Попередня     Головна     Наступна





Розділ IV

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ




1. Господарство


Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріялу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціяльних монографічних студій над окремими ділянками українського народнього господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамцях одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і ґенетично пов’язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловости

Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха — неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 («перша саранча») і в 1690 рр. («великая саранча била на УкраинЂ и коло Стародуба на СЂвери»). Року 1690 в «новому городку» на р. Самарі був «барзо мор великий, же усе вимерло... от которого і по инших мЂстах появился мор». В 1698 р. «усюди дорожнеча била, тилко з СЂвери доставали збожа, хоча и дорого; а у Кие†жита дойниця по 5 золотих била».

Та, незважаючи на всі ці несприятливі умовний, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західньою Европою як через балтійські порти — Ґданськ (Данціґ), Кеніґсберг і Ригу, так і суходолом — через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східніми ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро I заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кеніґсберґа, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників — польського уряду, польсько-литовських маґнатів, Ґданського (Данціґського) маґістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої 1. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умовим, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловости за часів Мазепи.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людности з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові варстати праці, нові оселі, нові матеріяльні добра.

Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-европейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи — інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково заціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником... за их дЂло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря. Почепівський дозорця Білозерецький згадується ще 1682 р. (Федоренко, [с.] 247). Це, мабуть, та сама особа. Є згадки й в І томі «Описания ст[арой] Малороссии» Лазаревського. Або інструкція 1694 р. дозорці янпільських лісів Струтинському, де Гетьман виявляє особливу турботу про збереження лісів на Янпільщині.

Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловости та різних соціяльно-правних питань, з тим пов’язаних.

Наскільки Гетьман надавав великого значення господарчим справам, свідчить добір різних уповноважених для того осіб. Хоч за Мазепи не було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарчого характеру під загальним керівництвом самого Гетьмана відали деякі генеральні старшини або з огляду на свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський) 2, або внаслідок спеціального доручення та свого персонального авторитету чи довір’я з боку Гетьмана (Д. Максимович 3), В. Кочубей, П. Орлик 4). Але були й спеціяльні урядники, яким Гетьман доручав ті чи ті господарчі справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній полковник брацлавський, що виконував важливі доручення дипломатичного і господарчого характеру як за Самойловича, так і за Мазепи 5; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин 6, Тимофій Радич 7 та інші. Нерідко це були люди з високою освітою, як Олекса Туранський, сотник глухівський і майбутній генеральний суддя, вихованець Київської академії, що своєю культурою й добрим знанням латинської мови (він навіть писав латинські вірші) справив велике враження на датського посла Юста Юля, який познайомився з ним у Глухові 1711 р. 8 Окремі господарчі та фінансові доручення Гетьмана виконували також великі купці — українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай 9 тощо) і чужоземні (Сава Владиславич-Рагузинський 10).

Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (ранґових) маєтностей — різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали «поляками». Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний суддя 11; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький 12; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя 13; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар 14; Лук’ян Жоравка, майбутній полковник стародубівський 15. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста шептаківський 16, С. Трощинський, Федір Топольницький 17) або взагалі люди, яких особисто знав і ціпив Гетьман. Досить згадати Івана Рутковського 18 і Федора Третяка 19, дозорців переволоченських, Петра Грипевича, дозорцю терехтемирівського 20, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, «дозорцу будних заводов рейментарских» 21, Козьму Заруцького, старосту янпольського 22, Остапа Панкевича, дозорцю ропського (1701) 23 та інших.

Великий практичний досвід і довір’я з боку Гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи виконував Рутковський у 1691-1692 рр., в зв’язку з повстанням Петрика. Топольпицький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий Гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура) 24.

Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства. Гетьман завжди протеґував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською «обороною і протекцією». З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському «слюсару» Олексієві Лопаті. Гетьман писав: «берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЂ двору Нашого, нЂ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нЂкому, кромЂ нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» — привілей, що належав бунчуковому товариству.

Ця увага й протекція Гетьмана мала неабияке значення для розвитку українського господарства, зокрема промисловости.

Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший — перша половина 1690-х років; другий — початок XVIII ст. — був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь — у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження — з’являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціяторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру.

Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) — звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов’язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловости того часу.

Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловости на Гетьманщині в кінці XVII — на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.

А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловости, які вимагали й спеціяльного технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед салітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України.

Салітрарництво на території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловости з’являється саме в кінці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть «продков наших на салЂтру кости, як и першей, з гробов хотЂл варити». Численні гетьманські і старшинські салітряні майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Салітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жученкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти салітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини з’являються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти салітру під Лебедином. Не дивно, що старшина — власники салітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на салітру (здебільшого її постачали до царської казни), просила відновити попередню ціну («пребывают в оскорбленіи, полагая себЂ малую цЂну за великую обиду и убыток»).

На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловости було виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною 25, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібці промисловці-будники. Багато буд було в гетьманських волостях — Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Цими підприємствами, окрім місцевих старост, відав ще спеціяльний «дозорца будних заводов рейментарских». Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців або навіть цілих компаній.

Великим будницьким промисловцем був Кость Пригара, війт новгородський, який мав свої буди на «кгрунтах Знобовских, между рЂчками Свигою, Знобовкою и Лютою лежачих» 26. Численні поташні підприємства належали компанії в складі стародубівського полковника Михайла Миклашевського 27, генерального осаула Андрія Гамалії й стародубівського війта Спиридона Ширая. Року 1691 ці особи (до речі, посвоячені між собою) дістали гетьманський дозвіл «в краях полку Стародубовского на одному мЂстцу в трактЂ Гомелскому, а на другом мЂстцу между Мглином и Почеповом, обискавши в пущах способные на то положенія, завести буды и робити на них поташ або щмалцуги».

Гетьманський дозвіл не був, однак, неодмінною умовою для заведення буди. Сучасники (син М. Миклашевського) казали згодом (1729 р.), що «прежде указов запретителных дЂлать поташ» (указ Петра I 1718 р.) «всякому владЂлцу на своем кгрунту будницкіе селить заводы и на оных дЂлать поташ свободно было и без гетманских универсалов». Проте, оскільки з будництвом звичайно пов’язані були права земельного володіння, а також право на заведення «слободи», гетьманський уряд видає відповідні універсали.

Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловости, пов’язані насамперед з унутрішнім ринком — скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво) 28. Вони з’являються на півночі Лівобережжя — здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніженському — досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт — все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи.

Серед власників гут і рудень бачимо представників великого землеволодіння — Гетьмана, вищу старшину, монастирі. Гетьманські рудні й гути були в Шептаківській, Почепівській, Ропській і Янпільській волостях; монастирські — в маєтностях Києво-Печерської лаври, Київських монастирів, Чернігівської катедри, Новгородсіверського монастиря та інших — в полках Стародубівському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому (гути) 29. Заводять гути й рудні в своїх маєтках генеральний писар (згодом суддя) В. Кочубей, генеральний обозний І. Ломиковський, генеральний суддя Сава Прокопович, генеральний писар П. Орлик, полковник чернігівський Юхим Лизогуб 30, М. Миклашевський, Л. і П. Полуботки та інші представники вищої старшини.

10 квітня 1694 р. Мазепа надав Кочубеєві «ку потребЂ и выгодЂ господарской мЂйсце в уЂздЂ Новгородском, на рЂчцЂ УлицЂ, к границам Трубецким, на заняте хутора для доволности дров»; при цьому Кочубеєві дозволено «тот хутор осадою людей устроити, яко того будет вытягати потреба». Незабаром Кочубей збудував тут гуту, яка згадується в 1705 р.

Гути були також у маєтках Полуботків у Чернігівському полку. 6 квітня 1695 р. Гетьман видав універсал Л. Полуботкові на гуту Момотову, а Павлові Полуботку 18 квітня 1700 р. дозволив закінчити будівництво й розпочати виробництво на гуті під с. Савинками.

В 1689 р. згадується гута М. Миклашевського на р. Уску в Глухівській сотні.

В царині залізорудної промисловости великими підприємцями були Л. Полуботок і М. Миклашевський. 8 листопада 1688 р. Мазепа видає Л. Полуботкові універсал на рудню Медведівку, а 5 серпня 1691 р. — на рудню Губицьку.

В універсалі 1690 р. Мазепа писав: «Донесл нам пан Михайло Миклашевскій, полковник Стародубовскій, же угледЂвши он в РопщинЂ уЂзду Стародубовского одно мЂстце, прозываемо СтрЂла на рЂцЂ Трубежу, межи селами Куршаповичами и Хоромным, другоє на Веприну в свободных войсковых Ущернских кгрунтах, хочет там завести для робленя желЂза д†рудий, при яких-то руднях, и именно при той, якая мЂет быть при урочищЂ СтрЂла, зичит и слободку осадити килькодесят дворов людей» 31. Гетьман дозволив це зробити, й рудні були заведені. Очевидно, Миклашевський дуже цікавився цією справою. 8 березня 1693 р. Феско Мазуренко, рудник Вепринський, продав Миклашевському «половину руднЂ Вепринское своея власное, зо всЂм, до нее приналежним начинем и двором, до другой половины тое ж руднЂ прислужаючой Пану Мих[айлу] Миклашевському за 600 золотых личбы полское монеты доброй». А 28 червня того ж року Миклашевський купує в Юрка Мазуренка, рудника Халіївського, «рудню... на рецЂ Короліовци, под Унуковичами лежачую, з млинками, ку ней прислужаючими, сЂножатми, дворами, огородами...» за 300 талярів.

Року 1708 Мазепа дозволив генеральному обозному Ломиковському на р. Туросні (Топальської сотні) «рудню построити и при пей, ведлуг своей потребы рудников посадити». Рудня (Голубівка) була збудована того ж року: «Строєна та рудня на сыром корени, в нашествіе шведов... А зачинал то рудненское строеніе и фундамент строил рудник Василій Голуб c кузнецами...». Тоді ж, напередодні Шведчини, генеральний писар Орлик дістав маєтності в Стародубівському полку (села Кривець і Риловичі, Топальської сотні) й будує тут рудню (рудня Карпівська, коло с. Орликівки).

Інтерес старшини до залізорудної промисловости збільшувався також у зв’язку з державними замовленнями. В універсалі 6 травня 1689 р. Л. Полуботкові Мазепа писав: «Знаючи мы о том, же п. Леонтій Полуботок... власным коштом своим в руднЂ Радковой, в ключЂ Любецком, приспособил достаток руды на роблене желЂза, злецаем оному за певным контрактом, з нами поставленным, аби тую руду для потреб наших войсковых постарался на желЂзо переробити».

Але гетьман Мазепа сприяв промисловому підприємництву не лише вищої старшини та монастирів. Серед власників гут і рудень того часу знаходимо й представників середньої старшини, і міщан, і фахових промисловців. Мав свої гути коло с. Подолова (Кролевецької сотні), стверджені йому гетьманським універсалом 1690 р. й царською грамотою 1691 р., кролевецький сотник Іван Маковський, кум Мазепи 32. Була гута і в Лазаря Матвієвича, багатого воронізького міщанина (1691) 33. Іван Яхимович, син чернігівського війта, володів 1701 р. руднею Неданчицькою (Любецька сотня) 34. Року 1701 Гетьман дозволив «п. Михайлу Шевченку, жителе†Орловскому, при власном его млинЂ, на р. РевнЂ, у урочища Орлей стоячом, Іюстроити рудню и, построивши, робити желЂзо». Там же, у Шептаківській волості, Гетьман 1704 р. «позволил... Василю Скобичевскому, гутнико†Машевскому, на кгрунтах гетманских, у урочищи межи ПогорЂлцами и Жадовом знайдуючихся, Іюстроити гуту; а построивши, мЂет он, Скобичевскій, перед его, Гетмана, сказатись и учинити з ним, Гетманом, уговор и постановлене: почему мает з той гути на год до шкатули гетманской давати» 35.

У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловости. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив Для розвитку ливарництва на Україні 36. Гетьман дуже протеґував відомим гарматним майстрам («військовим людвисарам») Йосипові й Карпові Балашевичам 37, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням. Але Балашевичі та їхні помічники були потрібні Гетьманові і як меценатові української культури. Карпо Балашевич створив низку чудових зразків українського ліярництва (виробництво дзвонів), зокрема такий шедевр, як славнозвісний дзвін «Голуб» 1699 р. з портретним виображенням Мазепи та його фамілійним гербом 38.

Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловости. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським катедрам та монастирям, виробляли папір високої якости, іноді з гербом Гетьмана на філіґрані (папірня Чернігівської катедри в 1705 р.).

У зв’язку з широкою будівельною діяльністю Гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапенних майданах коло Новгорода-Сіверського).

Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловости (текстильна тощо). Скрізь видко велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціятиву, керівництво й піклування гетьмана Мазепи.





2. Соціяльні відносини


Козацька старшина


Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціяльного становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Насамперед це позначилося на старшинському землеволодінні. Старшина запопадливо освоює ще вільні (так звані «вільні військові») і вже не вільні (наприклад, належні до міста) землі. Процес мобілізації землеволодіння знаходить собі завершення в концентрації маєтків в руках окремих старшинських фамілій. Поширюється загальна площа старшинського землеволодіння, яке поступово перетворюється із звичайного раніше володіння «до ласки войсковой» на «зуполне» володіння (тобто повну власність). Уряд сприяє цим прагненням старшини. У листі до царів 11 лютого 1691 р. Гетьман писав: «Бывшіи гетманы, а особно Іван Самойлович, имЂли такое дерзновеніе, что такіе маетности (надані гетьманською владою і стверджені царською грамотою. — О.О.) возвращали по своєму разсмотрЂнію и не токмо по смерти таковых особ женам и дЂтям их маетностми владЂти никогда не допускали и грамоты ваши монаршескія у них имали, по нЂкоторым и при животЂ то чинили, что по каком-нибудь гнЂву своєму от чести отдаляючи, отдаляли и от маетности. Однако, я... для утверженія в Малой Россіи доброго и твердого порядку... не хочу так поступати... но паче к тому есмь желателен, что не толко старшина и полковники, и знатные особы примноженіе такового дЂянія имЂли, но нЂкоторые и сотники из рядовых оказавшіеся знатные войсковые товарищи получили себЂ деревни или мельницы» 39.

Логічним наслідком цього було цілковите злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, яке так чи інакше збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч з незрівняно більшою масою нових володінь, які хоч фактично і були в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до гетьманства Мазепи ще не був завершений. Однак саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне старшинське володіння, яке чимраз більше набуває характеру шляхетського «вічистого» володіння.

З цього погляду дуже цікавий універсал 13 вересня 1690 р. чернігівського полковника Я. Лизогуба. У цьому універсалі Лизогуб, відкидаючи претенсії решток шляхетських фамілій на відновлення шляхетського права власности на всі земельні володіння, які належали шляхті перед Хмельниччиною, встановлює рівність прав на земельні володіння як для шляхти, так і для козацької старшини. Лизогуб наказував, «жебы ровне и спокойне з шляхтою і всякіе люде, яких хто може, кождіе... в своем ограниченію лежачіе пустуючіе кгрунта посЂдали, розробляли и ку пожитко†своєму, без жодних заводов и турбаціи, приводили, нынЂшним... в ласти войсковой служачим правом». Логічним висновком з цього було зрівняння в правах шляхетського й старшинського землеволодіння, які відтоді зливаються в одну групу нового старшинського володіння на старому шляхетському праві.

Джерела нагромадження старшинського землеволодіння в кінці XVII — на початку XVIII ст. були різні. Спадщина, надання гетьманської (або полковницької) влади, нерідко стверджене царською владою, «займанщина» (хутори й «слободи»), «скупля», сплати за борги або за провини, леґації (особливо характерні для монастирського землеволодіння) — ось основні джерела земельного володіння старшини й монастирів. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне зростання кожного з них створює яскраву картину мобілізації землеволодіння.

Насамперед надзвичайно збільшується надання маєтків старшині й духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося. Однак уже величезна кількість відомих нам земельних універсалів Мазепи (за приблизними обчисленнями, близько 1000) безперечно свідчить про зростання старшинського землеволодіння. Цікаві дані маємо щодо цього по окремих полках. За матеріялами «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., у Чернігівському полку було роздано за Мазепи 48 маєтків, тоді як Самойлович роздав їх там лише 27 (підрахунки М. Петровського). Подібне явище бачимо і в інших полках.

Вже в перші дні й місяці свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна форма при обранні нового гетьмана), або створювали нові з фонду так званих «вільних військових» маєтностей, як тих, що були й раніше в безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду, так і допіру конфіскованих у родичів та прибічників Самойловича. Щедре роздавання земельних універсалів за перші роки гетьманування Мазепи (1687— 1689) пояснюється головне тим, що новому гетьманові треба було віддячитися своїм посібникам або взагалі забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед старшини.

Друга хвиля надання земель Мазепою припадає на період 1699—1701 рр. Вона пов’язана була, очевидно, з дальшим зростанням старшинської верстви, яка мала тепер змогу наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціяльно-економічні й політичні вимоги, особливо в умовах ліквідації турецької війни і підготови до нової війни — зі Швецією.

Нарешті, в третій раз надавання маєтків гетьманською владою посилюється в останні роки гетьманування Мазепи (1706-1708), мабуть, у зв’язку з тим складним політичним та економічним станом, в якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи.

Загалом за час гетьманування Мазепи було надано старшині, монастирям і частково великому купецтву сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів посполитих. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де в 1729 р. було 4 252 селянських двори (крім того, стверджено було володіння 14 селами, де в 1729 р. лічилося 830 дворів).

Особливо щедро надавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам із вищої старшини. Характерне, з цього погляду, надання Мазепою маєтків полковникові прилуцькому Дмитрові Горленку. Горленко майже щороку діставав від Мазепи нові маєтки: в 1694 р. він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699 р. — с. Білошапки, в 1701 р. — с. Ярошівку, в 1703 р. — с. Мамаївку, в 1705 р. — села Калюжниці й Попори, в 1706 році — с. Вечорки і, крім того, різночасно ще декілька сіл. Але Горленко не був вийнятком — за ним ішли інші представники старшинської верхівки.

Дуже поширюється за часів гетьманування Мазепи «скупля» земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї скунлі, а з другого боку — та політична й адміністративна влада, яка давала старшині змогу, часто-густо під виглядом купівлі, всякими правдами і неправдами привласнювати собі землі посполитих і козаків. Звичайна формула купчих актів — продаж «вольне, а не примушене» — яскраво свідчить про справжній характер цієї «скуплі». Дійсно, полковник, сотник або «знатний військовий товариш», користуючися своїм багатством і владою, мав повну можливість захоплювати володіння дрібних власників, прикриваючи це нібито «скуплею». Зростання старшинської скуплі мало значення ще й тому, що внаслідок її в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння, які належали їй на праві повної власности, отже, були незалежні від гетьманської або полковницької «ласки військової».

Подібне значення мали так звані «слободи» (і взагалі старшинська «займанщина»). Селянство, уникаючи «підданства», змушене було йти на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3—5) років користувалося значними пільгами у відбуванні «підданських» повинностей. У цих слободах осідали також вихідці з Правобережної України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові роки, населення «слобід» потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.

Однак утворення слобід відбувалося в умовах боротьби серед самої старшини за підданські робочі руки. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобід відбувається коштом чималого зменшення її власних «підданих».

Отже, політика українського уряду щодо слобід була подвійна. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобід (такий дозвіл був обов’язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобід нерідко шкодило старим старшинським володінням.

У зв’язку з цим, в гетьманських універсалах на осадження слобід маємо звичайне застереження, що слобода може бути заселена лише зайшлими людьми, нетяглими, «льозними», «людми заграничнимы, а не тутешнимы малороссійскимы, осЂдлости свои мЂючимы» (універсал 26 квітня 1705 р. городницькому сотникові А. Стаховичу).

Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження. Але в кінці XVII ст. створюються більш сприятливі умови для української торгівлі — і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне — експортній. Недарма В. Кочубей, спростовуючи чутки про своє багатство, казав: «А що многіе особы розумЂют быти у мене великіе скарби, то тое кладут речь мнЂ тЂсную, не розсуждаючи, же мнЂ не Дали того способу, абы умЂл з скарбу богатитися — волов гона до Ґданска не отправлялем и горЂлок так достатно не робилем, абы разом тридцять або пятдесят куф продати».

Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема відкуп індукти, а головне «оренди» — горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки. Генеральний обозний І. Ломиковський і стародубівський полковий обозний Прокіп Силенко 40 тримали стародубівську (полкову) оренду. Дружина генерального писаря Ганна Орлик 41 мала оренду в Гадячі і зібрала лише з одної ґуральні понад 2 тисячі дукатів.

Року 1704 Гетьман надав конотопському сотникові Андрієві Кандибі 42 і знатним військовим товаришам Юрієві Харевичу і Григорію Костенецькому 43 «в арендовое завЂдываніе» горілчані, тютюнові і дьогтьові шийки в м. Конотопі за 4000 золотих. Займалися орендами й багатіли з них і представники дрібної старшини. Кролевецькі козаки, брати Стожки (один з них пізніше був кролевецьким і батуринським сотником) 44 «еще до шведчины» тримали на оренді «городок Остер» (два роки), а далі були орендарями в м. Красному Колядині (один рік) і «нажилисмо на тЂх арендах тисяч вусЂм» (золотих), як писав згодом один з братів.

Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі Гетьманщини.

На ґрунті цих економічних досягнень старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.

Чимало представників вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горленка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.

Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, Семен Вакулович 45 почав свою кар’єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а закінчив її значним землевласником і довголітнім сотником пирятинським. Такі приклади були не рідкі. Справді, в кінці XVII ст. на Гетьманщині з’являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: «Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити».

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище — пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку 46. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльности. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції.

Була ще й інша причина цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й повстання — все це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні — «смирнишіе» полки.

Правний характер старшинського землеволодіння яскраво визначається, наприклад, в «універсалі» генерального осаула Андрія Гамалії 47 1689 р. У цьому універсалі (характерно, що форму державноправного акта вжито в приватноправному, суттю своєю, документі) Гамалія дозволяє «нашому (себто своєму) подданому Івану Стеблювскому в нашем же селЂ Серединой БудЂ пофундовать греблю его власним коштом», застерігаючи, «абы в обираню мЂрки (з млина) ни жадного не чинил ущербку». Тимчасом право заведення млина належало державній (до того ще центральній — гетьманській) владі.

Процес концентрації старшинських маєтків («добр») йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів — генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.

Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський — стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович — переяславським полковником з 1692 до 1706 р., Дмитро Горленко — прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів.

Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було з тим же прилуцьким полковництвом, коли, після смерти Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І. Стороженка 48, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.).

У зв’язку з тим зростає обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим господарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 р. Гетьман наказував, «абы кождый ему, пану Мих. Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, мЂет от нас цЂлое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного без фолкги карать». Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 р.: «Яко теды пустовскіе, а иле лежачій добра нЂкому инному в полку нашом належит вЂдати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой и рейментарской».

Не випадково, що в цей період утворюються і зміцнюються цілі «династії» — полковницькі і особливо сотницькі. Так утворилися полковницькі «династії»: Апостолів — у Миргородському полку (1659-1736), Горленок — у Прилуцькому (1661-1708), Лизогубів у Чернігівському (1687-1704), Жураковських — у Ніженському (1678-1782) та ін. Ще характерніше утворення сотницьких «династій». До них належали: Забіли — в Борзенській сотні (1654-1773), Рославці (1654-1709) і Губчиці (1710-1763) — у Поченівській, Єсимонтовські — у Мглинській (1669-1732), Рубці — в Топальській (1669-1782), Мандрики — у Кобижчанській (1672-1781), Гамалії — в Лохвицькій (1679-1727), Шрамченки — в Олишівській (1680-1773), Петровські — в Городиській (1687-1766), Сторожений — в Ічанській (1687-1752), Троцини — у Срібнянській (1688-1755), Тарновські — у Варвинській (1689-1763), Манківські — у Шептаківській (1692-1777), Селецькі — у Дівицькій (1694-1767), Родзянки — в Хорольській (1701-1760), Костенецькі — в Конотопській (1707-1750), Петроградські в Голтвянській сотні Миргородського полку (1691-1783) та ін.

Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було юридичне оформлення «знатного військового товариства» 49. Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII — на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її.

До кола знатного військового товариства входили і старшинські уряди — генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не займати в даний момент якогось уряду («знатные особы, которые урядов не имЂют» — 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. «Старші» знатні військові товариші — це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, «молодші» знатні — здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціяльного значення і політичного впливу «молодших товаришів». Про це свідчать, між іншим, «Коломацькі статті» 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) 50.

Саме в ці часи з’являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини — «бунчукове товариство». Це й було «знатне військове товариство», звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов’язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком» і «обороною», судилося тільки Генеральним судом. Прийняття «під бунчук» бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи «бунчукове товариство» оформилося як вищий шар козацької старшини. Крім представників «знатного військового товариства», «під бунчук» приймалися іноді й чужоземні шляхтичі. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час гетьманування Мазепи (близько 1686-1692 рр.), служив «при бунчюку гетманском» 31.

Поруч з тим в полках з’являється «значкове товариство» («под значком полковим»), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку упривілейовану старшинську групу.

Знатне військове товариство і особливо його верхівка — бунчукове товариство — це була старшинська аристократія Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках «добра» й «уряди», а разом з тим — всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають пляни перевороту 1687 р. і змовницькі пляни старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.



Козацтво


Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка безперечно лічилася в козацьких реєстрах (чи «комнутах») й «один c продков своих, а другіе своими отвагами и крвавьши працами — на волности собЂ заробили», в кінці XVII — на початку XVIII ст. було досить важке. Формально козацькі «права» й «вольності» зберігалися й завжди визнавалися українським і московським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи інтенсивно йшов процес зубожіння козацької маси й визиску її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Це визнавав сам гетьманський уряд. «А если козак, которий по своей старинности держится реестра войскового и пилнует козацкое службы, — писав гетьман Мазепа в 1691 р., — то такого розными способами кривдят (старшина й монастирі), чинячи такую налогу, жеби албо з козацтва в мужицтво силомоцю его притягнути, албо цале з житя маєтности тое прочь витиснути; через що многіе козаки, над право волности войсковой, необичнои утерпЂли тягкости». Зокрема «особы, маетностями владЂючи, вывЂдуючие о давних кгрунтах, полях и сЂножатех панских, якіе за лядское держави при дворцах бывали, а тое першое войны славное намети гетмана Хмельницкого пришли под область козацкую, смЂют опие от козаков отнимати и приворочать под свою владзу». Козацтво і в поході, і вдома перебувало в залежності від своєї старшини (урядуючої), яка мала повну можливість, під виглядом «звиклої послуги» або «датків» (звичайно, збільшуючи їх розміри), визискувати козаків, виснажуючи тим їх господарство і нерідко фактично перетворюючи їх на своїх «підданих». Року 1690 запорожці дорікали Мазепі, що старшина «не токмо народ посполитой дачами великими обложили, но не мало и козаков уже всЂх в подданство себЂ подвротили и полчан своих ни во что обратили».

Зокрема послідовно й з великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях. Управителі монастирських маєтків крок за кроком обплутували козаків різними фінансовими зобов’язаннями, вимагали від них «послуги» або «датків», ставили перед козаками на вибір — або відбувати підданські повинності монастиреві, або ж забиратися собі геть з монастирських володінь. Іноді монастирі перетворювали козаків на своїх «бояр» (слуг). Так, наприклад, було з козаками, що жили в с. Плоському, яке належало Києво-Вознесенському жіночому монастиреві. Дійшло до того, що в Київському полку козаки цілої Моровської сотні (130 козаків), «не могучи знести обид своих» від «приказного чернця» Києво-Софійського катедрального монастиря і «не хотячи покинути своих домовых поселеній, мусЂли на тое позводитися, же всЂ огулом поддаются в подданство или крестіянство» Київському митрополитові.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького. Правда, за час од Хмельницького до Мазепи багато прав козацтво вже втратило, і ще більше окремих козаків утратило свої козацькі права, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Аджеж процес економічної диференціяції чимраз більше заторкував козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її звали гетьманські універсали середини й другої половини XVII ст. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч козаков»). Правда, старшина, особливо її урядова частина, мала можливість, користуючися своїм службовим становищем, збільшувати визиск рядового козацтва, але економічна сила козацтва, особливо заможньої його частини, ще далеко не була зломлена.

Неабияке значення при цьому мало й те, що козацтво являло собою основну військову силу країни, головний озброєний резерв її не тільки за воєнного, але й за мирного часу. В умовах тяжкої і тривалої війни з Туреччиною і Кримом козацьке військо грало особливо велику ролю. Козацтво добре пам’ятало часи «першое войни славное намети гетмана Хмельницкого», коли «отвагою рыцерства Войска Запорозского зостало отнято и завладЂно» козацькі «права». Живі були й чимало учасників героїчної епопеї Хмельниччини. Не раз нагадувало козацтво про свої «права» і «вольності», зокрема під час розрухів та повстань на Гетьманщині. Була ще одна обставина, яка зміцнювала позиції козацтва. Не кажучи вже про Запоріжжя, яке завжди виступало оборонцем козацьких прав, на правому березі Дніпра утворилася під проводом Семена Палія правобережна козаччина, що грізною силою повстала проти польського панування на Правобережній Україні і що, як побачимо далі, численними й міцними нитками була зв’язана з Лівобережжям.

Всі ці обставини і визначали політику Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики можна сформулювати так: 1) оборона традиційних прав козацтва супроти старшинських та інших надужить; 2) відокремлення козацтва від поспільства; 3) в процесі економічної диференціації козацтва сприяння його заможнішим шарам оформитися, як козаки «виборні», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини.

З цього погляду особливий інтерес мають такі акти українського уряду, як універсали Гетьмана полковникам київському — К. Мокіевському і ніженському — С. Забілі в листопаді 1691 р. Обидва універсали майже аналогічного змісту; можливо, що такі універсали були послані й до інших полків. Отже, можна думати, що цей універсал поширювався на всю Гетьманщину. 1691 р. був дуже неспокійний у взагалі неспокійному кінці XVII ст. Навала сарани в 1690 р. і зв’язані з нею дорожнеча й голод на Гетьманщині викликали ряд заворушень і серед поспільства, і серед козацтва. Зокрема велике «роптаніе» було в Київському полку на полковника К. Мокієвського; те саме було і в полках Лубенському, Полтавському та інших. Заколоти виникли також у козацькому війську. Навіть в охочепіхотному полку «почали они (полчани)... непристойные легкомысности всчинати и сотников своих без... вЂдома (гетьманського) самоволством c уряду поскидали». Уряд суворо приборкував ці заворушення.

За таких обставин і був виданий листопадовий (1691) універсал Мазепи. «Дошло нам вЂдати, — писав Гетьман, — же нЂкоторіе з духовних и з свЂцких людей особи, з ласки Божой и монаршей и з респекту нашого рейментарского маетности перед собою маючіе, не поглядуючи на тутошніе малороссійскіе обикновенія и на войсковіе порядки, не так, як би ся годило, але збитечне з жителями тих маетностей поступуют, тяглих людей над мЂру обтяжают, а козаков приневоляют во свое подданство». Проте далі універсал цікавиться виключно козацтвом. Подавши картину визиску козацтва державцями, Гетьман заявляє, що все це «як проти в права войскового и против самое слушности, так и против волЂ нашое гетманское дЂется».

Далі йде дуже цікава деклярація козацьких прав. «Кгдиж що колвек добр рухомих и лежачих, перших лЂт войни Хмельницкого, отвагою рыцерства Войска Запорозского зостало отнято и завладЂно, и уже через так не мало лЂт утверждалося козацким заживанем, з того жадная реч не повинна быти от козаков отбирана. Поневаж война оная Хмельницкого была вщата не из инших яких неуважних завзятостей, тилко за вЂру чистую и за церкви благочестія достойного, которые до уніє римское кгвалтовне были потягнены, а тут же и за волности войсковіе, которіе ярмом тяжким были притиснени. Прето годни тіе отважники того и теперь заживати повитій, що им тогда шаблею и кровію загорнулось в руки; а если бы хто помер, то потомки их на том сидЂти мають». Рекомендуючи державцям («як духовного чина просим, так и свЂцким людем приказуєм») взагалі поміркованість щодо підданських повинностей, Гетьман наказував, «особливе, абы козаков, здавна в тих маетностях мешкаючих, жадною и найменшою кривдою не домикали, и кгрунтов жадних, здавна ими завладЂних... отнимать оних не важилися», і взагалі «що колвек... з початкових лЂт войни Хмельницкого, люб слушним подЂлом, люб завладЂніем з позволенія старших в область козацкую пришло, з того конечне абы от козаков жадное речи не отбирано и ничим их, ани порыванем на послуги, ани витяганіем датков не обтяжено», щоб «козаки всЂ, в реестру войсковом найдуючиеся и услуг козацких не лЂниво и не хилтяно щирим прилежаніем всегда пилнуючие, при зуполних войскових правах и волностях найдовались и спокойне до всЂх духовних и свЂцких маетностей без жадное жили турбаціи».

Універсал загрожував «упорним» державцям конфіскацією маєтків. При цьому Гетьман застерігав, посилаючися на «виразний... монарший указ», що «яко козаков в реестрЂ войсковом будучих от налогов всяких и от повинностей посполитих бороним, заховуючи их при волностех належачих, так и посполитих тяглих людей в реєстр козацкий приймовати не кажем, жебы як козаки свои козацкіе службы, так и посполитіе люде свои тяглое повинности непремЂнно як теперь, так и во всЂ потомние часы пилновали».

Універсал 1691 р. не вносив нічого нового в існуюче законодавство. Але його принципове значення безперечне, та й практично він не міг не стримати державських надужить над козацькою людністю, хоч, по суті, він не торкався козацьких «послуг» на полкову та сотенну старшину.

Перші кроки на шляху юридичного оформлення диференціяції рядового козацтва були зроблені на початку XVIII ст. 2 березня 1701 р. Мазепа доручив глухівському сотникові Олексі Туранському учинити «перебор» козакам чотирьох засеймських сотень — Глухівської, Кролевецької, Коропської та Воронізької, поділивши їх на «лучших» («виборне й переборне товариство»), які повинні були завжди бути готові до військової служби, і «подлЂйшое товариство», яке мало «в домах оставатися» і повинне було «тому виборнЂйшому товариству всякое всегда до подему належитое чинити вспомогателство». Хоч це розпорядження формально обмежене було лише чотирма сотнями Гетьманщини, але немає сумніву, що воно застосовувалося значно ширше й взагалі намічало поділ козаків на «виборних» і «підпомощників», який остаточно здійснений був у 30-х роках XVIII ст.




Селянство


Селянство на Лівобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. переживало процес дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси. Ще в перший період існування Гетьманщини, за відомою формулою «Генерального слідства про маєтності» 1729 р., «можнЂйшіе пописались в козаки, a подлЂйшіе остались в мужиках». Протягом другої половини XVII ст. на Лівобережжі загальновживаним був термін «піддані», який цілком чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державцею.

Підданський стан селянства, власне основної його маси — посполитих, визначений був ще до гетьманства Мазепи, переважно за часів Самойловича. Підданські повинності — натуральні данини й різні шарварки, грошові данини (чинш), зародки панщини — усе це було ще до Мазепи. Але саме в часи Мазепи, з одного боку, зростають усі ці повинності, а з другого боку, змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Зокрема збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тимчасом як грошові й натуральні данини переважають в маєтностях «вільних військових» і особливо ранґових (в тому числі й гетьманських) 52, посилення панщини було характернішим для маєтностей «зуполного» володіння (насамперед монастирських).

На жаль, збереглися лише уривчасті дані про збільшення селянських повинностей у цей час. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, за Мазепи — 50 золотих.

У м. Янполі (Ніженський полк) і околичних селах (гетьманські володіння) наприкінці XVII ст. з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, з пішого «пожилого» чоловіка — по 1 гривні. «Показанщини» (від ґуральництва) посполиті платили по 2 таляри, «затулщини» — по 1 золотому; від селянських солодовень платили по 3 копи.

Посполиті с. Смичина (Чернігівського полку), які протягом чотирьох років не відбували «жадной повинности тяглой» своєму панові — чернігівському полковому писареві П. Булавці 53, в 1703 р. зобов’язалися «в прежней посполитой тяглости найдоватися». Зокрема, вони мали платити річний чинш від 20 до 40 золотих, сплачуючи його двічі на рік. Замість того державця обіцяв не вимагати від них «подвод отбуванія» і жадних «работизн». А втім, посполиті зобов’язані були працювати на пана під час косовиці — тиждень, під час жнив — тиждень, восени — протягом тижня «з своее проможности, нашим товаром и працею» орати панське поле. Крім того, вони зобов’язані були виконувати всі державні повинності (утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов’язувалися «на потребу... панскую, куда нам роскажет, быть готовыми и отбувати службу своими конми и працею».

Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки й Смяча (Чернігівський полк) в кінці XVII ст. відбували державці (бунчуковому товаришеві К. Фридрикевичу, пасинкові Мазепи) такі повинності: чинш (грошова «осенщипа» 54, пересічно щороку по 9 золотих з людини, і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т.ін.).

Нарешті, селянство завжди могло бути притягнуте до різних шарварків (наприклад, гачення гребель).

Дуже цікаві відомості про ріст повинностей селянства й міщанства у Прилуцькому полку в кінці XVII — на початку XVIII ст. У невеликому сотенному містечку Варві, з переважно сільськогосподарськими зайняттями його населення, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 р.) з посполитих («на наЂзди») збиралися «денги» двічі й тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю — з одного боку — і полковницького «лакомства» — з другого. Крім того, від кожного міщанського й посполитого двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на хорунжого — по 1 копійці, на писаря — по 2 копійки, на «сторожей сотнЂ Варвинской полевих» — по 2 копійки; на останніх, крім того, збиралося по одному четверику вівса, по одному хлібу, по гусці соли, по кварті пшона. Доводилося населенню оплачувати й послуги «мистра» (ката) прилуцького: по 1 копійці від кожного міщанського й посполитого двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка й І. Стороженка (до 1692 р.) ішли на полковницький двір та на міську ратушу: «Для нереЂздов сЂно... косять и тое укошенное сЂно как в двор полковничий, так и в ратуш своим скотом перевозят, да на лошади артилерій полковой прилуцкой сЂно... косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Зате полковники Горленко й Стороженко широко вживали стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем збиралося й відвозилося на полковницький двір «з мЂстечка и сел з посполитих свободпих гуси, утки, кури, яйця и поросята».

Ще тяжче стало посполитим і козакам Прилуцького полку за часів полковника Дмитра Горленка. Наступник його на уряді І. Ніс свідчив, що Горленко, «здобячи свои доми и распространяючися оними, гдЂ было якое згодное ку пожитку людскому в полку нашем мЂстце, все он своими пооднимал хуторами, под такою кондицією: будто одному заплатит, a сотцЂ и другое людей мусит и от своих добр уступати; настроил хуторов на волних здавна степах, не толко себЂ, але и своим дЂтям, на которих бЂдние люде многіе в заживаню поль, в кошеню сЂнов, для отбуваня тяжких своих повинностей, чинили пожитки, а он все тое поотЂздил на себе и на свои дЂти; сЂна по килкодесять скирд кошовалися здавна на особливих в степу сЂножатех за бывших антецессоров панов полковников прилуцких, на полковничую потребу; а (Д. Горленко) когда стал полковником прилуцким, то не толко тие особливие сЂножати, якіе на бывших панов полковников прилуцких кошовалися, плугами поизоровал и пообкоповал скопцами, себЂ и дЂтям своим на потомніе часи, леч и мизерних людей власніе сЂножати и поля пахотніе, нивы и облоги, все загонами своими пооднимал и до хуторов своих поприворочовал, же до сего часу без найманя трави в старостов его трудно било бЂдному человЂкови и на воз сЂна вкосити. И такое щуплому полку... хуторами своими и дЂтей своих учинил стЂснене, же гдЂ осмотрЂти, то все... теперь его власное, будто купил; и купчіе отбирает, хотя хто и не рад продавати, а он, яко многомощний будучи властелин, все, що хотЂл, тое и привлащивал...». Крім власних підданих (їх було у нього понад тисячу), «все збоже по хуторах насЂяное по достатку, бЂдних людей з усего полку згоняти — зжинати и спрятовати, оним росказовал, за которою то его работизною не еден бЂдний человЂк своего не могл спрятати збожя, а так роблячи на его все лЂто, мусЂл себЂ в людей зимою заробляти хлЂба. Що всяк... признати мусит, хто тилко лядзких панов памятает, же далеко барзЂй горшая мука в работизнЂ была од полковника бывшего (Д. Горленка) всЂму... полку, нежели за панов лядзких; и так не мордовали пани лядскіе своих подданих и не забивали кіями, як отец его (Д. Горленко) мужиков и козаков» 35.

До цих повинностей треба ще додати стягувану з населення річну «стадію», тобто чинш на гетьмана («и гетманскую музику и на его кухню») з кожного мешканця «по пропорцій их имуществ», «мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, сЂмям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством».

Дедалі більше зростання підданських повинностей у кінці XVII ст. викликало велике невдоволення селянської маси, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти державського визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави й громадського ладу мусів втручатися в цю справу й обмежувати надужиття державців і визиск посполитих. З цього погляду дуже характерний лист Мазепи до переяславського полкового писаря Михайла Мокієвського 56 з 10 листопада 1688 р. «Дойшло нам вЂдати, — писав Гетьман, — же як село якоесь Кучаков, так и всЂм городом Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости чиниш в замишля... для своих потреб им послушенства, меновите в будуваню ся и в инших господарствах». Гетьман наказував Мокієвському, «абисте конечне до того села помененного не втручалися и в городЂ БаришполЂ з людми як найскромнЂй обходилися». «А так, — додавав Гетьман, — если хочеш будоватися и що колвек собЂ чинити, то за грош свой наймаючи справу, а не вигоном панщан», мотивуючи це тим, щоб «нам самим неславы не было и поговору от тих же людей». Факт надмірного обтяження «тяглих людей» старшиною гетьманський уряд констатував і пізніше (наприклад, у 1691 р.). Політику стримування державських апетитів Мазепа застосовував і далі.

Року 1692 московський уряд, стривожений повстанням Петрика й заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував Гетьманові вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську й козацьку масу. Це питання обговорювалось на Старшинській раді у вересні 1692 р. Насамперед ухвалено було відібрати маєтності від тих державців, які не гідні були ними володіти. «Которые особы еще в войску и в народЂ мнятця быти к службЂ негодны, а за нашими универсалами к маетностям пріобщилися, — писав Гетьман, — тЂх угодно бы от того владЂнія отставити». Ще раніше, влітку 1692 р., під час походу на Полтаву, Мазепа позбавив декого маєтностей у Полтавському полку (це, мабуть, торкалося осіб, причетних до справи Петрика). Однак цього було замало для заспокоєння народнього невдоволення, і Гетьман, зважаючи також на вимогу Запоріжжя, надіслав у вересні 1692 р. до всіх полків універсали з наказом, «дабы нихто из тЂх владЂтелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей, в селах, собЂ данных, обрЂтающихся, отягощати, и чималой в землях, полях, лЂсах, сЂножатех и всяких угодьях чинити им обиды и насилія, и чтоб владЂли ими в мЂру, ничего вновь и выше мЂры не налагая, по извычайными дачами и работами от них доволствуяся». Неслухняним державцям гетьман загрожував карою й навіть позбавленням маєтків.

Наприкінці XVII ст. на Лівобережній Україні звичайний розмір панщини підвищився до двох днів на тиждень. Але чимало державців перевищували цю норму, примушуючи підданих працювати на панщині значно більше. Року 1701 посполиті с. Смоляжа (Ніженського полку) скаржилися Гетьманові на свого державцю сотника веркіївського Самійла Афанасійовича 57, що його дозорця «великіе и нестерпиміе им в работизнЂ дЂял прикрости, незносніе чинячи обиды, а в панщинЂ непрестанніе вимисли», і просили в Гетьмана «полегкости і оборони». Генеральний суд визнав скаргу селян справедливою. Гетьман своїм універсалом з 28 листопада 1701 р., хоч і залишив село за тим сотником, але висловив йому догану («ему, сотныку, не похвалилисьмо такого прикрого владЂнія») й наказав, «абы не болшей, але толко два днЂ в тиждень роботу его панщизною отправовали, а іншіе днЂ на свои оборочалы потребы, и в рок по пол осмачкы овса от рабочей товарини давали; над що жадных датков и повинностей не мает и не повинен будет он, п. сотник, вимагати под неласкою нашею и под срокчим каранем  58».

О. Лазаревський, який опублікував цей універсал, зауважив, що фактично «розмір панщини залежав лише від сваволі державці». Універсал 28 листопада 1701 р., на його думку, фіксував звичайний тоді на Гетьманщині мінімальний розмір панщини. Але значення цього універсалу було, без сумніву, ширше. Він, мабуть, вперше законодавчим порядком реґулював певну норму панщини, що визнавалася українським урядом і пізніше, у XVIII ст. 59

Боронячи посполитих од державських надужить, Гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виламувалися з підданства й виконання своїх обов’язків щодо державців. Це, зокрема, виявилося у справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало Чернігівській катедрі. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх «предківських ґрунтах», або на зайнятих ними землях, вважали себе їх власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади. Але в кінці XVII ст. питання стає вже спірним. Старшина й монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями. Коли уланівські селяни, «удалившися... за границю», все ж і далі користувалися своїми ґрунтами, Гетьман універсалом 1708 р. заборонив їм це, посилаючися на «право здавна ухвалене»: «поневаж всюды такое обыкновеніе есть, же по одейшлих на иншіе мЂйсца для житія подданних, кгрунта их на державцов спадают, а они тратят свою сукцессію».




Міщанство


Розвиток торгівлі і промисловости за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв’язку з тим відбувалися чималі зміни в соціяльно-економічному житті міст Гетьманщини.

Головним торговельним центром Лівобережної України був Стародуб. Тут проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білоруси, Литви, Балтійських країн (зокрема з Риги), Кеніґсберґа і Ґданська (Данціґа). У Стародубі (так само як у Полтаві — на півдні) концентрується торгівля між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубівські купці у великій кількости вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.

Крім Стародуба, найзначнішими торговельними осередками Лівобережної України (Гетьманщини) були міста: Ніжен, де була колонія грецьких купців, які торгували головне з Московщиною і Чорноморщиною; Полтава — фортеця і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв’язку з поширенням торговельних зносин між Україною і Московщиною; Кролевець, де був великий міжнародній ярмарок. Окреме місце займали Київ, який був одночасно торговельним, військово-політичним, церковним та культурним центром, і Батурин — резиденція українського уряду і фортеця. Нарешті, старі історичні міста Лівобережжя — Чернігів і Переяслав були переважно церковними і освітніми центрами.

Цікаві враження від українських міст на початку XVIII ст. залишив московський священик-старообрядець Іван Лук’янов, що переїздив 1701 р. через Україну на Близький Схід. Ось кілька малюнків, зроблених спостережливим мандрівником:

«Град Глухов земленой, обруб дубовый, вельми крЂпок, а в нем жителей богатых много панов; и строенья в нем преузоричное, свЂтлицы хорошія, палаты в нем полковника Стародубскова Моклышевского (sic! — О.О.) зЂло хороши; ратуша зЂло хороша, и рядов много; церквей каменных много; дЂвичей монастырь предивен зЂло; соборная церковь хороша очень; зЂло лихоманы хохлы затЂйливы к хоромному строенію; в малороссійских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Кіева строеніем и житіем».

«Град НЂжин... велик жильем, и строеніе в нем хорошо; грек в нем много живут торговых людей».

Особливо барвистий опис Києва.

«Град Кіев стоит на ДнЂпрЂ, на правой сторонЂ на высоких горах, зЂло прекрасно; в московском і россійском царст†такового града подобнаго красотою вряд сыскать... ЗЂло опасно (пильно) блюдут сей град; да надобЂ блюсти: прямой замок Московскому государству». У Києві «вездЂ сады, винограды». «А в нижнем городЂ всЂ мЂщане хохлы, все торговые люди; тут у них и ратуша, и ряды всЂ; всякіе торги; — a стрЂльцам в нижнем городЂ не дают хохлы в лавках сидЂть: только всякіе на себЂ товары в розное продают. Утре всЂ стрЂльцы сходят на Подол торговать, а вечером пред вечернями, так они на горЂ в верхнем городЂ торгуют между себя; и ряды у них свои; товарно сильно сидят». Однак Лук’янов зауважує, що «шинки их (київських міщан) вконец разорили, да кобы из того у них сильно скаредно: и добрый человЂк худым будет».

Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну соціяльну групу, яка мала великий вплив на торгівлю і міське ремісництво. За гетьманування Мазепи воно вже цілком керувало життям міста. Чимало представників купецької верхівки цікавляться і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Поставить десь такий купець «млиночок», оселить при ньому «хуторець», а там, через декілька років, стає чималим землевласником, рідниться з козацькою старшиною і дітей своїх веде вже по старшинській лінії.

Цікава історія двох купецьких фамілій на Гетьманщині — стародубівських купців Шираїв і київських купців Максимовичів.

Спиридон Якович Ширай (+ 1709), родом з Погара, багатий стародубівський купець, провадив значний торг, головне прядивом, з Ригою і Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681-1708) з невеличкими перервами був він стародубівським війтом, себто вищим представником міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини. Недарма 1682 р. стародубівський полковник Семен Самойлович просив князя В. Ґоліцина, щоб той поклопотався перед польським урядом у торговельних інтересах Ширая. Поруч зі своїми торговельними операціями Ширай скуповує землі навколо Стародуба, заводить численні млини й буди 60. Гетьман Самойлович надав йому с. Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 р. видав Шираєві універсал на с. Синин (Стародубівської полкової сотні) з правом на «послушенство» селян. Крім того, Ширай згодом оселює на одному з своїх будищ село Спиридонову Буду. Року 1705 гетьман Мазепа дозволив Шираєві на тих будищах «людми заграничними слободку оселити и, греблю висипавши, млин построити».

Старий Ширай до кінця залишався «значним обивателем стародубівським», себто міщанином, але всі його діти були споріднені з козацькою старшиною. Старший син Ширая — Степан — одружився з донькою стародубівського полковника Миклашевського; другий син — Спиридон — був одружений з донькою пасерба Мазепи, седнівського сотника К. Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина стародубівського полковника Тимофія Олексійовича, а всі інші доньки Ширая одружилися з представниками Стародубівської козацької старшини. Нащадки стародубівського війта стали одними з найбагатших дідичів північної Гетьманщини й вийшли в перші лави місцевого шляхетства.

Ще цікавіша історія Максимовичів. Максим, що не мав навіть власного прізвища (згодом він звався Васильковським або Печерським), був «подданным» Києво-Печерської лаври 61. В 50-х роках XVII ст. він жив у Ніжені, згодом переїхав до Києва і в 1676 р. був «арендарем Печерским», тобто тримав оренду в лаврському Печерському містечку. Максим Васильковський провадив значний торг з Правобережною Україною і, очевидно, з Польщею та Молдавією (через Немирів). Найбільше розбагатів він на індукті і вже в середині 80-х років був одним з найбагатших і найвпливовіших людей у Києві, а, мабуть, і у всій Гетьманщині. В середині 80-х років (1684) він орендував маєтки Сапєг на Чорнобильщині — села Хохли, Кононовщину, Черевач (Корогод) та інші. В 1686 р. в його руках фактично була майже вся київська околиця. Він володів млинами біля Києва, салітряними майданами коло Трипілля і Василькова. На нього на Васильківському мосту «сбирают с проЂзших людей мостовщину». Йому належать «сЂнные покосы и сЂна многіе» на р. Стугні. Він — дуже близька людина до гетьмана Самойловича і посвоячений з ним. В нього бенкетують київські власті, і відомий генерал Патрик Ґордон охоче відвідує його в Печерському містечку. Катастрофа з Самойловичем мало пошкодила йому: надто сильна людина був «пан Максим» і надто добре знав його гетьман Мазепа. Рік-у-рік в руках Максима та його синів — Максимовичів збиралися «доми, хутори, млини» в різних полках Гетьманщини.

Сам «обыватель Печерскій», «в дЂлЂ войсковом около выбранья индукты працуючий» (1688-1690), був до кінця життя тільки «в оборонЂ» гетьманській, але синам його ця «оборона» була вже непотрібна: вони самі вийшли в перші лави церковної ієрархії й козацької знаті. Старший син — відомий церковний діяч, письменник і проповідник — Іоан Максимович (1651-1715), професор Києво-Могилянської колеґії, був архиєпископом чернігівським (1697-1711) і митрополитом тобольським і сибірським (1711-1715) 62. Другий син — Василь Максимович, що був компанійським полковником, загинув 1698 р. на р. Кодимі — «попался в руки бесурменскіе и... усЂченіем головы живот свой окончил» 63. Третій син — Дмитро Максимович, одружений з дочкою Федора Сулими — Тетяною, посвоячився заразом і з Самойловичем, і з Мазепою (через Д. Зеленського, одруженого з другою донькою Ф. Сулими). Спочатку він був ніженським полковим писарем (1682-1692), а потім «войсковым экзактором» (1694), себто відав зборами податків від продажу горілки, тютюну й дьогтю, й нарешті вийшов у генеральну старшину — став генеральним бунчужним (1703-1708) і генеральним осаулом (1708-1709). Він був близький до Гетьмана (був його «крайчим») й користувався його повним довір’ям 64. З інших синів Максима — Петро був знатним військовим товаришем 65, Григорій — протопопом переяславським — (1680-1711), Михайло і Антін — бунчуковими товаришами.

Такі випадки не були поодинокі. Поєднання міського патриціяту зі старшиною було і в Ніжені (Тернавіоти), і в Переяславі (Томари) 66, і в Полтаві (Герцики) 67. Багате купецтво міцно тримало в своїх руках торгівлю і фінанси Гетьманщини, поступово осідало на землю, входило в промислові підприємства, верховодило в міському самоврядуванні. Це купецтво було тісно зв’язане з старшинською верхівкою, і вплив його на господарство і політичне життя Гетьманщини безперечний.

Шираї, Максимовичі та інші найбагатші купці Гетьманщини того часу не становили якогось вийнятку. За ними тяглося й купецтво середньої руки. В кінці XVII — на початку XVIII ст. і для нього характерний інтерес до землеволодіння і, разом з тим, близькі зв’язки з козацькою старшиною. Надзвичайно цікавий приклад стародубівського війта Ісака Дерев’янки 68. Року 1686 йому, «яко справному, в своем поволаню чулому и городу погребному», полковник стародубівський Яків Самойлович надав «ку вспартю домових его потреб» с. Азарівку. А наступного року цей Ісак Дерев’янка був вже стародубівським полковим обозним і підписав «Коломацькі статті» 1687 р. Хоч Дерев’янка незабаром уступив з цього уряду, але гетьман Мазепа універсалом 3 листопада 1688 р. залишив за ним його земельні володіння — слобідку Антонів Лубок — з правом на «послушенство» посполитих («людей тяглих»), а також три млини на р. Ревні і сіножаті між р. Ревною і р. Товкачівкою 69.

27 листопада 1707 р. Гетьман «з певного респекту взявши в особливую... оборону и протекцію» Григорія Отвиновського, писаря стародубівського маґістрату 70, дозволив йому «при его ж млинку за селом Ущерпем, на ричци Речици стоячом, поселити дворов скидка» і ствердив йому володіння «купленним кгрунтом» в с. Обухівці (Стародубівської полкової сотні), з правом на «належитіе... послушенства и повинности» селянства 71. Отвиновський був маґістратським писарем до 1722 р. й на початку 1723 р. був обраний на війта стародубівського. Правда, гетьманський уряд (наказним гетьманом був тоді П. Полуботок) скасував ці вибори (вони відбулися без дозволу гетьмана) й усунув Отвиновського навіть од писарства, але того ж року бачимо Отвиновського в реєстрі місцевої козацької старшини на уряді стародубівського городового отамана 72. Й оселена ним з дозволу Мазепи слобідка Річиця (або Писарівка), разом з сусіднім селищем Смялчю (в сотні Новоміській) і Обухівкою, залишилися в руках Отвиновського та його нащадків, що вже належали до козацької старшини.

Гетьман Мазепа іноді надавав маєтності й тим визначним членам міського патриціяту, які й далі залишалися в міщанському стані. Наприклад, він надав десь коло 1708 р. київському війтові Дмитрові Полоцькому село Ничагівку (в Козелецькій сотні Київського полку), де було близько 100 дворів 73.

Але на шляху господарчого піднесення лівобережноукраїнського міста XVII-XVIII ст. і зросту цілої міщанської верстви лежала важка економічна конкуренція з боку козацької старшини та монастирів, різного роду утиски й надужиття місцевої адміністрації, а в деяких містах — упривілейоване становище чужоземного купецтва (грецького — в Ніжені, російського — в Києві й на півночі Гетьманщини). А втім, за часів Мазепи чужоземні купецькі колонії в українських містах ще не мали того впливу, якого вони набули пізніше, у XVIII ст. Ніженські грецькі купці спеціялізувалися у торгівлі з країнами Близького Сходу, а також провадили транзитний торг через Україну між тими країнами й Московщиною, а почасти і з Західньою Европою. Колонії московських «раскольників» (старообрядців) на півночі Стародубівського й Чернігівського полків щойно починали розвиватися, й лише напівлегальні торговельні операції московських стрільців у Києві давалися взнаки місцевому купецтву, викликаючи велике невдоволення української людности й численні скарги Київського маґістрату.

Зате скарги всіх міст Гетьманщини — навіть найбільших і найбагатших — на різні утиски й кривди мали насамперед на увазі «свЂтских и духовных особ». З цього погляду типовими були скарги київського міщанства на утиски з боку полкової та сотенної старшини і монастирів. Ще за Самойловича київський полковник Григорій КоровкаВольський заволодів урочищами Підгороддям та Кожем’яками з «людьми» (переважно ремісниками); урочищем Преваркою (Пріоркою) заволоділи козаки; «сЂнными покосами» і вигоном київських міщан заволодів київський Кирилівський монастир. Раніше половина з «перевозного збору» йшла на ратушу (друга — в царську казну), але, коли на Дніпрі збудовано було міст, «мостове» почали збирати до московської казни, «а в ратушу ничего не дают», хоч «мостовые деньги» міщани повинні були платити. Рибні ловлі, острови Муромець та Труханів і «дуброви» захопили «началные и ратные в Кіе†будучіе люди». Великим тягарем лягала на місто підвідна повинність («подвод по сту и болши», які доводилося наймати «дорогою цЂною»). Особливо дошкуляли міщанам козацькі (старшинські) та монастирські шинки. Києво-Флорівський монастир з чималою вигодою для себе і великим збитком для маґістрату шинкував горілкою. Крім того, старшина та монастирі заводили, на шкоду міщанству, свої броварні та воскобійні. Ігумен Києво-Кирилівського монастиря Інокентій Манастирський 74 «на ровyинах и на болотах» в чотирьох місцях на 300 саженях побудував «мостки» і брав з усіх проїжджаючих, не виключаючи й київських міщан, чималу «мостовщину»; внаслідок цього «околные люди ни c какими торгами в Кіев не издят».

Чималої шкоди завдавали міщанам козацькі постої, а також відмовлення козацьких та монастирських дворів відбувати загальноміські повинності.

Київський маґістрат скаржився також на те, що полковник і старшина визискують ремісників: «Ремесленные люди... вЂдают повишюсть полковнику и старшинЂ и всякіе дЂла дЂлают без платежу». Київський полковник забрав з відомства маґістрату також «музицький» цех. Торговельні інтереси київського міщанства порушувалися особливо московськими «ратными людьми» («стрЂльцами»), які «в нижнем городЂ 75 всякими товарами торгу ют», а також греками, що «всякими промыслы промышляют», не виконуючи жадних міських повинностей.

Це був справжній зойк міста, затисненого в лещата між старшиною та монастирями — з одного боку, й московською залогою — з другого боку. Український уряд у відповідь на численні скарги міст видає низку універсалів, що стверджували старі міські права і привілеї, але здебільшого не в силі були захистити місто від надужить старшини та монастирів, не кажучи вже про московську залогу. Зрештою, іноді самі міщани вважали за краще підлягати старшині або навіть монастирям, ніж маґістратові. Більше значення могли б мати видані на прохання міст царські жалувані грамоти, які застерігали ряд важливих прав міста. Але контролі над їх виконанням не було, і фактично все лишалося по-старому. Нові царські жалувані грамоти 1689 й 1699 рр. ледве чи істотно поліпшили становище київського міщанства.

Подібну картину бачимо й по інших містах Гетьманщини. У Чернігові полковник і полкова старшина також порушували права маґістрату. І тут старшина примусово брала в міщан підводи, примушувала посполитих міських сіл і навіть ремісників у місті працювати на себе, захоплювала міські млини, міщанські землі та вгіддя, порушувала торговельні інтереси міщанства тощо.

У Переяславі полковник І. Мирович «употреблял до своего двору» «загородних людей, на подварках (переяславських) жиючих», які раніше «прислушали» до ратуші.

Переяславський полковий писар М. Мокієвський в 1688 р. «всЂм городом Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости» чинив, обтяжував населення «для своих потреб» всяким «послушенством», «меновите в будуваню и в инших господарствах».

Перед цими зловживаннями старшини місто було майже беззахисним. Навіть такі великі міста з впливовим патриціятом, як Стародуб і Ніжен, не могли знайти захисту від старшинської сваволі. Стародубівський полковник Миклашевський разом зі своїм сватом — генеральним осаулом А. Гамалією з допомогою другого свата — стародубівського війта С. Ширая захоплював міські ґрунта, млини й цілі села (Деменка, Рухів, Картушин, Круків, Солова та ін.), осаджуючи на міських землях свої хутори й слободи, заводячи на міських греблях свої млини тощо. Наскільки безцеремонно поводився Миклашевський з правами й володіннями міста, видно з того, що, захоплюючи хутір Березівщину (коло Стародуба), Миклашевський «часть войсковую» купив, «а д†части мЂскых кгрунтов... силомоцю под владЂніе свое забрал». Усі ці володіння здебільшого лишилися в руках Миклашевських.

Подібне відбувалося і в Ніжені. Ніженський маґістрат скаржився гетьманові в 1696 р. на «великій долегливости», яких місто зазнає не тільки від полкової старшини й «духовных особ», але й від сотників та «рядового товариства». Старшина й монастирі різними способами прибирали до себе посполитих, які належали місту. Прибутки міста від дьогтьової оренди («арендовая сумма») знизилися наполовину. Дуже зменшилися й міські прибутки від торгівлі («ратушная вага», «ратушное ведерко») та міських млинів («размЂровые пожитки»), які фактично перебували в руках різних «особ... так духовного, яко й мирского чина».

Гетьманський уряд своїми універсалами (в 1696 і 1698 рр.) стверджував права ніженського маґістрату. Однак, очевидно, все лишалося по-старому, бо в 1699 і 1700 рр. ніженський полковник І. Обидовський знову нагадував сотенній і сільській козацькій старшині про маґістратські права щодо повинностей посполитих у належних маґістратові селах.

Гетьманський уряд звичайно стверджував права й привілеї великих міст Гетьманщини, зокрема право на «маґдебурґію». Так було стверджено маґдебурзьке право містам Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687 р.), Ніжену (2 вересня 1687 р. і 11 січня 1698 р.) та ін. Український уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на користь маґістратові належні повинності й платити встановлені податки. 11 вересня 1687 р. Мазепа видав універсал м. Києву, яким зобов’язував «монастырских людей», тобто «підданих» монастирських, незалежно від того, де вони мешкають, — чи «при монастирях», чи «в дворах монастирских», — відбувати сторожову й інші міські повинності; правда, це розпорядження мотивоване було тим, що «той город (Київ) есть пограничный, под который завше звыкли непріятели бесурмане подъЂздами своими подбЂгати».

Так само дбав Мазепа і про те, щоб права маґістрату не були ущерблені місцевим козацтвом. 16 червня 1688 р. стверджено було заборону київським козакам шинкувати горілкою; цю заборону гетьманський універсал мотивував тим, що «рыцерскому чину» «з тых шинкарских промыслов дЂется нагана». Гетьман рекомендував козакам «иншіе пристойнЂйшіе к вспоможенью господарства своего обмышленія завзяти» й загрожував, що кожний порушник цієї заборони «не тилко на шкурЂ своей строгое понесет каранье и худобы позбудет, але и для горшой неславы з реєстру козацкого будет вымазан». Однак це не змінило становища, і на «многокротные» скарги маґістрату Мазепа 13 січня 1691 р. видав новий універсал, де, повторюючи заборону козакам шинкувати горілкою, дозволив маґістратові порушників цієї заборони «заберати и грабити» 76. 6 червня 1694 р. Гетьман знову видав грізний універсал, де загрожував порушникам «суровым караньем» у Батурині. Та, незважаючи на це, козаки й після того не перестали шинкувати горілкою, а маґістрат — подавати на це численні скарги.

Захищаючи права київського маґістрату на монопольне шинкування горілкою, гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на прибутках українського державного скарбу.

А втім, не завжди урядові заходи Мазепи були на користь міста. Так, приміром, Гетьман відібрав від київського маґістрату с. Осетчину й чотири міські млини на р. Сирці. Київське міщанство було обтяжене також індуктним збором. У дуже важкому стані опинилося на початку XVIII ст. невеличке місто Почеп, яке також мало маґдебурзьке право. Місто втратило всі свої ратушні села, які, за підтримкою стародубівського полковника Миклашевського, розібрали різні державці, зокрема родичі та свояки полковника. Гетьман сам визнав це. У своєму універсалі 6 листопада 1706 р. він писав: «Респектуючи на тяжести и незносніе долегливости, городу Почепу дЂючіеся, а згола неотколь ратушо†оного повзяти фолкги и поратованя, бо якіе до него належали села, то тіе всЂ за власти небожчика п. Миклашевского, полковника Стародубовского, одишли за державцов, навет ледве не остатное село, зовемое Старый Почеп за инстанціями и уставичною его прозбою, зяте†его п. Андрею Лизогубу 77 досталося в завЂдованье, чрез що тамошній обыватели почеповскіе умалилися и до остатного пришли знищеня». Тому Гетьман, хоч і надав ще 1694 р. те село Лизогубові, тепер привертає його до почепівської ратуші, «касуючи і анигилюючи» попередній свій універсал.

Політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед загальнодержавними інтересами. Сприяючи розвиткові українського торгу й промисловости і дбаючи про потреби державного скарбу, Гетьман звичайно виступає в обороні прав міста і привілеїв його провідної верстви — купецтва, яке в кінці XVII — на початку XVIII ст. посідає досить впливове місце в економічному, а почасти і в політичному житті Гетьманщини. Не дивно, що коли раніше (за часів Руїни і навіть за Самойловича) деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і правні інтереси супроти козацької старшини шукали собі допомоги в московського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як Київ, де був московський воєвода й велика московська залога, покладає свої надії передусім на свою — українську державну владу і особисто гетьмана Мазепу 78.




Соціяльна боротьба


Економічне зубожіння широких мас людности Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., внаслідок безперервних воєн і воєнних руйнацій, а ще більше — зростаючого державського визиску, викликало щораз більший соціяльний спротив, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору й кінчаючи масовими розрухами та заколотами.

Дуже поширюються на кінець XVII ст. такі форми опору нижчих верств людности, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на «слободи» тощо.

Хоч становище і рядового козацтва було нелегке, проте права і вольності козацькі боронили від загрози неминучого підданства. Тому під час Кримського походу 1687 р. чимало посполитих пішло до козацького війська. Однак після походу ці «новики» (нові козаки) були повернуті до підданства. На Великодньому з’їзді 1688 р. Старшинська Рада ухвалила, «жебы нЂгде ново козаки з тяглых людей не уписовалися в реєстр козацкий». У зв’язку з цією ухвалою, Гетьман 15 вересня 1688 р. наказав сотникові новомлинському і отаманові нехаївському 79, щоб вони «не важилися як ново тяглых людей у козацтво приймовати и вписовати, так и тых новиков, котрие, на свой упор покозачившися... знову до громад привернули, якобы оные по прежнему знову тяглость звычайную и повинность вшелякую» віддавали своєму державці, компанійському полковникові І. Новицькому. Проте, звичайно, це не припинило вписування посполитих у козацтво, чому іноді сприяли самі козаки, які приймали до свого реєстру деяких «тяглих». Гетьман «повторе и подесяте под срокгим... каранем» рішуче забороняв це робити, загрожуючи винним козакам, що вони «за таковый поступок» будуть «шванковати на войсковых волностях» (універсал 25 листопада 1691 р. козакам м. Семіонівки).

У цьому питанні уряд був послідовний навіть тоді, коли вписування посполитих у козаки відбувалося з відома й дозволу місцевої старшини. Коли в тому ж таки 1688 р. борзенський і шаповалівський сотники вписали в козаки кількох посполитих, підданих Максаківського монастиря, Гетьман видав грізний універсал (13 листопада 1688 р.), де наказував тим сотникам «Козаков зась болше не вписовати... кгды ж без указу нашого (гетьманського) не доводится вам (сотникам) уписовати никого в реестр козацкій», а ті, що були вже вписані, — «нехай робят монастиреви свою повинность». Отже, ці «новики» були фактично повернені в поспільство.

Якщо уряд змушений був крізь пальці дивитися на перехід посполитих у козацтво, а місцева старшина іноді й прямо потурала цьому, то монастирі завзято боролися проти «утечки» своїх «підданих». Коли посполиті с. Ястребщини, яке належало Чернігівській архиєпископії, покозачилися, архиєпископ Іоан Максимович у 1706 р. видав грізне «окружное посланіе» такого змісту: «За таково их самовольство отчуждаются они з домами своими Божія благословенія, общенія христіанского и входу церковного. Кто з них або в домах их умрет — не похоронити: буди им без обыклого пЂнія церковного погребеніе. Кто народится в домах их — не крестити. Кто бы их принял в свой двор, з ними пріобщался и до них пошол — тому ж неблагословенію подлежати будет».

Недарма тодішній поет, ієромонах Климентій писав «о уписующихся в козаки дурных мужиках»:


Прето березовым пером выписувать тя треба

И худобу, кгды маєш, на ратуш взять потреба.


Якщо перехід посполитих у козаки викликав такий спротив з боку державців і уряду, то ставлення їх до «підсусідків» і слобожан було трохи інше.

Перехід у «підсусідки» дуже зростав у кінці XVII — на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у «сусіди» до інших, заможніших господарів — старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й заможні посполиті продавали свої двори, ґрунта й поля козакам, ставали їх «підсусідками», а самі «в тЂх дворах своих, от себе проданных, свободно живучи, всяких неналежних собЂ волностей заживали». Наслідком того, «всюды по городах и селах дЂется долегливость и утиск, и обтяжаніе», бо зменшувалося число «тяглих», які вже «згола не могут общим выдолати повинностям», а головне — не можуть забезпечити «грошових мЂсячних датков» на охотницьке військо.

Звичайно, це порушувало різноманітні інтереси, насамперед державного скарбу (який втрачав своїх платників податків), а ще більше — середньої та дрібної старшини, «піддані» якої воліли переходити в підсусідки до багатих державців (старшини й монастирів). Отже, уряд мусів боронити інтереси фіску або цілої старшинської верстви проти окремих великих державців.

В 1692 р. лубенський полковник Л. Свічка з приводу скарги державці Петровського 80 на своїх тяглих людей, які у «Козаков в сусЂдст†мешкают», наказував усім, «которіе упряж мают», відбувати панщину Петровському, а «убогшим подсусЂдкам» — «козаков годовати и стацію роковую панскую до города давати», а також «сторожам... поліовим ненремЂнно все их заслугу давати». «Противних» цьому «указу» полковник дозволяв «грабити и карати».

Перехід у підсусідки набув остільки широких розмірів, що 1701 р. Гетьман наказав усіх посполитих, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму господарстві, повернути знов у поспільство.

Багато посполитих і навіть козаків переходять жити на «слободи». Хоч звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми зайшлими, «лезними», але фактично «слободи» заселялися здебільшого місцевою людністю, яка воліла хоч ненадовго вибитися з підданства. Зрозуміло, що осадження слобід було приступне тільки великим землевласникам — старшині й монастирям. Однак це нерідко зачіпало інтереси інших державців, які втрачали своїх «підданих», і державного скарбу, який втрачав своїх платників податків.

На початку XVIII ст. ігумен Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря і знатні військові товариші Ф. Жученко й І. Іскра (обидва — колишні полтавські полковники) осадили коло Полтави слободи «мимо волю и позволене» Гетьмана. Зокрема Жученко «под тЂм претекстом людей многих значних, войскових и посполитих, полтавских до оной слободи обнадеживанем волностей на житло звабляет»; те саме робив і Іскра, який до того ще «не менший тоей слободи осажованем в ґрунтах городу Полта†чинит утиск». Довідавшись про це, Мазепа в березні 1707 р. видав грізний універсал, скерований проти слобожан. Гетьман наказував, щоб полтавський полковник (І. Левенець) 81 «легкомыслних людей», які йшли до тих слобід, «не толко переймал, грабил, забирал, вязенем мордовал, киями бил, леч без пощадЂнія вЂшати розказовал». Усіх слобожан, що оселилися раніше, наказано було «оттоль зогнати на першое их мешкання повернути», а слободи скасувати.

Згадуваний вже Климентій так писав «о идучих на слободы людЂх»:


...Добре тые чинят, що прочан обдырают:

Бог их простит за тое, згола грЂха не мают.

І не тылко потреба б таких обдирати,

Але u з самими душами разлучати.

Бог за бунтовника, як мовят, не повЂсит,

Але u нагородою еще потЂшит.


Зачим вы, панове, таких не важтесь щадЂти:

ВтЂкаючих проч самых дерить, бить u берить дЂти.


В кінці XVII — на початку XVIII ст. дуже поширюється масове переселення селянства, козацтва й міської бідноти до Слобожанщини, сумежних повітів Московщини і особливо на Правобережжя.

У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (слід пам’ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало «купами» на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького й миргородського полковників була скерована на те, щоб затримувати цих переселенців. Велика роля у приборканні цього руху належала охотницьким полкам.

У листуванні гетьманського й царського уряду збереглося чимало вказівок на те, хто саме переселявся на правий берег Дніпра: «Все безпутство и остатная голота там пошла», — писав Мазепа.

Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється в кінці 1680-х років. Є багато даних про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687-1689 рр. Уряд не тільки перешкоджав цим втечам, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. В 1691 р. Гетьман наказував лубенському полковникові Свічці й охотницьким полковникам Новицькому й Кузьмовичу «чернь всю, поотбиравши оруже и всякіе вещи, пригнати на сюю ДнЂпра сторону». У зв’язку з цим туди ж посланий був і переяславський полковник Лисенко 82.

В останніх роках XVII — на початку XVIII ст. всі полковники південного Лівобережжя повідомляють Гетьмана про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку посполиті й козаки розпродують свої ґрунта і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть у далекому Чернігівському полку якось зібралася велика «купа» втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.

Гетьман скаржився цареві на те, що він не має змоги затримати цей масовий рух, і просив царя добитися згоди польського уряду на те, щоб український уряд мав право посилати своє військо руйнувати правобережні слободи, а втікачів з Лівобережжя примусово вертати назад. Року 1699 Петро I, посилаючися на трактат «вічного миру» 1686 р., звернувся до короля польського Авґуста II з проханням не дозволяти нікому заселювати Правобережну Наддніпрянщину.

Однак ці заходи не дали наслідків, бо в 1700 р. московський уряд констатує посилення цього руху й знову наказує Гетьманові збройною силою вертати назад утікачів і суворо карати їх. В 1702 р. за перехід на правий берег Дніпра Гетьман наказав карати на смерть не тільки тих, хто тікав, але й тих, хто переправляв утікачів на перевозах через Дніпро. Проте і це не могло ні припинити масового переселення, ні стримати тих, хто так чи інакше сприяв цьому. Справа в тому, що в поширенні слобід на правому березі Дніпра зацікавлені були як київські монастирі, що здавна мали там свої земельні володіння (в руках цих монастирів, зокрема Києво-Видубицького, були й деякі перевози на Дніпрі, які, в зв’язку з посиленням переселенського руху на правий берег, давали монастирям великі прибутки), так певною мірою і сусідня лівобережна старшина, яка мала свої слободи й на Правобережжі.

Та особливих турбот завдавали гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті розрухи, в яких виступали посполиті, міська біднота й козаки проти державців — світських і церковних (монастирів) і заможнього купецтва. Ці розрухи здебільшого мали льокальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирають грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали розрухи влітку 1687 р.

Сучасники — українські (козацькі літописці) і чужі (європейська преса) — та й пізніші дослідники звичайно зв’язують ці розрухи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони вибухли незалежно від подій на Коломаку, хоч, ясна річ, ті події не могли не сприяти поширенню заворушень. Заколоти почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Гадяцькому полку в 20-х числах липня селяни м. Лютенки «розшарпали худобу» гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни с. Русанівки захопили в околицях м.Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, що їздили до гути по скло, і «на смерть позабивали і, на купу тЂла их зложивши, дегтем поливши, сЂном накидали и, вози на верх склавши, тЂла их попалили».

Наприкінці липня розрухи охопили майже все південне Лівобережжя — полки Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський.

Найбільші розрухи були в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців. В Переяславі було вбито полкового суддю (що заступав полковника, який був у поході) і війта. У Переяславі, Воронкові, Домонтові було захоплено старшинсько-купецьке майно. Були зруйновані маєтки переяславського полковника Л. Полуботка (зокрема в с. Шелехівці), пасіки (в тому числі й на правому березі Дніпра, біля Трипілля), рибні стани в Бубнові й Домонтові. Селяни забирали старшинську худобу (зокрема у Полуботка в Яготині, Басані, Іванкові), хліб та інше майно. У Воронкові було захоплено майно сотника Івана Сулими, зруйновано ґуральню Максимовича й крамниці Константиновича. В багатьох місцях козацька старшина й міські урядники повтікали і влада на деякий час перейшла в руки заколотників.

Про заворушення на Гетьманщині влітку 1687 р. було відомо і в Західній Европі. «Der Leipziger Post und Ordinar-Zeitung» сповіщав (кореспонденція з 28 серпня 1687 p.): «Hinter dem Dnieper entstund auch ein grosser Auffruhr mit todtschlagen und rauben, so dass der Resident (польський резидент при московсько-українській армії Ґлошковський) kauin nach Kyow entkommen. Ehe er dahin gelanget, muste er in Hadzac (Гадяч) 3 Tage bleiben; so vom gemeinen Pöbel belägert und gestürmet gewesen, welcher auch viel Dörffer und Flecken ausgeplündert...».

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання розрухів. Вертаючи з Коломака, Гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще відряджені князем Ґоліциним смоленські полки (піхота й кіннота) 83. Крім того, Гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 р. компанійські полки Новицького й Пашковського. Одночасно діяла й нова полкова влада. У Переяславському полку заколоти припинив новий полковник Дмитрашко-Райча. Послані ним у різні місцевості загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників розрухів, вишукуючи насамперед «принципалів», стягали великі контрибуції з місцевих громад (на воронківську громаду, приміром, було накладено 500 талярів). Понуру картину ліквідації розрухів 1687 р. подає С. Величко: «Зараз всЂх тих своеволников по городах и селах велЂно от Гетмана старшинам зисковати, ловити и до крЂпкого вязеня отдавати, потом розиски чинити; по которих розисках едним виниЂйшим руки и ноги поламано, другим голови неистовіе оттинано, третих на шибеницях вЂшано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно».

Хоч розрухи 1687 р. були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 р. в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Один з агентів Гетьмана, який проїздив через ці полки в березні 1688 р., писав: «Йдучи мнЂ через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко и мешкаючим статечне в УкраинЂ людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподЂватися потреба, а то с тих мЂр, иж од своих панов полковников мЂют полчане великіе долегливости... за що на веснЂ хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди» 84.

Більших розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 р., після другого походу на Крим. Внаслідок того невдалого походу, «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицина и Гетмана было роптаніе и клятва». Ще гостріші були настрої народних мас, які несли на собі головний тягар цих походів. Гетьман на той час був у Москві. Керівництво Гетьманщиною було в руках наказного гетьмана — генерального судді М. Вуяхевича, генерального осаула І. Ломиковського й компанійського полковника І. Новицького. Наприкінці літа 1689 р. Вуяхевич і Новицький сповіщали Гетьмана про заворушення на Україні. Вуяхевич писав, що йому важко тримати людність у покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони». «Що можемо зробити, — писав Вуяхевич, — з якимись кількома тисячами дворян (гетьманського надвірного війська) проти такого великого числа неслухняних! Не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають і начальства не слухають». Вуяхевич і Новицький просили Гетьмана скоріше вертатись на Україну.

Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські «милості» (на Україні пішли були чутки, що в зв’язку із справою Ґоліцина Мазепа попав в «опалу»). Гетьман наказував своїм замісникам якнайшвидше приборкати заворушення. «Постерегайте того пилно, — писав 12. VIII. 1689 р. Мазепа, — абы порядок зась... был захован в належитом исправленіи». «Неспокойныи и малодушныи головы, которыи безсловными плетками своими всенародный покой нарушают», мали бути покарані «крЂпким вязенням».

Повернувшися на Україну, Мазепа писав цареві, що він «видит в Малороссійских краях всюду совершенную смирность». Проте окремі заворушення були і в 1690-1691 рр. Року 1691 було велике «роптаніе» проти старшини в Київському, Лубенському, Полтавському та інших полках. Ці виступи проти старшини були тим більш загрозливі, що вони охопили козацьке військо і навіть бували, як ми бачили, у війську охотницькому. Зокрема в травні 1690 р., під час походу на р. Самару, козаки Миргородського полку відмовили послуху своєму начальству; чимало з них повтікало додому. Не допомогли й загрози суворої кари, головне — «в послушенство тяглое видавать» 85.

На початку 1692 р. ліквідація заворушень 1691 р. ще тривала. Гетьман наказував тоді Новицькому «тих збродніов и бунтовников, которыи над Сулою забойством безбожне руки свои помазали, судить и учинить декрет, кого доведется на горлЂ карати, а кого киями обкладати». Однак уже влітку того ж 1692 р. на півдні Лівобережжя виникли розрухи, пов’язані з повстанням Петрика 86. Український уряд був дуже стурбований соціяльною програмою Петрика та його антистаршинськими закликами, що мали значний вплив на широкі маси людности, зокрема південної Гетьманщини. Старшинська рада в жовтні 1692 р. обговорювала питання про це й подала надто оптимістичну картину тогочасних соціяльних відносин на Лівобережній Україні, призначену, звичайно, для московського уряду. «Внутрь Малороссійских городов, — проголошувала ухвала Ради, — никакой обиды жителям... никаких налог нЂт. Живут всЂ, старшіе і меншіе, войсковые и посполитые люди, малороссійскіе жители в счастливом поведеній, нихто их не ізобижает, не насилствует, не тЂснит, всякого имЂнія в доволство житія своего имЂют много. В котором будучи ізобиліи, всЂ хвалят имя Господа Бога, давшего силу і власть их Царскому ПресвЂтлому Величеству счастливо владЂти и облаадателствовати ими...». Дійсність була, звичайно, зовсім інша.

Окремі заворушення були в 1693 і особливо в 1694-1696 рр. Зокрема, в 1693 р. заворушення були в Ніженському полку, а в 1694 р. — у козацькому війську. У червні 1694 р., під час походу коло річок Вовчої і Самари, в Гадяцькому й Полтавському полках стався великий заколот. Полковники цих полків сповіщали Гетьмана, що якби не гетьманський «лист», який дозволяв війську повернутися додому (після чого військо вирушило назад, за Вовчу), то «певне и нога б наша оттоль не уйшла, и были бысмо цале побитыми». Правда, і після того козаки «по табору з киями и кольем ходят». Старшина скаржилася, що козаки «заодно додому уходят, а нельзя их вже и запиняти, поневаж убійство над нами оны, безпутники, цале виполнити укновали. И если 6 тут до килка день прийшлося нам збарити, то певне б хиба самы бысмо з старшиною при арматах осталися» 87.

Заворушення в козацькому війську виникали й пізніше. Сучасник, львівський міщанин Домінік Вільчек, сповіщав 24 серпня 1695 р. короля Яна III про «неймовірні бунти серед козацтва». «Мазепа, — писав Вільчек, — всю гармату позабирав з козацьких полків і наказує завжди ставити її перед своїми наметами. При ній поставлено московських стрільців, сердюків і компанійців 500, які там днюють і ночують... Щоб приборкати завзятість (козаків), Мазепа наказує на кожній стації ставити дві шибениці» 88.

В 1696 р., під час походу, вибухло повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Такі заколоти бували і пізніше.

Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями й сердюками. Багатьох було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали бочки з вином та медом і порозсипали сіль.

У 1701-1702 рр. Запоріжжя виступило проти будування московським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам’яного Затону. Запорожці зруйнували салітряні майдани лівобережної старшини на Самарі, забрали казани, воли і т. ін., і вчинили ряд нападів на каравани турецько-грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Московщиною.

Ці заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло бути вжите як поліційна сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх полків. Головне — серед самого козацтва частішають гострі виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусів або збільшувати наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню до внутрішніх справ України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочекомонного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного — «сердюків»). У цих полках було мало «природних» козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білоруси, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе «в милости и призрЂніи» охотницькі полки, сподіваючися на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне — наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації.

Напруження соціяльних відносин і загострення соціяльної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких націоналыю-соборницьких плянів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України супроти Москви й примушували український уряд триматися в орбіті московської зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже цілого гетьманування Мазепи було у гострій опозиції до гетьманського уряду й з великим недовір’ям, а то й одвертою ворожістю ставилося до самого Гетьмана. Наслідком того були такі далекосяглі політичні акції Запоріжжя, як шукання польського протекторату для Січі в 1689 р. або угоди з Кримом у 1690-х роках. Нарешті, всі ці обставини вкупі надзвичайно ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим самим перекопували стежки до здійснення одного з найголовніших національно-політичних плянів Мазепи — об’єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській Гетьманській державі. Більше того. Тут, на Правобережжі і, звичайно, на Запоріжжі зростають настрої і пляни, дуже небезпечні і особисто для гетьмана Мазепи, і ще більш для справи української державности. Аджеж запорожці ще в 1693 р. казали, що «як буде Палій гетьманом, то вже зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, Палії, так, як було і при Хмельницькому». Це була ідея нової Хмельниччини, але не тої, що визволила Україну з-під польського ярма й створила Українську Козацьку державу, і не тої, що спроможна була б визволити Україну з-під московського панування, — лише тої, що могла б тую державу, за тих історичних обставин, «в нівеч обернути».





3. Гетьман Мазепа і духове життя України


Не менш важливий, як у царині матеріяльної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духове життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві, — і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних плянів Мазепи.

Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріяльне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державности. Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подивугідну активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики — менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріяльних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріяльних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста — дослідника, вченого, філософа, поета, природньо, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути.

Був ще один чинник, що впливав на українське духове життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західніх родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні осередки тої доби) була фактом, що мав свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіяльности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для нас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, забурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріяльного добробуту й політичного спокою та стабільности, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого завершення й народження тривалих пам’яток людського духу вимагає певного спокою й добробуту. В постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріяльної бази й певної незалежности від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні — в усіх тих пам’ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічности, формуючи духово наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвяченій, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне — своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII — початку XVIII ст. Ні, доба була бурхлива, вогнем і мечем позначена, умовний культурного життя були досить суворі — «внЂуду брані, внутрьуду страхи», як казали сучасники, — і творити нові культурні вартості було нелегко. Й коли вони все ж творилися, а світ, запалений в них їхніми творцями, світив і промінював на цілі покоління, й ми з повним правом називаємо ті часи «добою мазепинського ренесансу», то українська культура завдячує цим насамперед творцям і меценатам тих пам’яток, серед яких, безперечно , чільне місце належить самому гетьманові Іванові Мазепі.

Як це не дивно, історія української культури мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена, хоч українська наука вже поклала міцні підвалини для цього в монографічних студіях про українську освіту, науку,

літературу, мистецтво (зокрема архітектуру та граверство) 89. Ясна річ, ми не можемо тут дати ні загальної картини розвитку українського духового життя мазепинської доби, ні, тим паче, огляду поодиноких ділянок української культури того часу. Але історик мазепинської доби мусить вказати головні тенденції культурного розвитку тогочасної України й насамперед визначити вклад самого гетьмана Мазепи в цей розвиток.

В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената — багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим патосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою 90. Він кохався у слові — і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні — чи то приватному, чи навіть офіційному. Він любив музику і спів (Гетьман мав свою капелю) і якщо сам не був музикою (хоч на це є вказівки) чи співаком, він мав дані для того, щоб ним бути: мабуть, жадна муза мистецтва не була йому чужа. А головне — йому властиве було почуття краси, яку він тонко відчував і пристрасно любив і в камені монументальних будов, і в металі старовинної зброї, і в діямантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги, і в пергаменті історичного документа.

Але насамперед гетьман Мазепа був великим меценатом — щедрим Добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Цікаво, що й люди, які мали загальну опінію ощадливих, а то й просто скнарів, як, наприклад, гетьман Самойлович чи полковник чернігівський Борковський, не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для будови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», — писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ чернігівський і митрополит тобольський і сибірський) Антоній Стаховський року 1705. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не могла повністю підрахувати всього, що Гетьман «розкинув і видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині» тощо 91.

Справді важко перелічити всі церкви й монастирі, фундовані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі — київські (Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України — у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу 92 — мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро I) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». На відміну від своїх сучасників — володарів Західньої Европи, що будували багато палаців і мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, будував переважно церкви або публічні будови (приміром, будинок Київської академії).

Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених у золоті, сріблі, дорогоцінному чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку, що ним Гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. А вже зовсім неможливо вичислити донації й дотації Мазепи церковним і світським інституціям — храмам, колеґіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми — не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав більше ніж мільйон (золотих).

Хоч гетьман Мазепа як меценат української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.

Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи 93. Слушно каже Крупницький, що «ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житті української Православної Церкви, як Мазепа». Глибокі і давні зв’язки в’язали гетьмана Мазепу з українською церквою. Мазепа був віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігуменіею; його сестра й племінниця — черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ще до свого гетьманства Мазепа мав близькі і дружні стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема з Києво-Печерським архимандритом Варлаамом Ясинським, майбутнім митрополитом («отцом пастыром и благодЂтелем моим великим», як згадував про нього Мазепа 1708 р.), і з архиєпископом чернігівським Лазарем Барановичем. Відтоді, мабуть, почалися добрі відносини Гетьмана зі Стефаном Яворським, Дмитром Тупталом, Йоасафом Кроковським, Феодосієм Углицьким, Іоаном Максимовичем, Захарією Корниловичем, Інокентієм Монастирським та іншими видатними діячами української церкви тої доби 94. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.

Хоч основні церковно-політичні проблеми України були розв’язані ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріярха (1686 р.), але залишалося ще багато нез’ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права церкви й незалежність її від світської влади і не втручаючися в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте він завжди сприяє інтересам церкви 95 й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і привілеї супроти централізаційної та русифікаційної політики московського патріярхату в кінці XVII ст. Не маючи змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення церковних посад 96 і надання церковних бенефіцій, а також підтримує ті реформи, що мали на увазі піднести значення, силу, добробут та авторитет української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя цілої Східньої Европи й російського Сходу. Нарешті Мазепа дуже сприяв — правію і матеріяльно — діяльності тих освітніх інституцій (див. нижче) та добродійних закладів, які провадила й утримувала церква 97.

В кінці XVII — на початку XVIII ст. збільшується землеволодіння церковних інституцій, особливо монастирів. Гетьман Мазепа щедрою рукою надає маєтки монастирям, а ще більш стверджує своїми універсалами ті великі володіння, що їх на той час скупчили в своїх руках старі й досвідчені господарі — монастирі. В універсалі Чернігівському Єлецькому монастиреві 1689 р. Гетьман писав, що хоч у «Коломацьких статтях» постановлено не давати монастирям нових маєтків (втім, це не зовсім точно — див. п. 3 Коломацької угоди), але він «з горливого до святого мЂстца... усердія, респектуючи на тогдашнюю в нем скудость и на малость людей, в подданст†обрЂтаючихся», надає монастиреві село Мошонку. Проте пізніше Мазепа надавав маєтки монастирям без жадних застережень. Зокрема маєтності були надані (або стверджені) монастирям київським — особливо Пустинно-Миколаївському, Братському-Богоявленському, Кирилівському і Вознесенському (жіночому), Чернігівським, Батуринському Крупицькому, Глухівському Петропавлівському, Домницькому, Мгарському та іншим, єпископським катедрам Чернігова і Переяслава тощо. Гетьманські надання звичайно стверджувалися царськими грамотами.

Крім земельних надань і уділения дозволу на торги, промисли, млини, шинки, на заведення слобід і промислових підприємств, а також на право збирання різних льокальних поборів, Мазепа роздає чимало «оборонних» універсалів монастирям, звільняючи їх від тих чи тих податків і повинностей, а також забороняючи полковій та сотенній адміністрації втручатися у внутрішні справи монастирських володінь. Недарма борзенський і шаповалівський сотники 1688 р. дістали від Гетьмана сувору догану за те, що вони «не знати одколь взявши смЂлость тую непотребную», наважилися порядкувати в маєтках Максаківського монастиря. Поза тим гетьманська влада звичайно боронила церковні права та володіння від зазіхань з боку світських державців і від непослуху з боку монастирських підданих.

Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман Самойлович став «одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей...» 98. Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй культурній діяльності він мав повну підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архиєпископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича — генеральний осаул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціятивою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков. Ми не будемо входити в деталі й перелічувати всі ці будови. Але не можемо не згадати старовинних київських соборів — св. Софії й Успіния (в Печерській лаврі), Дмитрівського собору Золотоверхо-Михайлівського монастиря, Троїцького собору Кирилівського монастиря, Троїцької надвратної церкви Лаври, перебудованих Мазепою, ані нових — мазепинських соборів та церков, збудованих ним у Києві (собори св. Миколи в Пустинно-Миколаївському монастирі, Богоявлення у Братському монастирі, Всесвятська церква Києво-Печерської лаври), в Чернігові, Переяславі (Вознесенський катедральний собор), Батурині і в численних монастирях та інших місцевостях Лівобережжя. Найкращі й найвеличніші з них — обидва київські мазепинські собори були збудовані в першій половині 1690-х років за одним архітектурним пляном (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського монастиря, 1684-1688 (?) рр., для якого прототипом були римські базиліки Il Gesú 1584 або San Ignazio 1621-1623), безперечно, одним архітектом, — і доля їх була однакова: вони були по-варварськи знищені совєтською владою в 1930-х роках.

Ми не знаємо докладно про мистців-архітектів мазепинської доби, їх було декілька — своїх і чужих. Але, безперечно, найвидатніші з них — це Іван Баптиста, будівничий Мгарського собору (працював на Україні з початку 1680-х років до 1700 р.), і Осип Старців (Старченко), якого вважають за будівничого обох київських соборів Мазепи".

Цивільне будівництво мазепинської України, хоч мало значно менший маштаб, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської академії (1703-1704), будинок Київської ратуші (1697) і, звичайно, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври з його брамами та вежами. Не маємо докладних відомостей про батуринський палац Мазепи (на Гончарівці), але можна думати, що з боку мистецького він не поступався іншим будівлям Гетьмана.

З інших галузей образотворчого мистецтва мазепинської доби великі успіхи мало малярство — церковне і світське (зокрема портретове), різьбарство, а головне — граверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як Олександер (Антоній) і Леонтій Тарасевичі, Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Ґаляховський та інші.

В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України — і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східньої Европи і Православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колеґія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державности в останній чверті XVII ст. створювало для Колеґії відповідну матеріяльну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльности на Сході допомагало Колеґії скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготову в університетах Західньої Европи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначнішого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колеґії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колеґії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.

В Києво-Могилянській академії «цвЂченіе всякому з малороссійских дЂтей хотячому учитися походит», як писав гетьман Мазепа. Справді Академія мала загально-національний характер, охоплюючи всі стани української людности, від гетьманича до звичайного посполитого. Але насамперед тут формувалися кадри української провідної верстви. Гетьман Мазепа віддає сюди в науку своїх небожів — І. Обидовського й А. Войнаровського. Тут вчилися діти генеральної старшини й полковників — Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Лисиці, Берли, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські й багато-багато інших, майбутніх державних, культурних, церковних діячів гетьманської України. Згодом тут училися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, зокрема в академічних конґреґаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали поважний вплив на українську державну політику. Звідси зокрема вийшла нова ґенерація старшини, що відіграла таку велику ролю у другий період гетьманування Мазепи, а потім на еміґрації (П. Орлик, Ф. Мирович) і на Україні за наступних гетьманів (П. Полуботок). А передусім тут творилися кадри української адміністрації, судівництва, духовенства — тогочасної української інтеліґенції, які походили з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільше за все своє існування число студентів — понад 2000.

Цими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує гетьманові Мазепі, якого недарма Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря», «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утвержденіем укрЂпленны», — писав 1705 р. Антоній Стаховський в «ЗерцалЂ от писанія Божественного». Ствердження титулу і прав Академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Києво-Братському монастиреві с. Більмачівки в Івангородській сотні 1692 р., сіл Виновзова і Лутави в Остерській сотні 1693 р., с. Плісецького 1702 р., ствердження с. Стайок 1707 р. та ін.), щорічна дотація в сумі 1000 золотих, різні дарунки, будова нового академічного будинку (корпусу), а головне — повсякчасна увага до Академії й піклування про неї, нерідкі відвідини й присутність на диспутах та виставах академічних — все це зробило Гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіянської Київської» (Т. Прокопович); ця назва стає тоді звичайною для неї — і, разом з тим, історичним титулом Академії. Недарма побоювалася московська влада в Києві 1708-1709 рр. мазепинських симпатій і акцій з боку Київської академії, яка й заплатила за це кількома десятиліттями свого занепаду після Полтавської катастрофи.

Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з’являється року 1700 і починає швидко зростати новий академічний осередок — Чернігівська колеґія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три кляси — інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, — шість кляс («училищ»), отже, ще аналогії, піїтики й реторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колеґіяльної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колеґії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. «Зерцало от писанія Божественного» (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колеґії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася «Академією Чернігівською».

Передбачалося також завести школу колеґіяльного типу й при новій єпископській катедрі у Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.

Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього якнайсприятливіші умови, гетьман Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати українську молодь од західньоевропейської науки. Немає сумніву, що Київська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Впадає в око, що за часів Мазепи майже не зустрічаємо українців з Гетьманщини на студіях в університетах Західньої Европи 101 — і це ледве чи можна пояснити лише впливом воєнно-політичних обставин того часу. Зате в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилає українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до теології) у Києві, продовжувати науку у Львові, мабуть, у тамтешній Єзуїтській колеґії. У Львові, наприклад, студіювали сини генерального обозного Ломиковського 102, внук його Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного Дневника, свояки Гетьмана — Топольницький 103 і Самійленко 104, Андрій Берло (згодом єпископ переяславський Арсеній), син переяславського полкового судді, і, мабуть, ще інші старшинські діти. Можна думати, що це пов’язано було з приєднанням Правобережної України до Гетьманщини й з новою орієнтацією політики гетьмана Мазепи. Взагалі в цей період культурні зносини гетьманської України з Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільну, пішли через Львів. На жаль, це дуже цікаве питання залишилося недослідженим в українській науці.

З діяльністю київського й почасти чернігівського академічних осередків безпосередньо пов’язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики (поетики), реторики, діялектики тощо, з’являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав «De processione Spiritus Sancti» (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії — «Четьї-Минеї» Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.

Дуже характерний для мазепинської доби інтерес до історичних студій. Українська історіографія кінця XVII — початку XVIII ст. була щільно пов’язана з політичним життям козацько-гетьманської держави. Українська політична думка того часу залюбки послуговується історичними матеріялами та арґументами. Досить згадати, наприклад, преамбулу до Бендерської конституції 1710 р., «Вивід прав України» П. Орлика, історичні ремінісценції в різних писаннях Мазепи, Петрика, Орлика та інших діячів тої доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді дуже цікавилися історією, зокрема України. Це позначилося також на напрямку історіографічних студій.

В центрі уваги тогочасної історіографії була одна головна тема — велика й ґрандіозна, повна особливого історичного і політичного значення, — тема Хмельниччини як національно-визвольної революції українського народу. Автори історичних праць або виключно цікавляться цією темою (Самовидець, Граб’янка), або ж ставлять її в центрі своїх студій (Величко). Саме на часи Мазепи припадає розквіт т. зв. козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки) — «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб’янки — «ДЂйствія презЂльной... брани» (1710) і Самійла Величка — «Сказаніе о войнЂ козацкой з поляками» (1720) не зовсім укладаються в хронологічні рамці мазепинської доби. Але Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, мабуть, Граб’янка розпочали свою працю ще до Полтавської катастрофи. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який наводить в останній частині свого «Сказанія» такі матеріяли і навіть повні тексти документів, які не могли пережити Батуринської руїни 1708 р., коли загинув Український державний архів, або так чи інакше не могли бути приступні йому (і взагалі українському авторові) після подій 1708-1709 рр. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору виразно вказує, коли задумав він писати свою історію (1704). І праці істориків мазепинської доби, навіяні тими інтересами, проблемами і настроями, що панували в культурно-політичному житті мазепинської України, були не «козацькими літописами», як ми їх ще й досі неточно називаємо, а справжніми історіями прагматичного характеру з виразним нахилом до історичної і навіть філософічної синтези, що помітно і в таких загальноісторичних оглядах, як «ЛЂтописец си ест Кроника» києво-чернігівського ієромонаха Леонтія Боболинського (1699).

Та інтерес до історії охоплював значно ширше коло людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колеґії, пише «Кронічку» (1452-1715), що її Яків Маркович вніс до свого Діяріюшу. Один з братів Лизогубів (Яків чи Семен), мабуть, вже тоді розпочинає свій Літопис (Лизогубівський). Інтерес до історії прокидається і в молодших вихованців Київської академії — Якова Марковича й Миколи Ханенка, а також у Степана Савицького 106.

Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма письменниками — духовними (переважно) і світськими, — плекає різні літературні жанри як у поезії, так і в прозі та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші) 107, Дмитра Туптала (вірші, драма, повість — головне «Четьї-Минеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофана Прокоповича (драма, вірші, казання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (казання) 108, Івана

Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла Мокрієвича (вірші) 109, Климентія Зинов’єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення українського літературного процесу 110. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися Хмельниччиною, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжої України-Руси. Славні часи і постать Володимира Святого, великого фундатора Київської християнської імперії й просвітителя Східньої Европи світлом християнства, були темою трагедокомедії Теофана Прокоповича «Володимир» (1705), найвидатнішого літературного твору мазепинської епохи.

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було барокко, українське барокко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме барокко стало стилем мазепинської доби?

Відповідь на це дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі згідні, що мазепинське барокко дало оригінальну й блискучу синтезу західноєвропейських бароккових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов’язані і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев’яною церковною архітектурою. Це стосується не тільки домонгольських церков Києва й Чернігова, перебудованих у стилі барокка за Мазепи, але й нових будов Гетьмана, створених або цілком у дусі й стилі барокка (як, наприклад, Мгарський собор і обидва Київські Мазепинські собори), або ж шляхом синтези бароккової базиліки й української дерев’яної церкви (приміром, Всесвятська церква Печерської лаври і стилістично споріднені з нею будови Києва, Чернігова й Переяслава). Барокко не було «чужим культурним добром», занесеним на український ґрунт, і не можна погодитися з В. Модзалевським, який вважав, що «нові ідеї» (він мав на увазі Мгарський собор) «не відповідали національному напрямкові нашої архітектури». Більше рації має В. Залозецький, який, розвиваючи думки Ф. Ернста і Д. Антоновича, казав, що «бароккові будови на Україні не являють жадних чужих, імпортованих сюди архітектонічних форм, але органічно, внаслідок історичного споріднення (Wesensverwandschaft) певних стилістичних основних рис (Grundzüge), вростають в традицію старовізантійського будівельного мистецтва (Baukunst) на Україні» 111. Саме ця різноманітність українського барокка — і разом з тим обмеженість його двома головними архітектурними формами — свідчить про те, що мазепинське барокко було справді українським стилем. Це й забезпечило йому не тільки панування в українській архітектурі (і взагалі в образотворчому мистецтві) протягом майже всього XVIII ст., але й поширило його мистецький вплив на Схід, зокрема на Московщину і Дін, а також на Смоленщину.

Але барокко охоплювало й інші (поза архітектурою і взагалі образотворчим мистецтвом) ділянки українського культурного життя за часів Мазепи. Професор Д.І. Чижевський дав переконливе окреслення українського літературного барокка і зовсім слушно включив сюди літературу мазепинської доби 112. Для барокка, — пише Чижевський, — «важливіше (ніж «пробуджувати спокійне релігійне чи естетичне почуття») зворушення, розбурхання, сильне враження». Саме такою й була доба Мазепи — життя й люди, зокрема керманичі культурного й політичного життя, «от них же первий» був сам гетьман Мазепа, — доба, яка «змагала розворушити, схвилювати, занепокоїти людину», і «з цим змаганням... зв’язані головні риси стилістичного вміння барокка, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальности, до всеохопливости» (Чижевський).

Найголовніше те, що вилив барокка виявляється тоді на Україні не лише в царині мистецтва, літератури, філософії, науки, але і в сфері ідеології та політики. Чижевський слушно каже, що «політика барокка — політика широких всесвітніх плянів та жадань». Політичне життя мазепинської України й політика самого Мазепи, що визначили панування бароккового стилю в царині культури, були самі, в своїй ідейній сфері, одним з потужних виявів того бароккового духу, кінецькінцем, прагнення людини, громади, нації до своєї духової, політичної, матеріяльної свободи та незалежности.

Це яскраво позначилося також у царині історіософії та політичної ідеології. З добою Мазепи було зв’язане відродження старої української ідеї Києва, як «Другого Єрусалима». Ця ідея мала давнє коріння і довгу історію 113, яка ще чекає на свого дослідника. Вона з’являється в Києві в добу гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріярха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва, як II Єрусалима, підкреслюючи насамперед її церковно-релігійний аспект, формулюють і пропагують митрополити Іов Борецький («богоспасаємого града Кіева, второго руского Ієрусалима» — Окружне послання 1622 р. до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького 1631 р.). Ця ідея була прийнята і в Печерському Атенеї митрополита Петра Могили («Евфонія веселобрмячая» 1633 р.), і недарма в Катехизисі Петра Могили Єрусалимська Церква була названа «матір’ю всіх Церков». З великим блиском виступає ця ідея в часи Хмельниччини, безперечно внаслідок перемоги національно-визвольної революції й, мабуть, не без впливу східнього духовенства (патріярх єрусалимський Паїсій та інші). Вона була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Відгуки її (в різних варіянтах) знаходимо в промові митрополита Сильвестра Косова до московських послів 16 січня 1654 р., в листі Золотоверхо-Михайлівського ігумена Феодосія Василевича до царя Олексія Михайловича 5 липня 1654 p., в промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії — Методія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 р., в промові українського посла Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 р. тощо.

Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується в добу Мазепи й набуває великої популярности на Україні. Її знаходимо навіть на Запоріжжі, де кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до Гетьмана з 26 лютого 1693 р. писав: «истинну рекши, имянно во втором ІеросалимЂ, в богоспасаемом градЂ Кіе※. Леонтій Боболинський вносить послання І. Копинського до Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «ЛЂтописца» (1699). Взагалі ця ідея була дуже поширена в Києві, зокрема в академічних колах. З особливою силою і новим політичним звучанням виступає вона у творах Теофана Прокоповича, головне — в його «Володимирі» і в казаннях 1705-1706 рр.

Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого найбільшого політичного успіху — з’єднання Лівобережної й Правобережної України під гетьманським реґіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи — гетьманів П. Дорошенка й І. Самойловича; мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя. Відновлена була велика держава Богдана Хмельницького. Це підносило престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східньої Европи. Водночас високо зростає авторитет володаря Гетьманської України — гетьмана Івана Мазепи. Перед духовим зором українського вченого й письменника встає картина величі — політичної й культурної -

Київської імперії великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи й величні пам’ятки його культурної діяльности, зокрема в своєму рідному Києві, що його «всі християни одностайно називають другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Т. Прокоповича на день святого Володимира 1705 р.). І присвячуючи свого «Володимира» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого й відновителя старокиївської імперіяльної традиції. Слушно каже професор Ю.В. Шевельов (Ю. Шерех), що в цих творах Т. Прокоповича ідея II Єрусалима — Києва стає такою ж типовою для української національно-політичної свідомости, як ідея III Риму — Москви для свідомости московської.

Не втрачаючи традиційного антиримського (колись і антигрецького), а, властиво, антипольського наставления, українська ідея II Єрусалима вістрям своїм повертається в бік московського III Риму й стає важкою ідейно-політичною зброєю мазепинської України в її змаганні з Москвою 114.

Та в мілітарно-політичній боротьбі Києва й Москви зазнав поразки Київ. Це позначилося й на становищі самого Т. Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником (spokesman) сили (the mighty)» (Ю. Шевельов). «Давня туга його (Прокоповича) за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов) після Полтавської катастрофи, і колишній речник Київського II Єрусалима став неофітом і пропаґатором Петербурзького III Риму, ідеологом Всеросійської імперії. Було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому переверненій Прокоповича з апологета Мазепи в апологета Петра.

Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи — емансипації від Москви, в ім’я відновлення державної незалежности України. Матеріяльно і духово козацько-гетьманська Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в українсько-московській війні була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська доба. Але це була тільки спадщина, хоч багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.













ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IV


 1 Дуже цікаві матеріяли Прусського таємного державного архіву про невдалу спробу стародубівських купців 1702 р. перевезти свої товари до Кеніґсберґа опубліковано у розвідці д-ра Домета Олянчина «До історії торговлі Руси-Украіни з Балтикою, зокрема ж Стародуба з Кеніґсберґом наприкінці XVII і початку XVIII ст.» — «Записки Чину Св. Василія Великого», Львів-Жовква, 1936, т. VI, ч. 1-2, і окремо, Жовква, 1932.

 2 Генеральними обозними за гетьманування Мазепи були: Василь Борковський (до 1702 р.) й Іван Ломиковський (1707-1709). Борковський, особливо останні роки (він помер 1702 р.), менше цікавився урядовими справами, та й Мазепа, який взагалі не любив його, тримав Борковського на віддалі від Батурина. Гетьман, сам добрий знавець гарматної справи, яка спеціяльно належала до обов’язків генерального обозного, не призначав наступника Борковського аж до 1707 р., коли генеральним обозним став Ломиковський. Можна думати, що Мазепа безпосередньо керував справою озброєння, добираючи собі помічників-фахівців. Найвидатнішим з них був, мабуть, Фрідріх Кеніґсек, осаул Генеральної військової артилерії, отже, помічник генерального обозного (про Кенігсека — див. розділ IX).

Іван Васильович Ломиковський (+ 1714), родом з Волині, генеральний писар і свояк гетьмана Михайла Ханенка. На Лівобережжі знатний військовий товариш (1677, 1681), гетьманський дворянин (1684), член генерального суду (1688). З 1689 р. був членом українського уряду як генеральний хорунжий (1689-1691), наказний гетьман (квітень 1690), генеральний осаул (1692-1707), спочатку другий (1692), а після смерти Андрія Гамалії — перший; генеральний обозний (1707-1709). З 1709 р. — на еміґрації в Бендерах, а потім у Ясах, де й помер.

 3 Дмитро Максимович, майбутній генеральний осаул, «протягом декількох років» мав «у своєму розпорядку» Генеральний скарб (акти Бендерської Комісії 1709 р.). Про Дм. Максимовича — див. далі.

 4 Про П. Орлика — див. розділ X.

 5 Іван Павлович Лисиця, син полковника брацлавського (1674), полковник брацлавський, згодом, на Лівобережжі — полковник охочепіхотний; знатний військовий товариш (1685-1691). Року 1685 посланець гетьмана Самойловича до Константинопольського патріярха в справі підлеглости Київської митрополії Московському патріярхатові.

 6 Юрій Харевич, родом з Правобережжя, згад[аний] 1683 р. (Стецюк, с. 53—54) с. Стара, знатний військовий товариш (1691), гетьманський дворянин (1708), виконував різні господарчі («дозорця Конотопських млинів панських» — 1691) та дипломатичні функції, зокрема був посланцем до Москви (1691), до Запоріжжя (1691, 1708) і Газі-Кермана (1691).

 7 Тимофій Радич (+ 1709), родом з Правобережжя, канцелярист (1672), «обиватель конотопський» (1681), військовий товариш (1689), знатний військовий товариш (1708), був «при боку» гетьманському для різних доручень. А. Лазаревській. Універсал гетмана Скоропадського о надачЂ маетностей значковому това-

ришу войсковому Тимофію Родичу («Черн[иговские] Губ[ернские] ВЂд[омости]», 1855, № 3).

 8 Олексій Михайлович Туранський (+ 1716), вихованець Києво-Могилянської колеґії, військовий товариш (1689), сотник глухівський (1699-1709), генеральний суддя (1709-1716). Був довіреною особою Самойловича, а потім Мазепи, який в нього «всегда дЂтей крещивал». Виконував різні державні й приватні господарчі доручення Мазепи, [писав] латинські вірші. Року 1689 — посланець Гетьмана до Москви. Брав участь у війні проти Швеції. Прихильник політичних плянів Мазепи («весма Мазепиной партій» — 1708 р.).

 9 Про М. Васильківського й С. Ширая — див. далі.

 10 Сава Лукич Владиславич (Рагузинський) (1670-1738), ілірійський граф (1711), родом із Боснії; купець, що провадив великі неґоціяції в країнах Близького Сходу, на Україні та в Московщині (з 1702 р.); фінансовий аґент українського й російського урядів і політичний агент російського уряду на Балканах; згодом російський дипломат, таємний радник і надзвичайний та повноважний міністер у Китаї (1725). Тримав на оренді українську індукту й виконував різні торговельно-фінансові доручення гетьмана Мазепи, зокрема експортував поташ з гетьманських буд, і був посередником у торговельних зносинах України з країнами Отаманської імперії. Року 1710 одержав великі маєтності в різних полках Гетьманщини, сконфісковані російським урядом у генерального обозного Ломиковського та генерального судді Чуйкевича, зокрема м. Велику Топаль з сусідніми селами — у Стародубівському полку, й с. Парафіївку — у Прилуцькому полку. Заснував (к. 1720 р.) в Топальській волості першу на Лівобережній Україні парусно-полотняну фабрику.

Про володіння Владиславичів, що стали одними з найбільших землевласників Гетьманщини, — див. нашу працю «Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине», Київ, 1925, с. 39—73. Про Саву Владиславовича, Ibid, c. 73-74.

 11 Василь Нечипорович Чуйкевич, родом з Полтавщини, військовий канцелярист (1689, 1697), дворянин гетьмана Мазепи, господар Гадяцького замку, реєнт Генеральної військової канцелярії (1702) й в. о. генерального писаря; генеральний суддя (1706-1709). Під Полтавою здався росіянам і був засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво. Його брат Олександр Нечипорович, «писар мЂскій Полтавскій», «писар городовий Полтавскій» (1666-1689), дуже багата людина.

 12 Степан (Васильович?) Трощинський (+ 1709), військовий товариш (1693), господар Гадяцького замку, полковник гадяцький (1704-1708). Свояк Мазепи, виконував різні дипломатичні доручення Гетьмана (зокрема був посланцем до Січі 1693 р.). В кінці 1708 р. був заарештований москалями і ув’язнений у Києві, де й помер незабаром.

 13 Іван Федорович (?) Чарниш (+ 1728), посланець («гонець») до Константинополя (1700 — квітень), перед тим був посланцем до Москви (1699), господар Батуринського замку (1701), військовий канцелярист (1699, 1700, 1703, 1708), резидент Мазепи при царській головній квартирі у Гродно (1705), знатний військовий товариш (1709), полковник гадяцький (1709-1715), генеральний суддя (1715-1725).

 14 Михайло (Максимович ?) Турковський, гетьманський дворянин, почепівський дозорця, сотник мглинський (1706-1710), господар Гадяцького замку (1710-1729), генеральний писар (1729-1739). Помер 1739 р. Але Лаз[аревський] каже, Турковський помер 1737 р. (т. II, с. 339).

 15 Лук’ян Іванович Жоравка (+ 1719), родом з Новгорода-Сіверського, господар Батуринського замку (1690 рр.), сотник новгородський (1696-1709), полковник стародубівський (1709-1719).

 16 Іван Бистрицький, родич (чи свояк) Гетьмана, був старостою шептаківським протягом цілого гетьманування Мазепи (1687-1708). Пішов з Гетьманом на еміґрацію, *-згодом переїхав до Швеції, де й помер 1717 року-*. Служив у Мазепи 40 років, отже з 1669 року (?).

[*—* У коректурному примірнику закреслено, замість цього олівцем написано: «у Бендерах до 1717 р. (або ж ще напередодні Калаґалику)». (Прим. ред.).]

 17 Федір Топольницький, свояк Мазепи, гетьманський дворянин, знатний військовий товариш (1700). Господар Гадяцького замку (1699-1700). З дому Городиських жінка Бистрицького була [тьотьою] Мазепи (він був її вуйко). Див.: Лист Бистрицького до Карла XII. — Єнсен, Родина Войнаровських в Швеції. — ЗНТШ, m. 92, c. 192-193. Бистрицька була [тіткою (?)] Войнаровського (по Мазепі). Взагалі треба дослідити споріднення Бистриць[ких] з Мазепою. Це не зовсім ясно. Ось текст листа: «quamvis meauxor fuit sanguine cum ipso iuncta, quaniam Mazeppa fuit ippius Avunculus, et теаихоr Magnifico D-no Wojnarowski Matertera ex domo Horodisciorum». (ЗНТШ, т. 92, ст. 191-193).

 18 Іван (Ян) Рутковський був переволоченським дозорцею в 1691-1692 рр.

 19 Федір Третяк, дозорця переволоченський в 1708-1709 рр., пішов на еміґрацію й був у Туреччині та Швеції. Дальша доля його докладно невідома. Року 1720, здається, був на польській військовій службі.

 20 Петро Гриневич, дозорця терехтемирівський (к. 1701), знатний полку Переяславського товариш (1714).

 21 Гордій Савич Носикевич (Носикевич-Пригара) (+ к. 1714), «ярмарковими справами завЂдуючий» у Стародубі (1695), стародубівський полковий писар (1699—1705), «дозорца будних заводов рейментарских» (1704-1706), знатний військовий товариш (1710), зять Спиридона Ширая.

 22 Козьма Олексійович Заруцький, військовий товариш, староста янпольський (1691), син протопопа новгородського Олексія Заруцького і брат новгородського протопопа Атанасія Заруцького.

 23 О. Панкевич був потім стародубівським полковим писарем (1708).

 24 Тимофій Згура (Стиглієв) (+ 1709 (1708 (?) (Модз[алевський], т. I, с. 123)), грек, який віддавна оселився на Україні (мав маєток у Яготинській сотні Переяславського полку). Володів також с. Переяславкою Прохорівської сотні Ніжинського] п[олку] (Лазаревський], Оп[исание...], т. II, с. 124). Хутір Згури [був] під с. Красним. Був на дипломатичній службі українського уряду: посланець до Молдавії (1703), до Туреччини (1708). Через нього, властиво, йшли дуже важливі зносини Мазепи з турецькими урядовими чинниками в справі допомоги Туреччини проти Росії. Року 1708 Гетьман передав йому оренду на Білоцерківщині — це, мабуть, був його маєток Згуровка (згодом у Биковськой волості Розумовських, потім і Кочубеїв (по шлюбові), але незабаром Згура помер.

 25 Про це — див. нашу розвідку «До історії будницької промисловости України за часів Хмельниччини». — «Записки історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 303-310.

 26 Константин Халимонович (Филимонович) Пригара, міщанин новгородсіверський, війт новгородський (1686-1689). Про нього див.: Федоренко, Рудни Лево[бережной] Украины, с. 232-233.

 27 Михайло Андрійович Миклашевський (+ 1706), родом, мабуть, з Правобережжя; військовий товариш (1671), дворянин гетьмана Д. Многогрішного (1672) і один з його головних дорадників; року 1672 їздив у посольстві до Москви. Глухівський городовий отаман (1675); ніженський полковий осаул (1679-1682); генеральний хорунжий (1682); генеральний осаул (1683-1686, 1689); 1687 р. був на короткий час скинутий з уряду; полковник стародубівський (1689-1704, 17051706); московський стольник (1689-1696). Один з найвизначніших державних діячів мазепинської України. Забитий шведами під Несвіжем 19.III.1706 р.

 28 Скляній промисловості Гетьманщини XVII-XVIII ст. присвячена цінна монографія покійного В.Л. Модзалевського «Гути на Чернігівщині», Київ, 1926. Див. нашу рецензію на цю працю в «Записках історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 369-375.

Монографія чернігівського історика-архівіста П.К. Федоренка про залізорудну промисловість Гетьманщини («Рудні Чернігівщини XVII-XVIII ст.»), оперта на великому архівному матеріялі й готова до друку ще в половині 1930-х років, і досі не побачила світу.

«Материалы по истории СССР», вып. V, АН СССР, Инст[итут] истории, Москва 1957: «Документы по истории металлургии Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. (вводная статья (с. 115-203), подготовка текста и словарь слов П.К. Федоренка).

Монографія П.К. Федоренка вийшла в світ щойно в кінці 1960 р. (отже, вже після виходу моєї книги): Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVIIXVIII вв. Изд-во АН СССР, М. 1960, 263 с.

 29 У Гадяцькому полку була гута коло Гадяча й с. Русанівки (1687). Року 1709 згадується в Гадяцькому полку гута військового товариша Омеляна Жадченка — можливо, тотожня з попередньою.

 30 Юхим Якович Лизогуб, син Якова Кіндратовича; генеральний бунчужний (1688-1691), генеральний хорунжий (1694 (або 1691?) — 1698), полковник чернігівський (1698-1704). Помер 1704 р. (між січнем і 27.IX.). Дружина — Любов Петрівна Дорошенко, донька гетьмана.

 31 Дядиченко, с. 42-43.

 32 Іван (Яско) (в чернецтві Іларіон) Миколайович Маковський (к. 1643 — к. 1715), кролевецький городовий отаман (1669), сотник кролевецький (1675-1707), з 1708 р. чернець Києво-Печерської лаври, городничий лаврської Лищицької волости, Стародубівського полку (1713). За словами сучасників, «МазепЂ бил кум й люблях его Мазепа».

 33 Лазар Матвієвич (+ до 1693), знатний військовий товариш і обиватель воронізький (1679-1692), родоначальник Лазаревичів.

 34 Цю рудню колись (1669) купив батько Івана, чернігівський війт Григорій І(ванович?) Яхимович, в Максима Лейби й тримав у своїй посесії, даючи певну щорічну квоту до Військового скарбу. (Див.: Федоренко, с. 227-228, ч. 55). Року 1701 І. Яхимович уступив рудню Чернігівській катедрі, й Гетьман дозволив це універсалом 26.III. 1701 р. з тим, щоб до Військового скарбу давано було щороку 12 возків заліза доброго гнучого.

 35 Василь Козьмич Скобичевський (Скабичевський) (1643-1741), гутник машевський і жадовський.

 36 Про людвисарство (ливарництво) на Гетьманщині — див. розвідку В. Модзалевського в «Збірнику Секції Мистецтва Українського Наукового Товариства v Києві», т. I, Київ, 1921.

 37 Карпа Йосипович (Балашевич) — працював 1697 р. у Глухові (Дядиченко, 477-478) «Карпо Й(І)сифович Людвисов Глуховскій (1698 р.).

 38 Репродукцію цього дзвона (й виображення Мазепи на ньому), що знаходився до 1941 р. в Чернігівському історичному музеї, вміщено в цій книзі.

 39 Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, т. V. ЦДАДА. Кн[та] Мал[ороссийского] пр[иказа], № 62, арк. 773 і 773 зв.

 40 Прокіп Силич Силенко (Силевич) (к. 1643- к. 1723), стародубівський полковий хорунжий (1690), сотник (1693-1705), обозний (1705-1712) і суддя (1712-1722). Року 1707 був стародубівським наказним полковником.

 41 Ганна Павлівна Орлик, народжена Герцик (к. 1680 — після 1757), донька полтавського полковника П. Герцика. З 1698 р. — дружина Пилипа Орлика, майбутнього гетьмана України.

 42 Андрій (Андроник) Федорович Кандиба (+ 1730), син корсунського полковника, що перейшов на лівий берег Дніпра коло* 1675 р.; сотник конотопський (1698-1707), полковник корсунський (1708-1710). [* У коректурному примірнику слово закреслено. (Прим. ред.).] Одружений з донькою Якова Лизогуба Домнікією. Сестра Андрія Уляна за осаула Генеральної] артилерії Семеном Карповичем Карткою. (Модзалевський, т. II, с. 262). Року 1710 був депортований до Москви, де залишався до 1715 р., коли повернувся на Україну, без права займати будь-який уряд. «Знатний бунчуковий товариш» (1724), командував бунчуковим товариством під час гилянського походу (1725-1728). Генеральний суддя (1728-1730).

 43 Григорій Назарович Костенецький, знатний міщанин конотопський (1700), знатний військовий товариш (1704), сотник конотопський (1707-1716, 1719-1727).

 44 Федір Данилович Стожко (Стожок) (+ 1732), кролевецький городовий отаман (1702-1708), сотник кролевецький (1709-1713) і батуринський (1713-1732).

 45 Семен Вакулович, козак Пирятинської сотні (1675), сотник пирятинський (1696-1718).

 46 Федір Іванович Сулима (+ 1691), син гетьмана Івана Сулими, полковник переяславський (1659), знатний військовий товариш (1673), «дозорця добр панських» у Конотопі (1679-1680), знатний і старинний товариш військовий (1681); сват гетьмана І. Самойловича.

Іван Федорович Сулима (+ 1721), сотник воронківський (1687- 1688), знатний військовий товариш (1689), генеральний хорунжий (1708-1721).

Сулими були посвоячені також з гетьманом І. Мазепою: донька Ф.І. Сулими була за полковником лубенським Дмитром Зеленським, свояком Гетьмана.

 47 Андрій Михайлович Гамалія (+ к. 1694 р. В УРЕ, т. III, с. 118 помер 1696 р. Це, мабуть, помилка. Модзалевський (у додатках) зазначає, що універсал 03. VI.1693 і купча 19.IV.1695 стосується не Андрія Мих. Гамалії, а сина його Андрія Андрійовича. (Купча 19.IV. 1695 — це в Чечелів). Отже, А.М. Гамалія помер після 13.XII. 1694 р.), брат лубенського полковника Г. Гамалії; лохвицький городовий отаман (1657), сотник лохвицький (1679-1687), генеральний осаул (16891694). Користувався великим впливом у Мазепи. З синів його — Михайло Андрійович Гамалія (+ к. 1723-1725), сотник лохвицький (1690-1693), значний тов[ариш] войсковий (1694), був генеральним бунчужним (1701-1703), генеральним хорунжим (1707) і генеральним осаулом (1707-1709); депортований до Москви, був там до 1715 р. Брат його — Антін Андрійович Гамалія, зн[ачковий] в[ійськовий] тов[ариш] (1702), був генеральним осаулом (1708) і полковником білоцерківським (1708). Був на засланні в Сибіру (з 1712 р.) й помер у Москві 1728 р. Про нього див.: Філарет, т. IV, с. 20-21.

 48 Іван Федорович (?) Стороженко (+ 1693), родом з Правобережжя; сотник ічанський (1670?*, 1681-1687), полковник Прилуцький (1687-1692). [* В оригіналі було: 1706? (Прим. ред.).]

 49 Інститутові знатного військового товариства (зокрема за доби Мазепи) присвячена цінна монографія проф. Л.О. Окіншевича «Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст.», «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLVII, Мюнхен, 1948.

 50 Семен Савич Савич (+ 1725), знатний військовий товариш (1687, 1689), писар генерального суду (1701-1706), генеральний писар (1709-1725). Заарештований у Петербурзі 1723 р. у справі Полуботка, був ув’язнений у Петропавлівській фортеці.

 51 Це батько Гедеона Одорського, ректора Києво-Могилянської академії (1702-1705) і архимандрита Батуринського Крупицького монастиря (1705-1712), прихильника Мазепи і приятеля П. Орлика, за що його заслано 1712 р. на Соловки.

 52 А втім, з селян гетьманського містечка Бахмача (Ніженський полк) «за гетмана Мазепи... никаких зборов денежных и хлЂбных не збиралось, кромЂ работизны до двора Батуринского».

 53 Петро Михайлович Булавка (+ до 1719), військовий канцелярист, чернігівський полковий писар (1708), писар генерального суду (1711-1713), зять генерального судді Сави Прокоповича. Батько його, Михайло Булавка, був писарем Канівського полку й [перебрався] на Лівобережжя до Чернігова з синами Петром і Тимофієм, який був чернігівським полковим сотником. (Лаз[аревський], т. II, [с.] 114).

 54 Осенщина (грішми або натурою) — частина врожаю, відповідно до кількости робочої худоби.

 53 Свідчення І. Носа (про нього — див. розділ IX) треба брати cum grano salis, бо писалися вони тоді, коли Д. Горленко був на еміґрації, а головне тому, що новий уряд Прилуцького полку не хотів, щоб гетьман І. Скоропадський передав володіння Д. Горленка його синові Андрієві (зятеві Д. Апостола). Але це був офіційний доклад полковника гетьманові, а тому можна думати, що загальна картина, подана Носом, не дуже далека від дійсности.

 16 Переяславські Мокієвські — це окрема галузь білоцерківського роду Мокіевських, родичів Мазепи, яка відщепилася ще перед 1648 р.

 57 Самійло Афанасієвич (Самойлович-Зимницький), сотник веркіївський (1692-1709).

 58 (Стецюк, [с.] 112; Генеральне] Сл[ідство] Ніж[енського] п[олку], [с.] 169; Лаз[аревський]. Оп[исание Старой Малороссии, т.] II, [с.] 119. Копія універс[алу] — ДПБ УРСР [Інститут рукопису НБУ — І.Г.], відділ рукописів, збірка Лазаревського], I, [№] 55346.

 59 Року 1722 Генеральний] Суд ухвалив: «аби п. Дзевулскій впред гамовался в своей запалчивости ку подданним, которіе взаем не важилися бы ему u его слугам противними досаждати словами, А послушенства в работизнЂ два дни бы в тиждень отбували. Семен Чуйкевич». (А Лазаревскій. Описаніе Старой Малороссіи, том I, с. 253, прим. 415). С.В. Чуйкевич був тоді асесором ген[ераль ного] суду.

 60 Буди С. Ширая в кінці XVII ст. були в лісах Щербиницьких, Денисковських і «Хвоєвських» (Фоєвицьких), Топальської сотні. В 1705 р. тут залишалися самі будища.

 61 Думка О. Лазаревського про походження Максимовичів од Івана Шимашенка, «жолнера Войска Запорожского» (1650) (А. Лазаревскій, Описаніе Старой Малороссіи, том II. Полк нЂжинскій, К., 1893, ст. 28, прим. 75) була цілком слушно спростована В. Модзалевським (В.Л. Модзалевскій, Малороссійскій Родословник, том III, К., 1912, с. 299, прим.).

 62 Митрополит Іоан Максимович був канонізований 1916 р.

 63 Дата смерти В. Максимовича не зовсім ясна. Можливо, що він загинув у битві на Кодимі 1693 р. (див. розділ III цієї праці).

 64 Дмитро Максимович здався росіянам під Полтавою й 1710 р. був засланий з родиною до Архангельська, де й помер 1732 р. Був наглядачем (надсмотрщиком) корабельної верфі. Року 1731 (?) збирався до Сибіру (чи не 1711 р. ?) відвідати брата митрополита.

 63 Син Петра Максимовича — Іван, військовий канцелярист (1708), був посланий Гетьманом за три дні перед зривом з Москвою «з останнім привітом до царського двора», але якось врятувався від «московської жорстокости» й повернувся до Гетьмана, з яким пішов на еміґрацію. В Бендерах був генеральним писарем у гетьмана П. Орлика. Року 1715 повернувся на Україну, звідки був депортований до Москви і помер там 1732 р. Іван Максимович, військовий канцелярист, був посланий Мазепою в Малоросійський приказ в Петербурзі (Каргер [«Древний Киев»] або скорше, в Москву, в липні 1707 р. з великим скарбом куфійних монет (2380), знайдених у Києві в 1706 р. під час будови нової Печерської фортеці (М. Каргер, Древний Киев, [т.] I, [с.] 116-117; Е.В. Барсов. О кладЂ, найденном в Кіе†при ПетрЂ Великом. Древности. Труды Моск. Археол. Общества, т. IX, в. II-III, 1883, протоколы, с. 22-23; П.С. Савельев. Сообщеніе о трех примЂчательных находках восточных монет в КіевЂ. З.Р.А.О., т. V, СПб., 1853. Проток, засед., с. 57. Див. також: Н.Ф. БЂляшевскій: 1) Клады великокняжеской эпохи, найденные в КіевЂ, К. Ст., т. XXII, K. 1888, c. 137; 2) Монеты и клады Кіевской губерній. K. 1889, c. 7; А. Марков. Топографія кладов восточных монет, СПб, 1910, № 73, Кр. 13).

Про нього див. ще: Харламповича, с. 548, пр. 1 (дуже важливе); К[иевская] Ст[арина], [т.] III, [с.] 397; Тр[уды] Черн[иговской] Арх[ивной] Ком[иссии], [m.] VIII, [с.] 121-122; Olexa Horbatsch, Ivan Maksymovyč, ein verkannter ukrainischer Lexikograph bis 18 Jakrhunderts undsein Wörfekbuch. — The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. Volume VIII, 1960, number 1-2 (25-26), s. 95-114; C. Пекарский. Наука и литература при Петре Великом, СПб., 1862, т. І.

 66 Томари — грецького походження. Переяславський купець Іван Томара грек, купець у Переяславі (1666 р.) був «військовим індуктарем» (з 1660-х років ще перед Брюховецького і при Брюховецькому). Сини його — Степан і Василь були в Самойловича гетьманськими дворянами. Степан Томара (+ 1715), зять полковника чернігівського Я. Лизогуба, був сотником домонтовським (1688) і полковником переяславським (1706-1715) до 1708 р. — наказний (бо був живий ще Іван Мирович, який був у шведському полоні). Василь Томара (+ 1726) був сотником вибельським (1704-1715), а згодом чернігівським полковим суддею (1715-1726).

 67 Герцики — жидівського походження, родом з Умані. Семен Герцик, який вихрестився під час Хмельниччини, був полтавським купцем. Вдова його вийшла заміж за генерального суддю (згодом генерального обозного) Петра Забілу, що допомогло синові Семена Герцика — Павлові, який також, як і батько, був полтавським купцем, вийти в старшину. Павло Семенович Герцик (+ к. 1700 (1699 ?)) був полтавським полковим писарем (1675), а потім полковником полтавським (1675-1676, 1677, 1683-1687, 1691-1695). Його сини пішли з гетьманом Мазепою на еміґрацію. Старший з них, Григорій Герцик, посвоячений з Мазепою (через Громик), полтавський наказний полковник (1705) був генеральним осаулом у гетьмана П. Орлика. Року 1720 він був підступно схоплений москалями у Варшаві й ув’язнений у Росії до 1735 р., коли його було звільнено з-під варти, але із забороною повернутися на Україну. Про доньку Павла Герцика — Ганну Орлик — див. прим. 41. Одна донька П. Герцика була нібито за Іскрицьким (1690); друга — Марія Павлівна — за Володимиром Григоровичем Максимовичем, військовим.] тов[аришем], сином переяславського протопопа й племінника ген[ерального] асаула Дмитра Максимовича.

 68 Ісак Ярмолайович Дерев’янка, війт стародубівський (1686), стародубівський полковий обозний (1687).

 69 Окрім Азарівки, Дерев’янка володів ще с. Соловою протягом одного року — мабуть, на ранґ полкового обозного.

 70 Григорій Семенович Отвиновський, писар міський стародубівський (1693-1721)* з перервами, стародубівський війт-елскт (1723); стародубівський городовий отаман (1722-1723)**- Л[укомський] и М[одзалевський], Герб[овник], [c.] 126. Герб Гриф.

[* У першому виданні було: (1704-1722). (Прим. ред.).

** У першому виданні було: (1723). (Прим. ред.).]

 71 Року 1716 гетьман І. Скоропадський надав Г. Отвиновському ціле село Обухівку.

 72 Київський Центральний Архів Давніх Актів, збірка Археографічної Комісії (фонд ч. 360), ч. 393, Компут Стародубівського полку 1723 р.

 73 Данило Полоцький (чи не батько Дмитра?), війт київський (1668-1674), був одружений (1668) з Євгенією Васильовною Радченко ([...] 1674), донькою бурмістра Чернігівського маґістрату, яка [...] була за Иоаннікієм Силичем Силичем, полковником чернігівським (1657-1663).

 н Інокентій Ма(о)настирський (+ 1697), з галицького шляхетського роду (герба Сас), ігумен Любельський (1678-1681). (Див.: С. Величко, т. III, с. 350-351; І. Шляпкін, Дм. Ростовський, с. 161, прим.; «родом жидовин» (?) -Див.: О. Пипін. Історія русской лит[ературы], m. II, c. 386), ігумен Києво-Кирилівський (1681-1697), визначний церковно-політичний діяч, письменник і проповідник. Багато зробив для відбудови Кирилівського монастиря, збільшення його земельних володінь і взагалі його господарського добробуту. Року 1685 їздив до Москви як делеґат українського духовенства, в зв’язку з поставленням митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Року 1687 Ржищівський монастир був його заходами приписаний до Кирилівського монастиря. Року 1689 був членом української урядової делеґації, що їздила з гетьманом Мазепою до Москви. Року 1690 був головою Собору, який обрав Варлаама Ясинського на митрополита. Користувався великою прихильністю Мазепи, який зробив щедру пожертву (понад 10 тис. золотих) на відбудову старовинної (XII ст.) соборної церкви Кирилівського монастиря. Помер 17.1.1697 (м[итрополит] Іларіон). Про Інокентія Монастирського — див. розвідку проф. І. Шляпкіна в ЖМНПр. 1885, кн. X, с. 234-244.

Портрет І. Манастирського зберігся й досі в Троїцькому соборі Кирилівського монастиря. Див. нашу розвідку «Пам’ятка українського церковного малярства часів гетьмана Івана Мазепи». — «Бюлетень Богословсько-Педагогічноі Академії У. А. П. Ц.», ч. 2, Мюнхен, 1946, с. 22-24. Про портрет І. Манастирського є згадка в статті О. Повстенка — «Кирилівська церква в Києві» («Нові Дні», 1954, вересень). Портрет І. М[анастирського] — див. О. Повстенко, «Золотоверхий Київ», зошит 4, с. 127.

 75 «Нижній город» — Поділ, торговельний центр тогочасного Києва й осідок його міської громади та маґістрату.

 76 «Грабіж» — тогочасний правний термін, що визначав забирання чужого майна порядком відшкодування заподіяних власником його втрат.

 77 Андрій Юхимович Лизогуб (к. 1673-1737), старший син чернігівського полковника Ю.Я. Лизогуба, сотник конотопський (1716-1719), бунчуковий товариш, одружений з Прасковією Михайлівною Миклашевською, донькою полковника стародубівського, року 1694 одержав гетьманський універсал на с. Старий Почеп, надане йому тестем.

 78 Київський губернатор кн. Д.М. Ґоліцин писав гр. Г.І. Ґоловкінові 11 листопада 1708 р.: «МнЂ мнитца, войт кіевской о измЂнЂ Мазепиной вЂдал, понеже зЂло к нему был добр и никаких поборов на них не накладывал, и всЂ доходы войт с урядом междо собою дЂлили. И недавно дал ему деревню дворов со ста. И когда ко мнЂ он, войт, приходил, то в великом сумнЂніи был. А на ПодолЂ будет дворов больше 2000, а людей соберется тысячь пять и с студентами» (Киево-Могилянської академії).

Це, а також низка інших фактів, спростовує поширену в совєтській історичній літературі думку про те, що українські міста ставились вороже до уряду Мазепи.

 79 Село Нехаївка (Ніженського полку) — маєток компанійського полковника І. Новицького.

 80 Це — або Степан Петровський, лубенський полковий осаул (1671), сотник городиський (1687), або ж, скоріше, син його, Андрій Петровський, також сотник городиський (1694-1700) і лубенський полковий осаул (1700-1717).

 81 Іван Прокопович Левенець (+ к. 1736) був прийнятий гетьманом Самойловичем «под бунчук» (1685); полтавський полковий сотник (1687-1690 і 1691) (Ром[ановський], «Полтава», с. 297. Село Мільці) і осаул (1691-1699), полковник полтавський (1703-1709), бунчуковий товариш (1723), один з трьох правителів Генеральної військової канцелярії (1724-1727).

 82 Іван Якович Лисенко (+ 1699), сотник (1665) (Стецюк, с. 272), полковник чернігівський (1669-1671), генеральний осаул (1672-1676), полковник переяславський (1677-1678, 1690-1692).

 83 Українська старшина на Гетьманщині віддавна була зв’язана родинними, маєтковими й службовими стосунками зі Смоленською шляхтою, яка й під московською владою зберігала довший час свій становий (шляхетські уряди) та військовий (окремі полки Смоленської шляхти, на чолі з місцевою старшиною) устрій і часто-густо виявляла свої національно-політичні аспірації та автономічні тенденції.

У зв’язку з повстанням на півдні Гетьманщини 1687 р., гетьмана Мазепу від Коломака до Батурина супроводжував кінний полк смоленської шляхти на чолі з генерал-майором тої шляхти Володимиром Повало-Швайковським (сватом гетьмана Самойловича). Мазепа згодом (1706) писав про В. Швайковського (+ 1690), Що він «здавна до всей Малой Россіи усердную имЂл прихильность».

 84 «Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи» — ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 538 (520).

 85 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 667.

 86 Див. розділ V.

 87 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 1004 (989).

 88 Цей відзив Вільчека, як і дещо пізнішу (1701) звістку московського мандрівника І. Лук’янова про те, що гетьман Мазепа «стрЂльцами (московськими)... крЂпок», треба брати, звичайно, cum grano salis.

 89 Окремі галузі української культури мазепинської доби мають чималу наукову літературу. Зокрема треба згадати (крім давніших праць) праці з історії освіти, науки та літератури — М. Петрова, С. Голубева, О.Ф. Тітова, А. Яблоновського, Д. Вишневського, І. Шляпкіна, В. Перетца, С. Маслова, В. Рєзанова, М. Возняка, Я. Гординського, Д. Чижевського, Ю. Шевельова (Ю. Шереха), І. Огієнка (митрополита Іларіона), R. Stupperich та ін.; з історії мистецтва — Г. Павлуцького, К. Широцького, Ф. Ернста, Д. Антоновича, В. Модзалевського, Д. Щербаківського, В. Залозецького, В. Січинського та ін. Культурні впливи України на Московщину XVII-XVIII ст. досліджено в капітальній праці K. Харламповича «Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь» (т. I, Казань, 1914). Ґрунтовний огляд українського культурного життя за часів Мазепи подано в статті д-ра М. Андрусяка «Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч» («Мазепа», збірник, т. II, Варшава, 1939, с. 69-87).

 90 Питання про літературну творчість Мазепи все ще мало досліджене. Окрім відомої Думи («Всі покою щире прагнуть»), написаної 1698 р., і листів до Мотрі Кочубей, які безперечно належать Мазепі, авторству його приписують ще два твори: Пісня про чайку («Ой біда, біда чайці-небозі») — традиція авторства Мазепи збереглася в «Історії Русів»; і Псальма («Бідна моя головонька») — зі збірника гетьмана Полуботка, який потім належав Якову А. Марковичу. Короткий огляд літературної спадщини Мазепи — у вступній статті Є. Ю. Пеленського до виданої ним збірки «Гетьман Іван Мазепа. Писання», Краків-Львів, 1943.

Що віршів Мазепи було більше, свідчить публікація Д. Чижевського «Забутий віршик Івана Мазепи». — «Науковий Збірник» УВАН у США, I, Нью-Йорк, 1952, с. 129-131.

 91 Козацька старшина в Бендерах року 1709 склала такий реєстр фундацій і донацій Мазепи: «позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков тощо, мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря 73000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви 2000 імперіялів; золота чаша й така ж оправа Євангелії для неї 2400 дук.; золота митра для неї 3000 дук., поминувши прикраси й пожертви для неї; позолочення бані митрополичого собору в Києві 5000 дук.; золота чаша для нього 500 дук., віднова його 50000 зол.; церква Київської Колеґії з гімназіями й ін. більше ніж 200000 зол.; церква св. Миколая Київського з монастирем тощо більше ніж 100000 зол.; віднова церкви монастиря св. Кирила за Києвом більше ніж 10000 зол.; вівтар у Межигірському монастирі 10000 зол.; фундація новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо більше ніж 300000 зол.; церква в Глухові 20000 зол.; рефектар Густинського монастиря 10000 зол.; рефектар Мгарського монастиря понад 8000 зол., церква св. Трійці в Батурині понад 20000 зол.; незакінчена церква св. Миколи в Батурині 4000 зол.; монастирська церква в Дігтярях 15000 зол.; монастирі бахмацький, каменський, любецький, думницький з церквами тощо — невідомо скільки; віднова катедрального монастиря в Чернігові 10000 зол.; докінчення будови церкви св. Трійці там само 10000 зол.; Макошинський монастир із церквою св. Миколи понад 20000 зол.... срібна рака з п’ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари (у Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі — О.О.) — 4000 імпер.;... Дерев’яні церкви: чернігівська св. Івана Євангелиста, з вівтарем тощо понад 5000 зол.; дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями понад 15000 зол.; в селі Прачі понад 15000 зол.; св. Івана Хрестителя в Рильську (де були маєтки Мазепи — О.О.) — 2000 зол.». Сюди не ввійшли щедрі пожертви Мазепи цим та іншим монастирям і церквам, духовенству, освітнім та благодійним інституціям тощо. Зокрема щороку давав Гетьман на Густинський монастир 500 золотих, на київських бурсаків — 1000 золотих. «На запис Печерському монастиреві» було дано Мазепою 180000 імперіялів, які були сконфісковані російським урядом у 1708 р. Це були тільки ті донації, що про них відомо було старшині і що збереглися в її пам’яті. (М. Возняк, Бендерська комісія по смерті Мазепи. — «Мазепа», збірник, т. I, Варшава, 1938, с. 130-131).

 92 Маємо лише уривкові відомості про донації Мазепи для Православної Церкви поза межами України-Гетьманщини. В актах Бендерської комісії 1709 р. занотовано такі дані: «на віднову монастиря св. Сави дав (Гетьман) у Батурині архимандритові, пізнішому патріярхові (це, мабуть, патріярх Єрусалимський Хрисанф, 1707-1731, який ще архимандритом побував у Батурині в 1701 р.), 50000 зол., а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріярхові 30000 дук.; чаша з чистого золота, лямпа та срібний вівтар для Божого Гробу 20000 зол.; ...Євангелія в арабській мові на руки Александрійського патріярха 3000 зол. і для нього 3000 зол.». («Мазепа», збірник. I, 130-131).

Срібний вівтар, високомистецької роботи, з ім’ям Гетьмана і його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Євангелія арабською мовою була видана коштом Гетьмана в Алепо року 1708; отже, пожертва була зроблена не Александрійському, а Антіохійському патріярхові, яким був тоді Афанасій, що й написав до цього видання передмову — ґльорифікацію Мазепи.

Поза тим старшина згадувала про щедрі пожертви Мазепи «на милостиню монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам і іншим духовним із Греції, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Болгарії...» (ibid., 131).

Багато допомагав Гетьман також Православній Церкві на терені Речі Посполитої. Зокрема він офірував для церкви у Вільні вівтар на 10000 золотих і дав, як «підмогу православію на руки Луцького єпископа Жабокрицького 3000 золотих» (ibid., 131).

 93 Історія Української Православної церкви в період гетьманування І. Мазепи залишається й досі малодослідженою. Маємо лише загальні огляди в працях істориків російської і української Церкви, зокрема митрополита Євгенія (Болховітінова), митрополита Макарія (Булгакова), І. Чистовича, С. Голубева, о. Ф. Тітова, Д. Дорошенка, митрополита Іларіона (Огієнка), І. Власовського та ін. Певне значення зберігають старі джерельні праці братів Ф. і С. Терновських. Стислий, але корисний огляд відносин гетьмана Мазепи і української Церкви подано в німецькій монографії Покійного Б.Д. Крупницького «Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709)» (Leipzig, 1942), s. 78-86. Див. ще статтю того ж автора «Гетьмани і Православна Церква в Українській Державі XVII-XVIII ст.» — «Віра і Знання», І, Нью-Йорк, 1954 ст. 63-67, а також статті В. Біднова у збірнику «Мазепа», I-II (Варшава, 1938-1939). Ґрунтовна студія проф. М. Чубатого «Про правне становище Церкви в Козацькій державі» вміщена в журналі «Богословія», Львів, 1925, III і III. Значно багатша література про культурно-освітню діяльність Церкви, а також про деяких визначніших її діячів того часу (зокрема про Стефана Яворського, Теофана Прокоповича й Дмитра Туптала). Багатий матеріял для історії української Церкви зібрано у праці К. Харламповича (див. прим. 89).

 94 Вийнятком було лише ставлення Мазепи до митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Але в основі цього були не церковні, а суто політичні причини (зв’язок митрополита з Самойловичами). До того ще Гедеон був дуже непопулярний серед українського духовенства; зокрема він ворогував з Лазарем Барановичем, приятелем Мазепи. Взагалі, як людина, Гедеон був дуже важкої вдачі: навіть з небожем своїм, кн. Юрієм Четвертинським, він був у поганих відносинах, що позначилося й у заповіті Гедеона.

Про заповіт Гедеона 1689 р. див. — «При тіл Святих», вид. 3, 1903 р. Арх. Филарета (Гумилевского), X, 362. Я мав його в архівному документі, але, можливо, він був десь раніш опублікований повністю або частково.

 95 Великою мірою завдяки заходам Мазепи було відновлено стародавню Переяславську єпископію. Можна думати, що Гетьман волів мати у Переяславі самостійну єпархію (як і в Чернігові), і в зв’язку з тим збудував там величний катедральний собор Вознесення. Але перший єпископ переяславський Захарія Корнилович (1700-1715) був лише коадьютором київського митрополита, зберігаючи за собою й ігуменство в Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі. Він був у приязних відносинах з Мазепою, який завжди підтримував його, зокрема щедрими наданнями Переяславській катедрі (приміром, року 1701 Терехтемирівського перевозу на Дніпрі) й Михайлівському монастиреві (зокрема 10 квітня 1708 р. Гетьман видав З. Корниловичу універсал «на монастирец Липняцький скиток» коло Києва). Наша розвідка про Захарію Корниловича, написана ще 1920 р., не була опублікована.

 96 Наприклад, у травні 1699 р. Гетьман видав новому ігуменові Глухівського Петропавлівського монастиря Мелетієві Трофимовичу універсал, в якому, стверджуючи права монастиря на всі його маєтності, писав: «Ствержаем ему (Мелетієві Трофимовичу) тое игуменское начало сим нашим гетманским унЂверсалом».

 97 Року 1689 Мазепа одержав царську грамоту на села Остроч і Ядлівку в Баришівській сотні Переяславського полку й тоді ж надав їх на утримання богадільні при Києво-Печерському монастирі.

 98 Дуже цінні архівні матеріяли про це опублікував В. Модзалевський у розвідці «Будування церквів в Лубенському Мгарському монастирі в рр. 1682-1701». — «Наше Минуле», III, Київ, 1918, ст. 49-80. Гетьман Самойлович збудував Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676) і розпочав будівництво Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря (1684) і Успенської церкви в Глухові (1686), що його закінчив вже гетьман Мазепа.

 99 Питання про архітекта київських мазепинських соборів все ж залишається дискусійним.. Докладніше про це — див. у нашій розвідці «Western Europe and the Ukrainian Baroque. An aspect of cultural influences at the time of Hetman Ivan Mazepa» — «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.», Vol. I, No. 2, 1951, pp. 127-137. Там же подані відомості про Івана Баптисту.

 100 Про діяльність Т. Прокоповича в Києві — див.: L. Stupperich, Feofan Prokopivic und seine akademische Wirksamkeit in Kiew. — «Zeitschrift fuer slavische Philologie», Bd. XVII, 1941. Про широчінь наукових інтересів Прокоповича свідчить також його багата бібліотека. Див. про це студію проф. Д. Чижевського «Бібліотека Теофана Прокоповича». — «Науковий Збірник» УВАН у США, II, Нью-Йорк, 1953, с. 127-137. Див. ще R. Stupperich, Teofan Prokopoyič in Rom. — «Zeitschrift fuer Osteuropaeische Geschichte», Bd. V, 1931. R. Stupperich, Teofan Prokopovič und Johann Franz Buddeus, Ibid, 1935, Bd. 9. Berlin-Konigsberg. T. Прокопович вступив до колеґії Св. Афанасія в Римі 14 листопада 1698 р. під ім’ям Samuel Cereizki ex Chiovia, а втік з неї 28 жовтня 1701 р. Перебувши зиму десь в Швейцарії, прибув до Києва навесні 1702 р.

 101 Див. списки українських студентів у німецьких університетах XVI-XVIII ст., опубліковані д-р Д. Олянчином в його праці «Ausdem Kultur-und Geisteslebender Ukraine. II. Schule und Bildung» — «Kyrios», Köenigsberg-Berlin, 1937, Heft. 3-4.

 102 Це, мабуть, були Володимир (учень Київської академії в 1704 р.) і Ілля Ломиковські. Здається, це про них писав литовський гетьман Огинський Петрові I 4 лютого 1709 р., пропонуючи свої послуги «оных взяв, к вашему величеству отсылать». Мабуть, їм тоді вдалося врятуватися. Обидва були потім на еміґрації, де Володимир оженився й залишився після смерти батька (чи не його нащадки жили в Чернівцях у XIX ст.?), а Ілля 1714 р. повернувся на Україну разом з братом Михайлом, військовим канцеляристом (1708); обидва були депортовані (1716) до Москви, де Михайло Ломиковський жив ще 1729 р.

 103 Це, мабуть, Іван Федорович Топольницький, згодом бунчуковий товариш (1733).

 104 Ми не знаємо свояка Мазепи з таким прізвищем. Припускаємо, що це був син Криштофа Самійловича Фридрикевича — Григорій Фридрикевич, внук гетьманової Ганни Мазепи, згодом бунчуковий товариш. Але був ще Тимофій Самійленко, бунч[ужний] тов[ариш], який 1723 р. разом з бунч[ужним] тов[аришем] Іваном Мокрієвичем, зробив перепис Старобудівського полку.

 105 Адам Зернікав (1652 — к. 1691), німецького походження, родом з Кеніґсберґа (за іншими відомостями, з Торуня), військовий інженер, архітект і теолог, вихованець університетів Кеніґсберґа та Єни, студіював теологію і військові науки в Оксфорді, Лондоні й Парижі, подорожував по Італії та інших країнах Европи. В 1679-1695 рр. збудував Троїцький Собор у Чернігівському Іллінському монастирі. З 1680 р. на Україні, спочатку в Чернігові (у Лазаря Барановича), а потім у Батурині, де працював у гетьмана Самойловича як військовий інженер; зокрема збудував Батуринську фортецю. Згодом прийняв чернецтва й помер у Батуринському Крупицькому монастирі. Головний його теологічний твір «De processione Spiritus Sancti», що мав великий вплив на українську богословську думку XVIII ст. (він був поширений у рукописних копіях), був виданий друком 1774 р. в Кеніґсберґу.

На думку М. Грушевського («З історії релігійної думки на Україні», Львів, 1925, с. 83-84), «de Zernikow» — це значить «з Чернігова», де якийсь час жив і працював Адам Зерніков.

 106 Вихованець Київської академії і префект конгрегації (1699), син охочекомонного полковника Іллі Новицького — Григорій Новицький, згодом компанійський полковник і резидент Мазепи при гетьмані Сєнявському (1708-1709), засланий до Сибіру, пише там «Краткое описаніе о народЂ Остяцком» (1715). Г. Новицький був одружений з Христиною Павлівною Герцик, донькою полтавського полковника й сестрою гетьманової Ганни Орлик. Забитий у Сибіру 1727 р.

 107 Паралелі до літературних творів Мазепи треба пошукати в українській ліриці XVII ст. — Див.: М. Возняк. З української лірики XVII в. — ЗНТШ, m 153, с. 175-184. Львів, 1935.

 108 Атанасій Олексійович Заруцький (+ до 1723), вихованець Києво-Могилянської колеґії, протопоп новгород-сіверський (1692 — початок 1720-х років), відомий проповідник і письменник, автор праць «Мысленный рай» (1688), «Толкованіе на Евангеліе Іоанна» (1717), низки панеґіриків та інших творів. Спочатку користувався прихильністю Мазепи, але потім втратив його ласку і перейшов до табору противників Гетьмана. Можливо, що на це мало вплив і посвоячення А. Заруцького з Полуботками (через Пригар і Добронизьких).

 109 Самійло Карпович Мокрієвич (+ до 1712), син генерального писаря Карпа Мокрієвича, сотник Березинський (1689-1690), сотник полковий чернігівський (1690), знатний військовий товариш (1704-1709), автор віршованого переспіву Книги Битія та Євангелії Матфія — «Виноград, домовитом благим насажденный» (1697), присвяченого Мазепі.

 110 Про українську літературу Мазепинської доби — див.: Д. Чижевський, Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, розділ V. Барокко.

 111 V. Zalozieckyj, Die Barockarchitectur Osteuropas mit besonderer Beruecksichtung der Ukrainę — «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts in Berlin», Band II Berlin-Leipzig, 1929.

 112 Характеристику літературного барокка на Україні дав проф. Чижевський у згаданій вище праці, с. 248-255.

 113 Ще в «Похвалі кн. Володимирові», Якова Мниха, хоч (див. Чижев[ського]) походження цього твору не зовсім ясне (може, й пізнішого часу).

 114 Питання про ґенезу й розвиток київської теорії II Єрусалима залишається ще мало дослідженим. Найбільш з’ясовано цю концепцію в Теофана Прокоповича, зокрема у працях: R. Stupperich, Kiev — das zweite Jerusalem. Ein Beitrag zur Geschichte des ukrainisch-russischen Nationalbewusstseins — «Zeitschrift fuer slavische Philologie». Band XII, Heft 3-4, Leipzig, 1935, SS. 332-354; ł J. Serech (проф. Ю. Шевельов), On Teofan Prokopovic as writer and preacher in his Kiev Period — «Harvard Slavic Studies», Vol. II, 1954, pp. 211-223. Про ідеологічні течії тої доби — див. ще студію проф. Ю. Шевельова (Ю. Шереха) «Stefan Yavorsky and the conflict of ideologies in the Age of Peter I», «The Slavonic and East European Review», XXX, London, 1951.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.