[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 7-32.]

Попередня     Головна     Наступна





Макс ВЕБЕР

СОЦІАЛЬНІ ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ


1


Римська імперія впала не внаслідок дії якихось зовнішніх причин — чисельної переваги її зовнішніх ворогів чи неспроможності її політичних лідерів. В останнє сторіччя існування Рим мав своїх «залізних канцлерів» 1: державу очолювали героїчні постаті на зразок Стиліхона 2, здатні поєднувати германську звитяжність з рафінованою дипломатичною майстерністю. То чому ж не вдалося їм зробити те, на що спромоглися темні мугирі родом із Меровінґської, Каролінґської і Саксонської династій 3, здолавши сарацинів і гунів? Держава вже давно була не тою, якою була раніше; вона розвалилась не в одну мить і не від якогось одного руйнівного поштовху. Великим переселенням народів завершився процес розвитку, початок якого сягає в давнину.

Насамперед зауважимо, що занепад давньоримської культури розпочинається раніше, аніж розпад давньоримської державності. Римська імперія як політичне утворення існувала ще кілька сторіч після доби культурного розквіту. Остання давно вже минула. Ще на початку третього сторіччя нашої ери вичерпується давньоримська література. Мистецтво юристів занепадає так само, як і їхні школи. Грецька і латинська поезія занурюються у летаргійний сон. Історичні хроніки приходять у стан майже повного занепаду, і навіть написи 4 перестають бути промовистими. Латинська мова майже повністю вироджується. Коли через півтора сторіччя після повалення останнього імператора 5 Західна Римська імперія формально завершує своє існування, то складається враження, ніби варварство вже /8/ давно перемогло її зсередини. Внаслідок Великого переселення народів на теренах зруйнованої імперії не постають якісь принципово нові соціальні утворення; держава Меровінґів — принаймні в Ґаллії — спочатку має всі типові ознаки римської провінції. І перед нами постає питання: чим же зумовлений такого роду культурний присмерк античного світу?

Численні пояснення, котрі даються цьому явищу, є або повністю хибними, або ж такими, в яких здобуває хибне висвітлення у принципі правильна точка зору.

Кажуть, що деспотизм мусив психічно пригнічувати античну людину, її громадське життя та її культуру. Але ж деспотизм Фрідріха Великого 6 виступив чинником, який сприяв духовному піднесенню.

Кажуть, що розкішне життя і фактична аморальність вищих верств римського суспільства буцімто накликали майбутню відплату і були засуджені історією. Одначе обидва ці явища самі є тільки симптомами. Куди більш могутні процеси, аніж особисті провини, спричиняли, як ми побачимо далі, занепад античної культури.

Кажуть, що емансипація античної жінки і послаблення міцності родини у представників панівних класів розхитували підвалини суспільного життя. Ті дурниці про германську жінку як безсловесну робочу конячку при хазяїнові-войовникові, які свого часу плели тенденційні реакціонери на кшталт Таціта 7, охоче повторюються сьогодні їхніми однодумцями. Насправді ж неминуча «германська жінка» мала таке ж саме відношення до військових перемог германців, як і неодмінний «прусський вчитель» до битви при Кеніґреці 8. У більшості випадків можна переконатись у тому, що відродження родини у нижчих прошарках суспільства йде руч-об-руч із посиленням занепаду античної культури.

Із давнини лунає до нас голос Плінія: «Latifundia perdidere Italiam» *.



* Італію згубили латифундії (латин.) /Пліній Старший, Природна історія, XVI, 6, 35/. — Прим. перекл.



Отож, кажуть одні, юнкери 9 були /9/ тими, хто згубив Рим. Проте, кажуть інші, вони стали такими лише тому, що їх підірвав імпорт зерна; якби було прийнято проект Каніца 10, римські імператори й досі сиділи б на своїх тронах. Ми побачимо, що перші кроки на шляху до відродження селянства збігаються в часі із занепадом античної культури.

Коли бракує ще й «дарвіністських» гіпотез, то ось одна із найновіших: антична раса деґенерувала внаслідок процесу природного відбору, оскільки найсильніші потрапляли до війська і були внаслідок цього приречені на безшлюбність. Можна переконатися у тому, що постійне поповнення війська з його власного середовища є процесом, який іде руч-обруч із процесом занепаду Римської імперії.

Одначе годі про це. Перш ніж приступити до суті справи, зробимо ще лише одне зауваження. Прийнято вважати, що оповідач справив гарне враження на публіку, коли у тої виникає відчуття: de te narratur fabula * і коли оповідь можна завершити: discite moniti **. Наш наступний виклад не має такої переваги. З погляду наших сьогоденних проблем, ми не можемо взяти з історії античності майже нічого повчального для себе. Сьогоднішньому пролетареві та античному рабові було б так само важко порозумітися, як європейцеві з китайцем. Наші проблеми зовсім іншого ґатунку. Видовище ж, яке постає перед нашими очима, цікаве для нас виключно з історичного погляду, одначе йдеться про найсвоєрідніше з усього того, чим може займатися історія: картину внутрішньої руйнації однієї із старовинних культур.

Специфічні особливості соціальної структури античного суспільства — ось що мусимо ясно уявити собі перш за все. Ми переконаємося, що якраз вони були тим вирішальним чинником, котрий визначив увесь перебіг розвитку античної культури.



* Про тебе ця байка (латин.).Прим. перекл.

** Пам’ятайте, попереджені! (латин.).Прим. перекл. /10/






2


Культура античності за своєю суттю є культурою міською. Місто було тоді осередком політичного життя — так само як і життя мистецького та літературного. Також і з економічного погляду — принаймні у ранній період — античність є тією формою господарювання, що її прийнято називати сьогодні «міське господарство». Античне місто еллінської доби нічим істотним не відрізняється від середньовічного міста. Те, що їх різнить, — це радше відмінності між кліматом і расовим складом населення Середземномор’я і Центральної Європи, подібно до того як ще й сьогодні різняться між собою англійський та італійський робітник, німецький і італійський ремісник. Економічною основою існування античних міст віддавна був обмін на міському ринку товарів власного виробництва на ті, що привозилися сюди з найближчих сіл. Такого роду безпосередній обмін між виробниками і споживачами здатний був у цілому задовольнити попит, не вдаючись до привозу товарів здалеку. Отож Арістотелів ідеал — міська αυταρκεια (самодостатність) — знайшов своє повне втілення у житті більшості античних міст.

Правда, на основі місцевого господарства ще в сиву давнину постає міжнародна торгівля, масштаби якої були досить значними. Ми знаємо з історії про міста, чиї кораблі були носіями такої торгівлі, але ми ладні забувати при цьому одну обставину — незначну кількість таких міст. Культура європейської античності — це насамперед культура узбережжя, так само як і уся європейська антична історія є насамперед історією узбережних міст. Поряд з цим технічно досить досконалим міським обміном у віддалених від моря місцевостях, заселених варварами, існує також натуральне господарство, яке ведуть селяни, об’єднані в громади чи підпорядковані патріархові-феодалу. Справді тривкі і надійні міжнародні економічні зв’язки здійснюються лише морським шляхом або по великих ріках. У віддалених од моря районах такого рівня обміну, який міг би /11/ зрівнятися із середньовічним, європейська античність ще не знає. Знамениті ж римські шляхи так само мало можна вважати засобом економічного обміну в сучасному розумінні, як і римську пошту. Різниця між маєтками, розташованими біля великих водних шляхів і в глибині суходолу, просто разюча. Життя поруч із римським шляхом у давнину взагалі розцінювалось радше не як перевага, а як біда — внаслідок постійних розквартирувань солдатів, які наносили в житло всіляких паразитів; отож це були шляхи військові, а не торговельні.

На цьому зовсім не порушеному натурально-господарчому ґрунті обмін ще не міг бодай трохи закорінитися: лише невелике число коштовних речей — дорогоцінні метали, бурштин, дорогі тканини, деякі металеві та гончарні вироби тощо — стають предметом постійної торгівлі; йдеться насамперед про предмети розкоші, висока ціна яких вимагала значних транспортних витрат. Такий торговельний обіг аж ніяк не можна порівнювати із сучасним. Це схоже на те, якби сьогодні спробували торгувати тільки шампанським, шовками тощо, тоді як будь-яка статистика торгівлі свідчить, що сьогодні найголовніші показники торговельного балансу пов’язані з товарами масового попиту. Звичайно, трапляється, що такі міста, як Афіни і Рим, і свої потреби у зерні задовольняють шляхом імпорту. Одначе в даному разі мова йде про явище в загальноісторичному плані досить нетипове, окрім того, йдеться про потреби, задоволення яких держава воліла тримати у своїх руках, не бажаючи і не будучи у змозі допустити тут вільну торгівлю.

Отож не маси з їхніми повсякденними потребами, а лише невеликий прошарок заможних класів був зацікавлений у розвитку міжнародного обміну. Звідси випливає, що передумовою розквіту торгівлі в античну добу було зростаюче майнове розшарування. Такого роду розшарування — і тут ми торкаємось третього, вирішального пункту — набуває цілком певної форми і напряму: антична культура — це культура рабовласницька. Від самого /12/ початку вільна праця в місті сусідує з підневільною працею за його межами, а вільний розподіл праці шляхом товарообміну на міських ринках — із підневільним її розподілом шляхом організації натурального виробництва у межах панського маєтку, — знову так само, як і в середні віки. Як і в середні віки, в античності має місце природний антагонізм між цими двома формами організації людської праці. Проґрес залежить від розвитку розподілу праці. При вільній праці це означає насамперед проґресуюче розширення ринку: зовнішнього — через географічне розширення сфери обміну, внутрішнього — через збільшення числа споживачів; тому вільні городяни прагнуть підірвати основу панщинного господарства, втягнувши безземельних кріпаків у систему вільного товарообміну. За невільної ж праці проґрес реалізується насамперед шляхом залучення дедалі більшої кількості робочих рук: чим більше рабів або кріпаків, тим більшою є можливість спеціалізації форм невільної праці. Проте, якщо в середні віки господарський розвиток здійснювався таким чином, що гору врешті-решт брала вільна праця і вільний обмін товарів, то в античну добу ми маємо зворотну ситуацію. У чому причина такого явища? Вона така ж сама, як і причина обмеженості технічного проґресу в античному світі: «дешевизна» людей, зумовлена своєрідністю нескінченних війн, які велися в стародавньому світі. Війна античної доби — це водночас і полювання на рабів; вона безперервно постачає матеріал на ринках рабів і тим самим неймовірно стимулює розвиток невільної праці і нагромадження ресурсів робочої сили. Вільне ж виробництво при цьому приречене на застій і зупиняється на рівні використання найманої праці незаможних ремісників. Це ставало на перешкоді тому, щоб із розвитком вільної конкуренції підприємців, які використовують найману працю і борються за збут на ринку, останні були б економічно зацікавлені у різного роду винаходах, що сприяють зниженню трудових затрат, як це має місце у новий час. Натомість в античності невпинно зростає питома /13/ вага примусової праці в «ойкосі» 11. Тут лише рабовласники є тими, хто, задовольняючи господарчі потреби шляхом розподілу рабської праці, підвищує тим самим рівень своїх життєвих потреб. І лише рабовласницькі господарства здатні, поряд із задоволенням власних потреб, у дедалі більших обсягах виробляти для ринку.

З огляду на ці обставини, економічний розвиток в античні часи набирає специфічних, зовсім відмінних од середньовічних форм. У середні віки спершу інтенсивно розвивається вільний розподіл праці всередині місцевого міського господарства на ґрунті місцевого ринку і виробництва на замовлення. Пізніше, внаслідок посилення обміну продуктами між містами — спершу на ґрунті домашньої промисловості, а потім у мануфактурах, — постають форми виробництва для збуту на іноземному ринку на основі вільної праці. І розвиток сучасного народного господарства йде паралельно до того, як розвивається задоволення потреб широких мас спочатку за допомогою міжміського, а потім — міжнародного обміну продуктів. Натомість в античності ми бачимо, як поруч з розвитком міжнародного обміну відбувається зосередження невільної праці у великих рабовласницьких господарствах. Таким чином, під ринково орієнтованою надбудовою тут проступає постійно зростаючий базис натурального господарства, де потреби задовольняються не шляхом обміну: скупчення рабів, що постійно поглинають все нових людей і покривають основні свої потреби не на ринку, а за допомогою домашнього господарства. Що більше зростають потреби верхівки рабовласницького суспільства і що більше розширюється сфера обміну, — то менш інтенсивною вона стає, уподібнюючись до напнутого над натурально-господарською основою тонкого мережива, нитки якого стають тим тоншими, чим далі витягуються її петлі. У середні віки перехід від міського виробництва на замовлення до виробництва для міжміського ринку готувався шляхом поступового розвитку підприємництва, коли принцип конкуренції іззовні проникає /14/ в глибину міських господарських спільнот; в античності ж міжнародний обмін не стає на заваді розвиткові «ойкосів», які руйнують основу місцевого мінового господарства.




3


Найвиразніше ці процеси розвивалися на римських теренах. Місто Рим після перемоги плебсу — це передусім войовнича селянська держава, або, точніше, держава городян-землевласників. З кожною війною вона здобуває нові землі для колонізації. Син городянина-землевласника, якому не перепало батьківської спадщини, воює у війську, щоб отримати шматок землі і тим самим повноправне громадянство. Саме у цьому криється таємниця могутності римської експансії. Проте усе це припиняється з початком заморських завоювань: відтепер не колонізаторська зацікавленість селян, а інтереси аристократії в експлуатації провінцій стають вирішальним чинником. Метою війн стає захоплення людей і земель для експлуатації у формі латифундій і здачі в оренду. Крім того, друга Пунійська війна різко зменшила чисельність селянства в Італії — наслідки його занепаду були почасти запізнілою Ганнібаловою помстою. Опір, що його викликали реформи братів Гракхів 12, засвідчив остаточну перемогу рабської праці у сільському господарстві. Відтепер рабовласники стають єдиними, від кого залежить підвищення життєвих потреб, зростання купівельної спроможності, розвиток виробництва для збуту. Не можна сказати, що вільна праця зникла повністю, проте виробництво на базі рабської праці стає віднині єдиним проґресуючим чинником. Римські письменники, котрі описують сільське життя, вважають рабську працю за природну основу господарства.

Культурне значення примусової праці набуло ще більшої ваги тоді, коли римськими володіннями стали великі віддалені від моря простори Іспанії, Ґаллії, Іллірії, Подунав’я. Переважна частина населення імперії розміщується тепер на материкових землях. Антична культура ніби пробує змінити /15/ свою арену, стаючи з культури узбережної культурою материковою. Сфера її впливу поширюється на неймовірні за обсягом господарські території, де і впродовж сторіч неможливо було налагодити товарообмін і де розвиток грошових відносин навіть приблизно не міг нагадувати той, який мав місце на Середземноморському узбережжі. Якщо й тут, як ми вже зазначали, товарообмін нагадував собою тонесеньке мереживо, котре ставало дедалі прозорішим, то у материкових районах його було взагалі не помітно. На континенті культурний проґрес на ґрунті вільного розподілу праці завдяки розвитку інтенсивного обміну був неможливий взагалі. Тільки формування земельної аристократії на базі рабовласництва і примусового розподілу праці в межах «ойкосів» було єдино можливою формою поступового прилучення цих земель до середземноморського культурного кола. У місцевостях, віддалених від моря, товарообмін стає неймовірно затратною справою; тут він ще більшою мірою, аніж на узбережжі, обмежується сферою предметів розкошу для вищих рабовласницьких верств. З іншого боку, виробництво на продаж було доступним лише незначній кількості великих рабовласницьких господарств.

Отже, рабовласник стає економічним носієм античної культури, а організація рабської праці — необхідною передумовою існування римського суспільства, і ми мусимо познайомитися з його соціальними особливостями ближче.

На підставі вивчення джерел можна скласти досить повне уявлення про сільськогосподарське виробництво часів пізньої республіки і ранньої імперії. Велике землеволодіння було основою того багатства, на ґрунті якого створюються капітали, а їхній обіг здійснюється чисто спекулятивним шляхом: великий римський спекулянт — це, як правило, той самий великий землевласник, вже хоча б тому, що для такого найвигіднішого різновиду спекуляції, як державний відкуп і підряд, обов’язковою умовою було земельне забезпечення. /16/




4


Типом великого римського землевласника був не поміщик, який хазяйнує на землі сам, а житель міста, який займається політикою і прагне насамперед отримувати грошову ренту. Управління ж його майном перебуває в руках підневільних наглядачів (villici). Що ж стосується форми господарювання, то загалом тут панують такі відносини.

Виробництво зерна на продаж здебільшого було нерентабельним. Сам Рим, наприклад, взагалі був закритим як ринок внаслідок державного постачання хліба, а привіз зерна з континенту в цілому був невигідним. Окрім того, рабська праця взагалі не сприяла хліборобству, оскільки римська техніка рядкового посіву вимагала великої і ретельної праці, а отже, особистої зацікавленості трударя. А тому земельні угіддя принаймні частково віддавалися в оренду колонам (coloni) — дрібним господарям, нащадкам у минулому вільних селян, які втратили свою землю. Кожен такий colonus на перших порах, звичайно, не є економічно вільним, самостійним орендарем і сільським підприємцем. Хазяїн надає йому інвентар, а villicus контролює його господарство. З самого початку, очевидно, було заведено, що колон зобов’язаний працювати на свого пана, насамперед під час жнив. Передача землі колонові розглядається як форма ведення господарства паном «за допомогою» колонів («per colonos»).

У маєтках виробляють насамперед високоцінні продукти — олію і вина, вирощують фрукти, відгодовують худобу, розводять домашніх птахів та вирощують спеціальні городні культури для столу вищих верств римського суспільства, які були єдиними покупцями таких продуктів. Внаслідок цього для вирощування зернових залишалися менш родючі землі, які й надавались колонам. Маєток стає плантацією, і працюють у ньому раби. Familia 13 рабів і соіопі — ось основні мешканці великих маєтків доби імперії. /17/

Нас тут цікавлять насамперед раби. Яке їхнє становище?

Гляньмо на типову картину, змальовану римськими письменниками, котрі писали про сільський побут 14. Ми побачимо приміщення для «знарядь, наділених голосом» (instrumentum vocale) — рабську кошару, розташовану поруч зі стійлами для худоби — «напівголосих знарядь» (instrumentum semivocale). Тут є місце для спання, а також лазарет (valetudinarium), в’язниця (carcer), майстерня для роботи ремісників (ergastulum) — і, зрештою, перед внутрішнім зором кожного, хто носив військовий стрій, постає близька серцю картина: казарма. Бо й справді: життя раба — це типове казармене життя. Сплять і їдять усі разом під наглядом villicus’a; кращу одежину здають на зберігання «до камери» жінці наглядача (villica), котра виконує обов’язки армійського інтенданта; щомісяця дають команду перевіряти одяг. Праця по-військовому суворо регламентована: вранці збираються разом відділками (decuriae) і під наглядом «погонича» (monitores) йдуть на роботу. Так було треба. В умовах невільної праці тривалий час виробляти для ринку без батога не вдавалося ще нікому.

Та для нас особливо важливим є один момент, пов’язаний з цією формою казарменого існування: раб, що живе в казармі, позбавлений не лише майна, а й родини. Лише villicus проживає в окремому приміщенні разом зі своєю дружиною, з якою він перебуває у рабському шлюбі (contubernium), як і в сучасній армії живуть одружені фельдфебелі або унтер-офіцери, — це, як свідчать римські автори, для villicus було навіть обов’язковим, бо відповідало інтересам хазяїна. А оскільки скрізь приватна власність і родина взаємопов’язані, то й тут із рабською родиною з’являється рабська власність. У наглядача — і, за свідченнями римських авторів, тільки у нього — є власний peculium: спочатку це, як видно з назви, власна худоба, яку він пасе на хазяйському пасовиську (як це роблять ще й зараз поденники у Східній Німеччині). Широкі ж маси рабів не мають /18/ ані пекулію, ані моногамних шлюбів. Тут мають місце різні форми контрольованої проституції з преміями рабині за догляд дітей: за трьох вирощених дітей деякі хазяї давали свободу. Уже ці факти свідчать, які наслідки мала відсутність моногамної сім’ї. Тільки у лоні родини може розквітати рід людський. Рабська казарма не здатна була самовідтворюватись, її можна було поповнювати тільки шляхом постійного прикупу рабів, і римські автори підтверджують існування цього.

Античне рабовласницьке виробництво так само ненажерливе щодо людей, як сучасна доменна піч щодо вугілля. Тому ринок рабської сили і його реґулярне й належне поповнення людськими ресурсами є необхідною передумовою функціонування рабських казарм, які виробляють товари на продаж. Купували за безцінь. Слід брати насамперед злочинців та інший дешевий товар, повчає Варрон, при цьому досить характерно мотивуючи це: такого роду потолоч завжди більш метикувата («Velocior est animus hominum improborum») *. Тому таке виробництво прямо залежить від постійного припливу людей на ринок рабської сили. Як бути, коли цей приплив припиниться? Це мусило б подіяти на рабські казарми так само, як вичерпання покладів вугілля на доменні печі. І ця мить настала. Ми підходимо до вирішального моменту у розвитку античної культури.



* Букв.: «Негідники мають меткий дух» (латин.).Прим. перекл.






5


Коли запитати, з якого моменту ми мусимо датувати початок спершу непомітного, а далі очевидного занепаду могутності і культури Риму, то у голові кожного німця мимоволі спалахує здогадка: Тевтобурзька битва 15. Справді, це популярне уявлення містить у собі частку правди, — хоча йому й суперечить той очевидний факт, що за часів Траяна 16 Римська імперія була ще в зеніті своєї могутності. Зрештою, вирішальне значення мала не сама по собі /19/ битва (таких поразок зазнавала не одна нація у боротьбі проти варварів), а її наслідки: припинення загарбницьких війн на Рейні за Тіберія — подія, аналогом якій стала здача Дакії на Дунаї за часів Адріана 17. Цим самим клався край розширенню Римської імперії, і разом із процесом замирення всередині і — насамперед — на краях античної культурної ойкумени виникають перебої у забезпеченні ринків рабської сили людськими ресурсами. Внаслідок цього вже за Тіберія дається взнаки гостра нестача робочих рук. Ми знаємо, що він змушений був зробити ревізію ergastula * у маєтках, оскільки великі землевласники почали займатися розбоєм, — вони, як ті лицарі-розбійники, виходили на шляхи, полюючи не стільки на гроші й майно, скільки на робочу силу для своїх обезлюднілих нив. Дедалі більше починає проявляти себе повільно, але невпинно діюча хронічна причина: неможливість проґресу виробництва на засадах казарменої рабської праці. Казарми постійно потребували припливу нових рабів, оскільки самовідтворюватись вони були нездатні і неминуче мусили стати руїнами, тількино припинилося поповнення рабів. Зменшення кількості дешевих людських ресурсів на перших порах, як можна про це судити зі свідчень пізніших аграрних письменників, могло сприяти поліпшенню техніки виробництва шляхом навчання робітників. Одначе після того, як завершились останні загарбницькі війни II ст., які фактично вже були прямим полюванням на рабів, великі плантаторські господарства з їхніми позбавленими родини і власності рабами неминуче мусили занепасти.



* Приміщення для рабів (латин.).Прим. перекл.



Зрозуміти, яким чином це відбувалося, нам допоможе порівняння становища рабів у великих поміщицьких маєтках, як його описували римські автори, із їхнім становищем в епоху Каролінґів, як його засвідчує указ Карла Великого про маєтки (Capitulare de villis imperialibus) 18 та монастирські інвентарні книги 19 того часу. Тут, як і там, ми бачимо /20/ раба як сільськогосподарського робітника; тут, як і там, він цілком безправний, і господар має право необмежено користуватися його робочою силою. Отож якихось істотних змін у становищі землероба не відбулося. Збережено навіть окремі деталі римського землекористування та відповідну термінологію; знову віднаходимо, наприклад, римське «genitium», що відповідає давньогрецькому «γυναικειον» (жіноча половина). Але одна обставина докорінно змінилась: римський раб живе у «комуністичній» казармі, тоді як серв каролінґської доби живе на своїй садибі (mansus servilis) 20, тобто на виділеному йому хазяїном клаптеві землі, за що зобов’язаний відбувати панщину. Йому повернено сім’ю, а разом з нею з’явилася і власність. Такого роду вихід рабів з «ойкосів» відбувається у пізньоримську добу, і це був неминучий наслідок нездатності рабських казарм самовідтворюватись. Повертаючи рабів як своїх кріпаків знову у коло родини, поміщик сподівався забезпечити приріст чисельності своїх підданих і тим самим стабільне поповнення робочої сили, яку він уже не міг придбати на ринку рабів (останні залишки цього ринку зникають в добу Каролінґів). Витрати на утримання рабів, які у римських плантаторських господарствах ніс господар, тепер перекладалися на плечі самих рабів. Значення цього процесу, який повільно, але стійко розвивався, було вельми важливим. Йдеться про глибинний переворот у житті нижчих суспільних верств: їм повернули родину і дали власність. Хотілося б ще зауважити, що ці зміни йдуть пліч-о-пліч з переможним поступом християнства: якщо у рабських казармах вкорінитися йому було нелегко, то серед підневільних африканських селян доби Авґустина 21 вже поширюються сектантські рухи.

Тоді як раб соціально підвищується до рівня невільного панщинного селянина, становище колона погіршується до цього рівня. Це відбувається внаслідок того, що його повинності все більше набувають характеру трудових. Спочатку для його господаря найважливішою була рента — хоча, як уже /21/ зазначалося, певне значення мала й панщина. Проте вже в епоху ранньої імперії аграрні письменники надають головної ваги праці колона, і що більше відчувається нестача рабської сили, то вагомішим стає цей чинник. Африканські написи часів Коммода 22 свідчать, що там колон уже став кріпаком, який має землю і за це мусить відбувати повинності перед своїм господарем. Такого роду зміни в економічному становищі колонів супроводжуються відповідними правовими змінами, які формально визначають їхню роль як робочої сили, — я маю на увазі прикріплення до землі. Щоб зрозуміти походження цього явища, слід хоча б побіжно торкнутися адміністративно-правової проблематики.

Основою римської адміністративної системи доби пізньої республіки і ранньої імперії є міська громада, municipium 23 — так само як саме місто є економічною основою античної культури. Території, що входили до складу Римської імперії, були організовані за принципом міських громад, отож, враховуючи наявність різних рівнів залежності, municipium як правовий інститут мав поширення на всій території імперії. Місто було типовою адміністративною одиницею найнижчого ранґу. Міські посадові особи відповідали перед державою за сплату податків та набір рекрутів. Проте у період Римської імперії відбуваються значні зміни. Великі маєтки не без успіху домагаються незалежності від громади; з розширенням завоювань центр тяжіння імперії зміщується вглиб суходолу, внаслідок чого все більше рекрутів постачає сільське населення внутрішніх районів і водночас у політичному житті держави все дужче даються взнаки інтереси великих землевласників, античних «аграріїв». І коли ми й сьогодні спостерігаємо протидію великих власників у Східній Німеччині спробам «інкомуналізації» у земельні спілки, то римська імперська влада могла лише слабо протидіяти тим «екскомуналізаційним» тенденціям, що їх проявляли великі землевласники. Часто поряд з містами виникають «saltus» і «territoria» — тобто такі адміністративні одиниці, де поміщик сам є й /22/ місцевим адміністратором, аналогічно до того, як це роблять у межах своїх округів у німецьких східних землях юнкери. Землевласник був тут тією особою, з якої держава брала податки, — він сплачував їх за своїх «підданих», а потім збирав ці податки з них; він же відповідав за набір рекрутів у межах округу, тому поставка рекрутів невдовзі стає для землевласника такою ж повинністю, як і інші державні повинності, що мало своїм наслідком зменшення на одну десяту частину числа колонів — основної робочої сили.

Так торувалися шляхи для юридичного прикріплення колонів до землі.

У Римській імперії, незалежно від тих чи інших державно-правових відносин, ніколи не було правових ґарантій свободи вибору місця проживання. Згадаймо, наприклад, що для автора Євангелія від Луки цілком нормальним є те, що для перепису кожен мусить повернутись туди, звідки він родом (origo) (ми б сказали: до свого місця опікування), як це зробила Свята Родина, пішовши до Віфлеєма. Для колона origo була та територія, якою правив його хазяїн.

Вже віддавна ми спостерігаємо традицію примусового залучення до виконання громадських обов’язків. Сенатор, котрий часто прогулював засідання, відбувався лише штрафом. З членом же провінційного муніципалітету, декуріоном, який нехтував своїми обов’язками, особливо не церемонились: його за вимогою громади повертали на місце проживання. Часто це необхідно було робити, оскільки у Стародавньому Римі посада міського радника, пов’язана зі збиранням податків з усіх громадян, була малопривабливою. І коли пізніше, внаслідок занепаду і виродження усіх правових форм, ця вимога повернення на місце проживання перетворилася на вимогу видачі, на майнове оскарження (vindicatio), то громади починають за допомогою цих позовів ганятися за своїми міськими радниками-втікачами, як ганяються за худобою, що відбилася від гурту. /23/

Те, чого вимагали від декуріона, поширювалося і на колона. Його тяглові повинності щодо поміщика, який втілював у одній особі пана-кріпосника та адміністративну владу, в принципі мало чим відрізнялися від державних обов’язків і визнавались саме такими, коли він їх порушував. В управлінській практиці з ним обходились як з назавжди прив’язаним до своєї округи і водночас підпорядкованим своєму панові, прикріпленим до своєї землі. Його стосунки з державною владою були певною мірою «медіатизованими» 24. Над ним вивищувався безпосередньо підпорядкований державі стан землевласників, «possessores», представники якого складали певний чітко визначений тип і в період пізньої Римської імперії, і в часи Остґотського та Меровінґського королівств. Замість давнього простого поділу на вільних і невільних прийшло станове розшарування суспільства. Майже непомітному в своїх окремих стадіях розвитку в цьому напрямку сприяли й економічні обставини. Розвиток феодального суспільства починається уже в умовах пізньої Римської імперії. Очевидно, що великий маєток доби кінця імперії, де поруч існують дві категорії кріпаків: невільні (servi) з «безмежним» колом повинностей і особисто вільні (coloni, tributarii) з чітко визначеними грошовими та натуральними повинностями (у пізніші часи — з певною квотою поставок натурою) і, крім того (не завжди, але досить часто), з певним фіксованим обсягом відробітку на хазяїна, — є не що інше, як середньовічний панський двір.

Одначе за тієї системи обміну, яка існувала в давнину, застосовувати кріпацьку працю у виробництві товарів для збуту було неможливо. Таке виробництво могла забезпечити тоді лише дисциплінована рабська казарма. На територіях, розташованих у глибині суходолу, з їхнім розсіяним по селянських хатках населенням виробництво для збуту мусило щезнути, і тому те тоненьке плетиво обмінних відносин, яке напиналося над натуральним своєю суттю господарством, ставало дедалі слабшим і непомітнішим. Переконатися у цьому можна зі свідчень /24/ останнього визначного римського аграрного письменника Палладія, який радить по можливості влаштовувати так, щоб праця кріпаків задовольняла усі потреби маєтку, аби цілком самозабезпечитись і зробити зайвою будь-яку купівлю. Якщо у великих сільських маєтках потреби у прядиві й ткацьких виробах, борошні та хлібних виробах віддавна задовольнялись власними силами завдяки жіночій праці, то тепер вже і ковальська, столярська, мулярська, одним словом, уся реміснича робота виконується руками підневільних дворових майстрів. Внаслідок цього тонесенький прошарок вільних міських ремісників, що працюють переважно за платню та харч, стає ще меншим: передові в економічному відношенні поміщицькі господарства задовольняють свої потреби вже не через обмін, а натуральним способом. Задоволення власних потреб землевласника шляхом розподілу праці дедалі більшою мірою стає метою господарської діяльності «ойкосів». Великі маєтки рвуть свої зв’язки з міським ринком. Тому маса середніх і дрібних античних міст дедалі більше втрачає основу свого господарського життя, позбуваючись обміну товарами з навколишніми селами. Внаслідок цього починають занепадати міста, як про це свідчать темні і фрагментарні правові джерела доби пізньої імперії. Імператори знову й знову намагаються протидіяти втечі населення з міст, насамперед для того, щоб посесори не залишали помешкань у містах і не виїздили, переносячи резиденції до своїх сільських маєтків.




6


Процесові занепаду міст значною мірою сприяла і державна фінансова політика. В міру зростання потреб у грошах вона ставала все більш натурально-господарською, тобто набирала характеру фіскальних поборів з «ойкосів», які, в свою чергу, прагнули якомога менше задовольняти свої потреби ринковим шляхом, а якомога більше — власними засобами, що ставало на перешкоді нагромадженню грошових капіталів. Це, звичайно, було певним /25/ благодіянням для підданих, бо наставав край найбільш поширеному різновидові спекуляції — відданню податків на відкуп, оскільки ці функції переходили тепер до державної влади. Більш раціональним був і підвіз хліба на кораблях, за виготовлення яких держава роздавала землі, не вдаючись при цьому до послуг підприємців. Вигідною з фінансової точки зору була також зростаюча монополізація численних прибуткових галузей торгівлі і перехід у власність держави гірничорудних промислів. Однак усі ці заходи, природно, ставали на перешкоді утворенню приватних капіталів і виключали будь-яку можливість розвитку тієї суспільної верстви, яка відповідала б сучасній буржуазії. Розвиток фінансової системи, орієнтованої на натуральне господарство, розгортається в міру того, як імперія видозмінюється і з конгломерату міст, які, експлуатуючи країну, зосереджували свою господарську діяльність в основному на товарообміні в узбережних районах, перетворюється на державу, котра прагне об’єднати в одне політичне ціле і організувати розташовані в глибині суходолу території, де господарство мало виключно натуральний характер. Тонкого плетива існуючих товарообмінних зв’язків тепер явно замало, аби забезпечити неймовірно зрослі потреби держави у грошах. Тож неминуче у державній фінансовій системі набуває все більшого значення натурально-господарський чинник.

Провінції здавна платили державні податки переважно натурою — насамперед зерном, яким наповнювали державні засіки. В епоху імперії уряд вже й ремісничі вироби менше прагне скуповувати на ринку або замовляти підрядчикам, натомість зобов’язуючи місцевих ремісників прямо постачати вироби як натуральну повинність, а для цього їх примусово об’єднують у цехи. Отже, бідолашні вільні ремісники перетворювались фактично на розподілених по цехах кріпаків. Такого роду натуральні побори казна розподіляла через відповідні статті видатків натурою. Насамперед натуральним шляхом вона прагнула покрити дві головні витратні /26/ статті бюджету: утримання чиновництва та армії. Одначе тут натуральне господарство вже сягало меж своїх можливостей.

Управляти великою континентальною державою можна було виключно через оплачуваних чиновників, без яких ще вдавалося обходитись античним містам-державам. Платня державного чиновника діоклетіанівської доби значною мірою є суто натуральною: вона нагадує значно збільшену натуроплату якого-небудь теперішнього поденника у Мекленбурзі; він отримує з імператорських магазинів кілька тисяч четвериків зерна, кілька голів худоби, певну кількість солі, оливкової олії тощо, словом, практично все, що потрібно для харчування, придбання одягу і загалом для існування, поряд з невеличкою сумою готівкових грошей на кишенькові вирати. Проте, попри очевидну тенденцію до натуроплати, утримання великої армії чиновництва все ж вимагало значних грошей готівкою. Ще більшою мірою це стосувалося забезпечення військових витрат імперії.

Континентальна держава, кордонам якої постійно загрожувала небезпека, потребувала реґулярного війська. Уже в період пізньої республіки давнє народне ополчення, яке існувало завдяки військовій повинності землевласників, котрі озброювались власним коштом, перетворюється на реґулярну армію, до якої рекрутувались вихідці з пролетарських верств і про спорядження якої дбала держава. Така армія і була головною опорою римських цезарів. У період імперії виникає і набуває правового оформлення професійна реґулярна армія. Аби її утримувати, потрібні були дві речі: рекрути і гроші. Саме потреба в рекрутах була тією причиною, котра змушувала таких меркантильно налаштованих володарів доби «просвітницького» деспотизму, як Фрідріх II і Марія-Терезія 25, гальмувати розвиток великого сільськогосподарського виробництва, забороняючи зносити селянські обійстя. Це робилось не з гуманістичних міркувань і не з великої любові до селян. Не про конкретного селянина піклувались — якраз /27/ його пан міг спокійно вигнати, замінивши іншим. Справжньою причиною було інше: оскільки, за наказом Фрідріха Вільгельма I 26, «зайвих парубків» слід було рекрутувати, то вони мусили завжди бути на місці. Зменшувати наявну кількість сільського населення, зносячи селянські обійстя, заборонялось, бо це перешкоджало наборові рекрутів і могло обезлюднити село. Виходячи з подібних міркувань, римські цезарі втручалися у стосунки з колонами і забороняли, приміром, збільшувати їхні повинності.

З іншого боку, володарі-меркантилісти активно сприяли розвиткові великих мануфактур, оскільки останні збільшували «притік» населення, а крім того, давали державі гроші. Фрідріх Великий своїми «таємними листами» 27 переслідував не лише солдатів-дезертирів, а й дезертирів з числа робітників заводів та фабрик. Для римських цезарів такі дії неймовірні, оскільки тоді не було і не могло бути великих підприємств з найманою працею, що виробляють продукцію для збуту. Навпаки, із занепадом міст, скороченням обігу і поверненням до натурального господарства дедалі більше втрачалась можливість збільшення грошових податків. А при зрослому попиті на робочу силу, що виник внаслідок зникнення ринку рабів, набори рекрутів з числа колонів ставали для володарів маєтків справжнім тягарем, якого вони всіляко прагнули уникнути. Тому із міст, що занепадали, військовозобов’язані втікали на села, стаючи колонами-кріпаками, оскільки за умов дефіциту робочої сили поміщики були зацікавлені приховати їх і не віддавати в рекрути. Останні римські імператори ведуть боротьбу з втечею міського населення до сіл майже так само, як останні Гогенштауфени 28 із втечею кріпаків до міст.

Постійна нестача рекрутів помітно впливає на склад римського війська доби імперії. З часів Веспасіана 29 жителі Італії були вільні від несення військової повинності; за правління ж Адріана від змішаного складу війська починають відмовлятись, і з метою економії коштів армію частіше за все поповнюють у місцях розташування її гарнізонів, що й /28/ стало одним з перших провісників розпаду імперії. Крім того, якщо простежити упродовж століть походження солдатів, то можемо бачити, що число так званих «полкових дітей» (castrenses) в епоху імперії зростає від кількох відсотків до майже половини загальної кількості війська — інакше кажучи, римська армія дедалі більшою мірою починає самовідтворюватись.

Подібно до того, як місце позбавленого власної родини раба з казарми заступає сімейний селянин, так і у війську — принаймні почасти — на місце неодруженого казарменого, або, точніше, табірного солдата приходить сімейний, фактично спадкоємний професійний воїн. Практика рекрутування війська з числа варварів, що ставала все поширенішою, мала за мету економити робочу силу власної країни, перш за все робочу силу великих землевласників. Зрештою, даючи варварам у винагороду за військову службу землю, прагнуть — вже цілком у натурально-господарському дусі — забезпечити охорону кордонів, і така практика — віддалений прообраз л енної системи — набуває дедалі більшого поширення. Внаслідок цього військо, яке фактично правило імперією, поступово ставало для корінного населення бандою варварів. Саме тому переможне вторгнення варварів іззовні для жителів внутрішніх римських провінцій на перших порах означало лише зміну квартирантів: варвари перейняли і зберегли римську систему розквартирування. Складається враження, що у Ґаллії зовсім не мали страху перед варварами як завойовниками, а навпаки, часто вітали їх як визволителів від римського гніту. І це зрозуміло.

Та не лише одна поставка рекрутів була тією справою, яку постарілій імперії все тяжче вдавалося робити коштом власного населення. Ще важчим тягарем лягали на плечі відкинутих до стадії натурального господарства народів грошові податки, без яких неможливо було утримувати оплачуване військо. Здобування грошей стає тією проблемою, навколо якої все більше й більше зосереджується /29/ державна політика, і що далі, то очевиднішою стає економічна неспроможність землевласників, які господарюють, зрештою, лише задля задоволення власних потреб, виплачувати податки у грошах. Коли б імператор закликав їх: «Накажіть вашим колонам викувати вам зброю, сідлайте коней, і будемо захищати від нападників землю, яка вас годує!» — зробити це вони, з огляду на їхнє економічне становище, були б цілком спроможними. Одначе то були б уже середні віки і феодальне ополчення. І справді, феодальний суспільний устрій і феодальна система військових повинностей були тією метою, до якої прямував розвиток пізньоримської історії і якої — незважаючи на короткочасну і локальну колонізацію імперії в добу Великого переселення народів варварським військом із воїнів-селян — вже було в основному досягнуто в епоху Каролінґів. Маючи військо з лицарів-феодалів, можна було завойовувати чужі королівства і захищати власні невеликі за обсягом володіння, — одначе з таким військом вже не можна було зберегти цілісність світової імперії і захистити її тисячомильні кордони від ласих на чужу землю завойовників, тому в часи пізньої імперії перехід до такої форми організації війська, яка відповідала б її натурально-господарській основі, був неможливим. З цієї причини Діоклетіан 30 змушений був спробувати реорганізувати фінансову систему, запровадити єдиний податок у грошах, і до самого кінця існування імперії місто офіційно лишалося найменшою клітинкою державного організму. Одначе економічна основа існування більшості давньоримських міст робилася все хиткішою: ці міста стояли, наче віхи, що їх поставили для грошового забезпечення потреб державної адміністрації, на територіях, які були густо вкриті мережею господарств великих землевласників. Розпад імперії був прямим політичним наслідком поступового занепаду економічного обміну і переходу до натурального господарства. По суті, він означав ліквідацію апарату державного управління і тієї орієнтованої на товарно-грошове господарство політичної /30/ надбудови, яка більше не відповідала натурально-господарському економічному базисові.




7


Коли через півтисячоліття запізнілий виконавець заповітів Діоклетіана Карл Великий 31 відновив єдність Західної Римської імперії, він зробив це у повній відповідності з духом натурального господарства. Хто уважно прочитає настанову управителям маєтків (villici) — знамениту Capitulare de villis, яка своєю обізнаністю і вникненням у деталі примушує згадати укази Фрідріха Вільгельма I, — той знайде яскраву ілюстрацію тодішнього стану справ. Поряд із королем тут фігурує як вища інстанція і королева: як господиня, вона є водночас і міністром фінансів. І це цілком природно: такого роду «фінансове управління» зайняте насамперед забезпеченням потреб королівського столу та домашнього господарства загалом, яке вважається чимось ідентичним із «господарством загальнодержавним». Тут перелічено, що саме мусять поставляти інспектори до королівського двору: наприклад, хліб, м’ясо, прядиво, навдивовижу велика кількість мила тощо, — інакше кажучи, все те, що потрібно для короля, його домочадців та гостей і для забезпечення державних потреб, — приміром, коней та підводи на випадок війни. Тут зникає уявлення про реґулярне військо та оплачуване державою чиновництво, так само як відсутнє і саме поняття податку. Королівські посадові особи харчуються з королівського столу або ж живуть із виділеної їм землі; військо ж, яке самоекіпірується, близьке до того, щоб стати лицарським ополченням, тобто станом озброєних феодалів-лицарів. Зникає і внутрішній товарообмін між містами: ниточки обміну між окремими домашніми господарствами порвались, і торгівля, зведена до рівня перекупництва, переходить до рук інородців — насамперед греків та євреїв.

Зникло тут і місто — доба Каролінґів не знає такої адміністративно-правової категорії. Носіями культури тепер стають маєтки, зокрема й монастирі; /31/ поміщики стають політичними функціонерами; найбільшим поміщиком виступає сам король — у минулому сільський неписьменний мугир. Його посади (пфальци) розміщені по селах, в нього немає ніякої резиденції; він є володарем, який задля прохарчування мандрує більше, аніж будь-хто із сучасних монархів, оскільки живе тим, що переїздить з посаду до посаду і проїдає те, що для нього там наготували. Культура стала селянською.

Кругообіг античного економічного розвитку завершився. Майже повністю вичерпуються і духовні сили цієї епохи. З припиненням господарського обміну пригасає мармуровий блиск античних міст і приходять у занепад їхні духовні надбання: мистецтво і література, наука, досконале античне цивільне право. А по маєтках посесорів, поміщиків та сеньйорів ще не звучать навіть і пісні мінезінґерів. З мимовільним сумом спостерігаємо ми картину того, як культура, сягнувши своєї вершини, втрачає матеріальну опору і перетворюється на руїну. Та чи тільки це ми бачимо, спостерігаючи такі ґрандіозні процеси? У надрах суспільства розгортались, і мусили розгорнутись, глибинні органічні перетворення, що, по суті, свідчили про початок могутнього процесу оздоровлення. Масам невільників поверталось родинне вогнище і приватна власність; із стану «знарядь, наділених голосом» вони поступово повертаються в коло людей, родинному життю яких надає надійні моральні ґарантії християнство — релігія, котра в цей час інтенсивно розвивається; вже закони на захист селян, видані останніми римськими імператорами, у незнаною доти мірою визнають міцність родинних зв’язків невільників. Правда, одночасно з цим частина вільного населення фактично потрапляє у кріпацький стан, а освічена римська аристократія деґрадує до варварського рівня. Натурально-господарське підґрунтя античної культури, яке постало внаслідок постійного притоку невільної робочої сили, розросталося в міру того, як рабовласництво посилювало майнову нерівність. Після перенесення політичного центру ваги з узбережжя /32/ на материк і зменшення припливу людських ресурсів це підґрунтя починає «нав’язувати» свою, по суті, феодальну структуру надбудові, яка залишалася традиційно орієнтованою на обмін. Антична культура, що її можна порівняти з тоненькою оболонкою навколо тодішнього суспільства, поступово розвіюється, і в духовному житті західноєвропейської людності настає тривала ніч. Одначе занепад цієї культури змушує пригадати того героя давньогрецького міфу, котрий здобував нову силу, припадаючи до лона матері землі 32. Дивним, звичайно, видалось би будь-кому із античних класиків довкілля, якби він в епоху Каролінґів міг воскреснути зі своїх пергаментів і глянути на світ з віконця чернечої келії: запахом гною з панського господарського двору війнуло б йому в обличчя. Але класики, як і сама антична культура, спали глибоким сном, а навколо вирувало нове господарське життя, яке знову стало сільським. Не розбудили їх ні мінезінґери, ані турніри феодального лицарства. Лише тоді, коли на основі вільного розподілу праці та обміну у середні віки знову відродилися міста, коли перехід до народного господарства підготував громадянську свободу й повалив усі ті зовнішні і внутрішні авторитети, що тяжіли над середніми віками, — лише тоді давній герой підвівся, сповнений нової сили, щоб винести на світло духовні надбання античності, які стали підвалинами нової, буржуазної культури.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.