[М. Драгоманов. Листи на Наддніпрянську Україну. Додаткові листи]

Попередня     Головна     Наступна

ПОЧАТОК:

Листи М. Драгоманова «На Наддніпрянську Україну».

ДОДАТКОВІ ЛИСТИ

Переднє слівце автора

Печатання "Листів на Наддніпрянську Україну" могло початись лишень через кілько часу після того, як вони були написані. Поки що я напечатав у "Буковині" лист, спеціально посвячений незгодам моїм з д. Вартовим у справі чисто літературній (Складаю подяку ш. редакції за гостеприїмство!). Тим часом стались нові пригоди: деякі земляки наші схотіли, щоб наші "Листи" були напечатані і окремою книжкою, а д. Вартовий помістив у "Буковині" нові листи, досить відмінного проти перших характеру.

Ми завважали потрібним перепечатати в окреме видання наших листів і лист у "Буковину", додавши до нього для докладнішого обговору справи про широту української літератури загальний огляд сієї справи, котрий печатаємо і в "Народі". Окрім того, ми мусили написати осібний лист з поводу нових листів д. Вартового. Через се все виклад наших думок трохи розбивається і в нього увійшли деякі хоч невеличкі повторення. Тільки ж се річ незбіжна при наших обставинах праці, далеких від академічного порядку.

Ми позволяємо собі думати, що, в усякім разі, той виклад вкупі з "Чудацькими думками" дає певну цільну систему думок про українську національну справу — громадську і літературну. Ті думки можуть бути і невірні, та сподіваємось, що систематичний виклад їх може мати вартість тим, що поведе до систематичного ж перегляду справи, важної як для українців, так і для їх сусідів. Автор не має претензій на інше.

І

В справі розвитку української літератури

Відповідь д. Вартовому (Передрук з "Буковини")

В ч. 6. "Буковини" д. Вартовий розбирає мої колишні статті в "Правді" 1873-75 рр. "Література російська, великоруська, українська і галицька". Я, власне, можу зовсім об’єктивно дивитись на ті статті, писані давно, погляди котрих я далеко не всі поділяю, про що мав навіть пригоду сказати і печатно. Та все-таки я маю дещо замітити моєму рецензенту і навіть, думаю, таке, котре зачіпає річ, однаково інтересну нам обом, і може прислужитись до вияснення справи, при яких умовах може розвиватись жива українська література.

Д. Вартовий приписує мені таке, чого я не говорив, а по крайній мірі не думав говорити, тобто, що я вважаю мову українську не за самостоячу перед великоруською, або російською, що я так же ставлю мову, напр., Квітки до мови Пушкина, як і мову поеми Некрасова "Мороз Красный Нос" і т.п. Я виводив свій поділ літератур у Росії на три: російську (спільну освіченим великорусам і українцям), великоруську і українську більш по змісту їх, ніж з мови. І в свій час, коли в Галичині не мали ніякого поняття про реальний стан письменського життя в Росії, коли, напр., галицька молодіж не хотіла читати навіть Костомарова або Гоголя, вважаючи їх за "московських" писателів, не без хісна було показати, що на ділі літературні інтереси українців не так-то вже різко діляться від російської літератури і що ся література служить на Україні не для одного тільки "помосковлення", що в писаному по-російському (мовою, звісно, близькою до народної великоруської) можна знайти український зміст, а також речі і думки не спеціально-московські, а європейсько-російські, спільні освіченим великорусам, як і українцям. Паралельно тому в Росії навіть в елементарних книжках і школах нав’язували українцям спеціально-великоруські простонародні поезії і пісні, як "общеруські".

Я вважав потрібним виступити проти такого стану речей і можу сміло похвалитись, що виступ той не зостався без хісна для громади. Звісно, в Росії не вийшло з того нічого, бо там громадські справи не залежать від громадської думки, так що там тільки одна і єсть справа, про котру варто гарячитись, — се справа політичної волі. Але в Галичині думки, подібні до моїх, піддержані купкою земляків, котрі помогли заснувати деякі бібліотеки з добором книг російських, причинились до того: 1) що молодіж більше познакомилась з російською Україною, а також 2) і з творами європейських писателів, переложених на російську мову, іноді раніше, ніж на німецьку, і з життям європейським, про котре говорять російські місячники. А з того вийшов хосен для зросту поступово-демократичних думок серед галичан, а через те получився міцніший грунт і для національної ідеї галицькоукраїнської.

Але помимо цілей утилітарних я мав перш усього на цілі вияснити фактичний стан речей літературних в Росії. Д. Вартовий кілька разів зве мої погляди противонауковими. Він би мав на те повне право, якби зріст і громадська вартість літератури основувалась тільки на грунті етнографічному, а ще спеціальніше на лінгвістичному, а не на всій сумі історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи. Тим часом ми бачимо в історії літератур такі, напр., факти, що нація латинська етнографічно перестала жити і навіть мова її перестала бути етнографічною, але зате вона жила в устах освіченого класу по всій Західній Європі, в тім числі і серед германців і слов’ян. З того витворилось таке, напр., диво для етнографічного доктринерства, що твори латинця св. Августина читались як свої, рідні по всій католицькій Європі, а, з другого боку, напр., такий Беда (Беда Венерабіліс), Морус, Бакон і на латинській мові зоставались англичанами, Длугош — поляком, Грот (Юроот) — голландцем і т.д. Навіть ще недавно Лейбніц, пишучи по-французькому, зоставався німцем.

Д. Вартовий скаже, що все це прояви не природні, а штучні, але хто його знає, що на світі природне, а що штучне, а надто в людських справах! * Я старався в своїй студії намітити дійсний стан літературного життя в Росії з Україною, яке воно було перед моїми очами, але зовсім не видавав його за віковічне, за нормальне з погляду якої-небудь національної доктрини. І тепер не буду повторяти реальні покази правдивості мого поділу письменських плодів російсько-української праці, наведені почасти і в статті д. Вартового, а перейду до того, що він сам каже про зріст українського письменства з того часу, як писалась моя стаття, зріст у тому напрямку, щоб виробити українські писання не самого тільки простонародного характеру, а й вищого, такого, котрий досі українці бачили тільки на мові російсько-великоруській.

* В дальших своїх листах д. Вартовий сам відступає від своєї виключної лінгвістично-етнографічної думки, бо залічує в українську літературу і старі писання дотатарської доби. Алеж ті писання (Нестор і др.) писані були мовою староболгарською, а не українською. А до того вони дуже підпирають "общеруські" теорії, бо переписувались не менше в Новгороді і Суздальщині, ніж у Київщині, і навіть деякі тільки на півночі і збереглись. Се справа, з котрою треба бути дуже обережним!

Я навіть і в 1873 р. не відмовляв можливості і законності такого зросту. Перш усього я ставив питання і про простонародну українську літературу досить широко, так що були тоді голоси в російській печаті, котрі знаходили мене все-таки сепаратистом, як, напр., "Киевлянин", котрий докоряв мене тим, що я вважав потрібним перекласти для українського простолюдина "Гамлета" Шекспіра, "Орлеанську дівчину" і "В. Теля" Шіллера і т.д. Вважаючи на підставі українських народних пісень психіку українського мужика за досить розвиту, а мову українську за досить багату, я проектував досить широку літературу, котра зразу могла б мати велику публіку і була б живою, а не мертвим плодом кабінетних змагань, зробити літературу перш усього самостоячу від московської. Література та, по моїй думці, мусилаб підніматись знизу вгору (се любимі слова моїх статей) і розширятись в міру того, як піднімавсь би наш мужик, природна і безспірна публіка для нашої літератури в Росії. Далі я згадував попри російсько-українському письменстві галицьке, котре вже і по самій речі і тепер має завдачі ширші від українського і з часом мусить мати вплив на останнє. Значить, я у 1873 р. значно обмежував гегемонію російського письменства над українським і, в усякім разі, не вважав теперішню гегемонію його (котра помоєму єсть результат усієї суми обставин культури на сході Європи, а зовсім не одної російської поліції, як думали і думають багато галичан) за довічну. Всякий безсторонній мусить признати, що з 1873 р. українське письменство розширилось і дещо вколупнуло від гегемонії російського письменства. Тільки ж для самого інтересу українського письменства треба розглянути точно те розширення, і в сім заклику до розгляду і лежить головна ціль моєї теперішньої замітки. Я думаю, що д. Вартовий перецінює те розширення.

Візьмемо перш усього Україну російську. Тут ми можемо побачити, що для української інтелігенції, навіть українофілів, писання по-російському ще і тепер єсть натуральне, рідне діло. Напр., ні один з українських учених, котрі недавно вибрані почесними членами галицьких народовських товариств, не написав по-українському ні одної своєї праці. Одна тільки серйозна наукова праця, напечатана в останні часи російським українцем в Галичині ("Про стан сім’ї в Україні XVI-XVII ст."), літератури наукової української не може робити, значить, можна сказати, що і досі наукової прози, котра тепер творить скрізь основу літератури, в російській Україні нема. Проба такої прози була зроблена на російсько-українській мові тілько в женевських виданнях, і я маю щось сказати в сій справі.

Почну з того, що скажу, що женевські видання були початі зовсім не з моєї індивідуальної ініціативи, а цілими кружками дуже гарячих українців, навіть націоналістів, і до того далеко не зеленими молодиками, а людьми досить стиглими й досить ученими. І що ж? Як тільки прийшло до рахунку праць для перших книг "Громади", зараз же почулись голоси, щоб допустити писання не тільки на українській мови, а й на російській. З огляду на хвилеві інтереси видання се було найліпше. Але ж я поставив справу на грунт принципіальний, між іншим, щоб спробувати силу щирості і енергії українських прихильників "Громади", і настояв на тому, щоб "Громада" печаталась уся по-українському. Послідком було те, що 10 з 12-ти головних сотрудників "Громади" не написали в неї ні одного слова, і навіть замітки проти мого "космополітизму" були мені прислані одним українофілом — по-московському! З двох десятків людей, котрі обіцяли працювати для "Громади", між котрими деякі кричали, що треба "помститись" урядові за заборону українського письменства в Росії, зосталось при "Громаді" тільки 4, з котрих 2 зразу імпровізували себе на українських писателів. Д. Вартовий матиме повнісіньке право називати мову женевсько-українських видань "варварською". Інакше не могло бути, бо нам зразу прийшлось, та ще на чужині, заговорити по-українському про сотні речей з світу науки, політики, культури, про котрі по-українському не говорив ніхто ні в Росії, ні навіть в Галичині, де були університетські катедри з "руським" викладом*.

^* Що скаже д. Вартовий про мову д. Рильського в І кн. "Записок тов. ім. Шевченка"?

По правді треба сказати, що ми потратили страшенну працю майже задурно: нас не читали навіть найближчі товариші. За ввесь час женевських видань я получав від найгарячіших українолюбців раду писати по-українському тільки про спеціально-крайові справи (домашний обиход!), а все загальне писати по-російському. Про свої праці я говорити не буду, а, напр., про роботи Подолинського скажу, що вони по всьому були безмірно вище всяких "Впередів" і "Набатів" — і що ж? Навіть українолюбці читали ті "московські" видання, а Подолинського — ні! Для них просто було тяжко прочитати цілу книжку, та ще і прозаїчну, по-українському. Ще тяжче, звісно, було їм писати по-українському, і вони не печатали українських праць ні в "Громаді", ні деінде, тоді як часто печатали російські.

Так російсько-українське письменство зосталось і досі, як 30 років назад, при самій белетристиці та поезії, і українська публіка, якби зосталась без письменства російського, то була б сліпа і глуха. Ось де фактична причина, чому російське письменство, якою б мовою воно не писалось, а все-таки єсть тепер загальноруське письменство для Росії, своє, рідне і майже для всіх освічених українців, а українське держиться ними для вужчого кругу, для "домашнего обихода", як казали Ів. Аксаков і Костомаров,

Д. Вартовий вказує на те, що в усякім разі українське письменство вийшло вже поза рамки письменства простонародного (про селян, коли не для них). Ми ж думаємо, що досить буде сказати, що українська белетристика і поезія змагаються вийти з тих рамок, а ще не вийшли, а надто не вийшли зі славою, хоч з такою, яку вони можуть мати за свою "простонародність", котрою колись хвалився, і не без рації, Куліш.

Д. Вартовий нагадує деякі поезії Шевченка, як "Сон", "Неофіти" і т.п., а далі деякі твори нових українських белетристів. Ніхто більше мене не цінить замірів Шевченка в тих творах (окрім хіба виходок проти німецької науки в "Посланії"), але ж пора вже признати, що заміри Шевченкові остались далеко вище їх виконання. Тому причиною була літературна і всяка друга необразованість поета. Найбільшому, але освіченому прихильнику поета буває просто противно читати грубі пересади в "Сні" або мішанину Риму з Росією в "Неофітах", не кажучи вже про їх історичні помилки. У нас дехто любить рівняти Шевченка з Пушкіним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність і демократизм його думок. Тільки ж в поезії самих думок мало, а треба і добірної форми. По формі ж Шевченкові поеми відстали від Пушкінових і Лермонтових так, як відстоїть наскорна поема малообразованої хоч і талановитої людини від пильної праці чоловіка високообразованого. Ми знаємо біографії трьох поетів, бачимо їх рукописи і знаємо, що, коли Пушкін і Лермонтов знали важніші європейські мови, пильно слідили за літературами європейськими, неусипно працювали над своїми творами, перероблюючи трохи не кожде слово, в Шевченка не було того нічого.

Правда, тому винна доля Шевченка, і ми мусимо признати його незвичайну силу, котра все-таки виявила себе, але ж ніяк не можемо признати Шевченка за викінченого поета образованої громади. Се був тільки матеріал великого поета! Через те Шевченко не може примусити образованих українців, навіть українофілів, не признавати Пушкіна і Лермонтова за рідних їм поетів. Підіть в сім’ї українські і подивіться, чи можуть там батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченку без Пушкіна і Лермонтова? І не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!

Се все ще з більшим правом треба буде сказати, коли перейдемо від Шевченка до тих новіших белетристів, котрих виставляє проти мене д. Вартовий: до Левицького, Кониського, Мирного, Чайченка. Д. Вартовий перечисляє їх твори, котрих сюжети взяті не з простонародного життя. Нас дивує, чому в тому списку нема роману Свідницького "Люборацькі", бо се найліпше, що появилось по українській белетристиці за останні 10 років. Можна тричі пожалкувати, що безладдя в українських кружках (се ще лихо, котре багато шкодить зросту української літератури!) задержало вихід у світ сього роману на 20 років і не дало йому появитись тоді, коли в Росії з таким інтересом читали "Очерки бурсы" Пом’яловського, сього Колумба семінарщини для російської публіки. Роман Свідницького дає українські варіації бурсацької Америки, а до того переважає "Очерки бурсы" Пом’яловського широтою концепції і картин з бурсацького і попівського життя. Жалко і тепер, що роман той мало звісний у Росії (чи єсть його окреме від "Зорі" видання?),* а то він там міг би справді служити показом, що по-українському добре виходить і роман не з простонародного життя.

^* "Люборацьких" видав осібною книжкою др. Євг. Олесницький ще 1886 р. — Ред. "Народу".

Правда, життя описаних там бурсаків і попів ще не так віддалене від мужицького, як, напр., життя панів або городян університетського образовання, так що теза про широту української літератури ще такими працями недопевнена.

Подібне треба сказати і про повісті Мирного з життя дрібних чиновників і міщан, як, напр., "П’яниця". Ми дуже шануємо сі повісти, хоч при тому думаємо, що великого інтересу в Росії вони не можуть мати, бо в Росії такі теми вже биті і перебиті після "Шинелі" Гоголя та повістей Достоєвського і навіть Буткова і др. ще з 40-их років.

Переходячи до творів д. Кониського, ми мусимо заявити просто своє здивування. Д. Кониський має свою ціну як писатель російський, по крайній мірі як кореспондент деяких газет і автор деяких невеличких студій про крайові справи. Але репутація д. Кониського як українського белетриста — се плід непорозуміння в галицько-українських відносинах. Ся репутація зроблена була в Галичині, де важка схоластичність літературної форми і мертвота змісту белетристики могла вигідно відтіняти форму і зміст творів д. Кониського, а надто ще при сюжетах з життя, галичанам невідомого, котре галичани могли вважати за правдиво змальоване. На самім же ділі д. Кониський не має ніякого белетристичного таланту: в його творах найліпші іноді анекдоти цілком узяті з життя, і притому власне простонародного, причому обробка автора, незручна і часто грубо-тендеційна, майже завше шкодить враженню. Його ж романи з життя образованих класів, а надто людей вищого, університетського виховання, можуть тільки підводити українське письменство на глум перед людьми, знаючими те житя російсько-українське і навикшими до літературної манери російських, як і французьких і англійських, писателів реально-соціального напрямку. Персонажі романів тих — мозаїка особистих фотографій і грубо-тендеційних видумок автора, котрий до того не обзнакомлений навіть з формальною стороною життя тих кругів, котрі він описує: студенти в нього не студенти, правобережці — не правобережці, учителі — не ті, хронологія громадських появ — переплутана і т.д.

Значить, нам зостаються тільки двоє з белетристів д. Вартового: Левицький-Нечуй і Чайченко. Обоє вони люди з талантом, та той талант проявили вони безспірно тільки в творах з простонародного життя, а найменше показали вони його, власне в романах з життя людей вищого університетського образовання, так що я боюсь, що власне примір сих писателів і може говорити проти думки розширити поле української белетристики до рівня з російською.

Візьмім, напр., Тургенєва. Він не по тому мусить уважатись у Росії за "общеруського" белетриста, за рідного й українцям, що буцімто проти мови його мова українська єсть діалект чи жаргон. Напроти, я готовий саму мову Тургенєва признати жаргоном певної класи людей у Росії. Тільки ж тепер той жаргон рідний у більшій часті образованих українців, а головне — в героях Тургенєва ми, українці університетського виховання, пізнаємо себе самих: там наші почуття, наші думки, наша психіка. Я мушу сказати, що чув навіть від деяких галичан, безсторонніх народовців, котрі познакомилися з Тургенєвим то в орігіналі, то в перекладах, в тім числі й галицьких, і котрі говорили, що не читали нічого їм так рідного, як твори Тургенєва.

А я ще не бачив людини, котра б признала себе саму в придуркуватому Радьку ("Чорні хмари" Нечуя) або в ляльках з темною мовою, котрих Нечуй водить "Над Чорним морем" *.

* Про загадні д. Вартовим "Старосвітські батюшкі" і "Навіжену" говорити не буду: сі твори — просто сором автора, а надто "Навіжена".

Романи д. Чайченка "Сонячний промінь" і "На розпутті" стоять вище романів Нечуя з життя образованих людей, бо там, по крайній мірі, єсть кілька фотографічних картинок і герої говорять не так темно, та все-таки і там нема живих типічних фігур російсько-українських людей університетської освіти, а єсть тільки ляльки з етикетами. До того навіть у першому романі в діях нема консеквентності, а другий зовсім зложений з епізодів мозаїчно і з двома героями, з котрих один змальований богомазним золотом, а другий, капризний кислюн, на котрого автор накидав усякого злочинства, зовсім нетипічний і через те вже неінтересний. Такі романи не вирвуть з рук української публіки не тільки Тургенєва або Достоєвського, але навіть Боборикіна та Михайлова.

Пригадаймо ж, що й на спеціально-українському полі "Тарас Бульба" Гоголя зостається й досі найліпшою національною українською епопеєю і що ніде не змальована так українська природа і так не намічена українська психологія, як у "Вії" Гоголя ж, то й побачимо, як важко теперішній українській белетристиці одірвати нашу публіку від белетристики російської як від мовбито нерідної.

(З поводу Гоголя ми мусимо зробити такий додаток: в II-ій кн. "Киевск. старины" 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн. Рєпніної, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу "Мертвих душ" з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист писаний вже з вигнання, значить, коли Шевченко вже дійшов до махімум свого українського автономізму. Д. Вартовий, котрий бачить — і справедливо! — в Шевченку пророка українського, мусить признати в сьому погляді його на Гоголя ще знак недостаточності зросту українського національного почуття. Може, колись так буде думати і вся українська інтелігенція, а поки що вона тепер дивиться на Гоголя, як Шевченко: він для неї рідний і в "Тарасі Бульбі", і в "Мертвих душах", хоч в кождому творі інакше. Про Шевченка ж замітимо, що д. Вартовий перецінює його літературний націоналізм український, бо Шевченко написав усі свої повісті (тобто більшу половину своїх писань, нехай і слабшу) "по-московському" і так же писав і свій інтимний "Дневник". В Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу українську літературу; Шевченко вибирав для своїх писань мову, котра в кождому разі була для нього легшою або відповіднішою. Думка виробити зовсім самостоячу літературу українську пізніша від Шевченка і ще досі не опанувала всіма українолюбцями в Росії. Се факт, котрого не можна заперечити і котрого не слід ховати від австрійських русинів!)

Для того треба багато ще талановитої і освіченої праці українських белетристів. Може, та праця й доведе до кінця, котрий вже й тепер бачить д. Вартовий, а може, й ні — може, українці зостануть навіки з двома літературами, а не з однією. Природа — річ складніша, ніж доктрина! Все, що ми можемо бажати, — се, щоб, з одного боку, було менше поліції, а з другого — більше таланту, праці й освіти, а скрізь — менше вузької ненависті, а більше людяності.

Д. Вартовий помиляється, кажучи, що історія не знає ніяких "підлітератур", ніяких літератур "для домашнього обиходу" і т.д. В Германії і Італії єсть досить багаті "підлітератури" на діалектах. У Франції література новопровансальська, котра вживає мови не менш самостоячої, ніж українська, єсть досі, по суті своїй, література "для домашнього обиходу", і її писателі, між іншим первокласний талант як Містраль, звичайно видають свої твори з перекладом на "общефранцузьку" мову. Література новопровансальська ще менше має прози, ніж українська, хоч має дуже талановитих поетів і белетристів.

З другого боку, історія зробила таке, що література голландська, котра вживає дольнонімецької мови — діялекту, котрому подібні в Германії вживаються лишень для "підлітератури" платдейчу (поезії, белетристики) — єсть широка самостояча література. Та й література провансальська, котра у Франції "підлітература", в Каталонії далеко ширша. О, природа чи історія дуже плодовита на вигадки!

Знаючи се, я ніколи не радив (як приписує мені д. В.) ні звужувати, ні розширяти літературу українську, а тим більше галицьку — задля самої доктрини національної, а не по потребі громадській. Що я радив при даних обставинах українським популярним писателям не дуже відрізняти свої писання від російських по термінології і графіці — се зовсім друге діло. Недавно майже те саме казали кореспонденти львівської "Зорі", українофіли чистої води, котрі слідили за "українською книжкою на селі". Я тільки звертав увагу на теперішні обставини народної освіти і літератури в Росії.

В усякім разі тепер ще виступи українських белетристів і поетів із круга сільського життя скорше підпирають ту теорію, що вони не мусять з нього виходити, з сих рамок, ніж противну, бо, в усякім разі, ті виступи невдачні, тоді як в крузі "простонароднім" українська белетристика й поезія завоювала собі значну пошану. А все-таки я не був і не буду проти проби тих виступів, а тільки хотів би, щоб вони були більш вдачні.

В останні роки українські писателі в Росії зробили чимало проб виступити з сільсько-українського кругу в праці над перекладами з чужих мов. Тільки ж між тими пробами вдачними можна признати лиш переклади Куліша з Шекспіра і Байрона, бо тільки в тих перекладах видно добру літературну школу, справді європейську. Потім можна почасти вдовольнитись перекладом "Одіссеї" д. Байди. Інші ж переклади українські не можуть ніяк задовольнити елементарних бажань. Ніде нема такої ліцентіае традуцторіцае, як у нас. Напр., д. Лобода, перекладчик "Тараса Бульби", сміло поприписував до Гоголевого тексту цілі тиради. Такий переклад переглядала купа людей, і ніхто не завважив, що се річ антилітературна. На перекладчика напались приятелі тільки тоді, як Юзефович у "Киевлянине" обвинив д. Лободу в тому, що він приписав Гоголеві думку про "осібного царя для України". В усякім же разі, не можна нікому дати в руки працю д. Лободи як переклад Гоголя; так що ся праця, роблена щиро і з великим трудом, тепер пропаща. Руданський вважав себе вправі обскубати Гомера від знаменитих його епітетів лишень для того, щоб перекласти Іліаду не характерним же гекзаметром, а складом українських дітських пісень! Тепер д. Ніщинський видає нам Софокла, перелицьованого по-своєму.

Переклад Дантового "Аду" д. Сивеньким доходить часто до повного скандалу, так, що питаєш себе, з якого тексту перекладав наш земляк? Тут, власне, згадаєш слівце: traduttore — tradittore!

Через се майже всі проби перекладів російськими українцями творів європейських поетів — праця пропаща. Літературно образований батько на Україні, навіть українофіл, не може дати тих перекладів своїм дітям замість російських. Тут оп’ять приходиться ждати від українських писателів більше літературного образовання, більше праці, коли не талантів, котрі, звісно, в руках Божих.

Се вже було написано, коли ми дістали ч. 2 "Буковини", де д. В. проводить далі розмову про мене, навіть особисто, причому приписує мені, мовбито я думаю, що українська література й навіки мусить бути бідною, що я не можу собі "уявити іншого становища", що я забуваю, що єсть ще літератури, багатші від російської, що я навіть поклоняюсь таким представителям російської культури, як "урядники". Се вже чисті фантазії д. Вартового — полеміка для полеміки! А на біографічні здогади про мене д. В., котрий каже, що "Драгоманов навчивсь, освітивсь, виховавсь і вигодувавсь (Боже, яке багатство глаголів!) московською мовою, літературою, освітою", я позволю собі сказати, що я змалечка говорив і українською мовою (мій батько збирав українські пісні й писав українські вірші); з дитинства попри російських книгах читав і по-французькому, й по-німецькому; а з 20 — 25 рр. свого життя читаю на 5 новоєвропейських мовах, окрім слов’янських; більшу частину свого зрілого віку прожив не в Росії — і, коли хоче знати д. Вартовий, "кохаюсь" більш усього в літературі, як і взагалі культурі й політиці англійській! — і готовий дожити віку зовсім без книг російських, окрім спеціальних мого фаху! Значить, для мене особисто здогади д. Вартового не мають ніякого прикладу. Але я бачив на Україні такі факти, що на 100 українофілів ледве 2-3 читали європейські книги, та й то більше фахові і що більша частина навіть українських писателів не знає ні одної європейської мови. Які при такому стані речей можуть бути видносини української літератури до російської і образовання українських писателів, коли вони будуть гордувати навіть російською літературою? От на такі факти треба б звернути увагу д. Вартовому, а не вдовольнятись фразами, що, мовляв, "єсть літератури багатші від російської і що з них вільно кожному здобувати собі розумову їжу". Про себе ми скажемо, що ми б слова не говорили про культурну вартість російської літератури, якби бачили на Україні хоч де-небудь рішучі заходи для того, щоб здобувати ту їжу безпосередньо з Західної Європи, і якби в писаннях нових українських літераторів не била в очі явна необразованість, навіть просто літературна.

Перейдемо тепер у Галичину. Перш усього я мушу сказати, що думки мої про літературу галицько-руську зовсім невірно переказані д. Вартовим. Я не маю в себе ні одного екземпляра своєї роботи, про котру говорить д. Вартовий, але я не пам’ятаю, щоб там були вирази, котрі б дали рацію д. Вартовому приписувати мені таку думку, буцімто література галицька єсть "тільки наростком літератури російської", чи, як каже д. В., "общеруської". Я завше знав, що література галицька виросла з обставин австро-слов’янських і держиться переважно ними, хоч і підпадає впливам російським і українським, та й то більше по формі, ніж по суті. Так, література "москвофільська" нічого спільного по суті з російською не має. Література "народовців" більше зближається з українською, а через те по духу і з російською, але все-таки по суті далека від них, так що, напр., навіть культ Шевченка не перешкоджає народовцям зоставатись по суті австро-рутенцями. Тільки "радикальна фракційна" галицька справді близька до російсько-українського письменства, та й на неї чимраз більше впливає безпосередньо Західна Європа, в чому я бачу показ початку більш рішучої емансипації і російсько-української літератури від російської.

Тільки ж тепер галицька література дуже слаба, щоб робити конкуренцію російській, і при всіх теперішніх обставинах навіть не може скоро розширитись.

Проби показали, що Галичина не в стані оплатити свою літературу, окрім популярної. А тим часом російська Україна (9-10 губерній) оплачує 1/3 видатків на російське письменство, як се видно зі статистики пренумерантів "Современника", "Вестника Европы", "Русской старини" і т.ін. Значить, Галичина мусила б шукати собі базару для своєї літератури в Росії. Се тепер неможливо через цензуру російську (значить, Галичина мусить помагати політичній переміні в Росії!), а також через те, що галицько-руська література зовсім не відповідає літературному смаку російському. Вона відстала від нього років на 50, коли не на 100!

Для росіян галицька наука — схоластика, галицька публіцістика — реакційна, галицька белетристика — псевдокласична мертвеччина. Виключити треба тільки твори Федьковича, Франка та радикальну публіцистику, котрих усе-таки читають у Росії українські кружки *, а також трохи й москалі, й поляки **.

^* І "Буковина" мала і має своїх читателів. (Увага редакції "Буковини").

^** Остатними роками почали в Росії читати "Зорю" і "Дзвінок", але ж ті видання найбільшу половину наповняють російські українці, а спеціально галицьких виробів там росіяни не дуже-то хвалять.

Навіть перекладів галицьких в Росії не стануть читати, коли б їх пустила вільно цензура. Напр., "Бібліотека найзнаменитіших писателів" дає переклади речей, котрі давно вже росіяни прочитали на російському й ліпше переложені. Про літературну школу галицьких перекладників свідчить ліпше всього те, що перекладчик "Обломова" цілком викинув цілу главу "Сон Обломова", котра пояснює увесь характер героя і в той же час єсть одним з перлів європейських літератур! Окрім того, по галицьких перекладах, напр., французьких і англійських писателів зараз видно, що вони зроблені не з орігіналів, а з німецьких або польських перекладів.

Вже одна кумедна транскрипція французьких та англійських імен, котра прийшла через німецьку та польську транскрипцію і вимову, примусить російського українця, звикшого в Росії до фонетичної транскрипції імен, відповідно вимові їх в оригіналі, кинути галицький переклад "найзнаменитішого писателя". Очевидно, що, поки Галичина не пристане до новішого європейського життя в науці, політиці й культурі, доти галицька література не йтиме в Росію і не може там підпирати українську літературну автономію.

Ось як фактичні обставини спиняють зріст української літератури і підпирають гегемонію над нею літератури російської, котра не може тепер не бути своєю, рідною і для освічених українців. Середня людина не може бути поліглотом. Вона потребує одної мови, котра б в’язала її зі світом. Які б не були етнографічні відносини людини до такої мови, а коли та людина прочитала на ній уперше Шекспіра, Гюго, Шіллера, Гейне, через неї слідить за тим, що говорять в паризькій академії, англійському парламенті, на наукових і соціальних конгресах і т. ін., то мова та і її література не може не стати людині своєю, рідною.

Такі факти треба розібрати в усій їх суті, а не зводити всю розмову в сій справі на саме насильне помосковлення та на самостоячість української мови, признану Міклошичем і т.д., як не треба зводити також літературну критику українську на самохвальство та взаємні кадила, котрі тепер у такій моді між "патріотичними" кругами в російській Україні й Галичині. Ні одна, навіть дужча, література не видержить без задухи тих кадил, а наша просто сохне в їх димі. Пригадаймо, що дійсний зріст російської літератури почався, власне, з того часу, коли Бєлінський перед лицем самого Пушкіна зважився напечатати, що в Росії ще нема літератури.

За такі слова Бєлінського трохи не розірвали тодішні патентовані російські "патріоти", а тим часом історія показала, що в словах Бєлінського й був правдивий патріотизм.

P.S. Ми дуже раді, що можемо вказати на допис д. Вільхівського "З України", в "Правді" 1893 р. за міс. лютий, як на доказ того, що найновіші українські писателі близько підходять до нашого погляду на теперішній стан нашої літератури. Д. Вільхівський, котрий вже не раз висказував здорові думки в дописах своїх у "Буковині", "Зорі" і "Правді", тепер говорить про те, коли галицька печать може мати інтерес для публіки української в Росії, — і доволі ясно каже, що теперішня галицько-українська печать майже ніякого інтересу там мати не може.

"Українська інтелігенція в Росії, — каже д. Вільхівський, — має в руках досить велику російську літературу і досить звикла до неї. Ся література є, безперечно, живою і дужою літературою і через те вдовольняє багатьом духовним потребам, що має інтелігент-українець. Коли українське письменство буде йти тільки слідом за російським, ... то воно здобуде прихильність від нашої інтелігенції, яка те саме знаходить і в московській літературі... Се ж я кажу так, що коли "те саме знаходить", а насправді воно і того не було, бо досі наша інтелігенція не знаходила в українському письменстві навіть тої живої течії, яка є у російському, а знаходила більше клерикально-консервативне рутенство, бурсацько-семінарську мертвоту. Де ж їй було прихилятися до українського письменства?"

"Ні, коли хочуть українсько-руські письменники, щоб їх читано і в Росії, щоб їх твори посували наперед українську справу, то мусять вони давати те, чого не може, не має сили через свої обставини дати російське письменство... В Росії письменству нема волі, думка спиняється цензурними заходами — хай галицькі видання дадуть нам приклад вільної думки, думки, не підрізаної ні офіціальними, ні хатніми цензурними ножицями, — і тоді вони можуть бути певні, що їх читатимуть і в Росії, не вважаючи ні на які цензурні заборони. Українська інтелігенція, як і взагалі російська, шукає волі, широко зрозумілого лібералізму, і, хто їй його дасть, тим вона і цікавиться"...

В сих словах далеко більше правди і розуміння добра для нашої літератури, ніж в оптимізмі д. Вартового в поглядах на літературу українську і в песимізмі в поглядах на громаду і культуру російську, в котрій би то кн. В.Мещерський тепер замістив Герцена і котрої б то характерним представителем тепер служить жандарм-урядник. Такі звістки посилати в австрійську Русь — значить свідомо чи несвідомо обманювати закордонних братів, шкодити зросту думки про те, як, власне, може скріпитись українська література. Не станемо розводитись над тим, що кн. Мещерського ніхто всерйоз в Росії ніколи не брав і не бере, ми вкажемо тільки на те, що напрямок інтелігенції в Росії характеризується тепер зовсім не газетами, котрі справді дуже придавлені цензурою (хоть і між газетами, напр., "Русские ведомости" держаться прогресивного напрямку досить твердо), а місячниками. Між тими ж прогресивні — "Вестник Европы", "Русская мысль", "Северный вестник" — явно переважають консервативні і мають в сумі яких 20 — 25000 пренумерантів, між котрими третю частину власне в українських губерніях.

Порівняйте хоч по 2 книжки названих місячників з галицькими виданнями, то зараз же побачите, що людина, котра матиме в руках ті місячники, може держати свою голову в сучасній передовій Європі — тоді як галицько-українська література тої Європи не хоче знати *. В тім-то наше найбільше горе, що, коли в Росії давить печать реакція поліцейська, на Галичині її мертвить реакція громадська, добровільна, а в Україні необразованість самих літераторів! Останні хиби страшніші всяких цензур, і поки вони не будуть усунеш, доти наша література не стане на дорогу розвитку.

(Кінець листа в "Буковину").

^* Підіть, напр., в редакції галицьких видань, товариства галицькі, чи знайдете ви там, напр., французьку або англійську книгу, місячник? Там і з німецькими не густо, крім хіба газет, з котрих, зрештою, все-таки можна було б нарізати чогось живішого і путнішого, ніж звичайні звістки по галицьких по газетах! Вище ми говорили про періодичні видання російські, котрі слідять за Європою. До того не забуваймо переклади книг, котрі останніми часами знов оживились у Росії. Так, напр., в останні місяці там явились перекл. таких капітальних діл, як: Буасье "Падение язычества", Сорель — "Європа і французька революція", Грін — "История английского народа", Дюрінг — "Курс национальной и социальной экономии", котрі треба знати і спеціалістам, і просто образованим людям.

II

Новина думки про самостоячу українську літературу. Поява сієї думки Костомарова і Куліша. Їх пізніші погляди, більше панруські. Автономні думки і праці Нечуя. Новіші праці російських українців і австрійських русинів для зросту української літературної автономії. Неслушність автономного фанатизму в сій справі в Росії і в Австрії. Погляди д. Вартового на москалефілів галицьких. Резонна половина їх і фанатична. Складний характер австро-руського москалефільства. Його натуральні причини. Заграничний і реакційний елемент в ньому, а надто в його генеральному штабі. Москалефільська молодіж. Провінціальні москалефіли. Точки незгоди і можливої солідарності австро-руських москалефілів і радикалів. Церковна реформа, православіє і справа свободи совісті в Галичині Стан москалефілів і радикалів перед сими справами.

Огляд зросту думок про самостоячість української літератури не зовсім входить в цілі наших листів і заслугує осібної студії. Та все-таки ми мусимо тут сказати дещо в сій справі хоч в загальних рисах.

Ми вже вказали на те, що старші українські писателі і сам Шевченко зовсім ще не думали про осібну літературу українську, а надто рівну в усьому з російською. І досі єсть такі українські писателі, котрі і зостались на сім же ступені. Думки про самостоячу українську літературу проскакують в Костомарова перед його арештом, очевидно, під упливом західнослов’янських патріотів, чеських і іллірських. Тільки ж в часи "Основи" Костомаров об’явив всі літературні заходи українських писателів дилетантством, окрім праці коло популярної літератури, в котрій одній вбачав серйозне діло. В огляді української літератури, зробленому для книги Гербеля "Поэзия славян", Костомаров виразно признав, що українська література існує і може існувати лишень "для домашнього обиходу", як підрядна російській. В пізніших статтях своїх у "Вестн. Европы" він розвивав подібну ж думку, не хвалячи навіть наміри перекладати на українську мову таких авторів, як Шекспір, а напираючи на потребу літератури про простий народ і для нього. В сі часи Костомаров дав чудненький образ твору вкупі російського і українського в повісті "Черниговка", в котрій все, що йде від автора, написано по-російському, а розмови дійових осіб написані по-українському.

В часи "Основи" енергічно виступив з думкою про самостоячу українську літературу д. Куліш, котрий придумав для російської літератури і термін "сусідня, або заесманська, словесність". (Есмань — річка на східній границі Чернігівської губернії). Куліш перший у нас почав писати тоді критичні і історичні статті по-українському — історичні, зрештою, напівпопулярні, як "Хмельниччина". Пізніше Куліш напечатав по-українському у "Правді" "Перший період козацтва", одну з найліпших у нас праць історичних, став печатати переклади Біблії, та в той же час був обернувся і до російської літератури більш прихильно, очевидно, признаючи і її не тільки сусідньою, а все-таки по-своєму рідною українцям. Тепер він уживає термінів староруська для української мови і літератури і новоруська для російської, пише по-російському свої наукові твори з явно панруською тенденцією, а в той же час перекладами своїми на українську мову з Шекспіра, Байрона і др. розширяє українську літературу за границі простонародності, а своїми оригінальними українськими творами (про зміст котрих тут не до речі говорити), теж непростонародними по сюжетах, зручно вбагачає нашу літературну мову.

Думка про повну самостоячість української національності і літератури енергічніше проявилась у декого з новіших українських писателів, напр. у Нечуя, котрий почав писати по-українському романи з життя людей університетського образовання (Уривки з "Чорних хмар" явились у "Правді" 1873 р. Раніше в Галичині стали появлятись з подібними намірами повісті д. Кониського, але вони були мало звісні в Росії, та й дуже вже слабі з усіх боків, окрім мови). Як уже сказано, романи ті слабіші, ніж повісті Нечуя з простонародного життя, та й з ідейного боку не показують великої освіти в самого автора. Нечуй же написав по-українському і досить обширну наукову студію "Світогляд українського народу", але студія та не могла звернути на себе уваги в науковому світі, бо в ній не видно знакомства з станом мітологічної науки в Європі, та і в самій Росії погляди учеників грімм-кунівської школи, таких, як Афанасьєв, за котрими пішов Нечуй, вже стали застарілими.

Треба завважати, що єсть одна причина, котра спиняє зріст літератури української, по крайній мірі політичної, і примушує навіть автономістів-українців писати по-російському. Тепер, безспірно, інтелігентному українцеві легше читати писане по-російському, ніж по-українському. Окрім того, доля автономії Україні залежить від загальної політичної реформи Росії. Значить, всякий, хто пише про політичні справи навіть українські по-українському, зразу обрізує собі 9/10 публіки з тої, котру міг мати, і не осягає ніякого реального інтересу, бо політичні справи біжать. Тільки тоді, коли в Росії встановлена буде політична воля за поміччю в першій лінії всеросійської агітації на всеросійській мові, настане для українських політиків і публіцистів потрібний спокій, при котрому вони могтимуть потроху виробляти собі українську літературу і відповідну для неї свою публіку. Тепер же по-українському варто писати про політичні речі лишень для галичан.

Взагалі можна сказати, що думка про зовсім самостоячу літературу українську єсть думка більше австро-руська, ніж російсько-українська. Воно й натурально, бо в австрійській Русі тепер єсть для такої літератури більше реальної підстави. Горе тільки, що ідейна відсталість австро-руських писателів навіть у порівнянні з російсько-українськими лежить колодою на дорозі поступу тої літератури. Яку будучність та література матиме в Австрії, не станемо загадувати. Порахуємо ліпше здобутки її до сього часу.

Здобутки ті більше формальні, ніж реальні, більше в кадрах і підставах літератури, ніж у самій літературі. Найважніші з тих підстав — учебники шкільні, елементарні й гімназіальні. Тут народовцям, а надто "Просвіті", належить повна заслуга, хоч улегшена офіціальними обставинами й заходами. Для російської України поки що та педагогічна література галицька великої вартості мати не може як через різницю обставин шкільних, так і через дуже малу старанність галицьких авторів і перекладчиків коло обробки мови. Мова та російським українцям видається важкою, мішаною, часто зовсім варварською. Ліпше оброблені лишень учебники по словесності: дд. Партацького, Ол. Барвінського і др.

По часті вищої науки австро-руська література появила дуже небагато, не глядячи на те, що в ній вже більше 40 років існують руські університетські кафедри. Найліпша праця на сім полі австро-руська і така, котру будуть найліпше читати в Росії, — се "История литературы рускои" д. Ом. Огоновського. Тільки ж се лишень звід матеріалу найбільше про нову малоруську літературу XIX ст., а властиво наукової обробки його автор не дає, бо, видимо, по своєму напрямку і по слабості загального образовання не способен дати. Мова сієї праці старанно оброблена і легка, хоч манера, солодкувата і без потреби підроблена під народні пісні, часто дратує.

Слідити за європейською передовою думкою в науці й політиці пробують в Галичині лишень радикальні видання, котрі, за виїмкою белетристики, найбільше, хоч все-таки мало, читають в Росії з усього, що печатається в австрійській Русі. Але проб тих дуже мало. Число їх, видимо, впиняється недостачею робітників і коштів видання в австрійській Русі.

Після всього попереднього огляду можна сказати, що справа повної самостоячості української, чи малоруської, літератури ще й досі нова. Вона поки що більше тільки поставлена як питання, ніж розрішена пробою, хоч усе-таки можна сказати, що в останні часи досить замітко вбільшились ознаки можливості значного розширення тої літератури. В усякім разі, на сім полі українським автономістам ще предстоїть багато праці, а поки що вони поступатимуть дуже нерезонно (не науково!), коли вбачатимуть цасус беллі в тих чи інших поглядах на сю справу з боку сусідів і своїх земляків.

Така миролюбна думка має і свою практичну, політичну вагу, а надто в Галичині.

В часи "Основи" думка про широту української літератури довела до сварки українофілів (з котрих більша частина була, власне, українськими слов’янофілами) і московських слов’янофілів, з котрими, як, напр., з Аксаковими, Шевченко і Куліш перше дружили і в органах котрих Куліш викладав свої літературні погляди ("Эпилог к "Черной раде" в "Русской беседе"). Незгода між українцями і масою московських слов’янофілів, певно, наступила б в міру того, як у останніх розвивались би національно-державні централістичні думки, котрі зближали їх з російськими централістами-бюрократами западницької школи, як Катков. Та все-таки тепер чудненько, коли згадуєш, що сварка між двома слов’янофільськими школами в Росії вийшла, власне, за справу більше теоретичну, ніж практичну, і що після гарячої сварки, вкінці і Костомаров, і почасти Куліш прийшли до думок і про відносини українського письменства не так далеких від тих, які в 1862-63 рр. висказували і Вол. Ламанский і Ів. Аксаков.

Тепер старе московське слов’янофільство вимирає в хвилях бюрократично-реакційного централізму, від котрого воно не вміло обмежитись. В теперішніх слов’яноблаготворительних кругах не видно навіть такого Ореста Міллера, котрий все-таки благодушно плакав, що "южнорусским братьям" не вільно читати по-своєму навіть Євангелія, і високо ставив Шевченка. Тепер голос в оборону українського слова в Росії почуєш лишень від ліберальних "западників", потемків того Бєлінського, котрий хоч хвалив українські пісні і намір Квітки писати українські популярні книжки, та сміявся над думкою про українську літературу і навіть над Шевченком, та від "народників", таких, як д. Златовратський, хоч і тут здибаєш такого д. Скабичевського, котрий, похваливши Шевченка, дивись й ускубне українство і новішу українську літературу, видимо її не читавши. Та все-таки хто знає? Може, в Росії і возродиться яке слов’янофільство, розумніше, ніж теперішнє слов’яноблаготворительство, і вп’ять стане хоч на точку Вол. Ламанського і Ів. Аксакова 1862 р. в справі української літератури. А з другого боку, і ті западники, ліберали і народники, котрі не хвалять поліційних заборон проти українського слова, хоч при тому ображаються дуже широкими претензіями українських автономістів, не відповідаючими їх реальній праці, являють з себе такий громадський елемент, котрий зовсім легковажити не слід.

Звісно, в українській, як і в усякій справі, головне діло працювати самому, не складаючись на чужу ласку. Та все-таки навіщо ж сваритись з сусідами за той бік справи, котрий ще недопевнений пробою? Досить буде, коли нам признано буде те, що вже ми виробили своєю працею. Дальніше рішить дальніша праця.

Справа про широту української літератури відносно до російської получила тепер особливу вагу, політичну. Через етнографічно-літературні формули тепер стали на ножах партії народовецька і москвофільська. Російські українофіли рішуче стоять на боці народовців, як російські слов’янофіли і централісти — на боці москвофілів. Трохи оригінальний погляд висказав д. Вартовий в однім з своїх недавніх листів у "Буковині" (л. XIV). Він подає голос за те, що коли б тільки галицькі москвофіли держали себе подібно Костомарову, котрий при всій своїй "прихильності до Москви" не зрікався української народности, працював на її добро і т.д., або подібно Наумовичу в 60-70 роки, коли той писав народні книжки чистою народною мовою, то можна б було українцям миритись з такими галицькими москвофілами *.

^* Подібний погляд висказували й ми, між іншим в статті про Костомарова, посланій в "Правду" на запит українського її сотрудника. Але редакція "Правди" зважила за ліпше не допустити до громади нашої відповіді.

В таких словах видно початок іншого погляду на річ, ніж у звичайних українолюбців. Останні згори анафемують галицьких "общерусів", хоч ся анафема часто буває дуже чудною і прямим лицемірством. Бо ж під сю анафему дійсно мусять підійти не тільки такі люди, як Максимович, Костомаров і др., а й більша частина всіх теперішних українолюбців у Росії, котрі звичайно дуже мало пишуть по-українському або й зовсім не пишуть, тоді як пишуть "по-московському". Навіть з числа українців, вибраних почесними членами товариств народовецьких, один не напечатав ні слова по-українському, другий напечатав лишень кілька коротких біографічних справок, а оба багато печатали по-московському і з думками історично-етнографічними досить общеруськими — в усякім разі, відмінними від народовецьких теорій.

Тільки ж, не глядячи на початок такого безстороннього суду над галицькими москвофілами, д. Вартовий в кінці розмови прокляв тих москвофілів навіть досить фанатично. Причина такого звороту лежить, звісно, в фанатизмі самих галицьких москвофілів, але також і в абстрактній постанові всієї справи у д. Вартового.

Він вважає москалефільство більшості інтелігенції української в Росії за річ натуральну при даних обставинах, тоді як австрійських москвофілів зве просто ренегатами, тому що, мовляв, в Австрії нема московської культури. Тільки ж і в Польщі XVII-XVII ст. не було московської культури, а чому ж, напр., Іов Борецький, Б. Хмельницький, С. Палій і др. були москвофілами, хоч політичними, бо тоді про культуру взагалі мало думали?

Ми вже мали пригоду говорити про те, як невірно складати появу москвофільства серед русинів австрійських на саме тільки ренегатство "погодінської колонії" і т.д. Ренегатство тут було і єсть, але були й суть і глибші причини, хоч може й патологічні *.

^* Ренегатом можна назвати, напр., Климаковича, котрий з гарячого українофіла раптом став москвофілом, але трудно назвати ренегатами, напр., Зубрицького або Дідицького, котрі з рутенців стали потроху москвофілами. Важко навіть назвати ренегатом Головацького, котрий теж потроху переходив від рутенської малоруськості до москвофільства. Після того і д. Ом. Огоновський буде ренегатом, бо став із рутенця українофілом.

Перша причина — реакція домовим обставинам, котрі гнітять австрійських русинів, а друга — певний аристократизм, котрий відриває людей від мужицтва, між іншим, і з його етнографічними ознаками, як мова. Найліпший доказ тому можна бачити на Венгерській Русі, де найчесніші люди, патріоти — москвофіли. Поліпшити такий стан діла українолюбці можуть не фанатичним анафемуванням, а лишень працею коло своєї культури і демосу взагалі, а окрім того, розважним, можливо спокійним поступуванням з москалефілами, не виключаючи згори всякої згоди з ними, по крайній мірі в деяких точках.

Правда, тепер ся згода дуже втрачена. Д. Вартовий справедливо показує на реакційність галицьких москвофілів, на їх дружбу (або ліпше сказати: службу) з побєдоносцевським елементом у Росії. Тільки ж для правдивого суду в сій точці треба згадати і те, що значна частина українофілів галицьких — теж реакціонери і слуги свого роду побєдоносцевщини. Тут, значить, суть діла не в тих чи инших національних фільствах, а в реакційних думках. Так треба й поставити справу!

До реакційності галицьких москвофілів, вказаної д. Вартовим, ми ще додамо страшенну політичну деморалізацію їх генерального штабу, ще більшу, ніж деморалізація відповідних народовецьких кругів. Сі дві ознаки роблять всякі зносини з тим штабом неможливими для всякої людини, привикшої до скільки-небудь чистої компанії.

Але окрім того генерального штабу єсть другі москалефільські елементи в Галичині — провінціальні москалефіли, перемішані з рутенцями, і студентська молодіж. Ся молодіж в останні роки, було, подавала надію на те, що залежить свою радикальну партію, по крайній мірі в деяких точках — в політичних і соціальних — подібну до Русько-української радикальної партії. Читателі "Народу" знають, що ми не дуже-то покладались на ті надії і остерігали наших молодших товаришів від дуже завчасного братання з молодими москвофілами. Тепер уже можна сказати, що з надій тих не вийшло нічого, окрім маніфестацій проти львівського митрополита, котрі, навіть відклавши на бік їх грубу форму, сами по собі ще нічого не означають.

Тільки ж, можна сказати, молоді москалефіли нічого не зробили ще власне через свою молодість, в часи котрої всім ліпше приготовлятись до громадської праці наукою, ніж пускатись у активну роботу, та ще і політичну. Може, й так! Та до того ми додамо, що, як видно по деяких публічних ознаках, спинила москалефільську молодіж від виступу з своїм радикалізмом іще одна, дійсно хороблива причина: молодіж та не зважилась одірватись від львівського генерального штабу москалефілів, а той не зважиться одірватись від російських побєдоносцевських кругів.

Поки так стоятиме справа — тут буде цасус інцурабіліс. Тільки ж усе-таки стояти перед москвофілами з апріорною анафемою буде нерезонно. Особливо від молодіжі все ж можна сподіватись, що, приступивши до якої громадської праці, хто-небудь з неї візьметься і за народне діло, і тоді навіть зрозуміє і вагу народньої мови, і хоч скільки-небудь зблизиться з народом і національне. Відмірювати зарані міру такого зближення і національного почуття і грозити анафемою за недостаточну міру було б нерезонним. Дуняуе ведремо! — ліпше скажемо ми, а не сперіамо бене! — як говорять італіянці в безнадійних пригодах.

Обернувшись до москвофілів-рутенців на провінції, ми знайдемо там більше симпатичного. Безспірно, між ними єсть люди добросовісні, котрі по-своєму хотять полегкості своєму народу від усяких болячок і гніту і дещо роблять в сьому напрямку. Звісно, брак політичного образовання, а також натиск львівського генерального штабу не дає тим людям виступити на чистий шлях. Але тут треба скласти надію на силу обставин і теперішнього світового поступу. Точки, спільні українським поступовцям з чеснішими москалефілами, можуть згодом визначитись, по крайній мірі на полі соціальнім і політичнім.

Вже й тепер дехто з москалефілів починає розуміти важність економічних справ в смислі більш-менш радикальнім *. Єсть такі, котрі розуміють потребу політичних реформ в напрямку демократичному, напр. загального виборчого права. На полі культурнім деякі москалефіли не зовсім відмовляють вартості народній мові, по крайній мірі в літературі елементарній. Коли що пошкодило в сій точці в останні часи, то власне "нова ера" з її поліцейськими погрозами москалефілам, бо поліцейське українофільство мусило також роздратувати галицьких общерусів, як поліцейська общеруськість в Росії роздратувала українофілів.

^* В свій час Наумович немало попрацював для ширення серед народу думки про кооперацію. Дещо в сім напрямку роблять і тепер дехто з москалефілів. Єсть москалефіли, котрі підпирають між народом думку про солідарність (змову) перед панами в справі найму на польові роботи і т.ін. В таких точках чесніші москалефіли на провінції сходяться з ліпшими народовцями. П.С. Після того, як усі наш листи були написані, відбулось 29 сентября окружне віче в Стрию, де провінціальні народовці і москвофіли, а також радикали радились досить мирно і солідарно прийняли резолюції в таких важних політичних справах, як реформа виборчого права, скликання всенародного віча у Львові і т.ін. Також звісний народовець, д. Олесницький сконстатував, що Стрийщина єсть краєм, де "люди обох партій працюють згідно над піднесенням народу", а москвофіл д. Антоневич виступив з обороною щирості намірів народовця д. Романчука, хоч сам з ним і не згоджується.

Найбільшою перепоною між українськими поступовцями і москалефілами стоїть клерикалізм останніх. Тільки ж уп’ять-таки треба згадати, що клерикалізму чимало і серед народовців. Тут треба скласти надію на зріст і серед галичан думки, котра все-таки дедалі все більше шириться і на сході Європи, а власне, що в справах віри треба кождому залишити свободу вірити чи не вірити і що, відповідно сьому, найліпше впорядкування справи релігійної єсть не тільки повна толеранція, а й поділ церкви від держави, про котрий галицькі радикали поставили думку навіть селян, і селяни прийняли її не без симпатії. А треба завважати, що так, як складаються справи в Галичині, то виходить, що москвофіли, навіть клерикали, навряд чи не сносібніші прийняти сю думку, ніж народовецькі клерикали з переконання чи з політики.

Всякому видно, що в Галичині ведеться систематично переробка унії на латинське католицтво, та ще й за поміччю державної і крайової власті, з котрих остання тепер пансько-польська. Загал народовців не знає, як йому бути в сій справі. Більшість недовольна початою і поступаючою "церковною реформою" і не так давно висилала проти неї протести, котрі возила в Відень спільна з мокалефілами депутація, в якій був і священник — проф. Ом. Огоновський. Тільки ж "нова ера" спутала ту опозицію, і тепер одна частина народовців (фракція "Правди") явно сприяє реформі, тоді як друга (фракція "Діла") щось бурмоче проти неї, та не зважується на рішучу опозицію. Москалефіли ж рішуче недовольні реформою, причому деякі з них симпатизують з православієм.

Православіє греко-російське не може бути симпатичним поступовцям, як і всякий інший іслам. Та в наші часи свободи і совісті і проти православія не личить так виступати, як виступають, напр., народовецькі органи з часів процесу Наумовича і Грабар, тобто криками про державну і національну зраду, і підпирати в сій точці пансько-польську католицьку поліцію. Мало того, наклін до православія при загальнім недовольстві галичан польсько-католицькою реформою унії може послужити в Галичині власне справі свободи совісті і поділу церкви від держави. Галицькі православні і взагалі сторонники "чистоти восточного обряду" і независимості уніатської церкви, бачачи проти себе державний і крайовий уряд, мусять, як усякі дисиденти, требувати свободи совісті, автономії конфесійних громад і вкінці поділу церкви від держави. А се все такі речі, котрі входять і в програму поступовців.

Так в Англії і Шотландії радикальні протестанти, забуваючи свою давню ненависть до папського Рима, як до нового Вавілона і сідала апокаліптичного дракона, помагали католикам в справі скасування привілегій єпископальної державної церкви в Ірландії з надією, що потім настане черга такої ж реформи і в них дома великобританські вільнодумці робили те ж в надії дійти до повного поділу церкви і держави. І до того тепер іде Великобританія після Ірландії!

Окрім того, політика єсть перш усього політика, тобто упорядкування справ державних і соціальних. Нема нічого більш нерезонного, як перемішувати з ними справи культурні — як національно-літературні, релігійні і т.д. Нарешті, сам же д. Вартовий говорить, що для оборони національності треба певних державних прав, а для того, щоб народ міг розуміти вартість своєї національності і боротись за неї, треба, щоб його добробут економічний був піднятий. Після сього зовсім нерезонно буде накладати згори анафему на тих москалефілів, котрі будуть працювати для розширення політичних прав нашого народу в Австрії і для підняття його добробуту. Аби тільки права ті розширились, а добробут той піднявся, то і національність наша сама собою підніметься. Ждати іншого — значить не вірити в саму жизненість тої національності. Значить, і від москвофілів чи общерусів галицьких слід требувати не того, щоб вони поділяли наші національно-літературні погляди, а щоб вони працювали для розширення політичних прав народу нашого і його добробуту, а тоді народ сам піде по нашій національній дорозі, а не по їхній, і переломить і їх у сій точці.

Анафеми ж тут нічого не поможуть, а боротьба з москалефілами "всякими способами" — в тім числі і поліцейськими, яку ведуть народовці, а надто фракції "Правди" — тілько пошкодить, окрім того, що вона ж гидка сама по собі. Звісно, теперішнім галицьким москвофілам, навіть ліпшим, страшенно далеко від того, щоб стати на порядну дорогу, але замість анафем ми ліпше зробимо, коли будемо показувати їм на ту дорогу.

Так-то з різних боків виставляють точки можливої солідарності поступовців українських навіть з австро-руськими москвофілами — точки, котрі в сумі своїй зовсім рівноважать солідарність тих поступовців з народовцями-українофілами в справі національній. При теперішнім стані партій в Галичині поступовці-радикали найліпше зроблять, коли найменше будуть бавитись в іграшки парламентарної "тактики" зі всякими другими партіями, а звернуть найбільше уваги на те, щоб прихилити до своїх основних принципів найбільшу часть людей, а надто з простого народу, котрий в руській людності Галичини єсть класом хоч найбіднішим, а все-таки найбільше независимим і найважнішим вже по своєму числу. Тільки ж ті поступовці мусять не стояти з апріорними анафемами ні проти якої руської партії, а мусять, виставивши свої національні, як і соціальні і політичні принципи, бути готові до солідарної або до паралельної політики зі всякою партією, котра прийме яку-небудь точку з їх програми — з москалефільською, як і українофільською. А в точках спеціальних радикалізм farà da se — сам себе постоїть!

Розумна політика потребує ідеалізму широко- і далекоглядного, а сентиментальність і фанатичне доктринерство кружкове так же не подібні до нього, як і опортуністичне хиляння на всі боки!

III

Нові листи д. Вартового в "Буковині". Їх новий характер. Рішуча заява радикальної програми політичної і соціальної. Зміна погляду на нас грішних. Наша прихильність до Москви і до Австрії. Сентиментальність постанови д. Вартовим справи про згоду між народовцями і радикалами в Галичині. Його історичний недогляд: радикалізм — річ стара в українському русі, а консерватизм і новоерство — нова; ренегатський елемент в українському консерватизмі і новоерстві. Одчаяно-брехливий елемент в борні новоерців проти радикалів. Його вплив на Україні. Початок кінця сього впливу в нових листах д. Вартового. Точки згоди радикалів і д. Вартового. Точки незгоди: дрібниці і непорозумінє. Порожнеча миротворства д. Вартового. Наш проект практичного миротворства. Його неймовірність. Точки незгоди самого д. Вартового з народовцями. Непремінність війни його із львівськими народовцями. Потреба самостоячої організації поступових націоналів українських. Народовська лівиця. Кінець кінців: з ким мир, а з ким війна?

Всі наші попередні листи були давно написані, коли ми прочитали в номерах 29-32 "Буковини" нові листи д. Вартового під тим же заголовком. Спершу ми думали дещо змінити в наших листах після сих нових листів, але, роздумавшись, зоставили нами написане, як було, а з поводу новонаписанного д. Вартовим поклали собі поговорити осібно. Хто з увагою перечитає старі і нові листи д. Вартового, той побачить, що автор трохи, а по правді, то й значно змінив свої думки, а надто спосіб трактувати справи, так що старі й нові листи його показують власне дві фази в розвитку думок автора, котрий, видимо, дещо перечитав нове й передумав наново. Позаяк на Україні єсть люди, котрі стоять ще на фазі старих листів д. Вартового, то нехай і наша передня розмова з ним зостанеться так, як була вона написана (Зовсім в дусі перших листів д. Вартового написана "Профессіон де фоі молодих українців", напечатана в "Правді", "Ділі" й "Буковині"). А з новими думками д. Вартового чи з новими відтінками їх ми поговоримо осібно.

Перш усього перепишемо до себе початковий уступ з XIII-ого листа.

"Перші XII "Листів з України Наддніпрянської" писалися ще тоді, як "Буковину" пускано в Росію, і писалися з оглядом на цензуру. Тим чимало зосталося там недобалаканого. Між іншим сказано там (в листі про програму молодих свідомих русинів-українців), що мусять русини-українці дбати про те, щоб відмінився сьогочасний режим у Росії та щоб піднісся добробут народний. Отже, в слова про те, щоб відмінювати режим російський, ми клали не інше яке розуміння, а тільки те, що сей режим мусить відмінитися радикально і першим ступенем до того мусить бути конституція. Так само і щодо добробуту народного, то розуміли ми, що свідомі українці-русини ніяк не можуть погодитися з тим, щоб і далі на Вкраїні панував такий лад, де заможний експлуататор замалим не верхи їздить на убогому працівникові".

"Не тільки як просто люди, але й як українські націонали мусимо ми дбати і про інший соціально-економічний лад. Без політичної волі неможлива єсть річ боротися за свої надійні права й виборювати їх: без добробуту народного неможлива єсть річ довести робітний народ до національного самопізнання; се можливо тільки тоді, коли у мужика буде час і змога на те, щоб освічуватися, а тепер сього нема, бо усе його життя йде на важку працю за сухий шматок хліба".

"Ось через віщо мусимо ми усякими способами розповсюджувати у Росії ідеї конституційні — не тільки друком, але й просто словом. Ми повинні виразно собі сказати, що для нашого діла нам треба констітуції і що кожен свідомий русин-українець повинен бути конституціоналістом. Постановивши собі сю тезу як необхідну, ми відразу перестанемо хитатися на всі боки, вишукуючи всяких штучних способів запобігти ласки в уряду: ласки в нього ми не запобіжимо ніколи, а просто мусимо відмінити самий уряд та й годі. Отож на нашому вкраїнсько-руському прапорі поруч з словами "самостійність українсько-руської нації" мусять стояти слова конституція в Росії як спосіб здобути нові кращі порядки".

"Третьою тезою на тому ж прапорі мусить бути добробут народний, і, щоб досягти його, мусимо поки що робити на тому полі, яке зоставляє нам російський уряд, а як здобудемо конституцію, то й на ширшому, бо ж добробут народний розуміємо ми не як які паліативні полегшення там чи там мужикові, а як такий лад, де не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих, хоча зазделегідь і не можемо сказати, які саме форми людських відносин дадуть нам той лад".

"З оцими трьома тезами на своєму прапорі ми й повинні виступати перед людьми і єднатися з тими, хто прихильний буде до них. А коли ми будемо виразно з таким прапором виступати, то певне здобудемо прихильність від поступових російських елементів (опріч, звісно, тих псевдопоступовців-москалів, що не можуть ніяк погодитися з думкою про українську наційну самостійність) і зможем гуртом, вкупі з ними, швидше подужати реакцію і здобути собі людські права".

Хто зрівняє оцей уступ з відповідними місцями попередніх листів д. Вартового, а надто в справі соціальній, той побачить, що тут єсть не сама тільки редакційна (для цензури) відміна. В нових словах д. Вартовий по соціальній справі просто стає на точку практичних соціалістів, не дожидаючись, поки вкінець виясниться спір між індивідуалізмом та колективізмом. Зрештою, ми не станемо споритись з д. Вартовим про генезу його думок, а вдовольняємось (радіючи!) і тим, що і в політичній справі, і в соціальній він згодився з думками наших радикалів.

Дуже приблизився д. Вартовий до них і в других точках. Ми особисто мусимо занотувати, що він став значно милостивіший і до нас. Нещасний Драгоманов вийшов у нього вже не зрадником, котрий "за шмат гнилої московської ковбаси продасть матір Україну", а хоть і "москвофілом" або й "прихильником до Москви", та все-таки таким, котрий "зостається на вкраїнсько-руському грунті, не зрікається своєї народності і працює їй на користь і добро, як те робив Микола Костомаров".

Хоч нам трошки ніяково, а ми мусимо сказати два слова з поводу такого суду д. Вартового — не ради себе, а ради того, що єсть уже і згодом ще буде більше земляків, котрі опиняться в такому ж стані, як і ми. Не без користі буде вияснити той стан. Хоч для нас компанія з Костомаровим аж занадто почесна, та ми мусимо зрікатись тої честі, вказавши д. Вартовому на різницю часів, в котрі склались думки знаменитого історика і наші, а також на різницю обставин особистих і історичних. Костомаров був український слов’янофіл, виросший виключно на російськім грунті, дальше котрого справи йому виявились досить неясно, мало торкали його. Почувши себе українцем, Костомаров надав слов’янофільству своєму федеральний характер, та все-таки виявляв собі слов’янство чимсь осібним від іншого світу і непремінно зв’язаним з Росією. З такими думками він виложив програму Кирило-Мефодіївського братства, навіть не натякнувши й словом на долю неслов’янських народів ні Росії, ні Австрії, і балканських сторін, з котрими, як, напр., з румунами і мадярами, треба ж було знайти якийсь лад у Слов’янських Сполучених Штатах, проектованих Костомаровим від Адріатики до Берінгового моря *.

^* Завважаємо, що попікшись на Кир.-Метод, братстві, Костомаров опісля своїх політичних думок не висказував ясно.

Ми ж, за дозволом д. Вартового, зовсім ніякий філ — ні українофіл, ні слов’янофіл, а просто українець з вселюдськими тенденціями або людина української нації (homo nationis ukrainicae, на манір того, як були колись christianus nationis anglicanae, gallicae, germanicae etc.), а до того людина, котрій доля судила познакомитись не в книгах тільки, а в житті з земляками австрійськими, зблизитись з ними, поділитись з ними радістю і горем (більше, звісно, горем!) і нарешті працею. По праці в останні роки ми, мабуть, чи не більше стали галичанином, ніж російським українцем, а щодо "прихильності", то ми стільки ж "прихильник до Москви", як і до Австрії.

Вся наша прихильність до Москви суб’єктивно-національна зводиться на те, що ми радо читаємо Пушкіна, Гоголя, Тургенєва і т.ін. — так майже таких "москвофілів" тепер чимало і між французами, англичанами і т.ін. А об’єктивно — політична прихильність наша до Москви зводиться лишень на те, що ми, не бачачи ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії, шукаємо виходу для українського автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими великорусами, як також і членами других народів Росії. Тільки ж і д. Вартовий не думає інакше про сю справу!

Подібно тому ми прихильник і Австрії. В одміну Костомарова і товаришів, ми зовсім не думаємо про політичну єдність слов’ян, як про справу по меншій мірі занадто далеку від нашого віку, і так же мало інтересуємось поділом Австрії, як і Росії. Ми думаємо тільки про те, як би могла поліпшитись доля наших земляків-русинів в Австрії через уживання тих свобод, які вже за ними признані, і через політичні реформи ще будучі, з котрих деякі, напр. загальне виборче право, вже требують собі значні маси австрійських народів, як німців та чехів. Хоч і не маючий австрійських політичних прав, ми все-таки літературно працюємо на свою долю для такого поступового "австційства" серед прикарпатських русинів *.

^* Певно, колись і Галичина політично зблизиться з Україною російською, як і всі слов’яни між собою, та се, мабуть, буде тільки тоді, коли виробиться якась всеєвропейська федерація. Але се справа далека, а тепер на черзі стоїть перероб готових уже держав так, щоб в них людям було жити зносно.

Звернувши більше уваги на сю річ в праці нашій і наростаючого гурту наших товаришів, русько-українських радикалів, д. Вартовий мусить признати одну на перший погляд чудненьку, а зрештою натуральну прояву, а власне, що ми, хоч одверто признаємось, що читаємо з більшим смаком якого-небудь Тургенєва, ніж плохих сучасних українських белетристів (бо раз виробленого літературного смаку заховати годі!), на ділі далеко менше росіяни, ніж 99/100 придніпрянських українофілів, котрі в противність всім своїм фразам все-таки головами й серцями живуть у Росії і навіть галицьких справ настільки не знають, що не потраплять з ким із галичан брататись, і коли хто з них почне на що рахувати в Австрії, то потрапить, власне, на тамтешню побєдоносцевщину. Чи ми при такій нашій прихильності до Австрії і до Москви вкупі, посуваємо наперед український автономізм чи ні — нехай роздумає сам д. Вартовий.

А тільки роздумавши над сією справою і деякими з нею близько порідненими, д. Вартовий і зможе вірно оцінити теперішній русько-український радикалізм, котрим він, в усякім разі, заінтересувався.

Д. Вартовий вже рішуче признає заслуги того радикалізму, та все-таки дивиться на нього неісторично і непрактично, а до того й підходить до справи дуже сентиментально і через те не може, власне, дати ради і в тій точці, котра так болить його, а власне, в справі "братовбійчої борні" межи галицькими народовцями і радикалами.

Seid einig...einig...einig...! — кличе нас д. Вартовий словами Шіллерової особи, котра кликала до того самих швейцарських конфедератів, а зовсім не конфедератів, Гесслера і ейнзідлерських монахів укупі! Останнє було б екраннім сентименталізмом, котрий би привів до руїни власне справу швейцарських конфедератів.

Д. Вартовий, починаючи обговорювати борню галицько-українських партій, нагадує борню козацько-українських партій у XVII ст. Порівняння недоладне! Не будемо говорити про те, що навіть на ту стару боротьбу не можна дивитись з самого лишень сентиментального погляду. Відкинувши тодішні гурти чистих егоїстів, — і тоді натурально було, що одні українські козаки думали врятувати "матку Україну" союзом з Москвою, другі — з Польщею, треті — з Туреччиною (подібні незгоди були тоді скрізь по світу), — треба зважити, що основи незгоди нових партій, власне, не такі і ще натуральніші. Незгоди нових партій розкладаються на лінії горизонтальній, а не вертикальній. Ханенко, Дорошенко, Самойлович і т.ін., власне, не різнились політичними чи культурними думками, а лишень думками про практичні способи рятування козацтва заграничними союзами чи підданствами. А тепер скрізь єсть партії консервативні чи поступові по справах внутрішніх — політичних, культурних і соціальних. Еінію... вони не можуть бути, бо й такий миролюбець, як Христос, казав же: "Не мир приніс я, але меч!" Сам д. Вартовий признає користь від критики радикалів, котра зробила те, що "темп українського життя пошвидшав", тоді як перед тим юно "ставало якимсь задубілим і мертвим". А до того д. Вартовий невірно уявляє собі найелементарнішу історію галицько-українського радикалізму. Він дуже помиляється, коли виводить його тільки з 1890 р., з часу заоснування формальної Русько-української радикальної партії. Ми вже нагадували дійсну історію радикалізму в Галичині з поводу статті д. Арабажина. Не будемо тепер повторятись. Скажемо лишень, що радикалізм в Галичині появився, власне, в 1862-64 рр. вкупі з творами Шевченка. Тодішні молоді народовці були, власне, радикали: документ тому, напр., брошура д. Ом. Партацького "Провідні ідеі в письмах Т. Шевченка", котра і тепер продається в Галичині. Сей радикалізм почали затемнювати старіш рутенці або москвофіли, як Лавровський, Качала, Ом. Огоновський і др., котрі пристали до народовців з різними "дипломатичними" цілями і котрих народовці прийняли до себе теж по дипломатії. Але з народовецьких видань від часів "Мети" аж до самої "Правди" Вол. Барвінського можна виписати цілу хрестоматію досить радикальних уступів. Вся біда лишень у тому, що народовці самі не брали всерйоз тих фраз — і перелякались страшно, коли в 70-ті роки молодіш люди, підперши старі "українсько-хлопоманські" думки новим інтернаціональним соціалізмом, задумали винести сі думки із стін кружкових у маси народу, не боячись переслідувань, майже завше противузаконних у Австрії.

Народовці перші підняли "братовбійчу борню", приставши до москвофілів, котрі в 1877 р. з поводу першого процесу Павлика і франка публічно пожалкували, що в Австрії нема Сибіру. Хай д. Вартовий прочитає в "Правді" тодішні статті, напр., Володимира Барвінського — Мойсея теперішніх львівських народовців, то й побачить, хто перший підняв розбрат, ба навіть, хто при тому явився рішучим ренегатом принципам української демократії — "хлопоманії" чи "народовства".

Не глядячи на те, ще в 80-ті роки теперішні старші галицькі радикали (Павлик, Франко і др.) пробували знайти спільний з псевдонародовцями грунт, пишучи в "Правді", "Ділі", "Батьківщині", але скоро вияснилось, що вони мусять самі або стати ренегатами, або відійти набік, а, напр., Павлика, так "Діло" просто "виелімінувало із суспільності" *.

^* Я від себе нагадую д. Вартовому, що народовці не терпіли й мінімум моїх народо- і свободолюбних переконань при спільній праці з ними. Так, напр., за час мого редагування "Батьківщини" в першій половині 1889 р., котру я вів, як може переконатись д. Вартовий, по самих поміркованих, хоть, звісно, твердих, поступових принципах, яких мусить держатися усяке народолюбне видання і з якими, певне, згодився б і д. Вартовий, мені прийшлося перетерпіти страшенні муки в борні з народовцями майже за кожду стрічку, написану по тих найпоміркованіших принципах. Д. Вартовий ледве й повірить, що один із тих принципів, із-за котрих народовці найбільше воювали зі мною, — віротерпимість!. Нарешті народовці стали рішуче домагатися від мене: або перемінити ті свої принципи і робити, як вони скажуть, або зложити редакцію. Я, звісно, вибрав останнє — і народовці розписалися в своїм поступку зі мною у 24 ч. "Батьківщини" за 1889 р. Се ж був час, коли народовці найдружелюбніше відносилися до мене, як і я до них. Д. Вартовий може собі здумати, як поступали народовці зі мною на Кріеюсфусс-і, котрий тривав з самого нашого виступу в 70-х рр. — М. Павлик.

Що ж оставалось робити радикалам (тобто консеквентним народовцям), як не скласти зовсім осібно свій гурт, свої органи, а далі полемізувати з народовцями, причім їм прийшлось боронитись навіть від того, що тепер обурює самого д. Вартового, тобто від брехні, буцімто вони не признають самої національності української Що ж? Ліпше б було, як би всі галицькі радикали 70-тих років вибрали собі долю д. Белея, котрий з редактора радикального "Світу" став редактором консервативного "Діла"? Хай скаже про се просто д. Вартовий, і тоді тільки можна буде з ним розмовляти ясно про "братовбійчу війну", котру б то "осуджує уся свідома українсько-руська інтелігенція на Вкраїні російській".

Д. Вартовий натякає на те, що подібна війна іде і в російській Україні. Про се ні нам, ні йому не вільно говорити докладно. Треба ждати часу, коли яуідяуід латет адпаребіт, а поки навіть терпіти багато крутанини і брехень. Тільки ж все-таки ми можемо нагадати досить звісні факти. Так, всі знають про рішучий для свого часу радикалізм Шевченка і "хлопоманії" 60-тих років. Далі ще в 1873 р. кілька десятків російських українолюбців послали у Львів з поводу заходів о. Качали заоснувати консервативно-українофільську партію, союзну з польськими магнатами і клерикалами, одвертай лист, в котрому виложили принципи ті ж самі, що лежать в основі теперішніх радикальних програм (Лист, напечатаний в свій час у "Правді", перепечатали ми в наших "Австро-руських споминах"). В 1876 р. значні кружки українців заложили одверто соціалістичне видання "Громади", і я не можу запевнити д. Вартового, що редактор "Громади" не був ні ініціатором її, ні найбільш радикальним в тих кружках, а одним із поміркованіших.

Але незабаром у тих радикальних українських кружках сталась "невидержка", котра дійшла до того, що дехто з закладчиків "Громади" почав брататись з її ворогами, як Вол. Барвінський і К°, зближатись з людьми, котрі не мали нічого спільного з поступовим рухом 70-х років, а далі почали всякими способами спиняти зріст політичних думок на Україні для якогось "культурництва". Нарешті на тому мертвому болоті, котре потроху прикрило українство в 80-ті роки і котре признає за таке сам д. Вартовий, виросли квіточки "нової ери", перед котрою навіть програма Качали 1873 р. була поступовством *.

^* Нагадаємо, що в 80-ті роки по всій Росії пройшла спеціальна мла, котру прекрасно характеризував поет Жемчужников у словах: ...вдруг стало неизвестно, / Что глупо, что умно, что честно, что бесчестно — і в котрій героєм часу мусив стати щедринський "Иван Непомнящий".

Д. Вартовий чомусь обминає сю "нову еру", а тим часом вона грає рішучу ролю в тій "братовбійчій війні", яку він осуджує в імені всіх українців. "Нова ера" була сумою і вінцем розмаїтого ренегатства проти принципів українського руху 60-х і 70-х років, ба навіть проти всіх живих основ українства по крайній мірі з 40-х років. Між іншим, ся "нова ера" в своєму початку, в 1891 р., проявила себе в такому факті.

В Коломийщині самі селяни-русини поставили кандидатом на виборах у раду державну д-ра Даниловича, котрий був одним з тих радикалів, що підпирали народовецьких кандидатів на сеймових виборах 1888 р. Ми готові признати, що радикали між виборцями в Галичині числяться в меншості (більшість там і досі мають, зрештою, не народовці, а москвофіли). Тільки ж в країнах з розвитою політичною совістю, як, напр., в Швейцарії або Англії, більшість ніколи не хоче зовсім подавити меншостей, а дає і їм голос в парламентах. Для того тепер у Швейцарії вводиться спеціальне "пропорціональне представительство", а перед тим політичні партії держались звичаю вписувати в свої листи кандидатські і певне число кандидатів опозиційних партій. В Англії часто в певних округах партії не ставлять своїх противукандидатів, а не так давно була там дуже поучительна пригода: появилась серед селян (крестян по-нашому) агітація, щоб зложити осібну свою партію, тож кілька панів зложили гроші на кошти виборів, щоб кандидат тої партії (Арцг) пройшов у парламент: нехай, мовляв, він там вискаже, чого власне хоче нова партія.

Що ж сталось у нашій Коломийщині в часи "нової ери"? Поляки не поставили свого кандидата проти д. Даниловича, а поставили його народовці і побідили за поміччю поліції, поляків, жидів і — москвофільських попів! А тим часом один радикальний депутат в парламенті не пошкодив би народовцям, коли б "нова ера" справді мала на цілі здобути реальні уступки для народу, а не притлумити його опозицію магнатсько-клерикальній партії, тобто не була тенетами, в котрі піймались і ліпші з народовців!

Ми вже казали і ще скажемо, що радикали, виступивши рішуче проти "нової ери", вирятували честь українського прапора і в Галичині, і в Росії, і певні, що се незабаром признають за ними не тільки д. Вартовий, а й більш консервативні українолюбці, коли ближче пізнають справу.

З сього огляду ясно видно, що по своїх принципах русько-українські радикали зовсім не нова фракція, котра буцім "відбилась зовсім на свій шлях" недавно, три-чотири роки назад, а, властиво, стара, основна партія демократично-українська колишня хлопоманська, народовецька і т.д., а що власне теперішні народовці, українофільські консерватори, новоерці і т.д. суть розкольниками, а то і просто ренегатами, деякі навіть в моральному смислі сього слова. Бо що ж можна сказати, напр., об тих, хто в 1888 р. писав проти єзуїтства галицьких єпископів, а в р. 1890 виробляв "нову еру", в котрій ті єпископи признані духовними і політичними головами русинів?! Про других ренегатів поки промовчимо.

Чуючи за собою такий гріх, новоерські крутії і ренегати кинулись боротися з радикалами такими способами, як упевняти українську громаду, а надто в Росії, куди важко доходити австрійсько-руським виданням, що буцімто радикали — просто москвофіли, зрадники своій нації і трохи не прямі сторонники "культури російських урядників".

Навіть по перших листах д. Вартового видно, що в кругах людей нових і дальших від центрів українського руху 70-х років такі брехні почали, було, пускати корені. Але незабаром правда мусила вияснитись, та й "нова ера" Романчукова мусила лопнути, щоб замінитись новішою ерою "Правди" д. Барвінського, тобто чистісіньким ультрамонтанським клерикалізмом, проти котрого рішуче виступає д. Вартовий.

Тепер, після нових листів д. Вартового, ми можемо сказати, що по крайній мірі в справах політичних і соціальних нема практичної різниці в думках наших радикалів і тих націоналів, в імені котрих говорить д. Вартовий. Теоретична ж різниця зводиться хіба на те, що одні йдуть до цілей національних (автономія і розвиток нашої нації), виходячи від принципів всесвітнього поступу, а другі йдуть до сих принципів, виходячи від основ національних. Можна споритись чисто науковим способом про те, яка вихідна точка вірніша, певніша для поступу, корисніша для національності, але воюватись з поводу такої незгоди було б справді братовбивством або навіть самовбивством.

З сього погляду ми, власне, не розуміємо, чого хоче від радикалів д. Вартовий, сопоставляючи їх з народовцями, а надто галицькими, в своєму критичному огляді. Він закидає радикалам речі або дрібні, або чисті непорозуміння (докторальний тон взагалі, самохвальство в "Хліборобі", висміювання анонімів, і псевдонімів, і деяких буцімто достойних пошани людей, вишукування у народовців ретроградних ідей, захвалювання усього московського і т.д.). Про дрібниці нема що говорити. Радикали самі бачать їх у себе і в своїх, може, більше, ніж д. Вартовий, і по-товариському поправляють їх і навіть печатають в "Народі" поправки сторонніх. Про більшу частину закидів, котрі робить радикалам д. Вартовий через непорозуміння, вже було говорено в "Народі", і д. Вартовий, мабуть, просто не мав пригоди прочитати того. В усякім разі, ми не маємо рації повторятись. Вкажемо хіба на деякі грубіші помилки й непорозуміння д. Вартового.

Так, д. Вартовий зовсім невірно приписує нам, що ми засуджуємо "гуртом усю народовську пресу як нікчемну" (про те, щоб ми "обороняли все московське", просто сором говорити!) На ділі ми, напр., і в "Вест. Европы", в "С.-П. ведомостях", "Киевском телеграфе" в 70-ті роки, в петербурзькому "Деле" в 80-ті роки вказували все добре, що могли знайти в праці і в органах народовців. В рецензіях в "Народі" було показано не раз добре, і в "Зорі", і в воюючій проти нас "Правді". Ми не винні, що сього доброго ми знайшли небагато і що поряд з ним знайшли мертве й гниле, від котрого ми б хотіли бачити чистою нашу рідну ниву. Далі, ми ніколи не думали сміятись над літературними анонімами і псевдонімами. Ми тільки з поводу того, як новоерці завіряли, буцімто в російській Україні єсть "ціла партія австрофілів", що та Україна єсть якась свого роду велика Венеція, котра хоче відділитись від Москви й прилучитись до Австро-Польщі, вказували на те, що ми ніде не бачимо австро-українських Мадзіні, Мініних, Гарібальді, а лишень дві-три маски, котрі в галицьких часописах іноді махають проти Росії паперовими мечами, і виводили з того тезу, котру, між іншим, треба знати і громадянам, і урядам у Росії, як і в Австрії, а власне, що ніякого політичного сепаратизму в російській Україні нема. Невже ж ми сим прогрішились перед чим або перед ким-небудь, а не зробили українолюбцям, а надто російським, дійсної прислуги?

В "Народі" була іронічна замітка з поводу ліберальної замітки одного народовця про осібність моралі від релігії, і ті, хто знає, як той же самий народовець не так давно в статті, підписаній дуже прозорими буквами, рекомендував єп. Пелеша як представителя української національної політики, мусили прекрасно зрозуміти смисл сієї замітки (Се лишень один з многих примірів хамелеонства того народовця, котрого д. Вартовий вважає за поступовця тільки через те, що, видимо, мало ознакомлений з його діяльністю. Такий "поступовець" може тільки компрометувати дійсних українських поступовців). Одна з цілей полемики "Народу" проти народовців — се доказати мішанину і несталість їх думок і заяв і між іншим доводити діло до того, щоб теперішня мішанина думок і людей в народовецьких галицько-українських кругах, котра іноді доходить до зовсім скандальної промісцуіте і навіть до свого роду проституції, скінчилась тим, щоб думки й люди "розділилися на ся": щоб чисті ретрогради, ультрамонтани і т.д. пішли в один гурт, а люди, спосібні до поступу, — в другий.

Не можемо обминути одну дрібницю, розмову про котру скінчимо чимсь серйознішим. Д. Вартовий недовольний з того, що галицькі радикали буцімто дуже довіряються "авторитету Драгоманова" і всилюється збити той авторитет найголовніше нагадом на те, що Драгоманов давно вже не був у Росії. Ми мусимо запевнити д. Вартового, що його думки про наш "авторитет" перш усього досить фантастичні, а окрім того, скажемо, що нічого так самі не бажаємо, як передати нашу публіцистичну роботу в більш компетентні руки, і що ми ведемо її лиш на виразне бажання певних земляків наших. Що ми мусимо помилятись — ми се знаємо, та ось біда: напр., д. Вартовий живе в Росії, а явно не знає фаз українского руху в 70-80-ті роки і через те, як ми показали, помиляєтся на кождому ступні своїх листів, писаних, коли не "докторально", то дуже рішуче. Другі явно не знають галицьких справ, котрі часто доволі темні і д. Вартовому. Ми, викладаючи певну систему політичних думок про галицькі і українські справи, виведену нами з наочних студій, котрі ми всилюємось піддержувати всякими можливими для нас способами, не раз кликали наших противників оспорити її також систематичною критикою. І що ж? Напр., з 1889 р. — не кажемо вже про раніші часи — ми получили чимало лайок, навіть клевет, чимало фраз на дешеву тему: "Д. Драгоманов вже не був у Росії, не знає справ у Галичині" і т.д., перекручувань наших слів — і ні одної систематичної критики наших думок, і навіть ні одної фактичної поправки нашої помилки!

Сам д. Вартовий виставляє проти нас тільки вину не нашу, а якогось кружка радикалів, котрий би то, повіривши нам, буцімто народовецька печать нічого не варта, почав читати "Галицкую Русь". Але перш усього ми за чужу вину не відповідаємо, а далі ще треба розібрати сю страшенну вину. Про те, щоб який-небудь радикальний кружок поділяв реакційні тенденції "Галицкой Руси", смішно й говорити. Далі треба ж пам’ятати, що між тенденціями "Гал. Руси" і народовецьких редакцій нема різниці, окрім у точці про відносини національності малоруської до великоруської. "Галицкая Русь" виразно говорила, що вона підписується під "програмою Романчука" за виїмкою лишень сього одного пункта. "Православие (унія), самодержавне (батьківська рука "Правди") и народность" ("національні святощі") однаково — основи програми як галицьких москвофілів, так і народовецьких органів, так що ті радикали, котрі читали "Гал. Русь", по часті тенденцій не дуже оскоромились. Певно ж, вони читали "Гал. Русь" не ради тенденцій, а ради фактичних інформацій про Галичину, а надто економічних.

По правді ж кажучи, таких інформацій іноді більше знайдеш в органах москвофільських, ніж в народовецьких, а надто новоерського часу. Ставши партією урядовою, народовці мусять накривати соромливим покровом болячки австро-руського життя, тоді як москвофіли, все-таки як опозиція, хоч дуже немудра, іноді їх відкривають. Д. Вартовий з товаришами не має іншого способу привернути своїх сусідів-радикалів до читання народовецьких органів, як склонити сі органи до того, щоб вони консеквентно критикували австро-руське життя з точки демократичної.

Тепер у Галичині починаєтся ще один курйоз, послідки котрого, чого доброго, хто-небудь теж поставить нам в вину.

Скрізь в Австрії ведеться поступовими партіями агітація за загальне виборче право, котре, між іншим, одно тільки може дати русинам достойне місце в соймі і парламенті. Галицькі радикали ведуть сю агітацію серед свого народу, як можуть, енергічно. Москвофіли починають приставати до тої агітації, а народовці, а надто львівські і їх органи, їй противляться. Коли галицькі москвофіли рішуче приймуть в свою програму загальне виборче право, то не тільки демократам в Наддніпрянській Україні інтересно стане читати їх органи, а може, й галицьким радикалам прийдеться в сій точці вступити в компроміс з москвофілами, хоч стала солідарність між сими партіями неможлива. В Галичині случиться подібне тому, що ми бачимо скрізь в політичному світі, напр. у Швейцарії, де соціалісти і консерватисти, не зрікаючись своїх різниць, солідарно добиваються пропорціонального представительства, котрого не хотять тамтешні радикали (буржуазні), що мають при звичайній виборчій системі в своїх руках парламентську більшість. Звісно, радикалам галицьким, котрих національні думки однакові з народовецькими, було б ліпше йти вкупі з народовцями в сій справі, — так що ж робить, коли народовці противляться виборчій реформі, котрої требуе вся демократія в Австрії?

Коли д. Вартовий знає в російській Україні "авторитетних" людей, то нехай би він намовив їх порадити галицьким народовцям перемінити їх явно скандальну політику хоч в сій точці. Се було б і актом практичного миротворця російських українців перед галицькими народовцями і радикалами.

Ми назвали вище миротворство д. Вартового сентиментальністю. Ми назвемо його ще й зовсім порожнім. Посередник проміж воюючими державами, мировий суддя, не говорить сторонам: "Сеід еінію ... братия, любите друг друга!" і т.п., а ставить перед ними ясні точки для миру. Д. Вартовий сього не робить — і через те все його миротворство не має ніякої вартості. Хай би справді д. Вартовий і другі "авторитетні" патріоти українські, котрих болить "братовбивча війна", попробували, напр., намовити галицьких народовців пристати до агітації за загальне виборче право, а окрім того, в скоро будучих виборах депутатів у сойм, а далі в державну раду відступили радикалам певне число посольських місць, хоч мінімальне.

Горе тільки, що ми наперед не віримо в щасливий кінець такої чи подібної миротворчої програми серед народовців, а надто львівських, котрі ніяк не зважаться рішуче стати до опозиції (фракція Романчука, "Діло") або навіть розірвати з польськими панами і ультрамонтанами (фракція д. Барвінського, "Правда"). Ми навіть бачимо перед собою перспективу "братовбивчої війни" між самим д. Вартовим і львівськими народовцями. Д. Вартовий у своїх останніх листах став, власне, на ту точку, на якій "азъ грЂшный" стояв перед галичанами в 1872-73 рр. Він торкнувся критично народовецької преси і товариств і показав такі яскраві приміри ретроградності дд. К. Устияновичів, Верхратських, "Просвіти" і т.ін., які і в "Народі" не часто показуються. Вже "Діло", перепечатавши закиди д. Вартового проти радикалів з додатком і свого перцю, про його критику народовців замітило: "Мнимі хиби народовців не зовсім справедливі" (Так самісінько "Правда" 1872-75 рр. говорила про мою критику!)

Що ж далі буде? Хіба д. Вартовий спинить свою критику ради миру?! Він розказав, як цензура "Просвіти" заборонила як "атеїстичну" прислану з України брошурку — переклад статті Лєскова, писателя, котрий в Росії належить до консервативних, пропущеної цензурою. Коли хто скаже на те д. Вартовому: seid einig... mit den Censoren der Proswita! — то д. Вартовий відповість: "Се ж така ж дурниця, як проповідати: вівці, обніміте вовків!" Коли д. Вартовий, як можна думати, чоловік енергічний, то він помимо "Просвіти" надрукує ту брошурку, далі другу, третю, відповідні своїм поступово-радикальним думкам. Москвофіли закричать про нігілізм. Народовці тоді мусять заявити, що вони "воліють ліпше взяти розбрат з Україною, ніж піти за такими лжепророками" (див. статтю Вол. Барвінського проти нас у "Правді" 1876-76 рр. [?]), і навіть, щоб виправдати свою анафему проти д. Вартового, знайдуть у нього "москвофільство", напр., в тім місці його нових листів, де він ставить російську пресу вище галицької. І підуть д. Вартовий і приятелі його в "козлища" на страшному суді народовецькому.

Чи не ліпше було б їм і не ждати того суду?

Ми вже мали пригоду сказати д. Хв-ові, що справу рішучого розриву між галицькими народовцями-консерваторами і щирими поступовцями серед українських націоналів уважаємо за непремінну. Останні листи д. Вартового ще більше впевняють нас у тому. Даремні будуть усі заходи людей, як д. Вартовий, вивести, напр., "Діло" із його туману або "Правду" із крутійства і ультрамонтанського клерикалізму, а тим часом сей туман, крутійство і клерикалізм будуть дедалі все більше компрометувати український рух і в Росії. Коли в тамтешніх кругах українолюбських ознаки галицького народовства знайдуть собі достаточно прихильників, то кругам тим прийдеться або затягтись в конечну деморалізацію, або "розділитися на ся" — і тоді щирі поступовці з тих кругів муситимуть шукати собі осібних від "Діла", "Правди", а може, й від "Зорі" органів у Галичині. Чи вони згодяться на чому-небудь з галицькими радикалами, щоб закласти спільний орган, чи залежать свій осібний орган — се в суті все одно. Можна тільки бажати, щоб се сталося якнайскоріше і щоб при тому поступові націонали українські вислали від себе своїх людей у Галичину для впорядкування там свого органу.

Еміграція — річ тяжка, але при певних обставинах необходима. З самого XVI ст. свобода Англії і Шотландії, далі Франції, Германії, Італії, Венгрії не обійшлась без еміграції і еміграційної літератури. Не обійдеться без того і свобода України. Тепер же наближаються часи досить гострі. Вся Західна Європа, до котрої воленс ноленс прив’язана і Галичина, тепер очевидно увійшла в період зросту радикальних рухів. Росія не може зостатись довго при теперішній реакції і апатії, бо інакше, окрім усього іншого, почне вмирати з голоду і т.ін. Український національний рух в Росії не може стати консервативним по програмі Качали, Романчука, Барвінського і т.п., бо інакше сам на себе накладе руки. В Росії довго українське поступовство не могтиме себе заявити навіть літературно. Остається йому одно — шукати собі трибуни і грунту для праці в Галичині.

Чим скорше, тим ліпше!

Ми мусимо додати, що тільки тоді, коли російсько-українські поступові націонали рішуче зорганізуються як осібний від галицьких народовців гурт, може статись і спасенний поділ між самими сими народовцями. Ми знаємо, що далеко не всі ті народовці, а надто на провінції, згоджуються з тими міродайними кружками, котрі захопили в свої руки львівські редакції, і товариства, та посольські місця. Особливо, напр., явне ультрамонтанство "Правди" та опозиція народовецьких політиків загальному голосуванню обурює многих народовців. Тільки ж ся народовецька лівиця не знаходить в себе сили показати свою независимість і все плететься за львівською правицею, котрою керують люди або недоглядні і необразовані, або чисті крутії і кар’єристи. Може, організація рішучих поступовців з російської Україні спасе з сієї народовської лівиці тих, хто ще спосібний спастись. А на переробку на ліпше львівського генерального штабу народовців — даремна надія. Воловодитись з ними — даремна трата часу.

"Та як же? — спитає хто-небудь. — Попередній лист ви кінчили на мир, а тепер говорите про війну?" Тільки ж ми ніколи не стояли за мир зі всіма на світі. Се було б сентиментальністю або просто дурістю. Як і в попередньому листі, так і тепер ми стоїмо за мир або за толеранцію між відтінками, так сказати, квантитативними серед українських патріотів і поступовців, між рішучими відрубниками української національності і тими, хто признає її ближчі зв’язки з москалями чи з поляками, між поступовцями радикальнішими чи поміркованішими. Але ми рішуче стоїмо за чистоту думок квалітативну і, значить, за рішучий розбрат українських поступовців з усяким ретроградством і щирих людей між ними з крутійством. Ми думаємо, що нові листи д. Вартового приблизили час і такого миру, і такого розбрату.

M. Драгоманов

Париж

30 августа 1893

Від редакції "Народу". Як бачите з дати, "Листи" ш. автора скінчені ще перед п’ятьма місяцями. З того часу в справі виборчій серед народовців змінилось мало. З противників загального голосування народовці раптом усі заявились були за проектом гр. Таф’є, що досить близький був до загального голосування. Але ж з упадком гр. Таф’є і його проекту дотеперішні народовські провідники оп’ять покинули думку про загальне голосування, і оце недавно у соймі д. Романчук поклав внесок тільки на безпосередні вибори по селах на основі теперішної ординації виборчої з поділами на курії, тимчасом як уся свідома людність у Галичині — русини й поляки, селяни і міщани — систематично домагаються загального голосування. З народовців навіть опозиціоністи обзиваються за загальним голосуванням досить несміливо і неясно, між тим як усі москвофіли рішуче стали добиваться загального голосування, за котре послала петицію в раду державну навіть Руська рада, що в руках давніших москвофільських реакціонерів, з більш ніж 25000 підписів!

Більш рішуче виступили провінціальні народовські опозиціоністи проти новоерства д. Барвінського і др. Між іншим, на вічі з Дрогобичі 29 декабря 1893 р. др. Євгеній Олесницький, адвокат зі Стрия, один з найчільніших народовців, критикучи фідеїкоміси, сказав таке:

"Всі партії поступові противні фідеїкомісам і в своїх програмах домагаються знесення їх. Як же ж супроти того назвати поступування посла, котрий вибраний з сільської курії, і, хоч заявляє себе русином, не лише голосує, але промовляє за заведенням нових фідеїкомісів в Галичині?" (Голоси: "Барвінський! зрадник! сумно!")".

"Правительствений комісар (русин-попович, Нападієвич) звертається в тій хвилі до предсідателя, щоби зборонив бесідникові промовляти в той спосіб про послів".

"О. Давидяк (москвофіл) відповідає, що діяльність послів вільно критикувати".

"Др. Олесницький говорить серед того дальше: "Так і є, Барвінський! І яким богам служить сей брідсько-каменецький посол, що без сорому на лиці сам топче ті інтереси, котрі повинен заступати і боронити?"

"Правительств. комісар збороняє бесідникові говорити на ту тему".

"Др. Олесницький: "Даруйте, пане комісаре! Я не знав, що той посол тішиться особливою протекцією правительства. Але загал висказав уже свій осуд всенародний, і, може бути, сей голос народу приглушить у совісті сього посла ті панські оплески, для котрих станув проти інтересів мужика". (Голоси: "Славно!")" (Дивіть "Діло", 1893, 283).

Після того, як народовці-реакціонери по волі польських панів і руських князів церкви стали йти вгору, — вибір д. Вахнянина в раду державну і д. Барвінського в сойм, — особливо після останнього, стала проявлятися більш рішуче і опозиція тому реакціонерству навіть серед львівських народовців.

Ми бажали би гаряче, щоб та народовецька опозиція новоерству видержала, і тоді прихильники думок д. Вартового з українців знайшли би тут натуральних союзників, і поступове українське народовство вибилось би на свою первісну дорогу.

З поводу XVI, XVII і XVIII листів д. Вартового (З "Буковини")

Увага від автора. Перепечатуємо тут з "Буковини" і наші замітки з поводу XVI, XVII, XVIII листів д. Вартового. Робимо се не лишень для того, щоб поправляти неточності нашого опонента (се було б ділом безконечним, бо він майже ні разу, викладаючи наші думки, не обійшовся без неточностей), а для того, що в сих увагах ми доповняємо ту систему думок, котра виложена в попередніх наших листах. До того ми і в сих увагах старались при всякій можливості нагадати історію важніших боків українського руху в останні 20-30 років, напр., в справі відносин між російськими українцями і галичанами, в справі популярної літератури і т.ін. В Росії звичайно історію новіших часів не дуже-то знають, а історію думок і праць, котрі виходили з приватних кружків, всього менше. Тим часом правильний поступ неможливий без знаття минулого, бо інакше нові діячі будуть повторяти старі помилки або з новим трудом відкривати Америки, котрі вже були відкриті колись і т.д., і т.д. З листів же д. Вартового, як і з других ознак, ми бачимо, що навіть між спеціальними українолюбцями тепер дуже слабо звісні багато з характерніших прояв громадської думкі і праці в останні 20-30 років на Україні і в Галичині. То ми думаємо, що хоч короткі огляди деяких з тих прояв не будуть зовсім злишніми.

* * *

І я можу сказати, що залюбки прочитав XVI-ий лист д. Вартового, посвячений моїй відповіді йому, напечатаній в ч. 20-22 і 24-25 "Буковини" сього року. З нами сталось таке, що рідко буває зі спорщиками, тобто що ми, власне, прийшли до одного по крайній мірі в головних точках спору, хоч говоримо не одними словами. Ще для ліпшої згоди скажу кілька слів з поводу останнього листа д. Вартового, поправляючи його дрібні неточності й поясняючи деякі свої погляди.

Обговорюючи справу літературного образовання українців у Росії, я вказав на те, що там батьки мусять давати своїм дітям, окрім Шевченка, ще Пушкіна, Лермонтова, і кажу: "Не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму"; д. Вартовий передає мої слова так, буцім я "гуджу етнографічний патріотизм, кажучи, що є інтереси і вищі від нього", а далі каже навіть, що я "глузую з етнографічного патріотизму". Думаю, що неточність д. Вартового тут явна без дальшої розмови. Тепер я додам, що я не тільки не думаю глузувати з етнографічного патріотизму, а дуже ціню його як одну з підстав солідаризації людей, та лишень думаю, що одним ним люди не живуть і не можуть жити. До нього треба ще чогось.

Далі д. Вартовий каже: "Д. Драгоманов у своїх "Чудацьких думках" жаліється, що його опоненти не по правді виводять з його космополітизму, що мовби він зрадив українство і через те відкидають часть його роботи". Заявляю, що я ніде не висказував жалю, подібного тому, який приписує мені д. Вартовий в підчеркнутих словах, по крайній мірі не думав висказувати такого жалю. Він був би неприличною претензійністю завше, а в моєму стані емігранта, котрого писання заборонені і в Росії, а часто і в Австрії, зовсім чудним. Я не жалівся і на те, що деякі земляки звуть мене зрадником або й просто москалем, а лишень вказував на се, як на ознаку сили аргументації певної партії наших старомодних національників.

Д. Вартовий все дивується моєму поділу літератури руських слов’ян на "російську, великоруську, українську та галицьку" і ставить ?? коло слів "великоруська" і "галицька". Не буду говорити про літературу великоруську, а скажу слівце про поділ літератури галицької від української, щоб хоч пояснити свою думку, коли не переконати д. Вартового.

Я вже заявив, що дивлюсь на розвиток літератури і її вагу для певних громад з погляду не самої тільки мови і етнографічного грунту певних країн, а з погляду всієї суми історико-культурних обставин. З останнього погляду вийшло, напр., те, що голландська література зовсім одокремилась від німецької, коли етнографічне голландці тільки різновидність дольних німців, котрі живуть від Шельди до Мемеля. Досить окремі історико-культурні обставини Галичини і російської України, а через те літератури їх треба вважати, коли не за зовсім окремі, то за дуже одмінні одна від другої. Властиво, се каже і сам д. Вартовий, коли строго осуджує галицькі писання. Я не буду тут пускатись в суд над ними, а вкажу тільки і з поводу приміра д. Вартового на те, що для російських українців галицькі писання вдаються не до смаку і по змісту, і навіть по мові. А галичам же, певно, вони до смаку. Вирази до смаку, не до смаку можна взяти в сім випадку за синоніми: своє, рідне — і не своє, чуже.

Подібно тому, як я казав, що малоруська література ще виробляється, щоб зробитись самостоячою національною літературою, скажу і те, що спільність літератури української і галицької також ще тільки виробляється. Вже один факт, що в російській Україні з галицьких белетристів не читається зовсім ніхто, окрім Федьковича, Франка та Кобринської, говорить на користь сієї думки, хоч і сумної.

Які умови помогли б тому, щоб скорше зблизились або й злились літератури українська і галицька, про се довго б треба говорити. Я почасти говорив про се, і не раз, деінде. Тепер скажу взагалі, що російські українці і австрійські русини можуть зійтись лишень на грунт інтересів демосу і всеєвропейських поступових ідей.

Не знаю вже справді, чи говорити мені про мою, як каже д. Вартовий, Дульцінею, тобто російську літературу. Мені дуже сього не хочеться, бо я вже думав, що вияснилось, чому і з якою ціллю я став її Дон-Кіхотом. Та мабуть-таки треба сказати два слова ще. Коли д. Вартовий зволить прочитати мої "Чудацькі думки", писані в "Зорі" і в "Народі", та загляне в "Правду", то побачить, що "чарівники", котрі, напр., називали російську літературу нічого не вартою і навіть шкідливою, "продуктом жовтої крові", "ташкентською" і т.д., існували не в моїй "уяві", а в дійсності, в котрій навіть учені люди не радили давати галичанам Спенсера і Тена в російському перекладі. Я боронив згадану Дульцінею головно перед галичанами ради того, що в ній тепер можна знайти культурного елементу далеко більше, ніж в галицькій літературі, і до того такого елементу, котрий, як спробувано було на "Академічному кружку" 1875-1876 рр., веде просто до народовства, далеко правдивішого, ніж правдянське. І в російській Україні я боронив сю Дульцінею лишень перед тими, хто на неї дійсно нападав (а таких "чарівників" д. Вартовий знайде між іншими і в "Правді"), і тільки ради реального крайового матеріалу її (в тім числі і українського), і ради європейського елементу, котрого тепер в ній більше, ніж в українській. В своїх же листах у "Буковині" я навіть і не бороню мою Дульцінею, а просто вказую факт, що такі писателі, як Гоголь, Тургенєв тепер стільки ж. рідні українській інтелігенції, як і Шевченко, — і здається, і сам д. Вартовий признає сей факт. Коли ж на українській мові появляться свої "Вії", "Тарас Бульба", "Накануне", "Отцы и дети" і т.ін., я перш усього признаю сей факт. А до того, коли в літературі українській взагалі буде більше культурного елементу, ніж в російській, то я перший буду радніший проміняти сю Дульцінею на рідну прекрасну Олену. Коли д. Вартовий радить і тепер землякам читати Гомера, Данте, Шекспіра і т.д. в орігіналах або хоч в німецькому перекладі, то я готов підписатись під його радою обома руками. Тільки боюсь я, що небагато наших земляків піде за його радою в російській Україні*.

^* Я попрохав би д. Вартового вести рахунок за 5 років і потім показати, скільки знакомих йому українських батьків довели своїх дітей до того, щоб вони знали мову німецьку так, як російську.

А про галичан позволю собі розказати таку пригоду.

В 1875-1876 рр. у Відень заїхав один молодий українофіл з Києва і добре зблизився з січовиками. Як російський молодик, він ледве знав по-німецькому, тобто міг читати фахові книжки (зрештою, мушу сказати, що й знання німецької мови у нас зовсім незвичайне), але знав німецьку літературу по російських перекладах. І що ж він побачив у "Січі"? Що там ніхто, окрім одного, і не знав, що у німців єсть романісти Авербах і Шпільгаген, і через те він прохав, щоб київські приятелі вислали йому грошенят, щоб на Новий рік подарувати в "Січ" оригінали названих німецьких писателів від імені українських братів. Я памятаю, яке здивування і опозицію викликали ся просьба в наших приятелях-українолюбцях, якого труду коштувало мені, ознакомленому вже з Галичиною, випрохати-таки з них грошенят на се діло.

До того мушу звернути увагу російських українців ще на одну річ: в Росії живе між іншими ілюзіями про Галичину ще й така, буцімто освічені галичани добре ознакомлені, коли не зі змістом, то з мовою німецької літератури. Але треба завважати, що останнє було правдою до 1867-го р., коли німецька мова панувала в гімназіях і університетах в Галичині. Тепер же, коли там панує мова польська і подекуди введена галицько-руська, гімназисти і студенти галицькі часто шкандибають з німецькою мовою і через те їм часто легше прочитати, напр., Спенсера по-російському або по-польському, ніж по-німецькому. А вже про англійські оригінали і говорити нічого, коли і французьку мову рідко хто знає навіть з літератів галицьких.

Що його робити в такім стані речей? Звісно, намовляти земляків до науки, до праці, та чи ж багато їх послухає нашу проповідь? Працювати? Таж добра праця требує гурту!

А тим часом треба образувати дітей, треба сіяти певні ідеї в громаді і навіть між самими сіячами. Що ж дивного, що людина хапається за перші готові книжки на близькій мові, як, напр., російська? І коли д. Вартовий придивиться до речі ближче, то побачить, що найбільше кричать проти того зовсім не ті, котрі бажають, щоб Україна з Галичиною мали своїх Гоголів, Тенів та Мілів і т.д., а ті, котрі не хотять, щоб наші люди йшли дальше питомих Тредьяковських та Булгаріних.

Я б не хотів сперечатись з д. Вартовим з поводу д. Кониського, бо єсть багато рацій, з поводу котрих спір наш не може йти, як би слід було. Але перед докором з боку д. Вартового в крайній сторонності не можу зовсім обійти сієї речі. Я заговорив про д. Кониського лишень з поводу того, що д. Вартовий поставив його в числі наших белетристів, таких, як Нечуй, Мирний і Чайченко. Власне, не хотячи замовчувать сильніших боків праці д. Кониського, я сказав, що він "має свою ціну як писатель російський, як кореспондент деяких газет і автор деяких невеликих студій, про крайові справи" (Д. Вартовий пропустив останні слова, в котрих я розумів журнальні студії д. Кониського), але як белетристові українському я мусив одректи значення д. Кониському по раціях, котрі і поставив. Д. Вартовий сам тепер говорить, що він невдоволений белетристикою д. Кониського. В чім же я помилився? Д. Вартовий каже все-таки, що д. Кониський "почав писати великі повісті з інтелігентного життя тоді, як ніхто сього у нас не робив". Правда, але які повісті? Коли се повісті недоладні, то чи се заслуга, чи шкода? Повісті д. Кониського можна прирівняти до "патріотичної белетристики "Русского вестника" з тою одміною, що в нього нема і такого сліду таланту, який був, напр., у Болеслава Марковича. Ми сказали б що "українофільський" патріотизм д. Кониського наводив його на менш реакційні тенденції, ніж тенденція "патріотичних" белетристів катковського журналу, коли б в недавніх утворах д. Кониського не проскочила подібна ж нотка злості проти поступової молодіжі на Україні. Хто ж в Росії признає літературні заслуги катковських белетристів і не признає, що самою своєю манерою малювати певні боки громадського життя вони тільки заплутували громадські думки?

Тепер д. Вартовий вказує і на публіцистичні праці д. Кониського, про котрі раніше не було в нас розмови. Ми і тепер скажемо, що признаємо заслугу за певними публіцистичними роботами д. Кониського, власне, російськими, в котрих він, здержуємий рамками характеру тих російських часописів, в котрих він писав ("Земство", "Страна", "Вест. Европы", "Русская мысль"), держався тенденцій демократичних і поступових, хоч і тут всаджував іноді такі речі, як похвала єп. Пелешу як репрезентанту українського народного напрямку. В публіцистичних же працях на мові українській в галицьких виданнях д. Кониський вагався на всі боки між поступом і реакцією, між демосом і панством і може служити, власне, приміром того, як писатель працьовитий і по-своєму щирий може крутитись і закручувати других, коли він стає до публіцистичної роботи, не вияснивши собі основно-культурних і політично-соціальних принципів і руководячись одним лишень формальним націоналізмом, етнографічним патріотизмом. При інших, більш нормальних відносинах між російською Україною і Галичиною такі ознаки публіцистичної праці д. Кониського впали б тільки на його писательську особу, а тепер вони наробили, на лихо, шкоди, котру приходиться виясняти, хоч се і досить прикра робота, та при певних умовах і не так-то легка.

При такому суді про українські писаня д. Кониського ми мусимо сказати, що вони могли б мати досить велику заслугу з огляду на мову, над котрою д. Кониський, видимо, багато працював і котру добре виробив, так що вона б могла служити приміром для молодих писателів і читателів. Тільки як звичайному читателю розділити мову від змісту?

Д. Вартовий ще говорить про одну заслугу д. Кониського, кажучи, "що ніхто більш за дд. Куліша та Кониського не зробив для поєднання між нами й галичанами". Се почасти правда, та й тут треба звернути увагу не на саму тільки форму поєднання, а й на суть його. А тоді вийде, що д. Кониський служив не стільки провідником у Галичину поступового духу, котрий жив в українському русі 60-их і 70-их років, скільки проводив на Україну формальний націоналізм, темноту думок і безпринципну емпіристику львівських народовців і сим чимало пошкодив українській справі по обидва боки Збруча. Звісно, таку ролю відбув д. Кониський, дякуючи і малому взаємному знанню між Україною і Галичиною, і тій темряві єгипетській, котра взагалі скутала Україну в 80-ті роки, та все-таки на ньому лежить велика доля одвічальності. І тепер, коли та темрява почала розходитись, свіжим українцям прийдеться просто рвати зв’язки в Галичині, вироблені за поміччю д. Кониського, і приставати до других, котрі почали, було, вироблятись в 70-ті роки і котрих зросту багато перешкодив д. Кониський.

Ось наша одверта думка. Нам не так легко її говорити, але щире слово д. Вартового потребує рішучої відповіді.

Париж, 23 сентября 1893.

P.S. В зносці до XVII-го листа д. Вартовий зачіпає справу, котра більше належить до змісту попередніх листів, а власне, про те, наскільки можна признавати належащими до літератури, рідної українцям, праці, писані українцями з роду, але писані чужою мовою. Д. Вартовий згоджується брати до української літератури твори наших писателів дотатарської доби, хоч і писані по-староболгарському, але не хоче брати туди творів нових писателів, як Капніст, Гоголь і др., писаних по-російському. Се справа складна, і ми не беремось розрубувати спір дуже рішуче. Думаємо лишень, що писателі, котрі вийшли з певної нації і говорили про життя її, а також удержали певні ознаки питомого національного характеру, хоч і пишучи по-чужому, повинні знайти місце і в історії літератури тієї нації, а тим паче, коли вони читаються її інтелігенцією. Такий, власне, випадок з Мик. Гоголем, котрий мало того що писав про українські речі, а ще виявив ліпше, ніж хто другий, одну з основних прикмет нашого національного характеру — юмор, подібно тому, як Шевченко — ліризм. (Якось так вийшло, що на українській мові наші писателі показали чимало жарту, по більшій часті досить низького, а юмору, або, як кажуть французи, "високого комізму", не показали). Через те Гоголь нам двічі рідний і, певно, зостанеться таким і навіки, скільки б не розрослась література української мови. Про теперішніх російських белетристів, з роду українців, тут ми сперечатись не будемо, бо з них признаки таланту бачимо тільки в Короленку, а зректись Гоголя на цілковиту користь москалів не можемо (собі дорожче коштує! — як кажуть купці) і думаємо, що історик цивілізації на Україні не обмине й передвісників Гоголевих: Капніста і Наріжного, так само, як не обмине він і славістів, істориків і етнографів-українців, як Максимовича, Бодянського, Костомарова і др., хоч вони і писали не по-українському. (Д. Ом.Огоновський минув в історії малоросійської літератури Гоголя, але бере туди всі наукові праці про Україну вище названих учених). Французи кажуть, що всі роди літератури добрі, окрім скучного. Подібно можна сказати і про доктрини, що всі вони добрі, окрім смішних. А доктрина, по котрій Гоголь буде для українців нерідним писателем в одній лінії з Мольєром або Бальзаком, тоді як, напр., д. Кониський буде українським класиком, стільки ж невірна, скільки й смішна. Таких доктрин треба стерегтись, щоб не пошкодити своій справі!

Треба сказати дещо і з поводу XVII-го "Листа" д. Вартового. Там говориться про думки Костомарова, що наша література мусила б переважно бути простонародною. Д. Вартовий каже, що почасти се й мої думки і резюмує їх так, що ми радили українським писателям "сидіти поки на самій народній літературі", тобто на популярній, для простого народу.

Таке резюме не зовсім точне. (Д. Вартовий, певно, з прихильності до справи "гарячиться" і через те часто неточний!) І Костомаров признавав літературу українську не тільки для простого народу, а й про нього. Се і єсть правдивий змисл терміну "простонародність української літератури", на котрий ударяв д. Куліш в його звісній, на свій час так характерній статті. Під сей термін вкладається досі більша частина ліпшого, справді живого, написаного по-українському від часів інтермедій XVII-XVIII ст. і Котляревського. Се факт і се грунт для нашої літератури, котрий треба мати завше на оці, котрий мусить звиняти тих патріотів, що тепер хотіли б якнайбільше вдержати наших писателів на сім грунті, як Костомаров.

В подібнім гріху провинився, як каже тепер д. Вартовий, почасти і я в своїх статтях у "Правді" 1873-1874-го рр. Коли хто піднімає розмову про такі погляди, то треба перш усього представити їх точно, а окрім того, зрозуміти їх ціль, котра зовсім не була в тому, щоб "помоскалити" наш нарід, як запевняв д. Вартовий в попередніх листах.

На сім ми скінчимо історичну частину нашого спору в сій точці і перейдемо до практичного боку справи.

Тепер, в усякім разі, навряд чи знайдеться українець, котрий би радив нашим письменникам сидіти на самій простонародній літературі навіть в найширшому змислі сього слова. Навіть при найбільших симпатіях до простонародності усякий мусить признати, по крайній мірі, волю кождому писателю вибирати собі сюжети, аби тільки праця його вийшла вдячною, живою, між іншим, і по мові. А дивлячись так, приходиться іноді радити новим українським писателям, щоб оглядались на простий нарід і не впадали в свого роду тредьяковщину, котра так часто кидається в очі у писателів галицьких, більше затягнутих в високу і широку літературу. Простонародність хай буде для наших писателів Антеєвою землею!

Далі в наші часи скрізь, а надто на нашій землі, всякі справи демосу мусять мати велику важність. Значить, для нас мусить бути дуже важною і література про простий нарід і для нього. Отже треба сказати, що в останні роки в українських діячів ся думка, видимо, поблідла. Література етнографічна упала, популяризаційна теж. Майже вся робота кинулась до "високої" літератури, хоч там — як собі хоче д. Вартовий — добрих овочів далеко не придбано. В справі літератури популяризаційної новіші українолюбці пішли назад навіть проти 60-тих років і не тільки по праці, а навіть по замірах.

В 60-ті роки, після відозви Костомарова, в Петербурзі, Полтаві і Києві були зроблені планомірні початки певного енциклопедичного видання популярних брошур, котрому можна було закинути хіба деяку вузькість, а також народницьку консервативність. Але найбільший гріх тодішніх українських діячів був у тому, що вони, наткнувшись на цензурну заборону в Росії, не перенесли своїх видань в Австрію і не виповнили там свого плану популярної енциклопедії.

В 70-ті роки в Києві взялись за поновлення видань 60-их років, а також виробився новий ширший план популярної енциклопедії в європейсько-поступовому напрямку. Сей план важко було виповнити через дві перешкоди: слабе знаття мови української молодшими українолюбцями, котрі гарячіше брались за сю думку, а також слабе наукове їх виховання, котре показувалось в слабому знатті європейських мов. (Я говорю по власному близькому досвіду, бо в 1874-1875 рр. у мене щотижня збирались "енциклопедисти" для обради праці по плану, котрий, між іншим, був виложений і в моїх статтях у "Правді". Але при довшій праці і видержці плану можна б було сьому горю помалу помогти. В усякім разі, в 1874-1875 рр. кияни вспіли видати більше популярних брошур, ніж скільки їх вийшло перед тим і після того. Цензурна заборона 1876-го р. спинила сю публікацію в Росії, але найгіршим лихом і тепер показалась власна невидержка українолюбців. Одні тільки рішучі соціалісти якийсь час пливли проти ворожої течії і видали кілька брошур, в котрих були свої хиби, але котрим не можна ж відмовити і певних достоїнств і, в усякім разі, заміру перенести в наш нарід певний общеєвропейський круг думок.

Робота ся українських соціалістів спинилась через стихійні нещастя, поліційні перешкоди в Росії, доноси старших партій і т.ін. *.

^* Зрештою, я думаю, що деякі з соціалістичних брошур віденських і женевських того часу можна б було тепер перепечатати в Галичині.

А тим часом увага українолюбних кружків у Росії відвернулась від літератури народної до високої — і за 10 років ледве 2-3 популярні книжки появили ті кружки в Росії і в Австрії, та й то видали їх без усякого плану. Лишень в останні 3-4 роки видно більшу працю по сій часті: популярні брошури українські появляються в Росії, тамтешні українолюбці печатають деякі брошури в Австрії, беруть досить діяльну участь в елементарних видавництвах в Галичині і Буковині. Се звороти на добру дорогу, та на них треба глянути критично.

Тепер ми не маємо під рукою матеріалу для докладної критики сих популяризаційних проб теперішної доби. Скажемо тільки дещо взагалі. Проби сі слабують трьома хибами: 1) безсистемністю і припадковістю вибору тем (напр., чому вибрано для розмови з українцями крижане море, поки їм не розказані основи загальної географії ні не описана власна країна?); 2) залежність вибору від російського письменства, в котрому справа популярної літератури поставлена зовсім нераціонально, не глядячи на широковіщательні народницькі розмови, а почасти дякуючи їм (примір: переклади брошур гр. Л.Толстого, користь від котрих дуже спірна, переклад брошури про Сократа, в котрій характер атенського спорщика-ентузіаста представлений дуже невірно і до котрої українська перекладчичка додала злишнє і не додала потрібного); 3) безідейність або ідеї поверхного і негуманного націоналізму (див. в "Народі" нашу рецензію на брошуру д. Чайченка про Квітку). Багато єсть причин на такі і інші хиби, але між тими причинами, безспірно, єсть загально мала увага до самої справи, до самого об’єкта популярної літератури — простого народу.

Ми тепер не будем споритись з д. Вартовим і згоджуємось з ним, що наша література мусить розвиватись і згори вниз і знизу вгору. Але, зваживши, що література живе для людей, а не люди для літератури, і зваживши, що в українській літературі найбільше має потребу той простий нарід, котрий ніякої мови не знає, окрім української, а нарешті, що ся мова простого нашого народу єсть основа і живої вищої літератури української, ми все-таки скажемо, що головною працею наших писателів мусить бути вироб літератури нашої знизу вгору. Тут популяризаційна література мусить зайняти широке місце.

Під словом же "популяризаційна література" я розумію систематичний провід у простий нарід думок, вироблених найвищою інтелігенцією. Колись д. Куліш вказував на "простонародність" української словесності як на її найбільшу славу, як на її осібну прикмету серед других. Коли б нам пощастило виробити літературу строго-мужицьку по мові, посвячену інтересам найбільшої маси людності нашого краю, тепер соціально-найнижчої, а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами європейської цивілізації, тоді б ми появили щось дійсно оригінального серед культурного світу, такого, що про нього і той світ заговорив би! Ну та, мабуть, ся моя колишня мрія так мрією і зостанеться! Але в усякім разі, перед нашими патріотами справа популярної літератури стоїть більше пекучою, ніж перед другими. А тим часом справа ся дуже занедбана в останні часи і, між іншим, через те, що майже вся увага теперішніх українських літераторів звернута до "високої" літератури. І дуже часто, коли бачиш далеко не блискучий плід праці якого земляка на сім полі, напр. зовсім слабі переклади великих європейських поетів, мимоволі думаєш: чи не ліпше було б звернути працю, напр., на переклад якої елементарної чи популярної книжки? Та вп’ять-таки скажемо: нехай собі люди працюють, як хотять, аби працювали, та тільки треба б, щоб хоч хто-небудь якнайскорше і якнайсерйозніше взявся і за популярну літературу, а до того в напрямку, котрий би справді був вартий заходу, тобто в такому, котрий би переносив у нарід думки передової інтелігенції, а не такі, з котрих вже інтелігенція сама виживає і котрі вона кидає народові, по слову: "На тобі, небоже, що мені негоже".

Такої популярної літератури не пустить тепер цензура російська ні добровільна цензура старших галицьких партій. Для неї треба осібного просвітнього товариства в австрійській Русі... Нехай би наші земляки про се подумали!

Париж, 29 сент. 1893

Я лишень тепер получив ч. 38 "Буковини" 1893 р., де напечатано XVIII-ий "Лист" д. Вартового, і попрошу у Вас місця на відповідь.

Споритись мені далі тепер з д. Вартовим, власне, нема чого, бо він тепер не дає об’єктів для спору. Д. Вартовий згоджується зі всім тим, що я кажу про хиби, котрі спиняють тепер зріст русько-української літератури, та тільки каже все-таки, "що воно не так страшно", і сподівається, що лихо поправиться якось. Я сам сподіваюсь, що поправиться, але, власне, лишень тоді, коли українці признають, "що воно таки досить страшно", зрозуміють принципи тих хиб та візьмуться за принципіальну ж поправу їх.

Споритись же з-за суб’єктивностей, котрих чимало розсіяно і в XVIII листі д. Вартового, по крайній мірі скучно. Я лишень поправлю одну з неточностей, котру, як звичайно, з гарячки, наніс д. Вартовий і в сей лист. Та й то поправлю лишень через те, що д. Вартовий, неточно передавши мої слова, кладе за них відвічальність на цілий гурт і бачить в них доказ аж двічі згаданої ним, на ділі фантастичної, прикмети українських радикалів, а власне, що ті "радикали люблять усюди вишукувати у своїх опонентів (вище сказано: у кожному нерадикалові) сховане ретроградство".

Я вказав у 25. ч. "Буковини" на замітку д. Вільхівського, як на примір більш вірних і більш пожиточних для нашої літератури поглядів, ніж ті, які виголосив д. Вартовий в напечатаних перед тим "Листах". Д. Вартовий тепер покликується на те, що він у XIII листі, напечатаному в 29-30 чч. "Буковини", зійшовся з д. Вільхівським, і після того виводить про мене і радикалів узагалі те, що виписано вище. Діло ж у тім, що д. Вартовий в перших своїх листах назвав літературу російську "шматом гнилої ковбаси", за котру мовбито я "продаю матір", а кн. В.Мещерського і навіть "урядників" (жандармів сільських) — репрезентантами рос. культури. Д. же Вільхівський сказав, що теперішня україногалицька література не може видержувати на Україні конкуренції з літературою російською, бо остання все-таки поступова і жива, а перша тепер реакційна і мертва.

Чи я ж помилився, цитуючи д. Вартового? Чи в "Листах" його не стоїть чорним на білому "шмат гнилої ковбаси" і т.п.? А в усякім разі, при чім тут "вишукування схованого ретроградства"? Се річ, котра, очевидно, зовсім сюди не належить!

Про те ж, що в XIII листі д. Вартовий показав думки "однаковісінькі" з думками д. Вільхівского, скажу, що навіть, коли б се й було так, то що ж тут "кумедного", як каже д. Вартовий, у тому, що я, пишучи замітку, напечатану в 25 ч. "Буковини", не мав перед собою 29-30 чч. "Буковини" з XIII-м листом д. Вартового?! Тепер я мушу сказати, що з XIII листа під фірмою "д. Вартовий" появився трохи не новий писатель, котрому я посвятив осібні листи в "Народі".

В сих листах я вказую і на згоду свою і незгоду з сим писателем, і радий би почути відповідь д. Вартового про об’єктивні точки нашої незгоди і радий буду "побалакати з ним", коли він сам того хоче, як можна думати по тому, що він цитує з Сільвіо Пелліко. Тільки я б дуже прохав його не наносити в свої дальші листи стільки суб’єктивностей і неточностей.

А поки що я попробую усунути один з коренів непорозуміння між нами з поводу вживаємих нами термінів партійних і для сього зверну увагу д. Вартового на одну точку його листа XIII, де він ділить теперішню українську інтелігенцію "на дві громади: стару, або українофілів, та молоду, або свідомих українців".

Хоч д. Вартовий і кидає мені стереотипну фразу, що мовбито я, "живучи далеченько, стою тепер не в курсі діла", та я скажу, що мені, хоч би з "Листів" д. Вартового і з "Профессіон де фоі молодих українців" прекрасно відомі проби такого поділу української інтелігенції. До того я ще осмілюсь сказати, що автори таких проб стоять в такому курсі, при котрому ніколи не зрозуміють постанови національної справи і відповідних їй партій ні в одній європейській стороні, в тім числі і в нашій! Сей поділ двічі, коли не тричі, фантастичний і ультракружковий.

Не буду спинятись на поділі на старих і на молодих як на речі, котру треба залишити хіба гімназистам, бо тепер, слава Богу, і в нас, як і скрізь на світі, єсть і молоді, і старі однакових думок: і поступових, і інших — і працюючі, і непрацюючі. Скажу лишень про поділ д. Вартового по його суті в додаток до того, що вже сказав у "Народі" з поводу різного вживання різними людьми слова "українофіли", котрими д. Вартовий недовольний з одного погляду, а, напр., д. Арабажин і другі — зовсім з другого.

Терміни партійних імен треба розуміти і вживати відповідно букві їх і історії. Історія показує нам, що термін "українофіли" появивсь в 50-60 рр., в часи видань Куліша і "Основи", паралельно терміну "слов’янофіли" (московські), з котрими спочатку українські патріоти ішли вкупі, а потім розійшлись. Відповідно тенденціям і праці тих людей, котрих тоді прозвано українофілами, можна було взяти під сей термін всіх учених і писателів українських від часів Квітки і слід і тепер взяти під нього більшу частину старших і молодших писателів, котрі чи так, чи інакше пишуть про Україну і для неї, (напр. від старого Мордовцева до молодого Чайченка), так що поставити, як д. Вартовий, ознакою українофілів те, що вони "нічого не роблять для укр. літератури" (навіть на самій українській мові), буде зовсім чудним. Очивидно, д. Вартовий мусить прибрати для людей, котрих він має на оці, який-небудь другий термін, котрий би не мав такого виразного історичного і буквального змислу, що не допускає себе перекручувати по фантазіях.

Далі, зовсім не годиться і термін "свідомі українці" для ознаки нової громади, про котру говорить д. Вартовий, бо і та громада прекрасно вкладається в термін "українофіли" в його буквальному і історичному змислі. Термін "українофіли" появився не випадково, а зовсім раціонально, аналогічно другим подібним термінам, котрими звали другі подібні напрямки в Європі. В першій-бо половині XIX ст., а надто після війни проти Наполеона в 1812-1815 рр. скрізь по Європі розвились націоналістичні напрямки, котрі названо германофільством, кельтофільством, слов’янофільством і т.д. Ознака всіх їх і наукова основа була в тому, що всі вони виводили певні політично-соціальні і культурні тенденції (чи поступові, чи реакційні) з певної суті або духу (дас Щесен, дер Юеіст) різних народів чи рас. Самісінько так поступали наші земляки — українофіли.

Після 1848 р. подібні напрямки почали вимирати і тепер, власне, майже вимерли в більш передових сторонах Європи, зоставивши після себе слід лишень в науці етнологічній, котра і тепер, попри новому порівнюючому методі (антропологічному), дошукується все-таки біологічних і історичних відмін між національностями. В політичному ж житті старий націоналізм вкінець розбила Бісмаркова німецька імперія (без 9000000 австрійських німців, не кажучи вже про швейцарських, котрих в ту національну державу і пряником не заманиш, та зате з насильним прилученням ельзасців, з насильною германізацією шлезвізьких датчан, лорренських французів і познанських поляків) і поява інтернаціонального робітничого руху. В політичній і культурній роботі тепер скрізь в Західній Європі висунулись на перший план тенденції космополітичні, або універсальні, котрі, не одрікаючи крайових і національних відмін між людськими групами, признають, що головні основання цілі громадської праці однакові в усіх по крайній мірі європейських народів.

Старі націоналістичні теорії тепер лишень доживають віку серед одсталіших народів Європи або, ліпше, серед більш одсталих шарів їх інтелігенції. Такими вимираючими тепер напрямками суть у Росії слов’янофільство і українофільство. Ті люди, котрих д. Вартовий зве "свідомими українцями", котрих у попередніх листах звав "національно-народовцями" і т.ін., мусять бути любісінько названі українофілами, коли тільки д. Вартовий вірно виложив їх погляди, коли вони дійсно вважають, напр., дд. Нечуя, Кониського і т.п. за своїх літературних представителів, бо тоді вийде, що й вони опирають суть своіх тенденцій головно чи переважно на суті або духу національності української, відповідно тому, як вони там її розуміють. Такі люди можуть бути поступовцями чи реакціонерами, як були в свій час тими чи другими різні германофіли, кельтофіли, слов’янофіли (нагадаю, що колись слов’янофілами були по-своєму а) Погодін, б) Хом’яков і К. Аксаков, в) Герцен і Бакунін). Але все-ж таки основа, вихідна точка їх тенденцій буде стара — націоналістична, та сама, яка була в свій час у різних других філів.

Отже українські радикали єсть у нас початок нового європейського напрямку: космополітичного, універсального, гуманістичного і т.д. — початок людей, котрі звуть себе не українофілами, а людьми чи європейцями української нації. Люди се напрямку рішуче поступового, але поряд з ними можуть бути і люди напрямку поміркованого, консервативного або й реакційного (чому початок бачимо в галицьких ультрамонтанах), але завше такі, котрі опирають свої тенденції на грунт не націоналістичний, а загально-європейський. Я не візьму на себе сміливості казати, що космополітизм сих людей — останнє слово науки і культури взагалі, я тільки вказую на те, що він появився і серед наших земляків, чим він одрізняється від старого націоналізму, як би сей останній не звавсь: чи "українофільством", чи "свідомим українством", чи "національно-народовством", іншою тавтологією. Навіть для того, щоб побороти сей космополітизм, треба ясно розуміти його вихідні точки, так же само, як і вихідні точки націоналізму.

Ми позволяємо собі сказати, що д. Вартовий своїм поділом українців на українофілів і свідомих українців і т.п. веде до затемнювання справи, а не до вияснювання.

Принципіально, тобто і раціонально, українська інтелігенція тепер може ділитись не на: 1) українофілів і 2) свідомих українців і т.п., а на: 1) українських націоналістів і 2) українських гуманістів і т.п. Між такими тільки групами можливий і принципіальний спір, при котрому треба пам’ятати, що обидві групи однаково свідомі українці, а тільки мають не однакові вихідні точки, наукові основи своїх тенденцій. Звісно, сей теоретичний спір може і мусив би не перешкоджати демократично-поступовим елементам в обох поділах виступати солідарно в громадській праці. Поки що інших українських універсалістів, окрім рішучих демократів і поступовців, інакше радикалів, нема. Нехай же виявиться рішуча і відповідна група українських націоналістів, відділившись від своїх приятелів і авторитетів, ретроградствуючих або крутійствуючих.

Софія, 26 дец. 1893

Від редакції

"Листи на Наддніпрянську Україну" М.Драгоманова — се відповідь на "Листи з Наддніпрянської України", які містив у старій "Буковині" небіжчик Борис Грінченко під псевдонімом Вартовий. Таким чином, ся праця Драгоманова має в основі полемічний характер. Треба, одначе, читати її, щоби зрозуміти, що то значить справжня полеміка. Ми бачимо, що Драгоманов дав багато цікавого й нового матеріалу для вияснення ходу української політичної й просвітньої думки.

Він виступає тут проти порожнього й реакційного українського націоналізму і безпощадно критикує його представників на російській Україні і в Австрії. Його основна думка про національну справу, як він сам її висловив, така: космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці. Се значить, що Драгоманов не відкидав української ідеї, української роботи, але хотів, щоб вона була наповнена живим, загальнолюдським змістом. Сього дуже часто не розуміли або й не хотіли розуміти тодішні визначні українські діячі й тому обвинувачували його в тім, що його погляди шкідливі для української справи.

Історія нашого розвитку по смерті Драгоманова показала, що він мав рацію. На російській Україні лише тоді почав наш національний розвиток іти швидко наперед, як повстали там революційні українські організації, що розпочали свою роботу, користаючи з можливості свобідно видавати революційну українську літературу в австрійській Україні.

В Галичині тільки тоді вдалося побороти москвофільство й здобути права для українського народу, як галицьке громадянство перейнялося нарешті духом демократизму і зрозуміло, що лише демократизація Австрії й завзята політична боротьба за сю демократизацію дадуть краще життя нашому народові.

Багато з того, що говорив Драгоманов про різні українські справи, було слушне в той час, як він висловлював свої погляди, одначе тепер вже перестаріло. Се й не диво, бо наше життя пішло наперед, змінилося і зросло. Наприклад, дискусія про українську літературу — чи вона має бути в першій мірі популярна, чи "висока" — тепер уже не на місці. Ми маємо вже досить сили, нагромадили вже досить духових скарбів, щоб успішно розвиватися в усіх напрямах, як і кожда інша література. Так само вже не може бути мови про окремішність галицької літератури від української. Навпаки, наш нарід в Галичині так розвинувся, що його робота дуже впливає на російську Україну. Галичина й боротьба в ній українського народу за свої права стала прикладом і для російської України. А в теперішній війні галицькі українці зі зброєю в руках борються за визволення з-під царського й московського ярма цілої України.

Одначе праця Драгоманова і досі не стратила своєї ваги. Подає вона великий матеріал до історії нашого політичного й культурного розвитку, а сей розвиток повинен знати кождий, хто хоче з користю й успішно працювати серед свого народу.

Спочатку ми мали замір дати до передруку праці Драгоманова примітки й пояснення, одначе се занадто спинило би вихід в світ самої книжки, бо час тепер гарячий і роботи занадто богато. Тому рішили ми випустити наш передрук без сих пояснень, а зате видати окрему книжку про Драгоманова і його погляди на українську національну справу. До сієї книжки, яка вже незабаром появиться на світ, і відсилаємо цікавих читачів. А при читанні "Листів" Драгоманова просимо пам’ятати, що він сам не любив виступати як авторитет, якого погляди треба сліпо й на віру приймати, а гадав, що найкраще є, коли читач сам думає над прочитаним і старається чужі думки перевіряти своїми власними. Коли уважливий читач так зробить і матиме на увазі наш національний розвиток від того часу, як Драгоманів написав оцю працю, то він сам зможе розібрати, що в його поглядах і досі ще має повну силу, а що вже перестаріло, через те що ми вже далеко встигли піти наперед і розвинутися.

Передрук зробили ми, задержуючи правопис оригіналу того видання, бо се дуже прискорило вихід книжки. Оригінал ласкаво позичив нам професор віденського університету др. Іберсбергер, директор Інстітут-и für osteuropäische Geschichte. За се скаладаємо йому щиру подяку.

За редакцію

Микола Залізняк

Попередня     Головна     Наступна