Попередня     Головна     Наступна         Примітки





«Переднє слово» [до «Громади» 1878 p.]
Частина I.


II


Розваживши над тим станом, в котрому тепер стоїть наша Україна, ми бачимо, як далекий він од тих безначальних громадських порядків і як теперішні порядки навіть не дають нашим людям роздумати докладно про своє життя, а не то, щоб стати до того, щоб перемінити їх. З цього вже ясно видно, що люди, котрі посвятились на те, щоб послужити українським громадам, мусять, добиваючись до тієї конечної цілі, користуватись усякими й малими змінами теперішніх порядків, котрі хоч в чому-небудь, хоч на час поліпшують долю тих громад, а найбільше такими, котрі влегшують людям і громадам спосіб збиратись до куп, вкупі роздумувати про своє життя й пробувати поставити його інакше.

Так, напр., повертаючись до життя українського народу в Росії, ми бачимо, що мало того, що в його однято більшу частину землі його, що він терпить од усякого багатирства, як і всі чорнороби в світі, але терпить він ще й од панства, од самовольного царського начальства, котрих по деяких краях в Європі й в Америці вже й нема, од попівства, котре обдира його й затуманює далеко більше, ніж по деяких інших землях в Європі й в Америці. Наші мужики, як і скрізь майже в Росії, навіть не получили й того, що їм обіцяно було й по царських законах, наші люди, як і всі піддані царські, розганяються по волі чиновників по безмірному царству російському, не можуть бути зовсім безпечні ні за свою шкуру, ні за волю, не мають волі навіть слова сказати про свої справи, ні навчатись про те, про що навчаються другі люди, ні збиратись до куп і до товариств. А до того на нашій Україні царська самоволя навіть забороня людям і вчитись і проміж себе, й по родинах, не то вже по вселюдних школах, вчитись навіть писати книги на рідній мові наших людей.

Дехто держиться таких думок, що або все, або нічого, що чим гірше, тим ліпше, бо тим скорше люди не стерплять і тим скорше візьмуть все, що їм слід, а як трохи полегша, то буцімто вони й тому так будуть раді, що вже й заспокояться й більшого не захотять. Тільки те, що скрізь діялось й діється на світі й не тільки між людьми, але й між звірем, не показує, щоб такі думки були правдиві, щоб вони були справними законами живих тіл і громад (законами біологічними й соціологічними). Ніяка жива тварина не витерпить, щоб не вхопити хоч ту частину, яку можна вхопити з того, що їй треба, а з другого боку, усяку можна так заморити, що вона вже й ногою не двигне сама, а з третього, підживившись трохи, усяка забажа більшого, а далі усього, що їй треба. В Європі скрізь ведуть перед і в громадівському руху зовсім не ті з простих людей, котрим найгірше, а ті, котрим найліпше, і найдужчий той рух зовсім не там, де найменше було малих перемін в старих порядках, а там, де їх було найбільше.

Було б зовсім чудним ділом не виступати проти деяких порядків, од котрих терплять наші люди, напр. в Росії, тільки через те, що й в других країнах, де тих порядків вже нема, люди все-таки терплять. Було б чудним, якби ми судили порядки російські, рівняючи їх тільки до таких, які мусять бути і яких ще ніде нема. То був би суд без усякої перспективи, та й без усякої сили в очах, може, більшої часті живих людей, котрі не можуть зразу вискочити думкою своєю за все те, що навкруг себе бачать. От через те в своїх книгах, переглядаючи життя наших громад, напр. в Росії, ми стараємось рівняти його перше з тим, яке б воно мусило бути навіть проти теперішнього закону російського, далі з тим, яке ми бачимо по других державах, а далі з тим, яке мусить бути по чистій правді громадській і яке, певно, буде тоді, коли самі вільні громади розумних і рівних людей візьмуть в свої руки всі свої справи. От через те ми вважаємо, що нашим людям слід добиватись і тих змін, котрі, як показують приміри усіх других країн в Європі, мусять наступити й в Росії ще раніш, ніж велика частина громад зрозуміє потребу докорінної зміни в теперішніх порядках: добиватись скасування царської й чиновницької самоволі, котра, певно, заміниться виборним урядом (царством уставним, а далі цілком виборною гетьманщиною або республікою). При теперішньому стані Росії, котра дуже вже явно держиться тільки мужицькими грішми, сама панська рада з виборних людей з усього царства не може бути без того, щоб зараз же в ній не піднялась розмова про податки мужицькі й про наділ мужикам поля. А вже одна розмова про це послужить тому, щоб більше одчинити очі мужицтву на всі державні й громадські порядки, й поведе за собою дальші бажання й зміни. Далі усяке вменшання чиновницької самоволі в Росії мусить полегшити людям кожної породи, країни, громади спосіб умовитись і впорядкуватись проміж себе й підкопа ту державну централізацію, котра не дає жити нашій Україні. Звісно, ні один з тих, хто поставив собі ту конечну ціль, про яку ми сказали вище, тобто цілковите безначальство й цілковите громадство, не може вдовольнитись малими змінами в теперішніх порядках, а, добившись їх, буде добиватись все більшого. В самих менших змінах, в змінах державних, він буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягатиме на те, щоб вбільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, щоб, скільки мога, вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи (адміністрації) , чи самої виборної ради (парламенту), перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложив живі початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних.

Так, гадаємо ми, примусить сила думки й життя працювати на нашій землі живого громадівця в справах політичних. Найголовнішим же ділом його, певно, буде помагати тому, щоб якнайбільша частина мужицтва зрозуміла те, як йому взяти всі свої справи безпосередньо в свої власні руки. До цього кінця веде все, що робиться тепер по всьому світі, навіть і те, що обдира мужицтво та, щоб ліпше те робити, збира його в великі купи, в котрих те мужицтво пізнає свою силу. До цього кінця ведуть всі теперішні порядки, котрі своїм здирством і байдужістю до добра вселюдського показують мужикам марність надії на кого-небудь, окрім самих себе. Ця природна сила не тільки доброго, але й злого часом ще більше посува мужицтво до нових порядків, ніж усякі проповіді. Тільки, звісно, що всяка дорога стає легшою, коли нею люди прямують більше свідомі, більше по волі, ніж темні й по неволі. От тут-то й можуть тепер прислужитись мужицтву ті люди, котрим доля помогла за наукою й усякою іншою білою роботою вияснити собі думки громадські більше, ніж у мужицтва за його щоденною чорною працею, особливо, коли ті люди посвятяться тій службі цілком для мужицтва.

У нас на Україні думка про таке цілковите посвячення людей панської науки на службу мужицтву не зовсім вже нова. Ми бачили проби такої служби в українській хлопоманії, котра показала приміри людей, що не тільки письменно стояли за мужицтвом, а й оселялись серед мужицтва й брались за всю мужицьку роботу. Проби зійтись з мужиками робились і людьми з польської демократії на Україні. Далеко більше од таких проб, і українських, і польських, показали їх в останні роки й в нашій Україні всеросійські соціалісти. Росія — країна темна, без вільного слова, без пам’яті про те, що ще вчора робилось, і через те не всі ті проби відомі, й, може, ні одна не відома цілком. Через те й з усяким судом про них треба стерегтись. Здається нам, що ми не дуже помилимось, коли скажемо, що проби української хлопоманії «злитись з народом», іноді в тому, що самому народові треба кидати, показували більше щирості до України, ніж знаття потреб громадських і почастно мужицьких на всьому світі, ніж всесвітньої науки; що проби польські увільнити народ од царства й панства мали на цілі більше Польщу, ніж нашу Україну, і більше Державну, ніж громадську волю; що проби всеросійських соціалістів піти в народ, гаряче переносячи в Росію думки європейських громадівців і змагаючись звести докупи працю над увільненням мужицтва в Росії з такою же працею європейською, — що й слід було! — переносили в Росію й ті спроби, які виросли в Європі при тамошньому житті й стані народа; до того ж всеросійські соціалісти, маючи на умі державну вигадку (фікцію) всієї державної Росії, як польські демократи — всієї (державної історичної) Польщі, тим менше могли вважати на нашу Україну 41, таку, яка вона єсть, з тим життям, яке в ній єсть, або прибирати способів праці таких, яких потребує те життя, ні осідати на Україні з довгою й затяжною працею навіть і на стільки, на скільки дає до того могу царство російське.

Останніми часами вияснилось, що треба злити те усе добро, усе потрібне громадам, що було в усіх тих пробах, повчитись з усіх помилок, які були зроблені раніше, й твердо обмежити, спеціалізірувати працю людей, котрі хочуть працювати власне для українських мужиків. Немало вже говориться про це словесно, дещо говорилось і печатно. Ми попробуємо сказати й свої думки про цілі й способи праці українських громадівців на близькі часи, про які ми тільки й можемо думати скільки-небудь фактично.

Наші думки про останні цілі громадської праці ми вже сказали вище. Ми думаємо, що наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво, залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні варто працювати громадівцям, а найбільше тим, котрі зросли на Україні. Дальші наші думки про теперішні способи праці для тієї цілі ми могли б виложити з перегляду подібної ж праці на всьому світі, з здуманих (теоретичних) потреб людських осіб і громад. Але ми ліпше будемо виводити ті думки з перегляду того стану, в якому стоїть тепер наша Україна. Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу, українство. Звісно, те «українство» не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумала наука. Але прикладна наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею: в кожній країні, в кожній людській породі, далі навіть в кожній громаді й коло кожної особи мусять бути осібні підходи й приводи до однакової цілі; кожна країна й купа людська може показати більш ясно, ніж другі, потребу й спосіб тієї чи іншої з тих праць, того чи іншого способу праці, потрібної і для всіх людей. Цьому навчають і проби всесвітньої праці робітників.

Найважніша, яка досі була зроблена, проба робітницької спілки всесвітньої «Association Internationale des Travailleurs» 42, котра постановила, що біднота (пролетаріат) по всьому світу має одну ціль і мусить заодно стати, постановила також, в своєму уставі (в Лондоні 1864 р. в ст. 7), потребу, щоб в кожній країні були товариства по породах людських. Сама та «Всесвітня спілка» через те й розстроїлась і стратила тепер силу, що вона задумала заложити вже й середню всесвітню управу над всіма крайовими товариствами своїми Головній Раді спілки (Conseil général, Conseil central) раніше, ніж думки спілки пустили корені по всіх країнах Європи, так що сила тієї Ради була більше на папері, ніж на ділі. Інакше кажучи, та «спілка» почала працю не знизу вгору, а згори вниз, так що й сама 7 стаття уставу її, котра говорить про потребу крайових і породних товариств, і доволі централістична й доволі темна *.



* Ось де та стаття: «Puisque le succès du mouvement ouvrier ne peut être assuré dans chaque pays que par force résultante de l’union et de l’association; que, d’autre part l’utilité du Conseil central dépend de ses rapports avec les sociétés ouvrières, soit nationales ou locales, les membres de l’Association internationale devront faire tous leurs efforts, chacun dans son pays pour réunir en une association nationale les diverses sociétés d’ouvriers existantes ainsi que pour créer un organe spécial. Il est sous-entendu cependant que l’application de cet article dépendra des lois particulières de chaque pays et que, abstraction faite de ces obstacles légaux, chaque Société locale indépendante aura le droit de correspondre directement avec le Conseil central de Londres»; або «Вбачаючи, що верх робітницького руху може стати певним в кожній країні тільки через силу поєднання й спільності і що, з другого боку, корисність і самої Середньої Ради залежить в тому, скільки вона знається з робітницькими спілками, чи національними, чи місцевими, товариші спілки Інтернаціональної мусять старатись, кожний в своїй країні, звести в одну спілку національну всі ті товариства робітницькі, які тепер єсть, а також заложити окреме для них печатне видання. Розуміти треба й те, що поступати по цій статті треба, вважаючи на закони осібні в кожній землі, й що, скинувши те, що треба, з-за перешкод од законів тих, кожне осібне товариство крайове матиме право листуватись просто з Середньою радою в Лондоні».

Як бачите, тут все діло йде од готової вже спілки, котра наперед назвала себе всесвітньою, «інтернаціональною», та ще й од Середньої Ради її, котра й хоче, щоб по кожній країні завелись такі ж середні спілки, й мовбито не хоче, щоб вони заступили її перед осібними товариствами. Окрім того, тут не ясно показано, що таке pays, nation, — чи держава й всі, хто під нею живе, чи природна країна й порода людська. На ділі в Спілці інтернаціональній, а особливо в Раді, виступали люди по державах. Так, в ній був виділ (секція) й секретар генеральний за Росію, хоч в Росії десятки країн і людських пород, одна до одної не подібних. Про те, як оберталась «Association internationale» і «Alliance socialiste» до Росії, Польщі й усієї Слов’янщини, ми поговоримо в 1 книжці «Слов’янської Громади».



З поводу того, що деякі спілки «Всесвітньої спілки» знаходили, що Головна Рада не потрібна й що вона приносить централістичну управу, начальство в справи товариські, вийшли незгоди в «Спілці», найбільш між Головною радою, за котру стояли більше германські спілки, й Спілкою громадівською («Alliance socialiste»), в котрій був старшиною Москвин Бакунін і до котрої більше пристало романських товариств. Сварки ті багато причинились до вменшання сили «Всесвітньої спілки», хоч і більше підняли думку про потребу самостоячих крайових товариств, за котрі стояла «Alliance socialiste». Тільки й вона не пустила коренів по всіх країнах Європи через те ж саме, що й «Всесвітня спілка». Як мало могли обидва товариства пустити ті корені по справжніх живих громадах, в котрих люди зійшлись по однаковості праці, по сусідству, породі, видно, напр., з того, що іспанська «Federacion» напечатала в 1870 p., що «Головна Рада в Лондоні, бачачи скорий зріст Товариства в Росії, поставила генерального секретаря для цього народу (пасіоп) — німця Карла Маркса!» і що звісний артилерист, філософ і оратор Бакунін був на з’їзді 1869 р. виборним од ліонських робітниць, що сучать шовк, сам живучи в Женеві (Bakounine, publiciste, délégué des ouvrières ovalistes de Lyon. Genève *).

Ясно, що як коли-небудь оживе «Всесвітня спілка» й стане справді коли не всесвітньою, то всеєвропейською або заложиться нове подібне товариство, то тільки після того, як скрізь по кожній країні й людській породі заложаться міцні товариства людей, котрі зійшлись в природну спілку не по самій тільки основі думок, а й по однаковій праці, по сусідству, по однаковій породі й мові, і тоді, коли вони самі забажають і ширшої й всесвітньої спілки. Тепер же, от уже від кількох років «Alliance socialiste» вмерла (1870 p.), a «Association internationale» живе більше на папері, ніж на ділі, а зате в кожній країні серед кожної людської породи росте думка й проповідь про ті зміни, які вони думали поробити в громадських порядках. І в тій крайовій праці тепер і вся дійсна сила громадівського руху в Європі, далеко більша, ніж в з’їздах малосильної «Association internationale» або в таких, яким був з’їзд соціалістів торік в Генті.

Обернемось же до тієї праці на нашій Україні, як та праця виходить з того стану, в котрому та Україна тепер живе.

Наша Україна поділена між двома чужими державами. В одній царство самодержавне, в другій — уставне. Вже через це одне нам, українцям, нічого розказувати, чи мають для нас яку вагу державні вільності хоч не великі, як про те колись, за часи самодержавства Бонапарта 43 й Бісмаркового короля, розказували деякі європейські соціалісти і як про те іноді розказується у російських соціалістів. Ми вже теперішнім станом частини нашої землі приведені до тієї думки, на котрій стали й європейські соціалісти, коли постановили на Лозаннському з’їзді «Всесвітньої спілки робочих» в 1867 p., «що недостача політичної волі спиня громадську науку й увільнення бідноти (пролетаріату)» і що через те з’їзд об’являє, «що увільнення робітників в справах господарських не можна одмежовувати од увільнення їх державного, що постановити вільності державні єсть діло першої й безпремінної потреби», що треба всім товаришам добиватись гаряче, щоб усі народи мали права, котрі виложили французи в уставі 1789 р. **



* Про це все див. у «Testut Internationale», 5 — 6, 25, 209, 147. ** Le Congrès international, considérant: Que la privation des libertés politiques est un obstacle à l’instruction social du peuple et à l’émancipation du prolétariat, — déclare: 1) Que l’émancipation sociale des travailleurs est inséparable de leur émancipation politique; 2) Que l’établissement des libertés politiques est une mesure première d’une absolue nécessité; 3) Que cette mème déclaration sera renouvelée chaque année; 4) Qu’il sera donné communication officielle de ces résolutions à tous les membres de l’Association internationale des Travailleurs, ainsi qu’à ceux du Congrès de la Paix, en leur demandant leur concours énergique pour investir tous les peuples des droits imprescriptibles de 1789 — Testut, 133-134. Ті статті («Déclaration des droits de l’homme et du citoyen» і «Dispositions fondamentales garanties par la constitution»), власне, й говорять не так про те, як буде впорядковане вище начальство, а про те, які мусить мати права кожний чоловік перед начальством: рівність, волю переходити з місця на місце, волю слова, письма, печаті, віри, зборів і навіть право противитись неволі. Louis Blanc, «Histoire de la Révolution française», 1869, III, 47 — 51. Нам, українцям, тепер треба доложити до тих основних прав ще і волю кожної породи людської, а також громади й країни, тобто вільності федеральні.



Всяка зміна громадська посувається не самими тільки різкими, рішучими кроками, а й щоденною тихою працею, не самими тільки переломами закону, а й законними працями. В таких же державах, як Росія, не можна й говорити ні про яку сталість праці, ні про який закон. Там всякий час треба бути готовим боронити не то свою працю, а й думку й шкуру просто револьвером од царських беззаконників. Австрія далека навіть од такої волі державної, яка єсть і в других царствах, напр. в Англії або в Бельгії, а все-таки там, як ми вже сказали, наші люди можуть виступити одверто і як порода людська, і як партія громадська, навіть і як громадівська, серед самих робітницьких товариств і серед сільських громад на зборах (мітингах) . Останніми часами ми бачили суди над соціалістами в Галичині 44 й в Росії, з котрих виявилось, що те, за що в Галичині присуджували на 3 місяці тюрми, в Росії каралось 12 — 6 роками каторги. Ясно значить, що те, що потребує в Росії незвичайного геройства, в Австрії можуть робити люди з звичайною натурою, а звісно, що всяка громадська справа посувається вірніше, коли за нею стоять якнайбільші лави хоч і звичайних людей, ніж самі герої, котрих ніколи багато бути не може. Ми, українці, на цей час мусимо признатись, що ми ще не покористувались і тими всіми невеликими вільностями, які дають австро-угорські порядки, й мусимо добиватись для себе й у Росії на перший раз хоч таких порядків, звісно, не для того, щоб на них стати.

Далі одна з найголовніших одмін нашої України од великого числа других земель, в тім числі й од Московщини, в тому, що в ній мужицтво ще більше покинуто на самого себе, ніж в тих країнах, котрі не тільки мають свої держави й панство, а ще й підгорнули під себе й другі землі з їх і панством і мужицтвом. Чи по волі, чи по неволі, а в тих землях держава й панство роблять що-небудь і для мужицтва, а як де, то на користь і мужицтва державної породи роблять і люди з пород чужих, недержавних. Доволі буде показати хоч на те, що, напр., в Московщині книги для московського люду пишуть не самі москвини, а й українці, а то й німці, ляхи, грузини, молдавани і т. і., причому по більшій часті забувають про працю для своїх людей. В таких країнах і люди з думками противодержавними й противопанськими все-таки йдуть по тій дорозі, котру проложила держава й панство, користуючись усіма засобами, котрі дали їм держава й панство. В таких же країнах, як наша, цілком не так. Письменні люди на нашій Україні скрізь двічі одірвані од свого мужицтва: й через панство, й через виучку по чужих школах, і звичку йти з людьми державної породи. Через те наші письменні люди по волі й по неволі тягнуть в бік московський, польський, угорський, німецький, або й зовсім кидають свою країну. Навіть ті з письменних українців, котрі держаться думок мужицьких (демократичних) і союзних (федеральних), не всі одразу можуть переломити в собі те, що в них з батьків і дідів поселила чужа держава й школа, й вернути собі те, що в них вона одняла, — спільність з українським мужиком, напр., хоч би то в мові. Звісно, ніякого чоловіка не можна примусити безпремінно працювати в тій країні, де він родивсь, для тих, а не для других людей. Підряд бачимо німця, котрому доля довела працювати у французів, і навиворіт. Тільки найбільше все-таки люди працюють серед своєї країни й для свого народу, коли тільки в тому народі хоч сяк, хоч так, а господарюють свої люди. Не так в нашій Україні. Письменний українець по більшій часті працює для кого вгодно, тільки не для своєї України й її мужицтва. А з другого боку, здавна звикли усякі чужі люди хазяйнувати на Україні, не знаючи її, не звертаючи уваги на те, як треба обертатись з українцями; ми не кажемо вже про тих, котрі тільки й думають, як би поживитись з України, нічого доброго для неї не роблячи. От через це ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна й її мужицтво тратило свої сили, мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки. Так перш усього українська думка про працю для мужицтва мусить вести за собою осілість, земляцтво. Це не значить, що українці мусять не глядіти далі своєї межі. Зовсім інакше: вони в тій межі робитимуть те, чому навча всесвітня наука, спробована примірами других країн і в згоді з другими людьми, близькими й далекими. Вони тільки перестануть оббирати свою країну, покористуються всіма силами, які дає їм їхня країна й порода, і будуть брататись з другими, не як пухирі, що літають по вітру, а як люди, котрі, стоячи міцно на землі своїй, можуть говорити не тільки за себе, а й за неї. Правдивий федералізм може вийти тільки з спілки таких людей по всіх країнах Європи.

Розваживши далі над потребою українським людям не розбігатись по чужих землях, а працювати в своїй, дійдемо й до того, щоб і на самій Україні люди як можна більше держались кожний свого кутка, котрий їм найбільше відомий і де вони найбільше зрослись з людьми. Без такого повертання людей до свого кутка, без сидіння, як можна довше, на одному місці більша частина розмов про громадство, федералізм і проти державних і купецьких порядків зостається, власне, одними розмовами, бо ніхто ж стільки, як ті державні й купецькі порядки, не ганя людей од краю до краю й не ставить кожного безрідним і одиноким серед великих куп таких же безрідних і одиноких людей, котрими через те так і легко орудувати усякому начальству й багатирству. Звісно, дедалі пересування людей з сіл в городи, з місця на місце все більше росте в світі, й не од самої тільки неволі : господарської (бідності), а й од волі особи, котра хоче все бачити, всього спробувати. Тільки ж те пересування тоді тільки не буде служити самим багатирям, коли по всіх кутках будуть сталі й впорядковані купи людей, спільних між собою, мов рами (кадри), в которі поставатиме новоприйшовший товариш, а не бурлака, як тепер.

Вже з цієї потреби осілості людей з нашими думками по наших громадах виходить і потреба того, щоб вони приходили туди не з самими тільки такими чи іншими думками про громадські порядки та з проповіддю їх, а перш усього з докладною (спеціальною) наукою в таких речах, котрих потребує громада людська, чи то хліборобських, чи вчительських і т. д. Чоловік, котрий хоче, щоб його поважала й ради його слухала, думки його приймала громада, а особливо така терта, практична, як мужицька, мусить знати й вміти тих річей ліпше, ніж кожний чоловік в громаді. Тільки такий чоловік, котрого праці й ради щодня потребує громада, стане їй любий і зростеться з нею так, що й громада може послухатись його думок і про зміну й громадських порядків *. Тільки осілість в громаді з докладною, явно потрібною громаді працею дає основу, на котрій можна толкуватись про те, якими способами на який час треба добиватись зміни громадських порядків, котру звуть то переміною (реформою), то переворотом (революцією).



* При цьому не слід пропустити й такої уваги: тільки докладна повсякдень потрібна громаді праця може порятувати проповідачів нових порядків до того, щоб серед них не виросла порода людей, котра буде тільки «молоти язиком» та кидатись од справи до справи, ганяючи з краю до краю «как саврас без узды», так самісінько, як це робили колишні пани. А комусь-то треба ж буде платити за ті «проїсти й прогони». Звісно, нікому, як тому мужицтву, котре за все платить і котре майже тільки одне у нас живе по закону: «В поті лиця їж хліб твій», закону, котрий і мусить бути корінним законом і громадським, і громадівським!



Тепер багато толкується про ті способи проміж громадівцями в Європі й у Росії і частіше всього способи ставляться поряд з цілями, так що ми бачимо такі прапори гуртів (партій), як Staatssozialismus (державний соціалізм), socialisme progressif, socialisme révolutionaire, соціально-революціонная партія і т. д., причому кожний розтяга розум слів: закон, держава, поступ, переміна, переворот і т. д., як йому до вподоби. Те, що ми бачили досі в житті людському й що бачимо й тепер, показує, що життя те переміняється усякими способами й волею не одного гурту і що ні один гурт не може завше вживати безпремінно одних способів. Мало того, стан громади, серед котрої живе чоловік, в іншу хвилю збуджує такий дух, попиха громаду до таких способів, котрі наперед і вгадати не можна. Ясно, що діло не в способах, а в цілі та в живій спільності чоловіка, котрий має думки про потребу зміни в порядках громадських, з тією громадою, серед котрої він живе. При такій спільності, котра, як сказано було зараз, вироста тільки з осілості та з докладної праці, можуть мати вагу й ті проби добиватись докорінних змін в теперішніх порядках, ті проби, котрі радять робити, замість проповіді словами, прихильники повстання, бунтів, propagande par les faits (проповідь ділом) і т. п. Повстання робляться од гарячої крові, од нетерплячки, од невиносної неправди, котра гніте людей, якраз в той час, коли вони повстають, і їх не можна ні втішити, ні підняти розмовами, а також початками чужих громаді людей тоді, коли вони, а не громада надумались його підняти.

Ми думаємо, що всі приміри справді дужих повстань, до самого повстання паризького 1871 р. (Паризької громади, Комуни), показують правду першої половини нашої думки, а недавні малі вдачі таких проб «проповідати ділом», як, напр., уличний хід на спомин Паризької громади приїжджими людьми в Берні 1876 — 1877 pp. або проба приїжджих людей підняти повстання селян під Беневентом в Італії в 1877 p., показують правду другої половини тієї думки. Певно, що й ті проби мусили не пройти зовсім без сліду, тільки навряд, щоб той слід був рівний тим стратам, котрі понесли люди для того, щоб їх зробити.

В Росії між соціалістами дуже поважається Паризька громада 1871 р. і ставиться часто як примір праці громадської й дома. В останні роки чимало говорилось про «бунти» й в Росії. Тоді як одні з громадівців російських держались думки, що їм тепер треба налягати на саму проповідь і тільки строїти ряди будущого війська для спільного повстання громадівського та ждать часу, коли можна буде «покликати народ», щоб він зробив спільний «переворот» в Росії, або «звести докупи менші народні бунти в один повстанський взрив» («Вперед»), другі казали, що треба раптом повалити теперішній уряд і захопити в свої руки державну силу тепер же, бо скоро може бути вже пізно, й впорядкувати Росію по-своєму («Набат» 45). Треті не признавались до змін згори ніяким урядом і не дуже вірили в те, що може зразу наступити спільне повстання по всій Росії й зміна всіх порядків, та зате думали, що «краєві бунти» проти теперішніх порядків найліпше збудять і мужицькі громади. З-за цих думок бували чималі суперечки між російськими громадівцями, котрі часто на ділі сходились на одному і на ділі більш усього робили, звісно, проповідь (пропаганду) громадівських думок, де можна було. Проти середнього столичного уряду не було зроблено досі ні одного підступу. В столиці була зроблена тільки одна безоружна проба — і, звісно, не повстати, а проговорити проти теперішніх порядків громадських і державних (демонстрація на Казанській площі 6 дек[абря] 1876 р. в Петербурзі 46). Ні одної проби «краєвого бунту» російські «бунтарі», або «проповідачі ділом», не зробили. А в ці останні роки самі мужицькі громади бунтувались в Чигиринщині, в Уральщині, в Воронежчині і т. д. проти неправди, котра зачепила безпосередньо їх самих. І там не тільки не було ні одного вченого громадівця, а навіть російські письменні люди не здолали й дізнатись докладно, як робились ті бунти.

Вже з цього видно, що всі розмови вчених російських громадівців про повстання, бунти і т. і. були цілком здуманими, а змагання на них більше словесні, ніж дійсні. Такими вони й мусять зостатись, поки громадівці ті не стануть громадськими людьми, такими, про яких ми зараз говорили. Недавніми часами показалось в Росії кілька проб дійсного виступу проти теперішніх порядків (напр., оборона од жандармів в Одесі 47, діло д. Засуличевої проти Трепова 48, виступ київських студентів проти арешту їх товаришів і т. д.). Проби ті вийшли живими й звернули на себе громадську увагу. Ті проби, які вони маленькі не єсть, — таке діло, котре показує, що сміливий дух вже пробуджується й в Росії *.



* Ще торішнім літом ми писали в книжці «Народні школи на Україні серед життя російського» (22 — 23): «Ми думаємо взагалі, що ті, хто зветься в Росії ворогами теперішніх порядків, говорять про переворот та про бунт, далеко смирніші люди, ніж про них думають, більш страшні здалека, ніж на ділі. Доволі буде вказати на те, що у нас в останні роки було наарештовано до 2000 чоловік, звісно ж тільки два случаї, коли арештовані попробували одбиватись од жандармів і прокурорів, і що у нас жандарм і прокурор іде полювати на «новь» з меншою опаскою, ніж на бекасів».



Певно, що тут послужили й ті розмови про «бунти», «проповідь ділом» і т. і., котрі велись в останні роки. Тільки ж, розібравши ті проби, ми бачимо перш усього, що вони вийшли не з здуманої, а з живої болісті громадок молодих людей, котрим не стало сили терпіти зневагу й муку од царських слуг: тут люди обороняли самі себе, одплачували за своїх, заступались за своїх. Далі ми бачимо, що всі ті виступи зовсім не соціалістичного, а політичного духу, виступи не проти господарських порядків, а проти державних: проти шпіонів, жандармів, прокурорів, поліцмейстера і т. д., тобто зовсім не такі, про які говорили російські громадівці. І похвала тим виступам вийшла тільки од тих людей, котрі найбільше розуміють державні порядки, і, звісно, всього менше од мужицтва, про котре ті громадівці всього більше думали.

Для того щоб мужицтво похвалило ті виступи, треба, щоб воно теж розуміло державні порядки, а для того щоб, напр., яка мужицька громада помогла такій пробі не даватись в руки жандармам, яка була зроблена в Одесі, або вступилась так за кого-небудь з тих громадівців, котрих начальство хапа десятками, як пробували оступитись київські студенти за товаришів, треба, щоб громада знала й любила тих людей, як людей громадських, як товаришів.

Мужицькі ж повстання цілими громадами скрізь, а в Росії більше, ніж де-небудь, можливі тільки з-за причин явно громадських і господарських (соціально-економічних). Найслабший бік мужицьких бунтів в Росії, не тільки в середній Московщині, а з XVIII ст. і в нашій Україні й навіть, здається, й в других козацьких землях, завше був і єсть в тому, що в мужиків не ставало розуму про державні порядки, що мужики, повстаючи проти тієї неправди, котра безпосередньо давить їх, завше думають, що вони повстають не проти закону державного, а за закон, за царську волю, проти котрої йдуть мовбито не вони, а пани або чиновники. Через те вивченому чоловікові страшенно трудно й підступити до мужиків в такі часи, хіба він візьме на себе личину, мовбито й він вірить в царську добру волю або в таке інше, як бродячі солдати й другі подібні, що завше показуються в мужицьких бунтах в Росії. Так на таку личину далеко не всякий вивчений чоловік згодиться піти, а ще менше здоліє видержати її, навіть хоч би хто й задумав таке діло *.



* Говорячи так, ми становимось зовсім не на правове поле, а на природне: ми не кажемо: «Яке хто має право підводити або обманювати других?». Ми кажемо: «Рідко хто зважиться обманювати самого себе, нести свою голову за те, чому він сам не вірить, говорити таке, що тільки затуманюватиме в других ті думки, котрі він вже для себе самого вияснив!» Потреба говорити правду єсть така ж потреба здорового чоловіка, як і потреба дихати чистим воздухом. В таких случаях, як «краєвий бунт», не можна навіть говорити про те, що обманом зробиш щастя людям. Навіть великі повстання Разіна, Пугачова, в котрих не було ясних політичних думок, а до того був ще й обман, «самозванщина» і т. д., кінчались тим, що повстанців побивали. А що ж зостанеться з «красного бунта», коли після того, як його задавлять, не зостанеться в людях навіть і ясної думки про те, за що люди наложили своїми головами? І що ж в кінці всього зостанеться з самих думок про «нове життя по правді», коли в однім місці самі проповідачі його доложать одну неправду — про царя, в другім другу — про бога і т. д.



Ясно, що віру мужицьких громад наших в царський закон може розбити тільки докладне товмачіння, пропаганда. А в тім-то й лихо, що такої пропаганди в такі гарячі часи, як бунти громадські, громада мужицька навряд чи й стане слухати од негромадського чоловіка. Ясно значить, що й для того, хто держиться думки про те, що й краєві громадські бунти посувають час спільної зміни в теперішніх порядках, все діло зводиться на те, чи стане він громадським чоловіком ще перед бунтом, чи ні.

Нам здається, що розмови про те, коли слід «кликати народ на спільний переворот» і як «зводити в один великий взрив» малі бунти, — даремні клопоти, бо коли б вже дійшло діло до того, то «більша частина народу» обійшлась би й без усяких верховодів, котрі б її кликали, та строїли, та зводили.. Та коли б більша частина народу «построїлась в ряди громадівців», то, певно, нічого б було вже й «переворот» робить. Значиться, коли розмовляється про те, як держатись громадівцям до повстань, то можна говорити тільки про малі, краєві повстання, бунти. Ми вже сказали, що, як нам здається, бунти не робляться згори, а що вони піднімаються знизу од немоготи терпіти неправду. Нам здається далі, що хто б що не думав про краєві бунти, чи вважав би їх корисними чи шкідливими, а державні й громадські порядки в Росії й в Галичині тепер зайшли в такий кінець, що мужицькі бунти мусять підніматись дедалі все частіше *.



* З політичного боку Росія тепер подібна до Франції перед революцією 1789 p., з соціального — до Англії 20 pp. XIX ст., Прикарпатська ж Україна багато в чому подібна до Боснії й Герцеговини.



В 95 случаях із 100 навіть «бунтареві», не громадському чоловікові, трудно буде розпалитись самою думкою настільки, щоб понести свою голову в тій справі, котра просто не вража його ока й вуха. З другого ж боку, ні один справді живий чоловік не витрима, щоб не пристати до діла, що робиться коло його, в котрому він бачить хоч зерно своєї правди, і не постаратись, щоб те зерно розрослось якнайбільше. Коли такі живі люди з громадівців наших, ставши своїми людьми в мужицьких громадах, будуть свідками того, що громадам тим робиться кривда, котрої вони не можуть стерпіти, то, певно, вони й повстануть вкупі з громадою, і в такім случаї вже, звісно, мусять приложити всю свою силу на те, щоб повстання громадське пішло якнайдальше: щоб не тільки громада противилась тій найближчій кривді, з-за котрої піднялась вона, а й попробувала змінити й усі ті порядки, од яких вона терпить: напр., в селі обернула всю землю в громадську, як цього маленькі проби вже й робили наші мужики позаторік в Подольській губернії, правда, тільки з землями своїх же мужицьких багатирів. Так, значиться, й тут все діло зводиться на те, чи стане громадівець — «проповідач ділом» осілим громадським чоловіком, чи ні.

Врешті ж, навряд хто б міг вірити в те, що, напр., в Росії на близькі часи, при теперішній силі війська державного, може бути навіть таке велике мужицьке повстання, як в часи Хмельниччини або навіть Пугачівщини. Далі ми думаємо, що давати дуже велику вагу повстанням, а до того й вірити в те, що велика корінна зміна усіх громадських і господарських порядків, котру звуть «соціальною революцією», може стати ділом одного великого повстання, навіть і в одній великій країні, — це показує звичку думати більше про державні справи, ніж про громадські й господарські. Звичка та вкоренилась в людях письменних за ті часи, коли люди, поставлені в державних урядах (царі й виборні, як, напр., якобінці в часи великого повстання французького в XVIII ст.) думали, що вони можуть державною силою згори повернути життя, й самі думки й звичаї тисяч і мільйонів людей, як їм завгодно. Такі державні думки йшли тоді поруч із старою наукою про природу, наукою, котра довго навчала, Що бог творить в світі чудеса, а потім, коли й дібралась до того, що побачила порядок в зміні всього на світі, то все-таки думала про скорі зміни, про перевороти на світі земному, les révolutions du globe terrestre. В XIX ст. багато було повстань, а ні одне з них не здоліло до кореня порядків не то громадських і господарських, а навіть і державних. Недавніми часами й науки про природу, геологія й біологія, показали, як помалу йдуть всі зміни на світі, і замінили слово révolution на слово évolution (розпускання, зріст). Нова наука природна мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах, та повстаннях і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу і що державні чи противодержавні заходи й повстання — тільки частина тих приводів, якими посуваються зміни в людському житті, а далеко не все. До того ж і наука про громадське життя дедалі все більше виясня, що державні порядки колись, тоді, як найголовніше діло державне була війна, були коренем і господарських змін, напр. забирання землі вояками, а тепер державні порядки найбільше — тільки покрівля порядків господарських і послідок думок людських і що значить їх ні заложити, ні повалити вкінець не можна одразу. Сама думка про «безначальство» одкида усяку думку про переміни згори вниз, а не знизу вгору, од особи до товариства й далі, і примушує перемінити слова révolution sociale на évolution sociale і вменшити віру в самі повстання. Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами (те й друге видно, напр., на повстаннях з-за такого ще доволі простого діла, як державна воля і спільність Італії), а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, особливо громадські й господарські, вертаються безпремінно «на другий день повстання», коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так чи сяк та вдовольнялись, а з тими потребами люди не ждуть довго. Таке й случилось в 1848 — 49 pp. у Франції, коли в перший раз в великому місті попробувано було зразу перевернути старі господарські порядки, поки самі ще щирі громадівці не здоліли й здумати, а не то зробити зразу усі нові порядки. Майже на тому самому зупинивсь і повстанський уряд Паризької громади 1871 p., котрий навіть майже зовсім не змінив корінних громадських і господарських порядків, не скасував осібного обладнання ні хат, ні фабрик як через те, що ще мало було в самому Парижі людей, котрі б пристали на те, так і через те, що тоді б йому прийшлось самому поробити усі нові порядки в Парижі, а далі в усій Франції, без котрої трудно собі й здумати життя Парижу *.



* В виборах 26 марця в уряд Паризької громади з 480 000 виборців подавало голоси 230 000 чол., а з них 167 000 за Громаду. З 92 вибраних було 21 несоціалістів, 18 соціалістів-федералістів, 44 якобінців і так званих бланкістів. Перед кінцем П[аризької] громади, після того, як з неї вийшли 21 смирніших республіканців, в ній було 57 якобінців і 23 соціалісти-федералісти. Змін господарських уряд Паризької громади тільки й зробив, що дав волю не платити за квартири за часи війни (од окт. 1870 p.), звелів одібрати церковні маєтки на громаду, продовжив строк недоплати по позичках за часи війни, дав волю забрати зоставлені в позичковому скарбу речі не дорожчі од 20 фр[анків] — Le françaic. Etude sur le mouvement communaliste à Paris, en 1871. Прибавити треба, що по селах вже зовсім не розуміли не те, що то таке за соціалізм, а й самої республіки, і жахались її як безбожества й мовбито розбою.



Сила зросту нових громадівських порядків значить не стільки в повстаннях проти старих порядків, а особливо не в скасуванні державних порядків, скільки в зрості малих і великих товариств між людьми, в зміні звичаїв і думок людських по всіх громадах якої країни, коли не всіх країн, хоч би на перший раз самих європейських, в цілім ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних, наукових.

Тепер ще єсть люди між чесними громадівцями, котрим такі думки не любі, котрі навіть думають, що коли люди не будуть вірити в те, що зараз же все буде по-їхньому, то й руки опустять. Тільки ж це такий же самий страх, як і той, що мовбито коли люди перестануть в бога вірити, то всі злодіями стануть. Зовсім інакше: власне віра в те, що завтра все буде по-нашому, коли не спевниться (а ми бачили це не раз за XIX ст.), доводить до того, що в людей, котрі вчора вірили й гарячились, завтра руки опускаються!

От справді осіле життя в громаді за докладною щоденною й щодня потрібною громадянам працею може вкінець одучити письменних людей од тих старих державних звичок, котрих ще чимало зосталось і в теперішніх громадівців, навіть і в тих, що, покинувши (не дуже давно) якобінські думки, пристали до думок про «безначальство». Тільки щодня маючи діло з людьми, котрі повиростали серед теперішніх порядків, можна побачити усе, чого не стає їм для «нового життя», і кожну хвилину помагати їм посуватись до нього. З сотень примірів такої помочі зовсім не політичного духу ми зупинимось тепер на одному. Важко собі й пригадати, щоб цілковиті безпанські й безначальні порядки могли заложитись там, де люди так мало вміють господарювати коло сирої тварі й машин, як, напр., наші мужики, через недостачу в них науки про природу. От вже з цього одного виходить, що дуже потрібно, щоб по наших громадах були люди, котрі не тільки б уміли розсудити про державні й господарські порядки, а ще б уміли господарювати коло скоту, на землі, на фабриці і т. д. найліпшим науковим способом і могли б навчити тому мужицькі громади. Скажемо просто, не заходячи дуже далеко од того, що ми тепер бачимо в Росії: нас беруть завидки, коли ми читаємо «Письма из деревни» і т. і. хіміка Енгельгардта 49, і ми думаємо: чому не чуть про людей, котрі б так розумно помагали мужицьким товариствам і громадам вправляти своє господарство, як вправля той Енгельгардт своє власне, для своєї користі, наймитами? Ми б бажали нашій Україні сотні Енгельгардтів з десятками спеціальностей, та тільки з громадівськими думками й цілями в праці. Охота до такої праці, до помочі мужицтву закладати усякі господарські товариства показувалась і в Росії в початку громадівського руху в 60-ті роки. Тільки скоро вона замінилась самою проповіддю про повстання. Та при порядках державних в Росії важко було й витримати з самими смирними пробами товариського господарства, щоб не дістатись в руки поліції, важко було вивченим соціалістам не махнути на все таке рукою. Тільки ж все-таки в самому мужицтві й у нас на Україні самі собі ростуть проби товариського господарювання * й ждуть того, щоб вчені люди подали їм свою поміч наукою.



* Дивись спом’януті статті в «Неделе», а также в «Киевск[ом] телегр[афе]», 1875, № 14.



І ми найгарячіше бажаємо, щоб скорше пропали царські державні порядки в Росії, щоб такі люди могли виробитись з гарячих молодих громадівців, котрі тепер гинуть по тюрмах, і щоб щезла в наших письменних людях панська незвичка до затяжної, холодно обдуманої неполітичної праці, котрої доволі знайдеться по наших мужицьких громадах. Такі люди поможуть повиростати по тих громадах пуп’яшкам, з котрих попіднімаються парослі нових громадських порядків, що, вбільшуючись, дедалі випхнуть старі порядки новими, не здуманими тільки, а готовими й з готовими для них людьми — громадянами. А така служба мужицьким громадам більш ще, ніж друга, потребує довгої осілості серед них.

Так вже сама осілість наших громадівців по країнах і громадах, осілість, котра так потрібна власне на нашій Україні в її теперішньому стані, примусить їх звернути увагу на багато речей, котрі уважити треба б було в наші часи й другим, що піклуються про конечну зміну громадських порядків, і підопре в наших громадівцях ті думки про ту зміну, котрі виходять і з нової всесвітньої науки.

Теперішній стан нашої України зверта увагу ще на багато таких справ, котрі важливі й для громадівців на всьому світі. Так, напр., було вже сказано вище, що в нашому мужицтві в Росії показуються люди, котрі йдуть проти попівства, котре, між іншим, просто пристало до чужого начальства й панства й ворогує проти українства, а що в нашій Україні в Австрії попівство виробилось в своє панство. Через це все наші громадівці мусять виступити проти попівства дужче, ніж це досі роблено було громадівцями, напр. в Московщині. В Австрії наші громадівці мусять виступити проти попівства, може, ще дужче, ніж в Україні малоросійській, власне, через те, що там попівство не так явно одцуралось од української породи й іноді манить себе й других і самі мужицькі громади, буцімто воно стоїть за ті громади й може полегшити їхню долю. В нашій австрійській Україні безпремінно і якнайскорше треба налягти на те, щоб попівство обмерзіло молодим людям, щоб вони не йшли в попи. Отже, повалити готове попівство й не дати вирости новому серед таких братств, як штунда, котрі тепер виступають проти готового «православного» попівства, та тільки з тією ж самою «святою» книгою, на котрій заоснувались православні святощі й попівство, помагати теперішнім противопопівським братствам стати людьми цілком вільного розуму можна тільки так, щоб підкопати в корені віру в те, чого не бере розум чоловічий. А це можна зробити тільки за поміччю науки про зріст усього в природі, а також про те, як росли й віри й попівські порядки по всьому світу. Тепер вже в Європі досить виробилось такої науки, та тільки громадівці мало спожиткували її в своїй проповіді, навіть і ті, котрі, як «спілка громадівська» «Alliance socialiste», 1867 p., просто написали в своїм уставі, що «Спілка» заявля, що вона не вірить в бога й хоче, щоб «віра замінилась наукою». А по деяких країнах (напр., в південній Німеччині й в самій Франції) ще не перевелись громадівці, котрі думають помирити своє громадівство з вірою й навіть з християнством. Тільки останніми днями в північній Німеччині, коли показалась проба прусського лютерського попівства привернути до себе робочих вигадкою «державного й християнського соціалізму», німецька соціально-демократична партія виступила з різкою проповіддю проти віри й попівства. Досі ще противопопівська наука держиться скрізь більше серед багатших людей і переходить до чорноробів дуже помалу, більш крапельками, що проціджуються зверху вниз, ніж через впорядковане навчання од людей, котрі взялись за те докладно. А таке навчання тепер дуже потрібно, бо попівство було першою білою працею, котра підняла купку людей над другими, чорноробами, а потім вкупі з вояцтвом, а далі з усяким іншим начальством і панством вбільшувало і святило нерівність між людьми, захопило собі великі маєтки й досі стоїть за них і підпира державну й громадську неволю й нерівність і всилюється повернути великі купи богомільного народу проти усіх противників тієї неволі й нерівності, в тім числі найбільше проти громадівців. Віра ж і попівство здавна підбивали незгоду між людьми й не можуть перестати підбивати її ніколи. До того всього, коли нові безначальні порядки потребують, щоб люди мали більше часу на науку й не несли нікчемної праці й видатків, то певно, що скасування віри, богомільства, церков і попівства влегшить ті тягарі, котрі скрізь несуть людські громади. От через це все наукова праця з різних боків проти попівства єсть одна з найбільших потреб прихильників громадівства скрізь *.



* Уряд Громади паризької 1871 р. постановив, «що віра — діло домове, а не громадське. Управи IV і XVII волостів (arrondissement) паризьких постановили, що в школах громадських не будуть вчити попи, що вся наука в них буде опиратись тільки на вільному розумі, а управа XVII волості постановила, що ученикам не будуть давати в школах ніякої книги, ніякої речі, котра чим-небудь буде противна науковому методу». Lefrançais, App., 53 — 58. Тільки досі ще таких шкільних книг нема! А в такі то часи, як часи Громади паризької, найліпше й видно, яка помилка була зроблена через те, що попівську силу серед простих людей, особливо селян, не підкопано було раніше наукою.



Коли ж на нашій Україні попівство зверта на себе більшу, ніж по деяких інших країнах, увагу громад, то тут мусила б повстати тепер же по всіх купках українських громадівців пильна праця, щоб почати широку проповідь проти кореня віри й попівства за поміччю науки природної й громадської.

Вище було сказано, що українство задержалось майже тільки в самім мужицтві і що дуже мале число письменних людей признається на Україні до свого краю й люду. З того виходить нова служба для тих з теперішніх вивчених людей, котрі не зрікаються свого українства. Люди ті, коли вони тільки трошки роздумаються, то не можуть стати іншими, як приятелями мужицтва, подібними демократам, соціалістам і т. і. гуртам в других країнах. Тільки ж в цих других країнах, де державні порядки не одвернули так вивчених людей од мужицтва, як в нас, такі гурти можуть легше звести свою працю на саму проповідь про зміну теперішніх невигідних простим людям порядків, державних і господарських, залишивши інші громадські справи й потреби — наукові, майстрові і т. і. — на других людей. Ці другі люди часто зовсім і не розуміють думок про ту зміну в громадських порядках, а працюють просто для теперішніх, а іноді й ворогують з тими, хто хоче зміни. Тільки ж все одно часто вони, й не гадаючи об тім, працюють для того, щоб стала можливою цілковита зміна теперішніх громадських порядків, іноді ще більше, ніж деякі проповідачі самими словами про ту зміну. А часто й ті самі проповідачі тільки користуються тим, що виробили й вигадали такі люди для своєї цілі й потреби. Доволі буде, щоб пояснити нашу думку, вказати, напр., на той вжиток, який роблять тепер проповідачі громадівства з статистики й науки про господарство громадське, з науки про старинне громадське життя й про звичаї й думки усяких народів, з науки про зміну страви на працю в тілі чоловічому і з усієї нової біологічної науки взагалі. Ми вже не кажемо про вигади технічні, без котрих теперішнє, а ще більше будуще господарство не проживе й години, або про початкову науку дітську. Досі всі такі справи були зовсім в руках людей старих порядків і навіть не дуже звертали на себе увагу проповідачів громадівства серед чорноробів, хоч завше вагу їх розуміли люди, котрих можна вважати за батьків нового громадівського руху, як, напр., Овен, С. Сімон і др. Досі навіть всі розмови про те, щоб зробити правдиву статистику чорноробського життя самими товариствами робочими зоставались самими розмовами. Тільки недавніми часами й в з’їздах самих виборних од чорноробських товариств громадівського руху поставлені були думки про такі справи, як цілковите навчання дітей (Enseignement intégral, instruction intégrale — на з’їзді «Всесвітньої спілки», 1867 і 1868) *; торік на з’їзді гурту німецьких громадівців постановлено видавати науковий місячник («Die Zukunft» — «Будуще») ; окрім того, виходить в Швейцарії другий подібний місячник («Die neue Gesellschaft» — «Нова громада»).



* Навчання наукам (безпопівське), умілостям і ремісництву.



Подібні проби єсть тепер і в французів («Le Travailleur» — «Робітник», «Le Socialisme progressif» — «Поступове громадство»), у фламандців і др.

Такі проби науки чисто громадівського напрямку ще доволі слабі. Тільки ж в Західній Європі од того ще не така велика шкода, бо, як ми сказали зараз, там для такої науки працюють і нехотя люди й других думок. Наша ж Україна тим не подібна до других країн, що в нас до мужицтва не доходить і стільки з вигадів панської науки, скільки їх доходить по других країнах, де панство не одірвалось од мужицтва в зовсім вже чужу породу, і що в нас вже зовсім ніхто: ні державне начальство, ні панство — не помага й тим науковим працям, котрі служать навіть тому, щоб пізнати свою країну. Мало того, в нашій Україні всякий, хто ухопив хоч трохи науки, вже перебіга од мужицтва в гурт чужих йому людей і становиться паном навіть і тоді, коли б вважав себе прихильником мужицтва. От через це у нас ті невеличкі купки людей, котрі, маючи всесвітні думки про волю мужицтва, не зреклись свого українства, мусять робити не одне те діло, котре по других країнах роблять подібні їм гурти людей, а кілька діл, починаючи од діл академічних (таких, напр., як збори слів мови нашого народу, без котрих не може посуватись ніяка проповідь і наука серед мужицтва й котрі, напр. в Московщині, робляться за поміччю держави) і кінчаючи ремісництвом, проповіддю в мужицьких громадах, повстаннями з тими громадами і т. і.*



* Щоб напечатати «Толковый словарь великорусского языка» Даля, для котрого слова збирала Академія, цар дав 6000 руб. Про те, як стоїть в нашій Україні початкова шкільна наука перед державною Московщиною, дивись в другій часті «Громади».



Це праця, звісно, нелегка, і не всякий, хто не був в шкурі українській, зрозуміє потребу усіх частин такої праці. Тільки розваживши добре, усякий прихильник мужицьких громад мусив би згодитись з тим, що те, що примушує доля робити українським прихильникам мужицтва, мусили б робити подібні ж люди й скрізь, що скрізь би було корисно для мужицьких громад, якби всяка праця, чим-небудь — чи просто, чи боком — потрібна тим громадам, робилась людьми з громадівськими думками, а не байдужими, а то й ворогами громадівства, і якби усі люди, котрі тепер поділились способами (спеціальностями) праці, потрібної для громад, були коли не в спілці й змові, то хоч би розуміли один одного. От такого розуму всіх таких спеціалістів, а ще ліпше — спілки й змови між ними, й мусять бажати на нашій Україні прихильники мужицтва, і для того, щоб вона наступила, вони мусять взятись за всі ті справи, котрі просто й боком потрібні на користь мужицьким громадам української породи в їх теперішньому стані. Українським громадівцям нічого страшитись, що вони розкидаються по великій купі різної праці. Хай тільки не розкидаються хоч по безмірній обшарі російського царства, а осядуть на Україні, коло українських праць, то незабаром наших людей достане на всі ті праці.

Ось деякі важніші признаки стану українських прихильників мужицьких громад, українського громадівства теперішнього часу, по крайній мірі, по нашому розуму. Ми думаємо, що говорили не зовсім неправду, коли казали, що ті одміни не в чому-небудь зовсім осібному, а в тому, що стан України де в чому ясніше показує потреби таких змагань і праць, котрі потрібні й скрізь. Таке ж, думаємо, виходить і з тією одміною українського громадівства, на котру ми зведемо усі ті, що вище були показані, і котру ми скажемо словами: український соціалізм не партія, а громада. То значить, що українські соціалісти мусять од тепер же змагатись, щоб, осівши по наших громадах, приложити свої голови й руки до того, щоб справляти всі служби, потрібні в здоровому житті громадському (services publiques, fonctions sociales), і там в громадах з тими службами проповідати здорові громадські порядки, показувати примір їх та обороняти старі здобутки й нові парослі тих порядків од ворогів їх усіма способами, мирними й вояцькими. Нічого, здається, прибавляти до того, що такі робітники для українських громад мусили б тепер же, осідаючи по тих громадах, змагатись до того, щоб зчеплятись в спілки з своїми товаришами по всіх громадах од ближчих до дальших і з усіма тими, хто тільки чесно працює коло такої чи іншої, більше чи менше просто потрібної для України в її теперішньому стані праці, так щоб Україна, якскорше покрилась цілою сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, з котрих якнайбільше людей були б й товаришами в мужицьких громадах.

Ясно, що не тільки для того, щоб наступила велика зміна в теперішніх порядках і на нашій Україні, але й для самого того, щоб по ній появилось багато таких людей, котрі потрібні для того, щоб по всіх громадах наших поставити думки про нове громадське життя, потрібно багато праці й у нашій Україні й навкруги її і, певно, немало часу. Не тільки ні один чоловік, а й ціле коліно ровесників, що тепер живуть й працюють, не може взятись наперед вказати всі приводи й дороги до того кінця. Та й в усьому слово, проповідь і сама наука — тільки один з приводів громадського зросту і досі йшли більше позаду його, ніж попереду. Ми ж, починаючи наше печатне видання далеко од рідної України, ще менше, ніж хто інший, сміємо брати на себе верховодство навіть і в суді про те, як громади українські посуваються до тієї цілі, до котрої явно йдуть тепер громади в Європі, в Америці. Ми думаємо, що в усьому печать зробить своє діло, коли вона буде більш виясняти ті цілі, до котрих йдуть громади, судити ті дороги, по котрих вони досі йшли, те, що привело їх до того, на чому вони тепер стали, ніж налягати безпремінно на той чи на другий привід, на ту чи на другу дорогу, так, мовбито тільки єсть один привід, одна дорога для живих людей та ще й в усякий час. Печать же українська на теперішній час зробить велике діло, коли хоч покаже докладно теперішній стан України, я́к і через щó вона прийшла до нього, і поможе тим людям з українців, які хотять зробити щось доброго для своїх громад, зібратись докупи й вияснити собі, де працювати й до чого прямувати, а тоді вже вони самі знайдуть десятки доріг до спільної цілі.

Заложити тепер таку печать на самій Україні, навіть Австрійській, діло не легке, а в Росії цілком неможливе. Через це ми почали наше видання в Швейцарії, де ми маємо повну волю слова, хоч, правда, зате не маємо навкруг себе живої громади земляків наших. Ми добре розуміємо, що найліпше усього вияснили б всі сказані вище думки про стан нашої України й про потреби усякої праці для неї, коли б ми просто напечатали цілий ряд праць по всіх тих справах, котрі намічено вище. Тільки ж всякий мусить зрозуміти, скількох чоловіка праці потрібно для того. На Україні ж навіть тепер не зовсім вже бракує в людях, котрі б здоліли, коли б захотіли, виповнити ті всі праці. Немало земляків наших працює по чужих кутках над подібною чи іншою працею, і ми б нічого не сказали проти того, коли б хто заступав їхнє місце в громадах українських і навіть коли б їхнє українське серце могло цілком задовольнитись працею серед чужих людей по чужих способах. Хай спитає кожний з них самого себе: чи всі думки, котрі він хотів передати товариству, приймались чужими людьми і чи так само, як би він хотів, чи ні? Певно, ні! Так чи не пора ж українцям повернутись до своїх земляків і до праці для них просто? Коли ж за спільною працею всіх розумних українців налагодиться як слід життя 17 мільйонів нашого люду, тоді й ті «широкі інтереси», котрі тепер підбивають вивчених українців шукати собі поля для праці по чужих сторонах, на чужих мовах, зовсім не втратять, а ще більше виграють од того, що в світі буде одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше. Але ж всі ті розмови про «широкі інтереси», котрі буцімто потребують, щоб українець почав служити їм з того, щоб зрікався власне своєї України, — нічого більше, як послідки тієї неволі, в котрій тримала нашу країну чужа держава — Польща, а потім таке ж чуже Московське царство з безмірною чиновницькою централізацією. Й всякий українець і неукраїнець мусять же розуміти, що він просто служить неволі цілої великої країни й усякому обдиранню, й кишені, й розуму великої людської породи, коли по волі чи по неволі, ділом чи бездільством підпира й продовжує послідки тієї державної неволі й централізації.

Ми беремо волю поставити це діло просто й ясно перед судом земляків наших, без помочі котрих ми не можемо послужити нашій Україні, якби того ж хотіли. Закладаючи перше цілком вільне видання українське, ми будемо старатись зробити його сталим й одчинимо його для всякої письменної праці земляків наших, котрі держаться однакових з нами основних думок про життя громади й природи: хто признається до громадівства, своєї волі (автономії) мужа і жінки, кожної особи, спілки, громади, людської породи, до вільного товариства (федерації) громад і пород людських, до вільного розуму (раціоналізму) й твердої науки (позитивізму).

Обертаючись перш усього до земляків наших, маючи на думці в усьому нашому ділі перш усього й найбільше їх, розмовляючи про людей наших і чужих, ми зовсім не пристаємо до тих, хто б думав сіяти яку-небудь незгоду між людьми неоднакової породи. Далі, в наших книгах читачі побачать не раз недобре слово про чужих людей на нашій Україні: про ляхів, москвинів, угрів, німців, жидів. Тільки ж, розваживши над тим, читач наш, певно, побачить, що ми говоримо про них не як про людей перш усього не нашої породи, а як про людей, котрі або шкодять нашому мужицтву, або не дбають про нього. То люди стану панського, попівського, чиновники, купці і т. і. — неробочі білоруки, або коли й білоробочі, то до того такі, котрі зовсім не думають про те, щоб хоч стільки служити нашому чорноробу, скільки скрізь служать білороби чорноробам однієї з ними породи. Така чи інша порода людська може нам бути більш чи менш до вподоби, також як і способи праці, які в ній вживаються навіть для нашої цілі. Тільки ми ніколи не дамо волі зачіпати кого-небудь в його домовій праці. Ми тільки мусимо давати одсіч усякому, хто дума порядкувати на нашій землі не тільки на шкоду нашому мужицтву, але й не знаючи його, не питаючи його або й зневажаючи його. Хто ж і чужий працює в спілці з нашими людьми, поважаючи їх, хто пристає до наших громад, а особливо до громад мужицьких, той для нас такий же наш чоловік, як мовбито він був наш і зроду. Та такий і мусить бути усякий громадівець: коли українець, котрий не став громадівцем, показує тільки, що він не додумавсь або не довчивсь до кінця, — також само й громадівець на Україні, котрий не пристав до українців, теж не довчивсь, не додумавсь до кінця, не поборов в собі пана, чиновника. Тільки ж і того мало: ми добре знаємо, що людей, додумавшихся до кінця, ще мало на світі й що тепер ще не можна й бажати, щоб люди панського роду й казенної школи зовсім служили мужицтву, та ще й українському. Примір такої служби мусять показати перш усього наші люди, то за ними підуть і чужі. Ми ж не пропустимо пошанувати усяку працю, чим-небудь корисну для наших громад, для українства, [хоч би] її зробив і не наш чоловік, хоч би він і не згоджувавсь з нами в усіх думках наших, хоч би він і не думав про службу власне нашим громадам.

Далі, розваживши, що тепер добро й лихо громад в одній країні Європи зчепляється з добрим і лихим других близьких і далеких країн, ми не думаємо, щоб нашим людям слід було всилуватись рвати всі ті нитки, котрі чи так, чи сяк, а поєднали їх з людьми других пород в тих державах, до котрих тепер належать наші громади. Дуже гірко нам обійшлись ті держави, тільки ж дух всесвітньої спільності, не маючи поки другої дороги, просувавсь до нас і через ті державні нитки. Замість того, щоб нам рвати ті нитки, котрі так чи сяк, а єднають нас з другими, нам ліпше вкупі з ними переробити теперішнє поєднання з невільного на вільну спілку рівних громад. Ми думаємо за себе, що українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород. В кінці всього тільки автономія самих дрібних куп людських може помирити всі теперішні сварки між породами людськими. Ми, напр., стоїмо за волю нашої породи, але ж ми думаємо, що було б не по правді, якби ми взяли по шнуру одбили ту межу, в котрій більша частина людей нашої породи, та й гнітили на менші частини або й на купки людей чужої породи, примушуючи їх становитись нашими, — так, як це робиться скрізь не тільки по державах, напр., як у французів, німців, москалів, угрів, поляків, а й по таких країнах, як наша, котрі ледве самі вибиваються з-під чужої неволі, напр., як у сербів, болгар і т. і. По нашій думці, кожна громада, кожне навіть товариство чужої нам породи, коли воно сидить і серед українських громад, мусить бути вільним зостатись таким, яким воно хоче. Самим же українським громадам далеко корисніше тепер же почати добиватись якнайбільшої своєї волі, ніж пориватись здобути для України більше чи менше централізовані осібні державні порядки. Добиватись такої своєї волі громадівської й крайової (напр., навіть повітової й губернської) для України, напр. в Росії, ми думаєм, що буде й розумно й корисно, бо по такій дорозі українці підуть не самі, а вкупі з федералістами й з других пород і до них пристане навіть чимало людей і з самої державної породи московської *.



* Ці всі справи не так то здумані й не так то далекі, як хто-небудь може подумати. І тепер, напр., в Галичині стоїть ще справа про поділ Галичини на Західну й Східну, котрий поділ по нашій думці інакший, ніж по думці тамошніх націоналістів руських і польських. Незабаром буде в Росії Земський Собор, в котрому безпремінно мусять піднятись розмови про «обласну автономію», і українцям, і тим, що будуть в тому Земському Соборі, і тим, що в ньому не будуть, прийдеться стати або федералістами нашого розуму, або стояти за те, щоб заведена була більше чи менше централізована Україна (як Ц[арство] Польське, Угорщина і т. д.).



Тільки ж все-таки ми думаємо, що добра доля людей з тих пород, з котрими ми тепер зчеплені державними порядками, стане проти нас, а найбільше ті, котрі більше звикли панувати над другими або котрі мають користь з державного й іншого панування: бо звичка й користь більше мають сили над людьми, ніж слово й розум, і ховаються часто й під розумними словами про волю, рівність, спільність, широкі справи і т. і. От через те ми наперед знаємо, що українське громадівство спітка собі ворогів не тільки як громадівство, а й як українство. Не тільки панство, попівство, купецтво, чиновництво в нашій Україні в Росії й в Австрії (найбільше, звісно, з перевертнів) виступить проти українського громадівства, а воно не буде любезне великим купам людей і в щирій Московщині, Польщі, Угорщині, Німеччині, особливо людям столичним. По всьому, що ми бачили скрізь і що вже бачимо тепер і в Росії, ми можемо ждати, що й в Росії виросте гурт централістів, не тільки лібералів (таких, напр., як німецькі націонал-ліберали) або демократів (як німецькі прогресисти, французькі гамбетанці 50), а й соціалістів-державників (як, напр., німецькі соціал-демократи або французькі бланкісти). Ці всі гурти в землях, що були під Польщею, певно, пристануть до централістів польських, а в других — до московських, і всім їм буде не по нутру наше українство. Ми ждемо зате, що ті, хто самі побули в стані людей недержавних і «окраїнних», хто сам потерпів од централізму, ті будуть прихильніші до нас, навіть коли вони будуть самі з поляків, що були колись державною породою, або з москвичів, котрі тепер державна порода. Ми ждемо через те більше прихильності до себе од поляків-познанчиків, а потім од варшав’яків, ніж од поляків галицьких або подніпрянських, од москвинів, північних поморців, низовців поволзьких, донців, уральців, сибірських людей, ніж од людей столичної Московщини або помосковлених українців, далі од людей недержавних пород в Росії: фіннів, естів, латишів, молдаван, кавказців і т. і., звісно, коли вони дізнаються про нас, а за Росією од людей слов’янської породи, котрих доля подібна нашій долі. Українцям слід старатись стати в тісну спілку зо всіма такими недержавними людьми в Росії й в Австрії, навіть і з такими, котрі не зовсім ще дійшли до громадівських думок, тільки б вони признавались: 1) до того, що кожна порода людська мусить бути сама собі господарем дома, 2) та до того, що сила кожної породи людської лежить в мужицтві. Ми думаємо, що коли українське громадівство вкорениться на своїй землі й зчепиться з сусідніми демократичними й федеральними гуртами, то воно потроху втягнеться в широку спілку всеєвропейських демократичних гуртів, а між ними, найтісніше, в спілку демократій людей менших і недержавних пород, таких як, напр., західні слов’яни, волохи, провансали, каталонці, бретонці, фламандці, ірландці і т. і., котрих доля найподібніша до нашої і серед котрих впорядкуються тепер скрізь гурти, подібні українській хлопоманії або й громадівству.

Не дуже то давно можна було звертати малу увагу на подібні гурти і навіть думати, що вони коли не шкідливі, то лишні. Ще років з 10 — 20 ті гурти були малосильні, а як де, то й зчеплялись з старими думками (попівськими чи феодальними). А до того гурти розумців (раціоналістів), вільнодумців (лібералів), народовців (демократів) і громадівців, впорядкувавшись перше там, куди держава й купецька сила постягала більше людей, багатства й науки, тобто серед пород державних (французів, німців, англічан, москвинів і т. і.), виступали з словами про всесвітнє братство, рівність і волю: всенародство-інтернаціоналізм. Перед тими словами, думалось, що розмови про яку-небудь одну країну нічого не варті, а розмови про своїх і «чужих людей» мовбито й зовсім шкідливі, бо тільки руйнують тісне всесвітнє братство. Тільки ж останніми часами показалось, що де в кого і з «інтернаціоналістів» слово народ (nation) значить держава, так що ті інтернаціоналісти зовсім і не вбачають недержавних пород, а іноді й людей малих держав. Далі показалось, що «патріотичні» гурти людей по малих країнах і недержавних породах замість того, щоб замирати, як того ждали було, все всилювались, а поряд з тим і почали дедалі все більше обертатись до думок розумівських і громадівських (як то показують деякі товариства феніанські в Ірландії 61, каталонські федералісти й громадівці, деякі люди серед французьких провансалів, як, напр., видавці «La Lausetto», цілий фламандський громадівський гурт і т. д.). А до того виявилось, що слова про братство й рівність всесвітню у деяких людей з пород державних, навіть і з громадівців, любісінько живуть поряд з звичками верховодити над другими по приміру держав тих, в котрих повиростали ті люди, і з зневагою до «темних» і недержавних людей. Так, напр., показали себе в часи після повстання сербських мужиків в Герцеговині проти турецького й потурченого панства й чиновництва і далі в часи війни слов’янських пород проти турецької держави угорські й німецькі не то ліберали, прогресисти, а й демократи й соціалісти в Австро-Угорщині, а за ними й німецькі соціал-демократи в Германії й навіть в Швейцарії. Од проповідачів рівності всіх людей, од космополітів почулось, що слов’яни — варварська, розбійницька порода, що треба вдержати «німецьку греблю проти слов’янства», що проложена од Балтійського моря до Адріатицького, або й посунути її ще далі на схід; од інтернаціональних ворогів теперішніх держав почулись скарги на те, що зневажаються «національні й навіть державні інтереси» угорські, австрійські, німецькі, що уся Австро-Угорщина — частина Германії, бо й то, що в ній ще не помічено, тобто землі слов’янські, все-таки «передня земля Германії» (ein Vorland Deutschlands). Дійшло до того, що вже верховодники «Всесвітньої спілки робітників» заприсягали не тільки в тому, що 99 % неволі й здирства, котре буцімто терплять слов’яни в Турції, єсть видумка Росії, а й в тому, що «не можна показати ні одної голови з південних слов’ян, котра буцімто рветься на волю!», до того, що проповідачі всесвітньої революції чорноробів стали кликати держави й начальства європейські порятувати Турцію, навіть з «status quo», і не то вже, що побити начальство царя російського, а щоб й одігнати од цивілізованого світа Росію, котру вже всю, і з самими її «нігілістами», звали диким звірем! *



* Цього всього доволі знайдете в віденських і пештських газетах усяких гуртів і в соціалістичній пештській «Arbeiter-Wochenchronik» (угорська «Munkas-Heti-Kronika»), лейпцігському «Vorwärts» і др. газетах германських соціальних демократів, а за ними й в швейцарському «Grütlianer» і т. і., італьянській «La Plebe» і т. д., і т. д., а вкупі в брошурах одного з верховодів німецького соціалізму й інтернаціоналу, Лібкнехта: «Zur orientalischen Frage oder soll Europa kosakisch werden?» і «Die Orientdebatte im deutschen Reichstag». В тому, як себе держать німецькі соціал-демократи перед слов’янами, не буде нічого дивного, коли пригадаємо собі, що апостол тих людей Лассаль писав не дуже давно (в 1863 p.), що він дуже зрадів, прочитавши в одного пруссака слова: «Я сподіваюсь дожити ще до того часу, коли спадок Турції дістанеться Германії й коли полки німецьких солдат або робітників стануть на Босфорі». Далі Лассаль каже: «Я признаю право національності тільки за великими культурними націями, а не за расами, которих все право тільки в тому й єсть, щоб ті їх переробляли й розвивали далі». («Nein, Nationalitaets principler bin ich nicht... Ich windicire das Recht der Nationalitaet nur den großen Kulturnationen, nicht den Raçen, deren Recht vielmehr nur darin besteht von jenen assumilirt und entwickelt zu werden».) Цікаво, що тут же Лассаль каже, що він «найрішучіший противник федеральної держави і такий же прихильник унітарної». — «Briefe von F. Lassalle an С. Rodbertus-Jagetzow», Berlin, 1878, 56 — 57. Цікаво також, що і в соціалістів других державних пород часом прориваються подібні ж неприхильні слов’янам думки і що, напр., ціну недавньому повстанню сербів проти Турції зложив на бернському з’їзді «Association internationale» в 1876 p. вірніше других чоловік недержавної породи фламандець Де Пене, навіть вірніше деяких з всеросійських соціалістів. Тільки те, як німецькі громадівці напали на російських «нігілістів» і романських «анархістів» трохи провчило і тих, і других і в цій справі, як це можна стало бачити, напр., на «Bulletin de la fédération jurassienne» з 1877 p.




Так-то привітали навіть соціальні демократи сусідніх державних пород проби слов’янські впорядкуватись по своїй волі на своїй землі. Нас німало не здивує, коли також само привітають люди державних пород і українські проби *.



* Досі нам не раз вже траплялось одповідати на питання: нащо ми печатаемо «Громаду» по-українському? Ми не можемо інакше одповісти, як спитати в свою чергу: «А чому б нам не печатати по-українському?»



У наших земляків галицьких єсть дві приказки: 1) «Тікай, ляше, бо все, що на тобі, то наше», 2) «Посунься, ляше, най русин сяде!» Ці дві приказки ясно малюють те, як стоїть діло між державними та панськими й недержавними та мужицькими породами людей скрізь на світі. Не тільки все, що пани й держава витягають з людей простих, недержавних, все, що на панстві, але й теперішня сила самих противопанських і противодержавних гуртів серед людей державних пород на добру частину виросла через те, що висисала грошеві засоби й вивчених людей од людей простих, од породи недержавної. Тепер, коли показуються люди, що хочуть покинути працю тільки на породу державну, а повернути її на породи недержавні, і впорядкуватись серед неї самі по собі, багато декому приходиться знімати з себе те, що він надів чужого, і багато декому приходиться посуватись. Це ж, звісно, не всякому подобається, навіть і з тих, хто говорить, що всі люди рівні. Того, хто звик мало вважати на самі слова та звик заглядати в середину людського життя, того ці всі буцімто нові розмови й зовсім некосмополітичні й недемократичні вчинки угорських і німецьких і т. і. прихильників всесвітнього громадівства проти слов’янства і т. і. не можуть дуже здивувати. Він зна, що старі звички живуть в людях довго й довго заховуються й під новими думками й словами й навіть обертають їх собі на службу.

Він зна, що в світі всяка сила посувається тільки перед силою ж. Напр., люди угорські й німецькі дуже довго звикли панувати над слов’янами, як люди державні, як пани, купці і т. і.; з того панування довго перепадало дещо й деякому з чорноробів угорських і німецьких, котрі все-таки вважались за щось вище, ніж слов’яни, щоб не тільки панство й купецтво, а й добра частина самого чорноробства державних пород не отруїлась державною отрутою. А вже, звісно, нею отруїлись письменні люди й з самих громадівців. Щоб ту отруту вигнати з світа, мало самої науки словом про те, що всі люди однакові та брати, а треба, щоб «менші» впорядкувались обік з старшими та показали їм ділом, що вони, як там не єсть, а можуть жити самі по собі. От через те навіть і наростання нових породних держав, таких, напр., як Італія, Роминія, Сербія, Болгарія й навіть як Германія під боком у Франції, все-таки корисно для зросту космополітичних думок у сусід їхніх, котрі доти хазяїнували по їхніх хатах як «великі народи». Такі національні держави, які вони не єсть, а спиняють не тільки вояцьку й державну зневагу одних пород людських другими, а ще й кладуть «початок кінця» тому, щоб панство й багатирство (капіталісти) тих пород, що раніше набрались сили, висисало (експлуатірувало) людей породи сусідньої й на господарському полі, і кладуть кінець тій спільності, яка поневолі єсть в цій зневазі й цьому висисанню між державою, панством, багатирством і т. зв. «народом» державної й панської породи. Коли держава, панство й багатирство теперішніх «великих», «культурних» і т. і. пород будуть одіпхнуті в свої країни хоч би новими державами пород «менших» в Європі, а далі й в Азії, хоч би з їхнім панством і багатирством, і опиняться вид до виду з своїм «народом», тоді й «соціальний переворот» настане скорше. Так само може бути корисний навіть державний федералізм в Австрії й Росії, котрий би дав чехам, полякам (звісно там, де мужики — поляки), русинам, словенцям, словакам, сербам, хорватам, роминам і т. д., які вони тепер не єсть, свою волю на своїй землі. А всього корисніше було б, звісно, коли б серед усіх недержавних і мужицьких пород в Європі впорядкувались і розрослись гурти людей, котрі, оступаючись кожний за свою породу, були б в той же час і явними прихильниками громад мужицьких, — такі гурти, як, напр., громадівці фламандські, українські, чеські, сербські і т. і. Такі гурти не тільки зроблять думки про волю людську справді всесвітніми, бо занесуть їх в саму глибину усіх пород людських, а до того й поможуть людям пород панських і державних викинути з себе усі звички панські и державні. Мало того, такі гурти на перших порах вменшать силу поступових гуртів серед пород державних, бо одведуть од них якусь Долю перевертнів до праці для пород недержавних, котрі вони були покинули, але потім вбільшать силу тих гуртів тим вже одним, що примусять їх теж зібратись кожному на своїм природнім грунті, замість того, щоб розкидатись скрізь, куди сяга межа державна. Безперечно, коли б усі понімчені слов’яни в Західній Пруссії або в Австрії, слов’яни поугрені в Угорщині, пофранцужені провансали, бретонці й фламандці, пополячені русини, помосковлені українці покинули працю серед письменства й громадства (політики) пород державних, а вернулись до праці серед своїх людей, то державні письменства й громадства на час би втратили, а скоро б затим всі б виграли вже через те одне, що кожний би працював на своєму природному грунті. Як би там і де не було, а в Східній Європі, особливо в Росії, чується гаряча потреба в такому осіданню й розмежуванню праці, бо тут вона дуже вже нерівно поділена, бо тут дуже прикладається закон, що «у имущего и будет и преизбудет, у неимущего же аще что и имать быти, отнимется». І ми думаємо, що, напр., українці, осівшись з своєю працею на своєму мужицькому грунті, не тільки послужать своєму мужицтву, котре досі або обдирали, або обминали усі письменні люди, або не знали, як до нього приступити, а ще послужать і всім сусідам, і самим полякам, і москвинам, показавши ділом, що пора вже скінчить кочування письменного чоловіка думкою й працею «от финских хладных скал до пламенной Тавриды» 52 і «od morza do morza!» З таким кочуванням можна служити кому й чому вгодно, тільки не народові, не мужикові, бо мужики — люди осілі й краєві, і в кожному краї різні!

Спільні ж справи, напр. спільна праця для волі і т. і., од того вже не програють, що їх зовсім не в силах ніхто залишити, навіть коли б і хотів. Українські ж справи так зчепляються з справами сусідніх людей навкруги, і в Росії, й в Австро-Угорщині: з московськими, білоруськими, польськими, словацькими, сербськими й всякими іншими слов’янськими і не слов’янськими (напр., з волоськими через Буковину й Бессарабію, коли вже не говорити про Трансільванію), що українському громадському чоловікові, власне, з того часу, як він стане українським, ніяк не можна не стати чоловіком дуже широких думок федеральних, навіть інтернаціональних. Звісно, що ближче всього для українського громадянина будуть справи сусідів його найріднішої породи й найподібнішої долі, себто слов’ян. Товариство всеслов’янське для громадянина українського мало чим не така ж сама потреба, як і товариство громад українських. І певно, що державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських, розтопляться тільки в вільній спілці всеслов’янській, до котрої початок мусять положити спілки всіх поступових товариств по слов’янських породах, особливо тих товариств і гуртів, котрі працюють просто для волі мужицтва слов’янського. Маючи завше такі думки, ми й досі в своїх виданнях говорили про справи слов’янські як про свої рідні і тепер в дальшій часті «Громади» вділили їм чимало місця, а наперед будемо видавати, поряд з «Громадою», окремий ряд книжок з значком «Слов’янська громада» 53.












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.