Попередня     Головна     Наступна           Примітки

...початок секції

5. Патронат

Однією з великих заслуг дослідників давньоруського права — О. Є. Преснякова і І. І. Яковкіна, безперечно, е те, що вони встановили ближчі паралелі з інститутами західноєвропейського раннього середньовіччя і ввели в науковий обіг нові поняття, які дозволяють краще орієнтуватись у складних явищах того часу.

Серед цих понять особливого значення набуває поняття загальної і спеціальної княжої охорони і поняття княжого миру.

О. Є. Пресняков, якому ми завдячуємо введенням поняття загальної і спеціальної княжої охорони, так визначає їх суть і розкриває їх взаємовідношення. В той час, як «перша охоплює все населення і виявляється як у самостійній судовоадміністративній діяльності князя та його агентів, так і у впливі княжої влади на діяльність самоурядуючих народних общин. Друга створює для окремих осіб чи груп привілей особливої, безпосередньої охорони князівської влади, охорони, санкціонованої особливими карами, незалежними від системи кар, прийнятих у загальному народному праві» ⁶³.

Цією спеціальною княжою охороною князі користувались для створення своєї соціальної сили в добу переходу до феодального ладу, встановлюючи при цьому особливе коло відносин, якому надавали дедалі більше значення опори політичної влади.

Спеціальна охорона виросла в умовах княжого двору, вогнища, і зміцніла насамперед у княжому побуті й княжому господарстві, а далі почала охоплювати і інші соціальні групи, зв’язані з князем службовими й господарськими відносинами.

В ході розвитку спеціальної князівської охорони, безперечно, було кілька різних моментів. До нас не дійшли відомості, в чому вона виявлялась до епохи Руської Правди. Але в XI — XII ст., коли під впливом економічної кризи розпалась побутова основа давнього дружинного союзу і коли зв’язок дружинників з княжим двором здійснювався в інших формах, а початкове годування князем дружини змінилось турботою про її забезпечення іншими способами — звичайними дарами своїм мужам і наданням їм земель — вся охорона виявилась у збільшеній карі за вбивство дружинників.

Заходи спеціальної князівської охорони, сліди якої ми знаходимо в найдавнішій Правді, були встановлені в так званій Правді Ярославичів.

У перших п’яти її статтях мова йде про охорону княжого вогнищанина, причому вира за його вбивство стягається в подвійному розмірі. Що це є новий захід, а не запис старої норми, почасти доводиться такою вказівкою: «а конюх старый у стада 80 гривен, яко уставил Изяслав в своєм конюсе, его же убили Дорогобуждьци».

Крім цих постанов, що затверджували спеціальну князівську охорону, слід указати й на те, що князь охороняв свою юрисдикцію над своїми людьми високою пенею за накладання кари «без княжого слова» на вогнищанина, тіуна княжого чи мечника.

Підвищена вира поширювалась не на всі розряди княжих людей: отроки, дітські, мечники, лишались, судячи з вказівок Пространної Правди, при вирі 40 гривен. Тільки охорона 12-гривневою пенею від муки без княжого слова виділяла їх з розряду вільних людей.

Правдою Ярославичів і Пространною Правдою окресленевласне дружинне коло спеціальної княжої охорони. Але в особливих відносинах до князя стояли й деякі інші групи населення, які мали безпосереднє відношення до князівського господарства, зокрема ізгої.

Як було вказано, зв’язок ізгоїв з княжим господарством; встановлюється з Уставної грамоти Ростислава Смоленського, за якою князь надає «село Дросенское со изгои и c землей» і «село Ясенское и c бортником и c землей и c изгои». Спеціальна княжа охорона ізгоїв виявляється вже в найдавнішій Правді, за якою за вбивство ізгоя платиться така сама винагорода, як за вбивство вільної людини і навіть члена молодшої князівської дружини.

Можна думати, що навіть у той момент, коли вперше виявився в законодавстві інститут спеціальної княжої охорони, тобто в половині Xl ст., коло охоплених нею осіб не обмежувалось самими дружинниками і ізгоями. Воно поширювалось, безперечно, і на інші групи. Зокрема О. Є. Пресняков причисляє до такої групи смердів, «зв’язок яких з князем (за його уявленням) полягає в відносинах власної опіки з одного боку, залежностей і повинностей — з другого». Як сказано, ми розходимось з ним у поглядах на смердів, визнаючи, що залежність створилась на грунті поземельних і взагалі економічних відносин, і трохи інакше уявляємо собі юридичну суть їх відносин до князя. Але як воно не є, це не перешкоджає нам погодитись з О. Є. Пресняковим, що відносно них установлюються деякі моменти спеціальної охорони князя. Так, за статтею Правди Ярославичів, за муку смерда без княжого слова стягається штраф, як і за порушення князівської юрисдикції над вогнищанами, але тільки в меншому розмірі.

На думку О. Є. Преснякова, спеціальна князівська охорона в досліджувану епоху, в епоху виникнення Правди Ярославичів, тобто в кінці XI і на початку XII ст., виявилась головним чином у збільшенні кари за вбивство підзахисних осіб. Нам здається, що зміст встановленого ним поняття далеко ширший, ніж якого він йому надає. Навряд чи не важливіші, ніж встановлення підсиленої кари за убивство, є заходи, які забезпечують особисту юрисдикцію князя над тим колом осіб, що перебувають під спеціальною охороною. В статтях Руської Правди, в яких установлюється кара за муку вогнищанина і смерда без княжого слова, вираз «без княжа слова» треба розуміти в буквальному значенні. Ця стаття має на увазі особисту участь князя в суді і виголошення вироку самим князем. Ян Вишатич, один з близьких до князя людей, у своїй службовій подорожі на Білоозеро, безперечно, мав виняткові повноваження від князя і, мабуть, право чинити суд і розправу від його імені; але він не міг, як видно з літопису, відвести на основі закону вимогу волхвів-смердів передати їх на особистий суд князя, згідно з постановою Руської Правди.

З другого боку, безперечно, що інститут спеціальної охорони був густо насичений усякими побутовими моментами, які не піддаються юридичній кваліфікації і, мабуть, відбивались на юридичному й правовому становищі підзахисних. Мабуть, інститут спеціальної охорони в міру свого розвитку взагалі вів до вилучення даної особи з суспільства, підпорядкованого загальній адміністративній системі, і ніби створював для неї особистий чи, точніше, персональний імунітет.

Як ми вже говорили, коріння княжої спеціальної охорони криється в устрої князівського двору — вогнища. З ростом князівського господарства й землеволодіння вона почала охоплювати і інші соціальні групи, навіть ті, що не були безпосередньо зв’язані з князівським двором і господарством. Поширення і розширення цього інституту, безперечно, зв’язане з процесом сеньйоризації і зумовлюється застосуванням його до тих груп, що були охоплені цим процесом.

Тут насамперед треба відзначити, що соціально-політичне значення спеціальної княжої охорони було передусім ураховане церквою, що, як ми говорили, створила паралельно до княжого суспільства, особливу церковну громаду — особливий світ, на межі якого також замирає значення загального права і навіть самої князівської влади. Церква добилась спеціальної юрисдикції відносно тих груп, що були особливо зв’язані з нею або з її господарством службовими та всякими іншими відносинами і які за канонічним правом, особливо за візантійською канонічною практикою, здебільшого підлягали загальному світському судові. Цю юрисдикцію церква намагалась усякими засобами й способами розширити ³¹*.

Характер відносин церковної влади до членів церковної громади загалом був аналогічний з характером тих відносин, які визначають спеціальну охорону князем залежних від нього соціальних груп. Так звані князівські устави в рішучих і наполегливих, іноді навіть настирливих виразах в достатній мірі забезпечують юрисдикцію церкви над «церковными и богадельными людьми». Щодо спеціальної охорони осіб, що перебувають на боярській службі і зв’язані з боярським господарством, то тут ніяких певних вичерпних даних немає. Це почасти пояснюється тим, що в досліджуваний час так звана вотчинна юрисдикція ще тільки зароджувалась і саме боярство почало забезпечуватись цією охороною тільки в половині XI ст., принаймні в формах, установлених Правдою Ярославичів, і тому воно не могло так швидко поширити її аж до дії на своїх людей. Але е цілий ряд даних, які свідчать про те, що юридичне становище боярських людей поступово почало ототожнюватись з становищем людей княжих, що вони почали втягатись у склад тих елементів, які визначали княже суспільство, і що поступово їх почав охоплювати інститут спеціальної княжої охорони.

Цікаво, що про ці нові відносини свідчить не основний і найдавніший текст Руської Правди, а ті варіанти Пространної Правди, які треба віднести до пізнішого часу, в усякому разі до XII і початку XIII ст.

Так, згадка про боярського тіуна зустрічається в статтях 1 і 59 ⁶⁴, в ст. 9 (приписка «такожде и за бояреск» після статті про княжого мужа). Перша стаття Пространної Правди повторює першу статтю найдавнішої Правди, замінивши її «ябетника» «тіуном боярським». Думка, виражена згадкою про нього в цій статті, та сама, що й у статті 9 («такоже и за бояреск»). Упорядник намагається прирівняти плату за боярських людей до плати за людей княжих.

Про наростання боярських прав і поширення їх на боярську дружину говорять деякі варіанти в статті про боярську «задницу»: «А иже в боярех или в боярстеи дружине, то за князя задница не идеть» ⁶⁵.

Інститут спеціальної охорони і поширення її на людей боярських і церковних мав величезне значення в процесі утворення нових соціальних сил у XII і на початку XIII ст. Він підготовляв перетворення князя, боярства і представників церкви в вотчинників землі — князівства, політичної одиниці, у якій ці відносини будуть визначатись особистими відносинами її складових елементів.

За допомогою цього інституту в князівське і церковне господарство втягались ті елементи населення, які розвитком князівського, церковного і боярського землеволодіння були вибиті з загального ладу і устрою народного життя.

Інститут спеціальної княжої і церковної охорони важливий для нас тим, що на основі його почали розвиватись відносини, які визначали зміст поняття патронату в його вже розвинутому вигляді.

Звертаючись до історії розвитку цього інституту, можна встановити, що він пішов двома основними напрямками: 1) шляхом чимраз більшого втягання в князівське і церковне суспільство різних і різноманітних груп населення і 2) шляхом ускладнення, так би мовити, спеціалізації цього інституту. Перший момент зумовлювався головним чином тим, що процес сеньйоризації дедалі більше розвивався і проходив у глибини народного господарства й соціально-політичного ладу. Другий момент визначався тим, що через підсилений ріст князівського, церковного і боярського землеволодіння треба було знайти нові способи втягання нових соціальних сил у князівське і церковне суспільство. Якщо раніш спеціальна охорона застосовувалась до осіб, зв’язаних уже з князем чи з церквою господарськими відносинами, то тепер її почали застосовувати до всіх, хто захотів би ввійти в ці суспільства, звичайно, виконуючи ряд обов’язків, а також до всіх, хто міг забезпечити охорону. Якщо раніш охорона була тільки супровідним моментом службового чи залежного стану, тепер вона стає самим станом. В цьому розумінні невиконання тих чи інших обов’язків щодо організатора охорони могло зумовити охорону, а сама охорона створювала вже службові, господарські відносини. Таким чином інститут спеціальної охорони був уже настільки насичений іншим змістом, що його вже в цьому вигляді можна визначити як інститут патронату.

Цими моментами в розвитку інституту спеціальної охорони було зумовлене те, що вона почала охоплювати не тільки дружинників чи взагалі осіб, зв’язаних з князівським, церковним чи боярським господарством або з княжею чи церковною службою, а й усіх тих, хто захотів би використати вигоди патронату; зокрема вона почала охоплювати дрібних вотчинників, що не були на службі в князя, селян і взагалі різноманітні своїм соціальним і економічним становищем елементи тодішнього суспільства, вибиті з колії і економічною кризою XII ст., і соціально-політичною перебудовою. Поступово почали з’являтись категорії осіб, соціальне становище яких визначалось головним чином тим, що вони перебували під патронатом, що завдяки патронатові вони мали певні переваги, але виконували разом з тим і спеціальні обов’язки. До числа цих патронованих людей треба віднести закладників, прикладників, ізгоїв, задушних людей, прощеників та ін.

З’ясування суті закладництва і його значення є незабутньою заслугою [М. П.] Павлова-Сільванського у російській історичній науці.

Всупереч величезній більшості російських істориків і істориків права, які вважали, що в основі цього інституту лежить застава, речова застава або те і друге разом, він цілком певно довів, що відносини закладництва виникають через комендацію і мають своїм наслідком патронат над людьми, що ввійшли в охоронні відносини. Притягши новий матеріал для вивчення цього розряду давньоруського населення, Павлов-Сільванський з вичерпною переконливістю встановив, що як у XIII, так і в XVII ст. закладництво — комендація в нас, так само як і на Заході, тягло за собою незалежність від державної влади. Як боярська, монастирська чи церковна людина, закладник виходив з-під відомства державної влади, звільнявся від виплати тягла і від загальної судової і адміністративної залежності. Зворотною стороною виходу з-під залежності від державної влади було підлягання закладника своєму панові — землевласникові чи взагалі патронові.

Ці основні засади Павлова-Сільванського про суть закладництва стали вже давно безперечними в сучасній історичній науці. Найпалкіші захисники давнішої теорії походження закладників через заставляння змушені все-таки визнати в закладництві елементи патронату, отже вважати комендацію джерелом цього інституту.

Виникає питання: чи існувало закладництво в Київській Русі?

Першу згадку про закладництво ми знаходимо в договірній грамоті 1265 р., за якою князь тверський Ярослав Ярославич зобов’язався перед Великим Новгородом не приймати надалі закладників у новгородських волостях, зобов’язався за себе, за свою княгиню, бояр і дворян.

Особлива угода про тих, що раніш заклались за тверського князя, вперше була включена в третю договірну грамоту того ж князя з Новгородом у 1270 р. Договори, укладені князем з Новгородом після 1265 — 1270 рр., вже звичайно включають статтю аналогічного змісту.

Навіть поверховий аналіз договорів 1265 — 1270 рр. дозволяє нам позитивно розв’язати питання про існування патронату в дотатарський період. Насамперед з’ясовується, що вже в 1265 p. виробився цілком певний термін для позначення патронату.

В тексті статті договору 1265 р. немає спроб якось описово позначити цей інститут, а це доводить, що він був поширений і розвинутий. Нарешті була не тільки виявлена його суть, але Великий Новгород прекрасно враховував його соціально-політичне значення як способу окняження й обоярення, і були навіть вироблені заходи проти розвитку цього інституту, який розкладав соціально-політичний лад Новгородської землі, причому заходи ці вживали не з 1265 чи 1270 рр., а значно раніше. В статті виразно говориться: «тако пошло в Новгороде, отпусти их всех проць». Отже заборона тримати закладників («закладнів») є вже новгородське мито, а не захід, вжитий для даного випадку.

Якщо навіть грунтуватись на тексті договорів 1265 — 1270 рр. і вважати їх матеріалом для судження про інститут закладництва дотатарської доби, то безперечним здається значний його розвиток і побутове поширення в цю добу. Так, закладництво було засноване не тільки на комендації князеві, а і його княгині, боярам і навіть дворянам.

З другого боку, і закладниками могли бути різноманітні елементи — купці і смерди. При цьому вказівка на ці елементи, очевидно, не має вичерпного характеру — під купцями слід розуміти городян, а під смердами — сільських людей, бо можна думати, що вказані тільки типові розряди основних груп населення.

Нарешті договорами 1265 — 1270 рр. цілком ясно і виразно визначена суть закладництва як інституту, тотожного з патронатом.

Закладники виходять з підлеглості державній владі, в даному разі з підлеглості громадській владі Великого Новгорода, виходять з-під відання відповідних адміністративних громадських організацій і переходять у безпосередню підлеглість князеві, що відає їх судом і даниною. Влада князя, його бояр і дворян над закладниками ніби паралізує владу Великого Новгорода. Тому договір і настоює на тому, що купець повинен знову підлягати адміністрації свого «сто», а смерд — своєму погостові.

Отже, повторюємо, на 1265 р. закладництво було не тільки вже встановленим і звичайним поширеним побутовим інститутом, а було ураховане і його соціально-політичне значення. З ним боролись свідомо і рішуче як з моментом, що розкладав соціально-політичний лад Великого Новгорода і підривав основи місцевої влади. Отже, закладництво було дуже давнім інститутом і, в усякому разі, існувало в XII ст.

Дослідження М. П. Павлова-Сільванського ніким не були продовжені, хоч дальше вивчення закладництва мусить мати велике значення в з’ясуванні процесу феодалізації. Павлов-Сільванський головним чином з’ясував специфічність цього інституту, відмінність від закладників заставних людей, які заставляли себе в забезпечення взятої суми. Але він не виявив достатньої уваги до зворотної сторони закладництва — до залежності і експлуатації закладників людьми, які охороняли їх.

Як відомо, закладались не тільки окремі особи, а й цілі села. Закладництво цілих сіл означало кінець-кінцем перехід усього господарського комплексу села в склад феодальної сеньйорії. Земля почала належати патронові, а селяни ставали феодально-залежними. Немає ніякого сумніву в тому, що в селі, яке віддавало себе під опіку феодала, організувався князівський чи боярський двір і, в усякому разі, двір для прикажчиків, сільських тіунів і рядовичів. Всякі збори і повинності закладники тепер повинні платити і відбувати своєму патронові. Мабуть, не минало кількох десятків років, як закладники нічим уже не різнились від інших груп залежного сільського населення.

Ще більше і швидше ставали залежними людьми окремі закладники. Мабуть, їм доводилось виходити з общини, кидати свою ріллю і оселятись на землі патрона. Тут вони змушені були зливатись з загальною залежною масою — холопами, смердами, закупами тощо, втрачаючи свою свободу й незалежність, для збереження якої вони ставали закладниками.

Як сказано, ми не можемо документально довести існування інституту закладництва в Київській Русі, хоч ми й переконані в цьому ³². Та зате в Київській Русі існували так звані прикладники — група населення, на нашу думку, близька до закладників.

Згадка про прикладників у давньоруських історичних і юридичних пам’ятниках зустрічається один тільки раз, а саме в усіх списках короткої і в деяких списках широкої редакції Устав а Володимира. Не дивно, що через повну відсутність усяких інших відомостей про прикладників, досі не встановлено, коли і в якій переважно частині давньої Русі прикладники жили, а також у чому полягають їх відмінні риси порівняно з іншими розрядами церковних і богадільних людей.

На думку митрополита Макарія ⁶, під прикладниками слід розуміти людей, що є під епітемією [на яких накладено єпітимію]. За [К.] Мисовським ⁶⁷, прикладники ототожнюються з ізгоями, бо в Уставі Всеволода, де наводиться перелік церковних і богадільних людей з Устава Володимира, слова «прикладень» немає, а згадуються ізгої. З цього Мисовський робить дальші висновки: під прикладниками розуміються «люди зайшлі або інокняжці, якими пізніше князі в своїх радчих грамотах дозволяли духівництву заселювати належну йому землю», і взагалі так звані церковні місники і навіть жебраки.

За [В. Й.] Ключевським ⁶⁸, думка якого являє модифікацію думки Мисовського і який не проводить виразної різниці між прикладниками і задушними людьми, прикладники е раби, відпущені на волю за заповітом або заповідані церкві на помин душі, і які оселювались звичайно на церковних землях під назвою ізгоїв, як напіввільні селяни.

В більшості ж випадків прикладники визнаються взагалі як «особливий розряд церковних і богадільних людей».

Але думки і митрополита Макарія і Ключевського не спираються на якісь дані; все це — самі припущення.

Щодо думки Мисовського, то його посилання на Устав Всеволода не може мати значення тому, що не в усіх списках Устава Володимира згадується про прикладників і, зокрема, згадка про них дуже рідко зустрічається в широкій редакції, що була одним із джерел Устава Всеволода. Якби про прикладників згадувалось в усіх без винятку списках Устава Володимира, то відсутність цієї згадки і заміна прикладників ізгоями в Уставі Всеволода справді давали б деякі підстави ототожнювати їх з ізгоями.

Щодо спроби Мисовського зв’язати прикладників з людьми зайшлими й інокняжцями, а також жебраками й церковними місниками, то вона цілком довільна. В одній з праць, присвячених з’ясуванню феодальних інститутів у давній [Київській] Русі ⁶⁹, ми висловили припущення: чи не можна бачити в прикладниках розряд церковних людей, які перебували під патронатом уже розвинутого, так би мовити, феодального типу, встановлюваного через комендації.

На оборону цього припущення були висловлені такі міркування: по-перше, привертає увагу подібність слів «прикладник», «прикладень» зі словами «закладник», «закладень», заснована на їх походженні від одного кореня і близьких по значенню префіксів. З другого боку, в цьому нас переконує те, що і розуміння слова «приклад» цілком погоджується з тим тлумаченням, яке ми хочемо дати слову «прикладник», «прикладень». Свого часу ми пробували встановити, що слово «приклад» означав відносини патронату і залежності між монастирями Печерським і Тмутараканським. Якщо під «прикладом» Печерського і Тмутараканського монастирів треба розуміти відносини патронату і залежності, то природно думати, що прикладники саме є розряд церковних людей, які перебувають під патронатом монастиря чи кафедри.

Нарешті, це припущення засноване на аналізі постанов Устава Володимира про церковних і богадільних людей, яке ми вже вище формулювали як установлення особливого патронату, спеціальної охорони, як церковного патронату, аналогічного середньовічному патронатові західної церкви над personae miserabilis.

Грунтуючись на цих даних, можна висловити припущення, що під прикладниками, відмінно від інших розрядів церковних і богадільних людей, слід розуміти людей, соціальне становище яких визначається добровільною угодою про вступ у церковну громаду, а не вступ у неї внаслідок будь-яких службових відносин чи особливо тяжкого становища або фізичних вад. Прикладник стає прикладником тому, що добровільно стає суб’єктом церковно-адміністративної системи, виходячи з підлеглості державній владі. Прикладник, як можна думати, є закладник церкви.

Матеріалу, що є в нашому розпорядженні, звичайно, недосить, щоб зробити будь-які дальші висновки. Доти, поки не знайдуться джерела, що містять більші й докладніші відомості про прикладників, питання про цей розряд давньоруського населення лишиться, очевидно, остаточно не з’ясованим.

Проте само собою напрошується питання: якщо прикладники не були ні членами кліру, ні особами, зв’язаними з церквою своєю професією, церковними людьми у вузькому розумінні цього слова, то чому церква охороняла їх, чому вона допускала їх у церковну громаду і включала в свою адміністративну систему? І тут може бути тільки одна відповідь: прикладники, так само як і закладники, ставали робочою силою церковних сіл і перетворювались у залежне сільське населення.

Про задушних людей, так само як і про прикладників, говориться в церковному Уставі кн. Володимира. В літературі ніколи не було суперечок про те, що являли собою задушні люди: це — холопи, відпущені за заповітом («задушью»), [які] перебували під патронатом церкви ³³*. І в Західній Європі ⁷⁰ була подібна група, яка називалась proanimati (точний переклад на латинську мову слова «задушні люди»).

Через досить поширений звичай відпускати частину найближчих і найбільш заслужених холопів ця група могла бути досить численною.

Величезна частина цих задушних людей ніякого майна не мала і їй доводилось шукати охорони і заступництва. Церква вважала їх перебуваючими під її патронатом і, звичайно, поступово перетворювала їх у залежних людей і експлуатувала як робочу силу в своїх селах.

Прощеники, на думку більшості дослідників, е чудом зцілені люди. Але таке тлумачення не вдавалось сперти на тексти пам’яток. Нам здається, що під прощениками треба розуміти не зцілених чудом людей, а людей, перетворених у холопів за борги, але які далі були прощені і дістали свободу. Наше розуміння слова прощеник краще пояснює перебування їх серед інших патронованих церквою елементів. Справді, навіщо була потрібна «чудом зціленим» людям особлива охорона церкви? Адже цими, чудом зціленими, могли бути не тільки personae miserabilis, а й особи, які стояли на верху соціальної драбини, — бояри, князі та ін. Інша справа, коли це — колишній холоп, який ще раніш утратив своє майно через неспроможність; він, подібно до інших категорій колишніх холопів — ізгоїв, задушних людей та ін., повинен був шукати охорони й заступництва. Якщо прощеники й одержували цю охорону від церкви, то за це вона робила їх, як і інших патронованих, залежними людьми ³⁴*.

Питання про походження ізгойства звичайно розв’язують на основі тексту Устава кн. Всеволода: «Изгои трой: понов сын грамоте не умееть, холоп ис холопства выкупится, купець одолжаеть, а се и четвертое изгойство и к себе приложим: аще князь осиротееть».

Але привертають увагу такі факти. Насамперед чомусь в Уставі сказано «изгои трои». Що це — чи перечислення категорій ізгоїв, чи пояснення цього слова? Звичайно в літературі текст Устава кн. Всеволода розуміють в останньому значенні. Але нам здається, що це неправильно. Всякий, хто жив у XII ст., прекрасно знав, що являли собою ізгойство і ізгої, і тому, звичайно, Устав не пояснює, хто такі ізгої, а перераховує їх категорії, які за Уставом входять до складу церковних людей, які перебувають під патронатом церкви. Адже в Уставі не пояснюється, хто такі були пущеники, задушні люди тощо.

Отже за Уставом кн. Всеволода не всі ізгої входили до складу патронованих церквою людей, а тільки поповичі, що не навчилися грамоти, збанкрутовані купці і холопи, що викупились на волю. Що ж до князя-ізгоя, то з аналізу тексту різних списків Устава цілком ясно, що згадка про четверте ізгойство є пізніша глоса.

З цього виникає питання про існування інших груп ізгоїв. І це питання, як нам здається, треба розглядати позитивно. Так, були ізгої і інших категорій, і однією з них були ізгої, про яких говориться в Руській Правді і життя яких охороняється вирою в 40 гривен, так само як і життя вільної людини. Отже, ці ізгої, як ми знаємо, перебували під спеціальною князівською охороною. Претендувати на патронат над цими людьми церква, звичайно, не могла, а тому й обмежилась тільки охопленням зазначеної групи ізгоїв — «изгои трои». З цього для нас цілком ясно, що група ізгоїв є група дуже різноманітна і строката щодо свого соціального походження. Б. Д. Греков ⁷¹ хоч і відзначає різноманітний соціальний склад ізгоїв, але не досить чітко. Різноманітність становища ізгоїв він пояснює не стільки різноманітністю їх походження, скільки еволюцією цього інституту. Тому в Б. Д. Грекова група ізгоїв е якась одноманітна група, походження якої пояснюється однаковими моментами і які йдуть одним шляхом, докочуючись до богадільних людей. «З повноправного члена суспільства він попадає в число людей церковних, богадільних, стоячих і тут на самому останньому ступені ієрархічної драбини — після вдовиці, пущеника і задушної людини». Нам здається, що матеріал, який стосується ізгоїв, рішуче вимагає поділити ізгоїв на дві групи — ізгоїв, які перебувають під спеціальною охороною князя, і ізгоїв церковних — «изгои трои».

Скажемо спочатку про ту групу ізгоїв, які згадуються в Руській Правді і прирівнюються до вільних людей щодо охорони їх життя. З кого могла складатись ця група? Нам здається, що текст найдавнішої Правди, який відбив відносини X ст. і, мабуть, навіть і IX ст., звичайно, мав на увазі не ті групи ізгоїв, про які говорив Устав Всеволода. В усякому разі, в цю добу не могло бути поповичів, що не навчились грамоти; навряд чи збанкрутовані купці могли навіть претендувати на ізгойство, бо вони звичайно поневолювались; і навряд чи в цю добу холопів могло викупитись на волю стільки, щоб з них могла утворитись окрема група. Ізгої Руської Правди — це була інша група ізгоїв, ізгойство яких визначалось іншими моментами. І нам здається, що ці моменти відзначені в попередній літературі. На них звертає увагу і Б. Д. Греков, але він відносить ці моменти до всіх ізгоїв взагалі. Який би корінь не був у слові ізгой — гон, гнати чи гоїти-жити, ізгой насамперед — це колишня людина, «соціальний екс».

З якого суспільства міг вийти ізгой в X ст., а, може, і в IX ст. або, точніше, з якої суспільної одиниці? [М. В.] Калачов висловив думку, що початок ізгойства криється в родовому побуті. Про це говорив і [П. М.] Мрочек-Дроздовський ⁷². Отже ізгой — це виходець з роду. Мрочек-Дроздовський розвиває цю думку: «Добровільні вихідці з родових союзів можливі тільки при умові надії знайти якесь пристановище поза родом, хоч би таке, яке знайшла б птиця, випущена праотцем Ноєм з ковчега. Надія на такий куточок уже вказує на початок розкладу замкнених родових союзів, на початок кінця родового побуту». Але ж ізгої існували не тільки в IX — X ст., а згадуються і в XII ст.: в XII ст. Ростислав Смоленський передає смоленському єпископові кілька сіл з ізгоями. Важко думати, що назва ізгой спадкова; ізгої XII ст. — це ізгої, що з’явились саме в XII ст.

Чи можна думати, що людина, вийшовши з роду, ставала ізгоєм в XI — XII ст.? Нам здається, що ні. Уже в X ст. навіть у найглухіших місцях рід перебував у стані розкладу. В XI — XII ст. збереглись тільки пережитки родового ладу. Якби ізгоїв уважати людьми, що вийшли з родової організації, то число їх, можна сказати, перевищило б усю масу населення. Б. Д. Греков, який саме зробив таке заперечення Мрочек-Дроздовському, визнає і, на наш погляд, правильно, що «термін ізгой міг виникнути в родовому суспільстві: чужорідні елементи приймали в родові замкнені групи, але явище це почало розвиватись у процесі розпаду родових союзів». Тоді виникає питання: з яких же одиниць виходили люди, яких називали ізгоями? І нам здається, що виходили вони з тих одиниць, які почали розвиватись на Русі при розкладі родових відносин, саме общин. Вихід з общини означав утрату економічної самостійності, утрату землі, угідь, дому тощо, припинення охорони общинної організації. Словом, людина, вийшовши з общини, була «ексом» і в економічному, і в політичному значенні. На жаль, у сучасній історіографії ще не поставлено питання про общини в давній Русі так, як воно на те заслуговує; але нам здається, що буде з’ясовано, що общини являли собою самодостатню економічну і громадсько-політичну організацію, сильну своєю об’єднаністю і свідомістю своїх інтересів, що боротьба між боярщиною і общиною була ще жорстокіша, ніж та, яку надзвичайно яскраво розкрив на основі матеріалів Північно-Східної Русі XIV — XV ст. Павлов-Сільванський.

Могли бути вихідці з різних причин і, звичайно, однією з основних причин була втрата живого інвентаря, втрата майна, коли люди воліли вийти з общини, ніж жити під загрозою голодної смерті. І ось ці ізгої, недавно повноправні члени общин, і почали користуватись спеціальною князівською охороною тому, що кожний з них являв собою робочу силу для князівських сіл. Князь оселював цих ізгоїв на своїх землях, давав їм житло і інвентар. Але була, звичайно, різниця в їх становищі до ізгойства і після переходу в нього. Тут ізгої були вже робочою силою князівських доменів. Вони перетворювались з данників у феодально-залежних селян; вони ставали частиною села і тому й передавались разом з селами, як то ми бачимо в грамоті кн. Ростислава Смоленського. Під спеціальною князівською охороною були, звичайно, ізгої і інших категорій. Ми зараз не уявляємо, з якої іншої суспільної одиниці треба було вийти, щоб стати ізгоєм. Звичайно, можливе ізгойство в результаті виходу з сотень, з погостів; нарешті, можливий вихід з дружини, яка була тісним союзом, самодостатньою суспільною одиницею.

Звернемось тепер до групи ізгоїв, які перебували під церковним патронатом. Нам відомо, які категорії ізгоїв патронувала церква. Виникає питання: чому саме над ними, а не над іншими категоріями ізгоїв церква взяла цей патронат? Відносно патронату над поповичем, що не навчився грамоти, питання ніби ясне: поповичі і діти духівництва взагалі були церковними людьми; неписьменний попович, ставши ізгоєм, ніби автоматично далі перебував під патронатом церкви.

Далеко серйозніше питання, чому церква почала здійснювати патронат над холопами, що викупились, які в XI — XII ст., мабуть, становили значну категорію. І, нам здається, матеріал, що дійшов до нас, дозволяє розв’язати це питання: в одному канонічному пам’ятнику — «Наставление духовнику о принятии кающихся» ⁷³ говориться про так зване ізгойство, яке серед перераховуваних гріхів вважається найтяжчим. «И се пакы горее всего емлющим изгойство на искупающихся от работы: не ймуть бо видети милости не помиловавше равно себе създанного рукой божиею человека, иже насытившеся ценою уреченою и тоже не от закона божия, но и еще прилагающе горе на горе своей души... но и послух въставающих по них и по могающих злобе их... Тако же, иже кто выкупается на свободу, то толику же дасть на себе, колико же дано на немь: потом же, будя свободен, ти добудеть детей, то начнуть имати изгойство на них: то обрящутся продающе кровь не повиньну».

В літературі ⁷⁴ вже було відзначено, що ізгойство не є звичайний викуп бажаючого викупитись з неволі холопа. В даному тексті («уреченная цена» «толико же дасть на себе, колико же дано на немь») викуп просто протиставляється ізгойству. Це особливо підтверджується другим текстом, що міститься в тлумаченні на молитву «Отче наш», на яке звернув увагу [М. В.] Калачов ⁷⁵. Ізгойство, якщо грунтуватись на даному тексті, є додаткова плата понад викуп або викуп за дітей, народжених на волі. Цілком установлена термінологія примушує думати, що стягання ізгойства з викуплених холопів-ізгоїв і народжених уже на волі їхніх дітей є звичайним явищем, яке регулюється судом. З другого боку, факт стягання ізгойства свідчить про те, що викуплений з неволі холоп і навіть народжені на волі його діти не виходили остаточно з-під влади пана, а перебували в проміжному стані. Треба було внести певну суму, щоб дістати остаточну волю і вийти з-під залежності свого пана.

Церква, як буде спеціально відзначено, зробивши патронат одним з найголовніших способів перетворення сільського населення в робочу силу своїх володінь, почала намагатись втягти в коло своїх інтересів цих, як виявляється, ще не остаточно вільних людей. Для цього вона і розгорнула проповідь проти ізгойства. Звичайно, ні князь, ні боярство не моглп вдатися до таких гнучких методів притягання рабочої сили.

Нарешті, третьою категорією ізгоїв були збанкрутовані купці. Ми знаємо, що таких купців було два види: збанкрутовані через неспроможність внаслідок нещасного випадку («истопиться, любо рать возьмет, ли огнь») і через неспроможність злісну («пропьется или пробиется, а в безумьи чюжь товар испортить»). Хоч у Руській Правді і вказувалось, що першу категорію треба «не насилити», «ні продати», все-таки навряд чи законодавство могло забезпечити їй спокійне існування. Завжди можна було першу категорію підігнати під другу, завжди можна було обвинуватити і в пияцтві, і в марнотратстві; тому можна було припускати, що основна група банкрутів належала до другої категорії. А про неї Руська Правда говорить: «како любо тем, что то товар, ждуть ли ему, а своя им воля, продадять ли, а своя им воля».

Припустимо, що справа не дійде до продажу такого банкрута в холопи, але все-таки кредитори завжди матимуть право позову на нього. Отже й ця категорія ізгоїв була найбільш безперспективною. І ось над цією категорією церква також оголошує свій патронат, бо тільки вона одна шляхом церковного впливу на кредиторів може включити й цю групу ізгоїв у коло своїх інтересів ³⁵*. Дальша еволюція ізгоїв усіх категорій ясна. Це — шлях поступового перетворення в робочу силу феодальних володінь, причому цей процес проходив досить інтенсивно. Пам’ятки XIV ст. уже зовсім не говорять про ізгоїв, очевидно, не тільки тому, що інститут ізгойства в нових економічних і соціально-політичних умовах був неможливий, а й тому, що ізгої давно перетворились у залежне селянство. Процес цього перетворення дуже добре відобразив митрополит Клімент Смолятич: він засуджує «славы хотящих, иже прилагают дом к дому и села к селам, изгои же, и сябры, и борти, и пожни, ляда же и старины».

Устав кн. Володимира говорить також про патронат над каліками («хромци, слепци») і жебраками. В цьому широкому процесі закріпачення і каліки могли бути використані як допоміжна робоча сила, а тим більше жебраки. Б. Д. Греков ⁷⁶ навів ряд даних, правда, трохи пізнішого часу, які показують, що землевласники експлуатували жебраків як робочу силу. Так, один з пунктів «Святительського поучення» першої половини XIII ст. говорить: «Дом свой c правдою строй, не томительно; нищих на свою работу без любве не нуди». Говорить про експлуатацію жебраків і Володимирський собор 1274 р.: «Аще ли кто... от нищих насилье деюще или на жатву или на сеносечи или провоз деяти или иная некая».

Б. Д. Греков цілком правильно, на наш погляд, указує, що під «нищими» треба розуміти не жебраків у вузькому розумінні цього слова, а працездатних, але збіднілих людей, позбавлених змоги вести своє господарство, які тим самим перетворювались у зручний для експлуатації об’єкт на жнивах, сіножаті, возінні, при будуванні будинку тощо. Очевидно, що ці вибиті з колії елементи вже без ніяких особливих титулів і підстав також могли перебувати під захистом церкви, отже поступово закріпачуватись.

6. Найми

В добу розвитку феодалізму наймана праця не могла мати значення в тодішній системі експлуатації. Енгельс говорить, що в епоху феодалізму «наймана праця існувала лише як виняток, як побічне заняття, як перехідне становище для робітника. Землероб, що наймався іноді на поденну роботу, мав свій власний шматок землі, продуктами якого він міг жити в крайньому разі. Цехові статути дбали про те, щоб сьогоднішній підмайстер завтра ставав майстром» ⁷⁷. Таким же винятком у загальній системі експлуатації були найми і в Київській Русі; принаймні пам’ятники дуже мало говорять про них. Дуже характерно, що навіть не виробився особливий юридичний термін для позначення договору про найми. Як було сказано, термін «найми», вживаний у цей період для найму, застосовувався також і в розумінні «лихви», процентів. Найдавніша Правда говорить лише про плату мостовикам за ремонт моста і лікарям за лікування рани; в пізніших списках згадується про плату кравцеві. Нарешті, в Карамзінському списку є стаття, яка дозволяє встановити розмір винагороди за річну роботу «женки и дщерью», а саме по гривні на літо. Оце й усе, що говориться про найми в Руській Правді. Статті про роботу орача і пастуха, безперечно, не стосуються до наймів: тут мова йде про роботу «исполу» («орание») або з частини отари («приплоду»). Так само і стаття, що говорить про тіунство без ряду як про джерело холопства, не має безпосереднього відношення до наймів: тіуном могли стати не тільки за плату; «ряд» може містити і інші умови.

Але вже в пізніші часи — на кінець XII чи на початок XIII ст. виникає назва до найманого робітника, а саме наймит. Ця назва раніш, як було сказано, застосовувалась і до закупа, але тепер вона вже означає інші відносини, а саме відносини наймів. У виданому нами пам’ятнику — «Правосудне Митрополичье» — уже встановлена різниця між закупом і наймитом. Стаття 27 — 29 цього пам’ятника так характеризує становище наймита: «А се стоит в соуде челядин наймит, не похочет быти, а господарь, несть емоу вины, по дати ему вдвоє задаток. А побежит от господаря, выдати его осподарю в полницу. Аще ли оубьет осподарь челядина полнаго, несть емоу душегоубства... А закоупного ли наймита, то есть душегоубьство». З цих статей не важко встановити, що наймит «Правосудия Митрополичьего» — не наймит Руської Правди, не закуп. Насамперед він дістає від пана не купу, а завдаток. Він може покинути свого хазяїна, виплативши подвійний завдаток. Відносини ж закупництва, якщо взяти на увагу весь комплекс законодавства про закупів, набагато складніші і зв’язують закупа далеко серйозніше. Але, головне, в «Правосудии Митрополичьем» закупи (закупні) і наймити протиставляються в самому тексті («а закупного ли наймита»). Не можна й думати, що упорядник цього пам’ятника хотів у цій фразі пояснити, хто такі були закупи: інститут закупництва був дуже відомим інститутом ще в Руській Правді. Наймит — це близький до закупа, але все-таки інший розряд експлуатованого населення. Ототожнювати й тут закупів і наймитів, як то робить Б. Д. Греков ⁷⁸, немає ніяких підстав.

Через недостатність матеріалів про наймитів ми не можемо вичерпно з’ясувати їх становища в досліджувану епоху, але безперечно що становище їх, особливо тих, що працювали на землі, наближалось до становища залежних людей. Найми були формою експлуатації, яка швидко переростала в феодальну форму експлуатації.

Наймит був людиною, яка щохвилини могла втратити свою свободу і перетворитись у феодально-залежну і навіть кріпосну людину. Цілий ряд даних посередньо, але досить добре підтверджує наш погляд на наймитів і на найми як на форму експлуатації, що легко переростала в феодальну ренту.

Б. Д. Греков ⁷⁹ уже відзначив цікавий факт, що коли в Києві будувався Софіївський собор, ніхто не йшов на роботу, боячись не одержати заробітної плати. Треба було вжити ряд заходів, зокрема привозити гроші («куни»), тримати їх перед очима робітників, щоб можна було далі провадити будівництво. Але, очевидно, небажання йти на роботу буловикликане не стільки побоюванням не одержати плати, скільки страхом перетворитись у залежних людей. «Діло властельське», — говорили робітники, тим самим підкреслюючи, що вони повинні під час будування храму бути під віданням сильних людей, верхівки феодального суспільства, діяльність якої в справі закріпачення була всім відома.

Далі, дуже характерно, що Руська Правда називає найману працю «сиростьей» («о сиростьем вырядке»), тобто застосовує назву, похідну від слова сирота, яким трохи пізніше називатимуть феодальнозалежне і кріпосне населення.

Але про становище наймитів як розряду населення, що близько примикає до залежних людей і навіть холопів, особливо свідчать цитовані нами статті з «Правосудья Митрополичьего». Тут упорядникові чи законодавцеві довелось спеціально відзначити, що наймит не є ще кріпосним: він може розірвати договір, виплативши подвійний завдаток. Очевидно, подекуди почала встановлюватись практика закріпачувати наймита. Охороняючи щодо цього наймитів, законодавство змушене було, проте, підтвердити встановлену норму, за якою наймит, втікши без виплати подвійного завдатку, перетворювався в холопа, і прирівнює його в цьому випадку до закупів. Так само надзвичайно характерна друга стаття, що кваліфікує вбивство закупа і наймита як душогубство. Очевидно, почала встановлюватись практика залишати вбивство закупів і наймитів без кари, і законодавство мусило скасувати цю практику. Ще один характерний штрих: наймити називаються челядинами-наймитами, тобто їх ніби прирівнюють до челядинів-холопів. Безперечно, що чим далі поглиблювався і розширювався процес феодалізації, тим більше було приводів для поступового втягання наймитів в основні групи феодально-залежного селянства.

7. Насильницьке закріпачення

При вивченні процесу виникнення і початкового розвитку феодальної ренти якось надзвичайно мало звертають уваги на голе насильство як спосіб перетворення вільного сільського населення у феодально-залежне і кріпосне. Головну увагу звертають на так звані легальні титули закріпачення.

Але «феодальне право — кулачне право», говорить Маркс, і, безперечно, значні маси сільського населення змушені були втрачати свою землю і свободу внаслідок насильницького захоплення землі. Само собою зрозуміло, ми не можемо вичерпно вивчити цей процес через брак джерел. Але наші пам’ятники в достатній мірі говорять за нього. Климент Смолятич у своєму «Посланні» говорить про багатих людей «славы хотящих, иже прилагают дом к дому и села к селам, изгои же, и сябры, и борти, и пожни, ляда и старины». В «Поученні», яке приписують єпископу Серапіону, говориться, що сильні люди, «именья не насыщаются», але і «свободные сироты порабощают и продают». Єпископ тверський XIII ст. в своєму «Поученні» говорить: «Но глаголю вам, царем і князем и наместником: утешайте скорбящих, избавляйте убогих от рук сильных: сии бо от богатых обидими суть и притекают к вам, яко защитником благим; но вы, цари и князи и наместники, подобни есте тучи дождевней, иже истекает над морем во время ведра, а не над землею, жаждующею воды; вы тем боле даете и помогаете, у них же много злата и серебра, а не тем, иже не имут на пенязя, бедных порабощаете, a богатым даете».

Володимирський собор 1274 р. говорить про насильство над жебраками, як про звичайне явище, коли він вирішив ужити заходів проти цього. В одній з його постанов, уже цитованій нами, говориться: «Аще ли кто от нищих насилье дающе или на жатву или на сеносечи, или провоз деяти или иная какая». Поруч з наведеними способами закабалення і закріпачення сільського населення були й інші, яких не можна дослідити через брак джерел. Що такі способи були, свідчить існування так званих неповних, «не обельних» холопів. Хто ставав цими неповними холопами? Нам здається, різноманітні елементи, що були вибиті з колії в епоху розвитку феодального процесу і покищо не ввійшли ще в склад феодально-залежних і закріпачених груп. Неповними холопами, нам здається, могли бути діти, що втратили батьків, сироти в прямому значенні цього слова, селяни, що втратили свою землю і господарство під час війни, словом, різноманітний люд, який перебував у перехідному стані від свободи до рабства чи закріпачення.

Ми дослідили різноманітні способи виникнення феодальної залежності. Тепер постає надзвичайно важливе питання: яка з трьох видів феодальної ренти — відробітна, натуральна чи грошова — мала провідне значення і яка форма феодальної залежності переважала на Русі в IX — XII ст. В сучасній історичній літературі є два погляди. За одним, висловленим М. М. Покровським і далі теоретично розвинутим деякими іншими істориками, закономірні етапи в розвитку феодального способу виробництва, встановлені Марксом, а саме етапи відробітної ренти, ренти продуктами і грошової ренти — є логічні категорії, і закономірне чергування цих форм не обов’язкове в розвитку феодалізму. Вони вважають, що на Русі феодальний процес почався в стадії ренти продуктами, яка далі зміняється відробітною рентою, що розвивається одночасно з грошовою і, нарешті, ця ж відробітна рента характеризує період розкладу феодалізму.

Інші дослідники, наприклад Б. Д. Греков, визнаючи Марксові етапи розвитку феодальної ренти історичною, а не логічною категорією, вважали, що руський феодалізм, як і феодалізм в інших країнах, веде свій початок з установленої відробітної ренти. Ми вже вказували, що представники цього погляду, на нашу думку, цілком правильного, не дали вичерпних, заснованих на фактах доказів. Якщо вважати, що експлуатація холопів не мала особливого значення в Київській Русі, якщо тільки частина смердів була залежною, якщо закупи платили купу (тобто ренту натуральну або грошову), а не самі, як з’ясовано нами, брали купу, якщо рядовичі, що з легкої руки Б. Д. Грекова вважаються залежними людьми, а на ділі це є дрібні князівські господарські агенти, — то ясно, що дослідники не могли довести переваги відробітної ренти в давній [Київській] Русі. Але коли наші погляди на виникнення і початковий розвиток феодальної залежності будуть визнані правильними, то питання про переважне значення відробітної форми ренти в IX — XII ст. може бути фактично обгрунтоване.

Ми вже говорили, що хоч при розвитку процесу феодалізації способи виникнення феодальної ренти ³⁶* були різноманітні і разом з тим виявились одночасно, але експлуатація холопів і закупів була первинною і найбільш розвинутою формою феодальної експлуатації. Експлуатація холопів і закупів була основним джерелом феодалізму: вона давала змогу нагромаджувати сили й засоби для дальшого захоплення земель і дальшого втягання сільського населення в коло феодального господарства. Експлуатація холопів і закупів була організаційним типом для експлуатації інших розрядів залежного населення. Яка ж була форма феодальної ренти при експлуатації холопів і закупів?

Ми вже в достатній мірі з’ясували, що холопи і закупи «сиділи» на землі феодала, орали панським інвентарем і, безперечно, їх могли експлуатувати тільки шляхом панщини.

Панщину ж відбували і такі групи залежного сільського населення, як ізгої і близькі до них групи колишніх холопів — задушні люди, прощеники, далі жебраки, неповні холопи, які також не мали ні землі, ні інвентаря. Таким чином, напочатку, коли смерди ще не всі були феодально-залежними людьми, а платили тільки данину, коли інститут закладництва ще тільки розвивався, тобто приблизно в IX — X ст., переважною формою ренти була рента відробітна.

Ленін взагалі визнавав, що відробітна рента мала провідне значення серед інших форм феодальної експлуатації. «Відробітки, — каже він, — держаться мало не з початку Русі (землевласники кабалили смердів ще в часи Руської Правди), увічнюючи рутинну техніку...» ⁸⁰.

8. Організаційне оформлення феодальної сеньйорії

Поступовий розвиток феодальної ренти, ріст феодально-залежного і закріпаченого селянства — все це збільшувало розміри феодальної сеньйорії. Зростання числа холопів, закупів, ізгоїв і залежних груп з колишніх холопів і наймитів тощо давало змогу збільшувати ріллю, заселювати цю нову робочу силу на незайнятих, пустих землях і таким чином поширювати вже організовану сеньйорію. Поступове перетворення данників, головним чином смердів, у групи феодально-залежного населення, втягання в коло феодальної сеньйорії закладників і прикладників створювало вже нові центри феодальної експлуатації. Безперечно, що й організаційні форми феодальної сеньйорії повинні були також змінитись. Один тип організації феодального володіння був у той період, коли основну робочу силу сеньйорій становили холопи і закупи, і другий тип — коли з’явились у великій кількості інші групи феодально-залежного сільського населення.

Типовими організаційними формами феодальної сеньйорії в епоху раннього феодалізму е утворення адміністративного центра — villa, де перебуває двір феодала — Trohnhof, curtis, двори його найближчих помічників по управлінню, з яких головний був Meijer, mère, або villicus. На території vill-и будується церква, навколо якої розміщуються двори причту і кладовище. В цьому центрі будуються також і двори різних селян-ремісників — ковалів, мірошників тощо. До території адміністративного центру феодальної сеньйорії безпосередньо прилягала панська нива, terra indominicata, яку обробляли панщинною працею.

Такий організаційний тип феодальної сеньйорії встановлений не тільки в більшості феодальних країн західноєвропейського середньовіччя, а й на Північно-Східній Русі XIII ст. Великою заслугою [М. П.] Павлова-Сільванського е те, що йому якраз удалось виявити тотожність організаційних форм нашої феодальної сеньйорії з західноєвропейською в добу раннього феодалізму.

Виникає питання: в якій мірі існував цей установлений організаційний тип феодальної сеньйорії на Русі в XI — XII ст.?

На жаль, наші джерела майже не дають нам даних для вичерпного розв’язання цього питання. Доводиться тільки на основі окремих моментів здогадуватись про тодішню організаційну структуру феодального володіння. Але все-таки, нам здається, організаційний тип феодальної сеньйорії, встановлений Павловим-Сільванським для XIII — XV ст., цілком склався ще в епоху Київської Русі.

Насамперед можна вважати встановленим, що ще в XI — XII ст. виник і оформився адміністративно-господарський центр феодальної сеньйорії — село. В нашій новітній історичній літературі якось мало звертають уваги на цей факт, а тим часом правильне розуміння назви «село» може розкрити багато важливих моментів в історії виникнення і початкового розвитку феодалізму. Здебільшого під селом розуміють порівняно велике поселення сільських людей, на відміну від малих поселень — селищ. Але в наших пам’ятках село XI — XII ст. цілком відповідає селу XIII — XV ст. Село — це villa західного середньовіччя; це — центр феодального володіння. Селом не може бути назване поселення, якщо там не буде феодала, якщо воно не належить феодалові. На нашу думку, наші джерела прекрасно підтверджують погляд на село як на адміністративно-господарський центр феодального володіння і підкреслюють, що це — певний економічний комплекс, певна адміністративна одиниця. За грамотою Ростислава Смоленського єпископові Мануїлу дається «село Дросенское, со изгои и со землею, село Ясенское и c бортником и c землею и со изгои...» В грамоті підкреслюється, що село і земля, яка належить до нього, — два різні об’єкти. Де немає села як адміністративного центру, там говориться просто про землю, про ниви, про ріллі, сіножаті тощо. Так, вказана грамота продовжує: «и се если дал землю в Пегоновичах Мойшинскую святей богородице и епископу». Значить, у Пеговичах не було адміністративного центру.

В літописах, коли говорять про князівські, церковні володіння, то згадують не про землю, а про села як про одиниці феодального володіння. Говорячи про вигнання князя Ігоря з Києва, літопис відзначає: «разграбиша кияне c Изяславом домы дружины Игорове и Всеволоже и села и скоты». Літопис вкладає в уста вигнаному з Києва Ізяславові такі слова, сказані ним дружині: «Вы есте по мне из Рускые земли вышли, своих сел и своих жизний лишився». Можна було б навести десятки прикладів, коли джерела говорять про села, як про встановлені феодальні адміністративно-господарські центри.

Джерела багато говорять про феодальну адміністрацію. Очевидно, найближчим помічником феодала по управлінню селом е тіун, або сільський староста, який іноді називається в церковних володіннях посольським (точний переклад villicus) або прикажчиком. Знову-таки помічниками тіунів були старости «ратайні», які, очевидно, керували польовими роботами холопів, закупів та інших, що відбували панщину. Найближчими помічниками тіунів, сільських старост, були рядовичі, дрібні господарські агенти, які доглядали, мабуть, за окремими галузями господарства.

З легкої руки Б. Д. Грекова, в новітній літературі під рядовичами розуміють окрему групу залежних людей, «що працювали за рядом». Але в наших пам’ятниках цілком виразно говориться про рядовичів як про дрібних господарських агентів, помічників тіуна. Так, Данило Заточник просто вказує на рядовичів як на найближчих помічників тіунів. Та й інші джерела говорять про рядовичів у тісному зв’язку з адміністративними агентами ³⁷*. Коли прийняти думку Б. Д. Грекова, що рядовичі — це люди, які повинні працювати за договором, то незрозуміло, чому вони починають одразу оцінюватись у 8 разів менше (5 гривен), ніж до свого «ряду». Далі, що слід розуміти під рядом? Ряд — договір; він припускав якийсь конкретний зміст. Договір про найми породжує наймитів; договір про позику може породити закупів і вдачів. Які інші моменти можуть бути предметом договору? Навряд чи зміг би взагалі встановитись самий термін рядович, коли під рядом розуміється ряд про одруження з рабинею.

Попередня     Головна     Наступна           Примітки