[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 89-104.]

Попередня     Головна     Наступна

Бар (IV — 8), м. на сх. Поділлі на р. Рів (притока Бога), р. ц. Вінницької обл.; різноманітна харчова пром-сть, машинобудівельний завод. Руїни замку. До 1838 василіянський, згодом правос. жін. манастир. У 20 в. Б. занепав (1897 — 10 500 меш., 1937 — 5 500). У р-ні промислове садівництво, у 16 в. на місці Б. було торговельне укріплене м. Рів, завдяки розташуванню на кордоні Польщі й Туреччини — місце частих боїв. 1768 у Б. початки поль. конфедерації. Бої з большевиками Запорізького корпусу у березні 1919 та Української дивізії влітку 1920. Влітку 1919 постій Гол. Команди УГА.

Барабаш Дмитро, коз. «старший» (отаман) 1617 р.

Барабаш Іван († 1648), черкаський полк., 1646 вів з поль. королем Владиславом IV переговори в справі війни з турками, здобувши при цьому деякі привілеї для козаків. Під час повстання Б. Хмельницького Б. став на бік Польщі й був забитий у Кам’яному Затоні своїми козаками, прихильниками Хмельницького.

[Барабаш Іван (? — 4.5.1648, Кам’яний Затін), осаул реєстрових козаків. — Виправлення. Т. 11.]

Барабаш Іван (* бл. 1900), з Галичини, учитель і дириґент духової оркестри в Чікаґо (ЗДА), має твори на укр. теми: „Echoes of Old Ukraine“, „Mood Ukraine“, опрацювання укр. нар. пісень.

Барабаш Яків († 1658), запорізький кошовий після смерти Б. Хмельницького; за підтримкою Москви виступив разом із Пушкарем проти Виговського; після поразки Пушкаря під Полтавою Б. був узятий в полон і скараний.

Барабашов В., сучасн. композитор і музиколог в УССР, працю розпочав у 30-их pp.

[Барабашов В., м. б. Вячеслав (* 1901). — Виправлення. Т. 11.]

Барабашов Микола (* 1894), астроном, проф. Харківського Ун-ту й дир. Астрономічної Обсерваторії, д. чл. АН УРСР, гол. Плянетної Комісії; сконструював спектро-геліоскоп для дослідження Сонця, вивчає поверхні плянет; автор понад 150 праць.

[Барабашов Микола (1894, Харків — 1971, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Барабінський степ, чорноземний степ між р. Іртишем і р. Об’ю у зах.-півд. Сибірі, де культивують перев. пшеницю; з поч. 20 в. почав заселюватися українцями й ін.; українці становлять у Б. с. значний відсоток людности.

Бараболяк Микола (* 1908), правник, доцент УВУ, праці з цивільного права і процесу.

Барагура Володимир (* 1910), педагог і журналіст у Галичині, тепер в ЗДА; автор ст. на пед., псих. і заг. теми та оп. для дітей шкільного віку і молоді (зб. «Меч і книга»).

[Барагура Володимир (* Немирів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Бараков Петро (1858 — 1919), проф. Ново-Олександрійського, пізніше Харківського С.-Г. Ін-ту, організатор с.-г. дослідних станцій (зокрема Одеської 1893), опрацював проєкт мережі с.-г. експериментальних закладів у степовій смузі; автор численних наук. праць, м. ін. курсу заг. рільництва.

Баран Блянка (* 1896), уроджена Гаврисевич, у другому шлюбі Бачинська, гром. діячка, засновниця Союзу Українок у Кам’янці 1919 p., заступниця гол. Укр. Нац. Ради Жінок (1921 — 24), 1924 — 39 р. — гол. Укр. Секції Ліґи Миру і Свободи у Львові, 1926 — 39 — гол. і організаторка жіноцтва УНДО; після війни на еміґрації.

Баран Михайло (* 1884), укр. гром. і осв. діяч родом з Галичини; 1920 чл. Гал. Ревкому, діяч КПЗУ, пізніше наук. співр. УАН і ректор Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва; засланий 1933.

[Баран Михайло (1884, Скала Подільська, Тернопільський пов., Галичина — 1937, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Баран Степан (1879 — 1953), визначний політ. та гром. діяч і публіцист у Галичині, за професією адвокат. Видатний чл. Укр. Нац.-Дем. Партії (згодом УНДО), в 1913 — 39 pp. чл. її Нар. Комітету, а 1913 — 18 його секретар; чл. Президії Гол. Укр. Ради, пізніше Заг. Укр. Ради під час першої світової війни та її представник у дипломатичній місії на Балканах 1915 p.; 1918 — 19 чл. Нац. Ради ЗУНР і секретар земельних справ у першому уряді К. Левицького; посол до варшавського сойму в 1928 — 39 pp.; 1951 — 53 pp. голова Виконного Органу Укр. Нац. Ради. Довголітній оборонець на судових політ. процесах; обстоював укр. інтереси в освітній і земельній справах; оборонець Правос. Церкви в Поль. державі. 50 pp. провадив публіцистичну діяльність у «Ділі» (1902 — 39), в «Свободі» (1914 — 18 pp. був її гол. ред.), в «Краківських Вістях» тощо. Д. чл. НТШ, автор праць про гал. шкільництво, аграрні й церковні проблеми Зах. України; важливіші з них: «Статистика середнього шкільництва у Сх. Галичині в pp. 1848 — 98» (1910); «Новий краєвий статут і нова виборча ординація до гал. сойму» (1914); «Історія укр. адвокатури» (1934); «По неволі — визволення» (1940); «Земельна справа в Галичині» (1947); «Митр. Андрей Шептицький» (1948).

[Баран Степан (25.1.1879, Крукеничі, Мостиський пов., Галичина — 4.6.1953, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Баран-Бутович Степан, археолог 1920 — 30-их pp., співр. Чернігівського Іст. Музею, дослідник мезоліту й неоліту.

[Баранецький Володимир — Доповнення. Т. 11.]

Баранецький Йосип (1843 — 1905), фізіолог і анатом рослин, з 1873 проф. ботаніки Київ. Ун-ту, піонер фізіології рослин на Україні; понад 40 наук. праць.

[Баранецький Йосип (* Городненська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Баранецький Ярослав, зах.-укр. дириґент, композитор-аматор; «Лемківські пісні на мішані хори» (1941).

Бараник Василь (* 1883), гал. політ. і гром. діяч, адвокат; організатор Заліщиччини, 1928 — 30 сенатор з УНДО; 1939 вивезений большевиками.

[Бараник Василь (1883, Кобиловолоки, Теребовельський пов., Галичина — 1941, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Бараник Веніямин (* 1899), церковний діяч у Канаді, родом з Галичини; 1941 — 48 протоігумен Амер.-Кан. провінції ЧСВВ, тепер ігумен манастиря в Мондері.

Баранів Олександер (1891 — 1955), правник, родом з Київщини; проф. римського права УВУ; досліджував зокрема зв’язок між укр., рим. і візант. правом.

Баранівка (III — 8), с. м. т. на р. Случ на сх. Волині, р. ц. Житомирської обл. Керамічна пром-сть (порцеляновий завод). 1933 — 5 500 меш. Влітку 1919 бої 1 і 3 полків Січових Стрільців із большевиками.

Баранович Лазар (1593 — 1694, за ін. даними: 1620 — 93), церковний, політ. і літ. діяч; проф. і (1650) ректор Київської Колеґії, з 1657 архиєп. чернігівський; будував школи, манастирі; 1674 заснував друкарню в Новгороді-Сіверському, перенесену 1679 до Чернігова. Обстоював незалежність укр. духівництва від московського патріярха. Зб. «бароккових» проповідей: «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674), низка полемічних творів і зб. поезій поль. мовою: „Lutnia Apollinowa“ (1671) й ін.

Баранович Максим (18 в.), лікар і мед. діяч; нар. на Чернігівщині, вихованець Київ. Академії, докторат (1767) при Кільському Ун-ті в Німеччині; пізніше військ. лікар в армії Румянцева.

Баранович Олекса, сучасний історик, в 1920 — 30-их pp. наук. співр. ВУАН; праці з соц.-екон. історії Правобережжя 16 — 18 вв.: «З історії заселення півдня Волині» (1925), «Нариси маґнатського госп-ва півдня Волині» (1926), «Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство» (1931); нині працює в Москві.

[Баранович Олекса (1892, Старокостянтинів, Волинь — 1961). — Виправлення. Т. 11.]

Барановський Анатоль (* 1907), проф. економії в Києві й Харкові в 1931 — 46 pp., укр. сов. політ. діяч; гол. Держпляну, заступник гол. Ради Міністрів УССР, 1951 — 54 мін. закордонних справ УССР; був кілька разів делеґатом і гол. делеґації УССР на Ген. Асамблею Об’єднаних Націй, чл. Екон. і Соц. Ради Об’єднаних Націй.

[Барановський Анатоль (* 1906, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Барановський Михайло († 1908), відомий мистець-ганчар із Москалівки б. Косова в Галичині.

Барановський Роман (1904 — 36), бойовик УВО, суджений 1926 поль. судом; згодом відомий як провокатор («укр. Азеф»), який для маскування організовував бойові акції і був у 1932 засуджений поляками на 10 р. в’язниці, де й помер.

Барановський Христофор (1874 — 1941), визначний гром. і кооп. діяч на Центр. і Сх. Землях України до першої світової війни і в добу відродження Укр. Держави, засновник і дир. Союзбанку в Києві — центр. укр. установи дрібного кредиту (1907 — 17), в 1919 — Українбанку, з 1917 гол. Управи Укр. Нар. Кооп. Банку, 1919 — гол. рад Центр. Укр. С.-Г. Кооп. Союзу (Централ) і Всеукр. Кооп. Страхового Союзу (Страхсоюз); в першому складі Ген. Секретаріяту Центр. Ради (1917) — ген. секретар фінансів; 1920 — мін. фінансів УНР в уряді Прокоповича; ред. кооп. газ. «Комашня», автор багатьох праць на кооп. теми; з 1920 р. на еміґрації в Півд. Америці.

[Барановський Христофор (* Нечіпринці Бердичівський пов., Київщина — † Сан-Павльо, Бразілія), ред. кооп. газ. „Муравейник-Комашня“; з 1920 на еміґрації у Франції, згодом у Бразілії. — Виправлення. Т. 11.]

І. В.

Барановський Ярослав (1906 — 43), бойовик УВО, засуджений поль. судом 1926, з 1930 за кордоном, референт зв’язку з краєм; гол. ЦЕСУС-у в 1933 — 39 pp.; кооптований 1933 секретар Проводу Укр. Націоналістів; 1943 забитий у Львові.

Баранчик крехкун, бекас (Capella gallinago L.), болотяний птах, до 30 см довжини, поширений на всій Україні; їстівне смачне м’ясо.

Бараші (III — 9), с. на р. Уж на сх. Волині; р. ц. Житомирської обл.

Барбар Аркадій (* 1880), лікар-науковець і гром. діяч, чл. УСДРП, за гетьманату віцедир., за Директорії дир. департаменту Мін-ва Здоров’я; згодом проф. Київ. Мед. Ін-ту, наук. співр. ВУАН, 1930 засуджений за процесом Спілки Визволення України, 1937 перевезений з Ярославської тюрми на Соловки, дальша доля невідома.

[Барбар Аркадій (1879 — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Барбареум (Barbareum), гр.-кат. духовна семінарія, заснована Марією Терезією 1774 в Відні при церкві св. Варвари; 1784 Йосиф II закрив Б.; замість нього Франц І відкрив цісарський конвікт (1803 — 93), з нього вийшла низка вищих гр.-кат. церк. діячів Галичини й Закарпаття.

[Барбареум (Barbareum), Франц I відкрив цісарський конвікт (1808 — 93). — Виправлення. Т. 11.]

Барбаризми, див. Етранжизми.

Барбарич Андрій (* 1903), геоботанік, дендролог; «Вивчення рас укр. сосни», «Суходільні луки Правобережного Полісся УРСР» й ін.

[Барбарич Андрій (* Остер, Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Барберіні (Barberini) Антін (1569 — 1646), старший, брат Матея, кардинал, заснував для укр. католиків дім і церкву в Римі (SS. Sergii et Bacchi), що існує досі.

Барберіні Антін (1607 — 71), молодший, довголітній префект Конґреґації Поширення Віри (1631 — 71); на цьому пості мав вирішальний голос у розв’язуванні всіх важливіших справ Укр. Кат. Церкви.

Барберіні (Barberini) Матей (1568 — 1644), згодом папа Урбан VIII (1623 — 44) із відомого роду Б., вчений, дипломат, визначний церк. діяч, один з найзаслуженіших пап для Укр. Кат. Церкви, оборонець її прав та привілеїв.

Барбона Петро († 1589), визначний львівський архітект італ. походження; почав будову Успенської церкви у Львові, збудував Корняктівську вежу при цій церкві (1572 — 78) й дім Корнякта (див. ЕУ I, мал. 538, 539).

[Барбона (Барбон) Петро (Pietro di Barbone) (? — 1589 [за ін. даними 1588], Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Барбот де Марні Микола (1829 — 77), рос. геолог, проф. Петербурзького Гірничого Ін-ту, досліджував також Волинь, Поділля й Херсонщину. Склав бібліографічний показник для Поділля й Волині (1867).

Барвисто-широколистий, трав’яний степ, див. Степ.

Барвінкова (V — 18), м. на Сухому Торці (притока Дінця); р. ц. Харківської обл. За царату велике с. (10 000 меш.), за сов. часу завдяки сусідству Донбасу перетворилося на пром. м. Почато видобуток кам’яного вугілля; різноманітна пром-сть: харчова, легка й будівельна, завод гірничого устаткування.

Барвінок (Vinca), всезелена многорічна повзуча рослина з гарним блакитно-фіялковим цвітом; на Україні дві відміни: Б. трав’янистий (V. herbacea) і малий (V. minor); росте під лісами і плекається по городах як улюблена рослина; часто згадується в укр. нар. піснях.

Барвінок Ганна, псевд. Олександри Кулішевої, нар. Білозерської (1828 — 1911), жінки П. Куліша; укр. письм., авторка оп. з нар. життя «Восени літо» (1857), «Не було змалку, не буде й д’ останку» (1860), «Хатнє лихо» (1861), «Квітки з сльозами» (1884) та ін.; зб. «Оповідання з нар. уст» з передмовою Б. Грінченка (1902).

[Барвінок Ганна (* Мотронівка, Борзенський пов., Чернігівська губ. — † там же). — Виправлення. Т. 11.]

«Барвінок», пропаґандивний ілюстрований журнал-місячник ЦК Комсомолу для дітей шкільного віку й молоді, виходить укр. мовою в Києві з 1944.

[„Барвінок“, виходить у Києві з 1945 укр. мовою, з 1950 укр. і рос. мовами. — Виправлення. Т. 11.]

Барвінська Теодосія (* 1900), сучасна укр. драм. артистка. З 1921 р. і досі грає в Театрі ім. Франка (Вінниця-Харків-Київ), виконуючи перші ролі: драматичні (Лявренсія — в «Фуенте Овехуна») і комедійні (Мірандоліна — «Господиня заїзду», Керубіно — «Весілля Фіґаро»), тепер перев. ролі літніх жінок із характерним забарвленням.

[Барвінська Теодосія (1899, Суми — 1966, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Барвінський Богдан (* 1880), син Олександра, історик, д. чл. НТШ, знавець бібліотечно-архівної справи; праці: «Іст. розвій імени укр.-руського народу» (1909), «Крайовий архів актів ґродських і земських у Львові» (1917) й ряд ін.

[Барвінський Богдан (1880, Тернопіль — 1962?, Львів). Ін. праці: „Іст. причинки. Розвідки, замітки і матеріяли до історії України-Руси“ (I — II, 1908 — 09), „Слідами гетьмана Мазепи“ (ЗНТШ, 1920 — 26), „До побуту Орлика в Станиславові“ (1928). — Виправлення. Т. 11.]

Барвінський Василь (* 1888), син Олександра, композитор, піяніст і музикознавець. Учень В. Новака в Празі. З 1916 дир. Муз. Ін-ту у Львові й викладач фортепіяна та теоретичних предметів. Одна з провідних постатей в новій укр. музиці, вихователь багатьох піяністів і композиторів. 1946 р. засуджений большевиками на 10 р. ув’язнення. Як композитор — представник неоромантичного напряму з нахилом до імпресіонізму, завжди м’який лірик. Плекав гол. інструментальні форми: оркестрова «Укр. рапсодія», фортепіяновий концерт, 2 фортепіянові тріо, смичкові квартети, смичковий секстет, для віольончелі «Соната», «Варіяції», «Сюїта», скрипкові твори; для фортепіяна: прелюди, мініятюри, цикл «Любов», «Укр. сюїта» й ін. Сольоспіви: «Ой, поля», «Псалом Давида», пісні до слів Франка. Хори: «Заповіт», кілька кантат, опрацьовання нар. пісень. Як музикознавець автор рецензій і інформативних ст.; «Огляд історії укр. музики» («Історія укр. культури» 1937), „Muzyka ukrainska“ (1934) та ін.

[Барвінський Василь (1888, Тернопіль — 1963, Львів), вчився спершу у Львівській консерваторії, а 1908 — 14 у Празі (композиція у В. Новака). 1915 — 39 викладач і дир. Муз. Ін-ту у Львові; 1939 — 41 і 1944 — 48 проф. Львівської консерваторії. 1948 р. засуджений большевиками на 10 р. ув’язнення. — Виправлення. Т. 11.]

З. Л.

Барвінський Віктор (* 1885), історик, проф. Харківського Ун-ту; розвідки з історії України 17 — 18 вв.: «Крестьяне в Левобережной Украине в 17 — 18 вв.» (1909), «Из истории козачества Левобережной Украины» (1910) та ін.; в 1930-их роках засланий.

[Барвінський Віктор (1885, Чугуїв, Харківська губ. — 1940). — Виправлення. Т. 11.]

Барвінський Володимир (1850 — 83), гром. діяч, публіцист і літератор, брат Олександра. 1868 р. один із членів-засновників «Просвіти» і «Рідної Школи», співред., а в 1876 — 80 ред. ж. «Правда». Засновник і перший ред. політ. часопису «Діло» (1880 — 83). 30. XI. 1880 зорганізував перші укр. нар. віча у Львові з резолюціями в справах правно-держав. становища гал. українців, екон. і шкільних. Б. намагався досягти порозуміння народовців із старорусинами; був у зв’язках із Костомаровим, Кулішем і Драгомановим; містив численні статті в «Правді» й «Ділі» на політ., гром., наук. і літ. теми; «Просвіта» друкувала його книжки для селян. Автор повістей «Скошений цвіт» (1877, псевд. Василь Барвінок), «Сонні мари молодого питомця» (1879), «Безталанне сватання».

[Барвінський Володимир (* Шляхтинці, Тернопільський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.

Барвінський Іван (* 1920), син Василя, віольончеліст, працював у Держ. Філармонії у Львові, на еміґрації — в Байройті, Кельні.

Барвінський Мартин (1784 — 1865), церк. діяч, проф. і ректор Львівського Ун-ту, крилошанин львівської гр.-кат. митрополичої капітули, депутат до Гал. Станів (1835 — 60).

Барвінський Олександер (1847 — 1927), видатний педагог, історик, гром.-політ. діяч. З молодих років брав участь у гром. житті (львівська «Громада»). З 1868 учитель гімназії — в Бережанах, Тернополі; з 1888 проф. держ. учительської семінарії у Львові, 1891 — 1907 посол до віденського парляменту, 1894 — 1904 посол до гал. сойму, 1893 — 1918 чл. Гал. Шкільної Ради, 1917 — чл. австр. палати панів. З 1867 співр. «Правди». Під впливом Куліша створює серію підручників для укр. шкіл, м. ін. «Виїмки з укр.-руської літератури», «Вибір з укр. літератури», «Історія укр. літератури» (I — II, 1920 — 21). Автор численних ст. на пед. теми («Діло», «Шкільна Часопись», «Газета Школьна»). Як чл. Шкільної Краєвої Ради обстоював укр. інтереси в шкільництві. Заслугою Б. є запровадження фонетичного правопису в школах і терміну «укр.-руський» в підручниках. Б. розпочав вид. «Руської Іст. Бібліотеки» (1886). Активно працював у «Руській Бесіді», «Просвіті» (заступник гол. 1889 — 95), Укр. Пед. Т-ві (голова 1891 — 96). За його діяльної участи Т-во ім. Шевченка перетворено на Наукове Т-во. З 1899 — д. чл. НТШ. Рішуче борючись із москвофільством, Б. підтримував жваві зв’язки з Наддніпрянською Україною (зокрема поїздками до Києва) і Буковиною, інформував про укр. рух чужинців — чехів, сербів, німців в Австрії. В політ. ділянці виступив 1890 прихильником т. зв. «нової ери», що мала на меті досягти порозуміння між поляками і гал. українцями, які стояли на ґрунті австр. держ. ідеї, й дати їм можливість політ.-нар. і культ.-екон. розвитку, але політика «нової ери» успіху не мала. Однак Б. лишався далі на своїх позиціях, керуючи створеною ним Христ.-Суспільною Партією і редаґуючи щоденник «Руслан» (1897 — 1914). 1918 Б. був секретарем освіти й віровизнання в першому Держ. Секретаріяті ЗУНР. Після зайняття Львова поляками Б. відійшов від політ. життя.

[Барвінський Олександер (8.6.1847, Шляхтинці, Тернопільський пов., Галичина — 25.12.1926, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.

Барвінський Олександер (* 1889), син Олександра, лікар у Львові, автор наук.-популярних кн. з медицини («Туберкульоза» та ін.) і кн. для дітей «Малий лікар» (спільно з Ю. Шкрумеляком).

[Барвінський Олександер (1889 — 1957). — Виправлення. Т. 11.]

Барвінський Осип (1845 — 89), брат Олександра, гал. священик, автор іст. драми «Павло Полуботок», у 80-их pp. популярної в Галичині.

Барвінський Павло (1862 — 1908), актор і письм., нар. на Слобожанщині, на сцені Ізраїльтенко, грав у трупах Кропивницького і «Руської Бесіди»; п’єси «Загублений вік» (1897), «Жертва», «Антось Дукат», «Сучасний дон Кіхот», оперета «Енеїда», «Нариси й оповідання» (1907).

Барвникові рослини, використовуються для здобування фарб, одні цілком (деякі обрісники), ін. — частково (деревина, кора, коріння, стебла, листя, квіти, овочі). Довгий час Б. р. були гол. джерелом здобування барвних речовин. На Україні використовували, а подекуди і тепер використовують такі Б. p.: для здобування жовтої барви — дрік, дерен (кизил), жовтець, верболіз, крушину, живокіст, байбарис, резеду жовту, крокіс (сафльор), горицвіт, соняшник, щавель, цибулю, молочай, кору дикої яблуні й фарбівного дуба; для червоної — бирючину й марену фарбівну, які дають і ін. фарби, материнку, крушину, ґранатник; для чорної — мальву, вільху, волоський горіх, дубову кору, чорну бузину; для зеленої — цибулю, кавун, крутик (аморфу), соняшник, дику бузину; для брунатної — грушу, ґранатник, кермек; для жовтогарячої — шафран, для синьої — крутик. У другій пол. 19 в. замість Б. р. стали застосовувати хем. барвники, зокрема анілінові фарби. Тепер лише в деяких видах пром-сти Б. р. не замінені хем. барвниками (харч. пром-сть, а також почасти кустарне килимарство та виробництво шовкових тканин, де особливо ціниться витривалість і краса рослинних фарб).

І. Вакуленко

Бардіїв (IV — 2), (слов. Bardějov, нім. Bartfeld), м. над р. Топла в Низькому Бескиді в сх. Словаччині. Засноване в 12 в. нім. колоністами; в 16 — 17 вв. важливий торг. пункт між Угорщиною й Польщею. 6 600 меш. (1930 р.) — словаки, німці, жиди і 5% українців. В Бардіївському пов. українці становлять 1/3 населення.

Баревич Тома († 1894), гр.-кат. свящ., педагог і гром. діяч, дир. гімназії в Самборі, посол до першого гал. сойму (1861 — 67), співр. москвофільських газет.

Барилович Роман (* бл. 1870), родом з Київщини, укр. гром. діяч на Далекому Сході (Благовєщенськ, Харбін).

Баричко Василь (* 1900), інж., гром. діяч у Галичині, співр. укр. і чес. часописів, ред. «Нар. Справи», автор популярних брошур, здебільшого на аґрономічні теми; з 1949 р. в ЗДА.

Баричко Михайло, гр.-кат. свящ., церк. письменник: «Єрейський провідник»; «Духовний з молитвословом» (1910); «Акафист Благовіщенню» (1927) й ін.

Баришівка (III — 12), с. над р. Трубіж, р. ц. Київ. обл.; в 1921 — 22 pp. осередок діяльности неоклясиків (М. Зерова, О. Бурґгардта, В. Петрова).

Баришпіль, див. Бориспіль.

Барка Василь (* 1908), поет, прозаїк і критик на еміґрації; зб. поезій «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), в яких Б. звертається до джерел нар. творчости, ідучи за традицією Шевченка і раннього Тичини; присвячений сов. дійсності роман «Рай» (1953), статті на літ. теми.

[Барка Василь (псевд. Іван Вершина, Василь Очерет) (* Солониця, Полтавщина). Твори: роман „Жовтий князь“ (1963), роман у віршах „Свідок для сонця шестикрилих“ (1981). — Виправлення. Т. 11.]

Барнаул, м. над гор. Об’ю в півд.-зах. Сибірі, центр Алтайського краю, 148 000 меш.; зал. вузол, текстильна й харч. пром-сть; навколо Б. — укр. поселення, де під час революції були укр. орг-ції.

Барнич Ярослав (* 1896), композитор, дириґент і педагог, працював у Галичині й на Закарпатті, 1941 — 44 дириґент оперового театру у Львові, тепер в ЗДА; оперети «Шаріка», «Пригода в Черчі», «Гуцулка Ксеня», музика до оперети «Дівча з Маслосоюзу», твори для хору й оркестри, сольоспіви та ін.

[Барнич Ярослав (1896, Балинці, Коломийський пов., Галичина — 1967, Клівленд, Огайо), „Пригоди в Черчі“. — Виправлення. Т. 11.]

Барокко (або барок) в образотворчому мистецтві, напрям, що постав в Італії в кін. доби ренесансу в 16 в. й поширився в усій Европі в 17 в. Б. — це доба величних концепцій, складних ідей і фабул, що творили мист. форми, які мали б підносити людину з буднів життя до сфери високих незбагненних переживань; у творах Б., особливо в архітектурі, панують пишні, багаті, показні форми, просякнуті патосом, потягом до надприродного, і спіритуалізмом. В архітектурі Б. характеристичні розкішні декоративні портали, фронтони, брами, переладовані прикрасами і буйною орнаментикою. На Україні стиль Б., що припадає на добу козацької державности, набрав своєрідних, ориґінальних рис і тому в світовій літературі здобув назву окремого укр. або «козацького» барокко (кін. 17 в. — поч. 18 в.). Укр. бароккова архітектура, на відміну від переважно декоративного зах.-евр. стилю, більш конструктивістична, з поміркованою декоративністю і спокійнішими формами. Укр. Б. залишило численні пам’ятки церковного і цивільного будівництва (див. ЕУ I, стор. 808 — 810), зокрема будинки Києво-Печерської Лаври, Брама Заборовського б. св. Софії в Києві, ліплені прикраси гол. церкви Лаври, церква А. Киселя в Нискиничах на Волині, палаци в Збаражі, Бережанах, Барі, військ. канцелярія доби Мазепи в Чернігові, кам’яниця Д. Апостола в Сорочинцях і багато ін. Різьба Б. була репрезентована такими зразками, як Богородчанський іконостас із Манявського Скиту, іконостаси гол. церкви Києво-Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого манастиря в Києві та ін. (див. ЕУ I, стор. 822 і таблиця X); живопис — розписами церков (м. ін. Троїцької церкви Києво-Печерської Лаври, ускладнено-декоративний «Рай» у Воздвиженській церкві Лаври), іконостасами й портретами (див. ЕУ I, стор. 826 — 27); в добу укр. Б. великого розвитку досягає ґраверство, що користається характеристичною складною символікою, алегоріями, геральдичними знаками, пишним орнаментом. В ужитковому мистецтві й орнаментиці вживалося своєрідних нар. мотивів, тому укр. бароккова орнаментика особливо ориґінальна.

Література: Павлуцкий Г. Древности Украины. М. 1905; Лукомский Г. Украинское барокко. Аполлон, III. П. 1911; Грабарь И. История русского искусства, II, IV. М. 1912 — 13; Ернст Ф. Укр. мистецтво 17 — 18 вв. К. 1918; Гуцало. Стародубське барокко. Збірник Секції Мистецтва УНТК. 1920; Січинський В. Стилі. Прага 1926; Mańkowski T. Lwowskie kościoły barokowe. Л. 1932; Титаренко С. Укр. барокко. Архітектура Радянської України, VIII. К. 1940; Січинський В. І. Мазепа — людина і меценат. Філядельфія 1950; Sichynsky V. Ukrainian architecture of the 17 a. 18 c. The Ukrainian Quarterly, І. Нью-Йорк 1951.

В. Січинський

Б. в літературі, — літ. стиль, названий так за мистецьким стилем тих самих часів. Основні його риси: висока оцінка ориґінальности та переобтяження літ. творів стилістичними прикрасами, зокрема метафорами, гіперболами й антитезами. Мета художнього твору — зворушити людину, викликати в неї сильні переживання. Світогляд Б. сполучає релігійність середньовіччя з високою оцінкою надбань ренесансу (інтерес до природи, історії та індивідуальности людини). Укр. Б. є часом розквіту літератури. Починаючи із першої чверти 17 в. (М. Смотрицький, К. Т. Ставровецький, почасти вже Іван Вишенський), воно доживає до кінця 18 в. (Г. Сковорода). В пол. 17 в. кількість і вишуканість стилістичних прикрас ще збільшується («пізнє барокко»). Своєрідна властивість укр. Б. — це значна перевага духовних творів над світськими. До останніх належать — і то частково лише — вірші, епос, повість та іст. хроніка, тоді як проповідь, драма й трактат залишаються майже виключно релігійними. Такий стан пояснюється тим, що носіями літ. творчости були переважно духовні особи, що світських меценатів було тоді вже обмаль, світської високої школи не було, а певні кола укр. читачів задовольняли свої літ. потреби латинською та поль. літературою. Це надає найбільшої ваги духовним ґатункам літератури і у греко-католиків, і у православних (ї. Потій, «Богогласник», Й. Ґалятовський, А. Радивиловський, «Четьї-Мінеї» св. Дмитра Туптала). Мова бароккової літератури, за браком відповідного керівного центру, невреґульована: лише мова церкви залишається ц.-слов. укр. редакції, мова ін. творів приймає в себе в різній мірі елементи нар. мови, а також деякі чужомовні (головне поль.) елементи; вживання нар. і чужих елементів залежить від кожного окремого автора. Є світські твори, писані слов’янщиною, і релігійні, писані майже чистою нар. мовою (Г. Домецький). У 18 в. починають просякати деякі елементи рос. мови. Ортографія залишалася ц.-слов. (ъ, ь, Ђ і т. д.). Укр. бароккова література мала величезний вплив на російську з третини 17 в. аж до пол. 18 в. Зокрема змінилась під впливом укр. церковнослов’янщини і рос. церковна мова. Укр. бароккова література вплинула також на півд.-слов. (М. Козачинський), а крім того, знайшла деякі рефлекси і в поль. літературі.

Література. Огляди: Чижевський Д. Історія укр. літератури. II. Ренесанс та реформація. Барок. Прага 1942; Чижевський Д. Укр. бароккова література. Нариси. Частини 1 — 3. Прага 1941 — 44 (не закінчено); Чижевський Д. 17 сторіччя в духовній історії України. Арка, IV — V. 1947; Чижевський Д. Поза межами краси. Нью-Йорк 1952.

Д. Чижевський

Барометричний тиск, див. Клімат і ЕУ I, стор. 83.

Баронч (Barącz) Вінкентій Ферерт (1814 — 92), вірменсько-поль. історик у Галичині, домініканець, автор праць з історії гал. місцевостей (Жовкви, Язлівця, Ярослава, Станиславова та ін.).

[Баронч (Barącz) Вінкентій Ферерт (Садок) (* Станиславів — † Підкамінь, Бродівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Баронч (Barącz) Тадей (1849 — 1908), різьбар у Львові, м. ін., погруддя Т. Шевченка.

[Баронч (Barącz) Тадей (1849, Львів — 1905, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Барр (Barr) Джемс (1862 — 1949), пастор Об’єднаної Вільної Церкви Шотляндії, чл. Палати Громад 1924 — 31, 1934 — 45; був у Галичині в 1931 р. разом із чл. Палати Громад Різ Дейвісом для досліду укр.-поль. взаємин.

Барсов Єлпідіфор (1836 — 1917), рос. історик літератури старої Руси; зібрав бл. 3 000 рукописів давньої письменности (в Іст. Музеї в Москві); численні праці, найважливіша — «Слово о полку Игореве как художественный памятник киевской дружинной Руси» (I — III, 1887 — 89).

Барсов Микола (1839 — 89), історик, проф. Варшавського Ун-ту; праці з іст. географії: «Материалы для историко-географического словаря России» (1865), «Очерки русской исторической географии» (1885), а також з історії шкільництва, м. ін. «Школы на Волыни и Подолии» (1863) та ін.

[Барсов Микола (* бл. Орлова, Росія — † Варшава), рос. історик; „Очерки русской исторической географии“ (1873, 2 вид. 1885). — Виправлення. Т. 11.]

Барсук-Мойсеєв, див. Мойза Хома.

[Барсук-Мойсеєв (Мойза) Хома — Доповнення. Т. 11.]

Барсуков Микола (1838 — 1906), рос. археограф, бібліограф та історик; в його працях про агіографію, літописи та ін. є багато матеріялів з давнього укр. письменства.

Барська конфедерація, союз, заснований поль. шляхтою 1768 р. в Барі на Поділлі для оборони самостійности Польщі від Росії, всупереч поступливості короля Станислава Понятовського; барські конфедерати виступали в оборону шляхетських прав і католицизму. Б. к. спонукала гайдамаків і укр. населення зняти проти Польщі повстання на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщини.

Барський Василь, див. Григорович-Барський Василь.

Барський Іван, див. Григорович-Барський Іван.

«Бартелемі» лінія, демаркаційна лінія між УГА та поль. армією, запропонована 28. 2. 1919 під час укр.-поль. війни від ім. Антанти франц. генералом Бартелемі (Barthélemy) урядові ЗО УНР. Б. л. відтинала від України Львів і Дрогобич, і тому уряд ЗО УНР її не прийняв (див. також ЕУ I, стор. 530 і мал. 376).

Бартель (Bartel) Фердінанд (1860 — 1935), поль.-гал. педагог і історик; студії переважно з історії міст, мистецтва й культури Галичини.

Бартошевіч (Bartoszewicz) Казімір (1852 — 1930), поль. публіцист та історик; праці: „Polityka galicyjska“, „Dzieje Galicji“ й ін.

Бартошевіч (Bartoszewicz) Юліян (1821 — 70), поль. історик, написав м. ін. „Szkic dziejów Kościoła ruskiego w Polsce“ (1882) й ряд досить об’єктивних ст. в «Енциклопедії Орґельбранда» на українознавчі теми.

Бартошевський Іван (1852 — 1921), богослов, церк. письменник і проповідник; проф. Львівського ун-ту; почесний канонік гр.-кат. капітули, автор праць «Проповіді страсні і воскресні» (1891), «Проповіді недільні» (1892 — 97), підручників і ст. на богословські теми в церк. журналах.

[Бартошевський Іван (1852, Львів — 1920, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Барченко Дмитро, лікар, гром. діяч і журналіст серед укр. колонії в м. Харбіні (Манджурія), куди приїхав 1931 р. з еміґрації в Польщі.

Басараб (Basarab) Матей, волоський воєвода (1632 — 54), разом із Ґ. Ракочі переміг коз.-молд. війська під проводом Тимоша Хмельницького під Фінтою 1653.

Басараб Ольга (1890 — 1924), уроджена Левицька, гром. й політ. діячка; чл. 1 жін. чоти УСС у Львові, провадила харитативну й осв. діяльність у Комітеті Допомоги Раненим і Полоненим у Відні та в Комітеті Допомоги Цивільному Населенню, за що відзначена міжнар. орг-цією Червоного Хреста; організаторка укр. військ. з’єднань з вояків демобілізованої австр. армії; чл. управи Укр Жін. Союзу у Відні; з 1923 — чл. Гол. Управи філії Союзу Українок у Львові. Як чл. УВО й укр. патріотку, Б. заарештувала поль. поліція і замучила на слідстві вночі з 12 на 13. 2. 1924. Її героїчна смерть мала великий вплив на патріотичне виховання молоді.

[Басараб Ольга (1899, Підгороддя, Рогатинський пов., Галичина — 1924). — Виправлення. Т. 11.]

Л. Б.

Басарабія, або Бесарабія, іст. назва країни, що лежить між сх. кордоном Буковини, сер. і дол. Дністром та Прутом, гирлом Дунаю й Чорним морем; довгий час назва Б. вживалася тільки на означення півд. частини Б., з 1812 р. її поширено на всю країну; 44 400 км²; тепер Б. становить основну частину Молдавської ССР, до складу УССР входить 14 400 км².

Завдяки розташуванню Б. між Україною й Румунією, Балканами й Угорщиною — вона була завжди шляхом мандрів між зах. і сx., що впливало на іст. Б. та на склад населення; півд. Б. має важливе стратегічне значення: панує над устям Дунаю й може загрожувати Одесі.

Природа і господарство. Б. є продовженням Покутсько-Б. височини та Чорноморського низу; Б. збудована з третьорядних шарів (лише над Дністром виступають старіші) і вкрита лесом та перев. чорноземом; за винятком півд. — це горбовина. У Б. налічуємо 4 природні райони, що лежать з півн. на півд.: 1) Хотинщина — досить висока (до 465 м) горбовина з буковими лісами, 2) Білецький степ — безлісна чорноземна рівнина височиною до 180 — 200 м, 3) Середня — вища частина Б., яка в лісистих Кодрах досягає 430 м височини, 4) Буджацький низ, що кінчається лиманом над Чорним морем і Дунаєм. Підсоння Б. чорноморського типу, температура підіймається з півн. на півд. (сер. річні з 7,5°Ц до 10,5°, у липні з 19° до 23°, у січні з — 5° до — 2°), число повітряних опадів зменшується з 600 до 300 (Буджак терпить від посухи); ліси займають тепер лише 5% землі (на півн., Кодри і над Дністром), решта — розораний лісостеп і степ.

Б. — с.-г. країна: орна площа займає 80% землі; 72°/» засівної площі (2 900 000 га) — зайняті під збіжжям (кукурудзою, пшеницею, ячменем), також соняшником; розвинене виноградництво і садівництво, особливо в долині Дністра; пшеницю експортують; на півдні — рибальство; пром-сть розвинена слабо.

Людність. Б. ділиться на дві смуги: півн. і сер. — давно заселену, з молд. й укр. людністю, і півд. — Буджак, заселену лише з кін. 18 в. різними народами. Після приєднання Б. до Рос. імперії число населення швидко зростає: 1812 р. — 340 000, 1816 — 492 000, 1850 — 873 000, 1897 — 1 935 000, 1919 — 2 631 000, 1930 — 2 864 000, 1941 — 2 734 000, себто число населення зросло з 8 осіб на 1 км² (1812 р.) до 64 осіб (1930 p.). У м-ах Б. жило 13% людности; гол. м.: столиця Б. — Кишинів — 115 000, Білгород — 34 000, Бендери — 32 000, Вільці — 31 000, Сороки — 15 000, Ізмаїл — 26 000, Оргіїв — 15 000, Хотин — 15 000 осіб. Основне населення країни — румуни, або молдавани (1 430 000, себто 50%) й українці (645 000, себто 22,5%, числа на 1930 — вони лише приблизні); румуни заселюють Б. з 13 в. і складають переважну більшість у сер. частині Б., що становить тепер Молдавську ССР. Українці, крім залишків давніх уличів і тиверців, напливають з 13 в. до Б. із Зах. України; у кін. 17 в. сюди переселилося з Правобережжя багато втікачів від переслідування Петром І; на півд., в доти майже незаселеному Буджаку, оселяється частина запор. козаків після зруйнування Січі та багато укр. селян після зайняття Б. Росією в 1812 р. Ін. нац. групи прийшли перев. до півд. Б. в кін. 18 в.: болгари (170 000 — 6%), споріднені з ними ґаґаузи (100 000 — 3,5%), які говорять тюркським діялектом, хоча вони й правос; німці (85 000 — 3%), росіяни (190 000 — 6,5%) — частково меш. міст із часів рос. влади і селяни-старовіри, або липовани, які втекли в Б. від рел. переслідувань і військ. служби; жиди (200 000 — 7%) — перев. з Зах. України; дрібні групи поляків (у Хотинщині), вірмен, греків, французів, циган (разом 45 000 — 1,5%).

Українці переважають на півн. в Хотинщині (79%) і відносно — на півд. в Аккерманщині (Білгородщині), де вони змішані з болгарами, молдаванами, німцями й росіянами, однак становлять 36,5%. Хотинщина (тепер частина Чернівецької обл.) й Аккерманщина (до 1953 Ізмаїльська обл., тепер частина Одеської обл.) належать до УССР. У сер. частині Б., що становить Молдавську ССР, є укр. етнічні о-ви, найбільше в кол. повітах Білецькому й Сороцькому, менше в Оргіївському і Бендерському (бл. 10%). Після другої світової війни нац. відносини частково змінилися: німці виселилися, а більшість жидів загинула.

В. Кубійович

Історія. У наслідок свого положення й іст. обставин Б. не становила окремого держ. організму. Протягом століть вона залежала від сусідніх народів і займала в їх державах місце на периферії. В добу ранньої історії Б. заселювали ґети. На поч. 1 в. до Хр. з’являються даки, що разом із ґетами творять дакоґетську державу. Після зайняття Дакії римлянами Б. лишилася поза обсягом Рим. імперії. Трацьке плем’я, що заселювало півд. Б., звали також бессами. В 2 в. по Хр. тут мешкали тірангети, або турани, в півн. частині, арпи, або арапи, в півд. Від 3 в. Б. переходили кочові народи: ґоти, гуни, ґепіди, авари, болгари, угорці, пізніше печеніги, половці й татари. З 4 в. Б. заселюють анти, з 9 в. тиверці й уличі. В 10 в. гол. міста їх Пересічень (б. Оргієва), Тегинь (Бендери), Білгород. В 10 — 12 в. Б. входила до складу Київ. держави. Через півд. Б. київ, князі ходили на болгар і греків. У 12 — 14 в. Б. була частиною Гал.-Волинської держави, через Б. велася жвава торгівля Галича з придунайськими й причорноморськими землями. Тат. навала 1241 ослабила вплив Галича на Б.; одночасно в півд. частину почали напливати рум. поселенці. В кін. 14 в. Б. зайняли молд. воєводи Петро Мушат (Хотинщину), Роман Мушат (1394 р. Бендери і Аккерман). В 14 — 15 вв. у Б. прийшли ґенуезці, що, за підтримкою візант. цісарів, здобули перевагу в торгівлі на Чорному морі; на недовгий час вони створили тут торг. пункти й кріпості, м. ін. Бендери. В 15 в. за Олександра Доброго (1400 — 37) і Стефана В. майже вся Б. увійшла до складу молд. держави. 1514 Б. разом із молд. воєводством опинилася під тур. зверхністю, лишаючись під нею три століття — аж до 1812. Турки збудували й зміцнили в Б. кілька фортець: Білгород (Аккерман), Кілію, Тягиню (Бендери), Сороку і Хотин, укріпляючи Б. проти Польщі. В кін. 16 і в 17 в. в півд. Б. кочували ногайські татари, інакше буджацькі, від Буджака, що його відступив їм тур. султан. За коз. доби до Б. з походами ходили Д. Вишневецький (1553 і 1564), Івоня, Іван Підкова (1577), Наливайко 1594 займав Кілію. В 1621 П. Сагайдачний разом із поляками переміг турків під Хотином; 1632 козаки під проводом Сулими вдруге займали Кілію. Богдан і Тиміш Хмельницькі робили походи до Б. 1650 і 1652. В 1709 Мазепа разом із Орликом перебував у с. Варниці б. Тягині. За часів Катерини II, після зруйнування Січі, багато запор. козаків переселилося в півд. Б., створивши Наддунайську Січ. Під час рос.-тур. війни 1806 — 12 Б. зайняли рос. війська. На підставі мирового договору в Букарешті 16. 5. 1812 Туреччина відступила Росії територію між Прутом і Дністром.

Рос. уряд створив з Б. окрему область із центром у Кишиневі з тимчасовим управлінням — «верховною радою» при участі молд. бояр («органічний статут» 1818); 1828 «верховна рада» перетворена була на обл. дорадчу установу, і область із губернатором на чолі підпорядковано «новорос.» ген.-губернаторові; 1873 Б. обл. перетворена на губ. і зрівняна з ін. губерніями Росії. Після крим. війни за паризьким договором 1856 до Молдавії відійшла півд.-зах. частина Б., повернена до Б. за берлінським мировим договором в обмін на Добруджу. В 19 в. до Б. переселилося багато урядовців; адміністрація, преса, школа і церква ширили русифікацію. За цей час населення Б. збільшилося допливом росіян, румунів, українців, болгар, німців і жидів. Нац. свідомість українців у Б. за рос. окупації була нерозвинена, однак мали місце і вияви приналежности їх до укр. нації (участь на відкритті пам’ятника І. Котляревського в Полтаві 1903 делеґата Хотинського пов. Ф. Немоловського).

Березнева революція 1917 викликала нац. і соц. заворушення в Б. Сепаратистичні настрої існували як серед румунів, так і українців. Селяни домагалися розподілу землі. В липні 1917 Україна через Ген. Секретаріят Центр. Ради заявила свої права на Б. Після розвалу Рос. імперії українці, перев. півн. частини Б., відразу створили багато укр. нар. шкіл, дві середні школи — в Хотині й Аккермані, понад сотню «Просвіт»; з’явилися укр. відозви й часописи. На прохання укр. організацій Центр. Рада вислала до Хотина свого комісара І. Ліскуна. Щоб не допустити прилучення Б. до України, румуни організовували зібрання, військ. мітинґи, створили рум. партії. Військ, з’їзд басарабців 21. 10. 1917 проголосив автономію Б., домагаючись скликання тимчасової реґіональної ради (з 120 чл. — 44 від військ. з’їзду, ін. — від селян та етнічних груп). Так створена Рада Країни (Sfatul Ţării) присвоїла собі права нац. асамблеї.

2. 12. 1917 Сфатул Церій проголосив Б. дем. молд. республікою у федерації з Росією. Коли 13. 1. 1918 11 рум. дивізій під командою ген. Брочяну окупували Б. й був оголошений стан облоги, Сфатул Церій 24. 1. 1918 проклямував Б. незалежною молд. республікою. Під час мирових переговорів у Бересті укр. делеґація домагалася прилучення Б. до України, тоді рум. уряд вислав свого прем’єра Марґіломана до Кишинева, де в умовах окупації Сфатул Церій 27. 3. 1918 проголосив прилучення Б. до Румунії, залишаючи за собою місцеву автономію. Укр. населення півн. Б. на поч. квітня 1918 провело великі зібрання по всіх місц. Хотинського і Сороцького пов. з протестом проти силоміцного прилучення Б. до Румунії; укр. організації Б. вислали делеґацію до Києва з повноваженням від всіх волостей, яка домагалася від укр. уряду надіслання укр. війська і держ. представників для офіц. прилучення Б. до України. Але події на Україні не дозволили це зреалізувати; мін. закордонних справ Д. Дорошенко офіц. протестував проти окупації Б. рум. військами.

25. 11. 1918 Сфатул Церій ухвалив приєднати Б. до Румунії, відмовляючись від всякої автономії (голосами лише 38 послів на 46 присутніх, при заг. числі чл. ради — 162); після цього Сфатул Церій розпущено. Проти рум. намагань у цій установі виступав посол В. Циганко, лідер сел. фракції; за протирум. виступи заплатили життям укр. посли Чумаченко, Панцір, Прічніцький і ін. Почалися відразу масові арешти й розстріли. Серед протирум. виступів у Б. особливо важливе повстання 5 — 20 січня 1919, коли укр. повстанці під проводом отамана Маєвського роззброїли рум. окупаційну владу на Хотинщині й створили «Басарабську Директорію», яка почала переговори з Директорією УНР; при ліквідації цього повстання рум. війська в с. Атаки, Недобівці, Рукшин, Ставчани, Долиняни, Каплевка і ін. спалили тисячі хат і розстріляли тисячі людей. В Татар-Бунарі й навколишніх селах повстанці у вересні 1924 прогнали рум. адміністрацію й проголосили молд. республіку. Тільки за допомогою частин жандармерії, війська та дністрянської фльоти криваво придушено це повстання, що не мало нічого спільного з комунізмом і було спонтанним виступом нац. малосвідомого укр. населення проти рум. окупації. 1925 в Кишиневі відбувся процес 283 його учасників.

У дипломатичній боротьбі проти прилучення Б. до Румунії визначне місце зайняв Г. Сидоренко, през. делеґації УНР на мировій конференції в Парижі, а з другого боку — гол. сов. уряду УССР X. Раковський. Пропаґандивну діяльність розгорнули еміґраційні басарабські орг-ції. 28. 10. 1920 Англія, Франція, Італія та Японія і Румунія т. зв. паризьким протоколом визнали приєднання Б. до Румунії. СССР і УССР не визнали приєднання, і справа Б. викликала дальше напруження у їх взаєминах із Румунією.

Рум. влада на протязі 22-річного панування тримала Б. на найнижчому культ., екон. і соц. рівні, запроваджуючи своєрідні колоніяльні порядки, отже тут провадилася інтенсивна денаціоналізація укр. населення. Укр. організоване нац. життя в Б. проявлялося дуже слабо. В півн. Б. культ.-нац. діяльність провадилась в с. Клішківцях («Просвіта»), Малинцях і Атаках. Серед укр. діячів визначалися поет О. Яловий, В. Корчовий, о. Болбочан, буковинці І. Бордейний, П. Григорович, П. Новосівський. У півд. Б. керівниками укр. нац. відродження були в Аккермані М. Галин, І. Гаврилюк, B. Гетьманченко; родина Чернухів, М. Палій, Ластовецький, І. Хімочко, C. Яременко (Старо-Козаче). «Просвіти», читальні, театральні гуртки, кооперативи були в Аккермані, Старо-Козачому, Шабо, Турлоках і ін. 1920 в рум. парляменті було 9 укр. послів з Б., 1929 р. — 1 посол з Хотинського пов., однак не відіграли ніякої ролі. 1935 укр. населення Аккерманщини постраждало від голоду, спричиненого сильною посухою; створений на Буковині Комітет Допомоги Б. спричинився до вияву солідарности українців під рум. окупацією.

28. 6. 1940 уряд СССР змусив Румунію під загрозою війни зректися Б. і півн. Буковини. Верховний Совєт рішенням з 2. 8. 1940 прилучив Аккерманський, Ізмаїльський, Хотинський пов. до УССР. Решта Б. увійшла до Молд. СССР, створеної з Автономної Молд. ССР, яка доти входила до УССР. Під час відступу большевиків 1941 знищено чимало свідомих українців (між ними В. Гетьманченка). Друга рум. окупація (1941 — 44) ще більш денаціоналізувала Б. 1944 сов. військо знову зайняло Б. Мирова конференція в Парижі 10. 2. 1947 визнана належність Б. до СССР.

Література: Берг П. Бессарабия. П. 1918; Берг П. Население Бессарабии, этнографический состав и численность. П. 1923; Uhlig C. Die bessarabische Frage. Eine geopolitische Betrachtung. Бресляв 1926; Boldur A. La Bessarabie et les relations Russo-Roumaines. Париж 1927; Iorga N. La vérité sur le passé et le présent de la Bessarabie. Букарешт 1931; Nіstor I. La Bessarabie et la Bucovine. Букарешт 1937; Академия Наук СССР. Институт Географии. Молдавская ССР. М.-Л. 1947; Серебровский В. Молдавия. М. 1948.

А. Жуковський

Баскетбол, див. Кошівка.

Бастарни, бойове кельтське (за нім. археологами — германське) плем’я, що в останніх сторіччях до Хр. зайняло Карп. Україну (звідси назва Карпат у Птолемея — Alpes Bastarnidae). Гол. пам’ятка по них: селище в Мукачеві для масового виробу залізного знаряддя і зброї. Бл. 230 р. до Хр. Б. з’явилися на Півд. Україні і на дол. Дунаї, де довгий час воювали з грец. колоніями та рим. леґіонами.

Бастіян (Bastian) Адольф (1826 — 1905), нім. етнолог; автор відомих праць із порівняльної психології народів; досліджував різні країни, м. ін. і Україну.

«Батава», літ.-суспільний журнал, виходив у Букарешті 1941 за ред. Д. Донцова.

Батайське (VI — 20), м. обл. підпорядкування на Дону, 11 км від м. Ростова. Зал. вузол.

Баталпашинське, давня назва м. Черкеського.

Батий (Бату) († 1255), хан Золотої Орди, внук Темуджина; 1237 — 38 здобув суздальські землі, 1239 — Чернігів, 1240 — Київ, Володимир, Галич, спустошив Угорщину; пізніше кочував над Волгою.

Батіг (V — 10), с. на р. Бог, півд.-сх. Поділля, Вінницької обл. 2. VI. 1652 Богдан Хмельницький з татарами розбив поль. військо під командуванням гетьмана Мартина Каліновського, що загинув у бою. В наслідок цієї перемоги Білоцерківська угода втратила значення, і козацькі війська зайняли Брацлавщину.

Батіг степовий (Ferula ferulago L.), трав’яниста рослина посушливих місцевостей з родини окружкових.

Баторій (Batory) Стефан (1533 — 86), семигородський воєвода (1571 — 76) з старої угор. родини, 1576 — 86 — поль. король; 1577 — 82 вів війну з Іваном Грозним; продовжував організацію реєстрових козаків і заснував козацький шпиталь у Трахтемирові.

Батуєв Микола (1855 — 1917), анатом, перший проф. анатомії в Одеському Ун-ті, де організував великий анатомічний музей, зібрав найбільшу нині в СССР краніологічну колекцію, багаті орнітологічну й іхтіологічну колекції; автор численних праць, зокрема підручника анатомії.

Батурин (II — 7), с. на лівому березі Сейма, р. ц. Чернігівської обл., 19 км на півн. від зал. станції Бахмач. Заснований Б. за деякими джерелами 1575, за О. Лазаревським 1625. 1669 — 1708 гетьманська столиця. У жовтні 1708 спалений Мєншиковим. 1750 — 64 — резиденція гетьмана К. Розумовського. Лишилися руїни його палацу прекрасної архітектури. Тепер у занепаді. Дрібна легка пром-сть. Музей пасічництва ім. Петра Прокоповича, заснований 1924.

Батуринські статті, п’ять умов, що їх уклав гетьман Іван Брюховецький з Москвою 1663 як додаток до основних «Переяславських статтей»; особливо цікава перша з них, де говориться про зобов’язання харчувати моск. військо на Україні.

Батюк Антін (* 1894), гром. діяч в ЗДА, кол. вояк УСС; працівник Укр. Роб. Союзу, з 1946 виборний гол., з 1951 р. секретар УККА; в ЗДА від 1922 р.

[Батюк Антін (1894, Збараж, Галичина — 1978, Скрентон, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]

Батюк Порфирій (* 1884), укр. сов. композитор; хори а капеля: «Народи йдуть», «Поезія праці», «Червоних днів кантата», опрацювання нар. пісень.

[Батюк Порфирій (1884, Зіньків, Полтавська губ. — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Батюшков Помпей (1810 — 92), рос. освітній діяч, автор іст.-археологічних і етногр. праць, з яких чимало присвячено Україні: «Памятники русской старины в западных губерниях» (1865 — 86), що містять матеріяли про Волинь і Холмсько-Підляський край; «Холмская Русь» (1887), «Волынь» (1888) та ін.

[Батюшков Помпей. „Подолия“ (1891), „Бессарабия“ (1892). — Виправлення. Т. 11.]

«Батьківщина», популярна політ.-екон. газ., призначена для селянства; заснована за ініціятивою й підтримкою Ю. Романчука у Львові, виходила 1879 — 96; за «Б.», що стояла на поміркованих позиціях, точилась боротьба партій (у 1888 — 89 ред. був радикал М. Павлик).

«Батьківщина», в-во Фронту Нац. Єдности у Львові (1933 — 39), випускало щоденник «Укр. Вісті», тижневик «Батьківщина», квартальник «Перелога», літ. вид. «Укр. культурна скарбниця», «Політ. бібліотеку ФНЄ», календар «Батьківщина» і «Практичну бібліотеку».

«Батьківщина», тижневик Фронту Нац. Єдности, вид. в-ва «Батьківщина» у Львові в 1933 — 39 pp. за ред. Д. Палієва, С. Волинця, Я. Заремби.

Бахмач (II — 13), м. і р. ц. Чернігівської обл.; великий зал. вузол на лінії Київ-Москва. 4 000 меш. (1932). Харч, пром-сть. У січні 1919 бої Чорноморської дивізії (отаман Поліщук) проти большевиків за утримання Лівобережжя військами Директорії УНР.

Бахметюк (Бахматник-Бахминський) Олександер (1820 — 82), ганчар із Гуцульщини; його кераміка відзначалася багатством декоративних прикрас і ориґінальністю при стилевому збереженні традиційних форм; з успіхом брав участь в етногр. виставці в Коломиї 1880 року.

[Бахметюк Олександер (* Косів — † Косів). — Виправлення. Т. 11.]

Бахмут, давня назва Артемівського.

Бахмутський Олекса (1893 — 1939), технік, автор багатьох винаходів у ділянці механізації вуглевидобутку в Донбасі. Зокрема йому належить свого часу найдосконаліший модель вугледобувного комбайну Б-6-39.

Бахчесарай (IX — 14), м. в долині р. Чурук-Су, на півн.-зах. схилі Кримських гір; р. ц. Кримської обл. 1926 р. — 10 000 меш., з них 72% татар. Б. був відомий тат. кустарною пром-стю (шкіряні, ювелірні вироби, посуд з міді). В 16 — 18 вв. Б. — столиця Кримського ханства; не раз під час воєн зазнавав руйнацій. Палац хана Абдул-Сахал-Гірея 1519, реставрований після пожежі в кін. 18 в. У Б. був підписаний Бахчесарайський мир 1681 р.

Бахчесарайський мир, укладений на весні 1681 між Москвою і Туреччиною та Кримом, був по суті перемир’ям на 20 p., за яким обидві сторони не мали права заселяти простори між Богом і Дніпром, що залишалися безлюдними й невтральними.

Бачванська говірка, мова укр. переселенців в Бачці й Срімі; Б. г. культ. центру Бачки — Руського Керестура від 1904 р. й зокрема після першої світової війни стала основою окремої бачванської («рускої») літ. мови. Як і ін. говірки Земплинщини, Б. г. — перехідномішаний укр.-поль.-словацький діялект (з перевагою словацьких елементів) з багатьма угор., нім. і недавніми серб. позиченнями, зокрема в лексиці. Найважливіші особливості: 1) збереження праслов. звукосполук dl, tl, gv, kv, і назвучного іе- (ведол, ведла, «вів, вела», гвізда «зірка», йешень «осінь», але: озеро); 2) ц, дз на місці праслов. звукосполук ti, kt’, di (ноц «ніч», медзі «між») і на місці пом’якшених дь, ть (шедзіц «сидіти»); 3) форми типу: штредньі «середній», крава «корова», младі «молодий» — поруч: млоді «жених», соловей; 4) пом’якшена вимова передньоязикових приголосних перед праслов. ę, ě, e, i, ь (ньесц «нести»); 5) i на місці праслов. y та i (сін «син»); 6) група ар на місці праслов. r і ŕ + T (карчма «корчма»); 7) групи ол, оў, лу на місці праслов. l й l' (полні «повний», воўк, длугі «довгий»); 8) сліди словацької часокількости в рефлексуванні праслов. ę, ě, e: довгі (під новоакутовою інтонацією) заступлені тут як: йа, і, і, (пйаті «п’ятий», білі «білий», пірко «перце»), — короткі як: е (пейц «п’ять», белаві «білявий», перо); 9) у, о, е, на місці праслов. о_н і сильних ъ, ь (дуп «дуб»; сон; дзень «день»); 10) групи ір, рі, ре, лі, льі на місці праслов. сполук r, l + ъ, ь (тірвац «тривати», бліха «блоха»); 11) ш, ж на місці пом’якшених сь, зь (також у групах приголосних) (шерцо «серце»); 12) зникнення -ть у формах 3 особи теперішнього часу дієслів (чіта, чітаю «читає, -ють»); 13) змішання закінчень прикметників чоловічого і сер. роду в орудному і місцевому однини; 14) наголос на передостанньому складі слова; 15) міжслівна фонетика типу: зроп то «зроби це», сноб жіта «сніп збіжжя»; 16) закінчення: -ох в родовому множини іменників (сінох «синів», женох «жінок», местох «місць»); -ем, -ам, -ім в 1 особі однини теперішнього часу дієслів (вйажем «в’яжу», чітам «читаю», робім «роблю»); -ме в 1 особі множини (чітаме «читаємо»); форми минулого часу типу: чітал сом, — ші, чітал, чіталі зме, — сце, чіталі «я читав...»; 17) зникнення категорії родовости в множині прикметників.

О. Горбач

Бачелі (Bacceli) Матей (1769 — 1850), маляр італ. походження, чл. Академії св. Луки в Римі; з 1807 працював на Волині й Поділлі (Крем’янець, Чорний Острів), створивши своїми рел. картинами й портретами т. зв. «подільську школу» укр. малярства першої пол. 19 в.

Бачинська Ольга (1874 — 1955), дочка Олександра Барвінського, гром. і пед. діячка у Львові, співзасновниця і довголітня гол. Т-ва Вакаційних Осель у Львові (з 1901), гол. Марійської Дружини (з 1904).

[Бачинська Ольга (1875, Сучава, Буковина — 1951, Стрий). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинська Ольга (1876 — 1951), уроджена Тишинська, визначна гром. діячка Стрийщини, одна з перших працівниць на екон. полі; дир. Задаткової Каси в Стрию, дир. Крайового Молочарського Союзу «Маслосоюз» у Львові (1924 — 39), засновниця і довголітня гол. Т-ва Опіки над домашніми помічницями в Стрию; знавець і збирач нар. узорів, зб. з Придністров’я подарувала Укр. Нац. Музеєві у Львові.

Бачинська Теофіля († 1904), уроджена Лютомська, дружина Омеляна Бачинського, актриса, в 1860-их pp. працювала в укр. і поль. театрах на Сх. Поділлі, з успіхом виступала в Києві, з 1864 грала в театрі «Руської Бесіди» у Львові; гол. ролі в «Марусі» О. Ґолембійовського (за Квіткою-Основ’яненком), в «Наталці Полтавці», в п’єсах Коженьовського, Доніцетті та ін.

[Бачинська Теофілія (1837, Вільна — 1906, Самбір). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Андрій (1732 — 1809), найвизначніший мукачівський єпископ (1772 — 1809). Переніс осідок єпархії й богословську семінарію з Мукачева до Ужгороду; заклав велику бібліотеку й школи, був протектором культ. пробудження Карп. України. В 1774 р. вживав заходів до об’єднання Закарпаття і Галичини в одну церк. провінцію; кандидат на львівського митрополита.

[Бачинський Андрій (* Бенятина, Закарпаття — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Володимир (1880 — 1927), адвокат і політ. діяч, організатор Нац.-Дем. Партії, посол до галицького сойму й австр. парляменту, 1920 — 24 голова Міжпартійної Ради.

[Бачинський Володимир (* Самбір — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Володислав (1833 — 83), церк. діяч і письм. (псевд. Василь Котлович); ректор духовної семінарії у Львові.

Бачинський Едмунд (* 1880), суддя; гром.-політ. діяч русофільської орієнтації на Закарпатті; посол до чехо-словацького парляменту (1925 — 29), сенатор (1929 — 39) від аграрної партії, в 1938 — член уряду Карп. України; гол. «Общества Духновича»; видавець кількох русофільських газет. Після заслання 1945 доля невідома.

[Бачинський Едмунд (1880, Калини, Закарпаття — 1947). Помер у в’язниці— Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Євген (* 1885), гром. діяч, за першої світової війни ред. місячника «La Revue Ukrainienne» в Льозанні, 1918 укр. консул у Швайцарії, діяч і з 1955 єп. Укр. Автокефальної (соборноправної) Церкви; видавець часопису «Екклезія» в Женеві; автор спогадів та ін. праць.

[Бачинський Євген (1885, Катеринослав — 1978, Бюль, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Лев (1872 — 1930), адвокат, політ. діяч, провідник Укр. Радикальної Партії в Галичині; 1907 — 18 чл. Держ. Ради у Відні від УРП, де активно боронив укр. людність. В ЗУНР — віцепрез. УНРади, автор конституційного закону від 3. 1. 1919 про об’єднання ЗУНР із УНР і закону про земельну реформу; з 1918 і до смерти був головою УРП, у 1928 — 30 послом до поль. сойму.

[Бачинський Лев (* Серафинці, Городенківський пов., Галичина — † Ґрімменштайн, Австрія). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Леонид (* 1896), педагог, організатор Пласту на Закарпатті (1923 — 29), ред. «Пластуна» в Ужгороді, автор пластових підручників: «Сліди», «Порадник впорядчика для новаків», «Матеріяли до пластових іспитів» та ін., і популярних праць із сіль. госп-ва та природознавства.

[Бачинський Леонид (1896, Катеринослав — 1989, Клівленд, Огайо, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Маркіян (* 1928), скрипаль і композитор зі Львова, тепер у ЗДА; симфонічні твори, фортепіяновий концерт.

Бачинський Микола В. (* 1887), політ. і гром. діяч у Канаді, куди прибув 1906 з Галичини; з 1923 незмінний посол від ліберальної партії до провінціяльного парляменту Манітоби, з 1950 — його спікер (президент).

[Бачинський Микола (1887, Серафинці, Городенківський пов., Галичина — 1969, Фішер Бренч, Манітоба). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Михайло (псевд. О. Філяретів) (1866 — 1912), гр.-кат. священик, поет; ліричні вірші у львівській «Зорі».

Бачинський Олександер (1844 — 1933), крилошанин і ген. вікарій укр. кат. митрополичої капітули у Львові, церк. письменник, перекладач Старого і Нового Завіту, ред. «Богословської Бібліотеки». Праці: «Богословіє догматичне», «Богословіє моральне» (1899), «Право церк.», «Практичний проповідник» (1901), «Богословіє пастирське» (1902), «Новий Завіт» (1903) та ін.

Бачинський Омелян (1834 — 1906), актор (характерні ролі) і режисер укр. і поль. труп на Сх. Поділлі; організатор і дир. (1864 — 67, 1873 і 1880) першого гал. проф. театру т-ва «Руська Бесіда» у Львові.

[Бачинський Омелян (1833, Жукотин, Турківський пов., Галичина — 1907, Самбір). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський Омелян (1886 — 1948), культ.-осв. діяч і педагог (германістика й клясична філологія) в Галичині, на Закарпатті й на еміґрації (Німеччина, Бельгія).

Бачинський Юліян (* 1870 — доля невідома), гром. діяч, публіцист; член Укр. Радикальної Партії, 1895 виступив із кн „Ukraina irridenta“, де обґрунтовував потребу створення власної укр. соборної держави; 1918 член Укр. Нац. Ради в Галичині, 1919 представник УНР у Вашінґтоні; пізніше переїхав до УССР, працював у ред. «Укр. Радянської Енциклопедії», в кінці 1934 засланий. Автор кн. «Укр. еміґрація в ЗДА» (1914) та ін.

[Бачинський Юліян (* Львів), член Укр. Радикальної Партії, з якої вийшов і був засновником Укр. Соц.-Дем. Партії, спричинився до унезалежнення укр. роб. руху від поль. соціялістів; 1896 виступив із кн. „Ukraina Irredenta“; у 1929 переїхав до УССР. Автор кн. „Укр. імміґрація в З’єдинених Державах Америки“ (1914), „Поділ Галичини“ (1897), „Больш. революція і українці“ (1928). — Виправлення. Т. 11.]

Бачинський-Лешкович Павло (1842 — 1930), гал. культ.-осв. діяч, гр.-кат. свящ., добродій «Просвіти» й ін. установ.

Бачка, урожайна низовина між Дунаєм і дол. Тисою, гол. частина якої (8 650 км²) з 1918 належить до Юґославії; разом із юґославським Банатом і Сремом становить з 1946 Автономну Обл. Войводіну в складі Нар. Республіки Сербії — Юґославія. Населення Б. мішане; між ним є бл. 18 000 бачванських українців — вони звуть себе звичайно «русіні», «руснаці». Українці оселилися в Б. в пол. 18 в. Незабаром після поразки турків і зайняття Б. і Банату Австрією (пожаровецький договір 1718) австр. уряд оселив на пустих землях сербів, утікачів від турків, але незадоволені австр. політикою серби в 1730 — 50-их pp. масово еміґрували з Б., і на їх місце австр. уряд спроваджував на держ. землі угорців, німців, хорватів, словаків і українців з півд.-сх. Пряшівщини (Земплинський і Боршодський комітати). У наслідок переселення постали перші бачвансько-укр. колонії: Руський Керестур (спершу звався Бач-Керестур), що став осередком бачванських українців, 1746, Коцура 1765, та Новий Сад 1784. У первісно мішаних громадах (правос. і гр.-кат.) перевагу здобули греко-католики. Прилучення їх до хорв. гр.-кат. єпархії в Крижевцях врятувало ці парохії від зугорщення, бо церква утримувала парохіяльні нар. школи з учителями з Закарпаття. Перші поселенці осідали на держ. землі з обов’язком здавати державі «десятину» і працювати по держ. маєтках; пізніші переселенці (в 19 в.) — це сезонові с.-г. робітники, що згодом купували тут землю. Українці в Б. швидко піднесли господарство. В 19 — 20 вв. з Керестуру й Коцури вони розселюються до ін. місцевостей Б. (Вербас 1849, Дюрдьово 1870, Ґосподінці 1930, Ґунарош — Нове Орахово 1946), Срему й Славонії (Шід 1802, Петровці 1834, Беркасово 1850, Міклошевці 1850, Бачінці 1850, Пішкоревці 1900, Андрієвці 1902, Дальський Ріт 1920) (див. карта при ст. Юґославія). Соц.-культ. перевага бачванців була настільки сильна, що їм вдалося мовно засимілювати й прибулих у Срем перед 1848 р. лемків з півн. Пряшівщини (Шаришський комітат) у Прівіній Главі (Бікіч) і Сремській Мітровіці (нині вже похорваченій). І тут від похорвачення рятувала окрема Церква та її школа. Однак низка дрібніших, розпорошених у Сремі й Славонії бачвансько-укр. сіл похорватилися. Одинокою інтеліґенцією, зв’язаною з народом, тут були спершу священики і згодом учителі, що до 1918 р. звичайно прибували з Закарпаття («Горніци»). Звідти ж із пресою в Б. прийшло й політ. русофільство, тісно зв’язане тут із питанням літ. мови («язичія»). В 1890 — 1939 міцнішають зв’язки з Галичиною (студенти-теологи студіюють у Львові, 1897 В. Гнатюк збирає етногр. матеріяли й їх публікацією звертає увагу наук. світу на проблему бачванських українців), посилюється укр. народовецький табір. Ґ. Костельник дає. початок (1904) творенню діялектної бачвансько-укр. літ. мови на нар. основі, і вона здобуває тут цілковиту перевагу. Угор. впливам у шкільництві поклало край прилучення Б. 1918 до Юґославії. 1919 в Новому Саді постає Руське Нар.-Просвітнє Дружство, що засновує по селах філіяли й провадить вид. діяльність. В мист.-самодіяльній культ.-осв. праці допомагає укр. студентська колонія з Заґребу. 1927 постає спілка бачвансько-укр. студентів «Союз Рускіх Школярох»; вкупі з укр. студентською громадою в Заґребі видається місячник «Думка». 1933 в Коцурі виник русофільський із сербсько-правос. тенденціями Культ.-Нац. Союз Русинів в Юґославії, що видає тижневик «Русская Заря» та календарі. Після поразки Юґославії 1941 Б. окупували угорці, що припинили будь-яку культ. й вид. працю, а Срем і Славонія увійшли до складу Хорватської Держави; бл. 1 500 бачванських українців боролися на боці Тіта. Після 1945 становище гостро змінилося. Великих утисків, як і скрізь в Юґославії, зазнала Гр.-Кат. Церква, представники якої були досі зберігачем нац. бачвансько-укр. культури. Нова влада стала підтримувати розвиток окремої бачвансько-укр. культури в межах Войводіни, але в цілком офіц. дусі: в Р. Керестурі виходять: з 1945 тижневик «Руске Слово», з 1947 місячник для дітей «Піонірска заградка», з 1952 літ.-мист. квартальник «Шветлосц»; видано низку підручників (1945 — 52 — 47 назв, 62 000 примірників); зросла мережа нар. шкіл із бачвансько-укр. літ. мовою (1952 9 шкіл із 1737 учнями й 48 вчителями), гуртки мист. самодіяльности по селах (1952 — 11 із 2100 чл.), гуртки, семінари для вивчення фолкльору й літ. мови; з 1949 в радіостанції Новий Сад заведено постійні бачвансько-укр. пересилання. Для центр. керівництва культ.-осв. працею створено окремий комітет (Одбор за культурно-просвітну роботу Русінох) при Союзі Культ.-Осв. Т-в АО Войводіни. Піднесення позначається і в літературі (поети: М. Фейса, Д. Винай; драматурги й прозаїки: М. Ковач, Є. Кочиш та ін.), образотворчому мистецтві (різьбар і графік Є. Кочиш, маляр і графік Ю. Колесар та ін.); зростає зацікавлення власною нар. творчістю (збірки нар. пісень В. Жґанця й О. Тимка). Вживають заходів для підтримання й культ.-нац. життя укр. поселенців у Боснії.

Література: Steltzer F. Geschichte der Bacska. 1863; Гнатюк В. Руські оселі в Вачці (в полудневій Угорщині). ЗНТШ, XXII. 1898; Bacska, І — II. Magyarország Vármegyei és Városai. Будапешт 1910; Гнатюк В. Етнографічні матеріяли з Угорської Руси. Етногр. Зб., IX. 1901; XXV. 1909; XXIX. 1910; XXX. 1911; Поливка М. История народней школи у Руским Керестуре. Руски календар з 1933 р. Дяково 1932 і Руски календар за 1934 р. 1933; Костельник Ґ. Чом сом постал Українєц. Руски календар 1936. Ср. Карловци 1935; Варґа Д. Кратки исторични препатрунок кніжовней творчосци у нашим народзе. Шветлосц, I, 1. Р. Керестур 1952.

О. Горбач

Баш Яків (* 1908), укр. сов. письм., автор творів з «виробничою» та «військ.-патріотичною» тематикою; кн. нарисів «Дні наступу» (1933), повісті «Сила» (1934), «На берегах Славути» (1938), «Професор Буйко» (1946), п’єса «Дніпрові зорі» (1952) та ін.

[Баш (справжнє прізвище Башмак) Яків (1908, Милове, Херсонська губ. — 1986, Київ), пов. „На берегах Славути“ (1940), п’єса „Дніпрові зорі“ (1953). — Виправлення. Т. 11.]

Башилов Михайло (1821 — 70), маляр, ілюстратор «Кобзаря» Т. Шевченка (разом із Я. де Бальменом); портрет Г. Квітки, мал. «Козак Климовський» та ін.

Башинський Іван († 1815), церк. і гром. діяч та педагог, дослідник минулого Катеринославщини.

Башкирія, країна, що охоплює Півд. Урал із його зах. передгір’ям у басейні р. Бєлої, батьківщина тюркського народу башкирів (за переписом 1939 — 843 000 осіб); Б. становить основну частину Башкирської АССР у межах РСФСР; 143 500 км², 3 145 000 населення (1939 p.), столиця м. Уфа. За переписом 1926 в Башкирській АССР башкири становили 23,1%, татари 17,3%, росіяни 39,9%, мішарі 5,1%, чуваші 3°/», українці 2,9%. Українці (в 1926 — 77 000 осіб), перев. змішані з рос. населенням, утворюють острови в півд.-зах. частині Б., себто в степ. і лісостеп. смузі (див. Ідель-Урал, Урал).

Башкирцева Марія (1860 — 84), укр. малярка з поміщицької родини з Полтавщини; з 1877 жила в Парижі, студіювала малярство у Р. Флері в приватній Академії Жюліяна і у Б. Лепажа й скоро здобула великий успіх. Залишила бл. 150 образів: жанрові композиції, портрети, етюди (кілька творів у Люксембурзькому Музеї); 1887 видано франц. мовою щоденник Б., 1902 — листи.

[Башкирцева Марія (1860, Гавронці, Полтавська губ. — 1884, Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Башнянський (Башнівський, Баснянський) Ігнат (* 1786 — рік смерти невідомий), родом з Галичини, церк. і пед. діяч. З 1827 ігумен, з 1834 архимандрит василіянського манастиря у Володимирі; під час ліквідації унії залишився їй вірним; був вивезений до Курську; з 1842 жив під наглядом на Волині, де й помер.

Баштан, бакша, ділянка польової землі (5 — 25 га), на якій екстенсивним способом плекаються городні рослини, переважно з родини гарбузових: кавуни, дині, гарбузи та огірки. Б. поширені в степовій Україні, на Кубані й Лівобережжі.

Баштанна (VI — 13), (раніше Полтавка), с. і р. ц. Миколаївської обл.

Баштовий, псевдонім Івана Нечуя-Левицького.

Попередня     Головна     Наступна