Попередня     Головна     Наступна





Олександер Оглоблин

НОВІ МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ ПОВСТАННЯ ПЕТРА ІВАНЕНКА (ПЕТРИКА)*


[*Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано в Авгсбурзі виданням УВАН у 1949 р., 14 с.]



І


Студії над історією повстання Петрика, що провадилися в 1920-х роках і наслідки яких були частково опубліковані у виданнях Всеукраїнської академії наук 1, порушили низку питань, надзвичайно важливих для історії мазепинської доби. Справді, навколо особи Петрика та його повстання проти московського уряду й політики гетьмана Мазепи скупчилося стільки проблем політичних, економічних, ідеологічних — і все це оповите трагічним серпанком бурхливої героїчної епохи та інтриґуючою таємничістю джерел, — що навіть пайдрібніші й випадкові матеріали в цій справі, де дослідник нерідко мусів перетворюватися на слідчого, набували першорядного значення. Проблема міжстаршинської боротьби за часів гетьманування Мазепи 2, яка відкриває перепективу цілої внутрішньополітичної діяльностіи Гетьмана і дає багато для зрозуміння його тактики в справі зриву з Москвою 1708 р. проблема міжнародньо-політичної орієнтації Української держави кінця XVII — початку XVIII ст., коли в договорі Петрика з Кримом 1692 р. так міцно пов’язані були традиції Богдана Хмельницького — і політичні, і економічні (цілком слушно академік М. Слабченко знаходив у договорі 1692 р. нове потвердження своєї давньої тези про автентичність торговельного договору України з Туреччиною 1649 р., до якого так зневажливо — й то зовсім даремно — поставилася українська історіографія) та Петра Дорошенка з наступними міжнародньо-політичними плянами та акціями Івана Мазепи й Пилипа Орлика; проблема тяглости української державницької ідеології (ідея самостійности, незалежности й соборности Української держави в дусі Хмельниччини й майбутніх державних концепцій Мазепи та Орлика), і то з таким несподіваним і яскравим окресленням ідеї Великого князівства руського, звільненої від «гадяцької» федералістичної оболонки; проблема самої особи вождя повстання — того загадкового Петрика, який невідомо (для істориків) звідки взявся й куди подівся (бо вже неможливо стало повторювати байку «Исторіи Русов» про вбивство в 1696 р. людини, що жила й діяла ще в 1711—1712 рр.), який так несподівано рано й незрозуміло сильно висунув українську національно-державницьку програму, що її згодом репрезентували Мазепа й Орлик і яка стала святая святих української визвольної боротьби на кілька століть; і ціла низка інших — меншого маштабу й значення — проблем, з яких, проте, кожна має своє значення й інтерес для історика мазепинської доби.

Основні висновки наших студій над історією Петрикового повстання знайшли собі належне визнання в нашій історіографії. Адже професор Д. Дорошенко в своїй цікавій розвідці «Мазепа в історичній літературі і в житті» пише: «Проф. Ол. Оглоблин, який спеціяльно занявся справою Петрика, знайшов документи, які справді наводять на думку про якусь таємну причетність гетьмана до справи Петрика. В усякому разі вони встановляють напевно, що мотив руху був чисто політичний; малося на думці скинути за допомогою Криму залежність України від Москви і створити незалежну українську державу на обох сторонах Дніпра з виразно демократичним устроєм» 3. З другого боку, професор Б. Крупницький, хоч і не погоджується з нашою думкою про можливість якихось зв’язків між гетьманом Мазепою й виступом Петрика 4, але зате в новітній своїй праці вважає, що «перехід Петрика на бік Криму в 1692 р. був, безперечно, висловом тих настроїв, які передовсім напували серед полтавської старшини і на Запоріжжі, а ширше серед чималих відповідальних кіл на Гетьманщині. Це була спроба створити українську незалежну державу за допомогою турецько-татарського світу», і що «саме завдяки невдачі Петрика старшинський бльок зазнав рішучої поразки» 5.

Тим більше треба пошкодувати, що загальнополітичні умови, в яких перебувала українська історична наука з кінця 1920-х років, стали на перешкоді дальшим документальним студіям над повстанням Петрика (як, зрештою, і над цілою добою Мазепи) і унеможливили закінчення розпочатих в 1920-х роках дослідів і навіть публікацію (не кажучи вже про дальші розшуки) відповідних архівних матеріалів. Над темою про Петрика зависла своєрідна залізна заслона, тінь якої неминуче впала й на вільну українську історіографію, де маємо іноді спроби «забути» наслідки давно опублікованих студій й повернути історичну науку на ті позиції, де вона перебувала наприкіці минулого століття.

Прикладом цього є деякі твердження доктора М. Андрусяка в його новітній публікації «Історія Козаччини» 6. Зокрема доктор Анрусяк вважає, що «акція Петрика була водою на московський млин» 7. Це він виводить з того, що «те, чого він (Петрик) не міг використати, рішив використати для себе московський уряд» (мова мовиться про «опанування мас» 8). Демагогічну політику на Україні московський уряд, як добре відомо, провадив задовго перед Петриком, а як спромігся доктор Андрусяк яскраво антимосковський рух Петрика скерувати «на московський млин» — це секрет його наукової методи. Але особливо вражає в писаннях доктора Андрусяка про Петрика цілковите заперечення зв’язку Петрикової справи з акцією старшинської опозиції — з одного боку, і з українськими державницькими прагненнями гетьмана Мазепи, з другого боку. Доктор Андрусяк пише: «...саме в тому часі бувший старший канцелярист Генеральної військової канцелярії Петрик Іваненко, свояк генерального писаря Василя Кочубея і полтавського полковника Федора Жученка, захотів стати при допомозі невдоволених Мазепою запорожців, козаків і татарів гетьманом. Історикові М. Слабченкові «здається», що Петрик «явився знаряддям у руках Мазепи, в його боротьбі проти Москви: топ направлених проти Петрика універсалів і так і сяк, в закликах Петрика зустрічаються слова Мазепи, звучать оберігаючі ноти». Знову ж історик Петрикового повстання Олександер Оглоблин досить необачно за доносами й пасквілями робить спершу з Кочубея, згодом навіть з Мазепи промоторів Петрикового повстання, зверненого саме проти гетьмана і його протектора — Москви...» 9.

Цікаво, що той же автор, очевидно, інакше дивився на Петрика року 1939, коли писав: «Слід звернути увагу, що навіть Петрик, який повстав за гетьмана Мазепи в 1692 році, вийшов у дослідах нового його історика (Олександра Оглоблина) речником незалежної української держави, а не, як у давнішій історіографії — речником інтересів запорозької черні». (М. Андрусяк, Українська історіографія. Праці Укр. наук. інституту в Америці. I, Збірник Укр. наук. інституту в Америці. Сент-Пол, Мінн. — Прага, 1939, с. 10).

Оцінка Петрикового руху в новітній праці доктора Андрусяка щільно пов’язана з його концепцією діяльности гетьмана Мазепи, автономістичний характер якої перед 1705 р. доктор Андрусяк рішуче заперечує 10. На жаль, цю свою концепцію доктор Андрусяк обґрунтовує не в спосіб наведення власних фактів, а голослівно заперечуючи факти, подані іншими дослідниками, і безпідставно знецінюючи вказані ними документи. Не «необачно» й не за «доносами й пасквілями» (до речі, історик не має права цілковито нехтувати навіть такими джерелами, застерігаючи, звичайно, суворо критичне ставлення до них) висунули ми свої твердження (Кочубей) і припущення (Мазепа) щодо справжніх джерел і промоторів Петрикової акції. Відповідні матеріяли опубліковано в наших розвідках 1920-х років, мабуть, добре відомих докторові Андрусякові. Новітні матеріяли, що їх частково подаємо тут, тільки стверджують паші давні міркування про ролю Кочубея. Про участь Кочубея в справі Петрика категорично каже сам гетьман Мазепа. Про участь Мазепи в справі Петрика каже Самійло Величко. Але писання Мазепи й Величка не можна вважати за «доноси й пасквілі», як це, справді, досить необачно робить доктор Андрусяк.




II


Тим важливіші нові документальні матеріяли, що стосуються до повстання Петрика. Зокрема хочемо спинитися тут на двох документах (один з них був опублікований під час останньої війни, року 1940, і не міг тому звернути на себе увагу дослідників; другий і досі ще не виданий), які кидають нове світло на обставини Петрикової справи.

Перший документ походить з архіву Меншікова (з тої частини його, що знаходиться в Рукописному відділі Всесоюзної бібліотеки ім. Леніна, бувш. Рум’янцівського музею в Москві) і опублікований (не дуже справно) професор Г.П. Георгієвським в грудневому числі московського «Исторического Журнала» за 1940 р. 11 Це ориґінал листа гетьмана І. Мазепи Меншікову, писаного десь у середині (чи другій половині) березня 1708 р. під свіжим враженням вістки про донос Кочубея та Іскри. Зважаючи на великий інтерес цього листа і неприступність видання, де він був опублікований, наводимо його текст.

«Извествую вашой княжой светлости для информации, — писав Гетьман, — что Кочубей исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мне был противный и разные подо мною рвы копал, советуя непрестанно з враждебниками моими, якии уже инныи давно, a инныи в недавном времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные письма, а будучи писарем генеральным, имеючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болезни, не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые некоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велел был я его за крепкой взять караул.

Потом и в другий раз он же Кочубей, по приказу моєму, взят же был за караул в той власне час, як блиский его кревный проклятый Петрик до орды Кримской передался и великой мятеж в народе малороссийском учинил, о котором были неложныи сведытели, от полковника Миргородского прислании, что его он Кочубей з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму выправили 12. А Искра, свояк Кочубеев, который родные сестри держал, что я по указу е. ц. в., за явную его Искри змену, за согласие з каймаканом Перекопским и частые пересылки подарков и писм до началников Кримских, по чолобитью всех полчан полтавских, отставил его от полковничества Полтавского, завзял на мене вражду и злобу, которую, и на полковничестве будучи, внутр таил, и хотя его Искру указал был его ц. в. сковав тогды ж присыла... на Москву, однакож я своим предстателством заступил оного 13. За якое мое милосердие теперь мне награждается.

A свободными я их, Кочубея и Искру, учинил от достойной казни по многому и неотступному прошению многих духовных и мирских особ, найпаче же на моление слезное отца пастыра и благодетеля моего великого, блаженные памяти митрополита Киевского Варлаама 14, и покойной матушки моей, такожде милосердствуя о жонах и детех, плачущих и ридающих, обаче ныне весма недостойны явились помилования».

Цей дуже цікавий документ заслуговує на спеціяльну увагу дослідників мазепинської доби, особливо тому, що він дає цілу історію взаємин Мазепи й Кочубея 15, звичайно, в освітленні Мазепи (і то за надзвичайних обставин 1708 р.), і, можна сказати, з власних уст гетьмана стверджує, що в українських урядових колах того часу вважали за безсумнівну причетність Кочубея до справи Петрика 16. Недарма український посланець до Москви Юрій Харевич казав (1691), що «на Украине говорят, что он (Петрик) на Запороже збЂжал с вЂдома генералного войскового писаря Василья КучюбЂя... і знатно де совершенно, что тот побЂг Петрушкин на Запороже учинился c вЂдома КучюбЂева» 17.

Це була офіційна версія українського уряду, хоч, звичайно, не призначена для ширшого загалу, — і разом з тим це була публічна опінія, яка з тих же причин не могла в свій час знайти собі офіційного підтвердження.




III


Другий документ вводить нас в інтимне коло старшинських взаємин кінця XVII — початку XVIII ст. Це ориґінал листа полковника Київського Костянтина Мокієвського до гетьмана Мазепи. Лист не має дати, але, поза всяким сумнівом, його написано між 1700 і лютим 1701 р. Зважаючи на те, що цей документ не опублікований і взагалі невідомий історикам мазепинської доби, наводимо тут його повний текст. Мокієвський писав Гетьманові:


«Милостивый мой ДобродЂю! Як сталем на том полковницт†ʳевском з ласки Велможности Вашой, вЂкгды радостного собЂ мешканя, як поводится в людей, не зажилем. Але все журба за журбою, скорб по скорбЂ, если до Батурина ку Велможности Вашой виєжджу, то як нарожен не могу смЂло ку Велможности Вашой вступить. З Батурина кгды до дому поворочаюсь, завше слезами не облившися не виеду. В дом свой приехавши, не поживу недель двох, трох, зараз од Велможности Вашой и бЂгут писма строфовалніе ку мнЂ в невинвости моей; и щастливый тот лист, якій бы мнЂ не был з конфундованем, або з яким лихом. Веселе кгды было у Пана Столника, Довгополий, напавши на мою жону при людех многих зневажал як хотЂл, курвою називал и иншими ущипливими словами домовлял, що мы обое слезами крвавами облившись скаржилемся Велможности Вашой не поеднокротно, якую ж справедливость одержалем, але еще з болшим жалем одхожу и одходилем. КелЂх церковный у Кобижчи злодЂй украл, а Довгополий направил замковых, которие приехавши коня моего доброго з станЂ (sic!) взявши, поти ездили, поки в нЂвец его обернули, толко живого прислали, издох; а я за его далем золотих сто. А другого коня у войта взяли, и той издох. Реестр ексцессов Довгополого пополненых в полку моем посылалем до Велможности Вашой, а Велможность Ваша приобещалисте вислати на инквизицію: теды не прислали, и минулось так; а Довгополий з того еще далЂй розшираеться. А ежели що я неправдивого допосилем Велможности Вашой, без мене теперь рачте росказати вивести инквизицію. Пан Судя Енералний Великодных Свят запросивши мене в дом свой при полчанах Полтавских и моих полчанах всЂ рЂчи минувши, стал мнЂ домовляти накиданем на полчан моих рЂну, капусту и иншие чинить долегливости и кривди, богатством нЂякимсь допинал. И вибЂгши з комнати Тишчиха, з направи панЂ Судиной, так мене безчестила поганими словами, же з великого жалю моего и стиду, слезами обливаючись, не памятаю як з его дому вийшол. Велможность Ваша рачте з ласки своей панской написати до велможной добродЂйки, нехай жона моя реестр подаст, як пан столник, чили его старости шкод починили в кгрунтах и инших рЂчах в селе Коровинцах жонЂ моей належных; лЂсов три зрубав, греблю спустошив, стави позловлювал, греблею иншою став перепяв, меди, пива з ліоху повикидал, двор спалив, жидок коня взял, которий стоявся болшей талярий ста, проса насЂяли, на которое орали як на сто день, все казал товарами зпасти и зпасли; и иншие мои бЂди, которие од их поношу и терплю, не могу и виписати.

Так то мнЂ нагорожается за мои одваги кривавие и несносние праци военние. А що Велможиость Ваша пишете, же лишнее говору, — памятую кгды посылалисте мене на Москву з иншими полковниками, дали мнЂ информацію и инструкцію що говорити и чого добыватись словесно, и я был того вимогл и позволено нам говорити: теды пан полковник Гадяцкий, не справуючись ведлуг інформаціи Велможности Вашой, положивши в Поселском дворЂ инструкцію, мовил так: нам що говорить мужикум? Я на его слова одозвалем: коли ти мужик, а я не мужик, козак. А он отповидЂл: ти шляхтичь, а не козак. А я знову мовил: естемь шляхтичь, а ти перехристь, жидовский сын. Теды потом запитав Лев Кириловичь: для чого на тебе не милостив пан гетман и не написал в перших тебе, да написав пана полковника Гадяцкого, а чулисмо завше твою одвагу рицерскую и працу и ты в нас перший в статях полковник? Теды отказал пан Украинцев: для того не писано, бо есть кревный пану гетману. И знову Лев Кириловичь запитал: для чого ты грамоти Перекупской посылки не взялесь собЂ на маетности як тобЂ давано? Теды я одказалем: без вЂдома велможного пана моего не могу и не смЂю брати и мнЂ без маетностей волію у добродЂя моего взяти всего доброго, як коней, так грошей, так суконь, и що ли колвек потребно не боронит мнЂ. И Лев Кириловичь сам вимовил: правда чулисмо и мы, же панцирь якийсь добрий взялесь у пана гетмана и пан гетман писал и казал, жебы отдал, и не далесь; и в жарт обернувшись пред всЂми по плечу моем вдарил: инших, мовит, перебили, поламали, а ему ничего не вчинил, такой вор, и не смЂл ему говорити за панцирь пан гетман. И знову часу того жь былисмо у пана Украинцева з ВинЂусом; и питаеться мене пан Украинцев: яким способом од вас Петрик утіок? Отказалем я: питайся в. м. пана полковника Гадяцкого и Полтавского, у их бил з жалованем, они знают о его втЂканю, а пан ВинЂус у мене был з жалованем, я своего встерЂгл, в жарт мовил. И потим мовит пан Украинцев: знаете вы хто его выправил? ОдповидЂлем: ваш же Михайло той которий полковником Гадяцким был и в змЂнЂ як у вас, так и в нас оказался. Хиба той, мовил пан Украинцев, Михайло нам много приобецал денег, где 6 он тие денги брал; у вас бы брал да ордЂ давал; для чого жь бы то так было? ОдповидЂлем: хотЂл у вас як быто булаву достати, а потим и вами так бы трусил, як сам хотЂл. И Тополницкий нехай признает, якая мова была о пану Судіи, а я як себе самого, так оного вимовлял и во всем екскузовал; а ежели бы я зналем такую его зычливост до себе од пана Судій, присыпалем бы пороху до стЂрки.


K. Мокіевский» 18.



Лист не має дати, але час написання його встановити неважко. Посольство до Москви, про яке йде мова, відбулося 1696 р. 19 після відступу татар і Петрика з Лівобережної України в кінці січня того року 20. Але лист Мокієвського був написаний значно пізніше. В ньому згадується про весілля «пана Столника», себто племінника гетьмана — Івана Обидовського, полковника ніженського, яке відбулося (з донькою Василя Кочубея — Ганною) в січні 1698 р. 21 Далі в листі мова мовиться про Кочубея як генерального суддю — він став ним року 1700 22. Нарешті, про Обидовського говориться, як про живу людину, — він помер у лютому року 1701 23. Отож, лист Мокієвського був написаний десь у 1700 — на початку 1701 р. 24

Значення цього документа далеко виходить за межі тих фактичних відомостей, які він подає. Насамперед відкривається яскрава картина міжстаршинських взаємин і тої ворожнечі, яка роз’їдала їх в кінці XVII — на початку XVIII ст. З одного боку, Костянтин Мокієвський, старого шляхетсько-козацького роду, полковник київський, «кревний» гетьмана (по матері його Марії Магдалині, народженій Мокієвській), один з визначних представників вищої української старшини, хоробрий полководець («руський Гектор») і щедрий меценат української церкви 25.

З другого боку, родина генерального судді Василя Кочубея — «первенствующої по гетьмані особи», — посвоячена з гетьманом через шлюб Обидовського з Кочубеївною, та її прихильники. Між Мокієвським та його дружиною 26 і Кочубеями точиться велика ворожнеча й боротьба, яка не раз набирає форм публічного скандалу. Причини цієї ворожнечі (принаймні зовнішні) доволі дріб’язкові. Це — різні чвари між Мокієвським і Довгополим 27 (вочевидь, близьким до Кочубея та його родини) та маєтково-господарчі суперечки між дружиною Мокієвського й Обидовським в с. Коровинцях. Ці суперечки й сварки, врешті, створили нестерпне становище і викликали інтервенцію з боку Гетьмана.

Позиція Мазепи була дуже делікатна. Тут переплітались і інтереси державно-політичного порядку, і родинні та особисті взаємини й почуття. І Мокієвський, і Обидовський були близькими родичами Гетьмана. Але в Мокієвського було багато ворогів, і доволі впливових та активних. А за Обидовським стояла родина Кочубея з її численною парентелею й клієнтелею, де всім і всіма командувала владна й честолюбна судіївна — Любов Кочубей.

Ця обставина особливо ускладнювала справу. Гетьман Мазепа не міг не цінувати Мокієвського, людини заслуженої «одвагами кривавими й незносними працами воєнними», а до того ще й вірної й відданої Гетьманові й своєму родичеві. Бо з гіркого досвіду своїх давніх відносин з Кочубеєм та Кочубеїхою Мазепа аж ніяк не міг цілком довіряти й сприяти їм 28, і це, звичайно, ураховував Мокієвський, апелюючи до Гетьмана. Але Гетьман як голова держави передусім мусів зважати на державну рацію стану. Він намагався залагодити цей прикрий і шкідливий для українських державних інтересів конфлікт між двома представниками вищої старшини. І ось тут приточилася справа, яка дала підставу Гетьманові докорити Мокієвському, що він «лишнеє говорить», і то там, де не треба. Гетьман, очевидно, пригадав (або мав це на оці), що коли Мокієвський був послом у Москві в 1696 р., він нібито говорив московським вельможам і високим урядовцям про причетність Кочубея до справи Петрика. Отож, Мокієвський в своєму листі до Гетьмана, що ми його навели вище, розповідає, як воно справді було в Москві.

Ця частина листа має величезний інтерес. З одного боку, вона дає новий причинок до історії повстання Петрика, яке в українських і московських колах того часу звичайно пов’язували з ім’ям Кочубея 29.

А з другого боку, лист Мокієвського подає дуже барвистий малюнок московсько-українських взаємин того часу — і політичних, і побутових, і головне, свідчить про намагання московського уряду (який, безперечно, був добре поінформований в українських справах і відносинах) внести дальший розбрат у кола української вищої старшини, розсварити її ще більше між собою і посіяти в неї недовір’я й незичливість до Гетьмана. Московські дипломати прагнуть викликати українських представників на одверті розмови, випитують у них українські політичні таємниці. Зокрема, їх цікавить справа Петрика та участь у ній Кочубея. Не треба забувати, що розмови, згадані в листі Мокієвського, мали місце 1696 р., коли давно був осягнутий певний компроміс між Гетьманом і старшинською опозицією в особі Кочубея, і Мазепа, який 1691 р. казав московському послові, що «Петрушка совершенно побЂжал с вЂдома Кочюбъева і полтавского полковника» (Ф. Жученка 30), згодом у своїх зносинах з Москвою вже не повторював цієї версії і, очевидно, намагався вигородити й оборонити Кочубея, а це не могло не викликати певної підозри в Москві і щодо стабілізації внутрішніх взаємин, і, можливо, щодо причетности самого Гетьмана до справи Петрика, який ще довго був сіллю в очах московської політики. Московські дипломати знали, кого розпитувати. Чи Мокієвський «присипав пороху до сірки», чи справді він Кочубея «вимовлял и во всем ескузовал», годі сказати, не маючи інших джерел, крім його власного спростування. Але треба визнати, що московські зусилля не пішли намарне. Українські посли на очах у московських урядовців сваряться між собою; одні з них готові прислужитися Москві, інші (в данім разі Мокієвський говорить про самого себе, і думаємо, що тут йому можна повірити) свідомо й гідно протестують проти цього негідного угодівства. А збоку дивиться самозадоволене обличчя Льва Кириловича Наришкіна, начальника Посольського приказу, що, як tertius gaudens, з цинічною брутальністю плеще по плечу українського посла. Цей побутовий деталь московсько-українських дипломатичних стосунків більше, ніж довжелезні стовпці московських архівних документів, промовляє про характер московської політики щодо України.

Але над усім цим височіє державна мудрість гетьмана Мазепи, який, тамуючи слушне недовір’я й особистий біль, заподіяний поведінкою старого друга й однодумця Кочубея, прагне за всяку ціпу, в обличчі Москви та її нового політичного наступу на Україну в умовах Північної війни, зберегти єдність української державної політики й залагодити старшинські конфлікти. Це була засада Мазепиної політики, засада, що її не захитала навіть зрада Кочубея та Іскри в критичний момент української історії.




IV


«Останні літа Петрикові темпі для нас», — писали ми в розвідці «До історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (1928), констатуючи на підставі безперечних документальних матеріялів, що, всупереч традиційній версії старої української історіографії, Петрик був живий ще року 1700 31. Дальші досліди паші встановили, що він жив і діяв на терені т. зв. «ханської України» ще року 1712. Зокрема його ім’я згадується в донесенні фельдмаршала Б. Шереметєва Сенатові року 1712 поруч з ім’ям гетьмана Пилипа Орлика, як один з небезпечних осередків антимосковської акції. Беручи до уваги також «ідеологічну спорідненість конституції 1710 р. Орлика й трактату України з Кримом 1711 р. — з аналогічною угодою Петрика 1692 р.», ми висловили думку про можливість участи Петрика в акції Орлика 32.

Остання думка викликала поважні заперечення з боку найкращого знавця діяльносте Пилипа Орлика — професора доктора Б. Крупницького. В листі до нас з 29.XI. 1942 р. професор Крупницький писав: «Між іншим в справі Петрика хочу звернути Вашу увагу на одне джерело, якого Ви не використали у Вашій праці «Орлик і Петрик». Це — «Военно-Походный Журнал 1711 и 1712 гг. фельдмаршала Б.П. Шереметєва» (СПБ, 1898, під ред. А.З. Мышлаевского). На сторінці 114 журналу під датою 29 грудня 1711 р. Київ — подається: вахмістр Петро Безобразов, який саме 29 грудня 1711 р. вернувся з Бендер, показав: «Как он Ђхал из Бендер чрез мЂстечко Дубосары, гдЂ обрЂтается Петрик (который якобы учинен по указу от Порты над тамошними обывателями гетманом), и c вышеупомянутым посланным с ним конвоєм у него ночевал. Который ему говорил, дабы донесть генералу фельдмаршалу, чтобы повелЂл 4-х человЂк, которые посланы были к Бреславскому полковнику Иваненку и задержаны, отпустить, понеже никакой вины оные не имЂют. Буде-же не будут отпущены, то конечно co стороны турецкой принято будет за противность и задержаны (будут) от войск Царскаго Величества курьеры, посланные к послам».

Друга вістка там же ст. 123 (дата 31 січня 1712 р. З Києва відомості генер. Рена) згадує вже Петрика в зв’язку з Орликом: «Пишет нам наш сотник рашковскій Якубовскій генваря 20 дня... О московських купцах слышал он, что консиліум чинят, дабы им от войск шведскаго короля и воеводы Кіевскаго по дорогам вреду не было. ИзмЂнник Петрик Ђздил до хана сам бить челом, чтоб Орлик и кошевой с войском пошли к Яссам».

«Отже, помагав Петрик Орлику, чи не помагав? Я думаю, — продовжує проф. Крупницький, — що скорше не помагав. Коли він справді був якимсь «гетьманом» дубосарським, то Орлик являвся для нього конкурентом й то таким, який йому сидів прямо на карку. Дубосари лежать на Дністрі, вище Бендер, а в Бендерах саме знаходилися і Орлик, і більшість Запорож. війська. Отже в тилу Петрика! Зрозуміло, що Петрик просив хана перевести Орлика і запорожців до Яс. В січні-лютім 1712 р. значна частина запорожців таки перейшла до Яс, що лежало в інтересі Карла XII і поляків орієнтації Станислава, а не Орлика (див. мою моногр. про Орлика, с. 82). Акція Петрика йшла по лінії інтересів шведсько-польських, а не Орликових. Про співпрацю говорити тяжко, скорше про конфлікт».

«Припущення, що Петрик в 1714 р. міг піти за Орликом в Швецію, невірогідне. В шведських джерелах, які я знаю, нема й сліду про те. А Петрик все ж таки був помітною особою і серед Герциків, Нахимовських, Мировичей й т. д. кинувся б в очі».

Матеріяли, подані професором Крупницьким, справді, дуже важливі (вони не були відомі нам раніше 33). «На підставі цих нових даних мусимо переглянути нашу думку про можливість співпраці Петрика й Орлика. Але передусім треба з’ясувати одне немаловажне питання. Професор Крупицький у своїй монографії про гетьмана Івана Мазепу, спираючись на «Журнал» Шереметєва, висловив думку про те, що 1712 р. Петрик жив у Дубосарах «мабуть, вже давно як приватна особа й без жодного значення для тодішніх українських подій» 34. Ще гостріше ставить питання доктор Андрусяк у згаданій вище праці. Він пише: «Історик Петрикового повстання Олександер Оглоблин доносить необачно... з туманних вісток в одному літописі і в звіті московського фельдмаршали Шереметєва з 1712 р. висновує співпрацю Орлика й Петрика після смерти Мазепи; тим часом вже з 1698 р. маємо лист «гетьмана з ханської ласки» Івана Богатого до Мазепи з зазивом зірвати з Москвою, отже політична роля Петрика наприкінці XVII ст. була скінчена. В 1712 р. жив він справді в Дубосарах, але не мав ніякого відношення до мазепинської еміґрації» 35.

Та виявляється, що кар’єра Петрика в кінці XVII ст. ще не була скінчена. Доктор Андрусяк чомусь не звернув уваги на дуже цікаву документальну звістку, опубліковану 1931 р. професором Л. Окіншевичем. Отож у листопаді 1698 р. «два полонених волошеніна» з Дубосар свідчили в Малор. приказі, «что в Дубосарах паки учинень Гетманом проклятый Петрик сего прошлого лЂта чрез бусурманов. При котором нЂт болши людей воинских двусот человЂк. А того Івана Богатого, которой прежде сего был, для того оставлено от гетманства, что бутто он склонен і желателен был к христианам» 36.

З другого боку, вістки з «Журналу» Шереметєва не залишають сумніву, що Петрик був гетьманом «ханської України» і в 1711-1712 рр. Тим-то не можемо погодитися з проф. Крупницьким, що Петрик 1712 р. віддавна був приватною особою. З «Журналу» Шереметєва цілком ясно, що Петрик виконував тоді урядові функції, мав зносини з ханом та з козацькою адміністрацією сусіднього Правобережжя, отже, так чи інакше міг впливати на тогочасну політику. І цілком зрозуміло, що московський уряд цікавився і був певною мірою занепокоєний його особою, припускаючи можливість спільної акції Петрика й Орлика. Відповідне листування між гетьманом Іваном Скоропадським і Шереметєвим, з одного боку, й рапорт Шереметєва Сенатові — з другого боку, належать до другої половини 1712 р., отже, звістка в «Журналі» Шереметєва від 31 січня того року не може цілком заперечити співпрацю між Петриком та Орликом. Думка про її можливість спиралася, звичайно, не тільки (й не стільки) на «туманних вістках в одному літописі («Хронологія высокославных ясневелможных гетьманов») і в звіті московського фельдмаршала Шереметєва». В нашій розвідці «Орлик і Петрик» ми писали: «Українсько-шведська угода й повстання проти Москви неминуче українську справу переводили на рейки турецько-татарської політики й українсько-татарської спілки. Полтавська катастрофа надала цьому величезної міжнародньої ваги. І коли конституція 1710 р. ствердила давній постулят, що «всегда пріязнь сусЂдская Панства Крымского есть потребпа... на которую бы окрестные панства заглядуючися, не дерзали порабощенія себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати», а українсько-кримска угода 1711 р., на фоні союзу України зі Швецією та Туреччиною і шведськотурецької протекції, поновила давнє України з Панством Кримським братерство й колеґацію воєнну, — Петрик міг легко сказати «нынЂ отпущаеши» 37. Дійсно, це була спільна програма й спільна традиція. Отже, співпраця Петрика й Орлика була б можлива, тим паче, що до «актів 1710—1711 рр. великою мірою спричинилися тії соціяльно-політичні кола і навіть почасти тії ж особи, що їхню участь у справі Петриковій ми доводили в наших студіях з історії повстання Петра Іваненка», а «смерть Мазепи й зміни в українському уряді могли полегшити й персональні зв’язки Петрика з українськими урядовими колами й уможливити його участь в акції Орлика 38.

Але не можна не погодитися з професором Крупницьким, що, з огляду на вістку «Журналу» Шереметєва 1712 р., важко говорите про співпрацю Петрика й Орлика (хоч про конфлікт між ними немає певних даних). На це, мабуть, були свої причини, які потребують спеціяльного дослідження і, очевидно, нових документальних матеріялів. Зрештою, наводячи звістку про якусь співпрацю Петрика з Орликом, ми застерігали, що «звичайно, ця звістка вимагає спеціяльних архівних розшуків» 39.

Так чи інакше, треба цілком відкинути припущення (висловлене колись нами), що Петрик «пішов (1714) за Орликом на далеке вигнання» 40. Мабуть-таки, він «лишився там, на своїй новій — татарській батьківщині тихо й глухо доживати бурхливого віку — свого й своєї епохи» 41.

Трагічна, мабуть, була зустріч двох поколінь української еміґрації мазепинської доби...












ПРИМІТКИ


 1 О. Оглоблин. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року, Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927; його ж, До історії повстання Петра Іваненка (Петрика), «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XIX, К., 1928; його ж, Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика), «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XXIII, К., 1929; його ж, «Орлик і Петрик», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XXV, К., 1929. Передруковано в збірнику ВУАН «Студії з Криму» (K., 1929), під титулом «Петрик — ханський гетьман України», і видано окремою збіркою «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929 (вид. ВУАН).

 2 Див. нашу розвідку «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика», «Записки історичного та філологічного факультетів Львівського Державного Університету ім. Ів. Франка», т. I, Львів, 1940.

 3 Мазепа. Збірник. Том І. Варшава, 1938, с. 23.

 Ą B. Krupnyckyi. Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709), Leipzig, 1942, ss. 35-36.

 5 Б. Крупницький. Українська суспільно-політична думка в 18 ст. — «Орлик», — 1947, XII, с. 2, 3.

 6 M. Андрусяк. Історія Козаччини (Курс викладів), Мюнхен, чч. III і IV. 1946.

 7 Ibid., c. 113.

 8 Ibid.

 9 M. Андрусяк, op. cit, c. 111.

 10 М. Андрусяк, Історія козаччини, с. 120.

Див.: М. Андрусяк, Лицем до історичної дійсности. (До причин неувінчаности українських державних змагань), Альманах «Наступ». Ідеологічно-історичний збірник, I, Прага, 1941, с. 94-95.

 11 Г. Георгиевский, Мазепа й Меншиков. Новые материалы, «Исторический Журнал», 1940, ч. 12, с. 80 Москва,

 12 Таким чином, цілком стверджується (бодай в цій частині) тогочасне оповідання полтавського козака (згодом ченця) Петра Порваницького попові С. Пекалицькому (у Москві) про те, що, в зв’язку зі справою Петрика, «КучюбЂй взят в замок за караул». Московський Архів Міністерства Юстиції, Стовпці Малоросійського Приказу, ч. 6030/219. Див. нашу працю — Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), К., 1929, с. 45, пр. 3.

 13 Див. нашу розвідку «До історії української політичної думки на початку XVIII ст.», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XIX, К., 1928’.

 14 Отже, звернення Кочубея до митрополита Варлаама Ясинського в червні 1692 р., у листі, що його наводить Величко (ЛЂтопись С. Величка», т. III, K., 1855, с. 123), дало певні наслідки.

 15 Про історію взаємин Мазепи й Кочубея — див. «Ескізи», с. 39-51.

 16 А втім, ще в червні 1691 р. гетьман Мазепа казав московському посланцеві дякові Олексі Нікітіну, що «Петрушка совершенно побЂжал с вЂдома КучюбЂсва» (Моск. Арх. Мін. Юстиції, кн. Малор. Приказу, ч. 62, опис, червень). Див.: «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 30.

 17 «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 29.

 18 «Древлехранилище РСФСР», Архів Міністерства Закордонних Справ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 825 (810). Подаємо тут цей документ з копії, зробленої в середині XIX ст., що знаходилася в 1920-х роках у Центральному Архівному Управлінні УССР.

 19 Д. Эварницкій (Яворницький). Источники для исторіи Запорожских козаков, т. II, Владимір, 1903, с. 1226. На чолі посольства стояли полковник гадяцький Михайло Борохович, полковник київський Костянтин Мокієвський і полковник переяславський Іван Мирович (там само). До складу посольства входив, очевидно, і Топольницький, свояк гетьмана Мазепи.

 20 О. Оглоблин. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), с. 59.

 21 Н. Костомаров. Историческія монографій и изслЂдованія, т. XVI. Мазепа й Мазепинцы, СПБ, 1885, с. 217; В. Модзалевскій. Малороссійскій Родословник, т. III. К., 1912, с. 695.

 22 «ЛЂтопись С. Величка», т. III, К., 1855, с. 553-555; В. Модзалевскій, Малороссійскій Родословник, т. II, К., 1910, с. 525.

 23 Н. Костомаров, op. cit.; c. 243.

 24 Цей лист Мокієвського, мабуть, стоїть у зв’язку з документом, опублікованим у II томі «Источников Малороссійской Исторіи» («Чтенія в Обществъ Исторіи и Древностей Российских при Имп. Московском Университетъ», 1859, І) під явно неточною назвою «Извът Кіевскаго Полковника» (очевидно, 1701 р.). Див.: Н. Костомаров, op. cit., c. 243.

 25 Див.: В. Біднов. Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи, «Мазепа. Збірник», т. I, Варшава, 1938, с. 35; М. Андрусяк, Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч («Мазепа. Збірник», т. II, Варшава, 1938), с. 76.

 26 За даними акад. М. Возняка («Хто був автором Літопису Самовидця», с. 63) дружина Мокієвського Анастасія Зеленська померла 1695 р. Можливо, що Мокієвський був одружений двічі, але хто була його друга жінка, нам невідомо.

 27 Не зовсім ясно, про якого Довгополого тут іде мова. Можливо, що це був Клим Довгополий, згодом (1711) генеральний суддя за гетьмана Пилипа Орлика (Н. Костомаров, op. cit., c. 624, 640, 677, 682).

 28 «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)»; с. 39-51.

 29 Докладніше про це — «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», с. 6, II, 29-31.

 30 Ibid., 30.

 31 «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XIX. Передруковано в нашій книзі «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», Київ, 1929, с. 56-60.

 32 О. Оглоблин, «Орлик і Петрик», «Записки історично-філологічного відділу УАН», кн. XXV. Передруковано в збірці «Студії з Криму» (К., 1929) і в нашій книжці «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)», К., 1929, с. 61-65.

 33 При цій нагоді висловлюємо щиру подяку Вп. П. проф., д-рові Б.Д. Крупницькому за ці цінні вказівки.

 34 В. Krupnyckyj, Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709), Leipzig, 1942, s. 38.

 35 M. Андрусяк, Історія Козаччини, с. 111.

 36 Л. Окипшевич, Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст., ч. II. Рада Старшини. (Київ, 1930), ст. 264, пр. І.

 37 «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика»), с. 64-65.

 38 Ibid., c. 65.

 39 Ibid., c. 65, пр. І.

 40 Ibid., c. 65.

 41 Ibid. Можливо, що Петрик залишив там нащадків. Відомо, що згодом він називався «Сулимом», а в Ягорлику в другій половині XVIII ст. жив священик Ілля Сулима, який згадується 1765 р. Ханські гетьмани були в Дубосарах ще в 1760-х роках (А. Андріевскій. Русскіе конфиденты в Турціи й Крыму в 1765-1768 гг., К., 1894, с. 10).
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.