[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 321-327.]

Попередня     Головна     Наступна





V. МОВА


1. Історія вивчення і сучасний стан дослідів


Початки укр. мовознавства сягають кінця XVI ст., коли для потреб школи почали з’являтися шкільні підручники (»Кграматика словенска языка« 1586, »Адельфотесь« 1591, граматика Л. Зизанія-Тустановського 1596, М. Смотрицького 1619). Усі ці праці, складені на зразок шкільних латинських і грецьких підручників (Донат, Альвар; Ляскаріс, Мосхопул і т. д.), мали на оці найважливіші (практичні) закони ц.-слов. мови (на укр. фонетичній основі) й самої укр. мови торкалися тільки посередньо. Деяким із них (М. Смотрицький, рукописна граматика Ужевича з 1643 р.) довелося відіграти велику ролю в історії слов. мовознавства (Добровський), техн. терміни, складені за грецькими й латинськими зразками, прийнялися цілком у рос. і болгарській граматичній термінології й довгий час (поза 70 pp. XIX ст.) вживалися в шкільних зах.-укр. підручниках; Смотрицький і його переробки були шкільними підручниками ц.-слов. мови в Росії й Сербії (Мразович). З погляду самої укр. мови більшу вагу мають лексичні праці, словники ц.-слов.-укр. (Л. Зизанія, п. Беринди, »Синонима славеноросская« та ін.). Граматика Смотрицького дала основу до деякої нормалізації словеноруської мови XVII ст., що стала літ. мовою творів київської школи (І. Ґізель, Г. Граб’янка і т. д.), головне в питаннях правопису.

Всі ці праці уканонізовують укр. вимову ц.-слов. книг на Україні, на яку ціле XVIII і поч. XIX ст. нарікають і проти якої протестують рос. вчені, поширюючи погляд, що укр. мова »діалектъ съ нашимъ очень схоженъ«, та тільки через сусідство з поляками попсувався (М. Ломоносов, О. Сумароков, »Сравнительный словарь всЂхъ нарЂчій« 1787 — 89, »ИзслЂдованіе баннаго строенія« 1809). Впродовж другої пол. XVIII ст. унормалізована Ломоносовим рос. літ. мова, в наслідок того, що верхи укр. суспільства її приймали добровільно, і, ще більше, в наслідок переслідувань укр. мови вищою церковною владою й царським урядом, зробилася мовою інтеліґенції. Через це міг витворитися погляд, що укр. мова завмирає (»ни живой, ни мертвой языкъ«).

Під впливом таких думок і збудженого скрізь інтересу до творчости й мови простолюддя постає перша укр. граматика О. Павловського, 1818 (рукопис поданий 1805 р. до Академії Наук у Петербурзі), трактована з погляду сутніших відмін укр. мови від рос. літ. мови. Практичний характер мають тодішні словнички й правописні помітки у зв’язку з виданням етнографічних матеріялів (напр., М. Максимовича 1827, 1841, А. Метлинського 1848 і т. д.). Погляди офіційної рос. науки і брак поважнішої укр. граматики не дозволяли втягати її цо порівняльних слов’янських студій (Й. Добровський).

Перша граматична спроба на Сх. Україні появилася виключно на народній основі; це тому, що там рос. мова витиснула словеноруську традицію. На зах. землях, де не переривалася давня традиція словенорущини, перші граматичні праці з поч. XIX ст. плутаються в сітях церковщини, яку автори граматик то утотожнюють із укр. мовою (М. Лучкай 1830, дарма, що всі наведені порівняння говорять проти його теорії), то домішують до елементів нар. мови церковнослов’янські (Йосип Левицький 1834, І. Вагилевич 1845), при чому на укладі їх праць і на законах, що їх виводять, видно сильний вплив тодішніх рос. граматик, з яких автори виписують не тільки цілі правила, а й подають ті самі приклади (І. Левицький — Таппе, Бутовський, І. Вагилевич — Ґреч; вплив Таппе помітний і на Лучкаєві). Серед повної дезорієнтованости в справах мови об’єктивному поглядові на укр. мову продиратися /322/ було дуже важко, тим більше, що через тодішні австрійські цензурні умови праці з такими поглядами то не виходили з друку (граматика І. Могильницького, подана до цензури 1824), то сильно спізнялися (граматика Й. Лозинського, подана до цензури 1833, вийшла 1846). Та ні здорові погляди Могильницького на мову (»ВЂдомость о языцЂ русскомъ« 1824 — 27, »Rozprawa o języku ruskim« 1829), ні справедливі думки Лозинського, фанатика нар. мови (переднє слово до граматики), ні завваги великого словінця Копітара — не могли розбити традиційних поглядів на т. зв. книжну мову, яка на погляд більшости повинна була бути або чисто церковна, або хоч із великою домішкою церковщини. Для шкіл консисторія не давала апробати граматикам, коли вони були »дуже популярні« (проводили закони нар. мови). В усіх граматичних підручниках (навіть у Могильницького) проводиться традиційний погляд про дві мови: книжну й народну. Думки, що книжна мова не повинна різнитися від нар. (Лозинський), що літ. мова повинна розвиватися на нар. основі, що граматика має подавати правила, які визначає сама мова, а не диктувати наперед укладені закони, зустрічаються з ворожістю церковної, всесильної тоді, цензури. Цим пояснюється, що цілий ряд граматичних підручників для школи (1848 — 50), збудованих на нар. мові, а то й на живих галицьких говорах (Теофан Глинський, Лука Слуґоцький, Іван Жуківський, Йосип Ганінчак), так і позалишалися в рукописах. Добра граматика Якова Головацького (1849), що використав працю Лозинського, з зібраними найважливішими законами укр. нар. мови, з увагою до говорових прикмет, завдячувала свою появу самому становищу Головацького як професора університету та його іст.-етимологічному принципові, послідовно проведеному в підручнику. Ввесь цей період граматичної діяльности можна назвати часом самоуків. Бо хоч автори граматик підмітили найважливіші закони укр. нар. мови (напр., Лозинський, за ним Головацький про »ікання«), хоч указували на діялектні прикмети (Вагилевич), а то й пробували робити клясифікації укр. діялектів (Я. Головацький. »Розправа о языцЂ южнорусскомъ и его нарЂчіяхъ«, Львів 1849), однак усі ці спроби мають у собі ознаки дилетантизму. Єдина праця, що вказує на ширший погляд автора, на знання укр. говорів, на ознайомленість із тодішньою лінґвістичною літературою (Востоков, Ґрімм і т. д.), яка могла б бути спробою першої описової граматичної праці, — були університетські виклади Я. Головацького, що через зміну його поглядів на укр. мову в 50-их pp. XIX ст. залишилися в рукописі.

За той час (30 — 50 pp. XIX ст.) граматичні студії в Центральній і Східній Україні (і в Росії) йдуть у зв’язку з розквітом мовознавчих славістичних студій в університетах. Ці студії мають спершу характер оборони (О. Бодянський 1835) проти поглядів, що, мовляв (Ґреч), укр. мова є »областное наречие польского язьїка«, або обертаються в рамках »особливостей« (»особенностей«) укр. мови супроти офіційної рос. мови (Бодянський 1834, зокрема ж у листуванні з Шафаріком 1836; П. Лавровський 1852, 1855), а то й супроти рос. і поль. (М. Костомаров 1863). З такого становища розглядає її й тодішнє слов’янознавство на Заході (Шафарік »Slovanský Národopis« 1842). Одночасно з цим ідуть дискусії про старшість укр. мови проти російської (І. Срезневський 1849, М. Максимович 1856), її ближче споріднення з ін. слов. мовами (П. Лавровський 1856) та її місце між слов. мовами з поправками клясифікації Добровського, що визнавав тільки одну »руську« мову (Максимович 1827, 1838 і т. д.). На той час припадають перші знахідки староукр. пам’яток мови, і вслід за ними з’являються видання цих пам’яток (Д. Калайдович, Бодянський, Срезневський), починається вивчення їх з погляду історичної граматики виходять і перші хрестоматії староруської мови (Буслаєв 1861), що містять і пам’ятки староукр. з граматичними і палеографічними поясненнями.

Наук. досліди над укр. мовою з порівняльного й історичного погляду починаються в 50-их pp. XIX ст. з Ф. Міклошічем, що виразно зазначив її повну самостійність і ступінь її споріднення з іншими слов. мовами, зв’язавши його з геогр. сусідством та з будовою самої мови (»Vergleichende Lautlehre der slavischen Sprachen« 1852 й пізніші порівняльні праці). Та всупереч Міклошічеві, що спирався тільки на мовні факти, українець Олександер Потебня, засновник укр. наукової лінґвістики, прийняв гіпотетичну »праруську« мову як збір спільних ознак сх.-слов. мов і цю мову як окрему одиницю протиставив іншим слов. мовам (1864). Цей погляд, несміливо висловлюваний перед тим Максимовичем (1856) та Лавровським (1859), прийняли пізніші укр. мовознавці (П. Житецький, К. Михальчук, А. Кримський), і він, теоретично розроблений О. Шахматовим, надовго запанував у славістиці. Потебня, побіч ряду лінґвістично-філософічних творів (»Мысль и язык« 1862) та розслідів із поля звучні з порівняльного й іст. становища (»Два исследования о звуках русского языка. І. О полногласии. II. О звуковых особенностях русских наречий« 1866, »К истории звуков русского языка« I — IV 1876 — 83), дав огляд звукових і морфологічних прикмет укр. мови (»Заметки о малорус. наречии« 1871). Теоретичні погляди Потебні на мову взагалі, свого часу недоцінювані, стали з поч. XX ст. підставою до постання окремої школи »потебніянців«, куди належать передусім його учні (В. Харціїв, О. Ветухов та ін.). Але особливе значення мають його праці з історичної синтакси слов. мов (»Из записок по русской грамматике«, I — II, 1873 — 74, друге, доповнене видання 1889; 3 — посмертне 1899; 4 — 1941; »Значение множественного числа в русском языке« 1888).

70 pp. XIX ст. дали перші спроби іст. звучні Павла Житецького (»Очерк звуковой истории малорусского наречия« 1876), з якими тісно в’яжеться друга спроба — характеристики літ. середньоукр. мови (»Очерк лит. истории малорусского наречия XVII ст.« 1889, укр. переклад 1941 p.), що навіть після появи праці В. Шимановського про головні риси укр. літ. мови XVI — XVII ст. (1893) та монографічних праць із цього поля (М. Марковського про мову А. Радивиловського 1895, З. Веселовської про мову П. Беринди 1927 — 30 та ін.) не втратила свого значення. Праці Житецького використовують (перша — з рукопису) увесь той діялектний матеріял, що його оголосив друком у VII томі »Трудів« П. Чубинського К. Михальчук (1877). Хоч праця Михальчука має дещо уривковий характер (матеріял збирали на основі поданих питань нефахові люди), алеж це був перший повний огляд укр. говорів із спробою їх поділу на три групи (українська, поліська і червоноруська), поділу, від якого Михальчук пізніше відмовився (1893), критикуючи нарис укр. діялектології О. Соболевського (1892) з його поділом /323/ укр. говорів на дві групи. Велику вартість має додана до праці мапа говорів. Деяку несистематичність, що характеризує це видання, виправляє пізніша Михальчукова »Програма збирання діялектичних одмін укр. мови«, укладена з доручення рос. Акад. Наук й видана (1909), під редакцією А. Кримського (рос. вид.) та під ред. Є. Тимченка (укр. вид.). Систематичністю визначається і праця В. Науменка про характеристику укр. звучні з 80-их pp. XIX ст.

У Галичині в цей час (60 — 70 pp.), крім кількох шкільних граматик (Осадца 1862, 1864; Шашкевич 1862; Дячан 1865; Ом. Партицький 1883), що супроти підручників давніх самоуків виявляли великий поступ, більших праць не було. Лише у 80-их pp. XIX ст. з Міклошічевої школи з’являються перші праці Ом. Огоновського (»Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache« 1880), Степана Смаль-Стоцького (про вплив аналогії в відміні йменників 1884) та Й. Гануша (наголос 1884). Метода Міклошіча видна і в працях І. Верхратського (діялектологічні праці) і в на той час найповнішому науково обробленому словнику Є. Желехівського (»Малорусько-німецький словар« 1886).

Огоновський (»Studien«, »Граматика« 1889 р.) оперує багатим матеріялом, зручно відкидаючи з нього все сумнівне, ненародне, зазначує скрізь джерела, де можна, дає іст. пояснення, вводить народні граматичні терміни, використовує всю граматичну літературу свого часу (Потебня, Михальчук), у морфології йде за Міклошічем, у правсписі використовує іст.-етимологічний принцип, до якого нагинає фонетичні закони укр. мови; найкраще оброблена синтакса, що досі не втратила своєї ваги.

Всупереч Огоновському, граматика Смаль-Стоцького і Т. Ґартнера (1893) — її попередила критика граматики Огоновського — зриває з іст.-етимологічним принципом, уводить правописну систему Желехівського (фонетичну), в морфології виставляє питоме укр. мові угруповання, звертає велику увагу на фонетику й словотвір, з яких найкраще виходить своєрідна будова укр. мови, а вже менше на складню (1 вид.; пізніші видання 1907, 1913 на неї більше уважають, так само як звертають увагу на семантику).

На 80 — 90 pp. XIX ст. припадають перші праці О. Соболевського (»Лекции из истории русского языка«, 1 вид. 1889, 4 — 1907), де. щоправда, укр. мова трактована як говір »однієї руської« мови, алеж використаний великий говоровий і іст. матеріял, поодинокі явища дістають свої пояснення, правда, не завжди докладні й правдиві, як це доводила критика (І. В. Яґіч. »Критические заметки по истории русского язьїка« 1889). Виступ Соболевського з відновою »поґодінської гіпотези« (на основі знайдених ним нібито галицько-волинських пам’яток) про те, що київський говір перед нападом татар був начебто російський (»Очерки из истории русского язьїка« 1883, пор. »Древнекиевский говор« 1905), викликав велике пожвавлення серед укр. мовознавців, що проявилося то аналізою староукр. спірних щодо мови пам’яток (Кримський, С. Мочульський, О. Колесса), то теоретичними працями про критерії для клясифікації староруських говорів (Кримський і В. Розов), то студіями над старокиївськими пам’ятками (Кримський 1907). Взагалі в 90 — их pp. XIX ст. граматична праця йде в двох напрямах: студіювання (з мовного й палеографічного боку) староукр. новознайдених і знаних уже пам’яток (Шахматов, Е. Калужняцький, О. Колесса, І. Свєнціцький, І. Панькевич, Й. Копко, С. Маслов і т. д.) та грамот XIV — XV ст. (Розов) і досліди над укр. діялектами (Михальчук, Шимановський, В. Охримович, Верхратський, О. Соболевський, В. Гнатюк і передусім О. Брок 1897) зі спробами їхньої клясифікації (Соболевський, І. Зілинський).

Скасування заборони укр. слова в Росії (1905) позначилося появою різних популярних підручників укр. мови (Залозний 1906, Шерстюк 1907), а передусім дало першу дуже поважну, на жаль, не докінчену спробу укр. історичної граматики (Кримський 1907), збудованої на поважному іст. матеріялі, з явною тенденцією нормалізувати літ. мову на підставі наддніпрянських говорів. Так само тільки звучню й морфологію обіймає цінна граматика Є. Тимченка (1907, 2 вид. 1913), здебільша описового характеру. Іст. освітлення фонетичних і морфологічних явищ укр. мови знаходимо в системі »руського язика« рос. лінґвіста О. Шахматова (»Курс истории русского язьїка« 1911 — 12, »Очерк древнейшего периода русского язьїка« 1915), де укр. мова проходить крізь призму »общерусского язьїка«, спільного всім сх.-слов. мовам до IX ст., з якого вона, мовляв, витворилася як самостійна мова. З цього погляду трактований і його »Краткий очерк истории малорусского (украинского) язьїка« (»Укр. народ в его прошлом и настоящем« т. II, 1916; укр. переклад В. Дем’янчука, вид. ВУАН 1924). Таку саму позицію щодо походження укр. мови займають здебільше рос. мовознавці: Є. Будде, Н. Дурново, Є. Карський (1924), С. Кульбакін (»Украинский язык« 1918), Н. Трубецкой, чеські (В. Вондрак), французькі (А. Меє), нова польська школа лінґвістів (Т. Лер-Сплавінський та ін.), з українців: П. Бузук (1924, 2 вид. 1927) і учні Шахматова (В. Ганцов, М. Драй-Хмара і т. д.).

З цілком протилежного становища трактує це питання »Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache« C. Смаль-Стоцького й Т. Ґартнера (1913), де автори відкидають теорію про »спільноруську« мову й виводять укр. мову з праслов’янської. Свою позицію Смаль-Стоцький обороняє і після першої світової війни рядом окремих праць і рецензій. Новіші досліди над укр. мовою, і з іст. погляду (Тимченко, О. Синявський) і, головне, з погляду структурально-фонологічного, вносять щораз більше знадобів до перегляду становища Шахматова. Фонологічний напрям, що постав після певних початків у Ф. де Сосюра (Женева), Я. Бодуена де Куртене та В. Матезіюса (Прага), бл. 1930 р. головне працею Н. Трубецкого (Відень) та Р. Якобсона (тоді Прага), також пізніше ван-Вейка (Лейден), Б. Гавранка (Прага), Л. Новака (Братіслава) і багатьох ін., в укр. мовознавстві репрезентований працями В. Сімовича, А. Артимовича і Д. Чижевського. До небуденних явищ мовознавства XX ст. треба залічити фонетичний огляд укр. літ. мови О. Брока (»Slavlsche Phonetik« 1911) на основі зах.-укр. вимови його (і Яґічевого) учня І. Зілинського, діялектолога (»Спроба клясифікації укр. говорів« 1916, 1925) та автора першого систематичного фонетичного опису укр. мови (1932) й діялектологічної карти укр. говорів (1933). Цікава, хоч інакше трактована, давніша діялектологічна мапа Дурново, Соколова й Д. Ушакова (1915).

Часи 1917 — 1941 pp., особливо першу половину періоду, характеризує небувалий досі розвиток укр. мовознавства. З’являються повні /324/ курси укр. літ. мови з явними тенденціями до її нормалізації (Сімович, »Підвищений курс укр. мови« за ред. Л. Булаховського, Синявський). Швидкий темп розвитку літ. мови викликає ряд критичних завваг щодо літ. мови то спеціялістів-філологів (А. Кримський, А. Ніковський, В. Сімович, О. Синявський, О. Курило, В. Ганцов, І. Огієнко), то звичайних практиків, знавців духу мови й її законів (Є. Чикаленко, М. Левицький, М. Гладкий), які трактовані зовсім з іншого погляду, ніж давніші дилетантські міркування І. Нечуя-Левицького (»Сьогочасна часописна мова на Україні« 1907, »Криве дзеркало укр. мови« 1912) або хоч би Верхратського. Розробляються окремі питання з ділянки звучні (С. Смаль-Стоцький, А. Томсон, Синявський, Курило, Зілинський, Ганцов, Галян, Бузук, К. Німчинов, М. Пушкар і т. д.), і то з погляду діяхроністичного та синхроністичного, з поля морфології (Сімович, М. Грунський — П. Ковальов, з поляків Лер-Сплавінський), складні (Тимченко — головне наука про відмінки; М. Сулима — фраза, прийменники, дієслова; Курило, С. Смеречинський і т. д.), з’являються праці з словотвору (Р. Смаль-Стоцький), етимологічні студії (Г. Ільїнський, Бузук).

Далі йде монографічне опрацювання староукр. пам’яток (Бузук, О. Колесса, Дурново), грамот галицьких (Дем’янчук, поляк В. Курашкевич), чи буковинсько-молдавських (М. Ярошенко), пам’яток середньої укр. доби (Огієнко) чи мови творів поодиноких письменників: Сковорода (Вузук, Синявський, Німчинов), Котляревський (Синявський), Квітка (Веселовська — складня), Шевченко (Синявський — фонетика, Сулима — складня), Свидницький (Хращевський), Коцюбинський, Тесленко (Сулима), Рильський (Огієнко), Хвильовий і т. д. Крім того, виходять спроби іст. граматики, чи то в формі систематичного викладу (Огієнко 1919, Бузук — звучня й морфологія, 1927, Тимченко — звучня, 2 вид. 1930), чи в формі нарисів (Свєнціцький — до XIV ст., 1920), з’являється спроба іст. словника укр. мови (Тимченко, I — II випуск, А — Ж, 1930).

Більш, ніж будь-коли, видно зацікавлення діялектологією; поодинокі укр. землі мають своїх дослідників: Слобожанщина (Безкровний, Попов), Полтавщина (Бузук, Йогансен), Чернігівщина й Полісся (Ганцов, Курило, Синявський, Виноградський, поляки — Курашкевич, Оссовський), Київщина (П. Гладкий), Поділля (П. Гладкий, Голоскевич), Гуцульщина (В. Кобилянський, поляк Янув), Бойківщина (Рабіївна, Свєнціцький), Наддністрянщина (Янув), Закарпаття (Панькевич, росіяни Ґеровський, Дурново), Лемківщина (Зілинський, Огієнко, Шемлей), Подоння (росіянка Ґрінкова); на основі діялектологічних студій роблять висновки щодо клясифікації говорів (Зілинський, Ганцов). Нарешті, слід згадати про спроби фонологічного опису мови (Синявський, Курило, Сімович, Артимович), про цілий ряд правописних робіт (С. Смаль-Стоцький, Кримський, Грунський, Синявський, Наконечний), праці про наголос (Булаховський, Небожівна) і т. д.

Мовознавча праця йшла до 1932 р. головне в Іст.-Філологічному Відділі ВУАН, де були окремі лінґвістичні комісії: діялектологічна, історії мови, наукової мови. Після розгрому ВУАН мовознавча праця майже припинилася. Видаваний неперіодично журнал »Мовознавство« (1934 — 39), далі »Наукові Записки Інституту Мовознавства« (від 1947 знов »Мовознавство«) містить більше аґітаційно-політичних матеріялів, ніж наукових. Тільки зовсім зрідка в підсовєтській Україні з’являються праці, що мають наукову вартість (вони подані в літературі при дальших розділах).

У Галичині мовознавчу роботу провадила до 1939 р. Філологічна Секція НТШ (Комісія Мови). Більші центри мовознавчої дослідної й видавничої праці були в Польщі й Німеччині, а після війни в Німеччині. В Польщі цінні праці видав Укр. Науковий Інститут у Варшаві (праці Огієнка з історії укр. мови, Р. Смаль-Стоцького, Я. Рудницького з словотвору, М. Пшепюрської з діялектології та ін.). З праць, виданих у Німеччині, відзначимо книжки й статті на етимологічні теми (р. Смаль-Стоцький, Я. Рудницький), на діялектологічні (Я. Рудницький, Г. Наконечна), синтаксичні (Ю. Шерех) та ін., не згадуючи про низку практичних граматик.

За В. Сімовичем


Лексикологія. Укр. словництво, коли не брати пояснень слів — ґльос у старих текстах, сягає своїми початками XV ст. й розпочинається старими »азбуковниками« й »лексиконами«, з яких найдавніші: рукописний »Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто« в додатку до Острозької Біблії (1581) і друкований в 1596 р. у Вильні як додаток до граматики »Лексисъ сирЂчъ реченія вкратцЂ събранны и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы« Зизанія-Тустановського, що широко вживався на Україні аж до появи в Києві 1627 р. »Лексікон-у словеноросского и именъ тлъкованіе« Памви Беринди. Словник Беринди (2 вид. 1653) свідомо розмежовує ц.-слов. елемент від народного укр. і враз із рукописним словником »Синонима славеноросская« з кінця XVII ст. (вид. 1888) дає перший справжній словник тодішньої книжної укр. мови.

Кінець XVIII і поч. XIX ст. приносять перші спроби записів укр. нар. лексикального матеріялу в »Сравнительному Словар-і всех языков и наречий« (1787 — 89) і в переробці Палласа (1790 — 91, 65 слів), в додатку Федора Туманського до »Летописца Малыя России« (1793) під назвою »Изъяснение малороссийских речений« (333 слова), особливо ж у словничку до 1-го видання »Енеїди« І. Котляревського (1798) під назвою »Собрание малороссийских слов« (972 слова) і до 3-го видання з 1809 (153 слова) з дуже цінними висловами з обсягу укр. культури.

Надзвичайну цінність своїм чисто народним матеріялом має »Краткий малороссийский словарь« О. Павловського в його »Граматиці« (1818), що містить 1131 слово, м. ін. »хресні імена« і »фрази і приповідки»; він довгі роки був найкращим українським словничком. Із тих часів слід ще згадати невеликий словничок кн. М. Цертелева в його »Опыт-i«, що подає 218 нових слів, а передусім перший окремо друкований словник укр. мови Івана Войцєховського 1823 р. із збіркою 1173 слів, здебільшого не нотованих у дотеперішніх лексикальних працях.

50 і 60 pp. XIX ст. позначилися цілою низкою лексикографічних праць у журналах і збірниках (напр. в »Основі«, »Вечерницях«, »Черниговеких Ведомостях«) і принесли перші діялектологічні й термінологічні словники чималої вартости: Халанського, А. Роговича (»опыт словаря народных названий растений«), Ф. Вовка (»Список растений«) та І. Верхратського (»Початки до уложення номенклятури й термінології природописної народної« 1864 — 79 і »Знадоби до словаря южноруського« 1877). У той же час з’являються й перші, не завжди цілком /325/ вдалі й здебільшого не закінчені спроби більших загальних словників. Після недокінченого, але доброго »Словаря малорусского наречия« О. Афанасьєва-Чужбинського (П. 1855, А-3) й видатної на той час праці М. Закревського в III томі »Старосветского бандуриста« п. н. »Словарь малороссийских идиомов« (1861, 11 127 слів) не здійснив надій широко закроєний, але мало критичний і неповний »Опыт южнорусского словаря« (1862 — 86) К. Шейковського (А-Б, Т-Ю).

В 1867 р. у Львові з’явився перший великий, двотомовий »Німецко-рускій словар« — „Deutsch-Ruthenisches Handwörterbuch“ Омеляна Партицького, що попри штучні терміни тодішньої галицько-укр. літературної мови пильно використав »народні слова« й цілу низку рукописних збірок, м. ін. 5-томову збірку о. Скоморовського, та завів до словника чимало вдалих термінів, що прийнялися й були останніми часами перейняті навіть термінологічною комісією ВУАН.

Із словників 70-их pp. слід відзначити цінний »Опыт русско-украинского словаря« Михайла Левченка (К. 1874, 188 стор.), що довго був єдиним добрим підручником для вивчення укр. лексики й, за висловом А. Кримського, »відслужив велику службу українцям«. Зате ніякої наукової вартости не має популярний свого часу на Україні словник Ф. Піскунова (»Словниця української або югової-руської мови« 1873; 2 вид. 1882). Працював над укр. словником О. Потебня, але ці матеріяли досі не опубліковані.

З забороною 1876 р. центр лексикографічних праць переходить до Зах. України, де 1882 — 86 р. з’являється великий двотомовий »Малорусько-німецький словар« Євгена Желехівського (1117 стор.), що науково використав увесь тоді відомий укр. лексикальний матеріял із широким застосуванням діялектологічних записів. Чисто практичне призначення мав »Руско-німецкий словарь« О. Поповича (Чернівці 1904, 318 стор.), що кілька разів перевидавався для шкільного вжитку. Тільки місцеве значення мав виданий для Закарпаття »Руско-мадярский словарь« Лас. Чопея (1883).

У Львові як додаток до »Зорі« появився також великий 4-томовий »Словарь російсько-український«, зібраний та впорядкований Михайлом Уманцем (М. Комарем) і Спілкою (1893 — 98) і перевиданий в 1923 р. З. Кузелею в »Українському Слові«. Словник Уманця зробив велику послугу укр. громадянству, але не всюди рахувався з вимогами наукової певности й не вільний від помилок і недоліків. Далеко меншу практичну ролю відіграв двотомовий »Русско-малороссийский словарь« відомого граматика Є. Тимченка (К. 1896 — 99), що обмежився на сухому перекладі слів, не використавши як слід лексики укр. письменників.

Нову епоху в укр. словництві почав Борис Грінченко своїм 4-томовим »Словарем української мови« (К. 1909), в якому після довголітньої праці зібрано й пояснено понад 68.000 слів з використанням не тільки лексикального матеріялу укр. письменників XIX ст., але значною мірою чисто народного матеріялу з етнографічних записів і збірок з усієї укр. території.

Словник Грінченка дав змогу відповідно користатися з укр. лексикального матеріялу й створив можливість до дальшої праці на цьому полі, що концентрувалася найбільше в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові (праці І. Верхратського, В. Гнатюка, І. Франка, термінологічні словники В. Левицького, С. Рудницького та ін.) і навколо групи чернівецьких філологів і лексикологів. У Чернівцях виходить (1907 — 12) цінний »Латинсько-український словник« Ю. Кобилянського, перший укр. »Словник чужих слів« З. Кузелі (1912), що в 1918 р. з’явився в новому, переробленому, виданні, найкращий ще досі німецько-укр. словник В. Кміцикевича й Спілки („Deutsch-Ukrainisches Worterbuch“, 1912) за редакцією З. Кузелі й співробітництвом Ю. Кобилянського, Л. Когута й В. Сімовича тощо.

Часи української державности викликали потребу цілої низки добрих практичних словників, особливо словників укр.-рос. і рос.-укр., мовних порадників і правописних словників, що досьогодні не втратили своєї вартости, щоб для прикладу згадати праці Дубняка, В. Дубровського, С. Іваницького й Ф. Шумлянського, О. Ізюмова, І. Огієнка й Г. Голоскевича, »Правописний словник« якого дочекався аж 7 видань, а пізніше рос.-укр. словник М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова й Б. Ткаченка.

Особливе пожвавлення лексикографії позначилося в двадцятих роках XX ст., коли навколо Інституту Української Наукової Мови ВУАН зосередилися в Києві найкращі укр. мовознавці й фахівці з різних ділянок знання для спільної словницької і термінологічної праці. В той час з’являється багато цінних публікацій, передусім »Російсько-український словник« під ред. А. Кримського, С. Єфремова та ін. (3 томи, 6 випусків А-П) — видання, що досі цілком зберігає свою наукову і практично-нормативну вартість для літературної мови, й »історичний словник українського язика« Є. Тимченка (А-Ж, 1930 — 32), »Словник чужомовних слів« Бойкова, Буйного, Ізюмова, Калішевського й Трохименка (Х. 1932), а далі ціла низка наукових термінологічних словників: ділової мови (М. Гладкого й К. Туркала, а також М. Дорошенка, Станиславського й В. Страшкевича, 1930), правничої мови (Кримського, 1926), педагогіки і психології (П. Горецького, 1928), природничої термінології (X. Полонського, 1928), математики (Ф. Калиновича й Г. Холодного, 1925 — 31), астрономії, геології (П. Тутковського, 1923), ботаніки (словник ботанічної номенклятури, 1928 і словник бот. термінології В. Вовчанецького й Я. Лепченка, 1932), ентомології (І. Щоголева, 1926), біології (С. Паночіні, 1931), антропогеографії (А. Носова, 1931), анатомії (Nomina anatomica ucrainica, 1925), медицини (номенклятура хвороб О. Корчака-Чепурківського, 1927; медичний рос.-укр. словник В. Кисільова, 1928, медична термінологія в. Крамаревського, О. П’ятака, В. Савицького, В. Туровця і А. Шуринка, 1931), сільського господарства (П. Сабалдиря, 1931), економічної термінології (Г. Кривченка й В. Ігнатовича, 1930), транспортової термінології, музичної термінології (1930), зоології в 3 частинах (М. Шарлеманя, 1927 — 28 і О. Щоголева й С. Паночіні, 1928), хемії (О. Курило, 1925), фізичної термінології, механіки (Т. Секунди, 1925), техніки (В. Дубровського, 1926, І. Шелудька, 1928, М. Садовського, Р. Лоханька, 1928, Трихвилова й Зубкова, 1930, С. Булди, 1930), електротехніки (Шелудька), гірничої термінології (П. Василенка і І. Шелудька, 1930), комунального господарства (К. Туркала і В. /326/ Фаворського, 1928), військової термінології (С. і О. Якубських, 1928) й багато інших. І Західня Україна продовжувала працю, збагативши нашу лексикографію кількома публікаціями І. Огієнка, І. Свєнціцького (словник поль.-укр. і укр.-поль., 1920), К. Левицького (друге видання »Правничого словаря«, 1920), Є. Грицака і К. Кисілевського (укр.-поль. і поль.-укр. словник, 2 томи, 1931), З. Лиська (музичний словник, Стрий 1933).

Цей пожвавлений темп укр. лексикографії припинився на поч. 30-их pp. з розгромом УАН та Інституту Української Наукової Мови сов. урядом. Старих, заслужених лексикографів позасуджувано й інтерновано, а нові, настановлені постишевим »мовознавці« покинули об’єктивні, наукові методи й намагалися в своїх працях і словниках провадити комуністичну лінію, наближаючи укр. мову й термінологію до »братньої« російської. Із старих словників повикидали в нових виданнях чисто народні укр. терміни й заступили їх рос., а новий журнал Академії »Мовознавство« і »Термінологічні Бюлетені« стали справжніми пропаґандивними органами. Видані після того рос.-укр. словники під ред. С. Василевського і Н. Кагановича (К. 1937) і великий на 80.000 слів під ред. М. Калиновича (М. 1948) цілком підпорядковані політичній настанові русифікувати укр. мову і тому не мають майже ніякого практичного і наукового значення.

Та ця нагінка не спинила дальшого розвитку укр. лексикографії, що знайшла собі притулок поза межами московсько-большевицьких впливів, на еміґрації, в Чехо-Словаччині, Італії, в Німеччині.

У Празі за останніх 15 років з’явилося кілька добрих термінологічних словників з техніки, лісівництва та сільського господарства й великий »Медичний латинсько-український словник« М. Галина (1926), в Італії, в Римі, 1941 р. виходить цінний »українсько-італійський словник« („Vocabolario ukraino-italiano“) Є. Онацького, в Німеччині широка словникова праця зосереджується в 30-их і 40-их pp. навколо Словникового Відділу Укр. Наукового Інституту в Берліні, що під проводом З. Кузелі та головній співучасті Я. Рудницького позбирав найважливіший словникавий матеріял і використав його в цілій низці словникових праць. Заходом або працями Відділу з’явилося кільканадцять фахових, термінологічних і практичних словників, як: І. Горбачевського (»Номенклятура неорганічної хемії«, 1941), Я. Рудницького (українсько-німецький підручний словник, 1941 і т. д.), Г. Наконечної (німецько-український підручний словник, 1939 і т. д.), З. Кузелі (Ukrainisch-deutsch), Жуковського-Кузелі (німецько-укр. технічний словник), Р. Смика (медичний німецько-укр. словник), І. Ільницького-Занковича (німецький і укр. військові й літунські словники, 1938 — 39) і багато інших. Найбільше праці Словниковий Відділ вклав у підготування »Українсько-німецького словника« З. Кузелі й Я. Рудницького (1943 р. Ляйпціґ), що охопив майже 100.000 слів, використовуючи найновіший матеріял, зокрема модерну термінологію. Воєнні обставини не дали вже змоги з’явитись »Німецько-українському словникові« Я. Рудницького й Г. Наконечної та »Українсько-німецькому і німецько-українському хліборобському словникові« Р. Димінського і З. Кузелі.

Під час другої війни з’явилося кілька словників також у Львові й Кракові, м. ін. німецько-укр. словник »Українського Видавництва« (Кр. 1941), німецько-укр. підручний словник Я. Яреми (Л. 1941) і правописні словники під ред. О. Панейка (Л. 1941), Я. Рудницького (Прага 1942).

Найновіші роки принесли кілька словникових праць на еміґрації, зокрема кілька англійсько-українських і українсько-англійських словників (А. Захаркова, Вербяного-Лева та ін.), що доповнюють видані в Америці словники Д. Крета, Є. Козловського, М. Сурмача, Г. Пляука та ін. З 1948 р. на еміґрації лексикологічну роботу зосереджено в Інституті Української Мови НТШ під керівництвом Я. Рудницького, що з 1942 р. працює над етимологічним словником укр. мови (пор. видані в 1945 р. пробні сторінки „Etymol. Wörterbuch der ukr. Sprache“, Відень-Ляйпціґ).

З. Кузеля


Література. Історія вивчення і сучасний стан дослідів. Загальні курси укр. мови. Історичній граматиці укр. мови присвячено чимало книжок. Деякі з них уже частково застарілі, напр., П. Житецький. »Очерк звуковой истории малорусского наречия« (К. 1876). Істотно доповнює і виправляє цю книгу »Разбор« її О. Потебні (П. 1877). Не мають суворо-наукового характеру »История укр. языка« І. Огієнка (К. 1918) і »Основи науки про укр. мову« та »Нариси з історії укр. мови« І. Свєнціцького (Л. 1920). Переважно популяризаційний характер мають »Нариси з історії укр. мови« О. Шахматова — А. Кримського (К. 1924) і »Нариси з історії укр. мови« М. Грунського і П. Ковальова (Л. 1941); конспективний виклад історії укр. мови подає »Укр. язык« С. Кульбакіна (Х. 1918) і »Укр. язик у минулому й тепер« К. Німчинова (2 вид. Х. 1926). В багатьох питаннях спірна недокінчена »Укр. грамматика« А. Кримського (М. 1907 — 08), але вона зберігає своє значення і досі, передусім через велике багатство матеріялу з пам’яток старої укр. мови. Найстрункіший огляд історії укр. мови можна знайти в працях П. Бузука »Історія укр. мови« (2 вид. 1927) і Є. Тимченка »Курс історії укр. язика« (1927).

Крім цього, іст. граматиці укр. мови приділено часто чимало уваги в порівняльних граматиках слов. мов (насамперед, F. Miklosich. »Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen«, I — IV. Відень 1875 — 83; W. Vondrák. »Vergleichende slavische Grammatik«, I — II. Ґеттінґен 1924 — 28), а далі в багатьох граматиках рос. мови, що з них головні: Ф. Буслаев. »Историческая грамматика русского языка«. М. 1881; А. Соболевский. »Лекции по истории русского языка«. 4. М. 1907 (книжка цінна фактичним матеріялом, але з виразною русофільською тенденцією); В. Ягич. »Критические заметки по истории русского языка«. П. 1889; А. Шахматов. »Очерк древнейшего периода истории звуков русского языка«, П. 1915; Н. Дурново. »Очерк истории русского языка«. М. 1924; Н. Дурново. »Введение в историю русского языка«. Брно 1927; R. Jakobson. »Remarques sur l’evolution phonologique du russe«. Прага 1929. /327/

Менше опрацьована історія укр. літ. мови. За винятком коротких популярних нарисів М. Сумцова »Начерк розвитку укр. літературної мови«. Х. 1918, І. Богумила й П. Житецького »Історія укр. мови до Котляревського« (»Україна« 1914) можна назвати тільки труднодоступну »Історію укр. літературної мови« М. Сулимив 3-х випусках у виданні Всеукр. Заочного Інституту Народної Освіти (Харків 1928). Праці про окремі періоди розвитку літ. мови див. далі при відповідних розділах.

Історичні коментарі і характеристика сучасного стану укр. мови поєднані в »Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache« von S. Smal-Stockyj und Th. Gartner (Відень 1913), а почасти також у книжці І. Огієнка »Чистота і правильність укр. мови« (Л. 1925). Характер дуже цінних і науково обґрунтованих практичних порад граматично-стилістичного порядку мають »Уваги до сучасної укр. літературної мови« Олени Курило (4 вид. Л. 1942). Систематичні курси граматики укр. мови подають три книжки, що мають найбільше значення для вивчення сучасної укр. мови: »Укр. граматика« В. Сімовича, 2 вид. без року (1920); »Підвищений курс укр. мови« під ред. Л. Булаховського (Х. 1930) і особливо клясичні »Норми укр. літературної мови« О. Синявського (Х.-К. 1931; 2 вид. Л. 1941).

Історія вивчення укр. мови: Огієнко І. Огляд укр. язикознавства. ЗНТШ, LXXIX — LXXX. 1907; Возняк М. Студії над галицько-українськими граматиками XIX ст. ЗНТШ, LXXXIX — XCI, XCIII — XCV. 1909 — 10; Ягич В. Очерк истории славянской филологии. П. 1910; Колесса О. Погляд на історію укр. мови. Прага 1924.

Укр. лексикологія: Грінченко Б. Огляд укр. лексикографії. ЗНТШ, LXVI. Л. 1905; Грінченко Б. Передмова до Словаря укр. мови. 1909; Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. Праці Українського Наукового Інституту, XXXIV. В. 1926; Кузеля З. Історичний розвиток і сучасний стан українського словництва. Час, чч. 23 — 25. Фюрт 1947.



Див. розділ Мовознавство на сторінці «Ізборник»










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.