[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 40-53.]

Попередня     Головна     Наступна





Аматорський театр, в якому виконавцями виступають не професійні актори, відіграв велику ролю у розвитку театру на Україні, а ще більшу — в пробудженні укр. нац. свідомости. Самим своїм походженням театр зв’язаний із самодіяльним нар. мистецтвом (драматичний елемент календарних обрядів, весілля та ін.) У п’єсах шкільного театру на Україні 17 — 18 вв. грали аматори — студенти Київ. Академії та колеґій; на Зах Укр. Землях ці вистави подекуди дожили до 40-их pp. 19 в. З аматорських вистав 1780 — 90-их pp. виник на поч. 19 в. театр у Харкові. Домашній аматорський театр ген.-губернатора Я. Лобанова-Ростовського, де грав Котляревський, дав початок полтавському театрові; перші п’єси Котляревського й Квітки виставляють аматори по різних мм. України. 1848 виник аматорський гурток І. Озаркевича в Коломиї; за ним почалися вистави у Львові, Перемишлі, Тернополі та ін. містах Галичини. В 1860-их pp. аматорські вистави особливо ширяться в Полтаві, Чернігові, на Херсонщині (зокрема в Бобринцій Єлисаветі, де в них беруть участь Кропивницький і брати Тобілевичі) й ряді ін. м. Особливе значення в 60 — 70-их pp. має А. т. у Києві, організований чл. Київ. Громади, в 70-их pp. — при участі М. Старицького і М. Лисенка. При створенні перших укр. проф. труп до них прийшло чимало визначних акторів А. т. Після заборони 1876 вистави А. т. відбувалися здебільша закрито в приватних залях, а після вид. закону 1880 — відкрито з дозволу місцевої адміністрації, за винятком Києва, де ще 1883 тривали вистави в приватному домі, а 1882 — 92 дозволялася лише одна відкрита вистава А. т. на рік. Від 1880, не зважаючи на тиск адміністрації, ч. укр. аматорських гуртків безперервно зростало по містах, м-ках, великих селах, цукроварнях (з кін. 90-их pp. навіть у військ. касарнях). При невисокому здебільша мист. рівні, вистави А. т. в добу заборон укр. друкованого слова були єдиним способом ширення укр. свідомости і культури в межах Рос. імперії. З появою «Просвіт» (з 1905) укр. А. т. зростає; діяльність його не меншає і з забороною «Просвіт», захоплюючи навіть роб. передмістя Києва (М. Старицька), Харкова (Г. Хоткевич), Катеринослава, (Н. Дорошенко) та ін. Не зустрічаючи значних адміністративних перешкод, А. т. у Галичині в кін. 19 і у 20 в. надзвичайно поширився, увійшовши перев. в широко розгалужену мережу «Просвіт»; на Буковині до ширення А. т. спершу спричинилося роб. т-во «Зоря». Своєрідним явищем був нар. Гуцульський театр О. Гулейчука та Г. Хоткевича перед першою світовою війною. Після 1920 діяльність А. т. в Галичині зростає далі, не зважаючи на намагання поль. адміністрації перешкодити його поширенню. На Закарпатті А. т., відомий з пол. 19 в., набув поширення в 20 — 30-их pp.; аматорські гуртки поставали при читальнях під проводом учителів і священиків. Після інтенсивного збільшення ч. аматорських гуртків по всій Україні в 1917 — 20 pp., діяльність аматорів в УССР була поступово обмежена в рамках «гуртків самодіяльности» з точно визначеним репертуаром перев. злободенних аґітаційних невеликих п’єс

Література: Антонович Д. Триста років укр. театру. 1619 — 1919. Прага 1925.

Р. М.


Амбодик, див. Максимович Нестор.

[Амбодик, див. Максимович-Амбодик Нестор. — Виправлення. Т. 11.]


Амброжевич Вячеслав (Чеслав), археолог, доц. палеонтології в Чернівецькому Ун-ті провадив у добу між двома світовими війнами досліди палеолітичних стоянок на Дністрі; публікації в нім., рум., франц. та бельг. археологічних журналах.


Амброзій, муляр, майстер у Львові 17 в.; разом із Яковом, виконав ктиторські герби для підбанника Братської (Успенської) церкви у Львові в 1628 р.


Амбулаторії, лікувальні установи для допомоги хворим, що до них приходять і для відвідувань хворих удома. Перші окремі А. з’явилися на Україні в 18 в.; число їх стало збільшуватися з 1864, коли розвинулася земська медицина (основна форма А. — обслуговування населення земськими фельдшерами по більших селах, де не було лікарів). Однак і далі стан мережі лишався недостатнім. У 1926 р. на Україні було 1 907 А., і за офіц. даними 1928 на селі на 1 лікаря припадало 7 428 меш.; в 1939 в УССР (без зах. земель) міських амбуляторно-поліклінічних закладів було лише 2 070, обслуговуваних лікарями сільських А. — 2 856, фельдшерсько-акушерських пунктів — 5 289. А. мають тепер розширений обсяг завдань: обслуговування населення терапевтичною, хірургічною, гінекологічною й зуболікарською допомогою, а також сан.-профілактична, сан.-освітня й протиепідемічна робота (щеплення, боротьба з бацилоносіями та ін.). Крім міських і районових, є А. закритого типу, що обслуговують працівників підприємства лише за місцем їх роботи. З 1947 більшість А. в УССР об’єднана з лікарнями, самостійні А. працюють лише по селах; обладнані вони перев. примітивно, чимала їх частина обслуговується фельдшерами й акушерками.

Г. Ш.


Амвросіївка (VI — 19), м. в півд.-сх. частині Донбасу, р. ц. Сталінської обл. Великий цементний завод.


Амвросій Гудко († 1917), єпископ, укр. правос. церк. діяч; ректор Волинської Духовної Семінарії, архимандрит, з 1905 — вікарний єп. крем’янецький; підтримуючи нац. свідомість вірних, всупереч забороні, виголошував проповіді укр. мовою. Загинув у Вятській губ. під час больш. революції.

[Амвросій Гудко (?, Холмщина — 1918). — Виправлення. Т. 11.]


«Америка», 1886 — 90, перший укр. часопис в ЗДА, спочатку нереґулярний двотижневик, згодом тижневик; засновник і видавець о. Іван Волянський, потім парохія у Шепандо, Пенсільванія.


«Америка», з 1912 p., укр. кат. часопис в ЗДА (Філядельфія), орган Союзу Українців-Католиків «Провидіння»; спочатку тижневик, під час першої світової війни щоденник, 1918 — 50 pp. — тричі на тиждень, від 1950 знову щоденник. Редагували від 1914 р. о. Мирон Залітач, Антін Цурковський, д-р Осип Назарук, Володимир Лотоцький, д-р Льонгин Цегельський, Богдан Катамай, д-р Гр. Лужницький, Євген Зиблікевич. Друкується у власній друкарні.


«Американская Русь», 1909 — 14, тижневик, орган допомогової орг-ції закарп. українців «Русско-Народное Соединеніе» Пітсбурґ, Пенсільванія).


«Американскій Русскій ВЂстникъ», тижневик з 1891; орган «Соединенія Греко-Католическихъ Русскихъ Братствъ», допомогової організації закарп. українців у ЗДА. В 1952 змінив назву на «ВЂстникъ Греко-Кафолическаго Соединенія», друкується латинкою.


Американська Руська Народна Рада, заснована єп. С. Ортинським на Нар. з’їзді гал.-руських і угроруських кат. парохій у ЗДА в Філядельфії 8. 12. 1914 з метою допомагати жертвам війни в Галичині й на Закарпатті. В 1916, після смерти єп. С. Ортинського, представники Укр. Нар. Союзу і «Провидіння» перетворили АРНР на Укр. Раду.


Американська Руська Народна Рада, політ. орг-ція еміґрантів в ЗДА з Закарпаття, створена з метою вплинути на вирішення долі Карп. України по першій світовій війні; заснована 1918 p., гол. Григорій Жаткович. 1 з’їзд у Мокіспорті 26. 7. 1918 ухвалив такі можливості: усамостійнення Карп. України, об’єднання з Галичиною й Буковиною, широка автономія в ін. державі. Пізніше АРНР зблизилася з чехо-словацькими діячами в ЗДА, і в Скрентоні 12. 11. 1918 ухвалено резолюцію про приєднання Карп. України до Чехо-Словаччини «як її федеративної частини». Скрентонське рішення попереджував плебісцит у всіх карп.-укр. парохіях ЗДА з вислідом: 67% за Чехо-Словаччину, 28% за Україну, 5% ін. (Угорщина, Галичина, Росія, самостійність). Рішення АРНР затвердила в травні 1919 Центр. Руська Нар. Рада в Ужгороді. АРНР існувала далі і не раз виступала з протестами проти нездійснення автономії Карп. України урядом ЧСР (1920, 1922).

[Американська Руська Народна Рада, політ. орг-ція, м. б. Американська Народна Рада Угро-Русинів.Виправлення. Т. 11.]

В. М.


Американсько-Український Комітет Визволення України, створений в ЗДА 1932 при «Провидінні» в Філядельфії, коли ця орг-ція вийшла зі складу Об’єднання Укр. Орг-цій в Америці (заснованого 1922). Амер.-Укр. Комітет перестав існувати 1940 після виникнення Укр. Конґресового Комітету.


Амманн (Ammann), Альберт-Марія (* 1892), свящ., єзуїт, церк. діяч, історик церкви, проф. Папського Сх. Ін-ту в Римі. Видав м. ін.: „Wladimir, dem apostelgleichen zum Gedächtnis“ (1939); „Der Aufenthalt der ruthenischen Bischöfe H. Potij und C. Terlecki in Rom 1595 — 96“ (1945); „Abriss der ostslavischen Kirchengeschichte“ (1950).


Ампір, мист. напрям доби Наполеона — «стиль імперії», що постав під впливом наслідування античних, рим., зразків шляхом зменшення зайвих оздоб і поширився по всій Европі в першій пол. 19 в. (особливо прийнявся в архітектурі й ужитковому мистецтві). На Україні стиль А. набрав багато своєрідних рис в архітектурі храмів, гром. будов і приватних будинків, напр., соборна церква в Хоролі, дзвіниця Харківської катедри 1844, будівлі архітекторів В. Ярославського в Харкові й на Херсонщині, А. Меленського — в Києві (див. ЕУ I, стор. 811).


Амурська область (Амурщина), адміністративна одиниця Далекого Сходу в РСФСР на лівому березі р. Амур, 365 000 км² бл. 600 000 меш.; за переписом 1926 р. українці становили 1/4 всього населення (в дійсності більше).


Анабаптисти (перехрищенці), протестантська секта, постала в Саксонії, біля Цвікав (1522); визнають одинокоспасенність віри, відкидають зовн. обрядовість, заперечують важливість хрищення дітей. На Україні А. були поширені всуміш із баптистами серед нім. колоністів та в околицях їх поселення; рух існував і на Зах. Україні між двома світовими війнами як явище нечисленне.


„Analecta Ordinis S. Basilii Magni“, див. «Записки Чина св. Василія Великого».


Ананевич Йосафат, світське ім’я Омелян (* 1888), свящ., кат. церк. діяч родом з Галичини, з 1911 працював в Арґентіні; з 1918 — в Бразілії, 1933 — в ЗДА: 1945 зорганізував вітку чину Францісканів візант.-слов. обряду в Сайбертсвілі (Пенсільванія).


Ананьїв (VI — 10), м. на півд.-сх. частині Подільської височини; р. ц. Одеської обл., 19 000 меш. (1932). Харч. пром-сть, технікум механізації сіль. госп-ва. Через віддалення від залізниці розвивається слабо. Краєзнавчий і природничий музей. У р-ні садівництво і виноградництво. А. постав у пол. 18. в. і входив до складу Туреччини (Молдавія), під Росією від 1792 (на основі Яської угоди), пов. м. Херсонської губ.


Ананьїн Степан, проф. психології та педагогіки Київ. Ун-ту і Київ. Жін. Курсів, з 1921 — Київ. ІНО. Ряд праць, зокрема «Трудове виховання, його минуле і сучасне».

[Ананьїн Степан (1875 — 1942). — Виправлення. Т. 11.]


Анапа (IX — 18), м. і порт на Чорному морі; р. ц. Краснодарського краю. 13 500 меш. (1926). Великий кліматичний курорт (морські купелі, добрий пляж, грязьолікування). В околицях виноградництво й садівництво. В минулому на місці А. була грец. колонія Горгіпія (розкопи Блаватського, 1949).


Анархісти на Україні, прихильники вчення, що заперечує держ. владу, приватну власність, право й зовн. примус, були зв’язані з різними течіями рос. анархізму: анархо-комунізмом, анархосиндикалізмом і анархо-індивідуалізмом. Ні одна з цих течій не мала укр. характеру, залишаючись явищем, імпортованим з Росії. Перші гуртки А.-комуністів постали серед робітників в Одесі в кін. 19 в. під впливом пропаґанди ідей рос. анархіста кн. П. Кропоткіна; вони були почасти ліквідовані поліцією 1902, почасти розпалися; після 1905 діяльність А. пожвавішала, виявляючись у пропаґанді, а гол. терористичних актах та експропріяції держ. і приватних грошей (зокрема в Одесі); спроба А.-синдикалістів створити орг-цію в Харкові 1905 — 06 успіху не мала; в наслідок внутр. розкладу (провокація, бандитизм) в кін. 1907 групи А. здебільша зникли; в Одесі й Катеринославі, де вони трималися до 1908, чимало А. скарано на смерть. В 1917 в ряді міст України виникли знову групи А. різних течій, що спочатку підтримували большевиків, але часом уже тоді виступали проти них. У Києві відновив ліквідовану 1910 групу А.-комуністів О. Феофілактов, що деякий час співпрацював із ватажком київ. большевиків Ю. П’ятаковим. На весні 1918 разом із червоними частинами з України, переважно з Донбасу, відступали численні загони А., що уславилися грабуванням міст. Тоді ж почалася боротьба большевиків з А. і роззброєння цих загонів; серед організаторів атентату на Московський Комітет РКП у вересні 1919 були А. з України, їх ліквідувала ЧК. В 1918 — 1921 pp. частина селянських партизанських рухів на Україні була керована А. Найвизначніший із них Нестір Махно, що використовував стихійний сел. рух на території повітів: Новомосковського, Павлоградського й Олександрівського Катеринославської губ., Костянтиноградського й Кременчуцького Полтавської губ. і Куп’янського та Ізюмського Харківської губ., у 1918 виступив проти укр. влади; ворожу позицію щодо Укр. Держави Махно займав і пізніше. При наступі Денікіна 1919 Махно виступив проти больш. командування, якому взимку 1918 — 19 підкорився, й у р-ні Одеси бився проти червоних разом із рештками війська Григорієва; влітку 1919, об’єднавши больш. частини, відрізані наступом білих, оперував у тилу Денікіна; при наступі большевиків 1919, після короткочасного порозуміння, провадив проти них воєнні дії, однак при наступі на Вранґеля у вересні 1920 знову приєднався до червоної армії. В кін. 1920 і 1921 окремі загони Махна й численні ін., що з ним солідаризувалися, спираючись на підтримку укр. селянства, провадили партизанську боротьбу проти большевиків, убиваючи комуністів, представників сов. влади й комітетів незаможних селян, нищачи силоміць створювані с.-г. комуни, колективи та ін. Після тривалої боротьби червоні частини розгромили Махна, й він восени 1921 утік за кордон. Програма махнівського руху була складена рос. А.; вона являла невиразну суміш анархо-синдикалістських ідей і сприйнятних для розворушеного революцією селянства гасел (про народну волю, совєти без комуністів, розподіл землі місцевими органами влади, вільний обмін товарами), скерованих проти колгоспів, конфіскації хліба й терору ЧК. При штабі Махна в Гуляй-Полі існував «вольный всенародный совет»; його пропаґандисти (Б. Волін, Н. Попов, Марін-Аршинов та ін.) видавали органи А.: «Путь к свободе», «Набат», брошури й листівки. При штабі Григорієва поруч лівих с.-р. були також А. При більших частинах махнівського руху були А. — політ. керівники культвідділів частин. З переходом до нової екон. політики й пом’якшення сов. режиму супроти селянства в 1921 й наступних pp. рештки махнівського руху були ліквідовані. Останнім відомим виявом діяльности А. на Україні були групи «рабочей оппозиции», що виникла в РКП(б) в 1920 р. (з Шляпніковим, Медвєдєвим і Коллонтай на чолі) й протиставила ком. партії профспілки як найвищу форму орг-ції робітників. Після розгрому на з’їзді в Москві 1920 роб. опозиції, яка була кваліфікована як «антипартійна анархо-синдикалістська група», окремі чл. її приєдналися до троцькістів і були разом із ними ліквідовані.

М. Ковалевський


Анастазієвський Микола (* 1891), маляр із Галичини, з 1950 в ЗДА; побутові сюжети, натюрморти.

[Анастазієвський Микола (1891, Скала, Борщівський пов., Галичина — 1974, Міннеаполіс). — Виправлення. Т. 11.]


Анастасіївка (VI — 10), с. на Надозівському низу; р. ц. Ростовської обл. РСФСР. Чисто укр. р-н.


Анастасія (11 в.), дочка Ярослава Мудрого; є звістки, що А. була дружиною угорського короля Андрія I.


Анастасія, Настася Чагрівна (12 в.), боярська дочка, невінчана дружина галицького кн. Ярослава Осмомисла, спалена боярами.


Анатоль, маляр 17 в., ієромонах, заступник єп. Волинської єпархії, 1675 змалював «Облогу Почаєва турками».

[Анатоль (Анатолій) (* Волинь). — Виправлення. Т. 11.]


Ангел, отаман повстанців, 1919 діяв проти большевиків на Чернігівщині.


Ангелович Андрій (1766 — 1820), брат гал. митр. Антона; правник-адвокат, з 1797 проф. канонічного права у Львівському Ун-ті, автор праці «Право канонноє» (лишилася в рукописі).


Ангелович Антін (1756 — 1814), митр.; вихованець Барбареуму, ректор семінарії і проф. догматики, 179.5 єп. перемиський, 1798 адміністратор львівської єпархії, в 1804 — холмської, а 1805 і львівської. Написав історію укр. церкви; був учителем Йосифа II.

[Ангелович Антін (* Гринів, Бібрський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Ангідрит, мінерал, безводний кальцій-сульфат (CaSO4), сировина для виробу цементу, сірчаного квасу, штучного добрива; А. є в складі укр. кавказького гіпсово-ангідритового пояса (Добруджа — Каспійське море); найважливіше родовище — Артемівське (Донбас), також великий Коджох (Кубанщина), Бермамитське (Кисловодський р-н).


Англізми, слова, позичені з англ. мови. В укр. мові їх число невелике, більшість з них проникла в укр. мову недавно (19 і 20 в.) і переважно не безпосередньо, а через рос., поль. або нім. мову. Розмірно більше англізмів уживається в ділянках спорту й техніки.


Англія, див. Великобрітанія.


Англо-Українське Товариство в Лондоні, постало 1953 p.; ініціятори О. Герберт, Г. Фостер-Андерсон і Б. Волл. Перший гол. Т-ва В. Тілінґ (Teeling), чл. парляменту-консерватор; патрон Т-ва леді Бонем-Картер, дочка прем’єра Есквіта; почесний президент — леді Елдон, письм. Завдання Т-ва, м. ін., «підтримувати іст. права й стародавню евр. культуру укр. нації і сприяти незалежності України».


Андезит, молодовулканічна гірська порода, що складається з плагіоклазу і зерен піроксену, амфіболу, біотиту й ін.; будів. матеріял; поклади А. є на Закарпатті (вулканічні смуги Карпат), у Донбасі, на Кавказі й у Криму.


Андерс Владислав (* 1892), поль. генерал. Після поч. нім.-сов. війни й підписання сов.-поль. угоди 30. 7. 1941 — командувач поль. війська в СССР, до якого увійшло бл. 2 000 українців, поль. громадян, вивезених больш. владою з зах. укр. земель; після закінчення війни та розформування корпусу А. (1945) вони здебільша оселилися в Англії. На еміґрації А. обстоює претенсії Польщі на Сх. Галичину й Волинь.

[Андерс Владислав (1892, Блонь, Польща — 1970, Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Андерсон (Foster-Anderson) Герберт (1891. — 1954), англійський журналіст; один із ініціяторів Англо-Укр. Т-ва і перший його секретар (1953 — 54), знавець укр. справ.


Анджейовський (Andrzejowski) Антоній (1785 — 1868), природознавець, поляк з Волині, проф. у поль. Крем’янецькому Ліцеї, в 1839—56 у Ліцеї Безбородька в Ніжені; дослідник фльори Волині, Сх. Поділля, Херсонщини, автор наук. праць поль., франц. і рос. мовами.

[Анджейовський (Andrzejowski) Антоній (* Варковичі, Рівенщина, Волинь — † Ставище, Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Андієвська Емма (* 1931), укр. поетка на еміґрації; збірка «Поезії» (1951), переклади.

[Андієвська Емма (* Донецьке), поетка і прозаїк, маляр. Перша зб. „Поезії“ (1951), далі низка поетичних зб., зокрема „Каварня“ (1983), „Спокуси св. Антонія“ (1985), „Віґілії“ (1987), „Архітектурні ансамблі“ (1989) та ін. У прозі, крім on., романи: „Герострати“ (1970), „Роман про добру людину“ (1973), „Роман про людське призначення“ (1982). У малярстві А. працює від кін. 50-их pp. Численні виставки в ЗДА, Канаді, Европі, зокрема в Україні (Київ, Івано-Франківське, Львів). Чл. Спілки Письм. України з 1992. — Виправлення. Т. 11.]


Андреєв Володимир (* 1889). дендролог і ботанік (фахівець з медоносних рослин), проф. Харківського Ін-ту С.-Г. і Лісівництва та Київ. Лісотехнічного Ін-ту; підручник «Дендрологія» та ін. праці.


Андрейко Дмитро (1864 — 88), гал. композитор; зб. «Вінок з нар. мелодій» (1885).

[Андрейко Дмитро (1864 — 88), „Віночок з нар. мелодій“. — Виправлення. Т. 11.]


Андрейко Дмитро (1869 — 1925); пед. діяч в ЗДА (з 1907); автор «Букваря» й читанок для укр. парафіяльних шкіл в ЗДА; ред. шкільного ж. «Цвіток» і «Рідна Школа», видав зб. «Звуки України» (600 нар. пісень), 1923.

[Андрейко Дмитро (1869 — 1925), ред. шкільного ж. „Цвітка“. — Виправлення. Т. 11.]


Андрейчук Євсевій (1841 — 1910), правос. свящ. на Буковині, русофільський діяч, публіцист.


Андрелла Росвигівський Михайло († 1710), спочатку кат., згодом (1669) правос. свящ., полеміст на Закарпатті, політ. в’язень; написав кн. «Оборона вЂрному человЂку» та ін.

[Андрелла Росвигівський Михайло, м. б.: Андрелла (псевд. Оросвигівський) Михайло (1637, Росвигове, Закарпаття — 1710, Іза, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвич Каленик, запорізький «старший» (отаман) в 1609 — 11 і 1624 — 25, у церк. боротьбі стояв по стороні православних.


Андрієвич-Морарю (Andrievici-Morariu) Сильвестер, справжнє прізвище Мельник (1843 — 95), церк. діяч на Буковині, родом з Галичини, 1880 — 95 правос. митр. Буковини; українофоб, румунізатор бук. правос. церкви.


Андрієво-Іванівка (VI — 6), с. на р. Тилигул; р. ц. Одеської обл.


Андрієвська Олександра (* 1900), педагог-педолог, в 1920-их pp. працювала при Київ. Н.-Д. Катедрі Педології; «Проблема пед. процесу в освітленні психоаналізи» та ін. праці.


Андрієвська Ольга, в 1920-их pp. наук. співр. Комісії для складання словника укр. живої мови ВУАН; заарештована і заслана під час процесу СВУ, дальша доля невідома.


Андрієвський «Арсеній, укр. кат. єпископ холмський 1604 — 19, король Жигмонт III іменував його на подання митр. Іпатія Потія.


Андрієвський Борис (* 1898), лікар-хірург, з 1939 проф. хірургії в Дніпропетровському Мед. Ін-ті; автор понад 30 друкованих наук. праць; тепер на еміґрації в ЗДА.

[Андрієвський Борис (1898, Безсали, Полтавська губ. — 1962, Клівленд, Огайо). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Віктор (* 1885), гром. діяч, публіцист і педагог; земський діяч на Полтавщині, чл. полтавської Громади; губ. комісар освіти на Полтавщині 1917 — 1918; співзасновник Партії Хліборобів-Демократів (1917); з 1920 — на еміґрації. Автор праць і численних ст. у пресі з протисоціялістичним спрямуванням; м. ін. «З минулого» (1921), мемуари «Три громади» (1938), «М. Лисенко» (1942), «М. Міхновський» (1950) та ін.

[Андрієвський Віктор (1885, Полтава — 1967, Дорнштадт, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Дмитро (* 1893), політ. діяч і публіцист, інженер; чл. першого проводу Українських Націоналістів (1928), учасник установчого Конґресу ОУН 1929 і відтоді політ. і ідеологічний референт у Проводі ОУН (нині в Проводі ОУН полк. Мельника). 1944 р. — в’язень нім. концтабору у Бреці; з 1948 чл. УНРади і чл. її Викопного Органу; статті на теми ідеології українського націоналізму й укр. міжнародної політики.

[Андрієвський Дмитро (1892, Будки, Полтавська губ. — 1976, Дорнштадт, Німеччина; похований у Мюнхені). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Ераст (1809 — 72), лікар, д-р медицини Берлінського і Харківського Ун-тів; працював на Кавказі й на Україні (в Одесі); автор бл. 30 наук. праць із хірургії та бальнеології.


Андрієвський Іван (1759 — 1809), фізіолог; вихованець Київ. Духовної Академії, пізніше проф. Московського Ун-ту; численні наук. праці і підручники.

[Андрієвський Іван (* Чернігівщина — † Москва), піонер ветеринарної науки в Рос Імперії, вихованець Київ. Духовної Академії й Моск. Ун-ту, в якому був проф. ветеринарної медицини. — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Митрофан (1842 — 87), філолог, етнограф і педагог; праці про «Слово о полку Ігореві», «Казацкая дума о трех азовских братьях» (1884) та ін.

[Андрієвський Митрофан (* Канів — † Катеринослав). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Олександер (1869 — 1930), укр. етнограф; співр. Етногр. Комісії УАН, опрацював «Бібліографію літератури з укр. фолкльору» (1930).

[Андрієвський Олександер (* Бирине, Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Олексій (1845 — 1902), історик і педагог, працював у Києві, Катеринославі й Одесі, ред. «Киевских Губ. Ведомостей», співр. ж. «Киевская Старина»; статті про Шевченка, 10 книг «Исторические материалы из архива Киевского Губернского Правления» (1882 — 1886), «Материалы для истории Запорожья» (1893) та інші праці з укр. історії.

[Андрієвський Олексій (* Канів — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Опанас (1878 — 1955), політ. діяч, мировий суддя, адвокат, чл. Укр. Партії Самостійників-Соціялістів, Нац. Союзу і Директорії. На еміґрації проф. УВУ в Празі.

[Андрієвський Опанас (* Уманщина — † Шпітталь-ан-дер-Драв, Австрія), проф. УВУ (1924 — 37). — Виправлення. Т. 11.]


Андрієвський Петро (* 1880), біолог-бактеріолог, проф.; один із засновників РУП; працював у Москві, Харкові; на еміґрації проф. УВУ в Празі; провадив дослідницьку роботу у франц. Судані; згодом проф. у Варшавському Ун-ті і Львівській Ветеринарній Академії.


Андрієвський Степан (1760 — 1818), військовий лікар, організатор мед. освіти; вчився в Київ. Академії, потім у Петербурзькій Шпитальній Школі; 1792 чл. Мед. Колеґії, дир. утвореної за його проєктом петербурзької Мед.-Хірургічної Академії, яку А. перетворив на зразковий для тих часів заклад.


Андрієвський Юхим († 1840). лікар і мед. діяч укр. походження; вихованець Київ. Семінарії та Медично-Хірургічної Академії в Петербурзі, ляйбмедик, д-р медицини honoris causa, засновник і гол. Т-ва Лікарів у Петербурзі.


Андрієнко-Нечитайло Михайло (* 1894), маляр із Херсонщини; мист. освіту здобув у Петербурзі; з 1924 в Парижі; відомий театральний декоратор модерного напряму, портрети, натюрморти й ін. (див. ЕУ I, стор. 831, табл. XIX).

[Андрієнко-Нечитайло Михайло (1894, Одеса — 1982, Париж). Література: Marcadé J.-Ci. et V. Andreenko. Льозанна 1978. — Виправлення. Т. 11.]


Андріївна (IV — 17), с. м. т. Балакліївського р-ну Харківської обл., на Донецькій низовині.


Андріївка (VI — 17), с. на р. Обиточна в Надозівській низовині; р. ц. Запорізької обл.


Андріївський собор, собор св. Андрія Первозваного у Києві, збудований в 1744 — 67 pp. за проєктом італ. архітекта Бартольомео Растреллі в стилі рококо з деякими переходовими формами до клясицизму; одна з окрас столиці (див. ЕУ I, стор. 803, табл. 7).


Андрій Первозваний, св., брат св. Петра, перший покликаний Христом (Євангеліє від Івана, гл. 1,40). Помер мученичою смертю на скісному хресті, мабуть в Ахаїї. Відомий переказ про те, що св. А. проповідував у країнах навколо Чорного моря й подорожував Дніпром до Новгорода і Балтицьким м. до Риму. Звідси і візантійська, і укр. церква пов’язують початки свого християнства з його іменем. Т. зв. «Андріївська леґенда» має своїх оборонців і противників.


Андрій († бл. 726), архиєп. крітський, письменник, проповідник і церк. поет, автор «Великого покаянного канону», одного з найвідоміших у давній перекладній укр. літературі.


Андрій I, угор. король 1046 — 60; під час боротьби за престол перебував «на Русі», є думка, що був одружений з дочкою Ярослава Анастасією.


Андрій Боголюбський (бл. 1110 — 74), син Юрія Долгорукого, суздальський кн. 1157 — 74; 1169 зруйнував Київ; засновник майбутньої моск. держави. Убитий суздальськими боярами, що чинили опір його автократичній політиці.

[Андрій Боголюбський (бл. 1111 — 1174). — Виправлення. Т. 11.]


Андрій II, угор. король 1205 — 35; по смерті Романа Галицького прийняв титул короля Галичини й Володимири; борючись із Данилом, намагався посадити в Галичині синів Коломана й Андрія.

[Андрій II (1175 — 1235). — Виправлення. Т. 11.]


Андрій († 1233), угор. королевич, син Андрія II, претендент на галицьке князівство; помер у Галичі, обложеному кн. Данилом.


Андрій (13 в.), боярин, полководець Данила Галицького, в 1240 — 50 pp. брав визначну участь у походах проти поляків, угрів і литовців.


Андрій Юрійович (14 в.), гал.-волинський кн., правив із братом Львом бл. 1308 — 23, тримаючись союзу з нім. орденом і Польщею, вів боротьбу з татарами й литовцями; із смертю А. і Льва в Галичині скінчилася династія Мономаховичів.

[Андрій Юрійович (? — бл. 1323). — Виправлення. Т. 11.]


Андрій, видатний маляр поч. 15 в.; майстерно виконав фрески в каплиці св. Тройці в Люблині (цикл з Нового Завіту), де зберігся його підпис кирилицею з датою 1415 p.; новатор і творець власного стилю, не схожого ні на візант., ні на зах.-евр.

[Андрій, видатний маляр (* Волинь), зберігся його підпис кирилицею з датою 1418. — Виправлення. Т. 11.]


Андрій, священик родом з Ярослава, написав у Львові 1585 рукописне учительне євангеліє.


Андрія св. день, 13 грудня за н. ст., старовинне нар. свято молоді. В цей день дівчата ворожать про майбутнє подружжя, а парубки часто їм у цьому перешкоджають. Увечорі збираються разом парубки й дівчата на вечерницях або в найнятій для цього хаті; тут відбувається «кусання калити», що її печуть на цей вечір дівчата.


Андріяшев Олександер (1863 — 1932), історик, наук. співр. Київ. Центр. Архіву Давніх Актів; «Очерк истории Вольгаской земли с 14 в.» (1887), «Нарис історії колонізації Київ. землі до кінця 15 в.» (1926).

[Андріяшев Олександер (1863, Чернігів — 1939, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Андріящук Григорій, політ.- діяч Буковини між двома світовими війнами; 1920 і 29 посол до рум. парляменту від соц.-дем. і нац.-цараністичної партій; виступав проти Укр. Нац. Партії і укр. нац. домагань.


Андромеда (Andromeda polifolia L.), кущ із родини вересуватих, з зимозеленими листками і рожево-білим цвітом, росте на болотах і торфовищах. Шкідлива для овець і кіз.


Андронівська культура, урало-алтайська степова культура (1700 — 1200 до Хр.), виникла під впливом півд.-укр. культури катакомбових поховань (С. Кисельов 1951).


Андрофаги, фінське мисливське плем’я, що за часів Геродота (5 в. до Хр.) жило на схід від неврів, мабуть на Чернігівщині.


Андрохович Амвросій (1879 — 1942), педагог (україніст) і історик, д. чл. НТШ. проф. Богословської Академії у Львові; автор праць про „Barbareum“, „Studium Ruthenum“, «Папська Колеґія Театинів»,«Гр.-Кат. Ген. Духовна Семінарія» у Львові і ст. про гал. шкільництво кін. 18 й поч. 19 в.

[Андрохович Амвросій (* Лисець, Станиславівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Андрузький Юрій (1827 — рік смерти невідомий), чл. Кирило-Методіївського Братства, студент Київ. Ун-ту; під час слідства обтяжив зізнанням Шевченка; за рев. переконання в 1850 — 55 був на засланні в Соловецькому манастирі.

[Андрузький Юрій (* Вечірки, Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Андрусишин Кость (* 1907); укр. літературознавець і мовознавець (романістика, славістика), проф. Саскачеванського Ун-ту (Канада), автор ряду статтів на теми нової укр. літератури й перекладів укр. творів на англ. мову, упорядник великого укр.-англ. словника.

[Андрусишин Кость (1907, Вінніпеґ — 1983, Саскатун). — Виправлення. Т. 11.]


Андрусів Микола (1861 — 1924), геолог і палеонтолог, проф. Київського Ун-ту (1904 — 12), чл. Укр. і Рос. Академій Наук. Дослідник геології Півд. України, зокрема неогену Понтокаспійського басейну; „Südrussische Neogenablagerungen“ (1897 — 1899, 1906) і багато ін. праць.

[Андрусів Микола (*Одеса — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Андрусів Петро (*1906), маляр, ілюстратор; студіював у Варшавській Академії Мистецтв, працював у Галичині, брав участь у виставках укр. графіки в. Берліні та Празі 1934 — 1935 pp., з 1948 в ЗДА; портрети, розписи церков, краєвиди, графіка, ст. з теорії мистецтва.

[Андрусів Петро (1906, Каменобрід, Львівщина — 1981, Рівергед, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Андрусівський договір про перемир’я на 13½ pp., укладений 13. 1. 1667 в с. Андрусові б. Смоленську між Польщею і Москвою після війни, що почалася в 1654 р. За А. д. Лівобережна Україна залишилася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі; Київ мав лишатися в моск. руках на 2 роки, що однак перетворилося на постійне володіння; Запорізька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі і Москви. Це був перший поділ України, потверджений т. зв. «вічним миром» 1686 р.


Андрусяк Василь (1912 — 46), псевд. Грегіт, Різун, полк. УПА й командир відтинка «Чорний Ліс», відомий з низки успішних боїв; загинув забитий больш. аґентом.


Андрусяк Микола (*1902), історик, проф. УВУ, д. чл. НТШ; «Зв’язки Мазепи з С. Лещинським і Карлом XII» (1933), „Józef Szumlański“ (1934), «Нариси з історії гал. москвофільства» (1935), «Мазепа і Правобережжя» (1938), «Генеза і характер галицького русофільства в 19 і 20 ст.» (1941), ін. розвідки й ст. з історії Гал.-Волинської держави, козаччини, нац. відродження в Галичині та ін.

[Андрусяк Микола (1902, Переволочна, Золочівський пов., Галичина — 1985, Бостон, Массачусетс, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Андрух Іван (1892 — 1921), гром. і військ. діяч, організатор «Січей» у Галичині; видатний учасник протибольш. руху на Україні 1920 — 21 pp., чл. Верховної Колеґії Укр. Центр. Повстанського Комітету, зв’язаного з УВО; розстріляний большевиками.

[Андрух Іван († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Андрухович Кость († 1905), один із перших укр. кат. свящ. в ЗДА; під час перебування в ЗДА (1889 — 93) видавав другий в Америці укр. часопис «Руске Слово» (1891), автор кн. «З життя русинів в Америці» (1904).

[Андрухович Кость (* Галичина — † Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Андрушівка (III — 9), с. м. т. на Придніпровській височині на р. Гуйві (притока Тетерева); р. ц. Житомирської обл. Цукроварня.


Андрушків Осип (* 1906), математик; доц. УВУ в Мюнхені, з 1949 — проф. математики у Seton Hall University в ЗДА; праці з математики.

[Андрушків Осип (1906, Городок Галичина — 1984). — Виправлення. Т. 11.]


Анекдота, коротке гумористичне оповідання, в якому ситуація знаходить розв’язку в гострій кінцівці; А. дуже поширена в укр. нар. творчості й часто комічно характеризує різні народи, стани, типи тощо; за сов. режиму численні А. виявляють справжнє ставлення до нього населення. Укр. А. збирали Б. Грінченко («Этнографические материалы» 1895 — 99), В. Гнатюк («Галицько-руські анекдоти». «Етнографічний збірник», VI. 1899), М. Левченко, В. Шухевич та ін.


Анемона, сон, переліска (Anemone), рослини з родини жовтецевих, поширені в наших лісах. Деякі види А. плекають як декоративні.


Аниж, див. Ганус.


Анищенко Калістрат (1885 — 1929), журналіст і письм., дописи й оп. в «Раді» 1912; збірки: «Оповідання» (1918), «Ткачихи» (1924), «Мироносиці» (1926), «Балянс» (1927).

[Анищенко Калістрат (* Красне, Київ. губ. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Анна Івановна (1693 — 1740), рос. цариця 1730 — 40, дочка царя Івана Олексійовича. Після смерти гетьмана Данила Апостола відновила 1734 Малорос. Колеґію під офіц. назвою Правління Гетьманського Уряду на чолі з кн. О. Шаховським. За грамотою А. І. з 1731 була збудована нова фортифікаційна лінія від Дніпра по Орелі до гирла Берестової. Будівництво лінії було важким тягарем для укр. населення (1731 працювало 20 000 козаків і посполитих). В результаті безуспішної війни з Туреччиною за Крим (1735 — 39) Україна була економічно виснажена.


Анна Ярославна (* бл. 1024 — † після 1075), у франц. джерелах Аґнеса, дочка Ярослава Мудрого, дружина франц. короля Генріха I, мати Філіппа I; після смерти Генріха I А. Я. вийшла заміж за графа Валюа-Крепі (1062), але шлюб не був визнаний законним. Залишився її підпис (найдавніший зразок укр. письма, ЕУ I, стор. 418), і пізніші портрети.

[Анна Ярославна (між 1024 і 1032, Київ — після 1075) підпис під світлиною, м. б.: статуя з Сенлісу. — Виправлення. Т. 11.]


Анненков А., київ. аматор-археолог, 1837 — 39 під керівництвом Тимчасового Комітету провадив розкопи на терені Михайлівського манастиря та церков Трисвятительської і св. Михайла.


Анненков Микола (1819 — 89), ботанік, дир. Уманської Садівничої Школи й Софіївського парку, склав «Ботанічний словник» (1859 — 78), у якому подає назви лат., франц., нім., англ., рос., укр. й ін. мовами.

[Анненков Микола (* Петербурґ — † Петербурґ), склав „Ботанічний словник“ (1878). — Виправлення. Т. 11.]


Ансамбль Українських Акторів, група акторів перев. Львівського Оперного Театру, що згуртувалися 1945 на еміґрації (Авґсбурґ, Реґенсбурґ) під мист. керівництвом В. Блавацького; вистави: «Нар. Малахій» і «Мина Мазайло» Куліша, «Антігона» Ануї, «Люкреція» Обе, «Домаха» Л. Коваленко й ін. 1949 АУА переїхав до ЗДА, де продовжує свою працю.


Антанта, союз держав — учасниць першої світової війни: Англія, Франція, ЗДА (з 1917), Росія, Італія, Бельгія, Сербія, Греція, півд.-амер. республіки, — що протиставився «почвірному союзові» Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини й Болгарії. Веде поч. з англо-франц. угоди 1904 р. Держави А. до революції 1917 укр. справу іґнорували. Влітку 1917, після І Універсалу, франц. амбасада в Петербурзі висилала до Києва публіциста Жана Пелісьє по інформації. Після больш. революції в листопаді 1917 і перших спроб сов. уряду нав’язати контакт із центр. державами до Києва прибула франц. військ. місія на чолі з ген. Табуї, який 3. 1. 1918 офіц. повідомив Ген. Секретаріят Закордонних Справ УНР про призначення його комісаром Франц. Республіки при Укр. Уряді; 4. 1. 1918 представник Франц. Республіки був прийнятий гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченком; слідом за ним заявив про своє призначення представник англ. уряду Д. П. Беґґе. У своїх переговорах із укр. урядом вони мали на меті дістати запевнення, що укр. уряд не укладе миру з центр. державами й продовжуватиме війну на півд. і зах. фронтах (хоч больш. Совнарком почав уже переговори, зокрема й від імени України); при цьому А. пропонувала фінансову і техн. допомогу. Обставини змушували однак укр. уряд вести переговори з центр. державами й укласти 9. 2. 1918 Берестейський договір; цим самим переговори з представниками держав А. були перервані, і вони перед вступом укр. і нім. військ до Києва покинули місто.

Протягом наступних місяців уряди держ. А. ставилися до Укр. Держави вороже. Після поразки центр. держав у листопаді 1918 А. взялася до об’єднання протибольш. сил, виступаючи однак проти самостійности України і роблячи ставку на Денікіна та Колчака. Підписання гетьманом П. Скоропадським (14. 11. 1918) грамоти про «федеративну злуку» з Росією, з метою порозумітися з А., прискорило повстання на Україні і прихід до влади Директорії. В цей час А. повністю підтримувала рос. Добровольчу Армію, що намагалася відновити «єдину неділиму Росію», і розглядала позицію укр. уряду як «большевицьку». В грудні

1918 Одесу окупував десант із франц і грецьких частин ген. Боріюса, в січні 1919 — ген. Д’Ансельм поширив окупацію на 60 км. навколо Одеси (див. ЕУ I, стор. 519). Переговори в лютому 1919 між командуванням десанту А. і урядом УНР (прем’єр С. Остапенко) успіху не мали, бо Д’Ансельм, не визнаючи прав України, вимагав включення укр. армії в заг, антибольш. рос. фронт. Під тиском червоних частин, гол. отамана Григорієва, й під загрозою повстань у франц. фльоті десант А. на поч. квітня 1919 покинув півд.-укр. територію.

Від січня 1919 уряди УНР і ЗУНР зайшли в контакт із дипломатами А., надіславши на мирову конференцію в Версалі об’єднану делеґацію; в липні 1919 ЗУНР зформувала окрему делеґацію з участю чл. спільної делеґації; в листопаді 1919 представники ЗУНР вийшли із спільної делеґації. Укр. делеґації увесь час зустрічалися з русо- і польонофільською настановою керівних дипломатів A. (Вілсон, Ллойд-Джордж, Клемансо, Орляндо), перед якими ворожа пропаґанда укр. армії увесь час представляла як «большевицькі». Після виступу поль. делеґата Дмовського, що вимагав для Польщі всю Сх. Галичину, А. в лютому 1919 надіслала до Варшави місію, очолену Нулянсом, який закликав А. надіслати до Галичини поль. дивізії, а сам вислав до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав А. у справі перемир’я з поляками з ген. Бартелемі на чолі. Місія 28. 2. 1919 пропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши укр. війська на лінію, що залишала полякам третину Сх. Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном (див. ЕУ I, стор. 530 — 31); пропозиція не була прийнята. Після звертань до А. гол. уряду ЗУНР С. Голубовича і гол. її делеґації B. Панейка та заклику Найвищої Ради з 19. 3. 1919 до командування обох армій, який теж не мав успіху, — 26. 4. 1919 в Парижі стала працювати міжсоюзна комісія для перемир’я з бурським ген. Л. Ботою на чолі. Пропозиції комісії ген.. Боти з українського боку були прийняті, але поль. сторона кинула проти укр. військ надіслану проти большевиків армію Галлера й продовжувала успішний для неї наступ, не зважаючи на заходи Найвищої Ради 21 — 22. 5. 1919. 29. 6. 1919 Найвища Рада уповноважила провідників Поль. Республіки продовжити операції до Збруча, одночасно забезпечивши автономію та свободи населення рал. території з тим, щоб держ. приналежність була згодом вирішена самовизначенням населення Сх. Галичини.

В серпні 1919 Черчіл і Клемансо зробили спробу схилити ген. Денікіна до порозуміння з урядом УНР, але не мали успіху, і напруження при зустрічі наступаючих проти червоної армії військ УНР і Денікіна перейшло у війну, не зважаючи на втручання амер. військ. аташе в Варшаві, що приїздив до, Києва (19. 9. 1919).

Після поразки укр. армій в 1919 — 20 pp., не зважаючи на акцію екзильного уряду ЗУНР, зокрема його протест проти Ризького договору перед президією мирової конференції (1920), не зважаючи на ухвали Ради Ліґи Націй 1921 про потребу унормувати правний стан у Сх. Галичині й поновне висування справи на міжнар. форум у 1922 p., 14. 3. 1923 конференція амбасадорів держав А. ухвалила рішення про прилучення Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму автономії, що ніколи не було виконане.

Література: Лозинський М. Галичина в pp. 1918 — 20. Відень 1922; Марголин А. Украина и политика Антанты. Берлін 1922; Borschak E. L’Ukraine dans la littérature de l’Europe occidentale. Париж 1935; Choulguine A. L’Ukraine contre Moscou. Париж 1935; Borschak E. L’Ukraine a la Conférence de la Paix (1919 — 23). Париж 1938.

І. Борщак


Анти, велика група ранньоіст. укр. племен, що згадується у візант. письм. 6 в. За Йорданом вони жили між Дністром і Дніпром; за Прокопієм їх оселі сягали на сході Озівського моря, а на заході — дол. Дунаю (Маврікій). Держава А. існувала від кін. 4 до поч. 7 в. Антські пам’ятки на Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї із срібла, бронзи й білого металевого стопу, пізніше бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастим емалем, центр виробництва яких був у Києві (Й. Вернер 1950), скарби золотих та срібних речей (Перешепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).


Антибольшевицький Бльок Народів, див. АБН.


Антипка (Prunus Mahaleb L., Cerasus Mahaleb Mill.), пахуча вишня, невисоке деревце або кущ із родини трояндових, з білими пахучими квітками, що росте в дикому, стані на півдні України; дерево А. використовується в столярстві й токарстві, також декоративна рослина.


Антипович Константин (* 1899), історик, проф. Київ. Ін-ту Нар. Освіти; наук. співр. ВУАН (до 1934); досліди з історії укр. міста 19 в. та укр. сфрагістики (розвідка про київ. міську печатку).


Антирелігійна пропаґанда в УССР є постійною складовою частиною больш. системи засобів боротьби з релігією; в теорії своїй базується на вченні марксизму, що протиставить ідеалістичному світоглядові матеріялістичний. А. п., керована ком. партією з Москви, має завданням, визнаючи про людське око «свободу сумління» и право «виконання рел. культів», знищити в укр. народі його релігійність і вбити давні традиції. Тактика А. п. мінялася в різні періоди залежно від політ. настанов больш. партії. Під час війни 1918 — 21 на Україні больш. А. п. велася перев. шляхом обвинувачення церкви і духівництва в контрреволюції (це супроводилося розстрілами, арештами, контрибуціями тощо), орг-ції антирел. диспутів та лекцій гол. для червоноармійців, роб. і сел. молоді та інтеліґенції; під претекстом допомоги голодуючим надволзьких областей конфісковані були церк. цінності. В добу непу А. п., керована Спілкою Войовничих Безвірників у Москві, набрала широкого характеру. Насамперед А. п. пройняла всю дошкільну і шкільну працю; створено спеціяльні курси, викладалася методика А. п. в ін-тах політ. освіти; організовано масове вид. антирел. газет («Безбожник» в Москві й укр. мовою «Безвірник» з 1925), брошур, плякатів; при заводських клюбах, по хатах-читальнях, у школах і т. д. створено гуртки безвірників; влаштовувано антирел. музеї, масові антирел. лекції, екскурсії, вистави. Мощі кількох святих передано до антирел. музеїв. Києво-Печерська Лавра була перетворена на Всеукр. Музейний Городок із антирел. музеєм. Більшість манастирів закрито; вже в пол. 20-их pp. проведено заходи, щоб знищити деякі видатні храми (напр., Миколаївський собор УАПЦ в Харкові) або принаймні заборонити дзвін. Від поч. 20-их pp. зроблено неможливим прилюдне виконання рел. обрядів не тільки для комуністів, комсомольців та червоноармійців, але й для чл. профспілок, особливо зв’язаних із працею в школі. На великі свята комсомол організовував брутальні блюзнірські «карнавали», щоб перешкодити службі в церквах.

Від кін. 20-их pp. А. п. і наступ на церкву набирають ще гостріших форм. Знищено ряд найцінніших церк. пам’яток (зокрема манастирів у Києві); обкладаючи непомірними податками або адміністративно висилаючи, усунено священиків; до 1937 майже всі церкви по великих містах і величезна більшість по районових центрах та селах були або зруйновані, або перетворені на клюби та зерносховища. Під час процесу СВУ ліквідовано УАПЦ. А. п. в зв’язку з другою світовою війною була помітно ослаблена. Тим часом спонтанне відродження церк. життя під нім. окупацією в 1941 — 1943 pp. свідчило про безуспішність больш. А. п. Після відступу німців парафії УАПЦ, створені в 1941 — 43 pp., як і силоміць оголошені 1946 православними гр.-кат. парохії на Зах. Укр. Землях, були через місцеву церковну владу підпорядковані екзархові патріярха московського, що з ним 1943, з огляду на воєнну небезпеку й зах. опінію, Кремль дещо нормалізував відносини, дозволивши відновити, хоч у вузьких межах, правос. ієрархію. Однак уже 1945 постанова ЦК ВКП нагадувала про потребу дальшого ведення А. п. В антицерк. і антирел. літературі особливо підкреслювався зв’язок УАПЦ і Гр.-Кат. Церкви з «буржуазними націоналістами». Методи заснованого 1947, замість Спілки Войовничих Безвірників, Всесоюзного Т-ва для поширення політ. і наук. знань виявилися недостатніми, а відновлення церк. життя помітно вплинуло на населення, не виключаючи комсомольської молоді, як це в 1953 — 54 pp. визнала сама сов. преса. А. п. на поч. 50-их pp. знову набрала в практиці таких брутальних форм, що 1954 з’явилася постанова ЦК КПСС «Про помилки в. проведенні наук.-атеїстичної пропаґанди серед населення», яка забороняє «ображати рел. почуття віруючих» і «служителів культу», однак категорично вимагає поглибити систематичну А. п. Боротьба з релігією на Україні і далі лишається в центрі пропаґандивної роботи ком. партії.

Р. М.


Антін, див. Жданович А.


Антокольський Павло (* 1896), рос. сов. поет, перекладав Шевченка на рос. мову.

[Антокольський Павло (1896, Петербурґ — 1978, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


«Антологіон», Минея на свята, одна з літургічних книг Сх. Церкви, видана 1619 Печерською друкарнею; переклад зробив Йов Борецький, зредаґував Захарія Копистенський.


Антоневич Микола (1840 — 1919), гром. діяч, педагог-історик, посол до гал. сойму в 70-их pp., москвофіл.


Антоненко-Давидович (Давидов) Борис (* 1899), письм., деякий час чл. УКП, належав до київ. групи Ланка-МАРС; драма «Лицарі абсурду» (1923), зб. оп. «Запорошені силюети» (1925), «Тук-Тук» (1926), «Справжній чоловік» (1929), уривки з роману «Січ мати» (1926 — 30); особливе значення мали пов. «Смерть» (1927), де А.-Д. поставив проблему несполучности большевізму з укр. психікою й подав ряд гострих образів хазяйнування большевиків на Україні в 1920, та кн. репортажів «Землею українською» (1929); присвячена питанням дерусифікації та індустріялізації; засланий бл. 1934.

[Антоненко-Давидович (Давидов) Борис (5. 8. 1899, Ромен [Ромни], Полтавська губ. — 8. 5. 1984, Київ), драма „Лицарі абсурду“ (1924), пов. „Смерть“ (1928), зб. репортажів „Землею українською“ (1930). Рятуючись від терору, А.-Д. 1933 переїхав до Алма-Ати, але й там 2.1.1935 був заарештований і за обвинуваченням у приналежності до „контррев. націоналістичної орг-ції“ (УВО), був засуджений на 10 р. ув’язнення, після відбуття якого його відправили на довічне заслання до Красноярського краю. Після реабілітації й повернення до Києва 1956 серед ін. видав зб. нарисів „Збруч“ (1959), роман „За ширмою“ (1963), зб. cm. „Про що і як“ (1962), „В літературі й коло літератури „ (1964), „Здалека й зблизька“ (1969), мовознавчу працю „Як ми говоримо“ (1970). Але вже від поч. 1960-их pp. А.-Д. знову зайшов у гострий конфлікт з офіц. лінією в літературі, зокрема й з тієї причини, що був надхнеником шістдесятництва й дисидентства, за що зазнав нових переслідувань, а з поч. 1970-их pp. його перестали друкувати. Удруге, посмертно, А.-Д. реабілітований у кін. 1980-их pp., посмертно вийшла й його остання зб. „Сибірські новели“ (1989). — Виправлення. Т. 11.]


Антонеску (Antonescu) Йон (1882 — 1946), рум. маршал, 1940 — 44 диктатор; під час війни запровадив на окупованих румунами територіях концентраційні табори, в яких загинуло багато українців.


Антонич Богдан Ігор (1909 — 37), укр. поет родом з Лемківщини, редаґував мист. зб. «Карби», деякий час — літ. журн. «Дажбог», двічі літ. лавреат Зах. України. Зб. поезій «Привітання життя» (1931), «Три перстенї» (.1934), «Книга Лева» (1936), посмертні «Зелена Євангелія» і «Ротації» (1938); позначені сміливими шуканнями й різноманітними (зокрема імажиністичними та експресіоністичними) впливами, поезії А. проте не підпорядковані одному якомусь мист. напрямові, завжди глибоко ориґінальні й виявляють широкий тематичний діяпазон лірика-філософа.

[Антонич Богдан Ігор (5.10.1909, Новиця, Лемківщина — 6.7.1937, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Антоні (Anthony) Рауль, франц. антрополог, проф. анатомічної антропології в Парижі, д. чл. НТШ.


Антоній Печерський, св. (бл. 982 — 1073), з Любеча б. Чернігова, постригся на Атоні. Засновник чернецтва на Україні, дав початки Печерській Лаврі. Прихильник подвижництва на самоті (єремітизм).

[Антоній Печерський (983 — 1073). — Виправлення. Т. 11.]


Антоній (14 в.), спершу єп., потім митр. галицький (1371 — 91); на домагання короля Казіміра (1371), був іменований на митр. патріярхом царгородським Філотеєм. Після смерти митр, А. гал. митрополія знову занепала.

[Антоній (? — 1391), митр. гал. — Виправлення. Т. 11.]


Антоній (Олексій) Храповицький (1864 — 1936) правос. митр.; рос. церк. і гром. діяч; 1902 архиєп. волинський, 1914 архиєп. харківський, 1918 митр. київський; відомий гострими виступами проти укр. нац. руху, в 1917 — 18 активно боровся з прихильниками укр. автокефалії; з 1920 на еміґрації, очолював рос. правос. ієрархію.


Антоніни (IV — 4), с. на сх. Поділлі на зах. від Старокостянтинова; р. ц. Хмельницької обл. 5 і 7. 6. 1918 успішні бої 9 залізничої дивізії та 1 пішого полку СС з большевиками.


Антоніо Олінто (Antonio Olinto), укр. оселя на півд. стейту Парана в Бразілії, заснована 1896; 1920 — 420 укр. родин, тепер 230, з околицями — 310, зайнятих хліборобством.


Антонов Володимир (* 1885), рос. сов. діяч; 1919 організатор больш. ревкомів на півдні України та в Донбасі; з 1920 нарком внутр. справ України, уповноважений по боротьбі з Махном; з 1923 чл. Верховного Суду СССР.


Антонов-Овсєєнко Володимир (* 1884), больш. військ. діяч, родом з Чернігова, 1918 керував наступом большевиків на Україну, пізніше займав ряд постів у червоній армії та в уряді УССР. З 1924 повпред СССР у Чехо-Словаччині, Польщі та ін. країнах; розстріляний як троцькіст.

[Антонов-Овсєєнко (Антонов-Овсієнко) Володимир (1883 — 1938). Автор „Записок о гражданской войне“ (4 тт., 1924 — 33). — Виправлення. Т. 11.]


Антонович Варвара, перша дружина Володимира, гром. діячка, чл. Старої Громади в Києві в 1870-их pp., активний член заснованого Людмилою Драгомановою жін. товариства під назвою: Т-во денних притулків для дітей робітників.

[Антонович Варвара (1840 — 1901, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Антонович Володимир (1834 — 1908), історик, археограф, археолог, проф. історії в Київ. Ун-ті, гол. ред. вид. «Временной Комиссии для разбора древних актов», фундатор Іст. Т-ва Нестора-Літописця в Києві, організатор археологічних з’їздів на Україні. Зібрав, зредаґував і видав 8 тт. «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16 — 18 вв. Вступні статті А. до цих томів присвячені іст. козацтва («О происхождении козачества», 1863; «Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679 — 1716 г.», 1868), гайдамаччини («О гайдамачестве», 1876, і «О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.», 1902), селянства («О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770 — 1798 гг.», 1870 p.), шляхетства («О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867), міст і міщанства («О городах в Юго-Западной России по актам 1432 — 1798 г.», 1870), церкви («Об Унии и состоянии Православной Церкви с пол. 17 до конца 18 в.», 1871). Ін. гол. праці А.: «Очерк истории Великого Княжества Литовского до смерти в. кн. Ольгерда» (1877 — 78), «Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.» (КСт., 1882), «Уманский сотник Іван Гонта» (КСт., 1882), «Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885). За редакцією А. вийшли також: «Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874), «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888), «Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (I — II, 1890 — 96), «Дневник Станислава Освецима (1643 — 51)» (КСт. 1882 і окремо) та ін. А. належать іст. примітки до вид. М. Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (I — II, 1874 — 75). Найважливіші праці А. з археології: «Раскопки в земле древлян» (1893), «Археологическая карта Киевской губернии» (1895), «Археологическая карта Волынской губернии» (1902), «Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896). А. був представником народницької школи в укр. історіографії. Він створив т. зв. «київську школу» істориків, що в особі учнів А. з Київ. Ун-ту (Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, І. Линниченко та ін.) поклала підвалини сучасної укр. іст. науки. У своїх працях А. уникав синтези, документально досліджуючи окремі іст. явища. Лише в своїх наук.-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі на Україні», 1897; 2 вид. — «Виклади про часи козацькі на Україні», 1912) А. дав загальний огляд укр. історії від часів зформування козаччини. А. був видатним укр. гром. діячем. Належачи до т. зв. «хлопоманів», він надрукував у відповідь поль. публіцистові Зенону Фішеві (псевд. Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» («Основа», 1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття А. стояв на, чолі укр. гром.-політ. життя, був головою київ. Старої Громади, й за його ініціятивою 1890 в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у львівському соймі. А. належить велика роля в реалізації пляну переїзду М. Грушевського до Львова і створення там наук. осередку.

[Антонович Володимир (18.1.1834, Махнівка, Київ. губ. — 21.3.1908, Київ), „Археологическая карта Волынской губернии“ (1900). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Томашівський С. Володимир Антонович. Л. 1907; Довнар-Запольський М. Исторические взгляды В. Антоновича. К. 1909; Грушевський М. В. Антонович. Основні ідеї його творчости і діяльности. ЗНТК; III. 1909; Павлуцький Г. Антонович як археолог. Там же; Лобода А. Праці Антоновича по етнографії та літературі. Там же і Україна. V. 1928.; Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наук. та гром. діяльність. Прага 1942.

І. Б. і О. О.


Антонович Данило, сучасний актор в УССР; театральну освіту здобув у Муз.-Драматичній Школі ім. Лисенка в Києві, з 1922 р. в «Березолі» Л. Курбаса (пізніше Харківський Драматичний Театр імени Т. Шевченка).

[Антонович (справжнє прізвище Будько) Данило (1889, Білопілля, Сумщина — 1975, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Антонович Дмитро (1877 — 1945), син Володимира, історик мистецтва і театру, політ. діяч. Один із засновників Революційної Укр. Партії (разом із Б. Камінським, Л. Мацієвичем і М. Русовим), на еміґр. в Чернівцях редаґував газ. «Гасло» (1902 — 03), «Селянин», 1905 в Харкові газ. «Воля». З 1912 викладав історію мистецтва в Київ. Мист. Школі й працював У місячниках «Дзвін» і «Сяйво». Один із активних діячів Центр. Ради, 1918 морський мін., мін. мистецтва. За Директорії голова укр. дипломатичної місії в Римі. Один з організаторів Укр. Вільного Ун-ту у Відні і Празі, проф. історії мистецтва й ректор УВУ, довголітній дир. Музею Визвольної Боротьби України в Празі, гол. Укр. Іст.-Філол. Т-ва у Празі (1923 — 45). Серед численних праць: «Естетичне виховання Шевченка» (1914), «Українське мистецтво» (1923), «300 років укр. театру» (1925), «Т. Шевченко як маляр» (1937), „Deutsche Emflüsse auf die ukrainische Kunst“ (1942).

[Антонович Дмитро (15.11.1877, Київ — 12.10.1945, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Антонович Катерина (* 1887), уродж. Серебрякова, дружина Дмитра, малярка (виставляла картини в Харкові, Києві; на еміґрації — в Празі, Берліні, Римі, Вінніпеґу); громадська і пед. діячка в Харкові (м. ін. праця з глухонімими), в Києві, в Празі — Укр. Жін. Союз, Музей Визвольної Боротьби; нині в Канаді.

[Антонович Катерина (1884, Харків — 1975, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


[Антонович Марко. — Доповнення. Т. 11.]


Антонович Мирослав (*1917), музиколог і дириґент, засновник і дириґент «Утрехтського Візант. Хору», складеного з голляндців, які співають укр. мовою в Голляндії й за її межами.

[Антонович Мирослав (* Долина, Галичина), д. чл. НТШ (з 1984). Автор: „Die byzantinischen Elemente in den Antiphonen (graduate) der ukrainischen Kirche“ (1955) та „The Chants from Ukrainian Heirmologia“ (1974). — Виправлення. Т. 11.]


Антонович Михайло (* 1909), історик, син Дмитра, наук. співр. Укр. Наук. Ін-ту в Берліні (1936 — 41), лектор Бреславського Ун-ту, доцент Віденського Ун-ту; «Історія України», І — IV (1941 — 42), «Переяславська кампанія 1630 р.» (1944) та ін.

[Антонович Михайло (1910, Фльоренція, Італія — ?). Схоплений 1945 в Берліні больш. аґентами, депортований до СССР; дальша доля невідома. — Виправлення. Т. 11.]


Антонович-Мельник Катерина (1859 — 1942), археолог, історик і гром. діячка в Києві; друга дружина В. Антоновича; провадила розкопи на Волині, Поділлі, Запоріжжі й Слобожанщині (досліджувала неоліт. мегалітичні та ін. пам’ятки), чл. багатьох археологічних т-в, д. чл. Укр. Наук. Т-ва в Києві й НТШ, організаторка Київ. Університетського Музею і Катеринославського Музею; «Следы мегалитических сооружений в Южной России» (1884), «Майданові городища на Україні» й ряд ін. праць з археології та історії.


Антоновський Михайло (* 1759 — рік смерти невідомий), вихованець Київ. Академії, бібліотекар Публічної Бібліотеки в Петербурзі; автор «Истории о Малой России» (1799); в кн. «Духовна бібліотека» (1798) надрукував «Нарцис» Сковороди; записки А. в «Русском Архиве» 1885.

[Антоновський Михайло (1759, Борзна, Чернігівська губ. — 1816, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Антопіль (I — 5), м-ко на Загородді (зах. Полісся), р. ц. Берестейської обл. БССР; 1931 р. — 3 000 меш.


Антрацит, сорт кам’яного вугілля з високим змістом вуглецю (до 96%); є найкращим видом енерґетичного палива (дає до 8 100 кальорій). Великі запаси А. є в сх. частині Донбасу (бл. 30% всіх покладів) (див. Кам’яновугільна промисловість).


Антропов Олекса (1716 — 95), визначний маляр-портретист укр. походження, нар. і помер у Петербурзі; з Григорієм і Дмитром Левицькими виконав іконостас та ін. образи Андріївської церкви в Києві 1752 — 55; «Портрет укр. гетьмана».


«Антропологія», наук. зб. Кабінету ім. Ф. Вовка ВУАН (I — IV, 1927 — 32 в Києві), містив антропологічні та археологічні праці (ред. А. Носов).

[„Антропологія“, наук. зб. Кабінету Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка (1927 — 30),... (ред. А. Носів і М. Рудинський). — Виправлення. Т. 11.]


Антропологія на Україні. А. — природнича наука, що вивчає людину в часі і просторі, досліджуючи її зовн. вигляд та диференціяцію спадкових прикмет і визначаючи раси як групи людей, що мають у певному поєднанні однакові тілесні й духові успадковані властивості. Найдавніші відомості про фізичний вигляд і звичаї населення України завдячуємо Геродотові і Гіппократові, що описують скитів, а пізніше візант. і араб. авторам середньовіччя (Прокопій, Захарій Ретор, Ібн-Даст, або Ібн-Руста, Ібн-Фадлан та ін.); враження щодо вигляду укр. населення зустрічаємо і в творах подорожників 17 — 18 вв. Наук. антропологічні дослідження починаються в другій пол. 19 в. Перші наук. фізичні характеристики українців дають франц. дослідник Е. Т. Амі, рос. А. Богданов (опис черепів княжої доби), поль. Й. Маєр, І. Коперніцький (вивчення гал. населення). Антропологічні досліди укр. авторів 19 в. поєднувалися з етногр., зокрема у першого з них П. Чубинського, що шукав зв’язку між етногр. елементами і фізичним типом в різних областях, виділяючи з них окремі смуги. Засновником укр. антропології є Федір Вовк, який, ідучи за принципом франц. антропологічної школи, висунув динарську расу як основний расовий складник укр. народу («Антропологические особенности украинского народа», 1916); проти його тези виступив рос. антрополог Д. Анучін, характеризуючи її як «націоналістичну»; ін. рос. антропологи поділяють цей погляд. Учні Вовка: І. Раковський, С. Руденко, А. Носов та ін. продовжували його працю.

В період діяльности Вовка укр. населення досліджували франц. антрополог Ж. Денікер, рос. А. Івановський і Є. Чепурковський та поль. Ю. Талько-Гринцевіч. В 20 — 30-их pp. антропологічні досліди України продовжували поль. вчений Я. Чекановський (слов’янська доба і тогочасні міґрації), рос. В. Бунак і Г. Дебец, нім. Г. Ґюнтер і Е. Айкштедт. В цілому їх досліди досить схематичні або надто загальні.

По першій світовій війні досліди з А. на Україні пожвавлюються. В Києві при Укр. Академії Наук створено очолений А. Носовим Кабінет ім. Ф. Вовка з журналом «Антропологія»; київ. школа працювала переважно в антропогеогр. напрямі, збираючи антропометричні матеріяли з різних областей України, м. ін. з Криму й Кубанщини. У Харкові в 1920-их роках Укр. Психо-Неврологічний Ін-т видавав за ред. Л. Николаєва «Материалы по антропологии Украины»; харківська школа шукала гол. чином подібностей між фізичними й соціяльними типами серед різних верств і національностей України. Від поч. 30-их pp. праця в ділянці А. на підсовєтській Україні стала фактично неможливою. У Львові в НТШ провадив досліди І. Раковський, до якого пізніше прилучився Р. Єндик; праці їх друковані у вид. Матем.-Природописно-Лікарської Секції, Фізіографічної Комісії або в «Матеріялах до етнології України»; львівська школа займається проблемою синтетичного образу антропологічних відносин в минулому і сучасному на Україні, а також расовими відмінностями між українцями і їх сусідами (поляками й росіянами насамперед). І. Раковський поглибив досліди Ф. Вовка: він твердить, що укр. народ являє суміш 6 рас, серед яких динарська займає в трьох різних смугах 1/3, 2/5 і понад 1/2 всього населення, а альпійська понад 1/5; ін. раси займають у його концепції незначний відсоток. Р. Єндик з погляду расової будови поділив Україну на 4 частини; в першій виступають переважно динарська, субнордійська і преслов’янська раси, в другій — динарська з домішкою арменоїдної, в третій — нордійська з домішкою динарської, в четвертій — динарська, середземноморська, преслов’янська і субнордійська. Див. ще Раси і ЕУ I, стор. 125 — 129.

[Антропологія на Україні, п. ш., у 7 р. зг., м. б.: Кабінет Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка. — Виправлення. Т. 11.]

Р. Єндик


АНУМ, Асоціяція Незалежних Укр. Мистців, т-во укр. мистців, закладене у Львові 1931 p., гол. М. Осінчук і С. Музикова, секретар П. Ковжун; 13 збірних та індивідуальних виставок, виходив. часопис «Мистецтво» (1932 — 37), видано монографії про Сахновську, Андрієнка, Кульчицьку, Грищенка, Глущенка, Ґеца, зб. «Екслібрис». АНУМ зліквідована сов. владою в 1939 р.

[АНУМ, т-во... закладене у Львові 1930 р.; „Мистецтво“ (1932 — 36). — Виправлення. Т. 11.]


Анцилова доба, пізньо- й післяльодовикова доба (бл. 8 000 — 6 000 pp. до Хр.) з сухим, теплим кліматом, коли Балтицьке море мало солодку воду (назва від солодководної мушлі Ancylus fluviatilis). В археології України це мезолітична доба.


Анчоус, хамса (Engraulis engrasicholus), дрібна (10 — 15 см довж.) морська риба, споріднена з оселедцями, одна з важливіших пром. риб Озівського й Чорного морів. В Озівському щороку виловлюють А. бл. 60 000 т., у Чорному (лише в СССР) до 2 000 т. (дані 1949).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.