[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 484-497.]

Попередня     Головна     Наступна





Д


Давид Ігоревич (1059 — 1112), кн. волинський після смерти Ярополка Із’яславича; внук Ярослава Мудрого. В порозумінні з Святополком Із’яславичем київським намагався відняти Галичину від Володаря й Василька Ростиславичів. За осліплення Василька княжий з’їзд у Ветичеві 1100 відібрав у нього Волинь; Д. закінчив життя в Дорогобужі на Погоринні.


Давид Святославич († 1123), з чернігівських Ольговичів, вів бурхливе життя, намагаючись здобути власний стіл; недовго княжив у Новгороді, пробував відібрати Смоленськ у Володимира Мономаха; помирився з ним у 1094 — 95 й осів у Чернігові.

[Давид Святославич, син чернігівського кн. Святослава Ярославича. Брав участь у походах проти половців. — Виправлення. Т. 11.]


Давид Григорій (1888 — 1920), поручник УГА, 1919 — 20 комендант польового шпиталю 2 Гал. Корпусу у Вінниці; в січні 1920, разом з ін. членами Ревкому УГА, підписав умову УГА з большевиками; перший гол. цього Ревкому, в серпні розстріляний большевиками.


Давидгородок (I — 8), м. на Поліссі над р. Горинню, 15 км від її впадіння до Прип’яті, р. ц. Берестейської обл. Білоруської ССР, 10 500 меш. (1931). Річкова пристань, рибальство. В 12 — 13 вв. осередок удільного князівства. Розкопи Р. Якимовича (1937 — 38) на місці дітинця виявили залишки дерев’яних будинків, вимощені деревом дороги, керамічні матеріяли, вироби з бронзи, заліза, скла, кости й дерева. Під залишками двірської церкви знайдено домовини з похованнями княжої родини Ігоровичів.


Давиденков Микола (* 1879), вчений фахівець у ділянці опору й випробовування матеріялів, д. чл. АН УРСР (з 1929 p.), проф. Ленінградського Політехн. Ін-ту.

[Давиденков Микола (1879, Рига — 1962, Ленінград). Розробив методи вимірювання надлишкових напружень, створив механічну теорію холодноламкости металів. — Виправлення. Т. 11.]


Давидов Василь (1792 — 1855), декабрист, полк.; чл. Союзу Благоденства, один із засновників Півд. Т-ва декабристів, керував (разом із С. Волконським) його Кам’янською управою. 1826 — 40 був на каторзі, пізніше заміненій засланням у Сибірі.


Давидов Степан (1777 — 1825), композитор, родом українець, учень Сарті; дир. придворної капелі в Петербурзі й дир. музики царських театрів. Твори: духовні концерти й ін. церк. музика, музика до деяких частин популярної опери «Леста або Дніпрова Русалка».


Давидов-Давиденко Іван (* 1891), лікар, родом з Харківщини, д. чл. НТШ; 1940 — 41 керівник клінічного відділу Укр. Отолярінгологічного Ін-ту в Харкові; праці про хвороби вуха, горла, носа укр., нім., франц. мовами. Тепер на еміґрації в Німеччині.


Давидовський Григорій (1866 — 1952). хоровий дириґент і композитор, родом із Чернігівщини; з 1908 пропагував укр. нар. пісню, мандруючи з своїм хором по Рос. Імперії. Пізніше організував ряд хорів. За час дириґентської діяльності дав понад 3 000 концертів. Написав ряд творів на теми укр. нар. пісень для хору без супроводу; найпопулярніші: «Бандура» (1896). «Кобза», «Україна», «Кубань», церк. твори.

[Давидовський Григорій (* Мельня — † Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Давидяк Василь (1850 — 1922), один з москвофільських діячів Галичини, гр.-кат. свящ., посол до гал. сойму і австр. парляменту.


Давидяк Євген (* 1879), син Василя; адвокат, гал. гром. діяч; проф. і ректор Укр. Тайного Ун-ту у Львові; 1934 чл. адвокатської ради в Галичині; 1939 доц. карного процесу Львівського Держ. Ун-ту; оповідання з бойківського життя. Тепер у Львові.


Давфіи (Dauphin), м-ко в провінції Манітоба в Канаді. 300 км на півн. зах. від Вінніпеґу; 6 000 меш. (1951), в тому ч. 1 540 українців. В окрузі Д. українці поселилися від 1896 р. і становлять тепер відносну більшість: на 24 500 меш. — 9 000 (або 37%, населення бріт. походження — 34%).


Даденков Микола (1885 — 1955), педагог-дослідник, проф. ін-тів нар. освіти в Дніпропетровському й Ніжені (1928 — 41), з 1941 — в Київському Пед. Ін-ті, керівник відділу іст. педагогіки в Укр. Н.-Д. Ін-ті Педагогіки; автор ряду праць із педагогіки, дидактики, іст. педагогіки.


Дажбог, Даждьбог, бог сонця, вогню, пізніше добра й достатку у сх. слов’ян (на думку Яґіча, відомий і півд. слов’янам); згадується в «Повісті временних літ» (під 980 і 1114 pp.) і в «Слові о полку Ігореві».


«Дажбог», літ.-мист. місячник, з 1935 двотижневик, журн. молодих письменників націоналістичного напряму, виходив у Львові 1932 — 35; ред. Є. Ю. Пеленський (1932 — 34), Б. І. Антонич (1934), Б. Кравців (1935); співр. І. Атаманюк, Я. Дригинич, Р. Завадович, Б. Кабаровський, В. Кархут, В. Ласовський, С. Луцик, А. Малюца, Б. Романенчук та ін. При журн. виходила «Літ. Бібліотека» (м. ін. видані були твори Б. І. Антонича, Я. Дригинича, Б. Кабаровського, У. Самчука й ін.).


Дайц Йосиф (1896 — 1955), графік, жид. походження, викладав у Харківському Художньому Ін-ті; численні автолітографії, ілюстрації, зокрема до творів сучасних письменників, та ін.

[Дайц Йосиф (Йосип) (1897, Генічеське, Таврійська губ. — 1954, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Даки, давнє плем’я тракійського походження, споріднене з ґетами. Жили між Дунасм, Тисою та Дністром. В 1 в. до Хр. об’єдналися з ґетами, вели війни з Римом і були ним завойовані в 107 р. по Хр. (провінція Дакія). В 274 р. завойовані візиґотами. До 5 в. Дакія була заселена слов’янами, які слов’янізували даків.


Дакура Осип (1864 — 1914), міський лікар у Відні, родом з Галичини; д. чл. НТШ; автор наук. розвідок і популярних праць.


Далекий Схід СССР, назва сх. частини Сибіру, положеної над Тихим океаном і відділеної від іншої сов. Азії високими гірськими хребтами. На півдні Д. С. межує з Китаєм (здовж р. Амур) і Кореєю, на півн. доходить до Півн. Льодового океану і Берінґової протоки.

В 1920 — 22 pp. Д. С. становив незалежну Далеко-Східню Республіку, зайняту 1922 большевиками і прилучену до РСФСР під назвою Далеко-Сх. край. Нині Д. С. не становить окремої адміністративно-територіяльної одиниці, натомість є виразною геогр.-екон. країною. Д. С. обіймає такі краї й області: Приморський край, Благовіщенську обл. (Амурщину), Хабаровський край (разом з Жидівською АО), Нижньо-Амурську обл., Магаданську обл., Камчатську обл., Сахалінську обл.; до Д. С. зачисляють здебільша також Чітінську обл., що становить разом з Бурято-Монгольською АССР переходову країну між Д. С. і Сибіром — Забайкальщину. Територія Д. С. — 3,5 міл. км² (без Чітінської обл. — 3,1), населення Д. С. становить 5,3 міл. (без Чітінської обл. — 4,3 міл.).

В півд. частині Д. С., найтеплішій і найгустіше заселеній, велику частину населення становлять українці; над сер. Амуром і в Приморщині (в сточищі р. Уссурі) вони складають більшість. Укр. поселенці назвали ці простори Зеленим Клином. (Докладніше див. Зелений Клин).


Далеко-Східні Українські З’їзди, з’їзди українців Далекого Сходу в 1917 — 18 pp. 1 з’їзд відбувся 11 — 14. 6. 1917 в Микольсько-Усурійську, 2 і 3 в Хабаровську (7. 1. 1918 і 7. 4. 1918), 4 у Владивостоці 24. 10. 1918. На 3 з’їзді були створені у Владивостоці Далеко-Східня Укр. Крайова Рада (відбула 3 сесії до кін. 1920 р.) і як виконавчий орган Далеко-Східній Укр. Секретаріят (діяв 1918 — 22). Див. також Зелений Клин.


Далеко-Східня Республіка (Дальне-Восточная Республика — ДВР), демократична держава, створена в квітні 1920 на території Далекого Сходу (разом з Забайкальщиною) як буферна держава між сов. Росією і Японією; територія бл. 3 міл. км², населення до 2 міл.

На установчих зборах Д.-С.Р., що відбувалися від 12. 2. до 26. 4. 1921, із заг. ч. делеґатів 351, українців було 41. За конституцією, українці одержали спеціяльні права і мали свого окремого міністра. 10. 11. 1922 Д.-С.Р. перестала існувати, бо червона армія окупувала країну і примусила парлямент Д.-С.Р. винести резолюцію про «об’єднання» з Росією. Див. також Зелений Клин.


Даль Володимир (1801 — 72), рос. письм., етнограф і визначний лексикограф; родом з Катеринославщини, написав м. ін. ряд творів із укр. тематикою: казка «Ведьма», переказ «Упырь», «Червонорусские предания», оп. «Небывалое в бывалом».


Даміловський Микола (1880 — 1942), архітект, родом з Чернігівщини, проф. Інженерно-Будів. та Художнього Ін-ту в Києві; за його проєктами споруджено в Києві чимало будинків.


Данилевич Василь (1872 — 1935), історик і археолог, учень В. Антоновича, чл. УНТК в Києві, доц. Київ. Ун-ту, згодом проф. Київського Ін-ту Нар. Освіти, чл. Н.-Д. Катедри іст. України в Києві й Археографічної Комісії ВУАН; досліджував Донецьке городище та могили на Харківщині; серед праць: «История Полоцкой земли до конца 14 в.» (1897), «Археологічна минувшина Київщини» (1925) й ін.

[Данилевич Василь (1872, Курськ — 1936). — Виправлення. Т. 11.]


Данилевич Іван (1858 — 1924), бук. гром.- пед. діяч, учитель; ред. популярного місячника «Добри Рады» (1889 — 1914) в Чернівцях.


Данилевич Роман (* 1903), журналіст і кат. діяч, співорганізатор свята «Українсько Молодь Христові» і кат. орг-ції молоді «Орли», учасник міжнар. кат. конґресів, співред. журналів «Молоді Робітники», «Укр. Юнацтво» і «Лицарство Пресвятої Богородиці». Під час другої світової війни опікувався українцями в нім. полоні. 1949 — 54 ред. газ. «Християнський Голосу Мюнхені. З 1951 гол. Укр. Кат. Акад. Об’єднання «Обнова».

[Данилевич Роман (1903, Печенія, Перемишлянщина, Галичина — 1985). — Виправлення. Т. 11.]


Данилевський Василь (1852 — 1939), фізіолог, родом із Харкова; з 1880 проф. фізіології та гістології в Харківському Ветер. Ін-ті, 1883 — 1909 — проф. в Харківському Ун-ті. 1889 нагороджений премією Паризької Академії Наук. Організатор і з 1910 дир. Харківського Жін. Мед. Ін-ту. З 1917 знову проф. гістології в Харківському Ун-ті. З 1919 наук. керівник заснованого ним Всеукр. Ін-ту Ендокринології та Органотерапії. З 1926 д. чл. ВУАН. Чл. багатьох наук. т-в. Автор численних (бл. 120) праць, м. ін. «Гипнотизм» (1924), «Фізіологія людини» (1926), «Учебник физиологии человека» (1929).

[Данилевський Василь († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Данилевський Віктор (* 1898), історик техніки, проф. Ленінградського Політехн. Ін-ту, д. чл. АН УРСР (з 1948). З 1929 організував кілька експедицій для вивчення залишків старовинних копалень, гребель, військ.-інженерних споруд і т. д. Праці з іст. техніки, зокрема СССР.

[Данилевський Віктор (1898, Лодзь, Польща — 1960, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Данилевський Григорій (1829 — 90), рос. письм. укр. походження, родом із Слобожанщини; частина його творів зв’язана з Україною, зокрема романи «Беглые в Новороссии» (1862) і «Воля (Беглые воротились)» (1862 — 63), оповідання й казки з укр. тематикою; найцінніший зб. «Украинская старина» (1869) з біографічними відомостями про Сковороду, В. Каразина, Квітку-Основ’яненка й нарисом про старовинні школи на Слобожанщині.

[Данилевський Григорій (* Данилівка, Харківщина — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Данилевський Микола (* 1880), метеоролог, дир. Укр. Метеорологічної Служби, на поч. 1930-их pp. доц. С.-Г. Ін-ту в Києві, згодом репресований; праці з кліматології України.


Данилевський Олександер (1838 — — 1923), брат Василя, визначний біохемік, проф. в ун-тах Казані й Харкова (1885 — 92) та в Військ.- Мед. Академії в Петербурзі; створив катедру фізіологічної хемії в Харківському Ун-ті; автор ряду наук. праць.

[Данилевський Олександер (* Харків — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]


Даниленко Арсеній (* 1901), фізик, рентґенолог, співр. Київ. Рентґенологічного і Радіологічного Ін-ту, 1931 — 41 pp. — наук. співр. Харківського Рентґено-Радіологічного Ін-ту; праці в галузі ультразвуків, рідинних іскрових лічильників і штучної радіоактивности.


Даниленко Валентин (* 1913) археолог, наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР. досліджував пам’ятки палеоліту, неоліту, ранньої залізної доби, зокрема Кам’яну могилу на Мелітопільщині, стійбище Круглик та ін.


Данилишин Дмитро (1907 — 32), ремісник, бойовик УВО й ОУН, відомий з атентату на Голувка (1931) і з нападів на пошту в Трускавці й Городку: за останній був повішений поляками 23. 12. 1932 разом із В. Біласом. Одна з найгероїчніших постатей ОУН, мав великий вплив на поширення орг-ції на Зах. Укр. Землях. На знак протесту проти повішення укр. суспільність зареаґувала м. ін. спонтанним бойкотом поль. монополій (протиалькогольна і протинікотинна акція).

[Данилишин Дмитро (* Трускавець, Дрогобицький пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Данилів Володимир, історик літератури й етнограф, співр. ж. «Киевская Старина», «Україна», «Записки Укр. Наук. Т-ва в Києві»; у 1920-их pp. працював у Т-ві дослідників укр. історії, письменства і мови в Ленінграді; праці про укр. нар. пісні, статті, присвячені Шевченкові, Костомарову та ін.

[Данилів (Данилов) Володимир (1881, Духовщина, Смоленщина — 1970, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Данилівна (III — 25), с. над р. Медведицею в Надволжі, р. ц. Сталінградської обл. РСФСР: укр. етногр. острів (1926 р. в р-ні було 16 300 українців — 91% всього населення).


Данило ігумен (11 — поч. 12 в.), як гадають, родом із Чернігівщини, автор опису подорожі до Св. Землі — Палестини в 1106 — 07 pp. Твір, що має до 100 відписів 15 — 19 вв. під назвами «Хожденіє», «Странник», «Паломник» та ін., належав до найпоширеніших в укр. старому письменстві. Являючі; собою спогади про подорож, відбуту з цілою «дружиною:, Хожденіє». поряд із елементами геогр. й почасти екон. опису, подає численні оповідання про св. місця, взяті з Біблії, леґенд та апокрифів, чим зумовлена велика літ. цінність цього твору, перейнятого виразно виявленим патріотизмом автора.


Данило Романович (1202 — 64), кн. волинський і гал., король Руси (з 1253). Після смерти батька, кн. Романа (1205), в наслідок заворушень гал. боярства, був змушений перебувати спершу при угор. дворі, згодом з матір’ю і братом Васильком у невеликих волинських володіннях. Після впертої боротьби з сусідами й гал. боярами об’єднав Волинь (1227), а згодом, після кількох невдалих спроб, оволодів і Галичем (1238), населення якого підтримувало Д.. всупереч інтриґам аристократії. 1239 Д. зайняв і Київ, що вже перед тим був під його впливом: мав великий вплив і на Турово-Пинське князівство. Тат. навала 1240 — 41, коли були зруйновані Київ, Володимир. Галич, перешкодила дальшому об’єднанню укр. земель; проти Д. виступила Угорщина в союзі з поляками, чернігівськими князями й з підтримкою ворожих Д. бояр, але в 1246 під Ярославом Д. переміг коаліцію й остаточно поширив владу на Галичину. Змушений поїхати до ханського двору в Сарай і визнати залежність від Орди, щоб врятувати державу, Д. готувався до дальшої боротьби з татарами, проводячії походи на пограничні землі по р. Случі й Горині проти т. зв. «тат. людей», будуючи укріплення і шукаючи союзу з Заходом, зокрема з рим. папою Інокентієм IV. У зв’язку з цим Д. погодився на унію й прийняв від папи королівську корону (1253). Але зв’язки ці не принесли сподіваної допомоги й не мали дальших реальних наслідків. 1254 Д. успішно відбив новий напад татар на Пониззя й Волинь, проте 1259 під натиском військ Бурундая Д. довелося знищити укріплення її відмовитися від дальших протитат. плянів.

Винятково здібний володар, Д. об’єднав на якийсь час зах. укр. землі: він збудував ряд нових міст (Холм, Львів), реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство. Він провадив активну зах. політику. Під його владою ширилися зах. культ. впливи, прищеплювалися зах. держ. й адміністративні форми, зокрема в житті міст.

[Данило Романович (1201 — 64). — Виправлення. Т. 11.]

П. Грицак


Данило Грек (Daniel Oliveberg de Graecani Atheniensis), дипломат на службі у Б. Хмельницького і І. Виговського; ієромонах з Атен. Приїхав на Україну 1654; в 1655 — 58 pp. відбув з доручення укр. уряду низку дипломатичних місій до Швеції, Семигороду, Молдавії. Валахії й Бранденбурґу; нобілітований у Швеції й Польщі, за Виговського був на Україні «військ. секретарем»; пізніша доля невідома.


Данило Заточник, див. «Моленіє Данила Заточника».


Данилов Леонид (1874 — 1928), метеоролог, рос. походження, керівник Подільського відділу Укрмету; м. ін. працями «Клімат Поділля» (1924).


Данилович Гнат (1789 — 1843), поль. історик права, укр. походження, родом з Підляшшя; проф. ун-тів у Вільні, Харкові, Києві й Москві. Співпрацював під ред. М. Сперанського над збірником законів для зах. губерній Росії. Дослідник і видавець пам’ятників лит.-руського права та матері ялів до іст. Литви, Білоруси й України. Праці рос. і поль. мовами.

[Данилович Гнат (Ігнатій) (1787, Гриневичі — 1843, Ґрефенберґ, Сілезія). — Виправлення. Т. 11.]


Данилович Мирон (1877 — 1952). укр.-кат. свящ., родом з Галичини, гром. діяч в ЗДА. зокрема в Пітсбурґу: в ЗДА жив з 1910 р.


Данилович Северин (1861 — 1942), адвокат, один із засновників Укр. Радикальної Партії, гром. діяч на Покутті до першої світової війни; на поч. 1920-их pp. провадив разом із М. Яцковим та С. Твердохлібом угодову акцію на користь Польщі і тому був виключений з партії.


Данилюк Іван, архиєп., див. Іван Данилюк.


Данильченко Микола (1885 — 1957), аґроном. підприємець; за укр. державности (1917 — 20) вищий урядовець госп. і фінансових держ. установ; з 1924 в Канаді і ЗДА організатор і власник ряду пром. і торг. підприємств і довголітній касир Об’єднання Укр. Орг-цій Америки.


Данильченко Петро (* 1860 — дата смерти невідома), віольончеліст; родом з Києва. Скінчив Московську Консерваторію. 1881 викладав у Муз. Школі в Харкові, концертував по Україні. 1882 — 87 викладав у Філармонії в Москві. Пізніше не раз об’їздив із концертами Швайцарію. Францію та Україну.


Данильчук Іван (1900 — 42), укр. гром. діяч у Канаді (Кенора, Саскачеван), нар. учитель; організатор Союзу Укр. Молоді Канади (СУМК), діяч СУС, ред. місячника The Ukrainian Tribune (1941 — 42).

[Данильчук Іван († Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Данина, «дань», безпосередній податок, що його населення («піддані») платило державі; в ранню добу Д. платили переможеш слов, племена переможцям. Пізніше Д. стає постійною держ. повинністю. Одиницею оподаткування в княжу добу були дим — двір, рало, себто хліборобська одиниця — родина, а з 13 в. запроваджено Д. від душі татарами, які зробили перепис населення. Особи, що на них лежав обов’язок платити Д., за цим переписом, називалися данськими людьми, або данниками і їх вписували в данські книги за волостями. Д. населення сплачувало грішми або натурою (хліб, мед, хутра, худоба). Князь стягав Д. шляхом «полюддя», об’їжджаючи свою землю. За лит.-руської доби Д. платилася князям і В. князям, а з 15 в. вона була перенесена на землевласників. Крім грошових і натуральних повинностей, населення відбувало трудову повинність, відому вже в стару добу (допомога при публічних роботах, сторожівщина, тощо). За Гетьманщини Д. платили селянство й міщани, і вона йшла до царської скарбниці, на гетьманську адміністрацію та самоврядувальні органи (див. також Податки).

В. М.


Даниш Никифор (1877 — 1954). педагог (учитель сер. шкіл) і гром. діяч, зокрема Коломийщини й з 1919 р. Станиславівщини, один з організаторів приватного шкільництва в Галичині; статті на пед. теми; помер у ЗДА.


Данкевич Лука (1791 — 1866), один із перших популярних письм. у Галичині, гр.-кат. свящ. у Коломиї; писав вірші й байки під псевд. Лука з Ракова, перев. у віденському «ВЂстнику».


Данціґ (нім. Danzig, поль. Gdansk), портове м. над Балтицьким м.. до 1920 і в 1939 — 45 pp. в складі Німеччини. 1920 — 39 — вільне м., зв’язане з Польщею, з 1945 р. належить до Польщі; 300 000 меш. (1956). 1922 — 44 в Д. студіювало деяке ч. укр. студентів техніку (в 1925 — 27 бл. 200), перев. з Галичини. Студентські орг-ції: проф. Союз Укр. Студентів «Основа» в Д., корпорації «Галич», «Зарево», «Чорноморе», т-ва — гурток ім. І. Франка соц. напрямку, орг-ція студентів-хеміків «Смолоскипи», хор тощо. Гол. діяльність в 1920-их pp., пізніше ч. укр. студентів зменшилося.


Данченко Олександер (* 1887), отаман, в 1919 командир Запор. Дивізії і деякий час Запор. Корпусу. В грудні 1919 разом з отаманами Божком і Волохом відмовився коритися наказам Директорії УНР і, порозумівшися з боротьбістами, перейшов до большевиків.


Данькевич Костянтин (* 1905), композитор, проф. Київської Консерваторії; балет «Лілея» за Шевченком (1939), опера «Богдан Хмельницький» за лібреттом О. Корнійчука (1951 — 53), симфонія, симфонічна поема «Отелло», увертюра, камерні твори, сольові пісні, твори для фортепіяна та ін.; нині гол. правління Спілки Радянських Композиторів України.

[Данькевич Костянтин (1905, Одеса — 1984, Київ). Опера „Назар Стодоля“ (1960) за п’єсою Т. Шевченка. — Виправлення. Т. 11.]


Данько М., див Троцький Микола.


Даньковська Раїса, етнограф, дослідниця усної творчости, звичаїв і матеріяльної культури Слобожанщини, в 1920-их pp. завідувачка Музею Слобідської України ім. Г. Сковороди, наук. співр. Н.-Д. Катедри Іст. Укр. Культури в Харкові.


Дараган Юрій (1894 — 1926), поет, сотник Армії УНР; після перебування в таборі в Каліші, жив у Празі. Автор високо оціненої критикою зб. поезій «Сагайдак» (1925); при тонкій ліричності сприйняття природи, — своєю філософією оптимізму, боротьби, мотивами «бронзи і металю», зокрема воскрешєнням образів поетичного світу княжої України (цикл «Луна минувшини») збірка Д. чимало вплинула на творчість молодших сучасників — укр. постів із зах. земель та еміґрантів.

[Дараган Юрій (* Херсонщина — † Плешов, Сх. Словаччина; похований у Празі). — Виправлення. Т. 11.]


Дармопрай Михайло (* 1896), укр. гром. діяч в ЗДА, майор армії ЗДА; засновник Т-ва Укр. Амер. Ветеранів (1947) та його перший комендант.


Дарниця, див. Київ.


Датив, давальний відмінок, гол. придієслівний. Основне значення — непрямий об’єкт, що до нього спрямована дія, в багатьох типах безособових речень — дійова особа. Д. має закінчення -ові/-еві, рідше (типове для півн. говірок) в іменниках чоловічого роду, — середнього, — жіночого, -ам у множині.


Даушков Сергій (1893 — 1943 ?), сел. діяч і організатор Укр. Радикальної Партії на Волині, автор оповідань із сел. побуту, публіцист, співр. «Громадського Голосу» у Львові.


Дацків Теодор (1888 — 1956), правник, гром. діяч, журналіст; ред. тижневиків «Наш Поступ» (1923 — 27) в Едмонтоні й «Канадійський Фармер» (1932 — 40) у Вінніпеґу; діяч Союзу Гетьманців Державників і один із засновників Комітету Українців Канади.

[Дацків Теодор (* Василів, Рава-Руський пов., Галичина — † Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Дашава (IV — 5), с. Стрийського р-ну, Дрогобицької обл., де добувають земний газ (продукція була однією з перших у Европі); до другої світової війни Д. постачала газ Львову газопроводом довж. 81 км, збудованим в 1926 — 29, і Стрию, в 1946 — 48 проведено газопровід Д.Київ, продовжений 1955 до Москви; будується газопровід Д. — Мєнськ — Ленінград.


Дашевський Олександер (* 1896), композитор жид. походження, закінчив Муз. Ін-т у Харкові; фортепіянові твори: 3 сонати, сюїта, сольові пісні.


Дашів (V — 10), с. на сх. Поділлі над р. Собом, р. ц. Вінницької обл.; місцева пром-сть. Біля Д. в червні 1648 відбувалися оспівані в укр. нар. творчості бої козаків М. Кривоноса з поль. військом Вишневецького. У жовтні 1919 битва 8 і 14 бриґад УГА та частин Дійової Армії УНР з Добровольчою Армією.


Дашкевич Всеволод, сучасний етнограф, співр. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР, чл.-кор. АН УРСР; автор ряду праць, зокрема про звичай гріти мерців на Україні, про залежних тварин та уявленнях укр. народу, про зміни пісенних текстів; статті з іст. фолкльористики та ін.

[Дашкевич Всеволод (1907, Овруч, Волинь — 1988). — Виправлення. Т. 11.]


Дашкевич Микола (1852 — 1908). літературознавець і історик (учень В. Антоновича), проф. Київського Ун-ту (катедра всесвітньої літератури), з 1907 д. чл. рос. Академії Наук. Як літературознавець належав до іст.-культ. та іст.-порівняльного напрямів. Автор важливої в укр. літературознавстві книги-рецензії на працю М. Петрова: «Отзыв о сочинении г. Петрова: «Очерки истории украинской литературы 19 столетия» (Отчет о 29 присуждении наград графа Уварова)» (П. 1888). Д., всупереч поглядові Петрова про велику залежність нової укр. літератури від рос., підкреслював самобутність, ориґінальність укр. літератури, ставлячи її розвиток у тісний зв’язок із гол. зах.-евр. ідейними течіями й стилями 19 в. Поза тим, Д. — автор розвідок про Котляревського («К. Ст.», 1893 і 1898; «Чтенія в Обществе Нестора Летописца», 1901) і думу про Олексія Поповича (1905). З іст. праць укр. тематику мають «Болоховская земля и ее значение в русской истории» (1878) і. пізніші статті на цю тему в київських «Университетских Известиях» (1884, 1899), «Княжение Данила Галицкого...» (1883), «Заметки по истории Литовско-Русского государства» (1885) і ряд ін.

[Дашкевич Микола (* Бежів, Житомирщина — † Київ), „Княжение Даниила Галицкого...“ (1873). — Виправлення. Т. 11.]


Дашкевич Роман (* 1892), гром., політ. і військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР. До першої світової війни організатор «Січей» і Укр. Січових Стрільців у Львові; в 1917 належав до перших організаторів Січових Стрільців у Києві, перший гол. Стрілецької Ради, організував артилерію і був командиром Гарматної Бриґади Січових Стрільців. З 20-их pp. адвокат у Львові, відновив січові орг-ції; після їх ліквідації поляками — з 1925 організатор «Лугів» і ред. їх видань. Тепер на еміґрації в Австрії.

[Дашкевич Роман (1892, бл. Борислава, Галичина — 1975, Куфштайн, Австрія). — Виправлення. Т. 11.]


Дашкевич Сильвестр († 1894), бук. гром. діяч і журналіст; після смерти Й. Федьковича — ред. газ. «Буковина» (1888 — 94); автор праці „Die Lage der griechisc h-orthodoxen Ruthenen in der Bukowinaei Erzdiözese“ (1891), в якій вимагав поділу бук. архидієцезії на укр. і рум. частини.


Дашкевич-Горбацький Володислав, укр. військ. діяч часів гетьманату; ген. рос. армії, учасник гетьманського перевороту 29. 4. 1918, у квітні-липні 1918 начальник Штабу Гетьмана, в жовтні 1918 — на чолі надзвичайної місії Укр. Держави до Румунії.


Дашкович Остафій († 1535), військ. діяч із боярського роду на Київщині. Учасник повстання М. Глинського, згодом староста канівський і черкаський (1514); в своїх староствах організував охорону півд.-сх. пограниччя з козаків і успішно оборонявся від татар. Його проєкт сталої охоронної служби (1533) був схвалений соймом, але поль. уряд матеріяльної допомоги не дав. За традицією, Д. хибно вважали за першого коз. гетьмана.


Дванадцята Бриґада УГА, див. Гірська Бригада УГА.


Двірські люди, назва слуг на княжому дворі в 10 — 14 вв. Д. л. поділялись на різні категорії залежно від їх функцій: тіуни, дітські, отроки, ключники, стольники, чашники й ін. Деякі з них (дітські, дворський тіун) набули компетенцій публічних княжих урядовців. Пізніше в Росії Д. л. — назва домашніх приватних слуг у дворян.


Двірські урядовці, особисті урядовці князя в Лит. Князівстві: двірський маршалок — начальник палати, підканцлер, двірський підскарбій, двірський хорунжий. Вони могли заступати під час відсутности держ. чи «земських» урядовців тієї ж назви (див. Маршалок, Канцлер, Підскарбій земський, Гетьман земський). Крім них були ще чл. двірської обслуги в князя: підчаший, мечник, кухмістри, стольники, покладники, конюші, сокольники й ін. Д. у. звичайно набиралися з шляхти; через те, що вони служили на княжому дворі, їх називали дворянами.


Двобій, поєдинок, дуель, частково відомий на Русі-Україні; в княжу добу Д. як один з «Божих судів» застосовувався в судах як доказ вини чи безвинности; брати участь в ньому могли тільки фізично рівні особи. Жінка могла вислати заступника. Лит.-руське право забороняло Д. без дозволу великого кн., який давався у виняткових випадках, напр., у поході. Д. карався кримінально, зате при вбивстві або покаліченні в двобої убивця не платив приватної кари — головщини. Право Гетьманщини так само гостро забороняло Д.; убивство в Д. каралося, як звичайне вбивство, смертю без приватного відшкодування. Убитий у Д. і вбивця по екзекуції не могли бути поховані по-християнськи. Тому Д. був рідким явищем серед укр. шляхти й козаків. За царської Росії Д., хоч заборонений, існував на Україні — серед дворянства та офіцерів як інститут «оборони чести». Карний кодекс УССР не знає інституту Д.; вбивство й поранення в Д. карається як звичайне вбивство.


Двоєвір’я, див. Демонологія.


Дворецький Василь, наказний київський полк. за гетьмана Б. Хмельницького, 1659 — 69 полк. київський.


Дворище, назва госп. двора з усіма забудуваннями (також «огнище») на Русі-Україні в передіст. добу. В староукр. праві Д. — госп. одиниця, заснована на кровному спорідненні та спільній власності і спільному відбуванні повинностей. У лит.- руську добу Д. було визнане державою за одиницю оподаткування. До складу Д. входило бл. 40 — 50 осіб того самого роду; чужий міг бути прийнятий (сябр, приймич), але співвласниками Д. ставали тільки його діти. Маєтності Д. складалися з дворів, придатної до обробітку землі і земель поза Д. (пасіки, пасовища), т. зв. вгіддя; розмір власности Д. був різний, від 1 до 18 волок (до 500 морґів). Ділити Д. на півдворища або обтяжувати можна було тільки за згодою всіх його членів. Цей правно-госп. інститут зберігся на Поліссі, Волині, подекуди в Галичині й на Поділлі до волочного переміру в 16 в., коли Д. було заступлене індивідуальною власністю. Д. зокрема відоме на Білорусі; в півд. слов’ян у формі «задруги» проіснувало до 19 в.


Дворічна (IV — 18), с. над р. Осколом, притокою Дінця, р. ц. Харківської обл.


Дворський, або огнищний тіун, в княжий період приватний урядовець князя, що завідував усім його двором. Д. підлягали двірські службовці, т. зв. ключники (функції, подібні до середньовічних палатинів або мажордомів у Зах. Европі). В 13 — 14 вв. компетенції Д. поширилися на публічну адміністрацію і почасти на судівництво.


Дворянство, див. Шляхта.


Дворянський банк, див. Банки.


Дворянські зібрання, становий орган дворянства Рос. Імперії в 18 — 20 вв. Д. з. були губ. і пов. Під час Д. з. вибирали на 3 роки дворянських маршалків (предводителів) губ. і пов.. а до 1860-их pp. і деяких адміністративно-судових урядовців та вирішували різні станові справи. Дворянство через Д. з. мало вплив на місц. адміністрацію.


Дебагорій-Мокрієвич Володимир (1846 — 1926), революціонер-народник укр. роду; 1874 — чл. т. зв. київ. комуни бунтарів; 1875 намагався зняти сел. повстання на Україні; 1879 при арешті в Києві вчинив збройний опір. Засуджений на 15 pp. каторги, втік і 1881 виїхав за кордон; на еміґрації був під значним впливом Драгоманова. Жив перев. в Болгарії. Залишив спогади.

[Дебагорій-Мокрієвич (Дебогорій-Мокрієвич) Володимир (1848, Чернігів — 1926, Чирпан, Болгарія), 1880 виїхав за кордон; 1917 — 22 жив у Києві. — Виправлення. Т. 11.]


Дебальцево (V — 19), м. Сталінської обл., важливий зал. вузол Донбасу, 20 000 меш. (1932); машинобудів. завод.


«Девгенієве діяние», роман про подвиги й любовні пригоди Дігеніса Акріта, перекладний твір княжої доби, що мав вплив на київську літературу. Переклад, як гадають, був зроблений не пізніше 12 — 13 в. безпосередньо з загубленого нині тексту грец. роману 10 в., що виник на підставі візант. епосу про боротьбу греків із сарацинами (арабами). Найстаріший із списків Д. д.», поч. 16 в., був в одному зб. із «Словом о полку Ігореві» й згорів 1812.


Девлет-Ґірей, перекопський хан 1551 — 77; 1551 несподіваним нападом знищив Брацлавський замок.


Де-Воллан Григорій, рос. дипломат, мандрівник та етнограф. Писав про Закарп. Україну (1878) і видав зб. «угро-руських» пісень («Записки Русского Географического Общества», XIII. 1885).


Девонський період, див. Геологія України.


Дев’ята Белзька бригада УГА (також називають Угнівська бриґада), зорганізована в квітні 1919 із угнівського і белзького відтинку фронтової групи «Північ», входила до складу 1 корпусу УГА. В червні 1919 була включена до бриґади оперативна група майора Мартиновича, що діяла на больш. фронті в р-ні Гусятина. Брала участь у боях разом із ін. з’єднаннями 1 корпусу (див. Перший корпус УГА). Командували бриґадою: майор Шашкевич, сотник Фещур, сотник Шмідт, майор Дибуляк і сотник Ґаздайка.


Дедеркали Великі (III — 7), с. на Крем’янеччині (Волинь), р. ц. Тернопільської обл.


Дедько Дмитро (14 в.), гал. боярин за панування Юрія II — Болеслава й Дмитра-Любарта. Після 1340 управляв Галичиною як намісник Дмитра-Любарта, титулуючись «керманич і начальник Руської землі».

[Дедько Дмитро (? — бл. 1349). — Виправлення. Т. 11.]


Дейна (Dejna) Кароль (* 1911), поль. мовознавець, учень Янова, доц. ун-ту в Лодзі. Крім розвідок із поль. діялектології (гол. Шлезьк), праці про укр. говірки Тернопільщини, спроба фонологічної характеристики укр. мови.


Дейнека Петро (* 1898), графік, скінчив Київський Художній Ін-т; в 20-их рр виконав багато графічних праць для в-в Книгоспілка, «Сяйво», «Слово» з виразними ознаками укр. стилю.


Дейницький Омелян (1841 — 1900), гал. педагог, автор перших укр. підручників для гімназій з аритметики й геометрії, виданих в 1870-их pp.


Дейша-Сіоницька Марія (1861 — 1932). оперова співачка (драматичне сопрано), педагог (проф. Московської Консерваторії), родом із Чернігівщини. Співала на сцені оперових театрів у Петербурзі (1883 — 91) й Москві (1891 — 1908); під час ювілею М. Лисенка 1903 виступала в укр. вокальному репертуарі.

[Дейша-Сіоницька Марія (1859, Чернігів — 1932, Коктебель, Крим). — Виправлення. Т. 11.]


Декабристи, учасники таємних орг-цій у Петербурзі й на Україні, що готували держ. переворот, скерований проти самодержавства й кріпаччини; назва походить від невдалого повстання в Петербурзі 14 грудня (декабря) ст. ст. 1825 р. Таємні орг-ції, що стали виникати від 1816 р. перев. серед ліберальних офіцерів, на поч. 20-их pp. оформилися як Півн. Т-во в Росії й Південне на Україні, засноване в 1821; до останнього входили офіцери розташованих тут частин рос. 2 армії; воно поділялося на управи Тульчинську, Кам’янську й Васильківську. Серед керівників були С., М. і І. Муравйови-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін, С. Волконський, В. Давидов. На чолі Т-ва був полк. П. Пестель, автор програмового трактату «Русская Правда», в якому передбачалася ліквідація кріпацтва, рівність всіх громадян перед законом, особисті свободи і «злиття» всіх народів Росії в єдину централізовану екон. розвинену республіку. До Півд. Т-ва 1825 приєдналося засноване 1823 на Волині Товариство З’єднаних Слов’ян, до якого входили П. і А. Борисови, І. Горбачевський, Ю. Люблинський, П. Громницький, А. Кузьмин, В. Бечасний, М. Щепилло, І. Сухинів (Сухиня) та ін.; воно мало в програмі ліквідацію кріпацтва і створення єдиної федеративної дем. республіки слов. народів; Україна як майбутній чл. федерації в їх плянах не згадується. Цим Д. відрізнялися від таємного Малоросійського Т-ва, заснованого на поч. 1820-их pp. і очоленого переяславським маршалком Василем Лукашевичем, що мало на меті унезалежнення України від Росії (т-во припинило діяльність після арешту Лукашевича й розгрому Д.). Після кількагодинного повстання 14. 12. 1825 в Петербурзі й поразки Півн. Т-ва, чл. Півд. Т-ва С. Муравйов-Апостол та М. Бєстужєв-Рюмін 28. 12 (ст. ст.) 1825 зняли повстання Чернігівського полку в Василькові, маючи намір іти на Київ, щоб поширити повстання на Україну, але, не діставши підтримки від ін. військ. частин, були оточені й узяті в полон. С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін були страчені разом із арештованим перед повстанням Пестелем та керівниками петербурзького повстання К. Рилєєвим і П. Каховським. Решта викритих учасників руху Д. були покарані каторгою або висланням у дійову армію на Кавказ (солдатів карали перев. шпіцрутенами). Розмір участи укр. дворянства в змові Д. у повній мірі встановити не вдалося, бо багатьом пощастило знищити компромітуючі документи.

Література: Гермайзе О. Рух декабристів і українство. Україна, VI. 1925; Рибаков І. До іст. Малоросійського Таємного Т-ва. Україна, VI. 1925; Записки и письма декабриста И. И. Горбачевского, вид. 2. М. 1925; Єфремов С. та Міяковський В. Декабристи на Україні. К. 1926; Лисенко М. Декабристський рух на Україні. К. 1954.

Р. М.


Деканат, благочинство, церк.-адміністративна одиниця, що об’єднує деяке число парохій, входячи сама як підрядна одиниця до складу єпархії. Д. керує декан (в Правос. Церкві в Росії — благочинний), який наглядає над духовенством свого Д. і передає та пояснює накази церк. влади. В Правос. Церкві декана вибирає духовенство, а затверджує епархіяльна влада, в Укр.-Кат. — призначає єпископ. Органом місцевого церк. управління є деканальні соборчики, що в них беруть участь священики, а в Правос. Церкві й церковнослужителі, включно з церк. старостами (титарями). В Укр.-Кат. Церкві існували як надрядні адміністративні одиниці для Д. — протопресвітера (у Львівській архидієцезії) і архидияконат (Закарпаття і Крижевецька єпархія).


Декоративна і облицювальна промисловість, досить розвинена на Україні завдяки наявності потрібної сировини. Це насамперед кристалічні гірські породи, розміщені гол. в Укр. кристалічній смузі: ґраніт, базальт, лябрадорит, в меншій мірі волиніт, порфірит й ін. Цінною сировиною для Д. і о. п. є мармур. Тільки частково можна використовувати пісковики, вапняки, доломіти, опоку її ін. Виробництво облицювального каменю (тесаного, шліфованого, полірованого) економічно доцільніше на місці розробки його в кар’єрах (великий відсоток відходів), тільки переробка каменю на щебінь вигідніша на місці застосування, тому Д. і о. п. скупчена в Житомирській і Київській обл. (50% укр. продукції), далі в Дніпропетровській, Вінницькій і Закарп. обл. Досить великий відсоток продукції (30 — 50%) експортує Україна до інших частин СССР, зокрема це стосується лябрадориту, якого немає в ін. частинах СССР. (Див. також Будівельні матеріяли).

Б. В.


Декоративне мистецтво, дуже поширене в іст. розвитку укр. мистецтва в різноманітних галузях пром. мистецтва, яке в найновіші часи називають звичайно ужитковим мистецтвом. Під Д. м. розуміють також вужчу галузь декорації мешкань або хатню культуру й театральну декорацію (див. Ужиткове мистецтво).


Декоративні рослини, рослини, що своїм виглядом, квітами, плодами, листям і запахом служать для прикрас людських осель, садиб, парків, квітників і т. п. Наука декоративного садівництва вишукала і виплекала багато Д. р. На Україні ще з праіст. часів збирали і плекали Д. p., якими прикрашуються оселі й тепер. З цих т. зв. етногр. чи нар. рослин відомі такі: мальва, барвінок, любисток, канупер, пижмо, васильок, м’ята, рута, маруна, ногітки, жовта лілея, півонії, ромашка (рум’янок), сафльор, тоя, лякфіол, шовкова трава. З пізніше засвоєних: чорнобривець, купчаки, настурція, жоржина, гвоздика китайська та ін.; кущі: калина, бузок, жасмин, айлант, троянди та ін.; дерева: липа, біла акація, явір, клен, тополя, ясен, горобина, черемха й ін. По містах, крім згаданих етногр. Д. p., плекають більше т. зв. інтернаціональні: лілеї, нарцизи, тюльпани (чужі і свої), гіяцинти, анемони, косарики (ґлядіолі), петунії, бегонії, пеляргонії, гвоздики, дзвіночки, півники (іриси), левове серце, фіялки, левкої, матіоли, цинії, скабіози, маки, резеду, хризантеми, волошки, лубини, шальвії, вербени, бальзамини, цінерарії, цельозії, стокротки, айстри, фльокси, тютюн пахучий й ін.; кущі, крім згаданих: жовту акацію, різні троянди, білоягідник, кизильники, бирючину, айву японську, маґнолію, форсицію, глід повноцвітий, таволгу (спірея), туї та ін.; дерева, крім згаданих: каштани — білий і рожевий, ялинка, липа срібна й ін. На півдні України, крім вищезгаданих сіль, і міських Д. p., плекають: квіти — шафран, амариліс, теплолюбні лілеї, рускуси, ладанник, камелії, бегонії, леванду, розмарин й ін.; кущі — гортензії, фуксії, олеандри, букшпани, тамариски, тиси, гібіскуси, лаври, мирти, азалії, рододендрони, скумпію, ґранат, різні троянди, плющ, виноград пахучий й ін.; дерева — різні роди акацій, степовий ясен, клен одеський — жовтолистий, каштан їстівний, катальпи, магнолії, гледичію тернисту, кипариси, ялівці, різні японські повноцвіті сливи, черешні, броскви, яблуні, азійські мигдалі, а з тропічних — пальми, орацени, юкку, рафію тощо. В парках (див.) ще платани, софору японську, целтіс, бук червонолистий, клен — цукровий і червоноцвітий й ін. Розсадником і акліматизатором Д. р. на укр. півдні є Никітський ботанічний сад (див.) б. Ялти (Крим) і Ботанічний сад АН УРСР. Крім цих Д. р. в басейнах, ставках та б. фонтанів маємо водяні декоративні квіти: водяна лілея, ірис водяний, бобівник, лотач, рогіз, лепеха і т. п.

Укр. фльора дуже багата на Д. p., однак більшість з них ще не використані. Багато з наших диких Д. р. давно вже культивують на квітниках і в парках ін. країн. Теплий клімат півд. України і багатство місц. й акліматизованої декоративної фльори творять для квітярів України широке поле до праці не тільки в ділянці збирання, ушляхетнення своїх цікавіших Д. p., але й продукування їх та різних імпортованих квітів з пром. метою. Це особливо доцільно при більших півд. містах України з метою експорту їх на північ, до Росії.

М. Боровський


Деліїв, с. б. Галича, Станиславівської обл.; б. села замчище з іст. часів і цвинтарище з 15 в.


Делімарський Юрій (* 1904), хемік, проф., д. чл. АН УРСР. Автор бл. 100 наук. праць з неорганічної хемії, фізико-хемічної аналізи, електрохемії розплавлених солей тощо.

[Делімарський Юрій (1904, Краснопілка, Поділля — 1990). — Виправлення. Т. 11.]


Делоне Лев (* 1891), ботанік, цитолог і селекціонер; проф. ряду високих шкіл на Україні; 1934 — 48 проф. Харківського С.-Г. Ін-ту, з 1948 працював в Ін-ті Генетики й Селекції АН УРСР; має бл. 50 праць.

[Делоне Лев (1891, Петербурґ — 1969, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Делявінь Франц (перша пол. 19 в.), ботанік, один із перших проф. Харківського Ун-ту; „Sur les plantes recherchés des abeilles et les sites, qui leur sont les plus avantageux“ (1808); залишив великий гербарій.


Делямар (Delamarre) Казімір (1796 — 1870), франц. політик, сенатор, ред. часопису „La Patrie“; 1869 подав до франц. Сенату петицію в укр. справі, опубліковану п. н. „Un peuple européen de quinze millions oublié devant l’histoire“.


Де Лямот (De La Motte), архітект кін. 18 в.; виконав проєкт палацу К. Розумовського в Почепі, збудованого укр. архітектом О. Яновським.


Делянов Іван (1818 — 97), граф, 1882 — 97 мін. нар. освіти, відомий реакційними заходами: університетський статут 1884, що викликав заворушення студентів, м. ін. в Києві й Харкові, обмеження при вступі до шкіл для дітей з незаможних родин, закриття вищих жін. курсів, процентова норма для жидів, посилена русифікація нар. шкіл.


Делятин (V — 5), с. м. т. над Прутом, Яремчанського р-ну, Станиславівської обл. 9 000 меш. (1931); солеварні, лісова пром-сть, лікувальні джерела.


Дельвіґ Сергій (1866 — 1944), ген.- полк. Армії УНР, військ. письм., визначний знавець артилерії, з 1919 інспектор артилерії Армії УНР, шеф укр. місії для переговорів у справі перемир’я УНР з Польщею (червень 1919), гол. укр. надзвичайної військ. місії в Румунії 1919. згодом на еміґрації.

[Дельвіґ Сергій (* Москва — † Африка). — Виправлення. Т. 11.]


Делькевич Йосиф (1822 — 1912), історик Церкви, крилошанин перемиської капітули, з 1864 проф. церк. іст. у Львівському Ун-ті; 1868 — 69, бувши ректором Львівського Ун-ту, з В. Ковальським і А. Петрушевичем обстоював у соймі права укр. мови; автор праць: „De cruciatis eorumque origine“, „Praelectiones ex Historia Ecclesiastica“.


Дельфіни, морські ссавці з підряду зубатих китів. Дельфін чорноморський (Delphinus delphis ponticus Barab.). довж. до 2 м, поширений на Україні лише в Чорному м., заселює відкрите море, живиться дрібною рибою. В Чорному й Озівському м. живе також озівський (Phocaena phocaena L.), довж. 1,5 м; малочисленний дельфін чорний, або чорна свиня (Tursiops tursio ponticus Barab.), довж. до 2,5 м. Д. становлять важливий об’єкт ловецького промислу; сало Д. перетоплюють на тран. Кількість Д. в Чорному м. перед війною обчислювали на 700 000 — 1000 000 голів; тепер бл. 500 000; виловлювали до 200 000 штук на рік (з них Туреччина бл. 60 000 — 80 000).


Дембицький Степан (* 1891), укр. гром. діяч в ЗДА, родом з Галичини, в 1922 — 28 pp. гол. Ліґи Горожан і Ветеранів укр. роду.


Дембицький Теофіл (1845 — 1915), гал. гром. діяч, адвокат у Коломиї, опікун молоді й меценат укр. культ. установ. Відписав НТШ свій маєток Белелую, а ін. укр. установам призначив чималі допомоги.


Дембський Віктор (1892 — помер 1931 ?), композитор, закінчив Київський Муз. Ін-т ім. Лисенка (учень Ґлієра й Лятошинського); твори: опера «Повстання», симфонія, соната для фортепіяна, соната для віольончелі, фортепіянове тріо, музика до «Лісової пісні».

[Дембський Віктор (1892 — 1976). — Виправлення. Т. 11.]


Демерджі Яйла, вапняковий масив Кримських гір 1357 м висоти, положений над м. Алушта.


Деметрикевіч (Demetrykiewicz) Володимир (1859 — 1937), поль. археолог, родом із Сх. Галичини, проф. ун-ту в Кракові, консерватор пам’яток старовини, розкопував неолітичні могили та селища б. Дрогобича, Перемишля й Теребовлі, досліджував скельні манастирі, статую Світовида й «кам’яні баби». Праці перев. у виданнях Поль. Академії Наук у Кракові.


Де-Метц Юрій (1861 — 1942), фізик, родом з Одеси; довголітній проф. і гол. катедри фізики Київського Ун-ту; працював над виготовленням етальонів для радіоактивних помірів, автор курсу фізики й ряду монографій; був чл. правління Укр. Асоціяції Фізиків.

[Де-Метц Юрій (1861 — 1947, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Демиденко Тит (* 1894), сучасний аґрохемік і фізіолог рослин, проф. Укр. С.-Г. Академії й Київського Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР; бл. 60 праць.

[Демиденко Тит (1891, Трушівці, тепер Чигиринський р-н, Черкаська обл. — 1959, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Демидів, с. над Дністром, Ходорівського р-ну Львівської обл.; в 1896 р. в Д. знайдено срібний скарб з нараменників, браслетів, ковтків, перстенів і чес. монет 13 — 14 вв.


Демидівка (III — 6), с. на Волинській височині, р. ц. Волинської обл.


Демидчук Марія (* 1901), уроджена Гінка, дружина Семена, гром. діячка в ЗДА; від 1948 — гол. Укр. Переселенчого Осередку в Нью-Йорку.


Демидчук Семен (* 1884), гром. діяч і публіцист в ЗДА; два рази був делеґатом від гал. українців до укр. еміґрації в ЗДА: 1912, в справі орг-ції матеріяльної допомоги для «Рідної Школи», і 1914 — від Заг. Укр. Ради; з того часу постійно живе в ЗДА. Співр. газет «Америка» (ред. додатку „Junior America“), «Свобода», «Укр. Вісник», автор численних статтей і публікацій про укр. справу укр. і англ. мовами, оповідань «Перші образки з Америки». З 1954 проф. УТГІ в Нью-Йорку (див. «Півсторіччя гром. праці д-ра С. Демидчука 1905 — 55». Нью-Йорк 1955).

[Демидчук Семен (1884, Бузьк, Кам’янка-Струмилівський пов., Галичина — 1965, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Демідов Анатолій (1812 — 70), з відомої родини рос. промисловців, підготував і фінансував експедицію для вивчення Півд. України й Криму під проводом франц. інж. і геолога Ле Пле (1837); видав ілюстрований опис експедиції: „Voyage dans la Russie Méridionale et la Crimée...“ (4 тт., 1840 — 42; є також рос., англ., італ. і есп. вид.).

[Демідов Анатолій (* Фльоренція — † Париж), „Esquisse d’un voyage dans la Russie méridionale et la Crimée“ (1838). — Виправлення. Т. 11.]


Демків (Демко) Орест (* 1917), укр. кат. діяч у Канаді (Едмонтон); 1953 — 56 през. Централі Українців Католиків Канади (ЦУКК).


Демографія, див. Людність.


Демонологія укр. має характеристичну особливість: тоді як із запровадженням християнства й офіц. забороною поганського культу (кін. 10 в.) елементи держ. поганської релігії зникли дуже скоро й імена «вищих» богів (Перун, Дажбог, Велес, Стрибог, Хорс та ін.) збереглися лише в літ. пам’ятках, «нижча мітологія» виявилася далеко стійкішою й дожила до недавніх часів. Ця «нижча мітологія», зв’язана з родовими уявленнями та анімістичним світоглядом, який усю природу населяє духами, була старіша походженням, ніж «вищі боги» держ. передхрист. релігії. Вона не вимагала окремих культових місць і жерців («волхвів»): виконавцями культу предків були голова і члени родини. Запровадження християнства, яке не знищило цілком уявлень нижчої мітології, спричинило змішування, поєднання образів останньої з елементами христ. релігії, утворивши «двоєвір’я». Так давні свята календарного циклу, відриваючись від сезонної основи, пов’язалися, напр., з Різдвом і Водохрищами в обрядах і текстах колядок, весняні — з Великоднем; на місце Перуна прийшов св. Ілля, на місце Волоса — св. Власій; стародавні словесні формули часто переплітаються з текстами церк. молитов, зокрема в замовленнях і т. д.; сфера таких явищ була надзвичайно широка.

Усна словесність зберігала донедавна ряд демонологічних постатей. Це «домовики» (або хованці, годованці), що пильнують дому й допомагають господарям, але можуть і шкодити, «доля» — душа предка, яку треба окремо шанувати при відповідних обрядах, «пасічники» — опікуни бджіл, «польовики» — духи, що живуть у полі, прибираючи вигляду людини чи тварини, «лісовики» — злі духи, що пасуть лісових тварин, показуються в подобі людей; близький до лісовика «блуд», що зводить з дороги, і гуцульський «чугайстер», лісовий велетень, небезпечний для нявок. «Водяники» господарюють по ріках, озерах, криницях, женяться з потопельницями (подекуди їх ототожнювали з потопельниками); близькі до них «болотяники», які заманюють людей у трясовину. «Русалки», що живуть по річках, лісах та полях, — це нехрищені діти, дівчата й жінки, які згинули ґвалтовною смертю; старіша назва — «мавки» («нявки», «бісиці») прикладалася перев. до «потерчат» — померлих нехрищених дітей, що часом набирають подоби птахів. З русалками й лісовиками споріднені «богині» («лісниці», «мамуни»). Поряд існувало широке поняття позбавлених специфічних особливостей злих духів — чортів, «нечистої сили» («дідько», «щезник» та ін.). Цей образ виник під впливом уявлень християнства (диявол, сагана) і породив в усній словесності численні оповідання. Так само існує чимало оповідань про мерців-опирів, мабуть зах. походження. Виникло багато оповідань про відьом, себто жінок, зв’язаних із нечистою силою, що накликають посуху, град, відбирають у чужих корів молоко і літають на Лису гору. Існувало повір’я про вовкулаків — людей, що або самі тимчасово оберталися на вовків, або ставали ними через чиїсь чари. Близько до відьом у нар. уяві стояли чарівники, чарівниці, знахарі, ворожки тощо, наділені надприродною силою і здібні впливати на природу і людей (розлучити закоханих, наслати недугу, відвернути град і т. п.). По окремих, перев. віддалених від культ. осередків селах віра в надприродні здібності знахарів і відьом дожила до кін. 19 в., а раніше укр. нар. звичаєве право часом карало підозрілих за використання своїх чарів на шкоду (хоча Україна не знала жорстокостей урядових судів і палення відьом). Численні, багаті демонологічні оповідання містять в собі мотиви різних епох, починаючи з найдавнішої родової доби, що зазнали пізніших нашарувань, зокрема впливів мандрівних сюжетів.

Література. Див. ЕУ I, стор. 249 — 50; Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы. К. 1876; Аничков Е. Язычество и древняя Русь. 1914; Гнатюк В. Знадоби до гал.-укр. демонології. Етногр. Зб., XXV. Л. 1909; Гнатюк В. Знадоби до укр. демонології. Етногр. Зб., XXXIII — XXXIV. Л. 1912; Вовк Ф. Студії з укр. етнографії та антропології. Прага 1928.

Р. M.


Демуцький Данило (* 1893), кінооператор, син Порфира, родом із Київщини; один з найстаріших працівників укр. кінематографії; 1928 — 32 співпрацював із О. Довженком — «Арсенал», «Земля», «Іван». В 40-их pp. зняв ряд фільмів в Узбекістані; з 1947 на Україні — «Подвиг розвідчика», кольоровий фільм «Тарас Шевченко» (з А. Кольцатим та І. Шекером); за фільм «В мирні дні» (1951) Д. дістав міжнар. премію за найкращу операторську роботу в кольоровому фільмі.

[Демуцький Данило (1893, Охматів — 1954, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Демуцький Порфир (1860 — 1927). музика-етнограф і дириґент, наук. співр. ВУАН, гром. діяч (за професією лікар). Організований ним 1892 р. в с. Охматові на Київщині сел. хор, що робив подорожі по Україні, уславився виконанням «нар. примітивів». Д. зібрав понад 1000 укр. нар. пісень, частина яких видана в зб. «Нар. укр. пісні в Київщині». I — II (1905 — 07). Цінна праця Д. «Ліра та її мотиви» (1903).

[Демуцький Порфир (* Янишівка, Київщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Квітка К. П. Демуцький. Етногр. Вісник. К. 1928, II.


Демченко Іван, етнограф-аматор (за фахом лікар), в 1896 — 1900 pp. записав у Манастпрці Липовецького пов. ритуал весілля з мелодіями понад 200 пісень, виданий 1905 — «Укр. весілля з голосами».


Демченко Михайло, сучасний географ, проф. Харківського Ун-ту, учасник укр. наук. експедиції в Центр. Тян-Шань (1931 — 33); праці з ділянки геоморфології Тян-Шаня й Кавказу, зокрема про льодовики.


Демченко Яків (1842 — 1912), гром. діяч-українофіл, мировий суддя, письм. і етнограф; замолоду записував укр. етногр. матеріяли.


Демчук Михайло (1881 — 1941), гром. діяч і педагог, чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР в Станиславові, в 1919 — 22 pp. організатор укр. шкільництва на Закарпатті, згодом учитель гімназії в Перемишлі.


Демчук Петро (* 1900), філософ-марксист, родом з Галичини; викладав у Ком. Ун-ті в Харкові, наук. співр. Укр. Ін-ту Марксизму, належав до «школи Скрипника»; розвідка про М. Зібера (1928), статті перев. з іст. філософії в журн. «Прапор Марксизму», «Гарт», «Пролітфронт» і інш. В 30-их pp. був засланий, дальша доля невідома.

[Демчук Петро (1900, Городенка — 1943). — Виправлення. Т. 11.]


Дем’ян Лука (* 1893), селянин, закарп. гром. діяч і письм. Належав до перших, що почали писати нар. мовою на Закарпатті; побутові оп.: «Чорт на весіллі» (1920), «Відьма» (1924), зб. оп. «Із села» (1943), «Весілля без жениха» (1956).

[Дем’ян Лука (1894, Вижні Верецьки, Закарпаття — 1968, Мукачів). — Виправлення. Т. 11.]


Дем’янчук Василь (* 1897), мовознавець, родом з Галичини, наук. співр. ВУАН, автор праць з укр. граматики, іст. укр. мови, зокрема монографії про морфологію укр. грамот 14 — 15 в., упорядник бібліографії з укр. діялектології.

[Дем’янчук Василь (1897, Надвірна — 1938, Медвеж’єгорськ, Карельська АССР). — Виправлення. Т. 11.]


Дем’янчук Іван (1882 — 1919), клясичний філолог, доц. ун-ту в Чернівцях і Казані, автор підручників для гімназій Галичини. Гол. праці „Comicorum Graecorum fragmenta“ (1913), «Ретор Квінтіліян як педагог» (1914).


Денарій римський, гол. рим. срібна монета респ. і перших 2 в. імператорського часу. Денарії 2 в. по Хр., іноді з деякою домішкою денаріїв другої пол. 1 в., у великій кількості трапляються в знахідках по всій Україні, зокрема на Подніпров’ї і Подністров’ї. Час обігу їх на Україні — 2 — 5 (можливо і 6) в. (Див. також Гроші).


Денбровський Юрій (Єгор), київський маляр і ритівник 90-их pp. 18 в., власник книгарні на Подолі; виготовляв ритини перев. рел. змісту на окремих аркушах.


Дендрологія, див. Лісівництво.


Денис Збіруйський, див. Збіруйський.


Денисенко Леонид (* 1927), графік, нар. у Варшаві, студіював у поль. Держ. Графічній Школі; з 1949 в Австралії; мав ряд індивідуальних виставок; книжна графіка, карикатури, портрети, плякати й ін.


Денисенко Петро (* 1929), легкоатлет з Києва, рекордсмен України й Европи в жердковому стрибку — 4,46 м; зайняв 4 місце на олімпійських іграх 1952 р.


Денисович Іларіон (17 в.), перший ігумен Куп’ятицького манастиря, збирав оповідання про чудеса від Куп’ятицької ікони пресв. Богородиці, які пізніше доповнив, опрацював і видав у Києві 1638 поль. мовою Атанасій Кальнофойський п. н. „Parergon cudów świętych obraza przeczystey Bogarodzice w monastyru Kupiatickim...“


Денисюк Микола (* 1915), видавець і ред.; власник в-ва в Буенос-Айресі (Арґентіна) 1949 — 55, що випускало літ.-мист. місячник «Овид», «Літ. Бібліотеку», «Театральну Бібліотеку», «Політ. Бібліотеку», в яких вийшло кількадесят книжок і 6 альбомів укр. платівок; з 1957 продовжує вид. діяльність у Чікаґо (ЗДА).

[Денисюк Микола (1915, Гвіздець, Коломийщина, Галичина — 1976, Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]


Денікін Антін (1872 — 1947), рос. ген., 1918 — 20 командував, після смерти Корнілова, рос. антибольш. «збройними силами півдня Росії», до яких належала Добровольча Армія і коз. частини Дону та Кубані (див. Кубань і ЕУ I, стор. 540). В армії Д. було чимало офіцерів і добровольців-солдатів, росіян і «малоросів», що їх цілком одверто 1918, за гетьманської влади, вербувала офіцерська мережа, яка охоплювала всю Україну і була в тісному зв’язку з дозволеними владою рос. антиукр. орг-ціями («Объединенный Центр», «Киевский Национальный Центр», т-во «Русь» і ін.). Під час переходу влади до Директорії ці військові, а також багато старшин та адміністраторів гетьманської влади (пов. старости, держ. варта й ін.) тікали на Дін або до Одеси, звідки їх перевозили до армії Д. З весни 1919 Д. почав наступ на Україну, окуповану большевиками, сили яких були зв’язані війною з Армією УНР і боротьбою з повстанцями Григор’єва, Махна та ін. Швидко зайнявши Лівобережжя, Д. у кін. літа почав наступ на Москву (Вороніж, Орел) і на Правобережжя. Наступ супроводився посиленою аґітацією («Осваг») за «єдину неділиму Росію», погромом укр. культ. орг-цій і шкіл, безпосередньою забороною призначати в адміністрацію осіб, відомих попередньою діяльністю в укр. установах і укр. симпатіями. При наступі військ Д. частини ген. Бредова вдерлися в зайнятий укр. військом Київ (31. 8. 1919), і почалися воєнні дії (див. ЕУ I, стор. 522-23). що тривали у вересні-грудні 1919 до відступу білої армії. В безвихідних умовах бльокади з боку Антанти, епідемій, браку постачання Начальна Команда УГА підписала 17. 11. 1919 договір про входження УГА до складу «збройних сил півдня Росії»; цей договір, що спричинив політ. кризу в УГА, силою фактів став недійсним через швидкий відступ білої армії усім фронтом у грудні 1919, Поразка її була зумовлена реставраторською монархічною політикою Д., зокрема його розправою з кубанською Крайовою Радою (див. ЕУ I, стор. 541), яка спонукала кубанські війська покинути фронт. На Україні, відразу після окупації, запілля військ Д. було вже раз-у-раз паралізоване діяльністю укр. повстанців різних течій, що бачили в Д. носія дорев. ладу. Криза в білій армії призвела до усунення Денікіна; командування рештками його військ перебрав Вранґель.

P. M.


«Денниця», укр. літ.-наук. журн., виходив 1880 в Станиславові за ред. І. Верхратського.


Денцівка, нар. муз. інструмент, зокрема на Гуцульщині: відміна сопілки з готовим свищиком, довж. — 1/2 м.


„День — Den“, незалежна карпаторуська газ., щоденник, потім тижневик, друкувалася латинкою, виходила з перервами в Нью-Йорку 1921 — 27; її замінила «Родина» в Клівленді, Огайо.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.