пізніше.

85 Ця думка не підтверджується іншими даними.

Після Великодня (того року це 2 квітня) обидва гетьмани, коронний і польний, з’їхалися з іншими знаменитими польськими панами в Черкасах. Стягли туди й реєстрових козаків і наказали черкаському полковникові Барабашеві та колишньому переяславському полковникові Кречовському, згідно зі своєю попередньою нарадою й ухвалою, посадити реєстрове козацтво на байдаки й спускатися з ним униз до Кодака.

86 Див. приміт. 83. Козацьке військо, крім того, було розполовинене: частина пішла суходолом, а частина водою. Козаків, що йшли суходолом, очолював Шемберг. Є дані, що Кричевський був у війську Потоцького, потрапив у полон до татар і відкупився за чотири тисячі талярів. Інші дані, навпаки, підтверджують думку Величка, що Кричевський плив водою разом з Барабашем.

87 У війську, що пливло водою, німців не було, але в той час «німцями» називали набраних до польського війська українців, що були вдягнені в німецькі мундири.

88 М. Петровський зазначає, що С. Потоцький був не каштеляном, а старостою дережинським. Однак єдина відома нам польська реляція про битву під Жовтими Водами, залишена очевидцем, називає С. Потоцького «каштелянич».

89 Вважають, що польського війська було 1200—1500, а козацького 2000— 2500.

90 Інші дані — 11 квітня.

91 Числа не проставлені.

Але гетьмани не вельми покладалися на козацьку зичливість, отож, перш ніж посадити їх у байдаки, відібрали присягу на вірність. Після того п’ять тисяч реєстрових 86 (виборних і військових) козаків з Барабашем, Кречовським та іншими своїми начальниками сіли, готові до війни, в байдаки, а до них, задля більшої певності, підсадили дві тисячі кращого польського війська — німецької піхоти 87. Звелено було їм пливти Дніпром, щоденно погоджуючись із військом, яке послано на Кодак суходолом. Його очолювали каштелян, гетьманський син 88 і комісар український (були там й інші високородні пани), і виправили їх не дві, те пише Твардовський, а двадцять три тисячі 89. Щоб завжди мати узгоду з водним військом, їм наказано йти до Кодака, тримаючись Дніпрового берега, і, як тільки з’явиться Хмельницький, починати погоджені проти нього військові дії.

Обидва війська, польське й козацьке, рушили з Черкас у свій похід водою й землею на третьому тижні по Великодні, в п’ятницю 13 квітня 90, коли вже й кінська паша почала з’являтись. Але до цього їхнього починання недарма добре прикладається приказка: людське діло мислити, а боже — діяти. Бо ті війська, рушивши від Черкас водою й суходолом, одразу забули відданий їм гетьманський наказ тримати поміж себе щоденну узгоду й відправляли той похід, як кому заманеться. Гетьманський син з комісаром ішов із військом черепашою ступою, помалу й без поспіху, наче бажав подовжити в цьому світі своє існування, відтягуючи свій скін, що мав настати, і загибель. Вони йшли на Крилов (до якого від Черкас стільки-то миль числиться [...]) і на Жовту Воду (до якої від Крилова стількито українських миль має бути [...] 91) і часто зупинялися, прогаюючись на попасах і тішачись тодішньою приємною для людського серця прохолодою та весняними розкошами. Барабаша ж із Кречовським дніпрові бистрини прудко й якнайшвидше несли донизу.

Отак через вину й непутящість комісара й гетьманенка водне військо, над сподіванки комісара й каштеляна, згаданими дніпровськими бистринами було знесено донизу і отже не могло спілкуватися й погоджуватися, як їм наказували коронні гетьмани, із тим військом, що йшло суходолом. Через це реєстрові козаки (захотів так Бог) дійшли згоди і дружби із супротивним собі військом Хмельницького, чого, мабуть, і самі хотіли. Але як то сталося, звістить нам детально наступний розділ.






РОЗДІЛ XII

Про рушення Хмельницького з Запорозьким і татарським військом від Січі до Жовтої Води та на Україну; про злучення його з реєстровими козаками, що їх послали проти нього коронні гетьмани; про розгром під Жовтою Водою польських військ на чолі з комісаром і гетьмановим сином; про взяту там здобич і полонян; про відправлення їх до Чигрина; про те, як зловили Чаплинського.


Новий гетьман Хмельницький рушив із Січі з Запорозьким військом 22 квітня, у третій тиждень після Паски святих мироносиць. Він з’єднавсь у полі вище Базавлука з мурзою Тугай-беєм і вже хотів був іти зі своїм військом просто на Чигрин, щоб привітати головного свого ворога Чаплинського. Однак із розповідей уже згаданих тут пійманців, яких перестріли на січовому шляху татари, він довідався, що польські й козацькі війська вже виправлено: одні — водою до Кодака, а інші — суходолом через Крилов на Жовту Воду й також до Кодака. Хмельницький відмінив свій похід на Чигрин, а вирішив піти, проминувши Кодак, назустріч польському військові до Жовтої Води та Крилова. Відтак став обозом вище

92 Інші джерела свідчать, що Хмельницький спершу напав на військо, яке йшло суходолом, а тоді приєднав до себе і водне. Правда, остаточно він переміг поляків уже з’єднаним військом.

Кодака миль на три-чотири з правого Дніпрового берега, не набагато віддалившись зі свого шляху. Обоз був розташований колом, а поодаль виставлялися міцні та справні козацькі й татарські сторожі,— тут гетьман прогаяв, не рухаючись, кілька днів. Це потрібно було для того, щоб по змозі найшвидше вступити в переговори з водним козацьким військом, висланим коронними гетьманами. Для цього понад Дніпром розкинули караули, і їм Хмельницький дав указівки, як чинити й вестися, коли з’явиться військо, що плистиме вниз по Дніпру 92. Ті караули, як побачили водне військо, покликали козаків підплисти в невеликих човнах до берега, щоб переговорити між собою. Разом з іншими згодився на це й Кречовський, колишній переяславський полковник. Коли ж вони почули від тих чатівників, що Хмельницький іде проти поляків на Україну з козацьким і татарським військом і стоїть своїм обозом неподалік берега, дуже тому зраділи. Але, не вірячи до кінця, захотіли побачити самого Хмельницького, котрий прибув до Дніпрового берега, тільки-но йому дали про те знати. Він побачився там із Кречовським, своїм другом, та іншим зичливим батьківщині товариством, і вони дали Хмельницькому усну обітницю, що всі висадяться зі своїх суден і, щоб здобути свої стародавні права та вольності, підуть одностайно війною проти поляків, не дбаючи про ту присягу, яку невільно під військовою загрозою мусили дати гетьманам. Обіцяли вони радою прихилити до цього й Барабаша, найліпшого приятеля поляків, з деякими його однодумцями. Але коли з цим у них не повелося, то по всьому флоту розгорівся вогонь гніву й озлоби, і Барабаша з його однодумцями, а також і всіх німців покололи і віддали дніпровській течії. Довідавшись про це, Хмельницький відразу рушив з усім обозом і став над самим дніпровським берегом, щоб забрати до обозу водне військо і харчові та воєнні припаси, поміж яких було кільканадцять водних гарматок з достатньою кількістю пороху й куль до них.

Це все впорав Хмельницький за чотири дні, а судна річкові, великі й малі, позатоплював у дніпровських затоках і затишках, зважаючи, що колись вони можуть іще згодитися. Деяким значнішим козакам він запоміг козацькими й татарськими кіньми і помалу, щоб устигала водна піхота, рушив з усім військом до Жовтої Води. Поглядав він на той час усібіч численними очима розуму свого, як хитрий ловець, і тримав свої караули на милю і навіть далі від обозу. 4-го травня на п’ятому тижні по Великодню передня сторожа Хмельницького зловила двох «язиків» з передньої сторожі поляків. Їх припровадили до Хмельницького, і вони сказали йому, що при комісарові й каштелянові гетьманенкові числиться двадцять три тисячі доброго польського війська і що вони вже перейшли Жовту Воду. Тоді Хмельницький разом з Тугай-беєм закріпився на тому ж місці (а діялося то від Жовтої Води заледве за дві милі), щоб приготувати своє військо до битви. Все те він управив і розставив, як то належало, протягом того вечора й ночі. Поляки ж, утративши двох своїх «язиків», злякалися й посунули назад. Вони переправилися через Жовту Воду і там за вечір ошанцювалися, а за ніч викопали вздовж і вшир на версту значні й глибокі окопи довкола себе.

93 Правильно — в п’ятницю. Деякі історики погоджуються з Величком, інші називають датою остаточного розгрому 6 травня.

94 С. Потоцького не було вбито перед розгромом польського війська, він помер від ран у козацькому таборі.

95 Тут маємо ще одну легенду, але вже зовсім невірогідну, бо Хмельницький і пізніше вимагав у поляків, щоб ті видали йому Чаплинського, але Чаплинський пережив і Хмельницького. Востаннє його ім’я зустрічається в документах 1660 р.

96 Мабуть, це і є комісар Шемберг. Його забили козаки за всілякі кривди, що терпіли від нього, потім начебто прибили його голову на жердку і носили перед усім військом. Інші дані: Шемберг потрапив у полон, а пізніше був викуплений.

Переночувавши, Хмельницький перед світом рушив з усім військом назустріч полякам і, коли дістав од своєї сторожі звістку, що поляки відступили за Жовту Воду і там окопалися, наблизився й сам до тої Жовтої Води, ставши обозом проти польського обозу. Він наказав належно влаштувати оборону, оточивши шанцями табір довкруж, і лишив там водну піхоту. Після того почалася звичайна, від обозу до обозу, гарматна перестрілка. Сам Хмельницький з Тугай-беєм і з усім кінним військом перетнув в іншому місці річку Жовту Воду й міцно вдарив на поляків, які виїхали проти нього зі своїх окопів. Поляки не встояли проти нього й години і, лігши на кілька тисяч трупів, з великим тріском і жахом ледве вскочили за свої окопи в обоз. Це сталося 5 травня в суботу 93, на п’ятому тижні після Великодня. Ці перші нещастя й ця поразка поляків уселили в серця всіх їхніх начальників дуже великий страх, вони навіть почали відчаюватися, що не вийдуть звідсіля живими. Одначе ще до вечора того ж таки суботнього дня вони спробували знову вступити в бій із Хмельницьким та Тугай-беєм. Цього разу вони втратили свого товариства півтори тисячі і були ввігнані шаблями назад до свого окопу,— багато з них дістали тоді біду собі й рани.

Неділя 6 травня минула без військових сутичок. У понеділок 7 травня поляки спробували втретє вийти за вали, і багато з них,у тому числі й каштелян, гетьманський син 94 та інші пани й військові начальники, знайшли собі тут смерть. 8 травня у вівторок на шостім тижні після Великодня, перед обідом, Хмельницький остаточно розгромив поляків. Одним із них доля наказала не жити, а гнити на Жовтій Воді, а іншим показала пряму стежку до Криму. Від цього погрому не врятувалося навіть десятка поляків. Потім Хмельницький з Тугай-беєм переправив через річку Жовту Воду обоз і поставив його біля польських окопів. Він зараз же виправив разом зі своїм чигринським відданим і надійним товариством до Чигрина, щоб упіймати свого ворога Чаплинського, близько півтораста чоловік добрих молодців 95. Чинити це він не боявся, бо одержав звістку, що польське військо вже вийшло з Чигрина і спішно рушило, згідно гетьманського наказу, на Черкаси.

Загін той прибув до Чигрина, як йому й було сказано, смерком і застав Чаплинського, коли він уже добре повечеряв і розібрався спати. Його схопили без найменшого пошанівку і зі своєї ласки на голі, прикриті тільки кошулею, панські плечі всипали з сотню ногайських нагаїв. Тоді одягли його в грубникову кожушину і, наказавши навічно попрощатися з дружиною, всадили на коня й помчали до Хмельницького. Це все вони справили за два дні й одну ніч. Хмельницький привітав свого ворога гнівним словом і оголосив польським полонянам, що всього того кровопролиття, яке сталося, винуватець Чаплинський. Він присудив і відразу наказав відтяти йому голову, перше відпровадивши його вбік, на кілька верств від лядського обозу. Так учинив він для того, щоб ворог миру й спокою не лежав поруч з тими шляхетськими трупами, які через нього поклали тут, на Жовтій Воді, у загальній біді від козацької зброї свої голови.

Вчинивши це, Хмельницький забрав польський обоз з усім достатком і скарбами і, обдарувавши з тієї здобичі значним почесним даром Тугай-бея, все інше дав забрати козакам і татарам. Узяв там Хмельницький вісім добрих польових гармат з достатньою кількістю пороху й куль, кільканадцять пар котлів з довбишами до них, кількадесят хоругов, два бунчуки, дві булави, кількадесят чоловік трубачів та чимало інших обозових служок, яких до числа війська не прираховували. Було полонено військових панів Шембечка 96, Сапігу, комісара й інших значних шляхтичів, загальним числом до п’ятдесяти чоловік. Рядового товариства було взято в неволю три тисячі з лишком. Їх усіх відпровадили під охороною значної кількості козаків та татар до Чигрина з письмовим суворим від Хмельницького наказом чигринській старшині. Наказано було на лядських начальників накласти міцні кайдани й поселити їх у кількох вигідних та чесних кватирях; годувати їх веліли щедро. Рядове ж товариство мали позамикати по тюрмах і в Чигринському замкові й обставити надійно сторожею. Годувати їх наказано по змозі, але голодом не морити, поранених гоїти і всіх їх доглядати пильно.







РОЗДІЛ XIII

Про втрати війська Хмельницького; про готування до другої битви вже з самими гетьманами; про похід Хмельницького від Жовтої Води до Корсуня; про свіже військо, яке прибуло до нього; про скорботу коронного гетьмана і про його наміри; про ганення його від війська за невправність; про гетьманські лячність і страх; про розгром під Корсунем усього польського війська; про полонення обох коронних гетьманів і про іншу тамтешню здобич; про віддання подяки Богові; про бенкет, що був опісля; про відпочинок Хмельницького на тому-таки місці і про відправлення експедиції до Січі та Криму.


Отак скінчилася та кривава битва при Жовтій Воді. Козаків там полягло півтораста чоловік і стількох же відіслали в Чигрин поранених. Убитих і поранених татар тут не враховано.

Затим Хмельницький з Тугай-беєм стояв на тому-таки місці ще три дні, готуючи й збираючи військо та обоз до наступної битви вже з самими коронними гетьманами. Особливо старанно готували п’ятнадцять водних гармат, які були нового зразка і мали тільки два колеса. До них треба було одного коня, і це дозволяло легко й швидко при воєнній потребі їх повертати. Було вже тут у Хмельницького 26 гармат і гарматок, до них він приставив, опішивши, п’ятдесят добрих запорозьких стрільців. Додав Хмельницький до них про всякий випадок ще й триста кінних. Ці новостверджені пушкарі вміли стріляти як із гармат, так і з мушкетів.

97 Точніші дані — 13 травня.

11 травня 97 після цього приготування, в п’ятницю, на шостому тижні після Великодня, Хмельницький, добре, як годилося, наладнавшись, рушив спішно з усім військом од Жовтої Води назустріч коронним гетьманам. Того ж таки дня від Чигрина, Крилова та з інших міст і сіл прибуло до Хмельницького дві тисячі охотників. Гетьман же великий коронний, коли відібрав одну за одною невтішні вістки, що водні козаки вибили німців, які були з ними в байдаках, та пристали до Хмельницького і що Хмельницький осадив на Жовтій Воді його сина з усім польським військом, упав у велику скорботу.

98 Жовнір наспів 19 травня. Після того почався спішний відступ. Відступали через Мошни, Сахнівку на Корсунь і Богуслав у напрямку Білої Церкви.

99 Основне військо стояло за 15 миль від Жовтих Вод. Відступати гетьмани почали, коли надійшла звістка від коменданта Кодака Гродзіцького про зраду козацького війська, що пливло водою.

100 Число фантастичне. Війська було не більше п’яти тисяч, відповідно збільшив Величко й кількість полонених. За іншими даними польського війська було чотири тисячі.

101 Звістка непевна. Крім того, число драгунів завелике. Є, однак, дані про зраду драгунів польського війська в бит-

ві під Жовтими Водами. Тільки були ті драгуни — українці, одягнені в німецькі костюми.

102 Зупинилися під Корсунем, бо одержали звістку від Вишневецького, що він йде до них з шістьма тисячами війська.

103 Вівторок. Військо Хмельницького з’явилося ще в понеділок. Поляки зазнали розгрому таки 16 травня.

104 Інші джерела свідчать, що поляки почали відступати, не входячи в сильніший бій з Хмельницьким.

Щоб урятувати сина, гетьман коронний з гетьманом польним зараз же рушив з усім готовим та з’єднаним військом до Жовтої Води, однак біля Маслового Ставу одержав звістку від одного пораненого жовніра 98, який зміг вирватися живим із останнього бою при Жовтій Воді, що польське військо козаками й татарами розбите. Ще сповістив той жовнір, що козаки захопили обоз, а гетьманський син смертельно поранений і вже, певно, не живе. Гетьмани відразу повернули назад на Корсунь 99 і почали вже думати й розмислювати, як би врятувати ціле коронне військо, а також і власну голову. При них було тоді війська разом із новоприбулим із Польщі двадцять шість тисяч 100. При всьому тому багато хто з польських панів почав приписувати гетьманам невправність у керівництві й нетямущість. Їх ганили за те, що розділили військо, одне послали суходолом, а друге — водою, а також за те, що зашвидко віддалили те військо від свого, ще не маючи про Хмельницького ніяких відомостей. Від цього всього гетьмани мали на серці жаль, а надто, що їх ганить за невправність власне військо, але ще вважали себе невинними. Потім вони почули, що до них наближається Хмельницький і що три тисячі польських драгунів з передньої сторожі зрадили й передалися до Хмельницького, оскільки не діставали від гетьманів заслуженої собі платні 101. Це ще більше острашувало, і гетьманів пойняв відчай, що не виберуться з цього лиха. Вони вже не знали, що діяти, як управити військо і на якому місці приготувати його до бою. Стали, однак, обозом, як звелів їм їхній непевний розум, на рівнині (коло Корсуня над річкою Россю), яка здалася їм доброю до оборони 102. Той обоз вони ошанцювали ровом і належно вишикували та розпорядили до бою своє військо.

16 травня, в середу 103, на сьомому тижні після Великодня, тільки-но світле сонце розсипало ясне проміння з небесного океану на світ, прогнавши в країну мороку нічну темряву, поляки побачили збиті кінськими копитами дим і куряву. Здавалося, що то йде стотисячне козацьке військо, але насправді йшло його тільки п’ятнадцять тисяч. Але полякам тоді страх затемнив очі млою — вони вже почали додумуватися до такого, чого насправді й не було.

Хмельницький того ранку мужньо пішов і вдарив зі своїм та ординським військом на поляків 104. Ті недовго втримували свій бойовий стрій і, не маючи сили встояти проти зброї супротивника, з великим страхом відступили у свій окіп. Полягло їх тоді поза межами обозу зо три тисячі. З окопу вони почали відстрілюватися з усіх своїх сімнадцяти гармат. Невдовзі по тому наспіли піхота й артилерія Хмельницького. Вони почали вздовж і впоперек закидати польське військо й обоз кулями, часто-густо вбиваючи жовнірів і коней, а також ламаючи й трощачи вози й валки. Тоді поляки побачили, що їхнє місце для оборони погане, і рушили відтак на гору. На тій горі їм стало ясно, що становище їхнє вкрай небезпечне, і кинулися відразу відтіля всім обозом та військом на свою остаточну погибель. Наскільки змога, вони вишикувались у лави, але всій цій їхній мотанині Хмельницький був радий. Бо тільки поляки висунулися зі своїх окопів, Хмельницький з ордою відразу почав маневрувати біля них, а їхній обоз, ушикований у кілька лав, розривати, ламати і змішувати в різних місцях густим гарматним вогнем. Багато польських жовнірів, що були в тих своїх лаштунках, лягли тоді трупом від пострілів із мушкетів і гармат.

105 Відоме й прізвище цього героя — Самійло Зарудний.

Побачили гетьмани, що їхня участь сумна, адже вони не тільки не можуть вистояти супроти козацького війська у звичайнім польовім кіннім бою, але громиться й їхній обоз, і наказали, на більші свої втрати, багатьом своїм хоругвам спішитися. Але тільки-но це вчинили, панські служки, які прийняли від панів своїх коней, скочили на них і, намагаючись урятуватися зі своєї біди, сипнули усібіч від обозу по тамтешніх лісах та лугах, залишивши своїх панів у залізних доспіхах і при військових риштунках. Стояла тоді жарота, пекло сонце, і поляки мусили тягти на півмилі й далі незвичайний для них піхотинський тягар. До всього того якийсь непевний провідник 105,— а може, цей чоловік хотів нашкодити полякам,— завів польське військо над яри й кручі. З них спускалися поляки з великою бідою, ламаючи й перевертаючи на тих кручах вози й валки. Їм випала в крутій долині ще й багниста переправа, дуже грузька й незручна при швидкому русі. Вже й гармати польські не могли нічого вдіяти, та й і з ручної зброї вони рідко відповідали Хмельницькому, а той раз у раз на них насідав і нищівно стріляв. Частина польського обозу зі згаданої твані ледвеледве вибейкалася і, зневолена силою, подерлася на круту гору, однак ніяк не могла на неї зібратися. Друга частина загрузла в болоті і затарасувала шлях іншим. Третя частина (це ті, що спускалися з гори і, як я вже казав, поламали вози й валки, що поспліталися купами поміж собою) починала вже гинути.

Це сталося ще й тому, що козаки поперекопували й позахаращували лісом всі кращі дороги, кудою поляки могли б відступати.

Обидва гетьмани з багатьма іншими знаменитими панами неначе стратили розум, моталися навкруг обозу з багатьма хоругвами і не знали, що вдіяти. Хмельницький з Тугай-беєм тоді, достеменно пересвідчившись, що здобули перемогу, самі полишили обоз, але наказали своїй піхоті й гарматам обов’язково розгромити його дощенту. Сам же Хмельницький із Тугай-беєм міцно вдарив на самих гетьманів, які вже були в смертельному відчаї, і цілком стер та поламав їхні шики. Козаки рубали своєю гострою зброєю шляхетські голови, і переважна більшість польського війська впала трупом, не витримавши цього смертельного змагання. Друга частина, а було їх дві чи три тисячі, з кількома своїми вождями врятувалася від загибелі втечею у ліси й луги — Хмельницький їх не добачив. Третю частину в три тисячі з обома гетьманами було полонено, до того ж гетьмана Калиновського поранено. Разом із гетьманами взяли в неволю Синявського, Балабана, Бєгановського, Одривольського, Яскольського та іншу знамениту й високорідну шляхту, загальним числом до вісімдесяти чоловік.

106 Аппараменти — гармати, кулі, порох, вози.

107 Мала б бути середа.

Здобувши, з божою поміччю, за один день таку перемогу, Хмельницький став своїм просторим обозом над тою кручею та долиною, в якій він захопив і лядський обоз. З того обозу він наказав своїй піхоті примкнути до себе кільканадцять найкращих і найбагатших валок, а все інше дозволив забрати козацькому й татарському війську й користуватися з усього, крім військових аппараментів 106. А сюди входили три обсаджені коштовним камінням булави, вісімнадцять добрих гармат, дев’ятнадцять пар котлів, п’ятдесят шість хоругов, два бунчуки, тридцять вісім трубачів та п’ятсот інших обозових слуг, яких до війська не причислюють. У Хмельницького в тій битві загинуло сімдесят козаків і дев’яносто п’ять було поранено (не рахуючи поранених і полеглих татар). Після таких тодішніх військових трудів Хмельницький, спинившись разом із Тугай-беєм на спочинок, поставив свої, а радше здобуті, виборні лядські намети і переночував у них. 17 травня, в четвер 107, віддав він молитовну подяку Господу Богу, який допоміг йому проти відступників-поляків. Тричі гримнули з гармат і мушкетів, після чого Хмельницький учинив великий бенкет, щедро пригостивши на ньому свою старшину і значних козаків, а також Тугай-бея зі значними татарами й полонян, польських панів.

108 Цифри завищені.

109 Довбиш — барабанщик.

110 Ронди — кінська збруя.

111 Фузія — гвинтівка.

112 Шишак — шолом, каска.

113 Тулумбас — бубон.

114 Палуба — великий критий віз.

115 Креденс — буфет.

116 Спеціал — монета.

117 Канаки — намисто.

118 При розподілі здобичі були незгоди і між татарами, і між козаками. Татари, крім того, брали полонених, не минаючи й українців.

119 Голендерський — голландський.

120 Вважають, що військо Хмельницького збільшилося тоді на 30 тисяч. Вже в липні полонені козаки говорили про 80 тисяч козацького війська.

Рядовому козацтву й татарам видано 25 куфів горілки і наказано напоїти також і рядове полонене товариство польське. Після того відпочинку, щоб відправити до Січі деякі речі, а в Крим до хана відіслати польських полонян, Хмельницький спорядив експедицію. Все, що вони взяли, ретельно перечислюється далі.







РОЗДІЛ XIV,

або генеральна реляція про здобичі, які дісталися Хмельницькому в обох Жовтоводинській та Корсунській битвах.


Разом з обома коронними гетьманами було полонено 127 полковників, ротмістрів, капітанів, поручників, хоружих та інших значних та високорідних польських начальників. Рядового товариства було взято 8520 чоловік, трубачів — 63, інших слуг, які не причислюються до війська,— 580 108. Довбишів 109 було здобуто 27, котлів великих і малих — 31 пара, найзнаменитіших хоругов — 94 (інші, менші, хоругви й котли дісталися татарам). Бунчуків налічили 4, булав 5, більших та менших гармат 41 — з достатнім запасом пороху й куль. Здобуто було й інші речі, а саме: намети, коні, ронди 110, сідла, пістолети, янчарки, фузії 111, сагайдаки — все виборне й дороге; шаблі, списи, оправні обухи, дорогі доспіхи й панцирі з шишаками 112, мисюрками й карвашами; срібні й мідяні позолочені тулумбаси 113, великі палуби 114 й вози з харчами та простими й дорогими напоями; валки зі столовими срібними й позолоченими достатніми креденсами 115. Нарешті, взято було биті таляри, червонні золоті й дрібну монету, а особливо — всілякі срібні й золоті спеціали 116 з дорогим камінням і без нього. Були там також многоцінні канаки 117 й персні при сукнях, сукнах й дорогому нешитому крамові — більшість із цього дісталася до рук Хмельницькому. Інші такі ж численні й дорогі речі дісталися Тугай-беєві та іншим козацьким і татарським начальникам. Решта ж пішла до рук усього війська, що там було 118. Яке ж число забитих поляків і скільки тоді від смерті врятувалося, а також скільки татари полонили окремо, довідатися мені не пощастило.

Ще те треба тут додати, що військо Хмельницького, козацьке й татарське, здобулося собі на коні, збрую, доспіхи й панцирі, на сагайдаки, шаблі та іншу зброю, а також на гроші та прості й дорогі сукна. Перед тими двома битвами в усьому війську ледве хто мав двох коней, чимало було й у благенькій одежі. А після цих битв у кожного козацького й ординського товариша з’явилося по четверо й по п’ятеро коней, багато з них мали і збрую. Так само, як збільшилося коней, у кожного товариша з’явилося по кілька пар сукон. Отож те військо після двох описаних битв сіло на коней і рушило з Хмельницьким далі у похід. Побачивши його збоку чи з якоїсь гори, можна було сказати, що то нива засіяла й проквітла чудовим голендерським 119 чи волоським маком. Про ту красу ошатно вбраного і збагаченого війська широко не розводитимусь, але скажу, що це загріло й запалило всіх українських, малоросійських людей, козаків та посполитих, на нову війну проти поляків 120. Однак за найпершу і найголовнішу причину й підпал для помсти були кривди, гніт та розорення, які терпіли тоді малоросіяни від поляків.




Розправа про польські нещастя


Здійснилося полякам те, про що мовиться в приказці: кого Бог схоче покарати, то спершу збавить йому знань та розуму його. При цьому нещасті всі інші людські побудови й розмисли підуть на кривий шлях і накличуть справдешню біду та шкоду. Так було і з коронними гетьманами, які віддалили від себе значну частину війська та й те розполовинили, пустивши одне водою, а друге суходолом. Це все сприяло успіхові Хмельницького, а їм накликало невдачу. Бо коли війська їхні були б з’єднані, то гетьманів не скоро опанував би страх за своє військо. Та й Хмельницький не наважився б так мужньо йти вгору.






РОЗДІЛ XV

Про виправу до Криму ханові лядських невільників і дарунків; про виправу також до Січі речей і гостинця січовому військові з листом до них; про полонян, які залишилися при Хмельницькому.


Відпочивав Хмельницький на вказаному місці днів із десять. Спершу радився зі старшиною своєю та Тугай-беєм і радив сам, що чинити далі з великим числом узятих при обох битвах полонян. Вирішено тоді віддати рядове товариство чотирьом тисячам Тугайбеєвої орди у винагороду за їхні військові труди, а старшину всю погодили відіслати до Криму ханові, солтанам та іншим кримським начальникам. Для цього Хмельницький звелів усіх полонян, що були в обозі, зараз же зреєструвати й оголосити їм, що будуть віддані татарам і їх поведуть до Криму. Хто ж із них може дати за себе Хмельницькому відкуп, того в Крим не посилатимуть. Для такої ж ревізії й такого ж оголошення послав Хмельницький у Чигрин до узятих при першій битві невільників колишнього переяславського полковника Кречовського. Коли полоняни почули те слово й запевнення Хмельницького, то й пойнялися великим жалем. Купаючись у ріках власних сліз, багато хто з них погоджувався дати за себе Хмельницькому по дві, три, чотири й більше тисяч битих талярів відкупу. Великий коронний гетьман Потоцький погоджувався дати тринадцять, а гетьман польний Калиновський одинадцять тисяч битих талярів. Однак вони не могли його цим звабити, бо вже було ухвалено послати їх з іншими знаменитостями в подарунок самому ханові. Коли повернувся з Чигрина із ревізією тамтешніх полонян Кречовський, було розглянуто всі невільничі реєстри і дозволено Тугай-беєвій орді, його чотирьом тисячам татар, узяти з тих, що в обозі, і з тих, що були в Чигрині, польських невільників вісім тисяч рядового товариства, а начальників і благородної шляхти шістдесят чоловік. Віддано було їм і обох гетьманів. Собі Хмельницький лишив і відіслав у Чигрин краще рядове товариство, яке обіцяло відкупитися,— було їх 520 чоловік. Із начальників і шляхетних лишив він собі 65 осіб.

Розпорядивши так полонян, Хмельницький послав їх із-під Корсуня до Чигрина, а з Чигрина вони мали йти просто до Криму. Хмельницький написав до чигринської старшини, щоб ті віддали татарам невільників, на яких досилався їм реєстр. Щоб довести тих невільників до Криму, Хмельницький відрядив тисячу козаків, а Тугай-бей — тисячу татар. Окрім того, Хмельницький послав ханові в дарунок дві пари виборних котлів з довбишами і вісьмома трубачами. Тугай-беєві він подарував один креденс срібного посуду, бо невільників той і сам мав досить. До Запорозької Січі послав тоді Хмельницький дарунок навзаєм: за одну хоругву — чотири добрі хоругви, за один бунчук — два бунчуки, за одну булаву — дві коштовні булави, за одну пару котлів — три пари чудових котлів, за три гармати — шість виборних гармат, а за військову підтримку — тисячу битих талярів на військо і триста талярів на церкву божу та її служителів. При тій виправі Хмельницький написав листи до хана й кошового отамана 121, які мають у собі такий зміст:

121 Листи вважаються неавтентични



Пане отамане кошовий з усім Запорозьким військом, нашою зичливою братією!


Посилаємо до вас нарочних наших послів, значних товаришів Запорозького війська, і доповідаємо вам на знаття, що почув Господь Бог плач і стогін ображених, пригнічених і озлоблених поляками наших україно-малоросійських батьків і матерів, братів і сестер, які живуть обабіч річки Дніпра. Подав нам Бог із Запорозьким військом свою всесильну допомогу, щоб могли ми поляків подужати. Отож у двох битвах, спершу 8 травня при Жовтій Воді, потім 16 травня під Корсунем, ми розбили їх ущент, а обози їхні полонили разом із усіма достатками, з обома коронними гетьманами, великим та польним, та іншими знаменитими й високорідними шляхтичами. Про це докладно й просторо розкажуть вам оці посланці, наші товариші. Через них передаємо нашу глибоку подяку вам, братам нашим, за любов і приязнь до нас, яку виказали ви, коли були ми ще в Січі.


122 Дата непевна. В цей час Хмельницький був уже під Білою Церквою.

123 Гетьманів відіслано до Криму пізніше, 29 травня, крім того, писати до хана не було потреби: він вирушив у цей час із Криму з татарським полком і прибув на Україну під Білу Церкву.

Отож на знак нашої вдячності посилаємо вам, усьому війську, гостинця на пиво — тисячу битих талярів і триста талярів на церкву божу січову та її служителів. Осібно, за клейноди військові, які дало нам Запорозьке військо, тобто, за одну хоругву, за один бунчук, за одну булаву, за одну пару котлів і за три гармати посилаємо вам навзаєм чотири хоругви, два бунчуки, дві булави, три пари котлів і шість гармат. Це все, ваша милість, брати наші, прийміть удячно і завжди віддавайте шану господові богу, який своєю ласкою благословив нас і дав силу щасливо й швидко докінчити наше з поляками військове змагання. Але оскільки, як ми вже почули, поляки знову збирають на нас біля Вісли свої великі війська, приготуйте нам у допомогу Запорозьке військо й ви, щоб могли піти на військовий чин, тільки-но зашлемо вам військове наше розпорядження. Хто ж із вас охотніший, то нехай прибуває до нас ще й до військової кампанії.

Цього ми бажаємо і покладаємо зберегти всіх вас, наших братів, Господові Богу.


Даний у обозі під Корсунем, 1648 року, 22 травня 122




У Крим, до хана.


Найясніший і найвельможніший пане, хан великих орд кримських, білогорських та інших, мій дізнаний благодійнику!


Двічі, на Жовтій Воді і під Корсунем, у наших змаганнях із поляками одержали ми, при допомозі господа бога, перемогу над ними. Ми захопили їхні обози й усіляке добро, а скільки дісталося в наші руки поляків, про те письмово поширюватися вашій ханській ясності не буду. Це докладно викладуть вашій ханській ясності мурзи й татари, яких я відпустив у Крим з лядською здобиччю. Через них я передаю вашій ханській ясності велику подяку за ласку, яку мені було вділено в часі мого побиту в Криму, і за те, що відпустили ви на допомогу моїм військовим замірам пана мурзу Тугай-бея з ордою. На знак тої моєї вдячності посилаю вашій ханській ясності зі згаданої лядської здобичі двох коронних гетьманів: великого — Потоцького і польного — Калиновського 123, дві пари котлів із довбишами до них і вісім трубачів. А для особливого задоволення панів солтанів та інших кримських начальників посилаю шістдесят знаменитих і чільних шляхтичів. З них можеш, якщо хочеш, когось лишити собі, а рештою обдарувати інших — хай те буде зроблено волею й розсудом вашої ханської ясності. Названі коронні гетьмани пропонували мені за себе двадцять чотири тисячі битих талярів викупу, але я розсудив послати цих високих персон вашій високій ханській особі, більше-бо поважаю вашу ханську ясність, ніж їхні гроші. Однак хочу попросити, щоб ваша ханська ясність тримав посланих мною у Крим в’язнів у своїй ласці й приязні, бо можу запевнити, що вони, як чемні люди, зуміють віддячити при нагоді вашу ханську милість. Тим часом мене звістили, що поляки збирають і готують на мене коло Вісли свої великі війська. Отож дуже прошу вашу ханську ясність прислати якнайскорше мені ще кілька тисяч орди, оскільки пан Тугай-бей відпустив з лядським ясиром у Крим тисячу вояків — лишилося при ньому війська тільки три тисячі. Прошу також не обділяти своєю увагою і сина мого. Вручаю при цьому і самого себе неодмінній ласці й приязні вашої ханської ясності.


З обозу від Корсуня, 1648 року, 22 травня.








РОЗДІЛ XVI

Про впорядкування Хмельницьким війська й обозу; про відісланих в Чигрин невільників та інших добутих лядських речей; про розподіл обозних слуг поміж свого війська; про виправу посланців до Вишневецького і про їхню загибель; про рушення з-під Корсуня під Білу Церкву і про розіслання звідтіля універсалів на всю Україну.


124 Так довго Хмельницький під Корсунем не стояв.

Хмельницький вирядив описану вище експедицію на Січ і в Крим 22 травня, тобто в понеділок після Зелених свят. Простояв він на тому ж місці ще чотири дні 124, готуючи своє козацьке військо, лави якого щодня примножувалися, до подальшої війни. Він наставляв старшину і лагодив поламане в боях обозне добро. Тими днями відіслав він у Чигрин лядських невільників, яких лишив був собі, а також тринадцять великих шестикінних валок, повних численних скарбів і дорогих речей. Найкращих обозових служок — 58 чоловік — писарів, кухарів, довбишів і трубачів — він лишив собі, а решту роздав на службу своїй військовій старшині. Потім Хмельницький почув, що після того, як він загасив розпалений при коронних гетьманах польський вогонь проти нього, залишилася з того вогню в Лубнах ще велика головешка, тобто тамтешній державця князь Вишневецький. Хмельницький послав до нього шість значних козаків зі своїм листом, витримавши його в тому ж тоні, що й листи із Січі до комісара і великого коронного гетьмана Потоцького. Він викладав там причини, через які підняв на поляків зброю, і заявив, що не він винуватець уже пролитої крові та замішанини, а Чаплинський та інші подібні до нього польські пани та їхні дозорці на Україні, які чинили українським людям нестерпні й невимовні біди. Хмельницький у цьому листі пропонував, щоб він, князь Вишневецький, не наражався поділяти долю коронних гетьманів і не спрямовував на нього, Хмельницького, свій гнів.

125 Вишневецький рушив до Переяслава не з Лубен, а з Прилук.

126 Інші дані: Хмельницький прибув до Білої Церкви ще 22 травня.

Цей князь Вишневецький, коли довідався про битву Хмельницького з поляками під Жовтою Водою, стягнув був нашвидку своє військо числом шість тисяч і старост із своїх маєтностей на річку Сніпород чи Сліпород. Він прибув сюди з Лубен сам і рушив був на Переяславль 125, щоб допомогти гетьманам проти Хмельницького. Але дорогою, поблизу Переяславля, дістав звістку, що в надихнутий уже духом Хмельницького Переяславль іти небезпечно і що коронних гетьманів з усім військом розгромлено. Отож він повернувся до Лубен. Дорогою його наздогнали недалечко від Березані посланці Хмельницького і віддали йому згаданого листа. Князь прочитав його і розлютувався так, що наступного ж дня після прийняття посольства, 25 травня, в четвер після Зелених свят, наказав на шляху між Войтовим і Филиповим (це за дві милі від Березані) постинати тим посланцям Хмельницького голови. Сам він поспіхом пішов до Лубен. Хмельницький після того простояв під Корсунем ще десять днів. Він упорядив до решти своє військо і довідався напевно, що Вишневецький порубав його посланців. У суботу після Зелених свят, 27 травня 126, він рушив зі своїм військом під Білу Церкву, де став великим обозом на тамтешніх рівнинах понад річкою Россю.

127 Щодо автентичності цього універсалу в історичній літературі точилися гострі суперечки. Одні вважали його за автентичний (О. Шафонський, С. Соловйов, М. Максимович, І. Каманін, П. Клепацький), інші (М. Костомаров, В. Іконников) думали, що маємо цей універсал у попсованому вигляді. Факт той, що зазивний лист Хмельницького справді існував. Його знайшов С. Томашівський у записній книзі Кущевича й опублікував у ЗНТШ.— Львів, 1898.— Т. 23, 24. Дослідник вважав, що універсал, який наводить Величко, то лише сліди зазивного листа Хмельницького і що Величко або ж не знав його, або ж мав попсований чи якийсь інший, та й доповнив його своїми вкладками. Г. Карпов, І. Франко, М. Грушевський, О. Левицький, М. Петровський вважали цей універсал фальсифікатом. Однак він мав більше поширення, ніж сам Літопис Величка.

128 Тоді ще не було розподілу на Правобережну й Лівобережну Україну.

129 За Хмельницького козаків так не називали.

130 Дати універсалу погоджені, певна річ, з Величковими.

Стояв він там довго і розіслав був у всю малоросійську Україну, що лежить обіруч річки Дніпра, свої гетьманські універсали, визначаючи в них широкі руські кордони, що їх захопили були в своє володіння поляки 127. Виклав він стародавні права й вольності українського люду, і причини, через які повстав він війною на поляків: заохочував і закликав до себе в обоз під Білу Церкву на війну всіх, хто любить свою вітчизну й зичить їй добра.

Цей універсал у собі мав таке:






РОЗДІЛ XVII

Універсал Хмельницького, посланий в усю малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра 128, а також у далекі руські міста.


Зіновій Богдан Хмельницький,

гетьман славного Запорозького війська і всієї сущої обіруч Дніпра малоросійської України.


Звідомляємо вам, усім українським малоросіянам, жителям міст і сіл обох боків річки Дніпра, духовним і мирянам, шляхетним і посполитим, людям усякого, більшого й меншого, чину, а особливо шляхетно уродженим козакам 129 і святим братам нашим, що мусили ми не без причини почати війну й підняти нашу зброю на поляків. Це вже всім відомо, що ми перемогли поляків при всесильній божій помочі 8 травня під Жовтою Водою і 16 травня під Корсунем 130. Тепер, після цих двох виграних битв над ними, поляками, ми почули, що вони цим нещастям дуже розгнівані й роз’ятрені. Пани й князі біля Вісли й за Віслою не тільки вже стягають і з’єднують на нас численні свої війська, але й підмовляють, і побуджують на нас і пана нашого милостивого, ласкавого батька, найяснішого короля Владислава. І хочуть вони це зробити, щоб із силою своєю прийти в Україну нашу малоросійську, легко звоювати нас вогнем і мечем, розорити наші мешкання й обернути їх на порох і попіл. А нас самих хочуть вони одних вибити, інших у немилосердну неволю забрати, а решту спровадити у віддалені місця за Віслою. Так вони хочуть знищити й проковтнути славу нашу, завжди голосну й відому не тільки в європейській частині світу, але й в азіатських, що лежать за Чорним морем, країнах.

131 Від цього місця й далі — цілий вступ — безперечна вставка. Цей погляд взято від польських хронікерів.

132 У цьому місці дані універсалу трохи видозмінено повторюють дані самого Літопису (порівняймо відповідне місце в Літописі.— Ч. I, р. 2).

133 Багато хто з істориків вважає, що релігійний момент не грав визначної ролі на початку повстання і виник пізніше для ідеологічного виправдання повстання. Дуже влучно сказав про це польський історик Коховський, сучасник подій: «Не підійметься повстання, доки не вбереться в покрову релігії».

Ми ж постановилися в намірі нашому мужнім і безбоязним серцем та зброєю при божій помочі стати не проти милостивого пана свого короля, а проти гордих поляків, які мають за ніщо видані нам, козакам, і взагалі всім малоросіянам високоповажні привілеї, що зберігають і скріплюють наші стародавні права й вольності. Для цього прийшли ми від Корсуня і стали тут, під Білою Церквою, військовим нашим обозом.

Ми пишемо до вас цей універсал, закликаючи і заохочуючи вас, наших братів, усіх малоросіян, до нас на військову кампанію. Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу, і осіли на чужі грунти і землі, які лежать між знаменитими європейськими річками Одрою та Віслою. Тим самим вони завдали шкоди багатьом навколишнім землям і державам німецьким, західним та північним, бо військовим і розбійничим чином в ті давні століття удерлися й загарбали, заволодівши, їхніми державами з тодішнім населенням. Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами і здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів 131. Це вчинили вони в 1333 чи 1339 році після Різдва господнього під проводом короля свого Казимира Великого, з тим іменем Третього 132,— тоді найбільше був умалений і ослаблений київський, та Острозький, та й для інших русів істиний та природний наш князь. Вони звоювали війною і привласнили через свою ненаситність достеменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку. Вони, поляки,не тільки знищили і згладили на згаданих наших землях та провінціях ім’я наше славне козацьке, але, що найгірше й найбільше засмучує, запрягли вони всіх братів наших, роксолан, у невільниче підданське ярмо, відкинули нас від батьківської православної греко-руської душеспасенної віри і приневолили силою, звабили й підкорили ґвалтом та багатьма нехристиянськими муками й тиранством до згубної унії та римського блуду 133. Вони зневажили всі привілеї й мандати перших князів та королів своїх польських, які схвалили і ствердили наше греко-руське благочестя, знищили їх і скасували супроти шляхетної політики й доброго сумління.

Але й цей шкідливий для душі, вабний на погибель, схизматицький і нечистий учинок (що святе благочестя обернули на унію й честь козацьку перетворили в безчестя й невігластво) мало вдовольнив їхню заздрість і гордість. Вони зважилися, уже незалежно від королівської, пана нашого милостивого, волі, вигубити й викоренити значніших людей і козаків із найокраїнніших і останніх напівдиких наших земель (тобто з Чигрина, Терехтемирова, Переяславля, Полтави та інших україно-малоросійських містечок і сіл, що лишалися обіруч Дніпра). А ця земля — предковічна вітчизна наша, яка сяє правдешнім і несхитним благочестям від святого й рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням. Вони хочуть заволодіти й самим простодушним посполитим народом нашим, і не тільки запрягти його в невільниче ярмо, але й навести на нього по своїй безбожній волі шкідливу для душі, супротивну правилам священних і святих отців наших унію. На це вже є певні факти й документи, адже багатьох козаків та міщан, братів наших, пси, лядські дозорці, поїли, оскаржуючи їх перед панами, мерзенними своїми фальшивими плітками і силкуючись, щоб їх карали на смерть, аби після того заволодіти добром і їхніми маєтками.

134 Факт більш риторичний, як фактичний. В останнє десятиріччя напруження релігійної боротьби значно спало, хоч бували й конфлікти. Найбільше конфліктів на релігійному грунті було тоді в Західній Україні та в Білорусії. Православна церква, очолювана П. Могилою, була тоді досить сильна.

135 Під Кумейками воював з поляками К. Павлюк. Цікаво відмітити, що імені Павлюка не зустрічаємо в реєстрі українських гетьманів, що його склав Величко.

136 Тут воював з поляками Д. Гуня.

137 С. Томашівський вказує, що першого зазивного листа Хмельницького написано ще перед битвою під Жовтими Водами.

138 Є дані, що Хмельницький під Білою Церквою брав до свого війська далеко не всіх. Селян відсилав «до плуга».

Це випало було потерпіти й мені, Хмельницькому, адже я був підданий небезпеці втратити голову свою від нечестивця й брехуна, чигринського дозорця Чаплинського. Та, окрім того, вони, поляки, й віру нашу православну завжди лаяли й обпльовували, а наших благочестивих священиків, де можна й коли можна з найменшого приводу оганьблювали і лаяли, били й розкривавлювали, виривали и урізували їм волосся та бороди 134.

Ми тут не будемо виписувати до решти, які чинено досі всім нам, малоросіянам, образи, пригноблення й розорення від поляків, та їхніх орендаторів, та укоханих факторів-жидів — ви про це добре знаєте й пам’ятаєте самі. Хочемо пригадати вам тільки те, що мали ви таку неволю від поляків, що не могли вже зійтися на якомусь місці, на вулиці чи у себе вдома, вдвох чи втрьох. Заказано й не вільно вам було розмовляти між собою і навіть балакати про свої господарчі потреби, а без цього не можна відбути ні хрестин, ні весілля. Бог-творець дав людині вуста розмовляти, але й те поляки суворими своїми указами заборонили і, попри всьогосвітній звичай та політику, наказали були вам німотствувати. Цей-бо нестерпний тягар і це замикання вуст всемогутня божа милість допомогла нам і благословила відсікти й відімкнути, дякуючи зброї нашій, коли ми знаменито перемогли супостатів наших, поляків, у двох вищезгаданих битвах. Отож хай буде відтоді завжди хвалене і звеличене ім’я боже, що не зневажив бід і утисків, зітхань і сліз ваших, які пролили й проливаєте ви через поляків. А за те нас не судіть, що ми почали теперішню війну з поляками без відома й ради вашої всенародної, бо так учинили ми для більшої взаємної користі, навчившись обережності й кращого воєнного керівництва. Адже ми освічені прикладом колишніх гетьманів, наших братів, які воювали невдовзі перед нами з поляками під Кумейками 135 і в гирлі річки Старця 136. Вони-бо, перш ніж почати війну, розсилали до вас, в усю Україну, універсали і тим самим звідомлювали про свої наміри поляків. Тоді застережені тим повідомленням поляки могли, як належало, запобігти своєму злу й приготуватися, щоб пристосуватися і перемогти козацькі війська. Ми ж стереглися такого нещастя і затримали розсилання аж ось до цього нашого про війну з поляками універсального звідомлення 137. А тепер, щоб знали про те, всім вам, узагалі малоросіянам, доповідаємо і закликаємо та заохочуємо вас на військову боротьбу і на прийдешні битви з поляками. Кому мила благочестива віра, яку поляки переводять на унію, кому з вас люба цілість вашої вітчизни, малоросійської України, і шляхетна честь ваша, яку зневажають, знищують, вельми обсміюють і топчуть, хай той кожен, не як виродок, але як зичливий і люб’язний син своєї вітчизни, прибуде, вислухавши цей універсал із нашим ознаймуванням, до нас, у обоз під Білу Церкву, на добрих конях і зі справною зброєю, щоб разом з нами, за прикладом старовічних борців, славних і страшних для навколишніх сусідів предків наших, стати мужньо й безбоязно при всемогутній помочі божій проти поляків, наших руйнівників, озлобителів та супостатів 138. Бо коли не захочете допомогти нам у теперішній військовій боротьбі, а поляки нас переможуть, то знайте напевне, що вони вас усіх, малоросіян, без ніякого винятку та поваги за своїм давнім злим наміром зруйнують, спустошать і до решти сплюндрують. А тих, що лишаться, і дітей ваших (як вище написано) захоплять у полон й одягнуть на вас вічну безнадійну одежу неволі. Краще вже й корисніше полягти нам від ворожої зброї на бойовищі за віру свою святу православну і за цілість вітчизни, ніж бути в мешканнях своїх, як невістюхи, побитими. А коли помрем на війні за благочестиву свою віру, то наша слава й лицарська відвага гучно проголосяться в усіх європейських та інших далеких кінцях землі. А дбання наше (тобто вмерти за благочестя) Бог винагородить нашим безсмертям й увінчає нас страдальчими вінцями.

139 Насправді ж під Білою Церквою був не тільки Тугай-бей, а й сам хан.

140 Тут і далі маємо повторення неточних фактів, які є в Літописі Величка.

Не бійтеся, отож, поляків, ваші милості, шляхетно уроджені малоросійські брати наші! Хай би й найбільші були їхні війська, але станьте за благочестя святе, за цілість вітчизни і бороніть давні права та вольності разом з нами проти цих наружників і руйнівників, як ставали за свою правду славні борці (що уже засвідчено), предки наші, руси. Майте надію, що звільнитеся від теперішнього свого лиха і що в наших прийдешніх битвах із супостатами допоможе нам всемогутня божа благодать, бо цієї божої благодаті й зараз є певні знаки.

Перший — подвійна, вищезгадана, перемога над поляками.

Другий — щира прихильність усього низового Запорозького війська, завжди готового при всенадійній божій помочі допомогти нам; при нас уже й зараз є вісім з лишнім тисяч запорожців.

Третій — найясніший хан кримський з усіма ордами готовий також допомогти в нашій боротьбі з поляками; при ньому для кращої певності я залишив у Криму й сина свого старшого Тимоша. Та й тепер при нас уже є чотири тисячі доброї військової кримської орди на чолі з мурзою Тугай-беєм, що їх дав нам його ханська милість 139.

Четвертий — допомогли нам в обох битвах з поляками реєстрові козаки, брати наші. Їх, числом п’ять тисяч, послали були коронні гетьмани з черкаським полковником Барабашем та німцями в байдаках униз Дніпром до Кодака проти нас 140. Вони віддали недруга вітчизни й лядського блюдолиза Барабаша й німців дніпровським глибинам і пристали до нас, слушно скасувавши ту свою присягу на вірність коронним гетьманам, що її перед тим як сісти в байдаки мусили вони дати у Черкасах, наче невільники й полоняни, під загрозою лядської зброї. Але в тому, що козаки зламали присягу, винні перш за все поляки, бо це вони, незалежно від королівської волі, зневажили права й вольності козаків та малоросіян, зламавши таким чином і свою присягу бути приязними й зичливими до нас, а також обіцянку заховати в нерушній цілості навзаєм учинені давні козацькі й малоросійські права та вольності.

П’ятий — дійшло навіть до того, що зламали свого присягу і з їхніх польських людей три тисячі драгунів. Вони були перед Корсунською битвою в передовій сторожі і, залишивши коронних гетьманів, добровільно приєдналися до нас, оскільки були покривджені в своїх заслугах. Крім того, вони зрозуміли корені ненависті, нещирості й озлоби своїх коронних гетьманів і всіх польських панів до нас, малоросіян, і що вони в своєму великому гнівному стремлінні хочуть зовсім викоренити й вигубити всіх нас і віру нашу православну. Отож вони розсудили за краще йти за нами, малоросіянами, бо ми маємо на своєму боці правду й істину і стоїмо за свої старожитні права й вольності, в той час як поляки, запалені ярою гординею, хочуть нас винищити.

Шостий — і від того може нам бути ласка божа і його всесильна допомога, що ми, маючи свою образу, почали війну з поляками не без відома й дозволу свого пана, його найяснішої королівської величності Владислава Четвертого. Він-бо в 1636 році, коли щасливо коронувався (ми були присутні при тому з Барабашем та іншим значним товариством Запорозького війська), за прикладом колишніх найясніших князів та королів польських, своїх попередників, ствердив усі наші військові та малоросійські давні права й вольності, а також нашу православну віру новим своїм королівським привілеєм, красно писанім на пергамені, з підписом його власної руки і при зависистій коронній печаті. Він відпровадив нас, як батько, ласкаво обдарувавши кожного подарунками, а на прощання, коли ми були з королем на самоті, його величність сказав нам усно, щоб ми, як колись, поставили собі гетьмана і міцно стояли при своїх правах та вольностях, не даючи полякам їх топтати, і захищалися від них королівськими та іншими давніми привілеями.

А коли б польські панове та їхні дозорці не слухали тих привілеїв, то маєте, сказав його королівська величність, мушкет і шаблю при боці, якою можете боронити свої права й вольності, що так зневажають їх поляки.

141 Одонацер (в іншому місці Ордонатер, власне, Одоакр) — германський вождь з племені ругіїв, став королем в 476 р. н. е., фактично правив Італією, його підвищення вважається початком падіння Західної Римської Імперії.

142 Число не проставлено. Взагалі датування береться під сумнів. На той час Хмельницький не мав наміру воювати далі і хотів миритися з поляками (це, правда, могло бути й дипломатією). Крім того, 8 червня Хмельницький був у Черкасах, а 17 червня — в Чигирині, де наприкінці місяця відбулася велика рада. З іншого боку, 2 червня датується лист Хмельницького до короля, і писано той лист з-під Білої Церкви. До речі, деякі дані того листа збігаються з фактами Білоцерківського універсалу: описуються наруги польських урядовців над українцями, вимушена втеча козаків на Запорожжя, говориться про королівські привілеї, виправдання союзу з Кримом тощо. В «Історії Русів» датування універсалу інше — 28 травня.

Після того протягом кількох років, коли не припинялися польські злостиві здирства й крайні руйнування, ми з Барабашем знову писали через нарочних послів наших до його королівської величності, милостивого нашого пана Владислава. Відправляючи послів наших, він як словесно, так і в приватному листі своєму королівському, писаному до Барабаша й до нас усіх, козаків, повторив і потвердив те, що сказав був раніше, тобто, що маємо для оборони своїх прав мушкет і шаблю. Але полковник черкаський Барабаш (як уже повідомлялося), недруг і недоброзичливець нашій вітчизні, втаював, ховаючи в себе без жодної користі українським людям, як і це королівське милостиве слово, так і королівські привілеї. Він не дбав ні про вибрання козацького гетьмана, ні про звільнення всього україно-малоросійського народу від лядських бід. Тоді я, Хмельницький, взявши в поміч Господа Бога, піддуривши Барабаша, відібрав ті королівські привілеї і мусив почати з поляками збройну боротьбу. Але ми сподіваємося, що його королівська величність, його превисока персона не піде своєю війною на нас, оскільки почали ми цю війну з поляками за його королівським дозволом, адже поляки легковажили особу його королівської величності, не слухали його мандатів та наказів і насилали на Малу Росію безперервні руйнування та гніт. А коли король, голова всьому війську, не піде з поляками проти нас, то ми не хочемо лякатися польських панів і їхнього численного війська. Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер 141,— сталося це в 470 році після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу! Це все пропонуємо й подаємо на здоровий розмисел ваший, братів наших, усіх узагалі малоросіян, і пильно й ретельно чекаємо, що ви поспішите до нас в обоз під Білу Церкву. На цьому зичимо від доброго серця, щоб дав Господь Бог здоров’я і наділив щасливим в усьому життям-буттям.


Даний в обозі нашому під Білою Церквою,

1648 року, червня, числа... 142














РОЗДІЛ XVIII

Про розіслання універсалів на всю Україну й далі; про стояння Хмельницького під Білою Церквою; обрахунок війська й гармат, що були тоді при Хмельницькому; про призначення полковників і розіслання їх на воєнний чин; також і про смерть короля.


143 Факт документами не потверджується. Але в рукописах XVIII ст. цей документ досить поширений, тоді як сам Літопис Величка відомий тільки в двох відписах. Цей універсал зустрічаємо в «Історії Русів», у зб. Туманського, Симоновського, Маркевича. Його надруковано й окремо в V т. «Актов Южной и Западной России» з деякими відмінами від Величкового тексту.

144 Помилка. Раніше Величко писав, що Хмельницький рушив від Корсуня 27 травня (ч. I, р. 16), а тут каже, що стояв обозом під Білою Церквою з 9 травня.

145 Прибув сам хан. Потім хан з татарським військом покинув Білу Церкву і пішов до Криму.

146 Власне, військо було розпущене, розійшлося по Україні і включилося у всенародне повстання проти поляків. Сам Хмельницький у цей час залагоджував (через А. Кисіля) перемир’я й офіційно відрікався від своїх зв’язків з Кривоносом. Але це було, звісно, дипломатією, що підтверджує в Москві й козацький посол С. Мужиловський.

147 Ганджа Іван — уманський полковник. Гоголь Остап — кальницький полковник, Кривоніс Максим не мав територіального полковництва. Він очолював нерегулярну армію Хмельницького, т. зв. «чернь», і сам мав під своєю владою полковників. У Корсунській битві командував передовою козацькою сторожею.

148 Див. приміт. 146.

Хмельницький розіслав пильними й справними козаками в усю, що лежить обіруч Дніпра, Малоросію шістдесят таких універсалів 143, як належить спорядивши їх — при військовій печатці і з підписом власної руки. Гінці його мали сягнути з одного боку Дніпра від Білої Церкви аж до Полонного, Львова, Кам’янцяПодільського, а з другого — від Переяславля до Чернігова, Стародуба, Гомеля, за Дніпро до Борисова й далі, також до Бихова, Могилева й далі. Цю виправу універсалів Хмельницький учинив через козаків, які були з тих країв і міст, куди їх посилано,— вони добре зналися з тамтешнім людом і могли обережно й легко виконати своє доручення. Розіславши ці універсали, Хмельницький стояв нерухомо своїм обозом під Білою Церквою сім тижнів (від 9 травня, відколи прийшов сюди, до 26 червня 144, коли рушив звідси на Пиляву). Він пильно слідкував за рухом поляків і, не маючи при собі разом із ординським військом більше дев’ятнадцяти тисяч, чекав, коли до нього стягнеться, зважаючи на розіслані універсали, україно-малоросійське військо. За означених сім тижнів до нього долучилося, як орлів, ще вісімнадцять тисяч війська, а крім того, доспіли дві тисячі запорожців і новоприслана орда 145. Отож усього того нового й старого козацького й ординського війська набралося у Хмельницького сорок одна чи сорок дві тисячі 146. Гармат більших і менших було 38, окрім тих шести, що їх відіслали до Січі. Стоячи тут обозом, Хмельницький призначав у своєму війську полковників та іншу старшину, ладнав, як годиться, гармати та інше обозове знадіб’я. Полковників він настановив у себе таких: Кречовського, Ганжу, Остапа, Кривоноса 147 та інших,— про них сказано буде у відповідному місці.

Маючи таку змножену військову козацьку силу, Хмельницький не захотів тратити дарма часу, стоячи на одному місці і тримаючи в думці свою й цілого війська користь, розіслав своїх полковників 148 з козацькими військами у різні місця вести далі збройну боротьбу. Ганжу він послав на Поділля до замку Нестервара, туди ж вирядив і полковника Остапа, а Кривоноса — під Махновичі й Полонне. На Полісся, в Литву й на Білу Русь виправив Хмельницький з козацьким військом двох полковників — Гладкого й Голоту, про що має бути докладно сказано у відповідному місці.

Король Владислав Четвертий уже зачув про подвійну повну поразку польських військ, яку завдав їм на Жовтій Воді і під Корсунем Хмельницький, і про замішання й страх, які пойняли усю Польщу. Він не міг відмовити в рації зауваженню Хмельницького (любої собі людини), що треба притерти роги гордим і неслухняним до його королівської величності полякам. Однак, з другого боку, вболіваючи батьківським серцем на коронний занепад і Річі Посполитої, схилений до того сенаторськими проханнями й порадами, рушив був зі своїм королівським двором начебто проти Хмельницького, наказавши збиратися до себе й польським військам. Але його смерть погодила в королівському серці внутрішню любов до Хмельницького — це також було стимулом подальшого успіху Хмельницького у війні. Король помер у червні чи липні в тому ж таки 1648 році в містечку Меречі 149. Ця подія змінила і спинила той королівський похід на користь Хмельницького і всього уярмленого україно-малоросійського люду.






РОЗДІЛ XIX

Про виправу до Нестервара полковників Ганжі й Остапа; про те, як відкупився Нестервар; про винищення нестерварських жидів; про взяття Нестервара та інших тамтешніх міст; про страх поляків і про їхню втечу; про заміряння козацьких кордонів по річку Горинь; про дбалість примаса Віцерекса після смерті короля Владислава; про новопризначених гетьманів.


149 Владислав помер ще перед Корсунською битвою 20 травня. Відтак і його військові розпорядження сумнівні.

150 Ці дані й подальший опис узято в Твардовського.

151 Януш Четвертинський.

Хмельницький мав значну, вищеобчислену, кількість війська і мало що дбав про ляхів, а вони були біля Вісли і поза нею здивовані й настрашені. Він виправив на Поділля до сильного замку Нестервара з вісьмома тисячами війська, давши в той похід вісім гармат, свого полковника Ганжу і наказав йому здобути Нестервар 150. У тому замкові зачинилось багато шляхти, яка врятувалася зі своїми статками, хоронячи життя, від Корсунського погрому,— був з ними й князь Четвертинський 151. Знайшло там притулок і чимало жидів з великими своїми багатствами. Третього дня після того, як було відправлено Ганжу, Хмельницький вислав до Нестервара з чотирма тисячами війська та чотирма гарматами й другого свого полковника, Остапа. Ганжа, прибувши до Нестервара, дуже налякав ляхів із жидами, які там зачинилися. Поляки вирішили не битись і вступили з Ганжею в переговори, постановивши дати за себе Ганжі з військом значний відкуп і видати при цьому геть усіх жидів. Ганжа взяв від нестерварівської шляхти викуп, а жидів, яких вигнано з замку і які завзято боронилися, всіх вирубав. Тоді повернувся до Хмельницького.

Другий, згаданий уже полковник Остап, якого Хмельницький виправив на допомогу Ганжі, зустрівся з ним дорогою і, довідавшись, що з Нестервара взято відкуп, почав домагатися з нього своєї частки. Ганжа не захотів ділити здобич, і розгніваний Остап зі своїм полком потяг до Нестервара і винагородив свою працю краще від Ганжі, бо здобув Нестервар без великого зусилля. Він вирубав там усю, разом із князем Четвертинським, шляхту і забрав зі своїм військом усе їхнє, звезене туди, багатство. Ляхи, котрі були в інших містах і замках, були перестрашені з того, що сильний Нестервар розорено, залишили свої житла і повтікали до Вісли й за Віслу. Козаки здобули без усяких перепон та відсічі й інші міста: Браславль, Вінницю, Шаргород і Красне і, стягнувши в той спосіб великі здобичі й достаток військового спорядження, заміряли собі кордон аж по річку Горинь.

152 Мається на увазі з’їзд нотаблів 9 червня. Примас (гнєзнинський архієпископ М. Лубенський) був тоді хворий і всім орудував канцлер Осолінський.

153 Не гетьманів, а тимчасових військових проводирів: воєводу сандомирського Ю. Заславського, коронного підчашого М. Остророга і коронного хоружого О. Конецпольського.

Все це діялося після смерті короля Владислава Четвертого. Тоді польський примас Віцерекс зібрав раду 152 і погодив на ній зі шляхтою, що треба з повітів стягти стільки війська, скільки вистачило б на відсіч козакам і татарам. Для цього настановлено було й нових гетьманів 153, оскільки обидва давніші гетьмани, Потоцький і Калиновський, потрапили під Корсунем до козацьких і татарських рук. Однак руського воєводу, лубенського державця, князя Вишневецького тим гетьманським чином тоді не наділено.

Про військові дії полковника Кривоноса, якого виправили з вісьмома тисячами війська й вісьмома гарматами, буде оповіджено так само, як і про дії князя Вишневецького, в наступному розділі.







РОЗДІЛ XX

Про незаслужене тиранство, яке вчинив князь Вишневецький у Погребищах над посланцями Хмельницького; про виїзд князя зі своїм домом від Лубен на Любеч за Дніпро і про удання його від Брагиня до (...) 154 і Немирова; про немирівську різанину, яку вчинив Вишневецький, і про відплату немирівців; про військові дії між Кривоносом та Вишневецьким в Махновичах і під Константиновим; про їхні втрати, а також про те, як вони один з одним роз’їхалися.


154 Прогалина.

Воєвода руський, державця Лубен та інших міст і сіл українських, князь Вишневецький повертався з шеститисячним військом, що було тоді при ньому, від Переяславля до Лубен. Він зустрів і по-тиранському закатував на шляху між селами Войтовим та Филиповим, за дві милі від Березані, шістьох невинних козаків, яких послав до нього з приязним листом-відозвою Хмельницький, і, побачивши, що на частину свого війська не може покластися, розпустив тих ненадійних вояків, а з рештою спішно рушив до своєї резиденції — Лубен. Прибувши туди, він дістав невтішні новини про коронний занепад, донеслися до нього зусібіч звістки і про бурливі вітри козацької війни та селянських повстань. Отож він, як міг, нашвидкуруч з усім домом і з трьома тисячами війська виїхав з Лубен до Польщі. Він подався на містечко Биків і в полудень проти святої неділі перебрався там через річку Свидовець. Зрозумівши, що йти на Київ через воєнне лихоліття йому небезпечно, він подався до Любеча. Тут він перебрався через Дніпро і, досягши Брагиня, відправив княгиню з важким домашнім майном до свого Вишневця. Сам він подався ліворуч, на воєнне змагання з козаками, до Погребищ 155.

155 Від Житомира князь звернув до Погребищ, щоб дати спочити війську і зібрати провіант.

Тут він посаджав по-катівському на палі підозрілих людей, які начебто підбивали руських до повстання, але були то здебільшого невинні. Цими своїми мордуваннями він втратив до себе людську та й підданих своїх приязнь і запалив їхні серця гнівом до себе. Звідти він рушив до своєї маєтності Немирова і, боячись одержати й собі такого катівського гостинця, якого дізнали погребищани, став обозом на милю чи півмилі від міста. Він послав туди з драгунами Барановського, наказуючи, щоб йому прислали з Немирова провіант. Барановський прибув туди й, побачивши, що міські башти зачинені, і почувши щось проти себе від немирівських гультяїв та п’яниць, нагальне прорубав немирівський паркан і, ввійшовши з драгунами в Немирів, без жодного милосердя вчинив тамтешнім людям велику шкоду й різанину.

156 Насправді це був польський загін, що вимагав від немирівців провіанту.

157 Поляки зачинилися в замку, і їх було взято після п’ятиденного штурму.

158 Вишневецький послав під Немирів півтори тисячі кінноти, але нічого не міг удіяти укріпленому козаками місту. Поляки завернули назад до князя.

159 Інакше — Махнівка. Про це повідомив князя київський воєвода Тишкевич, і це він просив допомоги.

Наступного дня роздратовані немирівці, обдуривши Вишневецького своєю покірністю й укліном, випросили в князя собі в залогу кілька сот драгунів і ввели їх до Немирова 156, сповістивши тим часом про це козакам, які були непоодаль. Козаки, як леви, були готові на лови (в той час вони, як схимники, ховалися по схронах довкола Немирова), зараз приспіли до міста й безборонно в’їхали у відчинені перед ними башти. Вони вирубали всю ту драгунську залогу Вишневецького 157 і відомстили таким чином за немирівську різанину, що її вчинив Барановський. Від того погрому врятувався лише один драгун, який і доніс Вишневецькому про зраду немирівців. Князь зрозумів, що і його підданці недоброхотні до нього, але залишив немирівців без кари 158, бо почув, що полковник Хмельницького Кривоніс здобуває місто Махновичі 159. Він подався зі своїм військом до Махновичів, а війська до нього тоді зібралося з Волині й Полісся знову чотири тисячі.

Вишневецький застав місто вже здобуте й розграбоване, козаки саме добували замок, і пішов на Кривоноса в бій, завдавши йому й собі немалого ущербу війська. Там двічі ледве не наклав головою сам князь, бо тільки він налетів, ще з першого разу, кіннотою на Кривоносову піхоту, що добувала була Махновицький замок, як одразу упало трупом близько тисячі польського товариства, а під самим князем забили коня. Кривоніс, побачивши цей розрух і бій, кинувся на допомогу своїй піхоті з другого боку. Він так неждано й сильно вдарив на князя, піхота теж не пошкодувала від себе вогню, що впало на тому полі півтори тисячі княжого війська, а самого князя Кривоніс ледве не спихнув списом із коня. Побачивши це, князь мусив зсадити з коня решту драгунів і боронитися від Кривоноса, відступаючи.

160 Цей епізод знаємо і в іншому, вірогіднішому освітленні. Поляки більше не входили у змагання з козаками (був тут не Кривоніс, а білоцерківський полковник Гиря), козаки відступили без особливих втрат, а погоню за ними стримав сам Тишкевич, побоюючись помсти козаків після відходу Вишневецького. Пізніше Кривоніс з Гирею таки захопили Махновичі.

161 Князь Полонному не допоміг, і Кривоносові козаки здобули його штурмом 12 липня.

102 Війська з’єдналися 13 липня. Були тут полки Осінського, Корицького, Суходольського, які з’єдналися з військами Вишневецького й Тишкевича. Всього зібралося близько 10 тисяч, і це було виборне, регулярне військо.

163 Бій почався 16 липня, а 18 поляки почали відступати.

164 Цифра непевна. Польські реляції приписують великі втрати козакам. Як там не було, але поле битви залишилося за повстанцями.

165 Полуяна взято в полон ще в перших боях, 16 липня.

166 Кривоніс рушив на Межибож і Бар.

167 Інші дані — татар було в Хмельницького три тисячі.

168 Гончариха розташована в урочищі р. Тетерева біля Янушполя.

169 Хмельницький був у Наволочі ще 14 липня і не стояв на Гончарисі до 19 серпня. Принаймні 19 липня він висилає листи вже з-під Константинова. Стояв Хмельницький на лінії Маркуші, Скаржниці, Куманівці, Пилява.

170 Хмельницький чекав на орду, а не на полковників. Більше того, висилав їм у поміч полки: спочатку Гирю, а з Гончарихи — чигиринського полковника Вешняка.

Кривоніс, задовольнившись здобуттям Махновичів і великими втратами живої польської сили, відступив усім обозом від Махновичів, полишивши Вишневецького в спокої 160. Вишневецький після такого Кривоносового пригощення віддав хвалу богові, що не поліг на бойовищі з іншим своїм товариством, і подався з військом від Махновичів до Грицева, тобто якраз до свого Збаража, щоб спочити після військового труду. По тій дорозі попросили в нього захисту від близького козацького нашестя люди, що прибули з Полонного. Він допомоги однак не дав, лише пообіцяв і запевнив, що допоможе їм 161. Князь-бо вже сам, зламавши в Махновичах у боях з Кривоносом жало свого воєнного пориву, стратив свою сміливість, яку мав до козаків.

А Кривоніс, минувши Полонне, як уже брався на Константинів, наштовхнувся по дорозі на два польські полки, Осінського й Корицького, і так їх налякав, що вони з перестраху, незважаючи на розпорядження своїх нових гетьманів, які стояли в Глинянах, мусили вдатися під команду Вишневецького 162. Той же, здобувшись на свіже військо, знову віднайшов утрачену сміливість до козаків і дав під Константиновим бій Кривоносові 163. Та битва тривала два дні, князь утратив у ній близько чотирьох тисяч свого війська 164, втратив і сімнадцять своїх хоругов — захопили їх козаки. Козаків же лягло кільканадцять сот, убито там Кривоносового товариша Полуяна 165 та іншу старшину; своїх хоругов козаки втратили двадцять сім. Після цього бою князь Вишневецький із військом подався до свого Збаража, а Кривоніс — до гетьмана Хмельницького, який стояв тоді з військом на полі Гончарихи 166.







РОЗДІЛ XXI

Про рушення Хмельницького з-під Білої Церкви на Гончариху; про зупинку його там; про звістки, які він одержав про поляків, і про його намір іти на них походом; про Кривоносову виправу до Бара; про взяття Бара з численною здобиччю; про те, як стояв Кривоніс під Кам’янцем-Подільським і про його поворот до Хмельницького; про задум Хмельницького йти на Пиляву і про з’їзд поляків у Збараж до Вишневецького; про те, як Вишневецький із військом підхилився під команду нових гетьманів; про зосередження польських обозів під Чолганським Каменем; про лічбу всього війська з обозом і його статками; звістки, які мали поляки про рушення Хмельницького під Пилявці, і про їхнє рушення туди ж; про невправність поляків під Пилявцями і про втрату ними війська, всіх обозів з великими багатствами та про їхню втечу звідтіля; про їхні замисли тікати в дальні надійні місця; про діловитість Вишневецького і про зміцнення залог Львова й Замостя на позичені й костельні гроші; про рушення Хмельницького з-під Пилявців до Збаража та Львова; про розіслання козацьких полків у роз’їзди в різні місця; про взяття Збаража і про гармати та шляхетські скарби, які там були.


Хмельницький, гетьман Запорозького війська і всієї малоросійської України, розіслав був вищезгаданих своїх полковників із козацькими військами на Поділля, Волинь та в Литву, а сам з меншою частиною козацького війська, що лишилася біля нього, з Тугай-беєм та його п’ятитисячною ордою 167 більше не барився коло Білої Церкви, а 27 червня рушив звідти з усім військом та обозом до Паволочі, наміряючись дійти до так званого поля Гончарихи 168. Йшов він туди неквапно, а дійшов і спинився там обозом 8 липня. Простояв він там шість тижнів, тобто від 8 липня до 19 серпня 169, оскільки знову чекав, що до нього прибуде з України козацьке військо. Чекав він тут також і повернення з Поділля й Волині своїх полковників 170 і приглядався неоспалим своїм серцем до лядської поведінки та до їхніх переміщень.

171 Про повернення Кривоноса до Хмельницького немає інших даних. Та й не потрібно це було. Від Константинова він пішов на Межибож, оминув його і рушив на Бар. 25 липня Бар упав.

172 Кривоноса відкликав Хмельницький, бо з 24 серпня мали початися переговори з поляками.

173 На цьому місці обривається Величковий текст в оригіналі. Подальший текст узято з копії Судієнка. Опис Пилявської битви тут надто короткий, коли порівняти його хоч би з описом Твардовського, який Величко мав під рукою. Це дає підставу думати, що кінець розділу дописав хтось інший або ж Величко не довіряв Твардовському, а факти звірити не міг.

174 Див. приміт. 162.

Ці звістки він діставав від своїх зичливих приятелів та братів по греко-руській релігії, а також від шпигунів, яких спеціально посилав, щоб розвідували про всі лядські ради й замисли. Спершу Хмельницький, дізнавшись від своїх шпигунів, що поляки на чолі з гетьманами зібралися у великім числі в Глинянах, а на чолі з Вишневецьким — у Збаражі, хотів іти на них напрямки. Але в цей час повернулися до нього полковники Ганжа, Остап та Кривоніс, і Хмельницький змінив свій намір. Він знову виправив для військового чину на Поділля Кривоноса разом із десятьма тисячами війська і десятьма гарматами,— цього разу Кривоніс мав більше щастя, ніж у першій виправі, бо тільки-но прибув на Поділля, без великих зусиль узяв місто Бар 171. Полягло там від його зброї чотирнадцять тисяч посілих німців, шляхти, яка поховалася тут зі своїми скарбами, їхніх дворових слуг та іншого люду. Було взято там, у Барі, крім великої, у скарбах і коштовностях, здобичі, яка дісталася Кривоносовому війську, ще й багато гармат та велику кількість всіляких запасів; полонено було там навіть котрогось із Потоцьких. Все це Кривоніс припровадив Хмельницькому.

Від Бара Кривоніс із військом подався був брати Кам’янець-Подільський, але побачивши, що добути його не з руки, повернувся звідти до Хмельницького 172 на Гончариху 173— його військо було надихнуте цими перемогами. Хмельницький після того, як вернувся Кривоніс, вирішив іти під Пиляву, де був міцний замок. Тим часом деякі вірні й знамениті шляхтичі зі своїми військами оминули своїх нових гетьманів, які стояли з військом у Глинянах, і для якоїсь наради та спільних військових дій прибули до Вишневецького у Збараж 174 і про щось корисне для себе там порадилися. В цей час Кривоніс, що його Хмельницький виправив на Поділля, здобув, як уже писалося, Бар. Поляки, які були з Вишневецьким у Збаражі, довідавшись скорботну новину про взяття Кривоносом Бара, опустили були свої крила, але князь Вишневецький, покладаючи добру надію на воєнну згоду, рушив з усім військом, яке зібралося навколо нього, із Збаража до Глинян, щоб схилитися під команду нових гетьманів.

175 Це сталося 1 вересня.

176 Точніше, поляки втекли в ніч з 13 на 14 вересня. Хмельницький ударив на поляків 13 вересня.

177 Поляки вважали, що у війську Хмельницького 120—150 тисяч. Цифри Величка можуть бути применшені, а польські прибільшені.

178 Бурнус — плащ з каптуром.

179 Тут у Літописі Величка велика прогалина — загублено кінець першої, повністю другу, третю, четверту і перший розділ п’ятої частин.

Усе військо вирушило від Глинян у поле і під Чолганським Каменем з’єдналося в один обоз 175. Поляки тоді налічували найвиборнішої кінної воєнної шляхти, в багатих і знаменитих уборах, із численними скарбами та золототканими креденсами, тридцять тисяч. Людей обозових при валках та обозах, озброєних мушкетами, було сто тисяч з лишком.

Тим часом поляки одержали звідкілясь звістку, що Хмельницький з усім військом потягся під Пиляву, сподіваючись узяти шляхетський скарб, замкнутий за міцними мурованими замковими стінами. Це й насправді було так, оскільки 20 серпня Хмельницький таки рушив із Гончарихи на Пиляву. Він ішов туди неквапним ходом, приглядаючись до польських переміщень,— за його відомостями, й поляки потягнулися від Константинова з усім обозом і скарбами туди ж, під Пиляву. Коли вони дійшли до Пиляви, то застали вже тут, на другому боці річки Пиляви, багнистої і важкої до здобуття, Хмельницького. Той стояв зі своїми обозами на тамтешніх великих горбах і пагорбах. Поляки тут належно не влаштувалися і після однієї та другої військових спроб проти Хмельницького втратили сміливість і військову вигадку. А в четвер, на свято Воздвиження чесного хреста, 14 вересня 176, після удару Хмельницького, майнули навтьоки. Вони тікали без пам’яті, як хто міг і куди міг, кинувши всі свої великі обози з численними пребагатими статками і скарбами, залишивши їх на користь і в нагороду Хмельницькому. Вони втратили тоді й кільканадцять тисяч свого війська, хоч Хмельницький мав під Пилявою свого козацького війська 5002, а Тугай-бей тільки 5000 177. Але Хмельницький на пострах полякам перебрав багатьох козаків по-татарському в бурнуси 178 й вивернуті кожухи. Тим він одурив поляків і, наповнивши їхні серця страхом, примусив цих багатирів над келишками з токайським вином тікати без пам’яті. У цій битві під Пилявою втратили поляки багатьох своїх особливо визначних жовнірів і всю славу [...] 179.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.