Попередня     Головна     Наступна         Примітки

Михайло ДРАГОМАНОВ

АНТРАКТ З ІСТОРІЇ УКРАЇНОФІЛЬСТВА (1863 — 1872)

У послідні місяці року прошлого й у перші сього на Україні появилося кілька нових книжок, писаних народною мовою, що далеко не з кожним роком буває. Так, торік таганрозький книгар п. Миронов напечатав у Петербурзі книгу стихів п. Івана Подушки ¹ «Починок», а сього року в Києві появилося друге видання перегляду фізичної географії під заголовком «Дещо про світ божий», а також брошурка стихів п. Павлуся ² «Сопілка» і друге видання «Байок» п. Леоніда Глібова. Дві з київських книжок, як бачите, старі знакомі: перші видання їх повиходили ще в 1863 p., і з того часу книжки ці мали дуже чудну долю, тісно зв’язану з долею українського питання в останні роки. Рік 1862-й був часом самого гарячого розвою українофільського духу в Росії, котрий мав собі органом петербурзьку «Основу» ³. У ній-то п. Костомаров закликав публіку і літераторів українських покинути або хоч не довольнятись тільки літературним дилетантством, панською потіхою з лірики і стихів на мужицькій мові; він закликав взятись за поміч народові в його освіті і виготувати для українського народу книжки наукові на його мові. Для видання таких книжок п. Костомаров відкрив при редакціях петербурзьких і московських часописей збір грошей, а українська громада в Петербурзі, споможена і великоруськими літераторами та музикантами, зробила кілька літературно-музикальних вечорів. Збір грошей по листам і через концерти дав дуже швидко на це діло коло 5 000 рублів, і коштовий бік діла можна було вважати ставшим на тверду землю ⁴. У п. Костомарова і др. було в руках і кілька книжок, з котрих можна було почати печатания. З цих книжок першою і найлучшою були отця Опатовича ⁵ оповідання з святого письма, котрої перший випуск і появивсь у Петербурзі в 1863 р.

Тим же часом і в Києві молодіж узялася за діло виготову книжок для народної освіти, і з Києва можна було ждати тим лучшого плода, що там молодіж мала практику для сього діла в школах недільних , в школі щоденній при університеті і в других, де учили по охоті студенти університету. Першою книжкою сього роду була в Києві напечатана «Дещо про світ божий», випуск 1-й. За першим випуском, що розказував фізичну географію, готовий був другий — зоологія. Зовсім готовий був і початок святців, т. є. вибору з житій святих.

У один час печаталися й «Байки» п. Глібова, — і доля їх зв’язана теж з одним пам’ятним в Україні ділом, котре, мені здається, зовсім незвісне в Галичині; для того я в коротких словах думаю зачепити і його. Послідні роки 50-і і перші 60-і на заході Росії були зайняті приготовкою поляків до рухавки і противодіянієм з боку тамошніх руських громад і адміністрації. У числі других вчинань польської пансько-шляхетської меншості на правобічній Україні після 1857 і 1858 р. стояв і замір сполячити та златинити тамошній руський народ через школи. З такою метою було заведено в Києві тайне польське шкільне товариство, а польські пани стали доносити головній адміністрації краю, що постати маюче увольнення кріпаків тоді тільки може бути направлене здорово, як вони будуть освічені письменством, і для того стали випрошувати у генерал-губернатора дозвоління на заклади при панських дворах шкіл для селян. Нічого говорити, що в тих школах учили ксьондзи католицькі і по книжках польських. По таких же книжках учили в Києві навезених з сіл локаїв і польські студенти університету. Проти таких замірів польського панства стала поперед усього опозиція у двох місцях правобічної України: студенти в Києві з 1859 р. завели три недільні школи, а потім ще й щоденну; за київськими школами стали заводиться такі ж по всіх місцях, де гімназії або так звані тоді дворянські училища, т. є. прогімназії, давали доволі руського освіченого елемента в лиці учителів і старших учеників. У тому ж 1859 р. за ініціативою одного духовного ⁷, що тоді був учителем закону божого у Білоцерківській гімназії, а потім став кафедральним протоєреєм у Софійському соборі в Києві і мав велику вагу у митрополита київського Арсенія ⁸, — о. П. Лебединцева, — заведена була учителями гімназії школа народна у Білій Церкві Київської губернії і положен був почин невеличкого скарбу, на котрий заведено було кілька школок при церквах кругом Білої Церкви. За недостатком малоруських шкільних книг, в тих школах учено більш по великоруським, але не цуралися тоді і бувших у печаті українських букварів Шевченка, Шейковського ⁹ (один з учителів у київських школах), Строніна ¹⁰ (учитель гімназії і розпорядитель недільних шкіл у Полтаві), Ященка ¹¹ (студент універс [итету] і учитель у школах у Москві) і др.; часом проявлялась і на правому боці Дніпра «Граматка» Куліша, бо хоч вона й була заборонена адміністрацією київською по доносу польських панів, буцімто вона доводить народ до гайдамацької різні (знай: перебива дорогу польським букварям), але на лівім боці продавалася беззаборонно. Печатані в Петербурзі маленькими брошурами вибірні твори Шевченка, М. Вовчка і др. українських писателів роздавались ученикам шкіл недільних по Україні обох боків теж беззаборонно нарівні з книжками російськими. Звичайно, що все незрозуміле в цих послідніх книжках розтолковувалось хлопцям мовою рідною, українською. Не знаємо, чи того ж держалися й у школах, заведених по ініціативі о. Лебединцева, але думаємо, що так, бо о. Лебединцев, ставши редактором «Київських єпархіальних відомостей», вів полеміку з видавцем петербурзького яроклерикального та реакційного і колись-то дуже сміхотворного в Росії тижневого видання «Домашня бесіда» ¹² — п. Аскоченським, обороняючи проповідь по-українському і доказуючи користь з українського перекладу біблії. Аскоченський сам українець з роду і за часи турецької війни р. 1854 — 1856 писав по-українськи, слідом за Гулаком-Артемовським, стихи воїнственного характеру, але, узявшись за діло ярої реакції, напавсь і на український рух у Росії, по його зв’язку з другими прогресивними впливами тих часів.

Так зачався було на почві українській у Росії розвій народної педагогіки і народної педагогічної літератури, розвій, котрому сочувствовала й уся скільки-небудь мавша силу журналістика великоруська в Росії, не виключаючи і московських великорусофілів (так званих слов’янофілів), котрі хоч і спорились з «Основою» о розмірах української літератури, одначе в «Руській бесіді» ¹³ привітали «Проповіді» о. Гречулевича, наполовину писані Кулішем (Хом’яков), а в «Дні» ¹⁴ — український переклад євангелій, котрий було виготовила петербурзька громада, а одобрила академія наук (Ілля Бєляєв), і навіть обороняли діло Костомарова від нападів Каткова ¹⁵ (Ів. Аксаков). Сам Катков при своїх «Московських відомостях» приймав гроші, що слались по визову Костомарова на печатання українських книжок. Немалої ваги був і той бік розвою українських педагогічних книжок, що вони становились по школах по мірі свого наросту поряд з російськими і через те давали моготу народові користуватися й тим, що було зроблено в більш розвитій письменності російській. Як розкажемо нижче, і сам уряд міністерства народної освіти не тільки не йшов напроти такого розвою народної української педагогіки, а ще старався запомогти йому.

Одначе — не так склалося, як ждалося. Діло споганили інтриги ворогів ¹⁶, дух рутини і реакції, розбудившийся в Росії з р. 1863 — 4, та, треба признатися, і власна безтактність.

Ніде правди діти — перший, хто став проти української народної педагогіки, були поляки. Ми вже згадали, як вони вистаралися о заборону «Граматки» Куліша в Київському генерал-губернаторстві, з поводу, що буцімто вона розбуджує в народі старий козацький і гайдамацький дух. Сміх людям сказати, але пани київські показували генерал-губернаторові на картинку в «Граматці» — одну з тих, що лиш задля самої окраси були поставлені в кінці глав, а вона, мабуть, була взята з якого-небудь фізичного видання: було намальоване дерево, розбите блискавкою, і під деревом чоловік; ото, казали пани, емблема того, як розбуджене хлопство мусить розрушити устрій громадський і перебити панів. З записки про недільні школи знатного хірурга Мик. Ів. Пирогова, котрий був у Києві куратором учебного округа в pp. 1859 — 1861 і дуже ліберально відносився до поляків-студентів, але явно виказував, що тільки самодіяльність і самоорганізація малоруської громади (сам Пирогов — великорус) зможе по праву і з успіхом боротись проти полонізму в західноруському краю, — так з записки сього безстороннього і великого ума чоловіка видно, що перші жалоби проти недільних шкіл, яко буцімто діла революційної партії в Росії, дійшли до його від польських панів. «Я, — каже Пирогов, — з цих жалоб бачив, що, значить, школи йдуть гарно». Але другі не були так дальновидні. Та другі не були й так освічені, як Пирогов. Другий елемент, котрий слідом за польськими панами піднявся проти недільних шкіл, було вище духовенство, особливо митрополит Ісидор, що був попереду у Києві, а потім у Петербурзі. Митрополит Ісидор був вельми неприязний професору історії російської в Київському університеті Павлову ¹⁷, котрого загальний голос почитав головою ліберального кружка в київській громаді і котрий мав найбільшу вагу у студентів і був головний зачинатель недільних шкіл у Києві, а потім назначен був Пироговим і їх офіціальним надзирателем. Діло народної освіти було тим ближче для Павлова, що він був сином одного великоруського пана від кріпачки з Нижегородської губернії. В клерикальних кругах у Києві, котрі мали велику силу у жінки генерал-губернатора кн. Васильчикова ¹⁸, проф. Павлов вважався за безбожника. Яко такого ненавиділи його й польські клерикали, котрі мали силу не тільки у панів, а ще (одмінно від руської громади) й у самих студентів. «Павлов, — казали й студенти-поляки, — безбожник і космополіт». А Павлов, щоб противустояти державній формулі імператора Миколая Павловича «православье, самодержавъе и народность» (офіціальна), завше прикладав до історії мірку «свободи» і «людськості». Здається б то, що полякам така мірка мусила бути самою симпатичною; так ні. «Павлов, — казали вони, — безбожник і космополіт; такими ж становляться через його і руські студенти, а для того ми мусимо віддалятися від приставання з ними *».

^* Було б ділом великого інтересу, якби хто оглядів безсторонньо хід польської літературної і громадської мислі в Росії за часи імператора Миколая в паралелю того, як це робить для російської у «Вестнику Европы» п. Пипін (знакомий і галицьким читателям «Правди» з вийнятої глави про українську літературу з його історії слов’янських літератур). З такого перегляду, мабуть, довелось би признати, що між польською аристократичною громадою (а іншої ми в малорусько-білорусько-литовських краях не бачимо, і іншої не може там і бути, бо там нема польського народу) і системою царя Миколая Павловича було гаразд більш зв’язків, ніж думають взагалі задля того, що дивляться тільки на поверхність діла і бачать, що польські пани робили глуху опозицію національно-політичну російському урядові, користуючись однако ж самим основним його стовпом: кріпацтвом. Ми б знайшли в польській інтелігенції тих (та й не тільки тих) часів власну «тройцю», ні трошки не вступаючу приведеній вище тройці Миколая I, — власний легитимізм, клерикалізм, ще більш систематично вироблений, власне вчення про офіціальну народність, жахання «західного Духу» і одвертання під назвиськом «старопольського духу» до середньовікових ідеалів не дуже більшої ціни, ніж ті, про котрі трубили офіціальні і добровільно-локайські історики (Погодін, Шевирьов ¹⁹, Устрялов ²⁰) і публіцисти Миколи I, між котрими-то публіцистами саму головну ролю грали поляки Булгарін ²¹ і Сенковський ²². В аналогію московським романтикам-слов’янофілам, що хоч не розривалися зовсім з трилогією Миколая I, але все-таки знаходили в старій Русі Московській і земські збори, і вибір старшин, і вольний перехід селян, — можна знайти у малому польському кружку теоретиків колишнього «шляхетського гміновладства» (але тільки шляхетського) ; та не знаю, чи можна в польській тодішній громаді найти аналогію тому енергічному кружку російських «западників» (критик Бєлінський, професор Грановський ²⁶ і др., Герцен, Тургенєв і ін.) або українському щиро демократичному напрямку Шевченка, Костомарова і Куліша, що має аналогію і з романтичним слов’янофільством і, подібно «западничеству», бу [в] далек [им] від релігійної і національної виключності. Ці всі напрямки критикою, філософічними статтями, лекціями історичними, сатиричною і аналітичною літературою, почавшоюся з Гоголя, як тільки можна було, вели опозицію трилогії Миколая І і приготовили російську громаду до тих реформ, що тепер зміняють усе лице старої монархії, колись-то оплоту всеєвропейської реакції. Той факт, що поляки в західній Росії так накинулися на українофільство, на «хлопоманію», случився не тільки з національних причин, а більш з культурних і соціальних, з того ж закону, по котрому й аристократично-клерикальна реакція також у східній Росії накинулася на ліберальний напрямок, котрий вона похрестила загальним назвиськом нігілізму і по котрому київські клерикали і московські доктринери-централісти так зійшлись з польськими панами в ненависті і брехнях на «український сепаратизм». І там і тут — це «старий російський порядок» вставав проти «нової, вольної Росії» (free Russia, по щасливому слову Діксона). Це треба б зрозуміти правдивим лібералам в корінних польських землях, що між панами українсько-литовськими, хоч би вони стократ брали участь у рухавці, і паном Катковим та ще гіршою, ніж він, російською поліцейсько-олігархічною партією є фатальне кровне братство; за теперішніх часів, коли після караказовщини ²⁷ дуже піднялася в Росії олігархічно-реакційна партія, і сам Катков став замічати ті зв’язки польських магнатів, прямуючих у союзі з російськими реакціонерами до попсування того, що зроблено для селян в західних губерніях. Газета «Весть» , що у роки 1865 — 8 основана була на гроші петербурзьких і московських олігархів, а найбільш предплатителів мала між польськими панами в західному краю (на ім’я одного пана коло Житомира висилалося 132 екз. на які-небудь 2 — З села), газета «Весть», що доказувала, буцім усі реформи, зроблені в Росії за царя Олександра II, суть помилкою, а наділи селян землею, особливо в західнім краю, чистим розбоєм, — є доказательством правдивості сього, що я сказав про натуральний зв’язок польського панства з російським поліцеїзмом і олігархізмом. Зв’язок цей становиться ще міцнішим через те, що між фаміліями, приближеними до вищих петербурзьких сфер, є кілька католиків, явних вихованців єзуїтських. А це все зводиться до того, що правдивим демократам і лібералам у корінних польських землях треба зрозуміти, що так званим полякам у західній Росії нема другого виходу, як або становитись ліберально-демократичними руськими, або оставатись польськими реакціонерами, бо де нема польського народу, там нема місця і польському демократизму і лібералізму. Доки сього не взнають поляки у корінних польських землях, доти і на самий правдивий народний і ліберальний напрямок польський буде падати реакційно-олігархічна тінь од шляхетства і клерикалів земель західноруських, і всякий поневолі казатиме — як і ми у сьому письмі — «поляки» там, де треба б казати тільки «реакціонери і олігархи західноруського краю». Нехай же ті, котрим не по серцю така синоніміка, одречуться від пом’янутих реакціонерів і олігархів, а з тим разом признають, що на схід од Сяну й Буга «нема Польщі», а єсть Русь і Литва.

Так сього мало: багацько студентів-поляків, зібравшись з ксьондзом Г-ським, тоді любимим київськими клерикалами проповідником, ні мало, ні багато, а тільки lege artis ²³ передали анафемі Павлова, прибавивши до його професора всеобщої історії Шульгіна ²⁴, що на той час викладав період реформації в ліберальному духу, і професора політичної економії Бунге ²⁵, що був членом в редакційній комісії по селянському ділу і одним з сторонників наділу кріпаків землею. Якому впливу: реакційно-клерикальному більш, чи католицькому, чи православному — приписати, не знаємо, але тільки вийшло так, то після приходу княгині Васильчикової в школи недільні почались репресалії проти таких шкіл у всій Росії. Тим часом проф. Павлов перейшов у Петербург, де розпорядителі всіх шкіл недільних вибрали його головою, але куди ще раньше перейшов митрополит Ісидор і переніс ідею, що Павлов єсть червоний революціонер. Цій ідеї дало ходу те, що в Харкові найдені були сліди студентського тайного товариства; члени його вправді покинули практичні політичні заміри, але деякі повиявляли були в письмах республіканські ідеї, один прийняв був псевдонім «Царедавенко» ²⁹, а у одного найдено устав товариства революційної пропаганди. Деякі з сього товариства перейшли в Київ і брали участь в школах недільних, але о практичному дійству в метах того товариства в школах, де вчились робітники і слуги 10 — 15-літні, до того нічого було думати, що школи не тільки не мали революційного духу, але ще мали вплив консервативний або, лучше сказати, витверезуючий фантазію молодих голів. Та й трудно було вести яку-небудь потайну пропаганду в школах, котрих двері були відчинені для кожного і в котрі щонеділі багато приходило люду усякого стану, щоби подивитись, я́к і чогó учать хлопців студенти. Одначе реакційна партія в Росії постаралася налякать уряд і харківським товариством і школами, а як случилися в 1862 р. в Петербурзі пожари, то орган сієї партії — «Московські відомості» ³⁰, що недавно перед тим перейшли під редакцію п. Каткова, стали кричать, що палять Петербург студенти-нігілісти, котрі через школи мають вплив на робочу чернь і хотять сформувати її на манеру західного пролетаріату. В таких інсинуаціях не обійшлося діло і без польських ретроградів: уже на рік перед тим, як київські учасники шкіл недільних зняли з себе фотографічну групу, по просьбі від’їхавшого в Петербург Павлова, по краю полуднево-західному, особливо по гімназіях, куди деякі з учасників шкіл недільних перейшли учителями, покінчивши курс в університеті, пішли поговірки, що се група заклятих ворогів польщизни, котрі заприсягли працювати на її згубу. У Петербурзі між доносами на школи і Павлова були й писані явно поляками. Як случились пожари 1862 р., то по царському приказу було звелено на час, до вироблення загального уставу шкільного, недільні школи скрізь закрити, і тоді ж наряджена була комісія, котра повинна була розслідити дух і мети шкіл недільних. Про дві петербурзькі школи було наговорено, що буцімто там велась соціалістична пропаганда і давано читати революційну прокламацію «Молодая Россия» ³¹, але посліднє не тільки не витвердилося при допросах учеників, а ще виявилося, що квартальний умисне підбивав хлопця полуідіота, щоби казав на допросі, буцімто йому давали читати «Молодую Россию», коли по правді давали читати тільки відпечаток з журналу «Народное чтение» про початок Русі: про Рюрика, Олега і т. д. Про другі школи по всій Росії губернатори донесли, що нічого протизаконного в них не замітили. Одначе комісія, котрої голова був тайний совітник Жданов, а секретар — п. Пржебильський, виготовила доклад, у котрому розказувала, що недільні школи були ділом тайного товариства, мавшого метою «ниспровержение существующего порядка вещей и истребление царствующей в России династии». Усе діло шкіл недільних рухнуло! А в західнім краї пропали єдині руські народні школи; польські — осталися без конкурентів.

Правда, були ще конкуренти в Київській губернії, але небагато було з них користі, та мало того, з них вийшла нова біда для руської народної освіти. Як стали заводиться недільні школи, і завелися пом’януті школи при церковних приходах коло Білої Церкви, митрополит київський Арсеній циркуляром, написаним дуже строго, звелів усім священикам приходським завести при церквах школи. Звісне діло, що між духовенством в Росії, як і скрізь, є люди, що дуже спосібні стати гарними учителями народу, але взагалі далеко не всі священики мають час та й талант і навичку до народної педагогії. Для того така загальна міра, яку взяв митрополит, повела лиш до того, що школи позаводились на папері по всіх приходах Київської губернії, а на ділі вони були або мало де, або вчили в них не священики, а наймити з одставних солдатів, паламарів і т. п., або діти більш пололи ієрейські огороди, ніж читали граматки і псалтирі; а про те, щоби взятися за новіші методи навчання народу, з отцями ієреями й говорити було нічого.

Скоро й адміністрація замітила, що з шкіл митрополитських мало пожитку (були случаї, що під ревізію митрополита ієреї перевозили із села в село одних і тих же учеників і так показували школи) ; князь Васильчиков доложив так званому «західному комітету» державного совіта про небезпеченство польської пропаганди, требуючи більшої енергії в шкільному ділі. По розваженню західного комітету цар звелів одчислити на перший раз 10 тисяч рублів на народні школи губерній Київської, Волинської і Подільської, поручивши міністру народної освіти п. Головіну взятися за діло устрою таких шкіл. Якийсь-то архієрей з Владимирської губернії (у Великій Русі) уже було визвався дати учителів з своїх бурсаків для тих будучих шкіл. Одначе адміністрація київська, і генерал-губернатор, і куратор учебного округа (п. Вітте, що тепер у Варшаві) одписали, що для сього діла треба учителів, вихованих на місці і знаючих народ, і по соглашенію з міністром заведена була в Києві «Временна педагогічна школа» ³², котра для навчання лучших метод шкільних приймала людей, дечого вчившихся вже то в гімназіях, то в семінаріях. Учить в сій школі згодилися без плати дехто з професорів університету, учителів гімназій, а найбільш з студентів університету, тих, що брали участь в недільних школах, якраз перед тим, у маю 1862 p., закритих. Студенти ще на півтора року перед тим думали й самі взятися за таку ж педагогічну школу, і один з них, розпорядитель Подільської недільної школи Вороний ³³, вів про се якісь переговори з Юзефовичем ³⁴, котрий тоді дуже ліберальничав і з поляками, і з руськими. З сих переговорів нічого не вийшло, але як тільки відкрилася «Временна педагогічна школа», то студенти ці зараз дали безплатно свою працю. Гроші, що мали йти на плату учителям, пішли на стипендії ученикам. З того ж часу окружний інспектор п. Тулов ³⁵ з чиновником генерал-губернатора стали об’їздити села, по котрих селяни охотно згоджувалися виставляти хати для шкіл і приплачувати 30 — 50 рублів учителю до тих 150 — 180 p., котрі брався давати їм уряд, і давати дещо з огородини і др., тільки б мати «правдиві школи», а не такі, де діти їх тільки час тратять або роблять на попа і його сім’ю замість науки. Попробували було прилучити до діла і панів, але тільки деякі згодилися дати грунт та дерево на збудування школи, а більш говорили, що вони б раді помогти народній освіті, та бояться хлопоманів, котрі тільки й думають, як би пустити по школах гайдамацьку пропаганду. Це казали й ті пани, котрі ради конвенансів давали який-небудь спорний з селянами грунт або кілька дубів на школу. Дехто дуже вже прямо давав зрозуміти, що ті прокляті хлопомани засіли вже й у київську педагогічну школу. За первий же рік ця школа вспіла виготовити учителів на 45 шкіл на Київську губернію і 4 чи 5 — на Подільську. Для цих шкіл прийшлось подумати про хутніше вистачання книг учебних і читальників, — і в Києві взялися за роботу над такими книгами українськими, а також і російськими, але приспособленими до люду українського. З міністерства на це діло було відпущено 500 руб., на часть котрих почато печатати перше видання «Байок» п. Глібова. Тим часом по всіх гімназіях в Росії ішли роботи над критикою проекту устави середніх і нижчих шкіл, — мало че в усіх гімназіях Київського округу совіти подали голос, що, окрім російської мови, в школах мусить бути й мова українська, причім учителі правобічних гімназій бачили в послідній живіше орудіє для борьби з польськими претензіями на панування над народом руським. З петербурзької громади української деякі люди, маючи широкі стосунки, стали старатися в міністерстві про те, щоб устав шкільний дав українській мові первенствуючу ролю в школах полудневої Росії, і міністерство напечатало в своєму журналі статтю, доказуючу окрімність і самостайність української мови, що була перепечатана й у «Правді». Мені здається, ця ревність щирих українців була трохи крайньою і безтактною: бо дати первенство, а то й виключне панування мові українській в школах, коли весь стрій держави користується другою, так званою в Росії «русскою», а у вас в Галичині російською або (не зовсім вірно) великоруською, і коли по-українському писано було ще дуже мало, а шкільних книг зовсім не було наготовлено, було б ділом більш руйнуючим, ніж будуючим, бо через те народ український відчужився б од усього ходу культури й державного строю в Росії і зводився б на пищу святого Антонія, на 5 — 10 книжок українських. Гаразд більш практичним було продовжати так діло, як началось: готовити книжки українські й уводити їх у школи рядом з російськими, вибираючи книгу не по мові, а по ціні того, що нею писано. Навичка читати по-російському не зашкодила б нашому народу, а читаючи по-своєму тільки справді гарне й цінне, народ би научився цінувати й нарождающуся рідну літературу, на котру він (особливо стоячи в патологічному стані «хлопства»), як на все нове, дивився часом не без недовіру. Замір же зробити мову, на котрій ще не виготовлено було самих елементарних книжок, офіціальною в школах міг тільки визвати реакцію, іноді між самим таки народом, що й справді случалось.

Одначе самі реакційні кружки в російській громаді ще у 1862 р. мало оглядалися на українське движеніє, ганяючись більш за «нигилизмом», ніж за «сепаратизмом». Правда, що хоч одного з авторів поіменованих букварів, п. Строніна, і арестовано в 1862 р. та й з другими полтавцями (між ними й п. Кониського ³⁶) вислано до дальших губерній, але в карі Строніна «українська пропаганда» була більше причіпкою, бо ні в чому було обвинити, а буквар був об’єктом дотикаємим. Тільки польські реакціонери по правому берегу Дніпра кричали на «хлопоманію», і їм почали вторити поближні елементи лівобережжя, що повело за собою слухи про висилку кількох з молодіжі з Києва і Полтавщини до дальших губерній. Після того, як із Переяславщини одвезено в Архангельськ п. Чубинського (того самого, що тепер працює по зазову й на гроші імператорського російського географічного товариства над етнографічним описанням правобічної України), київські хлопомани написали протест проти клевет, котрі на них зводять панські реакціонери обох боків Дніпра, і сам п. Катков прийняв сей протест на листки своєї «Современной летописи „Московских ведомостей"», хоч уже він перед тим спорився з «Основою» з-за питання про українську словесність, виговорюючи російським українофілам, що вони «передражнюють» простонародний говор, і похваляючи галицьких літераторів з «Слова» і «Наукового сборника» за те, що вони стараються зблизить свою мову до російської ³⁷. Катков так судив од того, що йому справді була зрозумнійшою мова панів Дідицького ³⁸, Головацького і др., але не для того, щоби послідні знали справді по-російському, а лиш для того, щоб вони виробляли мову з церковнослов’янщини, Німеччини, латини і самої польщини, а сі всі мови були відоміші п. Каткову і йому подібним, ніж мова народу руського на Україні, і навіть було підхватив кинений «Основі» єврейським «Сіоном» ³⁹ докір у «сепаратизмі».

Перший елемент у російській громаді, що дужче других подержав компанію польським аристократичним реакціонерам у жалобах на хлопоманію в школах київських, була клерикально-реакційна партія. Тоді саме, як по всій Росії обсуджувалося питання об лучшім строї шкіл народних і як у київському краю се питання ставилося на практику, піднялось і друге: про підбільшання доходів духовенства, для чого в Петербурзі був наіменований комітет при святійшому Синоді. Сей комітет, недовго думавши, догадався звести два діла докупи: улучшити матеріальне положення духовенства тим, щоб передати йому школи, т. є. обложити сільські громади новим налогом, за котрий буцімто будуть отці ієреї учити дітей. (А як учили вони в краю Київському, ми вже казали. Прибавим, що як завелись по Росії, окрім західних губерній, земські збори, то скрізь селянські депутати протестували проти того, щоби школами завідували духовні, і заявляли, що в школах при церквах або нічого не учать, або нічого [не] виучують. Самі духовні, коли бачать, що від їх требують справного учення в школах, признаються, що їм ніколи: так случилося в дуже інтересному по ходу діла шкільного в Росії повіті Александровському губернії Єкатеринославської, де один з самих усердних діятелів у Росії по народній освіті барон Н. Корф ⁴⁰, ділопроізводитель земського училищного совіту, зірко дивиться за школами та й публікує в газетах і в річних справозданнях про всякий успіх, як і про всяку нерадивість *.)

^* Барон Корф між іншим у своїй книзі «Земский вопрос» про народну освіту виказує, що земство мусить старатись в уряду про дозвоління видавати на народній мові книжки, не боячись дурних брехень про сепаратизм, а в своїх справозданнях про школи Александровського повіта ставить нерозуміння народ [ом] державного російського язика яко одну із головніших перешкод освіти. — P. S. Недавно, сього вже 1876 p., були нові вибори депутатів у земство, і бар [он] Корф був більш ніж ⅔ голосів не вибраний наново на з’їзді виборців стану панського (тих, що мають більш ніж 200 десятин землі), але зате через 10 днів був вибраний на трьох з’їздах сільських громад мало не одноголосно.

Сьому заміру синодського комітету школи Київського округа стали впоперек. Само собою ясно, що митрополит Арсеній особою своєю почитав себе в обиді заведенням шкіл од міністерства, котрі явно показували нікчемність його ходів. Треба було дискредитувати в очах громади і уряду київські шкільні заміри і школу педагогічну. Для сього вже було готове оруддя, готові терміни, видумані поляками і жидами: «гайдамацька хлопоманія» і «сепаратизм». За їх то й ухопились сторонники російського клерикалізму. Органом сієї інтриги проти київського шкільного діла став «Вестник Юго-западной Руси» ⁴¹, котрий видавали в Києві професори духовної семінарії Говорський і Єремич. Оба сі пани були родом білоруси і мали зв’язки з сотрудниками петербурзької «Основи». У перших н[оме]рах своїх «Вестник» печатав історичні монографії п. Куліша, і ще в половині 1862 р. (н. 5) сей журнал напечатав дуже гарячу і з толком написану статтю «Что такое хлопоманы?», котра, як кажуть, була написана п. Гатцуком, видавцем «Ужинка рідного поля». Автор просив російську громаду не вірити польським брехням на молодіж придніпрянську і толкував, що, не беручи на увагу помилки і лишню гарячість, природжену молодому зростові, так звані хлопомани — щирі слуги народні і страшні хіба польському панству, а не Росії. А нараз, ледве в півроку потім, журнал пана Говорського став називати молодіж українську в Києві ворогами держави російської і народу руського, чи безсамовіжими, чи то й самовіжими союзниками польської революції — і попрікав учену адміністрацію в Києві і міністерство народної освіти в Росії, що вони однімають святе діло шкіл народних у духовенства й оддають у руки таких злодіїв, як хлопомани.

Тим часом і в других краях Росії піднялося таке ж саме питання: кому віддати школи народні — духовенству чи міністерству? Питання се, як самі добре знаєте, є всеєвропейське. Орган реакційної партії «Московские ведомости» одкликнувся за духовенство; за його ж подав голос і «День», орган московських слов’янофілів, котрі в питаннях політичних і соціальних (як по ділу селянського наділу, земського й громадського самоправлення і т. ін.) завше стояли з «молодою, вольною Руссю», а тільки з причини своєї релігійності на сей раз стали за духовенство (хоч вони не раз, може, дужче других партій у Росії нападали на пороки духовенства, критикували архієрейсько-монашеський деспотизм, стояли за свободу білого духовенства, за зв’язь його з громадами і т. д.). Се вже були часи польської революції, коли в громаді російській, до таких діл і до політичного життя й полеміки дуже непривичній, була велика паніка і стала уходити в привичку метода примішувати «польську справу» і «інтригу» до всякого спору. От реакціонери й стали зводити до купи російський нігілізм і польську рухавку, та й докоряючи міністерству освіти, що воно не віддає духовенству шкіл народних, винили його, що воно хоче в школи ввести нігілізм та через те служити і польській революції. Треба сказати, що міністр п. Головін зробив діло великої безтактності, котре дало багато сили ворогам його доволі благих намірів у шкільному ділі, його легенькій опозиції клерикалам, схожої з тією, яку вів міністр Дюрюі Наполеона III. У ті часи появилася за границею політична книга Скедо-Феротті «Que fera-t-on de la Pologne?» (Скедо-Феротті — псевдонім німецького барона з Чернігівської губернії Фіркса, агента міністерства фінансів російського в Бельгії; він видавав немало брошур про Росію по-французькому і по-російському, одну проти Герцена.) У сій книзі гловна ідея була, що Польщі треба дати автономію й конституцію, але російському урядові нічого турбуватися, що се може стати приміром і руському народові і прецеденсом російській громаді требувати й собі того ж, бо поляки народ розбитий і до свободи зрілий, а руські ні; на толки, мовбито в Росії є громадський голос (opinion publique), по думці Скедо-Феротті, дивитися нічого, бо після сього можна сказати, що й у баранів, що скачуть на лугу через палку, є «громадський голос». Така безтактна постава питання принесла велику шкоду і для польського, і для російського політичного розвою, бо в ті часи загально була піднята річ у Петербурзі про конституцію, про котру натякало й в патріотичних протестах проти нот держав західних дворянство петербурзьке, тверське, нижегородське і ін., і сам цар в одвіті петербурзьким депутатам говорив, що призове в свій час громаду на поміч урядові задля строго державних діл. Пом’януті слова п. Скедо-Феротті мали тим більшу вагу, що на їх гляділи, як на голос деяких високих сфер в урядових кругах, сконцентрованих коло вел[икого] кн[язя] Констянтина Миколайовича. Міністр Головін, як усі знали, креатура сього князя, додав ваги такому голосу тим, що розіслав книгу Скедо-Феротті по університетах і гімназіях. Така безтактність і п. Скедо-Феротті і міністерства не могла не обидити громади російської, і в противоріччях, котрі вона визивала, зміщувалися дві мислі; перша: «коли полякам давати конституцію, то й нам»; друга: «коли нам не давати, то й їм не треба». Одначе найбільш розсилка книги п. Скедо-Феротті визивала в Росії нелюбов до поляків, що «он, мовляв, як вони підходять до уряду російського», і нелюбов до міністра Головіна, «он як він знущається над руською громадою, рівняючи її до баранів, і як продає її полякам». Тій партії, котра не хотіла волі ні руським, ні полякам, а хотіла реакції в школах, така безтактність пп. Скедо-Феротті і Головіна була на руку, і орган сієї партії п. Катков підняв великий крик проти міністерства. А як до Москви дійшли київські клерикальні жалоби на хлопоманію й український сепаратизм, буцімто покриваємий учебною адміністрацією, то партія п. Каткова прибавила ще нову вину міністерству освіти; так зложилася формула, котрою років з вісім грався п. Катков, про «нігілізм і сепаратизм, видумані польською інтригою на згубу держави російської, котра-то інтрига залізла й у високі сфери й відтіля розсаджує й піддержує все погубне для Росії». До сього прибавився й національно-державний централізм, котрий з того часу став народжатися в Росії і взяв собі за примір Францію та Пруссію; бо до того в Росії був тільки проти волі земель й народів адміністративний централізм й рутина, як у державі абсолютній, але не національний централізм, який ми бачимо, наприклад, і в конституційних німецьких державах, як Пруссія і Цислітавія; але об сім дальше скажемо. Сей дух національного централізму з опаскою подивився на те, що в проекті міністерськім шкільного уставу стояло слово, що навчання мусить бути на «отечественній» мові, — слово, котре, як кажуть, саме міністерство толкувало для полудня в Росії в духу, вигідному для українофілів. З сього всього зложилися начала, по котрим орган, як стали казати, «староруської» партії, т. є. реакційні «Московские ведомости», напався на замір п. Костомарова видавати народно-педагогічні українські книги, обізвавши його «сторонником поляків», чи самовіжим чи безсамовіжим, але однаково шкідливим російській державі. У вас, в Галичині, за такі речі п. Каткова і братію його зовуть часто «великоруськими централами» і з поводу його приписують національно-централістичні тенденції і теорії цілому великоруському племені; але се правда тільки наполовину, коли ще не на менше. Не спорю, що стара історія, котора виробила могучу державу в руському світові тільки в Русі Московській, мусила заложити підкладку і для національного централізму й у великорусів, подібного тому, який бачимо в Пруссії, у французів мови d’oui і т. д. Але в опозиції деяких кругів громадських в Росії проти української літератури національний великоруський централізм грав далеко не головну ролю. Почати з того, що народну мову українську покинули для мови російської державної (більш усього близької до великорущини, але не зовсім і з нею співпадаючої, а, наприклад, по правописі ближчої до малорущини, бо великоруси не кажуть, як пишеться по-російському, его, доброго і т. д.) і родовиті українці, котрі, починаючи з св. Димитрія Ростовського до Гоголя, працювали у Московсько-Петербурзькій Русі яко літератори, адміністратори і т. д. Мову українську народну, можна сказати, одкрито тільки з тих часів, як завершилося останнє зрівняння Малорусі з Великоруссю в культурно-політичнім устрою, з сього тільки віку, з котрого і російська мова стала зближатися з народною великоруською, бо тільки в XIX віку і чим дальше до наших часів і у Великій і у Малій Русі та мало не і в усій Європі одкрито, мов яку Америку, правдивий народ, а особливо сільський; а се находка в різних краях Росії, як і в других землях Європи, повела за собою ідею о зближенню літератури з «простонародною мовою». Старі писателі київсько-малоруського віку, за часи Гетьманщини, в XVII і XVIII ст. дуже близько ще держалися до церковнослов’янщини, а то й до польщизни, що так і злегчало перехід їх до тодішньої російської, теж дуже церковної, мови; про народність літератури тоді ні у Великій, ні в Малій Русі не думали, про демократичність літератури і освіти — менше. (Ся ідея зачеплена автором статті про занехання мови народної на Україні, що була напечатана в «Правді», 1867 р. Ч. 1 — 11; тільки шановний автор бачить у літературі лиш один бік — мову і дума, що можна 1000 літ історії стерти, як один час.) Од того українське літературне діло здавалося і здається дуже новим і непривичним далеко не одним тільки великорусам, а, мабуть, чи і не більшій частині грамотного люду й у самій Малорусі, і, як усяка новина, а ще в добавок не дуже систематично проведена, трошки здається чудною і багато людям також у Малорусі. А так як до того новий період українофільства 50-х і 60-х років, вийшовший з Шевченка, означився різким демократичним духом (а се його сила і зародиш важнішої будучності, ніж яку мало там і сям промелькавше у 30-і і 40-ві роки панське українофільство, наслідник, коли можна так сказати, «мазепинського», що нап’ятнував його Шевченко у своєму «Посланію до земляків» і що зачинав трохи й славно п. Медовник у розказі «Пан Комарчук» ⁴², і ніж сентиментальний дилетантизм часів Квітки, котрий у своїй комедії «Сватання на Гончарівці» висказав ідею, що кріпацтво зовсім не лихо), то рутинний недовір до українофільства яко до нового і незвичайного діла сполучився з острахом чогось «гайдамацького». Від сього страху не були вольні і самі пани комарчуки, що колись-то переписувались з п. Кулішем по-українському і пишалися тим, що по-українському можна виражати всякі європейські думи (читай: писали російські і французькі слова Кулішевою правописсю), а потім у московських газетах [писали] статті проти українофільства, скріплюючи їх «історичними українськими іменами», т. е. іменами батьків, що колись-то розікрали вольний народ, будучи козацькою старшиною, і що Шевченко назвав варшавським сміттям та гряззю Москви. Одтого п. Катков писав, що він говорить не во ім’я тільки великорусів, а й во ім’я благорозумної освіченої і зрілої часті і малоруської громади, т. є. рутинерів і реакціонерів на Малорусі; сі дві категорії скрізь на світі, а в Росії тим паче мають більшість. Катков і його сторонники великоруські і малоруські стали боронити панування російської державної мови не для того, що вона великоруська, а для того, що вона вже готова, стара, вже панська — державна. Але сам п. Катков казав, що процес зросту мови російської ще не закінчився, що в ній можуть пробудитися нові елементи; сам він не тільки не мав, яко великоруський централ, антипатії до України (такої, яку, наприклад, мають німці до чехів, поляків або поляки до русинів і т. д) ні предилекції до Великорусі, а, напроти, не раз казав, що Москва лежить в азіатському басейні, що московська історія полуазіатська і безодрадно сурова, що тільки після Богдана Хмельницького Московська держава стала європейською, і подавав голос за перенос столиці Росії в Київ. Сьогодні перенесіть туди столицю, і сьогодні нехай би взяли малоруси верх у літературі в Росії, то п. Катков, яко логічний державний централ, буде также нав’язувати малоруську мову великорусам, як тепер нав’язує малорусам, полякам і т. д.

Напроти того правдиві великорусофіли, т. є. московські слов’янофіли, котрих органом був у 1863 р. «День», полемізували з «Основою» і п. Костомаровим, але не відмовляли прав українців на розвій літератури і навіть боронили п. Костомарова від нападів п. Каткова, бо хоч московські слов’янофіли були дуже недалекі від великоруських інстинктів, одначе не були державними централами і політичними реакціонерами, а ще менше аристократами: вони були на свій лад теж «хлопоманами».

Щодо прогресивно-демократичної партії в російській літературі, що вийшла з так званих у 40-ві і 50-ті роки «западників», то ся партія мала в своїх руках більшість журналістики. Так ся більшість російської журналістики, в котрій, конечно, сотрудників найбільше великорусів, завше стояла за волю української словесності і за народну мову в українських школах. Її можна попрікнути тілько тим, що вона не виступала доволі енергічно в обороні українського діла. Але в усякім разі галицькій публіці відомі статті Пипіна, Прижова, «С [анкт] -Петербургских ведомостей», «Вестника Европы» і т. д.

На той час, як п. Катков підхопив напади київських клерикалів проти українофільства, українську мову в школах і книгах обороняли не тільки «Современник» і «Петербургск[ие] ведомости», але й «День» Івана Аксакова, хоч він і стояв за клерикалізм, і сам «Голос» ⁴ , котрий проповідував тоді правдиві скедо-фероттівські ідеї. Одначе така була сила рутини в Росії в той смутний час і піднявшогося з того часу державного централізму, що не тільки в новім уставі шкільнім слово «отечественный язык» було замінено словом «русский», що значило «державний російський», через що українську мову витиснено з шкіл, куди вона, як ми бачили, стала входити (сим уряд російський робив тільки те, що і Франція, Пруссія і інші держави), але російський уряд прийняв міру, що пахла зовсім не духом нашого віку і в наших часах ніде, окрім Росії, неможлива, а іменно: адміністративним порядком заборонено цензорам пропускати у печать всякі книжки українські педагогічного змісту. Святійший Синод знов від себе заборонив такі ж книжки церковні, а через два роки опісля заборонив і проповідь на «простонародній мові і з простонародними словами». Приготовлені п. Костомаровим книжки зостались без видання, а так само і одобрене академією наук євангеліє. Розказують за вірне, що Синод заплатив типографії за дозволене попереду вже видання II-го випуска оповідань о. Опатовича, щоб тільки воно не виходило у світ. Кажуть также, що міністр внутренніх діл п. Валуєв ⁴⁴ говорив п. Костомарову, що се заборонення не є наконечне, а тільки часове задержання до менше смутного часу. Та й се зроблено було не в силу закона, бо видати закон, котрий би боронив не грясть книг, а форму, мову, і в Росії було не можна. Міністерство тільки неголосним адміністративним циркуляром приказало цензорам, щоб нічого педагогічного по-українському не пропускали. Цензори так стали усердствувати, що як у Києві печатався буквар п. Максимовича, котрий увесь був написаний по-церковнослов’янському і російському, а тільки у кінці мав одну карточку українських пословиць, то і сю карточку зчистили червоним карандашем. Попереду навіть Синод посоромився голосно зробити своє заборонення українських релігійних книг і теж зробив тільки приказ по духовним цензорам; але через два роки не постидався і голосно напечатати приказ проти проповіді на простонародних мовах, чим і показав, як далеко відступили нинішні архієпископи і митрополити від тих простих рибалок, що колись-то уловили світ простим «благовіствованням».

Так завелось з 1863 p. y Росії, що по-українському можна було печатати стихи, поеми, повісті та хоть би і філософію Гегеля переводити на українську мову. Тільки того, що було б правдивою пищею для народу, не стало можна печатати. Колись-то у Росії і великоруси і малоруси піднімали спори про те, як широка мусить і може бути література українська, — чи така ж усестороння, як і російська, чи провінціанальна і простонародна, тільки на «домову потребу», як казав «День». Тепер заборонено іменно літературу «домову», «простонародну», котру узнавали і москвофіли. Та треба признатись, що і українофіли після заборонення такої літератури, що здавалась їм дуже вузькою і котрою вони не хотіли вдоволитись, ширшої теж не розплодили, хоч їм іменно зоставлена була воля на сьому широкому полю. Мало того, треба признатись, що українофіли не тільки не постарались обійти перепони, що їм поставила міністерська цензурна задержка 1863 p., a ще як би самі постарались себе зв’язати. Найнатуральніше діло було б, після задержки у Росії, понапечатувати і перевід євангелій і учебники в Галичині, де народ тоді не менше, як і в Україні, був без книжок. Через те праця не пропала б марно, та й не пропали б і рукописі приготовлених книжок. Не знаю, що сталось з тими, що були послані в Петербург, але у Києві я сам читав колись гарно зложену зоологію, початки географії і святці, але де вони тепер, не скажу. Дуже вірно, що вони пропали.

Між тим така нісенітниця, як драма «Ятрівка» ⁴⁵ і другі того ж автора, що зложив було зоологію, печатались тільки, щоби тратити гроші і викликувати сміх недоброжелателів української словесності (дві пом’януті драми потім були продані у Києві крамарям на папір по 1 копійці). Тратилась праця на переклади «Мазепи» Байрона або й стихів Фета і т. п. Се виходило з того, що хоть п. Куліш і гарно виложив у своїй статті у «Основі» «О простонародності української словесності», що ся простонародність єсть не сором, а сила сеї словесності, одначе многим українофілам дуже кортіло, щоб швидше побачити її у панському прибранню, зовсім як треба, по уніформі і з драмами, з поемами, з монологами, перекладами і т. п. А від того вони не дуже то горювали, що праця над простонародною освітою заборонена... Правда, що не дуже то напрацювали й над тим, щоб обогатити українську словесність і панськими творами. Зате немало було потрачено слів на жалоби у чотирьох стінах або, як коли лучалась оказія, у письмах у Галичину на московський централізм, котрий не дає їм робити їх діла. Такі жалоби і їх коментарі, які печатались у свій час у «Слові», «Меті» і т. д., були не без шкідливих наслідків у Росії, т. є. не жалоби на поліцейські і цензурні закази (бо хто їх похвалить, але хто їх і повалить самими закордонними жалобами?), а формула жалоб і мотиви, котрими у них вияснялись закази. Зі сторони галицьких журналів се була вина невольна, бо галичани міряли діла у Росії своєю австрійською міркою: бачачи круг себе антагонізм і централізм племінний, боротьбу народностей, думали, що і в Росії те ж, і казали про великоруський гегемонізм і централізм, коли на ділі там був тільки більш державний централізм, а ще більш репресалії, що йшли від реакційної партії, котра і у великоруській сфері давила ще дужче усякі ліберальні і демократичні напрямки, схожі з южноруським українофільством. А українофілам треба б було трошки лучше знати діла свого краю і трошки менше кричати про племінний деспотизм «кацапів», а головніше треба б було мати менше страху, а більше такту, ціпкості і праці. Що після валуєвської задержки українські учебники і євангеліє не були послані до печаті у Галичину, тому причиною і те, що українських книжок мало було приготовлено, так що може б і без задержки їх не дуже б то багато появилось; а дальше і та догадлива недогадливість, питомо українська хитрість, по котрій часто українці самі себе перехитряють. Були іменно такі, що казали: «На нас звели поклепи, брехню, буцімто ми вороги російської держави, а коли ми справді пошлемо наші книги за границю, то ми становимось схожі з польською і герценівською еміграцією і тоді наші книжки будуть заборонені надовго, а тепер лучше переждемо...» ⁴⁶ У таких софізмах було більше пасивності і ліні, ніж зміїної мудрості. Лінь і неакуратність була причиною, що деякі з готових рукописей і пропали. Пасивність же і малодушність були винні, що Українці на ділі більш себе зв’язували, ніж їх в’язала валуєвська задержка. У 1865 чи 1866 році у Катеринославі появилась українська брошурка для народу про судебні реформи російські. Брошурка була зроблена не дуже то добре, але й не погано. Однако так собі і згинула без піддержки. А ся брошурка показувала, що деякі потрібні для народу книжки можна печатати по-українському і без задержки: і тоді, як і тепер, дуже велика є потреба зреасумувати народові статті «Положений о крестьянах», о земстві, у котре крестяни вибирають депутатів, о суді, у котрому народ сидить присяжними і т. д. Але крім згаданої брошурки нема нічого, написаного про се діло по-українському. Потім після 1863 року бували на Україні і епідемії так між людьми, як і худобою, та поучення, що робити у таких случаях, ніхто не написав. Ніхто не написав нічого і про позичкові каси, про торгові товариства і таке інше. А се все не могло б бути заборонено ніякою цензурою. А в добавок усього — що ж могла зробити цензура? Заборонити печатати книгу у Росії. Та хіба тільки світа, що в вікні?

Треба признатись, що українофільство показало себе самим слабим і недогадливим з усіх ліберальних напрямків у Росії. Так званий «нігілізм» потерпів кар, висилок у дальші губернії більш, ніж українофільство, потерпів навіть висилки у Сибір таких голів, як Чернишевський (чого не було ні з одним українофілом), одначе устояв: «нігілізм» перевернувся у «позитивізм» і став ще дужчим і серйознішим; замість одного закритого журналу («Современника» ⁴⁷) появилось два («Вестник Европы», «Отечественные записки» ⁴⁸ під новою редакцією) або закритий журнал змінив трохи ім’я і назвався замість «Русское слово» ⁴⁹ — «Дело» ⁵⁰, та й годі! Заарештовувала цензура оригінальні твори — появлялись переводні; задержував їх по новому закону о печаті (з 1865 р.) окружний суд, автори і переводчики вели процес до самого сенату, і коли не добивались зняття арешту з книги (що бувало не раз) або ограничення сили духовної цензури виясненням закону через касаційний департамент сенату, то усе-таки самим процесом, напечатаним у газетах, річами адвокатів, вели пропаганду тих самих ідей, котрі хотіла заборонити цензура. Часто заказ помагав ще більшій пропаганді, ніж коли б книжка появилась смирно. А коли видано закон про печать 1865 p., після котрого книги, не менше як у 10 листів, мають виходити без попередньої цензури, то тим часом відкривалась дорога і українським книжкам такої ж величини (бо процесу з-за одної тільки мови не можна було ждати від уряду). А якби над сподівання і зробили процес, то се був би случай вияснити власні принципи і відповідати на поклепи і брехні. Одначе ніхто не найшовся, хто б зробив хоч одну пробу такого видання. Від того, коли другі ліберальні напрямки в Росії усе більш розширяли круг своєї пропаганди, українська зужувалась до того, що те, що виказувалось і становилось якби аксіомом у роки 1860 — 63, стало здаватись якось чудним і смілим у послідні роки. А так як інколи ще реакційні російські журнали виписували тиради з галицьких журналів «Слова», «Мети» і інших проти туранізму і централізму великорусів і польські жалоби, що «Москва» давить і малорусів разом з поляками, а потім як «Слово» само перевернуло прапор, то почали перепечатувати поклепи «Слова», буцімто «українофіли» у Галичині і на Україні запродались полякам (брехні, котрі з Галичини вивозили і туристи і кореспонденти, як п. Кельсієв ⁵¹ і др.), то у Росії багато з людей, хто і не мав нічого проти українофільства у принципі, стали дивитись з великим недовіром на українофільство. Настоящі великорусофіли, т. є. московські слов’янофіли, правдиво мусили образитись різкими фразами галицьких і українських народовців проти великорусів, а ся обида зробила легким, що ті самі люди, котрі у «Дні» боронили українофільство від Каткова у «Москві» (щоденна газета 1866 — 68 р. під редакцією п. Аксакова, що була забита міністерськими карами за різку опозицію аристократично-бюрократичній партії, котра тоді через газету «Вість» явно почала боронити привілеї польських панів в західнім краю), казали самі, що українофільство — союзник поляків, і одрікали в принципі пожиток таких книг, як згадана катеринославська брошура, хоч така ярка неконсеквенція для просвіщенного письма непростительна.

Так над українськими працями і питаннями мало-помалу став у Росії туман з забуття, мовчання або недовіри, брехні і лайки. А годи йшли, і дорогі годи! Як завелось по лівобережних і новоросійських губерніях земство (з 1864 — 65 р.) і з ним школи народні передані були у руки училищних рад повітових і губернських (що складаються з депутатів земства, предводителів дворян, коронних (смотрителів), інспекторів училищ, благочинних, а у губерніях з архієреїв), діло народної освіти пішло швидше. Говоримо не про київський край, бо тут як у році 1864 став попечителем кн. Ширинський-Шихматов ⁵² (котрого прадід був кримським магометанським аристократом, а дід лежить святим на Афонській горі, а дядько був міністром освіти після 1848 р., т. є. у часи самої дужчої реакції і обскурантизму, коли попереду бувший міністром гр. Уваров, приятель Геттого і один з батьків формули «православие, самодержавие и народность», пішов в одставку, бо не схотів підписати приказів у роді того, щоб в університетах не було більш, ніж 300 чоловік студентів (окрім лікарів, котрі були потрібні для армії) ), то клерикалізм узяв верх, а з тим почали гнати усе просвіщенне і українське. Школа педагогічна була знесена, читальника, що почав вироблятись, знівечено, намість його уведено читальника, вивезеного князем з Вільна, уробленого віленськими обскурантами і клерикалами. Князь не схотів помістити туди навіть невинної статті про Хмельницького, писаної по-російському і тільки з виїмками з українських пісень про Хмельницького (стаття появилась опісля окремою брошурою), задля того, що там споминається те, що, по словам догадливого князя, пора вже забути, ось як: рада, козак, гетьман і таке інше.

Стидно признатись, а треба, що орудієм до того, щоб виганяти Український дух із усяких шкіл, були зовсім не великоруси, а уроджені Українці: українець же учитель одної гімназії у Києві Багатимов (в брошурі «Южнорусский язык, южнорусская школа, южнорусская поэзия»), українець о. Недзєльський (у брошурі «Южнорусская правда», що узялось її розширювати київське свято-владимирське товариство духовної освіти), українець же Андріяшев ⁵³ (у київському народному календарі, у народній газеті «Друг народа» ⁵⁴) і інші, котрі колись не раз говорили публічно по-українському, тепер висказували, що між народом українським і великоруським не більша різниця, як між якою-небудь московською і тверською губернією, що мова українська — постидне насліддя хлопства під поляками, що пісні українські не можуть мати педагогічної сили, бо вже не знають іншого сюжету, як «била жінка мужика, за чуприну узяла» або «ой пошила штани з валу» і т. д. (Для чого автор Багатимов, що якийсь час перед тим печатав статтю про естетично-музикальну природу українців, брав із збірника Метлинського тільки коротенький виділ пісень «шуточних» і брехав перед світом, що мовбито інших і нема.) Такі брехні дійшли до того, що сам полуофіціальний «Киевлянин», котрого редактор, хоч і не дуже то великий приятель українофільства, а усе-таки чоловік просвіщенний, бувший професор університету п. Шульгін докорив київських українофобів тим, що вони тільки перебріхують речі польських філологів і критиків третього сорту, і нагадав їм байку про ведмедя і монаха і пословицю: застав дурня богу молитися, то він собі і лоб розіб’є. Додам, що князь Ширинський розіслав одтиски статті Багатимова по чотири екземпляри на кожну гімназію, а календар Андріяшева підніс самому цареві і цариці!! У київському краї і російських шкіл не дуже то багато після 1864 року розмножилось, а як настав міністром освіти у 1866 p., після каракозовщини, гр. Толстой, то клерикалізм узяв ще більшу силу. Хоч у 1869 p., уступаючи голосу усіх органів російської печаті (не виключаючи на сей раз і «Моск[овских] ведомостей», що признались, що Росія стала назаді і від Турції у народній освіті і що доти не буде се діло йти добрим порядком, поки не заведуть особливо підготовлених педагогів; а попереду Катков казав, що таких не треба і що буде й духовенства, та хвалив міністерський проект гр. Толстого, у такому дусі зроблений), одкрили у Києві знов і школу педагогічну, усе-таки діло освіти сільського люду ледве-ледве бреде. Та як йому і йти, коли по міністерському положенню школа народна світська тільки тоді може бути заведена, коли того попросить громада сільська і на те згодиться єпархіальний архиєрей, а єпархіальні архиєреї, особливо київський митрополит, завше не згоджуються!

У школах земських у тих губерніях, де уведено земське положення, виявилась, хоч і смутно ще почута, потреба учебних і читальних книг, приспособлених до українського народу. Ще раніше перед тим лучші російські педагоги: Ушинський ⁵⁶, Венель, Водовозов, з котрих первий і послідній зробили найлучші у Росії читанки для народних шкіл, висказали, що учити усі краї Росії по одних книгах і читанках не можна і що бодай хоч у самому елементарному ученню треба починати з народних, крайових мов. Для того Ушинський поставляв у примір школи Фреліха у Цюріху, у котрій починається наука з крайової мови і потім вже доходить до класичної німецької. Як поробили російські педагоги у Петербурзі і Москві читанки для народних шкіл такі, які вимагає нова розумна педагогія, т. є. мовою народною, з народними пословицями, піснями і т. д., звісно великоруськими, то ще явніше стало, що по одним книгам вчити у Великорусі і Малорусі не можна, що тим лучше буде зроблена книга для первої, тим гірше для другої і навиворіт. Сам п. Ушинський казав, що у Малорусі лучше вже було б вчити по церковнослов’янському, ніж по його книжці. Згаданий нами вище бар. Корф, як почав вчити по книжці Ушинського, то висказав печатно, що нерозуміння українцями мови російсько-великоруської є великою перепоною науки і що земства мусять просити уряду дозволити заводити у школи книги, писані народною мовою. Таке ж саме було замічено і у другому місці южної Русі, де земство усердно узялось за народну освіту: у Борзненському повіті Чернігівської губернії. І там один з учителів народних п. Добровольський зложив «Букварь для южнорусских школ», виходячий з того начала, що як мова російська і великоруська українським хлопцям, що ще тільки починають вчитись, незрозуміла, то треба зложити буквар з таких слів, котрі общі обом мовам: і російській, і українській. Се щаслива догадка п. Добровольського, і він додержав свого начала у букварі доволі порядочно. Земство борзненське напечатало сей буквар на свій кошт, і перше видання вспіло скоро розійтись. Але по російським законам усяка книга для науки у школах мусить бути одобрена учебною радою або коло міністра, або коло попечителя округа. Як прийшов буквар Добровольського до ради попечителя у Києві, там перелякались не самого букваря, а заголовка його «для южнорусских школ». Одначе одобрили його з незначними відмінами, тільки скандалізуючий заголовок викинули і друге видання вийшло без нього. Буквар розходиться по українським школам і легчить дуже початкову науку. Практичність указує, що треба б було і другі книги поробить, збудовані на тім же принципі, т. є. не розриваючи з державною мовою і її правописсю у Росії, бо тоді книги не будуть допущені у школи, а тим часом близькі до мови української і повні статей, маючих практичний і теоретичний інтерес для народу українського. Але самим найпрактичнішим ділом, здається нам, було б вироблення читанки по ідеї Фреліха і Ушинського, т. є. українсько-російської, котра попереду, звісно, зразу не увійшла би у школи, яко усе-таки противна шкільному уставу, а особливо його толкуванню теперішнім міністерством, одначе, через вияснення її ваги і пригодності у печаті, пробила б собі дорогу і у сім’ї і школі, через розуміючих діло людей і земства. Як би там не було, але заведення земських, особливо повітових, учебних рад, хоч як не мало ще земство має у них уділу і як не рідко де воно серйозно узялось за школи народні (так, як у Александровськім і Борзненськім повіті), але усе-таки земські училищні ради — се місця, де можуть піднятись і вияснитись питання і про практичну потребу українського викладу у школах, бо потреба сього викладу не видумана з політичних або яких других фантазій, а виходить з самих елементарних ідей новішої педагогіки: наглядного і живого учення. І як тільки хто захоче приложити сі ідеї до шкіл у Малоросії, як тільки серйозно задумається про народну освіту, так і логічно прийде до українського викладу, хоч би ради державних і інших потреб і не виключного, а змішаного з викладом державної російської мови. А від кого ж ми і мусимо ждати серйозного і освіченого погляду на шкільне діло, на діло народної освіти, як не від депутатів земства в учебних радах і від земських зборів? Тут бачимо ще раз, що діло української освіти зв’язано тісно в Росії з ділом прогресу усієї держави і розвою тої нової, вольної Росії, котрої демократичне українофільство було і є тільки одним з появів, і що надія української освіти лежить, між іншим, у зрості і ширенні тих земських управ, зборів, рад, котрі заведені уставом 1864 року.

Правда, що так зване у Росії земство ще дуже слабий зросток, не маючий ще великої сили перед адміністрацією і часом не вияснивши ще своїх задач. Роботи його паралізуються ще порядочно великим процентом реакціонерів у дворянстві і особливо у духовенстві і малою освітою у міщанстві і у селян. Від того діло здорової освіти народної не скрізь стало таким старанням, як, наприклад, у Александрівськім і Борзненськім повіті. Дуже інтересно, що одні з самих передових місць у Росії, де земство робить для народної освіти, се Вятська губернія і Нікольський повіт Самарської, у котрих земства майже виключно складаються з депутатів крестянських. Найбільш слаба робота і серйозність погляду на діло народної освіти у земських зборах губернських і губернських учебних радах. Раз, що вони стоять дальше від практики і народу, ніж повітові, а у друге, тут винне заборонення видавати гроші за суточні проїздки депутатам сільським з повітів і сила президента зборів земських, непремінно предводителя дворян (дві міри, що уряд видав у годи після 1866 p., щоб ослабити ними заведене земство) ; вони дають губернським земствам аристократичний характер, а у губернських училищних радах мають верх губернатори і архиєреї, особливо послідні. З того случається, що губернські збори і училищні ради відносяться або індиферентно до шкільного діла, або показуються реакційними, як показалась рада полтавська у ділі школи п. Лесевича ⁵⁶ у Лубенському повіті, трохи знаному і галицькій публіці з тих фактів, що були вийняті два роки назад «Правдою» з «С[анкт]-Петерб[ургских] ведомостей». Ми не можемо обійти сього діла у нашій кореспонденції, бо воно теж може причинитись нашим галицьким браттям до фактичного знакомства з нашими обставинами.

П. Лесевич, поміщик Полтавської губернії, сотрудник ліберальних петербурзьких журналів «Русского слова» и тепер «Отечественных записок», одрікся в часи введення уставної грамоти для його бувших кріпаків од значної суми грошей, коло 4000 рублів, з тим, щоб на них була заведена позичкова каса, а з процентів — школа. Селяни вибрали його попечителем школи. Учителя узяли з київської педагогічної школи у році 1864, але скоро начались сього учителя звичайні перекори з ближнім священиком і благочинним, котрі хотіли, щоб школа прийшла у їх руки. Для того узнали самим пригодним средством доноси на школу, що вона веде українську сепаратистичну пропаганду. А тут же у р. 1866 появився у дуже погано вибрану годину, якраз у самім розгарі паніки і реакції після каракозовського атентату, у «С[анкт]-П[етербургских] ведомостях]» розбір книги для шкіл київського учебного округа, завезеної з Вільна князем Ширинським. Тут було висказано, що замість редакції такої книги, як віленська, що у началі ставить церковнослов’янські псалми, потім статті по-російському (найбільш неудачно вибрані), а потім пісні великоруські, — аксіоми педагогічні вимагали б почати з пісень і статей малоруських, а потім уже ставити російський виділ, а потім церковний, так як педагогіка велить починати з ближчого і йти до дальшого, але не почати з далекого, а йти ще до дальшого. З поводу сього розбору завелась велика полеміка (пом’януті вище статті київських ругателів української мови і народу були писані проти сього розбору), у котрій п. Катков казав, що сей розбір написаний по одному mot d’ordre ⁵⁷, що й статті Мазада ⁵⁸ у «Revue des deux Mondes», поляків у «Часі» і т. д., по котрому і Каракозов стріляв на царя, і ссилався на «Dziennik Poznanski», буцімто Шевченко умовлявся з польськими революціонерами про союз українофілів з поляками. У сій полеміці прийняв участь один з енергічніших дільців у земстві пирятинськім і чернігівськім (тепер мировий суддя у Петербурзі) п. Ігн. Закревський і вказав на школу п. Лесевича, не називаючи її по імені, як на примірну, бо у ній починається наука з української мови, потім переходить на російську і потім на церковну, і через то хлопці і виучуються швидше і з толком читати, і, укріпившись у читанню на рідній мові, тим лучче і з меншим трудом виучуються читати і по-російському і церковному. Управі князя Ширинського дуже захотілось найти і знівечити таку школу, котра була живим докором теоріям київського клерикалізму і не могла бути докоряєма у сепаратизмі і українській виключності. Ієреї лубенські і усердіє полтавської училищної ради, у котрій після архієрея головнішою особою був директор гімназії п. Кульжинський (українець), прислугувалися князеві. Ієреї донесли, що у школі п. Лесевича ведеться противузаконне обученіє по-українському, але лубенська повітова училищна рада не послухала їх і нічого не зробила ні школі, ні учителеві. Тоді обернулись до губернської ради, котра і звеліла школу одібрати з рук п. Лесевича. Однако крестяни заявили, що вони не хочуть і школи і обернуть на що інше гроші, як у них одберуть школу. Тоді велено було одставити учителя од школи. Але п. Лесевич приніс жалобу на губернську училищну раду у сенат, і сенат, полагаючись на доносі лубенської повітової училищної ради, скасував приказ полтавської і ствердив усі права громади, п. Лесевича і учителя. Полтавська рада мусила об’явити рішення сената і одмінити своє. Вона додала тільки од себе, щоб лубенська рада дивилась, щоб не було викладання по-українському і одібрала українські книги з шкільної бібліотеки. Надармо п. Лесевич жалувався і проти сього приказу у сенаті, бо устав шкільний і не говорить, щоб можна було викладати науки на іншій мові, ніж російська, одначе не може забороняти толкування на мові, понятній ученикам, коли вони чого не розуміють, а ще менше забороняє держати у бібліотеках книги українські, коли вони дозволені до печаті цензурою, бо книги такі можуть служити не до викладу у школі, а до читання дома. Ми не похибуємось сказати, що сенат був би скасував і новий приказ полтавської ради училищної, стоючи на букві закону, як він стоїть завше у своїх рішеннях. А таким доведенням діла до кінця п. Лесевич зробив би велику прислугу для вияснення положення українських толкувань у школах і книг у сільських бібліотеках. Але, мабуть, і п. Лесевич піддавсь українському недугу не кінчати діла і вважати перепони, котрі стоять на дорозі, більшими, ніж вони суть на ділі. Одначе ми вважаємо діло школи п. Лесевича усе-таки ознакою і почином поступу в Україні, бо у сьому виявилось і те, що повітові училищні ради не дуже-то спішаться закривати школи по доносам ієрейським, ні навіть по приказам губернських рад, і те, що сенат розбирає доноси і клевети по строгій законності, а не по тенденційності. А те і друге одкриває надію на лучші часи... Правда, усе-таки, поки сонце зійде, роса реакції багато ще очей виїсть, а зложені у часи більшої сили реакції устави і особливо норови, противні українському народному движенню, багато будуть робити перепон ділу народної освіти на Україні.

Уже багато шкодило і те, що з 1863 року до 1872 року появилась тільки одна книжка для народу на Україні, писана народною мовою (катеринославська брошура про суди), що зачаті у р. 1860 — 63 склади видань українських по великих і малих городах вичерпались і не скоро зновляться, що старі зв’язки порвались. Однако сей останній рік рішив питання, котре не раз піднімалось між народовцями українськими: чи справді заборонене і досі печатання книжок педагогічних по-українському, чи, може, вже й сама адміністрація цензурна забула про своє заборонення? Вийшло посліднє, бо того року київська цензура, як ні у чому не бувало, пропустила друге видання «Дещо про світ божий», і тепер дорога другим таким виданням відкрита. Коли тепер їх не явиться доволі, народолюбці мають пеняти на себе, а не на цензуру. Воно, правда, все ще є повід жалуватись: книги українські, як «Дещо про світ божий», хоть би вони були і дуже гарні з педагогічного боку («Дещо» не без недостатків, але усе-таки його російський перевід, напечатаний у Петербурзі, розійшовся у двох виданнях), але усе-таки не будуть пущені у школу, поки не зміниться або не виясниться шкільний устав у смислі, прихильнім українським книгам так, щоби хоч рядом з російськими книгами були допущені у школах і українські. Але при теперішніх обставинах ні того, ні другого скоро ждати не можна. Тільки усе-таки не кидать праці і виливатись у самих жалобах українським народолюбцям нічого. Треба глянути на діло оком позитивним. Ми живемо у такі віки, коли сентиментальності, самі благородні, небагато значать, а коли треба дивитись на усяке діло з холодним розсудком і будувати усякий новий будинок політичний і культурний тільки після холодного розбору певних фактів і беручи за основу будинку ті ж факти, але не такі, котрі живуть тільки у наших бажаннях. Російський уряд у 1864 р. звелів учити у школах по усій імперії по-російському і тим зупинив український виклад, котрий почав був заводитися. Ми бачили, з чого случилось так, бачили, які інтриги, клевети і т. п. помогли подавити начало українського викладу. Але і без тих почастних причин, котрі ми описали вище, ми думаємо, що діло се мусило случитись раньше чи пізніше, бо інакше російська держава мусила би бути виключенням зо всіх других. І то вже велике диво, що початково міністерський проект шкільного уставу замість «російська мова» написав «отечественная», що міністерство давало гроші на печатання таких книг, як байки п. Глібова. Дуже шемрано, що деякі університети, і між ними київський (не думайте, що од того, буцімто він повний великорусами, ні — не мало там і українців, а на той час ректором був уроджений українець п. Іванишев ⁵⁹, однак щирий прихильник і совітодатель журналу п. Говорського), заявили у своїх замітках на сей проект уставу, що замість «отечественный» треба поставити «русский», щоб не було ніяких «двосмысленностей». Се значило, що університети тільки більш були ознакомлені з системами державної освіти у других землях Європи, ніж чиновники, котрі писали проект устави і котрі швидше могли бути слабими перед тодішнім ліберальним впливом у Росії. Справді, що ми бачимо по других землях, де процентні відносини головної національності до інших, входячих у державу, схожі до російських, як, наприкл., у Пруссах і у Франції? Хіба у Познані, Шлезії і інших німецька мова не господствує по школах? Хіба у Бретонії, Фландрії, Гасконії, Ельзасі не виключно преподавалось і преподається по-французькому? Хіба чув хто, щоби у північній Германії було у школах викладання на «платдейчшу», а у Провансії на langue d’oc? (Я знаю, що ви не згодитесь на зрівняння української мови до платдейча, але я поговорю нижче про се зрівняння). А між тим платдейч мав колись літературу не меншу, т. є. багато більшу, ніж западноруська, і тепер має писателів не менше, ніж має українська мова, і єсть люди, що уважають його окремою мовою від сьогочасного класичного «Hochdeutsch» ⁶⁰. Про Провансію і говорити нічого. Всесвітня слава старої провансальської мови і літератури звісна усякому. Усі філологи (головою котрих у сьому ділі стоїть Dietz ⁶¹ y його граматиці романських мов) признають, що провансальська мова є самостійна у ряду чотирьох великих мов романських (італьянської, провансальської, іспанської, французької). У текучому століттю у Провансії появилось немало поетів народних, з котрих головніших Янесміна ⁶², Обанейля ⁶³, Містраля ⁶⁴ академія французька звінчала преміями, однако у школах полудневої Франції провансальська мова не введена; недавно почали того домагатися патріоти провансальські, однако побачимо, чи скоро вони того доб’ються. Що бретонська мова зовсім окрема від французької, тут вже ніякого спору бути не може. В послідній війні у Парижі було 8000 мобілей з Бретонії, котрі не розуміли по-французькому, аж нічогісінько. У Бретонії теж завелись свої народні писателі, своє відродження; академія у Парижі вінчала і бретонських поетів. Але допіро п. Гедоз (Gaidoz), редактор «Revue Celtique» і один з головних бретофілів, осмілився виявити («Revue des deux Mondes», Décembre 15. 1871), що треба б було у школах бретонських учити по-бретонському, та й то прибавив, що «коли не у державних, так хоч у частних» і т. д. А, звісно, що Прусси і Франція дальше пішли у ділі прогресу, ніж Росія. Яка різниця є між Росією і другими землями, се видно і з того, що у Франції нікому не прийшло у голову забороняти печатати які-небудь книги з-за одної мови, що у Франції відкрито дійствують національні комітети, фламандський, провансальський і др.; добавимо, однако ж, що у Провансії не подумали ще про виготовлення ні євангелія, ні педагогічних книг для народу і тільки сього року самий талантливий поет провансальський Містраль догадався зложити популярну астрономічну статтю у щорічно виходячому Альманасі («Almana Provençau»). Виходить, що усім державам переходить у своєму розвою через ступінь централізму, і, звісно, ні одна держава не уступить сама собою ні волі земської, ні язикової центробіжним силам, поки вони самі не зложуться, не окріпнуть і не зуміють працею і умінням з практичною мудрістю склонити на свій бік народу по провінціях і добитись свого права у сили центротяжної. У Росії до останніх часів усе було у сні — і самі сили центротяжні. Патріархальна поліція Николая І не думала про такі мудрості, як національності, вона була довольна тільки тим, щоб, як сказав Шевченко, од молдаванина до фінна на усіх язиках усе мовчало або співало про благоденствіє. Одтого у ті часи національності чужі: польська, німецька, фінська і т. д. — скоріш були привілеговані перед руськими, ніж подавляємі. У годи нашого Sturm und Drang Période ⁶⁵ 1856 — 63 піднялись і заявились сили центробіжні і з’єднали собі багато співчуття і у самій великоруській громаді, назначеній історією стати силою центральною, але тодішні устави, насліддя патріархально-поліцейського строю держави, не могли бути благоприятні вольній ініціативі, котра б дозволила їм зорганізуватись і прийнятись за тверду працю. Хіба було народним напрямкам постаратись самим овладіти адміністративними лицями і канцеляріями і добитись привілегій, як робили поляки і хотіли було робити деякі з українофілів? Але подібно ся не дуже-то гарна з морального боку праця удавалась і удасться тільки остзейським баронам на шкоду усім народам Росії і самому німецькому бюргерству і остзейському краю. Яко необходима по закону історії реакція проти центробіжних напрямків 1856 — 1863 мусив розвиватись у Росії державно-національний централізм, і він піднявся після 1863 р. і узяв собі за ідеал готові приміри Прусе і Франції. Але після емансипації крестян, теж по необходимому закону, мусили піти реформи, як земська, судова, полегшання цензури і т. д., а кажда така реформа більшає число кадрів і струментів, котрими мусять покористуватись усі елементи народні і соціальні, що рвуться до свободи. Тільки для усіх треба їм братись за роботу чесно і тверезо, уміючи шанувати і законні інстинкти і вагу центральних сил.

Обернемось у почасті до діла української народної освіти. Правда, потребу тої освіти українофіли основують на окремішності і самостійності української народної мови. Однако спитаєм самих себе і між собою безсторонньої чи вияснена так тая самостійність науковим робом, щоб стала очевидною? Ми ссилаємось на авторитети, говоримо: ось що каже п. Миклошич, сам великорус Лавровський, Даль ⁶⁶ і т. д. Але по правді, де повна наукова граматика українська, зроблена на основі народної мови і виложена порівнюючим способом? Де такий же словар малоруський? Яку ж твердість можуть мати усякі розмови про український язик, а тим більше жадання офіціального признання прав сього язика? Поки ми не маємо наукової граматики і такого ж словаря мови нашої, доти не тільки не порішиться, чи є ся мова такою ж самостійною перед російською і великоруською, як, напримір, італьянська перед французькою або хоч провансальська перед французькою, чи так вони відносяться, як platdeutsch ⁶⁷ до hochdeutsch, чи є вона patois ⁶⁸, але поки не добудемо ми такого словаря і граматики, доти мусимо мовчати, зціпивши зуби і зачервонівши від сорому, як який-небудь недоук або проходимець кине нам докір, що наша мова є неорганічний жаргон. А коли не вияснено науковим способом до наукової безсторонності, що таке наша народна мова, то хіба незавчасно було і єсть жадати, щоб державна власть завела її у школи, та ще й не тільки у нижчі, але й в університети у Києві і Харкові, як те висказувалось у жалібних письмах декого з наших і галицьких народовців? Та ще і того мало, доказати самостійність якої-небудь мови, для того щоб і признано було мовою для шкільного викладу. Треба, щоб поперед мова ся нажила собі літературу, і не архаїчну, а нову, пригодну для практичних потреб сьогочасних. Хіба мало було і є мов, котрих самостійність безспорна, котрі мали і гарні епоси, і пісні, і письменну літературу, але усе-таки або зробились уже мертвими, або робляться такими, бо не мають літератури, пригодної до сьогочасних потреб, од чого народ сам їх кида без жалю, бо те, що ми кличемо народом, т. є. так званий «простий чоловік», є великий практик і навіть матеріаліст, і коли він держиться народності, то або з пасивності і консерватизму (котрий поважати нічого, бо ним держиться усяка середньовікова дурість), або тоді, коли бачить, що народна партія не кінчає своїх праць романтизмом, а веде народ до ширшої вигоди соціальної і економічної. У противному случаю, як тільки дух прогресу торкається народу, він кидає без жалю одно за другим: бо бідному чоловікові ніколи гратись романтичною любов’ю до рідного побиту, а трошки розбагатівшому селянинові (а селяни скрізь у Європі, а особливо у Слов’янщині, суть головною основою, а інде то й остатнє прибіжище народності) хочеться швидше хоч трошки походити на панів, офіцерів, чиновників. Ся поява є джерелом великого зіпсуття, виробленого полупанською цивілізацією; але що ж казать, коли таке діється скрізь по натуральному ходу розвою. З народовцями-романтиками (а ми скрізь бачимо, що ідея національності виходила з романтизму, а де-де то і досі романтичною зістається) і народом скрізь майже вироблялось, а то і досі виробляється чудне qui pro quo ⁶⁹: народовці скрізь майже відкривають народність, мов Америку, і відкривають книжним робом: їх інтересує археологія, етнографія, у котрій вони знаходять істотні черти народності, а потім з тою ж археологією, етнографією підходять вони і до народу; а народові хочеться почуть що-небудь ще не знаєме, він біжить од свого життя і шукає чужого; кажучи наглядно, скажемо, що романтики-народовці танцюють скрізь метелицю, а народ забува її та рветься до польки і до кадрилі. Тоді романтики-народовці кидаються, щоб показати панам, офіцерам і чиновникам, і тим із народу, котрі рвуться у пани, що можна бути франтом і у шапці, і у свиті à la moujik, видумують народні кадрилі і польки. Та се б то ще нічого, але одкопують у археології своїх краєвих панів-феодалів, своїх воєнних героїв, і так виробляється свій краєвий феодалізм, свій шовінізм для примани панів, панків і полупанків, котрий мало-помалу переходить і на народ і перероджує інстинктивний порив народу вирватись із свого традиційного і патріархального життя і круга ідей у щось дуже несимпатичне. Правда, що як довгі часи і енергічно працює романтично-народна партія, то вона усе-таки доводить народ хоч коли не до самопізнання і самокритики, то хоч до пізнання своєї окремості, і історія повертає так національний шовінізм, як і феодалізм, у користь реформи старих і зложених війною і династіями держав, у користь принципу народної волі і краєвих автономій (два начала, котрі тільки дають ціну в очах друга прогресу теперішнім національним напрямкам *).

^* Нічого спорити проти того, що земля, де ідея народності найбільш зійшлась з ідеєю політичного, коли не соціального, прогресу, у останні доби була Італія; тут і пропаганда національної ідеї усього менше опиралась на романтичну етнографію. Італьянським народовцям нічого було ссилатись ні на які свадебні, похоронні і інші обичаї, бо елементом головним, котрий виніс ідею з’єднання і свободи Італії, була буржуазія, а не крестянство. Багато помогло прогресові Італії і те, що клерикальний елемент був ворогом національності і що Пій IX ⁷⁰ скоро розбив мрії про церкву, котора ослобонить Італію, котрі то мрії стали вироблятись у часи Джіоберті і др. Але й італьянські народовці, щоб підняти свій народ на німецький і французький мілітаризм, обертались до пройшлих часів, до археології і піднімали пам’ять про те, що Італія була колись «госпожею, а не служницею народів», як каже Леонарді ⁷¹ і сам Мацціні ⁷². Щоб така пропаганда не оставила поганих коренів в народі, се не може бути. Яку долю відіграв археологічний обскурантизм, шовінізм і т. д. в німецькім національнім напрямку з часів 1813 р. і досі — се всім звісно.

Але усе-таки довга праця над тим, щоб розбуджувати почуття народності через романтично-археологічний розворух старовини, багато уносить каліччя народному уму і чоловічому чуттю і задержує у середині народа дух поступу і самокритики, як се бачимо і в чехів, німців і самих італьянців (про поляків і говорити нічого). Але як народний напрямок, будучи етнографічно-романтичним, буде працювати з так малою енергією і з так великими і довгими перервами, як се бачимо на Україні, то він не тільки не вспіє повернути свій народ з дороги, ведучої до утрати народності, а тільки у кінець скомпрометує народність у очах образованої громади і народу. А кажучи по совісті, український напрямок, як і усі національні, грішить не тільки романтизмом, але ще підходить під ту категорію, про котру ми тільки що казали. Щоб добитись чого-небудь і щоб стати у щирій пригоді народу, український напрямок мусить не тільки узятись за кріпку працю, тверезу і впрост обчислену на те, щоб одвітити уже видній потребі народу, вийти з старих народно-патріархальних форм биту і ідей і щоб первим ділом поставити не народність для народності, а соціальний, економічний і культурний чоловічий поступ народу, для чого народна мова і форма пропаганди мусять бути тільки практичнішою одежею, а не метою. Для такої праці треба одложити на бік романтичні мрії, не так часто дивитись назад, у археологію і етнографію, як уперед (я кажу про пропаганду, а не про науку спеціальну, котра вольна у виборі своїх тем, но котра зате зовсім не національна, а просто вже космополітична), показуючи народові з симпатією у історії більш усього те, у чому можна бачити проби проведення у побит ідей будучого, як свободи особи, совісті, проби праці економічної, а найбільш усього налягати на розвій чуття гуманності і розширення духу свободи познакомленням народу з побитом других народів, та очистити його розум од поганського і середньовічного фанатизму, подати практичну поміч і виучити думати через науки природні.

З таким духом зроблена бібліотека книг для народної освіти пробереться шаг за шагом у народ, а помогти читати такі книжки може і та російська громада, котру заводить уряд і земство у Росії чим дальш з усе більшою енергією. Висказавши вище, що на заведення по школах на Україні державного російського язика я дивлюсь як на факт історично необходимий, хоч по-моєму і требуючий переміни і розумного противудійства виясненням його невигод, я не вважаю потрібним дуже плакати на сей факт, а особливо кричати проти «великоруського національного централізму», а ще менше виясняти його якимсь-то містичним напрямком туранської Москви ⁷³, знівечити слов’янську Україну, як вона знівечила слов’яно-руський Новгород і т. д. Ще менше вважаю серйозними фрази, котрі я сам чував колись у своїх братів-українофілів, що лучше най буде народ наш безграмотний, ніж прийме освіту на «московській мові і од Москви, бо тоді він стратить народність свою». Не буду говорити про ціну сього виречення й такого народолюбія. Але просто скажу, що факти показують, що не тільки страти народності, але й страти мови української при російському викладанню елементарної письменності нічого боятись: викази, що печатає бар [он] Корф, показують, як при працях, на котрі не підуть і не спосібні і двох з сотні сільських учителів, мова учеників поти не міняється і вони не всвоюють російської державної мови до того, щоб писати на ній, і коли об чому жаліти, прочитавши сі одчоти, так об тому, що через заборонення науки по українським букварям тратиться більше часу на вивчення грамоти і дається менше розвою хлопцям. Од того на російсько-державні школи на Малорусі треба дивитись, тільки як на вивчення народу кирильській азбуці і передачу деяких фактів про світ божий, і стоїть тільки народолюбцям виготовити невеличку, але гарну бібліотеку книг справді потрібних для народу, вона не скоро, та зате природно і без насилку піде у народ, і народ розбере, хто йому правдивий друг і що йому несе користь. Безборонна поява у світ «Дещо про світ божий» ставить у обов’язок видавати такі книги, а там можна буде подумати і про періодичне народне видання, котре тепер здається мені ще лишнім, бо ще не має для себе публіки. До того ж не сьогодні, так завтра, а треба сподіватись нового закону про печать у Росії, по котрому і в провінції можна буде печатати без попередньої цензури. Одне, чого довго ще може прийдеться ждати у Росії, то вольного уходу євангелія українського, напечатаного у Відні, і релігійних книг українських. Кажу так, бо знаю, що ніде так рутина, навіть у Росії, не має сили, як у духовенстві і особливо монашестві, з котрого складається «Святійший Синод», і противухристиянський приказ Св. Синода, щоб духовна цензура не пропускала книг і проповідей на «простонародних мовах», мусить продержатись довго. Окрім рутини, тут діє багато і та ненависть до живої проповіді, котрою одміняється духовенство східногрецьке, як і римсько-католицьке, бо у вас митрополит пішов проти молитвенника на народній мові і виступив проти «українського елемента» у релігійних книгах у Галичині. А у Росії Св. Синод не пускав у світ цілі 40 годів ще того російського переводу біблії, котрий зроблений покійним біблейським товариством в 1818 році і котрий усе-таки більш церковнослов’янський, ніж російський, а особливо, ніж великоруський. А хоч пустив його насилу, щоб зробити конкуренцію герценовському виданню, так недавно ще, як лондонське товариство біблійне предложило, що воно буде печатати сей перевід на лучшому папері і продавати дешевше, тільки б Синод увійшов з ним у зв’язь для його розширення, Синод не згодився... Український переклад буде особливо ненависним російським «чорним», бо він по самій необходимості буде живіший і простіший, ніж навіть гарний російський (що ще desideratur ⁷⁴), a особливо, ніж той, що тепер продає Синод, а навіть і лондонське товариство під заголовком «перевод на русское наречие».

Однако, хоч я говорю, що Синод не пустить довго українського переводу біблії, кажу се тільки у такій мислі, що поки буде цензура на переводи св. письма у руках Св. Синода. Одначе не треба преувеличати і сили сього Синоду, як то часто роблять заграничні публіцисти, знакомі з Росією тільки з офіціальних фраз. Церков у Росії має силу, поки її дає державна власть: у сьому змислі Росія являє той ідеал, котрого хочуть національні ліберали, новокатолики і т. п. ліберали у ділах політики релігійної.

От як церков російська гнала розкольників, а у недавні годи Синод видав указ, по котрому діти розкольників, коли учаться у школах державних, можуть, як схочуть, ходити на уроки закону божого, але можуть і не ходити, і, звісно, Синод се зробив не з своєї доброї волі. Захоче держава іншого часу знівечити цензуру духовну у Синода, то й одніме безперечно.

Але хоч би і довго прийшлось ждати виходу у Росії віденського видання українського перекладу св. письма, се не повинно дуже відбирати духу лам з погляду позитивної науки і користі для народу. Св письмо у нашій ідеї грає не виключну ролю. У очах багато людей з українофілів перевід св. письма потрібний особливо, щоб підняти у очах народа ціну його мови, котру він сам почав уже вважати мужицькою і [не] високою, розговору недостойною. Але на се можна сказати, що повагу народної мови можна підняти і другими книжками, тільки б народ бачив у них серйозну науку і практичну ціну. А з сих поводів головніше діло усе-таки виходить виготовлення на українській мові книжок, котрі б просто несли у народ лучші ідеї нашого віку, викладали б позитивні науки і давали б народу практичні відомості. Коли тепер українофіли не виготовляють таких книжок, то мають жалуватись тільки на самих себе.

Каюсь, що зайняв так багато місця з поводу розговору про дві тільки нові книжки на Україні, з котрих про байки майже ще нічого не сказав. Але втішаю себе тим, що переказав дещо не зовсім знане у вас про наші фактичні обставини у послідні і передпослідні доби. Я знаю, що багато з чим, мною сказаним, можуть не згодитись земляки мої і у нас і у вас, але я старався скрізь виводити мислі з фактів, та поданими мною фактами тільки й дорожу: як хто доповнить їх або виведе з них другі виводи, ніж я, то я сам первий готов сказати йому спасибі. У другий раз позвольте поговорити об останніх згаданих мною українських книжках у зв’язку з загальним становиськом і ціною стихотворства на Україні.

Попередня     Головна     Наступна         Примітки