Попередня     Головна     Наступна

Олександр ОГЛОБЛИН

БЕНДЕРСЬКА КОНСТИТУЦІЯ 1710 РОКУ*

[* Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано у Вістнику ООЧСУ, 1960, ч.5 (139), с.4-11.]

І

«Знаємо бо добре, що прийняти опіку св. королівського маєстату (короля Швеції) зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо й був вільний; але до сьогодні не відомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого Гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська Запорозького» ¹.

Так писали керівники української еміґрації в Бендерах, у жовтні 1709 року, в своєму меморіялі до Карла XII, в зв’язку зі смертю гетьмана Мазепи, що поставила перед ними низку кардинальних питань щодо майбутнього устрою Української Козацько-Гетьманської Держави.

Перше й найголовніше питання — це була нова форма української державности, яка мала замінити те, що створене було Переяславською угодою 1654 року й наступними українсько-московськими договорами. Зрив Мазепи з Москвою був не лише ліквідацією українсько-московського союзу, але й позбавляв московського царя його українського титулу («цар Малої Росії» ²). Союз України зі Швецією, пов’язаний з протекцією шведського короля над Україною, не давав останньому жадних українських титулів, бо, за свідченням гетьмана П. Орлика (у «Виводі прав України» 1712 року), шведський король «не могтиме ніколи присвоїти собі «титул і герб» Українського Князівства ³. Тим самим єдиним носієм і репрезентантом найвищої влади України залишився Гетьман Війська Запорозького.

Доки живий був гетьман Мазепа, цей стан не викликав жадного сумніву. Українська політична думка давно вже була призвичаєна до того, що гетьман є «зверхЂйшій владца і господар отчизни» (формула з часів гетьмана Самойловича) ⁴, й революція Мазепи ще більш ствердила це. Можна думати, що за нормальних умовин, в разі перемоги

України у війні з Московщиною, цей етап знайшов би собі логічне правне оформлення і в титулі володаря Української держави (можливо, щось на зразок княжого титулу Юрія Хмельницького). Але поразка України, еміґрація мазепинського уряду й смерть гетьмана Мазепи стали цьому на перешкоді. Зокрема, смерть Мазепи в очах українських легалістів зміцнювала на Україні позиції гетьмана Івана Скоропадського. А на еміґрації склалися відносини, які чимало послаблювали силу й авторитет гетьманської влади.

За таких обставин, неминуче повстало питання про взаємини основних українських політичних чинників в нових, незвичайних і дуже скомплікованих, умовах еміґрації. Старі суперечності між старшинською аристократією й гетьманською владою, і між Запорожжям і Гетьманщиною знову виходили на поверхню українського політичного життя. Якщо раніше інтереси вищої старшини були, тою чи тою мірою, застережені в українсько-московських договорах (зокрема, в Коломацькій угоді 1687 року) і, в кожнім разі, старшина в своїх суперечках з гетьманом могла апелювати до царя, який, таким чином, ставав арбітром у внутрішніх українських справах (що, безперечно, дуже посилювало московський вплив на Україні), то тепер в умовах еміґрації і невтручання шведів у внутрішні українські відносини, старшина потребувала нового оформлення й ґарантії своїх станово-політичних справ. Годі й казати, що після смерті Мазепи становище старшини супроти гетьманської влади було значно вигідніше, а втрата гетьманського скарбу, який, за ухвалою Карла XII, дістався як спадок небожеві Мазепи А. Войнаровському, що відмовився кандидувати на гетьмана ⁵, ставила майбутнього гетьмана в повну залежність від старшини і, великою мірою, Запорожжя.

Серед української старшини на еміґрації виразно помічаємо дві основні групи. З одного боку старшина старшої ґенерації, що почала свою державно-політичну діяльність ще в часи Руїни. Це були: генеральний обозний Іван Ломиковський, діяч ще часів М. Ханенка й І. Самойловича, довголітній співробітник Мазепи, який був вже на схилку свого довгого життя (він помер р. 1714); полковник Прилуцький Дмитро Горленко, людина ще не старого віку (народився десь коло 1660 року), вихованець Києво-Могилянської Колеґії, дуже близький до Мазепи і його свояк (або родич), діяч з великим адміністративним досвідом (був полковником з 1692 року), представник мазепинського покоління старшини, яке посідало визначне місце в українській політиці, починаючи з 1690-х років; Клим Довгополий, член Генерального Суду, майбутній генеральний суддя (1710). Це були люди великої поваги й авторитету, але політична роля цієї ґенерації була вже скінчена.

Більше значення мала друга група — молодша генерація старшини. Це були вже люди Мазепинської доби, здебільшого вихованці Києво-Могилянської Академії, діячі, які готові були перейняти на себе провід української державної політики. Визначніші з них -це два молодші віком члени уряду Мазепи — генеральний писар Пилин Орлик і генеральний бунчужний (згодом генеральний осаул) Федір Мирович (племінник дружини Д. Горленка), а також кол. Полтавський наказний полковник Григорій Герцик (швагер Орлика), майбутній генеральний осаул. До цієї групи належали також: військовий канцелярист Іван Максимович (з відомого роду Максимовичів), майбутній генеральний писар (1710 р.), людина дуже освічена; брати Григорія Герцика — Іван і Опанас Герцики; сини І. Ломиковського (Володимир, Ілля і Михайло), вихованці Київської Академії, Федір Нахимовський, зручний дипломат і довірена особа Мазепи, та інші — молодші діячі. Це були правдиві вихованці Мазепи, і саме ця група старший взяла в свої руки владу після смерті Мазепи й провід української політики та еміґрації протягом наступних десятиліть, аж до половини XVIII століття. Ця група найбільше спричинилася до створення Бендерської конституції, а її лідер — Пилип Орлик став екзильним Гетьманом України ⁶.

Але єдину реальну українську силу на еміґрації мало тоді Запоріжжя, на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, людиною великого політичного досвіду, непримиренним ворогом Москви. Головною збройною силою української еміґрації були запорожці, які утворили свій осідок-Січ в Олешках, під протекцією Кримського хана. Ясна річ, це надавало Запоріжжю особливого значення і впливу на політичне життя української еміґрації. Українсько-московська війна і участь у ній Запоріжжя, а потім спільна еміґраційна доля значною мірою усунули давні суперечності між Запоріжжям і Гетьманщиною (чи еміґраційною гетьманською старшиною), які так давалися взнаки за часів Мазепи. На еміґрації сперечатися, властиво, не було чого, й треба було тільки подбати про те, щоб утворити такий modus vivendi, який був конче потрібний в умовах еміґраційного існування і був би бажаний на випадок переможного повороту на рідні землі.

Всі ці обставини й відносини створювали можливість компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі століття змагалися між собою на батьківщині й тепер, після поразки у війні з Москвою, опинилися на еміґрації: гетьманат, як зверхня влада Української Держави; старшина, як її провідна верства; Запоріжжя, як її — на той час єдина — військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були гармонійно погоджені в державно-правному акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. З цього погляду, Бендерська конституція 1710 року була витвором колективної української політичної думки, підсумком тих обговорень і дискусій, що провадились на еміґрації взимку 1709-1710 року, а може, ще й за життя Мазепи. Є всі підстави думати, що головним редактором Бендерської конституції був Пилип Орлик ⁷.

А втім, значення Бендерської конституції далеко виходило за межі самої еміґрації та її внутрішніх взаємин. На складення цієї конституції великий вплив мали тогочасні зовнішньо-політичні обставини, в яких опинилася українська еміґрація. Події, що сталися в першій половині 1710 року, мусіли значно піднести дух і настрій еміґрації після важкої депресії попередніх місяців, в наслідок військової поразки, труднощів і небезпек еміґраційного життя, внутрішніх чвар серед еміґрантів, певного дефетизму частини старшини, нарешті, смерти гетьмана Мазепи й жалюгідної боротьби за гетьманську спадщину поміж старшиною (Старшинською Радою) і Войнаровським.

Насамперед пощастило ліквідувати гетьманську кризу, що затяглась на кілька місяців. Орлик погодився бути гетьманом, і ця кандидатура була підтримана Запоріжжям і схвалена Карлом XII, як протектором Української держави. Це був найкращий вихід з дуже важкої ситуації й дуже щасливий вибір для української національно-визвольної справи.

Далі не-абиякє значення мало те, що шведський король погодився оформити дану ним раніше ґарантію української державної незалежности та кордонів Української держави й зобов’язання визволити Україну з-під московського панування. Це було урочисто стверджено в королівській «конфірмації» Бендерської конституції й «асекураційному дипломі», виданих Карлом XII гетьманові Пилипові Орликові 10 травня 1710 року ⁸.

Ще більший вплив на настрій провідних кіл української еміґрації мало пожвавлення антимосковських чинників в Европі у першій половиш 1710 року. Зокрема, у березні 1710 року приїхав до Бендер новий французький посол до Туреччини, граф Дезайєр, який відбув важливі наради з Карлом XII і з П. Орликом, інформуючи їх про підтримку Швеції, в її боротьбі з Москвою, з боку Франції, Англії й Голляндії ⁹. Незабаром після того до Бендер пробився (через Угорщину) Київській воєвода Й. Потоцький з двухтисячним загоном шведсько-польського війська. Ще раніш українська еміґрація (властиво, Запоріжжя) нав’язала з Угорщиною (через угорського дипломата Пал Радаї, який побував у Бендерах наприкінці 1709 і на початку 1719 року) ¹⁰. Зміцнювались також стосунки з Кримом ¹¹. Все це давало надію на те, що незабаром почнеться новий шведсько-український наступ проти Москви, за допомогою західно-європейських держав, а також Туреччини й Криму. Хоч на початку 1710 року Турецький уряд підтвердив мирний договір з Росією, але й далі в Константинополі тривало змагання різних чинників — зовнішніх і внутрішніх, що мали на меті викликати війну Туреччини проти Росії. Справді, в листопаді 1710 року була оголошена війна, яка закінчилась великою поразкою на Пруті 1711 року.

Всі ці акції й пересправи відбилися й на українській еміґрації й створили атмосферу, в якій могла з’явитися Бендерська конституція. Натхненна духом боротьби, глибокою вірою в правду української справи й надією на її близьку перемогу, Бендерська конституція 1710 року була не лише теоретичним твором української політичної думки на еміґрації і міжнародно-політичною деклярацією державних прав і прагнень України, а насамперед мала бути конституційним актом незалежности української держави, визволеної від московської окупації.

5 квітня 1710 року Пилип Орлик був обраний на гетьмана України. Обираючи Орлика, «достойного тоей Гетманськой чести и могучого, при помощи Божой и при протекцій НайяснЂшого Королівського величества Шведського, высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманский, под сее время трудное тяжкій, двигати, управляти и о интересах отчизны Малороссійской ¹² радЂт и радити», генеральна старшина і кошовий отаман Запоріжжя уклали з новим гетьманом «договір і постанову» — «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», відомі в історії під іменем Бендерської конституції 5 квітня 1710 року. Того ж дня гетьман Пилип Орлик склав урочисту присягу на вірність України та її новій конституції ¹³.

II

Текст Бендерської конституції складається зі вступу (преамбули) й 16 пактів. Преамбула являє собою цікавий історично-політичний трактат, в якому висловлена ідея споконвічної тяглости української державности. Для творців Бендерської конституції — «народ валечный, стародавный Козацкій, прежде сего именованный Козарскій, первь провознесл был славою несмертельною, обширным владЂніем і отвагами рицерскими, которими не тылко охрестным народом, лечь и самому Восточному Панству (Візантійській імперії), на морЂ и на земли страшне был...». Потому «Праведный Судія Бог, за умножившіеся неправды и беззаконія, многими казньми наказавши, тот народ Козацкій понизил, смирил и ледво не вЂчною руиною низвергл, на остаток военным оружіем держа†Польской чрез Болеслава Храброго и Стефана Баторія, королей Польских поработил». Однак «не до конца прогнЂваючися, ни во вЂки враждуючи, а хотячи на первую слободу помянутый народ Козацкій з подтяжного на тот час панованья польского выпровадити, воздвигнул ревностного Православія святого, отчизны прав и вольностей войсковых стародавных оборонцу, валечного Гетмана, славной памяти Богдана Хмельницкого», який визволив Україну з-під польського підданства. Далі переповідається історія українсько-московських відносин, починаючи з Переяславської угоди 1654 року й кінчаючи революцією Мазепи. Й хоч «неизслЂдованные судьбы Божій, так ревностного небожчиковского (Мазепи) намЂренія, за оначным отмЂнной фортуны военной поводом, не тылко не исполнили, лечь и самого тут в БендерЂ декретом смертельным прикрили», «однак осиротЂлое по смерти своего первенствуючого Рейментара, Войско Запорожское, не отчаеваючися желаемой себЂ свободы и полагаючи сталую уфность в помощи Божой, в протекцій найяснейшого короля, его милости, Шведского, и в праведной нашой справЂ, якая всегда обыкла тріумфовати», постановило обрати собі нового гетьмана і «для поправы и подвигненья упалых прав своих и вольностей войсковых» укласти з ним «договор и постановленіе».

Конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського, як станову виборну гетьманську монархію парламентарного типу. Гетьман, як голова держави, повинен «всЂ старанья ложити, жебы єдина вера Православная Восточного исповЂданія, под послушенством СвятЂйшого Апостольского Фрону (трону) Константинопольского, вЂчне утвержена была, и з помноженьем хвалы Божой, церквей святых, а з цвЂченьем в науках вызволіоных синов Руських разширялася и, яко крин в терпіи, межи окрестными имовЂрными панствами, процвЂтала», і не допускати «жадного иновЂрія» (п.1). Всі права і кордони Української держави — на заході по рч. Случ — повинні бути збережені й гарантовані трактатом, «чтоб Ero Величество и Его сукцессорове, НайяснЂйшіе Короли Шведскіе, вЂчними протекторами Украины титуловалися и самим дЂлом зоставали». У майбутніх трактатах з Московською державою король шведський має добитися визволення всіх українських полонених і ув’язнених у Московщині й щоб «всЂ починенные в нынЂшную войну на УкраинЂ шкоды нагорожено и слушне от Москвы пополнено» (п.2). На гетьмана покладено було також «старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни, на которую бы окрестные Панства заглядуючися, не дерзали себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати» (п.3). Цей пункт цілком відповідав вимогам Запорожжя і зв’язаних з ним кіл південної Гетьманщини ¹⁴ .

Бендерська конституція забезпечувала державно-територіяльні, військово-політичні та економічні права й інтереси Запоріжжя. Гетьманська влада приймала на себе зобов’язання, «жебы ДнЂпр от городков и фортец Московских, також и кгрунта войсковіе от поссессіи московской очищены и до первобытной области Войска Запорожского привержены были», і там «впредь никому ани фортец строити, ани городков фундувати, ани слобод осажувати, ани яким же колвек способом тых войсковых угодій пустощити» не тільки не дозволяти, але й «до обороны оных... Войску Запорожскому Низовому всякую помочь чинити» (п.4). Місто Терехтимирів «зо всЂми угодіями и з перевозом на ДнЂпрЂ» мало бути привернуте Запоріжжю ¹⁵; «ДнЂпр увесь згори от Переволочной вниз, перевоз Переволочанскій и самый город Переволочную, c городом Келебердою и рЂка Ворскло з млинами, полку Полтавському знайдучимися, и фортецу Кодацкую» «при Войску Запорожском» мало бути «заховано», з повним забезпеченням там господарчих прав та інтересів Запоріжжя, якому також «рЂки, рЂчки и всякіе прикметы (урочища)» аж до Очакова «мЂют належати» (п.5).

Та головну увагу в Бендерський конституції приділено було забеспеченню політичних інтересів великої старшини («годных и заслужоных в Войску Запорожском особ») супроти гетьманського абсолютизму, що виразно зазначено вже в преамбулі до конституції, де засуджено практику « преждных гетманов Войска Запорожского», які, «востаючи под самодержавцами Московскими привлащати себЂ дерзали, над слушность и право, самодержавною владзу, которую были значне надвередили давные порядки, права и вольности войсковые, не без всенародной тяжести». Ще ширше розгорнуто цю тезу в п.6 конституції. Називаючи таку практику «безправьем», творці Бендерської конституції «договорили и постановили... таковое право, которое мЂет быти вЂчне заховано»: «абы в отчизнЂ пашой первенствуючими были совЂтниками енеральная сташина так респектом урядов их первоначальных, яко и уставичной при гетманах резиденцій»; «по ных зась обыклым порядком послЂдуючіи полковники городовіе, подобным же публичных совЂтников характером почтены нехай будут»; окрім того, «з каждого полку по единой значной, старинной, благоразумной и заслужонной особЂ» мають бути обрані «за согласіем Гетманским», як «до общей рады енеральній совЂтники». З цими генеральними особами, полковниками і генеральними радниками повинен гетьман та його «сукцессорове» «о цЂлости отчизны, о добрЂ оной посполитом и о всяких дЂлЂх публичных радитися, ничого, без их соизволенія и совЂту, приватною своєю владзою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити».

Ця Гетьманська рада мала збиратися «в резиденцій гетманской» тричі на рік — на Різдво, на Великдень і на Покрову. На ці ради «не тылко панове полковники старшиною своєю и сотниками, не тылко зо всЂх полков енеральныи совЂтники, але й «от Войска Запорожського Низового, для прислухованья ся и совЂтованія, послы мЂют и повинни будут, за присланьем к себЂ от Гетмана ординансу, прибувати» своєчасно і «гдЂ что колвек будет от ясно вельможного гетмана до общой бы рады предложено, а там всЂм благосовЂстно, без жадных, приватного своего и чужого порядку, респектов без душегубной зависти и вражды, совЂтовати обовязаны будут, так далече, жебы ничого не было в тых Радах з уближеньем чести Гетманской, з публичною отчизны тяжестію и разореніем, а, не дай Боже, и пагубою». Проте, і в інший час гетьман мав термінові «публичные справи», зокрема щодо зовнішніх зносин, «управляти и отправляти» лише «з обрадою енеральной старшины», «не утаеваючи пред ними жадных корреспонденцій листовных, найбарзЂй заграничных и тых, якіе могут цЂлости отчистой и добру посполитому вредити».

Кожен із сталих членів Генеральної ради (Генеральна старшина, полковники і генеральні радники (повинен «при обнятю свого уряду» виконати присягу (за певною формою) на вЂрность ку отчизнЂ, на зычливость к рейментарови своему, на захованье повинностей своих, якіе колвек до уряду чіего належатимут». Коли б «что противного» ¹⁶, правам и вольностям войсковым вредительного и отчизнЂ неполезного» помічено було в гетьмана. Генеральна Рада має право «волными голосами» чи то приватне, чи, в разі «нужной и неотволочной» потреби, публічно гетьманові «выговорити и... упоминатися, без уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору», і гетьман через те не має «уражатися и помсты чинити», а «развращенния исправити старатимется». Взагалі гетьман має генеральну старшину, полковників і генеральних радників «шановати... и за товариство, а не за слуг и предстоятелей работных... консервовати», «не принуждаючи их умыслие, для пониженья особ, до публичного, неприличного и непоносного пред собою стояния, опрочь того, гдЂ потреба укажет (п.6). генеральна старшина застерігала за собою також право обов’язкового докладу гетьманові (п.8).

Інститут генеральних радників, які, крім сталої участи в Генеральній раді, мали ще «каждый... в своем полку, з которого на радецтво изберется», «совокупне c паном полковником городовым, постерегати порядков и оные общим совЂтом управляти, застановляючися за крывды и тяжести людскіе» (зародок полкових рад), — був правно-політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») на Гетьманщині.

Конституція обмежувала також права гетьмана у царині судівництва, застерігаючи компетенцію генерального Військового Суду (п.7), фінансів (мав бути відновлений уряд генерального підскарбія ¹⁷, землеволодіння (обмеження права надавати маєтності — п.9), номінації урядників, як військових, так і посполитих, які «всегда ... мЂют быти волними голосами, особливе зась полковники, обираны, а по избранію владзою гетманскою подтвержуваны», хоч елекція на ці уряди мусить відбуватися «не без волЂ гетманской»; при цьому рішуче заборонялася будь-яка корупція (п.10) ¹⁸. Гетьман має «довольствоватися своїми оброками и приходами, на булаву и особу его гетьманскую належачими...» (п.9).

Бендерська конституція приділила увагу також становищу широких народних мас і взагалі соціяльно-економічним проблемам тогочасної України-Гетьманщини. Гетьман був зобов’язаний «на тое пилное и неусыпное мЂти око, жебы людЂм войсковым и посполитым збытечные не чинилися тяжести, налоги, утеменженья и здырства» (п. 10). Для цього, маючи також на увазі інтереси міст, мала бути переведена генеральна ревізія «всЂх маєтностей, под державцами зостаючих», на підставі якої Генеральна Рада могла б «разсудити и постановити, кому годие належит, а кому не належит, войсковые добра и маетности держати, и якіе повинности и послушенства подданскіе мЂются державцам от посполіства отдавати». Це була давня і постійна вимога Запоріжжя до гетьманського уряду. Зокрема конституція вказує на «купцов мастных», які «защищаючися то универсалами гетманскими, то протекцією полковничою и сотницкою, ухиляются от двиганья сполных тяжаров посполитых», і зазначає, що гетьман «універсалами своими привернути не занехает... Купцев до посполитых повинностей...» (п. 12). Проте, конституція застерігала всі «права и привили слушне надани» українським містам, зокрема «городу столечному Кіеву» (п. 13). Взагалі обіцяно було полегшити становище козаків і посполитих — «людей убогих» (п. п.10-12, 14, 16). У зв’язку з тим, було ухвалено, що «аренды... и... станція компанЂйская и сердюцкая... повинни быти отставлены и весьма знесены» (п.15) ¹⁹.

Такий основний зміст Бендерської конституції 1910 року. Вона не стала державним законом України-Гетьманщини. Дальший розвиток історичних подій не дозволив здійснитися плянам і мріям творців цього епохального документу, що був синтезою української державно-політично думки Мазепинської доби. Але вплив Бендерської конституції на українську політичну ідеологію XVIII ст. безперечний. І гетьман Пилип Орлик і інші лідери української еміґрації завжди, до кінця свого життя, визнавали основні засади цієї конституції законом для себе і своєї політичної діяльности. Недарма Григор Орлик, син і продовжувач справи свого батька, писав (у мемуарі до французького короля Людовіка XV 12 лютого 1741 року), що батько його діяв «згідно своєму обов’язку і угоді, яку він уложив з Козацькою (Українською) нацією з того часу, як його вибрали гетьманом» ²⁰. Й останній, що залишився серед живих, член Мазепинського уряду, Федір Мирович писав р. 1754 до Григора Орлика, що «стародавні права Козацької нації стверджені в Бендерах при виборі Вашого славетного батька», були й надалі залишаються найвищим законом української державности ²¹.

Але вплив еміґраційної конституції поширювався й на окуповану Москвою Гетьманщину. Бендерська конституція була добре відома на Україні. Микола Ханеико, майбутній генеральний хорунжий, один з найвизначніших державних діячів України першої половини XVIII ст., зберіг у своєму фамільному архіві латинський текст конституції, власноручно ним переписаний ²². Тоді ж був зроблений і український переклад її. Цілком слушно каже М.П. Василенко, що основні ідеї Бендерської конституції були популярні на Україні і в часи гетьмана І. Скоропадського (про це свідчить, зокрема, дуже цікавий проєкт реформи державного устрою Гетьманщини. Що його знайшов у московських архівах Проф.Л.О.Окіншевич), і пізніше, в другій половині XVIII ст. ²³.

Бендерська конституція 1710 р., ця за виразом В. Липинського, «конституційна хартія України» ²⁴, як сталася, так і зосталася «на вЂкопомную Войска Запорожского и всего Народу Руського (Українського) славу и пам’ятку» ²⁵.

ПРИМІТКИ

 ¹ «Мазепа». Збірник. Том І. — «Праці Українського Наукового Інституту», том XLVI, Варшава, 1938, с. 115.

 ² Про це — див. нашу працю «Українсько-московська угода 1654». Вид. ООЧСУ-ЛВУ, Ню Йорк-Торонто, 1954, с. 71 і далі.

 ³ І. Борщак, «Вивід прав України». — «Стара Україна», 1925, I-II, Львів. Див. «Вісник», 1954, ч.5 (67), с. 13.

 ⁴ Див. нашу працю «Гетьман Іван Мазепа та його доба». — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том 170. Вид. ООЧСУ-ЛВУ, Ню Йорк-Париж-Торонто, 1960, с. 27.

 ⁵ Див. «Мазепа», I, с. 107-133.

 ⁶ Докладніші відомості про українську старшину на еміґрації — див. у нашій праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба. Про II. Орлика — див. Б. Крупницький, Гетьман Пилип Орлик (1672-1742). Його життя і доля, Мюнхен, 1956 (там же й бібліографія).

 ⁷ І. Борщак. «Orlikiana». — «Хліборобська Україна», кн. IV, Відень, 1922 — 1923, с. 365.

 ⁸ Ці документи опублікував О. Бодянський в «Чтеніях Общест†исторіи и древностей россійских при Московском УниверситстЂ», 1947, кн. I, с. 17-19.

 ⁹ І. Борщак, Гетьман Пилип Орлик і Франція. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 134-135, Львів, 1924.

 ¹⁰ Я.И. Штернберг, Русско-венгерские отношения периода Полтавской победы. — «Полтавская победа. Из истории международных отношений накануне и после Полтавы», АН СССР, Москва, 1959, с. 96 і далі.

 ¹¹ Б. Крупницький, op. cit., c. 23 і далі.

 ¹² В латинському тексті Бендерської Конституції, де взагалі немає терміну «Мала Росія», тут стоїть просто: «hot Ducasie» («Чтенія», 1847, I, с. 4).

 ¹³ Бендерська конституція 1710 року збереглася в двох текстах — латинському, який можна вважати за основний (опубліковано в «Чтеніях в Общест†исторіи и Древностей Россійских», 1847, кн. I, с. 1-17) і в українському, що являє собою, мабуть, переклад (не досить досконалий), зроблений на Україні в першій чверті XVIII століття (опубліковано в «Источниках Малороссійской исторіи» Д. Бантиш-Каменського, ч.II, с. 242-255. — «Чтенія в Московском Общест†исторіи и древностей россійских», 1859, I). Далі цитуємо цей переклад. Французький переклад (не досить точний) Конституції, разом з ориґіналом, опублікований був окремим виданням: «Pacta et Constitutiones...», Lausanne, 1916.

Сучасний український переклад Бендерської конституції, зроблений з латинського ориґіналу проф. д-р В. Стецюком, буде опублікований у збірці «Акти Української Державності (X — XX ст.), що тепер готується нами до друку.

Присяга П. Орлика — див. «Чтенія», 1847, I, с. 16-17 (латинський текст); «Чтенія», 1859, I, 254-255 (український текст).

 ¹⁴ Договір вічного союзу України з Кримом був підписаний 23 січня 1711 року («Чтенія», 1847, I, с. 44-50).

 ¹⁵ У Терехтемирові, який «здавна до Войска Запорожского Низового належал и шпиталем оного назывался», мали «шпиталь... для старинных, зубожалых и ранами скалеченных козаков, коштом войсковым построити» й утримувати (п. 5).

 ¹⁶ В латинському тексті: «quid aequitati ас devii...». («Чтенія», 1847, I, 9).

 ¹⁷ Конституція встановлювала також новий уряд полкових підскарбіїв, по 2 на кожний полк (п.9).

 ¹⁸ Також і полковники «без вольного избранія цЂлой сотнЂ, сотников и інших урядников, для коррупцій и яких же колвек респектов, а для ураз своих приватных не повинны также от урядов отстановляти» (п.10).

 ¹⁹ Як це не дивно, Бендерська конституція ще майже не досліджена. Єдина спеціальна розвідка відомого українського історика-правника М.П. Василенка «Конституція Пилипа Орлика». — «Ученые записки Института Истории РАНИИОН», т. IV, Москва, 1929, с. 153-171. Англійський переклад її («The Constitution of Pylyp Orlyk» вміщено в «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. VI, №3, 4 (21-22, 1958, pp. 1260-1295).

 ²⁰ І. Борщак, «Orlikiana». — «Хліборобська Україна», IV, c. 368.

 ²¹ І. Борщак, Великий мазепинець Григор Орлик, Львів, 1932, с. 155.

 ²² Див. нашу працю «Люди Старої України», Мюнхен, 1959, стор. 274.

 ²³ M. Василенко, op.cit, c. 168-171.

 ²⁴ «Хліборобська Україна», IV, с. 341.

 ²⁵ «Чтенія», 1959, I, с. 242.

Попередня     Головна     Наступна