[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 562-582.]

Попередня     Головна     Наступна





Донбас, див. Донецький басейн.


Донець, руський город на половецькому пограниччі, відомий у 12 в.


Донець (-Захаржевський). Григорій († 1691), полк. ізюмський і харківський 1668 — 91; розбудував оборонну лінію Слобідської України (Валки, Зміїв, Мерефа й ін.), збудував кріпость Ізюм, Курязький манастир. Успішно відбивав напади татар, зокрема розбивши їх під Золочевом 1680. Сини його Федір і Костянтин і внук Михайло Донець-Захаржевські були ізюмськими полковниками.


Донець Михайло (1883 — 1941), визначний оперовий співак-бас і театральний діяч. Почав мист. діяльність 1908 в рос. опері Зіміна. В 1919 один із співтворців першої Укр. Опери (разом із композитором Я. Степовим і актором-солістом М. Микишею). 1925 активний учасник українізації опери в Харкові; від 1927, після українізації Київського Театру Опери, безперервно працював у Києві. Розстріляний 1941 за відмову евакуюватися при відступі сов. військ із Києва. При надзвичайному силою і діяпазоном голосі, Д. кожну партію пов’язував із цікаво поданим сценічним образом. З укр. репертуару визначався в ролях козака Чуба («Різдвяна ніч» М. Лисенка), Карася («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Голови («Утоплена» М. Лисенка), а особливо — Тараса Бульби (опера Лисенка) й Захара Беркута («Золотий обруч» Б. Лятошинського), побудованих у пляні монументальної героїки, втілення нар. мудрости й патріотичної волі. З не меншим успіхом Д. виконував партії світового репертуару, зокрема в операх «Кармен» (Цуніґа), «Севільський цирульник» (Дон-Базіліо), «Казки Гофмана» (Копеліюс, Дапертутто, Міракль), «Золотий півник» (Додон), «Лякме» (Ніляканта), «Міньйон» (Льотаріо) та ін. Свою артистичну діяльність Д. пов’язував із гром. і пед., працюючи в Київській Консерваторії. Залишив «Театральні спогади» («Вечірній Київ» 1936).

[Донець Михайло (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: До 25-ліття артистичної діяльности М. І. Донця. Зб. статтей. К. 1933.

В. Р.


Донецька низовина, вузька низовина, що простягається уздовж лівого берега р. Дінця між ним і Придеснянським плято (частина Середньої височини) на півночі; на зах. переходить у Придніпровську низовину, на сх. — в Долішньо-Донську (див. ЕУ I, стор. 59). Д. н. складається з трьох терас, з яких перша, заплавна, є підмокла, повна озер і стариць, друга, вища, надзаплавна, являє собою піщану рівнину, вкриту подекуди надмами і сосновими лісами; третя тераса, вкрита лесом і поділена притоками Дінця на ряд рівнинних плято та порозрізувана балками.


[Донецька область. — Доповнення. Т. 11.]


[Донецьке, Донецьк. — Доповнення. Т. 11.]


Донецький басейн (Донецький кам’яновугільний басейн, Донбас), Донеччина, основна паливна база і найважливіший пром. р-н України й усієї Сх. Европи, область потужної кам’яновугільної пром-сти, металюрґії, важкого машинобудування і хем. пром-сти; найбільше на Україні скупчення населення. Д. б. лежить в півд.-сх. частині України між сер. і дол. течією р. Дінця на півночі і півн. сході і Приозівською височиною та Приозівською низовиною на півдні; площа бл. 23 000 км². Д. б. це територія, що на ній шари продуктивного карбону виходять на поверхню; вона покривається приблизно з територією Донецької височини або Донецького кряжу. На зах., півн., схід і півд. сх. від цього т. зв. Старого Донбасу (також власне Донбасу) шари продуктивного карбону прикриті покровом молодших геол. відкладів, грубиною іноді 500 — 600 м і більше. Ці нові р-ни не були ще до війни відповідно досліджені. Нині кам’яновугільні поклади досліджені на зах. і частково експлуатовані аж до Новомосковського на межі Дніпровського пром. р-ну (т. зв. Зах. Донбас), на півн. до Харкова, на сх. аж до Сталінграду. Ці райони — т. зв. Новий Донбас творять разом із Старим Донбасом Великий Донбас, досліджена територія якого сягає до 50 000 км² (див. карту в ЕУ I, стор. 42). Нині добувається вугілля на просторі приблизно 25 000 км². На ще меншій території скупчується важка пром-сть, за винятком кам’яновугільної. Д. б. поширюється нині насамперед в зах. напрямі, маючи тенденцію з’єднатися колись в одне з Дніпровським пром. р-ном.

Більша і багатша на запаси вугілля зах. частина Донбасу лежить на території УССР, вона також далеко більше індустріялізована; менша сх. лежить на території РСФСР в межах кол. Области Війська Донського, нині Кам’янської обл.; незначна частина цього Донбасу, що його іноді називають східнім, заселена українцями (див. карта). Д. б. в межах УССР входить до складу Сталінської й Ворошиловградської обл., і тому тепер звичайно рахують за Донбас територію цих двох областей (53 200 км² і 6 150 000 меш.), хоч вона обіймає також суто хліборобські р-ни на півн. від Дінця й Приозів’я на півдні. Тут описуємо лише Старий Донбас.

Положення Донбасу досить вигідне. Він лежить на невеликій віддалі від моря (120 — 150 км, найдальші пункти понад 200), недалеко від залізних руд Криворіжжя (350 — 450 км) і Керчі (300 — 350 км) та від манґанових руд (250 — 350 км). Густа залізнича мережа в’яже його з усією Сх. Европою, а через Дінець іде водне сполучення з Доном, Волгою і Каспійським м. В разі спорудження каналу, що з’єднав би Дінець із Дніпром, Д. б. мав би вигідне водне сполучення з центр. Україною.

Натомість нац. й стратегічне положення Д. б. не є корисне, бо він лежить на периферії України, а його сх. окраїни навіть за її етногр. межами. Д. б. далеко віддалений від центр. України (віддаль від Києва повітряною лінією 600 км), від зах. України навіть понад 1 000 км; з поширенням Д. б. на захід і півн. зах. він автоматично наближається до Києва й Харкова.

Природа і краєвид. Д. б. являє собою хвилясту монотонну степ. рівнинну височину (найвища точка 369 м), багато розчленовану балками і долинами, що втинаються до глибини 100 м і більше; найбільше мальовничим є високий берег Дінця. Д. б. збудований з могутніх шарів карбону, лише на периферії виступають молодші геол. відклади перму, тріясу, юри і крейди. Нинішній Д. б. зазнав кілька разів складчастих рухів (від гор. карбону до палеогену) і знову зрівнянь та морських трансґресій; молоде післятретинне піднесення спричинило пожвавлення ерозії і теперішнє розчленування рельєфу. Д. б. має більше атмосферних опадів, ніж сусідні райони, і тому становить острів лісостепу серед степів (докладніше див. Донецький кряж).

Первісний краєвид Д. б. зазнав великих змін під впливом людини, як ні в якій ін. частині України і навіть Сх. Европи. Він має типові риси культ. ляндшафту. В рельєфі звертають на себе увагу великі перетворення; як свідки давнього минулого — могили, але далеко більше — об’єкти модерної пром-сти, вежі шахт і пірамідальні теракони. Поміж ними величезні будови метал. й ін. заводів з високими димарями, багатолюдні людські скупчення, міста, оселі міськ. типу, роб. селища. Все перетинають лінії високого напруження, густа сітка залізниць, битих шляхів, трамвайних рейок. Змінена первісна водна сітка: в долинах річок і балок багато водоймищ, низка каналів, що постачають воду, ставів в западинах, спричинених обвалюванням старих шахт. Кол. степ заорано здебільша ще в першій пол. минулого століття (решту цілин заорано за сов. часів), але, з другого боку, багато хліборобської площі зайнято під згадані вище пром. об’єкти і людські оселі. За сов. влади дуже винищено невеликі байрачні та більші, розташовані над Дінцем, ліси; їх лише частково заступають штучні насадження і парки. На території Д. б. переплітаються два культ. краєвиди: хліборобський з ланами збіжжя та нечисленними селами і пром.-міський, який постійно зростає коштом першого.

Кам’яне вугілля й інші корисні копалини. Д. б. — багатий на кам’яне вугілля, кам’яну сіль, марґелі, вапняки, глину й ін. будів. матеріяли та має невеликі родовища рудних копалин.

Кам’яне вугілля є основою економіки Д. б. Воно гол. сер., рідше гор. і дол. карбонського віку; грубина продуктивного карбону сягає від 2 до 4 км. В ньому серед ін. осадових порід залягає кам’яне вугілля в понад 200 тонких шарах від кількох см до 2 м; з них покищо експлуатується лише 40. Вугільність Д. б. зменшується в напрямі із зах. на схід.

У Старому Донбасі, де вугленосні відклади виходять на поверхню, залягає вугілля на різних глибинах, але покищо глибоко положені шари в загальному не розробляються; більшість шахт має глибину до 200 м, найглибші сягають до 1 км, у невеликих шахтах добувають вугілля з глибини 50 — 100 м. Запаси кам’яного вугілля у Старому Д. б. обраховуються на 89 мільярдів т (у Великому Д. б. за новими даними 180 — 250 мільярдів т), з них на долю УССР припадає 80%, на долю сх. Д. б. в межах РСФСР — 20%; з цього числа досі видобуто 3%. Пром. запаси донецького вугілля становлять 27% запасів СССР.

В Д. б. залягають різні роди вугілля. В центр. і півд.-зах. районах поширене коксівне товсте вугілля, яке є найкращим метал. паливом; воно становить в укр. частині Д. б. 26,5% всіх запасів, у сх. менше 1/10. В півн.-зах. частині Д. б. простягається смуга газового і довгополум’яного вугілля (38% всіх запасів), що використовується гол. в хем. пром-сті, частково для коксування і як паливо; в сх., центр. й півд.-сх. районах залягають антрацити, які мають гол. значення як високоякісне енерґетичне паливо (300/» всіх запасів), але не коксуються. Тепловидайність — 5 600 — 7 850 кальорій Для довгополум’яного вугілля та 7 300 — 8 200 для антрациту. Вугілля Д. б. має назагал багато золи (6 — 13%) і сірки (1,5 — 4,6), що шкодить коксуванню. Несприятливою для експлуатації є невелика грубина шарів вугілля; тонкі з них можна б експлуатувати лише за допомогою процесу підземної газифікації.

З ін. корисних копалин найбільше значення мають колосальні родовища соли в півн.-зах. частині Д. б., у Бахмутській улоговині; в р-ні Артемівського — це кам’яна сіль, в р-ні Слов’янського — виварна. Поблизу Микитівки є родовища живосрібної руди — цинобри, здебільша вже вичерпані; в центр. Д. б., в р-ні Нагольного кряжу, є поліметали: цинк, оливо, з домішками міді, срібла й золота (не експлуатовані); з кін. 18 до поч. 20 в. розроблялися в півн.-зах. частині і б. Артемівського невеликі поклади вбогих залізних руд (бурі залізняки і сидерити).

В усьому Донбасі поширені будів. матеріяли — вапняки, доломіти, гіпси, вогнетривкі глини, мерґелі, кварцові піски, пісковики (зокрема сірі й чорні для брукування вулиць), кварцити, крейда, лупаки, ганчарна глина, важливі не тільки для будів., але частково й для метал. пром-сти. Вапняки є сирівцем для хем. й метал. пром-сти (флюсові вапняки); найважливіші родовища — Оленівське і Каракутське. Великі запаси мерґелів (Амвросіївка в півд. Д. б. і менші над р. Луганню) є підставою цементової пром-сти. В центр. Д. б. є багаті родовища вогнетривких глин (відоме родовище Часів Яр, менші — Дружківське, Ново-Швіцарське, Абрамівське). Гіпси виступають разом із сіллю в згаданій вище Бахмутській улоговині, крейда над Дінцем, кольорові глини в Слов’янському р-ні, родовища вохри б. Ізюму (на межах Д. б.), каолін б. Волновахи на півд. зах. (Біла Балка), в Артемівщині — точильний камінь та ін.

В. Кубійович


Минуле Д. б. Півн. частина теперішнього Д. б., положена над Дінцем, входила за княжих часів у сферу впливів Переяславського князівства. Дінцем ішов тоді важливий шлях з Озівського м. в глибину Чернігівського і Переяславського князівств, а соляні озера б. Слов’янського були використовувані вже тоді. Як і вся Степова Україна, територія сучасного Д. б. була зайнята кочовиками, зокрема татарами, і не була постійно заселеною. Початки сталого заселення Д. б. зв’язані з оселенням донського козацтва. Велику ролю відогравали також заходи моск. уряду на території Слобідської України. Тоді, в другій пол. 17 в., було засновано укріплені військ. пункти на пограниччі тур. володінь — Тор (пізніше Слов’янське) і Бахмут (пізніше Артемівське); поселенців притягала також експлуатація соли. В пол. 18 в. поселено обабіч Дінця сербів, зорганізовано з них два полки і весь край названо Слов’яносербією. Але серби не виявили себе добрими колоністами, частина їх покинула нові оселі, і уряд почав знову стягати на цей терен українців. В той час нинішній Д. б. входив до складу володінь Запоріжжя (півн.-зах. частина), Донського війська (півд. схід) і Слобідської України (півн.). Після зруйнування Січі і поширення Рос. імперії по Чорне й Озівське м., більша (зах.) частина Д. б. увійшла до складу Катеринославського намісництва, згодом Катеринославської губ. (Бахмутський і Слов’яносербський або Луганський пов.), менша (сх.) до складу Области Війська Донського (частина Таганрізького і Донецького пов.); цей адміністративно-територіяльний поділ залишився до 1917 р.

Нечисленне населення стало зростати з кін. 18 в.; осідали перев. укр. селяни, а в сх. частині, зокрема над Дінцем, також росіяни. Як і в ін. частинах Степової України, основою госп-ва було тваринництво, а з 1830-их pp. товарове збіжжеве госп-во. Обличчя країни не змінив і той факт, що вже в другій пол. 18 в. почалася невелика експлуатація кам’яного вугілля та що з кін. 18 в. постали держ. метал. заводи, які витоплювали чавун з місц. убогих руд, а як паливовживали антрацит: Луганський зав. 1795, Петровський б. Єнакієвого 1859 — 64, Лисичанський 1866 — 70 (див. також Степова Україна).

1870 — 1917 рр. Важка індустрія Д. б. почала розвиватися в 1870-их pp. з часу побудови залізниць, які сполучали Д. б. з глибиною Рос. імперії і з морем, зокрема з побудовою Катерининської залізниці, що 1884 з’єднала Д. б. із залізорудним Криворізьким р-ном. У зв’язку з цим постав попит на донецьке вугілля для самих залізниць, а з другого боку, на базі криворізьких руд розвинулася потужна металюрґія. На зростання донецької індустрії впливав приплив чужих капіталів, насамперед франц., далі бельг., нім., англ. та ін. Вони організували великі трести «Продуголь» (1904 р. йому належало 75% видобутку вугілля) і «Продамет», що мав у своїх руках найбільші метал. заводи. Першим модерним великим метал. зав. був Юзівський, заснований 1872 англійцем Юзом в півд.-зах. частині Д. б. в Юзівці (нині Сталіне); за ним ішли Сулинський (у сх. Донбасі 1872), Дружківський (1894), Донецько-Юр’ївський (Алчевське 1896), Петровський (1897), Краматорський (1897), Макіївський (1899), Кадіївський (1899). Видобуток вугілля (1880 р. — 1,4 міл. т, 1900 — 11,0, 1910 — 16,9, 1913 — 25,3) й витоп чавуну Донбасу зростав швидко і вже 1900 Д. б. випередив метал. пром-сть Уралу.

1900 р. в кам’яновугільній пром-сті Д. б. працювало вже 68 000 робітників. На кін. 19 в. припадає також початок коксохем. пром-сти, натомість не використовувано побічних продуктів коксування. Ще слабо було розвинено машинобудування й ін. роди пром-сти, і Д. б. був насамперед р-ном видобутку вугілля й витопу чавуну й сталі. Швидке зростання пром-сти чергувалося із зниженням продукції у зв’язку з госп. кризами в 1873 — 75 pp., 1881 — 82 pp. і гол. після 1900 p., що викликало зменшення числа робітників і безробіття (ч. вуглекопів впало з 68 000 в 1900 р. до 58 000 в 1902). В останні довоєнні роки пром-сть Д. б. знову швидко розвивалася. Разом із зростанням госп-ва зростав і попит на робочу силу. При аґрарному перенаселенні України і Росії це не становило особливих труднощів. Робітники напливали до Д. б. не стільки з України, скільки з Росії, а саме з пром. центру і Центр. Чорноземної обл. У висліді цих міґраційних процесів Д. б. став найбільш зрусифікованою частиною України.

Умови життя і праці робітників були дуже важкі. Тому час від часу відбувалися страйки, що їх придушували жандармерія і військо. Зокрема хвиля страйків охопила Донбас під час першої рос. революції; в грудні 1905 дійшло до збройного виступу робітництва в Горлівці, яке було криваво здушене.

Укр. нац. рух не залишив помітних слідів в Д. б. В 1900-их pp., поруч з рос. рев. пресою, частково доходили сюди й укр. видання, існували роб. самодіяльні гуртки, «просвіти». Дехто з укр. інтеліґентів, працюючи тут (напр., С. Черкасенко, М. Чернявський й ін.), ширили серед робітництва нац. свідомість. Тоді ж з’являються вперше донецькі сюжети в укр. літературі: зб. оповідань С. Черкасенка з роб. життя «На шахті» (1908), «Донецькі сонети» М. Чернявського, поезії А. Шабленка.

1917 — 50 pp. На поч. першої світової війни пром. продукція Д. б. зросла з огляду на збільшення попиту на вугілля й метал; постали нові галузі хем. пром-сти, потрібні для військ. цілей.

З часу вибуху березневої революції 1917 р. робітництво Донбасу охопили рос. ліві течії — соц.-рев., соц.-дем. (меншовики) і большевики. Укр. партії мали невеликі впливи серед робітництва, яке за своїм складом було наполовину рос. Больш. орг-ції в Донбасі, очолені Артемом (Ф. Сергєєв), К. Ворошиловим, О. Пархоменком, за допомогою військ. частин, надісланих з Москви (група Єгорова), здобули перевагу та встановили сов. владу в частині Д. б. Створена червона ґвардія вела боротьбу проти коз. військ Дону (ген. Каледін) і військ Центр. Ради, які із сх. і зах. намагалися витиснути сов. владу з Донбасу. В грудні 1917, перев. за підтримкою большевиків Донбасу створено у Харкові маріонетковий укр. сов. уряд. В лютому-квітні 1918, коли під тиском нім. і укр. військ большевики залишали окуповану ними Україну, в Д. б. існувала Донецько-Криворізька Республіка Совєтів; вона мала зберегти окреме від України і Росії держ. існування з сов. режимом. Але большевики були усунені, і укр. влада поширилась на Д. б., ту його частину, яка до 1917 належала до Катеринославської губ., і на Таганрізький повіт. За гетьманського уряду договір між Укр. Державою і Областю Війська Донського з 8. 8. 1918 затвердив сх. кордон України по лінії межі Катеринославської губ. з деяким пересуненням на сх. б. Маріюполя. З метою зберегти госп. єдність Донбасу створено мішану Донсько-Укр. Комісію з осідком у Харкові для спільного плянування й керування пром-стю Донбасу. Влада Директорії тривала в Д. б. коротко; його захопили на поч. 1919 р. большевики, згодом Добровольча Армія, яка його тримала до кін. грудня; потім большевики здобули Донбас знову. Спроба деяких моск. і місц. комуністів утворити з Д. б. окрему держ.-адміністративну одиницю не вдалася під тиском укр. комуністів, і Д. б. став складовою частиною УССР. До складу УССР входила не лише та частина Д. б., яка належала до 1917 р. до Катеринославської губ., але також майже вся східня, що становила частину Области Війська Донського; Д. б. в складі УССР становив окрему Донецьку губ. (гол. м. Бахмут). В 1924 р. знову змінено кордони УССР і відділено від України сх. частину Донбасу з м. Шахти, Сулин і з портом Таганріг.

Пром-сть Д. б. зовсім підупала в роки революції. Більшість шахт була затоплена і видобуток вугілля впав в 1920 р. до 4,6 міл. т, продукція металу до 0,5% порівняно з довоєнним станом; діяв лише один метал, зав. в Єнакієвому. Згодом розпочалася відбудова Д. б., і вже 1928 — 29 було досягнуто довоєнної продукції вугілля, чавуну і сталі. Ч. населення в 1926 р. перевищило стан 1910 p., зокрема зросли міста (найбільше м. Д. б, Юзівка з 49 000 на 106 000). Як і до війни, Д. б. притягає населення ззовні, гол. з Росії, бо укр. селянина, який по революції збагатив свій зем. фонд поміщицькою землею, не вабила праця в шахтах і на заводах.

На другу пол. 1920-их pp. і поч. 1930-их припадає період українізації Д. б., яка однак не пішла так далеко, як в ін. частинах УССР. Поруч рос. початкових і сер. шкіл, утворено укр., українізовано повністю Ін-т Нар. Освіти в Луганському (Ворошиловграді] згодом укр. і рос. відділи) та частину преси (обл. газ. «Луганська Правда» виходила укр. мовою). По містах і селах існували укр. театральні трупи, пізніше і обл. драматичні театри, як також часто в Донбасі ґастролювали укр. ансамблі (хор «Думка», театр ім. Франка й ін.). Етногр. комісія досліджувала фолкльор донецьких робітників. З 1926 р. існувало в Луганському Наук. Т-во на Донеччині, гол. якого був С. Грушевський. Діяла письменницька орг-ція «Забой» (з 1925 p., згодом українізована), що видавала журнал під тією ж назвою. З 1932 появлявся місячник «Літ. Донбас», що його в 1933 p., одночасно з ліквідацією і засланням діячів укр. культури й літератури на Донбасі, русифіковано. Тоді ж припинено українізацію і лише частково толеруються деякі нац. форми культури. Д. б. є нині найбільш русифікованим краєм на Україні (шкільництво, преса, театр, радіо). На Донбасі діяли або звідти вийшли такі укр. письменники: Г. Баглюк, В. Гайворонський (Гайдарівський), Б. Павлівський, В. Іванів-Краматорський, К. Герасименко, М. Ледянко, А. Галан й ін., з-поміж тих, які нині живуть в УССР — В. Сосюра, П. Байдебура, А. Клоччя, М. Упеник, Д. Ткач, Г. Стеценко й ін.

З кін. 1920-их pp. розпочинається приспішений темп індустріялізації Д. б. Старі кам’яновугільні шахти були реконструйовані, побудовано нові, і їх наново механізовано, видобуток кам’яного вугілля дійшов 1940 р. до 83,7 міл. т. Реконструйовано метал. заводи і збільшено їх продукцію, нарешті розбудовано ті галузі індустрії, які до війни були слабо розвинені, як машинобудування і хем. та коксохем. пром-сть, постала різноманітна воєнна індустрія. Одночасно із збільшенням індустріялізації зростало і населення (з 2 960 000 в 1926 р. до 5 940 000 в 1939 — числа для Сталінської і Ворошиловградської обл.), створилися найбільші на Україні міські скупчення. Населення припливало в ті роки гол. з ін. частин України, бо під час репресій і колективізації легше було влаштуватися на Донбасі, ніж на селі, що й вплинуло на збільшення укр. елементу.

В 1941 — 44 pp. Д. б. був два рази тереном воєнних дій і зазнав великого знищення. Відбудова Д. б. була закінчена 1949 p., коли видобуток кам’яного вугілля і металу досягнув стану 1940 р.

Далеко гірше йшла і ще й донині незадовільна відбудова житлових будинків.

Р. М.


Народне господарство. Підставою економіки Д. б. і енерґетичною базою України є кам’яновугільна пром-сть; вона обслуговує паливом майже всю Україну, дає паливо для зал. й водного транспорту, є базою металюрґії і хем. пром-сти. Д. б. дає понад 9/10 видобутку кам’яного вугілля в УССР і понад 1/3 в усьому СССР, попри розвиток ін. вугільних басейнів, це все ще найбільший щодо продукції кам’яновугільний басейн СССР. Найновіші досліди виявляють нові геол. запаси вугілля в Д. б. (180 — 250 мільярдів т).

Початок експлуатації вугілля, зв’язаний із заснуванням метал. зав. в Луганському 1795; з 1840-их pp. стали видобувати антрацит в півд. і півд.-сх. частині Д. б. для потреб фльоти і міст над Озівським м., але в білыпих розмірах стали видобувати вугілля тільки в 1870-их pp. у зв’язку з будівництвом залізниць і металюрґії; тоді ж центр видобутку перенісся на зах. і півн. зах., себто в райони коксівного вугілля. Продукція вугілля зросла з 1,4 міл. т в 1880 р. до 11,0 в 1900, 16,9 в 1910 р. і 25,3 міл. т в 1913, що становило 70,3% видобутку в Росії і 2% світового. Гол. споживачами донецького вугілля були залізниці (в 1914 — 28,4%) і метал. заводи (21,8%); 1/3 вугілля споживав сам Донбас.

Після занепаду за часів воєнного комунізму продукція вугілля досягла в 1927 р. довоєнного рівня, в 1935 р. — 61,0 міл. т, а в 1940 р. дійшла до 83,3, що становило 50,5% всесоюзної продукції і 5% світової. В 1940 р. працювало у вугільній пром-сті Д. б. 270 000 робітників, що складало понад 30% всього робітництва в Д. б. Порівняно до передв. часів наступила в кам’яновугільній пром-сті Д. б. велика концентрація, себто збільшення видайности окремих шахт при одночасній майже цілковитій механізації (за сов. джерелами — в 1939 р. на 94,6%) й електрифікації видобутку, а частково і транспорту. (В 1939 р. вивіз вугілля в шахтах був ще на 57% кінний, навалювання й забутування були цілком немеханізовані, а навантаження в зал. вагони — на 300/» ручне). Через трудність видобутку й відсталість техніки при видобуванні до 20% вугілля залишалося в надрах. Місячна продуктивність праці робітника збільшилася з 11,4 т в 1913 р. до 25,7 т в 1940 р.

Після воєнного знищення наступила цілковита відбудова кам’яновугільної пром-сти, і в 1949 р. Д. б. досягнув довоєнного видобутку. Рівночасно відбувалася реконструкція старих шахт і будівництво нових (ч. великих шахт 1941 р. — 306, 1955 — 355; до 1960 запляновано відкрити 105 нових шахт), гол. в раніше мало експлуатованих районах, та повна механізація видобутку, а частково і транспорту. (Все ж, навіть за сов. джерелами, навалювання вугілля в лавах було механізоване 1955 р. тільки на 40%, а 35% робітників працювало ручним способом). Продукція зросла в 1955 до 116,1 міл. т, що становить 32% видобутку в СССР і 45% коксівного вугілля; плян передбачає на 1960 продукцію до 200 міл. т на 212 по всій УССР. 25,5% донецького вугілля проходить через процес збагачування на збагачувальних і брикетних фабриках (1955 p.). На коксування було віддано в 1954 р. 28,3% вугілля, але все ж відчувається брак доброго коксового вугілля.

Видобуток вугілля в Д. б. зростав до 1940 р. гол. коштом росту продуктивности праці (місячний видобуток одного шахтаря в 1913 р. — 11,4 т, 1932 — 12,8, 1940 — 25,7, 1950 — 21,8, 1955 — 26,2) й механізації виробництва, а по війні коштом збільшення робітників. 1955 р. на шахтах Д. б. працює 427 000 робітників (1940 — понад 200 000), 1955 р. працювало 12 000 інженерів і 20 000 техніків (1940 — 2 400 і 2 600); понад 70% шахтарів нині складає молодь, прислана на шахти останнім часом. Непостійність робочої сили дуже висока, плинність досягає 40%.

Донецьке вугілля в середньому на 40% дорожче, ніж вугілля ін. басейнів СССР, що впливає на зменшення його вивозу за межі УССР. В 1931 р. споживалось на Україні 52,5% донецького вугілля, тепер бл. 70%; решту вивозять гол. в райони Москви, Ленінграду, на Поволжя, Кавказ, в Сер. Азію, а також за кордони СССР до ін. країн Сх. Европи та на Близький Схід.

Чорна металюрґія Д. б. базується на привізній залізній руді з Кривого Рогу, мангановій з Никополя, власному паливі та вапняках. Нині сконцентрована вона в таких осередках: Сталіне, Макіївка, Єнакієве, Костянтинівка, Краматорське, Ворошиловське, Алмазна. Це все старі, дорев. осередки, які згодом зазнали цілковитої реконструкції і перебудови. Їх геогр. розміщення зв’язане із скупченням коксівного вугілля. Метал. заводи, крім витопу чавуну і сталі, виробляють всі ґатунки прокату, грубі й тонкі листи, сталь для конструкцій, рейки, дріт, труби сталеві та чавунні й ін. При метал. заводах працюють коксохем. заводи, шлякоцементне і вогнетривке керамічне виробництво. Метал. заводи Д. б. тісно пов’язані з вугільними шахтами (до Макіївського зав. належить понад 40) і з ін. підприємствами так, що вони творять величезні виробничі комплекси. Разом із Приозів’ям Д. б. дає нині, мабуть, більше половини укр. витопу чавуну (6 — 8 міл. т) і дещо менше сталі (в 1940 р. питома вага Д. б. у виробництві чавуну становила 45,7%, Придніпров’я 41,3%, Приозів’я 13%; числа для сталі — 38,9%, 46,4%, 14,7%). До кольорової металюрґії належить Макіївський комбінат, який переробляє на місці живосрібну руду (єдиний показник з 1926 р. — 127 т), і цинковий зав. в Костянтинівці, що працює на привізній руді.

Третьою галуззю пром-сти в Д. б. є хемічна й коксохемічна промисловість, розміщена в безпосередньому сусідстві з шахтами коксівного вугілля й метал. зав. Це перев. потужні зав., що продукують кожний до 1 000 000 т коксу річно й більше; в 1950 р. випродуковано в Д. б. 12,1 міл. т коксу, що становило 85% продукції всього СССР. З ін. родів хем. пром-сти розвинені сірчанокислота, суперфосфатна, содова, азотно-тукова, анілінофарбова. В Слов’янсько-Артемівській улоговині з її соляними багатствами зосереджений видобуток соли й содова пром-сть; остання — в Слов’янському. Содова пром-сть Д. б. становила до другої світової війни 80% всесоюзного виробництва, соляна 1/3. В сусідній Костянтинівці знаходиться найбільший на Україні суперфосфатний зав., що працює на хібінських апатитах; він також постачає і сірчану кислоту. Другим суцільним р-ном хем. пром-сти є р-н над Дінцем — міста Лисичанське, Верхнє, Пролетарське, Рубіжне, де виробляють соду, азотно-тукові добрива (Лисичанське), анілінові фарби (Рубіжне) й ін. В Горлівці є азотно-туковий комбінат. Хем. пром-сть Д. б. виросла перев. по революції.

Машинобудівельна пром-сть Д. б. характеристична тенденцією до виробництва великих металевих виробів: паротягобудування, метал. і гірниче устаткування, хем. апаратура, унікальні та ін. варстати, ковальське устаткування (преси, молоти), підіймально-транспортове устаткування, а також с.-г. машини та реманент; вона зростає зокрема по другій світовій війні — середньо на 18% в рік.

Гол. центри машинобудування: Ворошиловград, Краматорське, Горлівка, Дружківка, Сталіне та ін. В Д. б. розташовані найбільші машинобудів. заводи в СССР та Европі — Ново-Краматорський зав. важкого машинобудування ім. Сталіна, Ворошиловградський паротягову дів. зав. (з 1957 переходить на будування тепловозів), Горлівський зав. ім. Кірова гірничого устаткування (врубові машини, гірничі комбайни), Старо-Краматорський зав. важ. машинобудування ім. Орджонікідзе. Досить сильно розвинена в Д. б. пром-сть будівельних матеріялів, що використовує місц. мінеральну сировину і відходи пром-сти (шляк) та забезпечує потреби метал. заводів і нового пром. і комунального будівництва. Також виробляється цемент (Амвросіївка, Краматорське, Ворошиловград), вогнетривкі матеріяли — шамот (Костянтинівна, Часів Яр) і динас (Красноармейське, Пантелеймонівна), силікатна цеглина (в р-ні Дінця), звичайна цегла, вапно, гіпс (гіпсовий зав. в Артемівському) та ін. Різноманітна скляна пром-сть розвинена в Костянтинівці, у Верхньому, Пролетарському, Попасній й ін. Другорядне значення мають різні галузі харч. і легкої пром-сти, розвинені в гол. скупченнях населення.

Д. б. має потужну електросистему на кілька міл. квт. Це теплові електростанції, які перев. працюють на відпадах вугільної пром-сти — штибі. Потреби в енерґетичному вугіллі на 1960 р. запляновані в 14 міл. т. Теплові електростанції Д. б. об’єднані в донецьку енерґосистему, що зв’язана з Придніпров’ям і Ростовською обл. Найбільші електростанції Д. б. — Штерівська, Зуєвська, Кухарівська, Півн.-Донецька, Миронівська та Слов’янська. Після пуску в січні 1957 р. на Миронівській станції турбіни в 100 000 квт вона стала наймогутнішою тепловою станцією України. Основними споживачами електроенерґії Д. б. є кам’яновугільні шахти, металюрґія, хем. і машинобудів. заводи, міста і роб. селища. Електрифікація залізниць Д. б. ще в початковій стадії. В останні роки розвивається і газифікація Д. б. на базі лишків газу коксохем. заводів, а також природного газу з Ставропільщини й Полтавщини, який доходить газопроводами.

Однією з найважливіших нар.-госп. проблем Д. б. є його постачання техн. (що її зокрема потребує металюрґія) та питною водою. Д. б. маловодний, бо його річки, за винятком Дінця, невеликі, влітку висихають, а вапняки і пісковики, які поширені в Д. б., пропускають поверхневі води. В той же час попит на воду постійно зростає у зв’язку з ростом пром-сти і населення. До того, за сов. влади маловоддя зросло у висліді сильного вирубування лісів. Щоб збільшити водопостачання, створено в річках і балках низку водоймищ, з яких (а також із Дінця) подається вода за допомогою водогонів до пром. осередків, і збільшено ч. артезійських колодязів.. Для ліквідації маловоддя в 1954 р. почали будувати великий Донецько-Донбаський канал довж. 125 км, що веде від Дінця в глибину Д. б. аж до Сталіного. Цей канал з багатьма відгалуженнями має дати воду не лише для техн. цілей і для населення, але також для зрошення підміських городніх і овочевих районів.

Сіль. госп-во має деякі особливості порівняно із сх. частиною Степ. України. З одного боку, некорисними факторами є дещо гірші ґрунти і сильніша їх ерозія з причин підвищеного рельєфу та поширених суховіїв. З другого боку, сіль. госп-во Д. б. має приміський характер: багато городини, картоплі, садів (особливо яблуні), а тваринництво має перев. молочний характер. Багато гірників, які живуть в околицях міст, мають індивідуально домашні тварини і невеликі городи.

Транспорт Д. б. має найгустішу на Україні й найінтенсивніше використану зал. мережу. її розвиток почався з кін. 1870-их pp., коли було побудовано через Донбас залізницю Москва — Курськ — Харків — Таганріг — Ростов. В 1870-их pp. побудовано цілу мережу залізниць у зв’язку з розвитком вугільної пром-сти і металюрґії; в наступні десятиліття ця мережа збільшилася. Нині меридіональні зал. лінії зв’язують Донбас із Харковом і Москвою та з Приозів’ям (порти Жданов, Таганріг, Ростов), рівнобіжні — з Дніпровським пром. р-ном і Криворіжжям, з Доном, Надволжям і ін. До шахт і більших зав. підведені під’їзні колії.

Більше, ніж в ін. частинах України, розвинений у Д. б. автомобільний транспорт — вантажний і пасажирський; в більших містах — трамвайний. Річковий транспорт не відограє значної ролі, за винятком Дінця. На майбутнє могло б мати велике значення сполучення Д. б. каналами з Дніпром і поглиблення Дінця, а тим самим покращення сполучення з Доном, Волгою і Каспійським м.

Морськими портами Д. б. є Жданов і Таганріг. Вантажообіг Д. б. становить більше половини вантажообігу всієї України. З Д. б. йде в усіх напрямах вугілля, метал, машини, продукти хем. пром-сти, а надходять залізні (з Кривого Рогу і Керчі) та манганові (з Никополя) руди, ліс, нафта, харчові продукти, текстильний крам тощо.

В. Кубійович, А. Поплюйко, В. Голубничий


Людність Донбасу становить сьогодні найбільше людське скупчення на Україні, а після моск. — в усій Сх. Европі. На просторі 23 000 км² живе (1956 р.) бл. 4,8 міл. населення, себто 210 осіб на 1 км² (всі числа людности на 1956 р. приблизні). В 1860-их pp. на цьому просторі жило ще ледве 400 000 осіб (числа приблизні) і густота населення не різнилася від густоти сусідньої Степової України. Буйний розвиток пром-сти спричинив і великий приріст населення: в 1897 р. — до 1,1 міл., в 1926 р. — 1,7 міл. Цей ріст був наслідком і високого природного приросту (в 1924 — 28 pp. припадало на 1000 осіб річно 44,2 народжень, 16.5 смертей, 27,7 природного приросту; числа для УССР — 41,1 17,9, 23,2), і так само наслідком іміґрації. Про сильний приплив населення ззовні свідчить факт, що в 1926 р. за межами Донбасу (Сталінська і Ворошиловградська округи) народилося 23% тодішнього населення.

До Донбасу іміґрували насамперед росіяни з центр.-чорноземних і центр.-пром. районів, в далеко меншій мірі українці — гол. з сусідніх районів. Так в 1897 р. на 100 іміґрантів до Донбасу народилося на території УССР 45, в 1926 р. лише 32; на 100 робітників, що примандрували до Донбасу, походило з ін. частин УССР ледве 12 (1926). Вже в 1902 р. пол. робітників Д. б. становили не українці. Причиною цього некорисного з укр. погляду явища була перш за все нехіть укр. селянина до зміни способу життя й госп-ва. Тому еміґрував він радше як хлібороб-колоніст до Азії, ніж до шахт і зав. Донбасу (див. Еміґрація). До Донбасу припливали перев. чоловіки в силі віку, що й впливало на численну перевагу над жінками (в 1926 р. припадало в Д. б. на 100 чоловіків — 96 жінок, в УССР — 106; на 100 чоловіків в Д. б. аж 35,2 було у віці 20 — 39 літ, в УССР — 29,9).

На нац. відносини Д. б. впливають його положення на укр.-рос. етногр. пограниччі, факт, що на терен Донбасу входить вздовж Дінця відгалуження від великого донського коридору, який відокремлює Україну від Кубані, існування на терені укр. Донбасу низки рос. сіль. островів та перш за все — згаданий вище приплив рос. роб. елементу. Тому в 1926 р. у власне Донбасі українці становили лише 58,4%, росіяни 33,4%; невеликий відсоток припадав на жидів (2,2%), німців (1,6%), білорусів (0,8%), поляків (0,5%) і ін. В містах росіяни становили більшість, зокрема в більших чисто пром. містах, як Сталіне (26,1% українців і 56,2% росіян) і Макіївці (28,5 і 64.5). Назагал припадало на 100 осіб



села

міста

разом

українців

75,1

40,4

58,4

росіян

19,5

48,9

33,4

інших

5,4

10,7

8,2


Зокрема сильно зросло населення Донбасу в добу п’ятирічок, насамперед під кін. 1920-их pp. і на поч. 1930 pp. За шість років (1927 — 32) воно збільшилося на 75% (міста — 139%, села — на 11%), за наступних шість років (1933 — 38) на 56% (числа приблизні). Це був виключно приріст міст, серед них деяких новопосталих.


Зріст найбільших міст (в тисячах населення) в pp.:



1897

1926

1939

1956

Сталіне

28

106

462

625

Макіївка


52

240

311

Ворошиловград

20

72

213

251

Горлівка


23

109

240

Кадіївка


17

70

170

Краматорське


12

93

117

Костянтинівка

3

25

95

90


На відміну від давніших відносин тепер припливало до Д. б. гол. населення з ін. районів України, зокрема з сіл, бо в добу колективізації й голоду легше було прожити в Донбасі, де був попит на людей і кращі умови праці. В якій мірі змінилися під впливом тих мандрівок нац. відносини і які зміни відбулися у висліді другої світової війни й по війні, годі точніше сказати (див. ЕУ I, стор. 175 — 77), певне лише, що відсоток українців зазнав поважного збільшення.

Нім.-сов. війна спричинила сильне зменшення населення Донбасу, частину якого евакували большевики, частину вивезли німці на роботи, а деякі розійшлися по селах, де можна було легше прохарчуватися. Нині населення Д. б. є численніше, ніж було до війни: Сталінська і Ворошиловградська обл. нараховують в 1956 р. 6 151 000 (1939 р. — 5 940 000); населення власне Донбасу зросло, мабуть з 4,4 на 4,8 міл.

Як і до 1940 p., населення великих міст зростає завдяки іміґрації і коштом менших пром. осель і сіл. По війні зросла також питома вага українців в Д. б.: в перші повоєнні роки це сталося у висліді напівпримусового переселення з Зах. України, зокрема з земель, відступлених Польщі, згодом довготривалих мобілізацій молоді в Д. б. з ін. обл. УССР.

Нині Д. б. є найбільшим скупченням людности на Україні; це на 9/10 міська людність. Села залишилися лише на периферіях Донбасу і подекуди між великими людськими скупченнями; численні з них набирають чимраз більше міськ. характеру, вони багатолюдні, положені, як всюди в степах, в долинах рік. Сучасні міста і села міськ. типу Донбасу постали з кол. невеликих пром. і пришахтних селищ; в першій фазі розвитку це були здебільша примітивні і негігієнічні бараки і землянки робітників («шанхайки», «собачеївки», «пекінівки»), хаотично розкинені б. заводів і шахт. Лише деякі, давніше посталі, — Бахмут, Луганське, Слов’янське мали характер і назву міст та були правильно забудовані. Характер міст і сіл міськ. типу змінився після революції у зв’язку з ростом індустріялізації й населення; не лише зросли площі міст, але тепер щойно постали центр. їх частини, дільниці житлових будинків, шляхи тощо. Одначе й до 1940 р. і ще більше нині велика частина робітників, зокрема новоприбулих і самотніх живе в бараках, а іноді і в землянках, які простягаються навколо міст. Міста Донбасу постійно ростуть: підміські оселі зростаються з містами, одні міста зливаються з іншими, з низки роб. селищ творяться нові міста. Не всі міста мають вже виразні центр. осередки; часто це великі гнізда без виразного центру, а лише деякі мають виразні обриси. Деякі міста витягнені довгими ланцюгами вздовж річок і зал. ліній на десятки км, без чіткого відграничення між ними; напр., Костянтинівка — Олексієве — Дружківка розтягнені на довжині 25 км вздовж Кривого Торця; деякі майже зростаються з ін. (напр., Сталіне — Макіївка, Лисичанське — Пролетарське — Верхнє). З другого боку, поміж великими міськ. скупченнями є ще простори з сіль.-госп. характером без міськ. осель. Ч. міст і сіл міськ. типу в Донбасі на 1956 p.:


Величина міст — Число

Понад 300 000 меш. — 3

100 000 — 300 000 — 3

50 000 — 100 000 — 6

10 000 — 50 000 — 31

Нижче 10 000 — 126


Гол. промислові центри і скупчення людности Д. б. розміщені перев. в центр. частині Д. б. в р-ні багатих родовищ коксівного вугілля; на деякій віддалі лежить лише Ворошиловград. Найбільшим пром. осередком Д. б. і України взагалі є: Сталіне і сусідня Макіївка, міста найінтенсивнішого видобутку кам’яного вугілля, витопу металу (більше пол. усього Д. б.) і розвиненого машинобудування; зокрема в Сталіному знаходиться метал. зав. ім. Сталіна, зав. гірничого устаткування, металоконструкцій, а в Макіївці метал., труболиварний і коксохем. зав.; Сталіне — Макіївка з рядом селищ міськ. типу це — найбільше людське скупчення Д. б. і України, в якому на території бл. 600 км² живе бл. 1,1 міл. осіб. Найстарішим пром. осередком Д. б. і нині другим щодо значення є Ворошиловградський центр машинобудування, зокрема паротягобудів., трубопрокатний і інструментальний зав.; разом з кількома селищами міськ. типу живе в ньому понад 250 000 меш. Приблизно 20 км на півн. від Сталіного — Макіївки лежить трете скупчення Горлівка (240 000 меш.) — центр машинобудування (зав. гірничого устаткування) з коксохем., азотно-туковим зав., що майже зливається з м. Єнакієве (металюрґія, коксохем. пром-сть); разом з понад десятком селищ міськ. типу (найбільші — Юний Комунар, Зайцеве) це скупчення нараховує бл. 500 000 меш. на просторі бл. 500 км². Через м. Дзержинське скупчення Горлівки зв’язується з ланцюгом міст, простягнених на довж. до 50 км над Торцем (четверте скупчення) : Костянтинівка — Дружківка — Краматорське — Слов’янське і ряд міст, які ще не суцільно пов’язані між собою; це скупчення має бл. 350 000 меш. В ньому Краматорське є центром машинобудування (зав. важкого машинобудування ім. Сталіна) і чорної металюрґії, Костянтинівка має цинковий зав., хем. комбінат, чорну металюрґію, виробництво скла, Дружківка має машинобудівництво, а Слов’янське є центром соляної і хем. (содової) пром-сти та має порцеляновий і механічний зав. Кадіївсько-Ворошиловське (п’яте) скупчення з містами Кадіївка, Ворошиловське, Паризька Комуна, Ірміне, Первомайське і кільканадцятьма селищами міськ. типу — має бл. 400 000 меш. Невеликим скупченням є Лисичанське над Дінцем разом з сусіднім Рубіжним і Пролетарським — кам’яновугільна і хем. пром-сть («Донсода» в Лисичанському, анілінофарбовий зав. в Рубіжному) і Артемівське (соляна і машинобудів. пром-сть). Центрами вугільної пром-сти є Красний Луч, Краснодон, Красноармейське та ін. Разом в цих скупченнях живе 3,1 міл. меш., себто 55% людности Д. б.

Література: Степанов П. Детальная геологическая карта Донецкого каменноугольного бассейна. М. 1909; Лутугин П., Степанов П. Донецкий каменноугольный бассейн. 1913; Фомин П. Горная і горнозаводская промышленность юга России, I — II т. 1915 — 24; Kubijowytsch W. Das Donetzbecken. Osteuropa 1936; Большой Донбасс. Сборник статей. Результаты работ за 1925 — 39; Нариси розвитку нар. госп-ва Української РСР, АН УРСР, К. 1949; Геолого-исследовательские работы. Материалы по стратиграфии и палеонтологии Донецкого бассейна. М. — Х. 1950; Логвиненко Н. Ископаемые угли Украины; Нариси Економічної географії УРСР, АН УРСР, т. II. К. 1952; Бакулев Г. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. М. 1955; Новик К. Днепровско-Донецкая впадина. 1956; Промисловість Радянської України за 40 років. К. 1957.

В. Кубійович


Донецький кряж (Донецька височина), найдалі на схід висунена височина України, простягнута в коліні Дінця й Дону; тягнеться з півн. зах.-заходу на півд. сх.-схід на довж. 370 км, шир. доходить до 170 км; на півн. спадає стрімко до дол. середнього Дінця, на півд. до Приозівської низ., на півд. зах. межує з Укр. Кристалічною смугою і Приозівською височиною. Д. к. являє собою гірську складчасту область, що виникла в кількох фазах від карбону до еоцену (найінтенсивніші рухи відбувалися в часи між гор. пермом і кін. тріясу); між цими орогенними фазами зазнав Д. к. кілька разів знищення під впливом діяння зовн. чинників, пенепленізації і морських трансґресій. Майже рівнина Д. к. була в гор. пліоцені востаннє піднесена і з того часу зазнала активної ерозії.

Гол. терен Д. к. збудований з могутніх карбонських шарів до 12 000 м товщини, які становлять основну формацію Д. к.; в дол. карбоні це вапнякові шари, пізніше море і суша чергувалися, в наслідок чого постало аж 200 прошарків, континентальних (вугілля) або морських (вапняки, глеї, пісковики). Крім карбонських шарів, виступають ще на півн. зах. пермські, багаті на гіпс і кам’яну сіль, тріясові, юрські і крейдяні; ці останні охоплюють Д. к. з півночі і півн. зах.; третинні відклади виступають лише на периферії Д. к.; майже все вкрите лесом. Для тектоніки Д. к. характеристична наявність довгих антиклін і синклін, які простягаються від півн. зах.-заходу на півд. сх.-схід, порозривані поперечними скидами. Поздовжні скиди відділяють Д. к. від півд. й півн.

Нині Д. к. хвиляста рівнина, порізана долинами і балками. Найвищі пункти Д. к. припадають на гол. вододільний кряж, що тягнеться від верхів’я р. Торця на зах. до верхів’я р. Кундрючої на сх., аж до коліна Дінця; найвища центр. його частина Дебальцево-Іванівський кряж простягається на довж. 120 км, висота його перевищує 350 м (Мечетна Могила — 369 м). Звідси висота знижується в півн. і півд. напрямах аж до 150 м. Від вододільного кряжа відгалужуються бічні, нижчі кряжі, а між ними тягнуться котловини (найбільші — бахмутська, луганська). На перехід кряжів, котловин і долин впливає тектонічна і геологічна будова, зокрема відпорність матеріялів. Кряжі — це широкі, легко хвилясті майже рівнини, вкриті могилами, що становлять найвищі точки Д. к.; там, де виступають наверх тверді шари вапняків і пісковиків, зустрічаємо скелі. Ці майже рівнини багато і глибоко розчленовані долинами річок і балками, бо різкі різниці висот зумовили значний розвиток ерозійних процесів. Глибина долин доходить навіть до 200 м, їх форми мальовничі, зокрема там, де вони втинаються в тверді карбонські породи. Найбільш мальовничим є правий (100 м висоти) берег Дінця, утворений з твердих порід карбону, юри і, зокрема, крейди; він становить, так само як у Дніпра, на довж. 300 км контраст з лівим, низинним берегом (Святі Гори, див. мал. на стор. 523). Відмінний є характер Дінця на сході, де він врізується е кам’яновугільні шари, зокрема при гирлі р. Калитви. Річки Д. к. спливають на північ до Дінця (Сухий і Кривий Торець, Бахмутка, Лугань, Біла Кам’янка, Лиха, Кундрюча), на півд. до Озівського м. (Кальміюс, Міюс з Кринкою, Тузлів), з зах. окраїн до Дніпра (Вовча, Самара); всі ці ріки, за винятком Дінця, мілководні і влітку часто висихають.

Колись ґрунтотворчу гірську породу Д. к. становив лес, але згодом, в наслідок сильної ерозії, він змитий на схилах, де виходять наверх тверді породи, на яких утворилися малогумусові щеболюваті чорноземи. Глибокі чорноземи поширені на рівнинах, в р-ні байрачних лісів вони зазнали деґенерації.

Висунення на півд. схід і рельєф впливають на деякі особливості клімату Д. к. Він більш континентальний (пересічна температура в м. Сталіне в січні — 6,4° Ц., в липні + 22,0° Ц.), тут найбільше на Україні розвинені сильні вітри із сх. і півд. сходу (влітку шкідливі для сіль. госп-ва суховії і «чорні бурі»). Завдяки підвищеному рельєфу повітряних опадів більше, ніж в сусідніх степах — 400 — 450 мм, в найвищих точках навіть більше, влітку виступають вони у формі злив, зими малосніжні. Невелика вологість і маловоддя річок становлять поважну проблему для сіль. госп-ва, а тим більше для пром-сти.

Д. к. різниться своєю рослинністю де в чому від сусідніх районів. Він лежить у смузі ковило-лучних степів, але завдяки більшій кількості атмосферних опадів вони виявляють деякі прикмети лісостепу. В найвищій центр. частині зрідка трапляються байрачні і вододільні ліси з дуба, ясена, липи й ін.; місцями виступають невеликі грабові ліси-острови, положені далеко від суцільного засягу граба. Більші лісові комплекси трапляються над Дінцем.

Про людину і нар. госп-во на теритоторії Д. к. див. Донецький басейн.

Література: див. Донецький басейн.

В. Кубійович


Донецько-Донбаський канал, сполучатиме р. Дінець із Донбасом і постачатиме питну й техн. воду для маловодних р-нів Донбасу. Будування Д.-Д. к. почалося в 1954 p., має бути закінчене в 1958 р. Д.-Д. к. починається від Райгородки, при впадінні Торця в Дінець, і йде до околиць м. Сталіного, до верхів’їв р. Калміюс, довж. 125 км; довж. бічних відног 70 км, пропускна спроможність 25 м³ на сек. Щоб забезпечити постійну подачу води до канала, будується Червонооскільське водоймище при гирлі р. Оскіл, 70 км вище від поч. канала з місткістю 550 мільйонів м³.


Донецько-Криворізька Республіка Совєтів, назва ефемерної орг-ції больш. влади в Донбасі в лютому-квітні 1918 p., з столицею в Харкові. Д.-К. P. C. утворено після підписання Україною Берестейського миру. її організатори думали т. ч. не допустити уряд Укр. Центр. Ради до пром. районів Криворіжжя і Донбасу. У Совнаркомі Д.-К.Р.С. були Ф. Артем (Сергєєв) — гол., Варейкіс, Магідов, Рухимович, Васильченко та ін. Відносини Д.-К. P. C. до больш. «уряду» України, створеного в грудні 1917 p., не були остаточно вияснені. Обл. больш. орг-ція не підлягала «київ.» партійному, центрові П’ятакова й Затонського, а Д.-К. P. C. уважала себе незалежною від сов. України. В березні 1918 М. Скрипник, тодішній гол. уряду УССР, видав постанову про ліквідацію Д.-К. P. C. і про приєднання її території до України. В листопаді 1918 донецькі большевики (Артем, Ворошилов) увійшли до зформованого в Росії «Тимчасового роб.-сел. уряду України», і вже питання про окрему Д.-К. Р. С. не ставилося.


Донеччина, укр. край, що територіяльно покривається з Донбасом; за проєктом адміністративного поділу Укр. Центр. Ради (2. 3. 1918) Д. мала становити одну з земель УНР. Див. Донецький басейн.


Донські козаки, див. Донщина.


Донузлав (VIII — 14), приморське солоне озеро на зах. березі Криму, має 30 км довж., 1 — 5 км широти.


Донцов Дмитро (* 1883), публіцист, літ. критик і політик, родом з Мелітополя; чл. РУП і УСДРП, 1918 чл. Гол. Управи партії Укр. Хліборобів-Демократів, згодом ідеолог укр. націоналізму. Репресований рос. царським режимом за рев. працю, Д. утік 1908 за кордон, де розвинув жваву самостійницьку працю. У доповіді на 2 всестудентському з’їзді у Львові (1913) накреслив програму протирос. політики й боротьби, наголосивши гасло відокремлення від Росії. Під час першої світової війни спочатку діяч і перший гол. Союзу Визволення України (1914), згодом провадив Укр. Пресове Бюро в Берліні (1914 — 16); за гетьманату гол. Укр. Телеграфного Аґентства; 1919 — 21 шеф Укр. Пресового Бюра в Берні при Укр. Дипломатичній Місії в Швайцарії. З 1922 у Львові, співзасновник Укр. Партії Нац. Р(оботи) і ред. її органу «Заграва» (1923 — 24); ред. «ЛНВ» (1922 — 32) і «Вісника» (1933 — 39) та «Книгозбірні Вісника». Між двома світовими війнами друкувався в нім., швайцарській і поль. пресі. З 1939 на еміґрації, ред. «Батави» (Букарешт, 1940 — 41). З 1947 в Канаді, де 1948 — 53 викладав в Монтреальському Ун-ті укр. літературу. Важливіші праці Д.: «Модерне москвофільство» (1913), «Сучасне політ. положення нації і наші завдання» (1913), „Die ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Russland“ (1915), «Історія розвитку укр. держ. ідеї» (1917), «Укр. держ. думка і Европа» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Поетка укр. рісорджімента» (1922), «Націоналізм» (1926), «Політика принципіяльна й опортуністична» (1928), «Наша доба і література» (1936), «Де шукати наших традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944), «Поетка вогняних меж» (1952), «Росія чи Европа» (1955), «Від містики до політики» (1957).

В своїй публіцистичній діяльності Д. відзначається пристрасною арґументацією і динамічним стилем, вільно орудуючи цитатами з творів противників. Д. перейшов кілька основних світоглядових еволюцій (від соціялізму до виразної його неґації, від антирел. позицій до крайностей воюючої Церкви), але в усій своїй діяльності був виразно протирос; обороняючи ідею самостійности України, Д. поборював у своїх доповідях, статтях і працях рос. імперіялізм у всіх його виглядах, спричинившися чимало до послаблення москвофільства й комунізму на Україні, зокрема в 20-их pp. на Зах. Укр. Землях. Д. вказував на органічний зв’язок України із Заходом і засуджував ті духові течії 19 і 20 вв. в укр. суспільності, які цей зв’язок послаблювали. Виходячи з коз. традицій і підкреслюючи з часом щораз більше важливість традиціоналізму, Д. вказував на значення войовничости й активізму у вихованні молодого покоління. У ідеологічних працях Д. став на засадах ідеалістичного волюнтаризму і іст. та практичного ідеалізму, приписуючи керівну ролю у житті одиниць і спільноти іраціональній волі. Визнаючи поступово щораз більший. вплив ідей на розвиток іст., Д. гостро поборював марксизм із його іст. матеріялізмом, стягаючи на себе атаки соц. і, зокрема, ком. таборів. Його ідеологія мала великий вплив на молодь «30-их pp.», а його тези стали у великій мірі основою рев.-підпільної діяльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою дем. і кат. кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного й пантеїстичного монізму і виправдувала всі вчинки, які скріплювали силу нації («аморальність»), була оспорювана христ. публіцистами й соціологами. В загальному Д., більше ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною.

[Донцов Дмитро (10.9.1883 — 30.3.1973, Монтреаль). Дод. до Літератури: Сосновський М. Дмитро Донцов. Політ. портрет. Нью-Йорк — Торонто 1974. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Ленкавський С. Філософічні підстави «Націоналізму» Донцова. Розбудова Нації, чч. 7 — 8. 1928; Пушкар К. Націоналізм — критика фраз. Л. 1933; Левинський В. Ідеолог фашизму. Л. 1936; Шерех Ю. Думки проти течії. Мюнхен 1949; Мартинець В. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму. Вінніпеґ 1954; Єндик Р. Д. Донцов — ідеолог укр. націоналізму. Мюнхен 1955.

В. Янів


Донцова Марія (* 1892), уродж. Бачинська, дружина Дмитра, гром. діячка і журналістка, співр. «ЛНВ» і «Вісника» (1922 — 39); ред. жін. журн. «Громадянка» (1950). Тепер у ЗДА.

[Донцова Марія (1892 — 1978). — Виправлення. Т. 11.]


Донченко Олесь (1902 — 54), письм., родом з Полтавщини, в 20-их pp. належав до групи «Молодняк», згодом перейшов до Пролітфронту. Писав поезії (зб. «Червона писанка», 1926), п’єси («Комсомольська глушина», 1927, «Країна Фед», 1935), але здебільше прозу для дітей і юнацтва на теми спершу побутові, згодом індустріялізації, колективізації, життя сов. школи тощо; серед прозових творів оп. «Золотий павучок» (1927), «Сурми» (1928), повість «Аул Іргіз» (1932), романи «Зоряна фортеця» (1933), «Море відступає» (1934), повісті «Школа над морем» (1937), «Карафуто» (1940), роман «Золота медаль» (1953) і ряд ін.

[Донченко Олесь (* Великі Сорочинці — † Лубні, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Донщина (Область Війська Донського), іст.-геогр. країна, земля донських козаків, лежить в сточищі дол. і сер. Дону, 1914 р. територія 164 600 км², населення 3,9 міл.; її півд.-зах. частина належить до укр. нац. території. Територія неукр. Д. межує з укр. етногр. територією на довгій лінії 1 100 км від Новохоперську на півн. по Озів на півдні. Нині невелика зах. частина Д. входить до складу УССР (див. Донецький басейн), вся решта — до складу РСФСР і обіймає Ростовську і Кам’янську та частини Сталінградської і Балашовської обл.

Д. країна низько положених рівнин, із слабим рельєфом, і дещо вищих, більш розчленованих гряд. Основну частину Д. становить Долішньо-Донська низовина, відділена Східньо-Донецькою грядою від положеної на півночі Середньо-Донецької низовини. Найбільш підвищеною й розчленованою є півд.-зах. частина Д., яка становить частину Донецького кряжу. Підсоння континентальне (температура липня від 22 до 24° Ц., січня від — 5 до — 9° Ц.); кількість опадів 250 — 350 мм на рік; всю Д. покривають степи — вузьколисті типчиново-тирсові на зах. і сухі трав’яні на сході. Д. — хліборобська країна (гол. збіжжя — ячмінь, пшениця, кукурудза) з невеликою густотою населення (15 — 40 душ на 1 км²), за винятком півд.-зах. частини, де завдяки родовищам кам’яного вугілля (сх. частина Донбасу) і вигідному положенню над морем розвинулася пром-сть, зокрема важка, і де знаходяться найбільші міста Д. — Ростов, Новочеркаськ (столиця донських козаків), Шахти, Кам’янськ-Шахтинський, Таганріг, Озів й ін.

Нац. відносини Д. досить складні у висліді складних колонізаційних процесів. Основним населенням Д. були донські козаки, які населюють всю півн. і сер. частину Д. і відносно вузький коридор над дол. Доном, що відділює нині суцільну укр. етногр. територію від укр. Кубані й районів укр. колонізації на сх. Передкавказзі; від цього коридору відходить на зах. вздовж Дінця другий, що сягає поза Ворошиловград. Треба додати, що мова чисто рос. лише у верхніх донців в басейні Хопру і Медведиці (див. на карті — 1); ті донські козаки, що живуть на Дону аж до р. Цимлі (серединці), виявляють вже укр. впливи, зокрема в півн.-зах. частині (2, 3), а донці-низовики мають мовне й етногр. укр. забарвлення (4). Ще більші впливи укр. мови в донецькому говорі і в мішаних говорах на пограниччі Передкавказзя (5).

Незалежно від цієї коз. колонізації, зах. частину Д. колонізували укр. запор. козаки і особливо укр. селяни. Хвиля укр. колонізації посилилася зокрема після знесення панщини; тоді вона поширилася також на півд., до того часу майже незаселену частину Д., що прилягала до Кубанщини і степів сх. Передкавказзя. Менший був тут приплив рос. селян; до міст, зокрема Ростова, і до Донецького басейну припливав роб., перев. рос. елемент. Крім українців і росіян, поселялись на Д., гол. по містах, німці, вірмени, жиди та греки; на півд. сх. в сальських степах жили калмики; некоз. населення Д. називалось «іноґородними». В наслідок колонізації Д. «іногородними» їх відсоток зростав у відношенні до автохтонного коз. населення; 1886 їх було 44%, 1895 — 50,5, а в 1910 вже 60, себто більше, ніж козаків.

На підставі офіц. статистики з 1897 p., в усій Д. українці становили 28%, донці і росіяни 66,8; українці становили більшість в Таганрізькому пов. (61,7), поважний відсоток в Донецькому (38,9), Ростовському (33,6), Сальському (29,3), Черкаському (18,9); в дійсності відсотки українців були вищі. Укр. етногр. територія Д. обіймала 3 частини: 1) півн. між Дінцем і Доном у сточищі р. Калитви з м. Міллерове, Чорткове, Морозівське, відділена неукр. смугою над Дінцем від 2) півд.-зах. частини — Таганріжчини; 3) територія на півд. від річок Манича і Сал, яка прилягає до Передкавказзя. Після зайняття Д. большевиками, Таганрізьку округу і частину Донецького і Черкаського пов. прилучено до УССР, в 1925 знову більшу частину їх відділено, так що нині до УССР належать лише малі окраїни Д. Укр. частина Д., що перебуває нині в межах РСФСР (без частини, яка межує з півн. Передкавказзям) займає простір 23 800 км², що на ньому в 1926 р. жило 778 000 осіб, в тому ч. 76,8% українців (в селах 81,8, в містах — 33,9). Це національно малосвідоме населення, яке, після відділення від УССР, далеко посунулося по лінії русифікації, зокрема в містах і пром. районах.

Д. має велике геополітичне значення для України і Росії. Це коридор вздовж Дону, який відділює Україну від Передкавказзя, а з другого боку — дає доступ Росії до моря. Одночасно Д. сусідує на зах. на довгій лінії з укр. етногр. територією (у її вужчих межах УССР) з її поважним відсотком неукр. населення та основним госп.-пром. центром країни. Залежно від вирішення проблеми Д., Україна має на сх. союзника або ворога (див. ще Козацька проблема).

В. Кубійович


Історія Д. На початках іст. доби Д. входила до складу Хозарського каганату. В 10 — 11 вв. її півд. частину почали заселювати слов’яни, які просякали вже раніше на дол. Дін. В 965 р. кн. Святослав завоював півн.-зах. частину Хозарії, захопивши фортецю і м. Саркел на Дону. Тут створилося князівство з адміністративним центром в Тмуторокані в гирлі Кубані, торг.-пром. осередком Білою Вежею на Дону і портом Русія у гирлі Дону. Разом з тим починається боротьба руських князів з тюркськими кочовими народами, які весь час посуваються з Азії. В 12 в. тиск половців відтяв Тмутороканське князівство від Київської держави, і більшість слов.-укр. населення повернулася на Русь. Проте значна частина залишилася на Подонні й Приозів’ї. Ті, що залишилися, в умовах безперестанної боротьби з тюрками, стали півкочовими озброєними групами, відомими в 12 — 13 вв. під назвою «бродників». Цих бродників більшість істориків вважає за попередників козаків, які з’являються в 15 — 16 вв. на території півд. України, Д. і на півд.-сх. окраїнах Московщини, як військ. люди, що в загонах легкої кінноти несли службу сусіднім володарям. На Д. формується донське козацтво, яке стає на службу моск. князям, згодом царям, становлячи півд. охоронну лінію моск. держави проти турків, татар, черкесів й ін. Донські козаки складалися з автохтонного населення Д. і вільних поселенців з Московщини й України, що походили з різних станів і перев. з соц. причин шукали нового місця поселення. Як і на Запоріжжі, донські козаки (або донці) утворили власну військ.-суспільну орг-цію респ. типу, що називалася Всевелике Військо Донське. Верховною владою донських козаків був Великий Військовий Круг, який розв’язував найважливіші справи (війни, миру, заключення союзів, вибір військ. отамана і старшини тощо). Моск. царі спочатку визнавали окрему орг-цію й привілеї донців, за що ці брали участь в цілому ряді воєн по боці Росії, але на протязі всього 17 в. всіляко намагалися обмежити їх автономію. В 1671 р. Всевелике Військо Донське втратило свою незалежність, склавши присягу рос. цареві. Донці часто повставали в 17 — 18 вв., обороняючи свої вольності (С. Разін, К. Булавин, Є. Пуґачов). Після невдалого повстання К. Булавина 1707 — 08, яке мало соц. і нац.-визвольний характер, Військо Донське втратило й рештки самоуправи; Петро I скасував виборність військ. отамана, запровадив на Д. централізоване управління, аналогічне до рос. губерній, а згодом введено кріпацтво; коз. старшину Москва почала перетворювати на дворянство й закріплювати за нею селян.

Вільних донських козаків перетворено на військ. стан, що становив важливу частину рос. армії, гол. як кіннота; в пол. 19 в. донці виставляли 80 кінних полків, в яких вони служили з власною зброєю і на власних конях. На війну 1914 — 18 рос. уряд мобілізував 57 коз. полків.

Після революції 1917 р. на Д. виник автономістичний рух; відновлено традиційну коз. військ. орг-цію і утворено крайовий уряд на чолі з ген. О. Каледіним, який не визнавав сов. влади і оголосив себе найвищою владою. В 1917 — 20 pp. проходила на території Д. боротьба антибольш. сил з Сов. Росією. В травні 1918, після звільнення Д. від большевиків, прийнято конституцію «Всевеликого Війська Донського». Донська коз. армія стала основною антибольш. силою. В противагу до самостійницького руху коз. низів, провідники донців (військ. отамани П. Краснов і A. Богаєвський, гол. В. Військ. Круга B. Харламов й ін.) діяли на користь відновлення єдности рос. держави. Вони намагалися притягнути до цієї великодерж. рос. політики й кубанців. Добровольча Армія мала в боротьбі з большевиками гол. опору і підтримку в донських коз. частинах і крайовому уряді. Навіть після поразки білого руху Д. була тереном заворушень і протибольш. повстань. Сов. уряд зліквідував автономію донців, позбавив багатьох козаків громадянських прав та обмежив їх у військ. службі (до 1937). На Д., як і на Україні, населення ставило гострий опір колективізації; тут так само було багато жертв під час голоду 1932 — 33 pp. У війні 1941 — 45 брали участь деякі сов. кавалерійські формації, називані козаками. Німці також організували з полонених окремі частини донських козаків, які воювали проти СССР. По капітуляції альянти видали СССР 2 750 старшин і бл. 15 000 полонених донських козаків. Сов. уряд проводить повну русифікацію та нівелює соц.-культ окремішності і самобутність коз. населення краю, згідно з постановою Всерос. з їзду трудового козацтва в Москві 1920, яка не визнає існування донських козаків: «Козачество отнюдь не является особой народностью или нацией, а составляет неотъемлемую часть русского народа».

На еміґрації існує коз. самостійницький рух, що опирається гол. чином на донців (див. Козацька проблема).

Взаємини між Д. й Україною. Завдяки безпосередньому сусідству, подібній орг-ції та часто спільним інтересам, обидві військ.-демократичні коз. держави, від самого початку і аж до 18 в., були близько пов’язані між собою. Взаємини між донськими і запор. козаками виявлялися в письмових зв’язках та через послів, у взаємній допомозі, спільних походах та частих переселеннях донців на Запоріжжя, а ще більше запорожців на Дін. Д. і Запоріжжя, як окремі держави, мали дипломатичні зносини з сусідніми країнами. Ними цікавилася Москва, а особливо її турбували зв’язки коз. держав між собою. Як про це свідчить ряд документів, ці взаємини були добрі. В 1632 р. донесено в Москву, що між донцями і запорожцями укладено угоду про взаємодопомогу. В 1649 і 1650 р. В. Хмельницький звертався з листами до Війська Донського. В 1668 р. на Д. прислав грамоту гетьман І. Брюховецький. В ній він писав м. ін.: «...не прельщайтеся обманчивим московским жалованьем. Остерегаю вас: как только нас усмирят, станут промышлять об искорении Дона и Запорожя». Такі ж листи писав І. Сірко на Дін. В листі до царя 1685 р. донці заявляють про свій давній союз і приязнь із запорожцями. В одній грамоті Війська Донського, висланій 1707 р. на Запоріжжя, говориться: «Донцы и запорожцы меж себя советовали и души позадавали, чтобы всем вам з нами, войском Донским, быть в соединении и друг за друга радеть единодушно».

Тісні взаємини між Д. і укр. козацтвом виявлялися і в багатьох військ. походах. Запор. загони по 1 000 — 2 000 вояків приходили щороку на Дін, особливо весною, а тоді разом з донцями на чайках вирушали в морські походи на Крим і Туреччину. Донське і запор. козацтво відіграло важливу ролю і в походах на Москву на поч. 17 в. та в боротьбі за царський престол; у Лжедимитрія II було 15 000 донців і 30 000 укр. козаків. Обрання на престол Михайла Романова 1613 р. відбулося гол. під тиском козаків. В 1637 р. донці і запорожці взяли тур. фортецю Озів, куди донці перенесли свій військовий стан. В походах Петра I на Приозів’я в 1695 — 96 pp. донські і запор. козаки приймали значну участь. Гетьманський уряд змушений був брати участь у придушенні повстання Булавина, якому допомагали запорожці. Але й Мазепа і Орлик покладали повні надії на Дін, плянуючи сх.-евр. коаліцію проти Москви. Однак від поч. 18 в., після невдалої боротьби з Москвою гетьмана І. Мазепи та донського отамана К. Булавина, Москва провадила більш рішучу політику супроти козацтва. Вона робила спроби розкласти його, посилюючи становище старшини, яка запобігала привілеїв царського уряду, а разом з тим використовувала й роздмухувала протиріччя між укр. і донськими козаками. Боротьба запор., слобідських та донських козаків за бахмутські поклади соли закінчилася тим, що Петро I вислав проти Д. своє військо і слобідські коз. полки, які спустошили майже половину донських городків. Після того басейн р. Дінця з солоними варницями був переданий Ізюмському слобідському полкові, а землі по р. Айдару — Острогозькому. В пол. 18 в. проходила боротьба між запорожцями і донцями за Приозівське побережжя і тамошнє рибальство. Під час повстання І. Ґонти та М. Залізняка, Катерина І послала на Правобережну Україну донські коз. полки, які розбили гайдамацьке повстання, а в 1775 р. донські полки з її ж доручення брали участь в руйнуванні Запор. Січі. Таким чином, в наслідок росту Рос. Імперії, а поряд з тим поступової втрати автономії України й Д., Москві вдалося розкласти козацтво, а навіть повернути одних проти других, щоб потім їх взагалі ліквідувати.

Нові взаємини між Україною і Д. починаються щойно по революції 1917 p., коли обидві країни ступили на шлях нац.-держ. самовизначення. Ці взаємини були назагал приязні й добросусідські. В грудні 1917 уряд Укр. Центр. Ради погодився на перехід з фронту коз. полків на Д., де вони зміцнювали протибольш. фронт О. Каледіна. Ця згода і прихильне ставлення України до визвольного руху на Д. призвели м. ін. до ультиматуму Сов. Росії Укр. Центр. Раді і до укр.-рос. війни. До нормальних дипломатичних взаємин між Україною і Д. дійшло в 1918 p., після звільнення обох країн від большевиків. В травні 1918 р. прибув до гетьмана П. Скоропадського надзвичайний посол від отамана Краснова з проханням визнання Укр. Державою самостійности Д. та заключення з нею договорів. 7. 8. 1918 заключено донсько-укр. договір з обопільним визнанням та визначенням кордонів між Україною і Д.; кордон мав пробігати кол. адміністративною межею між Катеринославською, Харківською і Воронізькою губ., з укр. боку, та Областю Війська Донського, з донського боку, при чому на сх. від Маріюполя залишалася за Україною певна смуга території, потрібна для адміністративно-госп. єдности міста. Таким чином, зах. частина Д., разом з частиною Донбасу, заселена в більшості українцями, залишилася і далі на території Д. Претенсії донців до Старобільського пов. і м. Луганського не були вдоволені. Укр. меншості на Д. визнано нац.-культ. права. Між Україною і Д. заключено ряд ін. договорів: про перевіз пасажирів, вугілля і вантажу по зал. Укр. Держави і Війська Донського (5. 9. 1918), про передачу рухомого складу залізниць (7. 9. 1918) та про утворення спільної Донсько-Укр. Комісії з осідком у Харкові, яка мала реґулювати госп. життя усього Донецького басейну (18. 9. 1918). Між Україною і Д. розпочався товарообмін і транспортний рух. Укр. уряд передав донцям за гроші і в кредит амуніцію і запаси зброї. Дипломатичним представником України на Д. був спочатку М. Славинський, а згодом ген. К. Середин; послом Д. в Києві був ген. А. Черячукин з титулом «отамана зимової станиці» За Директорії взаємини між Україною і Д. послабли; лише в лютому 1919 зроблено спільний демарш України, Дону, Кубані і Білорусі у альянтського командування в Одесі в справі допомоги. Шляхи обох сусідніх країн і їх урядів 1919 — 20 pp. розійшлися; Україна намагалася сама відстоювати свою незалежність, а Д. стала опорою білого рос. руху.

М. Міллер, В. Маркусь


Укр. колонізація на Д. розпочалася в 16 в., ще до того, як на нижній Дін прийшли донські козаки з верхнього Дону. Про це свідчить назва донської столиці — Черкаськ, себто Черкаський город, збудований, за переказом, укр. поселенцями, що мали тут свою рибальську оселю. В грамоті поль. короля С. Баторія згадується, що запорожці мали зимовники на Д. ще на поч. 16 в. Немало запорожців залишалось на Д. з-поміж тих, що на протязі 17 в. приходили на Дін. В 1621 р. моск. посол на Дону сповіщав до Москви, що запорожці приходять на Д. групами й поодинці на стале перебування. Згодом і укр. селянство переїздило на чорноземні степи Д., які донці майже не обробляли. В 17 — 18 вв. в донський Військ. Круг допускалися з правом голосу також і «приписанные станищные малороссияне». Це переселення турбувало Москву, і вона намагалася його припинити. В 1736 і 1740 р. на Дін вислано накази про заборону жити в коз. городках «малоросіянам». В 1763 р. наказано переписати всіх «черкасів» на Д. Вони виявилися в 232 місцях; одні з них були приписані до станиць і незабаром ставали козаками, а інші з пол. 18 в. приписані до панів. За ревізією 1782 p., за панами рахувалося 26 579 селян, з чого 96% українців; в той же час за станицями було 7 456 укр. дворів. За переписом 1811 p., за донськими панами було вже 76 856 селян. Основна маса «станичних малоросіян» була переписана в козаки. З них сформовано 4 задонські станиці; з 2 коз. полків, що складалися з кол. «станичних малоросіян», зформовано одну станицю. Деякі станиці «донецьких козаків» укр. походження також приєднано до Війська Донського.

1816 видано новий царський наказ, який забороняв донським панам виводити на Д. селян з України. По 1861 р. процес переселення укр. селян на Д. значно посилився, коли тут почали скуповувати землі від панів «Крестьянский банк» і різні сел. товариства. Українці займалися майже виключно хліборобством, а в приморських оселях і рибальством. В наслідок цієї колонізації число т. зв. «іногородних», а в тому ч. й українців на Д. значно збільшилося (про кількість українців на Д. див. у розділі Нац. відносини Д.).

Укр. культура на Д. Укр. впливи на Д. проявлялися гол. у 18 — 19 вв. Гол. носієм укр. культури була Церква з її осередком — Києво-Печерською Лаврою. Укр. впливи помітні в церк. будівництві; в стилі укр. барокко збудовані Військ. Вознесенський собор в Старочеркаській станиці (1708), Єфремовський манастир (1737), кам’яна церква в станиці Аксайській, дерев’яна в слободі Покровській, церква в Ростові (св. Димитрія), в Таганрозі (Троїцька та Микільська) й ін. Так само будинки донської старшини будувалися в укр. стилі; в 19 в. було в Старочеркаському таких кам’яниць понад 30 (збереглася досі лише одна — Жученкових). Богослужбові книги, іконостаси, церк. вбрання і приладдя на Д. в цю добу походили з України або виготовлялися за укр. зразками. З пол. 19 в. посилилась русифікація церкви на Д., і тоді київські книги та речі церк. вжитку замінювалися московськими.

Військ. отамани і старшини в 17 — 18 вв. були тісно пов’язані з Києвом, приїжджали сюди на прощу і робили великі пожертви на Лавру, напр., отаман С. Єфремов пожертвував велике панікадило; тому в соборі висів його портрет, а ченці склали панегірик на його честь.

Українці, що поселялися на Д., приносили з собою і матеріяльну культуру: хати з хатнім улаштуванням, с.-г. приладдя, госп. будівлі, тини, колодязі з журавлями, ставки з греблями тощо. До поч. 20 в. українці на Д. носили нар. вбрання. Вплив матеріяльної культури підтримувався також ярмарками. Керамічні вироби, плахти, декоративні тканини, рушники йшли сюди майже виключно з України. Так само затрималися довго укр. мова, пісні, звичаї, назагал увесь побут.

Вся та культура укр. поселенців в значній мірі відбилася й на культурі донських козаків. Житлові будинки по станицях і досі називаються «куренями». Коз. чоловіче вбрання, особливо старшинське, до кін. 18 в. було цілком укр., а також ознаки влади (бунчук, булава) і військ. чини (отаман, військ. старшина, осавул, сотник, хорунжий). Значно помітний укр. вплив і на мові козаків. Найбільш своєрідна із донських говірок — нижньо-донська склалася на укр. субстраті з впливом тат.-ногайської мови. Поза тим багато українізмів вживається на всій Д.

Укр. нац. рух на Д. Осередком укр. руху були найбільш заселені українцями округи — Таганрізька і Донецька. В 1905 р. на Д. почалися сел. заворушення. Зформований був знаменитий на ті часи «Крестьянский союз», а в його орг-ції і праці видатну ролю відограли три брати Мазуренки — українці. До союзу приєдналося з Д. бл. 200 000 укр. селян. Мазуренки проводили збори по більших селах і округах, на яких виносилися різні ухвали госп., соц. і політ. характеру, м. ін. також домагання свободи «говорити, писати та читати в рідній мові — для нас малоруській». На заплянований всеукр. з’їзд селян в 1905 р. мали бути вислані також делеґати від Д., яку організатори зарахували до 6 областей, де українці живуть у меншості. На цей з’їзд мали вислати делеґатів ті волості, які «схочуть пристати до України». З’їзд не відбувся, бо гол. його організаторів заарештовано.

В Таганрозі 1905 р. зорганізувалася укр. громада, а при ній театральний гурток, який проіснував до 1915, ставлячи низку укр. вистав.

Під час революції знайшлося кілька укр. патріотів, здебільша з-поміж учителів, які їздили по селах і виступали на зборах з укр. пропаґандою. В 1918 р. мін-во закордонних справ Укр. Держави субсидіювало укр. орг-ції і в-ва на Д. Після встановлення сов. влади на Д. в 1920-их pp. провадилася часткова українізація, насамперед по лінії нар. освіти. В Таганрозі при відділі нар. освіти та при союзі шкільних робітників були укр. інструктори. В окрузі діяли також укр. інструктори в кооперації. В пол. 1930-их pp. українізацію на Д. припинено. Великою перешкодою в розвитку нац. свідомости серед укр. населення Д. була майже повна відсутність укр. інтеліґенції місц. походження. Нині українці Д., як і скрізь в РСФСР, позбавлені мінімальної культ. опіки рідною мовою; процес русифікації, особливо в містах, поглиблюється.

Література: Сухоруков В. Историческое описание земли войска Донского. I — II. Новочеркаськ 1867 — 72; Донские дела, І — V тт. П. 1898 — 1912; Сватиков С. Россия и Дон. Прага 1924; Гермайзе О. Україна та Дін в 17 в. Записки Київ. Ін-ту Нар. Освіти. III. K. 1928; Дорошенко Д. Історія України, II. Ужгород 1930, 2 вид. Нью-Йорк 1955; Трагедия козачества, I — III, Прага-Париж 1933 — 36; Simoleit S. Die Donkosaken und ihr Land. Кеніґсберґ 1930; Кубійович В. Географія укр. і сумежних земель. Л. 1938; Болотенко О. Козацтво і Україна. Торонто 1950; Міллер М. Третій центр Руси Танія в світлі археологічних матеріялів. Зб. УВАН І. Нью-Йорк 1952.

М. Міллер


Доорохольський Осип (1874 — 1900), письм.; ліричні поезії в «ЛНВ» та антологіях: «Акорди», «Розвага», «Досвітні Огні», «Укр. Муза»; бібліографічні замітки в «ЗНТШ».

[Доорохольський Осип (* Гайсин, тепер Вінницька обл.). — Виправлення. Т. 11.]


«До Перемоги», суспільно-госп. та літ. критичний місячник фракції укр. соц.-демократів Закарпаття, яка не погоджувалась з інтернаціональною лінією партії. Виходив у Мукачеві 1935 — 38; видавець і ред. Ю. Ревай.


ДОПС, Ділове Об’єднання Поступового Студентства, комунофільська еміґраційна орг-ція студентства, що постала в 1924 р. в Празі; конкуренційна щодо ЦЕСУС-у, вела підривну роботу, але не спромоглася розбити укр. студентства зсередини; вкоротці перестала існувати.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.