[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 582-598.]

Попередня     Головна     Наступна





Дорізон (Dorizon), м-ко в стейті Парана, Бразілія, одна із найстаріших укр. осель, заснована з 600 укр. родин у 1895 p.; тепер бл. 500 родин, переважно хліборобів; у Д. 1922 р. відбувся заг. конґрес українців Бразілії.


Дорінґ (Доре, Дорінґус) († бл. 1384), архітект із Шлезьку, будував у Львові Вірменську катедру і церкву св. Юра (1363).


«Дорога», ілюстрований місячник, журн. молодих, націоналістичного напряму, виходив 1937 — 38 у Львові; відновлений 1940 Укр. В-вом у Кракові, присвячував гол. увагу природознавству, краєзнавству, спортові; 1942 — 44 знову виходив у Львові, пропаґував пластове виховання; ред. Б. Гошовський (1937 — 42), Ю. Старосольський, О. Шепарович (1942 — 44); при журн. виходила бібліотека «Дорога» (Кр. 1940 — 42), ред. Б. Гошовський.


Дороги, див. Шляхи.


Дорогичин, по-поль. Дрогічин (I — 3), м. над дол. Бугом на Підляшші в Більському пов. (нині пов. Семятичі) Білостоцького воєводства в Польщі, 2 500 меш. Д. — старовинна оселя, де було досліджене неолітичне селище, тілопальні «поля поховань» лятенської доби (на «Козарівці») та багато могил. За княжих часів гол. м. Дорогичинської землі, що входила до Волинського князівства; з 1238 р. прилучене Данилом Романовичем до Галичини; Д. — місце коронації короля Данила в 1253 p.; важливий торг. пункт на шляху з України у Польщу (знайдено тисячі олив’яних привісних пльомб). Під час поль.-лит. боротьби за укр. землі в другій пол. 14 в. Д. переходив із рук в руки, з 1443 належав до Литви, від 1569 до Польщі; був пов. м. Підляського воєводства. Археологічні досліди провадили Н. Авенаріюс, К. Болсуновський, Й. Йодковський, З. Шміт; останній раз у 1954 р. була досліджена прибережна частина городища і два суміжні селища (Musianowicz K. Spiawozdanie z prac wykopaliskowych w r. 1954 w Drohiczynie. B. 1955).


Дорогичин (I — 6), c. m. t. на зах. Поліссі на Загородді; p. ц. Берестейської обл. БССР.


Дорогичинська земля, див. Дорогичин.


Дорогобуж, кол. княже м., нині с. над р. Горинню на сх. від м. Рівне на Волині. Д. вперше згадується в «Руській Правді», згодом в літописі 1084; був одним із центрів Погориння (другим була Пересопниця), за синів Ярослава Із’яславича (в 70-их pp. 12 в.) став на короткий час княжою волостю, а з переходом Мстислава Пересопницького на стіл у Луцьке з’єднався з Луцьким князівством і втратив самостійне значення. Мабуть, з княжих часів походив манастир Спаса, в 17 — 18 вв. кат. архимандрія, скасована рос. урядом. Залишки валів городища.

[Дорогобуж. Дод.: „Дорогобузьке Євангеліє“ (1580). — Виправлення. Т. 11.]


Дорогой (Dorohoi) (VI — 7), м. в півн. Молдавії (Румунія), 15 000 меш. (1948 p.). В 1940 р. півн.-зах. частину Дорогойського пов., Герцівський р-н, прилучено до Чернівецької обл. УССР; решта Д. пов. входить до складу Ботошанської обл. Румунії. До 17 в. Д. пов. заселений українцями, пізніше румунізований; ще в 1930 р. рум. перепис подавав 2 000 українців у селах: Турятка (нині входить до Чернівецької обл.) Слобозія, Данилени, Луковиця, Думбравиця, Пилипівці.


Дородніцин Олексій, архиєп., див. Олексій.


Дорожинський Діонисій (1866 — 1930), укр. кат. свящ., педагог; з 1920 проф. церк. права в Духовній Семінарії у Львові, згодом у Богословській Академії; автор праць із канонічного права, підручників («Етика» тощо), «Історії унії нашої гр.-кат. церкви» (1895) та ін.; в 1900 — 03 видавав «Богословський Вісник».

[Дорожинський Діонисій (* Галич — † Мізунь, Долинський пов., Галичина), у 6 p., м. б.: „Начерк історії унії Руської Церкви з Римом“ (1896). — Виправлення. Т. 11.]


Дорос, від грец. Таврос, кріпость і м., політ. центр кримської Ґотії до 10 в. по Хр.; нині руїни Ескі-Кермен.


Доротеєвич Гаврило, клірик львівської церкви й дидаскал (учитель) грец. мови, переклав «Бесіди на Діянія св. апостолів» Івана Золотоустого, що були видрукувані 1624 в Києво-Печерській Лаврі з передмовою Захарії Копистенського.

[Доротеєвич (Дорофеєвич) Гаврило (бл. 1570, Львів — бл. 1630, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Доротей, ієромонах, ритівник при братській Успенській церкві у Львові, в 60-их pp. 17 в. виконував ритовини для братських видань.


Дороцький Михайло (1881 — 1952), укр.-кат. свящ., церк. і гром. діяч зах. Лемківщини (1910-і pp.), згодом Равщини, автор багатьох рел. книжечок і пісень; відомий проповідник; в 1940 — 45 pp. засланий большевиками.


Дорошенко Андрій, брат гетьмана Петра, полк. паволоцький (1674), сосницький сотник (1677 — 91).


Дорошенко Василь (1843 — 1918), суд. діяч, письм., автор роману «На Україні» (1863); вбитий під час революції.


Дорошенко Віктор (1841 — 1901), батько Володимира, земський лікар-філантроп, укр. гром. діяч на Полтавщині.


Дорошенко Володимир (* 1879), бібліограф, літературознавець, гром. і політ. діяч. Виріс на Полтавщині, співзасновник укр. студентської громади в Москві, чл. РУП, згодом УСДРП (до 1911); переслідуваний рос. поліцією, 1908 виїхав до Львова, де до 1944 безперервно працював у Бібліотеці НТШ, з 1937 — її директор. З 1944 на еміґрації, з 1949 — в ЗДА. Під час першої світової війни (1914 — 18) співзасновник і чл. президії Союзу Визволення України, гол. ред. і автор кількох його видань. З 1913 чл. Укр. Наук. Т-ва в Києві, з 1925 д. чл. НТШ, пізніше чл. укр. наук. ін-тів у Берліні й Варшаві. Д. — автор багатьох бібліографічних праць, бібліографії творів І. Франка (I — II), Т. Шевченка (т. 16 повного вид. творів, В. 1939), О. Кобилянської, П. Куліша, укр. перекладів з Гоголя, Толстого, Ґете. Ряд літературознавчих статтей, зокрема присвячених полеміці з С. Єфремовим, об’єднаний у зб. «Життя і Слово» (1918); поза тим — праці про Стефаника (1921), Франка (1926), Чупринку (1926) та численні ін.; праці про НТШ та бібліотеку НТШ (м. ін. «Огнище укр. науки», 1951). Д. — ред. календаря-альманаха «Дніпро» (1929 — 39), а також автор ряду цінних споминів і різноманітного характеру статтей, друкованих у періодичних виданнях, зокрема «Украинская Жизнь», «К. Ст.», «ЛНВ», «Рада», «Діло», «Свобода», «Америка» і багато ін.

[Дорошенко Володимир (30.10.1879, Петербурґ — 25.8.1963, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Дорошенко Григорій, брат гетьмана Петра, брацлавський полк. (1668 — 74), виконував різні військ. та політ. доручення свого брата, під час війни з Самойловичем був розбитий під Лисянкою 1674 і попав у полон.


Дорошенко Дмитро (1882 — 1951), історик, публіцист, гром. і держ. діяч, із старого коз.-гетьманського роду на Чернігівщині. Вчився в ун-тах Варшавському, Петербурзькому і Київському, який закінчив 1909. Працював у Петербурзі, Києві, Катеринославі і знов у Києві як гром.-політ. діяч, журналіст і педагог-історик. Був гол. Укр. Студентської Громади в Петербурзі (1903), секретарем ред. «Украинского Вестника» (1906) і «України» (1907), секретарем київської і заступником гол. катеринославської «Просвіти», організатором (разом із дружиною Наталією Васильченко-Дорошенковою) сіль. «Просвіт» на Катеринославщині і ред. катеринославського часопису «Дніпрові Хвилі» (1910 — 14), співр. «ЛНВ» (з 1899), «Ради», «Украинской Жизни» та ін. укр. видань. Викладав іст. в комерційних школах Катеринослава і Києва. Наук. діяльність Д. була пов’язана з Катеринославською Архівною Комісією й Укр. Наук. Т-вом у Києві, де він був секретарем і ред. видань. Був членом ТУП. Під час першої світової війни був уповноваженим Союзу Міст на терені окупованої рос. військом Галичини й Буковини, а після революції 1917 призначений крайовим комісаром (з правами ген.-губернатора) Галичини і Буковини. Був (від партії Укр. Соц.-Федералістів) чл. Укр. Центр. Ради (1917); в серпні 1917 іменований гол. Ген. Секретаріяту України, але відмовився й був обраний губ. комісаром Чернігівщини. В травні-листопаді 1918 — мін. закордонних справ Укр. Держави. 1919

 — приват-доц. Кам’янець-Подільського Ун-ту. З 1919 — на еміґрації. Чільний діяч укр. гетьманського руху, Д. гол. увагу присвячував наук.-акад. діяльності. В 1921 — 51 pp. проф. УВУ (у Відні, Празі й Мюнхені) на катедрі іст. України. Був проф. Карлового Ун-ту в Празі (1926 — 36), дир. Укр. Наук. Ін-ту в Берліні (1926 — 31), проф. на катедрі іст. Церкви Правос. Богословського Фак. Варшавського Ун-ту (1936 — 39). 1945 — 51 — през. УВАН. 1947 — 50 — проф. Колеґії св. Андрея у Вінніпеґу (Канада); д. чл. НТШ (з 1923) і багатьох ін. наук. т-в, укр. і чужоземних.

Спадкоємець кращих традицій укр. історіографії 19 — 20 вв., Д. перший з укр. істориків дав наук. огляд іст. України від найдавніших часів і до наших днів не тільки як процесу іст. розвитку укр. народу, але і як процесу розвитку укр. державности. Д. опублікував бл. 1 000 праць з іст. України, укр. історіографії, іст. культури, церкви, літератури, укр. культ. та політ. взаємин із Зах. Европою (гол. з Німеччиною), слов’янознавства тощо укр. й багатьма чужими мовами. Гол. праці Д.: «Нарис іст. України», I — II (1932, 1933), «Історія України 1917 — 23», I — II (1930, 1932; 2 вид. 1955), «History of the Ukraine» (1939, 1941), «Огляд укр. історіографії» (1923), монографії про Костомарова, Куліша, Антоновича, „Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischen Beziehungen“ (1941, 1942), «З історії укр. політ. думки за часів світової війни» (1936), «Правос. Церква в минулому й сучасному житті укр. народу» (1940), «Слов. світ в його минулому й сучасному», I — III (1922), курс іст. України (1921, 1923, 1942, 1947) та ін. Велика монографія Д. про гетьмана Петра Дорошенка залишилася в рукописі (надруковані лише деякі розділи), Д. належать численні огляди та рецензії в укр. і чужоземних іст. журналах. Його «Мої спомини про давнє-минуле (1901 — 14)» (1949) і «Мої спомини про недавне-минуле (1914 — 20)», І — IV (1923 — 1924) займають визначне місце в укр. мемуаристиці.

[Дорошенко Дмитро (8.4.1882, Вільна — 19.3.1951, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Крупницький Б. 40-річчя літ.-наук. діяльности Д. І. Дорошенка (вступна ст. до кн. Д. Правос. Церква..., 1940); Бібліографія праць проф. Д. Дорошенка за 1899 — 1942 роки (1942, вступна ст.); Білецький Л. Д. Дорошенко, 1949; Крупницький Б. Д. І. Дорошенко (спомини учня). Наук. Зб. УВАН у СІНА, І. 1952; «Укр. Літопис» I, 1953 (зб., присвячений пам’яті Д. І. Дорошенка).

О. Оглоблин


Дорошенко Ілля (1827 — 85), педагог, учитель гімназій в Немирові й Чернігові (з 1862), де разом з О. Маркевичем організовував укр. вистави.


Дорошенко Михайло († 1628), військ. діяч, дід Петра, з 1618 коз. полк., брав участь у поході Сагайдачного на Москву. В 1625 — 28 гетьман реєстрового козацтва; здійснював умови Куруківського договору (1625), провадячи політику зменшення напруження між козаками й поль. урядом. Уникнув участи козаків у поль.-швед. війні. Підтримуючи крим. ханів Ґіреїв проти партії тур. прихильника мурзи Кантеміра, водив козаків у Крим, загинув під Бахчесараєм.


Дорошенко Наталія (*1888), замужня Савченко, сестра Володимира, гром. діячка й педагог; 1917 — 1920 організаторка й директорка першої, т. зв. «земської», укр. гімназії в Полтаві, в 1921 — 39 pp. бібліотекарка т-ва «Просвіти» у Львові; тепер в ЗДА. Наук.-популярні статті й окремі видання, перев. з бібліотекознавства.


Дорошенко Наталія (* 1888), нар. Васильченко, дружина Дмитра, драматична артистка, гром.-театральна діячка. Закінчила київську Муз.-Драматичну Школу М. Лисенка, організовувала нар. театри в Києві, Катеринославі й околицях (зокрема серед робітництва). В 1917 — 18 р. чл. Театральної Ради в Києві; одна з організаторів Держ. Драматичного Театру, в якому з успіхом виступала в драматичних і героїчних ролях (зокрема видатна роля Равтенделяйн у «Затопленому дзвоні» Гавптмана). З 1920 р. на еміґрації, виступала як декляматорка; її працею були створені укр. драматичні студії в Празі й Варшаві.

[Дорошенко Наталія, нар. Васильченко (1888 — 1970, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Дорошенко Ольга (* 1888), педагог-дошкільниця, родом із Чернігова, проф. Київського Ін-ту Нар. Освіти, пізніше Пед. Ін-ту; авторка підручників і праць, присвячених дошкільному вихованню.


Дорошенко Петро (1627 — 98), гетьман. Нар. в Чигирині, походив із старого коз. роду, внук гетьмана Михайла (див.). Добре освічений, Д. пройшов військ. і дипломатичну школу у гетьмана Б. Хмельницького, який 1657 призначив його полк. прилуцьким. Був на стороні Виговського, у Тетері служив ген. осавулом, а згодом черкаським полк. В 1665, після знищення Дрозденка, став гетьманом Правобережної України. В боротьбі за Правобережну Україну Д. поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків і, заручившись тат. допомогою, знищив на Поділлі поль. відділ Маховського, а потім виступив проти Яна Собєського. Тим часом татари зрадили Д., бо на них напав кошовий І. Сірко, який не хотів визнати за гетьмана Д. Незабаром перед ним відкрилися нові перспективи: Лівобережжя підняло антимоск. повстання, і Д. з’явився на лівому боці Дніпра, де, після вбивства Брюховецького, 8. 6. 1668 був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Але гетьманування Д. на Лівобережній Україні тривало недовго. Несподівано почався наступ поляків, і Д. мусів спішно повернутися на Правобережжя, щоб його обороняти. З цього скористалися противники Д. на Лівобережжі й вибрали призначеного Д. наказного гетьмана Д. Многогрішного гетьманом України. До того ж ворожі Д. запорожці висунули претендентом на гетьманську булаву Суховія, підтриманого крим. татарами. Лівобережна Україна була втрачена.

На поч. 1669 Д., за допомогою Сірка, що перейшов на його бік, вдалося розгромити Суховія і союзних із ним татар, але почалася боротьба з наступником Суховія уманським полк. М. Ханенком, льояльним супроти Польщі. Наказний гетьман Д. — О. Гоголь цілий 1671 р. воював проти поляків і Ханенка. 1672 Д. вирушив у великий похід на Польщу, разом із тур. султаном Мохаммедом IV, і погромив Ханенка з його поль. помічниками. Похід скінчився взяттям Кам’янця. Польща мусіла зректися на користь Туреччини Поділля і коз. України, що ставала самостійною державою під протекторатом султана (Бучацький мир 5. 10. 1672).

Тим часом на Лівобережжі скинуто з гетьманства Д. Многогрішного і гетьманом поставлено І. Самойловича, що прагнув об’єднати обидва боки Дніпра під своїм «реґіментом». В 1674 р. почалася війна, і моск. воєвода кн. Г. Ромодановський разом із Самойловичем у червні 1674 обложили Д. в Чигирині. На прохання Д. йому на допомогу прийшов тур. везір Кара-Мустафа, і Самойлович із моск. військом зняли облогу. Правобережна Україна була повернута під владу Д. Але край був зруйнований, і населення не підтримало Д. Розчарований в тур. протекції, Д. рішив зректися гетьманства, і Сірко, від царського імени, прийняв від нього гетьманські клейноди. Але моск. сторона вимагала від Д. спеціяльної присяги на лівому березі Дніпра. Його знову у вересні 1676 обложили в Чигирині, і він після короткого бою 19. 9. 1676 здав гетьманат Самойловичу. Д. оселився в Сосниці, але незабаром був вивезений до Московщини, де перебував у почесному засланні, був воєводою у Вятці (1679 — 82), а згодом жив у дарованому йому царем с. Ярополчі Волоколамського повіту під Москвою, де й помер 9. 11. 1698.

Впертий і енерґійний, Д. намагався скріпити Україну навіть союзом з Портою і Кримом, йдучи слідами Б. Хмельницького. Тур.-тат. допомога була потрібна, щоб утримати за собою Правобережжя. Д. ставив до партнерів високі умови, але і Польща, і Москва, від якої він вимагав при переговорах після 1667 протекції для всієї України (із Перемишлем, Галичем і Львовом), і Туреччина воліли дрібних претендентів, як Суховій чи Ханенко, які мали на увазі власні інтереси. Руїна 60 — 70-их pp. стала трагедією цього визначного держ. діяча, що жив ідеалом незалежної України в її етногр. межах.

[Дорошенко Петро (1858 — 1919). — Виправлення. Т. 11.]

Б. Крупницький


Дорошенко Петро (1857 — 1919), культ. і гром. діяч, за фахом лікар, із коз.-гетьманського роду з Чернігівщини; збирач і дослідник укр. старовини, чл. Чернігівської Архівної Комісії. 1917 заснував укр. гімназію в Чернігові; 1918 — 19 гол. Управління в Справах Мистецтва і Нац. Культури, багато спричинився до заснування Укр. Держ. Драматичного Театру, Укр. Ун-ту в Києві та ін. культ. закладів. Убитий в Одесі большевиками. Праці про кріпацтво на Лівобережній Україні, про св. Дмитра Туптала та ін. («Труды Черниговской Архивной Комиссии»).


Дорошкевич Борис (1881 — 1918), журналіст, ред. «Нар. Справи» (К. 1918); автор підручника хемії і статтей у «Вільній Укр. Школі» в 1917 — 18 pp.


Дорошкевич Олександер (1889 — 1946), літературознавець, педагог і критик. У 20-их pp. проф. Київського Ін-ту Нар. Освіти, наук. співр. ВУАН, з 1927 керівник київської філії Ін-ту Шевченка. В 30-их pp. висланий із Києва, викладав у пед. ін-ті на Уралі; лише в останні pp. життя повернувся на працю до Ін-ту Літератури ім. Шевченка. Ред. ряду нових видань творів укр. письменників, зокрема найкращого в свій час тексту поезій Шевченка (1933). Автор численних праць, перев. з літератури 19 в., цінність яких, при великому багатстві фактичного матеріялу, зменшується застосуванням «соціологічної» методи під впливом вимог больш. критики. Розвідки про Шевченка, частина яких зібрана в кн. «Етюди з шевченкознавства» (1930), велика біографічна розвідка про Марка Вовчка (1928), статті про Котляревського, Куліша (зб. «П. Куліш» 1927), Франка, Кобилянську, Самійленка, «До історії модернізму» (1925) і багато ін. З-поміж підручників найважливіші: «20 — 40-i pp. в укр. літературі» (1922), «Українська література» (1922) й цікавий спробою поєднати «соціологічну» методу з аналізою за основними літ. жанрами «Підручник історії укр. літератури» (1 — 5 вид. 1924 — 30).

[Дорошкевич Олександер (* Бронниці, Моск. губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Дорошко Петро (* 1910), поет, родом із Чернігівщини, почав літ. діяльність з пол. 30-их pp.; зб. «Рідна сторона» (1941), воєнний цикл «Солдатське безсмертя», зб. «Серед степу широкого» (1952) та ін., присвячені сов. актуальній тематиці; поема про Чернишевського «Вілюйський в’язень» (1955); серед офіц. публіцистичної риторики лише окремі речі не позбавлені ліричности (цикл «Рідні місця» тощо).

[Дорошко Петро (* Тупичів). Драматична поема про Шевченка „Сполох у ночі“ (1965), повість „Лісова Гута“ (1964), роман „Не повтори мою долю“ (1968). — Виправлення. Т. 11.]


Дорощук Степан (* 1894), учитель, укр. кан. поет, ред. і видавець; видавав у Вінніпеґу дитячі ж. «Діточий Світ» (1924), «Промінь» (1927 — 28) і гумористичний ж. «Точило» (1930 — 43); ліричні поезії, популярні осв. брошури.

[Дорощук Степан (Семен) (1894, Боришківці, Борщівський пов., Галичина — 1945, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Дорпат, Юр’єв, нині Тарту (Tartu), естонське м., 74 000 меш.; з 1802 р. ун-т, в якому студіювали також українці. З кін. 1880-их pp. існувала в Д. укр. Студентська Громада (м. ін. гол. були М. Василенко, Ф. Матушевський); ч. укр. студентів доходило до 200, членів громади, яка проіснувала до 1917, — 80 — 100; з українців в кін. 19 і на поч. 20 в. викладали в Дорпатському Ун-ті О. Остроградський (фінансове право), О. Миклашевський (політ. економія), А. Царевський (богословіє), Ф. Євецький (медицина) й ін.


Дорундяк Михайло (1857 — 1907), селянин, організатор гром. життя на півд.-сх. гал. Поділлі, почесний чл. т-ва «Просвіта».


Дорундяк Михайло (1857 — 1908), гал. адвокат, довголітній гром. і культ.-осв. діяч Борщівщини, організатор т-в «Просвіта», співр. «Батьківщини» (популярні статті на правничі теми).


Досвітки, див. Вечерниці.


«До Світла», в-во кн. рел.-морального і церк. змісту для православних; діяло 1922 — 23 в таборі інтернованого війська УНР в Щепюрно; з 1954 в Жанет (ЗДА); провадить о. Н. Білон.


Досвітній Олесь (1891 — рік смерти невідомий), письм., родом із Слобожанщини; під час світової війни за рев. пропаґанду серед вояків був відданий до польового суду, але втік із тюрми й через Монголію й Китай еміґрував до ЗДА, звідки через Японію повернувся 1918; брав участь у війні 1919 — 20 pp. на больш. боці. Літ. діяльність почав у 1920 p., з 1926 один із найближчих однодумців М. Хвильового у Вапліте, на вимогу ЦК КП(б)У за націоналістичний ухил був виключений із неї разом із Хвильовим і М. Яловим. В 1930-их pp. був засланий і помер на засланні. 1956 ухвалено перевидати деякі його твори. Д. — автор оповідань «Новелі» (1920), зб. «Тюнгуй» (1924), «На чужині» (1925), зб. «Алай» (1927) та ін.; романів «Американці» (1925), «Гюлле» (1927), «Хто?» (1927), «Нас було троє» (1927) й ін. Твори Д., не відзначаючись мист. досконалістю, були цікаві елементами мандрівницького жанру, екзотикою (дія здебільше відбувається в різних країнах Азії) й цим вносили нове в тодішню укр. прозу.

[Досвітній Олесь (справжнє прізвище Скрипаль) (1891, Вовчанське, Харківщина — 1934). 10.12.1933 заарештований і 3.3.1934 засуджений на розстріл. — Виправлення. Т. 11.]


«Досвітня Зоря», тижневик, заг.-осв. і літ. газ., виходила у Володимирі Волинському 1923 — 27.


Доситей, чернець, учень Йова Заліза, написав життя свого учителя, видане в Почаєві бл. 1791 р.


Доситей Теодорович († 1728 або 1735), останній правос. єп. у Мармарощині на Закарпатті у 18 в. Після його смерти у Мармароському Сиготі зібрався собор для вибору нового єп., але був розігнаний угор. військом.


«Достава», торг.-пром. кооператива у Львові, заснована 1906 для виробництва й постачання церк. речей; мала філії у Станиславові, Перемишлі й Тернополі, майстерні гуцульської різьби в Косові. Дістала золоті медалі на міжнар. виставках в Одесі, Римі (за церк. вироби в укр. стилі), Карлсбаді. Гол. дир. — о. В. Лициняк, техн. — І. Петрушевич, з 1924 р. Л. Савойка. Ліквідована большевиками.


Дохна, права, невелика притока Бога.


Доценко Олександер (1897 — 1941), військ. діяч, історик визвольних змагань, підполк. Армії УНР, родом з Полтавщини; 1919 — 20 адьютант гол. отамана С. Петлюри. На еміґрації випустив у 2 тт. цінну зб. документів доби визвольних змагань «Літопис укр. революції» (1923 — 24), працю «Зимовий похід» (1932) й ін.

[Доценко Олександер († Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Дошкільне виховання, виховання дітей дошкільного віку (3 — 6 або 7 p., залежно від поч. навчання в школі) в дитячих установах чи в родині. Основи Д. в. поклав чес. педагог Я. А. Коменський (1592 — 1670), що передусім звернув увагу на виховання дітей в родині. Увага до Д. в. далі зросла під впливом Ж. Ж. Руссо (1712 — 78) та Й. Г. Песталоцці (1746 — 1827), які обидва були творцями ідеї вільного виховання і трудової школи. Але щойно німець Ф. Фребель (1782 — 1852) вперше склав виховну систему для дітей дошкільного віку, та програму курсів для дошкільних виховательок; він був і засновником дитячих садків, що поширилися по всьому світу. Систему Фребеля вдосконалювали й доповнювали італійка М. Монтессорі (1870 — 1952) та ін. педагоги, які надавали особливої ваги вихованню дітей 3 — 7 p., коли інтенсивно відбуваються анатомічно-фізіологічні та психічні зміни.

Основним закладом сучасної системи Д. в. є дитячий садок (також захоронка в Галичині), що може бути постійним (перев. у містах) або сезоновим (особливо по селах під час польових робіт) і розрахований на перебування в ньому дітей впродовж 7 — 12 год. щоденно під доглядом кваліфікованих виховательок. До дитячих садків приймають дітей 3 — 7 p., поділяючи їх на три групи: 3 — 5, 5 — 6 і 6 — 7 р. Розпорядок дня устійнений: зайняття, ігри, сон тощо; старші діти знайомляться з писанням, читанням та початками аритметики. Інші заклади, як дитячі будинки, дитячі майданчики, будинки для дефективних дітей тощо, охоплюють як дітей дошкільного, так і шкільного віку.

Про елементи й характер Д. в. на Україні, які безперечно могли мати місце ще з давніх часів при манастирях чи ін. добродійних фундаціях, точніших відомостей немає. В першій пол. 19 в. появилися заклади для сиріт і безпритульних дітей. Перший дитячий садок був відкритий в Полтаві 1839 p., де діти від 2 р. перебували від 7 год. ранку до 8 — 9 год. вечора. Згодом земства почали відкривати дитячі садки і в ін. містах. Це були ще перев. харитативні установи без плянової виховної роботи, як і скрізь тоді по Европі. Фребелівський рух знайшов гарячих прихильників на Україні; 1890 р. в Києві, а потім і в ін. містах були організовані фребелівські т-ва, що відкривали приватні дитячі садки; т-ва опіки над бідними при земствах почали відкривати т. зв. народні садки, утримувані перев. на добродійні фонди. Виховання в садках велося рос. мовою, тому свідомі укр. родини неохоче віддавали до них своїх дітей, засновуючи домашні садки для дітей родин, близьких між собою. Такі були в домі Лисенків, Старицьких тощо. Видатною діячкою Д. в. на Україні була С. Русова, що заснувала 1872 р. перший приватний дитячий садок у Києві, пізніше в Чернігові. Кадри для Д. в. готували Фребелівський Пед. Ін-т та Фребелівські Курси в Києві, такі ж курси в Харкові.

Майже тоді, як і на Центр. і Сх. Укр. Землях, за ініціятивою Н. Кобринської було відкрито перші дитячі садки (захоронки) в Галичині. Свящ. К. Сілецький заснував 1892 р. у Жужелі Сокальського пов. першу захоронку, слідом за якою постали подібні заклади й по ін. селах. У Львові, з його мішаним укр.-поль. населенням, Д. в. піклувалося т-во Руська Захоронка (згодом Укр. Захоронка), яке в 1902 р. відкрило першу захоронку у Львові; до 1922 р. це т-во заснувало у Львові, перев. на передмістях, 12 дитячих садків. Пед. нагляд над садками мала гол. управа Укр. Пед. Т-ва. Крім того, Укр. Пед. Т-во організувало по селах, часто за допомогою ін. т-в сезонові дитячі садки на час літніх робіт. На Буковині вели Д. в. жіночі т-ва «Мироносиці» (перший дитячий садок 1896 р. в Чернівцях) і Жіноча Громада; 1914 р. тільки в Чернівцях було 4 дитячі садки. На Закарпатті сирітські захисти вели при гр.-кат. церквах в Ужгороді, Мукачеві й Хусті сестри монаших чинів.

Під час першої світової війни Д. в. занепало і почало інтенсивно розгортатися тільки в часи творення укр. держави. В квітні 1917 р. з ініціятиви гуртка інтеліґентів у Києві постало т-во «Дитяча Хата», що заснувало перший укр. дитячий садок у Києві, яким керувала С. Русова. Крім неї, в орг-ції Д. в. брала активну участь Л. Старицька-Черняхівська і ряд ін. видатних діячів. При Фребелівському Пед. Ін-ті постали перші укр. курси для підготовки робітників Д. в. Незабаром коштом місц. самоврядування організовано численні установи Д. в. по всій Україні. Виховна праця в них велася здебільша за системою Фрєбеля і Монтессорі та за вказівками «Порадника», виданого 1919 відділом дитячого виховання Мін-ва Нар. Освіти, яким керувала С. Русова. В ділянці теорії Д. в. на Сх. і Центр. Укр. Землях, крім С. Русової, визначилися О. Петрушевська, Е. Панич, Н. Красіна, Л. Довбня, І. Чечіль, М. Шейко, О. Ідіясевич, Л. Кепкало. В орг. ділянці — С. Русова, О. Дорошенко, М. Юркевич.

За сов. часів організаційна мережа Д. в. зазнала великого розростання, так що сітка стаціонарних установ Д. в. на 1940 р. становила 3 384 із заг. кількістю дітей — 172 200. Під час другої світової війни ці числа сильно підупали, але в 1950 вони вже досягли довоєнного рівня, становлячи 3 312, в них 155 900 дітей, а на 1955 відповідно 3 945 і 212 100 дітей. Проте виховна система, на відміну від зах., де виховання розраховане на всебічний розвиток дитини з врахуванням притаманних її вікові особливостей і зацікавлень, зводить нанівець усі ці числові досягнення, бо вона утилітарно розрахована на виховання дітей в дусі вірности партії; тому на першому пляні поставлено неприродне для віку дитини політичне виховання, антирелігійну пропаґанду і зведення до мінімуму впливу родини на дітей, що означає однобокість формування дитини взагалі і зокрема — вилучення чинників нац. виховання. Щоправда, у 20-их і на поч. 30-их pp., доки трималися традиції Д. в. часів укр. держави, больш. система виховання ще не набрала сили, і укр. нац. елементи в Д. в. були досить відчутні.

Д. в. в УССР входить в систему нар. освіти і підпорядковане мін-ву освіти. Кадри для Д. в. готують чотирирічні курси Д. в. і дошкільні фак-ти пед. ін-тів. Н.-д. робота ведеться в Ін-ті Педагогіки АН УРСР, на дошкільних катедрах та в ін-ті фізкультури. Методичну роботу веде центр. наук.-методичний кабінет мін-ва освіти та обласні й районові методичні кабінети. З 1951 у Києві виходить місячник «Дошкільне виховання».

У Галичині після першої світової війни, як реакція на польонізаційний курс, т-во «Укр. Захоронка» поширило мережу стаціонарних дитячих садків поза Львовом на ін. міста. Давні захоронки, що мали перев. харитативний характер, стали виховними осередками; СС Василіянки заснували у Львові Захоронкарську Семінарію з 4-, пізніше 5-річним курсом навчання. Перед вибухом другої світової війни в Галичині було 16 постійних дитячих садків, що охоплювали 500 дітей, і 700 сезонових.

На півн.-зах. землях після ліквідації поль. владою укр. шкільництва Д. в. не могло розвиватися; однак в 1930-их pp. на Волині існувало кілька постійних дитячих садків, утримуваних укр. установами.

На Закарпатті укр. дитячі садки (захоронки) почали розвиватися за Чехо-Словаччини: 1931 р. всіх дитячих садків на території «Підкарпатської Руси» було 102 (в тому ч. укр. 45), 1938 р. 252 (укр. 132).

Під час больш. окупації 1939 — 41 т-во «Укр. Захоронка» було закрите, і всі заклади Д. в. перейшли до наркомосу. За часів нім. окупації 1941 — 44 Укр. Центр. Комітет перебрав Д. в. у всій т. зв. Ген. Губ., тобто не лише в Галичині, а й на Холмщині й Підляшші. УЦК влаштовував курси інструкторів (3 курси по 100 учасниць) і курси провідниць дитячих садків (160 курсів, 4 500 учасниць). Влітку 1943 було 241 стаціонарних садків і 1 696 сезонових, відповідно з 13 875 і 114 091 дітей. Теоретичні проблеми Д. в. в Галичині розробляли І. Блажкевичева, К. Малицька, Н. Селезінка, С. Федорчакова, М. Пастернакова, П. Біланюк, С. Конрад, Я. Кузьмів та ін. В орг-ції Д. в. на Зах. Укр. Землях видатну участь брали С. Ракова, І. Павликовська, М. Донцова, а у практичній роботі М. Яворська, М. Ганущакова, М. Козловська, Ю. Мицик-Тесля, Е. Винярська й ін. Після 1944 Д. в. на Зах. Укр. Землях уніфіковане в заг. системі УССР.

На еміґрації перші дошкільні заклади організовані в ЗДА заходами єп. С. Ортинського ще до першої світової війни для дітей укр. еміґрантів. В ЗДА й Канаді ці захоронки вели Сестри Служебниці. По другій світовій війні у всіх країнах світу, де тимчасово чи постійно оселялися українці, поставали дитячі заклади. Стаціонарні дитячі садки є в ЗДА (Філядельфія, Нью-Йорк), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Німеччині (Мюнхен). У Франції, Бельгії, Італії, Австрії, Бразілії, Арґентіні й Австралії існують світлиці для дітей різного віку.

Література: Дорошенко О. Дитячий садок. К. 1922; Русова С. Теорія і практика дошкільного виховання. Прага 1924; Русова С. Нові методи дошкільного виховання. Прага 1927; Гендрихівська А. Дошкільне виховання до XV Жовтня. Ком. освіта, 11 — 12. 1932; Ясіньчук Л. Укр. дошкілля. Л. 1936; Дошкільне виховання. К. 1940; Левин, Ширина, Менджерицкая. Дошкольное воспитание. М. 1947; Труды всероссийской конференции по дошкольному воспитанию. М. 1949.

М. Пастернакова, Л. Петрушевська, М. Юркевич


Дощівник Іван (* 1886), псевд. Підгаренко, письм. на Буковині; за фахом учитель сер. школи; вірші й оповідання, переклади з рум. і нім. поетів, статті на філол. теми, зокрема «Рум. слова в укр. мові на Буковині» («Рідна мова», 1934).


D. P. (Displaced persons), див. Переміщені особи.


ДПУДержавне Політичне Управління (Государственное Политическое Управление), поліційно-каральний орган держ. безпеки сов. республік; популярно відомий як ҐПУ. ДПУ створено 6. 2. 1922 з ВЧК (Всероссийская Чрезвычайная Комиссия). В УССР існувало респ. ДПУ, очолене В. Баліцьким. З постанням СССР 23. 11. 1923 реорганізовано і формально об’єднано всі респ. ДПУ в ОДПУ (по-рос. ОГПУ — Объединенное Государственное Политическое Управление) при Совєті Нар. Комісарів СССР, яке мало свої підрядні органи в республіках. ОДПУ керували Ф. Дзержинський, В. Менжинський, в УССР — В. Баліцький. Спочатку ДПУ не мало каральних функцій ЧК, але в кін. 20-их pp. ці функції ДПУ відновлено. Здійснювались вони через т. зв. Окрему Нараду при ДПУ УССР і через судову колеґію при ОДПУ в Москві. Як і в ЧК, присуди виносились без судового розгляду, позаочно. ОДПУ, як і ЧК, застосовувало безоглядний терор супроти учасників або тільки запідозрених в опозиційних рухах осіб. На Україні ДПУ розправлялося з рештками повстанського руху (1922 — 23), вело справу Спілки Визволення України (1929 — 30), керувало масовими репресіями під час колективізації (1929 — 33), нищило діячів укр. культури і УАПЦ, ліквідувало різні партійні ухили і т. д. (див. Терор). В 1934 функції ОДПУ перейшли до НКВД.


Драбатий Іван (* 1895), вчений аґроном, асистент в „Institut fur Bienenkunde“ в Берліні, з 1945 проф. пасічництва та орг-ції сіль. госп-ва УТГІ; праці про бджіл нім. мовою, співавтор «Підручника пасічництва» 1932; тепер в ЗДА.


Драбів (IV — 13), с. на Дніпровській низовині, р. ц. Черкаської обл., кол. м-ко.


Драган Антін (* 1913), родом із Зах. України, укр.-амер. журналіст. З 1946 співред., а з 1955 гол. ред. «Свободи» в ЗДА. Автор кн. „Ukrainian Resistance“ (1949), ред. альманаху «Українці у вільному світі» і ін.

[Драган Антін (1913, Голешів, Жидачівщина, Галичина — 1986). — Виправлення. Т. 11.]


Драган Юрій (* 1898), лікар у Саскатуні (Канада), посол до саскатунської леґіслятури (з 1934 р. від ліберальної партії); перший українець, нар. у Канаді, обраний послом.


Драгоманівка, зреформована М. Драгомановим укр. абетка. В основу реформи Драгоманов поклав засаду відповідности однієї літери одній фонемі. Тому він відкинув щ, ъ, а літери є, ї, то, я заступив після голосного сполученням з j, а після приголосного — сполученням з ь (jармарок, царьа). Д. уживав Драгоманов у своїх листах і виданнях від 1876 до смерти, але вона не прищепилася.


Драгоманов Михайло (6. 9. 1841 — 20. 7. 1895), видатний політ.-гром. діяч, учений і публіцист. Народився в Гадячому, на Полтавщині, у дворянській родині коз. походження. Закінчивши гімназію в Полтаві й Київ. Ун-т, з 1864 працював при ньому як приват-доц., а з 1873 як штатний доц. на катедрі античної історії. Одночасно Д. був, поруч з В. Антоновичем, лідером київської Громади (пізніше названої «Старою») і брав провідну участь в її діяльності. Під впливом Д. гурт студентської молоді у Львові, що єднався б. москвофільського часопису «Друг», 1875 — 76 перейшов на укр. нац. та дем. позиції. Серед рос. громадянства Д. звернув на себа увагу журн. статтями («Вестник Европы»), що вияснювали укр. ставлення до внутр. й зовн. політики Рос. Імперії.

Завдяки цій діяльності Д. став однією з перших жертв хвилі репресій проти укр. руху, що знайшла завершення в Емському указі 1876; за особистим наказом Олександра II Д. 1875 був звільнений з Київ. Ун-ту. Тоді Д. в порозумінні з Громадою виїхав за кордон і оселився 1876 в Женеві, де почав видавати зб. «Громада» (5 тт., 1878 — 1882), перший модерний укр. політ. журнал, та брошури укр., рос. і зах.-евр. мовами; ці останні мали на меті інформувати евр. громадськість про укр. проблему. Найближчими співробітниками Д. були С. Подолинський та М. Павлик, що деякий час жили з ним у Женеві, а також Ф. Вовк та Я. Шульгин. «Женевський гурток» Д. вважається першим зародком укр. соц. руху. Д. відігравав видатну ролю і серед рос. рев. еміґрації (1881 — 83 ред. «Вольное Слово»), бувши речником течії ворожої до тероризму.

З 1886 р. наступив розрив між Д. та Старою Громадою, що відмовилася від дальшого фінансування його діяльности, побоюючися в умовах реакційного режиму Олександра III, що активна політ. боротьба Д. може викликати дальші протиукр. репресії. А крім того, позиція Д., що за кордоном еволюціонував уліво, здавалася надто радикальною для більшости чл. Громади. Одночасно з цим послідовники та кореспонденти Д. у Галичині (І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик) не лише зазнавали переслідувань від австро-поль. влади, але й терпіли від неприхильности власного консервативного суспільства, наляканого появою соц.-радикальної течії. В цьому поступовому наростанні ізоляції Д. дедалі відмежовувався й від рос. рев. світу, викриваючи шовіністично-великодержавні та диктаторсько-макіявеллістичні нахили цього середовища. В обставинах матеріяльних труднощів, що постали наслідком цього, Д. 1889 прийняв запрошення на проф. новозаснованої Вищої Школи (пізніше ун-ту) в Софії (Болгарія). Повернувшися до пед. праці, він ще пережив піднесення радикального руху в Галичині, що 1890 оформився в Русько-Укр. Радикальну Партію, ідейним керівником якої він фактично був шляхом інтенсивного листування та співробітництва в радикальних органах («Народ» тощо). Помер Д. у Софії.

Як політ. мислитель, Д. завжди підкреслював генетичний зв’язок своїх концепцій з ідеями укр. декабристів (Т-во Об’єднаних Слов’ян) та кирило-методіївців, що з ними єднав Д. демократизм і федералізм. Свій особистий вклад Д. бачив передусім у рішучому пов’язанні укр. визвольної програми з сучасними зах. дем.-ліберальними та соціялістичними рухами, не нехтуючи при тому з укр. традицій (напр., із спадщини свободолюбної козаччини) тим, що згідне з духом евр. проґресу.

Під впливом Прудона та крайніх представників англ. лібералізму Д. бачив свій кінцевий ідеал у теоретичній концепції анархії («безначальство»), тобто у добровільній асоціяції гармонійно розвинених осіб, з обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті. Шлях до цього ідеалу — федералізм, із питомою для нього децентралізацією та самоуправою громад і областей. Звідси неґативне ставлення Д. до централістичного республіканства «якобінського» типу та його яскраві симпатії до устрою Швайцарії, Англії, ЗДА. Д. завжди обстоював примат політ. свободи над клясовими та екон. інтересами і примат універсальних культ. цінностей (що їх він, згідно з духом позитивістичної філософії, бачив втіленими передусім у досягненнях модерної наук. думки) над нац. виключністю. Національного одначе Д. не відкидав, уважаючи його за конечний елемент уселюдської синтези, та поєднував його з універсальним у формулі: «Космополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах». Д. обстоював відокремлення церкви від держави та секуляризацію укр. гром. і культ. життя.

На думку Д., українці багато втратили, не зберігши своєї іст. державности. Не заперечуючи права укр. народу на самостійність, але не вірячи у практичну здійснимість сепаратизму для України в ті часи, він радив боротися за демократизацію та федералізацію існуючих держав, Росії та Австро-Угорщини, так щоб українство могло в них вільно розвиватися. Ця боротьба вимагала тісного союзу з прогресивними силами всіх ін. народів Сх. Европи, не виключаючи й росіян, одначе при умові обов’язкового збереження орг. незалежности укр. руху. Д. критикував як аполіт. культурництво старих «українофілів», так і участь укр. революціонерів у рос. орг-ціях. Програма Д. яскраво всеукр., вона охоплювала всі укр. землі від Кубані до Закарпаття. Як учений, Д. показував етнічну гомогенність укр. народу на всіх землях його поселення. Як політик, він ставив собі за ціль не так об’єднання всіх українців в одній державі, як радше поділ ролей і систематичну взаємодопомогу між рос. і австр. Україною. Аж до часу повалення рос. самодержавства, на думку Д., гол. центр укр. нац. руху повинен бути в Галичині. Але щоб бути спроможною виконати цю функцію, Галичина мусіла б насамперед, при духовій підтримці наддніпрянців, позбутися своєї провінційної обмежености.

Розглядаючи укр. справу на широкому міжнар. тлі, Д. часто у своїх писаннях торкався Сх. Европи в цілому та багато уваги присвячував рос., поль. і балканським питанням. Гол. перешкоди для здорового розвитку Сх. Европи Д. бачив у поль. «істор.» патріотизмі, що не вдоволявся поль. етнічною територією, але підіймав претенсії на кордони до 1772 p., в нім. імперіялістичному «натиску на Схід» та в централістично-нівелізаторських, деспотичних та експансіоністичних традиціях рос. державности. У зв’язку з питанням про нац. меншини на Україні Д. намічав шлях до нормалізації укр.-жид. стосунків у визнанні жид. нац.-культ. автономії та в закріпленні соц. солідарности працюючих жидів з укр. оточенням.

Основні зацікавлення Д. лежали в царинах міжнар. конституційної та культ. політики. Зате він не мав докладно розробленої екон. програми, хоч завжди називав себе соціялістом («громадівцем»). Його розуміння соціялізму насамперед етичне: соц. справедливість як моральний імператив, без вирішення питання про перевагу індивідуальних чи колективних форм госп. орг-ції. Крім того Д. був переконаний, що при «плебейській» структурі укр. нації боротьба за нац. визволення невід’ємна від боротьби за соц. визволення. Д. відкидав марксизм як помилковий у теорії та невідповідний до укр. практичних потреб.

Найголовніші з політ. праць Д.: «Переднє слово до ’Громади’» (1878), «Шевченко, українофіли і соціялізм» (1879), «Пропащий час — українці під Московським царством, 1654 — 1876» (бл. 1880), «Историческая Польша и великорусская демократия» (1883), «Вольный союз — вільна спілка» (1884), «Либерализм и земство в России» (1889), «Чудацькі думки про укр. нац. справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893). Політ. статті та брошури Д. рос. мовою зібрав Б. Кістяковський (2 т., Париж, 1905 — 06 — статті еміґраційного періоду; М. 1908 — статті доеміґраційні). Окремі політ. писання Д. укр. мовою передруковувалися не раз (напр., «Вибрані твори», ред. П. Богацький, Прага — Нью-Йорк 1937), але зібраного вид. досі не було. Д. залишив простору «Автобіографічну замітку» (1883) та «Добавлення» до неї (1889). Перлиною укр. мемуаристики є його «Австро-руські спомини, 1867 — 77» (Л. 1889 — 92), присвячені початкам його стосунків з Галичиною. Крім того, цінним джерелом не лише для життєпису Д., а й для іст. України другої пол. 19 в. є листування Д. з І. Франком (2 тт.), М. Павликом (6 тт.), М. Бучинським, Б. Навроцьким, Т. Окуневським, Н. Кобринською (по 1 т.) та з київ. Старою Громадою (вид. Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві, 1937). Для історії рос. політ. думки першорядне значення мають підготовані Д. та забезпечені його коментарями «Письма К. Д. Кавелина и И. С. Тургенева к А. И. Герцену» (1892) та «Письма М. А. Бакунина к А. И. Герцену и Н. П. Огареву» (1896, посмертне вид.).

Свою наук. діяльність Д. почав від праць над античною історією («Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит», 1869), але згодом цілком перейшов до слов., зокрема укр., етнографії та фолкльористики. Як літ. критик і етнограф, Д. був найвизначнішим на Україні представником іст.-порівняльної методи і дав цінні дослідження укр. усної словесности. Гол. праці в цій ділянці: «Исторические песни малорусского народа», разом з В. Антоновичем, I — II (1874 — 75), «Малорусские народныя предания и рассказы» (1876), «Нові укр. пісні про гром. справи» (1881), «Політ. пісні укр. народу 18 — 19 ст.», I — II (1883 — 85). Зб. творів у цій ділянці: «Розвідки М. Драгоманова про укр. народну словесність і письменство», 4 тт. (1889 — 1907, вид. НТШ у Львові). Д. використовував фолкльорний матеріял як джерело дослідження історії гром. ідей на Україні, що й відбилося на його політ. світогляді. Багато етногр. праць Д. опубліковано чужими мовами.

Вплив Д. був найсильніший у Галичині, не тільки серед радикалів, але й серед молодших народовців. На Наддніпрянщині його вплив був послаблений конфліктом із Старою Громадою, а пізніше наростанням марксистських симпатій. Проте продовжували діяти прихильники Д. (М. Ковалевський, Я. Шульгин, В. Мальований, з молодших Є. Чикаленко), що подекуди утворювали окремі «драгоманівські гуртки». Після революції 1905 р. під впливом ідей Д. стояла Укр. Радикально-Дем. Партія (пізніші соціялісти-федералісти), а згодом і укр. соціялісти-революціонери. Відгомін вчення Д. незаперечний у багатьох ситуаціях укр. революції 1917 — 20, напр., у федералістичних тенденціях Центр. Ради, у спробах організування об’єднаного фронту народів кол. Росії (Конґрес Національностей у Києві 1917), у трактуванні проблеми нац. меншин тощо. У міжвоєнну добу позначилася на Зах. Укр. Землях, гол. в наслідок неґативного ставлення до Д. укр. націоналістичного руху, різка реакція проти його ідейного авторитету. В УССР, згідно з визначеннями Леніна, Д. засуджують як «дрібнобуржуазного ліберала» та «націоналіста», і вивчення його спадщини там заборонене; інколи лише згадують Д. як етнографа та літ. критика.

Література: Павлик М. Михайло Петрович Драгоманов... Л. 1896; Кримский А. М. Драгоманов. Этнографическое обозрение, 4. 1895; Передмови Кістяковського В. до паризького (1905 — 06) та московського (1908) видань творів Д.; Грушевський М. Драгоманов і Женевський соціялістичний гурток. Відень 1922; Грушевський М. 50 літ «Исторических песен малорусского народа» Антоновича і Драгоманова. Україна, 1 — 2, К. 1924; «Україна» (ч. присвячене Д.), 2 — 3, К. 1926; Возняк М. До історії місії Драгоманова. Україна, 1 — 2, К. 1929; Заславский Д. М. П. Драгоманов, Критико-биографический очерк. К. 1924 (2 вид. 1934 спотворене цензурою); Арнаудов А. Михаил Драгоманов, живот, идеи, значение за българския фолклор. Годишник на Софийския Университет, Ист.-филол. фак., XXIX., Софія 1933; Doroshenko D. M. Drahomanov and the Ukrainian National Movement, Slavonic Review, London, April 1938; Rudnytsky I. L. Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S., II, 1 (3), Нью-Йорк 1952.

І. Лисяк-Рудницький


Драгоманов Світозор (* 1884), син Михайла, економіст (спеціяльність — місцеве госп-во), в 1922 — 30 pp. проф. високих шкіл у Києві, 1930 усунений як «небажаний елемент»; з 1943 на еміґрації, нині в ЗДА, проф. УТГІ. Автор праць: «Дрібні землеволодіння на Полтавщині», «Муніципальні підприємства в Швайцарії», статті на соц.-екон. теми.

[Драгоманов Світозор (1884 — 1958, Рочестер, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Драгоманов Яків, дядько Михайла Д., прапорщик Полтавського пішого полку; чл. Т-ва З’єднаних Слов’ян; був ув’язнений у Петропавловській фортеці, згодом під суворим наглядом поліції.

[Драгоманов Яків (1803 [за УЛЕ 1801], Монастирські Будища, Гадяччина — 1840). — Виправлення. Т. 11.]


Драгоманова Людмила (1842 — 1918), уроджена Кучинська, дружина й співробітниця М. Драгоманова, перед одруженням виступала на сцені (найкраща роля Катерини в «Грозі» Островського). Після одруження (1864) співробітниця й помічниця М. Драгоманова. У першій пол. 70-их pp. була ініціяторкою Т-ва денних притулків-шкіл у Києві. Переклади укр. письм. в рос. часописах, стаття «Народні говірки й місцевий елемент в освіті» («Вестник Европы», 1874). По смерті М. Драгоманова повернулася до Києва, де й померла; похована на кошт укр. держави.


Драгоманова Оксана (* 1894), небога М. Драгоманова, письм., 1918 — 21 співр. мін-ва закордонних справ і посольства УНР у Відні. Перші оповідання в «Нашій Волі»» (Відень, 1920), повість «По той бік світу» (Буенос-Айрес, 1951). Тепер в Арґентіні.


Драгомирецький Антін (1887 — ?), політ. діяч із київ. робітників, чл. ЦК УСДРП, 1917 чл. Укр. Центр. Ради; 1918 очолював київ. орг-цію УСДРП, згодом один із керівників групи соц.-демократів-незалежників, що перетворилася на УКП; еволюціонував із нею до КП(б)У; в 30-их pp. засланий.

[Драгомирецький Антін, пропав 1936 під час сталінського терору. — Виправлення. Т. 11.]


Драгомирна (рум. Dragomirna), один із найстаріших правос. манастирів на Буковині, недалеко від Сучави; в 18 в. користувався симпатіями й грошовою допомогою запор. козацтва, за австр. часів зубожів і підупав.


Драгомиров Микола (* 1905), природник, співр. Ін-ту біології ВУАН; праці з експериментальної ембріології.


Драгомиров Михайло (1830 — 1905), рос. ген. укр. роду; 1889 — 1903 командувач військ Київ. округи; 1897 — 1903 київ. ген.-губернатор. Українофіл, прихильник В. Антоновича й П. Житецького; допомагав обминати цензурні перешкоди для друку укр. книг і укр. театру.

[Драгомиров Михайло (* бл. Конотопу, Сумщина — † Конотіп), 1898 — 1903 київ., подільський і волинський ген.-губернатор. — Виправлення. Т. 11.]


Драґан Михайло (* 1899), мистецтвознавець і музеолог із Галичини, співр. Укр. Нац. Музею у Львові (з 1924); «Розвиток і занепад Скиту Манявського» (1926), «Укр. дерев’яні церкви» (I — II, 1927), «Мист. творчість П. Холодного» (1931), статті про сучасне укр. малярство й ін.

[Драґан Михайло (1899, Тустановичі, Дрогобицький пов. — 1952, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Драй-Хмара Михайло (1889 — ?), поет і філолог, проф. ІНО в Києві, фахівець з слов. філології, зокрема укр. і серб. літератури, історії серб, і білор. мов. Праці про Л. Українку: «Леся Українка. Життя і творчість» (К. 1926), «Поема Л. Українки «Віла Посестра» на тлі серб. та укр. епосу» (ЗІФВ, К. 1929). Поетичну творчість почав 1919, 1922 — 23 зблизився з ін. неоклясиками, ставши одним з їх «ґрона п’ятірного» (термін з сонета Д.-Х. «Лебеді»). Лірика Д.-Х., в якій переважають інтимні й настроєво-пейзажні мотиви, на поч. 20-их pp. ще суто символічна, зберігає й надалі символічні елементи композиції, почасти й сюжету («Шехерезада»), проте стилістично дедалі послідовніше розробляє культуру слова і конкретного зорового образу в напрямі київ, клясицизму. Збірка поезій «Проростень» (К. 1926), до якої не ввійшли ранні поезії, зокрема друковані в «Новій Думці» (Кам’янець 1920), і деякі пізніші (в «Житті і Революції» й «Червоному Шляху» 2 пол. 20-их pp.). Більшість перекладів Д.-Х. з франц., зах.-слов., білор. символістів, за кількома винятками, не опубліковані. Ще в 20-их pp. гостро критикований за «непролетарську» творчість, Д.-Х. 1935 був заарештований і засланий на Колиму, де й помер 1938 чи 1939.

[Драй-Хмара Михайло (10.10.1889, Малі Канівці, Черкащина — 19.1.1939). Уперше його заарештовано 21.3.1933, але через брак доказів звільнений у травні 1933; 5.9.1935 повторно арештований, засуджений на 5 р. заслання; 27.5.1938 постановою „трійки“ йому додають 10 р. за участь в антисов. орг-ції. — Виправлення. Т. 11.]

В. Д.


Драк Матвій (* 1887), мистець-декоратор, родом з Вінниці; студіював в Одеській Художній Школі й Мюнхенській Академії Мистецтв (1909 — 14). З поч. 20-их pp. незмінний керівник декоративної частини в Театрі ім. Франка (Харків-Київ), йому належить оформлення численних, зокрема кращих у 20-их pp. вистав.

[Драк Матвій (1887 — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Драма, драматична література, літературний жанр, в ширшому сенсі зображення певних подій в формі монологів або діялогів дієвих осіб. Сучасна укр. Д., як і вся евр. (крім зах.-евр. середньовічних містерій), грец. походження (між тим існувала і традиція індійська, китайська і т. д.). Основні драматичні жанри: трагедія, драма і комедія. Лише окремі елементи драматичного стилю зустрічаємо в староукр. літературі: діялоги в проповідях Кирила Турівського, спір душі з тілом в його оп. «Про сліпця та хромця» (численні діялоги літописів та житій є лише формами «невласної непрямої мови» — erlebte Rede). Іст. укр. драматичної літератури починається з шкільних драм кін. 16 — 17 вв. Збереглося кілька десятків текстів 17 — 18 вв., що належать до різних ґатунків: діялогів, мораліте, містерій і театральних п’єс звич. типу (про святих та ін.).

Укр. Д. цього часу дала і поч. пізнішої комедії (інтерлюдії в драмах). Відомі автори м. ін. Волкович. св. Дмитро Туптало, М. Довгалевський, Т. Прокопович, В. Лащевський, Г. Кониський й ін. Укр. Д. цього часу мала великий вплив на півд.-слов’янську та рос.

В новій укр. літературі 19 в. з’являється клясична Д. сентиментального типу, першим представником якої був І. Котляревський. Його п’єси «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» позначені типовими рисами клясичної поетики, з одного боку, з другого — в дусі відродження в них домінує елемент народности (часом псевдонародности), і це останнє спричинилося до того, що «Наталка-Полтавка» утрималася на сцені аж до наших часів, маючи великий вплив на розвиток Д. 19 в. До клясицизму належать і п’єси В. Гоголя «Простак» і «Собака-вівця« та драматичні твори Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»).

Доба романтики представлена п’єсами М. Костомарова — «Сава Чалий» (1838), «Переяславська ніч» (1839) й ін. Писані під значним впливом Шекспіра, почасти Шіллера, але позбавлені сценічности, вони не мали успіху і не лишили сліду на дальшому розвитку укр. Д. Більш популярний з цієї доби «Назар Стодоля» Т. Шевченка завдяки тому, що в ньому багато більше етногр. елементу.

Особливо високого розвитку укр. Д. досягла в другу пол. 19 в., в добу реалізму. Народницько-реалістичні з нахилом до мелодрами п’єси М. Старицького («Не так сталося, як жадалося»), сценічні переробки ін. авторів («Чорноморці», «За двома зайцями», «Крути та не перекручуй» й ін.), п’єси на запозичені сюжети («Циганка Аза», «Ой, не ходи Грицю») і його іст. твори («Остання ніч», «Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші»), як і творчість М. Кропивницького («Дай серцю волю — заведе в неволю», «Доки сонце зійде — роса очі виїсть», «Глитай, абож павук» та ін.), теж з нахилом до мелодрами, свідчать про поєднання романтизму з побутовим реалізмом, що дедалі більше переважає. З романтизму починав і найбільший драматург 19 в. І. Тобілевич («Бондарівна», «Паливода 19 ст.», «Чумаки» і особливо «Сава Чалий»), переходячи все більше до реалістично-побутових драм («Бурлака», «Понад Дніпром», «Наймичка», «Безталанна»), щоб досягнути вершка своєї творчости в реалістичних, гостро соціяльних, з глибоким психологічним умотивуванням дії пізніших творах: «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Суєта» і, особливо, «Хазяїн», що є вершком реалістичної і одночасно вихідним пунктом до модерної Д. В основному реалістичною є й драматургічна творчість (що зрештою мала в нього другорядне значення) І. Франка («Украдене щастя»), а також П. Мирного («Лимерівна» та ін.).

Дуже популярним автором в Д. доби модернізму став В. Винниченко. Виходячи з заперечення народницько-побутового реалізму своїх попередників, він зосередив гол. увагу на психологічно-моральних проблемах, що хвилювали інтеліґенцію між двома революціями (1905 — 17), з типовим для декадансу замилуванням до патології й обґрунтування аморальности («чесність з собою»): драми «Щаблі життя», «Memento», «Великий Молох», «Чорна пантера», «Брехня».

Менш типові для цієї доби драматичні твори С. Черкасенка (романтична драма «Про що тирса шелестіла»), Л. Старицької-ЧерняхівСької й ін. Зате зовсім своєрідною й новою є драматургія Л. Українки, що в драматичних творах досягає вершка своєї творчости. Її драматичні поеми, діялоги й драми виходять далеко за межі вузько-народницької тематики попередньої доби, сягаючи по сюжети до біблійної й античної старовини та розробляючи зовсім ориґінально теми, що до них уже багато разів поверталися клясики світової літератури (напр., «Камінний господар»). З винятковим темпераментом і пристрастю ставить Л. Українка одвічні загальнолюдські проблеми свободи людського духа, боротьби проти поневолення й безкомпромісовости в цій боротьбі. І навіть цілковито на фолкльорному матеріялі (хоч під сюжетно-композиційним впливом «Затонулого дзвона» Ґ. Гавптмана) побудована «Лісова пісня» розв’язує б символічних образах одвічні проблеми.

За сов. часів укр. Д. пішла, з одного боку, шляхом пристосування до офіц. лінії сов. режиму (І. Микитенко, пізніше О. Корнійчук), з другого — лінією самостійного розв’язання укр. нац. проблеми (М. Куліш) і самостійного трактування в філос. пляні людського життя. В особі М. Куліша, що почав з теми революції на селі («97», «Комуна в степах»), далі перейшов до гострої постановки нац. питання та засудження больш. революції як антинар. («Народний Малахій»), подавши картину нац. відносин за часів українізації («Мина Мазайло»), і дійшов до мист. узагальнення боротьби за волю України в образі героїчної Марини («Патетична соната»), укр. Д. має свого найвидатнішого представника 20 в. Одначе вже на поч. 1930-их pp. терором і політ. переслідуваннями була підтримана перша лінія — офіц. служіння партії й сов. диктатурі. М. Куліша заслали і його п’єси заборонили, а І. Кочерга від філос., зовсім своєрідних сюжетною будовою п’єс («Майстрі часу», «Підеш — не вернешся») перейшов на іст. тематику. Провідне місце в театрі посів І. Микитенко з п’єсами, що ілюструють у пропаґандивній формі чергові постанови партії («Диктатура», «Кадри», «Вугілля», «Дівчата нашої країни» тощо), а пізніше його лінію продовжив О. Корнійчук, що або в «соцреалістичному» пляні плякатно показував «позитивні» типи сов. людей («Платон Кречет», «В степах України»), або теж ілюстрував чергові постанови пленумів ЦК КПСС («Крила»). Інші драматурги ідуть тим самим шляхом (Л. Дмитерко, Я. Баш, В. Минко та багато ін.), і драматична творчість в УССР (псевдореалістичного ґатунку) від сер. 1930-их pp., антимист. своєю суттю, має тільки пропаґандивне значення (див. також ЕУ I, стор. 747 — 48, 752, 766, 769, 771, 784).

В вужчому сенсі Д. — лише жанр драматичної літератури (поруч з трагедією, комедією, фарсом, пантомімою, мелодрамою й ін.). Звичайно це п’єса серйозного (не комедійного) та ідейно насиченого змісту з важкими конфліктами та подіями, не обов’язково з трагічним кінцем. Часто слово Д. вживають в тому самому розумінні що й трагедія.

Література: Стешенко І. Історія укр. драми. Україна, I — XII. К. 1907; Резанов В. Из истории русской драмы. М. 1910, Резанов В. К истории русской драмы. К. — Ніжен 1910; Петров М. Очерк украинской литературы 17 — 18 вв. К. 2 вид. 1911; Возняк М. Початки укр. комедії. Л. 1920; 2 вид. Нью-Йорк 1954; Антонович Д. Триста років укр. театру. Прага 1924: Резанов В. Драма укр. 1, 3 — 6 тт. К. 1925 — 29; праці Руліна П., зокрема зб. Рання укр. драма. К. 1928; Чижевський Д. Історія укр. літератури, Нью-Йорк 1956.

Д. Чижевський, І. Кошелівець


Драматичні театри, див. Театри.


Драматичні школи, див. Театральна освіта.


Драненко Григорій (* 1886), композитор, родом із Слобожанщини, закінчив Московську Консерваторію, автор численних творів для духової оркестри (марші, танці, сюїти, рапсодії).


Дранішніков Володимир (1893 — 1939), рос. дириґент, в 30-их pp. був мист. керівником і гол. дириґентом Київського Акад. Театру Опери і Балету, з успіхом поставив «Тараса Бульбу» М. Лисенка, опери Б. Лятошинського, Ю. Мейтуса й ін.


Драчинський Теофіл (1862 — 1929), бук. політ., гром. і церк. діяч, правос. протопресвітер; посол та віцемаршалок бук. сойму (1911 — 18), гол. Т-ва Правос. Священиків на Буковині; в 1927 — 29 pp. — діяч Укр. Нац. Партії на Буковині.


Древинський Лаврентій (кін. 16 — поч. 17 в.), шляхтич із Волині, «чашник землі Волинської», гром. діяч, відомий обороною православія, зокрема промовою на соймі 1620; учасник берестейського собору 1596, правос. делеґації до Жигмонта III, сеймової комісії 1632 в справі церк. спорів, переговорів з владиками та ін. Чл. кількох правос. братств; разом із шляхтичем Ело-Малинським в 1633 — 37 заснував у Крем’янці Богоявленський манастир із школою, шпиталем і друкарнею при ньому.


Древченко Петро, кобзар, представник харківської школи, учасник археологічного з’їзду в Харкові 1902 р.

[Древченко (Древкін) Петро (бл. 1863, Полтавщина — 1934). — Виправлення. Т. 11.]


Дреговичі, від «дрягва», «дрега» — болото, слов. плем’я, сиділо між р. Прип’яттю та верхів’ям Зах. Двини. Осередок — м. Турів, де були племінні князі. Приєднані в 10 в. до Київської держави, землі Д. належали до Турово-Пинського князівства. Д. увійшли до складу укр. народу.


Дрейсих Іван (1797 — 1888), актор і театральний діяч, з успіхом грав у Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кременчуці, Ромні, виступаючи в п’єсах Гоголя, Котляревського, Квітки-Основ’яненка; написав водевіль «Два брати з Санжарівки, третій з Хорола».

[Дрейсих (Дрейсіґ) Іван (1791, Саксонія — 1888, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Дремлюга Микола (* 1917), композитор і музикознавець, родом із Києва, скінчив Київську Консерваторію. Працює в різних жанрах камерної, пісенно-хорової й фортепіянової музики; серед композицій «Вишиває і співає», «Весна», «Ой, у лісі калина» й багато ін. Розвідка «Укр. фортепіянна музика і фортепіянна творчість Л. Ревуцького» (1951).

[Дремлюга Микола (* Бутурлинівка, Воронізька губ.). Симфонічні поеми „Батьківщина“, „Пам’яті героя“, „Рідні простори“ (1956 — 60), кантата „На оновленій землі“ (1963). — Виправлення. Т. 11.]


Дрентельн Олександер (1820 — 88), рос. ген., з 1878 шеф жандармів і начальник Третього Відділу царської канцелярії, з 1881 ген.-губернатор Київщини, Поділля й Волині, відомий переслідуванням укр. руху; 1883 заборонив, не зважаючи на царський дозвіл, укр. театральним трупам виступати в Києві й на території ген.-губернаторства (заборона була скасована лише 1893 p.).


Дрижиполе, місцевість б. Охматова на півд.-зах. Київщині, місце невирішеного бою Б. Хмельницького й моск. війська проти поляків і татар 29. 1. — 2. 2. 1655 р.


Дрималик Сильвестр (1855 — 1923), гал. лікар і гром. діяч на Жовківщині, з 1914 у Львові дир. «Народньої Лічниці»; автор кількох популярних книжок («Лікарський Порадник», «Про полові хвороби» та ін.) і фахових статтей в нім. та укр. журналах.


Дримба, дримля (на Полтавщині «виграна»), губний муз. інструмент малого розміру, в формі залізної підкови з сталевою пружинкою, яка при ударі пальцем тремтить і дає звуки; Д. азійського походження, але відома й у Зах. Европі.


«Дрібна Бібліотека», в-во у Львові 1878 — 81, постало з ініціятиви І. Белея в порозумінні з І. Франком. Вийшло 14 випусків, перев. переклади з Еркмана-Шатріяна, Успенського, Байрона, Добролюбова, Пісарєва, Золя, виконані І. Франком, І. Белеєм, Є. Олесницьким, В. Полянським і О. Рошкевич.


Дрізд (Turdus), співучий птах із ряду горобчаків, довж. тіла до 30 см; на Україні поширені: Д. білобривий (T. musicus L.) — в лісах півн. України; Д. співочий (T. philomela Brhm.) — є всюди, крім степу; Д. омелюх (T. viscivorus L.) — малочисленний; Д. чикотинець (T. pilaris L.) — на півн. і зах. України.


Дрік (Genista L.), дрібні кущики й підкущики з родини стручкових; має жовті квітки. На Україні поширені: Д. — жовтий (G. tinctoria L.), доростає до 1 — 1,5 м, росте перев. по кам’янистих ґрунтах у лісах степу й лісостепу, дає жовту фарбу; Д. колючий — жовтило (G. germanica L.), до 50 см висоти.


Дрімлюга, лежень (Caprimulgus europeus L.), нічний птах із ряду дрімлюгуватих, подібний до ластівки, а пір’ям до сови; поширений у лісах України, малочисленний.


Дрімцов (Дрімченко) Сергій (1867 — 193?), композитор і муз. діяч, родом із Слобожанщини, в 1920 — 30-их pp. проф. Харківського Муз.-Драматичного Ін-ту; опера «Іван Морозенко», оперета «Сорочинський ярмарок», сюїта для струнного квартету, фортепіянове тріо, хорові твори й сольові пісні; підручник «Музична теорія» (1928).

[Дрімцов (Дрімченко) Сергій (1867, Харків — 1937, Харків), підручник „Муз. теорія“ (1925). — Виправлення. Т. 11.]


Дрінов Марін (1838 — 1906), визначний болг. історик, діяч болг. нац. визволення; з 1873 проф. слов’янознавства в Харківському Ун-ті; активний чл. Харківського Іст.-Філол. Т-ва, в 1890 — 97 pp. його голова.


Дроботько Віктор (* 1885), видатний мікробіолог та епідеміолог; родом із Сумщини; д. чл. АН УРСР; з 1931 р. наук. співр. Ін-ту Мікробіології ім. Д. Заболотного АН УРСР у Києві, нині його керівник. Має бл. 100 наук. праць з ділянки питань мікробіології риносклероми, кишкових інфекцій, харчових отруєнь, туберкульози тощо. Д. працює також в ділянці вивчення антибіотиків із вищих рослин. Має низку наук. відкрить.

[Дроботько Віктор (1885, Дігтярі, Чернігівщина — 1966, Київ), д. чл. АН УРСР (з 1948). — Виправлення. Т. 11.]


Дроб’язко Антін, правник, співр. Комісії вивчення звичаєвого права і Правничо-термінологічної комісії УВАН, упорядник «Рос.-укр. словника правничої мови» (1926); в 1934 р. засланий, доля невідома.


Дрогобицька область, обл. в межах УССР, обіймає півд.-зах. частину Галичини; 9 600 км², 853 000 населення, 25 районів, 17 міст, 9 с. м. т.; 405 сіль. рад.


Дрогобицько-Бориславський промисловий район, найстаріший і найважливіший нафтовий басейн України (якщо не брати до уваги Кубані), р-н видобутку нафти й озокериту, кам’яної й калійної солей, газів та їхньої переробки, положений в півд.-зах. Галичині; територія 400 км², населення 120 000 (на 1939 p.). Півн. частина Д.-Б. п. р. з м. Дрогобичем це частина хвилястої Передкарпатської височини 300 — 400 м висоти. Над Передкарпаттям підноситься стрімким уступом Високий Бескид; зовн. хребет його доходить до 900 м (Духовий діл — 942 м) і відділяє Борислав, положений в долині Тисьмениці, від Східниці й ін. нафтових піль, що лежать вже в сточищі сер. Стрия. Півд. гірська частина Д.-Б. п. р. назагал продукує нафту, півн. її переробляє.

Основою госп-ва Д.-Б. п. р. є багаті родовища корисних копалин, насамперед нафти (Борислав з Тустановичами і Мразницею, Східниця і менші — Урич, Орове та ін.), озокериту, природних горючих газів (Борислав, Трускавець), кам’яних (Дрогобич) і калієвих (Стебник) солей, соляні та сірчані мінеральні води (курорт Трускавець); не мають госп. значення невеликі родовища цинку, олива, гіпсу, сірки й срібла.

Експлуатація нафти розпочалася в 1850-их pp., але вона не мала ще великого значення. В 1870-их pp. гол. значення мав видобуток озокериту (земного воску), продукція якого дійшла в 1873 р. до 20 000 т і давала працю 10 500 робітникам. Видобуток нафти й озокериту відбувався гол. ручним примітивним способом, за допомогою криниць і шахт глибиною до 60 м, хаотично, без ніякого пляну і техніки безпеки. Здебільша це були дрібні жид. підприємства, на яких працювали як «ріпники» укр. селяни. Долю їх описав І. Франко у творах бориславського циклу. Посилюється видобуток нафти у 1890-их pp. (гол. Східниця) і зокрема в 1900-их pp. (спочатку гол. Борислав, згодом Тустановичі); в 1909 р. видобуто майже 2 міл. т нафти. Експлуатація нафти перейшла до великих підприємств, перев. з чужими капіталами при модерній техніці (див. Нафтова пром-сть). Згодом видобуток нафти знизився до 1 міл. т річно, а в 1920 — 30-их pp. спадав усе далі аж до 300 000 т напередодні другої світової війни. Ще більше знизилася продукція озокериту до 10 000 т в 1880 p., 1 000 т в 1914 р. і 300 т перед другою світовою війною. Довгий час нафту, видобуту в Д.-Б. п. p., не переробляли на місці, а вивозили на перегінні заводи за межами Галичини, лише 1909 збудовано великий перегінний зав. в Дрогобичі. Після зменшення продукції нафти місц. перегінні заводи не могли працювати на повну потужність.

Нині видобуток нафти дещо більший, ніж до другої світової війни, значно зріс видобуток горючих газів і калійних солей. Всю нафту переробляють цілком на місці; центром нафтопереробної пром-сти є Дрогобич (9 заводів, до яких подається нафта нафтопроводами). З ін. галузей пром-сти треба згадати солеварні в Дрогобичі, калійний комбінат в Стебнику, невелику хем., металообробну (заводи, які обслуговують потреби нафтової й газової пром-сти), деревообробну пром-сть, фабрика сажі й ін.

Разом з розвитком пром-сти зростало населення Д.-Б. п. р. і змінювався його склад. В пол. 19 в. це було чисто укр. населення, за винятком Дрогобича, в якому пол. населення становили жиди, решту українці і поляки. З 1860-их pp. припливало населення ззовні, крім українців, чужинці — спочатку гол. жиди, в 20 в. поляки, у великій мірі з зах. гал. нафтових басейнів. В 1920 і 30-их pp. поль. госп. і політ. чинники утруднювали приплив українців, не приймаючи їх на працю. Зростання населення видно з таблиці (в тис): Роки

1880 — 1900 — 1910 — 1921 — 1931

49 — 66 — 94 — 95 — 108

Пересічний річний приріст на 100 осіб становив:

Pp. —1880 — 1900 — 1910 — 1921 — 1931

% — 1,5 — 3,5 — 0,1 — 1,3

Зміна нац. складу (у %):

Роки

1880

1900

1939

українці

47,5

48,6

41,7

поляки

12,8

21,8

32,9

жиди

38,8

28,9

24,8

На території Д.-Б. п. р. лежать міста: Дрогобич (37 000 меш.), Борислав (30 000), Трускавець (6 000), с. м. т. Стебник, Східниця і низка сіл. Числа на 1956 р.

В. Кубійович


Дрогобич (IV — 4), обл. м. над р. Тисьменицею на Підкарпатті, 37 000 меш. (1956), осередок Дрогобицько-Бориславського пром. району. Д. відомий за Київської Руси в 11 — 12 вв. добуванням і торгівлею сіллю; з 1496 — маґдебурзьке право. У 2 пол. 19 в. в околицях Д. почалось добування озокериту, нафти і земних газів, т. ч. в 1900 — 10 розвинулась нафтова пром-сть; тепер — хемічна, нафтова, соляна, деревообробна, керамічна і харчова. Рафінерія нафти належить до більших у Европі (до 2 світової війни річно перероблялося понад 30 000 цистерн), нафта надходить рурами з Борислава; м. частково газифіковане (з Дашави).

До 2 світової війни Д. був укр. нац. і культ. осередком з укр. гімназією, музичною школою, манастирем оо. Василіян та ін.; тепер Пед. ін-т, нафтовий і електротехнічний технікуми. Архітектурні пам’ятки Д.: дерев’яна церква св. Юра з 1600 р. у візант. стилі, церква й манастир оо. Василіян з 18 в. (розібрані большевиками).


Дрогобич (Дрогобицький) Юрій (1450? — 1494), перший д-р медицини на Україні родом з Дрогобича, м-р Краківського Ун-ту, д-р ун-ту в Падуї (1476). В 1481 — 82 pp. ректор ун-ту в Больоньї, з 1488 проф. ун-ту в Кракові. Видав у Римі кн. „Iudicium prenosticon Magistri Georgi Drohobicz de Russia“ (1483), відому лише в одному примірнику; це була перша кн., видана українцем за кордоном.

[Дрогобич (Дрогобицький) Юрій (б. 1450 — 1494, Краків), справжнє прізвище Котермак; з.: д-р ун-ту в Падуї (1476), м. б.: ступінь д-ра присвоєний Больонським Ун-том. — Виправлення. Т. 11.]


Дрозденко Василь († 1665), ватажок повстанців на Правобережній Україні, на весні 1665 виступив проти Тетері й розбив його під Брацлавом. Після усунення Тетері Д., що став брацлавським полк., заявив претенсії на гетьманську булаву, але був узятий у полон П. Дорошенком і розстріляний.


Дроздов Микола (1848 — 1915), теолог і клясичний філолог, проф. Київ. Духовної Академії, автор розвідок з іст. освіти в старовинному Римі й Греції.


Дротярі, особи, що лагодять кухонний посуд перев. дротом або бляхою; одна з мандрівних професій. На укр. землях відомі в найбільш на зах. висуненій частині Лемківщини в долині р. Попраду (с. Біла і Чорна Вода, Явірки, Шляхтова з гал. боку та В. і Малий Фільварок, Линник й ін. з словацького). Серед українців ця професія розвинулася під впливом словаків, у яких є десятки дротярських сіл. До першої світової війни Д. мандрували по всій Австро-Угорщині й заходили до Німеччини і навіть Росії, пізніше із Словаччини по Чехо-Словаччині, а з гал. боку по Польщі. Більшість року проводили на мандрівках, а на великі свята чи літні роботи повертались додому. Д. мали своєрідні проф. орг-ції, розділяли між собою р-ни праці, окремі групи спільно мандрували і харчувалися.


Дрохва звичайна (Otis tarda L.), найбільший високоякісний мисливський птах України і Европи з ряду дрохвуватих, довж. тіла понад 1 м, вага понад 10 кг.; дрохви поширені в степовій і лісостеповій смузі, в Криму й на Передкавказзі; в минулому були далеко численніші і більше розповсюджені (в 1910-их pp. були ще на зах. Поділлі), в цілинних степах гніздилися в тирсі.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.