[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 497-509.]

Попередня     Головна     Наступна





Депортація, примусове виселення до віддалених місцевостей порядком адміністративного або судового рішення (див. Заслання).


Де Пуле Михайло (1822 — 85), рос. письм. і педагог, був інспектором Полтавського Кадетського Корпусу; друкував спогади про Харківський Ун-т 40-их pp., зокрема про П. Гулака-Артемовського, А. Метлинського, М. Костомарова, Я. Щоголева («Вестник Европы», 1874), писав про Марка Вовчка, а також про мазепинців («Малороссийские эмигранты при Петре Великом»).


Деражно (III — 7), с. над р. Горинь на Зах. Волині, р. ц. Рівенської обл.


Деражня (IV — 8), с. м. т. на сх. Поділлі над р. Вовк, притокою Богу, р. ц. Хмельницької обл., 5 000 меш. (1932); добування торфу. 30. 7. 1919 битва 2 корпусу УГА з большевиками, восени 1919 бій частин армії УНР з білим військом ген. Бредова.


Дергачі (III — 17), с. м. т. над р. Лопанню, притокою Дінця, р. ц. Харківської обл.; механічний завод.


Дергунець, укр. танок 18 в.; музика до нього збереглася в рос. журналі «Музыкальныя Увеселенія» (1774).


Деревій звичайний, кривавник (Achillea Millefolium L.), рослина з родини кошичкоцвітих; вивар із квіток і молодих частин уживають на чай, який п’ють при шлункових хворобах і простуді, сік із свіжого листя дають до ран.


Деревляни, слов. плем’я в укр. Поліссі, по р. Прип’яті, Горині, Случі й Тетереву, з орг.-політ. осередком у м. Іскорості (тепер Коростень). В пол. 10 в. остаточно завойовані київським князівством; Іскорость був спалений, і з деревлянської землі створений київський уділ з осередком у м. Вручому (тепер Овруч). Д. повністю увійшли до складу українського народу. Археологічні досліди В. Антоновича («Раскопки в стране древлян», 1893) та П. Третьякова («Восточнославянские племена», 1948).


Деревник, або жимолость (Lonicera). кущ із родини козолистих, росте по лісах; на Україні м. ін. поширені: Д. звичайний (L. xylosteum L.), декоративні — Д.-козолист, або козолист (L. caprifolium L.), і Д. татарський (L. tatarica L.); в Карпатах росте Д. чорний (L. nigra L.).


Деревообробна промисловість, див. Лісова й деревообробна промисловість.


Дереворит, відбитки з дерев’яних клішів, на яких вирізуються рисунки, як окрема галузь ґраверства, був відомий на Україні в першій пол. 16 в. і досяг особливого розквіту в 17 — 18 вв. У найстарішому кирилівському друку Фіоля «Октоїх» (Краків 1491), що поширювався гол. чином на Україні, вміщені дереворити, що близько стоять до нюрнберзьких дереворитів ґотичного стилю. В пол. 16 в. у Львові був славетний ґравер Лаврентій Филипович, що мав свою малярську школу, де навчав виконувати Д. Л. Филипович, правдоподібно, виконав Д. Євангелиста Луки у першому датованому друку — «Апостол» 1574 р. Дереворити друкарні в Острозі кін. 16 в. виявляють впливи Венеції. Високого мист. рівня були Д. друкарні в Стрятині й Крилосі в перших pp. 17 в. З поч. 17 в. створилася своєрідна києво-львівська школа Д. У Києві поширилася тематика Д., з’являються дереворити іст. і побутового змісту, портрети, пляни міст та ін., із своєрідною декоративною манерою різання. В першій пол. 18 в. в Києві визначаються дереворитники: Тимофій Петрович, Тарас Левкович Земка, А. Клирик і особливо дуже продуктивний Ілля. Після 1654 р. помітний підупад Д.; розмірно краще він розвивався у Львові та Уневі (Мина, Василь Ушакевич, Доротей, Іван Глинський). До великого розвитку приходить Д. у добу укр. барокко 17 — 18 вв., хоч із ним успішно конкурують досконаліші для друку мідерит і сталерит. Перші бароккові майстрі Д. Є. Завадовський і Д. Сінкевич залюбки вживали укр. мотивів. У Києві кращі майстрі — М. Семенів, Теодор А., А. Тит та ін.; також що досить довго плекається Д. у Почаєві та ін, невеликих друкарнях. В 19 в. поширюється популярне (нар.) дереворитництво, зокрема на теми побутові й анекдотичні, що визначається своєрідним стилем. Гол. осередки нар. Д.: Львів, Почаїв, Унів, Київ (Поділ), Борзенський прв. на Чернігівщині. В 50 — 60 pp. 19 в. виник механізований Д. для друку, під назвою ксилографії, з гол. осередком у Києві. В кін. 19 і на поч. 20 в. почалося відродження мист. Д.; над ним працювали О. Кравченко, В. Конашевич, О. Куль- і чицька, А. Середа. В новіші часи дереворити високого мист. рівня дали М. Бутович, Л. Ґец, С. Левицька, В. Касіян, М. Кричевський, В. Масютин, П. Холодний (старший) і П. Холодний (молодший), С. Налепинська-Бойчук, І. Падалка, І. Іванець, О. Рубан, О. Сахновська, М. Осінчук, Я. Музикова, П. Обаль, О. Довгаль, Н. Хасевич, Я. Гніздовський, М. Білинський та ін.

Література: Січинський В. Іст. укр. ґраверства. Л. 1937; Січинський В. Укр. дереворит. Арка, III — IV. Мюнхен 1948.

В. Січинський


Дерев’янко Микола (* 1885 ?), інж.-технолог, механік, д. чл. НТШ; дир. механічного департаменту Мін-ва Шляхів УНР; згодом на еміґрації в Польщі; праці з ділянки експлуатації паротягів, патент на екон. спалювання вугілля в паротягах.


Дерегус Михайло (* 1904), маляр і графік, родом із Слобожанщини. Скінчив Харківський Художній Ін-т, в 1935 — 41 доц. малярства й рисунку в цьому ін-ті. Після війни працює в Києві. Різноманітний в тематиці й техніці мистець, вихований в період шукань 20-их pp., зазнавши гострої критики, особливо за експресіонізм літографій до вид. «Енеїди» Котляревського (1937) і за націоналізм серії творів, присвячених Б. Хмельницькому (1946), Д. перейшов до офіц. трактування укр. минувшини й став одним із керівників Спілки Радянських Художників України. Серед малярських праць «Драмгурток» (1937), «Колгоспне свято» (1935); серед графічних, м. ін., — цикл «Катерина», «Кодня», серія «Шляхами України», ілюстрації до творів Гоголя, до «Лісової пісні» Л. Українки, до нар. і іст. пісень та ін.

[Дерегус Михайло (* 1904, Веселе, Харківщина). — Виправлення. Т. 11.]


Дереза (Caragana frutescens D. C, Caragana frutex L. C. Koch.), невеликий кущ з родини стручкових, із жовтими квітками; поширена в лісостеповій і степовій смузі.


Дерекал Данило, коз. полк., 1621 був із 3 000 козаків у війську Сагайдачного під Хотином.


Дерен (Cornus), кущ, інколи деревце до 6 м висоти з родини деренуватих, росте по лісах і узліссях; деревина тверда — вживається в токарстві, на палиці, з овочів виготовляють наливки. На Україні поширені: Д. звичайний, або кизіль (C. mas L.), і Д. свид або свидина (C. sanguinea L.) декоративна.


Дереш Петро (* 1899), письм. з Галичини, збірки «Кумис», «Оповідання», «Карійська гребля» (1934).


Дерещенко Петро, див. Дерещук Петро.


Дерещук (Дерещенко) Петро (* 1884 ?), держ. інспектор Запор. корпусу армії УНР 1919; керував протибольш. повстанням 1920 на Уманщині, 1921 розбитий в бою, на процесі 1923 в Умані, до якого було притягнуто 70 обвинувачених і свідків, засуджений на 10 р. ув’язнення; 1928 звільнений, 1929 знову заарештований; дальша доля невідома.


Державець, також намісник-державець, пізніше староста-державець, у Лит. Князівстві урядовець місц. великокняжої адміністрації з публічними (адміністративними і судовими) та приватними (управитель великокняжих дібр) функціями. Під управу Д. входила територія розмірів пізнішого староства, яку також називали державою. Д. залежав від намісника — воєводи землі. Державцями називалися також особи з ген. і полкової коз. старшини, що на Гетьманщині користувалися ранґовими маєтностями, а згодом і всі великі землевласники.


Державин Володимир (* 1899), літературознавець і критик, працює також в галузі заг. і порівняльного мовознавства, клясичної філології та орієнталістики. Проф. (від 1940) Харківського Ун-ту і (від 1946) УВУ, тепер в Баварії; д. чл. НТШ. З позицій чистого естетизму опрацював поетику зах.-евр., укр. неоклясицизму і т. зв. празької («вісниківської») школи. Автор численних праць, м. ін.: «Лірика й гумор у Шевченковому Журналі» (зб. «Шевченко», 1928); «О русском литературном языке Г. Ф. Квитки-Основьяненка» (зб. «Квітка-Основ’яненко», 1929); «Проблема клясицизму та систематика літ. стилів» (зб. «МУР», II. 1946); «Поезія М. Зерова і укр. клясицизм» (М. Зеров „Sonnetarium“, 1948); „Gelb und Blau, modeme ukr. Dichtung in Auswahl“ (1948), літературознавчі розвідки, критичні статті, переклади з нім., франц. і англ. символістів та неоклясиків і з античної поезії.

[Державин Володимир (1899, Петербурґ — 1964, Авґсбурґ, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Державна варта, поліція за гетьмана П. Скоропадського, утворена законом з 18. 5. 1918. На чолі Д. в. стояв Департамент Д. в. при Мін-ві Внутр. Справ, а в губерніях і повітах вона підлягала губ. і пов. старостам. У великих містах стояли резервні дивізіони кінних вартових, а на залізниці служив окремий корпус зал. варти.


Державна Дума, неповноправний парлямент в Росії в 1906 — 17 pp.; вибиралася на основі куріяльної системи; створена була у наслідок революції 1905 царським маніфестом з 17. 10. 1905, що визначав обмежені законодавчі компетенції Д. Д. Вибори до 1 і 2 Д. Д. дали можливість українцям у Росії вибрати своїх представників; між ними були свідомі укр. діячі, а також звичайні селяни. В 1 Д. Д. (27. 4. — 8. 7. 1906) і 2 Д. Д. (20. 2. — 2. 6. 1907) існувала укр. парляментарна фракція: в 1 — 44 чл., в 2 — 47 чл., яка згодом оформилася в Українську Думську Громаду з власною політ. програмою. Видатні члени в укр. фракції 1 Д. Д.: І. Шраг (гол.), П. Чижевський, В. Шемет, А. В’язлов і з селян — М. Онацький, Г. Зубченко, А. Грабовецький та ін., в укр. фракції 2 Д. Д.: М. Рубіс, о. А. Гриневич, С. Нечитайло, В. Хвіст й ін. Офіціозом фракції 1 Д. Д. був «Украинский Вестник», 2 Д. Д. — «Рідна Справа — Думські Вісті». Більшість укр. депутатів одночасно належала до спільної фракції нерос. народів — Союз Автономістів. 1 і 2 Д. Д. були розпущені царським урядом.

З і 4 Д. Д. (1907 — 12, 1912 — 17) були обрані на новій виборчій основі (закон 3. 6. 1907), що обмежувала представництво селян, робітників та нац. меншостей, даючи перевагу землевласникам; більшість у ній мали рос. праві групи. Між членами 3 і 4 Д. Д. свідомих українців було мало, і вони не створили власної фракції чи представництва. В Д. Д. укр. й ін. поступові депутати часто підносили питання про переслідування укр. преси, про потребу укр. шкільництва, про рос. репресії в Галичині тощо, але ці інтервенції не мали практичних наслідків.

Література: Лотоцький О. Сторінки минулого, III. В. 1934.

Р. М.


Державна інспектура, орган політ. доглядачів, призначуваний із представників політ. партій і заведений урядом УНР при більших військ. частинах. Гол. держ. інспектором при Штабі Дійової Армії був В. Кедровський; при окремих частинах — Романченко, Олексіїв, Дерещук, Горобець, Антонюк й ін. Д. і. перестала існувати в грудні 1919.


Державна Капеля Бандуристів УРСР, створена 1935 р. у Києві, після об’єднання капель Полтавської і Київської, під керівництвом М. Михайлова. 1941 p., під нім. окупацією, капеля прийняла назву: Укр. Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка. Мист. керівник Г. Назаренко, згодом Г. Китастий. Створена після 1941 р. нова Д. К. Б. найвизначніший ансамбль бандуристів на Сов. Україні, в її репертуарі, поза традиційними думами й піснями, багато нових, пропаґандивних, творів. Постійно ґастролює, часто виїжджаючи, зокрема, в пром. р-ни поза Україною.


Державна мова, визнана законом урядова мова в державі, обов’язкова для держ. адміністрації, судівництва й шкільного навчання. В багатонац. державах мова панівної нації стає Д. м.; за нею визнається першість і ряд прероґатив перед недерж. мовами. Становище ін. мов“ у державі визначає спеціяльне мовне законодавство, яке в багатонац. країнах є досить складне і відображає наявну в них мовну політику. Поняття Д. м. порівняно нове; воно виникло з розвитком нац. держави та конституціоналізму. В середньовіччі ролю теперішньої Д. м. виконувала латинська мова, якою виготовлялися держ. акти; згодом латинську мову витиснули нац. мови.

На укр. землях урядова мова в давню й сер. добу мала деякі ц.-слов. елементи, згодом і поль. У В. Князівстві Лит. урядування провадилося канцелярським варіянтом укр. мови, з сильними білор. і поль. запозиченнями. Така ж мова була урядовою на Гетьманщині з тим, що згодом посилилися рос. впливи. В Рос. Імперії становище рос. мови як держ. й урядової було виключне аж до революції. В Австро-Угорщині було кілька урядових мов; в Угорщині, в межах якої до 1919 перебувало Закарпаття, Д. м. була угорська. В Галичині під Австрією Д. м. була нім., однак з 1867 в держ. урядуванні її замінила поль. мова. Укр. мову теоретично визнано 1786 «крайовою, народною і нац. мовою (Landes-, Volks- und Nationalsprache)», але це не мало ніякого практичного значення. Так само визнання за укр. мовою 1867 стану другої крайової мови в Галичині не міняло її підрядного становища супроти поль. мови. На Буковині урядування провадилося нім. мовою, але укр. мова як одна з трьох крайових мала часткове застосування в держ. установах, гол. в суді. За часів Укр. Держави 1917 — 20 Д. м. була затверджена укр. мова, при ґарантії прав мов меншостей. Закон Дирек торії УНР з січня 1919 про укр. Д. м. нормував її вживання та права мов меншостей. В ЗО УНР УНРада ухвалила мовний закон 15. 2. 1919, 1 артикул якого визнавав Д. м. на території ЗУНР — українську.

Сов. законодавство не знає поняття Д. м. Вживається іноді визначення «офіційна мова» для рос. і мов нац. республік. 144 ст. конституції СССР говорить про мови союзних республік, себто мови нац. більшостей, які творять союзні республіки. Під прикриттям тези про рівноправність мов фактично в загальносоюзному маштабі становище Д. м. належить російській. В УССР урядування провадиться в держ. установах респ. значення та в місц. органах укр. мовою; в цих установах рос. мова, як також урядова в УССР, має рівнорядне значення, а в загальносоюзних навіть на Україні — майже виключне.

За поль. і рум. влади на Зах. Укр. Землях поль. та рум. мови були визнані держ. і урядовими мовами (про становище укр. мови під цими режимами див. Мовне законодавство). На Закарпатті, як і в усій Чехо-Словацькій республіці в 1919 — 39 pp., Д. м. була т. зв. чехословацька, себто чеська і словацька; укр. мова мала вигідніше становище, ніж мови ін. меншостей; фактично це була друга урядова мова на Закарпатті. 1938 — 39 урядування провадилося перев. укр. мовою. У схваленій соймом конституції 15. 3. 1939 Д. м. Карп. України визнано укр. мову (§ 4).

В. Маркусь


Державна нарада, неперіодична нарада різних держ. органів УНР: членів Директорії, уряду, Трудового Конґресу, його комісій, представників партій і армії для розгляду важливих політ. справ. Важливі наради відбувалися в Києві (16. 1. 1919), Рівному (5. 5. 1919), Кам’янці Подільському (25. 10. 1919), Ялтушкові (8. 11. 1920).


Державна Народна Рада, тимчасовий законодавчий орган, що мав бути скликаний згідно з законом, затвердженим гол. Директорії 12. 11. 1920. Скликана була в лютому 1921, вже на чужій території, т. зв. Радо Республіки.


Державна Наукова Бібліотека ім. Короленка в Харкові, одна з найбільших бібліотек на Україні. Заснована 1886, при найближчій участі Д. Багалія, на засоби приватних осіб, зокрема мецената Б. Філонова, як Харківська Громадська Бібліотека з початковим фондом 1 700 примірників. У 1917 бібліотека мала 177 000 томів, з великим укр. відділом; перед війною 1941 — 45 2 300 000 томів. Під час війни загинуло бл. 700 000 томів. До 1950 будівлі бібліотеки відбудовані, і 1956 вона налічує понад 3 000 000 примірників. Від 1922 бібліотека одержує 1 обов’язковий примірник друкованих видань, від 1932 — 2. Великий фонд стародруків складає 13 000 примірників, є багато чужомовної літератури. Бібліотека провадить наук. роботу з бібліотекознавства й бібліографії.


«Державна Нація», неперіодичний орган Леґії Укр. Націоналістів у ЧСР, виходив у Празі 1927 — 28; ред. П. Кожевников, співробітники Д. Демчук і М. Сціборський; її змінила «Розбудова Нації».


Державна приналежність, див. Громадянство.


Державна Публічна Бібліотека Академії Наук УРСР, найбільша наук. й публічна бібліотека України. Заходи до заснування її почалися 1917 за Центр. Ради; 2. 8. 1918 видано закон гетьманського уряду про утворення Національної Бібліотеки Української Держави в Києві як самостійної установи при ВУАН. 1919 її перейменували на Всенар. Бібліотеку України. Бібліотека поповнювалася перев. з дарованих, конфіскованих або купованих приватних книгозбірень та установ і закладів Києва (Колеґії Ґалаґана, Центр. Ради, частина бібліотеки Київського Ун-ту та ін.). На поч. 1919 бібліотека мала 100 000, 1920 — 500 000, а 1921 — 1000 000 томів; 1923 вона дістала частину бібліотеки Київської Духовної Академії — 155 000 томів; 1925 з катедри св. Софії та з манастирів — 52 000. На поч. 30-их pp. Всенар. Бібліотеку злито з Бібліотекою УАН, пізніше АН УРСР. З 1948 вона дістала нинішню назву. На поч. війни 1941 — 45 вона налічувала понад 5 000 000, а разом із стародруками, рукописами й неосвоєними фондами бл. 7 000 000 томів. Під час війни ДПВ АН УРСР зазнала великих втрат; в 1955 р. за офіц. даними вона налічує понад 5 000 000 книг і журналів, 7 000 000 примірників газет та ін. видів друкованої продукції. Особливо велику вартість має відділ стародруків, що налічує бл. 300 000 книг, з них 500 інкунабулів; багаті колекції евр., слов. і укр. стародруків 16 — 18 вв. Рукописний відділ має бл. 200 000 старослов. і пізніших рукописів, рукописи, автографи, особисті архіви багатьох укр. письменників та ін.

[Державна Публічна Бібліотека Академії Наук УРСР, див. також Центральна Наукова Бібліотека Академії Наук УРСР. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Каталог книг Библиотеки Университета св. Владимира, I — V. К. 1854 — 58; Систематический каталог книг Библиотеки Киевской Духовной Академии, I — XIII. 1890 — 1915; Систематический каталог книг Киево-Печерской Лавры, I — II. К. 1908 — 12; Маслов С. Відділ стародруків Бібліотеки УАН. Вісті УАН, I — II. К. 1936; ЕУ I, стор. 1011 — 12.

І. К.


Державна Рада (Государственный Совет), вища законодавча палата в Рос. Імперії; див. Парлямент.


Державна Рада (Reichsrat), законодавчий орган в Австр. Монархії; див. Парлямент.


Державна Скарбниця, в центрі й по губерніях та повітах, переховувала держ. податкові гроші, держ. цінності і дорогі метали, була уповноважена за всіх урядів укр. держави видавати також держ. кредитові знаки. Керував Д. С. мін. фінансів.


Державне Видавництво України (ДВУ), одне з найбільших сов. в-в на Україні, засноване 1919 в Харкові як Держвидав. В 20-их pp. під впливом редакторів в-ва, між якими були М. Хвильовий, А. Любченко й ін., та керівників-прихильників курсу українізації, як С. Пилипенко, Ю. Войцехівський, відіграло чималу ролю, видаючи дедалі більше книжок укр. мовою, зокрема підручників і творів красного письменства, між ними серії клясиків укр. літератури, твори сучасних письменників і перекладні з зах.-евр. мов (див. Перекладна література). ДВУ притягало до співпраці велике число кваліфікованих авторів, редакторів, рецензентів і перекладачів. У секторі періодичних видань виходили журнали: «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Літ. Ярмарок», «Гарт», «Нова Ґенерація» і «Плуг». Наявність кваліфікованого літ. редакторату, очоленого В. Щербаненком, вплинула на те, що видання ДВУ відіграли чималу ролю в ширенні нормалізації укр. літ. мови в дусі ВУАН. В 1930, з поч. гострішого натиску на укр. культ. процес, ДВУ було перетворене на Державне Видавниче Об’єднання, що керувало специфікованими в-вами, які, після чисток і реформ 1931 — 38 pp., перетворилися на мережу нинішніх держ. в-в (див. Видавництва).


Державне право, одна з основних галузей публічного права, що реґулює питання устрою держави й визначає правні стосунки між державою і її громадянами. Основним джерелом Д. п. є держ. конституції; звідси також назва конституційного права. Укр. Д. п. — див. ЕУ I, стор, 636 — 53, Д. п. УРСР — ЕУ I, стор. 670 — 77, а також відповідні гасла в ЕУ II, зокрема конституції УНР, ЗУНР, УССР, Гетьманська держава.


Державний Ансамбль Танцю УРСР, заснований 1945 р. в Києві, виконує перев. укр. нар. танці й танці народів СССР; відбув багато ґастролів по республіках Сов. Союзу й «нар. демократій»; мист. керівник В. Вронський, з 1957 П. Вірський, гол. дириґент З. Остапенко († 1956), опісля І. Іващенко, балетмайстер О. Опанасенко, нині С. Сергеєв.


Державшій арбітраж, спеціяльний судово-адміністративний інститут в СССР для полагодження маєткових спорів, гол. з приводу виконання договірних зобов’язань між держ., кооп. та гром. установами і підприємствами різних галузей. Спочатку існували арбітражні комісії при центр. і респ. та обл. радах нар. госп-ва. 1931 створено Д. а., органи якого діють при уряді СССР, урядах союзних та автономних республік і обл. виконавчих комітетах. Крім них, існують т. зв. відомчі арбітражі в межах одного мін-ва для розгляду спорів між підприємствами й установами даного відомства. Розгляд справ провадить держ. арбітр і представники сторін. Рішення можуть бути змінені вищим органом Д. а. або, в адміністративному порядку, тим органом, при якому діє даний Д. а. Здійснення рішень Д. а. може відбуватися засобом примусового адміністративного виконання. Д. а. здійснює також контрольні функції над діяльністю госп. установ, інформуючи вищі держ. й партійні органи та прокуратуру про різні недоліки.

Д. а. в СССР саме цим своїм адміністративно-примусовим характером принципово різниться від клясичного розуміння арбітражу, широко застосовуваного в несов. країнах.

Р. М.


Державний Банк УНР, перетворений із Київської Контори рос. Держ. Банку за Центр. Ради 6. 1. 1918 і уповноважений випускати держ. кредитові білети (див. Банкноти).


Державний Драматичний Театр, створений був у Києві восени 1918 за ухвалою Ради Міністрів Укр. Держави (28. 8.), стараннями Театральної Ради, гол. її члена артистки Н. Дорошенко. Режисери Б. Кривецький і О. Загаров надали йому виразного реалістично-психологічного напряму. Серед акторів були із старшої ґенерації Г. Борисоглібська, І. Замичковський, Ф. Левицький, з молодих — Н. Дорошенко, Сидоренко, В. Кречетов, Карпенко, Коханенко, Тинський та ін. (театр містився на Меринговській вул.). Д. Д. Т. виставляв п’єси Винниченка, Ібсена, Гавптмана, «Лісову пісню» Лесі Українки, «Мірандоліну» Ґольдоні. 1919 Д. Д. Т. був об’єднаний з Держ. Нар. Театром, але через обставини війни скоро перестав існувати.


Державний контролер, найвищий контрольний орган в УНР і за влади гетьмана на Україні. Д. к. мав становище міністра. Його контролеві підлягала вся госп. діяльність держ. установ і кредитові операції банків. Держ. контроль в Укр. Державі (1917 — 20) був організований подібно до контролю в кол. Рос. Імперії. Пост Д. к. посідали О. Золотарьов, Г. Афанасьев, С. Петров, Д. Симонів, О. Лотоцький, І. Кабачків.


Державний Народний Театр у Києві, існував у сезоні 1918 — 19 р. під мист. керівництвом П. Саксаганського при участі М. Заньковецької, Л. Ліницької, Л. Шевченка й ін. (грав у приміщенні Нар. Дому). Театр, маючи в програмі своєї діяльности поступовий перехід від традиційного побутового репертуару до зах.-евр., встиг здійснити успішні вистави «Розбійників» Шіллера і «Урієль Акоста» Ґуцкова. 1919 Д. Н. Т. злився з Держ. Драматичним Театром.


Державний секретар, чл. уряду за УНР і гетьманату, що відповідав Генеральному писареві за Укр. Центр. Ради. За гетьмана пост Д. с. займали: М. Гіжицький, І. Кістяковський, С. Завадський, а за Директорії І. Сніжко, М. Корчинський, Л. Шрамченко, В. Оніхімовський. Державними секретарями називалися також члени уряду ЗУНР (див. Державний Секретаріят).


Державний Секретаріят Західньо-Української Народної Республіки, виконавчий орган влади уряду ЗУНР, створений Укр. Нац. Радою спочатку як тимчасовий Д. С. 9. 11. 1918. Перший склад Д. С: К. Левицький, гол. і секретар фінансових справ, В. Панейко (закордонні справи), Л. Цегельський (внутр. справи), Д. Вітовський (військо), С. Голубович (юстиція), О. Барвінський (освіта і віроісповідання), С. Баран (зем. справи), Я. Литвинович (торгівля й пром-сть), І. Мирон (шляхи), О. Пісецький (пошта й телеграф), І. Макух (публічні роботи), A. Чернецький (праця й суспільна опіка), І. Куровець (суспільне здоров’я), С. Федак (гол. харч. уряду). За політ. складом перший Д. С. був коаліційним: заступлені були всі гал. партії з перевагою нац.-демократів. 4. 1. 1919 в Станиславові після реорганізації УНРади утворено новий склад Ради Д. С. — С. Голубович (гол., фінанси, торгівля й пром-сть), B. Панейко (закордонні справи), Л. Цегельський (керуючий справами Д. С. закордонних справ у відсутності В. Панейка, який поїхав на мирову конференцію), І. Макух (внутр. справи), Д. Вітовський (військо), О. Бурачинський (судівництво), А. Артимович (освіта й віроісповідання), М. Мартинець (зем. справи), І. Мирон (шляхи, пошта й телеграф), М. Козаневич (публічні роботи). В цьому складі взяли участь також фахівці — безпартійні. В лютому 1919 Д. Вітовський і Л. Цегельський димісіонували; держ. секретарем військ. справ став В. Курманович, а на товариша держ. секретаря призначено П. Бубелу; товаришем держ. секретаря закордонних справ став М. Лозинський, керування справами цього секретаріяту перебрав у квітні 1919, після виїзду М. Лозинського до Парижу, С. Витвицький. Такий склад Д. С. залишився до червня 1919, себто до передання всієї влади ЗО УНР диктаторові Є. Петрушевичеві. Функції Д. С. виконував уряд Головноуповноважених Диктатора. (Про діяльність Ради Д. С. див. ЕУ I, стор. 532 — 33, Чубатий М. Державний лад на Західній Області УНР. Л. 1921 і Лозинський М. Галичина в pp. 1918 — 20. Відень 1922).

За М. Лозипським


Державний Сенат, найвищий судовий орган за гетьманату П. Скоропадського; був створений на місце Генерального Суду, що існував за Центр. Ради, законом з 8. 7. 1918. Д. С. складався з 3 ген. судів: адміністраційного, цивільного і карного. Організований на зразок рос. Правительствующого Сенату, Д. С. тимчасово прийняв його реґлямент та рос. процесуальне право. През. Д. С. гетьман іменував М. Василенка; «предсідателями» ген. судів були: адміністраційного — Д. Носенко, цивільного — Гусаківський і карного — М. Чубинський. Крім них, іменовано 45 сенаторів. При Д. С. та кожному з ген. судів був призначений прокурор.


Державний Симфонічний Оркестр УРСР у Києві, один з найбільших муз. ансамблів республіки (понад 100 артистів), провадить діяльність із 1937 під керівництвом дириґента Н. Рахліна (тепер також К. Симеонова).


Державний Український Народний Хор, створений і очолений Г. Верьовкою в 1943 p., належить до найкращих хорів в УССР, зберігає і пропагує традиції укр. нар. виконання, але репертуар його обтяжений сов. пропаґандивними піснями, провів ряд ґастролів по Україні й ін. республіках Сов. Союзу.


Державні селяни, категорія селян у царській Росії 18 — 19 вв., визнавана «вільними сіль. обивателями», в противагу до поміщицьких селян. Д. с. займали держ. землі й були зобов’язані, крім плачення податків, виконувати натуральні повинності й платити чинш. На Україні до Д. с. належали також: селяни кол. держ. маєтків Польщі і кол. манастирських маєтків, вільні хлібороби, кол. військ. поселенці, селяни-однодвірці, жид. селяни й ін. В сер. 19 в. число Д. с. становило понад 4 000 000, себто 41% сел. населення; найбільше Д. с. було на Лівобережжі (67% заг. числа Д. с. на Україні), далеко менше на Правобережжі (16%) й на Півд. Україні (16,5%). Повинності Д. с. падали на них важким тягарем; до того ж на Правобережжі вони виконували панщину в держ. маєтках. У висліді цього селяни зубожіли й не могли виконувати свої повинності; частина відходила на заробітки на півд. України або наймалась у поміщиків. 1839 скасовано панщину Д. с., а Мін-во Держ. Маєтків, очолене гр. П. Кисельовим, перевело деякі реформи в системі податків, зем. наділів та в місц. управлінні сіль. громад. Царський указ з 1866 р. дав можливість Д. с. викупити свої наділи відразу або щорічними платежами. Новий закон 1885 встановляв обов’язковість викупу земель Д. с., за які вони вносили викупні платежі.

P. M.


Державні Фахові Курси, офіц. назва високих фахових шкіл у Львові під час нім. окупації 1941 — 44 pp.; існували факультети: мед., ветер., фармацевтичний, техн., аґрономічний, лісовий; викладова мова — нім., викладали українці, поляки й німці; в 1942 — 43 р. ч. студентів — українців було 1776 (в 1932 р. бл. 300) і бл. 600 поляків.


Держирука Володимир (1882 — 1932), гр.-кат. свящ. в Галичині, укр. гром. діяч і журналіст в ЗДА з 1910, автор популярних оповідань, драматичних картин і комедій, композитор рел. пісень, ред. тижневика «Заокеанська Русь» (в 1910 p.).


Держко Степан (1912 — 42), чл. ОУН, організатор протинім. резистансу в Дніпродзержинському й Донбасі; закатований у нім. в’язниці.


Держплян, Державна плянова комісія при Раді Міністрів УССР (комітет — при уряді СССР), центр. орган госп. плянування; в перші pp. сов. влади заг.-госп. плян опрацьовувала Вища Рада Народного Господарства, пізніше спеціяльна комісія, яку мав Совєт Труда і Оборони. Д. опрацьовує проєкти п’ятирічних плянів та в їх межах річні пляни (див. П’ятирічка). Д. існує в заг.-союзному маштабі при Совєті Міністрів СССР і при уряді УССР; по областях, в містах і р-нах існують плянові комісії. Гол. Д. УССР з 1954 є А. Барановський.


Дерихвіст (Glareola), птах з ряду куликів, довж. тіла 25 см; на Україні поширені в степовій смузі: Д. степовий( G. nordmanni Nordm.), перелітний (зимує в Африці) і Д. луговий середземноморський (G. pratincola L.).


Деркач (Crex crex L.), птах з родини пастухуватих, до 25 см довж., подібний до сірої курочки, живе в піймах річок, по вогких луках і болотах; пром. значення не має.


Деркач Григорій (1846 — 1900), актор і антрепренер т. зв. «русько-малоруської трупи», що невдало виступала в Парижі в 1894 р. Після цих ґастролів тереном його діяльности став Сибір та Сер. Азія. Сам Деркач був добрим актором і особливо вславився в ролі. Шельменка-денщика в однойменній п’єсі Г. Квітки-Основ’яненка.

[Деркач Григорій, м. б. Георгій (* Катеринослав — † Томськ, Сибір). Справжнє прізвище Любимов. — Виправлення. Т. 11.]


[Деркач (Деркачов) Ілля. — Доповнення. Т. 11.]


Деркач Марія (* 1896), літературознавець, родом з Галичини; старший наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка АН УРСР; праця над рукописною спадщиною І. Франка й Л. Українки й статті про них.

[Деркач Марія (1896, Струсів, Тернопільщина — 1972, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Деркул, ліва притока дол. Дінця, довж. — 165 км, сточище — 5 200 км², несудноплавна; б. її впадіння знайдено найдалі на сх. України розташовану старопалеолітичну стоянку мустьєрської доби (досліджували П. Єфименко, 1924 — 26, і С. Замятнін, 1933).


Дерлиця Микола (1866 — 1918), гал. письм., гр.-кат. свящ.; зб. оповідань «Композитор», оп. «Воєнний дідич».


Дерманський манастир, б. Дубна, заснований кн. Костянтином Острозьким 1602 (перший ігумен І. Борискович); туди ж була перенесена частина друкарні з Острога, керована Дем’яном Наливайком; 1604 — 05 в Д. м. видрукувано «Октоїх», «Діялог про правос. віру» й ін. Ченці вчили грец., латинської і слов. мов і займалися перекладами. Архимандритом Д. м. був (1625 — 33) полоцький архиєп. М. Смотрицький після переходу на унію, пізніші митрополити й єпископи Терлецький, Жоховський (17 в.), у 18 в. Вінницький, Володкович, Рилло, Ростоцький. 1821 рос. уряд відібрав Д. м. у Василіян і передав правос. ченцям з Острога. До 1920 в Дермані існувала церк.-учительська школа; пізніше була відкрита єпархіяльна дівоча школа, згодом перетворена на укр. приватну гімназію (до поч. 30-их pp.).


Дермань (III — 7), с. на Волині, Мізоцького р-ну, Рівенської обл., відоме Дерманським манастирем.


Дерюгин Іван (* 1928), киянин, рекордсмен України в модерному п’ятиборстві, чл. олімпійської команди, що здобула золоту медалю у дружиновому модерному п’ятиборстві на 16 олімпійських іграх у Мелбурні (1956).


Деслав (справжнє прізвище Слабченко) Євген (* 1900), кінорежисер, родом з Києва; від поч. 20-их pp. на еміґрації, з 1925 працює в кіні — 1925 — 39 в Парижі, 1943 — 53 в Мадріді, тепер в Ніцці. Ряд фільмів, м. ін. «La marclie des machines» (1928), «La nuil electrique» (1929), «Monlparnasse» (1931), «Revelacion» (1948), La Baladiela de los ties aniores» (1951); участь у міжнар. фестивалях (почесний диплом у Венеції 1956).

[Деслав (справжнє прізвище Слабченко) Євген (1898 — 1966, Ніцца, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Десна, ліва притока гор. Бога, впадіння вище м. Вінниці, довж. — 85 км., сточище — 1 300 км².


Десна, найбільша притока Дніпра, до якого впадає з лівого боку (6 км вище Києва); довж. — 1 126 км (в тому ч. 705 км у межах УССР), сточище 88 840 км². Д. випливає на Смоленщині, її долина в гор. течії низька й болотиста, нижче Брянську правий берег стає високим, від впадіння Сейму Д. сильно розширюється і ділиться на відноги, нижче Чернігова правий берег знижується, а б. Остра Д. пливе низькою болотистою рівниною аж до свого впадіння. Ширина Д. на території України 60 — 250 м, сер. глибина б. 3 м. Період замерзання — від поч. грудня до поч. квітня. Д. судноплавна від Новгорода Сіверського (535 км від впадіння); по Д. провадиться сплав дерева на Україну. Гол. пристані: Новгород Сіверський, Макошине, Чернігів, Остер.


Десняк (справжнє прізвище Василенко) Василь (* 1897), критик-марксист і сов. публіцист, активний у 20 — 30-их pp., родом з Київщини; чл. КП(б)У, співр. і ред. київських та харківських журналів і газет, на поч. 30-их pp. фактичний ред. журн. «Критика». Статті про марксистську методологію в літературі, про Лесю Українку, Винниченка, Кобилянську й ряд ін. Після заслання в 30-их pp. доля невідома.


Десняк (справжнє прізвище Руденко) Олекса (1909 — 42), письм., родом з Чернігівщини; автор ряду творів у дусі вимог офіц. сов. критики: романи про війну 1917 — 20 pp. «Десну перейшли батальйони» (1937) і «Полк Тимофія Черняка» (1938), присвячений комсомолові «Удайріка» (1938), повість «Тургайський сокіл» (1940) — про сов. революцію в Казахстані, ряд оповідань з воєнною тематикою.

[Десняк (справжнє прізвище Руденко) Олекса (* Бондарівка, Сосницький пов. — † Павлівка Друга, Лозівський р-н, Харківська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Десята дивізія СС, одна з двох дивізій (10 і 11) Групи СС, перетвореної на весні 1919 з Корпусу СС. Див. Січові Стрільці.


Десята Янівська бриґада УГА (також Яворівська бриґада), зформована в квітні 1919 з частин, які облягали Львів від півн., під командуванням полк. А. Долуда. входила до складу 1 корпусу, відзначилася в боях на поль. фронті під Брюховичами, Лисою Горою, Куликовом, Новим Селом, Гартфельдом, Каменобродом, Белзом, згодом під Плуговом. Вигнанкою; на больш. фронті боролася в Армійській Групі ген. А. Кравса під Вінницею, Калинівкою, Кордилівкою, Юр’ївкою, Микуличами й 31. 8. 1919 ввійшла до Києва. Її командиром був сотник Франц Кондрацький.


Десятина, див. Міри.


Десятина, рід церк. податку, відомий на Україні в княжу і сер. добу. Первісно Д. давав князь єпископові як десяту частину своїх річних прибутків. Володимир В. призначив Д. всіх своїх прибутків на збудування й утримання Десятинної Церкви в Києві. Пізніше цей податок поширився на населення й був призначений на утримання парафіяльного духівництва. В часи Лит.-Руського Князівства Д. не була унормована для укр. духівництва. В 17 — 18 вв. вона зникла, залишаючись у формі тільки деяких постійних оплат від громади й парафіян для духівництва. Як місц. звичай ці оплати грішми й натурою під назвою Д. збереглися до першої світової війни на Закарпатті.


Десятинна церква в Києві, перша і найбільша мурована церква, збудована кн. Володимиром в 986 — 93 pp., присвячена пресв. Богородиці; кн. Володимир давав на церкву десяту частину своїх прибутків, звідки походить назва. Під час навали татар 1240 р. пошкоджена і на поч. 17 в. була напівзруйнована. Митр. П. Могила на частині руїн збудував невелику церкву св. Миколи. В 1828 — 42 pp. рос. адміністрація розібрала рештки руїн і спорудила на них нову церкву у візант.-моск. стилі, що не мала нічого спільного з первісною будовою і навіть займала меншу площу. Д. ц. 19 в. була знесена з наказу сов. адміністрації в 1928 р. Збережені під землею фундаменти первісної Д. ц. свідчать про те, що будова була тринавна з широким опасанням навколо, посереднього характеру між базилікою і центр. типом. Плян і врятовані деталі, як саркофаги, мозаїкова підлога, капітелі колон, фраґменти фресок і мозаїк та ін. свідчать про мистецтво Херсонесу і ранню добу візант. стилю.

В. С.


Десятинщики, дрібні селяни Півд. України, які в кін. 18 і в 19 в. орендували землю у великих землевласників за десяту частину урожаю. Власники землі й держава були зацікавлені в швидкому заселенні степової України, і тому вони здавали поселенцям землі в оренду за порівняно низький натуральний чинш. Перехід у власність селян оброблюваної ними землі частково здійснився лише в останні десятиріччя перед світовою війною порядком викупу.


Десятирічка, див. Десятирічна школа.


Десятирічна школа, побутова назва — десятирічка, офіц. — середня школа. Запроваджена в УССР з 1934 p., після того як практика виявила незадовільний стан підготови до навчання в високих школах системою семирічок і профшкіл; реформа була проведена на Україні одночасно з реставрацією ун-тів. Д. ш. становить нині в УССР основний тип повної заг.-осв. школи (поряд із паралельно існуючою професійною); нормально охоплює учнів із 7 до 17 pp.; перші 4 кляси Д. ш. відповідають початковій школі, перші 7 — семирічній (неповній сер.); атестат Д. ш. дає, теоретично, право на вступ до високої школи. Програмою Д. ш. наближається до рос. сер. передрев. школи з перевагою годин на математику, фізику, хемію й природознавство; обов’язкова одна чужа мова, латинська вивчається в дуже небагатьох школах. Програма насичена елементами сов. політ. пропаґанди (антирел. наставлення, больш. тлумачення іст. і культ. процесів і т. д.). Створена в період наступу русифікації, Д. ш. в програмі й практиці посилено реалізує цю настанову (велике ч. годин на рос. мову й літературу, вивчення іст. лише як історії СССР і багато ін.). Копіюючи рос. гімназії в орг. формах (словесна система навчання, оцінки, орг-ція іспитів, нагороди, уніформа, клясні вихователі, учнівські щоденники і т. д.), Д. ш. в справі виховання величезну ролю віддає ком. партії й комсомолові. У зв’язку з виразним урядовим курсом на обмеження вступу до високих шкіл і на збільшення кадрів сер. фахівців, після 1952, а особливо 1956 Д. ш. зменшує ч. годин на заг.-осв. предмети, вносить дедалі більше елементів техн. навчання, прикріпляється для виробничої практики до підприємств і таким чином наближається до проф.-техн. школи.

Числові дані про Д. ш. в УССР за останні 20 pp.:

Роки — ч. шкіл — учнів (в тис.)

1937/38 — 2 601 — 1756,1

1940/41 — 4 435 — 2 591,4

1950/51 — 3 223 — 2 127,1

1955/56 — 5 985 — 3 160,7

1955/56 в містах УССР було 2 497 шкіл (1 720 600 учнів), в селах — 3 488 (1 440 100 учнів). Порівняно з цим 1914 р. на території теперішньої УССР було 480 сер. шкіл (в тому ч. 20 сіль.) з 149 500 учнів (з них 3 630 в сіль. школах).

М. Г.


Десятковий лад, суспільна й військ. орг-ція слов’ян в доіст. і ранньоіст. добу; на території України існував поділ на десятки (рід), сотні (ширший рід) і тисячі (плем’я). Із занепадом родового ладу й постанням територіяльного поділу — десяток покривався з верв’ю, сотня — з волостю, а тисяча — з землею-державою. Д. л. залишив сліди у військ.-адміністративній орг-ції княжої Руси-України, зокрема у функціях десятського й тисяцького. Десяток на Січі — найнижча військ. одиниця, з десятником на чолі, що складалася з 30 — 50 осіб, призначених для коз. вишколу. Сотня збереглася на Гетьманщині як військ. й адміністративна одиниця.


Десятова-Шостенко Наталя (* 1889), ботанік, герботанік, систематик, проф. Харківського Фармацевтичного Ін-ту; вивчала рослинність асканійського степу й Присівашшя, систематик родини Labiatae, співавтор «Фльори УРСР»; разом з М. Клоковим: «Перегляд укр. чебреців Thymus» (1927), «Чебреці України» (1932) й ін.; тепер на еміґрації у Франції.


Десятський, десятник, орган місц. влади в княжій Україні; гол. десятка, найменшої військ.-адміністративної одиниці. Д. виконував функції поліційного характеру. Назва Д. збереглася й за лит.-руської доби для визначення допоміжного сіль. урядовця. В царській Росії Д. — найнижчий урядовець у сіль. громаді. В УГА десятник — другий підстаршинський ступінь.


Детройт (Detroit), м. в стейті Мічіґан в ЗДА, 1 850 000 меш. (1950), осередок автомобільної пром-сти. Одно з найбільших укр. скупчень в ЗДА — в Д. та його околицях живе до 50 000 (?) осіб укр. походження. Є 5 гр.-кат. парохій (в тому ч. 2 закарп.), З правос. 1 згромадження укр. баптистів і 1 реформованих євангеликів; 2 нар. доми, 2 щоденні школи (гр.-кат.) і 1 недільна (правос); капеля бандуристів ім. Т. Шевченка.


Децикевич Володимир (1865 — 1946), гал. гром. діяч, 1906 — 1916 шеф гал. департаменту у мін-ві внутр. справ у Відні; від 1916 до розпаду Австрії віцепрез. намісництва у Львові; 1. 11. 1918 передав йому свій і уряд останній австр. намісник Галичини, ген. Гуйн; 1920 — 28 чл. кол. гал. «Самоврядного Виділу», 1928 — 38 чл. сенату в Польщі від УНДО. В 1921 — 25 pp. гол. Кураторії Укр. Високих Шкіл у Львові і проф. адміністративного права Укр. Тайного Ун-ту, 1927 — 32 гол. Т-ва Прихильників Освіти, від 1930 р. гол. Кураторії Укр. Нац. Музею ім. митр. А. Шептицького у Львові; в 1933 р. гол. Укр. Кат. Союзу.


«Дешева Книжка», в-во, осередок допомоги масовій освіті у Львові 1935 — 39; видавало двотижнево популярні іст. й політ. брошури (тираж 9 — 15 000), місячник, а з 9 ч. двотижневик «Самоосвітник» (1936 — 39, тираж 18 — 22 000), місячник «Молодняк» (1937 — 39), серію «Нова Сцена» (1937 — 38, ред. В. Ковальчук), пропаґандивну газ. «Геть з большевизмом» (1938, ред. І. Мітрінґа), «Календарі молодого українця» та ін. Видавець В. Кунанець, ред. Р. Паладійчук.


Джалалій (Джеджалій) Філон, полк. прилуцький, згодом кропивенський, тат. роду. Один з найближчих і найвпливовіших помічників Б. Хмельницького, учасник багатьох боїв, починаючи з 1648 p., під Берестечком 1651 — наказний гетьман. Виконував важливі дипломатичні місії, зокрема очолював укр. посольство в Істанбулі 1648, яке уклало союз із Портою.


Джам-Булат-Кануков, див. Кануков Джам Булат.


Джанкой (VIII — 15), м. в півн.-сх. степовій частині Криму; зал. вузол, р. ц. Кримської обл.; 10 000 меш. (1933); мотороремонтний, овочеконсервний заводи. У квітні 1918 р. Д. здобув Запор. корпус Армії УНР від большевиків.


Джарилгацька затока (VII — 13), затока Чорного моря на сх. від лиману Дніпра, 43 км довж., 9 км шир. частково відділена від моря піщаною Джарилгацькою косою.


Дженоккі (Genocchi) Джованні (1860 — 1926), італієць, місіонер Пресв. Серця, проф. св. Письма в Духовній Семінарії в Равенні, чл. Апостольської Делеґації в Сирії і Царгороді, місіонер у Новій Ґвінеї й Перу, 1920 — 23 апостольський візитатор України.


Джерела, див. Підземні води.


Джерелянка (Bombina bombina L.), безхвоста земноводна тварина, до 5 см довж., поширена по всій Україні на болотах, заболочених річках, озерах.


Джерсі-Сіті (Jersey City), м. в ЗДА, недалеко Нью-Йорку, бл. 500 000 меш., в тому ч. понад 1 000 укр. родин. Д.-С. — один із найстаріших і найважливіших укр. осередків в ЗДА; в Д.-С. з 1893 р. виходить щоденник «Свобода», з 1903 має свій осідок Український Народний Союз; парохії — укр.-кат. (бл. 800 родин) із щоденною школою, закарпатська (бл. 150 родин) і правос. (бл. 150 родин), бл. 20 різних укр. орг-цій і 50 укр. підприємств.


Джиджора Іван (1880 — 1919), історик, гром. діяч і публіцист, родом із Підгаєччини (Галичина); учень М. Грушевського; д. чл. НТШ, співр. його видань. Як публіцист друкувався в «Ділі» й «ЛНВ» (псевд. Ignotus). В 1919 військ. командант Рави Руської. Праці Д. присвячені майже виключно іст. Гетьманщини 18 в. (з доручення Археографічної Комісії НТШ Д. студіював архівні матеріяли в Москві). Друковані в «ЗНТШ» розвідки «Україна в першій пол. 1738 р.» (1906), «Реформи Малорос. Колеґії на Україні в 1722 — 23 pp.» («Наук. Зб.» 1906), «Екон. політика рос. правительства супроти України в 1720 — 30 pp.» (1910 — 11), «До історії ген. військ. канцелярії» (1912) та ін. були видані окремою збіркою п. н. «Україна в 1 пол. 18 в.» (1930).

[Джиджора Іван (* Заставці — † Рава Руська). — Виправлення. Т. 11.]


Джінґіс-Хан, Темуджін (1155 — 1227), монгольський завойовник, засновник величезної імперії, в якій об’єднав монгольські племена, Півн. Китай, Сер. Азію; 1223 військо Д.-Х. розбило дружини укр. князів і половців на р. Калці.


Джуґашвілі Йосиф, див. Сталін.


Джулинка (V — 10), с. на сх. Поділлі над р. Богом, р. ц. Вінницької обл.


Джулинський Лев (1849 — 1924), церк. письм., гр.-кат. свящ. у Лапшині (Галичина), видавав часопис «Посланникъ» (1889 — 1911), місячник «Книжечки місійні», серії «Руський Амвон», «Ілюстровані життя святих» та ін.; випустив латинкою молитовник для греко-католиків у Зах. Галичині.


Джурин, с. Білобожницького р-ну, Тернопільської обл. над р. Джурин (гал. Поділля) на шляху Бучач — Чортків; у травні 1919 перемога 2 і 14 бриґад УГА над поль. військами.


Джурин (V — 9), с. на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл.; кустарна ганчарна пром-сть.


Джурин, ліва подільська притока Дністра.


Джурчи, кол. назва с. Первомайське (Крим).


Джус Володимир і (* 1895), укр. промисловець в ЗДА родом з Галичини, винахідник нового типу прикріплювача «фестенер», використовуваного в авіяції, власник фабрики «Джус Фестенер Ко Інк», заснованої 1933 в Вест Айсліп, і фабрик в Англії, Франції й Канаді; фундатор і през. Укр. Ін-ту Америки (1952).

[Джус Володимир (1895, Чернихівці, Збаразький пов. — 1964, Вест Айсліп, Лонґ-Айленд, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Джут, див. Конопледжутова промисловість.


Джянніні (Giannini) Амадео (* 1886), італ. правник-інтернаціоналіст, проф. ун-ту, знавець сх.-евр. справ; д. чл. НТШ. Працював на дипломатичній службі як амбасадор; гол. Т-ва Італ.-Укр. Приязні. Автор ряду публікацій з міжнар. права й іст. дипломатії, м. ін. «La Grande Ucraina» (1947).


Дзауджикау, див. Орджонікідзе.


Дзбанівський Олександер (* 1870), муз. рецензент і композитор, працював у Петербурзі 20 pp., автор хорових творів та пісень для молоді.

[Дзбанівський Олександер (1870, Маньківка, Київщина — 1938, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Дзбановська (1871 — 1937), акторка, більше співачка (драматичне сопрано); працювала у Т-ві братів Тобілевичів (90-і pp.), згодом у трупі О. Суслова. Зійшла зі сцени бл. 1920 р. Найбільший успіх мала в ролі Катерини (опера М. Аркаса).


Дзвиняч, с. на гал. Підкарпатті, Богородчанського р-ну Станиславівської обл.; копальня земного воску.


«Дзвін», зб. за ред. І. Франка, з’явився 1878 у Львові як продовження 3 — 4 кн. конфіскованого місячника «Громадський Друг»; «,Д.» теж був конфіскований, його наступником був зб. «Молот» (1879), після конфіскації якого вид. припинилося.


«Дзвін», вид. спілка В. Винниченка, Ю. Тищенка і Л. Юркевича, заснована 1907 р. в Києві, випустила зб. «Д.», а 1913 — 14 видавала місячник «Д.»; в 1919 — 21 під фірмою «Д.» у Відні вийшла зб. літ. творів В. Винниченка і його спомини «Відродження нації», твори Сірого, Черкасенка, кілька підручників та ін.; дир. в-ва був Ю. Тищенко.


«Дзвін», літ.-наук.-мист. і гром.-політ. місячник соц.-дем. напряму, виходив у Києві 1913 — 14 (до поч. війни, всього вийшло 19 чч.), фінансований Л. Юркевичем. Фактичні редактори: Д. Антонович, з 4 ч. — В. Левинський. Серед співробітників були В. Винниченко, Леся Українка, М. Вороний, Г. Чупринка, С. Черкасенко, Д. Антонович, Х. Алчевська, Л. Юркевич (Рибалка), В. Садовський, К. Миргородський, Д. Донцов, із чужинців — А. Луначарський і ряд ін.


Дзвінкі приголосні, приголосні, вимовлювані з участю голосниць. Укр. мова має Д. п. губні б, в, зубні д, з, дз, середньопіднебінні ж, дж, задньопіднебінний ґ і гортанний г. Кожний Д. п. має допарка глухого, що має в засаді таку ж вимову, за винятком в, г, що відбігають артикуляцією від своїх глухих допарків ф, х, координуючися з ними не так фонетично, як фонологічно. Укр. мова — єдина слов. мова, що зберігає дзвінкість приголосних не тільки в кінці слів (як сербо-хорватська мова), але також у середині слів перед глухими приголосними, за винятком почасти деяких префіксів і приголосного г (казка вимовляється з з, але легкий здебільша з х замість г). Ця риса втрачена одначе в півд.- зах. говірках. Див. ще Глухі приголосні.


«Дзвінок», ілюстрований двотижневик для дітей і молоді, виходив у Львові 1890 — 1914, спочатку як вид. В. Шухевича, з 1892 орган Руського, згодом Укр. Пед. Т-ва; ред. В. Шухевич (1890 — 95), В. Білецький (1896 — 1902 і 1904 — 08), К. Малицька (1903), К. Гриневичева (1909 — 11), І. Крип’якевич (1912 — 14); ілюстратор І. Косинин; серед співробітників були Л. Глібов, Г. Барвінок, І. Дем’янчук, Д. Йосифович, С. Ковалів, М. Козоріс, М. Коцюбинський, У. Кравченко, І. Липа, О. Островський, І. Франко, Г. Хоткевич, Л. Українка, Є. Ярошинська й ін. «Д.» визначався високим пед. і мист. рівнем.


«Дзвіночок», ілюстрований місячник масового поширення, призначений гол. для дітей села, вид. «Укр. Преса», виходив у Львові 1931 — 39 за ред. Ю. Шкрумеляка, ілюстрації Е. Козака; в 1937 — 39 «Д.» випускав бібліотеку для молоді «Ранок» за ред. В. Калини.


Дзвони. Відливання Д. як окрема галузь людвисарства на Україні в старі часи було дуже поширене, і виробництво стояло на високому техн. і мист. рівні. Укр. літописи згадують Д. в Новгороді Сіверському 1146 p., Галичі 1259 p., Д. кн. Володимира Васильковича († 1288). В 1382 р. у Львові працював відливач Д. Nicol. Найстаріший збережений дзвін церкви св. Юра у Львові 1341 р. має напис, що дзвін відлитий «при князи Дмитриї». Дзвін 1473 р. був донедавна у твердинній церкві в Сутківцях на Поділлі. Іст. відомості є про Д. у Володимирі на Волині 1346, на Корняктівській вежі у Львові 1571, в Зимному на Волині 1587 р. Відливання Д. провадилося в старі часи звичайно на місцях їх призначення. Збереглися іст. відомості про відливання Д. у Галичі (13 в.), Львові (14 — 17 вв.). Гарним зразком львівської відливарні був дзвін церкви в Розділлі 1653 р. Великого розвитку цей промисел досяг на Придніпров’ї в 17 — 18 вв. Найстарішим був відомий дзвін Сулиминської церкви на Переяславщині 1629 р. З київських людвисарів 17 в. відомі Іван Степанів і Опанас Петрович. Останній відлив дзвін Видубецького манастиря 1690 p., з написом, що це зроблено коштом полк. Герцика «за гетьманства Мазепи». Ін. дзвін Спаського манастиря в Новгороді Сіверському, майстра І. Андрієвича 1698 p., має герб І. Мазепи і вірш, присвячений гетьманові. На Чернігівщині в 1929 р. знайдено дзвін відомого військ. людвисаря К. Балашевича з датою 1699 p., ваги 640 кг, з гербом і зображенням І. Мазепи на весь зріст. У пол. 18 в. великі відливарні дзвонів були в Бродах (Дублянського 1747), в Чорному Острові на Поділлі (людвисаря Василя 1772 p.), на Закарпатті. В 19 в. людвисарство на Україні підупало, але до 1 світової війни відливання Д. провадилося на багатьох підприємствах, зокрема на Зах. Україні.

1930 р. на весні, ніби з потреби в кольорових металях для машинобудівництва, большевики розпочали здіймання Д. з церков. При цьому було знищено ряд іст. Д. по всій Україні.

Література: Badecki K. Ludwisarstwo lwowskie. Л. 1921; Модзалевський В. До історії укр. ліярства. Зб. Секції Мистецтва УНТК. К. 1921; Дзвони. Біднов В. «Ελπις» V. B. 1931; Січинський В. Металеве виробництво. Нариси з історії укр. промисловости. Л. 1936.

В. Січинський


«Дзвони», літ.-наук. місячник кат. напряму, виходив у Львові 1931 — 39, за матеріяльною підтримкою митр. А. Шептицького і ректора Й. Сліпого; ред. колеґію, очолювану о. Й. Сліпим, складали о. М. Конрад, о. Г. Костельник і М. Чубатий; ред. П. Ісаїв, серед співробітників були Н. Королева, У. Самчук, Ю. Липа, У. Кравченко, К Гриневичева, І. Антонич, К. Чехович, М. Гнатишак, С. Шелухин і ін. При журн. виходила «Бібліотека Дзвонів» (м. ін. окремі твори У. Самчука, Н. Королевої, І. Антонича).


Дзвоник (Campanula L.), рослина з родини дзвоникуватих; найбільше поширений на Україні Д. розлогий (С. patula); Д., дуже різноманітний, плекають для прикраси.


Дзвоновський (Dzwonowski) Ян (17 в.), поль. ген., поет-сатирик. В його зб. «Sejmu walnego domowego artykutów 6» (1625) надруковано укр. гумористичні пісні про козака Плахту і пісню козака Плахти (пісню про Кулину), популярні твори невідомого автора. Досліджували їх І. Франко і М. Возняк.


Дзержинське (III — 8), кол. Романів, с. м. т. на сх. Волині, р. ц. Житомирської обл.; скляний завод, фабрика сукна і мебльово-возова пром-сть.


Дзержинське (V — 18), кол. Щербинівка, м. в Донбасі, р. ц. Сталінської обл., 13 000 меш. (1926); вугільна пром-сть, коксохем. і керамічний заводи. Засноване 1860 р. як шахтарське селище.


Дзерович Маркіян (* 1899), лікар, гал. кат. діяч, в 1933 — 40 pp. през. Ген. Ін-ту Кат. Акції в Галичині, в 1945 — 55 pp. в’язень в СССР, тепер у Відні.

[Дзерович Маркіян (1899 — 1967). — Виправлення. Т. 11.]


Дзерович Юліян (1871 — 1943), гал. педагог, церк. і осв.-культ. діяч, гр.-кат. свящ., крилошанин; довголітній катехит і дир. сер. шкіл, 1913 — 18 викладач катехитики Львівського Ун-ту, з 1928 доц., 1930 проф. Гр.-Кат. Духовної Семінарії і Богословської Академії у Львові; діяльний чл. управ і гол. численних т-в, зокрема «Рідної Школи», «Просвіти» (гол. 1939), Учительської Громади, Т-ва Св. Апостола Павла (гол.), Т-ва Св. Андрія тощо; ред. церк. журналів; праці на пед. й рел. теми, зокрема «Катехитика» (1930), «Педагогіка».

[Дзерович Юліян (* Смільно, Брідщина, Галичина — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Дзєдушицький, див. Дідушицький.


Дзик Мелетій (17 в.), ігумен Кирилівського манастиря в Києві, оборонець незалежности укр. Церкви від моск. патріярхів; 1666 їздив як представник київського духівництва до Москви в справі вибору митр., прихильник київського митр. Нелюбовича-Тукальського та гетьмана Дорошенка.


Дзиндра Євген (* 1913), скульптор, закінчив Львівський Ін-т Пластичного Мистецтва, виставляється з поч. 40-их pp.; працює у Львові; композиція «Каменярі» й ін.

[Дзиндра Євген (* Димівка, Львівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Дзиндра Михайло (* 1920), скульптор з Галичини; тепер на еміґрації. Брав участь в мист. виставках у Німеччині й Нью-Йорку.

[Дзиндра Михайло (* 1921). — Виправлення. Т. 11.]


Дзісь Володимир (1903 — 44), гал. журналіст, співр. «Нового Часу», згодом (1933 — 39) видань Фронту Нац. Єдности («Перемога», «Батьківщина», «Укр. Вісті»), 1941 — 42 співр. «Укр. Слова» в Києві; в’язень поль. і больш. тюрем.


Дзюбинський Володимир (1860 — 1927), рос. гром. діяч родом з Поділля; відбув заслання в Сибірі за участь у народовольському русі; в 3 і 4 Держ. Думі був лідером групи трудовиків, послідовно обстоював укр. домагання нац. автономії, вільного культ. розвитку, школи рідною мовою і т. ін.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.