[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 413-417.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





[Микола УСТИЯНОВИЧ]

ПРОМОВИ




ПРОМОВА НА «СОБОРІ УЧЕНИХ РУСЬКИХ» У ЛЬВОВІ


19(31) ЖОВТНЯ 1849



Родимці! На широкій картині святої слов’янщини лежить земля красная, багатая, текущая медом і молоком, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красні її посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем слов’янщини єсть руськая земля, а на ній мешкає нарід, славний колись багатством і силою, но сто раз славнійший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і сльозами, а серце роздерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь єго тяженькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерті. Гляньмо на того сина руської землі.

Ото стоїть він похилен, яко самотня билинка, і на широкім полі вержен ненависними судьбами серед темную пітьму ночі на ігровище всяких бур і довольства, без зірнички ясної, що би му світ єго житя розсвітила, без приязної руки, що би го в упадку підперла; на чолі єго видно глибокую печать довгої чорної неволі, в очах стремить ся студений лід недовір’я і підозрілості, на лиці нужда і укори; а сли би-сь в душу глянув, знайшов би-сь там безодню невіжества найсвятіших прав природи, найдорожчих правд божества. Позбавлен свідущества чоловічеської честі, позбавлен, що так скажу, самостоянної волі, темний, як ніч осінняя, тяжкими стопами тягне він /414/ житя своє, гадав би-сь, що приріс землею і ставляє собою образ животящого трупа і тип цілого народу долі.

О, нема народу в слов’янщині, котрий би з так високого щабля багатства і слави, як колись Русь сіяла, так низько грянув в недолю, так глибоко запав в безвіствіє! Відлучен від всього, що духа оживити, достоїнство чоловічеськоє двигнути, серце розвеселити, надію піднести зможе, загирив в собі огень божества і став ся німим служебником сліпоти ума і довольним орудєм самолюбія сильнійших.

А дно єстества єго так красне, а душа єго так чесними питомстви обдарована! О, придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно єстества єго, а знайдем там не єдноє золотоє зерно, котороє лиш тільки вправної требує руки, аби розсвітити ясним клейнодом заранньої звіздки.

Правий серцем і усти *, доволен своїми, незнужден в праці, скорий в милості, повільний в месті, мужественний в борбі, мирний в покою, твердий в додержанні повзятого заміру, вірний в дохованю отечеських преданій, вірний церкві, незломлен свому владителю, становить він найчеснійший тип достойного слов’янщини сина і образ тихого, безм’ятежного, боголюбивого обивателя краю.



* Словом.



Родимці! В краснім животнім світлі душі величаєся кождая відросль слов’янського велита, а серце його — Русь красавая, той син недолі, має ж вовіки гробовим сумувати сумом, вовіки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і ніколи не спізнати власної честі, власних народних прав і небесного божества в своїй груді?

Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами єстества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на тоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем могили? Величавая Віндобона 1 виборола і для нас золотоє право письма і слова, а краснодушнії побратимці нашої землі давно розв’язали на руках дзвенящії окови підданства; а ми ж би-смо мали зрікатися /415/ найдорожчої чоловічества перли, могли б би-смо обоятно призиратися оковам душі? Бог присудив галичій Русі, тій маленькій частині великого нашого народу, скорше щасливую судьбу і розсвітив над нею зорю нового щастя, незнаних житя свобод; а ми ж би не мали старатися о розсвіт душі нашого народу, аби спізнав, порозумів, полюбив тоє щастя, розбудив честь в своїй груді і став ся того золотого дару достойним? Родимці! Свобода єсть то красная і умная відданиця, которая собі не полюбить сліпого жениха, а безсильному не подасть руки. Тільки з розвоєм духа розвиваєся земная і небесная щасливість чоловіка, а блага краю множаться тілько благами душі; а которому ж чесному синові землі, якому правому обивателю не лежить на серці братнє щастє і благость краю?!

Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народу, занадто в’яже вас до него любов, гартована довгими віками чорної недолі, і занадто вгризла нам ся тая неволя в серце, аби-смо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця; занадто довго розложила була тоска мешканє в нашій груді, аби-смо не оцінили верем’я доби; нащо ж довгим розговором марновати час так дорогий? Руськоє серце чувствує завсе правоє, а чесний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскресеніє животного * ядра з-під гробової могили!..



* Живого, життєдайного.



Найдорожчим маєтком народу єсть язик єго, він єсть душею, він єсть ядром єго жизні. Ткнешся бесіди, тикаєшся єго жизні, хватаєш му за серце і сповняєш убійство не єдного чоловіка, але мільйонів. Нинішняя борба сербів і хорватів за бесіду розпочалась. О, не подаваймо ж руки до борби і в нашім краю! Слов’янщина аж занадто велика, аби помістити в ширінях своїх голос жизні 15 мільйонів народу. Залишивши бесіду нашу, учинимо святокрадство найсвятійших прав чоловічества, обдирство народного престолу Русі, а може, а може, і цілої слов’янщини. /416/

Родимці! Великая гадка промкнулася в моїй душі. Язик руський, тая стобарвная цвітка, возникшая з м’ягенької груді найчувственнійшої дочки Слави, а слов’янщина, тот велит Європи, розпорошений по широкій землі без спільного огнища духа, без союзного огнива, без средоточного ідеального світу!.. Два помисли просвіту недоглядного, може, дитинячі, смішні, але ж дитина взростає в совершенного мужа, як бог возросту дозволить.

Хто ж бо в слов’янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того наповидного ласканя, которим мати першеє дитя своєї милості любує, тої красавої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви цвіту і воні тої літорослі золотобережної України?! На слов’янськім виросла вона серці і всякими цвітами приоздобила ю красавая мати. Всякії чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками. Аж хочем налюбоватися її принадами милості, пійдім до Основ’яненкової Марусі, аж желаєм надивитися ненаглядним її барв красотам, вержмо око на єго всхід сонця; аж хочем узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шевченка, аж розвеселитися і попустувати — возьмім Котляревського; аж напослідок статочного образу хочем, прочитаймо єдин тілько короткий уступ з «Перекинчика» під назвою «Бандурист», через незабвенного нашого Шашкевича написаний; а сли би-смо не пожаловали потрудитися до пісней народу, до тої комори природних народних гадок, знайшли би-смо не єдну звіздку, котра би славу найкращому письменникові кождого народу принесла. О тій красі бесіди руської добре знають слов’яни, з того-то джерела черпали наші побратимці поляки для свого язика овую обильность, которою днесь так велично їх мова ся красує. Руськими то цвітами покрили вони давню наготу краснорічія свого 2.

Але ж, може, ми хто скаже, що язик єсть типом народного духа, а народ руський, будучи темним і необразованим, не має одлучних понятій, так званих абстрактів (abstracte begriffe), протоє і мова єго не здібна до ідеальних образовань любомудрія і сполучених йому лиць. Правда, родимці, що типом народного просвіщеня єсть язик єго, яко сума всіх оживлених ідей єго духа; але ж питаюся, яка ідея єсть вища над ідею бога? 3 А тій ідеї служить Русь язиком прадідів своїх, язиком пито-/417/мим, которим донедавна писали отці наші і від которого днешняя річ тілько м’ягшим розкладом слів і свободнійшим їх наклоном розличаєся і так ся виробляє, як ся розвиває народноє чувство. А в тих богослужебних книгах наших якая глибокість помислів одлучних, якая докладність в толкованю найвищих правд християнських, як ясноє і барвноє лице чувствительних появів душі! Там-то в наших «Минеях», «Тріодах», «Осьмогласниках» знаходиться овая краса, сила і обильність мови, которая високому степеневі душевного нашого колись образованя вічний ставляє пам’ятник...









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.