[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 351-365.]

Попередня     Головна     Наступна





Галібей Михайло (* 1885), львівський міщанин (майстер кахляр) і підприємець, організатор міщанства й ремісництва, автор статтей про укр. міщанство Львова; чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР, активний діяч т-ва «Зоря», опікун ремісничої молоді; чл. ЦК УНДО, співзасновник Міщанського Братства у Львові й довголітній його секретар. Тепер в ЗДА.

[Галібей Михайло (1885, Єзупіль, Станиславівщина — 1964, Окленд, Каліфорнія). — Виправлення. Т. 11.]


Галіп Артем (* 1887), адвокат у Чернівцях, за гетьманату (1918) товариш мін. закордонних справ; пізніше на еміґрації, займав совєтофільську позицію.


Галіп Євфросина, мати Теодота, бук. гром. діячка, в 1913 — 20 гол. централі Жін. Громади на Буковині, організаторка виставок нар. мистецтва (у Відні, в Києві та ін.).


Галіп Мелетій (1845 — 1916), бук. церк. діяч, свящ., оборонець правос. українців у Чернівецькій Консисторії, гол. т-ва «Правос. Шляхта» в Чернівцях.


Галіп Теодот (1873 — 1943), син Мелетія, гром. і політ. діяч Буковини, письм., публіцист, за фахом адвокат. До 1918 лідер Укр. Радикальної Партії на Буковині (1906 — 18), гол. Союзу Січей і ред. його органів «Громадянин» і «Січ», посол до бук. сойму. Після рум. окупації Буковини в листопаді 1918 чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР у Станиславові, згодом чл. дипломатичної місії УНР в Римі; з 1920 адвокат в Хусті (на Закарпатті), 1939 еміґрував до Брна в Моравії. Ліричні поезії (збірники «Думки та пісні» 1901, «Дика рожа» 1919), іст. оповідання, спомини (в «Краківських Вістях» 1943), праця про звичаєве право на Закарпатті.

[Галіп Теодот (* Волока, Вашківецький пов., Буковина — † Брно, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]


Галка (Coloeus monedula L.), птах із родини воронуватих, поширений по всій Україні в лісах і поблизу селищ; нищить с.-г. шкідників і тому корисний для госп-ва.


Галка Єремія, псевд. М. Костомарова.


Галкин Олекса (1866 — 1940), ген. штабу ген.-полк., 1918 начальник Ген. Штабу, чл. Вищої Військ. Ради, 1920 — 21 військ. мін. УНР, з 1923 в Галичині, помер у больш. в’язниці у Львові.

[Галкин Олекса (* Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Галлер Юзеф (* 1873), поль. ген.; в 1918 — 19 pp. зформував поль. дивізії у Франції, яка їх спорядила й дала інструкторів; прибувши до Польщі, Г. виступив із ними, замість проти большевиків, як йому наказали зах. альянти, проти УГА й примусив її відступити за Збруч 16. 7. 1919.

[Галлер Юзеф (1873, Юрчиці бл. Кракова — 1960, Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Галущинський Іван (1883 — 1944), брат Михайла, пед. і гром. діяч, учитель гімназії в Тернополі, гол. «Рідної Школи» у Львові (1933 — 34, 38 — 39); статті на пед. і гром. теми.


Галущинський Марко Михайло (1880 — 1918), василіянин, проф. богословія в василіянських богословських ліцеях, активний учасник 1 велеградського унійного з’їзду (1907), протоігумен ЧСВВ в 1917 — 18 pp.; статті з іст. укр. церкви та церк. обрядів (журн. „Slavorum Litterae Theologikae“ в Празі 1906 — 11, львівська «Нива»).


Галущинський Михайло (1878 — 1931), гром. і осв. діяч, 1910 — 14 дир. гімназії «Рідної Школи» в Рогатині, під час світової війни спочатку комендант УСС, пізніше референт УСС при вищому командуванні австр. армії; проф. Укр. Тайного Ун-ту; 1923 — 31 гол. «Просвіти» у Львові і її почесний чл.; 1928 — 30 сенатор (від УНДО) і віцепрез. поль. сенату, згодом посол. Автор споминів «З Укр. Січовими Стрільцями» (1934) і ряду праць на пед. теми.

[Галущинський Михайло (* Звиняч, Чортківщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Галущинський Тит Теодосій (1880 — 1952), брат Михайла, церк. діяч, василіянин, бібліст і історик церкви, родом з Галичини, д. чл. НТШ. Студіював у Відні, Фрайбурзі, Інсбруці; 1916 доц. Львівського Ун-ту, 1920 — 27 ректор Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Львові, 1927 — 31 ігумен манастиря у Львові, з 1931 перебував у Римі, з 1949 архимандрит Василіянського Чину й Консультор Конґреґації Сх. Церкви. Найважливіші твори: «Історія Біблійна Старого Завіта» (I — III, 1914 — 34); „De urbis Babel exordiis...“ (1917), «Значення св. Письма в проповідництві» (1923), „Acta Innocentii Papae III (1198 — 1216)“ (1944), численні статті на богословські, філос. й суспільні теми.

[Галущинський Тит Теодосій (* Бучач, Галичина — † Мондер, Альберта, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Галярович Яків, визначний золотар другої пол. 17 в. зі Львова.


Галяховський Данило, ґравер доби Мазепи (діяльність 1674 — 1709), вчився в Київ. Академії; найвизначніший твір Г. — теза, присвячена І. Мазепі (унікат зберігався в бібліотеці Красінських у Варшаві).

[Галяховський Данило (* 1674 — † 1709). — Виправлення. Т. 11.]


Галька Гнат (1824 — 1903), гал. діяч — москвофіл, свящ., посол до віденського парляменту й гал. сойму; автор брошур про сіль. госп-во й зб. «Народныи обычаи и обряды из окрестностей над Збручем».


Гальський, отаман повстанського загону на Поділлі, схоплений і засуджений ҐПУ в 1924.


Гальштатська доба, доба в праіст. часи, коли на зміну бронзі як виробничому матеріялові прийшло дешевше і твердіше залізо. Назва від погребища в с. Гальштат у Дол. Австрії. На Україні до Г. д. належать культури білогрудівська, висоцька та скитська. Час тривання 1000 — 500 до Хр. (див мал. в ЕУ I на стор. 385).


Гамалії, кілька родів із цим прізвищем, як гадають, різного походження; визначні їх представники — Михайло, 1649 реєстровий козак черкаської сотні, 1662 полк. черкаський за Сомка; сини Михайла: Григорій (див.) і Андрій, ген. осавул (1689 — 94); сини Андрія: Михайло, значний військ. товариш, пізніше ген. осавул (1707 — 09), за зв’язок із Мазепою був примусово оселений у Москві (до 1715), і Антін († 1728), за зв’язок із Мазепою засланий до Сибіру й пізніше оселений у Москві. Платон Г. (1766 — 1817), моряк-учений, д. чл. петербурзької Академії Наук. З ін. галузі Г. — Семен (1743 — 1822), вихованець Київської Академії, перекладач на рос. мову, містик, чл. московського масонського гуртка.

[Гамалії, Михайло, значковий військ. товариш. — Виправлення. Т. 11.]


Гамалій Дарина (* 1884), драматична акторка на характерні ролі. З 1904 працювала в провінціяльному театрі, з успіхом дублюючи свою вчительку Г. Затиркевич-Карпинську. Маючи добре контральто, виступала й в опереті. З сер. 20-их pp. — в театрі Муз. Комедії в Ленінграді.

[Гамалій (Шевченко-Гамалій) Дарина (1870 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Гамалія Григорій († 1702), військ. діяч доби руїни; 1655 здобув у поляків Корсунь, полк. лубенський (1665 — 69); 1664 — учасник походу Брюховецького, здобув Черкаси, був чл. посольства Брюховецького до царя Олексія, згодом (1668) — до тур. султана; 1669 перейшов до Дорошенка — полк. паволоцький, ген. осавул, наказний гетьман; після падіння Дорошенка знову полк. лубенський (1687 — 88).

[Гамалія Григорій (бл. 1610 — 1702, Лубні). — Виправлення. Т. 11.]


Гамалія Микола (1859 — 1949), видатний мікробіолог, один із засновників мікробіології, імунобіології, вірусології, вчення про дезінфекцію, чл. АН СССР. Родом з Одеси. Працюючи (з 1883) в Одеській Міській Лікарні, вивчав разом із І. Мечніковим туберкульозу й телій (сибірську язву). 1886 разом із Мечніковим заснував в Одесі першу в Рос. Імперії наук.-практичну бактеріологічну станцію. 1898 відкрив бактеріофаг. 1899 заснував Бактеріологічний і Фізіологічний Ін-т в Одесі. На поч. 20 в. багато працював в епідеміології, керуючи боротьбою з чумою в Одесі, з холерою в Одесі й Донбасі та ін. З 1929 керував багатьма наук. закладами в Москві. Автор понад 250 наук. праць.

[Гамалія Микола († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Гамаль Володимир (* 1885), адвокат, гром. і політ. діяч Збаражчини (в Укр. Соц.-Радикальній Партії), 1939 р. вивезений большевиками.


Гамарнік Ян (1894 — 1937), больш. політ. і військ. діяч. 1917 провадив больш. роботу проти Укр. Центр. Ради. 1918 — чл. Президії ВУЦВК, за гетьмана — чл. підпільного больш. центру, до 1923 на керівній сов. роботі в УССР; чл. Оргбюра ЦК ВКП, начальник Політ. Управління армії; у зв’язку з арештами в справі Тухачевського застрелився.

[Гамарнік (Гамарник) Ян (*Житомир). — Виправлення. Т. 11.]


Гамбурґ (Hamburg), вільне м. в півн. Німеччині, важливий порт, 1 718 630 мені. (1953). В 1945 — 50 pp. в Г. перебувало понад 2 000 українців-скитальців, в тому ч. понад 1000 в укр. таборі Фалькенберґ (Falkenberg), нині невелика укр. колонія, діє укр.-кат. душпастирство.


Гаморак Нестір (*1892), ботанік, проф. Кам’янець-Подільського С.-Г. Ін-ту і дир. ботан. саду при ньому; д. чл. НТШ; дослідник анатомії й фізіології рослин. В 1932 — 33 засланий, дальша доля невідома.


Гамченко Сергій (1860 — 1934), археолог, родом з Волині, віцепрез. Всеукр. Археологічного Комітету, провадив численні розкопи в різних місцях України, зокрема, з доручення ВУАН, в околицях Києва, на Волині, в р-ні Дніпрогесу. Опрацював методу археологічних польових дослідів і створив власну школу дослідників. Найважливіші праці: «Житомирський могильник» (1887), «Археологічні першоджерела, способи їх реєстрації та засоби охорони» (1925), «Спостереження над даними дослідів трипільської культури» (1927), «Житомир за першоджерелами передіст. археології» (1930).

[Гамченко Сергій (1859, Ратне, Ковельщина — 1934, Житомир). — Виправлення. Т. 11.]


Ган (Ганус), будівничий у Львові, 1493 — 94 pp. будував 2 каплиці при кат. катедрі.


Ган Лев (1878 — 1919), військ. діяч, старшина артилерії, в 1917 близький співр. М. Міхновського, співзасновник Укр. Військ. Клюбу ім. Полуботка та Укр. Військ. Орг. Комітету в Києві, чл. Укр. Центр. Ради.


Ганас Роман (* 1900), укр.-кат. свящ., гром. діяч Львівщини й Зборівщини, чл. ЦК УНДО; тепер в ЗДА.


Гандбол, спорт. гра м’ячем (до 60 см обводу, вага до 475 г, на площі виміру футбольного грища) двох команд, по 11 грачів кожна, поширена по всій Україні; 1925 відбулися змагання в Одесі, при участі 31 команд; від 1938 відбуваються змагання за першість України.


Гандзюк Яків (1863 — 1918),ген., командир 1 дивізії в 1 укр. корпусі ген. П. Скоропадського. Після димісії Скоропадського командир корпусу. Розстріляний большевиками в Києві в лютому 1918.


Ганжа Іван, військ. діяч доби Хмельниччини; спершу учасник коз. походів на Чорне море, згодом старшина у війську Конєцпольського; з доручення Хмельницького керував сел. повстанням і взяв Умань; 1648 уманський полк.; загинув під Пилявцями.

[Ганжа Іван (бл. 1600 — 1648). — Виправлення. Т. 11.]


Ганкевич Гриць (* 1895), адвокат, гал. гром. і політ. діяч; 1938 — 39 посол до поль. сойму з УНДО, 1939 р. вивезений большевиками.


Ганкевич Климентій (1842 — 1925), гал. педагог і мовознавець, автор порівняльних праць про санскритський, грец. і укр. наголос; важливіші фактичним матеріялом його описові праці про укр. наголос (говірковий) і нар. етимологію. Також компілятивні праці з іст. слов. філософії.

[Ганкевич Климентій (1842, Настасів, Тернопільщина — 1924). — Виправлення. Т. 11.]


Ганкевич Лев (* 1883), адвокат і оборонець у карних політ. процесах, журналіст і співред. укр. газ. «Вперед» у 1918 — 22, діяч Укр. Соц.-Дем. Партії й гол. її проводу (1930 — 34); чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР в 1918 р. Тепер в ЗДА.

[Ганкевич Лев (1881, Староміщина, Скалатський пов., Галичина — 1962, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Ганкевич Микола (1869 — 1939), політ. і профспілковий діяч, організатор укр. робітництва в Галичині, один із засновників Укр. Соц.-Дем. Партії в Галичині, чл. Гол. Укр. Ради у Львові (1914 — 17) і заступник гол. Заг. Укр. Нац. Ради у Відні 1915: ред. газ. «Воля)» (1900 — 07); автор багатьох політ. праць, стояв за співробітництво УСДП з Поль. Партією Соц. (ППС) і був її членом.

[Ганкевич Микола (1867, Снятин, Галичина — 1931, Шкло, Яворівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Ганкенштайнів кодекс, рукопис 12 — 13 в. на 289 аркушів, що містить октоїх, канони й уривки з євангелія й апостола у формі богослужбової антології. Написаний на Зах. Україні і має місц. мовні особливості, що їх вивчали С. Смаль-Стоцький і К. Кисілевський. Рукопис зберігається в кол. придворній бібліотеці в Відні.


Ганна Барвінок, див. Барвінок Ганна.


Ганновер (Hannover), гол. м. Дол. Саксонії в Німеччині, 500 000 меш. (1954). В 1945 — 49 найбільше укр. скупчення в півн. Німеччині і в тодішній бріт. окупаційній зоні; українці жили в таборі ім. Лисенка (1945 р. — бл. 5 000, 1948 — 2 840), що був осідком укр. центр. установ на бріт. зону (Крайове Представництво ЦПУЕН, УСХС), шкіл (гімназія, техн. школа), різних культ. і гром. орг-цій. Тепер укр. колонія налічує бл. 300 душ; є парохії обох укр. церков. В сусідньому м. Бурґдорф (Burgdorf) 1948 p. жило в таборі 800 українців.


Гантер (Hunter) Олександер Джердін (1868 — 1940), кан. пресвітеріянський свящ. і лікар, багато допомагав укр. поселенцям у Манітобі; випустив кн. „,The Kobzar of the Ukraine“ (Вінніпеґ 1922), вільний переспів 23 Шевченкових поезій.


Гануля Йосиф (* 1872), закарп. народовецький діяч в ЗДА, родом із Пряшева, понад 50 pp. гр.-кат. парох м. Клівленд, Огайо; автор «Читанки для амер. руської молодежі», підручників релігії та праць: „Rusin Literature“ (1941), „The Eastern Ritual“ (I — II. 1954).

[Гануля Йосиф (1873, Пряшівщина, Закарпаття — 1962, Клівленд). — Виправлення. Т. 11.]


Гануляк Григорій (* 1883), псевд. Г. Марусин, гал. журналіст і видавець (з 1908 p.), зокрема, листівок і п’єс (серія «Театральна бібліотека»); власник вид-ва «Русалка»; 1928 — 34 — гол. Союзу Укр. Купців у Львові, радник Торг.-Пром. Палати у Львові.

[Гануляк Григорій (1883, Синява, Сяніцький пов., Галичина — 1945, Сянік). — Виправлення. Т. 11.]


Ганус (Pimpinella anisum L.), однорічна рослина з родини окружкових, родом з Малої Азії, культивується гол. на Україні (сх. Поділля, Харківщина, півд. Вороніжчина; 1950 р. в УССР — бл. 6 000 га); насіння вживають для приправи й у медицині, олію — в медицині й парфумерії.


Гануш Ян (1853 — 87), поль. мовознавець, дослідник іст. поль. деклінації, мав описові праці з укр. (говіркового) наголосу.

[Гануш Ян (1858, Колодіївка, Станиславівщина — 1887, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Ганушевський Михайло (* 1880), гал. гром. діяч і кооператор, укр.-кат. свящ.; 1928 — 30 посол до поль. сойму (з УНДО).

[Ганушевський Михайло (1880, Суховоля, Львівщина — 1962, Угорники, Львівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Ганцов Всеволод (* 1892), визначний мовознавець, проф., наук. співр. ВУАН у Києві, співред. акад. словника укр. мови 1924 — 32 p., учасник Спілки Визволення України, на процесі СВУ 1930 р. засуджений на 8 pp. ув’язнення, після чого відомостей про Г. нема. Г. працював над проблемами нормалізації укр. літ. мови, історією білор. мови (опис Радзівілівського літопису), але особливе значення мають його праці з укр. іст. діялектології. Виходячи з опису півн.-укр. говірок Чернігівщини, Г. прийшов до тези про те, що укр. мова зформувалася із злиття двох первісно відмінних говіркових груп — півд. і півн., продовженням яких є сучасні півд.-зах. і півн. укр. діялекти. Це дало йому змогу переглянути клясифікацію укр. говірок і схему іст. укр. мови. Запропонована Г. трипартиція укр. говірок (говірки півн., півн.-зах. і новіші, зформовані з синтези двох попередніх півд.-сх.) лягла в основу дальшого розвитку укр. діялектології. Список праць Г. в кн. Ю. Шереха «Всеволод Ганцов — Олена Курило». Вінніпеґ 1954.

[Ганцов Всеволод (1892, Чернігів — 1979, Чернігів). 15.4.1938 знову засуджений на 8 р. 1950 засланий у Красноярський край. 1956 вийшов на волю. Повернувся на Україну наприкін. 60-их pp., мешкав у Чернігові — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.


Ганцова-Берникова Віра (* 1892), історик, у 20-их pp. співр. Київського Музею Революції, авторка статтей і публікацій з іст. рев. руху 19 в. на Україні.


Ганчар Франц, віденський археолог, з 1937 р. пише праці про археологію Кавказу, а також про кіммерійців і скитів у дусі маррівського вчення про стадіяльність та автохтонність розвитку чужих культур на Україні.


Ганчарство, виробництво глиняного посуду; відоме на Україні з кін. мезолітичної доби (бл. 5 000 pp. до Хр.), досягло високого розвитку в добу трипільської культури. За княжої доби Г. на Україні було великим промислом; від 16 — 17 вв. безперервно розвивалося, ставши в 19 в. однією з найважливіших галузей укр. кустарної пром-сти. Сприятливими умовами для успішного розвитку Г. були наявність доброї сировини — глини різних видів, простота знаряддя й процесу виробництва, а також постійний попит. Ганчарі продавали свої найрізноманітніші вироби на ярмарках або розвозили їх, часом у віддалених від місць продукції р-нах. Головними р-нами Г. були: на Полтавщині кол. повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема Опішня), Констянтиноградський; на Чернігівщині — Городнянський, Ніженський, Кролевецький, Новгородсіверський і Глухівський та ін.; на Київщині — Чигиринський, Черкаський, Гуманський; на Харківщині — Валківський, Охтирський, Ізюмський; на сх. Поділлі — Кам’янецький, Проскурівський, Гайсинський; на Волині Г. було зосереджене б. Овруча, Корця, Звягеля, на Херсонщині — б. Цибулева, Павлиша; в Галичині — на Розточчі (Глинсько, Немирів), на Гуцульщині, Покутті і на півд.-сх. Поділлі. В останні десятиліття Г. як виробництво простого посуду зосереджене в артілях пром. кооперації, тоді як усе більше місце в продукції мист. посуду й ін. предметів займає кераміка (докладніше, зокрема про орнаментацію і технологію Г., див. ЕУ I, стор. 303 — 05; література — ЕУ I, стор. 315).

Р. М.


Гапти, укр. вишивки старих часів, ви- конувані гладдю, настилуванням тощо, кольоровими, золотими й срібними нитками; відзначаються ориґінальними формами орнаментики, перев. із стилізованими росл. мотивами; дуже поширені були фігурні гапти й цілі фігурні композиції, особливо в церк. ризах, хоругвах, плащаницях та ін. (див. також Вишивки).


Гапчук Михайло (1871 — 1938), сел. діяч на Гуцульщині (Укр. Радикальної Партії), кооп. і осв. організатор.


Гарайда Іван († 1945), закарп. філолог і історик, 1941 — 44 дир. «Подкарпатського Общества Наук», ред. його видань; написав «Граматику руського язика», офіц. затверджену для укр. шкіл в Угорщині.


Гаральд (Harald) Сміливий, норв. король 1046 — 66, до 1042 був кілька років начальником цісарської сторожі в Візантії; одружився з дочкою Ярослава Мудрого Єлисаветою, склав на її честь поему (перекладену на укр. мову І. Франком).

[Гаральд (Harald) Сміливий (або Суворий) (1015 — 66). — Виправлення. Т. 11.]


Гаран Євген (* 1925), поет і журналіст родом з Бердянщини, нині на еміґрації; новелі в журн. «Дозвілля», «Арка» й ін.


«Гарапник», ілюстрована гумористична газ., виходила з перервами 1921 — 34 в Едмонтоні і Ендрю, Алта (Канада); вид. і ред. Т. Томашевський.


Гарас Микола (* 1870), гром. і церк. бук. діяч, співзасновник учительської орг-ції (гол. чернівецької «Укр. Школи»), лідер «укр. бльоку» на єпархіяльних зборах (1931 — 38); «Іст. огляд і сучасний стан укр. освіти й культури на Буковині» (1934), «Ілюстрована історія т-ва Українська Школа в Чернівцях» (1937), пед. розвідки й підручники.

[Гарас Микола (1870, Вашківці, Буковина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Гарасевич Андрій (1917 — 47), поет, нар. у Львові, виріс на Закарпатті, студіював у Празі; трагічно загинув на еміґрації в Німеччині. Зб. «Сонети» (1940), ін. поезії, друковані в пресі, зокрема цикли «Стара Прага» (1947), «Леґенди про Христа»; оп. «Очарована душа» (1947).

[Гарасевич Андрій (* Львів — † бл Берхтесґадену, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Гарасевич де Нойштерн Михайло (1763 — 1836), барон, історик, видатний гал. церк. діяч, архипресвітер львівської капітули. Своїми заходами у Відні (1806) й Римі (1808) спричинився до відновлення гал. митрополії, затвердження львівської капітули й здобув для гр.-кат. церкви рівне й цілком незалежне становище від поль. рим.-кат. церкви. Написав цінні „Annales Ecclesiae Ruthenae“ (1863).

[Гарасевич де Нойштерн Михайло (* Золочівщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Гарасевич Олександер (1876 — 1934), гал. аґроном-педагог, інструктор молочарства і організатор перших кооп. молочарень до першої світової війни, мандрівний учитель сіль. госп-ва т-ва «Просвіта» в 1904 — 09 pp.; згодом в учительській семінарії у Львові, один із засновників і деякий час гол. протиалькогольного т-ва «Відродження», в 1920-их pp. жив в УССР; трагічно загинув у Харкові.


Гарасимович Іларіон, гром. і політ. діяч, один із піонерів укр. радикального руху в Галичині, приятель І. Франка і М. Павлика, кооператор, організатор виробничої кооперативи домашнього промислу в Коломиї.


Гарасовська-Дацишин Марія (* 1911), малярка-стилізаторка; вчилася в Академії Мистецтв у Кракові, брала участь в укр. мист. виставках на Зах. Україні 1931 — 41 pp.; тепер в ЗДА.


Гаращенко Іван (1881 — 1952), церк. і гром. діяч, родом із Харкова, до революції комерсант. Заступник гол. Всеукр. Правос. Церк. Ради в Києві (з 1921). На фінансування богослужбових книг у 20-их pp. віддав своє майно. Відбув за церк. діяльність 10-річне заслання в сов. концтаборах. На еміґрації чл. В. і Малої Ради Соборноправної УАПЦ, в останні pp. життя — свящ. Помер в ЗДА.


Гарбарство (чинбарство), див. ЕУ I, стор. 213, і Шкіряна промисловість.


Гарбуз (Cucurbita L.), однорічна рослина з родини гарбузуватих; на Україні поширені види: Г. звич. (C. Pepo L.) і Г. великий (C. maxima Duch). Плекають на городах і на полі сорти кормові й столові; столові сорти: медовий, мозаїлівський, чалма, укр. триколірний, кабачки й ін.; насіння має 34 — 40% поживної олії; урожай 700 — 750 центнерів з га, а насіння — до 9 центнерів з га.


Гарбуз Терентій (* 1891), педагог, проф. ІНО в Харкові; наук. співр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки в 1920-их pp., автор численних праць із заг. дидактики й методики мови.


Гарбуз Юрко, сел. діяч на Станиславівщині, чл. Гол. Управи-Радикальної Партії; засланий большевиками 1939; на засланні помер.


Гарбузівка (VI — 12), с. і р. ц. у півн.-зах. частині Миколаївської обл.


[Harvard Ukrainian Studies. — Доповнення. Т. 11.]


Гардарікі, «країна міст», збірна назва земель Київської Руси в скандінавській епічній літературі. Вказує на наявність територіяльно-політ. орг-цій на цьому терені, репрезентованих назовні гол. городами земель.

[Гардарікі, м. б. Ґардарікі. — Виправлення. Т. 11.]


Гаркавенко Олександер (* 1892), укр. важкоатлет, родом із Кубані, здобув кілька разів титул майстра світу (вперше в Петербурзі 1914, в Нью-Йорку 1931, Гельсінкі, Гамбурзі, Берліні й ін.), з 1920-их pp. на еміґрації.


Гаркуша Семен (бл. 1739 — 84), запор. козак, пізніше торговець, згодом проводир розбійницької ватаги, що робила напади на панські маєтки на Гетьманщині й Слобожанщині, часом із помсти за покривджених козаків та селян; двічі тікав із в’язниці, помер у каторжній тюрмі в Херсоні. З нар. оп. про нього користалися Г. Квітка-Основ’яненко, О. Стороженко, Г. Данилевський та ін.

[Гаркуша Семен (бл. 1739, Березань, Гомельщина, Білорусь — 1784?). Помер на довічній каторзі в Херсоні — Виправлення. Т. 11.]


Гарматій Василь (1810 — 1900), сел. діяч у Галичині, посол до віденського парляменту 1848, пізніше піонер радикального руху і чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії. Його сини Лука (1866 — 1925) і Михайло, вбитий 1939 р. большевиками, були також діячами Укр. Радикальної Партії.


Гарматна бриґада корпусу Січових Стрільців, зформована під час облоги Києва в листопаді-грудні 1918 в ч. 6 гарматних полків, фактично дивізіонів 3-батерійного складу; 3 і 6 полки билися під Львовом, а пізніше воювали в лавах Гал. Армії, 1, 2, 5 були при корпусі СС, 4 при З Залізній дивізії ген. О. Удовиченка. Розформована в кін. 1919; лише одна батерія пішла в грудні 1919 з Армією УНР у запілля ворога; командував Г. б. полк.

Р. Дашкевич.


Гарматна Старшинська Школа, існувала 1919 за укр. влади в Галичині, спершу в Стрию, пізніше була перенесена до Станиславова.


Гармашів Всеволод (1868 — 1953), біолог і хірург, родом із Миколаєва; 1897 — 1914 старший ординатор Київського Військ. Шпиталю. З 1922 на еміґрації в Чехо-Словаччині, проф. біології й гігієни Укр. Високого Пед. Ін-ту в Празі (1930 — 33 його ректор). З 1945 жив у Німеччині. Автор ряду наук. праць.

[Гармашів Всеволод († Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Гармонія голосних, або сингармонізм, мовний закон, за яким у слові фігурують голосні одного ряду, — або тільки переднього, або тільки заднього. Г. г. характеристична для тюркських мов. В укр. мові існують недорозвинені елементи Г. г. у вигляді епізодичного переходу о в а перед наголошеним а в словах типу багатий, гарячий; переходу ненаголошеного о в у перед наступним складом з (наголошеним) у, почасти і (кожух, поріг, вимова близька до коужух, поуріг); нахилу вимовляти ненаголошене е як и перед наступним и, а ненаголошене и як е перед наступним е (береги, бере, вимова близька до биериегú, беирé). Одначе ці явища не становлять обов’язкової системи і властиві тільки ненаголошеним голосним перед наступним наголошеним. Курило вважала Г. г. за стару властивість укр півд.-зах. говірок і нею пояснювала зміну о, е перед складами з слабкими ъ, ь до 12 в. Лишається неясним, чи спорадичні прояви Г. г. в укр. мові можна ставити в зв’язок із укр.-тюркськими контактами.

Ю. Ш.


Гарнець, див. Міри.


«Гарт», спілка пролетарських письменників, заснована В. Блакитним у Харкові 1923; в програмі мала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», «притягнення до літ. творчости пролетарських мас»; існували філії в Києві, Катеринославі, Кам’янці та ін. Спілка випустила альманахи «Гарт» (Харків 1924, Київ 1925). До «Г.» входили В. Блакитний-Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий, І. Дніпровський, Г. Коцюба, О. Копиленко, І. Кулик, В. Коряк, Я. Савченко, К. Гордієнко, Г. Коляда й ін. На ґрунті розходжень між прихильниками офіц. орієнтації на «маси» і однодумцями М. Хвильового, що висунув гасло мист. удосконалення (група «Урбіно»), «Г.» 1925 розпався. Група Хвильового створила «Вапліте». Решта членів «Г.» перев. увійшла до ВУСПП.


«Гарт», журнал-місячник, орган Всеукр. Спілки Пролетарських Письменників (ВУСПП), виходив 1927 — 32 в Харкові. Редагували І. Кулик, І. Микитенко, І. Кириленко, В. Коряк та ін. Закритий у зв’язку з ліквідацією ВУСПП.


Гарячий Ключ (IX — 20), курорт на Кубанщині, в дол. р. Псекупс, р. ц. Краснодарського краю РСФСР; гарячі мінеральні води (сірчановодневі й вуглекислонатрові); за переписом 1926 р. українців у р-ні — 2/3 населення.


Гасенко Юрій (1894 — 1933), інж., чл. дипломатичної місії УНР в Румунії, винахідник моторового човна (т. зв. «морської блохи»); автор новель і оповідань для дітей («Ная з джунглів»).


Гасин Олекса (1907 — 49), псевд. Лицар, діяч ОУН, в 1935 — 36 орг. і військ. референт Крайової Екзекутиви на Зах. Укр. Землях, 1940 — 41 і з 1947 чл. Проводу ОУН (С. Бандери), полк. УПА і в 1946 — 49 шеф її штабу.

[Гасин Олекса (* Конюхів, Стрийщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Гаско Мечислав (* 1904?), поет, родом з Волині, працював у Харкові, чл. ВУСПП і літ. групи «Західня Україна»; збірки «Обабіч кордону» (1930), «Шлю вам свій привіт» (1931), поема «Дрогобич» та ін.; з 30-их pp. до 1956 був на засланні.

[Гаско Мечислав (* 1907, Луцьке). 1933 заарештований і засуджений на 3 р. ув’язнення в концтаборах. Відбував покарання на Печори Після реабілітації (1956) видав кілька зб. поезій і досліджень з шевченкознавства: „Про що розповідають малюнки Т. Шевченка“ (1970), „У колі Шевченкових та Гоголевих друзів(1980), „Пошуки і знахідки(1990) та ін. — Виправлення. Т. 11.]


«Гасло», місячник, орган РУП, виходив у Чернівцях 1902 — 03 (17 чч.), редаґували Д. Антонович, С. Голіцинський, В. Сімович, Л. Когут і ін. Спершу орган політ. дискусії, згодом соц.-дем. напряму.


Гаспра (IX — 15), с. м. т. на півд. березі Криму, 10 км від Ялти, курорт.


Гатцук Микола, літ. діяч 19 в., видав «Ужинок рідного поля» (1857) — зб. віршів, нар. поезій і приказок з оглядом укр. письменства, «Укр. абетку» (1861) і зб. пісень із нотами «Дев’ять струн укр. бандури» (1863); писав в «Основі».


Гатцук Олекса (1832 — 91), українофіл, археолог, рос. журналіст і видавець (популярний «Крестный Календарь», 1875 — 89 «Газета Гатцука»); брав участь у петербурзькій «Основі».

[Гатцук Олекса (* Одеса — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Гаюй (Haüy), архітект, інж. і графік; родом англієць, бл. 1815 — 27 досліджував в Одесі водні джерела й збудував маяк на В. Водометі; виконав ряд краєвидів Одеси літографічним способом.


Гвардейське (IV — 7), кол. Фельштин, с. на гор. Смотричі, р. ц. Хмельницької обл.


Гвоздець (V — 6), м-ко над р. Чернявою, притокою Пруту; р. ц. Станиславівської обл.; побіч в с. Острівці — степ. заповідник.


Гвоздик Євген, осв. діяч у ЗДА, співред. «Шершеня» в Скрентоні (1909 — 11), в 1911 — ред. органу Укр. Роб. Союзу «Нар. Воля».


Гвоздик Кирило (* 1895 ?), маляр-монументаліст 1920 — 30-их pp., учень М. Бойчука, брав участь у розписі Сел. Санаторії в Одесі (1927 — 28); композиції із сел. побуту, «Трус» та ін. Засланий большевиками в 30-их pp.

[Гвоздик Кирило (1895, Ребедайлівка, Чигиринський пов., Київ. губ. — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Гвоздики, гвоздика (Dianthus), однорічні й багаторічні рослини з родини гвоздикуватих; є бл. 300 відмін, з них на Україні бл. 50. Багато відмін декоративних; найпоширеніші Г. садова (Dianthus caryophyllus L.), і Г. тур. (D. barbatus L.).


Гдашицький Яцко-Ісакій (16 в.), гал. правос. шляхтич, якого 1522 поль. король Жигмонт І іменував намісником гал. єпархії без згоди правос. митр. Йосифа, що наклав на Г. інтердикт. Г., постригшись під іменем Ісакія і ставши архимандритом у львівському манастирі св. Юра, успішно організував гал. правос. єпархію, 1526 митр. визнав його своїм намісником; після цього король відібрав у Г. намісництво.


ГДУМ, див. Гурток Діячів Українського Мистецтва.


Гевлич Авксентій, філософ першої пол. 19 в., студіював у Харківському Ун-ті у Й.-Б. Шада, 1818 видав працю з естетики — «Теория изящных искусств»; пізніше високий урядовець в Росії.


Геґельянство на Україні. Знайомство з філософією Геґеля починається з 20-их pp. 19 в. Юрист П. Редкин (1808 — 91) слухав Геґеля в Берліні, пізніше був проф. в Москві (1835 — 48) та Петербурзі (1863 — 76). В 30-их pp. нім. філософію студіюють з ініціятиви єп. Інокентія Борисова в Київській Академії. З Академії вийшли геґельянці — проф. Академії та Київського Ун-ту С. Гогоцький (1813 — 89, проф. ун-ту з 1836 р.) та О. Новицький (1806 — 84, в ун-ті 1834 — 50). В цей самий час нім. філософією цікавляться в студентському гуртку І. Срезневського в Харкові. З членів гуртка А. Метлинський, проф. в Харкові (1839 — 50 та 1854 — 58) та Києві (1850 — 54), в своїх працях був під впливом Геґеля. Найбільше значення для поширення філософії Геґеля на Україні мали двоє росіян: К. Неволін (1806 — 55), проф.-юрист у Київському Ун-ті (1834 — 43), і М. Лунін (1806 або 07 — 44), проф. історії в Харкові (1835 — 44). Під впливом Геґеля були професори високих шкіл на Україні, українці-історики літератури й мовознавці: М. Костир (1818 — 53) у Києві (1839 — 50) та Харкові (з 1850), М. Тулов (1814 — 82) у Ніжені (1840 — 55, пізніше видатний укр. педагог), історик літератури К. Зеленецький (1802 — 58) в Рішельєвському Ліцеї в Одесі (з 1835) і росіяни — історик літератури В. Красов у Києві (1837 — 39) та історик і історик мистецтва П. Павлов у Києві (1847 — 58). Вплив Геґеля помітний у працях укр. юристів та істориків права: в Києві — М. Іванишев (1811 — 74), проф. з 1838, М. Шлянкевич (1819 — 56), адьюнкт з 1844, А. Федотов-Чеховський (1806 — 92), у Києві в 1835 — 38, В. Лашнюков (1823 — 69), у Києві з 1868; в Харкові згаданий Федотов-Чеховський з 1838, О. Рославський-Петровський (1816 — 70) з 1837, О. Палюмбецький (1811 — 97), проф. з 1838; в Харкові викладав також право поль. гегельянець юрист і філософ А. Валіцький (1806 або 08 — 58) з 1835, в Одесі геґельянець О. Бакунін (1821 — 1908) в 1844 — 46, у Ніжені — згаданий Лашнюков 1853 — 68. Деякі відгуки гегельянства помітні в шеллінґіянця М. Максимовича. На Зах. Україні увагу до філософії Геґеля виявляє Й. Чайковський у праці: „Versuch der Vereinigung der Wissenschaften“ I t. (1863) і твори К. Ганкевича (1842 — 1925). В нові часи відновився інтерес до Геґеля в працях Д. Чижевського («Геґель та франц. революція», „Hegel bei den Slaven“, „Hegel et Nietzsche“). В УССР деякий час було репрезентоване мар. ксистське псевдогеґельянство (П. Демчук, В. Юринець), передбачалося вид. творів Геґеля укр. мовою, але друком нічого не вийшло. В іст. рос. геґельянства відіграли визначну ролю мислителі з України: М. Станкевич (1813 — 40) з укр. Вороніжчини та М. Страхов (1828 — 96) з Білгороду. Більшість згаданих професорів залишили цінні наук. праці, зокрема Редкин та Гогоцький виклади філософії Геґеля; Новицький — історію старовинної філософії (I — IV); Редкин — історію філософії права в 7 тт.; Неволін — юридичну енциклопедію; А. Метлинський — праці, в яких подано основи філософії нац. культури; й ряд праць з іст. укр. права. Ориґінальних філос. ідей в укр. геґельянців небагато; є лише спроби самостійного освітлення іст. матеріялу.

Література: Чижевський Д. Нариси іст. укр. філософії. Прага 1931, і „Hegel bei den Slaven“. Райхенберґ 1934.

Д. Чижевський


Гедін (Hedin) Свен (1865 — 1952), визначний швед. географ і подорожник, дослідник Центр. Азії; д. чл. НТШ.


Гейманович Олександер (* 1882), відомий проф.-невропатолог; з 1911 р. працював у Харкові. В 1921 заснував Укр. Психоневрологічний Ін-т і був його дир. Редаґував ряд мед. часописів і керував різними наук. ін-тами й т-вами. Написав бл. 150 наук. праць.

[Гейманович Олександер (1882, Харків — 1958, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Гейнч (Heincz) Кароль (1810 — 60-і рр), поль. письм. із Житомира, близький до «укр. школи», м. ін. написав комедію, в якій висміював балагульщину — „Młodzież tegoczesna“ (1841), й укр. оперету в 2 актах „Powrót Zaporożców z Trebizondy“ (1840).


Геленджик (IX — 19), м. і порт над Чорним морем на Кубані, р. ц. Краснодарського краю РСФСР, 7 000 меш. (1933); приморський кліматичний курорт; в околицях курортні оселі («Сонце», «Сонцедар» та ін.). В 1926 р. в р-ні українці становили половину населення.


Геліотроп (Heliotropium), зілляста рослина з родини шерстколистих; в степовій Україні поширений Н. europaeum L.; Г. садовий (Н. peruvianum L.) — декоративна пахуча рослина.


Гельман Макс (* 1892), різьбар, проф. Київ. Художнього Ін-ту; скульптурні портрети письм. М. Терещенка, Ґ. Шкурупія, В. Підмогильного, маляра Ю. Михайлова та ін.

[Гельман Макс (1892, Одеса — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Гельмерсен Григорій (1803 — 85), рос. геолог, автор першої геол. карти Евр. Росії (1841), дослідник донецької кам’яновугільної заглибини, бурого вугілля на Київщині й Херсонщині, болотних вулканів на Керчинському й Таманському півостровах.


Гельм’язів (IV — 12), с. над р. Супоєм, притокою Дніпра, р. ц. Черкаської обл., кол. м-ко.


Гельсінкі (Helsinki), столиця Фінляндії, 396 000 меш. (1954). 1919 в Г. діяло укр. посольство; до 1944 існувала невелика укр. колонія, що складалася перев. із утікачів із сов. концтаборів, і діяла Укр. Громада; в 1942 — 44 — Комітет Допомоги укр. полоненим у Фінляндії та Укр. Інформаційне Бюро під проводом Б. Кентржинського.


Гематит, важлива залізна руда, окис заліза (Fe2O3), 50 — 70% чистого заліза; на Україні основна руда Кривого Рогу.


Генадій Шиприкевич (* 1892), архиєп. УПЦ в ЗДА; єп. з 1942, мав катедру єп. УАПЦ в Дніпропетровському.


Гендрихівська Ганна, педагог, проф. Харківського ІНО в 1920-их pp., авторка ряду праць із педагогіки дошкільного віку.


Генеалогія, родознавство, допомогова іст. наука, що вивчає 1. історію родів, 2. родословну якоїсь людини. Г. пов’язана з такими суміжними науками, як геральдика, дипломатика, євгеніка, історія та ін. Найбільше опрацювали питання укр. Г. О. Лазаревський, Г. Милорадович, В. Модзалевський. Зверталися в своїх дослідах до питань укр. Г. історики О. Бодянський, М. Костомаров, П. Єфименко, В. Липинський, М. Грушевський, Д. Багалій, І. Крип’якевич, Б. Крупницький, О. Оглоблин та ін. Спеціяльно в ділянці укр. генеалогії на еміґрації працює В. Сенютович. Багаті матеріяли до укр. Г. є в Архіві Департаменту Геральдії в Ленінграді та в Центр. Архіві в Києві (останні були частково видані). Нині в УССР Г. не розвивається.

М. М.


Генерал-губернатор, високий урядовець у цивільній і військ. адміністрації царської Росії, який здійснював нагляд над кількома губерніями або виконував спеціяльні завдання. Підлягаючи безпосередньо цареві й сенатові, Г.-г. мав надзвичайно широкі компетенції. Від поч. 18 в. ген.-губернаторами названо було воєвод, що командували рос. військами на Україні, але мали, зокрема в Києві, вплив і на цивільні справи. 1764 при скасуванні гетьманату през. Малорос. Колеґії і Г.-г. Малоросії був призначений П. Румянцев. Це ген.-губернаторство з центром у Києві після скасування полків на поч. 1780-их pp. охоплювало Київське, Слобідсько-Укр. (Харківське), Новгород-Сіверське і Чернігівське намісництва. 1797 створено Новорос. ген.-губернаторство, що до 1874 об’єднувало Херсонську, Таврійську й Катеринославську губ., до 1842 також Чорноморське Військо на Кубані, а в 1816 — 74 pp. — і Басарабію. Скасоване 1797 при заміні намісництв на губернії, Малорос. ген.-губернаторство було відновлене 1802 з осередком у Полтаві — до 1834. 1831 створено ген.-губернаторство київське, подільське й волинське. Після скасування Малорос. ген.-губернаторства на Лівобережжі 1835 створено ген.-губернаторство харківське, полтавське й чернігівське з центром у Харкові. Після недовгочасного скасування окремих ген.-губернаторств у 50 — 60-их pp., 1879, у зв’язку з посиленням активности революціонерів Україна знову була поділена між 3 «тимчасовими» ген.-губернаторами з правами головнокомандувачів воєнного часу — в Одесі, Харкові і Києві. Київське ген.-губернаторство залишилося до революції 1917. В 1905 і наступному pp. для боротьби з рев. рухом призначали тимчасових ген.-губернаторів, підпорядкованих командувачам військ. округ (зокрема в Катеринославі, Донбасі, Харкові, Одесі).

Титул Г.-г. мав Д. Дорошенко, призначений 1917 тимчасовим Урядом на пост крайового комісара Галичини і Буковини.

Р. М.


Генеральна Військова Канцелярія, центр. установа в гетьманській державі 17 — 18 вв., за допомогою якої гетьман здійснював свою військ. й цивільну владу. В період 1648 — 1720 pp. це була канцелярія гетьмана, де виготовлялися й зберігалися держ. акти; нею керував генеральний писар. З 1720 Г. В. К. стала колеґіяльною установою, реорганізованою на вимогу рос. влади, яка одночасно обмежила її компетенції, перебравши в свої руки ряд адміністративних функцій. До колеґії («присутствія») Г. В. К. в окремі періоди належали і рос. члени на паритетних правах. Із скасуванням гетьманату в 1764 Г. В. К. перестала існувати.


Генеральна Військова Рада, орган центр. держ. управління на гетьманській Україні. Г. В. Р. бере поч. від зборів коз. війська, на яких до 1648 р. обирали гетьмана, коз. старшину, обмірковували військ. і станові справи. Г. В. Р. була органом прямого народоправства, нагадуючи віча доби середньовіччя. Участь у Г. В. Р. могли брати всі, хто належали до коз. стану, зокрема, знатні військ. товариші і старшина; іноді — делеґації від міщан, запорожці, в окремих випадках — селяни (т. зв. чорна рада). Число присутніх доходило до кількох тис. Постійного місця зборів Г. В. Р. не було, найчастіше вона збиралася на р. Россаві (Київщина) та в Переяславі. Г. В. Р. скликали окремими універсалами гетьмани і самі їх проводили. Правильного голосування не було, рішення приймалися за згодою більшости, що її можна було встановити на око. Г. В. Р. обирала гетьмана і вищу коз. старшину, розглядала питання війни і миру, обговорювала зовн.-політ. справи (спілка з Москвою — в Переяславі 1654, союз із Швецією — Корсунь 1657, з Туреччиною — Корсунь 1669), а іноді й справи внутр. політики та судівництва. Компетенції Г. В. Р. частково збігалися й конкурували з компетенціями гетьмана і Ради Старшини. Під кін. 17 в. Г. В. Р. втратила значення центр. держ. органу на користь гетьмана і Ради Старшин. У 18 в. Г. В. Р. стає лише формою урочистої військ. паради при обранні нового гетьмана.

Л. О.


Генеральна Губернія, центр. частина Поль. Держави, окупована в 1939 — 45 німцями, але не влучена безпосередньо до Німеччини («Райху»), створена деклярацією Гітлера з 12. 10. 1939; своєрідна колонія Німеччини з тоталітаристичним устроєм, з мінімальними правами місц. населення, де вся влада була зосереджена в руках ген.-губернатора (Г. Франка), що діяв з доручення Гітлера і був перед ним відповідальний. Територія — 95 000 км² і бл. 12 000 000 меш., столиця — Краків. До Г. Г. належали зах. укр. окраїни — Лемківщина, частина Посяння, Холмщина й Підляшшя, (16 000 км² і 1 200 000 меш., в тому ч. бл. 500 000 українців і бл. 200 000 римо-католиків з укр. мовою). Після прилучення до Г. Г. Галичини 1. 8. 1941 територія Г. Г. збільшилася до 142 000 км² і 18 000 000 населення, з них укр. територія обіймала 63 000 км² із населенням понад 7 міл., а ч. українців збільшилося до бл. 4 міл., ч. римо-католиків із укр. мовою до 500 000. Докладніше див. ЕУ I, стор. 580 — 82, 587 — 89.


Генеральна Команда, назва найвищої Військ. Команди у Львові в листопаді 1918; перейменована пізніше на Начальну Команду УГА.


Генеральна рада, див. Генеральна Військова Рада.


Генеральна Рада Вільного Козацтва, вибрана на всеукр. з’їзді Вільного Козацтва в Чигирині в жовтні 1917 як керівний орган руху; ген. отаманом був обраний П. Скоропадський. В березні 1918 на вимогу німців укр. уряд змушений був розпустити Вільне Козацтво.


Генеральна старшина, керівний орган держ. управління при гетьмані в 17 — 18 вв. До Г. с. належали: ген. обозний, ген. суддя, ген. писар, ген. підскарбій, ген. осавул, ген. хорунжий, ген. бунчужний (див. відповідні гасла). Усі ці функції, крім підскарбія, існували вже перед Б. Хмельницьким, як функції керівників коз. війська (див. Військова Старшина і ЕУ I, стор. 646).


Генеральне межування, встановлення границь держ. і приватних земель, проводжуване рос. урядом з 1765 р. шляхом закріплення меж у т. зв. дачах, одиницях, які складалися з міст і сіл з прилеглими до них землями. На Україні Г. м. захопило Слобожанщину (1769 — 81), Катеринославщину та Херсонщину (1783 — 1828) і Таврію (1828 — 43).


«Генеральне слідство о маєтностях», проведений гетьманом Д. Апостолом в 1729 — 31 pp. облік зем. майна і власників з метою встановити титул землеволодіння — шляхом ревізії маєтків, зв’язаних із ранґою, які після Мазепи дуже зменшилися. «Г. с. о м.» не відновило попереднього ранґового зем. фонду, а лише припинило його дальший перехід на власність, при чому задавнені землеволодіння ранґовими маєтностями після «слідства» передано у повну власність посідачам.


Генеральний бунчужний, чл. ген. старшини на Гетьманщині, охоронець гетьманської інсиґнії — бунчука; як і ген. хорунжий, виконував різні доручення зверхньої влади.


Генеральний Військовий Суд, найвищий суд на Гетьманщині, утворився з коз. суду за поль. часів. Г. В. С. очолював сам гетьман, а його постійним заступником був один із ген. суддів. Г. В. С. був колеґіяльним судом; в ньому засідали також члени ген. старшини та знатного товариства. Для сотенних і полкових судів він був апеляційною установою, а в справах вищої старшини і т. зв. гетьманських «протекціоналістів» — судом першої інстанції. У 18 в. над Г. В. С. стояв Суд Ген. Військ. Канцелярії.

Генеральний обозний, найвищий ранґою чл. ген. старшини, начальник артилерії в коз. війську. Т. о. виконував також ін. доручення адміністративного й дипломатичного характеру; найчастіше виступав у ролі наказного гетьмана.


Генеральний писар, чл. ген. старшини, керівник Ген. Військ. Канцелярії в коз. війську й гетьманській державі. Г. п. сполучав функції держ. канцлера і мін. закорд. справ; зберігав держ. печать.

За УНР генеральний писар, держ. урядовець із становищем міністра, що зберігав держ. печатку та документи і стверджував їх законність; пост існував з 28. 6. 1917 до 22. 1. 1918. Г. п. був спершу П. Христюк, з 3. 9. 1917 — О. Лотоцький, в листопаді справи провадив заступник Г. п. І. Мірний. З 22. 1. 1918 замість Г. п. визначено пост держ. писаря.


Генеральний підскарбій, чл. ген. старшини, завідував держ. скарбом і фінансами гетьманської України (див. Військова скарбниця).


Генеральний Секретаріят Української Центральної Ради, укр. уряд в період між І і IV універсалами — з 28. 6.1917 до 22. 1. 1918. Створений був спершу як прообраз уряду після оголошення І Універсалу (28. 6. 1917), на пропозицію УПСР, на засадах коаліції, спочатку в складі 8 ген. секретарів і ген. писаря; гол. Г. С. і ген. секретар внутр. справ — B. Винниченко (УСДРП), ген. писар — П. Христюк (УПСР), ген. секретарі: фінансів — Х. Барановський (безпартійний кооператор), міжнац. справ — C. Єфремов (УПСФ), військ. справ — С. Петлюра (УСДРП), зем. справ — Б. Мартос (УСДРП), судових справ — В. Садовський (УСДРП), освіти — І. Стешенко (незалежний соціял-демократ), харчових справ — М. Стасюк (УПСР). Спочатку в укр. колах були розходження у визначенні завдань Г. С: на думку одних — підготовна праця для автономії, на думку других — функції уряду (неукр. кола взагалі зайняли гостро неґативну позицію). 9. 7. 1917 Винниченко оголосив деклярацію Г. С., в якій визначається його ролю як виконавчого органу влади. Після переговорів між Укр. Центр. Радою і рос. Тимчасовим Урядом останній визнав Г. С. за крайовий орган України, склад якого мав визначатися Тимчасовим Урядом у порозумінні з Укр. Центр. Радою. Поки ще тривали переговори, Укр. Центр. Рада була в результаті всеукр. роб. з’їзду поповнена, і 27. 7. був обраний новий склад Ген. Секретаріяту: гол. і ген. секретар внутр. справ — В. Винниченко, ген. писар — П. Христюк, ген. секретар фінансів — X. Барановський, міжнац. справ — О. Шульгин (УПСФ), військ. справ — C. Петлюра, зем. справ — Б. Мартос, судових справ — В. Садовський, освіти — І. Стешенко, харчових справ — М. Стасюк, шляхів — В. Голубович (УПСР), пошти й телеграфу — О. Зарубін (рос. с. p.), держ. контролю — М. Рафес (Бунд); товаришами ген. секретаря міжнац. справ обрано: від жидів — М. Зільберфарба (жид. об’єднання соц. партій), від поляків — М. Міцкєвіча (поль. дем. центр). Після довгих вагань Укр. Центр. Рада прийняла запропоновану рос. урядом «Тимчасову Інструкцію для Ген. Секретаріяту» з 17. 8. 1917, яка передбачала, що Г. С. у далеко зменшеному складі (замість 14 ген. секретарів лише 7) є вищим органом Тимчасового Уряду в справах місцевого управління Україною, призначуваним Тимчасовим Урядом на пропозицію Центр. Ради. Одночасно дійшло до кризи, і Г. С. димісіонував. Після відмови Д. Дорошенка очолити Г. С., останній 3. 9. 1917 був затверджений у наступному складі: голова і ген. секретар внутр. справ — В. Винниченко, ген. секретарі: освіти — І. Стешенко, фінансів — М. Туган-Барановський (УПСФ), міжнац. справ — О. Шульгин (товариші — М. Зільберфарб і М. Міцкєвіч), зем. справ — М. Савченко-Більський (УПСР), ген. контролер — О. Зарубін, ген. писар — О. Лотоцький (УПСФ), комісар України при Тимчасовому Уряді — П. Стебницький (УПСФ). 10. 10. Винниченко виступив на засіданні Малої Ради з програмовою деклярацією, яка загальним завданням ставила «об’єднання всієї укр. землі і всього укр. народу в одній автономній одиниці». В умовах, коли большевики повалили Тимчасовий УряД і в Києві йшла збройна боротьба, 12. 11. 1917 Центр. Рада доповнила склад Г. С. такими особами: секретар харчових справ — М. Ковалевський (УПСР), військ. справ — С. Петлюра, праці — М. Порш (УСДРП), торгу й пром-сти — В. Голубович, юстиції — М. Ткаченко (УСДРП), шляхів — В. Єщенко, пошт і телеграфу — О. Зарубін; до товаришів ген. секретаря міжнац. справ додано Д. Одинця (рос. Нар.-Соц. Партія) для рос. справ. Після проголошення III Універсалу (20. 11. 1917) відбулися зміни в складі Г. С.: димісіонували М. Туган-Барановський, М. Савченко-Більський, О. Зарубін, О. Лотоцький; у грудні відійшов С. Петлюра. На поч. січня 1918, після дальших змін, Г. С. мав такий склад: гол. і ген. секретар внутр. справ В. Винниченко, ген. секретарі: судових справ — М. Ткаченко, військ. справ і праці — М. Порш, зем. справ — Б. Зарудний, продовольчих справ — М. Ковалевський, міжнар. справ — О. Шульгин, шляхів — В. Єщенко, пошти й телеграфу — М. Шаповал, морських справ — Д. Антонович, виконуючий обов’язки ген. секретаря фінасових справ — В. Мазуренко, торгу і пром-сти — В. Голубович, освітніх справ — І. Стешенко, великоруських справ — Д. Одинець, жид. справ — М. Зільберфарб, поль. справ — М. Міцкєвіч, ген контролер — О. Золотарьов, в. о. ген. писаря — І. Мірний. IV Універсалом 22. 1. 1918 Г. С. був перетворений на Раду Нар. Міністрів УНР (див. ще ЕУ I, стор. 504 — 10).

Р. М.


Генеральний Суд, створений законом Укр. Центр. Ради з 17. 12. 1917 як найвища судова установа, що мала вирішувати справи, які до революції розглядав рос. Сенат; складався з карного, цивільного й адміністративного відділів. Ген. суддями були М. Радченко, П. Ачкасов, Пухтинський, С. Шелухин, П. Яценко, А. В’язлов, Шиянов, Попов, А. Марґолін, Д. Маркович. За гетьманської влади, 8. 7. 1918, перетворений на Держ. Сенат.


Генеральний хорунжий, чл. ген. старшини в коз. війську та на Гетьманщині; охоронець військ. стягу. Г. х. виконував також різні доручення гетьмана й Ради Старшини у військ. та адміністративних справах.


Генеральний Штаб УНР, утворений в листопаді 1917, мав структуру кол. рос. Ген. Штабу (складався з 2 відділів — ген. квартирмайстерств: оперативного і орг-ції армії). В умовах визвольної війни Г. Ш. не мав великого значення, бо всією оперативною діяльністю армії на фронті керував Штаб Дійової Армії, а від липня 1919, після з’єднання Гал. Армії з Армією УНР, Штаб Гол. Отамана — для обох об’єднаних армій. Г. Ш. обмежив свою діяльність на теоретичних справах — орг-ції війська, військ. підготови та шкіл. Г. Ш. видав кілька перекладених з рос. мови військ. підручників та всі військ. статути рос. армії укр. мовою. Начальниками Г. Ш. були: ген. Б. Бобровський, полк. О. Сливинський, ген. М. Осецький, ген. М. Юнаків і ген. О. Галкин.


Генеральні осавули, титул двох членів ген. старшини в коз. війську й у гетьманській державі. Г. о. були помічниками гетьмана в керуванні військом, а одночасно виконували ін. доручення в держ. адміністрації. Функція Г. о. сх. походження.


Генеральні судді, члени ген. старшини на Україні в 16 — 18 вв. з функціями судового характеру; з кін. 17 в. обирали двох Г. с., що засідали в колеґії Генерального Суду. Крім судових функцій, вони виконували ін. доручення гетьманів та Ради Старшини.


Генічеська протока, вузька, мілка протока, що сполучає Озівське море з Сівашем (Гнилим морем) б. півн. краю Арабатської коси.


Генічеське (VII — 15), м. і порт над Озівським м., положені в місці сполучення Озівського м. з Сіваською затокою; р. ц. Херсонської обл.; добування самосадної соли, рибні промисли.


Генічеські соляні озера, група озер (понад 40) на Арабатській косі; з найбільшого з них, Генічеського, добувається осадна сіль.


Геоботаніка, див. Ботаніка.


[Географічне Товариство. — Доповнення. Т. 11.]


Географія (землезнання), наука, що вивчає фіз., біол. і суспільні явища на поверхні землі у їх взаємовідносинах. Г. фізична досліджує форми поверхні землі (морфологія), клімат (кліматологія) і води (гідрографія); біогеографія — рослинний і тваринний світ, антропогеографія — людину.

Перші геогр. описи України знаходимо у грец. учених. Геродот з Галікарнасу (484 — 25 до Хр.) описав природу й населення Півд. України; його відомості потвердив і поширив лікар Гіппократ (460 — 377). Присвячували в своїх творах увагу Україні два найвизначніші географи античного світу — греки Страбон (66 до Хр. — 20 по Хр.) та Птолемей (2 в. по Хр.), а також рим. натураліст Пліній Старший (23 — 79). Усі ці описи відносяться насамперед до Півд. України. За раннього середньовіччя згадували про Україну візант. й араб. подорожники, зокрема Ібн-Фадлан (10 в.) і візант. цісар Костянтин VII Порфірородний (905 — 59), який м. ін. писав про Дніпро і його пороги. Багато геогр. матеріялу містить «Повість временних літ», що є найважливішим іст.-геогр. джерелом тієї доби. Починаючи з 13 в., інформації про Україну подавали зах.-евр. подорожники: в 13 в. італієць Пляно Карпіні і Віллем Рубруквіс із Брабанту, в 15 в. француз Жільбер де Лянуа (описував зах. і півд.-зах. землі України), венецієць Йосафат Барбаро (узбережжя Чорного й Озівського морів) і Альберт Кампензе в звіті про Московщину для папи Климентія VII (1523). Важливіші були твори: Мацєя з Мехова (1457 — 1523) про дві Сарматії (перекладений на різні мови, довго лишався підставою відомостей про географію Сх. Европи), записки нім. подорожника З. Герберштайна (1486 — 1566) про Московщину, Литву й Україну, М. Литвина (пол. 16 в.) про Центр. Україну, француза Блеза де Віженера (1573) про Зах. Україну, цісарського посла до запорожців Е. Ляссоти (опис Подніпров’я, 1594). Меншу вартість мали описи Польщі й України поляків М. Кромера і М. Стрийковського (16 в.). Найціннішим для тих часів є «Опис України» (1650) франц. інж. й картографа Ґ. Л. Бопляна (1600 — 73), перевиданий різними мовами, та його перші карти України 1 : 1 800 000 і 1 : 452 000. Виникнення коз. держави Хмельницького спричинило численні подорожі по Україні, перев. послів (що писали здебільша про побут населення й його іст.) — венеційського посла А. Віміни, Павла Алепського (секретаря патріярха Макарія III), K. Гільдебрандта (що супроводив швед. посла Ґ. Веллінґа). Пізніше геогр. матеріял містили записки швед. старшини Вейге й данського посла Ю. Юста (1711).

Систематичні описи України почалися у 18 в.: вони провадилися з доручення влади для практичних цілей; тоді ж почалося й систематичне здіймання терену. Вже в другій пол. 17 в. на Лівобережжі з’явилися переписні книги міст та повітів, що мали багато іст. й геогр. матеріялу, і картографічні шкіци — «чертежи». В кін. 17 в. було зроблене здіймання терену Дону й Озівського м., в 1730-их pp. Лівобережжя; зібраний матеріял використано в атласі Росії, що його видала Академія Наук в Петербурзі (1745). У другій пол. 18 в. рос. старшини здіймали береги Чорного, й Озівського морів і гирла рік — Дніпра, Дністра, Дунаю. Після зайняття Рос. Імперією Півд. України («Новоросії») комплексні досліди її природи й населення провадили нім. вчені, члени т. зв. акад. експедицій, організованих Рос. Академією Наук, найбільше Й. А. Ґюльденштедт (1768 і 1773 — 74), П. Паллас (зокрема Крим), С. Ґмелін (Донщина й Донеччина, 1769). Висліди цих перших наук. досліджень були опубліковані в ряді праць. 1781 — 82 досліджував сточище дол. Бога й Дністра В. Зуев. Уже на 19 в. припадає експедиція А. Демідова для дослідження Криму й Донбасу (1837).

Багато геогр. матеріялу містить т. зв. «Румянцевський опис» 1765, і ще більше ряд екон.-статистичних описів Лівобережжя, як О. Шафонського — Чернігівського намісництва (1786), Харківщини (1788), К. Германа — Таврії (1807), Журавського — Київщини (вид. 1852). Україна представлена в геогр., чи скорше геогр.-статистичних, описах Рос. Імперії кін. 18 в. — А. Бюшінґа, X. Чеботарьова, І. Гакмана і особливо І. Ґеорґі (нім. мовою в 1797). В кін. 18 в. були складені вже досить точні топографічні карти, опрацьовані в Росії й Австрії (див. Картографія).

Г. як самостійна наука постала в Зах. Европі тільки з поч. 19 в. (нім. географи А. Гумбольдт, К. Ріттер). В Росії, а тим самим і на Україні новочасної Г., власне кажучи, в 19 в. не було. Не було найважливіших галузей Г. — геоморфології й антропогеографії; те, що звалося Г., було насамперед описом землі, сукупністю геогр. відомостей; з другого боку, розвивалися самостійно деякі ділянки Г., як кліматологія і метеорологія, гідро-географія й океанографія, Г. рослин і тварин. Рос. Геогр. Т-во, що постало в 1845 р. в Петербурзі, перев. вивчало невідомі ще терени в Азії й провадило досліди з геології, етнографії, статистики. Двом останнім ділянкам присвячені праці Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва, єдиного відділу, що діяв 1873 — 76 на Україні з осідком у Києві і був закритий владою за укр. скеровання роботи. Катедри Г. в ун-тах на Україні постали тільки в 1880-их pp. (в Харкові, тоді ж і на Зах. Україні — у Львові).

Розвідки з різних ділянок Г. давали здебільша спеціялісти споріднених наук. що працювали на Україні: П. Кеппен (1793 — 1864), дослідник фіз. Г. Півд. України й Криму, статистик, автор етногр. карти Евр. Росії (1851), нім. географ Й. Ґ. Коль, автор опису України („Reisen in Südrussland“, 1841); дослідники морфології, перев. геологи — М. Борисяк, В. Докучаєв, О. Гуров, В. Ласкарьов, І. Леваківський, І. Сінцов, М. Соколов, Г. Танфільєв, П. Тутковський, К. Феофілактов (див. також Геологія); кліматологи й метеорологи П. Броунов, О. Клосовський, І. Селецький, Р. Срезневський та ін. (див. Кліматологія); гідролог М. Максимович (див. Гідрологія). Велике значення мали досліди ґрунтознавців В. Докучаєва і Ю. Висоцького, географів рослин А. Краснова, Й. Пачоського, Г. Танфільєва і ін. (див. Ботаніка). Матеріяли для Г. України містилися в краєзнавчих і топографічних посібниках, як «Материалы для географии и статистики России», опрацьовані Російським Ген. Штабом (ряд тт. для окремих губерній), «Географическо-статистический словарь Российской Империи» (I — III, 1863), „Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego і innych krajów slowianskich“ (16 t.), «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край» (I — III, 1872 — 78), видання Статистичного Комітету в Петербурзі (див. Демографія) і особливо II, VII, IX, XIV тт. зб. «Полное географическое описание нашего отечества» під ред. В. Семьонова (П. 1899 — 1910). Цінним краєзнавчим посібником для Зах. Укр. Земель було вид. „Österreichisch-Ungarische Monarchie in Wort und Bild“ (т. XII — Галичина й т. XIII — Буковина). В Галичині геогр. досліди провадили спочатку нім., згодом перев. поль. географи (А. Реман, Е. Ромер).

Ці рос., поль. й нім. учені вважали укр. території за складову частину Росії, іст. Польщі або Австро-Угорщини і не уявляли Україну як одне ціле. Краще була представлена Україна в багатотомовій праці бельг. географа Е. Реклю (на нього мав вплив М. Драгоманів), слабше в ін. підручниках Г. Сх. Европи, як німця А. Геттнера, росіянина А. Краснова ( в нім. збірному вид. Кірхгоффа). Фіз. Г. України найкраще була представлена в творі Г. Танфільєва, виданому частково після першої світової війни.

Початки укр. Г. бачимо в 1900 pp. в Галичині. Вони пов’язані з діяльністю Наукового Т-ва ім. Шевченка (Матем.-Природописно-Лікарської Секції) і С. Рудницького, автора перших наук. геогр. праць укр. мовою (перев. з морфології Карпат і Поділля), нарису укр. геогр. термінології, першого конспекту Г. всіх укр. земель, що рівномірно охопив різні ділянки Г., огляду етногеографії й політ. Г. України, автора перших карт усіх укр. земель; він також перший дав єдиний досі підручник Г. чужою мовою („Ukraine, Land und Volk“, 1916). Рудницького справедливо вважають творцем укр. Г. Згадані праці Рудницький здійснив під час першої світової війни і після неї, на еміґрації в Празі.

Буйний розвиток дослідів над природою України, що почався в ВУАН у 1920-их pp., не охопив Г. ВУАН не мала геогр. інституції; як і до війни, геогр. студії провадили на периферії своїх праць дослідники споріднених дисциплін, зокрема геологи. Виняток становили праці акад. П. Тутковського, який, побіч суто геологічних праць, вперше дав всебічну характеристику краєвиду України. Краще розвивалася екон. Г.: в 20-их pp. було написано кілька підручників з екон. Г. України — К. Воблого, О. Сухова, П. Фомина, дещо раніше І. Фещенка-Чопівського. Центром геогр. дослідів в УССР мав стати Укр. Н.-Д. Ін-т Географії та Картографії в Харкові, заснований 1927 р. під керівництвом С. Рудницького, запрошеного для цієї мети сов. урядом (зокрема Скрипником). Рудницький також очолив на поч. 30-их pp. новостворену катедру Г. в ВУАН. Геогр. Ін-т видав 2 тт. «Записок», кілька карт і скупчив ряд співробітників (М. Дмітрієв, В. Буцура, К. Дубняк й ін.), але в 1934 був закритий, а С. Рудницький був засланий («за націоналізм у географії»). Цим був спричинений новий занепад Г. як самостійної наук. дисципліни. До другої світової війни по високих школах УССР не було навіть катедр Г. (за винятком Харкова). Як до війни, так і тепер праці з геогр. змістом (видані укр. мовою) були написані насамперед геологами. Матеріяли до морфології України дали Р. Віржиковський, М. Дмітрієв («Рельєф УРСР»), Г. Закревська, В. Крокос, В. Лічков, С. Соболев; проблеми антропогеографії Поділля вивчав В. Ґеринович (в 30-их pp. репресований) і Г. Величко (географія міст), методики Г. — К. Дубняк. З кліматологів і гідрологів, крім тих, що діяли до війни, треба згадати Л. Данилова, М. Данилевського, А. Огієвського, Є. Оппокова й ін.; біогеографів — Д. Зерова, Є. Лавренка, Ю. Клеопова, О. Фомина, О. Янату, М. Шарлеманя й ін.; з ґрунтознавців — Г. Махова. Значення для Г. України мали праці з районізації (Г. Махова, П. Тутковського, О. Фомина, О. Янати) та з краєзнавства. Більшість цих праць з’явилася в 1920-их pp. і на поч. 1930-их pp., перед розгромом укр. науки в УССР.

Геогр. досліди на Зах. Укр. Землях провадили, з одного боку, поль. учені, скупчені б. Геогр. Ін-ту при Львівському Ун-ті (Е. Ромер, А. Ціргоффер, Ю. Чижевський), з другого — Геогр. комісія при НТШ. Її очолював В. Кубійович (праці з антропогеографії Карпат і демографії України), що продовжував загалом працю С. Рудницького («Географія України», «Атлас України»); на пограниччі Г. і геології лежать досліди Ю. Полянського (гол. з Поділля); з ін. географів львівської групи треба згадати М. Дольницького (Прага), картографа М. Кулицького, В. Огоновського, С. Пашкевич, О. Степанів, І. Теслю, І. Федева й ін. Цінні матеріяли до антропогеографії Закарпаття дав чес. географ Й. Краль.

Після другої світової війни в УССР створено ряд катедр Г. по високих школах, а в Києві, Харкові й Львові — геогр. факультети ун-тів. Геогр. Т-во СССР (кол. Рос. Геогр. Т-во) організувало філіял (т. зв. Укр. Філіял) у Києві й ряд відділів; проте й далі немає геогр. установ АН УРСР. Праці з Г. друкуються майже виключно рос. мовою, їх тематика перев. керована урядом і направлена на практичну мету (напр., вивчення екон. р-нів і їх картографічне представлення, Г. сіль. госп-ва тощо). З наук. видань треба згадати про праці геогр. факультетів (виключно рос. мовою), «Нарис геоморфології УРСР» геолога В. Бондарчука, важливі фактичним матеріялом «Нариси екон. географії УРСР» (I — II, 1949 — 52), підручник «Географія УРСР» О. Діброви (1954) й ін. Див. також: Геологія, Гідрологія, Демографія, Економічна географія, Кліматологія, Краєзнавство.

Література: Rudnyćkyj S. Einige Bemerkungen über landeskundliche Literatur Russlands. Mitlg. d. geogr. Ges. Відень 1916; Танфильев Г. География России, І. Введение. О. 1916; Січинський В. Чужинці про Україну. Прага 1942; ст. География в Большой Советской Энциклопедии, Х; Демченко М. Физическая география СССР в Харьковском Университете. Труды Географического Факультете, II. X. 1955; Известия Всесоюзного Географического Общества; Известия Академии Наук СССР. Серия географическая.

В. Кубійович


Географія лінґвістична, напрям у мовознавстві, започаткований Ж. Жільєроном. Г. л. постала як реакція на абстрактність і формульність молодограматичної школи в мовознавстві з її постулятом заг.-обов’язкових звукових законів і вимагала перенести центр уваги на вивчення іст. окремих слів в окремих місцевостях. Плодом діяльности представників Г. л. були лінґвістичні атласи різних мов. В укр. мовознавстві найбільше цікавився Г. л. Бузук, що дав спробу Г. л. Полтавщини, а також Білоруси, одначе ці його праці спираються не стільки на систематичне особисте вивчення терену, як на поєднання даних дотеперішніх описів говірок і картографування цих даних.


Географія України, див. ЕУ I: Положення, границі й територія (стор. 17 — 29); Фізична географія (стор. 58 — 99); Україна як географічне ціле і її частини (стор. 118 — 24); Географія людности (стор. 130 — 77); Оселі (стор. 178 — 83); Економічна географія — разом з нар. госп-вом (стор. 1028 — 1111).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.