[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 53-69.]

Попередня     Головна     Наступна





Аорист, у давньоукр. мові одна з форм минулого часу дієслів, із значенням головне минулої доконаної дії. З двох праслов’янських форм А., т. зв. простого, твореного від основи інфінітива, й сигматичного, в давньоукр. мові засвідчене вживання поза ц.-слов. текстами другого, з уоднОманітненою системою закінчень: 1 особа одн. -хъ, 2 і 3 особа одн. — чиста основа (у 3 особі також -ть, -тъ), 1 особа мн. -хомъ, 2 особа мн. -сте, 3 особа мн. -шя. У книжній мові форми аориста вживано до поч. 18 в., але в живій мові він виходить з ужитку в 12 — 13 в., імовірно під впливом розвитку форм дієслівного виду, поступаючися місцем перфектові. Решткою А. в сучасній літ. мові є частка би, первісно 2-3 особа А. дієслова бути (быти). У прикарпатських говірках, головне між гор. Угом і Русковою, збереглося закінчення 1 особи однини А. в дієсловах бути, мести, вести, плести, бости. Форми бих уживають і гуцульські говірки. Висловлювано погляд, що сучасні конструкції з наказовим способом у значенні минулої дії (напр., «А він і схопи мішок») генетично розвинулися з 2 — 3 особи А. (Стендер-Петерсен).

Ю. Ш.


Аорси, найбагатше з численних сарматських племен, що кочувало по півн.-кавказьких степах і провадило посередницьку торгівлю між сарматами і Іраном та Сер. Азією. Від 4 в. набувають у рим. письм. назву аланів.


Апатит, мінерал, безводний фосфат кальцію, що містить хлор, флуор, рідкі землі й стронцій [Ca5(PO4)3(F,Cl,OH)] йде на виробництво штучних добрив — суперфосфату і преципітату; на Україні виступає (разом із фосфоритами) на Поділлі, на Кубанщині в системі р. Малої Лаби у формі апатитових жил, де М. Єфремов відкрив багаті на стронцій А-и.


Апеляція, оскарження присудів перед вищепоставленим судом, яке домагається перегляду справи не тільки з погляду процесуальних порушень, а й за суттю справи. Апеляційне переведення існувало в Рос. Імперії й Австро-Угорщині (згодом у Польщі, Чехо-Словаччині й Румунії). В рос. карному судопереведенні апеляційне оскарження допускалося тільки на вироки окружних судів без присяжних засідателів і вироки мирових суддів (не всі). В УНР, що зберігала в основному дорев. судове право, залишалося апеляційне переведення, при чому вищі судові інстанції країни, т. зв. судові палати (в Києві, Харкові й Одесі) були перейменовані на Апеляційні Суди. Гетьманська влада відновила стару назву й старі (дещо змінені) функції судових палат. В УССР апеляційного переведення не існує. Але суди другої інстанції, розглядаючи касаційні оскарження, зобов’язані розглядати оскаржувані справи в цілому, ревізійним порядком, отже, подекуди не тільки з процесуального боку, але й по суті.

О. Ю.


АПМУ, Асоціяція Пролет. Музик України, створена 1929 в Харкові, мала завданням боротьбу з «буржуазною музикою, малоросійщиною» й творення «пролетарської музики»; ліквідована в квітні 1932 р.


«Апокрисис», Христофора Філалета (псевд.), полемічний твір, вид. поль. мовою 1597 і українізованою ц.-слов. в Острозі 1598, у відповідь на «Synod Brzeski» П. Скарґи (1597); автор (здогадно Христофор Бронський, на думку ін. — Мартин Броневський) виступає з протестантських позицій.


Апокрифи, такі твори про події й осіб священної історії, які не були визнані христ. церквою і не прийняті до канону Св. Письма. А. стосуються до подій, про які в Св. Письмі згадано лише побіжно; перекази й леґенди, створені навколо них, часто суперечили вченню церкви й використовувалися єретиками, що, бажаючи надати цим творам авторитету приписували їх авторство апостолам або отцям церкви. Як видно із згадок у літ. пам’ятках, А., а також списки заборонених книг (індекси) відомі були на Україні з 11 в.; принесені, переважно з Болгарії, разом із ранніми творами перекладної літератури, поширювалися вони на письмі й в усній передачі. В 17 — 18 вв. матеріял апокрифічної літератури доповнювався новими перекладами й переказами зах. походження. А. поділяють на кілька груп. До старозавітних належать оп. про створення світу, про Адама і Єву, про Ноя і потоп, про Авраама, численні А. про Соломона, «Заповіти дванадцяти патріярхів» та ін. Новозавітні А. (т. зв. «євангелія» Хоми, Якова, Никодима та ін.) оповідають про дитинство Христа, суд над Ним, хресні муки та прихід до пекла, про Богородицю й апостолів. Поряд із визнаними церквою житіями св. виникали житія апокрифічні (про св. Микиту, Юрія, Ірину, Федора та ін.). Есхатологічні А. зображують потойбічне життя людини й кінець світу; до них належить один із найпоширеніших на Україні А. — «Хожденіє Богородиці по муках». Чимало сюжетів і мотивів перейшло з А. до нар. словесности (переважно до казок, духовних вірщів) та до іконописного мистецтва. Апокрифічні мотиви знаходимо в багатьох ориґінальних творах укр. літератури княжої доби (літописи, житія, ораторські твори, «Подорож» Данила) і в 17 — 18 вв. (проповіді, житійні новелі, драми, зокрема «Слово о збуренню пекла»). В 19 в. А. обробляв С. Руданський: «Байки світовії в співах», «Байки світовії в оповідках». Найкраща збірка укр. А.: Франко І. Апокрифи й леґенди з укр. рукописів. Пам’ятки укр.-руської мови і літератури. І — V. Л. 1896 — 1910.

Р. М.


Апостол, післанник, христ. значення — прямий учень Христа (12 А-ів); згодом у ширшому значенні — проповідник Христового вчення. Звідси А. — книга, що в ній записані твори А-ів і що читається під час богослужень на кожний день, а також частина богослуження, яка попереджає читання Євангелії, коли прочитується частина якогось твору з книги А. Найстаріше укр. вид — Львівський А., надрукований Іваном Федоровичем 1574, далі йдуть вид. 17 — 18 вв. у Києві (починаючи з 1630), Львові (1639), Угерцях (1620.), Луцькому (1640), Почаєві, Жовкві й багато ін.


Апостол Данило (1654 — 1734), гетьман; бувши миргородським полк., спочатку був в опозиції до Мазепи, потім зробився його прихильником, але в листопаді 1708 відійшов від шведів і Мазепи до Петра I. Брав участь у прутському й перському походах. Один із найавторитетніших полк. за гетьмана Івана Скоропадського, після його смерти А. боронив разом із чернігівським полк. Павлом Полуботком автономні права України та домагався ліквідації створеної Петром I Малоросійської Колеґії (1722). Вибраний 1. 10. 1727 на гетьмана України, А. був значно обмежений в своїх правах, що ясно виходило з «РЂщительныхъ Пунктовъ» 1728, наданих Україні рос. урядом. Гетьманування А. було своєрідним компромісом між старими й новими, важчими формами укр. життя. Протягом перших років А. багато зробив для впорядкування коз. адміністрації, для судових реформ (інструкція 1730), для вреґулювання соціяльних відносин, припинивши процес переходу ранґових маєтностей у невідповідні руки, і т. д. А. був пильний і запопадливий господар, купець-експортер і промисловець; він обстоював інтереси укр. купців і укр. торгівлі й провадив боротьбу з торг. системою, яку завів на Україні Петро I І на користь моск. державі і моск. купцям і яка призвела кінець-кінцем укр. торгівлю до занепаду. Особливо боровся А. на Гетьманщині з рос. елементом, який встиг тут уже поширитися за попередніх десятиліть.

[Апостол Данило († Сорочинці, Миргородський полк). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. 1948.

Б. К.


Апостол-Кегич Єгор (1803 — † після 1850), прапорщик Чернігівського полку, нащадок гетьмана Апостола, за участь у повстанні Чернігівського полку засуджений 1826 на ув’язнення; з 1843 засідатель і суддя Константиноградського суду.


Апостолес (Apostoles) м. в провінції Місіонес у півн. Арґентіні, 20 000 меш., що плекають риж, кукурудзу, цукрову тростину, бавовну. Чимало українців в А. і околицях, найстаріша укр. колонія в Арґентіні (з 1897), манастир оо. Василіян з друкарнею.


Апостоли, шляхетський рід, що походив від реєстрового козака Миргородського полку Апостола (1649). Правнук його Данило Апостол був гетьманом (1727 — 34). Син гетьмана полковник лубенський Петро залишив цікавий щоденник, ведений 1725 — 27 франц. і рос. мовою (уривки надруковані в КСт. 1894 — 95). Після смерти (1816) останнього з роду — Михайла прізвище А. дістав Іван Муравйов (1762 — 1851).

[Апостоли, полковник лубенський Петро († 1758). — Виправлення. Т. 11.]


Апостолове (VI — 14), с. м. т. на півд. сх. від Кривого Рогу; р. ц. Дніпропетровської обл.


Апостолят З’єдинення (Apostolaat der Hereniging), в м. Бокстель (Boxtel) в Голляндії, заснований з почину митр. Андрея Щептицького 1925 p., з метою ознайомлення Заходу із Сх., особливо Укр. Церквою, а також орг-ції допомоги для неї матеріяльними фондами. А. З. фінансував м. ін. в 1948 — 50 Укр.-Кат. Духовну Семінарію в Кулемборзі, допомагає Укр. Малій Семінарії в Люрі (Франція), видав ряд книжок про сх.-церк. проблеми; з ініціятиви А. З. засновано 1951 р. Утрехтський Візант. Хор (див.) з голляндців із дириґентом-українцем.

[Апостолят З’єдинения (Apostolaat der Vereniging). — Виправлення. Т. 11.]


Апостольська Візитатура для укр. у Зах. Европі заснована 21. 11. 1946, складається з 5 ген. вікаріятів, перший обіймає Італію, другий — Німеччину, третій — Францію, Еспанію, Швайцарію і Люксембурґ четвертий — Бельгію, Голляндію, Данію, Норвегію і Швецію, п’ятий — Великобрітанію.


Аппоньї (Apponyi) Альберт (1846 — 1933), граф, відомий угор. політик, мін. освіти (1906 — 10, 1915 — 18); ініціятор закону 1907, що давав засіб угор. урядові ліквідувати школи нац. меншостей, бо на бажання батьків 20 дітей або 20% учнів у школах із не угор. мовою викладання запроваджувалося обов’язкове навчання угор. мовою. В наслідок закону А. на Закарпатті були закриті всі чисто укр. школи і замість 571 укр. шкіл в 1874 р. лишилося в 1907 р. 107 мішаних угор.-укр. шкіл, а в 1915 — тільки 18 мішаних.

[Аппоньї (Apponyi) Альберт (*Відень — † Женева), мін. освіти (1906 — 10, 1917 — 18). — Виправлення. Т. 11.]


Апракос, Євангеліє з порядком тексту не за чотирма євангелистами, а по неділях, починаючи від Великодня, відповідно до того, як читається в церкві; поширене було в Київській Русі 11 в.


Аптеки, установи для зберігання, виготовлення й продажу ліків. На Україні в давні часи лікували й виготовляли ліки ті самі особи: знахарі, ченці, пізніше — лікарі. У 18 в. з’явилися нечисленні А. (в межах Рос. імперії реґляментовані привілеєм Петра I з 1701 p.); вони розводили та збирали лік. рослини й виготовляли з них ліки, а також провадили хем. й судово-мед. дослідження. Права власників А., що повинні були мати обов’язкову фахову освіту, в 19 в. суворо охоронялися держ. законами Росії й Австрії, які нормували появу нових аптек числом обслуговуваного населення в містах і відстанню по селах (в Росії 1881 р. — 7 верст). Крім приватних А., у губ., де були земства, в другій пол. 19 в. з’явилися земські А., при земських лікарнях і окремо; однак держ. підтримка приватних А. не дала розвинутися мережі земських (1912 р. ч. земських А. становило лише 4% заг. ч. приватних). З поширенням патентованих засобів, продукованих зах.-евр. фармацевтичними фірмами, на Україні в 20 в. поряд А. виникають аптекарські магазини, які успішно конкурують з А. В 1918 р. больш. влада оголосила аптеки держ. власністю, однак в 1921 — 26 pp. частково були допущені приватні А. Тепер в УССР усі А. є держ. власністю і поділяються на лікарняні, де ліки видаються безплатно, і позалікарняні, що продають ліки за рецептами; разом в УССР є понад 5 000 А. Об’єм гуртової продукції мед. пром-сти УССР, що виготовляє лікувальні препарати, в 1939 р. становив 88 000 000 карб. Керівних працівників А. готують фармацевтичні факультети мед. ін-тів і фармацевтичні ін-ти, середніх — технікуми. Усі А. підлягають Всеукр. Аптекоуправлінню (ВАПТУ) в системі Міністерства Охорони Здоров’я УССР.

Г. Шульц


Апукарана (Apucarana), муніципальне м. на півн. стейту Парана в Бразілії, закладене 1940 p.; понад 12 000 меш., у тому ч. бл. 160 укр. родин, що переселилися з ін. місцевостей і зайняті торгівлею, ремеслом та хліборобством.


Апшеронський (IX — 20), м. на р. Пшеха на Кубані на півн. узбіччях чорноморського Кавказу; р. ц. Краснодарського краю. Лісова пром-сть.


АРА (American Relief Administration, Амер. Адміністрація Допомоги), орг-ція ЗДА, утворена 1919 під головуванням Г. Гувера; діяла в евр. країнах, що потерпіли від першої світової війни. На Україні А. працювала під час голоду 1921 — 23; допомога А. виявлялася в постачанні харчів, медикаментів і предметів першої потреби.


Арабажин (укр. псевд. К. Не-я і К. Недоля) Костянтин (1866 — 1929), історик літератури, критик, журналіст; праці рос. мовою про Шевченка, гал.-укр. громадський рух, «Исторические песни и думы» («История русской литературы» за ред. Анічкова, II. 1908).

[Арабажин Костянтин († Рига). — Виправлення. Т. 11.]


Арабатська затока (VIII — 16), затока в півд.-зах. частині Озівського м. між Керчинським півостровом і Арабатською косою.


Арабатська коса (VIII — 15, 16), піщаний вал, що відокремлює Гниле море (Сиваш) від Озівського. Довжина — 112 км, ширина — 0,3 — 7 км.


Араби, в часи розквіту 8 — 12 вв. провадили жваву торгівлю із Сх. Европою, про що свідчать численні знахідки араб. монет на території кол. княжої держави. Понад 40 араб. авторів залишили ориґінальні й компілятивні описи подорожей до сх.-евр. країн з відомостями геогр., етногр., екон. та іст. характеру; між ними Ібн-Хордадбег (9 в.) і автори 10 в.: Аль Джайгані, Ахмет Ібн-Фадлан, який описав слов. звичаї, Ібн-Даст (або Ібн-Руста), Аль-Масуді, що говорить про поділ слов’ян на племена та про походи Руси на каспійське узбережжя, Ібн-Хаукаль, автор компіляції із звістками про Русь та ін.


Арабська Анна (* 1901), укр. журналістка в Канаді, довголітня орг. і пресова референтка «Січі» при Союзі Гетьманців Державників.


Арандаренко Володимир, військ. діяч, гадполк. Армії УНР, 1919 помічник командира Дністрянської Кордонної бриґади Окремого Кордонного корпусу в Могилеві над Дністром.


Арандаренко Микола (1795 — 1867), управитель полтавської скарбової палати в 40-их pp. 19 в., пізніше архангельський губернатор; «Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году», І — III (1848 — 52).


Арахіс, земляний горіх (Arachis hipogaea), рослина з родини бобових, походить із Бразілії, у 30-их pp. поширена як нова олійна культура в півд. частині степу й на Кубані. 1940 площа під А. на Україні становила 5 500 га (площа увсьому світі — понад 7 000 000 га).


Арборе (Arbore) Замфір (1848 — ?), рум. гром. діяч і журналіст, родом із Басарабії; приятель М. Драгоманова; прихильник укр. визвольної боротьби, написав для Союзу Визволення України брошуру „Ucraina si România“ (1916).

[Арборе (Арборе-Раллі) Замфір (1848, Чернівці — 1933, Букарешт). Переклав вірші Т. Шевченка, серед яких „Заповіт“. — Виправлення. Т. 11.]


Арґентіна, республіка Півд. Америки, 2 793 000 км², населення — 18 246 000 (1952), з них 100 — 120 000 українців і арґентінців укр. походження.

Перші укр. поселенці почали прибувати з Галичини 1897, оселюючись у півд. Арґентіні (сучасна провінція Місіонес) в околицях м. Апостолес серед субтропічних лісів і степів. Головний приплив іміґрантів припадає на 1901 — 03; поселенцям давали тоді по 50 га землі й допомогу харчами та худобою. До першої світової війни виеміґрувало до А. бл. 10 000 українців, майже виключно з Галичини. Крім Місіонес, вони оселялися в м. Буенос-Айрес і Беріссо. Між двома світовими війнами, особливо 1925 — 30, до А. виеміґрувало бл. 50 000 українців, здебільша з Галичини (бл. 28 000), Волині й Полісся (разом 19 000), ін. з Закарпаття (2 000) і Буковини (1000). Це були в масі селяни з незначним відсотком інтеліґенції (переважно учасники визвольних змагань). Третя хвиля укр. іміґрації прийшла після другої світової війни (1947 — 49), коли до А. приїхало понад 6 000 українців, серед яких великий відсоток людей з високою і фаховою освітою.

Точної статистики українців в А. немає, річні обчислення коливаються між 80 000 і 180 000, найімовірніше число бл. 100 000. Українці зосереджені переважно в провінціях Місіонес (понад 30 000, головні скупчення: Азара — Azara, Апостолес — Apostoles, Посадас — Posadas, Трес Капонес — Tres Capones, Сан Хозе — San Jose, Сан Хавієр — San Javier, Ляс Тунас — Las Tunas, Обера — Obera, Пікада Ґаліціяна — Picada Galiciana) і Буенос-Айрес (бл. 30 000, головне в самому Буенос-Айресі — Buenos Aires і в м. Беріссо — Berisso, менше в Авеллянеда — Avellaneda, Банфільд — Banfield, Валентін Альсіна — Valentin Alcina, Вероніка — Veronica, Віжа Бажестер — Villa Ballester. Віжа Діяманте — Villa Diamante, Віжа Караса — Villa Caraza, Ґудсон — Gudson, Есейса — Eseisa, Казанова — Casanova, Ляважель — Lavallol, Президент Х. Д. Перон, кол. Мунро — Pres. J. D. Peron, Сан Мартін — San Martin, Саранді — Sarandi, Сьюдалеля — Ciudalela, Фльоріда — Florida й ін.).

Менші скупчення українців в провінціях: Президент Перон, кол. Чако (Ресістенсія — Resistencia, Ляс Бреньяс — Las Breñas, Ля Тіґре — La Tigre, Сан Бернардо — San Bernardo, Віжа Анґеля — Villa Angela, Корсуеля — Corsuela і ін.), Санта Фе — (в м. Санта Фе — Santa Fe, Росаріо — Rosario, Сан Карльос Суд — San Carlos Sud і ін.), Кордоба (в м. Кордоба і Ля Фальда — La Falda), Мендоса (Ля Ескандінава — La Escandinava), Сантіяґо дель Естеро (по численних хуторах). Крім того, чимало українців працюють на нафтових полях Комодоро Рівадавія — Comodoro Rivadavia.

У провінціях Місіонес, Мендоса, Сантьяґо дель Естеро українці займаються переважно хліборобством: плекають кукурудзу, пшеницю, картоплю, мату (рід арґ. чаю), кавуни, дині, цукрову тростину, бавовну, риж, тютюн. По садах плекають найбільше помаранчі, цитрини, оливки і морелі. Умови праці важкі через посухи і силу різних шкідників. По містах українці працюють по холодильнях, різних фабриках, будовах, швайцарами; останнім часом багато з них самі стали підприємцями, іноді здобуваючись на великі маєтки (в Буенос-Айресі).

За віровизнанням дві третини українців — католики, решта — православні. На провінції, через брак священиків, досить поширений сектантський, переважно євангелицький рух; до останнього часу він був керований рос. проповідниками; з 1953 під впливом Михайла Бахора (вид., квартальник «Євангельська Зірка») серед них почався досить сильний укр. рух. Церк.-рел. життям українців-католиків керують оо. Василіяни, що перші розпочали місійну працю в А. Перша укр. кат. каплиця збудована 1901 в Ляс Тунас (Місіонес). Першими священиками (з 1908) були оо. К. Бжуховський і Я. Карп’як, з 1911 місійну діяльність розвинули оо. О. Анасевич і І. Сенишин. Місійна праця серед українців-католиків особливо розвинулася після другої світової війни, коли до А. приїхало чимало оо. Василіян і світських священиків. Василіяни, крім манастиря в Апостолес, створили великий манастир в Буенос-Айресі, де міститься й осідок нової арґ. провінції оо. Василіян (перший о. провінціял В. Ковалик, з 1953 — о. Карплюк). Є 40 сс. Василіянок. 1952 тут засновано Укр. Кат. Об’єднання (УКО). Рел.-церк. життя правос. українців концентрується при Братстві св. Покрови в Буенос-Айресі, яке 1954 мало в своєму складі 3 священиків юрисдикції архиєп. Ігоря Губи з Нью-Йорку. Невелика частина правос. українців створила парафію на чолі з о. І. Ярославським, що підлягає юрисдикції архиєп. Богдана Шпильки в ЗДА; незначна частина визнає юрисдикцію єп. Пилипенка.

Громадське життя українців в А. спочатку організували укр. священики, тепер воно концентрується гол. у «Просвіті», що має 19 філій поза Буенос-Айресом, і у «Відродженні», що має поза Буенос-Айресом 9 філій. З ін. організацій, що виникли ще до другої світової війни, але довго не втрималися, треба згадати «Молоду Громаду» в Беріссо, яка перетворилася 1924 на «Просвіту»; руханкове т-во «Сокіл», що 1938 злилося з стрілецькою громадою, створеною 1933, і з того виникла Орг-ція Держ. Відродження України (ОДВУ), яка 1939 перетворилася на т-во «Відродження». Проте філія «Сокола» в Кордобі продовжує існувати далі як самостійна орг-ція. Не втрималися кредитово-допомогова орг-ція «Взаємна Допомога» в Буенос-Айресі (з 1931), «Січ» на Док-Суді (1931), Укр. Нац. Клюб (1931), Спілка Інженерів (1931 — 32), Бюро Опіки над Укр. Еміґрантами (1932), т-во «Самопоміч» (1933), Союз укр. монархістів-державників «Плуг і Меч» (1936), Комітет Українців в А. (1943).

З приїздом нової еміґрації 1947 — 49 в А., власне в Буенос-Айресі, постала низка нових організацій та органів преси, що свідчить про збагачення укр. колонії в А. інтелектуальними силами. До нових орг-цій належить Братство св. Покрови, що обслуговує правос. українців (з 1918), Укр. Кат. Об’єднання (УКО), Укр. Допомоговий Комітет (з 1947), Укр. Клюб (з 1947), Союз Українців в А., Спілка Науковців, Літераторів і Мистців (з 1949), Союз Укр. Ветеранів в А., Укр. Дем. Союз (1953), ДОБРУС (1953) та ін. — всі в Буенос-Айресі.

Політично одна з двох масових організацій «Просвіта» стоїть на позиціях ОУНр, «Відродження» — на позиціях ОУН полк. Мельника; Дем. Союз обслуговує тих, що не належать до згаданих вище організацій.

З багатьох часописів (бл. 20), що їх видавали, починаючи з 1928, різні укр. т-ва в А., утрималися й виходять тепер: тижневик «Укр. Слово» (орган «Відродження»), «Наш Клич» (орган «Просвіти»), місячники «Овид», «Життя», «Дзвін», «Мітла», літ.-мист. журнал «Пороги». «Овид» останнім часом почав видавати «Літ. Бібліотеку».

Для координації роздріблених політ. і гром. сил в 1947 р. на Першому Конґресі Українців А. створено Укр. Центр. Репрезентацію (від 1953 р. — голова проф. Є. Онацький). 5. 2. 1921 р. А. визнала була укр. держ. незалежність. През. А. Перон визнав укр. колонію як окрему нац.-етнічну одиницю.

Література: Карманський П. Між рідними в Півд. Америці. Відень 1933; Вапрович С. о. Арґентіна. Укр. еміґрація в ній. Л. 1935; Укр. еміґрант. Л. 1927 — 39; Онацький Є. Українці в Півд. Америці. Українці у вільному світі. 1954; газети «Українське Слово», «наш Клич».

Є. Онацький


Арґо, особлива лексика чи словотвір замкнених у собі професійних чи соціяльних груп (переважно особи мандрівних професій, соціяльні низи, злочинці, пастухи), застосовувана як засіб взаємного розпізнавання або відмежовування назовні її носіїв, але через свою експресивність почасти засвоювана як сленґ низами міського населення. Словотвірні засоби укр. арґо це: 1) інтерполювання якимсь складом (кри-, шу-) складів слова з неарґотичної мови (кри-пí-кри-дý «піду»); 2) деформування неарґ. слова: аферезою звуків та складів у назвуці (ашóха «каша»), метатезою (Ликáчів «Личаків»), приставними чи зміненими звуками (шмурний «дурний»), окремими наростками (біл-ім-ний «білий», лам-ýс-ати «ламати»); 3) метафоричні та метонімні утвори від арґотизмів і від слів розмовної мови (цибýля «годинник»); 4) позичення з чужих мов (в укр. А. головне: жидівські, циганські й новогрец.); нерідко такі запозичення застосовуються і фігурально (охвéс «ікона», «образ», «Бог», охційóс «сотка» (банкнот) — новогрец. ‛ο θεός «Бог»). Засоби 1 — 2 характеризували головне професійні А. 19 — поч. 20 ст. Арґотичні лексеми використовуються на фонетичній і граматичній основі мови носіїв даного арґо: напр., основою арґо бучацьких лірників був наддністрянський говір, тернопільських та вінницько-могилівських подільський говір; основа сленґу Львова — місцевий спольщений жарґон, сленґу Одеси, Києва, Харкова — зросійщений жарґон міських низів. Сліди арґо в суміжних з Україною землях (Польща, Сх. Білорусь, Вороніжчина) сягають 17 в.; на Україні записано словники А. лише з 2-ої пол. 19 в.: харківських «невлів» — прошаків (В. Іванов), «лебіїв» — лірників: сх.-подільських (В. Боржковський), тернопільських (К. Викторин-Студинський), бучацьких (В. Гнатюк), новоропських «шаповалів» (Ф. Ніколайчик), чернігівських старців (П. Тіханов), «блатних» (злодіїв, вуличників) (В. Трахтенберґ, В. Бец), бездомних і школярів (В. Петров, В. Щепотьев, В. Стратен); словник злочинців записували поліційні урядовці (В. Попов у Києві 1912, А. Курка — у Львові 1896). Досліджували укр. арґо: В. Яґіч, К. Студинський, В. Стратен, Б. Ларін, М. Фрідман, А. Баранніков, Н. Дмітрієв, О. Горбач. Сьогоднішнє А. укр. міст. виявляє споріднення з А. рос. міст; А. Львова — з А. поль. міст.

Література: Боржковский В. Лирники. КСт., XXVI. К. 1889; Студинський К. Лірники. Зоря, XIV — XVII. Л. 1894 (й окрема відбитка); Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. п. про лірників повіту Бучацького. Етн. Зб., II. Л. 1896: Jagić V. Die Geheimsprachen bei den Slaven. Sitzungsberichte d. Wiener Akademie d. Wiss., Phil.-Hist. Kl., I. Відень 1896; ст. Ларіна, Фрідмана, Вараннікова і Дмітрієва: Язык и литература, VII. П. 1931; Стратен В. Арго и арготизмы. Труды комиссии по русскому языку, І. П. 1931; Horbach О. Argot in Ukraine. НТШ, Філологічна Секція, Proceedings, I Нью-Йорк-Париж 1952.

О. Горбач


Ардан Іван (1871 — 1940), гр.-кат. священик, гром. діяч в ЗДА, родом з Галичини; один із перших організаторів допомогових і осв. т-в укр. робітництва, деякий час ред. «Свободи» (в радикальному дусі), перший голова Укр. Роб. Союзу (з 1911), ред. «Народної Волі», 1920 — 1922 радник місій УНР і ЗУНР у Вашінґтоні.

[Ардан Іван (* Трускавець, Дрогобицький пов.), 1919 — 21 радник місій УНР і ЗУНР у Вашінґтоні. — Виправлення. Т. 11.]


Арзгір (VIII — 25), с. на сх. Передкавказзі у сточищі р. Манич на межі укр. етногр. території (1926 — українців у А. р. 87%); р. ц. Ставропільського краю.


Аристов Микола (1834 — 82), історик, проф. Харківського Ун-ту й Ніженського Іст.-Філол. Ін-ту. Серед численних праць: «Промышленность древней Руси» (1866), «Хрестоматия по русской истории для изучения древнерусской жизни, письменности, литературы от начала письменности до 16 в.» (1870).


Арійчук Борис (* 1900), свящ. з Буковини, 1945 — 48 настоятель усіх парафій гор. Австрії, з 1949 настоятель церкви св. Покрови УАПЦ в Буенос-Айресі, 1949 — 53 голова Братства св. Покрови УАПЦ в Арґентіні, адміністратор УАПЦ в Арґентіні.


Аріяни, див. Социніяни.


«Арка», місячник, ж. літератури, мистецтва і критики, виходив у Мюнхені 1946 — 47 pp. у вид. «Укр. Трибуна» в співпраці із вид. комісією МУР; ред. В. Домонтович, Ю. Шерех та ін.

[„Арка“, місячник, виходив у Мюнхені з липня 1947 до лютого 1948. — Виправлення. Т. 11.]


«Арка», назва великих укр. книгарень у Торонто й Нью-Йорку.


Аркан, гуцульський чоловічий танок у колі (ритм 2/4 Andante), з помітним рум. впливом.


Аркас Захар (1793 — 1866), ген., укр. історик і археолог; праці про грец. колонії по берегах Чорного моря та історію чорноморської фльоти: «Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса» (1879); «Сравнительная таблица эллинских поселений по Эвксинскому Понту» та ін.

[Аркас Захар (* Літохорон, Греція — † Миколаїв). — Виправлення. Т. 11.]


Аркас Микола (1852 — 1909), культ.-осв. діяч, письм.; замолоду служив у чорноморській фльоті; 1881 залишив службу і жив у власнім мастку (с. Христофорівка й Богданівка) на Херсонщині. Відкрив на власні кошти нар. школу з укр. викладовою мовою (з наказу влади відразу заборонена); один із засновників і незмінний гол. «Просвіти» в Миколаєві, автор опери «Катерина» (вперше поставлена Кропивницьким 1899) й популярної «Історії України» (1908).

[Аркас Микола (1853, Миколаїв — 1909, Миколаїв). Закінчив Одеський Ун-т 1875; служив у Морському відомстві в Миколаєві 1875 — 98. — Виправлення. Т. 11.]


Аркас Микола (1889 — 1938), старший син Миколи, полк. армії УНР, командувач 2 Кінного Переяславського полку (2 Волинської дивізії); на еміґрації — дир. укр. ужгородського театру, написав кілька п’єс.


Аркас Микола (* 1898), брат попереднього, філолог-еллініст і пед.; з 1921 на еміґрації (Чехо-Словаччина, згодом Франція); праці про грец. колонізацію півн. Чорномор’я, переклад «Іліяди». спогади «Родинна хроніка».

[Аркас Микола (1898 — 1980). — Виправлення. Т. 11.]


Аркін Сидір (1904), симфонічний дириґент і композитор жид. походження в УССР; музика до п’єс «Яблуневий полон», «Комуна в степах», масові лісні та Інше.


АРКУ, Асоціяція Рев. Композиторів України, одна з кількох муз. орг-цій в УССР, заснована в 20-их pp. у Харкові; ліквідована партійною постановою 1932 p., не залишивши визначного творчого доробку.

[АРКУ, заснована 1927 у Харкові— Виправлення. Т. 11.]


Аркудій Петро (1562 — 1633), грец. церк. діяч, родом з о. Корфу. Працював над Берестейською Унією (1590 — 93, 1597 — 1611), співзасновник віденської семінарії. Полеміст, церк. письм., богослов; брав участь в рел. полеміці на Україні.


Армавір (IX — 22), м. крайового підпорядкування Краснодарського краю на р. Кубань при виході її з кавказького підгір’я. 84 000 меш. (1939). Зал. вузол, харчова, деревообробна пром-сть, будівництво с.-г. машин.


Армашевський Петро (1851 — 1919), геолог і мінералог, проф. Київ. Ун-ту.

[Армашевський Петро (* Новозибків, Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Армашенко Петро, автор панегірика латинською мовою на честь Мазепи „Theatrum gloriae“, вид. в Чернігові (1699).


Арменоїдна раса, див. Раси.


Армія Української Народної Республіки, військо укр. уряду доби визвольних змагань 1917 — 21 pp., бере початок із самочинно створюваних на фронті світової війни укр.. формацій та з добровольчих частин, до яких входили українці — кол. рос. солдати, австр. полонені в Росії (Курінь Січових Стрільців), а також полонені рос. армії в нім. та австр. таборах. Зукраїнізовані в 1917 р. частини (16 дивізій, або 64 піхотних полків з артилерією й кінними та спеціяльними частинами) не були своєчасно зняті з фронту, і їх большевики розбили при спробах пробитися на Україну, або вони в атмосфері заг. розкладу рос. армій самодемобілізувалися. Деякі з цих частин, як 1 Укр. корпус, що брав участь в обороні Києва в грудні 1917, і 2 Січовий Запор. корпус, розпорошені по залогах міст Правобережжя, розпалися на поч. 1918 p.; розклалися й зформовані в Києві восени 1917 сердюцькі дивізії. В війні з большевиками відіграли спершу чималу ролю відділи Вільного Козацтва, що на вимогу нім. командування були на весні 1918 демобілізовані.

Найважливішу ролю в операціях поч. 1918 р. відіграли різні, малочисельні добровольчі частини київ. ґарнізону (див. ЕУ I, стор. 507 — 08 і 1177), що після реорганізації в лютому 1918 р. були об’єднані в Гайдамацький кіш Слобідської України і в окремий Запорізький загін ген. Прісовського, який незабаром перетворизся в Запор. корпус, а згодом в Окрему Запор. дивізію. Гал. курінь СС розгорнувся в полк. В боях брали участь зформовані з полонених українців у нім. та австр. таборах 1 Синьожупанна дивізія і Коз.-стрілецька дивізія сірожупанників. На весні 1918 укр. армія налічувала бл. 15 000 війська, бл. 60 гармат, 250 кулеметів і 12 панцерних авт. Німці демобілізували Синьожупанну дивізію, роззброїли полк Січових Стрільців, пізніше демобілізували до розмірів кадрів Сірожупанну дивізію і взагалі протягом усього періоді гетьманату перешкоджали створенню укр. війська. Крім залишених від попереднього періоду Окремої Запор. дивізії Запор. та Чорноморського кошів, зформовано 1 Сердюцьку дивізію; разом на 1. 11. 1918 укр. військо налічувало бл. 60 000 людей (див. ЕУ I, стор. 508 — 10, 515 — 16 і 1176 — 1180).

В листопаді 1918, під час протигетьманського повстання, військо Директорії УНР складалося з Окремого загону Січових Стрільців, що перетворився на Осадний корпус СС, Запор. корпусу, Сірої дивізії, частин Сердюцької дивізії, а також численних повстанських загонів. Деякі з цих загонів незабаром розклалися або виступили проти Директорії, ін. увійшли до складу АУНР. Після п’ятимісячної війни з сов. Росією з 300 000 людей, що їх налічували під час повстання, лишилося бл. 30 000, з них бл. 15 000 бійців. Після відступу з Правобережжя на весні 1919 АУНР провела реорганізацію, сполучивши малі формації в 11 дивізій (в складі 3 піхотних полків, 1 полку артилерії та 1 сотні кінноти); з них були створені 5 самостійних груп: Січових Стрільців (3, згодом 2 дивізії — бл, 4 500 багнетів і 200 шабель), Запор. група (3 дивізії — бл. 3 000 людей), Волинська (бл. 4 000), дивізія полк. Удовиченка (бл. 1 200), група отамана Тютюнника. В липні-серпні 1919, перед походом на КиївОдесу, в результаті поповнення мобілізованими й добровольцями, АУНР збільшилося до 35 000 бійців при заг. стані до 85 000. В. больш. запіллі з нею співпрацювало бл. 15 000 укр. повстанців.

Після важкого відступу восени 1919 АУНР опинилася в р-ні Чорториї, оточена поляками, большевиками й денікінцями, без можливости продовжувати реґулярну фронтову боротьбу. Змушена перейти до партизанської війни в запіллі денікінців і большевиків частина АУНР 6. 12. 1919 вирушила в Зимовий похід. В ньому брали участь дивізії Запор., Волинська, Селянська (Київ) і Залізна (до якої входили різні частини), а також Окрема кінна. З походу в травні 1920 повернулося 2 680 людей, що взяли участь у дальшій війні з большевиками. В січні 1920 з укр. полонених та інтернованих у Польщі була зформована 6 дивізія полк. М. Безручка; зформовані полк. О. Удовиченком відділи злилися з Залізною дивізією. На поч. спільних укр.-поль. воєнних дій проти большевиків укр. військо складалося з дивізій: 1 Запор., 2 Волинської, 3 Залізної, 4 Київської, 5 Херсонської і 6 Січової (кожна мала 3 піхотні бриґади з артилерією, 1 кінний полк і 1 техн. полк), а також Окремої кінної дивізії (з 6 кінних полків та Кінногарматного дивізіону). В кінці воєнних операцій у жовтні

1920 АУНР налічувала 23 000 людей. Після поль.-больш. перемир’я Штаб АУНР готував протисов. наступ, але червона армія сама почала наступ, і після важких боїв 11 — 21. 11. 1920 укр. військо відійшло на захід. 21. 11. 1920 АУНР перейшла Збруч і була інтернована поль. владою. Дальші воєнні Дії тривали в формі боротьби повстанських загонів на Україні, керованих Повстанчим Штабом ген. Ю. Тютюнника. На поч. листопада 1921 Повстанчий Штаб почав партизанський рейд на Правобережжя двома групами — подільською і волинською, зформованими з 1500 добровольців з інтернованих вояків АУНР. Волинська група втратила 359 козаків, оточених і розстріляних 21. 11. 1921 в Новому Базарі (див. ЕУ I, стор. 518 — 26 і 1180 — 81).

Після тривалого й важкого перебування в таборах Польщі (Вадовиці, Петриків, Олександер Куявський, Ланцут, Стрілків, Каліш, Щепюрно) інтерновані вояки АУНР поступово перейшли на становище еміґрантів. Штаб АУНР існує як установа, підпорядкована Урядові УНР. Військ, традиції АУНР зберігають укр. орг-ції комбатантів — найактивніше з них Укр. Військ. Т-во б. Вояків УНР у Франції (з 1927).

За В. Петровим


АРМУ, Асоціяція Рев. Мистецтва України, одно з найбільших мист. об’єднань УССР, створена 1925, зліквідована 1932; мала філії у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровському та ін.; влаштувала кілька мист. виставок в 1927 — 30; протиставляла себе офіц. впливам із Москви та лінії АХЧУ; наставлена була на плекання монументального мистецтва в нац. традиції («бойчукізм») та підтримання модерних шукань; серед чл. АРМУ, крім небагатьох старших (М. Бурачек, О. Симонов, М. Шаронов, С. Прохоров), були переважно молодші мистці: М. Бойчук, В. Седляр, І. Падалка, К. Гвоздик, Є. Холостенко, О. Довгаль, В. Касіян, В. Меллер, О. Хвостов, Г. Цапок, О. Павленко, Б. Кратко, Ж. Діндо і ряд ін.; теоретиком АРМУ був І. Врона. АРМУ була увесь час гостро критикована за «націоналістичні тенденції» та «формалізм».

В. С.


Арнаудов Михайло (* 1878), болг. учений і політик, проф. порівняльної іст. літератури в Софійськім Ун-ті; д. чл. НТШ, гол. Укр.-Болг. Т-ва.


Арнаутка, див. Пшениця.


Арнаутов Василь, педагог-методист у Харкові в 1920 — 30-их pp., викладач Ін-ту Нар. Освіти, автор низки розвідок і шкільних підручників, переважно з мови.


Арпе Т. Й., шведський археолог (Стокгольм), почесний член Археологічного Комітету ВУАН у Києві, писав про лятенські знахідки, рим. й араб. монети, ґотські фібули та про варягів на Україні («La Suède et l’Orient», 1914).


Арніка, скусівник (Arnica montana L.), довгорічна трава з родини кошичкоцвітих, росте в Карпатах і на Підкарпатті. В нар. медицині спиртовий настій вживається для гоєння ран, напар із цвіту й відвар з коріння — як антисептичний засіб проти запалення та ін.


Арпи, Арапи, плем’я, що в 2 в. по Хр. жило на чорноморському побережжі на півн. від гирла Дунаю.


[„Арсенал“Доповнення. Т. 11.]


Арсенич Микола (1910 — 47), рев. діяч ОУН, відзначився в боротьбі проти аґентур МВД і МҐБ в УПА й підпіллі; загинув разом із дружиною від руки ворога.


Арсенич Ярослав (1887 — 1953), визначний укр. гром. діяч у Канаді, родом із Галичини; адвокат і суддя з 1947; один із основоположників Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді і чл. її Консисторії; один із організаторів Укр. Видавничої Спілки («Укр. Голос») і її незмінний гол.; перший секретар Комітету Українців Канади, гол. Союзу Укр. Нар. Домів і Укр. Нар. Дому у Вінніпеґу й ін.

[Арсенич Ярослав (* Березів, Галичина — † Давфін, Манітоба). — Виправлення. Т. 11.]


Арсеній Грек († 1626), елассонський єп., 1586 — 88 учитель школи Ставропігії у Львові, керівник праці над граматикою грец. мови «Адельфотес», лишив спомини з Московщини.

[Арсеній Грек (1549 — 1626). — Виправлення. Т. 11.]


Артем (партійний псевд. Сергєєва Федора) (1883 — 1921), рос. больш. діяч, 1903 — 06 провадив пропаґанду на Україні. 1917 секретар комітету больш партії, що об’єднував Донбас, Харківську й Катеринославську губ.; 1918 голова совнаркому й комісар нар. госп-ва т. зв. сов. Донецько-Криворізької республіки; 1919 чл. больш. уряду УССР і один із керівників ЦК КП(б)У; згодом на партійній роботі в Москві.

[Артем (* Глєбово, Курщина). — Виправлення. Т. 11.]


Артема імени (V — 18), м. в Донбасі, Дзержинського р-ну Сталінської обл. Вугільна пром-сть.


Артемвугілля, один із трестів кам’яновугільної пром-сти України в Донбасі.


Артемівка (IV — 16), с. м. т. Чутовського р. в півд.-сх. частині Полтавської обл.


Артемівське (V — 18), кол. Бахмут, м. обл. підпорядкування в Донбасі, Сталінської обл. 55 000 меш. (1939). Найбільший на Україні осередок соляної пром-сти. В А. й околицях видобуток гіпсу, доломіту, крейди, вогнетривких глин. Керамічно-механічний технікум, учительський ін-т, краєзнавчий музей. А. постало в 17 в., 1703 — фортеця проти кочовиків, від 1783 пов. м. Видобуток соли від початку існування оселі, 1782 солярні були закриті через конкуренцію чорноморської соли, 1870 відновлено видобуток, що відтоді безперервно зростає (1887 — 21000 т, 1950 одна копальня ч. 3 — 1500 000 т). У лютому 1918 бої бриґади Натієва з большевиками, у січні 1919 бої Запор. корпусу з большевиками й армією Денікіна. В околицях А. багато могил кін. кам’яної й поч. бронзової доби — розкопи В. Городцова.


Артемій (16 в.), ігумен Троїцько-Сергіївського манастиря під Москвою, засланий за вільнодумство й прихильність до т. зв. «заволзької єресі» на Соловки (1554), звідти втік до Литви, де визначився обороною православія. Стояв у зв’язках з укр. правос. діячами.


Артемова Варвара, пед. діячка 1920-их pp. в УССР, авторка шкільних читанок.


Артемовський-Гулак Петро, див. Гулак-Артемовський Петро.


Артемовський-Гулак Семен, див. Гулак-Артемовський Семен.


Артемовський-Гулак Яків, див. Гулак-Артемовський Яків.


Артемчук Іван (* 1898), фльорист-систематик, геоботанік, доц. катедри ботаніки Чернівецького Ун-ту; «Рослинність каменастих степів басейну р. Берди» й ін.


Артем’юк Платон, єпископ, див. Платон Артем’юк єп.


Артикль, обов’язково вживаний перед іменниками займенник із значенням означености або неозначености. В укр. мові А. не розвинувся як обов’язкова категорія, але при стилістичній потребі в ролі А. вживається займенників той у функції означености, головне при порівняннях і при повторенні іменника, і один або який у функції неозначености, напр., «Сяє, як те сонце», «Я бачив одну особу».


Артикуляційна база, властивий даній мові або говірці типовий (пересічний) уклад мовних органів. А. б. не піддається точному визначенню, одначе це поняття може бути використане при порівняннях системи вимови різних мов або говірок. Так укр. А. б. різниться від рос. або білор. більшою закритістю, що зростає в укр. говірках у напрямі зі сходу на захід.


Артилерія. Перші гармати з’явилися в Зах. Европі на поч. 14 в., на укр. землях — вперше у Львові в 1394 р. Тут постала 1468 р. людвисарня (ливарня), яка постачала гармати на всю Україну. Гармати становили тоді кріпосну, а згодом і польову А. В козацькому війську вживають гармат з 1580 p., гол. — на Запоріжжі. За Б. Хмельницького укр. військо мало досить численну А. (в бою під Берестечком понад 100 гармат). За гетьманщини А. вживали на Лівобережжі, де почали частково теж відливати гармати. Після битви під Полтавою цар Петро I сконфіскував козацьку артилерію (див. ЕУ I, стор. 1169 і 1172).

А. відіграла поважну ролю в укр. арміях за доби визвольних змагань, зокрема в УГА. В складі Армії УНР серед ін. одиниць А. особливо відомі були такі артилерійські частини, як Гарматний дивізіон, а згодом Кінно-Гірний Гарматний полк полк. О. Алмазова у складі Запор. дивізії та Гарматна бриґада київських СС. УГА мала 12 артилер. полків з 300 гарматами (див. ЕУ I, стор. 1183).


Артимович Агенор (1879 — 1935), визначний укр. мовознавець, фахівець із клясичної філології, автор праць з латинської й грец. метрики й просодії (Софокл, Овідій, Катуль, Проперцій, Люкан); доц. Чернівецького Ун-ту, потім секретар освіти ЗУНР, пізніше проф. УВУ і Укр. Пед. Інституту в Празі, д. чл. НТШ. Під впливом празького лінґвістичного гуртка в останні роки життя дав ряд цінних праць з порівняльного (індоевр. ґутуральні) і теоретичного (стосунки мови й письма, потенціяльність мови) мовознавства, виходячи з погляду на мову як на цілісну структуру.

[Артимович Агенор (* Великий Кучурів, Буковина — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Артимович Іван (1876 — 1929), роб. діяч і організатор Укр. Роб. Союзу в ЗДА, кілька разів був його головою і контролером.


«Артистичний Вісник», журн., присвячений пластичному мистецтву, театрові й музиці; під ред. І. Труша і С. Людкевича (Перемишль-Львів, 1905 — 07).


Артіль, група осіб, що добровільно об’єднуються для спільної госп. мети на обмежений чи необмежений час на певних умовах, які визначають участь в А. працею або працею та капіталом, а також участь у прибутках та спільну відповідальність членів. Госп. гром. об’єднання на Україні відомі здавна. Особливо поширена була супряга, традиційна форма угоди самостійних господарів — селян, що не мають досить робочої худоби, з метою об’єднання тяглової сили, знаряддя і своєї праці для оранки, збирання врожаю, молотьби тощо. Ця форма існувала до останнього часу, поки не було примусово ліквідоване індивідуальне сел. госп-во. На взаємній згоді членів були засновані А-і чумаків; до пізніших часів дожили А-і ганчарів, — подекуди на Полтавщині (с. Хомутці) й Чернігівщині, А-і рибалок на озівському й чорноморському узбережжях тощо. Домороби (кустарі), на відміну від сусідньої Росії, не виявляли нахилу до праці в А., хоч перебували в дуже важких умовах. З розвитком кооперації на Україні перед першою світовою війною працював над орг-цією кооп. А-ей «артільний батько» Микола Левитський. Після революції, за часів т. зв. нової екон. політики, ремісники, що не працювали на фабриках, і кустарі знаходили в кооп. А-ях форму леґалізації своєї праці. З кін. 20-их pp. кооперування стало фактично примусовим. Нині пром. кооперація в УССР через обл. пром. ради об’єднує велику кількість А-ей різних фахів: кравецькі, взуттєві, деревообробні, металевих та хемічних виробів, будівельні, ганчарні, харчової пром-сти й ін. З запровадженням колективізації офіційно прийнято для колгоспів термін «с.-г. артіль» (за статутом 1935 p.). Старі рибальські артілі перетворені на рибальські колгоспи. Як відомо, А-і в СССР втратили найважливішу ознаку цієї форми гром. праці — добровільність, перетворившись на засіб цілковитого підпорядкування людини інтересам больш. держави.

Р. М.


Архаїзми, застарілі слова або форми слів, уживані в літ. мові для створення іст. кольориту або урочистого стилю. Укр. А. складаються головне з елементів ц.-слов. мови, переважно абстрактного значення, зв’язаних з церк. традицією, і з назв реалій (речі побуту, назви посад і гідностей тощо) давньої й середньої доби укр. історії. Число А., зв’язаних із сер. добою укр. історії, мале, бо спершу їх іґнорували народницькі течії укр. літератури з їх орієнтацією на усну мову селянства, а в сов. часи їх розглядають як націоналістичні. Більше від ін. користалися А. Шевченко, П. Куліш, К. Гриневичева, М. Бажан, Ю. Дараган, О. Стефанович, О. Лятуринська.


Архангельська (VIII — 21), станиця на р. Челбас на сх. Кубані; р. ц. Краснодарського краю.


Архангельське євангеліє, апракос, ц.-слов. текст, переписаний на Україні в кін. 11 в. кількома (чотирма?) писарями. Найбільше значення для давньоукр. фонетики має друга частина (арк, 77 — 175), що її переписав писар Мичка. Третя частина датована 1092 р. Мову А. до сліджувано не раз (Дюзернуа, Карський, Травтман, Соколова, Дурново, Бузук та ін.). Рукопис вид. 1912 р. (фотоцинкографічним способом) зберігається в Москві в Публічній Бібліотеці ім. Леніна.


Архангельський Андрій (1879 — 1940), визначний рос. геолог, чл. Рос. Академії Наук; праці з геології й тектоніки Сх. Европи, м. ін. з геології Чорного моря: «Геологическое строение и история развития Черного моря» (1938).


Архейська ера, див. Геологія України.


Археографічна Комісія при НТШ, див. Наукове Товариство ім. Шевченка.


Археографічна Комісія при УАН, див. Українська Академія Наук.


Археографія, допоміжна іст. наука, що займається описом і публікацією старовинних письмових документів, опрацьовує методи публікації та готування пам’яток письменства до видання. Перші спроби вид. укр. іст. документів, очевидно, ще далекі від наук., належать до 18 в.; В. Рубан 1777 опублікував «Краткую лЂтопись Малыя Россіи съ 1506 по 1776 г.», що була списком «Краткаго описанія Малороссіи» 1730-их pp.; Ф. Туманський 1793 в ж. «Российский Магазин» вмістив білоцерківський маніфест Б. Хмельницького. Але в наслідок несприятливих іст. обставин, лише в діяльності НТШ і, на короткий час, Укр. Академії Наук могла виявитися самостійна праця представників укр. А. Публікація укр. іст. пам’яток протягом майже всього 19 в. була пов’язана з діяльністю рос. архівів, комісій та ін. Особливо важливу роботу щодо публікації найстаріших укр. матеріялів почала Рос. Імператорська Археографічна Комісія в Петербурзі (1843 — 1922), зокрема важливі були вид. «Полное собрание русских летописей» (1843 — 71, повторене 1908 — 10), фототипові вид. текстів літописів за Лаврентіївським (1872) та Іпатським списками (1871), серії «Акты исторические» (1841 — 43), «Акты, относящиеся к истории Западной России» (1846 — 1853), а в пізніший час вид. Литовських літописів (у XVI — 1889 і XVII — 1907 тт. «Полного собрания русских летописей»). В 60-их pp. в Археографічній Комісії став працювати М. Костомаров, що зредаґував І — IX і XII — XIII тт. надзвичайно багатої на укр. матеріяли 14 — 17 вв. 15-томової серії «Акты относящиеся к истории Южной и Западной России» (1863 — 1892)); ред. ін. тт. був Г. Карпов. Для цього видання Костомаров найбільше використав документи кол. «Малорос. Приказа» з архівів Мін-ва Юстиції та Мін-ва Закордонних Справ у Москві.

Новий період в укр. А. відкрив О. Бодянський своєю працею секретаря «Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете» (1845 — 48 і 1849 — 76); в «Чтениях», органі цього т-ва, редактором яких був Б., він опублікував «Літопис Самовидця» (і окремо 1846), «Исторію Русовъ» (1846 в «Чтеніях» і окремо); коз. хроніки 18 в. («ПовЂсть о томъ, что случилось на УкраинЂ» 1848; «ЛЂтописное повЂствованіе» О. Ріґельмана 1785 — 86 (1847), «Краткое историческое описаніе» П. Симоновського 1765 (1847) і ряд ін.); пізніше були видані «Діяріюш» Миколи Ханенка 1722 (1858) та «Источники для малороссийской истории», I — II (1858).

1843 була заснована Київ. Археографічна Комісія, під назвою «Временная Комиссия для разбора древних актов» при канцелярії ген.-губернатора, з метою — виданням старих архівних матеріялів виправдати офіц. ролітику русифікації на Правобережжі. Проте комісія, що з тимчасової перетворилася на постійну, відразу опинилася фактично в руках людей, відданих науці (М. Максимович, М. Іванишев, В. Домбровський, серед співр. П. Куліш, Т. Шевченко), і своєю діяльністю принесла велику користь, видавши багато нових джерельних матеріялів: спершу «Памятники» (I — IV, 1845 — 1859); далі літописи Величка (1848 — 64), Граб’янки (1853) і в додатку до неї «Літописець» Л. Боболинського та ін. З 1863 в комісії став працювати В.. Антонович; в 70 — 80-их pp. у комісії під його керівництвом працювали численні співр.; гол. виданням її був багатотомовий «Архив Юго-Западной России», що виходив до 1914 р. І. Новицький видав показники до вид. Київ. Археографічної Комісії — іменний (1878) і геогр. (1883), що є першою спробою іст. географії Правобережжя. Поза тим працювали окремі укр. ред. і видавці матеріялів; М. Білозерський випустив «Южно-русские летописи» (1856), О. Маркевич видав у Москві «Дневные Записки... Я. Марковича» 1859, однак скорочено і з русифікованою мовою. Паралельно з «Архивом» у Київ. Археографічній Комісії виходили «Літопис Самовидця» — ред. Ор. Левицького (1878) з додатком «Собраніе историческое» Степана Лукомського (1770); «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888) за ред. В. Антоновича; «Палеографический Изборник» (зо. зразків старого укр. письма, укладений І. Каманіном 1909), «Материалы по истории русской картографии», впорядковані В. Кордтом. Певну вагу і для укр. науки мали «Акты, издаваемые Виленскою Археографическою Комиссиею», заснованою 1842.

Велике значення для укр. А. мав заснований у Києві наук. українознавчий журн. «Киевская Старина». За час свого існування (1882 — 1906, в 1907 під назвою «Україна») цей журнал на своїх сторінках і в додатках опублікував «пом’яник» Пустинно-Миколаївського собору (1895); «синодик» Києво-Софійського собору (1895), «Діяріюш» М. Ханенка (1884 — 86), «Дневні записки» Я. Маркевича (1893 — 1897), мемуари М. Литвина, щоденник П. Апостола й цілий ряд ін. старих і новіших мемуарних матеріялів, листування укр. діячів, численні актові матеріяли тощо. «.Общество Нестора-Летописца» (з 1873) в своїх «Чтеніях» теж публікувало деякі іст. документи, напр., «пом’яники» Києво-Печерської Лаври та Михайлівського Золотоверхого манастиря 16 — 17 вв. Постійний співр. «К. Ст.» Олександер Лазаревський підготував до друку видані в Києві у 80 — 90-их pp. збірки з родинних архівів Сулим, Скоруп, Войцеховичів, Милорадовичів, акти Переяславського полку 17 — 18 вв. Пізніше, 1902 — 12 pp., вийшли 6 тт. фамільного архіву Стороженків, за ред. М. Стороженка, цінних для історії Гетьманщини 18 в.

Археографічні публікації охоплювали поступово різні ділянки й різні території України. І. Лучицький опублікував матеріяли з іст. землеволодіння на Лівобережжі (1884); О. Андрієвський — документи з архівів Гетьманщини 18 в., Д. Багалій (у зб. Харківського Іст.-Філол. Т-ва 1880-их pp.) — архівні матеріяли з Іст. заселення Слобожанщини 17 — 18 вв.; Д. Яворницький — документи про Запор. Січ; П. Дмитренко видав «Сборник материалов для истории Кубанского Козачьего войска» (1896 — 98); М. Довнар-Запольський — акти Литовсько-Руської держави (1899) та ін.

У Галичині до перетворення Т-ва ім. Шевченка на Наук. Т-во публікації мали випадковий характер, як вид. «Галицкаго Историческаго Сборника», Львівського літопису 17 в. (1867), Галицько-Волинського літопису (1871) за ред. Л. Петрушевича, «Юбилейное изданіе» Ставропігії (1887) з актами й листуванням з історії Львівського братства. З 1868 у Львові стала виходити серія „Akta grodzkie і ziemskie“, багата на зах.-укр. матеріяли (до 1935). В 1890-их pp., з пожвавленням діяльности НТШ, М. Грушевський дав ініціятиву широкому вид. іст. матеріялів, перев. в серії «Жерела до історії України-Руси»; з 1895 вийшло 22 тт. документів 16 — 18. вв. Серію редаґувала Археографічна Комісія НТШ; серед її чл. були І. Джиджора, М. Возняк, В. Герасимчук, О. Колесса, М. Кордуба, І. Крип’якевич, К. Студинський, С. Томашівський та ін. Крім того, Археографічна Комісія видавала «Пам’ятки укр.-руської мови і літератури» (вийшло 7 тт.). Істор.-філос. Секція НТШ випускала «Укр.-Руський Архів», де містилися збірки дрібних документів, описи рукописів та ін.

На поч. 20 в. на Україні створені були архівні комісії в Полтаві, Катеринославі й Чернігові, що частково також публікували архівні матеріяли: до їх вид. належать «Актовые книги полтавського городового уряда 17 в.» (1911 — 14), «Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 г.» (1914). Не встигнувши розгорнути археографічної праці, Укр. Наук. Т-во в Києві однак надрукувало матеріяли про Кирило-Методіївське т-во («Збірник пам’яті Т. Шевченка» 1915). Київ. Археографічна Комісія, що далі продовжувала працю над «Архивом Юго-Западной России», в цей час випустила «Сборник материалов по истории Юго-Западной России» (I — II. 1914 — 16).

Після створення Укр. Академії Наук осередком укр. А. стала на деякий час Археографічна Комісія при ВУАН, яка постала 1922 р. шляхом приєднання до Академії Наук Київ. Археографічної Комісії (перший гол. М. Василенко, з 1924 М. Грушевський; після його вислання до Москви 1931 обов’язки гол. виконував В. Романовський, секретар К. Лазаревська). Серед співр. комісії були М. Василенко, В. Герасимчук, Й. Гермайзе, О. Грушевський, В. Добровольський, І. Крип’якевич, Н. Полонська-Василенко, М. Слабченко, С. Томашівський, В. Щербина та ін. Комісія випускала неперіодичний «Укр. археографічний збірник» (1926 — 29) і видала том «Пам’яток укр. письменства» (С. Величко «Оказаніе о войнЂ козацкой», І. 1926), підготувала до друку кілька дальших томів «Пам’яток», 3 тт. «Укр. Архіву» (з 1929) з матеріялами до історії козаччини та коліївщини (зокрема «Коденська книга судових справ» 1931), опублікувала «Опис Новгород-Сіверського намісництва» (1931). «Цехову книгу... Кам’янця Подільського від 1601 до 1803» (1932), а також провадила підготовну роботу до вид. «Укр. дипломаторія», зб. матеріялів до історії поль. повстання й 8-томової зб. «Ахіву Запор. Січі». Однак больш. терор і примусова реорганізація ВУАН на поч. 1930-их pp. не лише перешкодили реалізації цих видань, а й поклали край існуванню Археографічної Комісії.

Поза тим у 20-их і на поч. 30-их pp. документи публікувалися в ж. «Україна», «За сто літ», почасти в зб. «Декабристи на Україні» (I — II. 1926 — 30). Ряд укр. грамот в серії ЗІФВ УАН видав В. Розов («Укр. грамоти 14 — 15 вв.» 1928). Центр. Архівне Управління УССР випустило «Архів Запор. Січі» (1931), зб. документів «Повстання селян в с. Турбаях (1789 — 93)» (1932). Пізніше, в незрівняно гірших умовах наук. праці, в Києві видано підготований С. Юшковим текст «Руської Правди» (1935), Інститут Історії АН УРСР випустив 2 тт. зб. «Історія України в документах і матеріялах» (I — присвячений Київ. державі та князівствам 12 — 13 вв. — 1939; III — періодові 1569 — 1654 pp. — 1941); 1946 з’явилася зб. за ред. М. Петровського і К. Гуслистого «Україна перед визвольною війною 1648 — 1654 рр». Серед праць останніх pp. звертає на себе увагу зв’язана з больш. пропаґандивною кампанією 300-ліття Переяславської ради 3-томова збірка документів і матеріялів «Возз’єднання України з Росією» (1954), відповідно до офіц. тенденції складена співр. наук. установ УССР, але контрольована й видана в Москві, в Академії Наук СССР, з перекладами і коментарями рос. мовою.

Література: Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Багалій Д. Нарис укр. історіографії, І — II. К. 1923 — 25; див. також ЕУ I, стор. 396 — 406.

І. Борщак


«Археологическая летопись Южной России», часопис, присвячений археології і пам’яткам мистецтва, ред. М. Біляшівський; в 1899 — 1901 виходила в Києві при «Киевской Старине», 1902 — 04 — окремо.


Археологічна Комісія НТШ, див. Наукове Товариство ім. Шевченка.


Археологічні видання, праці з археології України друкувалися в «Трудах археологических съездов» (1875, 1884, 1889, 1902, 1905, 1908), «Киевской Старине» (1882 — 1906), «Записках НТШ» (від 1892 p.), «Археологической Летописи Южной России» (1899 — 1905), «Матеріялах до укр. етнології» (1899 — 1929), вид. ВУАК-у: «Короткі звідомлення» (1925 — 26), «Записки» (1930), «Хроніка археології та мистецтва» (1930 — 31), в «Антропології» (1927 — 1932), «Наук. Записках IIМК» (1934 — 37), «Археології» (від 1947), «Археологічних Пам’ятках УРСР» (від 1948) та ін., а також у поль., рос., нім., фінських, швед., рум. та угор. фахових вид.


Археологічні виставки на Україні відбулися в Катеринославі (1905), Керчі (1926), Києві (1875, 1899), Коломиї (1880), Львові (1861, 1885, 1889), Одесі (1884), Тернополі (1884), Харкові (1902) й Чернігові (1908). Крім того, зах.-укр. археологічні матеріяли були на А. в. у Кракові (1872) та Будапешті (1876). Після постання археологічних відділів у музеях України зникли окремі А. в. крайового характеру.


Археологічні досліди на Україні. Археологічні досліди на Україні почалися 1633 (митр. П. Могила); на наук. основу їх поставив В. Антонович (1834 — 1908). Розвинулися А. д. переважно після першої світової війни і дали сьогодні такий образ праістор. часів України:

Палеоліт досліджений Ф. Вовком, Ю. Полянським, В. Щербаківським, П. Єфименком, Ч. Амброжевичем, С. Бібіковим, П. Борисковським та ін. настільки, що виявлені певні сліди заселення укр. земель від шельської доби (Лука Врублевицька в Подністров’ї, бл. 200 000 років тому) із чималим зростанням населення в оріньякську добу (бл. 25 000 pp. тому), частина якого, мабуть, міґрувала в Центр. Европу. Пізньопалеолітичне (мадленське) мистецтво України (різьба, рисунки на ікловині, печерні малюнки) розвивалося нарівні з зах.-евр. Нові важливі матеріяли можуть дати майбутні розкопи в Подністров’ї, на палеолітичному шляху з Балкан, через Семигород і Молдавію на Україну.

Для доби мезоліту дослідами М. Рудинського та Л. Козловського встановлені донині три крем’яні індустрії (свідерська, тарденуазька, кампінська), що зміняють одна одну. Як виявив Е. Кричевський, вони є трьома фазами розвитку крем’яної техніки нащадків місцевих пізньооріньякських племен. Є здогад (Л. Р. Нуж’є, 1950), що укр. землі є взагалі прабатьківщиною евр. кампіньєну. Зовсім недосліджені житлові споруди мезолітичної доби, нема також поховань поза кримськими печерами.

В дослідах над неолітом України перше місце займає трипільська культура (В. Хвойка, Е. Штерн, В. Щербаківський, П. Курінний, В. Козловська, М. Макаренко, Т. Пассек, Е. Кричевський та ін.), що набула слави своїм по-мистецьки розмальованим посудом. Відомо кілька сотень селищ трипільців, добре досліджене їх житлове будівництво, ясно виявляється культ матері-богині, що разом із культом бика та з мальованою керамікою включає укр. землі 3 — 2 тисячоліття до Хр. до східньо-середземноморського (егейського) культурного кола. Невиясненим лишається ще тільки похоронний обряд трипільців, що був, мабуть, біритуальний (трупопокладний і тілопальний). На зах. укр. землях ще зовсім не досліджені селища неолітичних надбужанців, майстрів у виробленні крем’яного знаряддя, мало відомі також їх поховання.

Великим досягненням у дослідах над пізньою кам’яною (енеоліт) і бронзовою добою (2 500 — 1 800, 1 800 — 800 до Хр.) є ствердження існування двох незалежних одна від одної провінцій «шнурової кераміки», однієї в укр. степах і другої в Центр. Европі (Шнурова кераміка) й співжиття трипільських племен із прибулими через зах. укр. землі зах. шнуровиками (Райки, Усатове), але неясна ще етнічна приналежність сх. шнуровиків, що їх лише з великою ймовірністю можна ототожнювати з кіммерійцями.

Давнішу думку про трацьку займанщину в Сх. Галичині (Л. Козловський) замінило тепер твердження про сильні культ. впливи, що їх приносили з півдня торговці бронзовими виробами закарп. типу (Т. Сулімірський, Я. Пастернак).



Археологія України


Доби

Матеріяльна культура

Соціяльна структура й духова культура

Археологічні культури

Старіший палеоліт

200 000 — 40 000

Мисливство, рибальство, збирання готових продуктів, вироблення грубих крем’яних знарядь-«стусанів», засвоєння вогню; печерні житла.

Кочування в окремих групах; поховання в печерах; культові вірування ще не досліджені.

Шельська, ашельська, мустьєрська.

Молодший палеоліт

40 000 — 8 000

Ті самі форми господарства, вироблення дрібнішого крем’яного знаряддя; відкриті стоянки з першими куренями.

Кочування в організованих групах; перші вияви мистецтва, мисливська магія, культ богині плодючости; кістякові поховання без ритуалу або скорчені, з червоною охрою (початок культу померлих).

Місцеві:

оріньякська, мадленська.


Чужа: солютрейська.

Мезоліт

8 000 — 5 000

Ті самі форми господарства, крім того, збирання устриць, вироблення дуже дрібного крем’яного знаряддя (мікроліти); стоянки на піскових дюнах із куренями.

Кочування в окремих групах; у похованнях обрядово скорчені кістяки (культ померлих).

Місцеві:

свідерська, тарденуазька, кампінська.

Доби

Матеріяльна культура

Соціяльна структура й духова культура

Археологічні

культури

Неоліт

5 000 — 1 800

Мотикове хліборобство, мисливство, рибальство, початки гірництва й торгівлі, вироблення шліфованого крем’яного та кам’яного знаряддя, початки ганчарства й ткацтва; житлові землянки й хати.

Початки сільського життя, мати — голова родини (матріярхат); розвиток декоративного мистецтва; в похованнях обрядово скорчені кістяки, початки тілопалення; культ богині плодючости, віра в тогосвітнє життя.

Місцеві: трипільська, гребінцева, маріюпільська, ямна, надбузька, буківська.


Чужі: лінійно-стрічкова, лійкуватих пугарів, скринькових гробів, шнурової кераміки.

Бронзова доба

1 800 — 800 до Хр.

Хліборобство, скотарство (перші коні), мисливство, рибальство, гірництво, торгівля, бронзівництво, кінець крем’яного та кам’яного виробництва, перші вози, дерев’яні плуги, серпи, коси; хати й землянки, господарські будівлі, перші городища.

Спершу мати, пізніше батько — голова родини (патріярхат); початки соціяльних відмінностей, кістякові й тілопальні поховання з жінками й дітьми; культ богині плодючости; тотемізм, початок культурної нівелізації.

Місцеві:

трипільська, катакомбова, зрубна, скринькова, кіммерійська, ґетська.

Чужі: лійкуватих пугарів, шнурової кераміки, майкопська, унєтицька, лужицька, комарівська, білопотоцька.

Гальштатська доба

800 — 500 до Хр.

Ті самі форми господарства; оброблення заліза, бронзи й золота; хати, городища, селища.

Патріярхат, початки племінної організації та невільництва; культ богині плодючости, померлих та сил природи, тотемізм; тілопальні й кістякові поховання з жінками й невільниками під могилами, в кам’яних та дерев’яних гробницях; початки грец. культ. впливів.

Місцеві:

білогрудівська, попелищ, висоцька, ґетська.

Чужі:

грецька, скитська, лужицька, трацька, кобанська, скірська.

Лятенська доба

500 — 0 до Хр.

Хліборобство, скотарство, торгівля (перші монети); масове виробництво залізного знаряддя і зброї, оброблення заліза й ін. металів, емалювання, перше ганчарське коло; ті самі житлові умови.

Патріярхат; перша держ. організація (Боспорське царство); такий самий культ; тілопальні поховання; кельтські впливи.

Місцеві: тілопальні «поля поховань», висоцька, ґетська.

Чужі: грецька, скитська, сарматська, бастарнська (кельтська), венедська.

Доби

Матеріяльна культура

Соціяльна структура й духова культура

 Археологічні культури

Римська доба

1 — 375 по Хр.

Хліборобство, скотарство, торгівля, промисел, виноробство, оброблення заліза й ін металів, із вживанням емалю й дорогих каменів; ті самі житлові умови.

Патріярхат; Боспорське царство, впливи римських провінцій; такий самий культ і похоронний обряд.

Місцеві: тілопальні «поля поховань», ґетська (липицька).


Чужі:

греки, римляни, ґоти, алани, венеди, ґепіди.

Доба переселень народів

375 — 800

Ті самі форми господарства, роди промислів та житлові умови; на півдні початки кам’яного будівництва; зубожіння через навалу азійських кочовиків.

Патріярхат; племінна організація; культ предків та сил природи; тілопальні поховання.

Місцеві: анти, дуліби, ґети.


Чужі: гуни, алани, ґоти, авари, болгари, хозари.

Княжа доба

800 — 1340

Ті самі форми господарства, промислів та житлові умови; багато оборонних городищ, дерев’яне, цегляне й кам’яне будівництво.

Патріярхат, відтак христ. родина; племінна організація, князівства, київська, згодом гал.-волинська держава; поганські вірування, згодом християнство.

Місцеві: поляни, деревляни, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати.


Чужі: варяги, угри, печеніги, половці, татари.


Для залізної доби (800 — 500 до Хр.) «укр. гальштат» (Я. Пастернак, 1935) виявився культурою, нащадків трипільських племен (П. Курінний, Білогрудівська культура), а висоцька культура пов’язана з нащадками надбужанських неолітичних племен. З півд.-укр. грец. колоній краще досліджена Ольвія й Херсонес, і тільки останнім часом присвячено більше уваги Пантікапеєві, Теодосії, Фанагорії та Неаполеві скитському. Ще не цілком задовільна льокалізація Геродотових хліборобських племен на Україні, як не досліджена й культура місцевого населення гор. Подністров’я та півн. Прикарпаття.

В лятенську (500 — 0 до Хр.) й у римську (1 — 375) добу Придніпров’я було напевно зайняте праслов’янами, великі «поля поховань» яких уже добре досліджені (В. Хвойка, В. Петров). їх ювелірні вироби з червоним емалем торг. шляхом проходять на Литву, де сприяють буйному розквітові т. зв. клайпедської культури (А. Спіцин). В Причорномор’ї на старій грецькій основі інтенсивно розвивається ремісниче й ювелірне виробництво, якого не припинила й інвазія ґотів (М. Міллер). У гор. Подністров’я, за археологічними знаходами, з півн. заходу вдираються войовничі праслов’яни-венеди (переворська культура), з півдня просуваються хлібороби-ґети (липицька культура). Не досліджені ще селища венедів та народу «полів поховань», а також археологічно ще не охоплене місцеве хліборобське населення зах. укр. земель того часу.

Доба переселення народів (375 — 800) належить до найменше вивчених з археологічного погляду на Україні. Добре відомі тільки понтійські ювелірні вироби, що їх ґоти розносили під своїм іменем по Центр. Европі (М. Міллер, Й. Вернер), частково досліджені передкняжі городища роменського типу VI — VII ст. (М. Макаренко, Б. Рибаков), але ще дуже мало вивчені селища й погребища антів у Подніпров’ї й місцевого населення зах. укр. земель та селища нащадків ґетських племен у півд. Галичині та Буковині. Не знайдено ще археологічних пам’яток, залишених гунами, болгарами та аварами на Україні. На Закарпатті досліджено тільки селища в Мукачеві й Берегові, певних слов. знаходів там ще нема.

З археологічних пам’яток княжої доби (800 — 1340) найкраще досліджені архітектурні в Києві (Д. Мілєєв, М. Каргер), Чернігові (М. Макаренко), Галичі-Крилосі (Я. Пастернак), Володимирі Волинському (Прахов, В. Суслов), Городні (Ю. Йодковський, З. Дурчевський), Переяславі (М. Каргер) та ін.

Розкопами великого числа могил добре вивчений похоронний обряд княжої доби (В. Антонович, К. Антонович-Мельник, С. Гамченко й ін.), цілком задовільний стан дослідів над ювелірним виробництвом, ганчарством та ін. видами ремесла (М. Біляшівський, М. Макаренко, Л. Мацулевич, Б. Рибаков й ін.). Але з бл. тисячі городищ на Україні систематично розкопано лише десяток: Київ (В. Хвойка, І. Хойновський, Д. В. Мілєєв, В. Козловська, Ф. Мовчанівський, М. Каргер), Галич-Крилос (Я. Пастернак), Княжа Гора (М. Біляшівський), Білгородка (В. Хвойка), Вишгород (Ф. Мовчанівський, Б. Рибаков), Райки (Ф. Мовчанівський), Пліснеське (Т. Зємєнцький, Я. Пастернак), Белз (Я. Пастернак), Давидгородок (Р. Якімовіч) та Городно (Ю. Йодковський, З. Дурчевський), зокрема не досліджені княжі городища в Перемишлі, Звенигороді та Теребовлі; фраґментарно досліджено житлові умови на селищах навколо городищ (Городок б. Рівного), я, напр., одяг княжих часів відомий переважно з фресок та мініятюр.

Археологічні досліди на Україні в різні часи провадили такі установи й т-ва: Временный Комитет для изыскания древностей в г. Киеве (1835 — 43), Императорское Одесское Общество Истории и Древностей (1839 — 1914), Киевская Археографическая Комиссия (1843 — 72), Историческое Общество Нестора-Летописца в Києві (1853 — 1917), Наук. Т-во ім. Т. Шевченка у Львові (1873 — 1939), Археологічне Т-во в Чернівцях (з 1890), Київ. Іст. Музей, під різними назвами (З 1904), Укр. Наук. Т-во ім. Т. Шевченка в Києві (1908 — 34), Киевское Общество Охраны памятников старины и искусства (1913 — 17), Укр. Громадський Комітет охорони пам’яток старовини в Києві (1917 — 20), Укр. Наук. Т-во дослідження й охорони пам’яток старовини й мистецтва на Полтавщині (1918 — 30), Всеукр. Археологічний Комітет ВУАН у Києві (1920 — 33), Інститут Історії Матеріяльної Культури АН УРСР у Києві (1934 — 37), Археологічний Інститут АН УРСР у Києві (з 1938) з філією у Львові (1939 — 41 і від 1944). Крім того, досліди укр. старовини провадили рос. (з 1846), поль. (з 1872), угор. (з 1870-их pp.) та рум. (1918 — 44) археологічні товариства.

Нині центр. установою А. д. на Україні є Інститут Археології Академії Наук УРСР в Києві, з філіялом у Львові, що дає «відкритим листом» дозвіл на ведення розкопів наук. підготованим особам.

Вік археологічних знаходів нині визначається за допомогою 1. відносної (релятивної) хронології, коли речі при порівнянні характеризуються одні як давніші, другі — як новіші, 2. абсолютної хронології (датування вікалін чи роками), 3. методи «карбон 14» (ступінь радіоактивности викопаних кісток і вугілля).

Я. Пастернак


Археологічні збірки України, найбагатші у Києві, Одесі, Львові, Мукачеві; менші по багатьох музеях України й за кордоном (Москва, Ленінград, Варшава, Відень, Будапешт). Приватних збірок було давніше кілька десятків, вони згодом перейшли в археологічні музеї.


Археологічні з’їзди на Україні відбулися в Катеринославі (1905), Києві (1875, 1899), Львові (1885), Одесі (1884), Харкові (1902) та Чернігові (1908). Після революції їх місце зайняли в УССР всесоюзні археологічні конференції (Керч 1926) та конференції Ін-ту Археології АН у Києві (4 до 1941 p.). Археологи із зах. укр. земель та еміґрації брали участь у міжнар. з’їздах археологів та істориків (Варшава 1933, Лондон 1934, Брюссель 1935, Осло 1936, Букарешт 1937, Берлін 1939).


Археологічні мапи України. За ініціятивою В. Антоновича були видані А. м. губерній: Волинської (В. Антонович, 1902), Подільської (Ю. Сіцінський, 1909), Харківської (Д. Багалій, 1902) та Херсонської (В. Ястребов, 1899). Матеріяли до А. м. сх. Галичини зібрав Б. Януш („Zabytki przedhistoryczne Galicyi Wschodniej“, Львів 1918) та Я. Пастернак (в рукописі), до Карп. України Т. Легоцький („Adatok hazank archeologiajahoz“, Мукачів 1892, 1912), Ян Айзнер (Братіслава, в рукописі) та Я. Пастернак („Ruské Karpaty v archeologii“, Прага 1928), до Буковини Я. Пастернак.


Археологічні розкопи, на Україні почалися переважно із старовинних могил, що ними була густо засіяна вся країна. Розкопували загальноприйнятим раніше способом — тільки двома ровами навхрест, залишаючи решту недослідженою («начетверо розкопана, розрита могила» у Т. Шевченка). Тепер розкопують цілі могили способом хрестового сторчового перерізу, при чому чотири сектори могили розроблюються метровими квадратами, щоб легше було скласти плян розташування знахідок, Селища та городища з культ. верствами розкопуються великими площами, методою метрових квадратів. Подібним способом досліджуються і останки архітектурних пам’яток. Нових фахівців (аспірантів) для ведення розкопів готують в Ін-ті Археології АН УРСР у Києві та при катедрі археології Львівського Ун-ту. Дозвіл на археологічні розкопи дає «відкритим листом» тільки Ін-т Археології АН у Києві для всіх укр. земель.

Я. П.


Археологія України, див. табл., ст. 65-67.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.