Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА МАЗЕПИ ДО 1700 РОКУ



1. Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х — 1690-х роках


Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні пов’язані були з ширшими плянами антитурецької коаліції — Священної Ліґи. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття (власне, до 1700 р.) приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнароднім проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед пов’язане було з основними політичними та економічними інтересами України.

В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. позначилися дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) — концепція рівноваги сил на Чорноморщині, оперта на порозумінні з Туреччиною й Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав заразом. Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця концепція була дуже популярна на Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема, в Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи ця концепція знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка (Петрика) 1692 р. 1 Немає сумніву, що гетьман Мазепа, колишній дорошенківець і прихильник чорноморської політики Самойловича, яка й формувалася, мабуть, великою мірою під його впливом, співчував цій концепції. І саме його впливові можна завдячити той відносний спокій, який запанував на півдні після великих, але невдалих кримських походів 1687 і 1689 рр. — аж до середини наступного десятиліття. Хоч війна тривала й далі, але в цей час впадає в око офензива Криму супроти дефензиви України й Московщини.

Наприкінці XVII ст., в умовах антитурецької коаліції й триваючої війни з Туреччиною й Кримом, зростає й зміцнюється друга концепція чорноморської політики України. Ця концепція прагнула радикального розв’язання чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики на Чорноморщині, Близькому Сході, а в дальшій перспективі — в цілій Східній Европі. Як витвір немовби чужого походження й чужих політичних інтересів (Священна Ліґа, Польща, Московщина), ця концепція не могла здобути собі особливої популярности на Україні, від якої вона вимагала великого напруження сил та ресурсів — і величезних жертв. Але й ця концепція мала свою українську традицію й, головне, свій глибокий український зміст. Це ж була традиція священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу, початки якої йдуть у глибоке минуле Козаччини (а навіть ще далі). Це ж була ідея, яка присвічувала українським державним і культурним діячам XVII ст., зокрема Богданові й Тимошеві Хмельницьким, тому ж Петрові Дорошенкові (в останні роки гетьманування), Йоаникієві Ґалятовському (його «Łabędź», 1679 p., «Alkoran», 1683 p.) та іншим. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення отаманської могутности, для виходу України на південь, через Чорноморщину, на широкі шляхи національної й міжнародньої політики. Виходячи з традиційної програми Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтеґральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму) незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини.

Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи з 1688 р.). Він, що колись був прихильником старої дорошенківської політики на Чорноморщині, підтримує (не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу) політику московського уряду царівни Софії і князя В. Ґоліцина, а згодом Петра I щодо Криму й Туреччини, намагаючися лише перевести її з тору Священної Ліґи та московсько-польського союзу на інші, українсько-балканські шляхи. Гетьман пише (здебільшого власноручно) докладні й цікаві проєкти (вони збереглися в московських архівах) мілітарної й політичної офензиви Московщини та України на Чорноморщині, проєкти, що мали, безперечно, великий вплив на Петра I. Але вони почали здійснюватися пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародня політична ситуація значно змінилася — і не на користь цих проєктів і плянів Мазепи. Та навіть і тоді, і пізніше Мазепа не перестає цікавитися цією проблемою. Він тримає найтісніші зв’язки з Молдавією та Валахією, з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Атоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріярхатами Єрусалима та Антіохії.

Що чорноморська політика Мазепи і всі її флюктуації в кінці XVII ст. були органічно пов’язані з його загальними плямами будівництва Соборної Української Держави, видко з того, як Гетьман ставився в своїй державній діяльності до двох інших сусідів України — Польщі та Московщини. Як і Самойлович, Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Він не раз остерігав Москву щодо польської політики, зокрема 1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою припечатує справу Правобережної України, виключаючи можливість об’єднання її з Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цим разом проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й «наші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом» 2. Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму (й Туреччини), і — головне — щодо Москви.

Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування (до 1700 р.) досить складна й досі ще малодосліджена. Україна вже кілька десятиліть була зв’язана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної політики московської. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, тоді надто напружених 3, а головне — для здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Можна цілком погодитися з покійним Б.Д. Крупницьким, який саме в цьому вбачав «суть політики Мазепи». Отже, незалежно від свого особистого ставлення до Москви й московської домінації на Україні, Гетьман у 1690-х роках провадить політику більш-менш льояльного співробітництва з московським урядом, не випускаючи з ока основних цілей української державної політики й раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї московського імперіялізму та централізму. Годі й казати, що при цьому Мазепа пильно стежив за міжнародньо-політичною ситуацією й, коли була потреба й спромога, використовував також інші політичні шляхи.

Зокрема гетьман Мазепа льояльно й ретельно виконував військові зобов’язання Коломацької угоди. Навесні року 1688 почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва й Григорія Косаґова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р. Самарі 4, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах явна и славна, великим государям к чести, а непріятелям страх и разореніе». Хоч фортеця була збудована українським урядом, але її обсадила московська залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень (фортеця Ново-Сергіївська на р. Самарі, 1689 р.) на кордоні Гетьманщини з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування.

Але найголовніше — то була дальша участь України у війні з Кримом і Туреччиною.




2. Україна у війні з Туреччиною і Кримом


Невдалий кінець першого Кримського походу не припинив дальшої боротьби Росії проти Туреччини й Криму. Активну участь у цій боротьбі продовжувала брати і Україна. Головну увагу при цьому приділено було боротьбі проти татарських нападів. Кримське ханство, користуючися невдачею першого Кримського походу, і далі робило руїнницькі напади на територію України. Український уряд давав рішучу відсіч татарським напасникам. У лютому 1688 р. козацьке військо (полки Лубенський, Миргородський та інші) на чолі з охочекомонним полковником Іллею Новицьким 5 розгромило татарський загін біля гирла р. Тясмина. Наприкінці вересня того ж року Новицький, на чолі кількох козацьких полків (Переяславський, Миргородський та інші), вирушив у похід під турецьку фортецю Очаків, де було зруйновано кілька турецьких поселень, розгромлено татарський загін, який повертався до Криму з Угорщини, маючи великий ясир, взято було полонених і велику здобич. Ці успіхи українського війська особливо виділяються на фоні невдалого походу польської армії під Кам’янець у 1688 р.

Тим часом московський уряд готувався до нового великого наступу проти Криму. 19 вересня 1688 р. був виданий царський указ готуватися до походу, призначеного на наступну весну. У березні 1689 р. московське військо під командуванням князя В. Ґоліцина вирушило в похід. Це була величезна армія в 112 тис. чол., яка незабаром (20 квітня) збільшилася приєднанням до неї на Коломаку українського війська на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь прямо степом, залишивши на р. Самарі загін для забезпечення комунікації і постачання війська. 11 травня Мазепа і Ґоліцин дійшли до р. Каїрки, близько Перекопа; звідси Ґоліцин для забезпечення правого флянґу послав загін до турецької фортеці Іслам-Кермана (на Дніпрі), а сам рушив далі до Перекопа.

Звістка про похід українсько-московського війська дуже стурбувала Крим і Туреччину. На допомогу татарам прийшло 50-тисячне військо з Озова. Татарське військо вирушило назустріч Ґоліцину і стало на Каланчаку. Тут 14 травня, між Зеленою Долиною і Чорною Долиною, на правий флянґ українсько-московського війська напав передовий татарський загін. Бій тривав близько 4 годин; татари були розбиті й змушені відступити. 16 травня на Чорній Долині українсько-московське військо було атаковане головними татарськими силами на чолі з ханом Селім-Ґіреєм. Спочатку перевага була на боці татар, але вогонь артилерії відбив татарський наступ. На другий день хан відступив до Каланчака, а 20 травня українсько-московське військо дійшло до Перекопа.

Це був великий успіх союзного війська після тяжкого й небезпечного походу по безводному степу. Проте наступного дня — 21 травня — Голіцин наказав військові відступати. Причини цього відступу лишилися невідомі. Ґоліцин виправдовувався скрутним станом війська, яке було знесилене тяжким походом і страждало від браку води і нестачі провіянту та фуражу. Однак інші учасники походу (наприклад, Ґордон) спростовують це. Були чутки про те, що кримський хан підкупив Ґоліцина. Головною ж причиною несподіваного відступу була, безперечно, нерішучість вищого командування армії, зокрема Ґоліцина, що не відважився перенести боротьбу на територію Кримського півострова, маючи виснажене походом військо, а до того ще небезпечне становище на правому флянзі, якому загрожували правобережні татарські орди (Білгородська орда) і турецькі фортеці на долішньому Дніпрі, тимчасом як головні татарські сили міцно стояли коло Перекопа. Розбити татарське військо Ґоліцин не сподівався, а спроба мирних переговорів не дала наслідків. Так чи інакше, несподіваний відступ війська свідчив про цілковиту невдачу цього широко задуманого походу.

Татари весь час нападали на ар’єрґард відступаючого війська. Лише 12 червня військо дійшло до Самари. 24 червня біля Коломака українське військо відділилося від московського і повернуло додому, а 27 червня Ґоліцин розпустив своє військо і вирушив до Москви.

Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Ґоліцина і царівни Софії (вересень 1689 р.). Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 р., визнав новий уряд царя Петра I, який, у свою чергу, був зацікавлений у підтримці з боку Гетьмана.

Досвід двох невдалих кримських походів показав, що доки українсько-московське військо не забезпечить своїх флянґів, завоювання Криму — річ нездійсненна. Отже, цілком природно виникла думка про перенесення центрів дальшої боротьби проти Туреччини й Криму на низ Дніпра на заході, і низ Дону — на сході. На долішньому Дніпрі була розташована лінія турецьких фортець на чолі з міцним Газі-Керманом (Казикерменом). Ці фортеці закривали вихід до Чорного моря, перетинали шлях до правобережних володінь Туреччини, а також завжди загрожували Запоріжжю і правому флянґові наступу на Крим. У гирлі Дону була розташована міцна турецька фортеця Озів, неприступна з суші, яка перегороджувала шлях до Озівського моря і забезпечувала правий флянґ кримської оборони проти українсько-московського наступу. Отже, дальша боротьба зосередилась на цих двох ділянках фронту — навколо Озова і навколо турецьких фортець на долішньому Дніпрі.

Тим часом український уряд продовжував боротьбу проти татарських нападів. Улітку 1690 р. козацькі полки ходили під Очаків і спустошили його околиці 6. Найважливішим у цих акціях було об’єднання для спільної боротьби з Туреччиною і Кримом лівобережних козацьких полків з правобережним козацтвом на чолі з полковником Семеном Палієм 7. Того ж 1690 р. Палій вирушив у похід на Газі-Керман; в 1691 р. він ходив на Аккерман.

У 1692-1696 рр., в зв’язку з повстанням Петрика, татари роблять низку нападів на українські землі. Успішно відбиваючи їх, українське військо, в свою чергу, наступає на турецько-татарські володіння. У 1692 р. козацьке військо, правобережні полки якого знов-таки очолював Палій, разом з компанійцями напало на Очаків, де спалило передмістя і взяло велику здобич. Особливо позначився воєнними успіхами 1693 р. У лютому Палій і лубенський полковник Левко Свічка 8 ходили під Газі-Керман, розбили там татарський загін і спалили передмістя. У квітні козаки Миргородського полку розбили татар на р. Інгулі, а козаки Полтавського полку — аж під Перекопом. 27 жовтня 9 1693 р. об’єднані сили Палія і лівобережних полків (Переяславського на чолі з полковником І. Мировичем 10 і охочекомонного на чолі з полковником Г. Пашковським) 11 завдали великої поразки татарському військові на р. Кодимі. Це урочище у 12 милях від Дністра поблизу Сараджина.

Наступного 1694 р., в липні—серпні, полки Київський (на чолі з полковником К. Мокієвським) 12 і Переяславський, військо Палія і компанійці (Пашковського) 13 пішли на Очаків, де 3 серпня розбили татарський загін. У вересні того ж року, скориставшися з того, що головні татарські сили пішли на Угорщину, двадцятитисячне козацьке військо на чолі з чернігівським полковником Я. Лизогубом напало на Буджак. Похід був дуже вдалий. Козацьке військо захопило одну татарську фортецю («паланку») і взяло багато полонених, худобу та іншу здобич. Запорожці й донські козаки ходили під Перекоп, де розбили численне татарське військо, захопили кілька приморських укріплень, взяли 8 гармат і багато полонених. Не маючи змоги пробитися на Лівобережжя, татари в 1694-1695 рр. напали на Галичину і страшенно спустошили її.

Козацькі походи на турецько-татарські володіння були лише авангардними боями перед новим великим наступом проти Туреччини й Криму. У 1695 р. відбувся перший похід під Озів. У квітні московське військо «землею и рЂкою Доном» підступило під Озів. На допомогу йому прийшло українське військо на чолі з наказним гетьманом, ніженським полковником І. Обидовським 14. Проте брак фльоти не дав можливости відрізати Озів від моря, звідки турецька фльота приставляла до фортеці військові й харчові припаси. Облога Озова тривала до осени. Вдалося тільки заволодіти деякими укріпленнями коло Озова, де й була залишена на зиму частина московського війська.

Значно кращим було становище союзників на Дніпрі. Стотисячне українсько-московське військо на чолі з гетьманом Мазепою і Б. Шереметєвим вирушило на низ Дніпра. У складі українського війська були лівобережні й слобідські козацькі полки, компанійські полки і запорожці. Метою походу було заволодіти турецькими фортецями і позбавити татар можливости допомогти Озову.

У червні й на початку липня 1695 р. московське і частина українського війська переправилися через Дніпро. Переправа відбувалася з великими труднощами: «Тою переправою, за уставичными вЂтрами и за водным большим волненіем, вскорЂ поспЂшить было отнюдь никоторыми мЂрами невозможно; и около островов, которые на рЂкЂ ДнЂпрЂ сказались из воды, судами обходят з великою трудностію, и весла и шесты многіе переломались». Похід цей взагалі був дуже тяжкий. З липня коло р. Омельничка до московського війська приєдналися головні українські сили на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь і 24 липня, підійшовши до Газі-Кермана, розпочало облогу фортеці. В Газі-Кермані була чимала залога з великою артилерією; крім того, недалеко від фортеці знаходилося татарське військо. Отже, взяти Газі-Керман було нелегко. Довелося побудувати окопи і так поступово підходити до фортечних мурів. З 25 до 30 липня «денно и ночно неотступно, не щадя голов своих», наступало союзне військо, безперервно гриміли гармати, тимчасом як козаки Київського й Чернігівського полків, а головне запорожці не підпускали татар до Газі-Кермана. Проте міцні газі-керманські мури витримали вогонь артилерії. Тоді був зроблений підкоп, який зруйнував «науголную башню», і це, разом з посиленим гарматним вогнем, викликало пожежу і вибух порохового складу; «от которой гранатной стрЂлбы явно было из того города людей духом поднимало и за город бросало». У проломі, куди кинулося на штурм військо, відбувся п’ятигодинний бій, який закінчився відступом решток залоги до «меншого города» (цитаделі). 31 липня Газі-Керман змушений був здатися. Переможцям дісталися турецькі прапори, 14 гармат, багато полонених і велика здобич. Мури Газі-Кермана, дуже пошкоджені бомбардуванням, було зруйновано дощенту.

Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці — Нусрет-Керман (Мустрит-Кермен, Таванськ) і Мубарек-Керман. Турецьке військо покинуло і останні дві фортеці — Іслам-Керман (Аслан-Кермен, Ослам-городок) і Шах-Керман (Шингирей, Саксагань), вивізши звідти гармати і спаливши будови. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину.

Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для дальшого ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне — зміцнювала правий флянґ нового наступу на Озів, який почався 1696 р. На цей раз Озів був цілком обложений: з суходолу його оточило московське військо на чолі з боярином Олексієм Шеіним, від моря він був відрізаний новою фльотою, збудованою у Воронежі.

У червні 1696 р. п’ятнадцятитисячне українське військо у складі Чернігівського (Я. Лизогуб), Гадяцького (М. Борохович) 15, Прилуцького (Д. Горленко) 16, Лубенського (Л. Свічка), а також компанійського (Федько) й сердюцького (Петро Кожуховський) 17 полків на чолі з наказним гетьманом, чернігівським полковником Яковом Лизогубом підійшло до Озова й зайняло позиції на Дону, нижче Озова. Головне завдання українського війська було не давати змоги татарам допомогти Озову. Відбулося кілька сутичок. «Ради храбрости и бодрого козацкого ока и отпору» татарам не вдалося допомогти озівській залозі. Яскраву картину української мужности малюють козацькі літописці. «Козаки, — пише учасник походу Граб’янка, — ...не дожидая нЂмецких чрез нЂсколко недЂль готующихся подкопов и штурмов, сами давнею своєю розгорЂвшися охотою, дерзновенно зведши чрез вал Азовскій з турками великій бой, цЂлій день в огнЂ страшном на непріятеля жестоко валячися, прислугу свою царскому величеству противу невЂрних даже до нощи являли, токмо з оружжа огнистого палячи непохибно, убивающе безпощадно и c конЂями на вал скачуще мужественно, не токмо турков оружіем изруч ломали, корогви их хватали и, канатами водними за палЂ закидающе, палЂ градскіе з валу виворочали и в град дЂру чинили, — по и на оную едни других в град увалитися принуждали и заохочали. В каковой Марсовой охотЂ милЂйшая была всякому смерть, нежели живот; где турки, не могуще от валу оружіем козаков отбити, мЂшками нЂкоимись приправивши порох и запаливши, за вал извергали и Козаков опаляли, — но ни тим что успЂли». Уночі після цього бою козаки зайняли турецькі укріплення («блякавз»), захопивши там чотири гармати і чималу здобич, а наступного дня відновили штурм фортеці. Своєю хоробрістю і талантом полководця при цьому особливо відзначився Яків Лизогуб.

Знесилені цими атаками й налякані мужністю українського війська турки змушені були скапітулювати. 19 липня Озів здався. Вихід до Озівського моря був одкритий.

Після взяття Озова боротьба зосередилася на західній ділянці фронту — на Дніпрі. Падіння Озівської фортеці не розв’язало ні чорноморської, ні кримської проблем. Правда, Озівське море було втрачене для турків, але вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і загроза реваншу за Озів саме з боку Криму стала цілком реальною небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західньому (правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків).

За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. На черговій Старшинській раді 1 січня 1697 р. в Батурині обмірковували питання про дальшу боротьбу з Кримом. «По многих разговорах» Рада ухвалила не збирати козацького війська, а щоб «при нынЂшнем в хлЂбах неурожаЂ и в сЂнах недостатку, всякій мЂст и городов жители сами себе боронили от непріятельского нашествія». Особливі труднощі викликала справа будування військової фльоти (морської та річкової). Спочатку полковники відмовлялися робити це, посилаючися на те, що в їхніх полках немає потрібного для того дерева. Але треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини.

Узимку 1696-1697 р. суднобудування провадилось в деяких полках Гетьманщини коштом козаків «по таляру, а с инова товарища по полтинЂ емля». До весни 1697 р. в полках було виготовлено 70 морських суден і 600 човнів, «на ДнЂпровую воду и на лиман способных». Одночасно судна будувалися і в брянських та трубчевських лісах, коло р. Десни, де працювали запорозькі майстри — Василь Богуш з сімома товаришами. Будування йшло досить повільно, і щойно наприкінці квітня 20 суден «из лЂсу спроважены к рЂкЂ ДеснЂ c милю и болше людским тягненіем, а не лошадьми». Лише в другій половині травня збудовані в Брянську 90 суден (50 для лівобережних козаків і 40 для запорожців) були спущені на Дніпро. До них приєдналися ще 121 струг з Брянська.

25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів, а також наступ на Очаків. Фльотилія, на яку посаджено було українсько-московське військо на чолі з думним дворянином Семеном Неплюєвим, вирушила в похід. Тим часом в середині червня гетьман Мазепа з усіма козацькими полками пішов на Коломак, звідки, з’єднавшися з московським військом на чолі з боярином князем Яковом Долґоруким, рушив через Самару до Кодака. Залишивши там частину війська під командуванням миргородського полковника Д. Апостола, Мазепа і Долґорукий переправилися через Дніпро і рушили до Таванська. 19 липня біля Кічкаса сухопутне військо з’єдналося з фльотилією Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Почали зміцнювати Таванськ і відбудовувати фортецю в Газі-Кермані. Турки й татари раз-у-раз перешкоджали фортифікаційним роботам. На допомогу їм прийшли турецькі судна з моря. Становище союзного війська стало критичним. Загроза оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані невеликі залоги, Мазепа і Долґорукий повернулися на Україну.

Почалася героїчна боротьба нечисленних залог Таванська і Газі-Кермана проти великого турецько-татарського війська, яке протягом двох тижнів удень і вночі обстрілювало з берега і з 36 військових суден обидві фортеці. Таванські мури були майже цілком зруйновані: крізь численні проломи можна було проїхати конем. Турецькі гармати були небаченого розміру, а ядра важили 3—5 пудів кожне. Проте усі атаки були відбиті. Такі ж невдалі були і спроби турецько-татарського війська заволодіти Газі-Керманом. Турки хотіли спокусити запорожців і лівобережних козаків різними обіцянками, але запорожці вбили посланця, а козаки, що були в Таванську, заявили, що ворогові не взяти фортеці, «доки не заржавіли козацькі шаблі й не ослабли руки». Всі атаки були відбиті й тут. Тим часом на допомогу обложеним прийшло (9-10 жовтня 1697 р.) нове військо під командою полковника полтавського Івана Іскри 18 й московських воєвод — князя Луки Долґорукого та генерала П. Ґордона. Турки змушені були спішно відступити.

Однак головна мета походу 1697 р. — удар по Очакову — не була досягнута, а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було збудувати нову військову фльотилію. Протягом чотирьох місяців було збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками (чотири було послано раніше до Таванська) вирушив на Коломак, де його вже ждав князь Я. Долґорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р. об’єднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу примусила армію повернути До Таванська, де вона зайнялася укріпленням фортець Таванська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину. У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.

Становище України в 1698-1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. Гетьман писав до Москви: «Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських «памятях» (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть». А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: «Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія».

Крім військових тягот, людність зазнала великої шкоди від неврожаю 1698 р., який особливо дався взнаки, бо й попередні роки були здебільшого неврожайні. У доповіді цареві в січні 1699 р. Мазепа писав: «По прежних килькох неурожайных на хлЂб годЂх нынЂшній год наступил зЂло голодный, якого многіе народу малороссійского не помнят, за оскудЂніем хлЂба, то лободою, то з половою, то лЂсными нЂякими брунками, приправуючи их теж з половою и з мякинами з великим своим стогнаніем себе живят, a чистый хлЂб ни у кого не сыщется. Якого тугого часу и в иншых перед тым пожиток приносячих рЂчах теперь жадного не мають пожитку. А и окромЂ того помянутого неурожаю, уставичне лЂто и зиму чрез кильконадцять лЂт отправуючи военные походы немалый в хлЂбах всЂм малороссійским людЂм як на нивах, так и в гуменных зложеніях чинился убыток. В малороссійских городЂх отнюдь жита не можем и переплачуючи з’искати и купити, понеже за явным неурожаем нЂчего з сеголЂтнего присЂвку у людей нЂт, — хоча бы прошлорочное у якого господарного, и то раз†сотого в спрятах з’искалося, то, за уставичными дожчами и безпрестанными через усю осень и уже половину зимы трудными бездорожами не бывает на торги провожено. А если гдЂ осмачка якая оного на рынку появится, то килько албо и кильконадцять чоловЂка осмак маючих, албо ремесленных людей обще всЂ на роздЂл свой оное купити хватають, гдЂ не без сварок бывает, бо такою малою продажею не могут себе бЂдныи удоволити».

Такі катастрофічні були наслідки війни. Незадоволення охоплювало чимраз ширші народні маси і переростало в загальний протест проти дальшого ведення війни. Настрої козацького війська ставали дедалі загрозливішими. Не дивно, що український уряд починає одверто виявляти своє невдоволення тяжкою війною, якій ще кінця не було видко.

Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна поширювала володіння Московщини на півдні й збільшувала її мілітарно-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі. 1698 р. Молдавія й Валахія визнали зверхність московського царя. Властиво, дальше продовження війни було непотрібне для Московщини, тим паче, що деякі союзники її по Священній Лізі (Польща) провадили воєнні операції дуже мляво і здебільшого невдало. Австрія і Польща ще наприкінці 1698 р. розпочали мирові переговори з Туреччиною в Карловиці, які закінчилися Карловицьким трактатом 26 січня 1699 р. Туреччина запропонувала Московщині підписати мир на основі status quo. Ця пропозиція не була прийнята, і московський уповноважений на Карловицькому конгресі — думний дяк П. Возніцин підписав 25 грудня 1698 р. лише угоду про перемир’я на два роки.

У вересні 1699 р. московський уповноважений, думний дяк Є. Украінцев прибув до Константинополя. Після кількамісячних переговорів, де головним пунктом суперечок була доля дніпровських фортець, 3 липня 1700 р. в Константинополі був укладений трактат на 30 років. Озів та інші укріплені міста на півночі Озівського моря дісталися Московщині. Дніпровські фортеці (Таванськ і Газі-Керман) мали бути зруйновані 19.

Виконання мілітарних зобов’язань Коломацької угоди, а зокрема багатолітня участь у війні з Кримом і Туреччиною, яка коштувала Україні великих жертв і втрат, не принесли жадної користи Українській державі. Чорноморська проблема залишилася нерозв’язаною, а разом з тим не осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи — об’єднання Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з Гетьманщиною під владою гетьманського реґіменту, не кажучи вже про визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під турецько-татарського панування. Вони залишилися метою української політики на другий період гетьманування Мазепи, а розв’язання проблеми Чорноморської України стало мрією майбутніх українських поколінь. З цього погляду, зовнішня політика Мазепи 1680-1690-х років могла бути оцінена сучасниками лише неґативно.

Сучасникам найбільш впадала в око залежність політики Мазепи від московського уряду. Справді, український уряд змушений був брати активну участь і в зовнішній політиці Москви (спільна участь у війні з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією; участь у будівництві російської військової фльоти у Воронежі, куди Гетьман надсилав робітників з України, приміром, у 1698 р. 20 тощо), і навіть у деяких внутрішніх справах московського уряду. Зокрема, в 1703 р. Гетьман вирядив козацьке військо на чолі з лубенським полковим суддею Л. Кичкаровським проти башкирських повстанців; так було й пізніше, в 1708 р., коли українські козаки змушені були допомагати приборкати повстання Булавина, якого активно підтримувало Запоріжжя 21.

Всі ці справи й стосунки зв’язували і гетьмана Мазепу, і взагалі керівні старшинські кола з Москвою. Гетьман досить часто їздить до Москви 22 в супроводі численної урядової делеґації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу Мазепа бачиться з царем Петром I, з яким нав’язує дуже добрі й навіть приязні відносини. Відбувається обмін коштовними подарунками, й цар нагороджує і Гетьмана, і вищу старшину високими московськими чинами та званнями.

Року 1700 Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. Пізніше, в 1707 р., за клопотанням Петра I, Гетьман дістав титул князя Священної римської імперії. Небіж Мазепи — Обидовський і деякі інші члени старшини (М. Миклашевський, І. Ломиковський, В. Кочубей) одержали чин стольника, а майже вся вища старшина — московське дворянство. Мазепа і Обидовський дістали також великі маєтки в Росії і на Слобідській Україні 23; інші представники української старшини одержали царські грамоти на свої маєтки. Гетьман купує собі в Москві палац 24. Окрім царя, він має добрі відносини з багатьма провідними московськими діячами, зокрема з фельдмаршалом Б.П. Шереметєвим, князем Д.М. Ґоліциним, канцлером графом Г.І. Ґоловкіним та іншими, не виключаючи навіть князя О.Д. Меншікова. Ці урядові й персональні зв’язки мали неабияке значення для політичних плянів гетьмана Мазепи й, будь-що-будь, зміцнювали його становище супроти старшинської опозиції. Але саме це — політика Гетьмана щодо Москви в 1680-1690-х роках і його персональні зв’язки та відносини з нею були дуже непопулярні на Україні. Якщо численні противники й вороги Мазепи, інтриґуючи проти нього в Москві, закидали йому — цілком безпідставно — польські симпатії, зв’язки й політичні конспірації, то в широких колах українського суспільства росло й ширилося невдоволення, як здавалося, «промосковською» політикою Гетьмана, звучали слова докору й осуду, що часто-густо переходили межу громадської критики й загрожували політичним протестом. І Запоріжжя, яке не раз одверто називало Мазепу «не батьком, а вітчимом України» (1693, 1702), і Петрик, який казав, що «там, у Москві вся його (Мазепи) душа, а тут тільки тінь його» (1691), і козаки, які кричали: «що наш гетьман? він у Москву їздить та милості одержує... а про нас не дбає» (1702), і старшина («не буде у нас на Україні добра, поки сей гетьман живий буде, бо сей гетьман одно з царем розуміє» — сотник Мандрика, 1705), — це була публічна опінія того часу, досить небезпечна для гетьмана Мазепи та його далекосяглих політичних плянів.

Ці пляни і настрої Мазепи яскраво відбилися в його славнозвісній «Думі» — «Всі покою щире прагнуть».

Цей літературний твір Гетьмана, написаний, на нашу думку, в 1698 р. 25, був документальною ілюстрацією тогочасного етапу України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями. Це був підсумок не тільки політичної філософії Мазепи, але й його багатолітньої державної діяльности, зокрема власна оцінка першого періоду його гетьманування. Але заразом це була політична програма самого автора «Думи» і перспектива її майбутнього здійснення. Створена серед невідрадних політичних обставин кінця XVII ст. й глибокої кризи зовнішньої політики Мазепи «Дума» вся пронизана суворим, але бадьорим духом боротьби. Закликаючи до політичної консолідації української провідної верстви й збройної мобілізації всіх українських сил під його, гетьманським, проводом для активної боротьби з ворогами України, Гетьман вказував нові шляхи своєї — і української державної політики:


«Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!».












ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ III


 1 Див. розділ V. Про чорноморську політику Мазепи — див. нашу статтю «Чорноморська проблема в українській політиці часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)». — «Чорноморський Збірник», XI, 1947, с. 27-30. Передруковано в «Українському Самостійнику», 1954, ч. 8. Про повстання Петрика й походи його на Україну — див. розділ V.

 2 Ці слова Мазепа повторював і пізніше (приміром, у листі до С. Тарле з липня 1708 р. — див. розділ VII).

 3 Про це — див. розділи IV і V цієї праці.

 4 Згодом м. Новомосковськ. Місто було заселене охочими українцями й росіянами. Року 1700 цар, на клопотання Мазепи, передав Новобогородицьк з усіма жителями, окрім московської залоги (її мали перевести деінде), під гетьманський реґімент.

 5 Ілля Федорович Новицький (t к. 1704), «комендант його королівської милости Димерський» (1672—1673), полковник охочекомонний (компанійський) за Самойловича й Мазепи (1673-1700).

 6 У Г.Я. Сергієнка травень 1690 р. Див.: Г.Я. Сергієнко, Походи українських козаків проти Кримського ханства в кінці XVII ст. — «З історії Української РСР», 6-7, АН УРСР, Київ, 1962, с. 21-35.

 7 Про Семена Палія — див. розділ VI.

 8 Леонтій Назарович Свічка (Левко Назаренко) (+ 1699)), лубенський полковий осаул (1665, 1679, 1682-1688), лубенський полковий суддя (1672), пирятинський городовий отаман (1677); полковник лубенський (1688-1699).

 9 Г.Я. Сергієнко датує Кодиму 25-27 вересня 1693 р. Див.: Г.Я. Сергієнко, Походи українських козаків проти Кримського ханства в кінці XVII ст. — «З історії Української РСР», 6-7, АН УРСР, Київ, 1962, с. 29. Це, мабуть, у мене помилка, бо царева грамота 16 жовтня вже нагороджує Палія (Г.Я. Сергієнко, Походи.., с. 30).

 10 Іван Михайлович (Іванович?) Мирович, знатний військовий товариш (1689), полковник переяславський (1692-1706). Разом з Д. Горленком і Д. Зеленським представник нового покоління старшинської верхівки, яке найбільше підтримувало гетьмана Мазепу й мало поважний вплив на його політику, надто ж у другий після 1700 р.) період його гетьманування. Див. розділ VII. (Тиміш Мирович-Ляховицький, писар гетьманської канцелярії Виговського (1659 р.)).

 11 Григорій Пашковський (+ 1701), полковник охочекомонний (1687-1701), був 1687 р. при обранні Мазепи, забитий під час «Ругодевського походу» — в битві під Ерестфером.

 12 Константин Михайлович (?) або Іванович (??) Мокієвський (+ к. 1709), Родич (мабуть, кузен) Мазепи, полковник київський (1691-1708), полковник чигиринський (1708-1709), хоробрий полководець («руський Гектор», як його називає в своєму панегірику «Alcides Rossiyski» 1695 р. П. Орлик) і щедрий меценат української Церкви. Про нього див.: М. Возняк, Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця? — ЗНТШ, т. 153, с. 62-63, Львів, 1935.

 13 Г.Я. Сергієнко не згадує за Переяс[лавський полк], але каже, що були компанійці Гр. Пашков[ського] і Мих. Кузьменка (Г.Я. Сергієнко, Походи.., с. 31).

 14 Іван Павлович Обидовський (1676-1701 січень), небіж Мазепи, вихованець Київської академії; московський стольник (1689), полковник ніженський (1695-1701). Був живий в першій половині 1709 р., посланець Мазепи на Січ разом з В. Чуйкевичем (П[исьма] и Б[умаги] П[етра] В[еликого], [т.] IX, [с.] 2).

 15 Михайло Андрійович Борохович (t 1704), жидівського роду, сотник лютенський (1671), гадяцький полковий обозний (1672-1687), полковник галицький (1687-1704), посол до Москви (1696).

 16 Дмитро Лазаревич Горленко (к. 1660 — к. 1731), з прилуцького козацького роду, свояк Мазепи й Самойловича (див. розділ І). Вихованець Києво-Могилянської колегії; військовий канцелярист («довго... держався канцелярії», за словами А. Войнаровського 1709 р.) за Самойловича; знатний військовий товариш (1689), полковник прилуцький (1692-1709). Улюбленець Мазепи («подуфалий син» його, як писав наступник Горленка на уряді І. Ніс 1709 р.) й один з його найвизначніших прибічників. В 1709-1715 рр. на еміграції в Туреччині (Бендери) й Молдавії (Яси). В 1710-1711 рр. посол гетьмана П. Орлика до Криму, з яким підписав союзний договір 1711 р. Року 1711 — посол до Туреччини. Року 1715 повернувся на Україну під умовою амнестії, але був депортований до Москви, де й жив до 1731 р., коли дістав дозвіл жити на Україні із забороною посідати будь-які уряди та із зобов’язанням не мати жадних зносин з українською еміґрацією.

 17 Петро Кожуховський, полковник охочепіхотний (сердюцький) (1677-1678, 1689-1696), учасник чигиринських і кримських походів.

 18 Іван Іванович Іскра (+ 1708), внук гетьмана Яцка Острянина; знатний військовий товариш (1689), полковник полтавський (1696-1703). Про нього — див. розділи V, VII, VIII.

 19 Року 1701 Таванськ і Газі-Керман були зруйновані дощенту.

 20 Государственній архив феодально-крепостнической эпохи (ГАФКЭ), Малороссійскіе подлинные акты, ч. 1140 (1159).

 21 Див. розділ VIII.

 22 Костомаров помилково каже, що після 1696 р. Мазепа «почти каждый год Ђзжал в Москву». Козацька старшина в 1709 р. на еміґрації казала, що Мазепа, як гетьман, їздив до Москви п’ять разів. І, справді, за даними самого Костомарова, Гетьман був у Москві: року 1689 (серпень-вересень), коли відбулася перша зустріч з царем Петром І; 1700 р. (січень), 1702 р. (початок року 18.II.), року 1702*-1703 (взимку листопад 1703 р.), р. 1705 (січень—лютий). Окрім того, Гетьман їздив до царя: до Острогозька влітку 1696; до Воронежа взимку 1698-1699 рр. (перед Різдвом), і зустрічався з царем у Києві влітку 1706 р. і в Жовкві навесні 1707 р. [* У коректурному примірнику рік викреслений. (Прим. ред.).]

 23 Гетьман Мазепа придбав собі різними способами — царським «пожалуванням», «скуплею», «заїмкою» тощо — великі маєтки в сусідніх повітах Росії — Путивльському, Рильському і Сєвському, які складалися з 49 сіл, селищ і слобід, де числилося 5136 дворів з 17557 селян і 968 дворів так званих «вольних черкас» і було кілька десятків млинів, ґуралень, броварень тощо. Можна думати, що Гетьман свідомо поширював українську колонізацію на цьому терені, сумежному з Гетьманщиною. Романовський («Полтава», с. 302) каже, що Мазепа «купив собі села і деревні в Путивльському і Рильському уєздах. В Крупецькій волості в нього було 7 сіл, 2 деревні, 12 млинів; в Путивльському і Рильському уєздах — 19 сіл, 5 хуторів, 2 млини. Взагалі у цих маєтках було крестьян 8 тис. душ м[ужеска] п[ола], в тім числі 3 тис. українців». Є ще спеціяльна розвідка М. Плохинського «Гетьман Мазепа, як великоруський поміщик» (Харківський історико-філологічний збірник).

Обидовський дістав (зокрема в 1689 і 1691 рр.) маєтки в Рильському і Козельському повітах, а згодом також с. Михайлівну в Лебединському повіті (на Слобожанщині).

 24 Цей палац був куплений у Меншікова за 3 тис. дукатів (за даними козацької старшини в Бендерах 1709 р.).

 25 Докладніше про це — в нашій статті «Дума» Гетьмана Івана Мазепи». — «Український Православний Календар на 1959 рік» (Bound Brook), c. 94-96.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.