[Майкл Уолцер. Про толерантність. — Х., 2003. — С. 50-64.]

Попередня     Головна     Наступна         Посилання

РОЗДІЛ 3

Складні випадки

Кожен випадок є унікальним, і всім це відомо. Але я хочу звернутися до аналізу трьох країн, у кожній із яких невідповідності категоріям, викладеним у розділі 3, особливо помітні. Усі три випадки містять соціально чи конституційно змішані режими, поділені на дві чи три частини і тому потребують одночасно вживаних різних типів толерантності; вони відтворюють звичайну складність «реального життя», з якого виведені мої категорії. Потім я коротко розгляну Європейське товариство, цілковито нове явище, не стільки стосовно суміші режимів у ньому, скільки стосовно їх об’єднання в конституційну структуру, що постійно розвивається.

Франція

Франція являє собою особливо цікавий випадок, оскільки, по-перше, це класична держава-нація, а, по-друге, — це лідируюче в Європі суспільство іммігрантів; по суті, це одне з передових світових суспільств іммігрантів. Ступінь розвитку її імміграції завжди було складно визначити через надзвичайно розвинену здатність французької нації асимілювати новоприбулих — настільки, що Францію уявляють як однорідне суспільство з чітко вираженою своєрідною /51/ культурою. Зовсім нещодавно численні іммігранти зі Сходу й Півдня (поляки, росіяни, євреї, італійці і мешканці північної Африки) самі не установлювали організовані національні меншини. Вони створювали громадські організації усіляких видів — видавництва, пресу своєю мовою тощо — але (за винятком малих груп політичних біженців, які не планували довго залишатися у Франції) при всьому цьому вони завжди збиралися разом, аби відпочити і підтримати один одного за умов сильного пресингу і примусу до найшвидшої асиміляції у французьку політику й культуру. Франція, значно більше ніж якась інша європейська країна Європи, завжди була й лишається суспільством іммігрантів ¹. В той же час вона не є суспільством плюралізму — або, меншою мірою, вона таким себе не вважає, і її такою не вважають інші.

Найімовірніше пояснення цієї аномалії — фізична наявність і концептуальна відсутність культурних відмінностей — криється в історії Франції Нового Часу, і в першу чергу в революційній конструкції республіканської національної держави. Націоналізм, створений у ході політичної боротьби проти Церкви і старого режиму, був політичним і популістським за своїм характером; він возвеличував народ як сукупність громадян, відданих єдиній справі. І хоч ця єдина справа була наскільки французькою, настільки й республіканською, вона не була французькою в релігійному, етнічному й історичному розумінні. У той час легко можна було стати подібним «французом», просто ставши республіканцем; у пік революції іноземці були бажані, якими вони й залишалися й надалі — за умови, що вони знають французьку мову, віддані справі республіки, посилають своїх дітей до державних шкіл Франції і святкують День Бастилії ².

Проте при цьому не допускалося, що іммігранти будуть облаштовувати власні громади (і потенціально роздувати /52/ національний конфлікт) поряд із суспільством французьких громадян. Французька ворожість до сильних асоціацій меншин, котрі зрештою диференціюють і розподіляють громадян за національною ознакою, була передбачена в політичній теорії Руссо і вперше виражена з абсолютною ясністю на законодавчій асамблеї 1791 року під час дискусії про емансипацію євреїв. Клермон-Тоннер, представник центристів, заявив від імені більшості (яка висловилася за емансипацію): «Необхідно відмовити євреям як нації в усьому і дати євреям як особистостям усе»³. 1944 року Жан-Поль Сартр доводив, що ця позиція французького «демократа» і досі залишається домінуючою. «Подібний захист єврея рятує його як людину і анулює його як єврея..., відбираючи у нього все..., окрім абстрактних питань прав людини і прав громадянина»⁴. Окремі особи могли бути натуралізовані й асимільовані, «офранцуження» ж було певним чином всеоб’ємною ідентичністю. І, тим не менше, Франція як республіканська національна держава в жодному разі не могла ставитися терпимо, — а саме на цьому наполягав Клермон-Тоннер — «до нації всередині нації».

Революція, таким чином, визначила французьку позицію щодо всіх іммігрантських груп. Це було частиною первісного й послідовного заперечення того факту, що нормани і бретонці складали реальні національні меншини. І слід зазначити, що французькі республіканці протягом тривалого часу досить успішно підтримували цей унітарний ідеал революції. Безумовно, іммігранти асимілювалися більш чи менш охоче і були щасливі, називаючи себе французькими громадянами. Вони бажали толерантності щодо себе лише як індивідууми — чоловіки й жінки, котрі відвідували, скажімо, синагогу, розмовляли вдома польською або читали російську поезію. Вони не мали або не демонстрували публічно жодних амбіцій як члени відокремленої меншини. /53/

Такою була ситуація до краху заокеанської імперії і прибуття до Франції великої кількості північноафриканських євреїв і значно більшої кількості арабів-мусульман. Ці групи частково через свою кількість, а частково через ідеологічний клімат, що змінився, почали піддавати сумніву, а потім видозмінювати республіканський ідеал. Вони малу власну культуру, яку бажали зберегти і примножити; вони не були готові, як їхні попередники, віддавати своїх дітей до державних шкіл, спрямованих на «офранцуження» (на відміну від «американізації», саме це слово в принципі не вживається, що показує, наскільки усвідомлено безкорисливим був сам процес)⁵. Вони хотіли, щоби їх визнали як групу, і щоб вони отримали дозвіл виражати свою національну належність публічно. Вони хотіли бути французькими громадянами, хоча, мешкаючи поруч із французами, чимало з них були активно нетерпимі до своїх одноплемінників, євреїв чи арабів, коли ті прагнули традиційного способу асиміляції для себе й своїх дітей.

Негайним наслідком усього цього був чіткий зазор між республіканськими прихильниками асиміляції (репрезентованими державою, лівими й правими політичними партіями, профспілкою учителів і т.д.) і новими групами іммігрантів (із обраних або самостійно призначених лідерів чи активістів). Республіканці прагнуть підтримувати універсальну й уніфіковану спілку громадян, і ставляться терпимо до релігійного та етнічного розмаїття лише за умови, якщо воно підтримується за особистих чи сімейних обставин — класична норма держави-нації. Нові іммігранти, принаймні, багато хто з них намагаються знайти якийсь новий варіант мультикультуралізму, хоч у своїй більшості вони не готові сприйняти його американську версію, коли кожна культура сама собою досить різноманітна і схильна до внутрішніх конфліктів. Можливо, що вони насправді шукають те, що віддалено нагадує систему мілетів — заокеанську імперію, відновлену у себе вдома. /54/

Ізраїль

Ізраїль — це складніший приклад, аніж Франція, оскільки він містить три з чотирьох режимів внутрішнього устрою — до того ж четвертий був колись йому запропонований. Фракція сіоністського руху в 1930-1940-х роках наводила чимало доказів на користь арабо-єврейської асоціації, тобто бінаціональної держави. Цей план довів свою неможливість на практиці тому, що головним каменем спотикання у диспуті між євреями й арабами була імміграційна політика. Питання полягало не в тому, як організувати режим толерантності (в рамках якої із структур євреї й араби можуть легко ставитися одні до одних із толерантністю?), а в тому, хто має бути учасником такого режиму (скільки арабів і скільки євреїв має бути за такого режиму?). Що ж до другого питання, то тут сторони ніяк не могли дійти згоди. Питання про імміграційну політику було особливо животрепетним для євреїв у 1930 — 1940-х роках; зрештою, воно й було головним стимулом для створення незалежної єврейської держави.

Держава Ізраїль, безумовно, не є консоціацією. Проте вона чітко розділена трьома різними способами. По-перше, сучасний Ізраїль — це національна держава, створення якої стало наслідком класичного національного руху XIX ст. і яка включає в себе значну «національну меншину», палестинських арабів. Члени цієї меншини є громадянами держави, але їхня історія і культура не відображені в громадському житті. По-друге, Ізраїль — це одна з держав-наступників Оттоманської імперії (Британська імперія виступила посередником цього престолонаступництва), яка зберегла систему мілетів для своїх релігійних общин — єврейської, мусульманської і християнської — дозволяючи їм мати свої судові системи (для сімейного права) і забезпечуючи їх частково диференційованим спектром освітніх програм. І, по-третє, єврейська більшість Ізраїлю — це суспільство іммігрантів, котрі прибули звідусюди, з усіх частин світової /55/ єврейської діаспори, досі «зборище» чоловіків і жінок, які, незважаючи на їхнє спільне єврейство (котре саме нерідко може бути оспорено), часто має дуже різну історію і культуру. Ці відмінності іноді етнічні, іноді релігійні. Вони утворюють сегментовану більшість, яка тримається лише на протистоянні войовничій меншині — і то не завжди. Сіонізм — це могутня об’єднувальна сила, але він ніколи не мав асимілюючої енергії французької республіки.

Кожен із цих коротких описів є ніби стандартним для кожного з трьох режимів; кожен режим — національна держава, імперія і суспільство іммігрантів — має саме такий вигляд, як і мав би, існуючи незалежно один від одного. Проте на практиці ці три режими впливають один на одного вельми складним чином, сприяючи зростанню напруження і конфлікту понад ті, які є належністю кожного окремого режиму ⁶. Система мілетів, наприклад, нібито замикає індивідуумів у їхніх релігійних громадах, проте вони не є природними чи єдиними громадами для всіх громадян — особливо, для єврейських іммігрантів із країн Західної Європи, Південної й Північної Америки й республік колишнього Радянського Союзу, багато хто з яких були радикально атеїстичні чи релігійні найнетрадиційнішим чином. Вони вважають рабинські суди нетерпимими й жорстокими пережитками якогось давнього, невідомого їм режиму.

Подібно до них арабська меншина вбачає в єврейських іммігрантах публічну образу і загрозу для себе — і не лише тому, що ці останні посилюють статус меншості їх, арабів, а й також тому, що європейські іммігранти домінують у політичній боротьбі за визнання і рівні права. На відміну від арабів, єврейські іммігранти хочуть бачити свою культуру відображеною в суспільному житті єврейської держави, але насправді багато хто з них цього не бачить. Через власне розмаїття вони починають вимагати встановлення такого варіанта державної нейтральності або мультикультуралізму, /56/ який характерний для суспільства іммігрантів — щось зовсім відмінне від того, що мали на увазі сіоністські засновники держави Ізраїль. Проте хоч ці устрої в принципі і включають у себе арабів, на практиці вони часто роблять це лише у формальному розумінні, так що арабські школи, наприклад, не отримують своєї частки державних фондів ⁷. Зусилля, спрямоване на те, щоби змусити працювати обопільну толерантність в імміграційному (або єврейському) контексті, переважає зусилля, спрямоване на те, щоб зробити єврейську державу цілком терпимою щодо її арабської меншини. Звичайно, ця перевага підсилена інтернаціональним конфліктом між Ізраїлем та його арабськими сусідами, але вона, крім того, відображає і складне співіснування різних режимів у одній державі.

Толерантність ускладнена за цих умов невизначеністю того, хто має бути її об’єктом: індивідууми чи громади? І якщо останні, то чи мусять ці громади бути релігійними, національними або етнічними? Можливо, відповіді мають включати в себе все перелічене. Коли б міжнаціональний конфлікт в Ізраїлі можна було розв’язати, то толерантність у цьому тричі розділеному суспільстві могла б видатися легшою, ніж у багатьох випадках одноманіття — тому, що вона рухалася б, скажімо, у різних напрямках і впроваджувалася б у життя різними інститутами. Проте це посередництво припускає поступовий перегляд структур, пристосування однієї структури до іншої. Але що потрібне для цього процесу? Мабуть, певним чином, локальна автономія для арабських міст і сіл. Можливо, «громадянськість» за єдиною програмою, яка навчатиме цінностей демократії, плюралізму і толерантності в усіляких державних школах — арабських, єврейських, світських та релігійних. Перша з цих пропозицій пристосувала б систему мілетів до суспільства іммігрантів; друга видозмінила б національну державу згідно з інтересами національної меншини; третя утвердила б вимоги /57/ держави як суспільства іммігрантів, тобто радше в політичних і моральних, аніж у національних, релігійних чи етнічних категоріях. Проте так само легко уявити Ізраїль, котрий переживає повторну кризу в кожному зі своїх режимів — особливо на тих «кордонах», де ці режими перетинаються.

Канада

Канада — це суспільство іммігрантів зі своїми національними меншинами — «аборигенами» й французами, які водночас є також «поневоленими народами». Ці меншини не розсереджені в просторі подібно до іммігрантів, і їхня історія надто відрізняється від історії іммігрантів. Персональне прибуття не фігурує в їхній колективній пам’яті; замість цього, їхня пам’ять може повідати про здавна існуюче життя в колективі. Вони прагнуть зберегти це життя і водночас бояться, що це неможливо зробити у вільно організованому, високо мобільному індивідуалістичному суспільстві іммігрантів. Навіть сильна політика мультикультуралізму навряд чи зможе допомогти цим меншинам, оскільки така політика підтримує ідентичність лише «через дефіс» — тобто фрагментарну ідентичність, коли кожен індивідуум визначає свій дефіс, конструює певну різновидність єдності для себе самого. Ці меншини хочуть, зі свого боку, ідентичності, яка визначається колективно. І для цього вони потребують колективного посередника із реально існуючою політичною владою.

Для мешканців Квебека найважливіше — жити у французькому середовищі, зберігати французьку мову, яка нині є їхньою характерною ознакою. їхнє щоденне життя мало чим відрізняється від щоденного життя інших канадців. Аборигенні народності все ще зберігають свою досить своєрідну культуру, яка поширюється як на цілий спектр соціальних видів діяльності, так і на їхні мови. Проте обом цим групам, мабуть, необхідна до певної міри автономія всередині /58/ Канади (або незалежності від Канади), якщо вони хочуть зберегти себе у своєму теперішньому вигляді. Чи ж потрібна при цьому толерантність, яка дала б змогу їм це зробити, або хоча б намагатися це зробити, маніпулюючи політичною владою і використовуючи насильницькі методи, необхідні для здійснення цього проекту? Чому б не попросити їх адаптуватися до моделі суспільства іммігрантів?

Проте ні аборигени, ні французи Квебека не є іммігрантами. Вони ніколи не зазнавали культурних втрат, які спричиняє імміграція. Французи прийшли як колоністи, аборигени ж, як про це свідчить їх назва, — споконвічні мешканці, або колоністи давнішнього часу. Як аборигени, так і французи були підкорені у війнах, які ми звичайно вважаємо несправедливими (хоч франко-англійські війни були несправедливими з обох сторін, оскільки боротьба точилася між двома видами панування над «індійцями»). Якщо взяти до уваги історію тих та інших, то певного виду автономія здається цілком виправданою. Проте її не так просто розробити, оскільки для цього необхідний конституційний устрій, що по-різному пристосований до різних людей і встановлює різні режими в різних частинах однієї й тієї ж країни — в країні, відданій головному ліберальному принципу, принципу рівноправності перед законом.

Відмова канадців (принаймні, на сьогодення) забезпечити конституційно гарантований «особливий статус» Квебеку — основний привід для виступів сепаратистів у цій провінції — випливає з цієї відданості. Чому до цієї провінції має бути інше ставлення, ніж до інших? Чому її уряд має бути наділений владою, у якій відмовляють решті? Я вже запропонував історичну відповідь на ці запитання, відповідь, яка до того ж підтверджується умовами капітуляції французів 1760 року і Актом Квебека від 1774 року, що ствердив входження Квебека до Британської імперії. Це входження відповідало стандартові імперського багатонаціоналізму: /59/ воно «гарантувало», що романо-католицька релігія, французька мова, феодальна система власності і звичайне право та форми державності французького періоду продовжуватимуть своє існування до встановлення нового законодавства. Після цього законодавці Квебека можуть видозмінювати ці старі форми за власним розсудом ⁸.

Чи може подібний устрій бути привнесений в ліберальну державу чи суспільство іммігрантів, складене з груп, котрі не мають таких «гарантій»? Це питання не має чіткої відповіді. Проте толерантність, коли вона поширюється на різні групи, із різною історією й культурою, мабуть, потребує певної правової і політичної диференціації. Аргумент, для якого Чарльзу Тейлору знадобився термін «асиметричний федералізм», не залежить лише від історії (чи від угод); він конкретно ґрунтується на досі існуючих відмінностях і на бажанні людей, котрі акцентують ці відмінності для того, щоб продовжити розпочату справу: зберігати свою культуру й бути її визнаними уособленими представниками ⁹. Це бажання зрозуміле, лише засоби його досягнення суперечливі. Мешканці Квебека стверджують, що без достатнього насаджування французької мови в повсякденному житті вони невдовзі виявлять, — якщо взяти до уваги нинішній темп імміграції і тиск із боку англомовних мешканців Канади в цілому, — що не зможуть зберегти французьку мову як мову щоденного спілкування. Проте вони також стверджують, що саме цей тиск має проводитися в ліберальних межах, тобто толерантність можуть виявити не тільки французи (і це було також гарантоване Актом Квебека) — щоб не піддавати небезпеці проект у цілому. Якщо це так, тоді Квебек, очевидно, в основному теоретично — це випадок без проблем, незважаючи на практичні труднощі, котрі досі заважали і котрі можуть надалі знищити конституціонне врегулювання.

Випадок з аборигенним населенням складніший, оскільки зовсім не зрозуміло, чи може в принципі бути збережений /60/ їхній спосіб життя, хай навіть за умов автономії, за нових ліберальних обставин: оскільки історично він ніколи не був ліберальним. Духовно нетерпимі й обмежені групи (такі, як, скажімо, багато які церкви) можуть бути дозволені в ліберальному суспільстві остільки, оскільки ці групи мають форму добровільних об’єднань. Та чи можуть вони бути дозволені як автономні об’єднання з примусом над своїми членами? Цей другий вид толерантності був можливим у старих імперіях, тому що їхні члени не були громадянами (або, принаймні, громадянами в точному розумінні цього слова), — отже, традиційні лідери аборигенного населення також можуть звернутися до угод, що належать до імперської епохи. Але нинішні аборигени — це канадські громадяни, і влада їхніх об’єднань обмежена вищим законодавчим актом Канади — серед інших, Хартією Прав і Свобод 1982 року. Конституційні права — це обмеження на будь-який колективізм; їхня мета — надати повноваження індивідуумам, і тому вони обов’язково ставлять під удар колективний (у даному разі племінний) спосіб існування.

Культура аборигенів дозволена як культура особливої общини, чи групи общин, чиє виживання — лише незмінне сподівання вижити: тому не існує жодних гарантій. Общини ці встановлені легально і мають визнані інститути, законних лідерів і необхідні ресурси — все це поліпшує шанси на їхнє виживання, але фактично не є перепоною на шляху до відчуження й виходу з общини. Ситуація аборигенів, таким чином, різко відрізняється від ситуації євреїв, баптистів, литовців або будь-якої іншої релігійної чи іммігрантської общини в Канаді, оскільки жодна з цих общин не була організована або визнана так, як того домагаються аборигени. Через те, що їх давно перемогли та підкорили, аборигенам дається і має даватися більше законодавчого й політичного простору для організації й проведення в життя своєї давньої культури і традицій. Але цей простір, як і все інше, має двері й вікна; /61/ він не може бути повністю відмежований від решти суспільства, оскільки його мешканці є громадянами цього суспільства. Будь-хто з них має право будь-коли піти й жити поза цим простором, або розпочати всередині його кампанію проти встановлених лідерів і звичаїв — тобто робити так, як це роблять нині євреї, баптисти чи литовці. Аборигенні народності мають право бути народністю, але їхні члени водночас мають право бути особистістю, котра може переглянути або відкинути свій традиційний уклад життя. Дві форми толерантності співіснують, незважаючи на те, що деталі цього співіснування залишаються нерозробленими, і їхня тривала життєздатність усе ще перебуває під сумнівом.

Європейське товариство

Я розглядаю Європейське товариство як приклад такого об’єднання національних держав, яке по суті не є ні імперією, ні консоціацією, але як таку, що чимось відрізняється і від тієї, й від іншої, і, можливо, є чимось абсолютно новим у цьому світі. Оскільки це об’єднання ще не набуло своєї кінцевої форми, а його конституційні устрої все ще обговорюються і не визначені, мій опис буде в основному умоглядним. Яких форм може набути толерантність у цьому уявному союзі?

Європейське товариство — це не імперія, незважаючи на обвинувачення в імперських амбіціях, висовуваних проти верхівки в Брюсселі, оскільки держави, котрі входять до нього, поступаються лише частиною своєї суверенної влади. Незалежно від розміру цієї поступки, влада, що залишилася в цих державах, виходить далеко за межі автономії. Це товариство також не є консоціацією через кількість залучених держав і через їхню майже цілковиту суверенність. Чому ж тоді Європейське товариство — просто не об’єднання суверенних держав для якоїсь обмеженої мети? Довга історія політики альянсу, проте, не має аналогів тієї економічної /62/ координації, яку мають на увазі його члени. Крім того, є інша причина, за якою модель альянсу не підходить — «соціальна Хартія», ухвалена всіма його членами. Умови цієї Хартії досить гнучкі, хоча вони справді встановлюють, на додачу до мінімальних стандартів величини заробітної плати і тривалості робочого тижня, «рівність між чоловіками й жінками щодо можливостей ринку праці та відносини на виробництві»¹⁰. Ці умови відрізняються від схожих умов у міжнародному біллі про права, проголошені ООН: вони не є повчальними, але призначені для примусового втілення в життя, навіть коли механізм цього примусу нині і незрозумілий.

Фактично вже існує Європейська конвенція із прав людини, що має законну силу від 60-х років XX ст., до якої тепер була додана названа Хартія. Припустімо, що ці два документи об’єднані в один і розширені до повного набору негативних і позитивних прав (я не буду тут робити припущень про точний зміст цього набору): тоді з’являться, — можливо, уже з’явилися — практики, допустимі в державах-членах спілки, риси їхньої політичної культури і довгочасні соціальні та економічні устрої (такі, як нерівність статей, наприклад), до яких спілка в цілому не могла б ставитися терпимо. Щодо деяких положень, як ми побачимо пізніше, Європейське товариство вимагає від своїх членів бути терпимішими, і дещо інакше, аніж досі. Проте Хартія, як я її собі уявляю, визначить набір обмежень, і оскільки ці обмеження будуть написані мовою прав і свобод, вони, мабуть, будуть панувати над усією рештою правил та практик. Це панування матиме важливі наслідки: воно змістить центр політичних дебатів від законодавства до судочинства і напівзаконних адміністративних одиниць (як це до деякої міри вже відбувається в США); воно збільшить кількість судових процесів; і, найважливіше, воно додасть сили окремим особам у їхніх прямих взаєминах з національною державою, етнічними чи релігійними групами, до яких вони належать. Тим /63/ часом, як старі імперії допускали різні правові культури, нове товариство, очевидно, схвалить (згодом, беручи до уваги її триваючий розвиток) єдиний всеохоплюючий закон.

Проте в той же час кожна держава, член товариства, буде більш однорідною, ніж вона була до об’єднання, за двома пунктами. По-перше, товариство визнає регіони всередині держав як законні об’єкти соціальної та економічної політики — і, можливо, якось воно визнає їх також як політичні суб’єкти. Це визнання майже напевне поліпшить позицію територіально сконцентрованих меншин, таких як шотландці або баски (воно вже підвищило їхні амбіції). Проте довгочасні наслідки від регіоналізму можуть цілком бути врівноважені другим джерелом нової неоднорідності — імміграцією, яка прагнутиме зруйнувати регіональні етнічні концентрації. «Громадяни» товариства вже перетинають державні кордони значно вільніше, ніж у минулому, і вони привносять із собою не лише нещодавно здобуті права на пересування, а також і свої попередні культури й релігії. Національні більшості, таким чином, невдовзі виявлять себе як такі, що мешкають із меншинами, до яких вони не звикли; національні меншини, що зміцнили своє становище, виявлять, що вони спровоковані новими групами з новими ідеями про заходи, які потребують толерантності. Чим більше людей переміщатиметься в європейському просторі, тим більше товариство в цілому буде, зрештою, нагадувати суспільство іммігрантів, із великою кількістю географічно розосереджених меншин, котрі не мають тісного зв’язку з якоюсь конкретною територією.

Держави, члени товариства, будуть тими ж самими національними державами; ніхто не очікує від голландців чи датчан того, що вони приймуть так багато іммігрантів, що стануть національною меншиною у власній країні. Проте держави будуть зобов’язані ставитися терпимо до тих новоприбулих (не всі з яких будуть «європейцями», оскільки /64/ будь-який іммігрант, котрий прийняв громадянство однієї держави, члена товариства, допускається до всіх інших), яких вони не дуже хотіли бачити в себе. Вони складуть власну мирну угоду з цими прибулими і з їхніми культурними й релігійними традиціями, сімейною організацією і політичними цінностями — дотримуючись при цьому завжди Соціальної Хартії (яка може виробити, а може й не виробити спільний режим толерантності, залежно від його фактичного поширення і необхідної політики примушування).

У подібний спосіб новоприбулі укладуть власні мирні угоди з політичною культурою своєї країни. Немає сумніву, що різні групи шукатимуть різноманітних заходів; незважаючи на конкретизований тиск, який відчувається в усіх суспільствах іммігрантів, деякі з них, певне, шукатимуть заходів корпоратизму. Проте ці останні навряд чи будуть прийняті державами-господарями, хіба що в надто видозмінених версіях, пристосованих до фундаментальної національно-державної моделі добровільного об’єднання. Ні чиновники товариства в Брюсселі, ні його судді в Страсбурзі не втручатимуться у справи держав від особи корпоратизму; щонайбільше, вони втілять у життя права індивідуумів. Модельований результат залишається невизначеним: індивідууми ототожнюватимуть себе з етнічними й релігійними групами і вимагатимуть певного визнання від держави, але ці групи будуть неміцними і самі собою стануть об’єктами трансформації, тим часом як іммігранти будуть пристосовуватися до нових обставин, асимілюватися, брати змішані шлюби тощо. Європейське товариство, очевидно, подарує всім своїм державам-членам як переваги, так і вади мультикультуралізму.

Попередня     Головна     Наступна         Посилання