[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 365-378.]

Попередня     Головна     Наступна





Геологія, наука про будову, склад і іст. землі. Г. досліджує процеси та сили, що діють на поверхні й у середині землі і впливають на зміну її будови (динамічна Г.), фіз. й хем. властивості гірських порід (петрографія, мінералогія, кристалографія), структуру й рухи земної кори (геотектоніка), іст. постання земної кори та її поверхні (іст. Г.) — на підставі вивчення нашарувань гірських порід, геол. формацій (стратиграфія) і залишків організмів (палеонтологія), — а також родовищ корисних копалин. Г. має велике значення для нар. госп-ва, і тому геол. досліди (зокрема складання геол. карт) провадять перев. спеціяльні держ. геол. інститути. Г. як наука стала формуватися в другій пол. 18 в.

Перші геол. досліди на Україні зв’язані з експедиціями рос. Академії Наук у другій пол. 18 в., що мали на меті різнобічне вивчення природи Півд. України, Криму та Кавказу (учені нім. походження П. Паллас, С. Ґмелін, Й. А. Ґюльденштедт, І. Ґеорґі та ін.). Докладніші геол. досліди почалися в 1820-их pp.; вони були зумовлені дальшим розвитком Г. як науки й зрозумінням ваги її практичного застосування. В цей час з’явилися перші геол. карти Сх. Европи, на яких представлені укр. землі, — Г. Гельмерсена (1841), А. Мейендорфа і краща від них Р. Мурчісона (1845, маштаб 1 : 630 000). У 1830-их pp. складені були перші детальні описи й геол. карти Донбасу (Є. Ковалевського, А. Іваницького, А. Олів’єрі, експедиція А. Демидова 1837). Геол. працями керував у цей час в Росії Департамент Гірських і Соляних Справ, з 1834 р. — Штаб Корпусу Гірських Інженерів, а з 1882 — Геол. Комітет у Петербурзі, який особливо спричинився до розвитку геол. дослідів, зокрема геол. картографії. На розвиток Г. впливало створення катедр Г. (також мінералогії, петрографії) в ун-тах у Харкові (перший проф. геології — І. Леваківський), Києві (К. Феофілактов — з 1851), Одесі, згодом Гірничого Ін-ту в Катеринославі. До харківської школи геологів належали в другій пол. 19 в. геологи — М. Борисяк, О. Гуров, І. Леваківський, М. Криштофович, М. Клем, П. П’ятницький та ін.; до київської — К. Феофілактов, М. Андрусов, П. Армашевський, Н. Шмальгаузен та ін.; до одеської — І. Сінцов, В. Ласкарьов і ін.; катеринославську групу очолював М. Лебедев. Крім них, працювали також геологи петербурзької школи й співробітники Геол. Комітету (в 1860-их pp. Н. Барбот де Марні, з 80-их pp. M. Соколов, Ф. Чернишев, Л. Лутуґін і ін.). Геол. досліди України поширилися в 80-их pp. у зв’язку з геол. здійманням, а ще більше з 90-их pp., коли провадилося складання десятиверстової геол. карти Евр. Росії. Праці з Г. України з’явилися у виданнях ун-тів, Геол. Комітету («Труды», «Известия», «Материалы» й ін.); в 1860-их pp. у Харкові став виходити «Сборник материалов, относящихся к геологии южной России». Взагалі до 1917 р. Центр. і Сх. Землі України з геол. погляду були краще вивчені, ніж ін. країни Рос. Імперії, насамперед у зв’язку з потребою досліджувати корисні копалини (крім Донбасу, почалася експлуатація криворізьких залізних руд з 1881, манґанових у Никополі — з 1886). Серед геологів, що працювали на Україні, визначилися дослідники Донбасу — Ф. Чернишев, М. Борисяк, Н. Яковлев і особливо Л. Лутуґін, К. Феофілактов (Київщина, Полтавщина), П. П’ятницький (Криворіжжя), В. Ласкарьов (Півд. Україна, Укр. Кристалічний масив, Волинь, низка карт 1 : 420 000), М. Соколов (нижньотретинні відклади Півд. України), І. Леваківський, О. Гуров (Лівобережжя, Донбас), М. Андрусов (неогенні відклади), П. Армашевський (Лівобережжя), А. Михальський (Поділля), українець П. Тутковський, дослідник геології, географії й ґрунтів Волині й Полісся, творець теорії еолового походження лесу, з 1914 р. проф. Київського Ун-ту, й ін. Визначним мінералогом і геохеміком був українець В. Вернадський, проф. Московського Ун-ту (в 1919 през. УАН), гідрологом був українець Є. Оппоков. Відомий ґрунтознавець В. Докучаєв вивчав також проблеми четвертинних підкладів Півд. України. Тектоніку України в межах усієї Сх. Европи опрацьовував видатний рос. вчений О. Карпінський.

На Зах. Укр. Землях геол. працю спочатку провадила держава (Геол. Ін-т у Відні), згодом Поль. Академія Наук у Кракові (її фізіографічна комісія видала геол. атлас Галичини 1 : 75 000 з поясненнями) і поль. Т-во Природників ім. Коперника у Львові (журн. «Космос»). Г. викладали в ун-ті у Львові, згодом у Львівській Політехніці (українець Ю. Медведський). Скромні початки укр. Г. пов’язані з Матем.-Природописно-Лікарською Секцією НТШ. До видатних дослідників Г. Зах. України належали: віденські геологи В. Уліґ, Р. Тіце — дослідники Карпат, Й. Семірадзький і Тейсейр — професори Львівського Ун-ту, Ю. Медведський, Р. Зубер, А. Альт, Ф. Бєняш, В. Лозинський, М. Ломницький і ін.

Про укр. Г. можна говорити лише з 1920-их pp. її буйний розвиток зв’язаний насамперед з ВУАН і зокрема з особою акад. П. Тутковського. В складі 2 відділу ВУАН виникли: Катедра Геології, Геол. Кабінет, Геол. Секція та Комісія для вивчення природних багатств України: всі вони працювали під проводом П. Тутковського; Геол. Секція видавала свій орган — «Укр. Геол. Вісті». З поч. 1920-их pp. у Києві діяв Укр. Відділ Геол. Комітету в Ленінграді, перетворений згодом на самостійний Укр. Геол. Комітет (Укргеолком), що видавав свій «Вісник»; його організаторами й першими директорами були В. Лучицький і В. Різниченко, згодом Б. Лічков. Гол. завданням Укргеолкому було геол. здіймання і дослідження мінеральних ресурсів УССР. В 1926 — 32 pp. діяв також Н.-Д. Ін-т (видавав «Труди») під керівництвом акад. Тутковського, а згодом В. Різниченка. Навколо акад. Тутковського і згаданих вище установ скупчився ряд дослідників Г. України, здебільша українців: В. Крокос (проф. ІНО в Одесі, згодом у Києві), В. Різниченко (дир. Геол. Музею, д. чл. ВУАН), гідролог Є. Оппоков, Б. Лічков (проф. Київського ІНО), М. Безбородько, В. Чирвінський (проф. С.-Г. Ін-ту в Києві), Ф. Полонський, Г. Закревська, Р. Віржиковський, А. Красівський, М. Мельник та ін. Побіч Києва Г. розвивалася, як і до війни, в Харкові, Одесі, Дніпропетровському, а також у Миколаєві, Кам’янці Подільському, — при високих школах і т-вах дослідників природи. Праці геологів України друкувалися укр. мовою, здебільша в виданнях ВУАН; це перев. розвідки з реґіональної Г. України; вперше опрацьовано укр. геол. термінологію (П. Тутковський, Ф. Полонський).

Далеко гірші умови для розвитку укр. Г. склалися в 30-их pp. у зв’язку з реорганізацією Академії Наук і збільшенням тиску на укр. науку. Геол. установи в Києві були реорганізовані в Ін-т Геол. Наук АН УРСР, що видає свій квартальник «Геол. Журнал» укр. мовою. Геолог. досліди мають тепер майже цілком утилітарний характер (розшуки нових корисних копалин, гідрогеологічні досліди, інженерна Г. тощо). Сильно розбудовано геол. здіймання, зокрема гірничих р-нів. Уся Україна вкрита геол. здійманнями — давнішими 1 : 420 000 і 1 : 126 000 (частково) і 1 : 200 000. Для пром. р-нів Донбасу, Кривого Рогу, Никополя, Карпат складені карти в маштабі 1 : 42 000, 1 : 50 000, 1 : 25 000 і точніше. До оглядових геол. карт України належить карта 1 : 1 000 000 (1936) і 1 : 2 000 000 Фещенка. Для готування фахівців створено ряд катедр і факультетів в ун-тах і політехн., гірничих, с.-г. та ін. ін-тах; у 30-их pp. в Києві існував Ін-т Геол. Розслідів (1935 р. — 1159 студентів і 61 викладачів). Геол. дослідами керувало з 1930 замість кол. Геол. Комітету — Гол. Геологорозвідче Управління (ГГРУ) при Вищій Раді Нар. Госп-ва СССР, згодом Комітет у справах геології при Совнаркомі СССР, а з 1946 — союзне Мін-во Геології (пізніше Мін-во Геології й Охорони Надр). Геол. справи провадять частково й мін-ва: нафтової пром-сти, вугільної пром-сти, важкої пром-сти; їх геол. установи мають свої філіяли в УССР. Найважливішим осередком геол. дослідів на Україні є Київ, далі — Львів (при філіялі АН УРСР) і Харків. При ун-тах вийшов ряд геол. збірників; на відміну від 20-их pp., мова їх майже виключно рос. Визначнішими геологами останніх часів є: М. Безбородько (досліджував Укр. Кристалічний Масив), В. Бондарчук (зокрема Полісся, Дніпровсько-Донецька улоговина, Карпати), Р. Віржиковський, Г. Закревська (Чернігівське Полісся), В. Крокос, О. Куциба, Б. Лічков (Кристалічний масив), П. Лунґерсгаузен, петрограф і гідрогеолог В. Лучицький, К. Маков, Г. Мірчинк, К. Новик, Н. Піменова, В. Різниченко, В. Сельський, В. Світальський, М. Семененко, Д. Соболев, П. Степанов (Донбас), П. Тутковський, А. Фещенко, М. Шатський й ін. Все це перев. дослідники реґіональної Г. Нарис геології і тектоніки укр. земель дали Ю. Полянський, В. Бондарчук (УССР 1947), про тектоніку України писали м. ін. А. Архангельський, А. Мазарович, Д. Соболев, М. Тетяєв, М. Шатський і ін.

На укр. землях під Польщею в 20 — 30-их pp. геол. працями керував Держ. Геол. Ін-т (ПІҐ), що мав у Галичині свою філію — Бориславську станцію розшуків нафти; з поль. геологів досліджували укр. землі: К. Толвінський (карта Сх. Карпат 1 : 200 000), Б. Свідерський, Г. Тейсейр, С. Роґаля (здебільша досліди Сх. Карпат) й ін. Успішно розвивалися геол. досліди на Закарпатті, що їх провадив чес.-словацький Геол. Ін-т; з українців там працював до 1927 р. С. Рудницький. Укр. дослідники були зосереджені у Фізіографічній Комісії НТШ: Ю. Полянський (досліди над лесами Поділля, дилювій Полісся), мінералог С. Пастернак, І. Олексишин (міоцен Поділля). На еміґрації катедри Г. і Мінералогії існували при УВУ і Укр. Госп. Академії: Ф. Швець, О. Орлов, А. Чернявський.

Література: Советская геология за 30 лет (1917 — 1947). 1947; Известия АН СССР, серия геологическая, І. 1950; Основные этапы истории отечественной гидрогеологии. 1954; Новик К. Історія геол. досліджень Дніпровсько-донецької западини. Вісник АН УРСР. 1954; Тихомиров В. и Хайн В. Краткий очерк истории геологии. 1956; Геол. журнали й праці ВУАН та АН УРСР.

В. Кубійович


Геологія України, див. ЕУ I, стор. 38 — 54, і Геологічна історія України (таблиці на стор. 368 — 72).




Георгієвське (IX — 24), м. над р. Підкумок, притокою Куми, на Сх. Передкавказзі, р. ц. Ставропільського краю РСФСР, 23 000 меш. (1926), зал. вузол; харчова й металообробна пром-сть; технікум механізації с. г. Р-н лежить на мішаній укр. етногр. території; за переписом 1926 р. українці в р-ні становили 38,3%, в м. Г. — 15,3%.


Георгій св., див. Юрій св.


Георгій, укр. митр. у Києві (1073 — 74), наступник Іларіона, родом грек, прибув на Україну бл. 1062. Йому приписують полемічний твір: «Георгія митрополита кіевскаго стязаніє съ латиною».

[Георгій (? — 1079). — Виправлення. Т. 11.]


Георгій Амартол (Грішник) (9 в.), візант. чернець, автор дуже популярної хроніки в 4 книгах, що описує події від створення світу до пол. 9 в.; доповнена в 10 в. матеріялами з хроніки Симеона Логофета (до 948 p.), хроніка Г. А. з’явилася в Київській Русі в сер. 11 в. і стала, поряд ін. візант. хронік, одним із джерел іст. літератури княжої доби.


Георгій Зарубський, чернець Зарубського манастиря (над Дніпром б. Терехтемирова), автор «Поученія духовному чаду», здогадно 12 або поч. 13 в., в якому виступає проти світських розваг, зокрема остерігаючи проти скоморохів і музикантів.


Георгій Сінкел (9 в.), візант. хроніст; його твір, що обіймає час від створення світу до Діоклетіяна, був відомий у Київській Русі поруч ін. візант. хронік.

Гераклейський півострів, у півд.-зах. Криму (б. Севастополя), був у давнину густо заселеним с.-г. запіллям грец. колонії Херсонесу.


Гераклея, нині Ергелі в Туреччині, грец. колонія на півд. березі Чорного моря, заснована бл. 540 до Хр. вихідцями з Мегари. У висліді торгівлі з півд. Україною Г. заснувала нову колонію — Херсонес таврійський.

[Гераклея, нині Ереґлі — Виправлення. Т. 11.]


Геральдика, гербознавство, допоміжна іст. наука про герби, іст. їх виникнення й розвитку, закони складання та вживання (див. Герб). Тісно пов’язується з генеалогією та символографією, наукою про символічні знаки, їх уживання в Г., нар. орнаменті, печатках, монетах і т. д. Символичні знаки з’являються у всіх народів у стадії родового патріярхального устрою, для позначення власности, що належить родові, а після розкладу родового устрою, з виникненням приватної власности, — окремим родинам (домам). Цей процес відбувався на Україні в першому тисячолітті по Хр. Найдавнішими знаками були первісні символи: хрест, свастика (в Г. відомо до 200 форм хреста), квадрат, ромб, коло та ін. прості фігури, що здебільша символізують сонце. На Україні відомі також літерні знаки, ймовірно ґотського походження, деякі, можливо, старослов. письма. Далі в Г. з’являються такі зображення, як зірка, півмісяць, квіти, зброя, геральдичні звірі та птахи (лев, одноріг, кінь, олень, грифон, орел, чорногуз, крук), людські постаті і т. д. Первісні родові й домові знаки, разом із пережитками родового устрою, збереглися до нашого часу, зокрема в Криму й на Кавказі (вони звуться «тамги», на худобі — «тавра», на керамічних та ін. виробах — «клейна»). На Україні первісні знаки зберігалися до недавнього часу в бортництві (бджільництві) по деяких місцях Київщини, Волині й Полісся. Найдавніші укр. знаки відомі на кераміці з 8 в., князівські й боярські знаки з 10 в. Домовим знакам надавала великого значення «Руська Правда» (11 в.), там вони звуться «різи», «міти», «п’ятна», накладати знаки — «знаменувати». Символографія, як і Г., користується спорідненими з нею науками: археологією, сфрагістикою (наука про печатки), нумізматикою та ін. В укр. Г. працювали В. Лукомський, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, нині на еміґрації М. Битинський, В. Сенютович-Бережний. Символографічні досліди провадили В. Щербаківський, В. Січинський, М. Міллер.

Література: Paprocki В. Panosza. Кр. 1575 і Herby rycerstwa polskiego. Kp. 1584; Weriga-Darowski A. Znaki pieczętne Rusi. Париж 1862; Siebmacher I. Das große u. allgemeine Wappenbuch, IV. Der Adel von Galizien, Lodomerien u. Bukowina; Лукомский В., Модзалевcкий В., Нарбут Ю. Малороссийский гербовник. П. 1914; Нарбут Ю. Гербы гетманов Малороссии. П. 1914; журн. «Рід та Знамено». 1947 — 48.

М. Міллер


Герасим, київ. митр. 1431 — 36, моск. роду; під час боротьби між Жигмонтом і Свидригайлом брав участь у змові проти Свидригайла, яка мала на меті передати Смоленськ Жигмонтові; змова була викрита, і Г. спалили на вогнищі.


Герасименко Костянтин (1907 — 42), поет, учителював у Донбасі, пізніше працював у Києві; збірники ліричних поезій «Вересень» (1935), «Пам’ять» (1938), «Дорога» (1939), «Портрет» (1941), посмертні «Вибране» (1946), «Поезії» (1950); п’єси «При битій дорозі» (1939 за мотивами «Катерини» Т. Шевченка) і «Леґенда» (1941) були виставлені в театрах Харкова й Одеси; за лібреттом Г. композитор М. Вериківський написав оперу «Наймичка» (1941).

[Герасименко Костянтин (Кость) (* Прихідьки, Пирятинський пов., Полтавщина — † Кавказький фронт). — Виправлення. Т. 11.]


Герасименко Полікарп (* 1900), хемік, проф. УВУ в Празі; тепер в ЗДА; понад 40 фахових праць і статтей, гол. з ділянки фізичної хемії.


Герасименко Яким (* 1888) і Яків (* 1890), брати, нар. мистці-ганчарі з Гайсинського р-ну на Вінниччині; продовжують укр. мист. традицію у виробництві полив’яного посуду (куманці, глечики, нові речі), прикрашеного росл. орнаментом у поєднанні з найпростішими геометричними мотивами.

[Герасименко Яким (1888, Бубнівка — 1970, там же) і Яків (1891, Бубнівка — 1969, там же). — Виправлення. Т. 11.]


Герасимів Антін (1863 — 1944), гром. діяч Стрийщини, адвокат і оборонець у політ. процесах; чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР і пов. комісар у Стрию 1918 — 19 pp.


Герасимович Борис (* 1889), астрофізик, в 1920 — 30-их pp. проф. Харківського ІНО, Ун-ту і Геодезичного Ін-ту. Розвідки з ділянки будови зірок і зоряних спектрів; дослідження змінних зірок. Працював в амер. обсерваторіях; з 1933 дир. Пулковської обсерваторії. В 1937 — 38 репресований, дальша доля невідома.


Герасимович Іван (1876 — 1942), педагог і гром. діяч, організатор укр. учительства; до 1914 працював на Буковині (1904 — 07 — ред. пед. двотижневика «Промінь»); 1918 — 19 шеф пресового бюра при Начальній Команді УГА; з 1922 у Львові, в 1932 — 39 ред. журн. «Рідна Школа». Статті на пед. й осв. теми, підручники; з ін. праць «Голод на Україні» (1922).

[Герасимович Іван (* Галич, Галичина — † Берлін). — Виправлення. Т. 11.]


Герасимович Сильвестр (* 1881), кооп. і політ. діяч, співзасновник Центросоюзу і його дир. до 1929, пізніше промисловець. Гол. політ. колеґії Фронту Нац. Єдности. Вивезений большевиками до Казахстану 1940. Написав «Підручник до ведення книг в кооп. госп.-торг. і споживчих спілках, зі взорами».

[Герасимович Сильвестр (1881 — 1943, Казахстан). — Виправлення. Т. 11.]


Герасимчук Василь (1880 — 1944), історик, родом з Галичини, д. чл. НТШ, працював перев. над історією другої пол. 17 в.; праці: «Виговський і Ю. Хмельницький» (1904), «Перед Чуднівською кампанією» (1906), «Виговщина і Гадяцький трактат» (1909), «Чуднівська кампанія 1660 р.» (1913), «М. Грушевський як історіограф України» (1932) та ін.


Герасимчук Лідія (* 1920 ?), балерина, провідна солістка Київського Театру Опери й Балету.

[Герасимчук Лідія (1922, Київ — 1958, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Герасим’юк Теодосій (бл. 1905 — 48), учитель, гром. і культ. діяч Грубешівщини (Холмщина), в 1944 — 48 був в УПА (псевд. Дунаєвський), загинув під кін. 1948.


Герб, усталене відповідно до законів геральдики зображення, що належить державі, місту або домові (родині) й передається у спадщину. Герби зображуються на прапорах, печатках, зброї, будинках і т. д. Герби шляхетських домів виникли з попередніх домових знаків на поч. 2 тисячоліття по Хр. і стали складатися в добу хрестових походів, набуваючи дальшого розвитку з розвитком февдального устрою. Відомо, що Володимир В. і його нащадки мали герби — тризуби і двозубці, Мстислав I — зображення св. Михайла, гал. князі 14 в. — лева. В лит.-поль. добу герби вживали численні шляхетські роди. Герби затверджувалися або надавалися, перев. разом із шляхетською гідністю (нобілітацією), держ. владою. Атрибутами повного герба є: щит, шолом, намет, корона, нашоломник, щитодержці, мантія тощо і девіза (коротке речення з гаслом дому); гол. частина Г. — щит із зображенням на ньому — зветься титлом, емблемою або клейнотом. В добу барокко герби і їх обрамлення набули складного, вишуканого вигляду. В добу коз.-гетьманської держави мали герби і вживали їх на своїх печатках численні коз. старшинські роди. В кін. 18 в. права укр. шляхти з її гербами визнала Катерина II, а на зах. землях — Марія Терезія (див. також Геральдика).

Герби українських міст та земель. Найстаріший герб княжої України-Руси тризуб (див. далі). Г. Львова та Галичини — жовтий геральдичний лев на задніх лапах на блакитному тлі, відомий з 14 в. Г. Запорізького війська — озброєний козак, відомий з 16 в., згодом — герб Слобожанщини (в ін. варіянті — Війська Донського, 18 в.). Давнього походження герби Волині — срібний хрест у середині червоного поля; Поділля — золоте сонце з 16 променями в блакитному полі й над ним золотий хрест, Київщини — св. Архистратиг Михайло з полум’яним мечем та срібним щитом у блакитному полі. В лит.-поль., поль.-коз. й коз.-гетьманську доби більші укр. міста мали свої герби, які вживалися на маґістратських печатках. Герби укр. міст 18 — 19 вв., надавані рос. урядом, здебільше цікаві лише своєю політ. емблематикою, яка мала відображати прихильність царів до України чи зв’язок укр. земель із Росією: напр., Г. Полтави — в золотому щиті чорний трикутній пам’ятник, обкручений золотим змієм; далі 2 зелені прапори з вензлями Петра І; нагорі 2 червоні мечі навхрест (в цьому Г., крім заг. символіки Полтавської битви та її наслідків, цікавий золотий змій, що мав символізувати гетьмана І. Мазепу); Г. Чернігова — в срібному полі чорний коронований орел, що держить у лівій лапі довгий золотий хрест; Катеринослава — в блакитному щиті золотий вензель Катерини II, нижче «1787 p.», оточений 9 шестикутніми зірками; Харкова — в срібному щиті чорна кінська голова; на чолі щита — золота шестикутня зірка; Херсона — в блакитному щиті срібний хрест із променями від перехрестя; по боках і внизу — 3 рос. корони; Кубані — в зеленому щиті золотий мур із двома вежами; над ними булава між 2 срібними бунчуками, нагорі — орел; за щитом — 4 блакитні прапори, короновані вензлями рос. царів від Катерини II до Олександра II (в цьому Г. цікаві залишки запор. інсиґній — булави та бунчуків).

Крайовий Г. Закарпаття — ведмідь із синьожовтими смугами на лівому полі щита був прийнятий офіційно 1920 р. (й увійшов у великий Г. Чехо-Словацької Респ.). Сойм Карп. України 1939 р. затвердив цей Г., включивши до нього держ. герб України — тризуб.

Державний Г. Найстаріший Г. Укр. Держави — землі Володимира В. і його династії — тризуб, з безперечністю відомий з 10 в. Г. гал. князів — лев, відомий з 1316 р. Коз. держава — Гетьманщина мала Г. зображення лицаря — козака з мушкетом.

Після проголошення Української Народної Республіки, законом Укр. Центр. Ради з 22. 3. 1918 ухвалено прийняти як високу держ. інсиґнію «держ. Г. великий» і «держ. Г. малий» — тризуб, династичний знак Володимира В. як символ Суверенної і Соборної України. Тризуб лишався держ. Г. і за гетьманату 1918 р. Нац. Рада ЗУНР 13. 11. 1918 ухвалила прийняти за держ. Г. зображення жовтого лева на блакитному полі. Однак після акту злуки з УНР 22. 1. 1919 тризуб прийнято за держ. Г. і на зах. землях.

Г. УССР. За конституцією УССР прийнято дещо модифікований Г. РСФСР: золотий серп і молот на червоному тлі з промінням сонця, оточені вінком із колосків пшениці з п’ятикутньою зіркою над ними, з написом: Укр. Радянська Соц. Респ. і по боках гасло укр. і рос. мовою: Пролетарі всіх країн єднайтеся! (цей Г. затверджений востаннє 21. 11. 1949). Ніяких укр. традиційних елементів у цьому накинутому окупантською владою Г. нема (див. також ЕУ I, стор. 30 — 33).

М. Міллер


Гербель Микола (1827 — 83), рос. поет, відомий перекладач і видавець швайцарського походження, вихованець Ніженського Ліцею; один із найкращих у 19 в. перекладачів творів Шевченка, з яким був знайомий. Видав антологію «Кобзарь Т. Г. Шевченка в переводе русских поэтов» (переклади Г., М. Курочкіна, Л. Мея, О. Плещєєва, М. Берґа, В. Крестовського, вид. 1869, 1876 і 1905); у великій антології «Поэзия славян» (1871) вмістив переклади творів ряду укр. письменників і огляд М. Костомарова.


Гербель Сергій, політ. діяч часів гетьманату; поміщик з Херсонщини, до революції 1917 губернатор у Харкові; влітку 1918 мін. харчових справ у кабінеті Ф. Лизогуба; після проголошення федерації прем’єр-міністер і мін. земельних справ (14. 11. — 14. 12. 1918).


Герберт (Herbert) Оберон (* 1922), англ. політик і журналіст-кореспондент кат. тижневика „The Tablet“, активний прихильник поневолених Москвою народів; ген. секретар Англо-Поль. Т-ва, один із засновників і заступник гол. Англо-Укр. Т-ва (з 1953); засновник Англо-Білор. Т-ва.

[Герберт (Herbert) Оберон (1922 — 74). — Виправлення. Т. 11.]


Герберштайн (Herberstein) Зіґмунд (1486 — 1566), нім. дипломат і подорожник, автор кн. „Rerum Moscoviticarum commentarii“ (1549), що була кілька разів перевидана й перекладена різними мовами; в ній Г. подає багато іст., геогр. і госп. відомостей про Московщину, Україну, Литву й Польщу; це перший докладний опис географії України.


Гербест Бенедикт (1531 — 93), поль. богослов родом з Перемищини, учитель львівської гімназії, єзуїтської колеґії в Ярославі, провадив серед православних пропаґанду за унію з Римом. Праця: „Wiary kościoła rzymskiego wywody i greckiego niewolstwa historia dla jedności“ і ін. З ним полемізував Г. Смотрицький.

[Гербест Бенедикт (1531, Нове Місто бл. Добромиля — 1598, Ярослав, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Гербіній (Herbinius) Йоган (1627 — 79, за ін. відомостями 1633 — 76), лютеранський пастор, жив у Швеції, Польщі й Литві; був знайомий з архимандритом Києво-Печерської Лаври Інокентієм Ґізелем і на підставі одержаних від нього джерел написав кн. „Religiosae Kijovienses cryptae, sive Kijovia subterranea...“ (Єна 1675); дуже рідка його праця про Дніпрові пороги „De admirandis mundi cataractis“ (Амстердам 1678).


Гербурт (Herburt) Ян Щасний (1567 — 1616), поль. політ. і літ. діяч, власник Добромиля в Галичині, де заснував друкарню; виступав в оборону православія (зокрема «Слово про руський народ», 1613) і будував церкви.

[Гербурт (Herburt) Ян Щасний (* Добромильський пов., Галичина — † Добромиль), виступав в оборону православія (зокрема „Zdanie o narodzie ruskim“, 1611). — Виправлення. Т. 11.]


Гермайзе Йосиф (* 1892), історик жид. походження, родом із Києва; чл. УСДРП. Проф. Київського Ін-ту Нар. Освіти, наук. співр. ВУАН, секретар її іст. секції, керівник Археографічної Комісії. Автор праць: «Нариси з історії рев. руху на Україні» (1926), «Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів» («Україна», I — II. 1924), «Україна та Дін у 17 ст.» («Записки Київського ІНО», III. 1928) і ряду статтей, присвячених гром. рухам на Україні 19 — 20 ст., укр. історіографії, літературі. За ред. Г. видано «Коденську книгу судових актів» («Укр. Архів», II. 1931), «Матеріяли до історії укр. руху за світової війни» («Укр. Археографічний Зб.», І. 1926). Заарештований 1929 і засуджений у процесі СВУ на 6 pp., відбував ув’язнення в Ярославлі й на Соловках; оселений після відбуття кари в Саратові, незабаром був знову заарештований. Дальша доля невідома.

[Гермайзе Йосиф (Осип) (5.8.1892 — 22.9.1958, Саратовська обл.). Поновно засуджений „трійкою“ в 1937 на 10 р. за „контррев. і антирадянську діяльність“, а в 1944 за рішенням особливої наради НКВД СССР на дальше ув’язнення. — Виправлення. Т. 11.]


Герман Григорій (* 1895), діяч Укр. Нар. Союзу в ЗДА; перший гол. Орг-ції Відродження України (ОДВУ); 1937 — 40 заступник гол., 1948 гол. Укр. Нар. Союзу, з 1950 — рекордовий секретар.


Герман Марія Анна (* 1912, нар. Боднар) і Михайло (* 1910), учителі нар. танців і керівники Дому Нар. Танців у Нью-Йорку, пропагують зокрема укр. танок.


Германізми, слова і конструкції, позичені з германських мов. Укр. мова успадкувала деякі Г. з праслов. мови, що мала позики з прагерманської, ґотської й балкано-германських мов, які стосувалися до військ.-політ. і торг. орг-цій, матеріяльної культури і почасти христ. термінології (меч, полк, князь, король, лихва, цята, хижа, морква, піп та ін.). Позичень з давньошвед. (варязької) мови було дуже небагато (щогла, стяг, кодола та ін.). Великий приплив Г. з дол.- і гор.-нім. мови, почасти безпосередньо, а більше через поль. посередництво, припадає на 14 — 15 в. в зв’язку з масовим оселенням нім. ремісників у Польщі і в зах.-укр. містах, а почасти теж у зв’язку з поселенням жидів. Г. цього часу охоплюють перев. ремісничу й торг. термінологію, сферу цехового і міського самоврядування, але також деякі заг. і абстрактні поняття (слюсар, друк, хутро, цаль, ринок, рахунок, вухналь, ратуша, дякувати, рятувати, смак і багато ін.). У 18 — 20 в. Г. ширилися перев. в Галичині й Буковині, що належали до Австрії. Деякі з них звідти були сприйняті в літ. мову (страйк, мушля, тран та ін.), також у формі словесних або фразеологічних кальк (зловживання — Missbrauch, забезпечення — Versicherung, музика майбутнього — Zukunftmusik), але далеко більше лишилися льокальними (льос, файний; синтаксичні конструкції типу тікати перед ким, думати на що та ін.). Кількість і добір Г. зближають укр. мову до зах.-слов. мов.

Ю. Ш.


Германовичі, с. б. Перемишля (тепер у Польщі); в першій пол. грудня 1918 там відбувалися бої частин УГА проти групи поль. ген. Зєлінського.


Германюк Максим (* 1911), церк. і гром. діяч, родом з Галичини, редемпторист, д. чл. НТШ. Студії в Лювені, де габілітувався з моральної та догматичної теології; проф. Духовної Семінарії оо. Редемптористів в Бопляно (Бельгія) і Ветефорді (Канада). Співзасновник Укр. Допомогового Комітету (1945), перший гол. Укр. Наук.-Осв. Т-ва в Бельгії. З 1948 в Канаді — протоігумен укр. віцепровінції оо. Редемптористів, з 1951 єп.-помічник, з 1956 апостольський адміністратор Манітобського екзархату. Праці з біблістики, м. ін. „La parabole evangelique...“ (1947), «Біблійні описи світу в світлі сучасної науки» (1950); засновник і перший ред. богословського квартальника «Логос».


Гермонасса, багата грец. торг.-пром. колонія на таманському березі Керчинської протоки, заснована в 6 в. до Хр. Входила до складу Боспорського царства; в 1 в. по Хр. через Г. велася торгівля з аланами. Археологічними розкопами на місці Г. виявлено цінні пам’ятки культури. Г. була знищена гунами в 4 в. по Хр.; в 10 в. на її місці був заснований княжий город Тмуторокань, осередок князівства, з 12 в. італ. торг. порт Таматарха, Матарха, Матріга.


Геровський Яків (* 1794 — ?), гр.-кат. свящ., проф. біблійних наук у Львівському Ун-ті, 1841 — 42 його ректор.


Геродот (484 — 25 до Хр.), найвизначніший грец. історик, прозваний «батьком історії». В пол. 5 в. був на Україні. Написав 9-томову «Історію» походу перського царя Дарія на скитів у 6 в. до Хр. і в її 4 частині, присвяченій Скитії, подав докладний опис території України й народів, що її тоді населяли. Твір Г. — важливе джерело для ранньої іст. і географії України.


Геродот Дмитро (* 1882), псевд. Д. Івашина, гром. діяч укр. еміґрації в Румунії в 1920 — 30-их pp., журналіст.


Герули, давньогерманське плем’я, близьке до ґотів, що разом із ними перебували на Україні.


Герца (V — 7), м., р. ц. Чернівецької обл., до 1940 р. належало до Румунії, згодом прилучене з околицями до УССР; населення перев. румуни.


Герцен (псевд. Іскандер) Олександер (1812 — 70), видатний рос. рев. публіцист і письм. На еміґрації в Лондоні в 50 — 60-их pp. видавав журн. «Полярная Звезда» і політ. двотижневик «Колокол», в яких вів боротьбу з рос. урядом; нелеґально спроваджувані в Росію, вони мали там великий вплив. Визнавав права України на незалежність, високо цінив творчість Шевченка, із співчуттям писав про нього; обороняв від нападів рос. реакційної преси М. Маркович (М. Вовчка), з якою був у дружніх взаєминах.


Герцик Григорій, полтавський наказний полк. (1705), прихильник І. Мазепи, після полтавської поразки 1709 супроводив його на вигнання. Після смерти Мазепи служив як ген. осавул П. Орликові (його шваґер). З 1720 жив у Варшаві, де виконував доручення Орлика; захоплений людьми рос. посла кн. С. Долгорукого, був вивезений до Росії й ув’язнений в Петропавлівській кріпості. З 1728 жив у Москві.


Герцики, коз. рід жид. походження, походив від Павла Г. († бл. 1700), полтавського полк.; його син Григорій Г. (див.).


Герштанський Дем’ян (1850 — 1936), гром. і церк. діяч на Волині, правос. свящ. у Володимирі Волинському, протопресвітер, сенатор поль. сойму 1922 — 28.

[Герштанський Дем’ян (1865, Тараж, Кременецький пов., Волинь — 1936, Володимир Волинський). — Виправлення. Т. 11.]


Гесс де Кальве Ґустав (1784 — ?), муз. теоретик, композитор і журналіст; родом з Угорщини, з 1810 на Слобожанщині. Зв’язаний з Харківським Ун-том, друкував статті в ж. «Украинский Вестник», зокрема писав про Сковороду (1817); автор муз. енциклопедії «Теория музыки» (I — II, 1818).

[Гесс де Кальне Ґустав (1784 — 1862). — Виправлення. Т. 11.]


Гетьман (з нім. Hauptmann), найвищий старшина коз. війська в 16 і в першій пол. 17 в., що спочатку звався також «старшим»; з 1648 Г. став на чолі держ. орг-ції. Як гол. держави Г. був начальником війська, керував адміністрацією, фінансами, мав законодавчу, а в 17 в. також і найвищу судову владу. Г. репрезентував укр. державу в її зносинах з ін. державами. Влада Г. часто збігалася або була обмежена компетенціями ін. держ. органів: Ген. Військ. Ради і Ради Старшин. У 18 в. компетенції Г. стають вужчими і більшає залежність від рос. зверхника: заборона зовн. взаємин, контроль над внутр. управлінням. Г. вибирали на генеральних військових радах, в засаді на все життя, в дійсності — «до ласки військової». З кін. 17 в. на вибір Г. мав чималий вплив рос. уряд, уповноважені якого брали участь на радах; на Лівобережній Україні новообраний Г. складав присягу цареві. Уряд Г. проіснував до 1764 р. (з перервами у 18 в.). З правного погляду влада Г. виявляє елементи як монархічного, так і республіканського типу з перевагою перших, гол. за Хмельницького, Самойловича і Мазепи. Хмельницький бажав установити спадкову монархію. Гетьманськими інсиґніями були — булава і бунчук.

В квітні — грудні 1918 р. титул Г. мав голова Української Держави П. Скоропадський; його влада виявляла виразні ознаки монархічного типу.

Л. О.


Гетьман великий (або земський), головнокомандувач війська В. Князівства Лит. в походах. Під час миру, зберігаючи свій ранґ, Г. в. був чл. Госп. Ради. Пост Г. в. займали здебільше держ. діячі, які одночасно мали й ін. функції в центр. чи місц. управлінні. Один із кн. Острозьких — Костянтин був Г. в. і брав участь у походах проти татар і Москви. В Польщі аналогічні функції мав великий Г., який, на відміну від лит., звався великий гетьман коронний.


Гетьман двірський (або польний), помічник великого гетьмана у В. Князівстві Лит.; командував найманими військ. загонами, а під час миру був чл. Госп. Ради. Уряд гетьмана польного існував також у Польщі.


Гетьман Михайло (* 1893), журналіст, ред. «Укр. Робітника» (1937 — 49) і «Нашої Держави» в Торонто (Канада) з 1952.

[Гетьман Михайло (1893, Зборівський пов., Галичина — 1981, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Гетьман наказний, титул тимчасових заступників гетьмана в коз. війську, а з 1648 р. в укр. гетьманській державі. Г. н. управляв країною і стояв на чолі коз. війська під час відсутности гетьмана. Г. н. також керував усіма справами в періоди між смертю чи скиненням гетьмана і вибором його наступника. Деякі наказні гетьмани очолювали державу по кілька років: Я. Сомко (1660 — 63), П. Полуботок (1722 — 24).


Гетьманська держава, назва двох держ. орг-цій, створених укр. народом на протязі його історії.

Перша з них, відома також під назвою Гетьманщини (в 17 в. вона називала себе Військо Запорозьке), існувала 1648 — 1764 pp. Територія Г. д. обіймала за Б. Хмельницького кол. воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське, частину Волинського, а також частину Білоруси (Чавський полк). В 1663 Г. д. була поділена на правобережну і лівобережну; після скасування козацтва Польщею 1700 на Правобережжі, територія Г. д. складалася лише з земель на лівому березі Дніпра. Столицями Г. д. були: Чигирин, Батурин, Глухів. Г. д. була в міжнар.-правній залежності від Росії (на Правобережжі тимчасово, до скасування — від Польщі), спочатку лише у формі номінального васалітету, а далі з дуже обмеженою суверенністю.

Своєю структурою влада Г. д. являла собою перехідну форму від респ. до монархічного типу держ. орг-ції. Зверхнім органом влади були 3 окремі інституції з дещо конкуруючими функціями: Генеральна Військова Рада, Гетьман, Рада Старшини. Ген. Рада була установою прямого народоправства, в 17 в. в принципі репрезентуючою зверхню волю управнених до участи в держ. управлінні груп укр. населення (козацтво). Деякі укр. гетьмани визнавали цей пріоритет Ген. Ради, ін. його заперечували: Б. Хмельницький і, особливо, Самойлович і Мазепа. В їх діяльності укр. гетьманат являв форму влади, найбільше наближену до монархії, з виборним до кін. життя монархом — гетьманом. Старшинська Рада дедалі більше становила держ. орг-цію, що розвивалася в бік своєрідних форм станового парляментаризму.

Г. д. 17 — 18 вв. була суспільним союзом, поділеним на нерівні своїм правним станом у громаді і в державі групи населення: коз. нобілітет («старшина» чи «знатне товариство»), козацтво, міщанство, селянство, при чому правну перевагу мали перші дві групи. Поділена на основі військ. орг-ції козацтва на полки і сотні, Г. д. створила в цих адміністративних одиницях систему місц. управління, яка наслідувала засади орг-ції центр. влади (полковник, полкова коз. рада і полкова старшинська рада в полку; сотник і сотенна старшина в сотні). Виборний принцип проймав усі форми центр. і місц. органів адміністрації та суду.

Збільшення у 18 в. залежности Г. д. від Росії мало наслідком те, що нормальний розвиток укр. держ. установ і держ.-правних інститутів набирав нових, не завжди властивих для себе рис, пристосовуючись до вужчих форм автономії, які мала Україна у 18 в. (Іст. огляд Г. д. див. ЕУ I, стор. 443 — 60; держ.-правний огляд — ЕУ I, стор. 643 — 46).

Г. д. також прийнято називати держ. орг-цію, що існувала на Україні з 29. 4. 1918 до 14. 12. 1918. Її держ.-правна структура лишалася не визначеною в усіх подробицях, але в цілому вона була видом конституційної монархії з гетьманом як носієм монархічної влади на чолі (див. Гетьманський уряд, а також ЕУ I, стор 512 — 17, 648-49).

Р. М.


[Гетьманський рух. — Доповнення. Т. 11.]


Гетьманський Уряд Української Держави 1918 p., був створений переворотом в Києві 29. 4. 1918, коли з’їзд Союзу Земельних Власників проголосив гетьманом ген. Павла Скоропадського. 29. 4. 1918 були оголошені «Грамота до всього укр. народу» і «Закони про тимчасовий держ. устрій України», що, касуючи владу УНР, — «тимчасово, до вибрання сойму», — передавали усю законодавчу й виконавчу владу гетьманові, який одночасно ставав «верховним воєводою армії й фльоти» (докладніше про устрій див. ЕУ I, стор. 512 — 13 і 649). Після кількаденних переговорів 3. 5. 1918 була зформована рада міністрів, що, після деяких змін, складалася з таких осіб: гол. і мін. внутр. справ — Ф. Лизогуб, закордонних справ — Д. Дорошенко, військ. — О. Рогоза, фінансів — А. Ржепецький, торгівлі — С. Гутник, зем. справ — В. Колокольцов, харч. справ — Ю. Соколовський, культів — В. Зіньківський, нар. здоров’я — Ю. Любинський, освіти — М. Василенко, шляхів — Б. Бутенко, юстиції — М. Чубинський, праці — Ю. Ваґнер, держ. контролер — Г. Афанасьєв, держ. секретар — І. Кістяковський.

Протягом літа 1918 в Раді Міністрів відбулися зміни: мін. харч. справ став С. Гербель, юстиції — О. Романов, внутр. справ — І. Кістяковський, держ. секретарем — С. Завадський. Мін-ва, що їх мала УНР, були переформовані (гол. змінені товариші міністрів; урядовці в масі залишалися від попереднього періоду). Для керування місцевою адміністрацією були призначені губ. і пов. староста.

Коли в зв’язку з поразкою центр. держав частина членів Ради Міністрів стала орієнтуватися на Антанту і протеґовану нею політику відновлення «єдиної неділимої» Росії, про що 10 міністрів подали записку, гетьман розпочав переговори з представниками опозиційного до його влади Укр. Нац. Союзу. Порозуміння не було досягнено, однак до Ради Міністрів увійшли чл. УПСФ; кабінет, зформований 19-24. 10. 1918 Ф. Лизогубом, мав такий склад: гол. — Ф. Лизогуб, мін. закордонних справ — Д. Дорошенко, військ. — О. Рогоза, внутр. справ — В. Рейнбот (тимчасово керуючий), фінансів — А. Ржепецький, ісповідань — О. Лотоцький, нар. освіти — П. Стебницький, зем. справ — В. Леонтович, харч. — С. Гербель, юстиції — А. В’язлов, торгу й пром-сти — С. Мерінґ, шляхів — Б. Бутенко, праці — М. Славинський, нар. здоров’я — В. Любинський, держ. контролер — С. Петров, держ. секретар — С. Завадський. В грамоті з 29. 10. 1918 гетьман заявляв, що стоятиме «на ґрунті незалежности Української Держави», й обіцяв прискорити проведення аграрної реформи та підготовляти скликання укр. сойму. Однак надія порозумітися з переможною Антантою спонукала готьмана до оголошення 14. 11. 1918 грамоти про федерацію з майбутньою, не больш. рос. державою. Одночасно з проголошенням федерації був зформований новий кабінет перев. із рос. монархістів у складі: гол. і мін. зем. справ С. Гербель, закордонних справ — Г. Афанасьев, військ. — Д. Щуцький, морських — А. Покровський, внутр. — І. Кістяковський, освіти — В. Науменко, ісповідань — М. Воронович, фінансів — А. Ржепецький, шляхів — В. Лянберґ, торгівлі — С. Мерінґ, юстиції — В. Рейнбот, нар. здоров’я — В. Любинський, праці — В. Косинський, харч. справ — Г. Глинка, держ. контролер — С. Петров. В цей час почалося повстання Директорії, до якого Укр. Нац. Союз давно вже готувався у порозумінні з Січовими Стрільцями. 14. 12. 1918 гетьман Скоропадський зрікся влади, передавши її Раді Міністрів, які віддали себе в руки Директорії (див. ЕУ I, стор. 512 — 17).

Р. М.


Гетьманські статті, документи держ.-правного і міжнар.-правного характеру, що визначали устрій укр. гетьманської держави 17 — 18 вв. та порядок її взаємин із Моск. Державою. Перші Г. с. були укладені в наслідок переговорів укр. делеґації з царським урядом у березні 1654 р. в Москві (Переяславська угода). Г. с. укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана. Здебільша в принципі вони покликалися на статті Б. Хмельницького, але виявляли тенденцію обкраювати права гетьманської України. Крім угоди з 1654, відомі «Переяславські статті» 1659, 1674, «Глухівські статті» Д. Многогрішного 1669, «Конотіпські статті» І. Самойловича 1672, «Коломацькі статті» Т. Мазепи 1687. Останніми були Г. с. Д. Апостола 1728. Поза тим у 18 в. новий статус України визначали односторонні акти Москви, які раз-у-раз зменшували укр. автономію.


Гетьманські універсали, офіційні акти держ. влади гетьманської України. Г. у. видавалися від імени гетьмана й містили в собі закони й розпорядження. Крім заг. універсалів, які стосувалися до цілого населення, були спеціяльні, які відносилися до окремих установ, станів чи груп населення. Вони називалися також «інструкціями», напр., П. Полуботка (1722), Д. Апостола (1730), К. Розумовського (1761 — 63) — усі в справах судівництва. Були також Г. у. зем. — про надання земель коз. старшині або церквам і манастирям чи про ствердження права власности у висліді купівлі та спадщини. Охоронні та імунітетні Г. у. виключали певних осіб з-під компетенції адміністративних і судових органів, беручи їх під протекцію гетьмана. Були ще військ. та службові Г. у. й інструкції. Універсалами називалися також публічні акти-маніфести поль. королів.

В 1917 — 18 pp. Центр. Рада назвала універсалами свої основні держ.-правні і політ. акти (див. Універсали).

За А. Яковлевим


Гетьманченко Василь († 1941), укр. гром. і політ. діяч півд. Басарабії в 1930-их pp., за фахом будів. інженер; убитий большевиками.


Гетьманщина, див. Гетьманська держава.


Гехтер Максим (1885 — 1947), публіцист родом із Київщини, жид. походження; чл. РУП; співр. «Ради», «ЛНВ», «Економіста» (1905 — 14); за Директорії на дипломатичній службі; інформував про культ. і політ життя України в зах.-евр. пресі, перев. в журналах нім. мовою, що виходили в Празі, — „Prager Presse“ (1921 — 38) і „Slavische Rundschau“ (1929 — 39).

[Гехтер Максим († Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Гец Микола (* 1910), гром. діяч і журналіст, співр. «Укр. Вістей» (Л. 1938 — 39), ред. «Хлібороба» (Курітіба, Бразілія 1948 — 50), ред. „Boletin Informativo“ (1950 — 54) в Курітібі; монографія про м. Добромиль.

[Гец Микола (* Ляцько, Добромильський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.