Попередня     Головна     Наступна

ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА

І РІК ОДИНАДЦЯТИЙ

ВІД ПОЧАТКУ ВІЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ПОЛЯКАМИ

У якій пишеться про турецьку приязнь до поляків; про поведінку цісарців; про шведське бажання миру; про схилення Виговського до поляків; про страх у татар перед козаками; про ворожнечу Виговського з Пушкарем; про поведінку Ромодановського; про постановлення гетьманом Безпалого; про шведську горду поведінку щодо дунчиків, поляків і цісарців; про турецьку неприязну відозву до росіян; про ущемлення поляків через нешанобу цісарців; про відібрання у шведів Торуня; про великі побори в поляків і про листовну відозву запорожців до Виговського, яка дошкуляє й ганить його за зраду; про вибрання Балабана на Київську митрополію після Сильвестра Косова; згадується тут і про Гадяцьку комісію з її умовами.

РОЗДІЛ I

Про радісні звістки, які дійшли до короля в Познань, що турчин не змінює своєї приязні з поляками, а своїх підданих, які порушили те без його відома, має покарати; Ракочого ж має примусити заплатити полякам борг, а татар — повернути польські ясири; про те, що швед за посередництвом венгерського короля намагається постановити з поляками мир; про бажання німецького цісаревича, венгерського короля, стати на цісарство, бо від турчина нависала тоді небезпека; про шведського посла до поляків у Познань зі справжнім бажанням миру; про схилення Виговського до миру з поляками і про те, як хан переконував поляків через свій страх добивати козаків, або щоб король наказав козакам іти разом із ним та його ордами воювати Москву.

Року від створення світу 7166-го, а від плотської з’яви у світ божого слова 1658 року, тоді була літера пасхальна [...] ⁷⁴², вруці-літо було [...] ⁷⁴³, польський король Ян-Казимир, святкуючи в Познані хвалебне й радісне, згідно римського календаря, свято Різдва господнього, одержав зі своїми сенаторами радісні й пожадані для себе звістки. Перша — із Цареграда, від коронного стражника Яскольського, що турецький цар не лише обіцяє дотримуватися давньої своєї приязні з поляками, а й гнівається на своїх підданих, які осмілилися порушувати без його відома мир із поляками і воювати за намовою інших панів. Особливо гнівається, навіть карати його хоче, турчин на Ракочого, через що вже послав до нього, Ракочого, свій невблаганний султанський указ, який віддаляє його від влади й керівництва, а настановляє замість нього Іншого — Ференса ⁷⁴⁴, і має тримати його, Ракочого, в арешті, доки він не віддасть, згідно постановленого з поляками трактату, дванадцять бочок червонних відкупу за заставлені біля Львова голови. Також він декларує зиськати й повернути Польщі всіх польських в’язнів, забраних на війні татарами. Вважає він за слушне скарати до того ж і волоського та мултянського господарів, які не спиняли своїх людей і допускали їх воювати Польщу. Друга звістка давала знати, що шведський король, ушкоджений уже в своїй силі, хоче прийти з поляками до згоди і старається в Празі через свого посла ⁷⁴⁵, щоб цісаревич і наслідник батькової цісарської корони, на той час венгерський король, був посередником і поклопотався б за них у поляків, обіцяючи пристати на його посередницькі ухвали цілком.

Цього цісаревича закликали були на той час до Франкцфорта ⁷⁴⁶ курфюрсти, бажаючи бачити на його голові батьківську корону Римського цісарства з дозволом бути тому від усієї Німецької Річі,— вони боялися, щоб турчин не намислив чогось нового проти них на прийдешнє літо. Турчин стояв тоді в Ядренополі і хотів на прийдешнє літо провадити свої війська через Кроацію на Венецьку війну ⁷⁴⁷. Для того він, піднісши воєнну хоругву проти венетів, змусив усіх ковалів у Румелії ⁷⁴⁸ гриміти залізом, куючи зброю. Через те-то німці ретельно старалися тоді не тільки посадити того венгерського короля, цісарського сина з дому Ракусів, на батьківському столі, але й осадити свою державу для кращої забезпеки з боку Кроації військами.

Шведський король, бувши ущемлений від поляків та дунчика ⁷⁴⁹ і не маючи змоги учинити допомоги своїй, утисненій ворогом Річі, вступив до свого Щетіна і, хоч просив посередництва у згаданого венгерського короля, однак, з другого боку, прислав свого посла до Познані ⁷⁶⁰ з усним посередництвом про мир від француза ⁷⁵¹, просячи від поляків справді вічного й непорушного миру. А щоб постановити й утвердити його, послав на польський кордон з частиною війська свого брата ⁷⁵², сам же з частиною війська затримався біля Щетіна.

Маючи дві такі радісні для поляків новини, король дістав принесену з України ще й третю, не менш за перші радісну звістку від своїх комісарів, що гетьман Виговський з козаками майже схиляються до миру з поляками, але, мавши поміж себе на те незгоду, відклали з минулої осені постановлення складених уже пактів з поляками ⁷⁵³ до майбутніх свят Різдва господнього за руським календарем.

Кримський хан, боячись надалі козаків, намовляв і переконував короля, щоб зносив і добивав їх війною, а коли не так, то хай накаже їм, козакам, воювати разом із татарами Москву, віддячуючи тим самим шкоди, вчинені Москвою в польських державах і землях, бо інакше вони, кримці, не можуть жити, бувши з натури схильними до війни. Але ті ханські резони й бажання були даремні, оскільки невзабарі, як про те було сказано попереду ⁷⁵⁴, Виговський дійшов із ханом до пожаданого союзу й братерства.

РОЗДІЛ II

Про зустріч Виговського з путивльським воєводою в Константинові; про скарання на смерть у Гадячому кількох чоловік і про посланця, гадяцького намісника, до Пушкаря із закликом до згоди; про відіслання Пушкарем того посланця Виговського в Калантаєв; про вислання Виговським сербів, щоб узяти Пушкаря; про розгром тих сербів біля Диканьки над Голтвою; про страх від того розгрому в Миргороді і про початок тодішніх козацьких чвар; тут-таки про вибрання на Київську митрополію Дионисія Балабана.

У міжсвяття Різдва господнього Виговський написав до путивльського воєводи Олексія Микитовича Зюзіна ⁷⁵⁵, що він хоче з ним побачитися і порадитися про насущні тодішні справи. Після узгоди з воєводою вони з’їхалися за тиждень після Водохрещі ⁷⁵⁶ в Константинові, де, достатньо перемовившись, про що належало ⁷⁵⁷, поміж себе і погулявши, роз’їхалися із Константинова по домівках. Прибувши з Константинова в Гадяче, Виговський скарав там на смерть кількох значних і чиновних гадяцьких осіб, на яких клав був підозру неприязні до себе. А намісника гадяцького Тимоша ⁷⁵⁸ він послав до полтавського полковника Мартина Пушкаря, упоминаючи йому, щоб загасив свою впертість та гнів і схилився до приязні із ним, Виговським.

Пушкар же відповів на те посланцеві Виговського: «Чи не так хоче Виговський погодити мене з собою, як погодив у Гадячому з братами нашими, кращими за нього товаришами Запорозького війська, постинавши їм голови, але не діжде того!» І зараз-таки, забивши того посланця, гадяцького намісника, в кайдани і скинувши на нього деякі вини, а особливо погром біля Подолок донців, учинений завдяки йому, гадяцькому наміснику, виписав усе те в листі і відіслав його в ув’язнення до калантаєвського воєводи.

Виговський же прибув із Гадячого до Миргорода і прогаяв там у тамтешнього полковника Григорія Лісницького кілька днів, дожидаючи повернення до себе від Пушкаря свого посланця, гадяцького намісника. Але коли дістав певну звістку, що Пушкар не лише не схиляється із ним до згоди, але й відіслав у Калантаєв, закувавши, згаданого його посланця, був тим дуже вражений і розгніваний і зараз виправив, щоб узяти до себе Пушкаря, з Миргорода до Полтави свій Сербський компанійський полк ⁷⁵⁹, а сам у понеділок 25 січня рушив із Миргорода до Чигрина. А ті компанійці не пішли просто на Полтаву чи зблудили, а вдалися до Великих Будищ. Пушкар провідав про те завчасу і виправив проти тих сербів запорозького полковника Якова Барабаша ⁷⁶⁰ з частиною його запорожців і з другою частиною свого городового війська, якого всього могло бути шістсот чи сімсот. Отой Барабаш, як чулий вождь, поспішив уночі із військом, яке дав йому Пушкар, до Диканьки, а з Диканьки вирушив у середу 27 січня на світанку. Він швидко напав на тих сербів за долиною Голтвою під Диканькою, якраз проти Рогу Жукового Байраку — вони саме почали готувати собі обід — і розгромив їх усіх до решти ⁷⁶¹, так що мало хто з них відійшов до Миргорода, принісши звістку миргородському полковникові Лісницькому про таке своє нещастя і викликавши в Лісницького та всього Миргорода тривогу, оскільки сподівалися погоні за сербами, які втекли від Барабашевого погрому, а тим самим і погрому на самого Лісницького від того Пушкаревого війська на чолі з Барабашем, адже Лісницький тримав сторону Виговського. Отаким початком і через такі дії прийшло лихо з того боку Дніпра на цей бік, і запалав вогонь чварної козацької незгоди.

У цей час, того ж 1658 року, коли почалися лихі українські чвари, відбулася в Києві елекція на Київську митрополію, що вдовувала після преосвященного покійного митрополита Сильвестра Косова. Був тоді вибраний і постановлений на престол Київської митрополії (сталося те в перший тиждень Великого посту, 28 лютого) ⁷⁶² вільними голосами всього духовенства та численних світських осіб Дионисій Балабан, який числився від Володимирового хрещення, коли вперше були настановлені руські митрополити, сорок восьмим.

РОЗДІЛ III

Про дії Виговського та Пушкаря; про закликання орди і про розгром під Жуками Пушкаревого війська; про забиття самого Пушкаря і про зраду Виговського російському государеві; про Гадяцьку комісію та пакти і про вчинене тоді на Україні бідство, кровопролиття та розор; про змагання Ромодановського з Гуляницьким під Варвою і про постановлення там нового й першого на цім боці Дніпра гетьмана Безпалого; про відступ його, Ромодановського, з новим гетьманом від Варви до Лохвиці.

Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських й українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяславля й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь. Було це так.

Згаданий раніше полтавський полковник Пушкар вдовольнився перемогою над сербами Виговського, як про це вже вище згадувалося, і почав готуватися до подальшої війни проти Виговського і його прихильників, полковників — миргородського Григорія Лісницького, ніжинського — Гуляницького, лубенського — Павла Шевця, чернігівського — Силичича, прилуцького — Петра Дорошенка та інших. Він зібрав до себе піхотний полк із винників, броварників, пастухів та людських наймитів, назвавши його дейнеками, і цей полк мав у собі мало товариства з добрим християнським сумлінням, та й зброї не мав пригожої до війни, а лише рогатини, коси та киї, зате мав готові до вбивства і грабунків людських маєтків серця. Після цього він стягнув свій Полтавський полк і, взявши з собою Барабаша з запорожцями та згаданих дейнеків, рушив до Миргорода на Григорія Лісницького.

Лісницький, провідавши про той Пушкаревий на себе марш, вийшов із Миргорода на Лубни з певною кількістю товариства свого Миргородського полку, від якого мусив бути в не меншому страсі, бо боявся, аби те товариство не зрадило його і не перекинулося до Пушкаря ⁷⁶³. Пушкар також, нічого не справивши корисного собі над Лісницьким у Лубнах, відійшов до Лохвиці ⁷⁶⁴, куди прибув за розпорядженням Виговського на третьому тижні Великого посту й ніжинський полковник Гуляницький ⁷⁶⁵,— він мав тут поскоромити Пушкаря. Але так само, як Пушкар у Лубнах над Лісницьким, так Гуляницький у Лохвиці над Пушкарем нічого не досяг і в четвер, 18 березня, повернув від Лохвиці на Глинсько і далі, до себе. Провідавши про це повернення, пушкарівці виїхали з Лохвиці й немало шкодили війську Гуляницького, нагнічуючи ще більше вогонь неприязні та чвар.

Звідомився про такі шкідливі дії та чвари на Україні пресвітлий російський монарх. Він прислав того ж Великого посту в Чигрин до гетьмана Виговського нарочного посла Богдана Матвійовича Хитрова ⁷⁶⁶, закликаючи його, Виговського, до незмінної собі вірності й обіцяючи йому свою монаршу милість, казав, що заспокоїть ту завірюху. Виговський, бувши вдячний на ту монаршу милість, чесно відіслав невзабарі того посла Хитрова назад до Москви, а вслід за ним виправив до Москви миргородського полковника Григорія Лісницького з чолобиттям до свого пресвітлого монарха ⁷⁶⁷, у якому оскаржив своїх заколотників, полтавського полковника Мартина Пушкаря і запорозького полковника Якова Барабаша, і просив, щоб ці крамольники були, згідно його, монаршої, обітниці погамовані й поскоромлені. На те чолобиття Виговського були виправлені зараз-таки з Москви від пресвітлого монарха до Пушкаря й Барабаша в Полтаву нарочні посланці стольник Іван Олфімов та дворянин Никифір Волков з нагадувальними монаршими грамотами, щоб вони не бунтувалися й були слухняні гетьманові Виговському та залишалися з усім Запорозьким військом у любові та згоді. А що той монарший нагад не зм’якшив Пушкаря й Барабаша і не прихилив їх до згоди з Виговським, то Виговський змушений був, затаюючи свою близьку зраду, суплікувати до пресвітлого російського монарха через свого гінця вдруге і знову просити про поскоромлення своїх противенців Пушкаря й Барабаша ⁷⁶⁸. На це прохання Виговського був учинений від пресвітлого монарха, його царської величності, указ окольничому князеві Григорієві Григоровичу Ромодановському ⁷⁶⁹ з великоросійськими військами, щоб ішли на Україну і поскоромили згаданих противенців. Але доки ті великоросійські війська зібралися і прибули з Ромодановським на Україну, гетьман Виговський уже перестав чекати їх (дуже вже ліниво вибиралися вони в похід) і, прагнучи помститися на Пушкареві й Барабаші за вибиття своїх сербів і присмирити їхнє противенство, послав у Крим до хана нарочного, просячи собі в нього швидких крилатих ординських помічників, які й прибули в Чигрин до Виговського числом у десять тисяч на чолі з керівником своїм Карач-беєм ⁷⁷⁰ — було це на четвертому тижні після Великодня.

Виговський тоді стягнув зобабіч Дніпра шістдесят тисяч козацького війська, і разом зі своїми ординцями переправився перед вшестям через Дніпро, та й рушив з ним і названою ордою до Полтави на Пушкаря й Барабаша ⁷⁷¹. А коли він, Виговський, притягнув до Соколячих Байраків, що були за дві милі від Полтави (це сталося перед Святою неділею, у вівторок 25 травня), то до нього прибув з царського міста Москви миргородський полковник Григорій Лісницький, який тут-таки здав своє посольство і при монаршій грамоті, писаній до Виговського, подав і другу нагадувальну грамоту до Пушкаря, щоб той більше не чинив колотнечі і схилився до приязні Виговському. Але оскільки та монарша грамота, відіслана від Виговського в Полтаву до Пушкаря ⁷⁷², нічого сподіваного не справила в затверділих і непокірних Пушкаревому та

Барабашевому серцях, то Виговський постановив неодмінно, не чекаючи Ромодановського, посмирити тих своїх задерикуватих противенців бойовою зброєю і відомстити таким чином кривду за сербів та й за своє безчестя, адже Пушкар не раз кидав на нього лайливими й укірливими словами. Через це 31 травня ⁷⁷³, на понеділок Тройці, залишивши під Соколячим Байраком орду, сам із усім військом рушив під Полтаву, а перейшовши за Жуківським Байраком долину Полузор’є і лишивши на ній два полки затяжної німецької піхоти Хмельницького, сам рушив ближче до Полтави. Він знову перейшов долини, що котяться від Жуків у Полузор’є, і, досягши Санжарова, став усім своїм обозом на горі поміж селами Жуками та Рибцями, лише за милю від Полтави, протягши свій обоз зі згаданої гори через долину, аж до Жученкового Байраку. Пушкар мав зібраний до Полтави свій полк і був начебто готовий до чинення бою з Виговським, але коли напевне прочув про близькість до себе й потугу Виговського, то його відвага значно зменшилася — він вирішив не виходити в поле для відсічі, а боронитися проти Виговського з Полтави ⁷⁷⁴. Однак чернь, або вбогі на одежу й розум, зганила ту боязнь у ньому, Пушкареві, і змусила вийти проти Виговського в поле.

За години дві чи півтори перед світанком Пушкар вийшов з усім своїм кінним та пішим військом із Полтави (був тоді вівторок Зелених свят, першого червня) і, коли сонце почало простирати з небесного океану на світ своє золотосяйне проміння, ударив міцно й несподівано на обоз Виговського, заставши його військо не готовим до бою — він налякав і вигнав його з обозу геть. Виговський, однак, відразу ж справився і повернув з усім своїм військом на Пушкаря, зразу ж вигнав його геть зі свого обозу і почав наступати на нього далі до Полтави. Але на той час приспів з Полтави до Пушкаря Барабаш із запорожцями, і військо Виговського було зломлене й відігнане, тоді як обоз Виговського був знову цілком опанований Пушкаревим військом. Одні почали тоді грабувати, а інші, п’яниці, засіли біля горілчаних куф і вже не сподівалися переміни своєму успіхові. Виговський же після такого подвійного свого посоромлення від Пушкаря лишився налегці й повністю голий — покинув-бо всі свої достатки в обозі, невільно залишивши їх у здобич пушкарівцям. Він подався якнайшвидше до орди і, взявши її з собою від Соколячих Байраків та з’єднавши з усім козацьким військом, а також з двома згаданими німецькими полками, знову приспів до свого опанованого Пушкарем обозу. Тут були збезчещені киями від Пушкаревих дейнеків німці ⁷⁷⁵, які не змогли встояти проти них своїми двома полками і з великим соромом утекли від єдиного Дейнецького полку. Вони не сподівалися собі на службу від Виговського жодної винагороди і пішли через Чигрин просто в свою Німецьку землю. А Виговський з козаками й татарами міцно вдарив на несправне Пушкареве військо, що розгостилося в його обозі, і, вчинивши велику січу, нарешті зломив його і побив усе до ноги, врізнобіч [...] ⁷⁷⁶ розігнавши і там його добивши. В цьому бою Барабаш із запорожцями мало працювали, бо, побачивши свій напевний програш, відлучилися завчасу від Пушкаря й пішли, хоч і не з усіма своїми запорожцями, назад до Січі ⁷⁷⁷ — вони не мали за собою ні від кого погоні. Пушкар же працював у тому бою пребагато і, підтримуючи своє військо, дійшов нарешті до того, що допустив, аби його молодецька голова була відсічена одним добрим козаком із пліч і принесена на списі в обоз до намету Виговського ⁷⁷⁸.

Після такої перемоги над Пушкарем і Барабашем Виговський трохи спочив у своєму обозі і рушив на Полтаву, а ввійшовши до неї без спротиву, значно повітав її вогнем і мечем, останок її зберіг цілим. Це ту Полтаву, яка від закладання свого, а було це 1608 року від Різдва Христового [...] ⁷⁷⁹ і квітла 49 років — її пошкоджено було й приведено до всеконечної руїни через тоготаки Пушкаря.

Виговський прожив у Полтаві від першого по четверте червня і покинув її в п’ятницю. Але перш ніж рушити з Полтави, він, відпустивши Карач-бея з татарами до Криму, дозволив йому винагородити свій труд ясиром з Полтавського повіту ⁷⁸⁰. Ясиру була набрана велика сила і звезена до Полузор’я під Стасівцями, звідкіля татари хотіли рушати за Ворскло у Крим. Тоді козацьке військо, що було в Полтаві, прикрикнуло на Виговського й одержало від нього дозвіл відняти собі в татар ясир. За цим дозволом до кільканадцяти тисяч добрих молодців сіли на коні і, прибувши на згадане Полузор’я до орди, сказали їй, щоб відпустила весь ясир на волю, а коли не зробить цього, то з нею учиниться розбрат. Почувши це і застрашавшись, орда вимушено відпустила весь ясир, а сама пішла до Криму з порожніми руками. Виговський же, рушивши з Полтави у згадану п’ятницю четвертого червня, ночував на долині Голтви, а, переночувавши і розпустивши по домівках сьогобічні полки, сам з тогобічними полками рушив був до Дніпра й Чигрина. А розпускаючи полки, як сьогобічні так і тогобічні, наказав їм бути у всілякій готовності до воєнної оказії, яка мала настати по його зраді.

Після такої розправи над Пушкарем та Барабашем і після прибуття Виговського у Чигрин на Петрів піст прибули на Україну численні московські війська ⁷⁸¹ на чолі з воєводою князем Григорієм Григоровичем Ромодановським, щоб присмирити Пушкаря. Вони стояли під Прилукою тижнів зо три, але Виговський, звідомившись про те, написав до свого пресвітлого російського монарха, доносячи, що вже присмирив і розгромив свого противенця Пушкаря козацьким та ординським військом. Татар відпустив у Крим, а великоросійські війська хай по монаршому указу вийдуть із України, як уже непотрібні, додому. Це було тоді ж на прохання Виговського і за монаршим указом справлене ⁷⁸², і ті війська повернули від Прилуки до Білгорода.

Потім Виговський, слабуючи на неправду, почав хворіти своєю беззаконною зрадою, бо, схиляючись до Корони Польської, учинив був через своїх послів ⁷⁸³ звідомлення королеві Янові-Казимиру про своє щасливе звитяжництво над Пушкарем і про подальший свій намір, а також прикликав із Криму більші від перших орди і, з’єднавши їх із своїми козацькими полками, що були обіруч Дніпра, знову рушив з Чигрина ⁷⁸⁴, а після Першої Пречистої пройшов повз Лубни і виявив відверту зраду своєму пресвітлому монархові, бо напав війною в його царську державу під порубіжне містечко Калильноє, чи Каменноє ⁷⁸⁶, де, мало що зашкодивши сільському людові, добував те містечко. Але нічого йому не зміг учинити і, покрутившись трохи коло Веприка й нічого корисного собі не справивши, рушив із ганьбою до Гадячого і став непооддаль. Сюди відразу ж прибули до нього, Виговського, прислані від Яна-Казимира посли й комісари — Беневський ⁷⁸⁶, за козацьким літописцем, чи Пнемевський, генерал, який був і раніше, при смерті Хмельницького і при постановленні гетьманом Виговського у Чигрині, що було вже викладено під 1657 роком. Той посол був управний і кучерявии у мові і з останніх чисел серпня ⁷⁸⁷ до шостого вересня постановляв із Виговським та Запорозьким військом, що було на боці Виговського у Гадячому, комісію й пакти миру, які мали в собі таке, як свідчить Твардовський на 263 листі ⁷⁸⁸.

Гадяцькі пакти,

складені Виговським із польськими комісарами 6 вересня 1658 р., виписані з Твардовського:

1. Найпередніше знести унію й надалі терпіти як римську, так і грецьку релігію.

Це можна розуміти так. Коли кажуть знести найпередніше унію — це явно значить відкинути, знищити унію, щоб вона не стояла поміж руським і польським народом і не поширювалася поміж греко-руською та римською релігією. А ще кажемо ми: чому це так? Відповідаю: через те, що коли буде лише дві релігії, греко-руська та римська, то як із римської у греко-руську, так і з греко-руської в римську мало хто, а радше ніхто не захоче хилитися. А коли поміж цими двома релігіями, греко-руською та римською, стоятиме посередині унія, то через це православним може бути вчинена немала ураза, оскільки багато хто з православних, які живуть під владою польських римлян, заради достойностей, гонорів та інших тимчасових цьогосвітніх марнотностей захотіли б (як багато хто уже й зробив) відхилитися від батьківського греко-руського благочестя і стати схизматиками-уніатами. Коли ж кажуть, щоб терпіти надалі як римську, так і грецьку релігію, то це треба розуміти, що поляки при римській, а Русь при грецькій вірі несхитно мають лишатися без жодного посередництва унії.

Самійло ВЕЛИЧКО.

2. Київський митрополит зі своїми чотирма владиками ⁷⁸⁹ хай завжди матиме місце в сенаті Корони Польської і буде вічним і найпершим генералом Запорозького війська та київським воєводою ⁷⁹⁰. Також війська компутового ⁷⁹¹ козацького має бути не більше шістдесяти тисяч ⁷⁹². Мають бути також з Русі й інші сенатори.

3. Старожитні церкви, монастирі з усіма своїми господарствами мають бути привернені козакам. А щоб не були вони під світським завідуванням, то хай мають для себе свої академії й науки, архіви та друки ⁷⁹³.

4. Всім має бути даровано і щиро відпущено все минуле, а коли б було не так, але інакше, то й перемир’я розривається.

5. Не платити податків до Корони і не знати по обох Українах іншої якої юрисдикції, окрім самого свого козацького гетьмана. Йому ж, гетьманові, вільно представляти королеві того зі своїх козаків, кого захоче нобілітувати ⁷⁹⁴, а щоб мало те свою міру, то хай для того вибере гетьман зі своїх підлеглих сто осіб ⁷⁹⁰.

6. На Україні не має бути ніяких коронних обозів, хіба довелося б їх туди затягти задля потреби, але ними буде командувати сам гетьман, і вільно їм буде стати по королівських та духовних волостях, де вподобають ⁷⁹⁶.

7. При таких волостях і установах вільно буде кувати козацьку монету для заплати козацькому війську.

8. Мати поміж собою загальні узгодні ради, за якими могла б відкритися Дніпром аж до самого Чорного моря навігація ⁷⁹⁷.

9. До тієї війни, коли Польщу уражатиме Москва, козаки стосунку не матимуть, але повинні будуть боронити свої кордони лишень удома ⁷⁹⁸. А коли б щось із провінцій було свіжо відірвано до Москви і через трактат те повернути вона не захотіла б, то мають добувати того спільною військовою силою.

10. Всім тим людям Корони Польської, які лишилися на козацькому чи шведському боці, має бути повернений їхній гонор з усіма їхніми добрами, а коли тим титулам роздано було знесення, то це має бути відмінено і навічно зачорнено в листах.

11. Гетьманові козацькому не шукати в сторонніх монархів жодної протекції, а знати себе вірним лише своєму королеві.

12. Маючи приязні стосунки з Кримською державою, стерегтися, щоб не уразити й московського монарха ⁷⁹⁹; повернутися також додому, не творячи у вітчизні своїй шкоди.

13. Міста, села, й городи свої, і що коли в кого взято у тій війні, як у духовних, так у світських, забирати назад, а щоб спокійніше те виконувалося, брати на те королівські й гетьманські універсали, а свої трибунали мати, щоб судити, де треба ⁸⁰⁰.

14. Також печатарі, маршалки та інші дворові достойники мають бути подібні до коронних ⁸⁰¹.

15. Чигрин, як то й було перед оцім, лишиться при гетьманській булаві ⁸⁰².

Для ствердження всього цього має бути невзабарі скликаний у Варшаві сейм, де на ті пакти присягнути з обидвабіч.

Після викладу цих Гадяцьких пактів, що постановляли на Україні Річ Посполиту, прикладає Твардовський і таке: що обидві сеймові коронні палати поклали й узгодилися, аби в козаків не було так, як постановлено Гадяцькими пактами, але суперечили в цьому їм небесні сфери, що інакше не могло бути, як уже постановлено. Досить того козакам, що вони, здобуваючи те, нікому не кланялися, не купували того золотом і не доступали гонору шляхетства через якісь інші дворові посередництва, але добилися мужнім серцем та шаблею того, що мають. Менше про те, що вони були хлопи, а тепер шляхта, бо були перед цим такі ж македонці й грубі доліопи ⁸⁰³; римляни також постали з пастухів, а турки показали світові свою голову з розбійників. Та й наші, каже, поляки не завжди були шляхтою, але заробили собі те шляхетство завдяки крові й відважній силі, і не порожнє колишнє жартівливе Стефанове ⁸⁰⁴ пророцтво, що з тих лотрів козаків мала бути вільна Річ Посполита, якою вже є й тепер, бо знаменита й добре споряджена. Але з огляду на зухвалість військової черні, каже Твардовський, не можу сподіватися, щоб довго втримався той порядок. А для виконання свого слова й дійового потвердження присягою тих Гадяцьких пактів мають бути прислані від Виговського на сейм товариство з кожного полку на чолі з генеральним обозним Тимофієм Носачем і з двома осавулами.

Осібно ще на тій Гадяцькій комісії було домовлено й постановлено те, що козаки з Виговським мали з’єднатися з татарами і тягнути війною від Путивля у Великоросійську державу ⁸⁰⁵. А ще та комісія не повернулася з Гадячого до короля, як був хитро спійманий росіянами в Литві литовський гетьман Гонсевський ⁸⁰⁶, який стояв у Литві з військом проти російського війська князя Долгорукого. Гетьман був ув’язнений у Вільні, де лишався значний московський гарнізон. Довідавшись про це, польський король зачав з Росією відверту війну, яка доти утаємнювалася через Віленські пакти, в яких була обітниця польської корони російському государю. Для цього король виправив у Литву проти московського війська з литовським військом Сапігу ⁸⁰⁷, а з польським військом — великого коронного гетьмана.

Довідавшись про це, князь Долгорукий познімав з литовських замків свої залоги, осадивши тільки міцним гарнізоном Білень ⁸⁰⁸, і позадкував з Литви до Борисова й далі до російських кордонів. Виговський же, постановивши Гадяцьку комісію й пакти, відправив королівських послів назад, а сам, прибувши в Чигрин, розпустив козацькі війська по їхніх домівках.

Побачивши такий початок зради Виговського, пресвітлий государ, цар російський Олексій Михайлович заслав свій указ князеві Ромодановському, щоб, знову зібравши свої війська, рушав на Україну й присмирив прихильників Виговського. Князь Ромодановський стягнув тоді значне військо й, рушивши від Білогорода ⁸⁰⁹, прикликав до себе згаданих Пушкаревих дейнеків, які врятувалися від погрому Виговського,— набралося їх знову цілий полк. Він перейшов річку Псьол і вдарив на Миргород, який застав безборонний. Тут він позабирав у тамтешніх жителів усі їхні маєтки і зволив потягти до Лубен. Лубенський полковник Павло Швець з усіма лубенцями, тим більше бувши прихильниками Виговського, забрали що могли зі свого добра й пішли геть із Лубен, розсипавшись світ за очі й полишивши в Лубнах самих убогих.

Ромодановський притяг до Лубен і, нічого тут не заставши, спалив їх дощенту, за винятком однієї Святотроїцької церкви, і помчався на чиюсь раду до Мгарського Лубенського монастиря. Тут його військо знайшло у винному саду заховані скарби багатьох заможних людей і розграбувало їх поміж себе. Те ж учинено було з монастирською скарбівнею і з усім узагалі монастирем, за винятком однієї тільки Великої церкви, та й то її оборонив та відвернув драпіжне військо від того грабунку сам Ромодановський.

Після зграбування Лубенського монастиря і спалення всіх Лубен Ромодановський звідомився, що за розпорядженням Виговського іде проти нього зі своїм полком разом із прилуцьким полковником Петром Дорошенком та з чернігівським полковником Оникієм Силичичем ніжинський полковник Гуляницький. Отож він рушив із Лубен до Пирятина, де, сходячись на різних місцях з Гуляницьким та іншими згаданими полками, чинив значний бій. Але вони не змогли нічого один одному вдіяти, і Ромодановський з усім своїм військом утиснувся в Пирятин. Гуляницький же з усіма перечисленими полками рушив від Пирятина й увійшов до містечка Прилуцького полку Варви, де почав готуватися до подальшої військової боротьби проти Ромодановського. А козацький полковник Іван Донець, який мав полк московської піхоти, що вручив йому Ромодановський, удався за розпорядженням Ромодановського від Пирятина до Чорнух, міста Лубенського полку. Там він мало попрацював і, злупивши до голого тіла всіх тамтешніх людей, повернув у Пирятин до Ромодановського. Ромодановський же відпочив після воєнного труду, який мав із Гуляницьким, і, дуже обдерши Пирятин та пошкодивши його вогнем, рушив перед самим Михайлом до Варви на Гуляницького.

Після такої нещасливої і згубної поведінки та дій Пушкаря й Виговського згадані нечестиві сини дейнеки, а разом із ними і слобідські козаки нападали, за дозволом Ромодановського, на українські містечка та села і без жодної поваги й милосердя шарпали, обдирали, й руйнували, не без убивств, людей, і обертали все внівець. Ромодановський, прибувши до Варви, спробував там із Гуляницьким воєнного щастя, але нічого корисного собі не досяг ⁸¹⁰, лише те хіба, що поставив там, під Барвою, аби більше перешкодити й завадити інтересам та намірам Виговського, нового гетьмана.

Перший на цьому боці Дніпра гетьман Іван Безпалий, 1658 року, в листопаді.

Отже він, князь Григорій Григорович Ромодановський, із великоросійським військом, як уже говорилося, лютуючи в Миргороді, в Лубнах та Пирятині і розправляючись на різних місцях війною з прихильниками Виговського, вищезгаданими полковниками, побачив, що ні Виговський, ні його прихильники не схиляються до союзу й вірності великому російському государеві. Побачив він і те також, що Запорозьке городове військо розділяється надвоє: одні хочуть лишатися під Короною Польською і тримаються Виговського (це вони постановили разом із ним у минулому місяці вересні і завершили в Гадячі при королівських послах та комісарах свої пакти з Короною Польською, бажаючи непремінно лишатися з нею, згідно тих пактів, у союзі), а інші хочуть лишатися в непохитній вірності під православним російським монархом і стоять на боці його, Ромодановського. Отож він зважив за добре поставити іншого гетьмана у згаданому, що було при ньому, козацькому війську і на всій цьогобічній, аж від Переяславля, Україні. Коли він ознаймував і запропонував це козацькому війську, тоді воно, вдячно прийнявши таку раду князя Ромодановського, вибрало поміж себе і постановило гетьманом значного військового товариша Івана Безпалого,— це сталося під Варвою в останніх числах листопада,— якого князь Ромодановський там-таки під Варвою потвердив на той гетьманський уряд превисоким монаршим іменем та словом ⁸¹¹. Цей Безпалий, бувши першим цьогобічним гетьманом і маючи в себе до кількох тисяч козацького війська, що зібралося з різних полків, тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кожуха, боячись хоч трохи віддалитися набік, щоб не потрапити до рук Виговського. Тим часом до Гуляницького, який був у Варві, прибула прислана від Виговського орда, яка несподівано й міцно вдарила на Ромодановського, вчинивши його війську значний ущербок і нагнавши йому великого страху. Через це він, Ромодановський, засумнівавшись за свою цілість, позадкував від Варви до Лохвиці і не без великих труднощів, маючи значну втрату в тому марші своїх ратних людей від орди й козаків Гуляницького, 2 грудня вночі ⁸¹², о третій годині, заледве вскробав у Лохвицю разом із новим гетьманом Базпалим.

РОЗДІЛ IV

Про шведські успіхи над дунчиком; про сум від того в поляків, про те, що вони не допомогли дунчикові; про Варшавську конвокацію ⁸¹³, про турецьку й татарську неприязну до росіян кореспонденцію полякам; про листовне бажання короля і про його гінця до Москви; про повторне щастя шведів над дунчиком з узяттям Фіоненськоі інсули, де були величезні багатства; про схилення дунчика до трактату з прикрими йому умовами; про затяжні ⁸¹⁴ цісарські війська, які уярмлювали поляків і багато хотіли грошей; про шведську відміну свого бажання миритися з поляками і погрозу від них на Цесарію; про Брандебуржця і його бажання польської допомоги проти шведів; про велику нешанобу цісарців на великополянських кватирях; про польські сейми в Среді; про з’їзд там ображеної цісарцями шляхти і про королівську їм відповідь; про королівський указ до цісарського фельдмаршала; про некорисну його відповідь королеві; про вальний варшавський сейм при участі московського посла; про припинення того сейму через тривогу від шведів і про його закінчення; про шведське рушення з Данії; про пихатість шведа через свою фортуну і про подальші його наміри; про погрози курляндському й брандебурзькому князям і про відміну шведського щастя й посередництва з цісарського боку; про три звістки у поляків — дві сумні, а третю радісну від Виговського, що піддається під Корону і вже розгромив полтавського Пушкаря.

Після таких (що писалося про Пушкаря й Виговського) нещасливих і сумних зачинань на Україні лядський посол Гнінський приніс, як свідчить Твардовський, до польського короля Яна-Казимира неприємну новину від дунчика, що шведський король, поправившись після дунської поразки, нахилив до неї воєнною фортуною навзаєм і дунчика і довів його до великої руїни, бо нагнав був під Фрідризодом його військо ⁸¹⁵ і взяв там сто штук дунських гармат з усією його піхотою. Від цієї поразки не лише вчинилася превелика тривога в Дунському королівстві та провінціях, але й відгорнулися від нього, дунчика, мало не цілі три провінції, тобто Голштинськ, Слесвіцьк і Ютланд ⁸¹⁶. І хоч дунчик був паном біля морського берега, однак, так сильно ущерблений від шведа, ретельно просив собі від поляків швидких та достатніх військових посилок, бо коли б мало бути інакше, то він, дунчик, змушений буде, хоч і не при доброму способі й умовах, дійти згоди зі шведами.

Ця звістка тоді дуже засмутила поляків і наче мечем ударила, коли прочули вони про такі шведські гаразди над дунчиком. Одержавши цю звістку, король польський радився зі своїми сенаторами, яку б учинити перепону тим шведським гараздам у подальшій їхній війні на дунчика? На цю раду він, польський король, зараз послав уже третє своє розпорядження польському війську йти в Померанію, однак через насталу тоді зиму з превеликими снігами та морозами німецьким військам зі своїх зимових кватир та теплих хат, а великополянам зі своїх домівок не хотілося марширувати в ту Померанію. Після того у Варшаві відбулася конвокація, або зібрання польських станів ⁸¹⁷, на якій радилися, кому далі боронитися чи принаймні в який бік вивести з польського дому ту війну, щоб через продовження її Корона Польська не прийшла до крайньої руїни та знищення. Постановлено було тоді, на тій Варшавській конвокації, почекати до 20 березня, щоб почути остаточну резолюцію венгерського короля ⁸¹⁸, .який був миротворцем між поляками і шведом. Ухвалено було також повставати війною на Москву, коли б вона посилено допивалася своєї елекції на Польську Корону, тим більше, що й кримський хан звістив через свій лист, що згодився з козаками на добро Корони Польської, хоче воювати разом із ними Москву та закликає до цієї кампанії й поляків. До того ж писав королівському двору й сам турчин, явний християнський ворог, який мав до росіян природжену озлобу. Він пропонував розсікти залізом лігу з Москвою і висловлював, що не можна їм, полякам, мати собі за приятеля водночас його, турчина, й Москву. Треба, щоб поляки поклали на вагу свого розуму ті обидві приязні, московську й турецьку, і вибрали собі одну, найпотрібнішу, та й учинили невзабарі до нього про те відповідь. Осібно й Литва, приславши на ту варшавську конвокацію трьох своїх послів, застерігала коронних панів, що коли вони не можуть і не хочуть її боронити, то вона змушена для подальшої своєї цілості й тиші схилитися й навічно піддатися під володіння й протекцію великому государеві, московському царю ⁸¹⁹.

Через ці литовські застереження польський король із сенатом, озираючись навдокіл і запобігаючи наступній шкоді Литві від росіян, послав нарочного гінця ⁸²⁰ до великого московського государя зі своєю грамотою, висловлюючи, що не з його вини протягся аж досі загальний сейм, який мав довершити з російським государем коронні справи. Король декларував, що як тільки заспокоїться в Польщі шведська колотнеча, то він, король, із сенаторами зараз учинить згаданий сейм і намагатиметься з пильністю довести його до щасливого завершення.

Шведський король після успішного минулого виграшу над дунчиком зазимував у Голштеїні і не тратив даремно часу, бо як тільки замурувалося міцним льодом тамтешнє море, він зараз же рушив із військом та гарматами по тому льодові із Голштеїна і, переправившись через Белт ⁸²¹, по якому з давніх віків плавали вільні кораблі, несподівано досяг інсули, яка зветься Фіонен ⁸²², що

її раніше без човна ніхто аж ніяк не міг досягти.

Тут стояло міцне й багате місто Оденс ⁸²³, яке належало до Дунського королівства, і швед наповнив тамтешніх мешканців превеликим страхом, бо вони, хоч і мали міцне місто, а в ньому достатньо для оборони гармат і війська, однак так жахнулися перед несподіваним шведським пришестям, що схилилися шведові без жодного бою і порозчиняли перед ним міські брами. В цьому місті шведський король застав як кораблі найзнаменитіших купців, так і пребагато інших скарбів та багатств, звезених туди ледве не з усієї тамтешньої провінції. Отак збагатившись, шведський король узяв із того міста три тисячі доброго війська, а також п’ятдесят чоловік шляхти й королівських радників і рушив з усім військом тим-таки морським льодом ⁸²⁴, без найменшого спротиву й перепони від дунчика, до Копенгага ⁸²⁵, Дунської столиці, бажаючи дістати в ньому й дунського короля. Думський король провідав завчасу про те, виступив із Копенгага на Зунд і змушений був через ангельського ⁸²⁶ посла просити в шведського короля миру й трактату ⁸²⁷, який постановляв таке:

1. Що Бремберзькі ⁸²⁸ мають лишатися на своєму місці, а обидва королі постановлять поміж себе цілковитий, непорушний навіки мир і жоден із них не може єднатися будь з ким без відома і взаємної згоди.

2. Шведські кораблі не мають давати в дунському Зунті ⁸²⁹ жодних цел ⁸³⁰ та мит.

3. За недавно взяті шведом Слесвіцьк і Голштеїн дунчик має дати в заміну Голлюнд, Блеїхен і Схонен із Бернгольським краєм ⁸³¹, також і Дронтгеїм ⁸³², десь у Норвегії, а надто дві тисячі піхоти і дві тисячі кінноти ⁸³³ свого дунського війська.

Цьому всьому найближчий термін обидві сторони визначили й затвердили — травень місяць ⁸³⁴.

Отакий мир із тяжкими для себе умовами змушений був постановити дунчик зі шведом, бо не мав від поляків у тому своєму ущемленні жодної допомоги. Поляки ж, хоч і раді були допомогти дунчикові, не вчинили цього через те, що (як вище казалося) помічні німецькі цісарські війська не послухали розпорядження польського короля і не захотіли рушати із зимових кватир на війну в шведську Померанію і, начебто сподіваючись якнайбільше промешкати в Короні Польській (генерали навіть викликали з дому до себе своїх жінок) і розкошуючи з ними на кватирях, і гадки не мали відпускати їх звідсіля додому, аж доки не будуть видані їм за чотири місяці ланові гроші на їжу, і це чинилося над інші немалі драпіжства й образи шляхті, а було взято з неї більш як на мільйон — цим можна було винагородити всю службу цісарців. Цією сумою збагатилися самі лише голови й начальники, задурно ївши й пивши у Польщі на крайнє людське зубожіння.

Король шведський, либонь, шукав раніше миру з поляками, однак через успіхилад-дунчиком дуже занісся і частково змінив своє бажання миритися. Він загрозив війною (в чому немало напучував його француз, маючи намір почати свою війну проти цісарства) не лише полякам, але й своєму посередникові , венгерському королеві, і цілому з ним цісарству. До цього приєднувався й турчин, який перешкоджав завершенню цісарської елекції й коронації, виступивши зі Стамбула до Кроації зі своїми військами. Побачивши такі шведські гаразди, а польські нестатки, запобігав своїй руїні від шведа й Брандебуржець ⁸³⁶, був-бо близько від того вогню, і швед мав простувати до поляків через його Прусську державу. Він просив поляків, щоб ті на недовгий час затримали свої війська на кордоні, не дотикаючись його, а сам обіцяв наділяти поляків своїм провіантом і, з’єднавшись із ними, ставати проти шведського наступу.

Цісарське військо за королівським указом, либонь, рушило було під Межибож, однак, повернувшись знову на зимові кватирі, не захотіло із них виступати, хоч їх уже розігріла на тих кватирях й літня теплота. І взагалі вони так у тих кватирях розкошилися, що вже не було різниці в чиненні образ між шведами й цісарцями, оскільки ті, повідбиравши від усіх господарських схоронів ключі, заволоділи були всіма добрами поляків, а власні господарі змушені були від бідності та злиднів відходити зі своїх домівок набік. Лише генерал Зуза з цісарською піхотою і з партією польського війська рушив був під Торунь і немало ущемив там шведів. Інші ж цісарські війська, переходячи з місця на місце і чинячи велике знищення й розор великополянам та шляхетським домівкам, принаймні на їхні біди не зважали.

Польський король Ян-Казимир призначив у Среді сеймик ⁸³⁷, куди з’їхалося багато знужденілої шляхти, яка просила королівської його уваги, захисту й полегші від тих утяжень та розорів, які вони мали від цісарського війська. Вони зволяли за краще з’єднатися у військо на його королівському боці і стояти проти спільного ворога своєї вітчизни, ніж лишатися більше під нешанобливим драпіжством цісарських жовнірів. На це вони одержали таку королівську відповідь, щоб потерпіти ще трохи тої нужди, бо коли б цісарські війська відійшли від них, то на їхнє місце прийшли б, ще на більший їхній розор, шведи. Однак король учинив своє гаряче послання до цісарського фельдмаршала Монтекукулі, щоб той тримав своє військо в кращій дисципліні і не уприкрював тамтешні повіти, а щоб, узявши там провіант, рушав до його королівського боку. Для зібрання ж і видання того провіанту, також і для відправлення разом із Монтекукулі військових судів був посланий від короля комісар Старковицький. Монтекукулі виявив послух на те королівське розпорядження і зараз виправив партію свого війська на чолі з магістром Румером, щоб той ловив і карав без жодного милосердя тих своїх грабівників, які роз’їжджалися уночі по селах чатами без ордера. Однак до короля учинив таку відповідь, що не повинен уступати з цісарським людом у Шведську державу і давати тим самим привід до подальшої війни, а тільки обороняти Корону Польську і лише тут відправляти воєнний чин, коли ворог прийде сюди.

Тим часом у Варшаві зібрався вальний сейм ⁸³⁸, і на ньому при гарячій участі Литви пропонувалися до утвердження Віленські пакти, які визначали елекцію московського государя на Корону Польську, із-за чого приспів до Варшави на самий початок сейму й великий московський посол ⁸³⁹. Але тоді ж прийшла польському королеві звістка, що й швед, рушивши зі Щетіна, поспішає на той варшавський сейм ⁸⁴⁰, отож ті Віленські пакти знову відклали до певного часу набік, і король почав думати про оборону своєї держави, оскільки тоді ж до підлеглого Гданську Луцька прибуло для постраху сім кораблів із гарматами, але, одержавши зворотню собі гарматну відповідь із Луцька, повернули ні з чим назад. Потім, приставши до суходолу під Пилявою, вони додали прусським фортецям, у яких були шведи, свіжої шведської піхоти, а натомість забрали там до себе на кораблі знужденілу. Потім поляки одержали про шведського короля іншу, певнішу звістку, що він, рушаючи з Данії при своїх гараздах (коли й час прийшов на те) і звіряючись на свою силу, схотів розділити своє військо з гарматами на три частини. З першою, більшою, частиною він виправив до Жмуді Дугласа, обіславши спершу курляндського князя ⁸⁴¹ своїм листом, висловлюючи в ньому, що оскільки є він паном цілого Балтицького моря, то хай би Курляндець попродав чи відпустив на заміну свої порти, які в нього є біля того Балтицького моря. А коли він на ці умови не пристане і не впустить туди шведських гарнізонів, то змушений буде дати той дозвіл мимовільно. Також дорікав швед своїм писанням Брандебуржцеві за недотримання з ним приязні, висловлюючи заразом і те, що ця приязнь знову може направитися, коли він, Брандебуржець, змінить і відкине свій постановлений з поляками союз, а пристане до нього (шведського короля). За це він обіцяв йому, Брандебуржцеві, дати в заставу лишки свого Помор’я і прусську Пиляву, а також розділитися з ним своїм військом, тільки щоб він, приставши на ці умови й лишившись нейтральною стороною, не забороняв йому перейти через свою Прусську землю до Польщі, а коли було б інакше, то хай зважить, кого має розгнівити.

Після цієї відозви він, шведський король, зі своїми фінляндчиками зараз пішов у Прусську державу ⁸⁴² до старої Мархії, а Штеїмбок із гарматами та дунськими кіннотниками переправився через Ельбу під Бремефорд і Галберштад ⁸⁴³, маючи безсумнівну надію, що як тільки туди ввійде, то зараз поміж тамтешніми державами запалить пожежу і затвердить свою силу при допомозі тамтешніх лютеран, які мають бути до нього, лютеранина-шведа, схильніші, аніж до своїх панів. Навіть деякі австрійські військові вожді, що належали до тої ж лютеранської секти, прагнучи мати його в своїй секті за оборонця, казали на те одноголосно, що не воюватимуть проти нього. Однак те сподівання його зрадило, бо як тільки цісарський син, він же венгерський король, став електом батьківської корони, то зараз викрив французькі підступи серед усіх князів та своїх електорів ⁸⁴⁴ і відновив таку поміж них згоду до себе, що не допустив спільною військовою силою не лише розпростертися йому, шведові, а навіть ногою ступити за римські -кордони, знаючи добре по шведові те, що не про лютеранську релігію йдеться і що це лише видимість, бо що упаде йому в руки, того він уже назад не відпустив би.

Рушаючи в цей марш, швед, либонь, гадав, що й поляки не зможуть зібратися та згрупуватися на нього, однак змарнував у цій своїй гадці, оскільки поляки ще за першою непевною звісткою про його марш до себе від Щетіна, либонь, відклали свій варшавський вальний сейм і почали розмірковувати про зустріч та відсіч своєму ворогові, однак, узнавши, що та звістка фальшива, все ж відправили й закінчили той сейм. А на закінчення того сейму полякам було принесено три певні звістки. Перша — що значний шведський флот підплив з війною до Гданська; поляки змушені були відправити туди певну кількість війська. Друга — з України, що новий козацький гетьман Виговський прислав до короля у Варшаву своїх послів ⁸⁴⁵ з декларацією, що, збридивши й відкинувши цілком російський союз та протекцію, хоче з усім Запорозьким військом піддатися по-колишньому під Корону Польську, лишаючись, однак, при давніх своїх правах і вольностях, і разом з нею, Короною Польською, доходити потраченої і в попіл оберненої своєї незалежності, на доказ чого вже розгромив під Полтавою з його військом і вибив до ноги свого противенця, полковника полтавського Пушкаренка, який не давав на те своєї волі. Третя — з Вільня від польських комісарів, які з’їхалися були там із московськими послами ⁸⁴⁶ й упоминалися у царської величності про дійове виконання умов, визначених і постановлених минулорічним Віленським трактатом. Вони, польські комісари, декларували, що як тільки ті умови будуть уважені, то незмінно уконтектують його царську величність зі свого боку польською короною. Але ті умови минулорічного Віленського трактату видалися пресвітлому всеросійському монархові неприємні, через те польські та московські посли роз’їхалися з Вільня по домівках, і той мир, постановлений минулорічним Віленським трактатом, був, таким чином, розірваний. Страшної сподівалися з московського боку війни на Литву, страшна посіялася й тривога, через що литовські війська, зібрані на шведа, які були вже біля Вісли, повернули назад у Литву до Немана. А Виговському було послане звідомлення, щоб закріпив учинений свій союз із ордою, яка давно хотіла воювати росіян, для наступної їхньої, польської, війни з росіянами.

РОЗДІЛ V

Про тривогу в Литві від Москви, а в Гданську від шведа; про повторне ущемлення шведами дунчика і про допомогу дунчикові від цісарців, поляків та брандебуржців; про здобуття поляками у шведів Торуня; про схилення торунців до миру; про прибуття туди з Варшави польського короля і про накладання важких поборів для заплати польському війську.

При такому становищі та тривозі в Литві від Москви принесли до польського короля звістку, що значний шведський флот приплив Балтицьким морем до Гданська, на допомогу якому вже було визначене польське й цісарське військо, але його не висилали через відміну тієї звістки. А це сталося тому, що шведського короля попередили — дунський король, надихнутий голендерським духом, мав учинити йому заколот і розірвати свої пакти. Через це шведський король виправив на оману й пострах пруссам біля тридцяти своїх порожніх кораблів, а сам рушив з усім своїм військом зі своїх дунських кватир, і несподівано приспів до дунської столиці Копенгага, і тісно обложив у ній дунського короля ⁸⁴⁷. Побачивши себе в такому ущемленні, дунець послав якнайшвидше свого посланця до християнського цісаря, просячи його, щоб він, пам’ятаючи свої слова, які мовив йому перед оцім при польському королі, вчасно й скільки змога старався звільнити його від того ущемлення та шведської небезпеки. Виконуючи це гаряче дунчикове прохання, новий цісар почав уже відверту війну зі шведом, бо заслав свій наказ до Монтекукулі, свого фельдмаршала, щоб зараз виступав зі своїми цісарськими військами з Корони Польської і, знісшись із Брандебуржцем, ішов разом із ним на допомогу дунчикові ⁸⁴⁸.

Цісарський генерал Зуза ⁸⁴⁹ тим часом кріпко добував із цісарським та польським військом Торунь, який хотів лишатися на шведському боці і де був шведський гарнізон. Він руйнував місто з гармат і ламав бомбами посеред ринку торунські будинки, однак шведи, які сподівалися допомоги від свого короля, хоч їх там ущемлювали голод, хвороби, частково й моровиця, міцно стояли в своєму спротиві разом із торунянами. Але нарешті зневірилися в тій допомозі і відізвалися до угоди, але прагнули трактувати про мир ні з ким іншим, тільки з самим польським королем. Польський король, заведений в оману такою непевною звісткою, взяв із собою свого великого маршалка і з партією свого війська рушив у перших числах вересня з Варшави до Торуня, але спершу усеймував у Варшаві постановити тридцять три ланові побори на заплату квартальному військові, що мало до краю знищити шляхетський стан.

РОЗДІЛ VI

Про листовну відозву запорожців до Виговського з доганою йому за його зраду ⁸⁵⁰.

Низове військо, прочувши й побачивши увіч, що гетьман Виговський зрадив пресвітлого російського монарха, а також і те, яка вчинена була тривога, замішання й розор Пушкареві, Полтаві та іншим малоросійським містам, писало до нього, Виговського, ганячи неслушний учинок і відчужуючись від його гетьманства. Цей лист мав у собі таке:

Вельможний пане Виговський, бувший наш гетьмане!

Чуло наше серце, яке живе в клітці пристрасної нашої плоті, що ваша милість пан не виконає свого зобов’язання, учиненого в листі вашому, писаному до нас після смерті завжди пам’ятного гетьмана нашого Богдана Хмельницького і після вашого вибрання у наші гетьмани. Адже в тому своєму листі ваша милість пан, ознаймуючи нам, низовому Запорозькому війську, про смерть Хмельницького і про своє вибрання на його місце, просив, щоб ми були до вашої милості пана так прихильні й зичливі, як були й до небіжчика Хмельницького, й обіцялися навзаєм бути приязним та ласкавим гетьманом до нас, Запорозького війська, й іти шляхом Хмельницького, який був зичливим до нашої вітчизни; також нічого нового, не кажучи вже про шкідливе, не затівати без згоди й відома нашого всього низового Запорозького війська.

Це зобов’язання було нам і тоді підозріле, про що ми й сказали у листі-відповіді нашій, яку писали тоді до вашої милості пана. Однак ми, військо Запорозьке, уважаючи на все і сподіваючись від вашої милості пана якогось добра своїй Малоросійській вітчизні, не чинили жодної перепони тому вашому гетьманству ⁸⁵¹. Але надія наша значно нас одурила, адже ваша милість пан навіть одного цілого року не витримав ⁸⁵² вірності пресвітлому нашому монарху російському Олексієві Михайловичу, батькові й найласкавшому нашому добродійникові, і прихилив своє серце до лядських оман, зламавши шкідливо для душі над божу боязнь і свою присягу, дану на вірність російському монархові. Ви прихилилися натомість до схизматиків-поляків, від яких ми, при всесильній божій помочі, заледве відсіклися і відчужилися під старатливим проводом покійного гетьмана нашого Хмельницького. Довелося нам вісім років ⁸⁵³ відстоювати те бойовою зброєю, з великим наобопіль кровопролиттям і ушкодженням обох держав, Польської та Української, а ви, повернувшись, як пес на блювотину свого блуду, зрадили великого свого государя й облудно потягли за собою на погибельну небезпеку і численну нашу православну братію. Відклалися ви від того православного монарха, під державою якого могли сподіватися тимчасового й вічного гаразду в православ’ї. Відкинулися від того, без котрого нічого не досягнеш, хоч і маєш великі лядські обітниці. Але Господь, це його йменням ти клявся на вірність нашому государеві, не дасть тобі здобути їх, не кажучи й про те, що ти при своїй зраді замість належної вдячності привів до розору матір нашу Малоросійську, яка звела тебе з убогого гноїща, збагатила й удостоїла сидіти поруч князів. Так само, як і ми, полтавський полковник Мартин Пушкар продивився духом майбутнє зло нашій Малоросійській вітчизні від твого гетьманства і не погодився з волею тих твоїх похлібців ⁸⁵⁴, які над правду вибрали тебе на той гетьманський гонор. Ти ж, ненавидячи правду, узлився за те на правдомовцю Пушкаря і не лише вибив та вбив його самого, але й розорив безсовісно вогнем і мечем невинне красне українське наше місто Полтаву, вчинивши й інші численні переступи нашій вітчизні своїм гетьманством.

А можна було вашій милості панові розправитися з тим самим Пушкарем в інший спосіб, без людського й українського ушкодження, хіба через роздвоєння твоїх думок не вистачило на те у вашої милості пана розуму? Очевидно, Пушкареве обличчя стало вашій милості пану твердим мозолем, що, аж нітрохи його не потерпівши і не погамувавшись у своєму гнівові, не вчинив із ним інакше, лише так, як забороняє чинити доброму й правдивому християнинові сумління. У тебе ж, надихнутому лядським духом і зарозумілому через викрадені скарби Хмельницького, народилася така безсовісність та злоба, яка (коли не покаєшся і не відкинеш її) може відчинити двері і до більшої твоєї погибелі. Краще б нам було чути твою високу думу в Криму ⁸⁵⁵, сплутану тісними кайданами, ніж оглядати викуплену через Хмельницького на Жовтій Воді з міцної ординської криці на занепад нашої вітчизни! Більше про те не ширячи писання, оголошуємо таку нашу декларацію, що ти не гетьман нам, а ми не є твоє військо, і не хочемо приймати на себе нового зрадницького твого імені ⁸⁵⁶. А відай те, що ані ти, ані твій монарх, до якого ти повернувся, найясніший польський король, нічого корисного собі не здобудете супроти православного нашого монарха і нас, усього Запорозького війська, і будете ви посоромлені; кров же, пролита через вас і яка має ще пролитися, волатиме до бога, як Авелева ⁸⁵⁷, на помсту! І хай бог відверне вас із неправедного шляху та від злого зачину і наставить на шлях правди і спасіння, щиро того зичимо.

З коша війська низового Запорозького

8 грудня 1658 року ⁸⁵⁸.

Павло Гомон, кошовий отаман,

зі всім старшим та меншим товариством

низового Запорозького війська.

РОЗДІЛ VII

Про прибуття польського короля під Торунь і про одержання там звістки за шведську поразку на морі від голендерів та дунчика. Про руїну в шведській Голсації від цісарців, поляків і брандебуржців; про взяття в Нітаві шведським генералом Дугласом курляндського князя і про зміну шведського щастя; про Норвегію, яка збунтувалася проти шведа; про успіхи в дунській Зеллянді’і цісарців та поляків; про схилення торунців та шведів на стерпних собі умовах польському королеві; про явлену польським королем пошану Торуню і шведам, які були в Торуні й прусських фортецях; про кривду від того польським жовнірам.

Коли польський король зі своїми великим маршалком та партією війська прибув у Торунь, то до нього дійшла звістка, що олендри, які прибули до Копенгага на відсіч обложеного дунчика, не лише звільнили його від шведа, але й завдали разом із дунчиком чималу поразку й шведові ⁸⁵⁹. Тоді було затоплено на морі десять шведських кораблів з військовим людом, гарматами та військовими скарбами ⁸⁶⁰, а сам шведський король заледве був вивезений незвідь-куди на малому боті своїм адміралом Урангелом. А з другого боку цісарський фельдмаршал Монтекукулі з Брандебуржцем, з’єднавши своє військо з військом руського воєводи Чернецького, увійшов у багату шведську державу Голсацію і там добував та грабив без великої праці міцні і багаті замки; боронилася перед ним одна лише Готторпія, де замкнувся був князь і тесть шведського короля. Але й той, не сподіваючись собі на швидку допомогу, виступив із Готторпії до Тонінга, а звідти подався на близьке там море. Тоді ж був по-зрадницькому здобутий в Нітаві ⁸⁶¹ шведським генералом Дугласом курляндський князь із княжною Радивиловою, і не міг він інакше звільнитися з тої неволі, лишень через відкуп.

А шведський король, що називався тоді повним паном всього Балтицького моря, аж до воріт самого океану, був скинутий незабаром із гори того свого високоум’я, бо дізнав значної відміни своєї фортуни, коли Дрантгеїм, Баубус та інші належні до Шведської держави міста Норвегії збунтувалися ⁸⁶², не захотіли лишатися під ним і пішли добувати свого права в Швецію. Військо ж цісарське з поляками, впавши через море з Голсації в дунську Зелляндію, воювало там без найменшого спротиву, виганяючи шведів, і очистило від шведських гарнізонів Голштин і Ютланд; лише в Фрідризоді замкнулося три тисячі шведів. А в Короні Польській, не мігши більше терпіти наступу, розору, ущемлення, голоду та інших нужд, які мало тоді, схилилося до згоди на стерпних умовах славетне місто Торунь ⁸⁶³, що оборонялося й доти. В обоз до польського короля було вислано шведа Оксенстерна ⁸⁶⁴, котрий просив таке:

1. Щоб король забув злість на торунян, вину їхню відпустив і зберіг їм неодмінно давнє право й порядки.

2. Щоб король уважив на Малборг ⁸⁶⁵, в якому лишалася шведська залога, та на інші дальші прусські фортеці, що мали в собі шведа, а також на шведську піхоту, що була тоді в Торуні, знужденіла від усяких тодішніх зимових і воєнних невчасів. Коли король зволить, то вони відчинять йому торунські брами, а самі, згідно Краківського трактату, вийдуть до Швеції з гарматами і всіма скарбами ⁸⁶⁶.

Польський король зважив на таке торунське й шведське бажання і, відпустивши їм їхню вину та утримавши в закладі двох шведських обештерів ⁸⁶⁷, виправив лише зі слугами їхніми та малою частиною війська до Малборка старост велюнського й гарволинського ⁸⁶⁸. Коли вони туди прибули, шведи віддали їм місто, а самих їх польська кіннота відпровадила до Щетіна ⁸⁶⁹, відклавши війну поміж себе до прийдешньої весни. Тут польський король відібрав місто Торунь з великою кривдою для свого війська, бо не дозволив йому взяти там ні лупу, ані окупу ⁸⁷⁰, а шведів відпустив він у їхню землю з Торуня некривдно.

Попередня     Головна     Наступна