‹‹   Головна    





Михайло ДРАГОМАНОВ

ЛИСТОЧКИ ДО ВІНКА НА МОГИЛУ ШЕВЧЕНКА В XXIX РОКОВИНИ ЙОГО СМЕРТІ


1. До історії аресту Шевченка в 1859 р.

2. Французький переклад «Катерини»

3. Поезії Шевченка в народних устах.



Діставши від ш[ановного] редактора «Зорі» запросини додати що-небудь для числа, котре призначене на спомин XXIX-их роковин смерті Шевченка, поспішаюсь послати, що маю під рукою з матеріалу, невідомого ще галицьким землякам.


1. Переглядаючи не видані ще, хоч вельми інтересні листи І. С. Тургенева до Герцена (в архіві сина останнього, професора академії в Лозанні), я знайшов там в одному листі з весни 1861 р. ось які слова:

«Скажи два слова в «Колоколе» о смерти Шевченка. Бедняк уморил себя неумеренным употреблением водки. Незадолго перед смертью с ним случилось замечательное происшествие. Один исправник (Черниговской губернии) арестовал его и отправил как колодника в губернский город за то, что Шевченко отказался написать его портрет масляными красками во весь рост. Это факт». (Розрядка оригіналу).

Виповнюючи просьбу Тургенева, Герцен, котрий говорив про Шевченка, що це «едва ли не единственный народный поэт», написав кілька симпатичних слів з поводу смерті Шевченка в № 59 «Колокола» (1 апр[еля] 1861) і помістив коротке голосіння «от архидиакона Агапия» (Андрія Гончаренка) 1.



1 З листа Шевченка, який ми напечатали в № 1 «Товариша», видно, що Ш[евчен]ко передав Герценові свого «Кобзаря» «с благоговейным поклоном».



Тільки ж ми не будемо приводити тут ні слів /290/ Герцена, ні того голосіння, а спинимось на тій біографічній деталі, котру дає лист Тургенєва.

Як звісно, Тургенєв, котрий знав Шевченка особисто, був досить близько знакомий з приятелями Шевченка, напр., з сім’єю Оп. Маркевича. Певно, він чув від кого-небудь з приятелів про той факт, про котрий він оповіда Герценові. Тільки ж, пишучи свій лист в Парижі через два роки після факту, він помиливсь у деталях. І так пригода з Шевченком сталась не в Чернігівській, а в Київській губернії, а також з других звісток про тодішній арест Шевченка не видно, щоб його везено «как колодника» 1. Не глядячи на такі помилки, оповідання Тургенєва інтересне по тому мотиву до аресту Шевченка, про який, очевидно, скоро по факту розказували близькі до поета люди.

Ще за життя Шевченка в Герценовім «Колоколе» (№ 80, 1 сентября 1860) було напечатане ось яке оповідання:

«В дополнение к биографии Т. Шевченка, напечатанной в 2 кн. «Народного чтения». В прошлом году известный поэт Шевченко после многолетней ссылки на берегах Каспийского моря получил наконец позволение сьездить на родину, о чем тогда дано было знать губернаторам малороссийских губерний — для сведения.

Минуя города и села, Шевченко спешил в свою родную, давно не виденную Кирилловку. В м. Межиричье, Черкасского уезда, он натолкнулся на тамошнего исправника Кабашникова 2, который, как и другие его собратья, имел от Гессе 3 предписание неукоснительно наблюдать за таким-то и таким Шевченком. Встретившись с последним, Кабашникову прежде всего пришло на ум содрать с него, в силу чего он и потребовал от Шевченка снять с него портрет во весь рост и безошибочно. Тот отказался. Кабашников сейчас же арестовал его, донеся Гессе, что им задержан отставной рядовой Тарас Григорьев сын Шевченко, уличенный в кощунстве и богоотступничестве. Гессе приказал немедля препроводить Шевченка за конвоем в Киев.



1 Див. М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченка». К., 1882, [стор.] 141 — 142 і його ж: «Посещение Т. Г. Шевченком сахарного завода Яхненка и Симиренка». — «Киевская старина», 1889, кн. 2, [стор.] 461 — 463.

2 У д. Чалого — Табашников.

3 Тодішній «гражданский губернатор» в Києві.



И если бы не добрые люди, меж которыми /291/ нельзя не назвать жандармского генерала Куцинского, то Шевченко долго бы прогостил в киевской полиции».

Цей варіант історії аресту Шевченка досі не попадавсь на очі біографам поета, а він небезінтересний, бо передає той же мотив про портрет, котрого требував від Шевченка ісправник. Окрім того, тут маємо звістку про мотив, котрий поставлений був в доносі на Шевченка: «Кощунство и богоотступничество». В книзі д. Чалого приведено два варіанти історії доносу на Шевченка, — один, котрий іде від Варфоломея Шевченка, по котрому на Тараса донесли пани поляки, які закликали поета на полювання в Межиріччі, і коли за закускою «зайшла розмова про монахів узагалі і про київських почастно», — і, як каже Чалий, — «Тарас наш, по своему обыкновению, быть может, несколько резко отозвался об этом отжившем уже свое время институте», то «поляки, которым до православного монашества не было никакого дела (??), виступили на этот раз ярыми его поборниками: снарядив жидка, они отправили его с доносом к жандармскому офицеру, который якобы случился как раз в это время в Межиричье». Шевченко буцімто ще різко відповів на запитання жандарма (офіцера таємної політичної поліції), і той його арестував і одіслав у Черкаси.

Цей варіант мало заслуговує на віру через те вже, що з других, пряміших джерел, що показані і в наведених працях д. Чалого, видно, що арестовав Ш[евчен]ка не жандарм, а чиновник поліції явної, становий, і не в Межиріччі, а на Дніпрі, коло хутора Максимовичового, так що з цього варіанту можна взяти за певне хіба тільки те, що Шевченко говорив щось непочтиве про монахів на полюванні з панами в Межиріччі. По варіанту Максимовича, Шевченко роздразнив одного здибаного ним панка коло Межиріччя і Пекарів, і той би то доніс на Шевченка перше жандарму, а потім, коли той не звернув уваги, ісправнику Табашникову, котрий і звелів арестовати Ш[евчен]ка. В цьому оповіданні не приведено вини Шевченка, яка була написана в доносі. Я ж пам’ятаю, що Максимович розповідав мені, як я був у нього в хуторі літом 1866 p., що Шевченко розмовляв за Дніпром з усякими компаніями, в тім числі і з мужицькими, про те, як казав Максимович з прикрістю, що «матір божа була покритка». Зо мною тоді був у Максимовича один земляк, котрий і досі жиє і, певно, пам’ятає той наш пробуток на Михайловій горі, і може /292/ доповнити мій спомин. Пригадуючи тепер слова Максимовича, я виводжу, що Шевченко мав розмовляти на тему своєї поеми «Марія», котру як раз коло того часу він складав. Не знаючи в 1866 р. про ту поему, котру товариші Шевченка держали в міцному схові аж до празького видання «Кобзаря» 1876 — 1877 р., я не міг більше розпитувати Максимовича про цю справу, тільки ж добре пам’ятаю приведені вище його слова. Зваживши, що реабілітація матері-покритки була однією з найлюбимиших думок Шевченка, і що «Марія» його зовсім органічно завершує його трилогію «Катерина» — «Наймичка» — «Марія», і що він узяв до «Марії» епіграфом слова акафіста «Радуйся, яко ты обновила еси зачаття студно», я цілком вірю оповіданню Максимовича, тільки думаю, що Ш[евчен]ко вів свої розмови зовсім не для «кощунства», а, власне, зо своєю думкою реабілітації матері — дівчини-покритки.

Інтересно, що слова Максимовича добре підходять до того місця в кореспонденції в «Колоколе», де говориться, що Шевченка винили «в кощунстве и богоотступничестве». Жарти над монахами навряд чи дали б підставу для останнього обвинувачення.

Як би там не було, а справа офіціального доносу на Шевченка зостається невиясненою і буде такою, аж поки не буде звісний документ доносу, котрий, певно ж, зоставсь в губернаторській і генерал-губернаторській канцелярії в Києві. Дивує нас, що д. Чалий, котрий розказує про милостиву аудієнцію Шевченка у генер[ал]-губерн[атора] кн[язя] Васильчикова, котра закінчила цю пригоду, покликується на присутнього при тій аудієнції чиновника секретної секції канцел[ярії] генер[ал]-губ[ернаторства] Андрієвського і все-таки не приводить, в чім же винуватили Шевченка донощики, про що, певно, мусив знати Андрієвський.

Зваживши на такий пробіл навіть в повнішій біографії Шевченка, ми думаємо, що мають свій інтерес два свідоцтва з 1860 — 1861 [pp.], котрі ми навели вище, — лист Тургенєва і допись у «Колоколе». Вони мусять звернути увагу краєвих дослідачів на два пункти, котрі ще тепер можна вияснити: 1) на те, як ісправник Табашников требував з Шевченка (до аресту чи, може, по аресту) портрета і 2) на те, в чому, власне, донощики обвиняли Шевченка, а коли «в кощунстве и богоотступничестве», то з якою мотивировкою. Не знаємо, що скажуть дослідачі, котрим доступніші документи того часу, ніж нам, але скажемо, що нам здаєт-/293/ся, що допись в «Колоколе» вийшла од людини, близької до Шевченка. Між іншим, автору її звісна поезія Ш[евченк]ова «До сестри» («Минаючи убогі села»), тоді ще, пам’ятається, не напечатана. Автор спомина між «добрими людьми», котрі помогли Ш[евченк]ові викрутитись із біди, жандарма генерала Куцинського (?). Тепер в статті д. Чалого в «К[иевской] старине» говориться про «доброго чоловіка» — жандармського офіцера, котрий ще в Мошнах обіцявсь «представить кн[язю] Васильчикову объяснение по этому делу в благоприятном для поэта смысле» і котрий, певно, це й зробив через свого прямого начальника жандармського генерала в Києві. Історія з портретом могла вплинути на те, щоб справа повернулася на користь Шевченка проти Табашникова, «с которым, — як каже Чалий, — у жандармского офицера были контри...».

2. Ще в маю 1887 р. появився в брюссельському місячнику «La Société Nouvelle» («Нова громада») переклад «Катерини» Шевченка, тільки ж коли й досі про нього не було і спомину в гал[ицько]-руській печаті, то, може, публіка «Зорі» прийме звістку про той переклад за новину. Праця оця зроблена д. Hins’ом [Е. Енсом]. Колишній член Міжнародного товариства робітників (Association Internationale des Travailleurs), Д. Енс пробув вісім років в Росії, де навчивсь великоруської й української мови, а тепер состоїть професором класичної філології в вищій школі (Athénée Royal) в Шарлруа (Charleroi) в Бельгії. В 1883 р. він видав у Парижі книжку з перекладів і резюме з великоруських і українських казок і байок про звірей під заголовком «La Russie dévoilée au moyen de sa littérature populaire. L’épopée animale». В передмові д. Енс говорить досить прихильно про мову й літературу українську, спомина і про цензурні пута для останньої і каже з поводу них: «Раніше чи пізніше прийдеться податись перед потоком; заказами і мірами деспотичними не викорениш мови, котрою говорять мільйони людей, — і нема сумніву, що недалекий той час, коли Росія буде мати дві літературні мови: великоруську і малоруську».

Незабаром після книжки своєї д. Енс напечатав переклад «Сорочинской ярмарки» Гоголя, потім «Катерини» Шевченка, а тепер печата в паризькій «Revue des traditions populaires» переклад «Християнських українських легенд» /294/ з нашої збірки («Малор[оссийские] нар[одные] предания и рассказы»). Таким робом, ми маємо в бельгійському професорі одного з немногих сурйозних закордонних знавців нашої народності, від котрого ми маємо резон ждати ще не одної праці про неї.

Перед перекладом «Катерини» він поставив коротку статистику нашої національності, біографію і характеристику Шевченка. Приводимо останню тут цілком: «Шевченко — поет справді всенародний (national), яких тепер не знайдеш ніде. Тепер поети роблять чудові стихи; вони їх обточують, як клейноди, тільки ж поезія стає дедалі все більше смачною стравою привілейованих душ. Колишній поет обертавсь до мас, був луною їх почуття, товмачем їх горя і їх змагань. Не треба було бути делікатним, щоб зрозуміти ту поезію, хоч то не перешкоджало їй бути гарною по формі.

Ш[евчен]ко був одним з таких поетів. Вся Україна в його праці: героїчна боротьба і слава в старовину, горе теперішнє, надія на будуче. Нота особиста розпливається там в всеспільному почутті. Навіть в тих поезіях, що зросли на берегах Аралу, — поезіях, котрі нагадують, по однакості стану, «Tristia» Овідієві, та тільки перевищують їх своїм почуттям, — бачиш, що, виливаючи свою печаль, поет дума більш усього про горе своєї батьківщини.

Ми вибрали з його творів поему, котрої сюжет більш вселюдський, ніж краєвий (humanitaire plutôt que local), як легше зрозумілий; це молода дівчина покинута; тільки ж національні осібності, попри глибокому почуттю, попри наївній простоті оповідання, дають цій темі, банальній через те, що про неї так багато писано, подрібності спеціально любі.

Не знаємо, чи наші читачі згодяться з нами, прочитавши наш переклад. Перекладати поета — завше діло рисковане, але подавати поета почуття, котрий пише з наївним серцем, наївною мовою, подавати на такій архіакадемізованій мові, як наша прекрасна французька мова 1,



1 Тут автор трохи іронізує. В своїй книзі про звірячий епос великоруський і малоруський він вважа за досить нещасливу пригоду, що французька мова була академізована раніше, ніж виробилась правдива наука про мови, котра підняла пошану до мов мужицьких (patois), зневажених недовченими академіками; він вбачає вигіднішим стан Росії, де академіки не вспіли закувати мову літературну і здавити її своїми мертвими граматиками (la langue littéraire n’étant pas fermée et sa grammaire n’étant pas Noël-et-Chapsalisée, як гостроумно каже автор) і де в XIX ст. піднялась пошана до мужицької мови й поезії, котрої зразок подає наш автор.



— це /295/ значить зовсім замаскувати оригінал. Ми всилувались, як могли, щоб не змінити природи праці Ш[евчен]ка, і коли, навіть в такому виді, вона зможе ще зворушувати серце, то публіка може судити про вартість поета a fortiori 1».

Щоб наші громадяни мали ідею, як вийшов переклад бельгійського професора, подаємо тут його початок:

«Enamourez - vous, filles aux noirs soureils, mais point des moscals; car les moscals sont des étrangers, ils vous metteront à mal.

«Pour le rnoscal, aimer n’est qu’ un jeu, et ce n’est qu’un jeu d’ abandonner. Il s’en va dans sa Moscovie, et la fille périt...

«S’il n’y avait qu’elle, ce ne serait encore rien, mais sa vieile mère, qui l’a enfantée au monde de Dieu, elle aussi devra périr.

«Le coeur se fane en chantant, — quand il sait pourquoi; les gens n’interrogent pas le coeur, ils disent: «Quel dérèglement!»

«Enamourez - vous donc, filles aux noirs soureils, mais point des moscals, car les moscals sont des étrangers, ils se riront de vous»,

3. За Шевченком держиться слава народного поета par excellence 2. Тільки ж між простим народом твори його не так розширені, як би треба було ждати. Причина тому, думаємо, як у тому, що письменні прихильники поета досі мало заходжувались до того, щоб розпускати твори його між тим народом, а також і те, що наш народ, малописьменний, в масі своїй не відрізня поезію від співу, а на спів мало ще положено поезій Шевченка навіть і в останні роки, коли за це взявсь д. Лисенко, котрого «Музика до «Кобзаря», зрештою, дуже трудна для простого народу. Тільки ж усе-таки твори Шевченка входять і між цей народ — і деякі вже записуються там збирачами народних пісень. У нас є два такі приміри таких з збірки 31 NN, записаних Степаном Стрільбицьким в Подільській губернії коло 1875 р. Обидва записані від однієї особи — крестянки Усті Пухкенкової з м. Богополя, Балтського повіту.



1 Найвищою мірою (іт.). — Ред.

2 Переважно (франц.). — Ред. /296/



Один — майже дослівний переказ частини з поеми «Причинна»:


Така ж її доля! Ох боже мій милий,

За що ж ти караєш її молоду?..


До кінця того поетичного монолога:


Боже мій милий, така твоя воля,

Таке її щастя, така її доля!


Другий — початок поеми «Катерина», але трохи перероблений і з додатком осібного куплета, так що ціле робить осібну ліричну пісню, подібну до народних пісень звісного сорту:


Кохайтеся, чорні очі,

Та й не з москалями,

Бо москалі, злії люди,

Сміються над вами.

Москаль любить жартувати,

Жартуючи, кине,

Сам піде у Московщину,

А дівчина гине.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні мати,

Полюбила москаленька,

Мусить пропадати.

Пішла собі Катерина

В вишневий садочок;

Як згадала, заплакала:

Пропав мій віночок!


З того часу, як записано це, пройшло вже років з 15. Певно, за такий час число творів Шевченка в народних устах побільшилось. Треба б пошукати їх пильніше, обновивши колишню ревність до збирання всяких словесних творів «з народних уст».


Женева, 1889, фебр[уара] 23.





[Драгоманов М. П. Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 289-296.]











‹‹   Головна    


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.