[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 359-412.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки

[Микола УСТИЯНОВИЧ]

ПРОЗОВІ ТВОРИ

СТАРИЙ ЄФРЕМ

I

Як то мило з старими людьми поговорити, з людьми, що бували в бувалицях, що перейшли світами, перемірили широкую землю власною стопою, що були і на білім морю, і на чорнім морю, і бог знає на яких там водах, і що то всему ся придивляли зблизька, а придивлялися з увагою, з розумом. О, скілько-то вони сказати знають і за турків, і за французів, і за таліянів, і за гішпанів, і за всяких там чужинців; а як-то вони красно розповідають, як любесенько, мов сопілочка грає, мов медом дуброва віє, а все так чесно, так поважно, що чоловік тихесенько слухає, як би священика в церковці божій, і так собі при них розлюбує, що розлучитися годі. А кілько там чоловік научиться від таких стареньких людей і доброго, і цікавого, і такого, що навіть в книжках нема!

З таким-то чесним дідиком, з таким голубом сивеньким случалося часто і мені сходити в молодших літах моїх. Жив він о кілька миль за Львовом на Глухівці, недалеко того села, де і я родився; всі сусіди називали єго старим Єфремом, мав уже тогди більше як сто літ, але ще був черствий, кремезний, хоть праця і літа дуже єго згорбили. Не був він письменним, але знав письмо боже, що жиє в людськім серцю і в цілій природі, і не був багатим, але мав велике багатство во своїй душі.

Бував він світами ще за першої бранки, коли цариця Марія Тереса з турками війну вела, служив за Йосифа і за небіжчика Францішка — легко би спочивав! — в войську. Ой не єдну він війну видів, не єдна куля пе-/360/решуміла коло єго уха, і не єдної навидівся нуждочки; навіть був кілька літ в неволі, десь далеко, аж над морями, і там мусив чужому цареві служити, і обходив водами цілі світи. В старості уже глубокій повернув назад до свого краю і жив при родині, котора єго дуже шанувала. Всі єго знали, ціла сторона, бо всі були молодшими від него; не було такої неділі, аби ся не сходили до него сусіди, і ближчі і дальші, єдні на пораду, другі на балаканку, треті аби го лиш побачити та послухати єго бесіди. Прибігав і я часто, коли-м зі шкіл вліті до моїх родичів приїхав, і не раз наслухав-єм ся того старенького злотоустого. О, бо ж то у него була бесіда, як вода з Бескида, як чистоє золото. Уже, чую, умер, але ж єго слова не умерли в моїй душі, і жиють запевно не в єднім серцю, що єго чуло.

Тямлю ще як нині, коли-м послідній раз з ним видівся. Було то в вакації, а я уже був у школах високих. Приходжу звечора і застав Єфрема під віконцем на приспі; уже ся подав був дуже старушок. Голова була як молоко, лице висхло, протяглося, але ще миле, ще красне, бо лице чесного чоловіка єсть завсе таким, як лице сонця при западі, як ясноє полуднє осіннього дня, і око уже ослабло, посоловіло, але ще миле, ще красне, як єго душа. Приходжу та й кажу:

— Слава Ісусу!

— Слава навіки богу небесному, та й вам, добродію! — вирік потихоньки, глянув на мене та й каже: — А чи то ти, синоньку? Я гадав, що то наш чесний отець духовний. О, ходи до мене, дитинко, я гадав, що тя уже більше не зобачу, а ти предці прийшов ще до мене; ходи сюда, най тя поцілую за тоє, що-сь ще не забув за старого Єфрема.

— А де ж би я за вас забув, тату, та я вас так дуже полюбив, як мого рідного вітця.

— Най тя за тоє бог любить, дитино, — і поцілував мя в голову, а я єго в руку, та й каже до мене далі: — Як мені мило, дитино, що-мтяще зобачив, бо я, сину, полюбив тебе за твою чесність, хто знає, чиє завтра? А глянь, які уже тії руки: висхли, як скіпа, не хотять уже служити; глянь на ноги — ослабли, не здужають уже до божого дому занести старі кості; голова похилилася, очі ослабли, і грудь не статкує. Все уже хоче супочинку, все виповідає службу... От коби господь бог при-/361/слав час добрий та свою ласку, та коби з людським приступком, та би-м уже рад пійти до того, що мя сотворив.

— Тату, я би гадав, що чоловік ніколи охоче не забираєся з того * світа.

* В значенні: цього.

— Молодий, так як ти, вірю, але не старик, як я, которому уже сотка давно минула. Сину, старість не радість, житє надоїсть чоловікові старому, а найбільше за тоє, що годі дещо робити, годі носити свої кості по землі.

— Чи ж тоє, тату, має вам бути так прикрим? Таж ви можете собі полежати, бо слава богу є при кім, і ви варт того, аби-сте собі хоть в старості відпочили.

— Сину, тебе учать в школах. Але я виджу, що тебе ще не научили всего, і хто знає, чи коли научать. Дитино, де є житє без руху? Кого не уморить, не уб’є лежанка? Глянь на мене, док була сила ходити, ділати, працювати, словом, рушатися, доти жив я на світі, і жив весело і охочо, а тепер, коли уже сила загибає, коли рух в мені устає, то що ж з мене? Труп, вложи го до трумни та занеси до гробу.

— Я гадав би, тату, що через працю, которую ви рухом зовете, більше чоловік тратить сили, а попри тоє і здоров’я, як через житє без труду і праці, житє супокійне, бо в супокою розвиваєся всячина до взросту і до цвіту. Засади билинку і не дай їй супокою, а ну ж чи приймеся, тату? Займи гонити і сильним дубом, ану чи не зов’яне?

— Так, сину, не приймеся билинка, і дуб зов’яне, бо гониш єго коренем; зісхне і чоловік, як займеш гонити єго серцем, бо серце — то єго корінь. Але інакше ся діє з єстеством чоловіка. Там, де руху нема, там і житя нема, а де рух устає, там і смерть настає. От сядь, сину, та послухай, що я ти скажу.

Усів я коло старушка і погадав собі стиха: «Кілько то перел знаходиться межи простими людьми, за которі мало хто знає?»

А Єфрем, випочивши троха, зачав так далі:

— Цілий наш світ ходить колом. Видимо, як сонце, і місяць, і всі небеснії звізди безустанку кружать наоколо нашої землі. Всі тії діла рук божих ходять за собою /362/ порядочно; єдна звізда іде за другою, і жодна не стає; бо аж би єдно з них стало, то би замішався цілий світ: звізда ударила би на звізду, єдно розбило би ся о друге, і тогди прийшли би світові амінь. А сли би-сь всі тії сонця і божії зірочки, тії ангеликів оченята, задержав разом і не дозволив жодному з них руху, то що би було тогди? Смерть, бо вічний день або ніч вічная, то все веде до смерті.

Правда, погадав я собі, істинна правда, а Єфрем зачав далі:

— Отож так-то бог, наш татко любий, дав на небесах рух, призначив кождому свому созданію діло, аби було житє всюди. А що на небесах видимо, то же дієся і на землі. На тій землі нашій нема ніколи супочинку; безустанку женуть вітри за вітрами, воздухи пливуть за воздухами, фалі іграють за фалями, шипоти проганяють за шипотами, як в купині муравлі, як на ярмарці чернь людей. І тоє так бог дав, бо би інакше все розгноїлося і появила би ся помора помежи всім, що лиш животить, і загиб би світ наш на землі. Задерж воздухи, затримай тії вітри, що часом дуже полегоньки, але єднак без пристанку віють, а зобачиш, що з того буде. Смерть, сину, смерть, бо воздухи засмердяться так, як кожна стервина, і розпіструть по цілім світі заразу, хоробу, а з ними хоругов смерті.

— Нема що казати, тату, — озвався я на тоє, — як затвориш хату лиш на єден тиждень і не дозволиш, аби повітрє хоть шкалубинами втискалося до неї і витискало по частині давнійшого воздуха в рух на широкий світ, а потому напрасно отвориш двері: яка ж там буде задуха, який там смрід.

— Бував я, сину, в такім не раз, — сказав на тоє Єфрем, — видів я не раз, як по п’ятдесят, по сто невільників метано на день в море, которі погибли були задля того, що в найнижчих переділах корабля, куди як оселедців тих нещасливих наметано, не переходив вітер, не було по воздухах руху. О, єсть то великая ще на світі огида, що люди людьми гандлюють, як скотами; а кілько-то того погине товару, нім ся довезе широкими морями з єдного кінця світа на другий!.. Но все тото до часу, сину, до часу; господь бог і тому раз доконче колись конець зробить. /363/

По тих словах востхнув чесний старушок з глубокого серця, отер сльозу з очей та й зачав далі:

— Так же то призначено кождому божому созданію, аби мало своє діло і не уставало в нім, бо іно в такім ладі єсть житє. Гляньмо на річку, що тече берегами; єї вода єсть тая сама о п’ять миль, о десять миль від свого джерела, чиста, здорова, як при істочнику своїм. Хіба би ю лиш лице божого сонця троха огріло; і навіть і о сто, і о більше миль знайдеш в ній тую саму здоровую воду, сли тілько єї похід скорий, єї рух ємкий. А тепер же набери тої води в судину при самім джерелі, постав хотяй би надворі на три або чотири дні і поглянь, чи не задухне гнилизною, особливо тогди, коли дні теплі, парні. Тому ж то дав господь бог тоє, що в тих краях, де тепла більше, і цілая природа має більше руху. Тому посилає бог на безденні моря буйні вітри і бурі всякі, аби розбивали води во всіх їх частинах і надавали і стоячим безденностям руху. А чим більше чоловік до гарячих країв зближаєся, тим більшоє множество находиться всякого сотворіня, бо там вода в кількох уже годинах псуватися зачне, скоро лиш руху немає. Там стервина в двох годинах розгноїться, а до вечора уже ю розточать всякії хроби. Господи, який там рух всему! Тямлю ще як нині, коли-м перший раз об’їжджав на кораблі тії краї, де то уже люди чорні від сонця, як уголь. Як там всягди море грало, кілько там птиць всяких понад береги чередами літало! Який там всягди безконечний рух! Риби підносили так кріпко і так безустанку водами, що аж шум розходився по воздусі, мов в кітлі вода кипить. А все задля того, аби розбивати остої, гонити всім созданієм божим, би ся не розгнівало, не робило само в собі зароду смерті. Так же ж то, сину, всягди, де єсть рух, там і житє єсть, а де рух устає, там і смерть настає.

— Я виджу, тату, що так в природі ся діє, але не знаю, чому би тоє і межи людьми так мало бути, і, вопреки, гадав би-м, що труд і праця житє людям скорочає і стаєся часто причиною скоршої смерті.

— Сину, або ж чоловік що? Не созданіє боже? Може, він має інакші права для себе, як кожде інше діло рук небесних? «Всякоє диханіє да хвалить господа!» — повідає святоє письмо, і всякоє созданіє хвалить го тим, що кожде ділає своє діло. А чоловік мав би лінивством єго хвалити? Чи ж то він не частка світа, которого законом /364/ єсть безустанний рух? Чи єго натура природная, може, не така, як природний закон світа? Гляньмо, сину, на маленькую дитинку і поспитаймося, чому кождоє дитя в пеленках так часто плаче, хотяй го нічого не болить і воно не голодне? Чому тоє, що більше і частше наплачеся, черствійте, здоровійте ся стає, як тоє, що тихцем лежить? Ой нема на таке дитя надії, которого в хаті не чути! Бо і чоловік потребує до житя руху, і сама натура єго тягне до діла: тому плаче дитина, коли ще бігати не може, а той плач єсть єї рухом, ділом єї маленького тіла; тому умовкають маленькії тії ангелики в плачу, як ся їх пічне колисати, бо колиска надає їм руху, надає їм діла; і задля того самого найчастше, і ще раз кажу, найчастше умирає такоє дитя, що мало коли заплаче, бо в нім доконечно єсть якийсь зарід нездоров’я, що вже притлумляє общественний закон природи. Тому і дорослий чоловік шукає собі доконечно якогось діла, аби прийти в якийсь рух, в житє. І сли не має діла, то возьмуть єго тяжкії нуди, которих видержати годі, бо єго натура не має того, чого доконечно требує.

Ту перестав трохи старушок, взявся рукою за чоло і яв думати, як би собі щось пригадував з давнійших своїх літ, а потому каже:

— В Америці, але уже не тямлю в якім то місті, єсть казниця для всяких людей, що дещо провинили тяжко. В тій казниці не накладаєся на осудженого жодна кара на тілі; ні там б’ють, ні морять голодом. Лиш замикають єго до осібної хатини. Там дають му всякую вигоду, але не дають жодного діла, не дозволяють навіть з ніким поговорити. Спочатку єсть такий стан для казненого, здаєся, приємним, він собі їсть і п’є довольно, не журиться нічим, в слабості має всякую поміч і дозір, має свою вигідну постіль, своє в час чистоє шматя і добру одежу. Гадав би хто, що ленюх, нероба жичив би собі цілий свій вік в такій позістати в’язниці, де, як зважимо, нема жодної прикрості, не накладаєся жодної кари. Але почекай, зобач за тиждень, за дві неділі, за місяць, який стан того чоловіка? Нуди, безконечнії нуди зачнуть гонити серцем єго; брак діла, брак якогось труду так зненавидять тому чоловікові єго стан, що кождая хвиля роком му ся стане, кождая гадка про єго долю пеклом го запече в груді. І недовго видержить він тоє пекло: скоро зачне він сам просити своїх надзирателів о який /365/ труд. А сли му який приділять, то береся скорше до него, як голодний до хліба, бо то як хліб, так і труд єсть житя нашого кормом. Так-то тягне уже сама натура чоловіка до якогось діла; а сли чоловік не слухає того голосу, того наказу божого, що єсть в єго серцю, тогди карає го нудами, а потому і хоробою. Може, тому мало хто увірить, а однако ж і тоє правда.

Гляньмо на тих людей, що то не привикали до роботи, яка їх сила? В містах великих понад моря, де кораблями множество всякого товару навозиться, суть люди, которі тії товари з кораблів до міста переносять. Носять вони їх баліями або в скринях і заробляють собі много гроша. Тягар, який вони двигають, єсть так великий, що тяжко і на коня більше тирхати, а єднак бере такий зарібник єго легко на своє плече і несе часто о чверть і о півмилі до міста. Два сотнарі нараз взяти на себе, то у него дурничка. Де ж би такий тягар взяв чоловік, що не взвичаївся до того?

В горах великих єсть всягди звичай, що господарі з своїми волами виходять літом на широкі полонини на пашу. Там перебувають часто по дві, по три, а часом і по чотири неділі. Як знаємо, скотар в такім місці, де єсть просторонне пасовище, довольно має часу до лежанки, задля того і на тих полонинах нема труду для ових господарів або їх синів. Але тому ж і не похвалить собі ніхто з них того житя: бо як прийде з полонини додому, то такий тяжкий, такий неохочий, так нерад сам з собою ся зробить, що до правдивої слабості не потреба би му більше, як аби ся лиш ще до постелі положив. А чому тоє так дієся? Бо житя без затрудненя до слабості веде.

— Кажуть-бо люди, тату, — озвався я на тоє, — що чоловік через працю силу тратить, і не раз чув я, як то собі і розважнійшії кметі говорили: то зробок, він уже виробив свою силу.

— Правда, сину, що так говорять люди, але ж чи все тоє правда, що людям здаєся? Не праця то, сину, зробляє силу, але вік, ліга; бо сли би так було, то би тая сирота, що від свого шестого або осьмого року робить і працює, тая нещаслива сирота, що то з першої весни свого житя по службах, як люди кажуть, свою зробляє силу, не повинна би ніколи взростати в кріпості свого тіла, а насупротив, повинна би на силах цілком упадати. А єднак того не видимо, іно маємо по цілім світі тот /366/ доказ, що людськая сила так ся взмагає, як ся взмагає час зрілості чоловіка, а як тот час промине, бездільно будеш старатися, аби-сь ю не утратив. Травицю з яри не задержиш в землі, хотяй би-сь і молотом в землю бив, а восени не витягнеш, хотя би-сь кліщами тягнув.

Так-то і з людськов силов. Допоки горі ростем, то і вона росте з нами, а як зачнем рости к землі, то і вона туда глядить. Но правда, що часто безмірна праця позбавить чоловіка здоров’я, але ж тото не праця, лише дурний розум або, що бог най боронить, припадок. Хто розумом рядиться і не має широкого рота, і кого бог від припадку устерігає, тому праця тим, чим для землі дощик — житєм. А у кого лінивство заплодилося в серцю, кому труд тягарем стався, тому світ живая трумна, а єго бит на світі — гнилоє озеро. Тому ж не дивуйся, сину, що і я би рад там до татка небесного, бо уже годі волочити тії ноги за собою, годі потрудитися до якого діла, годі жити на світі: нуди зачали вже і мене мучити, а про тії нуди стався і я для моїх прикрим. Ах, люди не знають, чому старість кождому надоїсть, і наймильшій дитині, бо не знають, що в старості чоловік нічого робити не може.

— Але ж скажіть же ми, чесний Єфреме, чому люди так мало до праці ємкими появляються, хотяй їх натура до діла силує?

— Днесь, сину, вибач, що ти не відповім на тоє, бо видиш сам, що-м ся уже і бесідою утрудив. Таке-то моє житє! Але ж прийди завтра, сли бог дасть здоров’я, то ще побалакаєм троха. Бувай ми здоровенький. Ганнусю! Ганнусю! Моя дитинко, ходи до діда, ходи та запровадь до хати, уже знов треба іти до лежаня. Господи, господи, які-то ночі довгі!

На той голос дідика вибігла чорнобривая білявка з хати, глянула на мене, відклонилася та й, взявши старушка м’ягонькою рукою під плече, повела до світлиці.

II

Розум чоловіка — то таблиця, на котрій мудрість свої правди пише, погадав-ям собі; аж тая таблиця чиста, не скаляна, то написи стоять явно, розлучно, чертинка коло чертинки зоріє ясно, як звіздочки на синім небі. Кожду /367/ спізнаєш, кожду прочитаєш, як спізнаєш кожду барву на чистім дні білого полотна. Но як тую таблицю скаляє чорноє болото пристрастностей серця і порисує злобная воля, тогди ж надармо точкує мудрість на ній свої образи. Записана стане вона вправді перед оком нашим, але хто прочитає затертоє, зогидженоє єї письмо? Ні вона собі, ні другому пожитком. Так-то буває з людьми. Всіх нас бог вислав з чистою на світ таблицею, але не кождий має на ній лице правди, і тому ж не кождий спізнає, не кождий вірить в тоє, що єсть істина.

З такими гадками пійшов я додому, і довго, довго не міг-ям собі тоє натокмити в голові, чому-то чоловік сам собі буває ворогом? Глядить, шукає, а однако ж не хоче спізнати того, за чим глядить, не приймаєся до того, чого шукає. Всім нам тоє на гадці, аби прожити довго на світі, і прожити в здоров’ю і достатках, але мало хто в тоє вірить, що житє і здоров’є в труді, а достатки, которії також дні наші продовжують, в праці знаходяться. Ой добра то наука світ, єсть то школа велика і широка, всяких правд учить там і толкує наймудрійший учитель, которому ім’я досвід. Але ж і домова школа не послідня, бо там учать з книжок світа і розгаяють таблицю нашу, розум, аби-смо понимали правду ясно і чисто і не закривали самі перед собою божого сонця.

На другий день рано, скоро тільки праведноє освітило вселенную, а гори і долини засіяли в золотих ризах, по нивах і обшарах розлявся світ божий, птичка одспівала хвалу своєму сотворителю і всякоє созданіє розвеселилося, пійшов я знов до Єфрема; но уже не застав-ям го в хатині, казали, що вийшов до садка щепи підливати.

Чи ж треба єму того, прийшло мені зараз на гадку, чи дочекаєся він яблучка з тої щепинки, которую днесь підливає? Ой немного єму уже треба: чотири дошки та й кілька п’ядей землі! Але він не зважає на тоє, що, може, завтра вержуть му піском на очі. Він ся ще трудить, він ще працює. А для кого? Для других, для наслідників своїх на тій святій землиці, для ближніх. А хто ж за тоє нагородить? Бог і сумлінє, та й пам’ятка у людей. Тую щепку щепив старий Єфрем, скажуть люди, коли мав уже сто і кілька літ, — легка би му земля! І не єдна побожна душа востхне до бога та й «Отченаш» змовить. Так-то чесний чоловік не зважає на тоє, що єго /368/ завтра, може, уже до гробу понесуть, не рахує того, що єму пожитку за свої труди ніт уже надіятись. Він трудиться, працює, аби сли не для себе, то для других приніс пожиток, бо так наказує єму праве єго серце, в которім пробуває бог; так му велить ділати милость братня, котору Христос голосив.

Хотів-ям підійти стихонька і придивитися тій праці столітнього старця, налюбоватися тим видом, що так солодко промовляє до кождого правого серця, і уцілувати тії руки, що ще над гробом не устають ділати для добра братнього на землі, і пійшов я полегоньки до садочка, що зараз до хатини притикав; та й що ж я там зобачив?

Господи! Серце ся розпливає, душа взлітає горі, там до небесного отця, до творця того сонця, що так величаво на світ восходить, до того милосердного татка, де щастє, де бит, де вічність наша!

О кілька кроків від мене серед садочка, під широким деревом, стояв Єфрем на колінах і молився богу. Лице єго було лицем поранньої зірочки, що бога о росу для світа просить, а в очах сіяла цілая краса християнської побожності, як сіяє на тихенькім дзеркалі моря ясненькоє небо. Мов святий, которого душа половицею уже до небес належить, так явився і він очам моїм.

Біля него клячала дівиця, тая сама, що го учора до хатини завела; одежа єї була біла, як молоко, з голови спливало чорноє волосе і стелилось шовком по плечі. Око єї було ясне, як погода полудня, але на блідавій тварі малювалася якась тоска молодого серця.

Звісивши круглую головку к землі і зложивши м’ягенькії руки на білії груди, як дві свіжі цвітки на серце, шептала вона молитовцю.

Довго, довго молилися стихонька словами обоє, і найменший шелест вітру не переривав святої хвилі. Часами тілько спадала кропля роси з широкого дерева, як пташина потрутила брем’яним листочком, що розстелились над їх головами, як би хотіли підслухати бесіди з богом, і часами тілько вивинувся легонький стогн з грудей дівчати, як би желав сказати світу: як мені тісно в тім серцю!

Довго глядів і я з мого устороня на тії два образи людського житя: на тую сумну, безрадісну, глухую осінь, з которої час і буря і решту краси зірвала, і остатнім ли-/369/сточком гонить світами, і на овую розвиваючуюся яр, що так мило, а враз так сльозавенько промовляє до м’якого серця, і душа моя розливалась разом з ними в молитві до того, в котрого руках і яр, і осінь, і літо, і зима.

Аж ту Єфрем підніс злегка сідую голову к горі, розпростер руки до восходячого сонця і зачав чимраз голоснійше, чимраз сильнійше: «Господи боже! Сотворителю неба і землі! Татку добротливий і всемилостивий! Коли ж твоє царство прийде до нас на землю? Коли ж розіллєся воля твоя по всіх серцях, що б’ють на тім світі? І коли устане мир шукати більше за насущним хлібом, як за твоїми святими правдами? О насити, господи, тот мир світа, розлий благодать твоєї волі на можних і нужденних, на багатих і бідних; дай нам ум правий, дай нам милость братню любити християн і нехристиян, і своїх, і чужинців, і сусід, і далеких, і тих, що нам добре діють, і тих, що нас покривдили; всіх пов’яжи любов’ю в єдину родину твою! О дай нам, боже, твоє царство святоє і пом’яни, господи, на плачущих на тім світі, і скорбящих, і розвесели їх кровавоє серце, і пом’яни на нещасливих і опущених, і дай їм поміч твою святую. І на тую сироту, що стоїть коло мене, не запам’ятай, господи, і дай їй доленьку ясную, днинку щасливую — яко твоє єсть царство, і сила, і слава вовіки, амінь».

І перехрестився старушок, і ударив чолом до землі, і легонько піднісся на ноги; а дівча отерло слізку з очей, що їй, як горох, покотилася по личку, хопила конов’ятко та й побігла по воду.

Ще довгу хвилю стояв я в моїм устороню і не смів поступити з місця, як би за кару, що-м підслухував того праведника, аж напослідок в обаві, аби мя не постережено, приблизився я до Єфрема та й, привітавшися по-християнськи, яв питати за єго гаразд, за єго здоров’є.

— Гаразд, сину, гаразд, — одвітав мене старушок, — коли ще бог позволяє по світі лазити, — та й став ся мене звідовати, що мене так рано з постелі зволокло, — бо то панята, каже, не люблять з сонцем вставати.

— Таж ви знаєте, тату, що я не панська дитина, я сином бідного селянина; а потому і не всі панове любують собі довго на день лежати, — одповів я єму на тоє.

— Так, сину, правда, — озвався Єфрем, — не всі, но лише такії, которим до забавки дня не стає. Ой зла то понада, сину: таким день божий, як злодій, уходить, а з /370/ ним уходять всі тії радощі і пожитки, що господь з днинкою світу насилає. І здоров’є у таких людей не доконче тверде; бо що ся діє против божої волі, то все з нашим ущербом, а бог дав день до праці, а ніч до спочинку.

Ту надійшла дівиця з конов’ятком, глянула та й, спустивши оченята к землі, взяла за збаня, що туй під грушею стояло, набрала води з коновки та й запитала:

— Чи підливати, дідуню?

— Ніт, Ганнусю, — озвався Єфрем, — тобі інше діло, треба гостя прийняти по-сусідському; от і вчора не погостили-смо єго, як би належало.

Ганнуся зиркнула півочком то на мене, то на Єфрема, як би ся оправдати желала, зачервонілася трошки, ніби ягідка, що ю сонце пригріло, та й побігла скоренько до хати. А Єфрем взяв за збанятко, зачав підливати щепи та й каже:

— Вибачай, сину, що я перше пильную деревинку, нім гостя. Ой, бо ж то кожда річ має свою пору: як не підлієш билинку, нім ю пригріє праведноє, то уже потому можеш і залишити. Так ся і з людьми діє: як не напоїш дитинку, нім ще розгорить серце, тогди ж бездільна твоя праця.

Доброє дівча, — зачав потому по хвилі, — і чесного роду, але сирота, темна нужденна сирота. Ні отця, ні матері, ні сестри, ні брата, сама єдинісенька на світі, як тростинка на широкім ставищі. А отець був священиком, десь далеко на підгір’ю, і не зле му ся вело; але ж умер ще молодим, а за ним необав занесли і маму до гробу. Ой, тяжко кождій сироті на світі, але найтяжче такій, що нігде притулку немає. Щасливий тот, хто має свою хатинку і бодай тілько лише землі, щоби п’ядею змірити можна: уже він дідичем, не потиром на світі. Що ж з того, — казав далі і востхнув тяженько, — що з того, що отець працював, і шанувався, та й призбирав троха засобу на лихую годину; прийшла смерть, вдовицю вигнали з села, в світ на чотири вітри, з дрібними діточками, і все ся минуло, все ся згирило; без притулку, без захорони, без єдного сухого кутика, де би могла першої ночі голову з сиротятами приклонити, скитала нещасная мати помежи люди і заносила єдного ангелика по другім до гробу, аж напослідок, виплакавши очі, почорнівши в темнім смуточку, лягла сама попри них... у могилі. Осталось з цілого гніздочка лиш єдно ласті-/371/в’ятко, тая Ганнуся. І вона днесь скитає, від свого дев’ятого року служить по людях за страву та за сорочку; літісь упала була в немічку, що то глуханею називають, лежала довго, довго, газда не хотів хорую живити і вислав світ за очі. Ой боже, боже! Які то люди жиють на твоїй землиці святій!

Уже пізно восени здибав я ю біля нашого села з тяжким клумочком на плечі, цілим маєтком, що заслужила; схорована, зболіла, сиділа над потічком і закрапляла ослаблоє тіло водицею: ішла сирота до Львова, до своєї тіточної сестри, що ся добре має, а бездітна. Взяв я ю з собою, та й від того часу пробуває при мені, бо ж і тая, як чую, не хоче ся признавати до сироти. Господи, господи, не тями їм гріха, тим людям з каміня!

Замовк і задумався старушок; а в моїм серцю щось так задзвеніло, як би хто в розстроєну скрипку ударив; ах, бо ж то і я уже сирота!

А потому яв знова підливати та й каже стихонька:

— А дитина, божейку! То ангел, не дівча: таке добре, так щире, так услужне, що не знайдеш ліпшого, хотяй би-сь під серцем собі плекав. Бог ми наслав тую дитину, аби моя старість ще остатнюю мала потіху на світі. Але ж годі, вона мусить пійти від мене назад в світ. Без діла, не при мені єї доля. Но лишім тоє, сину, — каже далі та й обтер собі полою сльозу, що єму на зов’ялу витиснулась зріницю, — досить я уже наплакався на землі, уже ми далі чудно, звідки ще возьмеся сльоза в моїм оку. Тамтой на небесах знає за свої діти, він найліпший тато, не поцураєся він сиротою. Та й люди знайдуться, у которих ще не вигибла милость християнська в серцю.

І знова востхнув старушок, і поставив збанятко назад під грушу, та й став щось ніби рахувати.

— Так за тиждень лист ми напише наш отець духовний, — шепнув стихонька та й знов по хвилі, як би му який камінь з грудей уступився, вирік веселійше. — Так, так буде добре, — а потому обернувся до мене та й лагідненько, як би тоє небо, що ся з него хмара уступила, зачав промовляти. — Ходи, сядь си, сину, ту на тій колоді; і вибачай старому, що белендить ні сесе ні тото, така то уже слабість старих. От видиш, уже-сь другий раз прийшов до мене, а ще-м тя навіть не поспитав, як ти ся маєш, чи довго в школах ще треба ся мучити, і як /372/ там твої родичі, дай їм боже здоров’я! Чесні то люди; давнійше бували-смо часто у себе, таж знаєш, сину, а тепер уже рік минає, як єсьмо ся не виділи. Що там чувати, сину?

— Гаразд, тату, гаразд, — сказав я му на тоє, — от я также жию, як можу, помежи добрі люди, і ще лиш єден рік маю учитися в школах, а потому буду ся старати, аби ся де помістити в якім уряді.

— Може, на мандатора? — озвався старий.

— Ой ніт, тату, бо то дуже хліб тяжкий, там би не єдному пану служити.

— Правда, сину, тяжкий тото хліб. А догодиш пану, то не догодиш людям. А схоч догодити людям, то пану не догодиш; тому ж то варт мандатор, сли ся нагодить добрий, почтивий, чесний, справедливий, щоби єго в ноги цілувати; бо в нім мусить бути розторопність не мала, і красная душа, коли обі сторони залагодити уміє; але днесь люди такі, чи злий, чи добрий, аби лиш мандатор, то уже їм здаєся ворогом.

Не хотів-ям вспоминати Єфремові за родичів, о которих мя звідував, і розповісти, що уже їх ніт на світі, аби не ткнути знова о тую струну, що так жалібненько в єго серцю дзвеніла і мою розстроїла грудь, та й звернув-ям на мандатора, з которим би старушка на вчорайшу бесіду спровадити можна, і кажу:

— Коли ж бо вони нам надоїдають з панщиною, що витримати годі, а наші люди до роботи неохочі, ліниві ¹.

— Не гріши, сину, — відповів мені Єфрем, трошка ніби уражений. — Наші люди не суть ліниві. Русин троха тяжкий до роботи, але не лінивий. Здає ми ся, що ти мені і вчора тоє само казав, і я ся не дивую тому; но пожди трошка, я ти розложу, як я за тоє гадкую.

Тяжко поганоє красним назвати, але ж годі і красу поганити калом, — зачав почтивий старушок далі. — У нас землі много, а людей ще мало. Буває часто, що село від села о півдня ходу, а помежи тії села майже всягде широкії ниви, просторонні сіножата, що ледве оком зглянеш. Щороку засіваються тії ниви, буяють трави на тих долинах, і щороку управляються, щороку збираєся з них святоє зерно, косяться трави. А хто їх управляє, хто оре, хто сіє, хто жне і заділує їх? Ото наші селяни. Правда, що у нас ще много єсть і пустарей, що в чужих краях на западі не знайдеш єдиної стопи землі, /373/ що би не була справлена, але ж там більше єсть до праці рук. Гори, вертепи, піски, за которі би наш русин ані погадав, аби ся до них взяти, стаються там під рукою працьовитих людей жизним поділєм. Але, як кажу, не дивно, бо там тілько уже божого мира, що ся уже помістити годі! Якби не обробив і не обсіяв всі тії голетеча, то би там був щороку недостаток і голод. Тому ж там кождий принуждений до найтяжчої і найпильнійшої праці уже задля того, щоби якось вижити в світі, а потому задля того, що має більший пожиток, бо все, що му святая уродить земля, легше і дорожче спродасть. Тисячами сотнарів тирхають там на великі вози, що пара їх тягне, і перевозять малим коштом з єдної сторони в другу, з єдного краю в другий. Удержують вони тим легким розвозом рівную ціну всіх речей неомаль в цілій державі і дають єднаковий пожиток для кождого, так що тот, которий своє зерно о сто миль від столиці продає, продає го майже в тій самій ціні, як тот, що під самою мешкає столицею. І тая-то річ творить кождого селянина охочим, ємкійшим до праці, бо му ся тая праця ліпше виплачає.

А у нас не так; у нас подолянин мусить о половицю менше продати свою пшеницю, бо друга половиця іде найчастше за одставу. Тому-бо ж можна уважати, же і ті самі селяни, що жиють коло Львова або близь якого значного міста, суть ємкійші до всякого діла, так до заробку, як і до торговлі. Але ж за тоє і не годиться, сину, казати, аби наші селяни були лінивими неробами: працюють вони много і працюють гірко. Поглянь на тії лани, на тії обшари, що їх Галичина має, всі вони обробляються нашою рукою. Ще нам ані угрини, ані моравці не помагали. Наш селянин єсть лиш тяжкий до праці, і не такий ємкий, як другі селяни там на западі, або навіть як і самі німці, бо не має з своєї праці такого, як вони, пожитку.

Однако ж, сину, що правда, то не гріх; єсть і межи нашими селянами вада велика, котора, як болячка, дуже розгноїлася межи народом, а то двояка і така: наш русин любить другим заступатися і не дбає за завтра.

У нас, сину, — зачав по хвилі Єфрем, — господарство підданого, ніби своє а ніби не своє, і земля ніби власна і ніби чужа. Сли отец три сини має, і всіх приведе до людства, і умістить їх при собі на єднім господарстві, на /374/ єднім грунті, і сли тії всі три сини жиють разом і з жонами, і діточками, які їм бог дасть, і не поділяться, аби кождому була єдна частка, бодай би мала, але своя питома, питаю ж ся, на кого вони роблять? От ніби на себе і ніби не на себе, собі і не собі; бо ж не у кождого з братей єднакові суть потреби і не єднаковий, може, і участок пожитку. Єден потребує більше, бо має кількоро діточок, а другий на малім стане, бо не має, лиш єдно. Чи ж тогди може бути щирість до праці, ємкість до діла, сли чоловік не знає, для кого працює? А як до того ще єден з тих братей єсть марнотратним або жона недбала, яка ж межи ними може бути згода? «А пійди ти, Олено!» — «Ніт, пійди ти, Гафо!» — «Зроби там, Іване!» — «Ба, зроби си сам, пане!» — словом зійде на тоє, що поведінка каже: «Пійди, псе, пійди, коте!» Та й на тім стане. Сли ж ще де ладна старшина, которую шанують діти, та любов братня, котора так много добра на родину зливає, тогди ж буде лад і діло. Але ж який тепер світ, сину, які тепер діти?! Господи, посліднії то ачей же надходять времена. Син днесь старший від тата, а донька мудрійша від матері, а за любов ані гадай. Часом брат власного брата хотів би в ложці води утопити, такі-то часи настали днесь! І задля того ж то нема в господарстві ладу, бо єдно другому добра не радо. Нема ємкості до праці, бо єдно на друге спихає, єдно другим хотіло би ся служити, словом, нема охоти до діла, бо кождий робить ніби не для себе, ніби не на своїм кавальці землі. І тоє-то єсть першою причиною, що наш селянин тяжкий до праці.

— Я би гадав, тату, що би тоє лінивством назвати можна, — перервав я му бесіду.

— Ні, не лінивство, сину, — озвався Єфрем, — бо уважаєм часто, же тот самий молодець, що перше на ворошнім хлібі так недбало газдував і все з дня на день або на другу спихав челядь, охочо робить і ємко до всякого береся діла, скоро лиш на свою питомую засяде ватру, де уже добре знає, що то ні на тата, ні на брата, ані свата працює.

— А яка ж би була другая причина?

— Другая, сину, причина єсть тая, що наш селянин, запавши раз в недостаток яким-небудь способом, уже не дбає, аби ся з него видобути. Слухає він дословно тих слів, що там в святім письмі десь стоїть: «Не печитеся утром, утро вами да печеться», — і не позирає, як пове-/375/дінка несе, ані на заднє колесо, ані на переднє. Коби лиш дождатися бульби, то уже він доволен. Не дбає на тоє, що не много посадилося, щоби ліпше все на зиму спрятати належало, щоби на добі заробками можна поживити і себе, і діти. Не зважає, що пізнійше і тяжче за роботу, і менша буде заплата: він собі жиє, як легкий козак, з дня на день, і часто переблавукає божеє літо, і навіть собі не збере в час того, що му господь зародив. Ой не так ся діє в чужих краях! Там люди світами ідуть на зарібки, там не глядає на тоє, що ще єсть що на завтра в горнець веречи, але складає божий дар на час пізнійший, на лиху годину. Там не проп’яничить шелюга з того, що на день заробить, але складає ладненько докупки, аби щось додому справити для дітей, для жінки. Там не знайдеш дитяти без сорочки, як у нас ся часто трафить, жони без ладного тонкого шматя або без обуві на зиму, хіба єї муж остатній гультяй, що не тілько своє, але і тоє промарнує, що жінка заробить. А таких людей всягде знайдеш. В неділю убереся там майже кождий неомаль комірний зарібник, або тот, що лиш маленький городець має та хатину, рівно неомаль з найліпшим кметем, що має достатки і лани, і іде собі з жоною до церкви, гадав би-сь, що то який панок. А все тоє за працю рук своїх. Не роблять на него ні воли, ні корови, лиш тії десять пальців.

— Але ж бо там і ліпша, тату, заплата, — перервав я старому.

— Але ж і дорожня більша, — відповів ми скоро Єфрем, — більше заробить, більше проїсть. Не так-то, сину, не так. Там ніхто не зарятує, здоровому там ніхто не дасть кавалок хліба. А наш нарід милосердний, щедрий, не замкне долоні перед бідним, не уважаючи, чи він варт собі заробити, чи ніт. І тому ж ся не єден спускає на людськії руки. А що важнійше: неомаль кождая дитина ходить там до школи, учиться навикати до труду, до порядку і приучуєся не єдного з книжок. А скоро лиш сельську школу виучить, то іде разом з татом або з мамою до роботи і не блавукає, як по більшій часті наші діти поселі, але стараєся уже з десятим роком на себе, і робиться трудолюбним, працьовитим чоловіком. А хто робить, тот має, хто щире працює, тому ніколи ні голодно, ні холодно не буде.

— Але ж, тату, — озвався я до старушка, — я-бо га-/376/даю, що би не належало всіх біднійших господарів недбалими називати. Знаю я сам много таких, що щире працюють, але ж якось їм, як то кажуть, не іде рукою.

— В кождій кошарі суть всякії вівці: і білі, і чорні, і сорокаті; так і межи людьми. Однако ж я гадаю, що більшую часть наших селян недбалими назвати можна, а тоє, що то говорять: «Не іде з руки», годило би ся перевернути на інакшу поведінку і сказати: «Іде їм за їх розумом». Бо ж правда, що часто бувають випадки нещасливі межи нашими селянами, которі безустанку б’ють на єдного неборака, як коваль о бабку. Але бог вість, аж не недбалість наша єсть тому найчастше причиною. А захорує дитя, то чоловік собі погадає: «А най-то, най-то; чей-то, чей-то». А заболіє худобина, то собі помислит: «Нехай-но через нині, пораджу я ся завтра». А прийшло завтра, глянь, а ту уже нема корови; переминувся день, два дні, а дитинка уже конає. Тепер же в плач, в заводи: ходи, шукай, розбивай собою то по гробах, то по ворожилях, то давай і найліпшого ліку-безділа! Бо уже запізно; і ще кілька хвиль, а уже і дитинки нема на світі. Такі ж то у нас люди-сиротята. Може би, дещо був і порадив і дитинці, і коровці, але про недбалість годі. Хто ж тогди винен, сли такому чоловікові не іде з руки? Але гляба, така-то наша зла натура, коби лиш себе не чинити винним. Самі за себе не дбаємо, а на бога складаємо.

Тому ж ще раз кажу, сину, що межи нашими людьми розширилася дуже тая гнилячка, недбалість, і самі-смо тому винні, що взмагаєся в нашім краю тіснота, і рік по рокові сходить на пустше.

— А людисько добрий, почтивий, — звернув я до старушка.

— Та який же хосен, коли тут, — сказав Єфрем, — тут в голові ніт олію. Не здало воно ся, як чоловік дуже учений, бо тогди куситься і самого бога змудровати, але ще гірше, сли сліпий і дурний як пень.

Хотів я ту запитати Єфрема дещо за школи, але бесіду нам перервала Ганнуся. Принесла вона сніданє. За нею прийшло мале хлоп’ятко, може, десятим роком, і двигало невеличкий ослонець. Ганнуся взяла від хлопця ослін, поставила перед нами та й накрила чистим обрусом! А потому заставила хліб святий, разовий, але красний, жов-/377/теньке, як віск, масло в маленькім мисятю, та й в хайнім горнятку молоко. А хлопчина побіг тим часом до хати і приніс два чистенькі дерев’яні пугарчики.

— А чому ж єсь не взяв третього пугарчика, Федуню? — озвався Єфрем до хлопчини.

А тот споглянув на Ганнусю та й каже:

— Коли ми панна не веліла, дідуню.

Тоє слово розбудило так сильне чувство честі в моїм серцю к тому старушкові, що-м мимо волі хопив за руку і уціловав сердечно. «Красная душе, — погадав-ям собі, — як же сохранно стараєшся осолодити недолю піднепалої літоростки ліпшого стану: як м’ягенькою рукою гоїш тяжкії рани, що судьба небес б’є в серце чоловіка. Ненависнії люди поношаються з нещастя, а ти даєш там шаність, де вони глумом мечуть, ти там болієш, де вони радуються. О, недармо тобі дав всемогущий бог так глубокої дождатися старості, недармо хоронив тя по всіх дорогах широкої землі. Куда нога твоя ступала, провадив тя через далекії світи, як провадив ангел молодого Тобію ², аби-сь повернув назад до рідної землі і аби твої кості спочили під власною муравою, обок милої родини».

Такії гадки промикалися мені через душу, і чимраз яснійше розвивалася тая правда в моїм серцю, що праведник лицем спасителя на світі, де милость і правда в чистім сіяють образі.

Єфрем не уважав на мене, знати, зайнялася єго душа цілком тогди дівчатем; бо ж і так же й звернувся до хлопчини та й каже:

— Не веліла? Скоч-но, скоч, сину, та принеси скоренько ще єден пугарчик. А ти, Ганнусю, чому не хоч з нами снідати? Чи не слаба ти, дитино?

— Ніт, дідуню, — озвалася Ганнуся та й зачала біленьким фартушком ніби личко собі обтирати, — я потому поснідаю, а тепер пійду ще троха до роботи.

— До якої? — озвався Єфрем.

— А сорочка, — одповіло дівча стихонька.

— О лиши тоє, — каже Єфрем, — ти би далі і очі собі виплакала над тою сорочкою.

— Та-бо-сте веліли, аби на завтра була готова, — напомкнула Ганнуся ще тихіше і спустила оченята долі, як би хотіла лиш перед землею появити тую хмарку, що ся сльозою розсіяла на єї зріниці. Но не укрила вона єї пе-/378/ред очима старушка. Сквапненько взяв він ю за руку та й каже:

— Лиши, солодка, лиши, мені Настуня ушиє. Я уже виджу, що мені про твоє м’ягеньке серце не мати з твоєї руки на смерть сорочки.

«Такая то сорочка! — погадав я собі. — І тому-то закрутилася слізка в очах тої милої сирітоньки! Чув я уже давнійше, що Єфрем ще перед приходом холери збудував собі хату з чотирьох дощок, і то власною своєю рукою, і витесав з каменя хрестик на свою могилу, і випросив у громади та у священика місце серед теметова ³, і посадив там два молодії ясені, єден ніби в головах, а другий — в ногах свого гроба, а тепер виджу, що і рубатя казав собі пошити. О, погляньте ви, мудрії книжники мира, що-сте проникли тайну житя і смерті? Посмотріте ви, вельможі землі, що-сте уже в пересить ужили світа: чи гадкує хто з вас так супокійно, так холоднодушно на послідню годину? Чи вибираєся хто з вас так старанно в путь до темної студеної могили?

— Дівче, не плач, — озвався Єфрем, — не в’яжи мене новими огнивами до того світа, которого давнійші зв’язі уже єдна по другій попирскали на завсе. Тяжка тому дорога, хто ся до неї не приладить належно. А старому доконче умирати: і тобі не цвіте в тісній моїй хатині світ. Хто знає, може, ще сего тижня треба буде тобі полишати старого Єфрема.

— А чому ж то, татчику мій дорогий, чому хоч віддаляти від себе бідную Ганнусю? — перервала дівчина бесіду і вліпила сльозаве око в почтивого старця, которого лице, мимо старанної усильності, аби утулити жалкість свою в груди, смутною покрилося поволокою, та й як би не довіряючи словам єго, яла на єго тварі слідити правди.

А Єфрем, знать, не хотів, аби чувство єго перемогло слабую старця силу, обернувся до надходячого хлопця, та й, взявши пугарчик від него, подав єго Ганнусі, котора ще досі, як той путник в чужині на роздорожу, за світ си не знала і, як тая ягідка, що ю перелка роси приляже, тяжкую сльозу придержувала на красній зріниці, та й каже м’ягеньким голосом до неї:

— Не час нам о тім розправляти, Ганнусю, дитинко: гість наш не загляне до нас більше, як го будем приймати плаксами. Ми собі обоє за тую річ побесідуєм, а я /379/ знаю, що мя послухаєш, дитинко, і так зробиш, як я ти скажу. Подай-но гостеві, що-сь там приладила.

Но тії слова не заспокоїли сумненького дівчати. Яла вона набирати в пугарчики молока і придушала, як могла, вириваючіїся з грудей стони, але по єї блідавенькім личку котилася горохом сльоза за сльозою. І мені було дивно, що сей добродушний старушок мав на гадці; бо що він не задля того спішив за сорочку, яко би уже доконче сего тижня надіявся смерті, тоє мож було пізнати з єго бесіди. Але чому ж би мав віддаляти тоє так миле, так щире дівчатко від себе, що так прив’язалося до него, як ся прив’язує святая землиця до теплого сонця? А однако ж видно було по єго словах, що гадкував за тоє; і здаєся, що тая хвилька задуми, в яку перед годинкою запав був старушок, рахуючи дні тижня, в’яжеся з тою гадкою.

Тяжким серцем поживав і я молоко, що ми Ганнуся подала, не поглянувши навіть на мене. В моїй груді пересувалися зав’язки всякого чувства, як ся пересуває коралик за кораликом по шовковій нитці. Був я в тім стані душі, которого описати так трудно і котрий скорше на лиці, як в глубинах гадок, дослідиш. І жаль і радість, і надобність і невдогода, і смуток і веселість метали мною, а при тім всім ще щось більше, до чого молодому перед чужими людьми чомусь признатися встидно. Усміхаєтеся, мої краснії читательнички? О, не смійтеся; єсть в кождім серцю комірка, до котрої раз в житю вкрадеся образець людський і розсвітить ю всіма барвами світа і задзвонить всіма звуками природи, що чоловік сам не знає, як му єсть. А однако ж любив би собі в такім і умирати, бо хоч му чогось так жалко, а однако ж так чомусь і наповидно разом. Але ж нащо вам розповідати, знаєте ви о тім ліпше, може, як хто, а сли ще не знаєте, то пождіть троха, а прийде і на вас криска.

Недовго був я у Єфрема. Всіх нас залягав якийсь тоскливий смуток. Ганнуся мовчала, затопивши в землю зріницю, і не питала далі Єфрема, хотяй видко було, що єї серденько дуже бажало знати, що Єфрем гадкує. Но здаєся, що не сміла звідовати старця або лякалася учути тоє, що так страшно тривожило єї душу. Єфрем сидів з заложеними руками і не поживав божого дару; знати, і єго душа билася з чувствами. А я, сам не знаю, як я сидів межи ними, лиш тоє єдно знаю, що-м желав розпо-/380/чати якуюсь бесіду, але годі було вирвати гадок з того широкого світа, куда вони літали. Напослідок взяв-ям Єфрема за руку та й кажу:

— Тату, завтра свято (було то святоє преображеніє), чи позволите підвечір прийти до себе; та би-м ще послухав вашого розумного слова, бо мені з неділі треба назад до Львова. А хто знає, чи буду уже на Глухівці, бо з тим роком минає і слободний мій вік, треба буде зачати на кавалець хліба робити.

— Ти поїдеш до Львова, сину, — відозвався Єфрем, — а чи не знаєш ти там єдного старого вислуженого, але тяжко, тяжко, — звернув также й старушок, а потому, як би погодившися з гадками, що скоренько по голові, здавалося, перебігали, підніс правую свою руку, поблагословив мене та й каже: — Прийди ще, сину, прийди і завтра, і позавтра, і кілько ще часу будеш мати; і вибачай, що-сь місто веселості наслухався у нас більше смутку. Такий-то наш світ; родимося — плачем; умираємо — плачем. Ганнусю, проси-но гостя, най ще буде ласкав хоть кавальчик хліба укусити, та перестань уже сумувати, дитино.

— Дякую красненько, тату, і вам дякую, панно, — вимовив-ям потихеньки, як би-м соромився називати ю по імені. — Мило би мені було, аби вас завтра застав веселійшою.

— Чей бог дасть, — шепнула Ганнуся і поглянула на мене оком, в которім ціле горе нещасливої сироти так сумненько забряскло, як брящить на небі червоная згар по заході сонця.

Не радо я попрощався, але ж в моїй груді було занадто тісно, аби довше з ними пробувати, і пійшов-ям далеко долинами, що ся за селом понад крутою річкою розтягають, шукати за чимось, чого-м сам не відав...

III

На другий день не хотів я теряти хвилі, в котрій би хоть раз перед моїм виїздом до Львова мож було з так стареньким і так бувалим чоловіком побесідовати, яких на світі так мало, і вибрав-ям ся до Єфрема, ще лиш з полудня ся зверло. Кромі того, пігнало ото мя ще тоє, /381/ що-м желав довідатися крайньої гадки за Ганнусю, чому він тую сироту не хоче при собі придержати до своєї смерті? І що тая молодая билинка пічне в широкім світі без опіки, без захорони, в світі, де буря гуде, де сироті пробути так тяжко?

Вийшов я від сестри, що в тім самім селі була за мельником, і спішив до знакомої хатини у кінці села, де Єфрем мешкав. День був парний, а діялося уже з полудня. Небо зачалося хмарками заносити, а здалека від запада чути було тяжкії гримоти. Сюда і туда на улиці сиділи поперед хати чеснії людкове; то поважні господарі з сусідами, то жони з челядію та й діточками. А всі в біленькім шматю, хотяй то була п’ятниця, знати що господині любили хайность і дбали на тоє, що так мило красить кождую невісту, на чистоту. Дівчата, позачесовані гарно, як би до вінчаня, і позакосичовані свіжими квітками, бавилися то молодими горішками, що знати учора за худобою по хащах назбирали, то метали на себе квітками, що з городців поперед хати красненько устроєних зривали, а дорослі сиділи коло матерей та своєни, уважаючи на поважні їх бесіди. Як-то мила така згода, така забава! До таких людей аж щось тягне чоловіка.

— Слава Ісусу!

— Слава вовіки! — поздоровляли мене тії чесні громадяни, і який-такий господар або молодець зняв поважно кресаню і поклонився красненько, а хлопчики жовтоволосі вибігали ціловати мя в руку. Хотяй того чоловік не вимагає і не требує, а часто му докучить навіть, а єднак то кождому мило, сли мала дитинка ко старшому шаність знає. «Красна то річ, — погадав-єм собі, — призвичаювати дитинку до такої шаності; більше вона приносить тим пожитку собі, як тому, кому честь віддає. Такая дитинка стає ся кождому мілійшою, раднійшою, і здаєся, що вона нам уже ближчою, ніби уже своя. Ой шаність другого несе чоловікові великий пожед!»

Спішив я скорше через село, бо уже і люди ялися забирати до хат, і гримоти яли зближатися чимраз скорше, а дощ грубими кроплями політав то сям, то там, і в сам добрий час прибіг-ям до Єфрема.

На порозі стрітив-ям Ганнусю, сиділа вона і держала книжечку в руках, уже дуже стареньку, знати ще по мамі змерщина. В книжечці дозрів я билиночку корольки, ко-/382/торую старанно складала, а на колінах видно було більше таких билинок та й порозметаних листочків. «Шукаєш за щастєм, — погадав-ям скоро, — о, коби-сь лиш знайшла, красная душе, бо у сироти так тяженько щастя!»

Скоро мя узріла, схопилася хибко, та й, ніби цвітка, що їй напрасно блеск сонця аж в серденько загляне, заполонілася легонько і, склонившися складно, завела мя до хатини. Не буду розповідати за тоє, що-м застав в тій хаті, бо ж знаєте самі добре, що по хатах наших селян нема ані дорогих, ані так світлих речей, щоби велику на себе увагу могли звернути. Однако ж за тоє вспімнути годиться, що в цілій хатині так було чисто, стіл, та лавиці, та постіль так біленькі, що аж мило поглянути. Но тоє не дивно. Єфрем любив за все хайність і порядок, хотяй був в так глубокій старості; і передше, о кілько собі пригадую, заставав я у него такий самий лад, тую ж саму чистість, і тому ж не звертала тая порядочність на себе мого ока; але звернули мою увагу два чоловіки, що коло Єфрема сиділи.

Єден з них був уже підстарілий, поважний, статочний; подоба єго лиця оказувала побожність і розвагу; чоло поморщене, як би го лемішем поорав, вістило, що не єдна думка переснувалася по єго голові, а з протяглої і вирізаної тварі можна було спізнати, що характер душі єго твердий, постойний. Око здавалося студене і супокійне, але ж однак розлявся по єго зріниці якийсь огень, скоро лиш зачав бесіду. Єго товариш був чоловік рахуючий до трийцять літ, високий, сухорлявий, снідого лиця; ціла єго подоба знаменовала щось незвиклого, а ораз і троха пристрасного. Сивими маленькими своїми очима метав він скоренько то сюда, то туда, а на єго устах грали часами ніби упор, то ніби недовір’є.

Скоро-м прийшов, повстали обидва і глянули на мене оком підозрілості і невдогодя, а молодший хопив уже і за шапку, аби, відав, ухилитись. «Як-то наш люд бідний, — погадав-ям собі, — уже привик до того, же єму кождий, що в сукмані, здаєся єго ворогом бути». Однак зараз успокоїлися тії люди, скоро-м по-святоруському до них промовив. Ой бесіда своя, то наповида кождому серцю. Верж єдним словом, а своїм, то уже-сь ся побратав, уже-сь товариш.

— Слава Ісусу! /383/

— Слава вовіки! — одрекли люди, а Єфрем, приложивши руку над очі, поглянув з-під оконця на мене та й каже: — Чи то ви, війте?

— Ой ні, тату, то я, — озвав-ям ся скоро до старого та й зачав ся з ним вітати, а потому, поздоровкавши і два наші товариші, просив-ям їх, аби собі назад посідали, та й кажу: — Тії чеснії кметі, запевне, прийшли на пораду, та, може, мають такую річ, що би не належало мені о тім знати?

А Єфрем на тоє:

— А де ж би старий Єфрем розкладав такії розговори, которі би встидалися перед світом. От тії чесні люди ходили до церковці на Поліну та й, повертаючи додому, вступили до старого. Та дай їм, боже, здоров’є за тоє! Як же ся маєш, сину? Ганнусю, подай-но стільчик, най собі наш гість сяде.

— Гаразд, тату, гаразд, — одвітив я Єфремові — та й сів собі біля него, та й аби розпочати яку бесіду, озвав-ям ся далі: — Красні і чесні діти маєте ту в селі: куда-м переходив, то всягде дізнавав-ям такої шаності, аж мило.

— Бо старшого годиться пошанувати, — одповів ми перший товариш, которий називався Максим.

А Єфрем на тоє:

— Та воно правда, що діточки ладні, але що ж з того, коли тото росте, як лобода в лісі, без науки, без світла; тому ж то і всі помітують хлопом, як гнилим яблуком, хто не хоче, то го ошукає, хто іно хоче, то го скривдить, хто іно хоче, то го з путі зведе. Господи, змилуйся!

Дуже-м рад був тому, що ся дало так легко звернути увагу старушка на тоє поле, і запитав-ям далі:

— Та чому ж бо громади раз не прийдуть уже до розуму та не постараються в кождім селі о школу, таж то не доконче так тяжко о тоє.

— Бо самі ся ще нічого не учили, — замітив Єфрем, — та тому не знають хісна з науки. У наших селян таке діло: не увірить, док не змірить.

— Ой правду кажете, дядю, — озвався Максим, — тот, що троха письма знає, той стараєся доконче, аби і єго дитина щось знала, а простак каже: от я якось жию без азбуки, та й моя дитина може жити: не всім бути попами, даруйте за слово, та дяками, ще би го скорше в бранці взяли. Таке-то мудрованє наше! /384/

— Та-бо ж то тоє найгірше, що ся на себе та на давнії часи відкликуєм, — зачав Єфрем. — Кождий вік має свій світ. Давнійше і хат не було; жили-смо в ямах, і якось ся жило, але ніхто не скаже, що би хата не була щось ліпшого від ями. Я видав люди, що ся волочать з місця на місце з дітьми, з челядію та й худібкою, а хто уже волочити ся не може або через старість, або через каліцтво, того самі забивають. Син заріже власного тата, мати утопить власную дитину. Так роблять вони, так робили їх діти, так їх прадіди, але чи добре вони роблять?

Тогди озвався молодший товариш, которому на ім’я було Яцько:

— Краснії діти, але що ж, коли пани так нас поздирали, що далі і діти годувати годі; от і тепер ходимо в праві і самі не знаєм, що робити: чи правоватися далі, чи самим собі зробити правду.

— Я би вам сказав мою гадку, чеснії людкове, — озвався я до нього, — але коли ж селянин кождий не довірює тому, що в сукмані, бо гадає, що такий завсе з панами муситься держати за руки. От найліпше поспитайте Єфрема, а і з євангелія не вичитаєте кращої поради.

На тії слова озвався старушок та й каже:

— Моя рада коротка, і я їм уже казав, що треба ждати, що суди на тоє скажуть. Всиломіць щось видирати єсть розбоєм, которий справедливість завсе укарати мусить, бо таким правом мав би кождий правду, хто би був сильнійшим, для бідного і слабенького не було би тогди правди в світі, а закон став би ся бездільним, непотрібним.

— А коли ж тоє право тягнеся уже так довго, а пани надоїдають нам так дуже, що уже видержати годі, — озвався на тоє молодший товариш.

— Яцьку, Яцьку! — звернув Єфрем та й каже: — Лиш гаразду годі знести, а біда якось несеся. Без законів нема добра на світі. Закон становить найбільшеє добро для краю, єсть то хата, котора люди від сльоти і бурі, від люті і спеки, від напасті і злоби хоронить. Док тая хата ціла, без шпар і заломів, доти нам в ній благо, а виважи лиш одну дилину, вже ж тобі тогди не мешканє в ній. Так же то і з вашим правом: скоро би слобідно було і годилося всиломіць відбирати яку-небудь власність, чи то по кривді, чи навіть по правді, тогди ж нема межи такими людьми більше добра, бо уже вивалена єдна /385/ дилина з закона, ушкоджена затишная хата. Зле тот робить, що за своє не дбає і не упоминаєся за кривду, але ж тот ще гірше, що сам собі хоче становити правду, бо своя правда часто чужа кривда.

Не по ладу здавалася бути тая научка для молодого товариша, бо і зараз став забиратися в свою путь. Але старий покивав головою, як би на знак, що і у него така гадка, і, обернувшися до Єфрема, взяв го за руку та й каже:

— Годі ж бо то, дядю, нинішній молодий світ перебороти. Пусти віз з високої гори, а маєш образ нинішнього світа; не спиниш, не задержиш, хоть би-сь ся лавою стелив. Але що ж робити, коли молодому терпцю не стає: а старий терпить, бо так навик від віка, і за свій гаразд уже не дбає на світі, хіба го ся надіє там, — та й показав на землю.

— Правду кажеш, Максиме: хіба в гробі наш гаразд.

— Але ж бо ми говорили за діти, — перервав я бесіду, аби знова звернути увагу на нужденний стан нашого темного селянина, — а прийшли-смо до старості; зачалисмо від колиски, а кінчимо на гробі.

— Така нам всім дорога, — відповів Єфрем, — лише в тім єсть єдина розлука, що тая дорога єдному світла, а другому темна, яка чия частка.

— Як ви тоє гадаєте? — озвався молодший товариш.

— От послухайте, — взяв Єфрем за слово. — Єден отець мав п’ять синів. Всіх любив щире, але наймолодшого найбільше; а був собі кметь заможний. Ні солі, ні хліба не забракло в єго хаті, лиш єдного не дав му господь, се є довгого віку. В саму пору, коли би діти на власний хліб відставляти, умирає тато. Жаль єму було ще світ лишати, але що ж, від смерті не відкупишся. На смертельній постелі кличе він свої сини перед себе та й каже: «Сини мої возлюблені, я уже умираю і вас лишаю. Що-м призбирав, тото все ваше. Тобі, найстарший, зіставляю хату, стодоли, комори і все господарство; возьми, працюй і будь щасливим. Тобі, молодший, двадцять волів і тридцять корів; возьми, пильнуй і будь щасливим. Тобі, третій, даю сто овець і десять коней; годуй, пильнуй і будь щасливим. А тобі, четвертий, зіставляю сто червоних, купчи, заробляй і будь щасливим. А тепер ходіть ближче, най вас поблагословлю». Всі чотири поставали на коліна, і уже хотів тато підносити руку, аби /386/ їх поблагословити, аж ту наймолодший озвався та й каже: «Тату! А я ж не твоя дитина?» — «Моя, сину, моя, і наймилійша моя». — «А чому ж мені не відказуєш нічого?» — «Бо ти, сину, взяв уже найкращу часть, ти взяв собі науку».

— О, дуже ладно сказав, — озвався Максим. — Все суєта: огень спалить достатки, припадок згирить худобу, злодій украде гроші, і чоловік як був бідним, так зістане бідним; а науки ніхто тобі не видре. А наука — то світло, що по дорозі житя чоловікові світить. Коби раз люди спізнали, якую вони прислугу дітям своїм через науку могут учинити, коби раз перестали вспомагати жидів, а працьовали на себе, та чей би щезла тая недоля від нас, що, як п’явка, чимраз глубше всисаєся в наше серце.

— А чому ж бо не стараються розумнійші виложити пожиток громадам, що для їх дітей з науки випливає? — заверг я їм на тоє.

— Сину! — одповів Єфрем. — Наш селянин такий, що чим більше єму договорюють, тим більше не вірить. А по правді сказавши, і уряди за тоє не дбають. У нас заведе школу хіба чесний війт та ревний священик, а як прийде на розволоки, то з’їдять сороки.

— Правда, людкове, — озвався я, — где чесний уряд в селі та ревний священик, там і школа єсть, і діти суть в школі; а где війт ледащо і священик не онь дбалий або уже старенький, там годі за школу; а сли школа єсть, то хіба лиш єдні стіни.

— А я такой гадаю, що всій біді тілько наші пани винні, — озвався молодший товариш та й взяв за шапку, аби забиратися домів.

А Єфрем єму на тоє:

— Не буду ся з тобою суперечити, чоловіче, бо і в тім много правди, але лиш тоє годило би ся сказати, що поведінка голосить: «Іван кличесь на пана, а пан кличесь на Івана, а обидва виноваті».

При тій бесіді надстав дощ трохи, хоть в хмарах ще гуділо; знати, надтих крихтинку, як то часто перед великою навальницею буває, а наші товариші, увидівши тую добрую хвилю, попрощалися та й пійшли до себе.

Я позістався сам з Єфремом, не було в хатині, кромі нас, лиш єдина Ганнуся. Сиділа вона під віконцем, і не знаю сказати, чи думала вона тиху гадку, чи, може, боролася сама з собою в чувствах, які занимають часто /387/ молодоє серце, коли на широкий світ гляне, а на тім широкім світі так радісно і утішно, а само в собі так пусто знайде. Часто розсвітилася єї зріниця щось ніби мужеською відвагою, що на резигнацію походила, то знов розлялася їй по личку така надобная лагідність, питома її миленькому єстеству, же гадав би-сь, що то зірничка зараня витає, а в очах забриніла дрібная слізка, як кропинка роси на молодім первіснку: І барва личка була днесь повнійша, відав, вигріло ю розчулене серце, і ціла подоба мала щось так чарівного, щось так наповидного в собі, що мені годі було від того дівчати звернути ока. І був би-м сидів так цілії віки, вліпивши око в тоє чистоє небо ярного поранка, і був би-м слідив всіма змислами всякі затіни і всі хмарочки, що на нім, як по ниточці перелки, пересувалися, сли би не питане старушка вирвало мя з тої задуми.

— Знаєш ти, сину, — запитав Єфрем, — що я на путі цілого мого житя знайшов на світі, а знайшов всягде, і межи бідними і межи вельможами, і межи християнами і бисурминами, і межи тими навіть, що нич за бога не знають? От знайшов я тоє, що всі єдного желають. Всі желають гаразду на світі, а всі бездільно желають, всі надармо за ним падаються *. Сядьте, діточки, ближче коло мене; ходи сюда, Ганнусенько моя, мій квіточку милий, і не сумуй, бо ми смерть поскориш. Що мусить бути, перед тим не тривожи свого серця. І я умирати мушу, бо-м уже старий, і для того ж готов, хотяй би такжей, а ти, доню, мусиш пійти від мене в широкий світ, бо-сь молода, і при мені довше ти пробувати годі, задля того віддайся на волю бога, которий ніколи для нас зле не промишляє.

* Впадають, прагнуть.

Міркував я достаточно, же учорайша бесіда старушка не тайна. Уже ачей же дівчатю і же тая річ завладіла єї м’ягеньким серцем так, що тяжко було усмирити чувство о тілько, аби ся не відбило на личку і на цілій подобі. Але для мене було ще все тайним і днесь ще більше непокоїло і мою грудь. Но Єфрем не любив розкладати о домових своїх замислах ніколи, а я не смів питатися, бо-м ся бояв сам на собі зради. Тому ж мовчав я, хоть мя каменем на серце тисло, а Єфрем так розпочав далі:

— Добре тот чесний чоловічок казав, що наша надія /388/ на гаразд хіба в гробі. Ви, діточки, ще молоді, і не схочете може тому увірити, бо перед молодим оком світ завсе широкий, а надія завсе ясна, але скоро чоловік половицю віка свого за собою лишить, то му чимраз тіснійше ся чинить на землі і хіба під суровою землею зробить му ся широко. Раз мені придарилося стрітити з єдним стареньким пустинником магометанським на берегах Африки, і той мені розповідав казку, котора в моїй пам’яті не загинула, бо ж великую в собі містила правду. Казав він так:

«Раз прийшов до єдного сідого пустинника, до мудрого Омара, молодець багатий і яркого серця, і каже до него:

— Ти довго жив на світі і видів-есь много людей, скажи ж мені, мудрий Омаре, що ти видів на світі?

— Що я видів, я ти скажу, — відповів пустинник. — Послухай, молодче, старого Омара: — Єдного дня я встав рано і увидів перші лучі всходячого сонця, а перші лучі узріли мене. І я собі погадав: «Пійду я там, где всходить сонце», — пійшов я далеко, далеко. В тій стороні, где всходить сонце, знайшов я сад прекрасний, сад так веселий, цвітущий і вонний, же-м гадав, що то сад божий. Люди, що в нім промешкували, були так прекрасні і щасливі, що ні передше, ні потому я не видав їм подібних. Щастє і доля процвітало їм в очах, говорило в їх словах, дишало їм в груди; однако ж я довідався, що і тії щасливі люди желали такой гаразду. І я подумав сам в собі: «Верну я ся назад в мою пустиню». І вернув-ям назад.

Ще єдного дня я встав рано, дуже рано, і увидів перші лучі всходячого сонця, а перші лучі узріли мене. І погадав я: «Пійду я там, где всходить сонце», — і пійшов я далеко, далеко. В тій стороні, где всходить сонце, знайшов я місто, так велике і так красне, що ні передше, ні потому я не видів такого. Доми взносилися, як гори, нарід котився по улицях, як море; багатства було тьма, і всякого достатку було так много, як води у ярі, — но всі желали гаразду. Я запитав: «А де ж є сад?» А мені сказали: «Ту жиєм ми, ту жили наші отці, жили діди і прадіди наші, і ніхто не тямить, аби коли був тут який сад». І я вернувся вп’ять в мою пустиню.

І ще єдного дня я встав рано, дуже рано, і погадав собі: «Пійду я там, де всходить сонце». І пійшов я. В тій стороні, где всходить сонце, увидів я широке море, по-/389/крите огромними лодями. Лоді були наповнені багатством, весь нарід плаваючий суєтився, розбивався і шумів, пливучи на всі сторони і перебігаючи єден другого. Я запитав: «А куда гоните?» А мені одповіли: «Там, де гаразд».

Я знов запитав: «А где ж гаразд?» А мені показав єден там, другий там, а третій там. І я порозумів, що всі вони тілько желали гаразду, а ніхто не знав, де єго знайти. Тогди-м ще запитав: «А где ж є місто?» А мені одповіли: «Ту пливем ми, ту плавали наші тати, і наші діди, і прадіди, і ніхто не тямить, аби ту коли було яке місто». І я вернувся вп’ять в мою пустиню.

І ще єдного дня я встав рано, дуже рано, і погадав собі: «Пійду ще раз там, где всходить сонце». І пійшовям. В тій стороні, где всходить сонце, я зобачив поле, широке, як море, а глухе, мов могила; од краю до краю засіяне було воно гробами і надгробними пам’ятниками. Все було так старе і так дике, що здавалося, же віки перешуміли від того часу, як замешкала смерть на тім широкім полі. І я підійшов до єдного пам’ятника і глядів напису, і я знайшов і прочитав; на нім було написано: «Гроби гаразду». І я запав в сумную задуму і запитав: «А где ж єсть море, где суть лоді і нарід плаваючий?» Но ніхто не одповів мені, бо уже ніхто не желав гаразду. І я вернувся назад в мою пустиню: і від того часу я позираю частше на захід, як на всхід мого життя».

Там же то, на заході нашого житя, наш гаразд, — зачав далі старець, — укінчивши повістку свою. — І так бувало з первовіка, і так завсе буде. Віки плинуть по віках, поколіня настають по поколінях, землиця святая зміняє лице своє, а душа людська все єднакова. На місце, где процвітали красні огороди, понаростали гроби, наповнені людськими кістьми, а по тих гробах воздвигаються знов величественні міста; міста розпадаються в розвалини знова, а землю, где вони стояли, підлизують морські води; а тії води знова тручає велитовая рука времен на другії сторони. І там, где шуміло бездонноє море, знов свіжії люди і свіжі гроби. А через всі тії віки, через всі тії поколіня, понад всі тії гроби лиш єдна червонієся згар людського серця, єдно желаніє, єдна туга за гараздом, і не утихне вона і не угасне вона, хіба по заході житейського сонця, хіба в гробовій могилі. Але молодь того не знає, бо молодому завсе сонце на всході, і не увірить /390/ тому, бо кожде нове поколінє гадкує, що аж воно знайшло камінь премудрості світа, за котрим єго діди і прадіди бездільно гляділи.

Так розправляв Єфрем, а єго зріниця, хоть так слаба, ясніла, як лице Мойсея, коли ізбранний люд божий до приобіцяного провадив краю.

Тим часом взмагалася надворі чимраз більша буря. Чорнії хмари розлягалися чимраз ширше понад мале наше село, громи били за громами, а вихор, як літавиця, лютився помежи маленькії хати.

Дівчина встала, накрила стіл чистим обрусом і звернулася до дверей; но ледве вийшла за двері, вертає также й назад та й каже сквапно:

— Дідуню, якийсь гість!

— Богу слава! — одповів Єфрем. — Гість в дім, радість з ним! — мовляли старі люди.

Но ледве тоє слово вирік, аж ту садить якийсь гетьгеть уже підстарілий товстий єгомосць, которого одежа щось ніби на якогось вислуженого войськового заносила. Ледве втиснувся через тісні двері і ноги через поріг пересадив, та й зараз крикнув на цілу хату, як би до цілого батальйону:

— Старий! А чи дихаєш ти ще, ге?

— Чи то ви, пане гетьмане? — відповів старий з-під віконця, та й схопився що сила з лавочки, та й ну ж свого гетьмана цілувати, та й стискати за руку, та й обнімати та й за здоров’є звідувати, та й до стола просити, що аж гетьман крикнув:

— Буде уже того, діду, буде; бо і я мав якусь маму, що мя не з каменя витесала. Але тепер преч з тим.

— Где ти, Яцьку, ге?

Ту вбіг Яцько, тот сам, которого недавно виділи-смо у Єфрема.

— Слухай-но, кметю, — зачав до него капітан, — іди поможи виложити коні та й натокмити до стайні. А тогди прийдеш до мене, аби-м ти подякував за тоє, що-сь чоловік чесний. — Потому обернувся до старого та й каже: — Тот чоловік стрітив нас над тим проклятим вашим ставом у кінці села, і коби не він, то би-сте нас були шукали завтра під лотоками. На самій греблі, куди ледво два таких худеньких, як ось я, могуть попри себе перейти, напала мя так страшна буря, що туй-туй мене разом з возом та й з кіньми в став не всадила. А до того /391/ як яли бити громи, а дощ гнати в очі, що тяжко було учинити кроку, не скупавшися в ставі. На щастє, надбіг тот чоловік, пірвав коні за ліци та й перепровадив через греблю.

— А где ж ви ся вибрали, пане гетьмане, такими дорогами? — запитав Єфрем.

— Та чей не на зальоти, старий, — одвітив капітан. — Ще раз, брате, зобачитися з тобою, ще раз, каліко, поговорити з тобою, тоє мене привело сюда.

— Та най вам бог всемогущий продовжить віка за тоє, — сказав Єфрем, — що-сте не забули на давнього свого товариша, що через двадцять літ служив з вами цареві і поділяв разом і зле і добре, і долю і недолю.

— Єфреме! — озвався капітан, — і щось ще більше учинив як тоє, бо вирятував від смерті. О ходи сюда, брате, най тя поцілую.

І знова яли ся обидва старушки обнімати та й цілувати, як два сивенькі голуби, та й, посідавши собі на лавці, яли розповідати за давні часи: як-то вони разом служили, як ся розлучили, коли Єфрем дістався зараз в першій французькій війні в неволю, як капітан дослужився достоїнства, хотяй був також простого стану, як пійшов в пенсію, як вони знов припадком знайшлися в Львові, та й знов не виділися через довгі літа, як оден о другім звідувався через люди, чи ще жиє на світі, як з того регіменту лиш двох товаришів найдавнійшої бранки ходить ще по світу. І знов стискалися за руки та й обнімалися, як тії маленькі діти. А ми слухали з Ганнусею тої бесіди і любовалися тим дружеством двох старушків. І нараз видів-ям, як сльоза закрутилася в її очах, коли учула, як Єфрем перетерпів много на світі. Напослідок, коли уже виговорилися доволі наші старенькі, зачав капітан і за нас звідуватися, а Ганнуся розпочала глядати за почесною для так несподіваного і так почтенного гостя.

Я не забавляв довго і забрався, скоро надстала буря, до сестри. На другий день з полудня пійшов я ще раз до Єфрема, аби з ним попрощатися, бо ж і мене кликали мої обов’язки до Львова. Знав я, що моє прощанє буде болісне, бо-м ся мав попрощати з чоловіком, якого другий раз заледве здиблю на світі і которого душа моя так любила, як любить земля пораннюю росу, що єї цвіточкам і корм, і силу надає. Але-м не гадав ще застати /392/ старого вислуженого капітана, ані не предчував-ям того, що-м ту обачив.

Ще здалека увидів-ям коні капітана, запряжені на подвір’ю перед хатою Єфрема. Приходжу до хати, а там стоїть Ганнуся перед старушками та й заливався сльозами.

— Чи ж мені такой лишати вас, татунечку мій дорогий, — лебеділа вона, — чи ж мені знов іти межи чужі люди? Та чому ж не дозволите, аби я коло вас заходила? Я пійду, а вам хто ту їсточки зварить, та ліжечко постелить, та хатину замете, та рубаточку випере? Хто вас догляне, як, хрань боже, слабість яка звалить вас цілком на постіль? Хто подасть водиці, як занедужаєте? Ах, не буде кому, татунику, не буде! Я маю другого тата, — зачала, шльохаючи ще більше, і всказала на капітана, — бо хто Єфрема любить, хто вашим єсть другом, той, певне, і мені татом буде! Але ж хто вам буде тепер донькою, хто вам замкне очі, як бог годину пришле! О, не віддаляй мене від себе, дідуню солодкий. Я не багну за світом; у мене тілько світа, що в хаті Єфрема. Я не хочу межи люди, люди не привернуть мені Єфрема. О, не віддаляйте мене від себе!

Так лебеділо бідне дівча, а сльози єї точилися горохом по блідавенькім личку. А Єфрем боровся сам з собою, і видно було, що тая розлука була тяжка для него печаль. Але єго воля була сильна, хоть серце чувство зломило.

— Не плач, дитино, — озвався він до неї, — мені уже немного потреба на світі — чотири дошки та кілька п’ядей землі; і, хто знає, може, завтра бог пришле годину. А до тої години приладив я ся, богу слава, а за решту я не дбаю. А тобі ще лиш сонце всходить, тому ж іди в світ; ту маєш другого тата, як-єсь сама казала, а сли би і того закликав бог до себе, бо старому доконче умирати, то єсть ще отець на небі, що о сиротах ніколи не забуває. Хто знає, чи я тебе уже коли ту обачу, дитино моя солодка, але там узримося певно.

Не годен я дальше виписати тої хвилі, що тепер наступила. Як би ріднесенька дитина від рідної матері, так розлучалася тая чуженькая сирота від чужого старця. То цілувала го в ноги, то в руки; то відходила, то знов ся вертала; то знов просила, аби могла хоть на зиму прийти назад до него, то знов цілувала то в руки, /393/ то в ноги, що ми аж дивно було, як може вдячність прив’язати нас так сильно до чоловіка, которого передше ні знали-смо, ні виділи-смо на світі. Напослідок крикнув капітан:

— Дівче, сідай! Бо я виджу, що тому далі кінця не буде; а ти, товаришу, бувай ми здоров! Ачей же уже не зобачимося, нім ся заберем спати, — і притиснув го сердечно до грудей, і виточився полегки з хати, і, посадивши коло себе Ганнусю, пошумів назад до Львова.

Довго глядів за ними Єфрем, доки слабе старушка око могло дослідити їх вдалі. Потому обтер сльози з очей, глянув на мене та й каже:

— Тепер коби смерть, то би чоловік закінчив своє на землі діло, — та й, попрощавшися зо мною, звісив білую, як молоко, голову, та й поліз полегоньки до хати.

Таким-то був чоловіком Єфрем старий, і такі єго розговори. Много розповідають за него сусіди, а все, що розповідають, заслугує на пам’ять у людей; бо єго слово було чисте і здорове зерно, виросше на ріллі великого досвіду. Недовго уже жив потому на світі. Розповідають, що днем перед смертію ще лазив о палиці, замовив собі погріб у священика, розпорядив спадщиною, прийняв божий дар і, як би прочував свою годину, убрався в смертельну сорочку, що му єго Ганнуся ушила, ляг ніби до спочинку та й заснув навіки.

А Ганнуся?

Три роки пробула вона у Єфремового товариша, у чесного старенького капітана, і стала ся для него тим, чим була для Єфрема. Ще за житя єго віддалася, і єсть тепер... моєю дорогою подругою.

МЕСТЬ ВЕРХОВИНЦЯ

(Повістка з правдивого случаю)

І

Ой піду я межи гори, там де жиють бойки,

Де музика дрібно грає, скачуть полегойки.

Піснь народна

В темних горах наших Бескидів, в стороні, протягаючійся від Самбірського округа до Станіславівських верхів, лежить земля, давнійше Тухольщина названа, а /394/ на ній при самій угорській границі знаходиться село Рожанка.

Не так велике, як розтягле, протягався воно помежи двома широкими полонинами понад невеличкий криштальний поточок і припирає вижним кінцем аж до Добошівки, найвищого хребта велитів, що то, мов камінні стіни, творять границю ко Угорщині. Вздовж понад селом дрімають стариннії бори яловії та кедровії, відвічне прибіжище всякої звірини, і оточують свої верхи та полонини заєдно красним, вічнозеленим вінцем. Понад сквапливим потоком, в котрого сріберній водиці червінь, цяткований пструг та пир жовтокрилий гуляє, помежи стрімкими небосяглими верхами, де ти майже щокрок страшні відвічними ломами позавалювані розвали путь перетинають, в’єся вузенька гірська дорожника і веде тя до села. Посеред села межи двома потічками, ніби на маленькім острові, стоїть обширна церковця, храм св. духа; коло церкви на горбочку — теметів, а коло теметова мала хижина, а в тій хижині мешкала перед кільканадцяти літами вдовиця Олена Наливайчиха.

Убога, але почтива, не молода, але рухава, жила вона в селі чесно і мирно, заробляла, не маючи, лише малий городець, як могла помежи кметів і не дивилася, як то кажуть, нікому в горнець. За тоє любили всі Наливайчиху і шанували стару, хотяй небіжчик її муж бог знає звідки приплив до Рожанки і трохи був скрутнявий чоловік, та любив ся такой і наливати. Знала вона всі жіноцькі роботи і не лінувалася взяти, як то кажуть, ні за студене, ні за гаряче; єдного лише не уміла, то є баяти та ворожити. Але тоє надавало їй ще більшу шаність у розважних людей, що добре знають, що всячеськая лише у бога і через бога. Особливо любили Наливайчиху заможні кметики за її щиру роботу і не опускали ніколи в лихій годині. А треба було взимі запомоги, то для неї всюди отворені двері; а прийшла неділя, то, бач, як би з намови, принесла єдна багачка молока, друга сиру, а третя хліба; а найшлася часто і така, що і лопатку з баранця принесла. А надійшли свята, рождество Христове або Великдень, то у нашої бабки, ласка божа, всього доволі. Часто навіть бувало, що з того, що їй позносили кметихи в подарці, вона ще біднійшим від неї могла дещо уділити. Але ж бо треба сказати, що в Рожанці і во всіх верховинських посторонніх /395/ селах християни за бідних дуже пам’ятають. Там не єдну сироту вигодують чеснії людкове, там не єден живиться подільський каліка, хотяй там, як то кажуть, хлібові кінець. За тоє дає їм бог довгий вік та й від худібки заразу відвертає. Сто літ прожити — не велике там диво, а гибель на худобу не бувала там з пресудвіку.

А мала Наливайчиха сина єдинака іменем Продана ¹. Був то хлопак рослий, як стрімка ялиця, легкий, як олень з бору, черствий *, як полонинна вода, гожий, веселий, як весна, а за красу і ніщо казати; словом, був то собі легінь, яких мало, а в Рожанці ачей же і байдуже найдеш. Як розпустив чорненькії кучерики, заверг сірачком на ліве плече, закосичив (замаїв) крисаню, підкрутив молоденький вус і вийшов на зарінок, то яка така дівчина відчинила віконце або і вибігла на ворота, бо кажу вам, що щось як би ланцем тягло до него. А ємкий до всього. Ніхто не заграв ліпше на сопівці, не загудів на трумбеті, ба і на скрипці не було над него. Не раз то пірвав він скрипку від музики, та як став дрібненького витинати, та присвистувати, та приспівувати, та приговорювати, то аж хата ходила, а молодиці аж по лавицях ся клали. А як взяв яку в танець, то аж з кождого волоска потекло, і щастя її, сли ходаків не погубила. Але і до роботи не був він послідній. З вівцями перший на полонині, а в кісьбі ішов перед господарем. А служив він у найпершого кмета в Рожанці, у Дмитра Кожана.

* Здоровий.

Приязний і чемний, в’язав він ся з кождим в щирую дружбу; але горе тому, хто ся поважив станути єму на дорозі, і треба було сідої голови, аби Продана поскоромити в гніві. Бо треба сказати, що старших дуже шанував. За тоє любила єго дуже старшина в селі, і навіть самі старенький панотець Андрей дуже радо з ним розмовляли. Бо ж був він і услужний, як то кажуть, май як власна дитина. І Дмитро Кожан, єго газда, шанував го, мов то свояка. Але стара Кожаниха, не знати чому, не онь му була рада. Вівчар, якого пошукати, стояв він за праву руку у Кожана, а найбільше про свою пушку. Ей, бо ж то си був ватас, яких мало! Хоть ще молод, а Продана ім’я знала ціла Тухольщина. Умів він витропити /396/ звіра, хотяй би і край Бескида, і не лякався і рисьові заглянути в очі. А спіткнутись з медведем — то ж то єму радість, то ж то єму танець. Не раз він засідав на него осінньою порою вночі під кладнями ² і трафляв єго при блеску місяця в саму комору. А як під зиму запрятався приятель бурмило до гаври на зимівку, а Продан єго вислідив, то бурмило сонця весняного вже певно не бачив.

Такий-то був собі хлопець наш Продан Наливайко з уроди і охоти, від ніг до голови легінь, бойко, якого шукай.

Лише би му щасливо та спокійно жити. Але де чеснота, там покуса, а де щастя, там і заздрість. Отже, найшлися і такі, що й сироті Проданові і то дуже завиділи. Найбільшим, однако ж, його зависником був Федір Медуляк, вівчар одної з ним вартуги, молодий і гожий, як він, і ватас, як він, хоть куди. Родак з того самого села і ровесник, товаришив він молодшими літами, хотяй багацький син, щиро з сиротюком Проданом. Ще недоростками пасли вони по полонинах вівці, і любилися, мов свої. З Федорової пушки учився Продан стріляти до листка, і першого звіра убив він з єго цівки. Але недовго продовжалася їх щира дружба, бо коли раз пощастилося Проданові забити великого медведя, з которого шкуру небіжчик тухлянський панотець Антоній, легко би спочивав, на підніжок для владики до Львова послав, від того часу розпочав Федір завидіти Проданові ватаської слави і ставав ся з дня на день більшим, а до того потайним єго ворогом. Но тая ненависть була би ся, може, улагодила, коби не случай, котрий внеобав потому наступив і обох молодців до крайності припровадив.

II

Верховино, світку ти наш

Гей, як у тебе так мило!

Як ігри вод, плине ту час

Шумно, весело, щасливо.

«Верховинці» Коженьовського

Було то перед зеленими святами. Наші легіні вигнали перший раз вівці на полонину і приспособлялися до мішаня. В суботу ввечір збігли ще раз по мериндю і /397/ стрітилися коло церковці з панотцем духовним. Поклонилися, як належало, і взялися в дальший путь. Аж тут обернувся сіденький старець, которого громада, мов тата, любила, та й каже:

— Хлопці! Ачей же ви за діда уже цілком забуваєте. Таж то у нас завтра празник, та будуть милії гостеньки, та й в четвер сімдесят літ мені минає, та вп’ять буде хтось так добрий навідати старого; та чи не мож би дещо для діда придбати?

— Буде, панотче! Буде, бодай вікували, — відозвався Федір, — я днесь рано послідив гутура ³ на полонині, та завтра рано, може би, ся дало з ним побесідовати.

— Завтра, на св[ятого] духа? Хрань господи! — перервав єму панотець. — Хто не шанує свята, того бог не любить, хіба в вівторок, сину.

— Так, так, панотче, в вівторок, і вибачайте, яке тото у вівчаря і на Великдень єдно діло, тому ж він і за свята нічого не знає.

— Но, но, і труд єсть молитва, як доконечно потрібний, — відповів сіденький отець духовний, поблагословив молодців та й пішов полегки домів.

Недовго забавляв Продан в селі: ухопивши денещо меринді, поспішив чимскорше назад на полонину. Медуляк не повернув того дня, але замість него прийшов слуга до овець. «Так-то, — погадав собі наш Продан, — багацькій дитині хоть свято свобідне, а бідному слузі і Великдень не свій». Не знав він, сирота, яке то свято святкував Федір.

Минула зелена неділя, і Федір вже повернув до кошари. Потайний як заєдно, не споминав він перед Проданом нічого за своє діло дома; а Продан також байдуже і не питався.

Другого дня з бряском, поплекавши ярчата, розділили наші товариші вівці від молоднику та й яли пускати на пашу.

Поранок був дуже красний. На синім небі ані хмарочки. В чистих воздухах розливалась бальзамічна свіжість, а чарочки цвітів дишали неописаним солодочком. Над западом котився ще блідавий місяць до моря, і сям і там догорала дрібна звіздка. А на востоці розпочалася розливати золотиста зоря, благовісник нового дня, нового воскресеня. Понад землю розстелився мрак грубий і затопив всі дебрі, і, роздоли, і всі хати, і села, і всі /398/ менші пригірки, мов то бездонним озером, аж під сам щит, як би завистив низьким подолам близького дня, скорого розсвіту, животворящого божественного лиця сонця. Лише верхи небосяглих велитів Бескида та сильні барки широких полонин стирчали над тим озером і поглядали думним оком на величавий світ, що сіяв над ними і приодівався розкішно, чимраз краще в золотисту ризу божого світла. В глубинах мраки клекотів глухий гамір; тоскний гомін добувався хвилями з пітьми студених туманів омраченого житя в долі, а сильний голос віщуна досвітка розбуджав дрімаючі ярові і темні роздоли і продирався безустанно аж до найвищих вершків, прикликуючи заранє світу. Но вони підносили чимраз вище свої голови, як би не хотіли прислухатися тій тузі за світлом, і відбивали глухо голос віщуна, як би глумилися його бездільному ликованю і поношалися даремній тосці омраченого подолу.

Тим часом розтлівав всхід чимраз більше і більше і викладав золотом путь для величественного гостя. Всі гори зазоріли в ненаглядних красотах, а кожда билинка, кожда цвітка підносила весело свої листочки, мов го крильці взлітаючі назустріч цариці землі. А серце чоловіка розходилося в неописаних радощах і тосках, і желанях, і надіях. Величаво промовляли до него тії наповиднії красоти світлої синяви небес, що над ним леліяли, тії огромнії велити з золотими головами, що в недоглядній простороні розлягалися перед єго оком, тоє бездонноє море туманів, що під єго ногами хвилювало, тая безконечна ширінь, тая вся величественна сила природи, що єго обіймала докола і підносила душу, а то чимраз сильнійше, чимраз разнійше, чимраз вище і вище. Наші товариші зняли кресані і зачали голосно говорити молитву утренню. Заблукана пташина защебетала і своє «слава богу!» А гомін з подолів зашумів голоснійше.

Нараз запанувала величава тишина, і ціла природа склонила голову перед тим, що возникало на світлім сході.

Із-за Магури ⁴ на золотім престолі вийшла цариця світу, боже сонінько, і глянула по широкій землиці, і поцілувала своє підданство. Тисячі голосами заграла земля, зрадувалася природа, і з кождої груді загриміло: «Слава! Слава!» Так радуєсь мир свому цареві, сли му благо творить... /399/

Довго мовчали наші товариші, придивляючися тій красоті всходячого сонця, прислухаючися тому ликованю всього существа, що і до найтвердішої душі так сильно говорить, і віддавали чувством славу і честь тому, що світами владіє. Аж напослідок востхнув глибоко Продан та й озвався до свого товариша:

— Брате! — каже, — як же красний день нині! Глянь, як палахкотить Магура, як горить Зелемінь, як ясніє Тросцян, як палають Клива, Добошівка, Пітроси в божім золоті! А там далеко видиш Брустури, Ясень, Попадю? А ген-ген, ніби в срібній хмарці, Чорногору? Гей, гей, милий боже! Хто знає, чи нарік побачу я ся з тобою, моя Верховино красна. Чи нога моя постане на тих полонинах! Чи заграю я ще раз в сопівку, чи задую в трумбету!..

— А що ж ти, загадав, може, умирати, Продане? — заговорив Федір. — Та коли не жартуєш, то відкажи ми Кожанову Молану.

— Ти ся глумиш, Федоре, — звернув Продан, — ніби ти не відаєш, що бранка надходить, а мені двадцять літ вже ся перебисажило на плечі. Хто знає, чи не треба буде долі ріков...

— Ну та що? А мені ж яка путь? Як іти, то іти. Гляба!

На високій полонині зацвіла могила.

Чи я умру, чи повисну, раз мати родила.

— Федоре, не гріши! — перервав єму Продан. — Хоть нема нікого, але сонінько боже слухає тя. Добре тобі поношатись, бо яке тото: ти син багацький та єдинокий. Тебе заступить батько, грунт та мішна з грішми, а за мною хто стане, коль я сиротюк без кавальця землі?

— Та ти заспіваєм, як не єдному верховинському легіневі, — відвернув Федір:

Пане брате-товаришу, де ся гира діла? А у Стриї в поручника на печі згоріла.

— О, я знаю, що ти би рад, Федоре, щоб мене обстригли, — відозвався Продан, — бо ти заєдно кажеш, що я ти в дорозі стою.

— Та, може би, Молана не знайшла собі газди, Продане? — зачав далі Федір.

 — Лиши тото, Федоре, — озвався Продан трохи гнівно, — бо мя по душі дреш. — Та й, улагодившися скоро, /400/ зачав приязно до свого товариша: — Слухай, брате, дай ми на завтра пушки, бо моя ся сказила.

— А нащо ж тобі пушки, Продане? Я для нашого сіденького панотця чей сам варт тую птицю уділати.

— Ще лиш раз, Федоре, позич ми, я більше не буду ти ся напирати.

— Ого, ти щось дуже просиш: ачей же тобі направду бранка та м’ясниці в голові засіли. А гутуром чи не загадав ти устелити собі дорогу до Молани? Без діла, братику! Покинь тоту гадку. Днесь уже голоситься заповідь Молани.

— Що ти кажеш, вороже? Та з ким? Говори!

— Та чей же не з тобою, — озвався глумно Федір.

— Може, з Дронишинцьом? — запитав Продан сквапно.

 — А так, ачей же з Дронишинцьом, — відповів му Федір та й усміхнувся так, що би і сліпий брехню був намацав.

— Та й ти о тім знав ще сночи, вороже, і не сказав-єсь мені ані слова?

— А чорт же знав, що тобі красна Кожана донька з ходаками в серце ся всадила. Але то не для заволоки печеня. То не медведя убити, панцю, бодай віковали...

— Га, вороже темний! Хіба би ми лихо мій ум скрутило, щоби-м ти то не затямив! — скрикнув Продан і зірвався мов опарений.

— Пек! Згорів би-сь! Де летиш, безуме! Не лишай овець! — став кликати Федір.

Але неплатна бесіда. Продан затис крисаню і пошумів в темні мраки долі полонинов, як олень, що гончі єго гонять.

III

Сидить сова конець стола, дується, як пудло,

Через сову до сокола промовити трудно.

Коломийка

Нема над зелені свята. Годі описати, як красно, як любо тоді у нас. Вийдеш на поле — рай! Земля, пристроєна в цвіти, красуєся, мов в вінці відданиця гожа, а ліси зеленіються, як би в святочних ризах. Поля, засіяні золотим зерном, випускають перший колос надії, а в садах деревина, облита вонним молоком, аж тягне /401/ в свій холодочок. Чисте і тепле небо палає, гріє і любо усміхаєся до тебе, а весела птиця щебетами своїми аж носить дубровою. А прийдеш до села, який там новий вид, яка там нова радість! Хати всі побілені, вичищені, а на кождім подвір’ї гай. То кленові, то липові, то ясенові галузки стоять і на воротях, і на підсіню, стирчать в віконцях, виглядають зо стріхи і всюди, всюди, що аж чоловікові здаєся, що в якім лісочку. А люди, поубирані в святочнім строю, то фалюють по улицях, то сидять попід хати або гомонять по садочках. Там купка господарів, поспиравшися коло нових плотів, розповідають собі за ярмарки, за худібку та за пригоди; ту знов кілька бабочок, посідавши на воротях, пригадують собі молодії літа, сватанки, обзорини, а там хлопці водяться з музикою, грають, танцюють; а ту знов купка дівчат шепче собі любовнії тайни. Ах, як любо у нас на зелені свята!

В Рожанці був празник. Рожанчани понеслися роєм до церкви. Дяки загриміли «Непроходимая врата», а панотець Андрей став на службу божу. Людей була тьма, що аж стіни тріщали. А межи ними який же то молодець стоїть у куточку з чолом, у землю похиленим? Ні єму боже слово, ні святії пісні не ідуть до серця. Хіба в нім нема християнської душі? Та що він думає, що гадкує? Прийшли антифони, він того не чує, не знає; заспівали «Слава», він стоїть як пень, співають «Трисвятоє», він ся не хрестить, далі прочитав слуга божий і євангеліє, а він такой так, як заклятий. Зачалася і наука, а він як стоїть, так стоїть, вбивши око в святую землю. Аж ту скінчилася і наука, а отець Андрей бере заповідну книгу. Тихо, тихесенько зробилося в церкві, молодиці і дівчата попідносили єдна верх другої голови, і — «Федір Медуляк та Молана Кожанова» — розляглося по святині божій. На тії слова встрясся нараз, мов перуном прошитий, наш молодець, зиркнув на запаленіле дівча чудної уроди, що близь за ним в жіночім хоромі стояло, та, розтиснувши сильнов руков тижбу людей, пошумів світами.

Закінчилася служба божа. Минув і другий день зелених свят. Сонце покотилося в западне море, і зачалося смеркати. В селі радісно, весело, який-такий гоститься і приймає гості. Але в хаті Кожана нема радості і гостей нема. Сумно ходить старий по подвір’ї, заломлює руки і якусь сумну думку думає. /402/

— Що сталося дівчатю? — зачав сам до себе. — Чи ся їй перевернуло в головці, чи яке дане, чи лихо знає що? Сіючи ішло все по-людськи: і прияла * дарунки, і гостила старости, і все пійшло, аж мило. А днесь як би яка мара шибнула ми по хижі. Прийшла з церковці, і плаче, і сумує, і не знати чому та й прощо. І Продана дасть біг: прибіг з полонини, лишаючи вівці та не знати на кого, стояв у церкві, мов чунява вівця, і щез, як камінь в воді з-посеред служби божої. Кажуть, що го хтось стрітив при Добошевій керниці. Чи єго напало, чи яке диво? Ой, щось ту недобрим віє. Гм! Дівча ся змітує, а Продан в безвістях... Ачей же у нашім танці два кінці?.. Уважав я ще передше, що моя Молана бодай чи не прилипла до чемного вівчаря.

* Прийняла.

Ну та що? Байдуже, що він сирота, але хлопець хоть куди. Газдик був би добрий з него, права рука. Але що ж люди скажуть? Ей, сором, крий боже! Та мені не показатись перед панотця. Зламати слово? Ні, того я не учиню. Я, Дмитро Кожан, не вержу соромом на мою родину.

Але ж утопити дівча, єдно, як око в голові, зав’язати світ мому молодому соколятку, і дивитися щодень, як буде усихати і западати в сиру землю? О, того я не здержу! Що ж ту почати, головонько бідная, журице темная? Га, най вона тому шукає кінця, моя стара.

Вона-то безустанку, все одно, як сорока, скреготала: «А коби-то багача, а коби-то Медуляка!» Як би убогий не варт уже чесним бути, як би тісний, а почтивий не годен шанувати мою доньку та й мене, старого. От, що ж ми по багатстві? Бузьок на хаті, а жура в кімнаті! От плаче небога та розшибаєся — бо і не диво. Хто ся раз зв’яже, того не розв’яже хіба рискаль та лопата. Так, стара, розмотай, що-сь намотала, пий пиво, яке-сь наварила!

Такую думку думав чесний Кожан, ходячи по подвір’ї, а в світлиці заливалося сльозами єго миле дитя та лебеділо, як ластівонька в стрісі.

— Ой мамко, мамко, — просила вона, — ще лиш до м’ясниць позволь ми часу, ще лише півроку не кидай мя нелюбові в руки, не в’яжи ми миленького світку! О, не копай мені молоденькій так скоро чорний гріб! Я ти за /403/ дві служниці робити буду, я до півночі працювати буду, я з зорею встану, за тебе корови подою, за тебе обідець зварю, я все уділаю, що лиш буде треба, аби лиш ти собі могла відпочивати, іно мя не давай за Медуляка.

— Мовчи, суко, мені вівчаря треба, не служниці! — загуділа мати і ударила черепом о ватру, що кусні по цілій розлетілися хаті. — Ти ми овець не будеш пасти, ти на полонину меринді не понесеш, бо ти Кожанова донька, чи знаєш ти тото?

— Таж ми маєм вівчарика, що аж люди нам завидують, мамочко дорога, — шепнула, шльохаючи, Молана.

— Але нічим єго платити, паннице вельможна! — крикнула стара. — Уже-м ся досить наробили на чужі слуги. І який то ми вівчар? Заволока! Бог знає, звідки прийшов єго отець, п’яниця. Ага, може, би-сь ми хотіли єго за зятика дати? Може, ти припав до серденька цундравець, бакуняр? Ой, скорше би-м ти головку скрутила, як курці, нім би-м допустила, аби ми мав заволока споганити хату, бо знай, що твоя мати не з простого роду!

— Чи з простого, чи не з простого, — перервав старий Кожан, которого тії укори притягли до хати, — єднакова то глина. А тепер тихо! Молано, давай вечерю! Перестань плакати: хто знає, чиє ще завтра.

Дівча поставило вечерю, а само сіло назад під віконцем. Старі не рекли більше ні слова, а, повечерявши, помолились богу по-християнськи і забралися на спочинок.

Так зробила і Молана. Але ж годі було бідному дівчаті заснути. Образ Продана стояв їй безустанку перед очима. Тепер-то вона собі все пригадувала, як-то він ніколи інакше не закликав на ню, як «Моланочко!», як-то він ніколи не прийшов домів, аби не принести то ягідок, то малин, то горішків, то пстружка, а з Сколього не повертав він ніколи без яблучка або калачика. А все тото для Моланочки. Який же то він був веселий, коли Моланочка забесідовала до него та засміялась. А днесь як-то він стояв у церковці, мов ждав смерті на себе. А скоро учув заповідь, яким же то оком глянув на свою Моланочку, що аж серце розпукалось. Ой, не знала вона ще до днесь добре, що ся діяло в тім серденьку. Ой, не знала вона аж досі направду, що про ню думав Продан. /404/

І довго, довго думала вона, і не суди, боже, заснути дівиці. Вже й когут залів і зірочка заблиснула з-за Магури, а вона ще думає, вона ще гадає і сльозами заливає постіль свою. Аж ту десь над досвітком скрипнули ворота та й собака забрехав. Як би ножем тьохло щось Молану в серце. Встала, вергла на себе петечину, відчинила двері та й вийшла на присінок.

— Чи ти, Моланочко? — запитав хтось знайомим їй голосом. — Добре, що-сь вийшла. Моланочко! Я не знаю, що ся зо мною діє, але виджу, що мені в Рожанці нема більше світу. Тебе голошено днесь в церковці божій. Моланочко! Чи радо ти йдеш за Медуляка?

— Ні, Продане, — відповіла дівчина жалким голосочком, — я не йду радо, але ж гріх противитися рідній матці.

— Правду кажеш, Моланочко, — зачав на тоє молодець, которого серцем і любов, і розпука носила, — тому ж бувай ми здорова! Я твоїй матері не стану в дорозі, але горе Федорові, сли за ним твоє личко змарніє. Єдно тя лиш прошу: тям на мою стареньку неньку.

— А де ж ти йдеш, мій любенький? — відозвалася дівчина, не могучи в жалю утулити сліз, та й хопила молодця за рукав від сірака, як би го хотіла придержати трохи. — Чи ж мені тебе уже ніколи не бачити?

— Аж ли будеш щаслива, то ніколи, аж ні, то мя побачиш, як спаде месть на негідника за твою недолю! — відповів різко Продан, вирвав рукав з рук дівиці і пігнав, як ражений тур, горі городами в полонини.

IV

Тече вода річеньками,

Плаче мила слізоньками;

Тихо, мила! Не журися,

Іно богу помолися !

Піснь народна

Сумно шуміли бори, мов лихим товкся западовець по тісних дебрах та диких яровах. До полонин ухопився грубий туман, і сям і там по верхах заляг уже сніг табором на стале зимованя. Небо приоділося оловом, ліси почорніли, навіть зелена ялиця потемніла, затужила. З борів коптіли густі студенії дими, як би півсвіту горіло, і, окружаючи клубами звори, то ставали над темними /405/ вертепами гнилов остоєв, то взбивалися під небо в густії хмари і шуміли далі світами. Всюди не так, як було літом. Ні сопілка не затужила на веселім вершку, ні трумбета не задзвеніла з високих полонин, ні пташина не защебетала в лісочку, ні дівчина не заспівала на городі. Всюди глухо і сумно, як в серцю чоловіка, що ся до гробу хиляє. І все віщало, що надійшов уже давно до верховин поквапний гість — довга, студена, безрадісна осінь.

А було то ще лиш по послідній матці божій. В нашій Рожанці стояли ще всюди кладні по полі, бо навіть хилився ще сюди і туди половий вівсик, святив би ся на пні, ожидаючи приязної руки, нім єго привалить к землі лава осіннього снігу. Людкове пряталися купками, єдні коло бульби — верховинського насущного хліба, другі звозили кладні або здіймали дрібненький овес. День проминув, як година, темна ніч яла прилягати землю, і який-такий потягнув до тихої хатини. Пусто учинилося по верхах, глухий гомін, розколисаний шумом борів та шепотами тисячі потоків, розлився по цілій природі і лише бейканє на медведя розривало з-під полонин тот смертельний сум осінньої на верховинах ночі і надавало єму ще більшого ужасного уроча.

В селі чимраз тихше, чимраз глухше. Минув час вечері, челядка забиралася до спочинку, а на улиці не знайшов би-сь ані єдної душі. Всюди як би завмерло, лише сям і там блискало ще слабеньке світло в самотній хатині. Але на теметові помежи гробами хто ж там снуєся серед нічної пітьми, мов відьма страшлива? Якась невіста в короткім сірачку, на голові хустка спущена на лице глибоко, ходить хильцем по гробах і приглядаєся до землі, як би чого шукала. Напослідок стає при свіжій могилі, хиляєся ще ближче, хапає сквапно жменю землі і жене шибким кроком, як би чогось ся лякала, до Наливайчишиної хижі, що, як знаємо, близь коло теметова лежала. Під дверми оглянулася доокола, відчинила полегки двері і входить до хижі.

В хатині глипали на припічку ще послідні недогарки смерекової скіпи, а стара Наливайчиха, сама як пустинник, сиділа на лавці, розплітаючи обув’є, і кінчила вечірнюю молитовцю. Ще було чути послідні слова: «І за мого Проданика, і за Моланочку, отче наш, іже єси...» Втім скрипнули двері, а наша невіста з теметова стає /406/ серед хати. Стара схопилася лячно з лавиці, хватає за недогарок скіпи, що, мов умираючий чоловік, то глипне, то знов конає, і придивлявсь невісті.

— Моланочко, серденько! — скрикнула нараз. — Та що ж тебе так пізно пригнало до мене?

— Що мя пригнало, мамко моя солодка? — відозвалася блідавенька невіста. — Журиця моя темна, нещастячко моє гірке! В суботу весілє моє, поведуть мя до шлюбу, скажуть присягати перед престолом божим, що нелюба любити буду, а тут моє серце присягло іншому.

— Чи ж не мож було, моя солодка Моланочко, тото нещасне весілє відтягнути? — запитала стара.

— Надармо-м просила, кровавими сльозами молила: «Мамко моя рідненька, ще лиш до м’ясниць позволь ми світку біленького». Очі-м виплакала перед тою, що мя під своїм серцем носила; тепер ми світ погорів, силка мя опустила, серденько моє згоріло, і уже далі упросити годі! Завтра вже зачнуть вінці плести, мене в барвінок строїти. О, коби мя лучче до трумни заложили, та на мертвую головку віночок вложили, та мене молоду з чорнов землев звінчали!

— А що ж Федір на то? — спитала Наливайчиха.

— Я єго не виню, — відповіло дівча, — хотя він ненавидить Продана, але у него серце — пола ⁵. Не дбає він на тоє, що тягне ягня під ніж на колоду. Але, мамко солоденька, де твій Продан? Чи я вже твого сина ніколи не зобачу? Чи він уже ніколи не поверне, аби своїй Моланці хоть землев присипати очі?

— Ой, не рви мя за душу, дівице нещасна. Чи ж я мало за ним ся наплачу?

— Кажуть люди, що він десь на Угорщині, аж коло Сигота, що єго наші люди виділи, як ходили на ломанє ⁶, що дуже помарнів і що ся заєдно звідовав, чи я вже віддана. Чи правда тото, мамко?

— Ой, не знаю я, дитинко, не знаю.

— Говорять також, що хорував тяжко, скоро прийшов до Сигота, що довго лежав під голим небом, і кажуть, що би був згиб під плотом, коби якась там вдовиця не взяла го була до своєї хати. Мамко, чи не служить він у тої вдовиці? Мені ся снило, що він десь ніби в саму м’ясопустну неділю стоїть в церковці перед божим престолом і дає перстень на офіру, а такий марний, /407/ такий сумний! Личко му почорніло, як головня, очі посоловіли і запали десь глибоко в голову, кучерики випали, як по тяжкій глухані, а коло него стояла женщина, десь ніби я, ніби вона, вдовиця, і держала єго за руку. Мамко солодка! Чи не оженився твій син з тов вдовицев? Бо перстень, кажуть, то шлюб, а смуток — то радість.

— Перестань, дівонько, перестань о тім думати.

— А знов ми ся снило, як би він десь в лісі, щось ніби в наших Секулах, ходить за вовком, що роздер мале ягнятко; а такий обдертий, такий цундравий, сорочка на нім, як з грядей знята, петечина обдерта, ледве держиться на єднім плечі, на голові шапка з сіракового рукава, а з ніг кров ся ляла, бо змітки розлетілися; я тоє побачила, та й аж мя за серденько стяло, та й кажу: «Проданику мій солодкий, та чому ж ти такий нужденний?» А він мене відпихає від себе та й каже: «Ти то все тому винна». А я упала до землі та й яла-м горенько плакати, бо чи ж я тому винна, що він такий нужденний? А на днесь ми ся снило, що десь ніби Великдень. Я вийшла з церковці, а там людей тьма. І ледво-м ся оглянула, а тут виходить Продан з церкви і держить в єдній руці біленький рушник, а в другій хорошу червону хоругов, і такий красний, що не мож ся було надивити. І став іти десь ніби до нашої хижі, а за ним всі люди, а попри него десь і я; а так ся ним радую, що наповісти годі. Мамко! Чи не умер твій Продан? Бо кажуть, що хоругов — смерть...

— Лиши тоє, моя дитино, бійся бога небесного, перестань! Не край і мого, і свого серденька, забудь, забудь за него! Він пропав навіки для тебе — в суботу твоє весілє.

— Мамочко солоденька, та коби то мож єго забути! Я не раз молюся, аби-м єго забула. Я на ніч очі зав’язую платинов, аби ми ся в сні не привиджував. Але годі, мамко, годі! Куди я, туди і він за мною. Як я сяду, то і він коло мене сяде, як я засну на хвильку, то і він зараз на умі. А заєдно такий марний, такий нужденний, що аж сум погадати. Може, він ся радує, мамко, коли заєдно сниться такий смутненький? Та коби-то він щасливий, а я коби умерла, я би у богойка молилася за него, та й за тебе, мамко солодка.

— Стій, дівче! Ангелику мій! Перестань, бо ми серце з жалю пукне. Ходи положи головку ту на мої руки; ах, /408/ яке ж личенько гаряче. Я ти приложу землиці, чей ти легше буде.

— Я си взяла землиці з заметова, з могили Наконечного Івана, що його днесь спрятали. Кажуть люди, що могила все покриває; може би, я, мамко, твого сина забула, коли би-м собі намочила землі з могили та випила натще?

— О дитинонько нещаслива! Ходи, я ти зав’яжу головку, дай сюди тоту землю, най ти приложу до головоньки, чей ти буде легше.

І взяла стара землю, приложила до чола Молані, і яла сама кріпитися, і о чім іншім наводити бесіду, аби гадку дівчати трохи розбити та тугу розігнати. Але все бездільно, Молана своє лебеділа. Не плакала вона вже, ані не оскаржалася ні на рідну маму, ні на Федора, котрий, може, щире гадав за красну білявку, але говорила лише о Продані, о єго і о своїй долі: як то вона боліла тяжко, коли він покинув Рожанку, і як то тая її слабість проволокла весілє, як то мати хотіла зараз звінчати їх, скоро лиш вона ся піднесла, як то вона просила маму і ледве до Пилипового пущеня умолила відволоки, як то мати заказала їй до Наливайчихи ходити, як то вона і днесь крадьком, нібито до дружки, вийшла сюди, — і все, все розповідала. А стара Наливайчиха то плакала, то знов ся потішала та до бога вздихала. Далі радила на божу здатися волю та розповідала, що Федір хороший молодець та й чесний, а ще до того найстарший кметь в селі, що вона за ним може бути щаслива і що вона Продана забуде, скоро лиш звінчається з Федором; і як могла, так тішила дівча та утуляла її жаль і розпуку, хоть сама розходилася з жалю.

Вже і когут запів і довга осіння ніч проминала, а обі невісти не переставали собі розповідати та ужалятися. І хто знає, чи би були зауважили, як вже і білий день яв закрадатися в маленьке віконце, коби не сильний гомін, добуваючийся з-посеред села, не пробудив їх з тої задумки. Очунявши, схопилося дівча з лавиці, здерло з чола хустину з землею, обцілувало лице і руки старої та й поспішило за гуменками попри сусідню хату, де її призначена дружка мешкала, додому.

Ледве вийшла Молана, і ледве Наливайчиха встигла за нею заперти в присінках двері і назад ввійти до хати, впадає за нею Продан і, не зважаючи, що мати /409/ здумівшися руки опустила і мов без тху серед хати станула, закликав проникаючим голосом:

— Нене! Скажи ми, хто то вийшов з твоєї хати?

Як би громом ударив тот голос матернюю грудь.

— Синоньку, соколику! — озвалася вона та й обвисла на шиї сильного легіня, що, мов молодая ялиця, стояв перед нею.

Но не віддавав він матернього любованя і, вививаючися полегко з її рук: — Не час, мамо, — каже, — радуватись тобою; скажи, бійся бога! Скажи, хто вийшов тепер з твоєї хати, чи не Моланочка?

— Ой Моланочка, нещасна Моланочка, — відповіла стара та й закрила обома руками очі, з которих сльози горохом покотилися по зжовклім лиці.

— Так-єсь ю уділав, вороже темний! — крикнув на тоє жаркий молодець і пірвав сильно за пушку, що му по плечі звисала. — Ще ні єдного дня не прожила за тобою, а вже її краса осіннім листом?! Ще півроку не минуло, а уже-сь підгриз цвітку верховини і тепер хочеш такой доконечно потрутити до чорної ями?! Га, вороже темний, хіба би-м згинув! — Та й по хвилі зачав тихійше: — Там в селі межи Медуляками гонять медведя, а чей же у самого него удушив вівцю. Федір пійде за ним бодай би в безвісти. Мене ніхто не стрітив — жива душа не знає за мене в селі. Мамо, бувай ми здорова! Не клени мене, але проклинай мою долю. — І приступив к матері, що в перестраху сама не знала, що розпочинати, притиснув сильно до грудей і, як ражений тур, посадив через загороди манівцями в верх.

V

Та де садиш, бісноватий!

Ні там людей, ні там хати.

М. Шашкевич

Поранок розвився вже цілком. В селі утишилося внеобав, лише кілька людей стояло ще над селом під пригірками, гомонячи і показуючи якомусь молодцеві дорогу в бори...

Полегко яв політати дрібненький сніжок. Молодець держав пушку перед собою, глядаючи старанно то в сесь, то в тот бік ніби якогось сліду, спішив чимраз /410/ дальше і дальше в бори. Здалека мож єго було видіти, як спускався з єдного верха на другий і то в єдну, то в другу звертав сторону, і то щезав з очей в дебрі, то знов появлявся на вершку. І знов щез десь в яровах, і знов показався на стрімкім пригірку, і садив дальше, не спочиваючи ані цятинки. Потому наново спустився в пропасті і наново появився, як би маленька дитина, під старинними борами. Ту станув на хвилю, оглянувся, зняв з себе сіряк, що му з плеча звисав, повісив на першій ялиці під лісом та й посадив далі. Но тяжка туди дорога! Що крок, то колода, що сяг, то пропасть, як би лихий, — не снив би ся! — з весіля туди через всі віки гонився. Ту лежать вихром розтріскані зломи, там повалила буря горі коріням страшнії уверти; ту нагромадила хвиля цілії стоси молодої ялини, а там відгризла старість розложистого бука і грянула ним, мов непотребом, о сирую землю. Но нашого молодця не спиняли тії перепони; сміло садив він через завалища, що всяким перехрестям стояло єму що крок в дорозі. І то підлазив вужом попід поспинане гнилячє, то, діткнувшись лежачого пня, кидав собою, мов олень, через ломи, і спішив чимраз далі і далі. На малій ніби полянці задержався хвильку, глянув на всі сторони, приложив ухо к землі та й посадив в такі страшні звори, де хіба лише звірові путь. І знов запав, ніби в безодню, і знов викрятався горі стрімкими стінами на верх, а з верха посунувся в нову дебру, а з дебрі на свіжий хребет. Часами стане і прислухуєсь, прикладаючи ухо к землі, часами ухватить за невідступного свого товариша, за безпечную подвійку, верже оком, натягне курок, і знову спустить, і посадить ціпко в звори, а з зворів чимраз далі в новії безвісті. Утомився уже, з чола текла, мов зо стріхи, каплями вода, но на відпочинок ані гадай. Вже минув і Бердо, -прошумів і Погари, добився аж під самі Секули, і ще нема кінця путі. Уже і дня проминуло споро і перехилилося вже к вечеру, а він ще садить і садить в безвісті, куди ще, може, ніколи нога людська не ступала. Аж під самим верхом Секулів, де дика природа сама перед собою лякаєсь, а первовічнії кедри та ялиці шумлять пісень суму, станув, як ражений, верг оком вліво, похилив голову долі і тихцем, скочивши скоренько вправо, станув за велитну колоду, що верх грудей му сягала, положив на ню подвійку, натягнув курок, зло-/411/жився, вліпив око в сторону к дебрі та й жде хвильки, аж буде мож випалити з неї цільно.

Тим часом з другого боку хто ж станув за ним з пушкою в руках і приглядався нашому ватасчикові? Знакомий він нам добре: єсть то Продан, которий гонить за своїм давнім товаришем, за ненависним Федором, за тим-то самим, що, приладившися на медведя, стоїть о сто кроків, ані гадаючи, що його власне житя в руках ворога, Продана. В сам час догнав він єго, переслідуючи всіма зворами і пропастями, в сам час, аби помститися за свою Молану.

По всіх жилах заграла єму кров, мов з нових нор, скоро го взяв на око, а в гарячім серці розпочалася страшна буря. Зчорнілая Молана і ще чорніше діло, до котрого забирався, станули єму на хвильку перед очі. Чисте сумліня і пекельная гадка, житя і смерть, небо і пекло стрітилися в єго душі. Но не пора думати, розважати. Заледве заглянув він в цілую пропасть, відтворяючуся під єго ногами, заледве душа єго шибнула по цілім образі наміреного діла, аж ту уже заблисло з Федорової подвійки, вистріл грянув громом по борах, і страшний рик медведя розлягся під найвищі небеса. Радісно скаче ватас на колоду і поглядає долів, но ще скорше пориває назад за подвійку, стає мигом ока на своє місце, складаєсь, палить, но друга цівка, замочена на панівці, може, каплею поту з чола, відмовляє. А в тій самій хвилі мечеся медвідь д колоді, взноситься, поражен в крижі, остатніми силами на задні ноги, пориває єднов лапов за подвійку, а другою Федора і, безсильний пересадитись на другий бік колоди, аби єдним утиском розміздрити противника, відтворяє пащу, аби страшними зубами задати смерть жертві своїй. Но ще скорше і жаркий стрілець блискавицев зриває з голови кудлату кучму і дай же цілою силою в пащу звіра. Але ж без діла! Сильно хватає лютий звір стрільця за руку, грухоче на м’язгу, збирає всі сили і береся послідній раз задати противникові. Аж тут підскакує о кілька кроків Продан, в которого гарячім, але чеснім серці борба недовго точилась. «До бога належить суд і в єго руках месть, — шепнув єму ангел душі єго, — а тепер жде нещасний рятунку».

— Федоре! — крикнув. — Вправо з головою! — і приложив, потис, заблисло, а страшливий звір, ударен куль-/412/кою межи самі очі, завив страшенно і грянув назад за колоду, аж земля під ним затряслася.

* * *

Красиво возникло в м’ясопустну неділю золоте сонінько над верхами Тухольщини і освітило і гори, і бори в снігових перлах. Весело тиснувся люд Рожанки до церковці божої. З хати Кожана заграли скрипки, заладкали свахи, і двоє молодят, хороші як божая весна, в зеленім барвінку вийшли на подвір’я, а з подвір’я посунули ся к церкві. Був то наш Продан і Молана, що спішили до престолу божого присягати собі любов і віру аж до смерті.

А Федір? Федір держав в кривій руці червону хоруговку з дзвінком і, будучи дружбою, приспівував охочо:

Ой нема-то як у горах вірнії дівчата!

Ой нема-то як у горах чесні легінята!

Попередня     Головна     Наступна             Примітки