Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм.
Частина I
Частина II (перша половина)
Частина II (друга половина)



III


Шкода од молебнів Шевченкові. Безсильство «Кобзаря» для заснування міцного народовства й самого українолюбства в Росії й Австрії. Що вкорінило українське громадівство в Галичині? Наука українцям із об’єктивного й історичного перегляду Шевченка й українства його часу: потреба широкої науки, впорядкування й сміливого вільного вчинку; потреба виходу з думкою й працею за границю Росії, в Європу й Слов’янщину. Московсько-всеросійські й українські ями на дорозі українського громадівства: «русская одежда» соціалізму — московське бунтовство й українське гайдамацтво замість соціалізму. Потреба європейського городського розуму й праці серед українських селян і українства серед городян. Чим може тут послужити українське письменство? Подібність теперішньої хвилі українства до 1845 — 46 pp. і 1859 — 63 pp. Чи підуть українці самі по собі, чи позаду за іншими?


Завше з молебнів, та ще й з молебнів після смерті святого, мало буває користі, а багато шкоди людям. А може, нікому так не шкодять молебні, як нам, півварварам на сході Європи. Пригадаймо, що російське письменство дійсно після того й почало рости, коли Бєлінський показав, що в Росії письменства ще справді й нема, що Пушкін сам іще не робить письменства, та й йому ще нема чого дуже молитись. Пора вже, щоб хто-небудь справив подібну службу й українському письменству з Шевченком, і тим більш пора, що українолюбці давно вже величають його й як письменника, і як проводиря в громадській праці, а з цього величання справа українська, ні письменна, ні громадська, не дуже-то посувається. Ми пам’ятаємо, як колись «Основа» одповідала на всі закиди московських слов’янофілів про те, що навряд може й потрібно бути осібне письменство українське, тим, що одповідь на кожний закид кінчала: «У нас єсть Шевченко». (Див. статтю «Русский патриотизм. Ответ „Дню“» (Вл. Ламанському) 73. «Основа», 1862, № 3). Ми тепер знаємо, як мало поміг такий показ на Шевченка в основські й післяосновські часи, коли українолюбці в Росії найбільш клопотались про «сохранение и развитие своей народности посредством развития самостоятельной литературы и школы». Ми знаємо, що навіть скільки-небудь повного видання Шевченка ми діждались тільки через 14 років 74 після того, як скінчилась «Основа». А 14 років у наші часи — це цілий вік!

Мало чим більше послужили молебні Шевченкові і навіть самий «Кобзар» Шевченка й у Галичині, хоч там вільно було й печатати, й читати «Кобзаря», й говорити про нього прилюдно. Ми бачили, як крутять із «Кобзарем» ті, що справляли молебні його авторові. Ми знаємо, що Шевченко не вирятував галицьких народовців од спілки з магнатством і ультрамонтанством, яка готова вже була скріпитись укінець на виборах у державну австрійську думу в 1873 p., коли українофільська газета розпускала передвиборні маніфести свого депутата 75 (о. Качали), в яких іменем 16-мільйонового русино-українського народу проклинавсь «лібералізм», «цивільні шлюби» і т. ін.*



* «Одвертий лист із України, підписаний 31 українцем», які протестували однаково й проти д. Качали, й «Слова» і як українці, і як граждане Росії й слов’яни, див. у «Правді», 1873, ч. 19. Протест проти цього протесту як «проти незгоди між своїми», підписаний 24 іншими «українцями», див. у «Правді», 1874, ч. 3. Одповіді на цей протест «Правда» не схотіла помістити. А д. Качалу вибрали галицькі українофіли-народовці першим головою Товариства імені Шевченка.



Молебні Шевченкові не вирятували членів «Просвіти» од годування галицького народу дяківськими книжечками й не примусили Товариство імені Шевченка видати хоч одну книжку для народу і навіть дати місце в своїй заложеній на українські гроші друкарні з тавром славного народолюбця справді народолюбним пробам молодих галицьких письменників, коли воно наймає ту друкарню ультрамонтанам «Руского Сіону» і купцям горілок і т. ін. на етикетки. Не вирятували молебні Шевченкові галицьких народовців і од доносів на українських «нігілістів», «соціалістів», які теж себе вважали за синів Шевченка!

Мало того. По правді кажучи, молодший гурт галицький, купка раціоналістів і соціалістів дуже мало прив’язується до Шевченка, а справді більш виросли з насіння й од дощу з Московщини, ніж од насіння, посіяного «Кобзарем». Ми знали в Україні, що в Росії не одного чоловіка, в якого Шевченко й українство посіяли перші зерна прихильності до мужицтва й потреби вільної громадської праці, але коли самого «Кобзаря» мало було, щоб одповісти на всі ті думки, що тепер будить у чоловіка новоєвропейська вільна й мужицька справа, а замість того в «Кобзарі» трапляється чимало старовини, то не один із таких людей кінчав тим, що кидав і «Кобзаря», й українство, а приставав до всеросійсько-московського вільнодумства й громадівства й часом нехтував українство в самій його основі. В Галичині не було й таких гуртів, як всеросійське вільнодумство й громадівство, і через те насіння з «Кобзаря» просто засихало на корінню й поверталось у таке зерно, яке ми бачили в «Правді», «Газеті школьній», «Р[ускому] Сіоні» або в «Другу» 1873 — 1874 pp. Хто придивлявсь до того, як зріс у Галичині новий гурт раціоналістів і громадівців, той мусив бачити, що, окрім зерен німецької науки (яких — чудне діло! — дуже мало впало на галицькі громади, навіть студентські), помогла піднятись тому гурту більше невеличка повість Г. И.76 із «Отечественных записок» про диякона, якому панночка, що покинувши багатство, стала учителькою мужицьких дітей, нехотя показала, що в нього «свиняча натура заїла людську» («Друг», 1876 р.), та кілька розділів із «Что делать?» Чернишевського («Друг», 1877) 77, ніж увесь «Кобзар», якого «Заповіти» співали собі любенько галичани, починаючи од редактора «Слова» й до студента-народовця, не беручи на себе ніяких обов’язків справді «вставати й ломити кайдани» які-небудь, хоч навіть кайдани духовні.

Така-то сила хоч не дуже талантливих речей, та таких, у яких справді сидить новий дух, перед творами великого таланту, та в яких нове перемішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього треба брати. Так-то мало врятував самий «Кобзар» українство в Росії й так мало послужили «Кобзар» і молебні йому, щоб посіяти справжнє поступовство й народовство в Галичині.

Не дуже-то поможуть молебні Шевченкові й тепер, коли між українцями в Росії й Австрії вже зложились гурти справжніх поступовців і народовців, розумівців (раціоналістів) і громадівців (соціалістів). І тепер, як і попереду, молебні Шевченкові й показ на нього чужим більш усього нагадують вихвалки панів-козаколюбців своєю історією, і значить, і собою, які осміяв Шевченко:


А історія? Поема

Вольного народу!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що, не Брути!..

У нас Брути і Коклеси,

Славні, незабутні!..


Далеко більше може бути плоду од об’єктивного, критичного й історичного погляду на своє минувше й на себе, і навіть од вбільшування того минувшого й наших слабих боків, ніж од такого величання ним.

Критично-історичний же перегляд життя й писання Шевченкового може багато чому навчити українолюбців і почастно українських громадівців. Перш усього він навчить, що «Кобзар» є вже річ пережита — ein ùberwundener Standpunkt, як кажуть німці. Та мало того: «Кобзар» багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало на віщо й годиться. Далі той перегляд навчить, що сам Тарас Шевченко був золотом, яке не було оброблено як слід далеко не через саму нещасливу особисту долю та ворогів, бо ті й другі часом більш стають у пригоді, щоб засталити чоловіка й показати йому життя з усіх боків, коли потрапляють на таку натуру, яка, була, напр., у Діккенса або й у самого Тараса Шевченка. Ні, по правді кажучи, Шевченко зоставсь необробленим або й захованим у землю золотом далеко більше дякуючи «своїм» приятелям, ніж «чужим» ворогам.

Як ми вже казали не раз вище, тут нема нічиєї особистої вини, а є тільки хиби всієї громади української Шевченкового часу. Хиби ті, по нашій думці, ось які: недостача широкої науки про світ і людей та недостача впорядкованої спілки (організації) не тільки між купами українолюбців і народолюбців по всій Україні, а й між членами одної якої купки з докладним поділом праці. Як наслідок цих двох хиб, виходила третя: недостача сміливого, вільного вчинку (ініціативи) й сили продержати свою дорогу через усі перешкоди, які безпремінно мусило спіткати українство, та ще й прихильне мужицтву, і які всі його прихильники мусили наперед знати, приносячи «не мир, но меч» у теперішні державні й громадські порядки, що давлять Україну й її мужицтво. Дякуючи цим трьом хибам, не тільки не могли витримати старші українолюбці — навіть такі, як Шевченко, з своєю працею, якої їм, певно, бажалось, а не могли й привернути до себе всі найліпші сили своєї країни, найширші голови, найгарячіші серця, найосвітніші розуми, яких велика частина розбрелась по чужих кутках, де вони вбачили більше європейства, спільності й вільного вчинку і куди вони понесли й ті добрі зерна, які в них закинуло, та не здоліло випестити українство.

Коли хочете, тут у корені була таки вина й «чужих людей», коли не «ворогів України». Тут найбільше усього винна та руїна, яку витерпіла наша Україна з кінця XVII ст., коли її поділено між Московським царством, Польщею й Турцією, а далі та державна централізація, під яку підпала Лівобічна Україна (Гетьманщина) в Московськім царстві й Петербурзькій імперії XVIII ст. Скільки в тих основних фактах вини української, а скільки «чужих людей», розбирати тут не час; а скільки нам узагалі пошкодили та руїна й поділ України, а потім державна централізація, — про те ми говорили в «Громаді» в І книзі й у II (Україна й центри). Тепер ми згадаємо тільки конечний наслідок тих основних фактів, який надалі сам став основним фактом і причиною дальших наслідків: це те, що наша Україна в XIX ст., ставши «провінцією», одстала більше од передової Європи, ніж це могло б бути, коли б вона йшла без перериву своєю дорогою з XVII ст., а до того одстала й од Московщини, яка в XVII ст. була дальше позаду, ніж наша Україна з Білою Русею, які тоді йшли вдвох нарівні й помагали одна одній. Цей наслідок історії всіх країн Росії з другої половини XVII ст. став причиною, через що українство XIX ст. майже в усьому все показувалось одсталішим і слабшим од усіх передових рухів у Росії й не могло витримати в перетяжці з рухами московськими.

Скільки не гримало українство на Москву, починаючи з самих жартів над москалями Котляревського й Пасічника Рудого Панька (Гоголя), скільки не махали на Росію кулаками в галицьких газетах дехто з молодших українолюбців після 1862 — 63 pp., a все-таки наше українство не змогло вискочити ні працею, ні навіть думкою через границю Росії, поза почастні російські обставини, а в самій Росії — «провінціальні».

Ми бачили, що Шевченко й своєю наукою, й своєю працею, й своєю любов’ю й ненавистю все товкся в тій Росії та в Україні такій, яка прилагодилась до тієї Росії з XVIII ст. Од цього всього виходили й усі хиби Шевченка й його товаришів і вся причина невеликої ваги і для свого часу, й для нашого — причина, через що вони не мали такої сили, яку мали російські європейці — товариші Герцена й Бєлінського, а потім Чернишевського й Добролюбова або й самі московські слов’янофіли, які хоч тим уже були дужі, що постійно тягли в XVII ст., хоч назад, а не вперед, та зате не саму свою Московщину, а всю Росію й усю Слов’янщину. Од цього вийшло й те, що українцям довелось пізніше москвинів і всеросіян виступити й на дорогу новоєвропейського громадівства, і до того виступити не просто за європейським громадівством, а за переложеним на московсько-всеросійський лад, а іноді то й не тільки переложеним, а й «перелицьованим». Ясно, значить, що, щоб вберегтись надалі од показаних вище хиб і вибитись із ряду «задніх», а то й «прихвоснів», нема другого ліку, як тільки почати, скільки можна більше, придивлятись до європейської думки й праці як можна безпосередніше та будувати свою працю як можна на ширшій основі, яка б виходила за краї обставин і границь Росії. Коли б сказати нашу думку трохи фігурно, то ми б сказали, що вирятуватись із показаних вище хиб Шевченка й українолюбців його часу ми можемо тільки тоді, коли, стоячи ногами й з серцем на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю Слов’янщину. І коли кому треба держатись цього, так це українським громадівцям.

Звісно, це легше сказати, ніж зробити, хоч і не так само, як колись Шевченкові легше було сказати: «вертайтесь до козаччини», ніж вернутись до неї навіть самому собі. «Дело веков поправлять мудрено», як казав Некрасов. Усі ми сини й онуки батьків і дідів наших і невільники свого часу і обставин його, які виросли історично. Тільки ж і думка — теж одна з обставин історичних, яка, в свою чергу, перероблює натуру й дітей, й онуків наших, і нас самих. Громадівські ж думки про цілковиту зміну теперішніх підвалин і порядків життя людського більш інших одривають думки й змагання людей од минувшого й теперішнього й примушують їх хоч пробувати цілком змінити способи громадської праці й у теперішній час. Можна, значить, сподіватись, що й про ту переставку думки й громадівської праці з старого й вузького грунту україно-російського на новий і широкий європейсько-слов’янський, про яку ми зараз сказали, задумаються хоч ті українолюбці й українські громадівці, для яких українство й громадівство справді діло життя, а не розмови й хвилевої мрії.

В усякім разі без європейсько-слов’янської основи громадівство українське ще менше може налагодитись, ще більше блукатиме, шукаючи собі правдивої дороги, й ще пізніше набереться сили, ніж московське, а до того частіше, ніж могло б бути, падатиме в ями, які йому порило й пориє старе й нове життя українське і всеросійське.

Ми вже показали неподібність Шевченкового мужиколюбства до основ новішого соціалізму, навіть якого-небудь С[ен]-Сімона.

Ми бачили, які старі й вузькі Шевченкові думки й мрії про «правду» й «волю» й про те, як вона настане на землі, перед думками новоєвропейського соціалізму. Ми зупинились і на одній із найдужчих причин тієї неподібності: на тому, що в Шевченка не було думки про прогрес історичний і що думки його й мрії не виросли на грунті вже зробленого широкого прогресу громадського. Думка про прогрес могла бути підсунута Шевченкові європейською наукою в школі, хоч це й важко було в його часи й не для тих шкіл, по яких учився Шевченко. Далеко ж важче було підложити під усю працю Шевченка й товаришів його європейську думку про прогрес громадський із усіма її наслідками. Тут перешкоджувало все те, що бачилось у Росії за часів царя Миколи та майже все, що перш усього кидається в історії Росії, не виключаючи й України, й усе, до чого довела та історія.

Довго б треба говорити, щоб докладно пояснити те, що ми зараз сказали. Для того треба б було перебрати всю історію Росії. Ми скажемо тільки кілька слів.

Найбільша географічна одміна Росії од інших держав у Європі — величина її, найбільша статистична одміна — рідкість людності; найголовніша одміна історії її — перетяжка пород людських і держав, довша й кривавіша, ніж по інших країнах Європи. От через це в Росії всякий зріст господарський, громадський і розумовий хоч і почавсь майже в один час, напр., як і в Германії або Англії й не дуже пізніше од більшої частини Франції, а дуже зоставсь позаду. Росія не то щоб молодша од інших держав, як кажуть іноді, а тугіше росла. Мало того, Росія проходила ті самі ступні зросту, що й Європа, тільки дедалі од XIII ст. до кінця XVIII ст. все пізніше, а до того так, що кожний ступінь майже зовсім не давав тієї користі для громади, яку він давав у Європі. Лучилось це, як ми думаємо, через те, що перетяжка пород людських принесла в Росію народ дикий, татар, а вони піддали сили державі московській, а в ній царству, й дали й тій державі, й тому царству такий вид, якого не могло бути по інших країнах, де теж були й свої центри-збирачі, й своя доба переваги королівської сили над іншими. З XIII по кінець XVIII ст. татари, а потім «московський збір країн руських» руйнували ввесь схід Європи та розганяли там людей. Немало з свого боку причинилась тут і Литва, й Польща, які теж од XIV до XVII ст. думали бути тут «збирачами» країн руських і неруських. Між іншим, татарські набіги та державні збори зробили скрізь у Великій, Малій та Білій Русі те, що знищили майже скрізь городи й городян-ремісників, яким і без того важко було закластись у такій широкій та малолюдній країні.

Як пропали «севернорусские народоправства» — то всі знають. Менше знають, скільки погибіль їх задержала культуру в Московщині. А на те, що й інші городи в Московщині, як, напр., Твер, Смоленськ, Нижній Новгород, навіть Рязань, були теж центрами культури — і теж пропали через московське «собирание», мало хто звертає уваги.

Про те ж, яка була культура в городах нашої України од Львова до Ніжина, а особливо в городах Білої Русі ще в XVII ст., коли городи ті ще не були зруйновані війною Москви й Польщі, а потім поновлені вже жидами, — про те майже ніхто й не говорить. А коли б те все розібрати докладно, тоді вся «історія цивілізації» в Росії стала б перед нами зовсім інакше, ніж тепер. Як би там не було, а тільки «зібрана» царями Московщина в XVI — XVII ст. майже зовсім не мала городян-ремісників, тобто тої основи громадської, якою держалась тоді вся культура Європи й на якій з XVI ст. держиться ввесь поступ її — од вільнодумства до громадівства. До того треба придати, що безперервна війна з-за збору Московщини завше підновляла феодалізм — роздачу земель із людьми служащому дворянству й зробила те, що селян закріпили в Московщині саме тоді, коли в Європі скрізь вони явно почали увільнятись: у XVI — XVIII ст. А це кріпацтво ще більше спинило зріст громадський і, між іншим, і зріст городів. Нарешті й татарські звичаї та війна за «збирання землі» безмірно вкріпили царську силу, яка, проявляючись чиновництвом, стала давити всі інші. І коли далі само царство побачило потребу й ремесла, й науки для самої сили своєї, то ввесь дальший прогрес громадський із XVII — XVIII ст. пішов у Московщині за приводом царства й чиновництва, через що: 1) ще більше задавив вільний вчинок громадський; 2) став огидним громадянам; 3) на перших порах іще більше розірвав сили громадські одну од одної й навіть іще більше розганяв людей, як розганяла їх тяжка служба всього люду московського Петрові I й т. ін. А коли в країні не вспіло скластись ніякої міцної й упорядкованої сили громадської, яка могла б стати проти царства й його порядків, то противенство їм тільки й виходило з самих селян-хліборобів та з далекого козацтва, тобто степових пастухів, рибалок та здобичників. Це противенство не могло скластись у що-небудь подібне революціям, які були в Європі вже в XVI — XVII ст. за приводом людей усе-таки вивчених по городах, і виривалось бунтами за догородську старовину, та ще коли б хоч за чисту додержавну, доцарську старовину, а то за царя проти бояр! — тобто проти наслідку за причину. То були бунти без поступової і навіть без систематичної думки й такі, в яких перед вели не люди, в яких до сміливості прикладались і звичка думати, твердий і ясний розум, а які тільки й були що «розудалые добры молодцы», а по більшій часті ще й «воры-разбойнички». Такі бунти були наперед безнадійними не тому, що вони не могли взяти гору на той час на ділі, а тому, що не могли залишити по собі ясної думки й цілі надалі. В тім і найбільша їх неподібність до революцій.

Таким безнадійним бунтом був звісний бунт Ст [епана] Разіна «за царя проти бояр» у XVII ст. Бунт Пугачова сто років опісля був уже більш свідомий, бо між тими двома бунтами пройшло кілька десятків років розкольницької культури й думки, трохи подібної до тієї, яка була в Європі в часи Реформації. Тільки ж і тут недостача городських сил громади й світської науки городянської зробили те, що ввесь рух розкольницький, навіть безпопівський, тільки здалека можна рівняти до реформаційного європейського і що замість швейцарських, голландських, англо-шотландських республік XVI — XVII ст. московські розкольницько-козацькі круги й у XVIII ст. спромоглись тільки на самозваного царя Ємельку Пугачова, який сам про себе говорив, що він нічого й не сподівався, як тільки половити риби в каламутній воді. Розбишацький по формі, виключно козацький, рибальсько-скотарський більш навіть, ніж хліборобський, по своїй суті, церковно-старовірський по своїй барві, а до того самозваноцарський бунт Пугачова був бунтом іще більше старосвітським, реакційним, ніж бунт німецьких селян і містиків XVI ст., і вже через те не міг скінчитись нічим *. До Пугачова не могли пристати навіть усі нестаровіри, а не то вже ті люди з середньої Московщини, які все-таки вже затягались у нове європейсько-городське життя. Лассаль тим же вважає за реакційне й німецьке селянське повстання XVI ст., далеко свідоміше і менше класове, ніж пугачовське, що воно зовсім забуло в своїй програмі про міщан-ремісників і знало тільки хліборобів та землевладців. Правдиво революційним рухом (далі побачимо, що тут ліпше було б сказати — поступовим) Лассаль уважає в часі селянських повстань не ті повстання, а зріст міщан, навіть міщанського багатирства. «Тоді як селянські повстання, — каже він, — були тільки на вид революційні, тоді справді й дійсно революційним був поступ промисловий, поступ городського виробку (Production), дедалі все більший зріст поділу праці й через те ростучого багатства капіталу, який виключно збиравсь у руках міщанства, бо той стан людей узявсь за виробок і присвоїв собі користь із нього **.



* Пугачов сам про себе казав: «Дальнего намерения, чтоб завладеть всем российским царством, я не имел, ибо, рассуждая о себе, не думал к направлению быть по неумению грамоте способен; а шел на то, если удастся чем поживиться или убиту на войне быть; все я заслужил смерть — так лучше умереть на войне». Пугачов у своїх маніфестах і розмовах дарував людям «реки и земли, травы и моря, крест (раскольницкий) и бороду, хлебный провиант, свинец и порох — и вечную волю». Іноді зводилась розмова й на «берега кисельные, реки сытовые», іноді Пугачов обіцяв розділити «все царство с донскими и яицкими казаками». Прапор у Пугачова був із старовірським хрестом.

** Arbeiterprogramm (Програма робітників. Про вибірний зв’язок між теперішньою добою історичною й думкою робітницького стану). Zürich, 1872, 6 — 7.



В часи московських «удальцов» од Кудеяра 78 до Пугачова європейське міщанство не тільки так наживало капітал, а й одбило од попівства науку, а од панства — вільний дух. От через що революційний дух у Європі все йде вгору з XVI ст., і багатша частина міщанства рядом повстань (дійсно революцій) допевняє те, що виробилось тихим зростом господарським і розумовим (дійсно еволюцією, яку Лассаль зве по-старому революцією). З кінця XVIII ст. слідом за багатшим міщанством, до якого прикладається тепер, власне, назва буржуазії, виступає бідне, робітницьке, яке тягне за собою й сільських робітників, селян, уже до такого руху, який буде не таким, як французька «жакерія» 79 XIV ст. або німецьке селянське повстання XIV ст.

В Московщині ж і в XVII — XVIII ст. ще тяглись свої «жакерії», і коли там не було впорядкованих письменного й промислового городянства й вільного панства, то вільний дух і повстання, замість того щоб рости, як у Європі, все вменшувались од часів «Смутного времени», коли так чи сяк, а всі країни й усі стани людські рвались до волі та пробували вкоротити самоволю царську, до часів Пугачова, коли встали тільки козаки, селяни, та розкольники, та «інородці» на окраїнах, та й то тільки за самозваним царем-самодержцем.

Після Пугачова вже московські «чорні люди», селяни, не вставали проти своїх порядків скільки-небудь великими купами. Городяни ж на цей раз уже заводились не своїм вільним вчинком, а начальством, та ще й на грунті кріпацтва. Добра доля промислового люду після Петра I були чужинці, які тим більше припадали до начальства, бо од нього здобували монополії. Письменні люди теж виходили з служаків та панства, лакейського перед царем, кріпосницького перед мужиком. От через те од московських «білих людей», білоруків і білоробів, і в XVIII ст. не можна було ждати не тільки революції, а й вільного слова.

Так не тільки Московщина далеко одстала од Європи, а ще сталось так, що ні один із ступнів зросту громадського, який вона проходила, не дав громаді майже нічого того, що ті ступні давали в Європі: аристократія не дала рицарської честі й духа непідлеглості, церква — ні зерна звички до науки й твердої совісті, царство — рівності й волі кріпацької. Ледве-ледве з кінця XVIII ст. нові поєвропеєні служаки-пани та для служби державної збудовані городи починають давати деякий плід, який тільки через вісімдесят років виродив із себе волю кріпаків 1861 р. та нещасні царські реформи Олександра II. Коли поєвропеєний російський чоловік XIX ст. починав думати про зміни недоладних порядків своєї країни подібно тому, як змінялись вони громадською працею в Європі, то йому приходила на думку не та впорядкована, чи затяжна, чи гостра повстанська праця, яка й складає прогрес у Європі, а тільки або вчинок царський якого-небудь Петра I, або різня якого-небудь Пугачова — в обох випадках катастрофа над громадою, а не вільний і спільний вчинок ліпших сил громадських, чи то мирний, чи повстанський. І коли на нового Пугачова дедалі все менше було надії, то вивчений росіянин, який бажав зміни в своїх порядках, усе більще спинявсь на думці про зміни по царській волі, коли то сам цар до них додумається. Важливо, що навіть декабристи 1825 р. не прибрали іншого, чим підняти народ до бунту, окрім імені царя Костянтина!

От на такому-то грунті появивсь із 30-х років у Росії й соціалізм із європейських книг. Довго він зостававсь без усякого грунту і зводивсь майже на саму тільки думку про волю кріпацьку. Та й та думка стала на грунт тільки тоді, коли до неї прихиливсь і цар. Зараз же показалось, що перші соціалісти в Росії, і Герцен, і современниківці, перше теж звернули надію на царську реформу, дуже врізавши й свого соціалізму. Сам Бакунін писав у 1862 році: «Романов, Пугачов или Пестель?» — і вірив у демократичного Романова 80, так само як згоджувавсь на викуп землі для селян, правда, всієї землі («Русским, польским и всем славянским друзьям». — «Колокол», 1862, ч. 122). Мартьянов із Лондона писав «Письмо к Александру II» як «народному цареві».

«Народний цар» не оправдав надії. Також і між панством московським не знайшлось не тільки Пестелів, а навіть доволі Унковських і Європеусів 81 (див. в «Колоколі», 1862, ч. 126, «Адрес тверского дворянства» про непремінний викуп наділу селянського всіма станами, а не самими селянами, про скасування дворянського стану, про земський собор і т. ін.). Бакунін вернувсь до цілої соціалістичної програми, а з другого боку вже тим легше зложив надію на самий «народ» і поклонивсь тіні Пугачова, що він і в 1862 р. казав, що навряд, щоб «народ» потерпів далі, що йому не дають землі й волі й що народ виставить із себе Пугачова, коли згори не появиться народного Романова або Пестеля. «Народом» же здавна в Росії звикли вважати тільки селян і через те вже з часів «Колокола» (1862, ч. 112) програму соціалізму в Росії почали зводити на слова «земля і воля» *.



* Як мало в Росії розуміють вагу городового життя з його осібною працею, для якої потрібне щось інше, а зовсім не земля, показують, між іншим, і думки кн. А. Васильчикова («Землевладение и земледелие в России и в других европейских государствах») про те, що «робітницька справа в Європі є в корні справа аграрна», що «народные смуты, волнующие современные общества, имеют свой корень в безземельном состоянии большей части народов старого света» і що «народные массы» хочуть, власне, здобути «клочок земли, кол и двор». Так мовбито все городське господарство зовсім і не було, й не є потрібне людям. Цікаво б було побачити тепер і хлібороба, такого, якого хоче кн. Васильчиков, напр., без машин або й без двигарів, а що робив би, напр., лондонський або женевський машинщик або дзигарщик (про лікаря, математика або маляра ми вже й не споминаємо), коли б йому дали «волю з землею», «клочок земли», якого як де в Європі, то ніде вже для всіх узяти, так як у Московщині, як де, то він нічого й не вартий. Ми думаємо, що як давно вже пора змінити думку, що Росія тільки край хліборобський, так давно вже пора закинути й звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю, та здобувати всім їм дійсну волю: товариську працю.



Тут зложилась у Європі Всесвітня спілка робітників (Association International des travailleurs), звісно, на тому грунті, який був виготуваний усією історією Європи і почастно соціальним рухом XIX ст., і між найголовнішими думками своїми виголосила, що «воля робітників (соціальна революція) мусить бути ділом самих робітників». Бакунін і російські соціалісти пристали до тієї спілки (з 1868 p., a ще більше з 1870) і зараз же заявили, що руський народ, тобто все-таки селяни, тепер уже готовий до того, щоб приложити до діла програму спілки і перш усього до повстання за її думки. Як на доказ — вказували на Ст. Разіна й Пугачова. Треба, казали, тільки пустити в народ «організаторів», які підіб’ють і повернуть народ до того, щоб повстанням розбити державно-попівсько-панські пута, а тоді соціалістичні, та ще, по думці Прудона — Бакуніна, федерально-анархічні (безначальні) й навіть безпопівські порядки сам собою зложить наш народ, Таких організаторів Бакунін вбачав у нашій молодіжі в школах, яка тоді (коло 1870) знов почала виступати проти російських казьонних порядків і бажати служби для народу. Бакунін став кликати ту «революційну молодіж» кинути школи і йти замінити народові Ст. Разіна й Пугачова *.



* Див. більш усього Бакуніна «Наука и насущное революционное дело», 1870, стор. 1: «...Единственно ныне полезное и спасительное дело — бунт...», «Поздравляю молодежь с тем, что правительство гонит ее из университетов и школ в народ»; 22 — 23: «...Безграмотный, но умный человек из народа серьезнее и глубже социалист, чем вы (мы) сами...», «...Русский мужик — этот урожденный социалист»; 26: «...Из всех европейских народов наименее религиозен именно наш великорусский народ»; 27: «Русский народ по преимуществу реальный народ»; 29: «Нельзя сомневаться, что русский народ способен к революции. Со времени Лжедмитрия по настоящее время у нас только один неизменный бунтовщик против государства — это крестьянский народ и городские мещане... Народ никогда не переставал бунтовать. Бунтовал он победоносными массами два раза: один раз под Стенькою, другой раз с Пугачевым» і т. д. В книзі «Государственность и анархия» (1873, Прибавление А, 19), рядом із дуже гострою критикою «затемняющих народный идеал черт: 1) патриархальность, 2) поглощение лица миром, 3) вера в царя, к которым можно было бы прибавить христианскую веру, официально-православную или сектаторскую», Бакунін каже ще більш рішучо: «Мы верим в путь бунтовской и только от него ждем спасения. Народ наш находится в таком отчаянном положении, что ничего не стоит поднять любую деревню. Но хотя и всякий бунт, как бы неудачен он ни был, всегда полезен, однако частных вспышек недостаточно. Надо поднять вдруг все деревни. Что это возможно, доказывают нам громадные движения народные под предводительством Стеньки Разина и Пугачева». Ми навряд багато помилимось, коли скажемо, що більша частина російської молодіжі, яку судили за соціалізм із 1871 по 1878 р., мала думки близькі до тих, які написав Бакунін у своїх писаннях 1870 — 73 pp. Друга частина московських соціалістів, яка видавала «Вперед», всилювалась поставити інакший погляд на науку й узагалі вдержати більше «западний» погляд на соціалізм («Вперед», т. I, 1873, «Знание и революция», «Очерк развития международной ассоциации рабочих» і ін.), тільки ж патріотизм і віра в скоре повстання свого народу, теж-таки селян, призвела до того, що й «Вперед» так же само величав пугачовщину, а в суті діла так само цінив і науку. Так, у статті «1773 — 1873» p., посвяченій Північно-американській революції («Прошедшее») і Пугачову («Будущее»), «Вперед» говорить, що «основные (господарські) вопросы справедливого общественного строя не нуждались в научной и философской обработке. Они были доступны доисторическому человеку, как и крестьянину XVIII в. Но их отложила (через що ж?) на будущее политически выработанная мысль периода политических революций», що «в манифестах безграмотного казака было более крепких залогов, неотвратимых грозных пророчеств для будущего, чем во всех гуманных «Наказах», даже во всех либеральных и радикальных проповедях против алтаря и престола, раздававшихся на берегах Темзы, Сены, Делавера» (262). По «Впереду», пугачовщина тільки через те не взяла гори, що особи її верховодників не мали «подчиняющего, организаторского ума, хорошо рассчитанной воли», що «смелый самозванец не сумел организовать восстание», що Пугачов справді був «вороненок, а не ворон». «Где же летаешь ты, предсказанный (Пугачов не предсказував, а казав, що «ворон, тобто правдивый цар, летает») ожидаемый ворон? Долго ли русскому народу ждать свое будущее?» — так кінчав свою статтю «Вперед».




В виписаних унизу словах Бакуніна і «Вперед» 82, яким подібних ми б могли набрати великі купи з московського соціалістичного письменства, видно перш усього гаряче серце, яке рветься до діла для народу, та при тому видно, що воно вірить у те, що речі так стоять, як йому хочеться, — видно, значить, і наслідки богословського й метафізичного погляду на історію, а до того ще й те, що в московських інтернаціоналістів зосталось іще доволі старого патріотизму, а в соціалістів і анархістів доволі ще звичок монархізму, аристократизму, якобінства й те, що вони ще не до кінця втягли в себе соціалістичну думку про малу силу осіб (воронів) й передових людей (організаторів) перед силою куп, народів *. Почастно тут же видно малу увагу до того, як прив’язується зріст соціалізму в Європі до зросту всіх її порядків і між ними до городського життя.

Бакунін був занадто вчений, тертий і «западний» чоловік, щоб не вбачати слабих боків своєї віри в московський народ, тільки він сам собі й іншим заговорював ті боки й поспішавсь пролетіти над темними хмарами, які думка наводила на небі його віри **. А мала вдумка в дрібні факти історії Московщини помагала йому так перелітати або знаходити й там «городських міщан», які бунтували також, як і селяни, за народний (соціалістичний) ідеал! ***



* Про патріотичну філософію історії московських гегельянців од Герцена («Старий мир и Россия» і т. п.) до К. Аксакова 83 і ін. слов’янофілів московських, поруч із патріотизмом кельтофілів і германофілів у XIX ст., ми мали нагоду говорити в своїй книзі «Вопрос об историческом значении Римской империи». Там ми показали, як у таких випадках богословська думка про вибраний богом народ, ставши на грунт старосвітського виключного патріотизму, перевернулась у метафізичну думку про зміну передведучих народів у всьому світі.

** Так, Бакунін сам казав («Наука и насущное революционное дело», 28) : «В народе нашем, к несчастью, еще немного политического смысла и нет еще ясного понятия о политической свободе». Трохи вище він каже: «Одна из важнейших причин долготерпеливости масс, несомненно, заключается в народном невежестве. Вследствие этого невежества народ не обнимает себя как солидарную и в своей солидарности всемогущую массу; он разъединен в своем понятии о себе точно так же, как под влиянием гнетущих его обстоятельств он разделен в жизни» (14). Тільки Бакунін думає обійти свої погляди на народ такими словами, як: «Оставим пока вопрос об отношении народа к царю в стороне... Народ требует теперь только широкой и полной свободы в жизни: а что ему за дело до того, будет ли это свободная жизнь с императором или без императора» (24, 28). Або: «Но дайте только народу веру в его собственную силу, покажите ему только возможность вырвать кнут..» Еге! Дайте! Так у тімто й сила, що Всесвітня спілка робітників недурно сказала, що діло волі робітника мусить (може) бути ділом (тільки) його самого!

*** Справді «городські міщани», подібні тим, із яких із часом вийшли в Європі соціалісти, були задавлені в Московщині ще в початку свойому, в XIV — XV ст. Ті ж міщани, які бунтувались за царя Олексія проти осіб начальства, а не проти порядків, власне, й не міщани, так само як більша частина «сословия» міщанського в Росії й у XIX ст., як і ті, що й у XIX ст. робили холерні бунти, або як і ті баби матроські, що робили карантинний бунт у Севастополі й т. ін. Звісно, як петербурзький холерний бунт скінчився викликом царя Миколи І: «На колени!» А вже московський бунт проти чиновників царя Олексія скінчився викликом: «Многие лета великому государю! Как угодно богу и царю, пусть так и будет». Тільки в псковському бунті за царя Олексія можна бачити зерно твердої й ясної вільно-городської думки, певно, через те, що в Пскові найменше було розігнано старих городян. Та тільки зерно те дуже вже слабе й не має великої ваги в суді про міщан у Московщині навіть і в XVII ст. На патріотизмі ж і на малій увазі до подібних фактів держиться й думка про анархізм (безначальство) й про федералізм московського народу. Правда, тепер іще в селян у Московщині залишилась «общинамир», і там, де в ній не завелись кулаки, там вона вправляється добре в тому, що їй дозволено робити. Тільки ж щоб московські селяни були безначальні, та ще й федералісти, цього ніяк сказати не можна: перш усього й мир — начальство, та ще й яке! А потім у сім’ї в них «сам», «большак» — зовсім деспот. Далі для справ ширших, ніж справи одного села, для волосних, земських, державних, і в старі часи ще не вспів скластись у Московщині справді впорядкований федералізм (костомаровський федеральний уклад на добру долю видуманий), а дедалі в московський період брав гору все більше монархізм, який склавсь по образу «большака» в сім’ї, і дедалі в народі вкріплялась пошана й якась артистична любов до начальства — «грозного і ласкавого», кажучи словами билини, а то й просто до «грозного», навіть такого, як Іван IV. Багато з цього, що ми зараз сказали, напр., про патріархальність, про деспотизм «мира», про те, що ці «миры» «соединяются между собою только посредством царя-батюшки», сказано у самого Бакуніна («Госуд[арство] и анархия», Приб[авление] А, 10 — 17).



Трохи більше позитивної уваги до всіх тих речей, до яких торкались писання таких людей, як Бакунін, — і, по крайній мірі, такі люди, як сам Бакунін, інакше б глянули на всю справу соціалізму в Росії, й сама та справа далеко більше б виграла, ніж тепер. Правда, сам Бакунін наперед виступав проти тих, яких він називав «попами науки, аристократами інтелігенції» і т. ін., й проти тих «позитивістів» і «революціонерів-доктринерів» у Росії, які казали (по словам Бакуніна), що «народ развивается точно так же, как и все живое и существующее в мире, по неизменным законам природы. Развитие всякого народа обусловливается причинами топографическими, экономическими, историческими, пожалуй, политическими, но отнюдь не зависящими от произвола одного или нескольких лиц. Поэтому никто не может ни ускорить его, ни установить. Народ двигается незаметно сам собою и освободится, когда придет его время».

Ми зовсім не стоїмо за всяких попів науки, доктринерів-позитивістів і т. ін., а особливо за російських, які, думаючи таке, приходили, по словам Бакуніна, до того, щоб «не тратить сил по-пустому в тщетных усилиях, отказаться от всякой революционной деятельности, предаться исключительно делу своего собственного развития, движению науки и, сколько будет возможно, распространению необходимых знаний в народе» («Народное дело», ч. 1, 1868).

Ми навіть не думаємо, щоб країна, яка так зосталась позаду, як Росія од Європи, безпремінно мусила так же довго проходити всі ті ступні, які проходили передні країни, не думаємо, що дітям тієї країни не слід рватись до найпередніших думок найперших країн.

Ми тільки в корені проти того «суб’єктивізму», який, починаючи од згаданих статей Бакуніна, почали виставляти проти «попів науки і доктринерів» російські соціалісти й народники в заграничній і крайовій печаті, так само як ми проти проповіді виключних способів служби прогресу народному — «единственно спасительных, насущных дел», чи буде то школа (та ще й казьонна!), чи буде то бунт (та ще й пугачовський!).

Ми не бачимо користі ні для якого «діла», а ще більше для народного, в тому, щоб не бачити того, що справді було й є на світі, а бачити те, що нам хочеться, щоб було. Ми не бачимо також, щоб для громадської праці безпремінно треба було, щоб чоловік мав безмірну віру й у свої сили, в те, що од одної труби його впадуть стіни Єрихону 84. Ми думаємо, що взагалі думка моральна якого-небудь позитивіста Мілля про те, що кожний путній чоловік мусить поставити собі метою «робити так, щоб, умираючи, міг сказати, що він хоч одну частину справ людських лишає хоч трохи в ліпшому стані, ніж він застав її», далеко ліпше забезпечує навіть і вірність, і постійність праці навіть кожної особи, ніж віра в чудесний і скорий наслідок од праці особи або й цілого гурту. Хай кожний вибирає собі таку вірьовку, щоб тягти громадський поступ, яка йому до сподоби, чи більше, чи менше передню, аби тільки вона вела по простій дорозі для поступу й користі всієї громади, та хай не обманює себе й інших і про те, що він тягне, й про те, наскільки він може потягнути, та хай знає, що не одна тільки його вірьовка є на світі, й розуміє й тих, хто теж тягне туди ж, куди й він, та тільки за іншу верьовку.

Тільки ж, може, й справді до таких думок у Росії можна було дойти навіть не стільки теоретичною наукою про поступ європейських громад, скільки гіркою наукою фактів, страт, смерті й т. ін. Такої гіркої науки багато випало на долю московським соціалістам із «революційної молодіжі» з 1870 р. Та молодіж кинулась «в народ» руйнувати наднародні порядки, але «народ» і не ворухнувся, і, власне, той народ, який у XVII — XVIII ст. найбільше бунтувавсь із Ст. Разіним та Пугачовим, — селяни. Логічним наслідком того було перш усього розпорядкування соціалістичного грунту в Росії й іще гірше — невпорядкованість (безсистемність) праці соціалістів. Так, одні з «соціально-революційної молодіжі», яким мало було слова, проповіді соціалізму, які рвались до «діла», та ще й до діла зі скорим кінцем, із усім своїм народництвом і соціалізмом пристали майже Виключно до руху противуцарського серед вільнодумного панства, а зовсім не до противубагатирського руху серед мужицтва. (Всякі демонстрації, убійства жандармів і т. ін.) Тільки на цьому політичному полі, серед панства, російським соціалістам важко взяти собі перед у науково-письменській праці, яку так було занехаяли після статей Бакуніна. З другого боку, ті, хто пам’ятає, як іще недавно в російських соціалістичних кругах висміювали всяку працю не серед народу, а серед інтелігенції, а особливо працю політичну, ті бачать у цих нових виступах московських революціонерів зраду дійсно соціалістичному, дійсно народному прапорові. І справді, коли судити по печатній праці, то не видно, щоб тепер у Росії багато робилось для народу й серед народу. Певно, що робота та не зникла, та тільки йде вона вже дуже глухо, безписьменно.

З другого боку, деякі з московських соціалістів, які все-таки хочуть удержатись із революційною працею серед народу, зробили навіть іще кілька ступнів по дорозі патріотизму далі тих, які вже зробили Бакунін і «Вперед». Так, у недавно виданому у Петербурзі листку «Земли и воли» 85: Социально-революционное обозрение, № 1» бачимо, що «Пугачев, Разин и их сподвижники» звуться вже просто «народными революционерами-социалистами», яких «программа остается и теперь для громадного большинства русского народа. Поэтому, — каже петербурзький листок, — ее принимаем и мы, революционеры-народники». Петербурзький листок цих революціонерів-народників, починаючи історію соціалістичного руху в Європі тільки з Всесвітньої спілки робітницької (1864 р.!!), питає: чому ж у Росії соціалізм не так дужий, як у Європі, хоч він би то й почавсь у той же час? — і одповідає, що тільки через те, що він приходив у Росію не в народній одежі. «Социально-революционное обозрение» завидує тим «малограмотным, неразвитым, иногда далеко не нравственным отставным солдатам, деревенским бабам и мужикам, действующим, напр., в расколе, где они так часто поднимают массы народа и ведут их за собою во имя каких-нибудь диких, ни с чем не сообразных идей, привлекательных для народа лишь какой-нибудь каплей правды, которая таится в них». Щоб і собі притягувати не «отдельные личности из народа, а массы», «Земля и воля» радить: «Бросим ту иноземную, чуждую нашему народу форму наших идей... Пять лет тому назад мы сбросили немецкое платье и оделись в сермягу, чтобы быть принятыми народом в его среду. Теперь мы видим, что этого мало: пришло время сбросить и с социализма его немецкое платье и тоже одеть его в народную сермягу».

Рада ця трохи темна, і тільки показ на Пугачова та на розкол та гаряча похвала «новій чигиринській справі» «Стефановича 86 с друзьями» трохи проясняє її. Отже, як чути, то д. Стефанович із друзями говорили чигиринським селянам, що цар хоче дати їм землю, та наслідник не хоче *.



* Говорячи про справу д. Стефановича тільки по чутках, ми, може, й помиляємось. Тим більше бажаємо бачити скорше печатний спис тієї справи, який обіцяла дати «Петербургская вольная типография» «Земли и воли». Тоді можна буде докладніше судити хоч про те, що прибавили «революционеры из интеллигенции» до того, що сам народ вигадав у часі звісного «чигиринського діла» 1873 — 75 pp.



Своїми словами листок «народников-революционеров», коли за тими словами піде й діло, заставляє ждати цілого ряду вчинків уже зовсім емпіричного бунтівства, в якому не тільки форму, а й самі основні політично-соціальні думки європейського соціалізму будуть не тільки затемнені, а й просто зломлені.

До того треба придати, що коли судити по праці російських соціалістів тільки по печаті (а по іншому трудно й судити), то побачимо, що в останні роки цілі дуже важливі боки думок перших російських соціалістів-теоретиків (Герцена, Огарьова, який перший написав: «Народу нужна земля и воля» та прибавив: «и образование» «современниковців» і самого Бакуніна), — думки про зміну теперішніх порядків у сім’ї, про заміну віри наукою і т. ін., — залишили майже зовсім без уваги нові соціалісти-практики в Росії.

Колись-то систематично й через те широко здумана справа «нового громадського життя», або, як стали казати потім, «соціальної революції», в Росії почала ставитись зовсім емпіристично й через те вузько, частинами й навіть противурічисто *.



* Про недостачу в російських соціалістів і революціонерів системи й рівної праці проти старих державних, громадських, господарських і церковних порядків ми вже говорили в «Листку громади», ч. 1, найбільше в статті «Коли битись, то вже не миритись». Хто прочитає підряд писане тими соціалістами й революціонерами за останні 10 років, навіть статті одного автора, напр. Бакуніна, той побачить, як непостійно говориться в них навіть про одну ту саму річ. Покажемо тільки один примір: у «Народном деле» читаємо: «Кто хочет быть свободен действительно, в жизни и в деле, тот должен устремить все усилия свои на уничтожение народной религии» («Нар. дело», 1868, ч. 1, 13). «Мы хотим разрушения всякой народной религии и ее заменения народным знанием... Наша задача состоит поэтому прежде всего в уничтожении народного невежества» (там же, 19). «Мы должны устремить, главным образом, всю свою пропаганду против царя; должны прежде всего уничтожить в сердце народа остатки (!) той несчастной веры в царя, которая в продолжение столь многих веков обрекла его на гибельное рабство» (там же, 23). Незабаром після того Бакунін писав: «Была бы большая ошибка со стороны людей, искренно желающих освобождения народного, если бы они открыли прямую войну против народных предрассудков путем книжной или словесной свободомыслительной пропаганды... Основатели Интернационального общества поняли это превосходство. Если бы они выставили с первого раза антирелигиозное и антимонархическое знамя, огромное большинство работников не пошли бы за ними» і т. д. (Всесветный революционный союз социальной демократии. Русское отделение. К русской молодежи, 17). Подібні ж незгоди можна було б показати й по інших речах, напр., по таких, що таке справді «революционное дело», що може й чого не може робити революціонер і т. ін. Невигода од таких емпіричних учинків і вага іще вбільшуються тим, що майже всяка думка виголошується виключно рішучим робом, а часом то й іменем «партии», хоча в Росії нема й мови ніякій партії впорядкуватись і докладно вмовитись не то про способи праці, про тактику на яку-небудь хвилину, а й про самі основні думки її.



Нарешті з боку «соціальних революціонерів» почулась рада поставити «народну революцію» якось уже зовсім окремо од всесвітнього громадського поступу, окремо не тільки од всебічної науки, а навіть од науки самого господарського соціалізму *.



* Поряд із тим, як збільшивсь у «Земле и воле» патріотизм проти «Впереда» і писань Бакуніна 1868 — 1873 pp., вбільшилась у ньому й зневага науки й самої думки. Тоді було положено, що й безграмотний селянин і навіть доісторичний чоловік може просто пристати до «Інтернаціоналу», і з того виводилось, що «організаторам» треба одложити науку на час після революції. Тепер, коли «догородський», не кажемо вже «доісторичний чоловік» у Росії не зробив сподіваної «соціальної революції» тільки буцімто через те, що «організатори» не вміли «одягти німецький соціалізм у рідну сермягу», «революціонери-народники» в «Земле и воле» мусили сказати: «Оставьте катехизисы и учебники, — мабуть, уже й самого соціалізму. — Погрузитесь в великое море народное... уловите ту струю, которая прямо брызжет из сердца народного...» Тут нема нічого дивного або якої-небудь особистої хиби самих видавців «Земли и воли», як колись не було її й у Бакуніна, й у видавців «Впереда». Бакунін був чоловік, який на своєму віку вчивсь не менше всякого іншого з тих, хто боронив науку; видавці «Впереда» і в 1873 р. написали статтю «Знание и революция». А все-таки й той, і інші написали те, що ми бачили вище про науку, доісторичного чоловіка й соціальну революцію. Певно, і видавці «Земли и воли» не тільки не дурніші інших, а вчились не менше хоч, напр., середнього вивченого чоловіка в Росії, коли не більше. Певно, вони не менше нікого іншого поважають науку в «післяреволюційний час». А тільки вони написали те, що ми зараз виписали. І примусила їх написати те, як і про «рідну сермягу», логіка, — раз, коли вони стали на ті думки, які ми показали вище, друге, коли соціалістичний рух у Росії поставлено було на ті підвалини, які ми назвемо й далі в тексті.



Дійшло до того, що тепер, після всього писаного про соціалізм на московській мові од часів Герцена й Огарьова, ледве чи не треба в Московщині наново починати розмову про те, що таке справді соціалізм такий, який є він у Європі. Мало того, не буде нічого дивного, що коли появилась між московськими соціалістами думка про те, щоб «зняти з соціалізму німецьку одежу» і прийняти між соціалістів і Пугачова тільки затим, що він умів підняти народ, — то не буде дивно, коли між ними появляться знов купи, які помиряться й з Романовим, аби він знов зробив що-небудь для «народу». Та таки й у всьому не буде нічого дивного, коли й з нового московського соціалізму вилупиться нове московське слов’янофільство, як вилупилось старе (Кирєєвських 87 і бр[атії] ) з руху ліберального і філософічного 20 — 30-х pp., a молодше (од. Ів. Аксакова до Кельсієва, Мартьянова, а далі й до Вол. Ламанського, «Голоса», «Нового времени» і т. ін.) — з демократичного руху 50 — 60-х pp.

В такі-то глухі кінці завели коли не всіх, то добру долю й ледве чи не самих гарячих соціалістів російських: 1) недостача в громадах Росії практичного й теоретичного грунту для соціалізму, такого грунту, який є в городській, ремісничо-фабричній, письменній, вільнодержавній Європі, яка бачила, починаючи з якого-небудь X — XI ст., безперервний прогрес через громадську працю; 2) мала увагу до всіх боків того прогресу й до грунту його; 3) недостача систематичної, а не емпіристичної прилагоди європейських думок до життя власної країни й 4) надія зразу зробити в Росії соціальну революцію.

Тільки ж що б там не казало або робило хоч би й усе теперішнє коліно московських соціалістів, а все-таки соціалізм у Московщині піде своєю природною дорогою, подібною до європейської, бо все-таки як не єсть, а Московщина вже стала на європейську дорогу. Городяни в ній уже появились, а з ними й письменство, й ремесло, а між письменними робочими вже появились і соціалісти. Само начальство й грошовите панство, фабриканти вирощують грунт, на який падає соціалістична проповідь, і по всьому, що ми знаємо, за останні роки падає вона найбільше на городських майстрів, як і слід було ждати, і, певно, од них піде й незамітними дорогами в села. А в тих селах, коли складеться правдивий соціалізм, то на такому ж грунті, як і в городах у Європі: на грунті письменства, наукового господарства, вільнодумства й безвірства, тобто зовсім не на тому, на якому стояли Разіни, Пугачови і т. ін. І такий соціалізм, зчеплений із широким всебічним громадським прогресом, хоч би він виступив на перших порах і не дуже сильним, а мусить піти й у Московщині, як і в Європі, дедалі все вбільшуючись, тоді як старі селянські рухи йшли дедалі все вменшуючись од часів «Смутного времени», в початку XVII ст., до наших. Далеко не так запевнена справа соціалізму на нашій Україні. Далеко більше небезпечності в тій Україні, що тут розум соціалістичного руху зузиться ще більше, що тут закорениться на довше думка про те, що соціалізм у нас позаду або коло нас, серед нашого селянства, а не попереду, в європейських городах. Окрім усього іншого, завести українців у такий глухий кінець може й те саме, що справді наші козацькі рухи XVII ст. мали в собі більше прогресивного, ніж московські, бо наші козаки все-таки були ближче до тодішньої Європи, й те, що в нас справа соціалізму мусить іти поруч із справою вирятування своєї породи, з новим народженням національним, і що в нас більше ще, ніж у Московщині, може взяти силу по вільнодумних, противудержавних гуртках думка про «свою одежу», «свою хату» і т. ін. Думка зробити з Шевченка, а далі, значить, і з його героїв — козаків і гайдамак — соціалістів є вже одна з ознаків такої небезпечності. А є інші ознаки!

Зовсім нема нічого дивного, що в Шевченка, напр., не було ясної й міцної думки про широкий громадський прогрес; не було її в нього не тільки через те, що він не мав європейської науки, а й через те, що він був патріот, українофіл. Українська історія ще більше обірвана, ніж московська, бо в ній нема навіть і поступу національного збору, й крайової непідлеглості. Ми вже показали в I т. «Громади», як по всіх боках історії України з кінця XVII аж по кінець XVIII ст. видно перерив і навіть руїну. З кінця XVIII ст. деякий прогрес і на Україні йшов не тільки під огидливою покрівлею державного вчинку й громадської неволі, а й у «чужій одежі», московській, і де в чому, напр. в школі, до останку руйнував те своє, що ще зосталось од старовини і що, коли б не було зруйновано, то, певно, поступало б вперед далеко скорше й ліпше, ніж чуже та ще й казьонне. Не диво, що українському патріотові, коли він безперервно не оглядавсь на Європу й у будущі часи, нічого не зоставалось, як вперти свої очі назад у XVII ст. та в селянство, яке майже одно тільки й зосталось українським. Не можна перечити, що в українському XVII столітті було чимало такого, що й тепер би згодилось у Росії для громадського поступу, й того, що в нашому селянстві в XVIII — XIX ст. потроху протягалась нитка самостійної історії українських людей. Одне й друге ми старались доказати в I т. «Громади». Тільки ж такий перерив і така руїна, які пережила наша Україна з XVII ст., дурно не обходяться навіть і без такої централізації, в яку дісталась Україна з XVIII ст.; та й само селянство без городян далеко ще не заходило ніде. Щоб недалеко заходити, спинимось хоч на соціально-політичних справах, то й побачимо, як із кінця XVII ст. почала не тільки вменшуватись в українців сила вільного вчинку, а й затемнятись думка про корені й наслідки громадських порядків, думка, яка було в XVII ст. явно почала рости і вияснятись. Так од часів перших повстань проти Польщі за Косинського й Наливайка до Гадяцької комісії 88 1658 р. росла й яснішала думка про національну волю й свою вправу; од тих же часів до Хмельниччини — думка про волю селянську й рівність усіх українців, про право всіх на землю. Між українцями почали появлятись люди, які щиро стояли то за ту, то за другу думку, як, напр., Перебийніс, Данило Нечай, Іван Богун — за спільну волю й рівність; ті ж і багато інших — за волю України од Польщі, Богун же, Немирич, впорядчик Гадяцької комісії 1658 р. і ін. — за свою волю й непідлеглість і од Польщі, й од Москви. Спільна прихильність до тих думок заполоняла душі й таких людей, які більш думали про себе, ніж про громаду, як, напр., Богдан Хмельницький, і висувала наперед громадського руху людей таких, як він, які все ж таки не були самими «разудалыми добрыми молодцами», «ворами-разбойничками». Взаємини між усіма верствами громади української, од пансько-козацько-міщанського попівства до селянства, робили те, що між тодішніми козаками були люди, які могли виложити ті всі вільні думки, демократичні й майже чисто республіканські, й письменно, й навіть із примірами з історії своєї і чужої, напр. голландської. В другій половині XVII ст. вже тільки в Січі держаться скільки-небудь ясно ті думки й навіть ростуть аж по часи повстання Івана Петрика (1692). Тільки ж дедалі думки ті стають усе більш непостійними, а виголошувати їх беруться люди все більше подібні до «воров-разбойничков», такі як Івашко Брюховецький, демагог Чорної ради, поки не став гетьманом, а потім «боярин и холоп его царского величества», а потім його «изменники»; або й сам Іван Петрик, усе ж таки пройдисвіт, запроданець татарам, як Дорошенко туркам.

Видно, що по українських головах у кінці XVII ст. носились добрі думки та рідко доходили до серця, а ще рідше складались у ясні плани, в міцні заміри, а тільки й служили інструментом, на якому грають пройдисвіти або люди, які тільки й здоліють, що зворушитись ними на час. В XVIII ст. тільки в універсалах Мазепи після «измены», а ще більше товариша його Пилипа Орлика 89 (1711 — 39) видно хоч ясну республіканську думку, та й то, мабуть, чи не просто переложену з польського й виставлену найбільше напроти Петра I з його царством. Та ті універсали од тих людей, які полизали в свій час «руку его царского пресветлого величества» та попанували над «простими людьми», так і зостались «голосом вопіющого в пустині». Останній великий рух український — гайдамацьке повстання Залізняка й Ґонти 1768 р. вже мало чим одійшло по темноті думок од бунту Ст. Разіна й пугачовщини.

Гайдамаччина і рух 1768 р. — дуже важливі факти як протест проти польських державних, панських і церковних порядків. Тільки ж уся справа 1768 р. показує, в якім лісі й безладді були державні й громадські думки тодішніх верховодів українського повстання. Вони (архимандрит Мельхиседек 90, запорожець Залізняк і сотник українських вояків на польській службі Гонта) підняли людей «золотою грамотою», яку мовбито дала цариця Катерина, й сподівались, що та цариця, яка за три роки перед тим знесла гетьманщину на лівім боці Дніпра і вже придушувала й Січ, та цариця, яка роздавала кріпаків своїм слугам, потерпить нову Хмельниччину на правім боці Дніпра! До такої «темноти» треба придати, що повстанці 1768 р. все-таки показували таку ж вузьку церковну ненависть до католиків і жидів, яку польські конфедерати 91 мали до благочестивих (звісні слова: лях, жид та собака — віра одинака), та ще й те, що після різні в Умані Гонта (по Шевченку — «мученик правий») і Залізняк (по Шевченку — «душа щира») поробили себе не тільки перший гетьманом, а другий полковником, а ще й князями Смілянським і Уманським, поділили здобич по чинах (причому Залізняк продав у Київ три скрині з сріблом). До того це все нове козацтво одрізняло себе од тих хлопів, які думали тепер, побивши панів, стати самі всі рівними з тими вільними козаками: коли треба було ховати ті трупи, яких побили в Умані, то гайдамаки не схотіли того робити, а примусили мужиків, зігнавши їх із навкола. Після цього всього уманський рух не тільки не можна взяти за прогресивний рух для все-таки європейської країни в XVIII ст., а навіть за рух по щиро запорозьких громадсько-товариських думках XVII ст. Коли до темноти й безладдя, які показались у руху 1768 p., ще прибавилась неволя й солдатчина царсько-російська, то не диво, що багатші наші селяни стали думати тільки про бариш на копійку, хоч би з свого брата-селянина, а бідніші й у найгарячіші часи (з 1855 р.) втішались темною мрією про те, що, мовляв, цар кличе всіх у козаки, або буде землю ділить між мужиками, або про якийсь «слушний час», який хто його зна звідки й як настане.

Ось на таких-то обірваних та затемнених думках наших селян, на споминах таких темних рухів, як уманська різня 1768 p., зріс Шевченко й переніс їх у свої поеми, покладаючи надію, що нові Ґонти піднімуть знову «правду й волю» на Україні. До такого-то темного й хисткого грунту прийдеться спуститись українським соціалістам, коли вони, признавши Шевченка соціалістом, захотять «одягти європейський соціалізм в одежу» думок і мрій українського селянства. І в Московщині тепер той, хто б захотів, не вважаючи на те, на чому виріс європейський соціалізм, опертись тільки на саме теперішнє селянство, той мусив би покинути все те, що вигадала Європа на вжиток людям із XV — XVI ст.: все ремесло, фабрики, науку й нарешті, мабуть, чи не зостатись із царством, а напевно й із попівством. На Україні то б було ще гірше, бо на Україні нема тепер і того городового життя, яке все-таки вже завелось у Московщині за останні двісті років і яке все-таки пускає корені й у села. Звісно, це все даремна розмова, і тепер усе рівно ні пугачовщини, ні уманщини не може бути, а ще менше може бути, щоб вона розійшлась по всій Росії й узяла гору над усім. Одне, що може бути, — це те, що ті соціалісти наші, які б важили тільки на пугачовщину та гайдамаччину, даремне б потратили свої сили навіть і тоді, коли б їм пощастило зробити кілька невеличких бунтів: бо повстання тоді тільки пускають по собі слід, коли вони робляться з-за незаплутаних, ясно поступових думок. Тоді й маленьке повстання, яке буде на свій час роздавлене, все-таки стане одним із покажчиків наступаючої великої зміни чи революції.

Тільки ж хоч би й усі московські соціалісти, залишивши приміри європейського широкого соціалістичного руху, вдарились на саму проповідь і почин пугачовщини серед селян (чого на самому ділі не може стати), — все-таки з того не може вийти такої шкоди для соціалізму в Московщині, як у нас, коли б ми, то слідом за ними, то не до ладу зрозумівши думку про те, що соціалістичну справу, як усяку всесвітню справу й думку, треба прилагодити до всякої країни й породи людської, та вбачивши, що в нас найбільше непорушена українська порода в селянстві, — самі обернули всі наші сили тільки на те, щоб підбивати наших селян до нової гайдамаччини.

Ми вже сказали в I т. «Громади», що московські соціалісти можуть спеціалізувати свої сили, зужувати свої програми далеко більше, ніж наші, бо в Московщині для поступу громадського працюють далеко не одні тільки соціалісти. Тепер ми ще скажемо, що московські соціалісти можуть робити проби скидати німецьку одежу зі свого соціалізму й одягати його хоч у «радєльну сорочку» розкольників або й у кафтан самозваного селянського царства, бо все одно європейство й європейський соціалізм прийде до них і в села з городів, яким од Європи вже не одірватись.

У нас не так. У нас ніхто не думає про нашого мужика, окрім малої купи одвертих українолюбців і народолюбців, та й із тих тепер виступають скільки-небудь постійно тільки одверті соціалісти. На руках цих українолюбців і соціалістів лежить на Україні вся купа культурної праці, без якої тепер не може вистояти ні одна людська порода, без якої не може обійтись ні одна європейська громада. Українські громадівці мусять стати до того, щоб поправити все те лихо, яке зробила нашим людям доля, ввірвавши наш історичний поступ на всіх боках життя: державного, громадського, господарського, розумового. Українські громадівці мусять узяти на себе страшенну працю — поправити страту нашою Україною своїх городських верств громади з їхньою наукою, ремеслом, більшою рухливістю, вільним духом, сміливим виступом словом і ділом проти всякої неволі й неправди громадської і т. ін. Ми не станемо тепер говорити про це докладніше, бо ми вже сказали свої думки в I т. «Громади», де ми зачепили всі громадські справи, до яких, по-нашому, мусять стати українці-громадівці, — од азбуки до оружного громадського повстання. Тепер ми спинимось на тому, що тільки дуже коротко зачеплено було нами в писаному раніше.

Скрізь у Росії соціалісти мусять звернути велику увагу на селян, ще більше, ніж звертали досі, бо досі в Росії більш говорилось про «деревню», про «аграрный социализм» і т. ін., ніж справді робилось що для них. Усе-таки Росія — переважно сільська країна, а також усетаки в цілій купі сільських людей у Росії залишилось більш і товариських звичок, і руху до волі, ніж у цілій же купі зовсім уже забитих і розділених один од одного міщан і простих, а часом і самих підпанків. Гріх було б не покористуватись такими здобутками хоч старосвітської, додержавної й допанської волі й товариства в селян руських, а між ними таких, напр., як громадське обладування полем, вигонами й т. ін. Адже ж покористуватись для громадського поступу тими всіми забутками старосвітської волі й товариства між селянами, а також і споминами про старі вільні рухи й протести можна тільки тоді, коли поступові гурти не будуть підлагоджуватись та спускатись до них, а коли вони тільки вчепляться за ті забутки й спомини, щоб потягти селян вперед, підняти їх до себе, зчепивши їх до тих нових зростків, які все-таки вспіли появитись серед наших поєвропейщених городів і в яких усе-таки лежить тепер найбільша поступова сила в Росії, як і в Європі.

Ще більше це все прикладається до України й до праці українських громадівців.

Виступаючи серед наших селян, цих безперечних українців, приміром європейських городян, українські громадівці мусять приложити свою працю й до того, щоб уменшити одміну, яка тепер є на Україні між городянами й селянами й яка буде дедалі вбільшуватись, коли ніяка сила не виступить проти того з систематичною працею.

Як тепер розходяться городяни й селяни на Україні, це можна б було ясно показати, якби в нас був рахунок городського й фабричного люду по породах, мовах та освіті по всій Україні. Але того нема. Скільки-небудь здібний до цього рахунок маємо ми з однодневного перепису Києва в 1874 р.*



* Киев и его предместия по переписи 2 марта 1874 г., произведенной и разработанной Юго-западным отделом императорского русского географического общества, 1875.



Там ми бачимо, між іншим, ось що: всього люду в Києві 127 251. З них родилось у Києві 36 005, в Україні обох боків Дніпра (Юго-Западный край, Малороссия, Новороссия) 57 865 — вкупі родом із України: 93 870=73,85 %, з Московщини 16 872, з Білої Русі 10 515, з Польщі 2371 і т. д. А по мовах записало себе: української мови (малорусское наречие) — 38 553, казьонної руської (общерусское наречие) — 48 437, мужицької московської (великорусское наречие) — 9736 (вкупі цих двох 58 173), білоруської — 1479, польської — 7863. З цього ми бачимо, що української мови записало себе в Києві не 73,85 %, а тільки 39,26 % 92, та й то, мабуть, іще якась часть їх записалась так через те, що перепищики питали не про ту мову, якою тепер говорять хто (langue parlée), а про рідну мову (родной язык), а багато з тих, в кого рідна мова була українська, потім змінили її на інші. Порівняймо з цим, як держаться своєї мови поляки: ми бачили, що прийшло в Київ із Польщі тільки 2371, а говорять польською мовою 7863 (з них — православних 185, католиків 6963; католиків руської мови тільки 1472). По числах київського перепису важко судити про письменність щирих українців у Києві, але можна думати, що між ними, власне, найбільше неписьменних і що в них і українська мова задержалась, власне, через їх неписьменність. Можна думати, що мужицької московської мови записали себе найбільш неписьменні й що, значиться, з 16 тисяч людей із Московщини неписьменних у Києві не більш 9 тисяч. Усього ж неписьменних у Києві 66 219 і між ними православних 53 953, а киян родом 35 603. Найбільше ж киян над некиянами в тих частях: Куренівському кварталі, в Лук’яновському, Плоській, передмістях, — у тих, де найбільше записалось людей і української мови і де найменше й письменних. Коли ж між киянами письменних тільки 26½ %, а між некиянами 35 %, то можна думати, що прийшлий у Київ люд, хоч би з українців, стає письменним і вкупі тратить українську мову. Окрім того, велика купа письменних мусить бути й не з України. Коли так, то й вийде, що- в Києві українська мова й неписьменство йдуть поруч!

По перепису київському 1874 р. не можна зробити докладного рахунку ремеслового навіть і взагалі. А до того ще перепищики й зводчики числення людей (д. Чубинський і ін.) не зробили таблиці ремесників по всіх мовах руських, і через те не можна зовсім бачити, чим працюють і живуть кияни української мови. Тільки ж зваживши на те, що найменше української мови показано в тих частях, де найбільше ремесників і взагалі дійсних городян (в Дворцовій, Старокиївській часті, найбільше на Крещатику, в Подольській), то вийде, що українська мова й ремесло зовсім не сходяться докупи, як і українська мова й письменність.

По цьому рахунку Києва можна судити, який то слабий тепер грунт українського соціалізму. Ми скажемо навіть ширше: по цьому рахунку видно, який слабий грунт соціалізму на Україні взагалі, навіть коли б усі письменні люди й ремісники в тамошніх городах прихилились до соціалізму, звісно, московської або польської мови, або в інших городах — жидівської, коли б такий заложився *. Між городами й селами скрізь іде незгода, і навіть у такій землі, як Франція, після того, як Париж 1789 — 93 pp. справді дав волю й купу землі селянам, усе-таки села не йдуть за паризьким і взагалі городським соціалізмом, а помагають душити не тільки соціалізм, а й республіку, — і між ними не тільки селяни в якій-небудь Бретані, для якої мова французько-городська зовсім уже чужа, а й у всій північній Франції щиро французької мови (langue d’oui). Що ж буде, коли городи на Україні зовсім виділяться з українських сіл і з своєю освітою, і з неукраїнською мовою? Про це б варто подумати й соціалістам московської, польської й жидівської мови, які б мусили в проповіді серед людей їхньої мови налягати на те, щоб ті люди якомога ближче держались до українського селянина й мусили б помагати українцям у проповіді соціалізму й на українській мові серед селян, і тих, що зостаються в селі, й тих, що переходять у город.

Тільки ж занадто привикли, що українцям ніхто не помагає, то й на цей час будемо довольні, коли в цьому нашому бажанню, щоб соціалісти неукраїнських мов серед України вменшували націоналізм і вбільшували інтернаціоналізм кожний серед людей своєї мови, не побачили вузького націоналізму в нас самих. Усе-таки найважчі тягарі соціалізму на Україні мусять узяти на себе самі українські соціалісти. Ніхто, як вони, мусять узятись за те, щоб не дати вкінець розділитись городам і селам на Україні на дві, чи три, чи чотири породи. Для того вони мусять тільки звернути більше уваги на тих людей, які переходять із українських сіл у городи, А таких чимало.

По перепису київському видно, що в Києві, окрім природних 36 т[ис.] киян, живе 57 т[ис.] людей із України і між ними з Київської губернії 32 т[ис.], з Чернігівської] 8 т[ис.] з Полт. 4372, тобто найбільше з тих губерній, де українська порода найчистіша. От у тих-то людей треба задержати українську мову й думку, через що задержиться й спільність їх із українським селянством.



* В закладі соціалістичної проповіді серед жидів у Росії і Австрійській Русі є велика потреба й найголовніше діло т. зв. «жидівської справи» по тих сторонах. У книжечці «Про те, як наша земля стала не наша» ми зробили рахунок жидів і праці їхньої на нашій Україні, з якого виходило, що жидів усіх у нас 1 300 000; з них четвертина робітників, а решта шахраїв (купців, факторів, шинкарів і т. ін.). Треба ж, щоб хто-небудь поніс до них думки соціалістичні, а найбільше до 400 000 робітників, яких треба ж одірвати од шахраїв і звести з іншими робітниками. А цього ніхто не зробить так, як соціалісти з жидів і на тій мові, якою тепер говорять наші жиди.



Найбільш усього тут може стати в пригоді письменство й школа. Треба, щоб українець, коли він схоче розширити свої думки, міг зробити це за поміччю української книги, інакше він або зостанеться таким, як і був, або візьметься до чужого, хоч із стратою часу і з переривом ниток, які в’яжуть його зі своїми. Вже для цієї страти часу й цього перериву хтось та мусить постаратись, щоб український селянин, виходячи з теперішньої сільської темноти, а надто переходячи в город, міг здобути собі всяку науку на українській мові. В тих породах людських, які мають хоч державну непідлеглість, у такому випадку все-таки помагає й казьонна школа. На Україні (виключаючи хіба трохи Галичину) про поміч казьонної школи нічого й думати. На Україні, що в Росії, тільки після того, як настане в Росії хоч уставне царство, можна сподіватись хоч волі закладати неказьонні українські школи, та й то не без противенства московсько-всеросійських централістів, яких чимало знайдеться і між правими, й між лівими росіянами, між одвертими московськими націоналістами і між псевдокосмополітами. В усякім разі устав державний (конституція) дасть хоч основу волі для української школи в Росії, і тоді тільки й зможе виступити широко впорядкована праця українська для того, щоб понести українське письменство в села та вберегти для українства письменних людей і городян-ремесників та техніків усякої, корисної теперішній європейській громаді праці. От через що, кажемо ще раз, і для українців-соціалістів справа зміни державних порядків у Росії, і в них справа волі всякої породи й громадського вчинку, зовсім не останнє діло на теперішню хвилю *. Справа ж українства серед городян, звісно, така справа, яка потребує впорядкованої праці не одного часу. Для неї треба готуватись і ставати й тепер, і далі — й до конституції в Росії, й після неї. В деяких частинах нашої України, що в Австрії, напр. у Галичині, на неї можна налягти і зараз же.



* На всякий випадок ми мусимо сказати, що найдужчі виступи проти самодержавства більш усього можливі й корисні там, де сидить корінь його, — в столицях, і вже через те українцям більш способна праця соціальна й культурна, ніж політична, і всього більше серед мужицтва сільського й городського. Це особливо мусить так бути, поки в Росії всякі протидержавні виступи будуть робити самі тільки молодші люди — теоретики, студенти, а не старші — практики, земці й т. ін. Звісно, коли б, напр., земства й «провінціальні» виступили проти самодержавства, то тоді б інший був і наслідок, ніж той, який виходить із теперішніх виступів молодіжі. Та й тоді для українців, як ми вже казали не раз, менше буде ваги в тому, який, напр., у Росії парламент, ніж у тому, щоб було найменше самодержавства, царського й чиновницького, та державної централізації.



Найпершим ступенем у цій праці мусить бути впорядкування громадівсько-українських товариств між людьми всякої потрібної громаді праці по городах на нашій Україні (corps des métiers 93), а далі впорядкування праці над тим, щоб виробити потрібне їм письменство на українській мові. І з тим, і з іншим треба поспішатись, як і взагалі з поправкою всіх хиб старшого, досоціалістичного украшолюбства, які ми показали вище й у II т. «Громади»: таких, як розрив із європейством, замкнутість думки й праці в Росії, провінціальність, невпорядкованість і т. ін.

Не забуваймо, що для нас, як для людей, які майже цілком поставлені під чужі руки, страшна не тільки чужа неволя, а й самий поступ чужих людей, коли з ним поруч не йде й наш поступ наперед. Треба нам тільки трошечки впинитись на однім місці — і зараз же ми зостаємось позаду, а поступ наших сусідів і чужих людей на нашій землі розстроїть нас на кілька часу не дуже менше, як і неволя. Ми могли б це допевнити десятками примірів із нашої історії з XVI ст., та приведемо тільки кілька їх із новіших часів і з того круга, в якому досі всього більше приложили праці українолюбці, — з письменства.

Нове письменство українське, після перериву його в XVIII ст., піднялось, між іншим, на грунті всеросійського руху проти «високопарної» поезії, з бажання перенести очі од столиць до сіл, який рух і яке бажання зайшло з кінцем XVIII ст. і в Росію. Думки ті знайшли в нас найліпший грунт і в нашому, тоді ще невеликому поділі людей на стани (класи), в нашому новому панстві, ще тільки недавно перевернутому з козацтва, яке в’язало ще наше панство з мужицтвом, і в нашій мужицькій словесності, яка, будучи мужицькою, все-таки добре погладилась і тими вивченими класами, які в XVII — XVIII ст. ще не одірвались од мужицтва. Коротко кажучи, той новий передовий європейський дух, прийшовши до нас через столицю, знайшов у нас, власне, в нашій тодішній провінціальності і в наших пам’ятках із старовини, добрий для себе грунт. Тільки ж у тім-то сила, що й пам’ятки нашої старовини XVII ст. тим-то й були добрим грунтом для нових європейських думок XIX ст., що в свій час наша старовина письменська (напр., театр, вірша, приказка й казка, сама дума й пісня) або й громадська (братства, всеспільне рицарство козацьке, яке почало ставати республіканським і по думках) були близькі до колишньої новини європейської. А заїла наші добрі вчинки, власне, провінціальність XIX ст., яка дедалі все більше одсувала нас од європейської новини. Новий всеєвропейський письменський рух на нашому грунті дав такі для свого часу добрі вчинки, як Котляревський, Василь Гоголь 94, Гулак і ін., що показали такі початки «простого» письменства, яких не було тоді в Московщині, через столиці якої прийшов до нас і той рух. Тільки ж ті початки не були підперті ясною науковою думкою й громадським упорядкуванням, і через те, хоч на початках нового українського письменства зріс Микола Гоголь, та зробив він конечну зміну письменства не в нас, а в Московщині! Ми ж зостались позаду. А зоставшись позаду, мусили далі встоювати не тільки проти казьонних порядків, а й проти громадського поступу в Московщині, який теж повернув нас у провінціалів.

Те ж саме сталось і з нашим всеслов’янством (про яке ми говорили в II т. «Громади»), з нашими початками науки про мову й життя мужицьке з усіма добрими вчинками харківських і київських українолюбців 30-х і 40-х років.

Те ж саме сталось і в 60-ті роки, в часи «Основи» й опісля. Ми хвалились тоді, що в нас усе письменство «простонародне», яке однаково зачіпає всіх наших людей — «од найпростішого селянина до просвіченого європейською наукою пана» («Переднє слово» д. Куліша до «Хати», його ж «О простонародности украинской словесности». — «Основа», 1862, № 1). Ми хвалились, що в нас найвченіші люди найбільш усього звертають уваги на мужицтво, беруться за його освіту й що тим вони заложать міцну основу нашому письменству. Москвини, що видавали «Современник», питались і собі: чи може бути самостійне українське письменство? А одповідали, що чому ж ні? І, сподіваючись, що українці найбільше наляжуть на книги, які будуть популяризувати науку, нагадували, що на цьому полі так мало зроблено й у московському письменстві, що українцям не важко буде не тільки не зостатись позаду, а й випередити «старших братів».

Ми знаємо тепер, що українці зостались позаду, — стільки ж через себе, скільки через ворогів, противенства яких треба було ждати наперед, і наперед треба було пригадати, як обійти його. А колись-то «Основа» ось як похвалялась словами «живо прочувствованной и задуманной статьи молодого ученого», автора статті «Русский патриотизм»: «Малорусская литература» (и теперь) доказывает, что она создается не на песке, а на твердой почве и в своем настоящем имеет прочные залоги будущего развития, что она достаточно определилась для того, чтобы не затеряться в журнальном хламе, под влиянием цивилизаторских внушений русских патриотов. Сомневаться в этом могут только они — патриоты-скептики. Но всякому свое: им — теория, нам — жизнь; им — проповедь, нам — дело; им — ораторское искусство до самоослепления, нам — зрение и слух...»

Тепер навряд хто стане перечити, що не тільки «дела и жизни», а навіть «зрения и слуха» не дуже-то «мы» показали в боротьбі проти «русских патриотов» і в службі українському народові й що не пройшло року після того, як «Основа» напечатала цю похвалу молодого українолюбця, як настав у Росії знов перерив майже всякої української праці на кілька років.

Тільки з 1868 — 69 pp. знов стали показуватися праці російських українців, перше етнографічні, а потім і інші, не такі сирі, а трошки згодом можна було побачити новий вид українства, частина якого ясно показала волю пристати до самих передніх європейських гуртів. У цьому, а також і в тому, що тепер уже дужче виступає на поміч російській Україні галицька, де українство може вільніше впорядкуватись, є вже трохи поруки, що на цей раз українство витримає більше. Тільки ж напевно цього сказати не можна. Нове громадівське українство піднімає не один меч проти теперішніх порядків, і проти нього мусить піднятись теж не один меч. Наступає й мусить іще наступити, кажучи словами Шевченка, «время люте!» Під натиском соціалізму в Європі наступає час заміни царств республіками, в Росії — кінець самодержавного царства, в Росії ж і Австрії до того прикладається суперечка породного федералізму з централізмом. Далі скрізь усе чистіше буде ставитись і громадівсько-господарська справа. Старі порядки не подадуться ж без спору, й не буде дивно, коли Європа незабаром знову переживе 20-ті роки: Меттерніха 95, Касльрі і т. ін., а Росія — Аракчеєва. Новому українству, з його громадівством і федералізмом, прийдеться витерпіти всі удари старих сил, а до того вистояти в конкуренції з поступом ліпше впорядкованих поступових сил у сусідів. Українцям треба товариства та товариства, праці та праці скрізь — од Кубані до Тиси!..

Звісно, ті думки, до яких тепер пристає нове українство, витримають, бо то думки всесвітні. Тільки ж для того, щоб вони як слід прийнялись на нашій Україні, треба, щоб хтось прилагодив їх до українського люду й країни, а це ніхто не зробить так, як свідомі себе українці, та й не кілька чоловік, а цілі впорядковані гурти. А таких гуртів може й на цей раз не знайдеться на нашій Україні, як не раз не знаходилось раніше, як не знайшлось у 1845 — 46 і в 1859 — 63 pp.! А час тепер гарячий, і потреба на такі гурти й їх працю велика й по селах, і по городах на нашій Україні, а де в чому навіть знов час тепер не менш вигодний, напр., для українського громадівства перед московським, як було з справою «народних книг» тоді, коли покладав на нас надію «Современник».

Так, коли обернемось, напр., до стану, до якого дійшла громадівська справа в Росії, то побачимо, що він робиться дуже спосібний для української праці. Окрім того, що тепер уже дуже підірвалось всеросійство в соціалістичній праці й вияснилась потреба крайового впорядкування її, наслідки руху нашої молодіжі «в народ» вийшли не зовсім такі, яких ждали, напр., у ті часи, коли Бакунін писав свої поклики до тієї молодіжі. Рух «в народ» звернув на себе увагу й у так званій інтелігенції, на яку дехто з російських громадівців радили махнути руками як по меншій мірі на трутнів. І в одних він звернув на себе увагу більш навіть як рух протидержавний, ніж господарський (з того виходила, напр., всеспільна прихильність до вчинку д. Засуличевої), а в інших, власне, своїм широким зв’язком із усім прогресом політичним, соціальним і науковим. Далі, тоді як дехто з соціалістів із «інтелігенції» одкидав науку теоретичну й технічну і т. інші вигадки «буржуазного світу» або одкладав їх на «післяреволюційний час», люди з самого народу показали, що вони, напроти того, раді здобути в свої руки ту силу, й між ними показались такі особи, які навіть книжною наукою, не кажучи вже про ремесло, обігнали багато з тих «проповідників» соціалізму й «організаторів» із «інтелігенції», так що вже час, мабуть, покинути це старе слово; дедалі все більше виясняється, власне, серед самих мужиків недостача голої проповіді мужицького повстання.

Треба сказати, що які б не були хиби прихильників українства, а в них ніколи не доходило до того, щоб уже зовсім так вузько й голо зрозуміти народну або соціальну справу, як вона розумілась чималим числом російських соціалістів недавніх іще часів. Навіть коли вона не розумілась українцями доволі ясно й не ставилась широко на ділі, то чулась усе-таки не зовсім уже вузько. Так, і українці часом не знали, чого вчитись: узагалі, напр., науки природничі, технічні, ремеслова праця не дуже-то прихиляли до себе українолюбців; далі майже все здибуєш, що хто з українців знає свою мову, той не знає чужих і навпаки, та ніколи ми не чули в українських кругах ради одкинути зовсім науку або й одложити її «на другий день революції». В останні роки одною з найбільших незгод між українськими громадівцями й великим числом російських було також і те, що українці хотіли поставити в себе соціалістичну справу на ширших підвалинах: поруч і з волею державною, і зі зростом усіх пород людських та науки, ремесла, штуки.

Тепер увесь хід життя приводить більші купи людей до тих думок, яких держалась невеличка купка українських громадівців. Хто дасть добру страву цим думкам на Україні, той поведе за собою передові її гурти і з панства, й з мужицтва. Замітимо тут, що, напр., письменство російське, дозволене й недозволене, середнє й закордонне, не може на цей час дати тієї страви: дозволене — через те, що царська цензура його заїла, недозволене — через те, що «революційні» кружки російські мало дбали про такі речі, як письменство, й що навіть були ще недавно між ними такі, де, як каже один із товаришів їхніх, дивились на письменство майже так, як колись рицарі середніх віків. Російське письменство теперішнього часу страшенно зосталось позаду од цілої купи нових думок по справах політичних, соціальних, культурних, так що важко вибрати ліпший час, щоб поборотись із ним у живих гуртах на Україні.

Навіть два-три десятки поважно та правдиво й вільно написаних книг про Україну, яка вона була, є й мусить бути, про Росію й інші слов’янські країни, про громадські рухи в Європі з XVI ст.: ремісницький, державний, розумовий, артистичний, а почастно про рух соціалістичний, а також книг, які б давали хоч не широкий, та докладний образ новішого європейського наукового погляду на природу, й книг ремісничих — ці кілька десятків книг, коли б появились незабаром, зробили б велике діло. Вони спинили б утікачку наших молодих людей од України й українства, давши їм змогу пізнати свою країну й породу й причепитись до всесвітніх думок і інтересів за поміччю українського письменства й показавши їм, як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві.

Діло тепер за тим, чи знайдеться на Україні, а найбільше серед українських громадівців доволі людей, які б зараз же стали до подібних письменних праць, а коли ні — то чи зробиться хоч частина цих праць, яка послужить приміром для молодіжі, що тепер вчиться по вищих школах. Тій молодіжі старші мусять вкоріняти думку, що тепер тільки люди із спеціальною наукою (все рівно чи ремесловою, чи теоретичною) можуть зробити що-небудь міцне для громади, а що почастно для українства пройшов час, коли можна було вдовольнятись добрими словами та працею на гулянках *.



* Історія народного руху, напр. слов’ян, показує нам, якої твердої праці Юнгманів, Шафариків, Палацьких 97 і т. ін. вона коштувала. Коли б треба було допевнити примірами Європи, що такої ж праці потребує й рух соціалістичний, то ми б нагадали, пропускаючи старі приміри, хоч, напр., те, що в Всесвітній спілці робітників були такі люди, як К. Маркс — із перших учених-економістів, Е. Реклю — з перших географів у світі, що з т. зв. робітників, які були членами громади Паризької (Комуни), багато таких, які належали до найліпших у своєму ремеслі, напр., Chardon — котляр (chaudronier), Clémence і Varlin — перепльотчики, Durand — швець, Pindy — столяр і ріжчик на металах, Ranvier — маляр на склі, Oudet — маляр на фарфорі, Avrial і Langevin — механіки і т. ін. Між ними деякі, як, напр., Clémence, Varlin, Malon (колись чорнороб — homme de peine, тепер редактор «Socialisme progressive»), Fraenkel, Pindy і ін. здобули собі доволі високу теоретичну науку, Chardon, Langevin, Pindy й після вигнання звернули на себе увагу й неприхильників великою дотепністю в своїй праці; Gamelina — бронзівник, не член Комуни, а директор монетного двора за її часи, вспів навіть залишити по собі поліпшення виробу сплавів монетних, яке признав уряд і після Комуни.



Од того, чи більшу, чи меншу працю, й узагалі, чи більше, чи менше впорядкування й у Росії, й поза Росією покажуть українські громадівці, власне, в теперішні часи, поки в Росії ще ламлеться самодержавство, залежить і те, чи вистоять українці як щось самостійне, яке безпосередньо йде до великої мети прогресу європейських громад, чи ні, — чи підуть вони як прихвосні за сусідами, скорше всього за москвинами. Безперечно, конституція в Росії дасть волю чималій купі праці української, найбільше породно-науковій: тоді заложаться на Україні заклади, подібні слов’янським «Матицям» 96, і притягнуть до себе спокійніших людей із українолюбців із панства, яких праця буде посередньо, а іноді й просто корисна й для українських громадівців. Тільки та ж конституція дасть іще більшу волю й силу московським людям, і вони, певно, посунуть свої справи так, що потягнуть за собою велику купу помосковлених людей і на Україні. Українство не згине до часу, але зостанеться знову «провінціальним родичем», прихвоснем. А коли хто згодивсь із тим, що ніхто так не послужить чоловікові, як сам він, то й мусить же згодитись і з тим, що ніхто так не послужить і людям якої країни, як самі вони. А з прихвоснів яка ж служба!..












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.