[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 331-351.]

Попередня     Головна     Наступна





Г


ГА, див. Українська Галицька Армія.


Габрусевич Іван (1902 — 44), псевд. Джон, Іртен; співзасновник націоналістичного руху на Зах. Укр. Землях, організатор юнацтва, співорганізатор саботажної акції 1930, автор статтей на ідеологічні й політ. теми, з 1932 на еміґрації; загинув у нім. концтаборі Саксенгавзен.


Габсбурґ-Льотрінґен Вільгельм (* 1895 — 1951), австр. архикн., відомий під ім’ям Василь Вишиваний, полк. УСС. В 1918 р. на Україні командант армійської групи, до якої належали УСС. За Директорії (1919) полк. УСС, працював у Мін-ві Військ. Справ. Автор зб. поезій «Минають дні». 1948 схоплений МВД у Відні; помер на засланні.

[Габсбурґ-Льотрінґен Вільгельм (1895, Пула, Далматія — 1949). — Виправлення. Т. 11.]


Габсбурґи, нім. династія, яка правила з 1278 Австр. Князівством (з 1282 — архикнязівством), з 1526 Чес. і Угор. Королівствами, в 1273 — 1308 і 1438 — 1806 Римсько-Нім. Цісарством, згодом до 1918 Австрійською і Австро-Угорською (з 1867) Монархією. Після зайняття Галичини 1772 австр. володарі прийняли титул королів Галичини й Льодомерії (Володимири), з 1849 — князів Буковини. Г., які володіли Галичиною й Буковиною, були: Марія Терезія (1740 — 80), Йосиф II (1780 — 90), Леопольд II (1790 — 92), Франц І (1792 — 1835), Фердінанд І (1835 — 48), Франц Йосиф І (1848 — 1916), Карл І (1916 — 18). Влада Г. в Галичині й Буковині закінчилася з моментом постання Зах.-Укр. Нар. Республіки.


Гавриленко, в першій пол. 19 в. маршалок Кобеляцького пов. на Полтавщині, в своєму маєтку в с. Озерках мав кріпацький театр із спеціяльним мурованим будинком.


Гаврилів Олександер (1856 — 1888), етнограф, жив на Полтавщині, за фахом лікар; збирав нар. пісні (понад 50 зошитів) на Харківщині, Катеринославщині, Полтавщині, Чернігівщині й Київщині, перев. побутові, обрядові й іст., серед них були вперше записані.


Гаврилко Антін (* 1884), гал. кооператор, ревізор Ревізійного Союзу Укр. Кооператив, ред. «Госп.-Кооп. Часопису» (1922 — 27); праці з кооп. теорії й практики.


Гаврилко Михайло (1882 — 1920), різьбар, із Полтавщини, вчився в Петербурзі, Кракові (1907 — 12) й Парижі; народник-романтик: «Сироти», «Козак і дівчина»; більш реалістичні погруддя М. Шашкевича, проєкт пам’ятника Шевченкові на конкурсі в Києві й ін. Брав активну участь у гром. житті за УНР, загинув вояком Сірої дивізії.

[Гаврилко Михайло (1882, Козацькі Хутори — 1922, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Гаврилюк Володимир (* 1904), маляр, з гал. Поділля, закінчив Академію Мистецтв у Кракові (1930), брав участь в укр. мист. виставках у Львові 1931 — 35.


Гаврилюк Іван (* 1910), гром. діяч і педагог у Канаді, посол до манітобської леґіслятиви з 1949 від партії «ССР» (соціялісти).


Гаврилюк Ілько, письм. і гром. діяч півд. Басарабії-Аккерманщини в 1930-их pp.; повість «Наболілі душі» (1923), «Тернистим шляхом» (спомини з визвольних змагань), «Велетень духа» (1928, іст. нарис про С. Петлюру), драма «Молоді парості», статті в чернівецьких часописах «Промінь», «Рідний Край».


Гавриляк Василь (* 1915), гром. діяч і промисловець у Канаді; з 1951 посадник м. Едмонтону, з 1956 президент Об’єднання Посадників Канади.

[Гавриляк (Гавреляк) Василь (1914, Вейзел, Альберта — 1975, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Гаврисишин Теодора (* 1912), гром. діячка в Канаді, активна в Комітеті Українок Канади і в Союзі Українок Канади та його секретарка в 1948 — 54 р.


Гаврищук Микола (1878 — 1942), бук. пед. (нар. учитель) і політ. діяч, один із провідників соц.-дем. партії на Буковині, посол до бук. сойму з 1911; з 1920 працював на Закарпатті; автор підручників методики, перекладав твори нім. педагогів (Ляй, Кершенштайнер і ін.).


Гавсевич Петро († 1919), аґроном-рослинознавець, співзасновник і перший дир. н.-д. станції лікарських рослин у Лубнях (1912 — 19); праці про лікарські рослини; убитий денікінцями.


Гагара, кожара звичайна (Colymbus arcticus L., або Gavia arctica L.), птах з ряду гагарових, подібний до гуски; гніздиться на далекій півн., зимує на берегах Чорного м., в решті укр. території трапляється під час перелетів восени й на весні.


Гагілки, див. Веснянки.


Гадачек (Hadaczek) Карло (1873 — 1914), поль. археолог чес. роду, проф. археології Львівського Ун-ту, відкрив злоцьку культуру на Сандомирщині, досліджував культури трипільську (Кошилівці) та венедську (Переворськ) і предмети рим. імпорту на Подністров’ї „Złote skarby Michałkowskie“ 1904; „Eneolityczna osada przemysłowa w Koszyłowcach“ 1913).


Гаджеґа Василь (1864 — 1938), закарп. гр.-кат. свящ., крилошанин, історик і педагог; проф. Богословської Семінарії в Ужгороді, д. і почесний чл. НТШ. Г. досліджував церк. іст. Закарпаття, однак висвітлюючи й політ. та соц.-екон. минуле закарп. українців. Найважливіші праці: «Додатки до історії русинів і руських церквей», «Вплив реформації на підкарп. русинів», «Перша спроба історії гр.-кат. мукачівської єпархії», «Кн. Федір Коріятович і Мараморош», монографії про І. Фогорашія і М. Лучкая та ін.; співред. вид. «Наук. Зб. Просвіти» і ж. «Підкарпатська Русь».

[Гаджеґа Василь (* Поляна, Мармароський пов. — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Гаджеґа Юлій (* 1879), проф. богословського ліцею в Ужгороді, русофіл, автор теологічних та іст.-культ. праць, м. ін. «Історія ужгородської богословської семінарії».


Гаджибейський лиман, див. Хаджибейський лиман.


Гадзевич Рафаїл (1803 — 86), маляр родом з Холмщини, студіював у Парижі й в Італії, 1839 — 44 проф. історичного малярства в Москві, з 1844 проф. Варшавської Мист. Школи; виконав ряд портретів; картини на іст. й рел. теми (м. ін. іконостас у Старяві в Галичині).

[Гадзевич Рафаїл († Кєльце, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Гадзінський Микола (* 1901), фізик, родом із Кам’янця. 1932 — 11 гол. катедри фізики Харківського Зоотехн. Ін-ту і наук. співр. Рентґено-Радійового Ін-ту в Харкові. Тепер на еміґрації; 1951 — 55 проф. і гол. департаменту фізики в Вілберфорському Ун-ті (Огайо), з 1955 — проф. фізики в Рочестерському Технологічному Ін - ті (стейт Нью-Йорк); чл. Амер. Ін-ту Фізики. Праці в галузі фізики атомового ядра, зокрема визначення верхньої границі енерґії бета-спектрів методою абсорбції, дослідження рівнів енерґії ядра ренію та ряд ін.

[Гадзінський Микола (1901, Кам’янець, Берестейщина — 1984, Рочестер, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Гадожер, див. Крачун.


[Гадюка звичайна. — Доповнення. Т. 11.]


Гадюки (Viperidae), родина отруйних змій. На Україні поширені: гадюка звичайна (Vipera berus L.), до 75 см довж., перев. в лісовій, рідше в лісостеповій смузі; гадюка степова (V. ursini Bon.), до 55 см довж. в степовій смузі (в Карп. Україні живе підвид V. ursini ursini Meh.); кавказька Г. (V. kaznakowi Nikol.) на зах. Кавказі.


Гадючий, див. Вільний (поріг на Дніпрі).


Гадючка червоняста і бородавчаста (див. Гриби).


Гадяцький договір, був укладений 16. 9. 1658 гетьманом І. Виговським із Польщею після приборкання ним бунту полтавського полк: М. Пушкаря й розриву з Москвою. Поль. сторону в переговорах очолювали К. Бєнєвський і К. Євлашевський, укр. — Ю. Немирич, якого вважають за справжнього автора договору, і П. Тетеря. Коз. полки були представлені комісарами, що обмірковували кожен пункт. За Г. д. Україна, в межах воєводств київського, чернігівського й брацлавського, мала входити як незалежне В. Князівство Руське на рівних правах у федерацію з Польщею і Литвою, об’єднану спільно обираним королем. На чолі князівства мав бути гетьман, якого вибирали б укр. стани дожиттєво й затверджував король; договір передбачав окремі міністерські уряди, послів до спільного законодавчого сойму, судовий трибунал і скарб, окрему монету і армію з 30 000 козаків і 10 000 найманого реґулярного війська. Поль. і лит. війська не мали права перебувати на Україні, а коли б в разі потреби зайшли, ставали під команду гетьмана. Правос. віровизнання зрівнювалося в правах із кат., будування уніятських церков і манастирів заборонялося, і в спільному сенаті мали засідати правос. митр. і єпископи. На Україні мали бути засновані 2 університети, дозволялося відкривати колеґії й гімназії, надавалася свобода друку. Укр. депутати в тривалих переговорах вимагали прилучення до В. Князівства Руського воєводств волинського, белзького, руського й подільського, але змушені були поступитися. Поль. сойм затвердив трактат, але Г. д., підтриманий коз. старшиною, не знайшов співчуття серед коз. і сел. мас, настроєних проти поль. влади. Невдачі Виговського у війні з Москвою, що почалися після початкової великої перемоги під Конотопом (28 — 29. 6. 1659), повстання проти гетьмана й відхід його від політ. діяльности змінили ситуацію й поклали кінець чинності Г. д. (див. ЕУ I, стор. 449).

Б. К.


Гадяче (III — 14), м. при впадінні ріки Груні в Псьол, р. ц. Полтавської обл., 9 000 меш. (1933 p.); засноване 1634, за Гетьманщини полкове м., за царату — пов. (з 1802); 1658 Виговський уклав тут договір із Польщею.


Гаєвський Валентин (* 1902), син Григорія Г., дослідник укр. театру, критик і педагог; родом з Києва. Викладав у високих школах Києва. На еміґрації — доц. УВУ. Серед наук. праць — «Т. Шевченко і М. Щепкін» (1939), «П. Саксаганський» (1939), «Г. Юра» (1940), «Нариси з іст. нового укр. театру» (1941), статті про Л. Курбаса, І. Франка та ін.


Гаєвський Гнат (1858 — 1919), актор і режисер, працював у трупах М. Кропивницького, М. Старицького й ін., з 1895 мав власну трупу; 1918 — 19 на фронті укр. армії (фронтовий театр).


Гаєвський Григорій (1872 — 1933), режисер і педагог, родом із Тульчина; режисер Укр. Нац. Театру в Києві (1917 — 18), в 20-их pp. Театру ім. Михайличенка в Києві; з 1904 викладач київської Муз.-Драматичної Школи ім. Лисенка, проф. у Київському Художньому Ін-ті та ін. високих школах. Серед праць — «Завдання режисера» (1920), переклади на укр. мову п’єс С. Моґема, А. Сінклера та ін.

[Гаєвський Григорій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Гаєвський Сильвестр (Степан), архиєп., див. Сильвестр Гаєвський.


Гаєк Андрій (1873 — 1939), оперовий співак, виступав спершу на укр. сцені, згодом у поль., нім. та ін. театрах у Львові, Варшаві, Познані, Любляні й Відні.

[Гаєк Андрій (1873 — 1949). — Виправлення. Т. 11.]


«Газета для народных учителЂв», офіц. видання мін-ва освіти в Угорщині для закарп. учителів; виходила нар. мовою в Будапешті 1868 — 73 при угор. часописі „Néptanitók Lapja“.


«Газета Школьна», пед. двотижневик, виходив 1875 — 79 у Львові; вид. О. Партицький.


Газифікація, див. Газова промисловість.


Газова промисловість, важлива галузь паливної пром-сти, яка добуває горючі природні гази й виробляє штучний світильний газ шляхом газифікації твердого палива — звичайно кам’яного вугілля. Г. п. дає продукт, у кілька разів дешевший від вугілля. Штучний горючий газ винайдено з поч. 19 в.; спершу його застосовували лише для освітлення. На Україні газове освітлення вулиць перша дістала Одеса (1866), згодом Харків, Львів, Київ, Чернівці, пізніше в цих і ін. містах стали вживати газ як паливо. Перед другою світовою війною єдиною модерною газівнею на Україні була львівська (потужність 25 000 кубічних м на добу), застарілою була одеська (15 000), не діяли київська й харківська. Інтенсивна газифікація почалася після війни у зв’язку з використанням природних горючих газів Дашави на Передкарпатті і проведенням газопроводу Дашава-Київ 1946 — 48, продовженого 1955 до Москви. В Києві, Львові, в ряді ін. міст (напр., Дрогобич, Стрий, Тернопіль, Вінниця, Бердичів), а також районових сіл, через які проходить газопровід, вугілля як паливо частково замінено дешевшим газом: у Києві газифіковано (1952) 80 000 квартир і бл. 800 комунально-побутових і пром. підприємств, у Львові — понад 50 000 квартир, частково газифіковано автомобільний транспорт. Крім того, 40 000 помешкань у 39 містах одержують газ у бальонах. 1955 р. газом користалося 8 обл. і 12 ін. міст УССР; здобуто бл. 5 мільярдів кубічних м природного газу, або пол. продукції всього СССР (10,3 мільярдів кубічних м). У паливному балянсі УССР газ становить всього 3,3%. За 1956 — 60 pp. запляновано збільшити споживання газу в УССР у 2,6 рази.

Запроєктовано сильне поширення Г. п. протягом 6 п’ятирічки. Добування природного газу має зрости більш ніж удвоє, зокрема, після відкриття в 1955 р. багатьох родовищ горючих газів на Полтавщині і, гол., б. с. Шебелинки, Балакліївського р-ну Харківської обл.; газифікація обійматиме Харків (газопровід до Харкова на 76 км довжини, частина газопроводу Шебелинка — Харків — Курськ — Орел — Брянськ, уже готовий) і ряд міст Донбасу. Міста сх. Донбасу діставатимуть природний газ із Ставрополя (газопровід Ставропіль — Москва). Коксовий газ одержуватимуть кілька міст Донбасу й Дніпровий пром. р-н за допомогою газопроводу з Донбасу до Дніпропетровського й Кривого Рогу. Використання карпатських родовищ природного газу й будівництво нових газопроводів дадуть змогу газифікувати міста Підкарпаття (напр., Станиславів, Чернівці), а також Кам’янець Подільський. Разом у 1956 — 60 плянується газифікувати 35 міст УССР (з них 23 природним газом), бл. 350 000 квартир. Больш. влада використовує Г. п. насамперед як цінну сировину для хемічної й воєнної пром-сти, ставлячи потреби населення на другий плян. Велика частина газу з України йде до РСФСР: з Дашави до Москви і, через Мєнськ, до Ленінграду з відгалуженням на Вільну й Ригу; газ із Шебелинки через Харків піде до Курську, Орла, Казані, Ґорького.

Р. М.


Газопровід Дашава-Київ, збудований 1946 — 48 pp. (відтинок Дашава — Львів довж. 81 км, діяметром 150 мм — ще в 1929, вдруге — діяметром 300 мм 1941); в 1955 продовжений до Москви (787 км); запляновано будівництво Г. з Дашави до Мєнську і Ленінграду. Г. Д.-К. постачає горючий природний газ із Дашави до Львова, Києва й до кількох міст Передкарпаття (Дрогобич, Стрий) та Поділля (Тернопіль, Хмельницький, Вінниця, Бердичів), до яких відходять часто бічні галузі (напр., до Вінниці 42 км довж.), та до сіль. р-нів (див. також Газова промисловість).


Гаївки, див. Веснянки.


Гай Марта (псевд.), підпільна письменниця на Україні, зб. нарисів «Люди підпілля» (1949), поезії «До зорі» (1950).


Гайвазовський (Айвазовський) Іван (1817 — 1900), маляр-мариніст, співець Чорного моря. Нар. в Теодосії у вірменській родині, що переїхала з Галичини; закінчив петербурзьку Академію Мистецтв (1837), 1844 — акад.; з 1845 до кінця життя працював у Теодосії; майже виключно малював Чорне море; поклав початок цілій школі мариністів. Серед численних творів: «Всесвітній потоп», «Буря на Чорному морі»,«Дев’ятий вал», «Чорне море» й ін.


Гайвас Ярослав (* 1912), псевд. Андрух, Бистрий, Камінь; діяч ОУН; з 1937 чл. Крайової Екзекутиви ОУН на Зах. Укр. Землях, з 1939 на еміґрації, з вересня 1940 провідник Крайової Екзекутиви ОУН (полк. Мельника) в Ген. Губернії, з 1941 на Центр. і Сх. Землях; після арешту Ольжича виконував обов’язки керманича ОУН; 1945 — 49 чл. Проводу Укр. Націоналістів; з 1950 у ЗДА.

[Гайвас Ярослав (* Соснівка, Золочівщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Гайворон, грак (Corvus frugilegus L.), дуже поширений осілий птах із родини воронуватих, живе по всій Україні; гніздиться колоніями в лісах і поблизу осель; нищить шкідників сіль. госп-ва (напр. хрущів), але й шкодить зерновим культурам.


Гайворон (V — 5), м. над р. Богом, р. ц. Кіровоградської обл.; зал. вузол.


Гайворонський Михайло Орест (1892 — 1949), композитор і дириґент, родом з Галичини; скінчив Вищий Муз. Ін-т ім. Лисенка у Львові, на поч. 20-их pp. викладав у ньому. 1914 — 19 організатор військових оркестр УСС, гол. капельник військ УНР. З 1923 в ЗДА, засновник і дир. Злучених Укр. Хорів (з 1930). Автор численних стрілецьких пісень, хорових опрацювань нар. пісень, творів для чол., жін. і мішаних хорів, церк. і дитячих творів; композиції для скрипки, камерної музики, симфонічної і струнної оркестр та ін.

[Гайворонський Михайло Орест (* Заліщики — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Гай-Гаєвський Федір (справжнє прізвище Жлудкин) (* 1890), дитячий письм. і журналіст, родом з Києва; з 1921 на еміґрації; у 1930-их pp. співр. газет і журналів для дітей; оповідання, зб. світових дитячих казок та ін.

[Гай-Гаєвський Федір (справжнє прізвище Жлудкин) (1890 — 1962, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Гай-Головко Олекса (* 1914), письм. і журналіст, родом з Поділля; працював у харківських і київських в-вах, в радіокомітеті й ін.; друкувався в журн. «Червоний Шлях», «Радянська Література». Нині на еміґрації, в Канаді. Зб. поезій «Штурмові баляди» (1934), «Сурмач» (1942), оповідання — зб. «Світання» (1935), «Десять новель» (1936); лірико - сатирична поема «Коханіяда» (1947), спогади «Поєдинок з дияволом» (1950).

[Гай-Головко Олекса (* 1910, Писарівка, Балтський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Гайдай Зоя (* 1902), співачка - сопрано, скінчила Київський Муз.-Драматичний Ін-т; з 1928 — артистка Київського Держ. Театру Опери й Балету, з успіхом виконала ряд визначних ролей в операх укр. (зокрема, в «Наталці Полтавці» М. Лисенка) і зах. композиторів.

[Гайдай Зоя (1902, Тамбов, Росія — 1965, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Гайдай Михайло (* 1878), композитор, дириґент і етнограф, родом з Прилуччини; автор хорових творів, обробок укр. нар. пісень. Записав понад 2 000 нар. пісень. «Зразки нар. поліфонії» (X. 1928 — 30).

[Гайдай Михайло (1878, Даньківка, Прилуцький пов., Чернігівщина — 1965, Київ). Праці: „Народні голосіння“ (1928), „До питання про муз. фолкльор робітників“ (1938), „Нові записи улюблених пісень Т. Г. Шевченка „ (1939). Зібрав понад 5 000 нар. пісень і дум. — Виправлення. Т. 11.]


Гайдак Микола (* 1898), біолог, родом із Київщини, з 1928 в ЗДА, проф. ентомологічного відділу Міннесотського Ун-ту; понад 150 наук. і популярних праць із біології й бджільництва.

[Гайдак Микола (1898, Малий Янисоль, Маріюпільський пов., Катеринославщина — 1971, Міннесота). — Виправлення. Т. 11.]


Гайдамака Дмитро (1865 — 1936), власне прізвище Вертепов, актор і режисер школи М. Кропивницького, в 1890-их pp. грав у його трупі, згодом мав свою антрепризу, пізніше працював у Дніпропетровському театрі ім. Шевченка; від амплюа героїв перейшов на характерні ролі.

[Гайдамака Дмитро (1864, станиця Луковська бл. П’ятигорську, Кавказ — 1936, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Гайдамаки, див. Гайдамаччина.


«Гайдамаки», тижневик у Львові 1902 — 07, видавець і ред. М. Петрицький.


«Гайдамаки», орг-ція в Нью-Йорку, заснована 1907, 1910 перетворена на допомогову, радикально-соц. напряму під головуванням І. Бородайкевича, орган — газ. «Гайдамаки». Орг-ція існувала в Нью-Йорку до 1918, рештки її в м. Трентон — до 1925. Деякі відділи «Гайдамаків» перейшли до Укр. Роб. Союзу, ін. включилися до ком. руху.


«Гайдамаки», місячник, пізніше двотижневик і з 1909 тижневик, орган орг-ції «Гайдамаки», виходив 1908 — 18 у Нью-Йорку, потім у Трентоні (ЗДА); ред. М. Хандога.


Гайдамаки, назва різних укр. військ. формацій, що постали 1917 у висліді т. зв. українізації частин рос. армії або рев. шляхом, як правило проти волі рос. військ. командування. Більшість гайдамацьких частин розпорошилася під час розвалу рос. армії; деякі з них, як Гайдамацькі коші в Катеринославі і Одесі, Гайдамацькі курені в Умані й Олександрівському та Гайдамацький Курінь, зформований у Фінляндській дивізії (рос. армії), в грудні 1917 брали участь у боях із наступаючими больш. військами; розбиті з великими втратами, вони перестали існувати. Лише дві формації Г. увійшли в лютому 1918 до складу реґулярної укр. армії: Гайдамацький Кіш Слобідської України і Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка.

З. С.


Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка був організований у кін. 1917 із українців туркестанської дивізії ген. штабу полк. В. Петровим, що став на чолі цього полку. Г. к. п. в ч. бл. 300 вершників пробився в січні 1918 з півн.-зах. фронту до Києва і взяв участь у вуличних боях із большевиками. В березні 1918 він увійшов до складу Запор. корпусу під назвою 1 Запор. ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків; 27. 3. 1918 здобув Полтаву, 25. 4. 1918 — Вахчесарай. Цей полк був першою реґулярною кінною частиною укр. армії й до кін. збройної боротьби лишався в складі Запор. формації.


Гайдамацький Кіш Слобідської України, зформований у грудні 1917 С. Петлюрою, який до березня 1918 був його командиром, начальником штабу був сотн. О. Удовиченко (пізніше ген.). Кіш складався з 2 куренів — чорних і червоних гайдамаків, кінної сотні та гарматного дивізіону — в ч. 300 добірних бойовиків — добровільців, перев. кол. старшин та юнаків київських українізованих військ. шкіл. В січні-лютому 1918 Г. К. С. У. особливо визначився в боях за доступ до столиці і в штурмі київського арсеналу. В березні 1918 Г. К. С. У. включено до складу Запор. корпусу як З Гайдамацький піхотний полк під командою полк. В. Сікевича (пізніше ген.). В червні 1919 полк поширено в Гайдамацьку бриґаду 4-курінного складу, із гарматним дивізіоном і кінною сотнею. Командував бригадою отаман Волох.

З. С.


Гайдамаччина (від «гайдамака» з тур., що означає неспокійну, бунтівливу людину), стихійні нар. заворушення на соц. ґрунті в 18 в. на Правобережній Україні (назва «гайдамака» вперше зустрічається 1712). В умовах поль. маґнатського й шляхетського панування, дедалі важчої кріпаччини на Правобережжі було чимало селян-втікачів, дрібних промисловців, переселенців тощо, настроєних проти панів, кат. духівництва й жидів. Вони збиралися в гайдамацькі ватаги, які користалися співчуттям селянства; тому незначне поль. військо й двірська маґнатська міліція (яка складалася теж з укр. селян) не могли успішно боротися з гайдамаками, тим більше, що вони часто переховувалися в недалеких запор. степах. Окремі напади стали хронічним явищем. Але були моменти, коли виступи гайдамаків на Правобережжі перетворювалися на заг. нар. повстання. 1734, використовуючи війну за поль. трон і появу рос. війська, на яке місцеве населення покладало надії, сподіваючись визволення від поляків, селянство Київщини зняло повстання, яке незабаром перекинулося на Поділля і частину Волині, де воно було особливо сильне. Гол. ватажком гайдамаків став сотник надвірної міліції кн. Любомирського Верлан; діяли загони Гриви, Медведя, Моторного, Писаренка й ін. Повстання було придушене перев. рос. військом. Друге повстання 1750 вибухло без зовн. приводу, як наслідок розвитку гайдамацького руху, що його все сильніше підтримувала нар. маса, яка ненавиділа поль. нац. і соц. гніт. Зорганізувавшись на запор. території, гайдамаки почали свої дії в півд, частині Київського воєводства. Піднявши селянство, гайдамаки (на чолі їх були Мочула, Письменний, Тесля та ін.) поставили на ноги майже всю Правобережну Україну і зайняли Умань, Вінницю, Чигирин, Лятичів, Фастів. Приборкати повстанців удалося тільки мобілізувавши шляхетство Київського, Подільського й Волинського воєводств.

Найбільше гайдамацьке повстання, зване коліївщиною (від «кіл», якими були озброєні повстанці), відбулося 1768 p., коли гайдамаки й селяни сподівалися допомоги від рос. війська, що йшло для боротьби з поль. барською конфедерацією (1768). Гайдамацькі дії почалися у травні 1768 з півд. Київщини, де їх підготував Максим Залізняк, запорожець із Медведівки б. Чигирина, всюди знаходячи підтримку селян. Жертвою повстання була поль. шляхта, кат. духівництво й жидівство. Зайнявши Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку, Залізняк опинився б. торг. центру Правобережної України Умані. Там на його бік перейшов Іван Ґонта, сотн. надвірної міліції власника Умані Ф. Потоцького. Захопивши 9. 6. ст. ст. (20. 6. н. ст.) Умань, повстанці організували територію за козацьким зразком із поділом на традиційні сотні й т. д. Гайдамацькі загони С. Неживого, М. Швачки, А. Журби, І. Бондаренка, М. Москаля й ін. діяли на Київщині, Поділлі, Брацлавщині, Волині. Але рос. уряд, боячись ускладнень із Туреччиною, що на її територію перейшов один із гайдамацьких загонів, наказав ген. Кречетнікову придушити повстання. В червні-липні 1768 гайдамаки були розбиті. В Кодні, б. Житомира, закатовано сотні повстанців; постраждало і чимало людей, що в повстанні не брали участи. Після 1768 р. повстання на Правобережній Україні припинилися, хоч поляки ще побоювалися нових виступів. Нар. пам’ять довго зберігала спогади про гайдамаків. Відгуком Г. були пізніші виступи У. Кармалюка й ін., що нападали на панські маєтки. Літ. традиція (Шевченко, «укр. школа» в поль. письменстві) опоетизувала гайдамаків, зокрема коліївщину. Певна ідеалізація гайдамаків, властива в 19 в. укр. народникам-історикам, виявилася і в добу визвольних змагань, коли військ. частини прибирали назви гайдамацьких. (Див. ЕУ I, стор. 1176).

Б. Крупницький


Гайдарівський Василь (* 1906), справжнє прізвище Гайворонський, письм. родом з Донбасу; чл. літ. групи «Забой і ВУСПП, співред. журн. «Забой» і «Літ. Донбас» (1930 — 33). 1933, разом із ін. укр. письменниками Донбасу, був засланий; пізніше, утікши з заслання, переховувався на Кавказі. Нині в ЗДА. Автор ряду оповідань, друкованих у пресі 1927 — 32; повість «Розминовка» (1932), «Пугачівська рудня» (1933). На еміґрації друкувався в часописах; окремо — повість «Ще одно кохання», зб. оповідань «Мерехтливі зорі».

[Гайдарівський Василь (1908, Костянтинівна, Донбас — 1972, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Гайдебуров Павло (1841 — 93), журналіст укр. роду з Миколаєва; видавець і ред. ліберальної рос. газ. «Неделя», співр. «Основи», де провадив «Южнорусскую летопись» (1861 — 62); перекладач «Гайдамаків» Шевченка (в журн. «Современник»).


Гайденав (Heidenau), c. за 30 км на півд. зах. від м. Гамбургу в Німеччині; в 1945 — 49 pp. великий табір українців — переміщених осіб (до 4 000 душ), численні укр. установи та орг-ції (м. ін. церкви, гімназія, нар. ун-т, в-во «Заграва», газети «Луна», «Ранок»); в 1956 в Г. живе бл. 150 українців.


Гайдудорозька єпархія, гр.-кат. єпархія в Угорщині від м. Гайдудороґ (Hajdudorog), в півн.-сх. частині утор, низовини, першого осідку єпархії; Г. є. була створена 1912 р. Францом Йосифом І під тиском угор. уряду і затверджена Пієм X. Вірні Г. є. — угорці сх. обряду, перев. нащадки зугорщених українців, які компактними островами і в діяспорі жили в півн.-сх. частині Угорщини, продовжуючи закарп. укр. поселення в Паннонській низовині; в 17 — 18 вв. серед них існувала ще «руська» нац. свідомість і деякі форми власного культ. життя (див. також Угорщина і Закарпаття). Угорщення охопило їх повністю в 19 в., руйнуючи рештки самобутности в ц.-слов. мові і церк. орг-ції. В кін. 19 в. серед зугорщеного кліру й світської інтеліґенції почався підтриманий угор. урядом рух за запровадження угор. богослужбової мови в зугорщених парохіях та за відокремлення їх від укр. мукачівської і пряшівської єпархій. Угор. мова була запроваджена в богослужбу без схвалення Риму; канонізуючи Г. є., Пій X затвердив для нової єпархії старогрец. мову як літургічну з паралельним вживанням угор. (як, напр., в латинській церкві). Одначе угор. гр.-католики запровадили тільки угор. мову. До складу Г. є. спочатку входили 162 парохії, з них 8 вилучених із пряшівської, 70 з мукачівської, а 83 з рум. єпархії в Трансільванії. Після 1919 р. більшість рум. парохій опинилася в Румунії, так що тепер до складу Г. є. належать перев. парохії, які входили колись до складу укр. єпархій. Ч. угор. гр.-католиків 1930 р. 201 000 (2,3% населення), перев. в Г. є. і частково в апостольській адміністратурі в Мішкольці. Першим єп. Г. є. був Стефан Міклошій, а його наступником став теперішній єп. Микола Дудаш, що є одночасно апостольським адміністратором у Мішкольці. Нині осідок Г. є. — в м. Ньїредьгаза.

В. М.


Гайдук (IX — 18), робітнича оселя Верхньо-Баканського р-ну Краснодарського краю, 10 км на півн. зах. від м. Новоросійського.


Гайдукевич Віктор (* 1904), археолог, проф. Ленінградського Ун-ту, 1932 керівник експедиції для дослідження боспорських міст на Півд. Україні, подав соц.-екон. історію Боспорського царства й зробив ряд відкрить у техніці античної продукції.

[Гайдукевич Віктор (1904, Петербурґ — 1966, Керч). — Виправлення. Т. 11.]


Гайдуки, на Карпатському підгір’ї у 18 в. панська охорона від опришків. На Україні — спершу надвірні козаки, після взагалі льокаї.


Гайдучок Степан (*1891), учитель тіловиховання в львівських гімназіях; учень І. Боберського, з яким поклав основи руханки та змагу на зах. землях; автор ряду сокільських вправ вільноруч, спорт. підручників, бібліографії зах.-укр. фіз. культури («Сокільські Вісті», 1937) та статтей на теми фіз. культури.

[Гайдучок Степан (1890, Підтемне, Львівщина — 1976, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Гайль, маляр пол. 15 в., правос. свящ., парох Церкви Різдва Христового в Перемишлі; розмальовував поль. костьоли в землях Сандомирській, Краківській та ін.


[Гайманова могила. — Доповнення. Т. 11.]


Гайнівка (I — 4), роб. оселя на зах. краю Біловезької Пущі, на укр.-поль.-білор. етнографічному пограниччі, 12 000 меш., лісообробна і лісохем. пром-сть; тепер Г. належить до Білостоцького воєводства в Польщі.


Гайсин (V — 10), м. на сх. Поділлі над р. Соб, р. ц. Вінницької обл., 15 000 меш. (1933), харчова пром-сть (цукроварня, спиртовий і маслозаводи). За царських часів пов. місто. Тут була велика археологічна збірка Г. Венґжиновського з околиць Северинівки Літинського пов. На весні 1919 операційний р-н повстанців отамана Волинця проти червоних рос. військ (Таращанська дивізія); восени 1919 бої бриґади УСС і частин УНР проти 4 корпусу армії Денікіна на лінії Гунча — Гранів — Мар’янівка — Тимар — Зятківці; на весні 1920 отаман Волинець зформував тут Гайсинсько-Брацлавську повстанчу бригаду (1700 багнетів і 800 шабель).


Гак Анатоль (Антоша Ко, Мартин Задека) (* 1893), псевд., письм. і журналіст, родом із Запоріжжя; в 20-их pp. чл. літ. спілки «Плуг». Нині на еміґрації, в ЗДА. Збірки гумористичних оповідань «Лопанські раки» (1926), «Радіо-інваліди» (1927), «Свиняче сальдо» (1927), «Ґоловбухова борода» (1927), «Тридцять гуморесок» (1930) та ін., роман «Молода напруга» (1933), п’єси «Студенти» (1924), «Родина Пацюків» (1927), «Людина в окулярах»; на еміґрації зб. фейлетонів «Міжпланетні люди» й ін.

[Гак Анатоль (Антоша Ко, Мартин Задека) (1893, бл. Гуляй-Поля, Катеринославщина — 1980, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Гакет (Hacquet) Бальтазар (1740 — 1815), австр. природознавець і подорожник франц. походження, 1788 — 1805 проф. природничих наук Львівського Ун-ту. Г. відбув низку наук. подорожей, м. ін. по укр. Карпатах; його праця: „Neueste physikalische Reisen durch die dacischen und sarmatischen oder nördlichen Karpathen“, I — III (Нюрнберґ 1790 — 94) містить інформації про природу й людність Карпат.


Гаківка, див. Гокей.


Гаккебуш Любов (* 1888), драматична акторка й педагог родом з Поділля, дружина В. Василька. Грала в Укр Нац. Театрі і в Держ. Драматичному Театрі в Києві, в Театрі ім. Франка, в «Березолі», в Червонозаводському Театрі, в Сталінському Драматичному Театрі в Харкові, в одеському Театрі Революції й ін.; ряд ролей в п’єсах укр. і зах. авторів (м. ін. вперше на укр. сцені виконала ролю леді Макбет у п’єсі Шекспіра).

[Гаккебуш Любов (1888, Немирів, Вінничина — 1947, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Гакман Євген (1793 — 1873), бук. церк. і політ. діяч, правос. єп. (1835 — 73) і перший митр. Буковини 1873, перший крайовий маршалок бук. сойму (1861). Разом із румунами Г. підписував петиції в справі відокремлення Буковини від Галичини (1848 — 49), але пізніше виступав проти рум. намагань прилучити Буковину до Семигороду (1849 — 61); на правос. соборі в Карлівцях (1864) і в своєму посланні 1865 відстоював бук. єпархію проти заходів рум. митр. А. Шаґуни, що хотів підпорядкувати її семигородському архиєпископові, Г. належала ініціятива заснування першої укр. орг-ції на Буковині («Руська Бесіда» 1869); збудував у Чернівцях катедральну церкву і митрополичу резиденцію.

[Гакман Євген (* Васловівці, Заставнівський пов., Буковина — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Гакман Микола, проф. чернівецького Богословського Ін-ту в пол. 19 в., делеґат бук. українців до Гол. Руської Ради у Львові 1848 р.


Гакстгавзен (Haxthausen) Авґуст (1792 — 1866), барон, нім. економіст і юрист; 1843 відвідав ряд міст Рос. Імперії, був у Києві й Одесі, досліджуючи аґрарний лад, вірування, рел. творчість; автор праці „Studien über die inneren Zustände, das Volksleben und insbesondere die ländlichen Einrichtungen Russlands“ (I — III, 1847 — 52).


Галагаз (Tadoma tadoma L.), птах із родини качкуватих, довж. до 60 см, вага 1 — 1,5 кг; на Україні поширений над Чорним і Озівським м., зимує в Зах. Европі, під час перелетів восени з’являється зрідка й у глибині України; має деяке пром. значення (перев. пух).


Галаган Гнат, див. Ґалаґан Гнат.


Галаган Григорій, див. Ґалаґан Григорій.


Галаган Микола (* 1882), укр. гром. і політ. діяч, публіцист, за фахом фізик, родом з Чернігівщини. Чл. РУП (1903 — 04), пізніше соц.-дем. Спілки, з 1917 — УСДРП, представник Центр. Ради на Кубані, згодом в Румунії, за гетьманату (1918) — дир. департаменту Мін-ва Нар. Здоров’я; за Директорії — гол. укр. дипломатичної місії в Будапешті. На еміґрації в Відні — гол. Укр. Допомогового Комітету, в Празі — гол. Укр. Гром. Вид. Фонду, організатор і гол. Укр. Громади (1927 — 39). Автор мемуарів «З моїх споминів» (4 тт.), книг на суспільно-політ. теми й ряду публікацій з фізики. Після 1945 доля невідома.


Галаган Ольга (* 1885), дружина Миколи, гром. діячка в Києві, в 1920 — 30-их pp. на еміґрації в Відні й Празі; довголітній чл. управи Укр. Жін. Союзу в Празі і Укр. Секції Ліґи Миру і Свободи.

[Галаган Ольга (1885 — 1966). — Виправлення. Т. 11.]


Галагани, див. Ґалаґани.


Галайчук Богдан (* 1911), публіцист і правник, доц. УВУ, д. чл. НТШ; праці з ділянки міжнар. права й іст. дипломатії; м. ін. «УССР — міжнар. правна студія», „Los estados conquistados ante el derecho internacional“, „El estado ucranio del siglo 20“ й ін. Тепер в Арґентіні.

[Галайчук Богдан (1911, Угерсько, Стрийщина, Галичина — 1974, Буенос-Айрес). — Виправлення. Т. 11.]


Галан Анатоль (* 1901), псевд., журналіст і письм., родом з Лівобережжя; в 20-их pp. працював у «Вістях ВУЦВК», чл. літ. орг-ції «Забой»; нині на еміґрації в Арґентіні; автор оповідань, зб. «Пахощі» (1951), драма «Володар страх» (1955).

[Галан Анатоль (* Землянка, Глухівський пов., Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Галан Ярослав (1902 — 49), гал. журналіст і письм., комуніст, чл. літ. групи «Горно», співр. совєтофільського журн. «Вікна» у Львові; маловартісні пропаґандивні п’єси («Вантаж» 1928, «Вероніка» 1930, «Під золотим орлом» 1948, «Любов на світанні» 1949 та ін.), оповідання й памфлети, скеровані проти укр. нац. кіл та гр.-кат. церк. діячів. Особливо активно діяв з доручення сов. влади під час і після війни; убитий укр. революціонерами.

[Галан Ярослав (* Динів, Бжозівський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Галелюк Олександер (* 1887), гром. роб. діяч, родом з Галичини, з 1906 в Канаді, з 1923 в ЗДА, заступник гол. Укр. Роб. Союзу, бізнесмен.


Галецький (Halecki) Оскар (* 1891), сучасний поль. історик, проф. Фордгам Ун-ту в Нью-Йорку, дослідник іст. Сх. Европи; м. ін. праці про В. Князівство Лит. й церк. унію.

[Галецький (Halecki) Оскар (1891, Відень — 1973, Байт Плейнс, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Галечко Софія (1891 — 1918), хорунжий УСС, в ряди яких вступила студенткою 1914; відзначилася в карп. боях 1914 — 15 pp.


Галин Мартирій (1856 — 1943?), лікар-хірург, ген.-хорунжий сан. служби, гром. діяч, чл. УНТК; очолював термінологічну працю цього т-ва в ділянці медицини. 1918, за гетьманату, керував Термінологічною Комісією Мін-ва Нар. Здоров’я. Автор «Рос.-укр. мед. словника» (Київ 1920), «Мед. латинсько-укр. словника» (Прага 1926), ряду розвідок із хірургії і споминів (у збірниках «За Державність» і у вид. Наук. Ін-ту в Варшаві). На еміґрації з 1920, жив у Басарабії.


«Галицкая Русь», щоденна москвофільська газ., субвенціонована рос. урядом, виходила у Львові 1891 — 92; ред. О. Марков.


Галицкій Сіонъ, див. «Сіонъ Рускій».


Галицко-Руская Народная Організація (ГРНО), політ. орг-ція гал. москвофілів у 1920-их pp., з 1929 — Русская Селянская Организация.


Галицька Армія, див. Українська Галицька Армія.


Галицька митрополія, була заснована 1302 — 03 за благословенням царгородського патріярха Атанасія, стараннями гал.-вол. кн. Юрія I; до складу її увійшли єпархії гал., володимирська, перемиська, луцька, турівська, холмська. До 1347 були митрополити Нифонт, Петро, Гаврило, Теодор. 1347 під впливом домагань моск. кн. Семена (київські митрополити перебували з 1320 в Москві) Г. м. була скасована. У 1371 царгородський патріярх Філотей відновив її, і митр. став гал. єп. Антоній; наступник останнього — луцький єп. Іван (1392 — 1401) не дістав затвердження патріярха; 1401 київський митр. Кипріян позбавив Івана гідности й замкнув у манастирі. Не зайнята Г. м. перестала існувати, а київський митр. став іменуватися «київським, галицьким і всея Руси». Вдруге Г. м. відновив 1807 папа Пій VII; першим її кат. митр. став перемиський єп. Антін Ангелович (1807 — 14); за ним митрополитами були: Михайло Левицький (1816 — 58), Григорій Яхимович (1860 — 63), Спиридіон Литвинович (1864 — 69), Йосиф Сембратович (1870 — 82), Сильвестр Сембратович (1885 — 98), Юліян Сас-Куїловський (1899), Андрей Шептицький (1900 — 44), Йосиф Сліпий (1944).

М. С.


Галицька Соціялістична Радянська Республіка, див. Галицький Революційний Комітет.


Галицьке євангеліє 1144 p., тетраєвангеліє, переписане з півд.-слов. ориґіналу в Галичі, аркуші 1 — 228 1144 p., 229 — 260 — там же в 12-13 в. Найстаріший збережений текст із зах.-укр. земель, з відтворенням деяких особливостей місц. мови, і найстаріше укр. тетраєвангеліє. Видане, не цілком поправно, архимандритом Амфілохієм (2 тт. М. 1882 — 83). Мова описана Яґічем і Ле Жюжем. Рукопис зберігається в Москві, в Гол. Архіві.

[Галицьке євангеліє 1144 p., зберігається в Держ. Іст. Музеї в Москві. — Виправлення. Т. 11.]


Галицьке євангеліє 1266 — 1301 p., текст (апракос, 175 стор.), переписаний пресвітером Георгієм з болг. ориґіналу в Галичі, з деякими особливостями місц. мови. Г. є. вивчали Соболевський і Вольтер; уривки опубліковані в журн. «Киевские Университетские Известия» (1885), рукопис зберігається в Ленінградській Публічній Бібліотеці.


«Галицький Голос», орган Мін-ва Зах. Области УНР, виходив у Кам’янці Подільському 1919 р.


Галицький Курінь Січових Стрільців, укр. військ. частина, зформована в кін. 1917 в Києві з кол. полонених галичан і буковинців з ініціятиви Гал.-Бук. Комітету в ч. 500 багнетів з 3 піхотними сотнями й 1 скорострільною під командою полк. Є. Коновальця, — див. Січові Стрільці.


Галицький Революційний Комітет, Галревком, «уряд» т. зв. Галицької Соціялістичної Радянської Республіки (проголошеної маніфестом 15. 7. 1920), створений у Харкові, за директивами з Москви, перед походом червоної армії в Галичину в липні 1920 р. На чолі був В. Затонський, серед членів М. Баран, І. Немоловський, М. Левицький, Ф. Конар, М. Гаврилів, М. Козоріс, І. Сіяк, І. Кулик та ін. Галревком формально існував до укладення Ризького миру 1921.


Галицько-Буковинський Комітет, заснований у пол. 1917 в Києві для допомоги українцям із Галичини й Буковини, вивезеним рос. військами до Росії. Г.-Б.К. був ініціятором формування куреня Січових Стрільців.


Галицько-Волинська держава, традиційна назва держави, створеної Романом Мстиславичем, кн. володимирським, що 1199 об’єднав Волинь і Галичину. Г.-В. д., найвидатнішим володарем якої був кн. Данило Романович (1238 — 64), охопивши велику частину земель кол. київської держави, продовжила її держ. і культ. традицію до 1340, коли із смертю Юрія II скінчилася династія Романовичів (див. Волинь, Галичина і ЕУ I, стор. 424 — 30).


Галицько-Волинський літопис, див. Літописи.


«Галицько-Руська Матиця», т-во для просвітньої й літ.-видавничої справи та шкільництва рідною мовою, засноване українцями 1848 у Львові на зразок ін. слов. «Матиць». Перший гол. М. Куземський. Літ. органом «Г.-Р.М.» був видаваний «язичієм» «Науковый Сборникъ» (1865 — 68), згодом «Литературный Сборникъ» (1869 — 73, 1885 — 90), пізніше «Научно-Литературный Сборникъ» (1901 — 06, 1908). Найактивніше діяла в 1849 — 50 pp., до 1885 видала понад 80 книжок, м. ін. «Читанку» М. Шашкевича, кілька популярних книжок і підручників. Опинившись у руках москвофілів, як Я. Головацький, А. Петрушевич, Б. Дідицький, провід противився постійним намаганням частини членів провадити працю нар. укр. мовою, і «Г.-Р. М.» з 80-их pp. занепала, виявляючи діяльність лише час від часу випуском збірників.


Галич, княже місто, засноване (за археологічними даними) на переломі 9 і 10 вв., вперше згадане в київському літописі 1140 — 41 pp. В 11 — 12 вв. — осередок Галицької землі й один із найважливіших політ., торг., ремісничих і культ. центрів княжої Руси-України. Це зумовлене було, зокрема, положенням його на перехресті шляхів — Дністром до Візантії, південного з Києва на зах. і до Угорщини через Верецький перевал. Г. був столицею гал. князів (1141 — 1241), зокрема Ярослава Осмомисла (1152 — 87), похованого в Г., Романа (1198 — 1205) і Данила, за княження якого Г. 1241 був жорстоко знищений татарами. Його центр-акрополь був у теперішньому с. Крилосі, на відстані 6 км на півд. від нинішнього м. Г., на стрімкому скелястому виступі терену (Криліська гора) між р. Луквою (притокою Дністра) і Мозолевим потоком. Природне оборонне положення було зміцнене штучними укріпленнями. Княжий двір із палатами був на півн. кінці гори (тепер «Золотий Тік» — бл. 12 500 м²), де розкопами Я. Пастернака були виявлені залишки дерев’яних госп. будинків, пекарські печі й збіжжеві ями та сліди заселення гори ще з поч. 1 тисячоліття до Хр. Після цього там був викопаний скарб срібних предметів і араб. монет 9 — 10 вв., а в 1951 p., мабуть на місці княжих палат, відкопано багато глиняних орнаментальних плиток для облицювання стін. На півд. від «Золотого Току» був ринок, а за ним осідок єп., пізніше палати митр. та збудований кн. Ярославом Осмомислом у 1153 — 57 Успенський собор, що його фундаменти (32.5 X 37.5) відкопав Я. Пастернак (1937), серед них кам’яний саркофаг із останками його фундатора, б. саркофага поховання княжни (?). Ще далі на півд. був пригород — поле «Качків», забезпечене з півд. потрійним валом і ровом. На «Качкові» була «Галичина Могила», згадана в літописі під 1206 p.; розкопи Я. Пастернака (1934), які не виявили в ній поховання, дають підставу припускати, що це було місце інтронізації («вокняженія») перших гал. князів. Валами були для більшої безпеки відокремлені 4 частини міста серед довколишніх укріплень. Для оборони входу в яр Мозолевого потоку з півд. й півн. були створені водні укріплення з потужними гатями. На зах. від р. Лукви лежало просторе підгороддя — Поділ (тепер с. Підгороддя) й боярські дворища, де при розкопах 1951 р. знайдено залишки поверхових дерев’яних двокамерних будинків (один мав вітражі) і печей для витопу міді й заліза. Навколо території княжого Галича (бл. 40 км²) манастирі й кам’яні церкви творили зовн. оборонну лінію столиці. З них збереглася визначна пам’ятка романського стилю, церква св. Пантелеймона, перетворена на костьол св. Станислава.

Після тат. нападу 1241 Г. занепав, лишаючись однак другою після Львова столицею гал. князів (остання літописна згадка 1272). Його кол. центр був і далі осідком гал. єпископів (з 1157), митрополитів (1302 — 47) — звідси назва «Крилос», — знову єпископів, нарешті митрополичих намісників (1413 — 1540). В кін. 16 в. існувала братська школа, на поч. 17 в. — друкарня, 1779 — 85 — духовна семінарія. Тепер на місці кол. столиці є села Крилос, Підгороддя та присілок Четверки. Археологічні досліди провадили тут о. Л. Лаврецький під керівництвом І. Шараневича (1882 — 84), О. Чоловський з І. Шараневичем (1890), Й. Пеленський (1909, 1911), Я. Пастернак (1934 — 41) і теренові розшуки — В. Л. Чачковський з Я. Хмілевським (1925 — 32). З 1951 досліди відновлено — В. Довженок і В. Гончаров.

Література. Петрушевич А. О соборной Богородичной церкве и святителях в Галиче. Л. 1852; Szaraniewicz J. O rezultatach poszukiwań archeologicznych w okolicy Halicza. Л. 1886. Czołowski A. O polozeniu starego Halicza. Л. 1890; Pełeński J. Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej. Kp. 1914; Чачковський Л. Хмілевський Я. Княжий Галич. Станиславів 1938; Пастернак Я. Старий Галич. Л-Кр. 1944; Гончаров В. Археологічні дослідження древнього Галича у 1951 р. К. 1955.

Я. Пастернак


Галич (IV — 3), м. на Підкарпатті, при впадінні р. Лукви до Дністра, р. ц. Станиславівської обл., 4 000 меш. (1931), постало після зруйнування Г.-столиці татарами 1241 на місці княжої пристані на Дністрі. Для оборони від татар в пол. 14 в. збудовано поль. старостинський замок, перебудований і знову зруйнований татарами в 17 в. В червні 1915 УСС після боїв із рос. військом зайняли Г.; влітку 1919 тут відбувалися бої 3 корпусу УГА з поляками.


Галич (IV — 3), один із найвищих верхів у Середньому Бескиді (1 335 м), положений у верхів’ях р. Сяну.


Галич Василь (* 1896), історик, укр.-амер. діяч в ЗДА, родом з Галичини, проф. іст. і політ. наук у Стейт Колледж в Супіріор (Вісконзін); д. чл. НТШ, чл. Амер. Іст. Т-ва; праці: „Ukrainians in Western Pennsylvania“ (1935), „Ukrainian Farmers in the United States“ (1936), „Ukrainians in the United States“ (1936) та ін.


Галич Марія (* 1900 ?), письменниця, в 1920-их pp. чл. київської літ. групи АСПИС — «Ланка» — МАРС; друкувалася в журн. «Життя й Революція», «Глобус», «Нова Громада»; зб. «Друкарка» (1927) — оповідання, написані під значним впливом імпресіонізму, присвячені перев. образам самотніх людей, поданим на тлі сумної рев. дійсности. В 30-их pp. відійшла від літ. праці.


«Галичанинъ», літ. зб., виданий Я. Головацьким і Б. Дідицьким у Львові в 1862 — 63; м. ін. співробітниками Г. був О. Кониський.


«Галичанинъ», наук.-белетристичний додаток до газ. «Слово», москвофільського напряму, виходив у Львові 1867 — 70; вид. Б. Дідицький.


«Галичанинъ», щоденник москвофільського напряму, підтримуваний поль. гал. адміністрацією для боротьби з укр. нац. рухом; виходив у Львові 1893 — 1913, ред. О. Марков та ін.


Галичин Дмитро (* 1895), визначний гром. діяч в ЗДА, родом з Галичини; в ЗДА з 1923; з 1933 секретар, з 1950 гол. Укр. Нар. Союзу; довголітній касир, з 1949 заступник гол., а з 1955 през. Укр. Конґресового Комітету Америки, перший гол. Об’єднання б. вояків Українців Америки, провідний чл. численних укр. д-р г. к. УВУ.

[Галичин Дмитро (1895, Дички, Рогатинський пов., Галичина — 1961, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Галичин Стефанія (* 1913), нар. Перестюк, дружина Дмитра, гром. діячка в ЗДА, співзасновниця Укр. Золотого Хреста і його гол. 1938 — 40; в 1941 створила Самостійний Золотий Хрест із кількох відділів і його очолює; гол. Об’єднання Укр. Жін. Орг-цій в ЗДА з 1953.


Галичина, іст. країна, що обіймає півд.-зах. Україну в сточищі гор. і сер. Дністра, гор. Прута, гор. Бугу і в більшій частині сточища Сяну. Територія Г. в етногр. межах — 55 700 км², 5 800 000 меш. (1939 p.).

Положення, границі. Г. лежить у центр. частині балтицько-чорноморського помосту, там, де він найвужчий (лінія Данціґ — Одеса); з обома морями вона пов’язана ріками: з Чорним морем — Дністром і Прутом, з Балтицьким — Бугом і Сяном. Натомість із Придніпров’ям Г. пов’язана лише сухопутніми шляхами. Г. лежить периферично щодо України: на пограниччі з Польщею на зах., з Закарпаттям, що входило в іст. до складу Угорщини, на півд. і з Буковиною, що в 14 — 18 вв. становила частину Молдавії, на півд. сході. Звідси живі зв’язки Г. з цими сусідами, зокрема з Польщею й Угорщиною, і часта боротьба за володіння помостом; його посідання уможливлювало Польщі дальшу експансію на сx., а для Угорщини становило пляцдарм з півночі Висунення на зах. захищало Г. від наїздів кочовиків і полегшувало культ. вплив із зах. Після занепаду Києва і варязького шляху, в 13 — 14 вв. через Г. проходив шлях від Балтицького до Чорного моря, що пов’язував Г. з Візантією. Периферичне щодо степів положення давало змогу староукр. державності існувати ще ціле століття після упадку київської у формі Гал.-Волинського князівства; її життьовими артеріями були ріки Дністер і Буг. На території Г. розмістилася людність, що тікала від татар, і Г. стала резервуаром укр. населення, яке згодом знову відплило в степи. З другого боку, від часу занепаду чорноморської торгівлі (16 в.) положення Г. як помосту втратило своє значення, і в наслідок периферичного розташування щодо Придніпров’я вона опинилася в тіні подій (козаччина).

Кордони Г. лише на півд. не зазнавали зміни (Карпати). На сх. княжа Г. сягала за Збруч і губилася в степах, а часом займала і Молдавію, сягаючи по Дунай; за Польщі Т. становила Руське воєводство, а сх. частина була прилучена до Подільського воєводства; за Австрії сх. межею Г. став Збруч, а на півд. сx., як і за Польщі, Черемош. На півн. княжа Г., а згодом Руське воєводство, граничила з Волинню і Белзькою землею, не сягаючи так далеко, як згодом. Зах. межа княжої Г., а пізніше Руського воєводства переходила на зах. від р. Вислок; за межами княжої Г. залишилася більша частина Лемківщини. За австр. часів, коли «Королівство Галичини і Льодомерії» обіймало і зах. чисто поль. Г., зах. межу т. зв. Сх. Галичини становила границя Львівського й Краківського апеляційних судів, що проходила зах. межею повітів: Сяніцького — Березівського — Перемиського — Ярославського. Г. в межах Австрії 1772 — 1918 обіймала майже все кол. Руське воєводство, півд. частину Белзького і невеликі частини Подільського (Чортківщина) та Волинського (Збаражчина), нарешті, чисто поль. зах. Г.; в 1809 — 15 Австрія відступила Тернопільщину Росії, в 1787 — 1849 до Г. належала Буковина. ЗУНР обіймала всю укр. Г., а короткочасно також укр. Буковину й Закарпаття. За часів поль. окупації Г. не становила окремої адміністративної одиниці і входила до складу 3 воєводств: Львівського, Станиславівського й Тернопільського. За нім. окупації 1941 — 44 вона являла т. зв. Гал. Дистрикт. Тепер її зах. і півн.-зах. окраїни влучені до Польщі, і з них виселено все укр. населення; територія Г. поділена на 4 області: Львівську, Дрогобицьку, Станиславівську й Тернопільську (разом із Крем’янеччиною). Г. без частин, що належать нині до Польщі, обіймає 47 500 км² з 5 100 000 населення (1939).

Природа. Г. не становить природної одиниці, але складається з низки геогр. країв, що чергуються в напрямі з півд. на півн. чи з півд. зах. на півн. сx.: 1. Карпати, 2. положені при їх підніжжі Надсянський низ і Підкарпаття, 3. смуга височин, яка розпадається на а) Розточчя, Опілля, Поділля й Покутську височину, відділені б) Надбужанською котловиною від в) півд. окрайків Волинсько-Холмської височини (докладний опис цих країв — див. ЕУ I, стор. 66, 72-75, 79-81, мал. 28 і поодинокі гасла в ЕУ II). Ні в якій ін. частині України не скупчені на малому просторі такі різні одиниці краєвиду (гірський, підгірський, плитовий, льодовиковий). На території Г. відбувається повільний перехід від більш океанічного підсоння на півн. зах. до континентального на сх. й гірського на півд.; півд. сх. зайнятий уже смугою чорноморського підсоння. Відповідно до цього в Г. виступають три рослинні області: гірська в Карпатах, зах. з буковими й сосновими лісами і сх. з грабово-дубово-лісостепом і степовими травами. Через Г. проходить сх. межа поширення ялиці і бука; в найтеплішій, півд.-сх. частині (Тепле Поділля) ростуть виноград, мореля й бросква.

В. Кубійович


Праісторія. Найдавніше населення Г. прийшло вгору Дністром з півд. України. Із старішого палеоліту (мустьєр) відомі тепер лише кілька слідів стоянок (Більче Золоте, Заліщики-Печерна, Касперівці), але в молодшому палеоліті (оріньяк) Подністров’я, між нинішніми Станиславовом та Буковиною, і зах. Поділля були заселені вже досить густо й становили разом із сх. частиною сер. Подністров’я одну подільсько-басарабську культ. провінцію (Ю. Полянський).

У мезоліті були зрідка заселені піскові дюни в півн. частині краю між Сяном та Бугом, а в неоліті й енеоліті півн. схід: частину краю займало хліборобське плем’я з надбузькою культурою; Подністров’я (по Станиславів) та частини зах. Поділля належали до території трипільців. Із Шлезьку на врожайні землі прийшли перші еміґранти, спершу хлібороби з лінійно-стрічковою керамікою, згодом півкочовики з нордійською та шнуровою керамікою; вздовж Бугу на зах. Поділля просувалося нордійське плем’я з кам’яними скриньковими гробами.

У бронзовій добі півкочовики з зах. витиснули частину надбужанців на Полісся, далі між Дністром і Карпатами вони знайшли зв’язок із закарп. торговцями бронзових виробів і утворили мішану культуру комарівського типу. Сер. Подністров’я далі займали трипільці. Під кін. із Шлезьку в дол. Посяння надійшла перша хвиля предків зах. праслов’ян із лужицькою культурою і зайняла зах. берег ріки до впадіння р. Танви на півд.

У залізній добі хліборобські племена повернулися з Полісся в гор. Побужжя і створили так зв. висоцьку культуру (неври Геродота ?). В Подністров’ї трипільці засвоїли деякі матеріяльні досягнення гальштатської доби, як чорну блискучу кераміку (білогрудівська культура), на зах. Поділлі з’явилися «скити-орачі» (тілопальні могили без кінських поховань).

В кін. (лятен) з зах. вдерлася друга хвиля зах. праслов’ян — войовничі венеди, що протягом перших вв. по Хр. розбрелися на Подністров’ї та зах. Поділлі, а вгорі Дністром, гол. після завоювання Траяном Дакії, прийшли у Подністров’я праслов. еміґранти-ґети з липицькою культурою. Місц. хліборобське населення того часу археологічно ще не охоплене.

З доби переселення народів в Г. відомі досі лише праслов. селища із сивою, точеною на колі керамікою та тілопальні могили предків тиверців у Подністров’ї.

Археологічні пам’ятки княжої доби — це багато городищ, селищ, погребищ, архітектурні пам’ятки (гол. залишки Успенського собору та ін. церков у Галичі-Крилосі), кам’яна статуя Світовида зі Збруча та окремі знаходи.

Чужоплемінні пам’ятки — староугорські могили б. Крилоса, варязькі могили на Пліснеську, окремі знаходи варязької зброї, середньовічні чужі монети та половецькі «кам’яні баби» в різних місцевостях Г.

Я. Пастернак


Історія. Племінні землі сх.-слов. бужан (дулібів), тиверців і карп. хорватів понад Бугом, Сяном і Дністром виразно виступили на іст. арену в кін. 10 в., коли їх городи приєднав до Київської Руси-України Володимир В. (981 — Перемишль і Червень, 993 — гірське пограниччя). Після смерти Ярослава Мудрого земля ця дісталася в уділ його правнукам Ростиславичам; від м. Галича над Дністром, яке 1141 р. стало столичним, вона зветься Галицькою. Найвидатніший представник династії Ростиславичів Ярослав Осмомисл (1153 — 87) поширив свою владу по Дунай. Після смерти його сина Володимира (1199), що не мав спадкоємців, волинський кн. Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в спільну Галицько-Волинську Державу. Династія Романовичів (1199 — 1340) піднесла політ. значення Гал.-Волинського князівства як заборола христ. світу на сх. Европи, коли Київ занепав. Найвидатніший представник династії Данило Романович (1238 — 64) використав для оборони й для госп. розвитку стратегічне положення Гал.-Волинської держави на шляху, який сполучав Чорне море з Балтицьким. Династичними зв’язками і заходами приєднати до хрестового походу на татар папу римського і декого з зах.-евр. володарів він намагався спинити експансію татар. Розбудовою міст і забезпеченням торг. шляхів Данило підніс добробут країни і, спираючись на нові, підтримувані ним суспільні сили, приборкав гал. бояр. Його спадкоємці продовжували визначену ним зовн. і внутр. політику. Впорядкована і зміцнена союзами Гал.-Волинська держава об’єднала велику частину території давнішої Київської Руси-України й понад 100 pp. продовжувала її держ. і культ. традицію.

Після смерти Юрія II, останнього з династії Романовичів, в 1340 почалася боротьба за гал.-волинські землі між Польщею, Угорщиною, лит. князем Любартом і татарами. Поль. король Казімір В. 1340 напав на Львів і перебрав клейноди гал.-волинських володарів. Спроба гал. бояр під проводом перемиського воєводи Дмитра утримати управління держави в своїх руках не тривала довго. 1387, за порозумінням Польщі, Угорщини й Литви, Галичина з Холмщиною були прилучені до Польщі, а Волинь увійшла до складу В. Лит. Князівства. В Галичині, поділеній на воєводства руське і белзьке, королі стали роздавати уряди і землі поль. вельможам і дрібній шляхті; великі маєтки одержали новозасновані латинські єпископства в Перемишлі, Галичі й Холмі. Заведений тут з 1435 поль. устрій віддавав усю землю шляхті, що розбудовувала великі маєтки й прикріпляла до них селян, які діставали в користування лише дрібні наділи.

Гал. боярство, яке не підкорилося новій владі й не прийняло римо-кат. віри, перенеслося до Лит.-Руського Князівства або зубожіло, зійшло до стану дрібної шляхти й змішалося з народом. Давнє гал. міщанство втратило свої «старожитні» права, бо протеґоване римо-кат. міщанство утруднювало місц. купцям і ремісникам доступ до посад і привілеїв, покликаючись на маґдебурзькі статути, з яких могли користатися тільки латинники.

В цей час зросла роля «руської» церкви як нац. орг-ції, яка об’єднувала всіх, вірних своєму обрядові. Митрополити й єпископи стали найвищими репрезентантами народу; загрожені латинським наступом, вони шукали також захисту в народі. В своїх змаганнях вони покликалися на «старожитні» права, і ця обставина спонукала їх зберігати пам’ять про держ. традиції і власну культуру.

Провід у самообороні, заснованій на цій ідеології, перебрало найенерґійніше міщанство, організуючись у братства при церквах. З найстарішого Львівського Братства при церкві св. Успення (з 1463) цей рух згодом поширився на Галичину,

Волинь і дійшов до Києва. Із Львівського Братства вийшли Петро Конашевич Сагайдачний (1613 — 22), Йов Борецький, пізніший київський митр., учені й організатори Богоявленського Братства в Києві (1616 р.) Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Касіян Сакович та ін., які творили ідеологічні підстави змагань козацтва, що із степових промисловців-здобичників ставало провідним речником нових нац. стремлінь. Але сама Г. залишалася в тіні коз. періоду укр. історії, за винятком деяких виявів прагнень політ. єдности, як повстання Височана на Підгір’ї під час походу Хмельницького на Польщу й приєднання до його військ населення з ряду міст і сіл, як переговори львівського владики Шумлянського з гетьманом Дорошенком, таємні зв’язки з Мазепою й ін.

В ці часи Г. часто була тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до воєн із козаками; «стації» королівських і маґнатських військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських «заїздів». Під час відступу коз. військ багато укр. населення еміґрувало з ними на сх. і посилило колонізацію Лівобережної України — Гетьманщини і Слобожанщини.

Після першого розбору Польщі 1772 р. австр. уряд включив Г. в адміністраційну цілість нової провінції — «Королівства Галичини і Льодомерії», поряд великої частини чисто поль. воєводств краківського і сандомирського. Таке поєднання і те, що на території іст. Г. велика зем. власність, сполучена із становими привілеями, до кін. Австр.-Угор. монархії (1918) була в поль. руках і давала їм політ. перевагу, спричинилося до довголітньої нац. і соц. боротьби українців із поляками в Австрії. Спочатку австр. володарі Марія Терезія і Йосиф II почали заходи для злагіднення підданства селян і піднесення стану укр. духівництва: відновлено львівську укр. кат. митрополію (1808), у Відні була заснована гр.-кат. теологічна школа „Barbareum“ (1774), Studium Ruthenum при Львівському Ун-ті (1787) (див. ЕУ I, стор. 484 — 89). Однак скасування панщини 1848 не ліквідувало цілком старих соц.-аґрарних відносин (див. ЕУ I, стор. 1046 — 48 і 1052 — 54). Укр. духівництво, єдиний у той час репрезентант освіченої верстви народу, почало орг-цію нар. освіти (перемиський гурток священиків під проводом єп. М. Левицького). Під впливом Ідей романтизму воно ж почало і гал. літ. відродження («Руська Трійця» 1837). Під час «весни народів» в Европі 1848 виникла Гол. Руська Рада, що проголосила свою нац. єдність із братами над Дніпром, а в межах Австрії приєдналася до федеративних змагань ін. народів, обстоюючи вимогу до уряду відлучити поль. землі від іст. Г. й об’єднати їх з укр. Буковиною та Закарпаттям в окремий коронний край. Проте в наслідок порозуміння габсбурзької династії з поль. аристократією (1867), що обіцяла підтримувати цісарський уряд у багатонац. державі, поляки дістали перевагу в адміністрації Г. Це пригнобило частину укр. інтеліґенції, і вона схилилася під вплив пропаґанди русофільства, яке увесь час підтримувала поль. адміністрація, щоб загальмувати ріст укр. нац. стремлінь. Але перемогла молодша гал. ґенерація, яка перейняла ідеологію Кирило-Методіївського Братства, Шевченка і укр. «громад». Коли царський уряд намагався задушити укр. слово (наказами 1863 і 1876 p.), провідні кола укр. інтеліґенції (перев. з Київської Громади) заснували спільно з молодими гал. народовцями літ.-наук. журн. «Правда» у Львові. Соборна співпраця виявилася в заснуванні (1873) Т-ва ім. Шевченка у Львові (кошти для його розбудови склалися з грошових пожертв київського промисловця В. Симиренка, петербурзького хірурга П. Пелехина, полтавської поміщиці Є. Милорадович та ін.). Великий вплив на гал. народовців мали вчені й письменники з Центр. України О. Кониський, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманів і найбільше — М. Грушевський, який 1898 переїхав із Києва до Львова, зайнявши катедру сх.-евр. історії в ун-ті, й перейняв провід у Т-ві ім. Шевченка. Реорганізоване як наук. установа, НТШ спільними силами укр. учених із різних земель піднеслося до рівня академії наук.

Велику ролю в ширенні нац. свідомости серед гал. громадянства відіграло засноване в 1868 р. т-во «Просвіта», що мережею читалень вкрила Г.; з її ініціятиви виникли укр. кооп. й ін. гром.-екон. орг-ції, молодечі руханкові т-ва «Січі», «Соколи», які разом із осв. роботою піднесли госп. поступ населення й підготували його до політ. подій 1914 — 18 pp.

Укр. громадянство в Г., під проводом своєї репрезентації в австр. парляменті й гал. соймі, зорганізувало 1914 на боці Австрії (де українці мали більше конституційних прав) проти Росії власну військ. формацію — Леґіон Українських Січових Стрільців (див. ЕУ I, стор. 492 — 94). Ця формація стала зав’язком укр. армії, коли після революції в Росії (1917) і Австрії (1918) прийшла нагода обороняти укр. держ. самостійність.

18. 10. 1918 представники Г. й Буковини, зібравшись на конституанту у Львові, проголосили ЗУНР. 1. 11. 1918 Українська Національна Рада перебрала владу у Львові, але в оборону відродженої укр. державности в Г. довелося вести важку війну з Польщею. 3. 1. 1919 Укр. Нац. Рада в Станиславові ухвалила закон про злуку Зах. Укр. Земель із УНР в одній соборній державі. Постанову цю потвердив Трудовий Конґрес у Києві й урочисто проголосив 22 січня 1919 р. В боротьбі на кілька фронтів: проти Польщі і рос. большевиків, коли Буковину захопили румуни, а в укр. Закарпаття вдерлися угорці, Укр. Гал. Армія не змогла втриматися, не зважаючи на героїчні жертви вояцтва і патріотизм громадянства. Вона зміцнила сили війська УНР у війні проти большевиків, перешкоджаючи їм прорватися в Зах. Европу й подати руку ком. революціям в Угорщині й Німеччині.

14. 3. 1923 конференція амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Г. до Польщі з умовою дати їй автономні права, але прийнятий перед тим (1922) поль. соймом статут для Г. ніколи не був запроваджений у життя. Окупувавши Г., поль. уряд посилив заходи, щоб припинити укр. нац. розвиток, польонізуючи школи (з 2 417 укр. шкіл, які існували за Австрії, залишилося в 1937 р. — 352), обмежив вступ укр. молоді до ун-тів, майже виключив доступ українцям на службу в держ. адміністрації, але найважчий стан створив для укр. селянства, насаджуючи колоністів із корінних поль. земель на частинно розпарцельовані землі великої власности.

Уряд не тільки не відбудовував знищений війною край, але й створював перешкоди в діяльності гром. самодопомозі укр. орг-цій. Не легкі були леґальні форми змагань гал. українців за свої права в межах поль. конституції й оборона їх нечисельною укр. репрезентацією в поль. соймі й сенаті. В нелеґальних формах виявилася боротьба Укр. Військ. Орг-ції — УВО, яка згодом розгорнулася в масову підпільну Орг-цію Укр. Націоналістів. Репресії з боку поль. уряду посилилися, особливо від 1930, в формі поліційно-військ. пацифікацій. Але і в таких умовах укр. громадянство в Галичині спромоглося, не зважаючи на переслідування, утримати й розбудувати солідарною співпрацею свої установи: «Просвіту», «Рідну Школу», «Сіль. Господар», Т-во Купців і Промисловців та ін. і розвинути укр. кооп. рух (див. ЕУ I, стор. 1118 — 22).

17. 9. 1939 на підставі таємної умови між СССР і Німеччиною, большевики окупували Г.; за наказом сов. командувача фронтом Тимошенка 22. 10. 1939 відбулися вибори до нар. зборів Зах. України, які в умовах терору 26. 10. схвалили включення Г. до УССР. За першої окупації большевики не встигли зробити в Г. великих змін. Вивезення на заслання були перервані війною з німцями влітку 1941. При відступі большевики винищили в тюрмах Г. понад 10 000 в’язнів. Незабаром після зайняття нім. військами, Г. з наказу Гітлера 1. 8. 1941 була влучена до Ген. Губернії, до якої від поч. війни 1939 вже належали її зах. окраїни; з Г. був створений Гал. Дистрикт. Хоч Г. порівняно з ін. укр. територіями була за нім. окупації в далеко кращих умовах, однак режим був дуже суворий; гром. і культ. життя знаходило вияв у діяльності дозволеного нім. владою Українського Центрального Комітету. Укр. резистанс знайшов вияв у діях УПА, скерованих проти німців і червоних партизанів, а після відступу німців — проти сов. військ та адміністрації (докладніше див. ЕУ I. стор. 578 — 82 і 587 — 89).

Сов.-поль. угодами 1945 і 1951 визначено кордон між Польщею і Україною приблизно по т. зв. лінії Керзона, відступаючи з території Галичини Посяння і Лемківщину. Поль. населення перенесено на зах., укр. — на сх. від цієї лінії. Г. в складі УССР поділена на 4 області: Львівську, Станиславівську, Дрогобицьку і Тернопільську.

Від цього часу Г. цілковито включена в сов. систему і об’єднана спільною долею з основною масою населення України (про події після 1945 р. див. ЕУ I, стор. 592 — 96).

І. Витанович


Людність. Г. є віддавна найгустіше заселеною частиною України. її територія до 1939 становила ледве 6% укр. етногр. території, але на ній жило 10,5% всієї людности України і бл. 10% українців, що жили на Україні. Г. була густо заселена ще в княжі часи, зокрема від 13 в.; найгустіше були заселені околиці Перемишля, Львова й Галича. В 13 — 16 вв. населення Г. збільшилося напливом із Придніпров’я, а також колоністами з Польщі; в 15 — 18 вв. відбувався відплив населення на сх. — перев. втеча від панщини. Після прилучення Г. до Австрії населення не мало куди відпливати, і тому густота зростала; лише з 1890 почалася еміґрація до Америки. В 1939 густота населення була 104, в смузі від Перемишля до Покуття доходячи до 150. Міське населення становить 23% (1931), поступ урбанізації повільний (в 1900 р. 19%); сильніший ріст виявляли лише Львів і міста нафтового басейну. Міста понад 20 000 меш. (1931): Львів — 316 000 (у 1956 р. — 387 000), Станиславів — 60 000, Перемишль — 51 000, Борислав — 42 000, Тернопіль — 36 000, Коломия — 33 000, Дрогобич — 33 000. Стрий — 31 000, Самбір — 22 000. Г. була до другої світової війни однією з найбільш аґрарно перенаселених країн в Европі: на 100 га використаної в хліборобстві землі жило 101 хліборобів (по всій Україні — 54, в Німеччині — 51, в Голляндії — 70). Наслідком аграрного перенаселення була висока смертність і еміґрація. За останні 100 pp. можна визначити в Г. такі періоди розвитку людности: а) до 1890 р. невеликий приріст (1,1% щорічно) через велику смертність, еміґрації в той час іще не було; б) в 1890 — 1914 pp. пересічний річний природний приріст населення 14 — 15‰ (в 1911 — 13 pp. народження — 40,3‰, смертність 25,9‰), сильна еміґрація за океан (380 000 осіб за весь час) і досить сильна сезонова (до 100 000 щорічно); одночасно допливало деяке ч. поль. населення до міст і як сіль. колоністи; в) в 1914 — 21 pp. населення Г. зменшилося на 12%; г) в 1920 — 39 pp. сильне спадання природного приросту, зокрема народжень (в 1938 р. — 23,9‰ народжень і 15,6‰ смертей), зменшена еміґрація (120 000 душ) і іміґрація поль. елементу; ґ) в 1939 — 46 pp. зменшення природного приросту, винищення майже всього жид. населення, обмін укр. і поль. населення з обох боків нового кордону Польщі і УССР, еміґрація понад 100 000 українців на зах. і заслання большевиками точно невідомого числа; д) післявоєнні умови з майже нормальним природним приростом, відплив частини населення до ін. р-нів СССР (зокрема в Донбас і на цілинні землі в Азії), сильна урбанізація, доплив рос. елементу (докладніше див. ЕУ I, стор. 142).

У висліді поль. експансії Г. скоріше, ніж ін. частини України, втратила чисто укр. етнічний характер — спочатку місто, згодом, почасти, і село. Поль. елемент допливав до міст і до найурожайнішої смуги краю. Відсоток поляків, чи то римо-католиків, збільшився в новіший час у наслідок допливу поляків і одночасної інтенсивної еміґрації українців за океан (за 1880 — 1939 pp. ч. римо-католиків зросло з 19,9% до 25,0%, греко-католиків — упало з 66,8% до 64,4%, жидів — з 12,3% до 9,8%). Посередньою етнічною групою були т. зв. латинники: римо-католики з укр. розмовною мовою, за походженням почасти кол. греко-католики, чи то правос, перетягнені на римо-кат. обряд, почасти кол. поль. колоністи, які серед укр. оточення зазнали й побутової українізації. Невелику перехідну групу становили греко-католики, які під впливом поль. сусідства мовно польонізувалися (на зах. пограниччі і у Львові). Жиди становили бл. 10%, німці (зайшлі на поч. австр. панування) неповний 1%.

Подаємо величину поодиноких етнічних груп Г. на 1. 1. 1939 (обчислення В. Кубійовича):

в 1 000 — в %

Українці — 3 727 — 64,1

Гр.-католики з поль. мовою — 16 — 0,3

Поляки — 948 — 16,2

(в тому ч. колоністи з 1920 — 39 pp.) — (73) — (1,2)

Латинники — 514 — 8,8

Жиди — 570 — 9,8

Німці й інші — 49 — 0,8

Разом — 5 824 — 100,0

Під час другої світової війни й після неї етнічне обличчя Г. зазнало цілковитої зміни. Після відірвання від Г. Посяння, Лемківщини, Любачівського пов. і півн. частин Равського та Сокальського і приділення їх до Польщі та взаємного обміну населення, а перед тим ще виїзду німців і знищення жидів німцями, Г. в нових межах майже повністю втратила кол. нац. меншості, а латинники українізувалися; з другого боку, доплинув, зокрема до міст, чужий елемент, насамперед росіяни (докладніше див. ЕУ I, стор. 156 — 77, зокрема 170).

Народне господарство. За княжих часів відбувався повільний перехід від ловецько-лісового госп-ва до хліборобства. Крім шкір, воску, вивозилося в той час навіть збіжжя до Візантії; заг.-укр. значення мав вивіз соли з Підкарпаття (Сяном на зах., суходільним — чумацьким шляхом до Києва). З 12 в. Г. посередничала в торгівлі між Заходом і Чорним морем. На 15 — 16 вв. припадає розвиток фільварочного госп-ва й вивіз до Зах. Европи збіжжя, а також волів, воску й лісових продуктів; тоді ж, крім соляної пром-сти, розвинулося ґуральництво, броварство, виробництво зброї (Львів). В 16 в. торгівля із Сходом стала важчою, політика поль. шляхти була скерована проти інтересів міст, і міста повільно занепадали. Дальші безнастанні війни, соц. утиски сел. мас і міщанства призвели до великого зубожіння населення, так що Г. перейшла під владу Австрії в 1772 р. вбогим, аґрарно перенаселеним краєм.

Перехід під Австрію лише частково підніс Г. з екон. занепаду; перешкодою цьому був вкрай нездоровий аґрарний устрій, якого не змінило знесення панщини, а з другого боку — екон. політика Австрії, що намагалася утримати Г. хліборобським краєм, який постачав зах.-австр. краям дешеві харч. продукти й дерево і був місцем збуту для пром-сти, зокрема текстильної. Дрібні пром. заклади (перев. в руках поміщиків), як фабрики сукна, ливарні, гути, соляна пром-сть, фабрики паперу й частина цукроварень, що діяли в першій пол. 19 в., здебільша загинули, не витримавши конкуренції зах.-австр. країв, а модерна пром-сть через брак капіталу не розвинулася.

Вплинули на це також брак вугілля й залізної руди, велика віддаль від пром. осередків Австрії й брак добрих торг. і комунікаційних зв’язків із Центр. й Сх. Землями. З різних галузей пром-сти розвинулися, крім харч. (ґуральні, млини тощо були малими підприємствами), лише нафтова пром-сть (з 1850-их pp.), яка єдина притягала до себе чужий капітал. З другого боку, неможлива була широка інтенсифікація сіль. госп-ва: у селян — через малоземелля, роздрібнення землі й брак капіталу, у великих власників — через їх госп. пасивність (див. ЕУ I, стор. 1046 — 48). Від крайнього зубожіння укр. селянин рятувався еміґрацією, сильнішою, ніж на ін. укр. землях, за винятком Закарпаття.

За Польщі екон. стан краю ще погіршав, бо збільшилося аґрарне перенаселення через зменшення еміґрації і доплив поль. колоністів, а пром-сть ще більше підупала. Зокрема погіршала доля укр. населення, яке не могло працювати ні в урядових установах, ні на підприємствах, які були під поль. впливом. Засобом проти зубожіння укр. госп-ву служила самоорганізація, особливо в кооперації (див. ЕУ I, стор. 1120 — 22).

Прилучення Г. до УССР принесло госп. зрівняння з Центр. і Сх. Землями. В сіль. госп-ві це — насамперед колективізація й поширення техн. культур (зокрема цукрового буряка) та кукурудзи. Далеко більші зміни сталися в ділянці індустріялізації шляхом широкого використання джерел енерґії й розвитку таких галузей пром-сти, яких раніше не було, як металообробної.

Взагалі госп-во Г. було століттями занедбане й госп. можливості краю розвинені лише частково. Госп. ресурсами краю є добрі перев. ґрунти й корисне для сіль. госп-ва підсоння (лагідніше й вологіше, ніж на ін. укр. землях), джерела енерґії (ріки, нафта, природні гази, дрова, торф, буре й відкрите за останні pp. кам’яне вугілля), нарешті, густа працьовита людність із великими орг. здібностями. Доказом односторонности госп-ва був проф. розподіл людности: на 100 осіб працювало в сіль. госп-ві 74,6 (українців 88,1), в пром-сті 10,9 (5,8), в торгівлі й транспорті 4,7 (1,7), в ін. професіях 9,8 (4,4) — чч. на 1931 р.

Рілля і садиби займають 52% усієї площі, сіножаті й пасовища — 18%, ліс — 25%, ін. землі — 5%. У Карпатах переважають ліси (43%) та сіножаті й пасовища (35%), тоді як мало ріллі (16%). На сх. гал. Поділлі й Покутті рілля становить 77%, на Розточчі, зах. Поділлі й Підкарпатті — пол. заг. площі (1,4 становить ліс, 1/5, сіножаті і пасовища). Засівна площа займала до війни 2 540 000 га, в тому ч. пшениця 470 000 га (18,5%), жито 520 000 га (20,4%), ячмінь 220 000 га (8,7%), овес 390 000 га (15,4%), кукурудза 80 000 (3,2%), гречка 60 000 га (2,4%), просо 20 000 га (0,8%), картопля 440 000 га (17,3%), кормові 260 000 га (11,2%); пром. рослини 50 000 га (2,0%), з них цукровий буряк 11 000 га, льон 13 000, коноплі 15 000, ріпак 5 000. Після війни збільшилася площа пром. рослин, гол. цукрового буряка й кукурудзи. В Карпатах переважають овес і картопля, кукурудза становить поважніший відсоток на Покутті і на півд.-сх. Поділлі, пшениця має перевагу над житом на Покутті, сх. Поділлі й Сокальщині.

Про безземелля й малоземелля населення свідчить те, що селянам у 1930-их pp. належало лише 55% всієї площі (80% рільничої) і ще більше те, що 60% сел. госп-в не мало й 2 га землі, 18% — від 2 до 5 га, і лише 22% — понад 5 га; малоземелля укр. селянина було ще більше і воно постійно зростало. Через це була неможлива інтенсифікація сіль. госп-ва й урожайність була дуже низька: пересічно 10 центнерів збіжжя і 110 центнерів картоплі з 1 га. Не зважаючи на невелике забезпечення населення збіжжям (до війни на 1 душу населення припадало 1,8 центнерів пшениці і жита, 1,4 ін. зернових і 7,9 картоплі), Г. вивозила до війни щороку пересічно 200 000 т. пшениці і ячменю, а довозила дещо житньої муки. Інтенсивнішим було тваринництво і птахівництво, яке було підставою сел. бюджету (зокрема молочні продукти, свині й яйця). В 1936 р. в Г. було (в тис, в дужках на 100 га хліборобської площі і на 100 осіб): коней 649 (17, 11), рогатої худоби 1602 (42, 28), в тому ч. корів 1 116, свиней 648 (17, 11), овець і кіз 387 (10,7). Загалом густота тварин на хліборобську площу більша, ніж по ін. укр. землях, забезпечення населення тваринами середнє. Допоміжне значення мають городництво, садівництво (гол. півд.-сх. Поділля, там також виноградництво), бджільництво і, зокрема, птахівництво.

Пром-сть Г. була до війни слабше розвинена, ніж на ін. укр. землях. До війни це були лише ті роди пром-сти, які переробляли місцеву сировину, а саме: с.-г. продукти (млинарство, ґуральництво), дерево (гол. тартаки), нафту, калієві солі, натомість майже не було текстильної й металообробної. Тому ч. пром. робітників доходило до війни ледве до 26 000, водна енерґія була використана лише на 2,2%, електрифікація була дуже слаба. Водна енерґія і досі використана слабо (останнім часом постали невеликі гідроелектростанції для потреб колгоспів), але розбудовано буровугільну пром-сть (околиці Коломиї, Рави Руської, Жовкви, Золочева), яка до війни не розвивалася через конкуренцію кам’яного вугілля із Шлезьку. Великі перспективи зв’язані з розбудовою недавно відкритого Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну б. Мостів Великих і Сокаля. Добування нафти (Борислав, Східниця, Битьків), яке досягло найбільшого видобутку в 1909 р. (2 000 000 т, або 5% світової продукції), упало до 371 000 т в 1938 р. і тепер мало знову піднестися. Зате сильно розбудована газова пром-сть, гол. в Дашаві, яка постачає газ для міст Підкарпаття, Львова, Києва і навіть Москви, Мєнську й Ленінграду. Не має тепер великого значення добування виварної соли (Дрогобич, Добромиль, Болехів, Долина — на Підкарпатті; довоєнна продукція 40 000 т, або 2% заг.-укр.), ні озокериту (б. Борислава, Трускавця, Старуні, Дзвиняча; в 1885 р. продукція 12 300 т, 1938 р. — 600 т), натомість збільшилося добування калієвих солей (Стебник, Калуш; продукція 567 000 т в 1938 p.). Важливе експортне значення має деревообробна пром-сть (Підкарпаття; гол. тартаки). З харчової пром-сти, побіч млинарської, колись сильно розвиненої, спиртової й броварної, сильно зростає цукрова, перев. на Поділлі (до війни 3 цукроварні, тепер понад 10). З будівельної пром-сти треба згадати про скляну (Львів, Стрий), гіпсову й вапнякову (Придністров’я) та цегельну й черепичну. Як до війни, так і тепер не має великого значення легка, зокрема текстильна, пром-сть (гол. Львів). Але слабо розвинена до війни машинобудівельна пром-сть (Сянік, Львів) виходить тепер на перше місце; її осередком є Львів. До війни чималу ролю відігравала реміснича й кустарна промсть, зокрема на Гуцульщині і Яворівщині; за сов. часів має значення ще мист. ремесло (особливо на Гуцульщині — килимарство, вишивкарство, кераміка та ін.). Гол. осередками пром-сти в Г. є Львів і Дрогобицько-Бориславський р-н, другорядними є міста на Підкарпатті — Стрий, Станиславів, Коломия, на Поділлі — Тернопіль.

Чимале екон. значення для Г. мають її курорти, які притягають сотні тис. людей. Вони положені, зокрема, в Карпатах, як Ворохта, Яремче, Дора (всі в долині Пруту), Тухля, Гребенів у долині Опора, Косів, менше їх в яровій долині Дністра (Заліщики й ін.) і під Львовом (Брюховичі). Мінеральні джерела мають Трускавець, Моршин, а з менших — Немирів, Любінь Великий, Шкло, Черче й ін.

Зал. мережа густіша, ніж на ін. укр; землях (5,3 км на 100 км², також густа мережа битих шляхів (18,7 км), але вони занедбані; не використані річкові шляхи (за винятком сплаву дерева), зокрема Дністер.

В. Кубійович


Література: а) Заг. нариси: Österreichisch-Ungarische Monarchic in Wort u. Bild, XII. Galizien. Відень 1898; Bujak F. Galicya, I — II. Л. 1908 — 10; Шимович Й. Галичина. К. 1928; Die Westukraine. Ukr. Kulturberichte, 39 — 44. Берлін 1939; б) Історія: див. ЕУ I, стор. 430, 442, 465, 498, 542, 577 і Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.-Л. 1950; в) Людність: див. ЕУ I, стор. 132, 177 і Кубійович В. Етнічні групи Півд.-Зах. України (Галичини) на 1. 1. 1939, I — II. Мюнхен-Париж 1953 — 56; г) Народне госп-во: див. ЕУ I, стор. 1040, 1067 і Нариси екон. географії Української РСР, II. К. 1952.


«Галичо-Рускій ВЂстникъ», урядова газ., друкована кирилицею, виходила тричі на тиждень у Львові 1849 за ред. М. Устіяновича; 1850, після перенесення до Відня, змінила назву на «ВЂстникъ для Русиновъ Австрійской Державы».










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.