[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 109-120.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





[Маркіян ШАШКЕВИЧ]

СТАТТІ





ПЕРЕДСЛІВ’Є


Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однако ж язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста сльоза дівоча в долоні серафима.

Зволила добра доля появитися і у нас збіркам народних наших пісень і іншим хорошим і ціловажним ділам 1; є то нам як заранє по довгих тьмавих ночах, як радість на лиці нещасного, коли лучча надія перемчить скрізь серце єго; суть то здорові, повносильні рістки, о котрих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величею.

Не журися, Русалочко з-над Дністра, що-сь неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народу твойого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, вибачать ти, приймуть тя і прикрасять.

Сказати нам дещо о правописі сей книжочки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, яке теперішньому язикові істинноє лице; задля того держали-смо ся правила: «Пиши, як чуєш, а читай, як видиш». Із сего огляда приймили-смо сербськоє џ (виџу, wydżu) і волоськоє ў (аў, αυ Erazm. Rotterd; au, еў, ευ: співаў, spiwaυ; душеў, dušευ), а є завсіда в силі jе або ье употребляєм (моє, moje; землє, zemlě; загородє, zahorodě, zahorodie). /110/

Поклонися, Русалко наша, низько всечестному сподареві Николі Верещинському, що тобі звелів родитися, і всім, що тя пристроїли піснями народними і стариною, іменно: трудолюбивому Мирославові Ількевичові, потом Православові Кавбкові, Івану Білінському, Маркеллу Кульчицькому, Мінчакевичу і іншим 2; честь їй най буде і слава, а в руських дітях найусердніша подяка!








СТАРИНА


Старина — є то піснь хороша, дзвеняча, що різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озиваєся з передвіка до нас — і раз тихим миленьким голосом промовляє, обнимає солодким чувством серця, а знова піднімає величною силою душу, чудує, казав би-сь, надприродними ділами ум послідніх, — то знова залебедить тужно, плачем голубиним дідів розплакує сини, то знова обвівує потіхою і радощі в серця нагортає, а в душах зводить святую почесть покійним праотцям. Старина — є то великий образ, є то дзеркало як вода чистоє, в котрім незмущенноє являєся лице столітей. Там тобі, внуче, глянути, а взриш, як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, радувало, а що печалило, якоє сонце межи ними сіяло, як думали, яким духом обнимали природу, окресності, світ цілий, з ким ся стирали і як се на них ділало, який їх світ внутренній, а який зверхній, що їх наділяло до сильного діяня, а що їм силу віднімало, який їх язик, яка бесіда, яка їх душа, яке серце, — словом, якими хотіли перед тобою явитися і що по тобі ждали.

Сесе всьо для нас не бридня. Чужина нас займає, чому ж би нашина не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом. Окрухи, ба великі кусні сего образа, сего чудного дзеркала придержались донині, переховались по церквах, по монастирських книжницях, по чесних священиках, по піснелюбних дяках, не щоби і під низькими стріхами, по сановитих господарях, которе вони честять і переховують, мов святий подарок з неба. Сукромі голоси бринять по всій Русі (то піснев, то казков, то небилицею, то поведінкою, то приповідкою, то заганкою, то обрядом і м. і.). Лиш їх скликати водно, /111/ а стане піснь велика, довга, безконечна, що цілим світом загуде, що сильно загримить славу передніх і нинішніх літ всього народа.

Знайшлись многоучені мужеве (лиш їх не годі на так великоє діло), що занимаються, хотячи згорнути тоту неув’ядаєму красоту передвіцьку.. Честь і повна подяка не мине їх; коб лиш не далеко відсували радость нашу і щоскорше дали нам госноватися тим, що придбали своїми трудами.









РУСЬКОЕ ВЕСІЛЄ


описаноє через І. Лозинського 1 в Перемишлі — в типографії владичній гр[еко]-кат[олицькій] 1835.


Велика і всехвальна була гадка писателя сего діла згорнути ладканя, привести їх в лад і приложити к ним опис обрядів весільних народа руського. Потрудився писатель немало, заким їх з-помеж народа з вічної, казав би-сь, нетямки двиг, також з других писателів вийняв і всякую піснь на її питомім постановив місці 2. Лиш жалкуватися, що ще і половини всіх обрядів і пісень по всій Русі співаємих не зібрав; лиш доганочка, що не встрічаєм в сій книжці того, чого-смо ждали і чого при збірці народних пісень нельзя забувати. К чему би нам придались збірки народних, передусім обрядових пісень, з якого становища нам ся присмотрювати на них і сам ся присмотрював, як давні тії пісні і обряди, і про що досі не зветочіли і не перегомоніли, котрі передвіцькі, а котрі нинішні, яка в них всіх разом мисль; що там діють князі, княгині, бояри, хоругви, коровай, кудерне деревце в нім, золотокуючі ковальчики, що косу розковують, єдамашки, паволока, посаг, хліб і сіль, козаки, скупини і много єнчого. Наостанок о напіві і складі пісень весільних: чим відличаються від думок, чабарашок, шумок, коломийок і єнчих пісень руських? О сім всім ні сліду; писатель біля того то злегонька, незнакомо перемчав або мовчки ціло мимо лишив. Язик і правопис в сесім хорошім ділі (не мовлю — в піснях) — перший мало, а вторая ціло — не руські. Велично красні діви (ладканя) прибрав в лахматє не наське, переплів /112/ красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагінками руськими і поставив на їх причолку дивогляди Księdz, największy, seudzia łasno, starościny, choronży, żridło і єще дуже много єнчих, що істинного русина ужасають.

Найбільшою обманою, ба неспрощенним гріхом в сім ділі є, що писатель, відвергши азбуку питому руськую, прийняв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язикові 3. Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потручати ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі? Чи годиться відвергати азбуку святого Кирила, любомудрця високоумного, многоученого, що ся так добре вдивив в язик слов’янський, що бистрим соколовим оком проймив го наскрізь, що сильним думаючим духом обняв всі голоси величного, звенящого язика слов’ян, а, знаючи добре, що їх ні гречеськими, ні римськими буквами нельзя писати, явся подати нам сукромні знаки письмені, сотворити азбуку народнослов’янськую, і звів діло піднебесноє, з котрим, кромі гречеськой і латинськой, ні одна правопись з-помеж так много язиків рівні придержати не здужат! Лишився тот подарок сего великого мужа святим, найчеснійшим, найдорожчим спадком, котрого нам всі завидують, котрий нас перед веським прославляє світом, до которого наші діди цілим серцем прилягали, неугасимою милостю обнимали, вічно дбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали. І чи ж можна було інакше? Азбука святого Кирила була нам небесною, незборимою твердею перед довершеним знидінням, була найкріпліщим стовпом, несхолибимою скалою, на котрій Русь святая, через тілько столітей люто печалена, крепко стояла. Є то діва райськая, звіздострійна, озорена добродійною силою, що нас теплим, солоденьким духом овівує; єї то чудне діло, що ми досі русинами!






Перевезення праху М. Шашкевича з села Нестанич до Львова на Личаківське кладовище (фото 1893 р.). /113/










АЗБУКА І АБЕЦАДЛО


Думки з приводу статті «Про впровадження польського абецадла до українського письменства», написаної ксьондзом Й. Лозинським, вміщеної у «Розмаїтостях» львівських за 1834 рік, № 29.


Що вік — інший світ.

Українське прислів’я


Є це глибока правда української народної мудрості, взята з досвіду. Кілька десятків років тому нікому із слов’ян не прийшло б на думку заснувати справжню народну літературу, принаймні було би то святотацтвом, як це і нині ще декотрі називають, а сьогодні маємо збірники пісень, прислів’їв і народних повістей, описи звичаїв і побуту і т. п.; уважніше почали приглядатись до народу, порівнювати споконвічно існуючі мови слов’ян, виявляти зв’язки між ними як щодо внутрішнього їх духу, так і щодо зовнішніх ознак, почали глибше вникати в мову, підносити її до писемної і робити з цього висновки. Це наштовхнуло і ксьондза Лозинського, людину добрих намірів, оголосити свої дорадчі думки щодо запровадження польського АБЦДла для українського письменства. Знайшла ця думка своїх прихильників: одних, котрі бояться кількагодинної праці, щоби вивчити українську азбуку; других, які виходять з іншого, не чисто літературного, міркування. Отож дозвольте і мені висловити деякі свої думки в цій справі, хоч, може, вони й будуть не такі влучні.

Шановний ксьондз Лозинський запозичив свої погляди 1 з кількох друкованих польськими літерами українських книг, «котрі, здається, належать до дуже давніх часів». Але книги ті належать до часів не пізніших, як XVII або початок XVIII століття, тому що появились вони в часи запопадливого намагання поширити унію на Україні, яка була під польським пануванням; ті часи, знову ж таки, не такі вже й далекі; а втім, з нетерпінням надіємось почерпнути докладніші відомості про ті пам’ятки нашої мови. По-друге, автор статті в своїх переконаннях спирається на українські пісні, видані Вацлавом з Олеська 2, і на ті, що друкувалися польськими літерами у «Пілігримі львівськім» 3 і «Розмаїтостях» 4 львівських. Але скільки ж звідти походить неточностей і недоречностей, через які у тих, /114/ що не знають української мови, може скластися дуже помилкове уявлення про цю мову 5.

Далі в статті читаємо про обвинувачення кирилиці в тому, що вона стає головним чином на перешкоді приєднання слов’янської літератури до європейських літератур.

Насамперед рад би я знати, що саме нам слід розуміти під приєднанням слов’янської літератури до європейських літератур? Чи впровадження чужих зворотів і способів висловлювання до зовсім відмінної слов’янщини, чи також те, аби західний європеєць міг читати слов’янські твори. Щодо першого: література будь-якого народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі 6. Література є постійною потребою усього народу. Основна мета її і завдання — ширити освіту серед всього народу аж до окремих його представників. Отже, якщо будемо впроваджувати до слов’янської літератури чужі звороти і чужий спосіб висловлювання (до чого автор у дев’ятому твердженні своєї статті, здається, схильний) 7, то будемо втручатися в тіло, що має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу, і, таким чином, література належатиме лише декільком так званим європейським літераторам, через що розминеться зі своєю головною метою. А якщо під приєднанням слов’янської літератури до літератур європейських розуміти те, щоб західний європеєць міг вільно читати слов’янські твори, то, хотів би я знати, на літературу якого народу з-поміж стількох європейських слід орієнтуватися? Адже скільки народів, стільки й окремих літератур, стільки ж окремих правописів, — а один і той же самий знак латинського абецадла у різних народів має зовсім різне, а навіть протилежне значення. Що ж тоді говорити про декілька правописів у наших західних братів, які також, як і всі європейські, не узгоджуються між собою? Наприклад:


кирилицькі - ж - с - ш - ц - ч

сербські, латинські - x - s - sc - c - cs

кроатські - s - sz - ss,sh - sz - ch

польські - ż - s - sz - c - cz

карніольські - sh - ∫ - ∫h - z - zh

чеські - ž - s - ∫∫,š - c - č

поминувши решту.


Отже, кожен народ буде читати українське письмо відповідно до свого правопису і буде творити з українських слів незрозумілі нісенітниці, страшні для вуха слов’янина, а звідси виникне не зовсім правильна думка про українську мову. Допустимо й таке: коли б ми навіть хотіли приступити до так званих літератур європейських через посередництво латинського абецадла, то правопис 8 котрої ж з європейських мов або принаймні із слов’янських оберемо для наших звуків? Візьмемо польський правопис (а цей, вже позичений і прикроєний, знову доведеться для нашої потреби позичати і прикроювати), зробимо нашу літературу дещо доступнішою для поляків, але ж що скажуть чехи, південні слов’яни? Як вони будуть читати sz, cz, ž і т. д., якщо їм ці знаки зовсім чужі? І навпаки, якщо застосуємо правопис якого-небудь з південних слов’янських народів, то поляк і чех скаже, що слов’янська єдність від цього нічого не виграла. Також і європеєць, з свого боку, зробить подібний закид стосовно до себе.

Запровадимо способи передачі звуків на письмі у французькому, або італійському, або німецькому правописах, в яких однаково не вистачає знаків для кожного звука, станемо одному з цих народів доступними для читання, але ж не для слов’ян, значну частину яких складаємо; приєднаємося, щоправда, з нашою словесністю дещо до заходу, проте віддалимося від слов’ян, до яких належимо тілом і душею, — і, таким чином, будемо незрозумілі ні собі, ні чужим: собі, тобто слов’янам взагалі, через правопис, а іншим — через склад і дух мови.

Тому не знаємо, яким піти шляхом. Отож потрібно, сказав би хтось, видумати і встановити окремий правопис, аби всі слов’яни, ба навіть ціла Європа, ним користувались. Було б то справді дуже корисним, але чи здійснимим? Скільки ж то часу і праці потрібно, щоб він був відповідний духові і властивостям всіх слов’янських мов (не кажу про європейські мови), бо чужоземець і земляк однаково мусив би покорпіти, щоб запам’ятати звороти нового правопису, як закарбувати собі в пам’яті знаки кирилиці, котра відзначається великою /116/ простотою (та, заокруглена, якою користуються росіяни і серби, і на вигляд приємна), тому що має окремі знаки не тільки на всі окремі звуки, але, навіть більше того, на цілі склади. Та це якраз має бути хибою кирилиці! Це не хиба, в усякому разі, не недолік, який відчувають слов’яни, вживаючи латинське абецадло. Це — титли для скорочення письма і заощадження паперу, які складаються з окремих звуків, вживаються в кирилиці на позначення окремих знаків для кількох звуків і легко даються розкласти. Адже всі слов’янські народи, що користуються латинським алфавітом, ще й досі шукають знаки для деяких звуків, які вживає тільки слов’янин, які притаманні лише слов’янинові і про які римлянин навіть не здогадувався, принаймні він не відчував і не взяв їх з оточуючого його середовища, що й викликало у спостережливого Копітара 9 палке переконання: «Якби небо послало нам когось іншого, римського Кирила 10, котрий, як мислячий римлянин, наслідував би того першого, грецького, то він до бездоганних 20 римських букв видумав би нам нові букви, подібні формою до римських» 11. Цим самим він визнав першість кирилиці. Послухаймо, що каже відносно цього Шафарик 12, цей глибокий дослідник слов’янщини 13: «Я думаю, що мені, як щирому славістові, дозволено висловити найзаповітніше. На моє глибоке переконання кирилицький алфавіт більше підходить до слов’янського письма, ніж латинський, і в цьому відношенні має перевагу над ним». А нижче доповнює: «Дивно, що і Гротефенд 14 використовує кирилицький алфавіт для позначення різноманітних звуків у східних мовах і Кляпрот 15 в своїй багатомовній Азії справді приймає з цією метою ж, ш, ч, а деякі слов’янські філологи все ще шукають знаків для слов’янських звуків ж, ш і ч».

Дивно також і те, що знаходяться ще деякі, які заперечують перевагу кирилиці над латинським алфавітом, коли віковічної пам’яті И. Добровський 16 у своїй чудовій праці «Основи старослов’янської мови», потім Метелько 17, Дайнко 18 і Берліч 19 в граматиках південнослов’янських мов вживають знаки ж, ш, џ, ц, ч для вираження цих звуків, замість різноманітної і несталої складанини латинських літер. Дуже розумно і щиро висловлюється І. А. Берліч 20: «І до чого повинен врешті привести цей алфавіт? Цим латанням чужими знаками /117/ ми будемо спотворювати загальний (латинський) алфавіт і все-таки ніякого національного алфавіту не створимо. Доки ми вперто приховуватимемо свій власний? Хіба ж ми не маємо свого (кирилицького) алфавіту?.. Хіба може витримати порівняння з цим алфавітом (крім латинського і грецького) хоч одне письмо в Європі, якій би розвинутій мові воно не належало? Чи ж не тому майже всі іллірійські книги, видрукувані в сімнадцятому столітті латинськими літерами у Римі, Анконі і т. д., виправдовуються у передмовах, що вони надруковані латинськими буквами тільки через те, що не було кирилицького шрифту? (Отже, не через пошуки нового, а через крайню необхідність і т. д.). Наведені тут думки тим важливіші, що є переконаннями учених мужів з слов’янського роду, які користуються взагалі у своїх книжках не кирилицею, а латинським абецадлом, важливіші тим, що є голосом найщиріших, найзаслуженіших жреців, які віддали себе великій святині — слов’янщині.

Далі автор статті твердить, що українська мова не була досі літературною 21. Важко нам було б згодитись і з цим поглядом, бо, якщо порівняти «Слово о полку Ігоревім», «Нестора літопис», «Правду руську», «Статут литовський», «Вопрошеніє Кюриково» 22 і інші давні твори, нарешті дипломатію руських князів і митрополитів аж до кінця XVI століття, отже, якщо порівняти, кажу, ці стародавні пам’ятки з мовою старослов’янською і народною руською, то бачимо: мова у згаданих пам’ятках старовини своїм духом і складом в одних цілком, в інших більше подібна до останньої, яку маємо у народних повістях і прислів’ях, ніж до першої, покрученої на греччині. В XVII і XVIII століттях, з яких маємо дуже багато писаних пам’яток, особливо хронік, українська мова зазнала негативного впливу змішаної польської мови.

Що стосується недоліків граматики 23, то хіба обов’язково вона мусить бути першоосновою письменства? Вона повинна бути не законодавцем мови, а її найвірнішим відображенням, тому треба учитися своєї мови не з граматики, а з живої мови і її літератури, треба показати всі властивості і особливості її розвитку і законів, згідно яких — в залежності від обставин, що на неї впливають, — мова розвивалась і розвивається. Такої граматики чекаємо з нетерпінням. /118/

Далі в своїй статті автор порівнює азбуку з абецадлом, намагаючись довести непридатність кирилиці.

Щодо 1 24. Букі (б), вєді (в), добро (д) і т. д. є тільки смисловими назвами цих знаків, які починаються від звуку, позначеного тим же знаком; назви ці вживаються у мові, за спостереженням професора Тредіаковського 25, мають певний смисл, часом виховавчий. Введені вони орієнтальним способом, однак зовсім не заважають вживанню коротших назв, як це вже зробили похвально росіяни і серби у своїй заокругленій кирилиці.

Щодо 2 26. Це важливе питання, чи ті звуки, що тепер однаково вимовляються, були створені глибокомислячим Кирилом для звуків, які мали однакову вимову; питання це досі не цілком розв’язане. Дослідження цього питання міститься, крім інших, у кропіткій праці Шафарика: «Настанови для сербського читання».

Щодо 3 27 і 4 28. и і й цілком відрізняється один від одного, и голосний, а й приголосний, як це і сам автор вважає, цілком однозначний з латинським і, що якраз позначає з’єднуюча (U) і є різницею між ними такою ж, як між i і j, остання з яких є тільки видовженням донизу першої, — і в цьому вся різниця.


И і є на початку, далі ıa, ю Ђ є складами, що утворені з двох окремих звуків, тобто з i або приголосного j, який, як вище сказано, дорівнює нашому и, і що зливається з одним із голосних; отже, можна їх розкласти на ці звуки і писати окремими, вживаними в кирилиці, знаками.

А де (юс малий), ю, Ђ виступають в іншому значенні, тобто: пом’якшують попередню приголосну, для цієї потреби маємо прибічний ь або надрядковий паєрчик ( s ). І саме цим усувається утрудненість у позначенні дуже часто вживаного в нашій мові звука . А що стосується и, то цей звук в устах українця має тільки йому властиве звучання, будучи середнім між гострим і і глухим польським y, російським ы, що звучить, як глибоко приглушене польське i, наближаючись до ü німецького. І як тільки українець натрапить де-небудь у книжках на цей знак, то вимовляє його цим звуком, а якщо де-небудь доведеться йому згаданий звук передати на письмі, то писав і пише завжди и, в чому переконуємося зі старих рукописів і книжок. /119/


Ї завжди було голосним, а де зливалося з наступним голосним, там зустрічаємо його завжди у поєднанні з ним же ю, ıa, (юс малий), ıє. Наведені автором приклади, крім помилкового ıама, є чужими словами.


Є на початку і після приголосних у значенні виникло тільки в пізніші часи через неувагу і поспішність переписувачів, так само, як ю з юу, бо святий Кирило також як в ıа, (юс малий), ю, сполучив із є знак і і писав ıє.

До 5 29. ъ і ь. Кожен приголосний є або твердим, або м’яким; отже, де поставлений один з цих знаків, другий там стояти не може, а де одного не маєш, там другий стати повинен; значить, один із цих знаків без шкоди для точності може бути опущеним і опущеним бував, тобто ъ. Бо де приголосна всередині звучить твердо, там не ставлять ъ, а де м’яко — ставлять ь або окремо, або в поєднанні з наступною голосною (юс малий), Ђ, ю; цього ж самого можна дотримуватись і в кінці слова. Але ъ і ь в старих книгах в середині слова після непом’якшених приголосних були напівголосними.

До 6 30, g українська мова ніколи не знала, окрім у чужоземних словах; для нього мала, як це бачимо у старих книгах, або кг, або окреме ґ (gamma).

Єндза [баба-яга], дзюб [дзьоб], дзюра [діра], дзвон [дзвін], очевидно, неукраїнські, і вживання їх у місцевості, ближчій до Польщі, не робить їх широко вживаними, лише свідчить про ступінь зіпсуття української мови у цій же місцевості. Частіше вживається звук, позначений у польській мові складеним dż, бо чути його не тільки в усій Галичині, але і на Волині, і Україні поряд з ж: виджу і вижу; але невідповідне для вираження цього звука, бо це два знаки, кожен з яких має своє зовсім відмінне значення. Наші одноплемінні серби мають на цей звук знак, який закріплений тривалим уживанням, і це є џ, а тому цей одиничний більш правильний, як той двозначний.

До 7 31. Bóh, kóń, rów, méd поляк буде читати буг, кунь, рув, мід, і ніхто не скаже, що це по-українському. Етимологію вивчає небагато хто з філологів, і для їх поглядів, здається, немає підстави звалювати труднощі на мільйони людей; для побратимів добру послугу зробить етимологічний словник або дослідження про похо-/120/дження слів. А втім, певна річ, що інша вимова звуків поширена в одній місцевості більше, а в другій менше, і ті, що розуміють кінь, коня, зрозуміють також і конь без всякої трудності.

Якщо недолік кирилиці, засуджений у пунктах від першого до восьмого 32, зауваженнями до 1,3, 4 не можна виправити, то в тій же мірі можемо сказати, що польське абецадло і до цього восьмого не є придатнішим. Наприклад:


Ф. I

hołub

- а


Ф. II

czerwoneć

- іа (а)


rineć

- іа


або в іменниках середнього роду:


Ф. I

derewo

- a


Ф. II

kaminie

-ia (a)


szczastie

-ia (a)


Отже, по суті це тільки одна форма, через те що однаково як голуб має і червонець і рЂнець однаково як дерево має камЂнье і щастье в другому відмінку а, в третьому у і т. д., а форми повинні встановлюватися згідно мови, а не згідно написання, бо останнє служить першому, а не навпаки. Те ж саме і про форми дієвідмінювання.

На закінчення цих міркувань питаю прямо не з погляду неглибокомислячого поляка: чи ж можливо, щоб польське абецадло послужило для вираження всіх українських звуків, коли воно недосконале для передачі навіть всіх польських?

(Дивись також: «Відповідь на пропозицію про запровадження польського абецадла до українського письменства, написана священиком Йосипом Левицьким», у Перемишлі, 1834 р.)









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.